------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   повiсть

   Сво?й матерi Марi?
   з Вернерiв Кобилянськiй
   посвячу? авторка


   I

   Я родилася 29-го падолиста...
   Старi люди i сонники кажуть, що цей день -  день  недолi.  Може.  Однак
менi не хочеться в те вiрити. Я рада би приглянутися кождiй речi до дна, я
бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися, - адже  кожда  проява
ма? сво? причини й наслiдки, все пiдляга? строгим законам, лише ми не дуже
на це зважа?мо. Ми не дуже доходимо причини деяких прояв, що далися би  не
раз змiнити на добре... Нi! Ми кажемо, що все ма? сво? призначення  i  так
мусить бути!..
   Але чого я властиво тут доторкнулася! Мо? погляди менi  звiснi,  а  хто
iнший не буде дуже цiкавий  знати  фiлософiчнi  висновки  молодо?  дiвочо?
душi; довкола мене глухота i нудьга,  а  самiй  власнi  думки  безнастанно
пережовувати, - це i томить i не доводить нi до чого.
   Не маю нiкого, кого би мо? думки й чуття  в  який-небудь  спосiб  могли
заняти хоч крихiтку, на одну хвилинку. Чи воно злишн??  Чи  жiноче  духове
життя менше цiкаве, як ?? органiзм?.. Справдi нiчим не цiкаве?  -  Та  ба!
Чого захотiлось!
   Хто би мав мною займатися? Батька й матiр утратила я  в  такiм  молодiм
вiцi, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я  дванадцягь
рокiв. Вуйко Iванович,  гiмназiйний  професор,  i  тiтка  (вона  спольщена
нiмкеня), при котрих тепер живу,  то...та  нi!  Лучче  не  згадувати.  Очi
мимохiть зайдуть слiзьми, коло серця заболить, стисне i годi  буде  дальше
писати...
   Всi вони менi не радi. Вiдчула й пiзнала я це з то? хвилини,  в  котрiй
лише зачала думати. Мо? довге рудаве волосся давало  кузинам  та  кузинкам
причину до прикрих глумливих жартiв та смiху. Лице мо? ?м "закрейдяне",  а
очi? Боже! наче я тому винна, що вони для них завеликi?
   - Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз свiт побачила?  -
загомонить бувало на мене тiтка гостро, сердито. А  я  прокинувся  мов  та
сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'?ться скорiше... Я  боялася
на тiтку або на кого-небудь з домашнiх глянути смiло,  ба  навiть  порядно
очима повести. З часом привикла я не дивитись на нiкого з людей, хiба лише
на свiт ясний, широкий...
   - Наталка ходить так, якби в не?  було  нечисте  сумлiння!  -  глумився
часто найстарший кузин Муньо. - Нечисте сумлiння не глядить нiколи  правим
людям в очi!
   Чи не ма? це мене болiти?
   Я плакала по тихих ночах, що бог дав менi такi великi очi...  а  одного
разу, коли з дому порозходилися всi i я лише сама одна  лишилася,  забiгла
нишком до салону, де висiло велике дзеркало, i  глипнула  в  його...  Дво?
великих синяво-сiрих... нi, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене...  i
аж тепер я пересвiдчилася, що вони всi що до одного говорили правду.  I  я
вiд то? пори не дивилася майже нiколи в дзеркало; а коли й кинула часом  в
його оком, то чинила це лише тодi, як було конче потрiбно.  Але  чому  моя
дорога бабуня любила тi очi й цiлувала, ой, як часто цiлувала!  -  Солодка
моя малесенька русалонька, -  шептала  при  тiм,  i  великi  тяжкi  сльози
затемнювали ?? вид. - Бог тебе не опустить, - говорила потiшаючим голосом.
- Вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!.. Нi, ти про те все  будеш
ще щасливою, не будеш вiчно ?сти ласкавого хлiба! Так, Наталочко, рибонько
моя, так... - А опiсля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог  зна  над
чим, i втирала сльози з очей.
   - Бабуню! - питала я раз. - Чому ви якось-то казали, що вам на мiй  вид
накиду?ться насилу думка, буцiмто я до терпiння вродилася,  i  що  коли  я
родилася, жебраки та якiсь убогi у дiм, наче кликанi, заходили  i  просили
то молока, то хлiба, то грошей; це, казали ви, злий  знак  на  будуче,  не
буду щастя мати... Бабуню! "Терпiти" - значить то,  як  когось  щось  дуже
болить? Так, напр., коли тебе  руки  i  ноги  болять  в  мокре  i  холодне
верем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!
   Але бабуня замiсть вiдповiдi цiлувала мене в очi та в чоло.
   - Не зважай на мо?  слова,  дитинко,  -  вiдповiла,  усмiхаючись  якось
сумно. - Я стара, та й... бачиш, у мене нема вже  нi  пам'ятi  добро?,  нi
думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нiчого!
   - Я буду дуже, дуже щаслива, бабусенько! - запевняла я ??,  притискаючи
?? руку то до уст, то до себе... А вона почала молитися...
   Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши i спираючись лiктями  на
?? колiнах, числила морщинки, що повкладалися над  ??  очима,  й  дивилася
нерухомо  на  ??  долiшню  губу,  як  вона  пiд  час  шептання   судорожне
тремтiла...

   * * *_
   Десь недалеко ударив грiм i луна гудiла, котилася горами глухо, грiзно,
довго. Аж лячно ставало.
   А опiсля пiднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезнi бiлявi
маси мряк димляться з глибоких ярiв угору i мчаться в скаженiм  поспiху  в
ту сторону, куди ?х вiтер гонить, а все понад шпилi тих величезних, лiсами
вкритих гiр, щоби в кiнцi пiднятися високо пiд небо i заслонити  його  або
вiдлетiти кудись в безвiсть... Коли слiджу за ?х летом, зда?ться менi,  що
мушу створити рамена широко, щоб i мене понесли з собою  в  якусь  незнану
щасливу далечину...
   На горi вiтер колише стрункi сосни; а вони так гнуться i клоняться!  Аж
до мене в свiтлицю долiта? ?х стогiн i шум. Але то дзвенить для мене -  як
пiсня, завсiгди мила пiсня. Я ??  любила  ще  малою.  Не  раз  пролежувала
годинами  пiд  старезними  смереками  i  ?х  лагiдне  шепотiння   впливало
успокоююче на так зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорого?  бабунi
така осамочена й не маю нiкого, хто  мене  розумiв  би,  ба  лиш  розумiти
хотiв, стали лiси й гори якимсь одиноким мо?м свiтом i притулком...
   Вiд нас до лiсу недалеко, i  я  забiгаю  туди  часто  й  тайком.  Тiтка
сердиться, коли я на лiс  лише  вiкном  споглядаю;  зве  мене  "лiнюхуючою
химерницею".
   Що то значить: "химерувати"?
   Коли. я он там, на вершку гори, або в глибинi лiсу спинюся нерухомо, то
менi зда?ться, що не  маю  пощо  додому  вертати.  Там  розходиться  грудь
широко, легко, в серцi немов щось ясне, сильне прокинеться i ожива?. Там я
i спiваю, не раз  навiть  з  полохливими  пташками  навперейми,  любуючись
власним голосом, як вiн далеко лiсом луна?  -  i  нiби  дзвенить.  Це  так
прегарно й весело, це так свобiдно!
   Зiйшовши вниз, я не розказую нiчого.
   Нi одно словечко не перехоплю?ться через уста мо?, що я там бачила,  що
пережила, яку мiць принесла  звiдти  в  серцi.  Як,  пробуючи  сво?  сили,
потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висiла,
немов метелик, як  гойдалася,  як,  спинаючись  без  вiдпочинку  на  гору,
спочивала  опiсля  в  м'якiм  моху,  глядiла  в  небеса,  а   там   хмари,
прозоро-бiлi,  ледве  замiтнi,  улiтали  попiд  нiжну   синяву   далеко...
далеко...
   - Ти знов принесла з собою земляного воздуха  в  хату,  мовби  у  гробi
лежала! - крикне бувало тiтка терпко  й  змiрить  мене  проникливе  сво?ми
зимними очима. А я через те вже й розбита.  Слова  тi  немов  мене  б'ють.
Мовчу. Що ж ?й i вiдповiдати? Воно й так не здалося би на нiчо.  Яка  ж  я
чудна, злишня iстота, на котру цiлий свiт сердиться, особливо вiдколи  моя
дорога бабуня розпрощалася зi мною навiки!

   * * *_
   Домашнi роботи сповняю спiльно з "сестрами", однак менi нiколи не можна
вивести тiтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити ?? хоч чим-тим.
I це зле, i того не вдала, i сього не зрозумiла... Менi  лише  страх  жаль
стане, i я знов мовчу. Нi, менi вже годi боронитися!
   - Чи в тобi кров замерзла, а уста занiмiли, що ти нiколи анi всмiхнешся
i ходиш, мов та ледова краля? - загомонить тiтка  насмiшливо  на  мене.  А
гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й смiх мiй городом,
так i почую зараз: "Не знати, до чого тi  смiхи,  до  чого  тi  безвстиднi
авантюри, чи, може, тому, що на свiтi так тяжко жити?"
   - То, мамочко, лиш тим можна дурiти,  в  котрих  нема  нi  совiстi,  нi
чуття, - поясню? Лена,  моя  ровесниця.  А  тiтка  всмiхнеться  й  потакне
головою.
   - Справдi, - чула я раз, як говорила тiтка до вуйка  (а  того  я  й  до
смертi не забуду), - доля з нами  поступила  дуже  несправедливо...  Окрiм
турботи о будучнiсть власних дiтей, ма?мо ще клопiт з Наталкою. Чудний  це
обов'язок, Мiлечку! I звiдки, питаюся, приходимо ми до  нього?  Як  ти  до
того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мiлечку,  не
журюся анi цятеньки. Для мене останеться  це  дiвча  раз  назавсiгди  лише
накиненою чуженицею, хоч у мо?й грудi б'?ться тепле серце. Але ти? З того,
що вона дитина тво?? сестри, не виходить, щоби ти кривдив  сво?  дiти,  бо
то, що я видаю на не?, могла би лучче видати на сво? дiти.  Врем'я,  нехай
би вже там до лиха i виростала собi, коби мала який грiш, а то  -  нiчого!
Що ж бо значить тi чотири сотки i тих кiлька срiбних ложечок та тих прочих
лахiв, що осталися ?й по тво?й матерi i ?? родичах? Окрiм  того,  Мiлечку,
вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку мо?х  синiв!  Я
знаю вже вiдтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а  як  нi,  то
вчепиться одно? з дiвчат; а вони, звiсно, добрi, то й будуть  ??  терпiти.
Ти гада?ш, що нi?
   - Я гадаю, Павлинко, що нi. Я не журюсь нею.  Вона  вiддасться.  Ти  не
вважа?ш, Павлинко, вона гарна...
   - Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тiй красi, тим
довгим рудавим косам, котрих нiяк по-модному не укладеш  на  головi,  тому
чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, i скажи тодi,  чи
вона гарна! Ти не дивись, що в  не?  уста  такi  червонi  -  це  хороблива
червонiсть; зате в не? в лицi нi цятеньки кровi. Пригадай лиш собi, яка  я
була в ?? вiцi. Ти забув уже, Мiлечку, що мене молодiж не звала iнакше, як
"Марiя Тереза"? Я була гарна, я визначалася межи всiма, але  вона?!  Окрiм
того, вона страшно зарозумiла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту
сторону, де  находяться  молодi  люди,  очей  не  пiдведе.  Одним  словом,
незносне сотворiння! Iриту?[1] й дразнить мене на кождiм кроцi. Придивись,
напр., скiльки вона по вечiрках гуля?, i чи який молодий хлопець сяде бiля
не? балакати? Все лиш якiсь старшi вештаються коло не?.
   - Це правда, - вiдповiв  вуйко  сумовито.  -  Вона  подоба?ться  бiльше
старшим. Менi вже кiлька разiв прийшлося вiд старших почути: "У  вас  дуже
iнтересна сестрiнниця!"
   - Видиш? В нiй ?сть щось, що вiдпиха? молодiж. Дивись, як наша  Леночка
розмовля? з молодiжжю, як ?? хлопцi ро?м обступають; а дивись на не?.  Ах,
мене не раз аж розпука обгорта?, що вона зветься мо?ю своячкою.  Оногди[2]
я говорила ?й,  щоби  була  супроти  мужчин  приязнiшою,  привiтнiшою,  не
поводилась, як та статуя, мовчаливо та iз  спущеними  вiями.  "Вiдстрашу?ш
(кажу ?й) i найглупiшого дансера[3] вiд себе! А вона, Мiлечку,  -  матiнко
божа! - витрiщила тотi сво? очиська на мене, кров бухнула ?й в  лице...  з
лютостi, розумi?ться... устами лише так по-сво?му згiрдливо  рушила  й  не
вiдповiла анi одним словечком! У  вiкно  на  вулицю  то  вмi?  й  годинами
дивитися або романи й iншi безбожнi дурницi читати. Недавно знов найшла  я
книжку пiд ?? подушкою в постелi. Ну! почула вона вже сво?! Тобi, Мiлечку,
я все прощу, але що ти позволив ?й  книжки  читати,  того  не  прощу  тобi
нiколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовiк-вiки!
   - Годi, душко, годi, чого iритуватися? - втихомирював  вуйко  спокiйно,
як це було в нього в звичаю.  -  Я  ?й  в  день  ангела  не  хотiв  нiчого
вiдмовити, так як i сво?м дiтям; а вона й не просила бiльше, як лише того,
щоби в вiльних хвилях i по домашнiй працi могла "читати".
   - Коли ма? вiльну хвилю, то най гапту? або ши?. Але вона хоч яка велика
й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання  то  лиш  сядь  собi
вигiдно, дивися перед себе i вважай, щоби замiсть одно? картки не обернути
нараз двох. Боже мiй, боже, з то? дiвчини не вийде  нiколи  щось  порядне,
хоч би я й не знати скiльки неустанно? працi й науки завдавала собi з нею!
   - Ну, ну, нехай уже... не велике дiло! Вона сирота i, бачиш, одна з тих
iстот, над котрими добрi люди мусять i без  любовi  мати  милосердя.  Я...
видиш... я ??... люблю, Павлинко. Менi зда?ться,  що  вона  добра  дитина.
Впрочiм... все ж таки вона донька мо?? однiсько? сестри.  Лише,  щоправда,
коби то хлопець, а то дiвча...
   - Аякже, дiвча, - гомонiла тiтка, - а то камiнь дома. Коби хоч  що  то,
кажу, були ?й родичi лишили, а то нiчого,  хоч  буком  гони.  Я  не  знаю,
мабуть, кождий крейцар, що заробили, про?дали!
   - Та де про?дали, Павлинко! Парохiя[4] була  худа.  А  по  тому  вiн...
обертав кожний феник на книжки, на то дрантя, що осталось ?й  опiсля.  Бог
його зна?, що задумував вiн з ними мiж мужиками на селi! Щось то  вiн  був
менi раз споминав, що мусить дещо для сво?? Наталки скласти. Та  не  вмiв,
бiдака, нiчого скласти. Смерть так i захопила обох i  на  тiм  скiнчилося.
Замовкли.
   - Павлинко!
   - Що, Мiлечку?
   - Не буде там уже далi кава готова? Я щось наче голод чую.  Легумiни[5]
не ситять мене нiколи!..
   - Я досить чула.
   На лицi менi наче мороз уклався, i я його в долонi  втиснула.  В  горлi
корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менi виривався зойк з уст...
   I мимоволi попленталася я опiсля в он той лiс.
   Пощо писати, що в мо?м серцi дiялося?
   - Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! - кликала я  там
в розпуцi раз по раз... -  Бабуню,  бабуню...  я  камiнь!  Бабусенько  моя
дорога, я одна з тих, над котрими добрi люди  мусять  i  без  любовi  мати
милосердя!.. - I  ридаючи  диким  плачем,  товкла  я  головою  об  дерева,
обнiмаючи ?х, нiби бабуню...
   Округ мене шелестiли, шамрали смереки... тихо, тихо,  одностайно;  а  я
все плакала. - З мене не вийде  нiколи  щось  порядне!  О  бабусенько  моя
золота, чом ти мене покинула!..
   Опiсля глядiла я на мале мiстечко. Ох,  як  глибоко  зненавидiла  я  ту
брудну долину, ту долину, в котру .мусила про те все назад  вертати!  -  Я
непотрiбна, я камiнь, з мене нiколи щось порядне не вийде! - виривалось  з
розпукою з мо?х уст раз по раз, i гарячi, тяжкi сльози котились по лицю...
- Бабусенько моя золота!..
   Але то все минулося, i я стала "спокiйна". Не плачу  бiльше  при  таких
нагодах. Не лютую i не змагаюся з нiким, лише  тiсно  менi  тут.  Тiсно  й
глухо, i якийсь  тайний,  пожираючий  жар  палить  менi  душу.  Щоби  його
задавити, щоб не завмерти, читаю в кождiй вiльнiй хвилинi, читаю ночами...
Мiж ними i мною росте пропасть. Вони всi завдають  менi  болю,  свiдомо  й
несвiдомо, замучують мене безоглядно. Кожде слiвце, що тiтка промовить  до
мене, звучить болючо в мо?й душi. А вуйко... о, вiн добрий, але  чому  вiн
кри?ться iз сво?ю "любов'ю до мене". Чи мене не вiльно любити?

   * * *_
   Завтра кiнчу двадцятий рiк.
   Як скоро минули лiта,  не  лишаючи  по  собi  нiякого  слiду!  Справдi,
безслiдно, одностайно, як i всi днi та години, прожитi в пильнiм бездiллi.
В мене лише виробилася сильна свiдомiсть, що я  тягар,  над  котрим  добрi
люди мусять i без любовi мати милосердя! Без любовi! Це те  грiзне  слово,
що лишило майже кривавi слiди в мо?м серцi. Нi,  нi,  окрiм  мо??  дорого?
бабунi, не любив мене нiхто на свiтi!
   Понура, ненаситна туга володi?  мною,  i  дух  мiй  утомлений,  хоч  не
сотворив нiчого. Вiн лише мучився i побивався об якийсь  мур,  котрим  мiй
свiт обведений. Я хотiла би чогось...  не  знаю  ясно,  чого...,  що  мене
вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!.. Я  поринула  би  у
щось цiлою душею, так як тепер  потопаю  в  кождiй  дрiбнiй  роботi  цiлою
душею... Ах! Я хотiла би чогось!
   Та ба!
   Чотири стiни, проймаючий гамiр дитячий, глумливi безсердечнi слова мо??
рiднi,  бездушна  одностайнiсть,  що  пригнiта?   душу,   вузькогляднiсть,
самолюбство - оце свiт, в котрiм я засуджена жити!
   Але смертi я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити!  Я  пила  би  це
життя! Що це таке?
   Боже мiй! Чому не змилосердиться щось або хтось надi мною? В чiм лежить
моя провина, що мо?м думкам i чуттю поставлено  щось,  немов  межу?  Що  я
немов вiддана комусь на наругу i не належу собi! Я  чую  в  собi  проблиск
яко?сь сили, та що з того! ?? зацитька? та груба сила,  що  пану?  довкола
мене всевладно...

   * * *_
   Колись-то вечором вiдбувалася в  нас  нарада.  Оба  кузини  радилися  з
родичами, який завiд[6] вибрати собi на цiле життя.
   - Я буду професором[7], як батько! - казав молодший. - Вiзьму навiть тi
самi предмети:  географiю  й  iсторiю.  Чоловiк  ма?  собi  добрий  дохiд,
незалежний  вiд  нiкого;  недiля,  свято  вiльнi,  до  того   вакацi?,   а
"перша"[8], - смiявся хитро, - ма? також сво?  добрi  сторони,  коли  який
багатий татуньо хоче ?? бачити в свiдоцтвi свого синка.
   - Ти  можеш  собi,  про  мене,  бути  й  професором.  Учися  хоч  би  й
по-хiнськи[9]! - обiзвався Муньо, старший. - А я рiшився пiти на медицину,
i на тiм кiнець!
   - На медицину?  Нi,  Мунечку!  -  запротестував  вуйко  флегматичне.  -
Медицина задорога наука. Ти ма?ш ще сестри, Лена  вже  доросла,  а  Катуня
потребу? ще довго батькiвського старання.  Я  тебе  не  можу  на  медицину
посилати.
   - А Наталка, татку? I Наталка ще ?! - вмiшалася  нараз  мала  семилiтня
Катя, що сидiла десь в кутику й прислухувалась з поважною мiною розмовi.
   Менi уступила вся кров  з  лиця.  Оцi  дитячi  уста  завдали  несвiдомо
несказаннi муки мойому серцю, котрим годi було  уйти.  Я  склонила  голову
глибше над шитвом i шила пильно.
   - Наталка? - обiзвався Муньо. - Для не?  не  потребу?  нiхто  капiталiв
складати. Вона ма? сво?х двадцять рокiв i нехай огляда?ться за яким мужем.
Не правда, Наталко?  Воно,  правду  сказавши,  вже  таки  би  й  час.  Ми,
"молодi", розумi?мо це неабияк!
   Вiн розсмiявся голосно й,  засунувши  зухвалим  рухом  руки  в  кишенi,
поглянув визиваюче на мене.
   Я видержала той погляд спокiйно.
   - Авжеж, Муньо, для сирiт не склада? нiхто капiталiв. Я належу до  тих,
над котрими добрi люди мусять мати милосердя й без любовi, - вiдповiла я.
   - Добре вiдповiла, Наталко! - замiтив вiн злосливо. - Я  знав,  що  мо?
слова дадуть добрий вiдгомiн. Впрочiм, обходить мене в цiй хвилi моя  доля
найбiльше. Ти, отже, вiддашся, Лену вiзьму до себе, коли буду доктором,  а
з Катею дасте собi, отче,  i  самi  раду;  з  не?  вийде  колись  неабияка
красуня!
   - Який ти мудрий для себе! - обiзвалася Лена люто. - Я  вийшла  би  вже
найлiпше, спустившись на твою ласку. Нi! Дякую дуже за не?!  Нехай  батько
забезпечить нас сам, а ти вибери собi iнший  фах.  З  тебе  був  би  такий
доктор, як з мене... ну, лучче най не кажу! Я знаю твою любов до ближнiх!
   - Лена правду каже, ти не можеш  iти  на  медицину,  -  обiзвався  знов
вуйко. - Я би тобi радо помагав, ти в мене найперший син, але дiвчата  мо?
дiти. Не правда, Павлинко?
   -  Чому  не  правда,  Мiлечку?  -  вiдповiдала  жiнка  сво?м  звичайним
коротким, енергiйним тоном. - Розумi?ться, що дiвчата також нашi дiти. Але
в мене ? одна думка... Мiлечку, я думаю вже давно над тим, щоби вiн  пiшов
на медицину, хоч, розумi?ться, не нашим коштом.
   - Ну так i що ж за думка в тебе, Павлинко?
   - В мене така думка, Мiлечку...
   - Го-го! Я знаю, мамочко, що ви хочете казати! - перебив ??,  смiючись,
Муньо. - В вас ? та думка, щоби я з якою багачкою заручився. Не так?
   - Так, мiй сину! - вiдповiла тiтка. - Я справдi об тiм i думаю. Лиш тим
чином мiг би ти пiти на медицину. Чи це, може, зле?
   - Зле настiльки, мамочко, що я  хочу  бути  свобiдним.  А  заручившися,
обтяжив би себе зараз якимись романтичними обов'язками. Я  в  романтику  й
iдеали не бавлюся. Я хочу дiпняти лише одну цiль, а цiль та  -  багатство.
Все проче для мене рiч побiчна.
   - Навiть i ми, тво? сестри, Муньо? - вмiшалася знову  Лена,  промовивши
голосом, що аж тремтiв з яко?сь внутрiшньо? лютостi.
   - Не впадай в трагедiю! - вiдповiв вiн згiрдливо.  -  Я  мушу  пiти  на
медицину. А коли батько не зможе мене сам  удержувати,  то  я  заручуся  з
якоюсь багачкою. Мiж нами сказавши, мав би я вже одну, гм... гм...  -  Вiн
усмiхнувся многозначно i глипнув скоса на матiр. I вона  всмiхнулася.  Вiн
був ?? любимцем i згоджувався з нею пiд кождим зглядом знамените.
   - Вгадайте, мамочко!
   - Не маю часу на здогади, мiй сину.
   - Ну, то я сам скажу! Щоб ви сказали би, напр., про  Ольгу  С.?  -  Вiн
закинув одну ногу на другу i глипнув на матiр, ?? лице  осталося  при  тих
словах все однакове, кам'яне, зимне.
   - Ольга С.? Ну, - казала, мовби роздумуючи, - вибiр не  злий.  Вправдi,
вона делiкатно? будови й дуже розпещена, звичайно, як  всi  одиначки,  при
тiм трохи й зарозумiла, але коли вона тобi, сину, до вподоби,  то  й  менi
також.
   - Вона за тебе не пiде, Муню! На те  спустись!  -  кликнула  насмiшливо
Лена.
   - За мене не пiде?
   - За тебе не  пiде!  Ти  з  усiх  хлопцiв  найменше  ??  обходиш;  вона
романтична натура, не забувай цього. Окрiм того, вона буде вибирати,  вона
й може вибирати, бо дiйсно ма?тна дiвчина.
   - Не думай лише так, - обiзвався вiн так само глумливо. - Я  дiйсно  не
знаю, кого би могла бажати собi за мужа, як не лiкаря. Ти, бачу, не  береш
таких справ досить реально. Чи думала ти коли-небудь над тим, що  властиво
мужчина, а що жiнка? Мужчина - то "все", а жiнка - то "нiчо". Ви, дiвчата,
вiд нас залежнi, як тi рослини вiд  сонця,  вiд  воздуха.  Чу?ш?  Ти!!  Ми
нада?м вам смислу, поваги, значення, одним словом, все. А коли  вона  хоче
вибирати,  то  нехай  собi  з  богом  вибира?.  Менi  не  тяжко  й  деiнде
обглянутися. Вигiдних партiй в свiтi ще найдеся. Дiвчата пiдростають раз у
раз, як тi гриби; i всi вони хотять замiж вийти, всi що до одно?! Може, ти
хочеш остатись старою панною?
   Вуйко й тiтка розсмiялися, а й  Лена  скривила  уста  до  усмiху.  Менi
вдарило в лице немов полум'я.
   Нiчим ? жiнка?
   I такий бездушний,  ограничений  хлопець  осмiлився  говорити  в  такий
спосiб о жiнках? Що давало йому до того право? Природа? Однак вiн  говорив
правду. Ми дiйсно вiд мужчин  залежнi,  мов  тi  рослини  вiд  сонця,  вiд
воздуха. Але ж з яко? причини?  Чи  та  причина  -  то  незглибима,  вiчна
загадка, до котро? i приступити годi?
   Я зложила шитво й вийшла нечутно до побiчно? кiмнати. Тут було темно  й
тихо. Втомлена, сiла я в незамiтний кут, заслонивши лице руками.
   Поодинокi слова долiтали до мене, я чула терпкий смiх тiтки, однак,  не
прислухаючись дальшiй розмовi, я й не розумiла нiчого.
   Одне лише я знала й вiдчувала.
   Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте... та що й
казати? Правда? Справедливiсть? ?х нема! Нема для  того,  що  приневолений
приймати ?х з друго? руки...

   * * *_
   Щось важке, мов олово, тяжить менi на  душi,  а  кругом  мене  глухо  й
пусто, якась порожнеча аж до божевiлля.
   Чи нема нiякого виходу? Нiякого спасiння? Коли  це  iншi  зносять,  так
нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою, як  тi
"другi", i не змогла. Благала свiвчуття,  любовi  й  не  виблагала.  Часто
порива? мене гiркий жаль, дика вражда супроти мо?х  померших  родичiв,  що
мене в життя трутили, i я тепер безцiльно блукаю! Порива? ненависть i бiль
супроти цiлого свiту...
   В тихих безголосних ночах, коли сон утiка? вiд мо?х утомлених  очей,  я
плачу. Та що воно поможе? Одна слiзонька бiльше або менше в  життi  важить
так мало! Впрочiм, хто ?х числить?

   * * *_
   Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий  рiзнився
вiд сво?х товаришiв величезним ростом, вдоволеним усмiхом i грубим срiбним
перстенем з синiм камiнцем на пальцi. Цей урядник хвалився - так  оповiдав
вуйко - що його жiнка, за якою саме тепер "обгляда?ться", мусить  бути  не
лиш гарна, багата й освiчена, але й музикальна, бо вiн не  "пожертву?ться"
кому-небудь!
   Уявляючи собi його, як вiн iз сво?ми неповоротними рухами, iз сво?м  по
найбiльшiй  частi  розiгрiтим  лицем,  трохи   зизими[10]   очима,   шука?
"музикально?" жiнки, я розсмiялась мимоволi вголос.
   Вуйко й тiтка скинули на мене оком.
   - I чому ти властиво смi?шся, моя кохана? - спитав вуйко  в  заостренiм
тонi (дивна рiч), а тим часом тiтка звузила  уста  так  сильно,  що  стали
якоюсь ниткою.
   - Я так, вуйку; бо вiн такий смiшний в сво?й  претензiональностi!  Самi
зна?те, що вiн всiх розумiв не по?в,  а  проте  такий  вимагаючий!  Але  я
властиво не повинна смiятися, воно бiльше сумно, як "смiшно"! - I  з  тими
словами промайнув мiй погляд по тiтцi.
   -  Що  це  знову  за  поетична  заява?  -  спитала   вона   з   зимним,
iнквiзиторським поглядом. - Тепер дiвчинi годi вибирати,  ждати  на  самих
докторiв i професорiв. Нехай богу дяку?, коли навинеться й  хто-небудь  та
подасть кусник хлiба.
   Це тикалось мене. Спецiально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю
покiрно голову, а несказанно гiрке почуття проникло мою душу.
   - Це тобi, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? -  говорила
тiтка з притиском дальше. - Ти за його не пiшла би. Ну, на щастя, в  такiм
випадку мали би ми рiшуче слово сказати, а не ти. Ти ждала  би,  може,  на
якого зачарованого князя, - шкода тiльки, що ?х  уже  нема.  Врештi,  я  й
справдi не знаю, що тобi да?  причину  грати  роль  яко?сь  "гордо?".  Ти,
мабуть, щоденно? боротьби о кусник хлiба не бачиш, не розумi?ш, дума?ш, що
все, що ?, так само собою приходить?
   - Я, тiтко? Я?! - вирвалось менi майже окликом з уст.
   - Ти, ти! Ми не будемо вiчно жити, i ти не будеш  мати  все  охорону  й
родинну стрiху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячнiстю будеш сягати
за рукою такого "дурака"!
   - Нiколи, нiколи! - вiдповiдала я зворушено.
   - Ха-ха-ха! Нiколи! I для чого нiколи,  коли  вiльно  спитати?  Мабуть,
тобi його становисько запiдле?
   - Становисько нi, але вiн сам, як  чоловiк,  не  ма?  для  мене  нiчого
симпатичного. Вiн не ма? анi крихiтки, напр., "тонкостi"  в  собi.  Чи  ви
нiколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловiцi, котрому не  можна
вiддати нi серця, нi поважання? Тiточко! Я  не  могла  би  так  жити!  Моя
натура, цiла моя вдача такi жаднi яко?сь - як  би  то  сказати?  -  тонко?
коректностi, якогось нiжного чувства... любовi... - Тут i урвала я.
   Це зiзнання, котре я, мов тайну, берегла в серцi, вихопилося менi проти
волi з уст, i я того дуже жалувала. Я  вiдвернулася  вiд  тiтки,  щоби  не
стрiнутися з ?? холодними насмiшливими поглядами i щоби не помiтила, що  я
спаленiла...
   - I ти не соромишся такi слова говорити?  Менi  в  лице  i  при  вуйку?
Двадцятилiтня дiвчина! А це що знов  нового?!  Та  правда:  хто  году?ться
таким трiйлом[11], як романи, тому годi iнакше говорити. Я не розумiю,  що
таке "любов". Я вийшла замiж, не хоруючи анiтрохи на ту поетичну недугу. Я
вела порядно сво? господарство, виховувала як слiд при божiй помочi  дiти,
доглядала мужа, але о  любовi  щось  маячити,  зiтхати  за  любов'ю?  Менi
видиться, що я мусила б тепер того й соромитися. Це чиста фантазiя. Коли б
я не була вийшла за твого вуйка, то була б  вийшла  за  другого.  Вiн  був
порядний, спокiйний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас  i
бог злучив. В тво?м вiку я виховувала  вже  Мунечка,  провадила  вже  сама
господарство, а ти... говориш про любов! Та що, як собi хто постелить, так
i виспиться. Ти вже доволi доросла, аби порозумiти, що добре, а що зле.
   - Воно так, тiточко... - вiдповiла я, усмiхаючись сумно. А бiльше i  не
сказала я нiчого.
   Якби я й цiлу нiч говорила, то все було би дурно. Не зрозумiли би. Лише
до Лени полетiв мiй погляд, що сидiла недалеко тiтки. В цiй хвилi  були  в
не? очi спущенi, а щоки горiли сильним рум'янцем. Я знала.  Перший  раз  в
життi вона не згоджувалася зi сво?ю матiр'ю.

   * * *_
   По домашнiх роботах було нам, дiвчатам,  вiльно  займатись,  чим  котра
хотiла. Лена плела якусь величезну скатерть "для себе", а я читала. Вона й
тiтка мали дивний спосiб дивитися на мене, коли я бралася за книжку. Тiтка
прибирала  тодi  напiвмилосердну,  напiвнасмiшливу  мiну,  щоби  опiсля  з
притиском вимовити слiвце "знов?" i мiй - сказати б  -  сумлiнний  супокiй
замутити. Лена скривляла не  до  наслiдування  верхню  губу,  розсмiявшись
коротко вголос, i плела з такою ревнiстю, з таким  запалом  дальше,  мовби
спасiння ?? душi залежало вiд того.
   Найбiльше займало мене питання жiноче. Нiхто не  вiдчував  так  глибоко
зависимого, нужденного положення жiнки, як я. Нiхто,  здавалося  менi,  не
думав стiльки над рiшенням його, як я. Менi  снувалися  прорiзнi  думки  в
головi.  Я  бачила  "питання  жiноче"  майже  при  кождiй   нагодi,   коли
приходилося  жiнцi  терпiти.  Тямлю,  що,  перечитавши  Стюарта  Мiлля,  я
плакала. З то? пори  я  читала  з  подвiйною  пильнiстю.  Свiдомiсть  мо??
низько? освiти давила й корила мене сильно.  Я  постановила  собi  будь-що
осягнути вищу освiту. Я була завзята, горда, честолюбива i не хотiла нi за
що в свiтi бути тим "нiчим", о котрiм говорив Муньо з такою погордою. Я не
хотiла, щоби менi аж мужчина надав смисл i значення. Рiвночасно рiшилася я
в будучностi вiддати ту здобуту освiту  в  користь  загалу.  В  найглибшiй
глибинi мого серця говорив якийсь голос "вiддати жiнкам".

   * * *_
   Свiте широкий! Який ти  для  мене,  молодо?,  недоступний,  яким  муром
обведений!..
   Та що це я знов? В головi думки стрiлою мчаться. Що менi з  ними  самiй
дiяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама...
   Щось з того, що вичитала або роздумала, оповiсти i кому другому? Адже ж
я химерниця, i висмiяли би мене. А хочеться оповiсти, пояснити, як  все  в
думцi склада?ться, до чого дiйшла, чого би рада; як  в  душi  не  раз  мов
сонце зiйде... нi, як в нiй мов  мелодiя  уклада?ться...  В  серцi  так  i
заворушиться щось сильне, смiле. I я забуду все довкола себе. Гадки летять
вперед, провадженi буйною уявою, аж слово якесь нараз вимкнеться впiвголос
з уст. Тодi я з переляком пригадую собi, хто я й мiж ким я...

   * * *_
   Був тихий вечiр у вереснi.
   З дому вийшли всi на прогульку, i я лиш сама осталася. Хутко настала  в
хатi тишина. Користаючи iз супокою, як звичайно,  я  взялася  писати.  Вже
давно почала я писати статейку про положення жiнок найнижчо?  й  середньо?
верстви,  а  цього  вечора  хотiлося  бiльше  нiж  iншим   разом   списати
придуманого. Скоро  укладалися  речення,  здоганяла  думка  думку.  Пишучи
завзято, я почула себе немов iншою. Чулася i щасливою.  "Боже  великий!  -
подумала. - Може, я до чого й здiбна, може, ти дарував хоч крихiтку  якого
талану, може, моя маленька, малесенька праця порушить  хоч  в  однiй  душi
одну струну! Чей не буде так, як казала тiтка, що з мене не  вийде  нiколи
щось порядне! О, я не дамся, я  буду  пильно  працювати  над  собою,  щоби
злетiти високо-високо! Так високо, щоби ?х  голоси  не  доходили  до  мо??
висоти, а руки ?х щоб не дотикали мене".
   По двох годинах вернулися з прогульки. Лена, розстро?на  чогось,  лягла
ранше спочивати. Уклавши руки пiд голову, лежала  недвижно  в  постелi.  Я
вийняла знов зошит i пробувала перший раз в життi писати при нiй,  хоч  ??
присутнiсть впливала на мене завсiгди  лише  пригноблююче.  Менi  хотiлося
нинi конче докiнчити першу  частину.  Почавши  писати,  я  забула  небавом
зовсiм, що, крiм мене, находиться ще хтось другий в  кiмнатi.  Хвилина  за
хвилиною минали.
   - Що ти пишеш? - спитала вона мене нараз рiзко. Я пiдвела  з  переляком
голову i глянула на не?.
   - Ну? Що ж?
   - Ет! Щось там, - вiдповiла я потрохи змiшана.  Менi  стало  так,  якби
мене хто на якiм лихiм учинку зловив.
   - Ти не перепису?шся прецiнь з нiким?
   - Нi.
   - Ну, так що ж ти пишеш? Може, ти поетизу?ш?
   Пауза...
   - Чу?ш? Ти!
   - Чи я маю перед тобою оправдуватися?
   - Що за дурна вiдповiдь! Ти не бачиш, що вже пiзно i що я хочу спати? Я
втомилася.
   - Обернись до стiни та й спи!
   Вона скоро пiднялася й сiла прямо в лiжку.
   - Ти! Я скажу мамi, що через  тебе  не  можу  спати.  Неспання  шкодить
красi, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем,  як  тво?.  Але  я
тепер вже знаю. Ти, певно, мажеш якийсь стих. Любовний?..  Ха-ха-ха!  Тебе
на цiлiм божiм свiтi нiхто не бажа?; ти не гарна!..
   Я не вiдзивалася.
   - Бiдолаха з шiстьома срiбними старосвiтськими ложечками!
   Я задрижала вiд обиди.
   Як глибоко ненавидiла я  ??!  Однак,  не  вiдзиваючись,  я  силкувалась
остатися  спокiйною.  На  хвилинку  сховала  я  лице  в  долонi  i   стала
пригадувати,  що  думала  перше.  Думки  вiд  ??  голосу,  мов   наляканi,
розпорошилися.
   Вона смiялася роздразнюючим смiхом, а я чула, як менi  пiдступала  кров
до лиця.
   - Вiд бабунi лишилася ще й цукерничка.  Вправдi  не  срiбна,  але  зате
дротована. Правдива старофранцузька порцеляна!..
   Я все ще не вiдзивалася...
   - Чу?ш? Я хочу, щоби ти згасила свiтло i лягла спати. Ти!
   Мене покинула нараз вся терпеливiсть, а пiрвала  шалена  пристрасть,  З
окриком дико? злостi вхопила я за зошит i шпурнула  ним  до  землi.  Серце
товклося в менi до розпуки, i, згорнувши руки на грудях, глянула я на не?.
   - Чого тобi ще треба? - спитала голосом, що змiнився вiд зворушення.
   - Нiчого вiд тебе не хочу. Але скажи лучче, до чого та театральна поза?
- Вона говорила в зухвалiм тонi, опiсля мов пригадала собi щось i  додала:
- Чому у тебе розплетене волосся?
   Я вiдвернулася вiд не?, не вiдповiдаючи нiчого.
   - Я хотiла би знати, для чого в тебе розплетене волосся,  -  домагалася
вона знов.
   - Для чого? Бо розплетене не важить так  тяжко,  так  менi  зда?ться...
Може, й це не да? тобi спати i шкодить тво?й красi?
   ?? очi заiскрилися.
   - Так ти гада?ш, що ти красна? Пожди,  я  знаю  добре  тво?  думки.  Ти
огидна, прича?на кокетка! Ти хочеш удавати якусь "русалку", вправля?шся  в
якусь видуману безсоромну роль, може, Гейневу Лореляй? Ти його раз  у  раз
чита?ш, хоч мама вже кiлька разiв  казала,  що  Гейне  не  ?  для  молодих
дiвчат. - Нараз  розсмiялася.  -  Справдi,  це  рудаво-золотисте  волосся,
зеленявi "морськi" очi... Зна?ш що? Спродай цукерничку, купи собi  арфу  i
гребiнь i йди мiж нiмцi.
   Не знаю, як я в тiй хвилi виглядала i яким поглядом подивилася на  не?.
Уст створити не була я годна i на одно слово -  нi!  Але  коли  я  пiдняла
руку, щоби притиснути ?? до розпалено? голови, Лена з переляком  сховалася
пiд ковдрою...
   По хвилi згасила я свiтло i кинулася сама в постiль...
   Глухий бiль, неописане огiрчення обняли мене, i тихi стони виривалися з
мо?? грудi. Пощо кинула мене доля в життя, помiж тi пiдлi, тупi душi - нi!
помiж гi?ни,  що  не  мають  нi  чувства,  нi  розумiння  для  шляхетнiших
зворушень серця!..

   Однозвучне цокання годинника переривало тишину мало? кiмнати, а  свiтло
мiсяця лилося вiкном, устелюючись срiбними, матовими пасмами на помостi  й
стiнi.
   Трохи згодом бачила я, як Лена  вилiзла  нишком  з  постелi  й  забрала
роздертий зошит до себе. Очi мо? стулилися. Я аж надранком  заснула.  Менi
приснилася надрейнська русалка Лореляй. Вона нiби сидiла десь на скелi над
водою, перебираючи золотi струни сво?? арфи. Спадаюче  на  груди  й  плечi
волосся  здавалося  на  сонцi  червоним   плавним   золотом.   ??   погляд
напiвсумовитий, напiвбайдужий був звернений  у  безнадiйнiм  очiкуваннi  в
синяву далечину. Я стояла в лодцi, що колисалася  на  хвилях,  i  разом  з
шумом моря виспiвувала далеко лунаючим голосом Гейневу пiсню про Лореляй:
   Iсh weib night, was soll es bedeuten,
   Dab ich so traurig bin
   Ein Marchen aus alten Zeiten,
   Das kommt mir nicht aus dem Sinn[12].

   Вона схилилася.
   Через хвилину дивилася  на  мене  довгим  смутним  поглядом,  а  опiсля
впустила вiльним рухом арфу в воду.
   Легко, мов стрiла, понеслась тая вперед,  колисалася,  полискувалася  в
водi, мов та золота рибка.
   Я поплила за нею.
   Бистро несли хвилi мою лодку. Вони тиснулися жадiбно круг  не?,  росли,
змагалися, сягали за мною, аж я лякалася. За мною хвилi. Цiлий безконечний
простiр - одно i те  саме,  куди  не  гляну,  самi  хвилi.  Вони  шумлять,
борюкаються, гомонять, смiються. Смiються потайним,  роздражнюючим,  майже
знайомим смiхом.
   В мене тисяча думок. Цiлий рiй дум. Що гонить за мною?  Де  спинюсь  я,
куди жену я?
   Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про
його красу. Вiн ясний, золотавий, мов те сонце; манить зеленими  пальмами,
блакитним склепiнням...
   Я би злетiла туди!..
   - Почерез море, - гомонять хвилi  i  колишуть,  заливаються  попереднiм
чудним смiхом.
   - Почерез море, - долетiв через воздух, немов  сонний  бренькiт,  голос
арфи... - Почерез море...

   * * *_
   З то? пори я не можу писати.
   Життя мо? затрою?ться з кождим днем систематичнiше. Лиш читати ще можу,
того вже не можуть менi заборонити, бо вуйко  обста?  за  мною.  I  так  я
читаю, буду читати. Я не дамся добровiльно  кинути  в  пiтьму.  Не  дамся,
пiзнавши раз свiтло правди, затоптати грубiй, тупiй, бездушнiй силi.
   Цих кiлька словець пишу  крадькома.  Я  би  того  не  чинила,  та  менi
бачиться, що удавилася б сво?м  горем  i  сво?ми  власними  чувствами,  не
висказавши чи властиво не виллявши  ?х  хоч  у  мертвий  зошит.  Спрятавши
обережно зошит в скриню (колись бабунину), менi неначе полегша? на  серцi.
Смуток щеза?  на  якийсь  час.  Я  повеселiшаю.  Не  боюся  нi  морозячих,
проникаючих поглядiв тiтки, нi злосливих докорiв решти рiднi. Переконання,
що я не роблю нiчого злого, що сторонюся вiд всякого бруду, що  через  мо?
уста не переходить нiколи, нiколи лож, - дода? менi сили дивитися на сво?х
гнобителiв не поглядом ненавистi, але  поглядом  повним,  довгим  i  майже
спокiйним...

   * * *_
   Я часом мрiю об тiм, як би я була раз на великiм прегарнiм балу, де все
блистiло би, красувалось рiзними барвами,  якоюсь  чародiйною  красою,  де
товариство було би саме пишне, вибране, якiсь прегарнi женщини й мужчини в
рiзних строях[13].

   Прекрасно вбрана, в строю, властивiм  лише  мо?й  iстотi,  красна,  мов
сонце. Я не бажала би слiпити сво?ю красою - о, нi! -  я  хотiла  би  лише
бути красою: прояснитись нею. Краса жiнки не повинна бути лише на те, щоби
викликувати любов... а коли була би вже лише на те, так нехай  би  в  менi
залюбився якийсь такий, що не любив ще перед  тим  нiяко?  женщини.  Я  не
хотiла би, щоби за мною сягнуло нараз сто рук, зрозумiлись  на  менi  всi.
Нi, лише один нехай би вiдгадав мене, мов ту загадку.
   Це смiшна мрiя!
   В мо?й душi повно мрiй, багато образiв, барв... Коли би я вмiла музику,
котрою впоююся, то укладала би все те в мелодi?. Декотрi  з  них  було  би
дуже, дуже трудно вiдограти...

   * * *_
   На заходi, на гранчастiм верху зелено? гори сто?ть  столiтнiй  одинокий
дуб-великан. Височенний, сильний собi, гордий такий! Коли сонце  зайде  за
гори, а небо ще мов огнем пала?, вирiзу?ться вiн виразно на нiм.
   Дивлячись туди, зда?ться менi, що  вiн  руша?ться,  що  приклику?  мене
незамiтно до себе, й мене тягне до його дивна, дивна туга. Вiн там  сто?ть
сам, а я тут.

   * * *
   Як страшно самотньо жити! Нi, лучче сказати, як страшно жити  вслiд  за
другими!
   Лена з родичами вiд'?хала. Забралися всi до Л., до  яко?сь  своячки  на
весiлля. Я лише з маленькою Катею осталася дома.
   Воздух весняний провiва?, а мене обгорта? туга за  людьми,  за  життям!
Мене опуска? вся терпеливiсть. Я чогось не можу нi читати,  нi  писати.  Я
хiба гралася би звуками, але мене музики не вчили. Все  мене  болить,  все
дразнить. Хвилями опанову? мене глуха лють. Я чуюся скованою, коли я  жити
бажаю. Жити якимось iншим, повним, яснiшим життям!  Iсусе  Христе,  чи  ця
вбiйча одностайнiсть безконечна?! Так лучче вже як-небудь, аби лиш  iнакше
жити, нiж так гнило, без цiлi старiтися, без душi, без смислу.  Це  просто
ростинне вегетування, хвилями перерване тихим зойком борби за iснування!..
II

   Недавно Лена вернулась з  родичами  додому,  а  вчора  принесла  вже  й
новину, котрою заiнтересувався цiлий дiм. Вiд трьох рокiв мешка? бiля  нас
багатий надлiсничий з донькою. Познайомившися з  нами,  живе  з  вуйком  у
великiй приязнi, а донька його Зоня, гарна, енергiчна, бистроумна дiвчина,
?сть найлiпшою товаришкою Лени. Спершу видiла лише мене. Зi мною говорила,
менi звiрювалася, мене до себе запрошувала, щохвилi прибiгала. Лени наче й
не замiчала. Разiв зо три лучилося Ленi вiдвiдувати ?? без  мене.  З  того
часу Зоня наче не та  сама  супроти  мене.  Похолоднiла,  стала  горнутися
бiльше до Лени, усмiхалася  iронiчно,  коли  я  виявляла  деякi  зi  сво?х
поглядiв, а остаточно дiйшло до того, що  ми  одна  другiй  осталися  лише
якимись "добрими знайомими".
   Знать, не умiю собi зискувати людей, як тiтка каже. Не  так,  як  Лена.
Вона вмi? i приговорити, присiсти, попросити, i засмi?ться  в  потребi,  i
заплаче, а яка вже ввiчлива! Не раз мало пiд ноги не пiдстелиться.
   Я - нi.
   При чужих стаю чогось неспокiйна, наче боюся ?х  доторкнути  й  словом,
щоб не завдала якого болю, або щоб вони мене не дiткнули чим. Зворушуся нi
з цього, нi з того, особливо коли почну щось оповiдати... Така  вже  якась
неспосiбна...
   - Коли говориш,  -  критикують  мене,  -  то,  замiсть  другому  в  очi
дивитися, дивишся бог зна? куди йому понад голову або голову вiдвернеш,  а
очi тво? лише так по свiту блукають!
   Нi! Я неспосiбна.
   Бiльше уже з панною Марi?ю згоджуюся, з старою гувернанткою Зониною. (В
Зонi мати умерла). Вона така лагiдна, нiжна. Голос у не? наче  оксамитний,
а сама дрiбна, фiлiгранова. Лише нервова до крайностi й вразлива. Подивляю
не раз ?? терпеливiсть, бо Зоня деколи така жорстока, або ?? батько  такий
скупий!..
   I принесла Лена новину вiд Ма?вських, що повернувся ?х молодий свояк  з
Морави, де пробував два роки в якогось фабриканта за домашнього вчителя.
   - Цiлий дiм у во?нному настро?, - оповiдала. - Надлiсничий  захмарений,
Зоня гостра, мов бритва, а пан "братанич" хоч i  привiтнi,  але  такi  вже
неприступнi, що крий боже! Не знати, що це в них стрiлило; однак видко, що
молодий тому причина. Та з часом я таки довiдаюся, о  що  ?м  пiшло.  Коби
лише скорше той вечiрок. Ми пiдемо, мамочко, правда?
   - Пiдемо. А ти подивилась би завчасу на  свою  рожеву  сукню,  Леночко;
може, треба дещо вiдсвiжити або й докупити чого...
   - Подивлюся, мамочко. А Наталка що вбере?
   - Наталка? ?й би вбрати ту темно-понсову[14]  сукню,  що  переробила  з
мо??. Вона лежить на нiй складно i ?сть ?й  до  лиця.  Тепер  нема  за  що
купувати друго?. Вона це сама зна?.
   - Знаю, тiточко, й вберу, котру скажете. Менi байдуже,  яка  вона  собi
там, чи ясна, чи темна. Менi на думцi панна Марiя. Чи й  вона  в  во?нному
настро?? Раз якось давно сказала менi, що  любить  того  "братанича"  (вiн
зветься Василь Орядин), наче рiдного сина.

   * * *
   Нинi бачила я Зониного свояка перший раз, хоч вiн, як  чую,  переходить
дуже часто попри наш дiм. Вiн  високий,  стрункий  i,  як  менi  видиться,
смаглявий. Його рухи повiльнi, Лена каже: "симпатичнi".

   * * *
   (По вечiрку)._
   Була справдi в темно-понсовiй сукнi. Нещаснi рудавi довгi коси,  котрих
нiяк не можна по-модному на головi укласти, спадали свобiдно на плечi.  Не
знаю, чи  мо?  "крейдяне"  лице,  що  того  ж  вечора,  як  тiтка  казала,
вiдбивалося мов "безкрове" вiд темного тла оксамитного  Меdiсis-ковнiра  -
довело Лену до розпуки i злого гумору, чи, може, моя довга сукня,  що  без
шелесту волiклася за мною? Вона усмiхалася з нервовою  злобою,  коли  нашi
погляди стрiчалися.
   - Ти навiть i сукнi не вмi?ш в руцi держати так,  як  треба,  -  казала
вона. - Волочиться за тобою, мов яка гадина, i денерву?.
   - Нехай волочиться! Менi невигiдно держати ?? раз у раз в руцi.
   - Так? Але ти певно над тим не думала, що сукня через те руйну?ться!
   - Руйну?ться так само, як i твоя.
   - З мо?? не будуть вже бiльше нiчого робити, а  з  тво??  ма?  ще  бути
ковдра. Врештi, можеш ?? нiвечити, з не? ма? бути ковдра для  тебе,  а  не
для мене!
   - Менi не треба з не? нiчого, - вiдповiла я. - Менi бабуня оставила двi
широчезнi шовковi сукнi з виразним наказом, щоби я собi з них дала  колись
зробити ковдри.
   - Гада?ш? - кликнула вона насмiшливо, пiдносячи високо брови вгору. - З
тих шовкових суконь дасть мама менi поробити ковдри! Мама  каже,  що  тобi
лишилися по бабунi срiбнi ложечки, i що я мушу також мати  якусь  пам'ятку
по бабунi, як ти, бо я так само ?? внучка!
   Я усмiхнулася.
   Скiльки разiв приходилося менi чути, що та "проста баба  з  мiщанськими
манерами" не була "жодною бабунею" i що ?? лише соромилися! А  нараз  така
змiна в поглядах!
   - Ти справдi накривалась би ковдрами з суконь бабуниних?  -  спитала  я
iронiчно. - А що важнiше, ти забирала би ?х вiд мене? I  ти  i  тiтка,  ба
навiть i наша стара кухарка зна?, що бабуня оставила ?х менi!
   - Справдi, тобi?  -  накинулася  вона  на  мене.  -  А  похорон  за  що
справилося бабунi! Ти гада?ш: даром? Спитай лише в мами: вона тобi зробить
докладний рахунок. Врештi, я би тобi радила навiть о тих сукнях мамi й  не
згадувати. По-перше, що це й так на нiчо не здалось би,  бо  ?х  уже  нема
дома - бачиш, серце, ще вiд часу, як ти ночувала  через  тиждень  у  панни
Марi?, коли вона пробувала сама дома - а по-друге, ти зна?ш,  що  мама  не
зносить опозицi?, а вже найменше вiд тебе!
   В менi кипiло.
   Вже й як я знала грубостi й самолюбство тiтки та ?? дiтей, однак  цього
не надiялася нiколи. Не надiялася, що  вона  пораху?  видатки  за  похорон
сво?? тещi, мо?? дорого? бабунi, котра була без рiзницi для всiх  добра  й
щира, котра  подарувала  тiтцi  ще  за  життя  стiльки  речей,  знаючи  ??
захланнiсть, щоби вже тим успособити ?? добре  для  мене!  Та  ба!  Бабуня
помилилась i цим разом щодо не?. Вона вiдтягала видатки, котрi поносив сам
один вуйко, з мого мiзерного майна, котрим я дорожила лише тому,  що  воно
походило вiд осiб, таких менi дорогих.
   Я була обурена до крайностi, однак вiдвернулася вiд не? з погордою й не
сказала нiчого. "О бабусенько! - подумала лише гiрко. - Коли б  ти  знала,
що тут дi?ться, ти в гробi обернулася би!"
   Бабуня лишила дiтям окремо "пам'ятки". Хлопцям рiзнi  речi  по  дiдовi,
котрий був капiтаном, а Ленi й Катi по перстеню.  Вони  висмiяли  все  це,
зрозумiвши раз, що ?х мати погорджу? тими речами, котрi, щоправда, не були
самi собою надто вартiснi, але цiннi тим, що ?х дарувало щире серце добро?
старушки.
   Чому ж ?м тепер захотiлося "пам'ятки"? I то якраз суконь  погорджувано?
"просто? баби з мiщанськими манерами"? Та я це зрозумiла.  Тiтка  не  була
дурно нiмкенею; а нiмкенi не без причини  вважаються  славними  газдинями,
такими, що числяться  в  потребi  i  "з  атомами"!  Сукнi,  полишенi  менi
бабунею, були з тяжкого, коштовного атласу, який тепер дiстав би  лише  за
грубi грошi. Ковдри з такого атласу - це чистий "капiтал". Так i  чому  не
придбати його сво?й доньцi? Яким же правом i яким  способом?  Це  вже  рiч
маловажна. Як практична жiнка i як нiмкеня любувалася вона лише у фактах.
   - Ти нинi, очевидно, в дуже святочнiм настро?, - почала  Лена  знов  по
короткiй хвилинi, пiд час котро? я перемагала в собi гнiв  i  обурення,  а
перейшовши попри не?, не глянула навiть в ту  сторону,  де  стояла.  -  Ти
ступа?ш так гордо, мовби ти справдi була яка Медiчi або Стюарт.  Ха-ха-ха!
Але вони мали, певно, бiльше кровi в лицi й не мали рудого волосся... Воно
тобi все не поможе! - просичала врештi явно. - Один кадриль  дасться  тобi
взнаки, а може, не будеш його й зовсiм гуляти[15]. Ми ж прецiнь зна?мо, що
за тобою молодi хлопцi не дуже рвуться. А ти так зараз впада?ш в очi, коли
не гуля?ш... Ти така велика - i ми мусимо за тебе встилатися!
   Менi ударила кров в лице.
   - На чи? бажання йду я? - спитала я.
   - Розумi?ться, що на бажання тiтки й вуйка! Вони мають  з  тобою  добрi
замiри: та лише ти, бач, якась така нещасна!
   Я усмiхнулася гiрким смiхом.
   Угадала!..

   Вступаючи в залу, спостерегла я мимоволi вiдразу Зониного свояка, чи як
його там звуть, Орядина. Вiн стояв при дверях салону з кiлькома  панами  й
розмовляв. Переходячи попри його, я почула його погляд на собi. Опiсля  ми
глядiли посполу на себе. Його погляд вражав мене, а, як менi зда?ться, мiй
його. Ми мовби боялися себе. Вiн гуляв дуже мало й майже лише з  Зонею  та
Леною. Вони  обi  були  нерозлучимi.  Його  лице  смагляве,  пригаду?  тип
полудневий. Раз здавалося менi, що мушу доконче  обернутися;  обернувшись,
стрiтилася з його поглядом. Перелякана тим, вiдвернула я  очi  в  противну
сторону зали, зворушена чудним чуттям.
   Помимо музики й танцiв, помимо бесiди з рiзними знайомими, давила  мене
якась нудьга, якийсь сум. В глибинi серця немов болiло  мене,  що  вiн  не
зблизився до мене анi одним кроком.
   - Якi ви нинi гарнi! - сказала менi раз тихесенько панна Марiя. -  Наче
та надрейнська золотоволоса русалка Лореляй, лише чому ви такi втомленi  й
сумнi? Коли б я не знала обставин, серед яких живете, то подумала  би,  що
тужите за кимсь.
   Вона всмiхнулася любо, а я здвигнула байдуже плечима.
   - Менi всi байдужi, а щодо втоми, то я вийшла вже з дому прибита.
   - А з ним гуляли ви? - спитала нараз живо, мов пригадувала собi щось.
   - З ким?
   - З Орядином.
   - Нi.
   - Ах! Так пождiть, я познайомлю вас з ним зараз. - Вона й встала,  щоби
пiдiйти до його. Вiн саме в цiй хвилi стояв нахилений  до  Зонi  i  слухав
уважно, що вона йому говорила.
   - Панно Марi?, нi! - кликнула я стиха.  Вона  подивилася  зчудована  на
мене.
   - Оставте, прошу! - просила я  ??  з  притиском.  Вона  дивилася  через
хвилину мовчки на мене.
   - Якi ви гордi! - вiдповiла опiсля.  -  Ви  хотiли  би,  щоби  вiн  сам
прийшов?
   - Сам.
   - Але ж бо ви не зна?те, який вiн не раз несмiливий.
   - Я не знаю, але дайте спокiй!
   I вона дала спокiй, вiн  не  прийшов,  а  мене  обгорнуло  якесь  сумне
вдоволення...

   * * *
   Я дивлюся кождим разом за ним, коли переходить попри наш дiм. А йде вiн
звичайно мiж п'ятою й шостою вечором. Недавно казала тiтка вiдчинити  одно
фронтове вiкно; я вiдчиняю, а вiн наче з землi вирiс - надiйшов! Як  же  я
сполохалася! Я не тямлю добре, як воно склалося, але вiн поздоровив  мене.
Менi здалося, що, здоровлячи, спаленiв. Впрочiм,  справдi  не  знаю.  Менi
самiй зробилося гаряче, мов полум'ям обдало  лице,  i  я  сама  змiшалась.
Тепер вiдступаю вже вiд вiкна, коли бачу, що вiн iде.  Вiн  не  смi?  мене
видiти. Не смi?!
   Оногди, вже по тiм поздоровленню, замiтила я, як вiн, переходячи  попри
наш дiм, повернув ледве-ледве  замiтно  голову  легесенько  саме  до  того
вiкна, де я тодi стояла.
   Пощо вiн  мене  здоровив?  Адже  ми  собi  незнайомi,  а  то  й  зовсiм
незнайомi...

   * * *
   Одна наша знайома, вдовиця по якiмсь суддi, оповiдала тiтцi, що  Орядин
дитя   "любовi"   яко?сь   своячки   надлiсничого,   доньки   укра?нського
православного священика, й якогось музиканта.
   - Але не думайте, дорога панi професорова, - оповiдала вона, -  що  вiн
був з тих славних угорських циганiв-музикантiв, межи  котрими  стрiча?ться
не раз справжнiх князiв щодо багатства! О, нi! Вiн був укра?нський циган i
походив з Глиницi. Це сiльце на Буковинi вам звiсне, там  бiльше  циганiв,
як мужикiв. Укра?нських циганiв, панi професорова, на  те  кладiть  увагу!
Граючи, видобувся вiн на капельмейстра  глиницько?  банди[16],  а  що  був
добрим укра?нцем, то ??  батько,  священик,  приймав  його  з  патрiотизму
частiше в себе i з часом, дорога панi,  з  часом...  -  Тут  вона  урвала,
закiнчивши оповiдання злобним, придавленим смiхом...
   Не знаю, з яко? причини прокинулося  в  мо?м  серцi  чувство  ненавистi
супроти оповiдаючо? вдовицi, ?? вважали всi знайомi "доброю" жiнкою. Вона,
може, й була справдi доброю, та я почула нараз ненависть до не?. ?? спосiб
оповiдання викликав в мене жаль до не?, чого я ?й нiколи не забуду.
   - В циганi! Помiркуйте лише собi, дорога панi  професорова,  в  простiм
якiмсь музикантi! Таже я би... Матiнко божа!.. I то,  бачите,  -  говорила
вона  дальше,  -  донька  чесних  людей,  донька  священика!  О  не?   мав
старатися[17] якийсь заможний купець, але вона про його й чути не  хотiла.
Вкiнцi був вiн ще настiльки зухвалий, що ставився перед панотця й просив о
руку  доньки.  Тодi  мала  збутися  страшна  сцена.  Однi  оповiдали,   що
проступника вигнали таки зараз кудись, другi, що мати вступалася  дуже  за
донькою i що вiн з нею одружився, лише що вона скоро померла, давши дитинi
життя. Iншi кажуть, що вона його сама  просила  покинути  ??,  а  потiм  i
отру?лася сiрниками. Ат! хто ?х там зна?, де правда?  Вона  була  ще  дуже
молода. Мала ледве  дев'ятнадцять  рокiв.  Боже,  боже!  -  додала  згодом
згiрдливо. - Таке молоде, а вже таке зiпсоване! Хто зна?, що з не? було би
ще зробилося, якби була жила; а так смерть зробила  одним  замахом  всьому
кiнець.
   - А чи? ж вiн iм'я ма?? - спитала тiтка цiкаво.
   - Таже бачите: iм'я батечка свого гiдного.
   - Отже, мусили-таки побратися?
   - А бог ?х там зна?! Щодо мене, то я гадаю, що справдi побралися  й  що
вона його опiсля  просила  покинути  ??,  а  сама  взяла  та  й  отру?лася
сiрниками. Це, бачите, я тому так думаю, що вiн зараз по ?? смертi  кудись
забрався. Без причини був би не забирався.
   - Та куди забрався? - спитала тiтка.
   - Таже бачите: до Молдави. Хтось-то говорив, що вiн  зiбрав  собi  нову
банду та й чкурнув туди з людьми, що йшли в Молдаву на роботу.
   - I не вернувся вже?
   - Не вернувся до нинiшньо? днини.
   - А дитина?
   - Дитина росла коло дiда та баби; коли ж панотець помер, а дитину треба
було вже доконче посилати до школи, скликала  стара  раду.  Якийсь  первий
брат музиканта, бездiтний мужик-газда, наперся взяти  дитину  за  свою.  А
надлiсничий, свояк небiжки, i собi намiгся взяти хлопця. "Воно, - казав, -
менi ближче, як тобi. Врештi ти кажеш, що не зробиш  з  нього  пана,  лише
газду; ну, а менi, може, бог допоможе вивести його на щось  лiпше,  як  на
простого газду". Той собi, а цей собi!  Брат  музиканта,  розказують,  був
тодi дуже лютий. "Тобi, - каже, - сиротинського гроша забага?ться, що йому
панотець оставив, а не дитини. Тебе цiлий повiт зна?, який  ти  захланний!
Ти вихова?ш його так, що вiн буде сво?? родини  соромитися,  що  буде  так
само кров з мужикiв ссати, як ти i тобi подiбнi. А я  не  так  хотiв  його
повести. Та нехай дi?ться божа воля! Час покаже, хто мав лiпшi намiри,  чи
я, простий селянин, чи ти". Розлютився та й вiд'?хав. А  надлiсничий  взяв
справдi хлопця до себе, виховував, посилав до школи...
   - А той що?
   - Мужик той? Бог його зна?, що. I не при?здив бiльше  й  не  питав.  От
дурний мужик, хотiв щось перед свiтом показати. Стара попадя теж не хотiла
йому дитини дати, тому що вiдразу  сказав,  що  не  випровадить  хлопця  в
"пани". Казала, що не дасть дитини сво?? доньки на "пастуха". От  таке-то,
люба панi професорова. Цiла комедiя!
   - Ну, це вже правда, - обiзвалася тiтка, - що це дуже поетична легенда.
   - Але видите! - почала знов по хвилi вдовиця. - Менi все  зда?ться,  що
вони, нiби надлiсничий i Орядин, не дуже-то любляться. Через цiлий час, як
Орядин пробував на Моравi, не при?здив анi раз його вiдвiдати. Впрочiм, це
зна?те й самi, бо живете з ними в сусiдствi i як одна родина.
   - Та нi, не при?здив! Це вже може бути, що не любляться. Надлiсничий  i
Зоня майже  нiколи  про  його  й  не  згадували.  Лише  стара  гувернантка
розпада?ться над ним, - розповiдала якось ще давнiше  Зоня.  Я  цiлу  тоту
панну Марiю, правду сказавши, не дуже-то зношу, ласкава панi.  З  тими  ??
"нервами"... ?й-богу! не раз мене чорт бере! Бувши на мiсцi Ма?вського,  я
була би ?й вже давно за всю тоту ?? науку подякувала!
   - А ви нiби як дума?те, люба панi професорова, що надлiсничий як,  буде
?? вiчно в себе держати? -  вiдповiла  вдовиця.  -  Вiн  мав  навiть  десь
казати, що скоро лише доньку замiж вiддасть,  то  зараз  жениться  вдруге.
Пощо ж йому тодi старого толуба дома держати та пусто  й  дурно  годувати?
Нинi на свiтi гiрко жити, а вона й так не займа?ться дома нiякою  роботою.
От залежить той цвiкер[18] на нiс, прижмурить очi та й  зiгнеться  то  над
одним столом, то над другим, а  там  часом  нiби  й  до  пекарнi  загляне.
Справжнiм господарством займа?ться Зоня сама.
   - Ну, так до чого ж йому гувернантка? - спитала тiтка.
   - Та це лиш так, бачите, от для форми, щоби нiби якась  старша  женщина
дома була. Уже чого вiн для Зонi не зробить, не стерпить, - так ?? любить,
що боже! Але-бо й ? за що! Вона жвава й  розумна  дiвчина;  мабуть,  скоро
навинеться ?й жених.
   - Авжеж! - Тут тiтка зiтхнула.
   - Тодi нехай панна Марiя йде до свого любимця, - докинула вдовиця.
   - Та так! Бо  й  куди  ж  ?й  подiтися?  Хто  вiзьме  на  службу  стару
гувернантку? А вiн, як чую, й так хоче вийти на великого пана.  Чую:  хоче
бути адвокатом. Чи ви не замiтили, панi, як вiн гордо голову носить?
   - О, гордо, гордо! Вiн зна?, що ? гладкий хлопець.
   - Гладкий? Ха-ха-ха! Ви щось мов не довиджу?те добре, панi!
   - Ну, щодо того, то, може, й справдi старi очi не довиджують добре. Але
я чую, що надлiсничий хоче, аби вiн покинув студi? юридичнi та  й  вступив
на теологiю. Воно й не було би зле, - фiлософувала стара. - Нехай вступить
в стан божий i молиться за грiхи сво?х родичiв. Йому, правду  сказавши,  i
нема iншо? будучностi; по нiм видно на перший погляд, що вiн мiшано? раси.
Боженьку, боженьку! - зiтхнула. - Якi ж то не раз люди на свiтi бувають! I
при порядних родичах виросте, i вивчиться, а навинеться яке-таке, а воно й
розум утратить! - Тут  i  урвала  вдовиця,  зiтхнувши  протяжно,  глибоко.
Опiсля поправила окуляри на носi, уста знизились в кутиках, i вона  почала
так скоро плести панчоху, що дроти лише мигтiли.
   Тiтка пiдвела голову, погляд ?? спинився чомусь проникливо на менi.
   I до сьогоднiшньо? днини не можу я догадатися, що той погляд  мав  менi
сказати.
   Пам'ятаю лише, що мо? уста мимоволi затремтiли згiрдливо й що я  вийшла
з кiмнати. Переступаючи через порiг, повернула я ще раз голову за "доброю"
вдовицею. ?? погляд стрiтився з мо?м. Глибокий, чигаючий погляд. В тiй  же
таки самiй хвилi опустила вона руки  з  панчохою  на  колiна,  присунулася
ближче до тiтки - i я чула iнстинктивно, що тепер  почнеться  обмова  мо??
особи...

   * * *
   Я його вже два днi не бачила. А нинi так хотiла його побачити!
   Надворi прегарна, ясна, зориста нiч, що сво?м чарiвним споко?м виклика?
дивну тугу з усiх закуткiв серця; i саме перед мо?м  вiкном  завис  мiсяць
над горами,  тими  темними,  мовчазними  великанами,  низько-низенько,  що
видиться: рукою би його досягнув.
   Орядина не дуже люблять дома.
   Менi зда?ться, що я мала би йому багато що оповiдати.
   Мене обняла нетерпеливiсть, туга; я смiюся сльозами, а плачу радiстю...
перенятим плачем!
   Чому це так? Боже мiй, чому!
   Але я не чуюся нещасливою, як перше, о нi! Я щаслива!
   Я знаю, як вiн зветься. Вiн зветься - Василь.
   Василь! - це гарне iм'я.

   * * *
   Ми ходили вчора з Леною за  орудками[19]  для  тiтки  в  мiсто,  i  нам
лучилося бачити його. Чим ближче вiн до нас надходив, тим  менше  могла  я
говорити. Думки  розлiталися  менi  в  головi,  мiшалися  чомусь;  а  коли
надiйшов уже зовсiм близько, то я замовкла цiлком. Певна,  що  поздоровить
нас, я пiдвела очi, i вiн справдi нас поздоровив. Його погляд спинився  на
менi так... сама не знаю, як! Я вiдчула його так, як не вiдчула ще нiякого
погляду досi.
   Вiн минав по мо?й сторонi, а менi навинулась думка, що вiн  змiнився  в
тiй самiй хвилi. Який же вiн гарний!

   * * *
   Ми познайомилися. Воно склалося так: вiд кiлькох днiв  пробував  у  нас
один товариш вуйкiв, професор з Р., на iм'я Лорден. Бажаючи його з  сво?ми
тутешнiми товаришами познайомити, велiв вуйко нам всiм надвечiр  зiбратися
й пiти  в  мiський  город[20].  Туди  сходились  всi  знайомi.  Вечiр  був
прегарний, воздух свiжий; в городi грала добра музика i,  увiйшовши  туди,
застали ми вже велику громаду гостей.
   Я була нинi - як Лена казала (вона була в незвичайно ласкавiм  настро?)
- "неприступна". Якась томляча туга загнiздилася менi в серцi.
   Зi  входом  в  город  опанувало  мене  легке,  на  лихорадку  подобаюче
зворушення. Цiкаво обвiв мiй  погляд  групи  людей:  першi,  другi;  стрiв
знайомих; звичайнi лиця, а нинi начеб нуднiшi, як звичайно.
   Пiшли далi, - я все роздивляюся. Нараз стиснула мене Лена за руку.
   - Ходiм туди! - кликнула втiшно. -  Он  туди,  близько  альтани!  -  I,
звернувшись живо до тiтки, шепнула ?й кiлька слiв до вуха. Менi  причулося
iм'я Зонi, i я глянула  на  вказане  мiсце.  Пiд  величезною,  добре  менi
знайомою липою сидiв надлiсничий зi сво?ми  "жiнками",  а  бiля  них  один
молодий судовий практикант, Ленина  i  Зонина  "тайна".  Тiтка  звернулася
туди, а ми обi за нею.
   Дуже живо й дуже галасливо вiдбулися привiтання. Не побалакавши  ще  як
слiд, найшли десь уже й причину до найсердечнiшого смiху. Роздiлились коло
двох столiв i посiдали. Лена  немов  знов  зрослася  з  Зонею,  а  молодий
урядник i собi сiв бiля ?х, веселий i ласкавий до Зонi, хоч Лена горнеться
бiльше до його.
   Побачивши  мене,  що  стою  ще  нерiшена,  до  кого  прилучитися,  Зоня
обзирнулася довкола себе.
   - Де Василь дiвся? - спитала бистро. - Василю! - кликнула  нетерпеливо,
а трохи згодом вiддалилася вiд нас, розглядаючися на всi сторони живо.
   Вiдчувши, о що рiч iде, менi стало нiяково, i я була готова пiдiйти  до
панни Марi?, але тут схопила мене Лена за руку.
   - Пожди, - мовила, - не бачиш? Зоня хоче тебе познайомити з Орядином. З
ним лучче забавишся, як з панною Марi?ю, вiн i так казав  менi  колись-то,
що рад би тебе пiзнати. Панна Марiя розбесiдувалася так живо з  професором
Лорденом, що було би нечемно переривати ?м бесiду!
   - А я таки пiду до не?, - вiдповiла я холодно. Я вже зрозумiла, чому  й
вона бажала мене позбутися, бажала знайомства мого  з  Орядином.  Вона  не
любила мене коло себе, коли який мужчина зближався до не?.  Зонi  вона  не
боялася, бо була гарнiша вiд не?. Тепер вона держала так сильно мою  руку,
мов клiщами.
   - Яка ти! - смiялася насилу. - Мабуть, нинiшнiй комплiмент Лордена,  що
подоба?ш з тво?м волоссям на Лореляй, сподобався тобi так, що ти хотiла би
його ще раз почути? А от дивись, там вже iде Зоня.  -  I  справдi  почувся
десь Зонин голос бiля нас.
   - Я би лише рада знати, - гомонiла вона, - чому ти нас покинув!
   - Невже ти за мо?м товариством скучала? -  чути  було  вiдповiдь  трохи
iронiчну.
   - Ет!  що  ти  плетеш!  Я  хочу  тебе  познайомити  з  панною  Наталi?ю
Верковичiвною. От що! З нами ти й так нудишся.
   I в тiй-таки хвилi станула з ним передо  мною  й  познайомила  нас.  За
хвильку й заки ми ще вспiли промовити до себе хоч слово, зникли  всi  тро?
так скоро, якби в землю запалися.
   Ми осталися самi.
   Я була змiшана й не знала, що промовити. До  того  здавалося  менi,  що
тiтка, котра недалеко сидiла,  пiдслуху?  кожде  мо?  слiвце,  слiдить  за
кождим мо?м рухом i загомонить кождо? хвилi по-свому на мене. Та цим разом
я, мабуть, помилилася. Саме в цiй хвилi розлягся вимушений смiх  ??,  а  з
ним злилося i вуйкове добродушне, широке "ге-ге-ге!". Забава  лилася  там,
очевидно, веселою стру?ю, й менi не було чого боятися.
   - Не погуляти б i нам трохи по  саду?  -  спитав  вiн,  запинаючи  сво?
рукавички надто скоро.
   - Добре! Ходiм!
   I ми пiшли вiльною ходою вперед, бiльше  розглядаючись,  як  бесiдуючи.
Переходячи попри "наших", задержався вiн на хвильку, бо панна Марiя хотiла
йому щось сказати.
   - Вiдшукайте, Василечку, Зоню, бо я ?? нiде не бачу. Як  забралися  всi
тро?, так i пропали. Я боюся, щоби не перестудилася в сво?й легкiй одежi.
   - Лишiть ?х, панно Марi?! - перебила  тiтка  скоро.  -  Лишiть  ?х!  Не
зна?те? Молодiж чу?ться свобiднiшою, коли не бачить надзорцiв  над  собою.
Нехай бавляться! Лишiть ?х, пане Орядин!
   Орядин склонився мовчки, а я закусила уста, на  котрi  закрався  насилу
усмiх. Менi говорила тiтка неустанно, що оставатися дiвчатам без старших в
товариствi молодих мужчин -  то  найгрубше  переступство  супроти  доброго
смаку, а тут...
   - Еге! пане studious[21]! - почувся десь за мо?ми плечима немилий голос
професора Лордена. - Це справдi ви, Орядин?
   - А я, я! - вiдповiв цей,  обзираючись  з  немалим  зчудуванням  i  мов
немило вражений.
   - Гм, з Морави? Гм, та чому не подасте ?й (вiн кивнув головою на мене),
тiй Лореляй, рам'я[22]?
   - Якi вже в вас дивнi вигади, пане професоре! - вмiшалась тiтка. -  Вже
цiлком перехрестили нашу Наталочку... ха-ха-ха.
   - Еге, гм, еге! - воркотiв вiн пiд носом, пiдкручуючи сво? сивiючi вуса
i не зводячи з мене анi на хвилину сво?х блискучих малих очей.
   Вiдопхана тiтчиним смiхом i  тим  його  поглядом,  вiдвернулась  я  вiд
цiлого товариства i пiшла звiльна вперед.  За  кiлька  хвилин  опинився  й
Орядин бiля мене.
   - Iй-богу! - говорив, ступаючи скоро поруч мене. - I не надiявся нiколи
побачити тут оце? мумi? з Р. Що вiн тут робить?
   - Вiн у нас. При?хав на кiлька днiв до  вуйка.  А  ви  знали  його  теж
давнiше?
   - Чи я знав! Вiн був мо?м професором. Ми ненавидiлися - страх!  Я  його
за те, що "пiк" за греку[23], а вiн мене, як говорив, за мою "зухвалiсть".
Як же вiн вам подоба?ться? - I при цих сво?х послiднiх  словах  розсмiявся
сам.
   -  Несимпатичний.  Робить  враження  прича?ного;  впрочiм,   не   люблю
оставатися з ним сама.
   Вiн усмiхнувся, поглянувши десь далеко вперед себе.
   - Прича?ного, кажете. Це було би ще о нiм лагiдно сказано. Вiн  чоловiк
без серця, без душi, мстивий, а до  того  консерватист  до  смiшностi.  Не
зна?те, чи живе ще його жiнка?
   - Живе. Але вiн жалiвся, що дуже хора i що пробува? вже  довший  час  з
дитиною у сво?х родичiв.
   - Бiдна! Вона була така гарна й така лагiдна. Вiн коли  тiльки  прийшов
зi школи в злiм настро?, то все починав з нею сварку. Ми,  хлопцi,  всi  о
тiм знали. Вже замучив ??,  мабуть,  зовсiм;  ?й  i  так  не  було  багато
потрiбно, вона була нiжна, мов та паутинка...
   - Вона ма? бути далеко молодша вiд його, споминав вуйко.
   - Молодша. Вiн оженився трохи пiзно. Чи ви розмовляли з ним довше?
   - Нi, а потiм...менi не хочеться того слухати, що вiн менi говорить!
   - Вiн зве вас Лореляй, - закинув Орядин.
   - I не мав що лiпшого придумати! - вiдповiла  я,  мимоволi  сердито.  -
От... нiмець!
   Вiн усмiхнувся.
   - Не говорити б нам лiпше о чiм iншiм? - спитала я.
   - I я так думаю. Не люблю про його згадувати.  Може  би,  ми  де-небудь
сiли? Город малий, приходиться лиш другим з дороги уступатися, а тим  лише
втомитеся.
   Саме проти нас, пiд кущами турецького бозу,  стояла  лавка,  з  свiтлом
поруч. Там ми усiли, - замовкли.
   Довкола нас гамiр, музика, розмови, смiхи, а ми наче понiмiли. Вiн зняв
мовчки капелюх з голови i вiдгортав волосся з чола. Трохи згодом почула  я
його погляд на собi.
   - От що тепер сказав би я до хвилини... - обiзвався вiн.
   - Що? - я глянула на його спокiйно, вижидаючи.
   - Сказав би: тривай ще, ти така гарна!
   - Чим гарна?
   - Тим, що переживаю ??  з  вами.  Я  не  вiдзивалася,  а  вiн,  потрохи
зворушений, говорив далi:
   - Другий просив би вас в тiй хвилi о прощення, а я, користаючи з кождо?
хвилини...
   - Чому о прощення? - перебила я йому, здивована.
   - Ну, за мо? здоровлення колись-то, коли  я  вас  не  пiзнав  перше  по
законах етикетальних, а так лише.
   - З чутки? - Це слово вимовила я мимоволi гiрко.  Завдяки  любовi  мо??
тiтки, я не тiшилася найлiпшою славою мiж знайомими. .
   Мов переляканий, пiдвiв вiн голову й видивився на мене.
   - Ви мене не зрозумiли,  -  сказав  опiсля  лагiдно.  -  Менi,  правда,
лучилося чути дещо про вас, але що я всяким поголоскам не довiряю,  то  не
повiрив i тим про вас i не виробляв собi нiякого суду про вас,  т.  ?.[24]
аж до цi? хвилини, коли я мiг оце прочитати. За це також вибачте менi.
   З тими словами виняв хутко з грудно? кишенi свого пальта  малий  зошит,
котрий я з першого погляду пiзнала, i менi з лиця зникла потiм вся кров. У
його находився той Леною захований зошит, котрий я роздерла...
   - Це вам Зоня передала? - були одинокi мо? слова.
   - Зоня. Але вам це прикро?
   - Прикро!
   - Не гнiвайтеся! - просив вiн. - Праця ваша не  находиться  в  негiдних
руках.
   - Але йшла через негiднi руки!
   - Забудьте це!
   - Хiба можна?
   - Можна. - I вiн усмiхнувся. - Я  аж  опiсля,  значить,  по  прочитанню
розвiдки, довiдався, яким способом вона  дiсталася  в  Зонинi  руки.  Менi
впала вона припадкове в руки, але не  жалуйте  того.  Побачивши  вас  того
вечора, як вашi очi говорили об чiмсь, чого  посеред  бездушно?  товпи  не
було, я знав, що кожде мною почуте слiвце було  неправдою,  i  я  зрозумiв
вас. Я знаю, що ваша праця була писана "кров'ю вашого серця", i я  вiдчув,
що мушу вас пiзнати; але тодi я не мiг до вас пiдiйти, мусив вiдложити  це
на другий раз. Лише одного (додав по хвилi, коли я  мовчала)  не  розумiю:
чому це ви, мабуть замiсть mottо[25], поклали стишок над працею:
   Еs кlingt mir oft im Herzen
   Wie ein verlorener Klang,
   Der sich vergebens sehnet
   Zu tonen im Gesang

   Ich kann das Lied nicht finden
   Zu dem er taugen mag,
   Er wird wohl still verklingen
   Im letzten Herzenschlag...[26]

   Слiв не знайду я, щоб вилить
   Душу палкую свою.
   Мабуть, ця пiсня зi мною
   Ляже в могилу мою.

   - Вiн, правда, перечеркнений цiлком, однак ви хотiли його покласти?
   - Я хотiла, - вiдповiла я, - я мусила хотiти, хоч вiн i не  ма?  нiчого
спiльного з темою розвiдки. У мене бувають не раз дивнi, дивнi  чуття;  не
"чуття", - поправилась я мимовiльно, - лише  поодинокi  почуття,  справдi,
немов якi згубленi, заблуканi в людськiм серцi тони, котрi не  знають,  до
котро? мелодi? приналежнi,  де  ?м  пристати.  Вони  настроюють  мене  так
розпучливо! Чи ви бували з себе завсiгди задоволенi? - звернулась  я  живо
до його. - Завсiгди? Чи вас не мучить часами туга статись ще  iншим?  Мене
мучить! Тодi звуки томлять мене. А вiдтак зда?ться менi, що я одна  з  тих
натур, цебто одна з тих неудачникiв, котрi нiби до всього  мають  хист,  а
проте не доводять до нiчого! Це  пересвiдчення  обнiма?  мою  душу  якоюсь
лиховiсною намiткою. Хто менi докаже, що я не одна з тих безталанних?
   - Ваша  праця!  -  вiдповiв  вiн,  вдивившись  в  мене  якимсь  довгим,
допитливим поглядом.
   - Яка праця? - спитала я iронiчно. Вiн зчудувався.
   - Ну, я маю на увазi писання.
   - Справдi? Не що iнше?
   - Нi.
   - Так я мусила би цiлком потонути в тiй працi, щоби здобути собi  такий
доказ; цiлою душею, не розриваючись!
   - То потонiть!
   - Я би хотiла.
   - Зробiть це якимсь обов'язком для себе.
   - О, цього не треба, в мене ? досить волi i я люблю писання  так  само,
як напр., i музику, лише що...
   - Що?
   - О нiчо, нiчо! - i тут я урвала.
   - Що? - домагався вiн цiкаво.
   - Я зроблю це якимсь обов'язком, -  вiдповiла  я  з  притиском,  але  я
думала щось iнше. Iменно думала я, що менi годi тонути в  уподобаннях,  що
дома слiдять за мною,  мов  за  злочинницею.  Що  тiтка  майже  брутальним
способом заборонила менi  "культ  примх  i  романтики".  А  коли  ще  Лена
розповiла ?й  раз,  що  якийсь  там  "пан"  кепкував  собi  з  мо?х  iдей,
розкричалася, що  я  вiдстрашую  женихiв  вiд  ??  дому.  Що  люди  готовi
подумати, буцiмто вона впо?ла в мене тi "легенди",  i  що  ??  донька  теж
така...
   "Щоб ти не посмiла поводитись пiсля свого розуму, коли тобi  добре!"  -
казала. Того  не  могла  я  йому  говорити.  Я  встидалася  за  темноту  й
брусоватiсть[27] сво?? рiднi i за те, що я жила в таких  зависимих,  майже
негiдних  обставинах.  Негiдних  тим,  що  я  переживала   рiзнi   степенi
упокорення.
   - Я буду про те все добиватися свого, - сказала я, - доки не доб'юся.
   - Не пiддавайтеся нiяким впливам, - обiзвався вiн, мов вiдчитав,  що  в
мо?й душi дiялося, - i крiпiть вашу  душу,  значить,  -  не  будьте  надто
вразливi на щоденщину!
   - Чи так можна? - спитала я його вдруге з нета?ним зчудуванням.
   - Можна.
   - А тепер... тепер прошу вас, звернiть менi мiй зошит! - просила  я.  -
Вiн дiстався без мого вiдома в Зонинi руки...
   - Оставте менi його, вiн не ма? тепер для вас вартостi!
   - Для вас може вiн ?? ще менше мати.
   - Противно[28]. Менi да? вiн знов доказ,  що  iсну?  рiд  iнтелiгенцi?,
котра виробля?ться дiйсно сама з себе й котра виклика? поступ.
   Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Менi здавалося, що я вже
з ним давно знайома i лиш говорити з ним не мала нагоди.
   З його бесiди дiзналася я, що вiн був соцiал-демократом i загорiлим[29]
поклонником Маркса. Що ожидав спасiння вiд соцiалiстiв; що признавав  лише
одну справу, а то справу соцiалiстiв. - Все iнше, - говорив, - тоне в  тiй
однiй великiй могучiй  iде?,  ?  злучене  з  нею  тисячними  невидимими  й
нерозривними зв'язками. - Вкiнцi спитав мене, що я про те думаю.
   Я не думала нiчого певного, не мала  досi  жодного  ясного  виробленого
суду; але я боялася якогось хаосу в будучностi,  котрий  немов  вiдчувала,
боялася царювання ще грубшо? безогляднiшо? сили, як досi.
   - В вас говорить лише ваше тонке  вразливе  сумлiння,  -  вiдповiв  вiн
нетерпеливо на мо? слова, - але перше всього питаю вас:  чи  ви  вiрите  в
силу людсько? iнтелiгенцi??
   - Вiрю; але вiрю так само i в силу пристрастi, що потяга?  iнтелiгенцiю
в свiй вир, вiрю в силу самолюбства, вiрю в нетривкiсть людсько? натури.
   - Щоби бути досконалим, - вiдповiв вiн, - треба бути фiлософом. Але  об
тiм ви не думали, що чоловiк не винуватий тому, яким став? Не  думали,  що
вiн завдячу? свою iстоту тому грунтовi й тiй землi,  на  котрiй  вироста?,
тому сонцю й теплу, що його вигрiва?; тим обставинам, що  його  окружають,
опановують. Об тiм, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука
зроджу? в людськiй душi  скорше  злi,  як  добрi  прикмети,  що  борба  за
iснування деморалiзу?? Я вiрю  в  те  й  для  того  вiрю,  що  з  царством
соцiалiстичних догм зросте правдивий поступ,  що  свiтло  знання  й  краси
полл?ться широкою стру?ю  скрiзь,  i  що  аж  тодi  виб'?  для  всiх  досi
гнетених, невислуханих i слабих година дiйсно людяного щастя,  розвинеться
цвiт правдиво? любовi!  Дорога  до  такого  життя  проста.  Оскiлько  буде
меншати визискування одиницi одиницею, оскiлько буде меншати  визискування
народу народом, остiлько  будуть  марнiти  й  ослабати  зароди  зла,  буде
змiнюватися, перетворюватися людська  натура,  а  головне  нашi  теперешнi
"iдеали", цебто: багатство, високi становиська i т. д.  Ви,  може,  вiрите
так само, як ще й багато iнших, мильно[30] в якийсь подiл власностi,  тому
бо?теся хаосу в будучностi?  -  спитав  Орядин.  -  Або  вiрите,  може,  в
цiлковите знесення приватно? власностi? Тодi помиля?теся. Характеристичним
у соцiалiстiв ? не змагання до знесення власностi взагалi, а  змагання  до
знесення форм власностi  буржуазно?.  Цебто  спосiб  присвоювання,  котрий
дозволя? бiдному лише тому жити, щоби працювати на других, i  то  лише  до
того часу, доки це владолюбнiй верствi потрiбне. Годi менi розводитись тут
о цiй квестi?[31] бог зна як, але хто вiрить в iдею  поступу,  той  мусить
пiзнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й  працi,  i
що всiх причин суспiльного перевороту або змiн не шукати  нам  в  людських
головах,  в  ?х  зростаючiм  пiзнаннi  "вiчно?"  правди  або  неправди   i
справедливостi, але попросту в змiнах продукування й замiни; не в  релiгi?
й фiлософi?, лише в економi? дотично?[32] епохи, - i  що  соцiалiзм  не  ?
нiякою хоробою й нiяким з'явищем, поодинокими умами штучно  виробленим,  а
рухом природним.
   Вiн замовк i дивився на свою сигару, що тлiла мiж пальцями, а чоло його
уклалося в морщинки. Зворушився бесiдою.
   Задумана й уражена палкiстю його переконання, дивилася я ще безмовно на
нього.  Вiн,  мабуть,  вiдчув  мiй  погляд.  Звернувся  живо  до  мене  i,
всмiхаючись якось iронiчно, сказав:
   - Я, може, не повинен був об тiм говорити?
   - Чому? - спитала я спокiйно.
   - А тому, що... але нi, - поправився зараз, - з  вами  можу  я  об  тiм
говорити, ви зверта?тесь самi на цей шлях, що  я  про  нього  говорив.  Це
посвiдчила менi провiдна думка  вашо?  розвiдки  i  лише  ви  ще  того  не
свiдомi. З часом перекона? вас власне положення у  всiм.  -  Трохи  згодом
сказав: - Родичiв у вас нема, це знаю; але не ма?те кого, хто  би  вам  по
душi був близький?
   - Не маю.
   - I не мали нiколи?
   - Дитиною мала я бабуню...
   Вiн засмiявся тихо, однак так, що менi стало жалко, так  жалко!  Опiсля
глянув менi в очi, що мимовiльно зайшли слiзьми, i я бачила,  що  його  ще
перед хвилиною спокiйне лице змiнилося.
   - Ми ступа?мо одною дорогою, - сказав змiненим голосом i  встав,  мовби
хотiв над якимсь наглим зворушенням  запанувати.  До  нас  пiдiйшла  панна
Марiя з тiткою, i вiн, стиснувши крiпко мою руку, вiддалився...
   Високо на небi миготiли, блищали  зорi,  свiтив  мiсяць.  Звуки  гарно?
угорсько? музики розливались - далеко...
   Я сидiла вже бiля мо?? тiтки, що голосно бесiдувала,  сидiла  в  чуднiм
настро?.  Чим  дужчий  гамiр  зростав  довкола  мене,  тим  бiльша  тишина
змагалася в менi...
   Пiвгодини пiзнiше виходили ми з городу.  Саме  тодi  навинувся  й  вiн,
немов вирiс iз землi коло мене.
   - Хотiв ще з вами попрощатися, - сказав i подав удруге руку.

   * * *
   - Ти говорила що з Орядином? -  питала  мене  тiтка  пiд  час  повороту
додому.
   - Говорила.
   - I що вiн за чоловiк?
   Менi не конче хотiлося розповiсти, що я про нього думаю,  i  я  сказала
лише, що вiн "поступовець"[33].
   - Гай, гай! - загомонiла тiтка. - Поступовець! Бiда  лише,  що  зраджу?
сво?ми зубами сво? поетичне походження.
   - I я мав честь говорити з ним, - обiзвався вуйко з колючою iронi?ю.  -
Але зробив на мене  страшно  лихе  враження.  Чванився  сво?м  розумом  чи
властиво тим, що бачив i читав много, а з того виходило, що ми тут нiби  й
не чу?мо i не зна?мо, що дi?ться справдi деiнде! Це не  злий  iнтерес!  Це
зовсiм так, мовби  такий  молодик  поступив  вiд  нас,  в  котрих  стiльки
практики на спинi, в культурi дальше! Не так, товаришу?
   - Ха-ха! - смiявся стиха професор Лорден. - Я знаю цього пташка.  Ще  з
гiмназi? знаю його. Замiсть при толкуваннi[34] держати перед очима  Гомера
або Вергiлiя, читав собi росiйськi або французькi новелки. Ну, та за те  й
дiставав вiн вiд мене сво?  добре  заслуженi  ноти[35].  Як  крейда  бiлий
ставав в таких хвилях, дурiв, лютився, як скажений! Ха-ха! Я  переконаний,
що остануся для нього якимось irritamentum[36] на цiле життя. Не бракувало
багато, а був би перепав при матурi, але що був  сильним  математиком,  то
професор того  предмета,  саме  той,  що  придбав  йому  мiсце  в  Моравi,
вступився за ним, а всi прочi панове мов показилися i перепустили.
   - Чую, що вiн соцiалiст! - замiтив вуйко голосним шепотом,  а  тiтка  в
тiй же хвилi оглянулася.
   - Мене це зовсiм не диву?, - вiдказав професор. -  Пролетарi  такi,  як
вiн, множаться в страшенний спосiб,  а  вiн,  напр.,  то  саме  вiдповiдне
medium[37] до соцiалiстичних експериментiв. I ви, Лореляй, мовите, що  вiн
"поступовець"? - звернувся до мене, вдивляючись  в  мене  сво?ми  немилими
очима.
   - Кажу, пане професор.
   Вiн засмiявся знов, а тiтка закашляла.
   -  Зна?ш,  Наталочко,  -   обiзвався   вуйко,   -   що   я   об   таких
поступовцях-соцiалiстах думаю?
   - Що, вуйку?
   - Я думаю, що то авантюрники. В них нема вiри, нема характеру. Вони  не
спосiбнi вiддатися якому-небудь сталому  заводовi,  видержати  в  тiм,  як
цього вимага? закон. Вони - духовнi потвори, зродженi нездоровою лектурою.
Занехавши всяку чесну працю,  перебирають  на  себе  роль  реформаторiв  i
спускаються на чуже добро. Смертi вони не бояться, бо в них нема бога. Так
я об них думаю!
   - А що найприкрiше в цiлiй справi, - докинув професор, - це те,  що  ?х
поступовання заразливе, мов чума!
   - Справдi, заразливе! - кликнула тiтка гiрким тоном i поступила  такими
швидкими кроками вперед, що  малий  професор,  ступаючи  досi  поруч  не?,
остався цiлком позаду.
   Опрiч мене, мабуть, i вiн вiдчув, що тiтчин окрик  "справдi  заразливе"
тичився мене, бо, догонивши ??, сказав голосно:
   - Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо  панночкам,  читати,
замiсть соцiалiстичних  книжок,  Чoковi  "Stunden  der  Andacht"[38].  Оце
присто?ть жiнкам лiпше, пiдносить духа, я сказав би навiть - чистить душу.
   - Амiнь! - шепнула менi Лена в ухо, смiючись стиха.
   - Коли собi бажа?те, - звернувся до мене, - то я можу вам цими  творами
служити. Маю ?х у сво?й бiблiотецi. Моя жiнка мусила ?х також читати.
   - Дякую, - вiдповiла я, - але я тепер читаю Шекспiра.
   - То я буду просити о тi книжки, пане професор! - кликнула тiтка.  Вона
була з незвiсних ще менi причин розсерджена на мене до крайностi.
   - Нехай би менi ви?хав котрий з мо?х синiв з новомодними iдеями,  я  би
?м дав! Побачили б! Я ?м забороню й найменших зносин iз  тим  паничем.  Не
дурно i його дядько незадоволений з його, але  вiн  чесний  собi  чоловiк,
отже, мовчить, а може, й бо?ться! - замiтив вуйко.
   - Певна рiч, що лише бо?ться, - пiдтвердила тiтка. - Адже  нiгiлiстичнi
замахи звiснi всiм. Менi саме в тiй хвилi  приходить  на  думку,  що  Зоня
оповiдала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забира? з собою ключ
вiд сво?? кiмнати, так що вони не можуть туди нiяким  чином  дiстатися,  а
його куфер[39] подорожнiй запертий завсiгди обережно!
   - Ну, вже вiн впада? кожному в очi, -  додав  вуйко.  -  Для  мене  вже
доволi цього, що кепку? собi з нашо? балаканки й полiтики.  Це  мене  дуже
вразило. Я не люблю надто молодих критикiв, а особливо таких, що не  мають
ще жодного становища i живуть з ласки других. Побачимо, де  вiн  опиниться
за двадцять рокiв! Чи не буде i для нього рiч важна  дбати  передусiм  про
себе, а опiсля про "народ". Я рад би то  побачити.  Вiн  каже,  що  в  нас
iнтелiгенцiя замало працю? для народу, що деiнде бачив вiн iншу  силу,  що
яка праця, така  й  будучнiсть,  що  все  лиш  вiд  нас  залежить!  Ну-ну!
Побачимо, по-ба-чи-мо!
   - Але ж, тату! - запротестувала нараз Лена, що досi заховувалася цiлком
пасивно. - Чому вже цiлком зле про нього думати? Чи це не може  бути,  щоб
вiн мав в дечiм слушнiсть? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обо?  аж
надто  часто,  але  вона  сама  призна?,  що  вiн  здiбний  i   не   такий
вузькоглядний, як нашi тутешнi люди! Врештi, що це ма?  нас  обходити  або
гнiвати, як хто дума?, або як мильно поступа?? Ми цього не робимо -  i  на
тiм справа скiнчена! А що рiч певна i чого не можна заперечити, це те,  що
вiн елегантний хлопець i за ним можна  пропадати.  Вiн  подоба?ться  менi,
тату!
   - Лено! - скрикнула тiтка.
   Але Лена вже й так мовчала.
   Я також замовкла.
   В мо?м умi товпились чуднi думки, змагалися рiзнi голоси, а промiж  них
виринав вiн раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловiка то,  чим
вiн ?.
   Я би вiрила йому; ах, я би вiрила йому!..

   * * *
   На заходi, саме над "Чорним яром" i над великанською горою,  подобаючою
на пiрамiду й зарослою лiсом, палало небо червонявим золотом. А там  далi,
де "Зубчаста Лиса" злучалася з  бiлявою  скалою,  там  стелилися  по  небi
прозорi, зеленяво-синi пасма хмарок...
   Воздух напо?ний пахучою свiжiстю, а земля ще дише вогкiстю,  викликаною
коротким наглим дощем...
   В мо?м серцi немов весна прокинулася;  сама  дивуюся  сво?й  веселостi,
любуюся сама веселим смiхом сво?м.
   Я знов його бачила. Чула голос його знов.  Обмiнялася  знов  думками  з
ним... Ах, я тому така весела!
   Але чому вiн при Зонi так здержу?ться, а Лену чому  майже  iгнору??  Зо
мною вiн знов iнший. Весело-зворушений, слiдить за кождим рухом  i  словом
мо?м. Часом мiша?ться. Тодi й менi ста? нiяково i я паленiю...

   * * *
   Iнтелiгенцiя нашого мiстечка  давала  на  добродiйну  цiль  концерт  (у
користь убогих дiтей), i на бажання вуйка ми мусили всi на нiм явитися.
   - Концерти снуються людям в головi, - нарiкала тiтка сердито, - i то не
скорше або пiзнiше, лише саме в той вечiр, коли я мала собi  ладити  бiлля
до прання! Що менi до того? Якого лиха менi там iти?
   Це тикалося  вуйка,  що  стояв  перед  дзеркалом,  силуючись  зав'язати
святочну краватку  "по-людськи".  Я  сидiла  неспостережена  в  тiй  самiй
кiмнатi й пришивала щось до сукнi.
   - Скажи сам, Мiлечку, що ма? мiй дiм при тiй аферi шукати? Чи я маю тут
у школах дiти, чи що? Впрочiм, концертовий комiтет забув, що й  Лена  гра?
на фортеп'янi та спiва?. Ти, правда, не завважав того, тобi взагалi було i
? байдуже, що свiт гада? про талант i прикмети тво?х дiтей. Коли  подумаю,
що такий зарозумiлець, як он той (вона повела згiрдливо головою в сторону,
де мешкав надлiсничий), нинi виступа?, а про мо?х дiтей, зовсiм не  таких,
як вiн, з цiлком iншою генеалогi?ю, забули, - коли  подумаю  це,  то  мене
зараз корчi беруть!
   I мовби тi корчi справдi брали ??, притисла  руку  пiд  серце,  а  уста
викривила болiсно.
   - Годi ж бо, годi, Павлинко! - успокоював вуйко, котрого серце було вже
зворушене. - Чого iритуватися без потреби? Нехай вiн виступа? собi  i  сто
разiв по концертах, все ж таки вiн останеться тим, ким ?,  сином  простого
музиканта, все ж таки вiн не рiвня нашим дiтям. Мене лише  гнiва?,  що  на
нього звернули зараз увагу, i що тим чином скрiпили його зарозумiлiсть.  Я
був би його не запросив до участi в концертi. Нехай би грав i так, як  сам
Паганiнi! Я би його тим покарав за зарозумiлiсть. Але нашi людиська добрi,
вважали вже на старого Ма?вського та й, певно, тому запросили.
   - I мене  лише  тото  одно  помиря?  з  ними,  -  вiдповiла  тiтка  вже
спокiйнiше i, приступивши до вуйка, зав'язала "святочну краватку" сама, як
звичайно.
   - По концертi будуть i танцi,  мамочко!  -  кликнула  Лена  з  побiчно?
кiмнати. - Правду сказавши, мене то обiйшло зовсiм  мало,  що  я  не  буду
брати в концертi участi. Могла би ще дiстати трему[40], помилитися в грi -
нащо менi сорому?
   - Чу?ш, Мiлечку, що за скромна дитина?
   - Добра i учтива дитина, - вiдповiв вуйко голосним шепотом.
   Тiтка зiтхнула, пiднявши журливо чоло вгору.
   - Вона мусить десь конче ви?хати, Мiлечку.
   - А то чого? - спитав вуйко з нета?ним зчудуванням.  Тiтка  усмiхнулась
гiрко.
   - Чого? Хiба ти й сам не здогаду?шся, чому? Хто ?? тут побачить?
   Вуйко зрозумiв ?? вмить.
   - Як гада?ш, Павлинко, зовсiм так, як ти гада?ш! -  вiдповiв  скоро.  -
Обi мусять ви?хати, показатися свiтовi!
   - Обi? I чого ти так кричиш, Мiлечку? Ти, мабуть, забув  зовсiм,  що  в
мене суть нерви! -  З  тими  словами  глянула  на  вуйка  довгим,  зимним,
многозначущим поглядом, - вона замiтила, що я чула ?х розмову.
   - Наталко, щоб ти менi не посмiла з Орядином розмовляти! -  гукнула  до
мене гострим тоном i поглядом.
   В менi забилося серце  з  наглого  переляку,  i  я  видивилася  на  не?
великими очима.
   - Чого видивилася на мене? Я говорила прецiнь  виразно.  Впрочiм,  можу
сво? слова i повторити. Щоб ти менi не посмiла з ним говорити!  Лена  менi
оповiдала, що вiн ?? iгнору?, i  тому  я  не  позволю,  щоб  з  мого  дому
заприязнювався хто з ним!
   - Тiточко! Я не знаю... я не можу вам  цього  напевно  приректи[41],  -
вiдповiла я, мiшаючись.
   - Що?
   - Не можу приректи напевно. Вiн для мене  завсiгди  такий  привiтний  i
ласкавий, що це було би нечемнiстю вiдповiдати йому грубiстю.  Вiн...  вiн
нiколи мене не образив анi словом, анi поведенням...
   - Ха-ха-ха! - розсмiялася вона сво?м звичайним  смiхом;  а  того  смiху
було доволi, щоби мене вивести з рiвноваги.
   - I ти справдi така на?вна, може, гада?ш, що вiн любиться в тобi,  тому
що з тобою балака?, i що вiн може тому з тобою й ожениться?
   - Тiтко! - вирвалися з жахом  слова  з  мо?х  уст,  i  гаряча  полумiнь
обiлляла мене. - Тiточко, я цього нiколи, нiколи не гадала!
   - Ага? Не гадала? Хто би тобi повiрив! Чому ж ти почервонiла, як буряк,
коли не гадала? Скажи: чому?
   Я чула, як спаленiла ще бiльше i як  слова  оборони  застрягли  менi  в
горлi.
   Видиш? - глумилась вона. - Я знала, що говорила!
   Тiточко, ви не ма?те нiколи надi мною милосердя!
   - Що? - скричала. - Ти говориш менi  такi  слова?  Менi,  що  власне  я
змилосердилася над тобою i стала тобi другою матiр'ю? Що було  би  нинi  з
тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навiть не зна?ш, що ти
говориш!
   - Чому би не знала, тiточко? Знаю!
   Вона засмiялася так, як перше, а вуйко обiзвався журливо:
   - Ти все лiпше зна?ш вiд тiточки, Наталко, все  що  до  крихiтки.  Тому
завда?ш ?й неустанно жалю тво?м  премудрим  поведенням.  Не  знаю,  звiдки
набралося в тебе стiльки того розуму. Iди! Iди й поглянь в дзеркало,  щоби
ти знала, як злiсть i впертiсть окрашають дiвоче лице. Ти  гада?ш,  що  то
добре, що ти слуха?ш тiльки свого власного  розуму,  що  робиш  тiтцi  все
наперекiр? Ти повинна йти наслiпо за ?? приказами, не повинна  й  писнути!
Все, що вона робить, робить з планом; а тепер iди й принеси менi з  кишенi
мо?? буденно? камiзельки оленеву шкiрку до окуляр. Але нi, погоди!.. Чи ти
зна?ш, хто Орядин ?? Зна?ш, напр., що то таке соцiалiзм? Доки  вiн  нiчого
певного в руках не ма?, доти вiн нуль, i доти не повинен анi женитися, анi
дiвчинi про любов говорити. Це теж якiсь передчаснi  зворушення,  котрi  я
зовсiм не  похваляю.  Як  буде  вже  мати  свiй  кусень  хлiба,  тодi  най
приходить; а тепер - iди!
   Я пiшла.
   - Ти бачив ?? очi,  Мiлечку?  -  чула  я  ще.  -  Бачив,  як  побiлiла?
Iмпертинентне[42], завзяте сотворiння!
   Орядин брав дiйсно участь в концертi.  Грав  на  скрипцi  якусь  чудову
угорську фантазiю в супроводi фортеп'яна.
   На мене  ма?  музика  ще  з  дитинства  сильний  вплив,  i  я  була  би
найщасливiшою людиною в свiтi, коли би мене були музики вчили. Та ба!
   Але я любуюся i  грою  других.  П'ю-упоююсь  нею,  мов  любощами  живо?
iстоти. Плачу з незглибимого смутку i крiпшаю. Справдi, я крiпшаю, почувши
голос музики. Вiдчуваю, як з нею враз пiднiмаються  якiсь  голоси  в  мо?й
душi i, злившись з нею в одно, дзвенять одною пiснею. Тодi зда?ться  менi,
що це пiсня мо?? iстоти... Я не могла пiд час його гри вiдiрвати вiд нього
погляду.
   Як же прегарно грав вiн, а й сам який був гарний!
   Мо? серце рвалося до нього, обнiмало його! Чи його?  Чи  ним  викликану
прекрасну гармонiю? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що  серце
мо? було переповнене чимсь сильним i що тому вiн був винен! А вiн, мабуть,
вiдчув мiй погляд, вiдгадав. Раз мусив через хвилину в  грi  станути.  Пiд
час того звернув голову саме в ту сторону, де  я  сидiла,  i  його  погляд
спинився на менi - так гарно! Менi станула вся душа, всi думки в  очах,  а
вiн усмiхнувся очима. Поздоровляв мене  так.  Опiсля  здавалося  менi,  що
вираз його лиця змiня?ться, так мовби вiдкрив що в мо?м лицi.
   З мо?? пам'ятi виринули нараз тiтчинi й вуйковi болiснi  слова,  i  мiй
вид затемнився сльозами. Я опустила повiки, а вiн потягнув рiзко смиком по
струнах...
   Коли скiнчив грати, посипалися грiмкi оплески.  Вiн  склонився  потрохи
змiшаний i, вiдгорнувши волосся з чола, зiйшов, утомлений, в залу.

   По концертi почалися танцi. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала
його. Моя цiла iстота розумiла тепер лиш його одного, линула  до  нього  в
дивнiй сумiшi горя i втiхи. Вiн стояв з другими  молодими  людьми  посеред
зали й дивився на тих, що танцювали.
   I я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись  помосту.
Панок мiй шептав менi раз по раз до  вуха,  що  гуляю  знамените  i  що  я
"прегарний мотиль"!
   Я смiялася. Я смiюся завсiгди, коли менi приходиться таке слухати. Лена
каже, що це негарно - смiятися панам в лице, але ж я  не  можу  ?х  за  те
подивляти! Насмiюся з них добре, насмiюся й поверну спокiйна додому.
   Минаючи в  танцi  Орядина,  я  уникала  його  погляду.  Боялася  з  ним
стрiнутись, хоч хотiла того. Ах! я не  розумiла  вже  себе  добре.  Я  мов
потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь  цiлком  новий
препишний стрiй!
   Пiд час мало? паузи в танцях надiйшов i вiн до  мене.  -  До  вас  годi
добитися, - говорив, усмiхаючись. - Я жду вже пiвгодини  й  дивлюся,  коли
лишать вас в супокою, та ледве дiждався.
   З тим подав менi рам'я й ми пiшли, як багато iнших пар,  проходжуватися
по залi. Вiн говорив менi щось про танцi i що не танцю?, а я  завважала  з
зачудуванням, що на нас звернулися всi погляди й слiдили цiкаво. I чому  ж
дивилися так всi на нас? Чим рiзнилися ми вiд других пар? Може, я  справдi
така "велика", як Лена не раз мовила, i впадала при нiм в очi? Але  нi!  Я
лише трошки вища i тонша вiд Лени - так це не могла бути та причина; а вiн
був гарний i елегантний, ростом трохи вищий за мене - i  я  не  могла  так
"страшно" при нiм виглядати!
   Чи вiн не спостерiг, як за нами зверталися  голови  поважних  матрон  i
мужчин? Я не сказала би, що зверталися зi злим виразом! Нi! Але все ж таки
зверталися!
   Вiн не бачив нiчого.
   Ступав собi так свобiдно, майже гордо, мов провадив бог зна кого! А  я,
певна, що вiн бiля мене,  була  й  собi  не  менше  гарно  настро?на.  Раз
стрiнули ми й Лену з якимсь панком, i вона усмiхнулася  до  мене  значущим
усмiхом.
   В тiй самiй хвилi глянув менi Орядин допитливо в очi.
   - Я й забув  спитатися  в  вас,  -  казав  вiн,  -  як  вам  подобалася
концертова музика?
   - Добре, - вiдповiла я, але я вiдчула, що вiн хотiв щось  iнше  почути,
напр., чому на мо?х очах були хоч i як слабi ознаки плачу?
   - Я люблю музику, -  говорила  я  далi,  не  звертаючи  уваги  на  його
допитливий погляд, - i жалую досi лише того одного, що не вчилася ??.
   - А в iншiм ви щасливi? - спитав вiн жартома.
   - На такi питання треба багато вiдповiдати. Передусiм треба мати й  дар
бути щасливим.
   - А в вас того дару нема?
   - О, противно! - вiдповiла я живо. - Я би навiть важилася сказати, що в
мене ? дуже великий дар до того. В деяких хвилях вiдчуваю так виразно,  що
я властиво натура страшно жадiбна життя! Берусь за  все  надто  гарячкове,
так мовби менi не мало стати досить часу, щоби всього зазнати. Добра i зла
житт?вого! Що це таке?
   - Це вже вдача така, - вiдповiв вiн, i його  очi  промайнули  палко  по
менi. - Я не можу цього об собi сказати.  Менi  чогось  зовсiм  не  спiшно
знати, що дару? менi доля, хiба дещо рад би я знати. - Нараз спитав  живо,
вп'яливши в мене сво? великi чорнi очi (ми вже сидiли) : - Ви зна?те,  хто
був мiй батько?
   - Знаю!

   Мовчанка.
   - Моя мати вмерла цiлком молодою, я навiть i не пам'ятаю ??...
   - I я свою ледве пам'ятаю, - замiтила я пiвголосом.
   - Так? Бо мою забрали боги  етикету;  отже,  вiд  тих  нема  менi  чого
доброго надiятись. Скiльки то зароду зла в менi, - iронiзував, - а скiльки
легкодушностi! Ви би не повiрили!
   - Ви самi в то не вiрите, ви, певно, лиш огiрченi!
   - О; в цiй  хвилi  зовсiм  нi!  -  вiдповiв  майже  весело.  -  Тi,  що
пересвiдчували мене об тiм, то люди практичнi, розважнi -  i  може,  й  не
помиляються. Врештi я й сам вiрю, що можна унаслiдити, напр.,  характер  i
т. п. Чому би це не мало бути  правдою?  Одно  виявилося  вже.  Я  палкий,
непостiйний, навiть пристрасний, а деколи то нi з  цього,  нi  з  того  не
додержу вiри, мов та собака! - i засмiявся тихо.
   - О! Чому ви так говорите?
   - То не говорити вам того?
   - Нi!
   - Коли менi хочеться вам це сказати!
   - То ви справдi такi?
   - Справдi.
   - Я не вiрю. Не вiрю, що ви вiроломнi супроти себе!
   Вiн поглянув на мене зчудованим поглядом. - Супроти себе? Нi, над тим я
не думав. Я думав об вiроломностi супроти других, а це знов щось iнше.
   - Ну, це щось майже звичайне, - сказала я. -  Чому  лише  одну  картину
любити в сво?м життi, коли ?х так багато?
   - Тепер ви iронiзу?те...
   - О, зовсiм нi. В мене суть сво? погляди на вiрнiсть.
   - Але деякi картини зостаються  нам  прецiнь  майже  на  цiле  життя  в
пам'ятi, - промовив потiм зниженим голосом. - Примiром: котрi  роблять  на
нас сво?ю красою або сво?м сюжетом сильне враження. Ви не вiрите? . - Чому
нi? Я любила свою бабуню з цiло? душi, любила  надi  все,  а  проте  люблю
майже так само i свою матiр, хоч ?? майже не знаю. Дивуюся  сама,  з  яко?
хвилi остався образ ?? в мо?й пам'ятi i чому саме  з  то?  хвилi!  Я  мала
ледве три чи чотири роки i, захорувавши раз, переплакала тодi цiлу нiч,  а
вона не спала зi мною також цiлу нiч. Другого дня винесла  мене  в  город.
День мусив бути прегарний, бо я  надворi  переслалася.  Проснувшися,  менi
хотiлося бавитись. Вона встала - ах, ?? мусила болiти голова, бо вона була
така втомлена! Довге, довге волосся ?? було цiлком розплетене  i  вкривало
?? стать золотим плащем майже до землi.  Вона  пiднялася  на  пальцi,  щоб
уломити менi галузочку цвiтучо? акацi? - i так бачу я ?? донинi,  так,  як
спина?ться на пальцi, з пiднятими вгору руками, в якiйсь  яснiй  легенькiй
одежi... Тоту картину, чи лiпше сказати: тоту хвильку, зберегла я донинi у
сво?й пам'ятi i задля того образу, виритого в мо?й душi, я люблю ??.  Чому
вбилося те все в тiй хвилi в мою пам'ять? Чому не в iншiй, напр., в такiй,
коли давала менi щось, на що я була дуже ласа? Чи це  не  цiкаве?..  I  до
цього образу з то? хвилини нав'язу?  моя  уява  рiзнороднi  iншi  картини,
рiзнороднi подi?, i я так люблю ??! Той  образ  мiг  на  мене  лише  сво?ю
красою зробити враження на цiле життя - не правда ж?
   - Правда, правда! - вiдповiв вiн iз сяючим поглядом. - I ви мусите бути
цiлком до не? подiбнi...
   - Бабуня казала!
   - Лорден зве вас Лореляй. Я би вас також так звав, якби не  вiн  перший
ужив того прiзвиська.

   Я усмiхнулася.
   - Але вiн менi надто ненависний, - говорив Орядин, -  щоби  я  повторяв
те, в чiм вiн любу?ться, i тому я надам вам iнше iм'я.
   - Наприклад: яке?
   Вiн подивився на мене якось так чудно-чудно, що я, спаленiвши, опустила
очi.
   - Не знаю, чи ви згодилися би з тою назвою, - спитав зворушений.
   Я не питала бiльше. А вiн мов боявся, щоб слово те  не  вирвалося  йому
самовiльно з уст, i також замовк. Через хвилину обiзвався:
   - Вiн змалював мене не дуже гарно перед вашою рiднею, як я довiдався, а
до мого дядька донеслося вже, що я споганюю свою будучнiсть, "бавлячись  в
Лассаля".
   - Це й я чула.
   - А що ви дума?те?
   - Я би хотiла, щоб ви менi самi сказали, що я маю думати!
   - Ви - добрi! - сказав вiн з поглядом  щиро?  подяки.  -  I  я  недармо
повiрив у вас зараз з першого разу. Повiрив у  якусь  щирiсть  у  вас,  як
вiриться в поворот весни!  А  щодо  "лассальства",  то  рiч  ма?ться  так:
якимось наслiдником Лассаля я не ?; лише та справа,  для  котро?  працював
вiн i для котро? боровся, займа? й мене, так як  i  багато-багато  других.
Але мiй план життя iнший.  Перше  хочу  осягнути  независиме  становище  i
здобути собi способи до борби, а опiсля стану боротися з тим, що менi буде
здаватися найтяжчим лихом нашого народу. Нинi не можу означити ясно, на що
кинуся вперше. Кождий час ма? сво? рани - i я  би  кинувся  на  все  лихо,
задавив би все вiдразу, якби до того було в однiм  чоловiцi  досить  сили.
Але поки зможу свою цеглу доложити до великого будинку, хочу  здобути  те,
що менi до того потрiбне!
   Тут промовчав хвилину, стягнувши грiзно брови, i по нiм було видно,  що
бореться з думками.
   - Боже мiй! - промовив опiсля з якогось  наглого  зворушення  здавленим
голосом. - Коли подумаю, скiльки в нас  працi  потрiбно,  скiльки  сили  й
науки, який той час короткий, в котрiм можна щось  зробити,  а  яке  життя
приготовлюють менi мо? кормильцi, то приходиться хiба збожеволiти!
   З його грудi вирвався мов стогiн,  а  по  менi  холодом  пробiгло.  Вiн
затиснув уста, силкуючись успоко?тися, а мiй погляд опинився на його лицi.
Вiн був сильно зворушений,  але  й  я  не  мусила  в  тiй  хвилi  спокiйно
виглядати, бо коли кинув на мене оком,  показався  на  його  устах  гiркий
усмiх.
   - Бачите? - промовив впiвголос.  -  Я  дiйсно  пристрасний,  але  я  не
винуватий тому, що в мо?х жилах не пливе зовсiм "бiла" кров i що вiд  часу
до часу пробива?ться в менi - як дядько каже - квiнтесенцiя мого люду!
   Саме в цiй хвилi надiйшов до мене якийсь молодик i попросив до танцю.
   Я вiдказала, дякуючи. Вiн видивився  зчудовано  на  нас  i  вiддалився,
звиняючись. Може, уразився? Нехай i так! Менi байдуже!
   - Ви наразилися задля мене! - промовив Орядин. - А чи я заслужив на це?
   - З пустих поговiрок не роблю собi нiчого! - вiдповiла я зневажливо.
   - Але коли б вони  не  були  пустi  (вiн  дивився  на  мене  дожидаюче,
гаряче), - тодi що?
   - Тодi терпiла би! - вiдповiла я мимоволi покiрно, покраснiвши вiд його
погляду. - Але це не важне, - додала я гордо, - лучче  скажiть  менi,  яке
життя приготовлюють вам.
   - Моя родина приневолю? мене йти на теологiю.
   - Отже, це правда?
   - Правда, правда! Наука, котру вибрав, вимага? бiльше  грошей,  а  я...
зна?те самi! Я розумiю, чому вони бажають одного, а не хотять  другого!  Я
для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. ?. того,  що  мiй  дiд
оставив менi на студi?,  став  я  аж  "недолюдком"!  Це  огiрчу?  мене  до
крайностi. Лучче були би зробили, якби були мене  вiддали  мо?му  батьковi
зараз першо? доби по смертi матерi, як вiн цього добивався.  Я  би,  може,
ходив нинi зi скрипкою пiд пахою, проживаючи життям простого селянина,  не
сумуючи по "образованому" нi холодом, нi голодом.  Або  нехай  би  вiддали
братовi батька, як обидва того хотiли. Але тепер посилати  мене.  до  них,
коли один не хоче про мене нiчого знати, бо з  мене  зробився  "панич",  а
другий, хто зна?, чи й живий?.. Тепер, коли свiтло знання й  iншого  життя
розкрилось передо мною, коли стою так близько до свого "полудня", оставити
мене на ласку й неласку недолi - це не впору жарт! Впрочiм, я не домагаюся
?х добра, лише свого. Прикро це лише настiльки, що я на те спустився. Якби
не це, то я робив би собi мало що з того; жив би так,  як  досi.  З  сво??
школярсько? працi, а не ?х хлiбом.
   - А на стрийка зовсiм не надi?тесь? - спитала я.
   - Нi. Це темний чоловiк. Вiн каже або йти на мужика, або як вже в пани,
так iти на попа. Iнший стан в нього пiдлий. Каже: висиса? мужикiв!
   Вiн замовк роздразнений, а я не могла здобутися на якiсь його настро?вi
вiдповiднi слова. Менi було його жаль,  i  я  була  цiлком  перенята  його
долею. Вона була подiбна до мо??, мов одна крапелька  води  до  друго?,  i
лучча лиш тим, що вiн яко мужчина мав вартiсть, а я яко женщина нi!
   Перед нами уставлялися пари до кадриля й  декотрi  з  них,  оглянувшись
поза себе i побачивши нас  побiч  себе,  споглядали  на  нас  цiкаво.  Вiн
замiтив це i звернувся заклопотаний до мене.
   - Я поганий самолюб! - сказав. - Оповiдаю вам бог зна що за себе  i  не
бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби... - Вiн не  вспiв
докiнчити речення. Перед  нами  з'явилася,  наче  вкопана,  наче  з  землi
виросла - тiтка.
   Один-однiсiнький погляд  на  ??  ледянi  очi,  на  ??  лице  з  устами,
згiрдливо стисненими - i я спiзнала, що вона у во?ннiм настро?. На  вершку
?? високо?, модно? фризури[43] дрижали кiнцi стяжок  фiолетового  чепчика,
що стирчали догори, а страусове перо, що по довгiм вiдпочинку  на  днi  ??
найдорожчо? скринi опинилося цього вечора на такiм "високiм  становиську",
дрижало i хиталося сумно з причини надто енергiчних рухiв голови.
   - Ти тут сидиш? - спитала холодно.
   - Тут, тiточко.
   - Ангажована?
   - Нi...
   - Прошу уважати  мене  за  свого  дансера!  -  вмiшався  чемно  Орядин,
склонившися передо мною. - Я сам в цiй хвилi хотiв  просити  вас  о  цього
кадриля.
   Тiтка мов не добачувала його.
   - На тобi Ленину мантильку i вiднеси ??  до  побiчного  салону  або  до
гардеробу! - розказувала, випрямившись, мов свiчка.
   I я ?? надто добре зрозумiла.
   Мене не гуляючо? не смiв нiхто бачити, а в товариствi Орядина не хотiла
вона мене бачити. Те мусила я зрозумiти, а зрозумiвши, мусила виконати  ??
розказ, коли не хотiла викликати сво?ю впертiстю гiрко? бучi дома.
   Краснiючи з упокорення аж пiд волосся, я  пiднялася,  щоб  сповнити  ??
приказ, але Орядин заступив менi дорогу.
   - Невже ж би ви дiйсно трудилися  сама  задля  цеi  дрiбно?  справи?  -
обiзвався, усмiхаючися якось дивно. - Дайте менi!  Я  передам  ??  якомусь
слузi, щоб мав нагоду цього вечора сповнити свiй лакейський обов'язок!  Ми
ма?мо прецiнь танцювати!
   У тiтки заiскрилися очi, i вона пiдняла гордо голову.
   - Ти чула, Наталко, що я говорила?
   - Чула, тiточко, я йду.
   - Пiдете самi? - звернувся Орядин до мене, й я налякалася його погляду.
Його очi запалали наглим гнiвом, а його смагляне лице поблiдло.
   - Я вернуся  зараз,  пане  Орядин,  -  замiтила  я,  вiдповiдаючи  йому
благаючим поглядом. Нехай би вже мовчав!
   - Ну, коли хочете самi вiднести, так я вас проведу. - I, незважаючи  на
тiтчину  смiшну,  розказуючо-зарозумiлу  поставу,  подав  менi  рам'я   й,
забравши  вiд  мене  нещасне  соrpus  delicti[44],  пiшов  зi  мною.  Вона
осталася, мов скаменiла, на сво?м мiсцi. Я не оглядалася за нею. Але  менi
здавалося, що i всi  прочi  гостi  почули,  так  як  я,  слiвце,  що  вона
просичала: "Scan-da-los!"[45]
   У великiй притикаючiй кiмнатi було багато гостей. Деякi грали в  карти,
деякi в шахи, а iншi знов балакали свобiдно при скляночцi.
   В однiй  частi  кiмнати,  коло  великого,  квiтами  заставленого  вiкна
вiдкрив Орядин ще вiльне мiсце, i майже незамiченi  пiшли  ми  обо?  туди.
Менi пiдсунув вiн фотель, а сам притягнув для себе крiсло.
   Я не сiдала. Вiдвернувшись до вiкна,  старалася  опанувати  зворушення,
котре заволодiло мною так  сильно,  що  я  трохи  не  плакала.  Нiколи  не
вiдчувала я так глибоко упокорення i зневаги, як цього вечора, i нiколи не
болiло воно мене так сильно, як в цiй хвилi!
   - Чи ви боронитесь завсiгди так? - спитав вiн,  приступаючи  ближче  до
мене i стараючись ухопити мiй погляд.
   Я не могла вiдповiсти. Затявши зуби й  силуючись  здержати  сльози,  що
тиснулися насильно  в  очi,  я  поступилася  вiд  нього  за  групу  густих
олеандрiв, що стояли тут, немов жива стiна, та вiдлучали  нас  вiд  прочих
гостей, i втерла крадькома сльози.
   Але вiн це вже замiтив i зараз спинився бiля мене.
   - Ви плачете, - сказав зворушеним голосом. - Бачу, що це  я  виновником
цiло? пригоди, менi це страшно прикро!
   Я заперечила мовчки головою.
   - Нi? О, так, я ж це вiдчув! Вже з початку цього вечора вiдчув я.  Менi
це тим прикрiше, що, стрiнувши вас...
   Вiн не докiнчив речення. З невимовного жалю,  що  обгорнув  мене  нагло
наново, немов могутня, довго здержувана хвиля, закрила я скоро лице руками
так, як чинила це вже дитиною, коли мене сильний бiль або смуток  обгортав
- i тихий, ледве чутний стогiн вирвався крiзь затисненi уста.
   - I ви кажете, що нi? - промовив голосом, тремтячим вiд  зворушення.  -
Але  я  знаю...  успокойтеся!  Прошу  вас,  успокойтеся!..  Цей  раз,  цей
однiсiнький раз зробiть це для мене! - I вiн стягнув лагiдно  мо?  руки  з
лиця i притис ?х щиро до уст. - Я вас прошу! Прошу вас так,  як  проситься
того, кого любиться! Чу?те, кого любиться, любить!
   Цього було забагато на одну хвилину. Вiн притягнув мене  гарячим  рухом
до себе, i я мимовiльно склонила лице на його груди.
   Чи я плакала?
   Я  вже  не  знаю.  Жалем,  зворушенням  i  якимсь  несказанно   гарним,
перемагаючим чуттям приголомшена, я майже не пам'яталася. Я знаю лише,  що
вiн гладив мо? довге ненависне волосся лагiдно-лагiдно, мов мати,  нiжною,
люб'ячою рукою i що говорив  тихим  здавленим  голосом  якiсь  успокоюючi,
добрi, а заразом - боже!  -  i  чудно  роздразнюючi  слова.  Слова,  якими
говориться до малих, пристрасно люблених дiтей...
   Опiсля я почула край чола його уста, почула ?х на  руках,  на  волоссi;
почула, як билося сильно його серце, вiдчула його зворушену  душу  -  i  я
схаменулася. Обгорнена гарячою стру?ю сорому i переляку, я подалася  взад,
вiдвертаючи паленiюче лице в тiнь, щоби не бачив!
   Але вiн був мов оп'янiлий.
   Обвивши мiй стан рукою, впився сво?ми гарячими очима в мiй вид.
   - Пожди ще, русалко! - шептав пристрасно. - Ще хвилину,  одну-однiську!
Хвилину ще! Я люблю тепер! Досi не любив ще нiколи. Ти  також  нi?  Скажи,
пташко, ти також нi?
   - I я нi, досi нi!
   - Так любiмося! - шептав вiн...
   Вiн цiлував нечутно кiнцi пальцiв мо?х  (лице  я  ховала),  голубив  до
себе. - Нехай, - казав, - насичуся цею хвилиною за  цiлий  час,  в  котрiм
мене нiхто не любив... i - на довгий, довгий час! Завтра я вiд'?жджаю!
   - О боже! Це не може бути!
   - I я би не хотiв.
   - Так останься!
   - Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
   - Тепер, Орядин?
   - Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли  я  тебе  не
випускав би нiколи з рук, коли тебе любив би й упивався тво?ю любов'ю!

   Я сидiла в фотелю, байдужна на голосне сусiдство, i  слухала  з  широко
створеними гарячими очима уважно його слiв.  Вiн  також,  окрiм  мене,  не
бачив нiкого. Сидiв близько мене i говорив упiвголос, що не  бачив  нiколи
тако? людини, як я. Що полюбив мене з першо? хвилi, коли побачив  мене,  i
що не забуде мене нiколи. Вiн не знав, що мо? положення таке  безвiдрадне,
що мо? окруження таке невiдповiдне. Вiн ненавидить  ту,  що  зветься  мо?ю
тiткою; вiн задавив би ??, ту мегеру, ту  препогану  жiнку!  Нi,  нема  на
цiлiм свiтi гидшого з'явиська, як жiнка без чуття, без тонкостi, з сухими,
чисто практичними поглядами... А я, прегарна русалка його, царiвна його, з
сумлiнням, "нiжним, мов  павутина",  я  виростала  пiд  ??  безпосередньою
опiкою i доглядом i мала годуватися ?? любов'ю! Нехай я стопчу ту  "любов"
i нехай анi не корюся, не пiддаюся нiчи?й властi, нiчи?й! Чи я це чую? Лиш
(вiн усмiхнувся гарно), лиш його!.. А я подала йому руку.
   - Будучнiсть наша, - мовив з сяючими очима, - i  коли  вже  дiб'юся  до
цiлi, тодi я  прийду!  А  до  не?  дiб'юся!  Вже  який  я  "непостiйний  i
вiроломний", але в дечiм я й вiрний! Ти будеш бачити, пташко!
   Справдi, я хотiла, бачити й я знала, що побачу, я  це  вiдчувала  цiлою
душею, всiма нервами. О боже, як все гарно складалося! Коби  лише  скорше,
скорше, коби лише борше[46] забратися звiдси, дiждатися "полудня"... Ах, я
була така щаслива, була така упо?на, перенята ним,  його  iстотою,  кождим
його словом i духом, що - як те море з берегiв, так виступила з себе.
   - Коби лише скорше, Орядин! - заговорила я, вп'яливши очi в його  гарне
iнтелiгентне лице (щоби "насититися" також, говорячи вже його словами).  -
Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не зна?ш,  ти  не
можеш знати! Чому це так, - шептала я в поспiху, - що ти не  можеш  в  тiй
хвилi мою душу чути? Ти почув би таку пiсню, яко? не  чув  досi  нiколи  в
життi. О Орядин! - i розсмiялася з якогось щастя. - Я тебе дуже  люблю!  -
Його рука звисала з поруччя крiсла, нiжна, бiла, в  пальцях  тонка,  майже
жiноча; я ?? вхопила так, як чинила це в превеликiй, розкiшнiй  радостi  з
рукою бабуниною, i притисла ?? бурливо до себе. - Як ти будеш вже у  цiлi,
тодi ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя  царiвна...  не  правда  ж?
Твоя, Орядин! - I знов смiялася, мов та пустотлива дитина.
   - Моя! I як то дивно, дивно, що ми досi не зналися!
   - А тепер нараз так добре пiзналися! О Орядин, я аж тепер вiдчуваю, яке
життя прегарне!
   - А я, - що любов така могуча сила!
   - Ми якраз шiсть разiв бачилися, а нинi... подумай лише! -  I  веселий,
майже свавiльний усмiх завмер на мо?х устах, слова урвалися...  На  порозi
нашо? кiмнати появилися двi статi: Лена з ще одною дамою. Обидвi пiдходили
до нас. Стара дама прижмурила очi, нiби  не  розпiзнавала  мене  добре,  а
опiсля звернулися ?? очi на його. Лена несла голову на тiтчин лад.
   - Де моя мантилька? - кликнула грубо. - Дай ?? тут i ходи додому!  Мама
кличе, але зараз, бо на нас чека? повiз пана М.!
   Зi мною враз пiднявся й Орядин, i я глянула  на  його.  На  його  устах
грала лиха усмiшка, а очi його спинилися ворожо на  розiгрiтiм  лицi  мо??
кузинки.
   - Таки зараз  мусить  iти  панна  Верковичiвна?  -  спитав  з  нета?ним
насмiхом.
   - Повiз чека?!
   - Ага, повiз!
   Мов пiдтята одним замахом, мов зiв'яла, звернулась я до нього.  Завтра,
т. ?. за кiлька годин, вiд'?де вiн! Мо? щастя скiнчилося! Мовчки подала  я
йому руку, а вiн стиснув ?? так само мовчки. В нього горiли очi, а я чула,
як  зi  мною  заходила  змiна.  Справдi,  мо?  щастя  скiнчилося!   Опiсля
розсталися ми. Як увi снi, оглянулась я ще раз за ним. Вiн  стояв  на  тiм
самiм мiсцi, не звертаючи з мене очей...  О,  того  погляду  я  нiколи  не
забуду! Шалена розпука пiрвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому  я  не
мала при нiм остатися? Чому? Я ж його любила, любила,  любила!  Я  -  його
царiвна!..
   _
   _ III
   Вiд'?хав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу,  нагадую  собi...  його
нема! Нi в чiм нема! Нiде нема! Хвилями шалiю,  i  товкла  би  головою  об
стiну. До послiдньо? сльози ридала би за ним! Нi, кривавими слiзьми ридала
би за ним!
   Понурi маси мряк тягнуться над горами, вiтер гуде лиховiсно. Смереки на
горах хиляться, потрясуванi ним, мов у шаленiм  болю.  Я  тут,  у  долинi,
сиджу сама i прислухаюся вихровi сво?? душi...
   Дика, невгомонна туга розрива? мо? серце. Мо? щастя скiнчилося...
   - Ти вигляда?ш, Наталко, - каже тiтка, - так, якби ?ла саму  крейду,  а
тво? очi дивляться так, якби перед ними ставали щохвилi iншi мари!
   Лена усмiхнулася двозначне.
   - Може, й стають мари, мамочко; адже послiднiй концерт викликав ?х! - I
?? уста викривилися насмiшливо. Тiтка  пiдняла  очi  вгору  i,  зiтхнувши,
сказала гiрко:
   - Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих  Славних  людей,  бо
менi й без них гiрко!
   - Зна?ш, мамочко, що вiн таки не вступив на теологiю?
   Я сидiла мовчки над шитвом.
   - Так куди забрався?
   - До В., мамочко! Хоче таки права кiнчити чи якiсь iспити здавати.  Бог
його зна?! Хоче таки в адвокати йти. Так оповiдала Зоня, мамочко, бо  мене
тото нiчого не обходить, так як i вiн не обходить мене  нiчого.  Заким  то
вiн чого дiб'?ться! А ще тим бiльше, що ма? лише  з  лекцiй  удержуватися.
Перед сво?м вiд'?здом сварився страшно з Ма?вським.  Казав  йому,  що  вiн
лихвар i що не соромиться сирiтськими грiшми добувати знов чуже добро! Але
що вiн, Орядин, буде паном йому на злiсть, всiм сво?м ворогам  на  злiсть!
Таке там було, мамочко. Вiн вiд'?хав тому так несподiвано скоро,  бо  йому
прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, грошi, i вiн до
нього по?хав! Бог зна?, мамочко, як вiн буде крутити або  вже  й  крутить,
мене то нiчого не обходить. Зоня така рада, що вiн вiд'?хав!  Каже:  через
нього дома лише сцени. I все через грошi! Врештi, якось жили  би,  казала,
але через грошi... Тепер ?м усiм мов камiнь iз серця спав.
   При ?? послiднiх словах я тихо засмiялася.
   - Чого ти смi?шся? - спитала тiтка.
   - Що ?м камiнь iз серця спав.  Вiн  упоминався  за  спадщину  по  сво?м
дiдовi, за грошi, випозиченi Ма?вським, i через те стався каменем...
   - Це вiн тобi певно оповiдав, коли ви сидiли в поетично украшенiм кутi,
а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа  вда?ться
в розмову з соцiалiстом! - I ?? зимнi очi спинилися проникливе на менi.
   - Оповiдав менi! - вiдповiла я, зворушена вже.
   - Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобi також, що тебе любить? -  Тут  Лена
засмiялася вголос.
   - Ви не годнi менi вже болю завдавати, тiточко, нi! -  Це  промовила  я
цiлком спокiйно, але заразом перелякана сво?м змiненим голосом.
   - Чому ти так побiлiла, коли невинна?
   - Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить
мо? сили. Ви, певно, не гадали нiколи над тим, що  струна,  натягнена  над
мiру, врива?ться.
   Вона усмiхнулася холодно.
   - Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в  тiй  "безнастаннiй  боротьбi",
мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?
   - О нервах!
   - Ну, видиш, я зрозумiла тебе зараз. Бiда лише,  що  якраз  я  в  нiякi
нерви не вiрю. Тому не вiрю, що дiждалася вже майже п'ятдесятьох рокiв,  а
не мала нагоди пiзнати ?х впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши  в  тво?м
вiку, мала замiсть нервiв соромливiсть.  Розумi?ш  мене?  Соромливiсть!  З
соцiалiстами я не вдавалася, а писати  також  не  бралася.  Я  бралася  за
голку, за варення, за прятання[47], за молитвеники - за  тото  бралась  я,
але за нiякi питання та iде?... Ха-ха-ха! Нехай  мене  питали  би,  я  вже
знала би що вiдповiсти. Ну, в тебе воно iнакше. Погляди вже iншi  -  тому,
мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в  твою  матiр,  а,  вона  походила  з
вiйськових. Якi вiйськовi люди - то  ми  зна?мо.  Чи  це  було,  напр.,  в
порядку, що вона була з тво?м батьком п'ять рокiв заручена? Що  заручилася
ще з гiмназистом? Я те все знаю i для того тримаю тебе в руках;  для  того
стараюся неустанно зломити й направити твою  натуру,  бо  я  знаю,  що  то
значить легка кров.  Звiдки  бралась  би  у  тебе  зухвалiсть  говорити  з
мужчиною,  коли  це  я  вважала  невiдповiдним?  Звiдки  береться  в  тебе
кокетерiя? Я ?? тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме  тодi  спускати  очi,
коли мужчина при тобi,  щоби  вiн  подивляв  "довгi"  вi?!..  Це  вроджена
кокетерiя. Яблуко не вiдкотиться нiколи далеко  вiд  яблуньки.  Ти  донька
тво?? прегарно? матiнки, котра бавилася в  аристократку  i  завела  велику
бучу, що ?? брат жениться з донькою чесного купця,  i  котра  опiсля  сама
вийшла за попа! Тямлю, що по тих ?? словах я спинилася бiля не?.
   - Обиджайте мене,  зневажайте,  як  хочете,  -  промовила  я  дрижачими
устами, - коли це да? вам якесь вдоволення  i  ма?  бути  помстою  за  мою
матiр, але ?? саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати менi о нiй,
не вам, що ви, мабуть, так само ненавидiли ??, як i мене. Я знаю це з  уст
мо?? бабунi!
   ?? очi заiскрилися, i вона змiряла мене зневажливим поглядом.
   - Але не тобi годиться давати науку менi, що з  мо??  ласки  живеш,  те
собi запам'ятай! А щодо бабунi, то ?? словами не зiб'?ш мене  з  толку.  Я
лiпше знала обох, як ти. Одно? ти не знала зовсiм, а друга розвезла тебе i
впоювала вже з дитинства панськi забаги.  Тим-то  i  не  могли  ми  нiколи
погодитися. А що я властиво хотiла сказати, то було це, що нехай  би  менi
офiцер станув перед очi, нехай би менi на мою дитину вiдважився поглянути,
то ж то почув би сво?! А коли тобi  хочеться  вийти  за  шабельку  або  за
соцiалiста, то - про мене! Я сво? руки обмию i не буду нiякому  скандаловi
винна! Мо? сумлiння чисте, я досить навчала i говорила!
   Я хотiла щось вiдповiсти, але саме в цiй хвилi створила мала Катя дверi
i, звертаючи головку в тiтчин спосiб до мене, закликала:
   - Ходи, Наталко, покажи менi, як задачу робити! Не знаю, як ??  писати,
ту дурну задачу!
   - Зажди хвилину, прийду пiзнiше!
   - Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати  задачу,  пiзнiше  хочу
бавитися та й вже. Ходи! - вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
   - Катя! Коли кого о  що-небудь  проситься,  то  чиниться  це  в  спосiб
чемний! - упiмнула я.
   Дiвча дивилося менi через хвилину серйозно в очi. Опiсля глипнуло скоро
на матiр i, закопиливши спiдню губку, сказало:
   - Ти не смi?ш менi розказувати, розумi?ш?..

   * * *
   Менi осталися лише книжки по його вiд'?здi.  Читаю  дуже  багато.  Хочу
станути духово на рiвнiм степенi з ним: хочу, щоб не хилився  до  мене.  З
ним враз хочу здiйматися почерез усi перепони, усi  труди,  почерез  увесь
бруд життя, хочу летiти, дiбратися до щастя, до "полудня"...
   Передумую цiлу його iстоту, почавши вiд поодиноких поглядiв його, аж до
його характеру, до його натури. Раз сказав вiн:
   "Менi закидують, що я не постiйний; це може бути, але в  двох  речах  я
консеквентний[48], а то  -  в  ненавистi  до  ворогiв  мого  народу,  i  в
ненавистi до тих, котрi мене  вразять  свiдомо.  Гай,  гай,  який  я  тодi
консеквентний! Ви не повiрили б".
   А в любовi чи буде вiрний? О, вiн буде вiрний, адже вiн  упою?ться  сам
любов'ю! Нi, я остануся вже на цiле життя царiвна його,  прегарна  русалка
його! Я це вiдчуваю. Вiн же дiб'?ться до мети, любов  до  мене  буде  йому
додавати сили. О, так! Адже вона та сила, що творить. Чи не так? Любов усе
переможе. Я лише журюся, як вiн буде жити, з чого жити?..  Вiн  ненавидить
тiтку, але вiн не зна?, як я ненавиджу того, що зветься йому  дядьком.  Це
правда, що вiн лихвар, поганий, скупий  чоловiк;  про  те  натякнула  менi
панна Марiя сама в однiй гiркiй хвилинi. На  жадання  Орядина,  щоб  видав
йому хоч дещо з його маленького капiталу, вiдповiв  вiн,  що  капiтал  той
лежить "в домi", в котрiм i вiн, Орядин, пересиджу?. Нехай позича? на дiм,
у кого хоче, вiн не ма? нiчого проти того. Так, а дiм записаний  на  Зоню,
за котру одну дав би собi i голову стяти. Такий вiн!
   Але я вiрю в Орядина, в його здатнiсть, в його волю, i тому успокоююся.
Молилась я рiдко досi, але за його буду молитися. На горi, в тихiй глибинi
лiсу буду молитися. "Над сиротою бог з калитою", - так бабуня казала!

   * * *
   (Дев'ять мiсяцiв пiзнiше)._
   Гу! Як мене переняло холодом! Грiюся i не можу розiгрiтися... Ха-ха-ха!
I чи я все добре зачула, добре зрозумiла? Все? Боже мiй, боже! - i аж нинi
дiзналась я о тiм всiм!..
   Перед п'ятьма мiсяцями писав Орядин до  Ма?вського,  щоб  йому  прислав
його грошi. Благав на чiм свiт сто?ть. Писав, що млi? з голоду, що лекцiй,
на котрi числив iз певнiстю, не може дiстати,  а  товаришi,  що  спомагали
його дотепер, бiднi, i вiн не може приймати вiд них  нiчого,  давиться  ?х
данинами. I много, много такого! А Ма?вський вiдписав йому на те, що  коли
медведевi дi?ться добре, то нехай не йде на лiд гуляти. Що вiн йому нiколи
хлiба не жалував, дверей перед ним не  зачинював.  Що  був  йому  завсiгди
щирим дорадником i заступав радо мiсце батька; що останеться  таким  i  на
будуче. Однак вибраний Орядином завiд не для його. .Не для бiдного сироти,
котрому батько оставив лише скрипку,  а  мати  золоту  обручку.  Що  дiдом
оставлений грiш ма? бути на випадок хороби або iншого  нещастя.  Дiд  його
бажав собi також, щоб вiн вступив на теологiю, в ?х родинi були з  роду  в
рiд самi священики. Вiн, такий сирота, повинен придержуватися  традицi?  i
звича?в родинних i, яко син селянина, звертатися до народу й жити  з  ним.
Нехай тому не фантазу? про бог зна що, а верта? хутко додому та й  вступа?
на теологiю, бо час уходить i не верта?ться. Це вiн пише  йому  зi  щирого
батькiвського серця i яко старий досвiдчений чоловiк, котрий вмi? з життям
числитись, хоч був також колись сам молодим, гарячим молодцем...
   П'ять мiсяцiв пiзнiше, значить тепер, писав знов.
   Сивi?, каже, з гризоти та впослiдн? просить о сво? грошi. Йому ведеться
просто, як "собацi". "Не пiшлете менi мо?х власних грошей, пише, то удамся
до суду! Схаменiться, коли не хочете мати людсько? душi  на  сумлiннi.  Не
пхайте мене в погань i не забувайте, що виклика? нужда в людськiм серцi!"
   А вiн, Ма?вський?
   - Отже, судовi хоче вiддати мене мiй "син", - казав. - I дiждався  я  з
бiдно?, на смiх полишено? сиротини на старi лiта пiдпори! -  I  розсмiявся
гiрко. - Га! Нехай вiдда?; це вже наслiдки нинiшньо? модно? фiлософi?; i я
покорюсь ?й. Я лише спитаюся: чи ма? вiн свiдкiв на це, як менi  дiд  його
передав грошi? Якi грошi? Скiльки ?х було? I що  вiн,  дiд  його,  справдi
передавав менi ?х? I пiд якою умовою? Врештi, кiлько разiв казав  я  йому,
що та дрiбниця, яка осталась йому по дiдовi, лежить ось тут у домi, що  не
пропаде! Досi вiн i не питався про те докладно, що властиво осталось  йому
вiд його родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось iнше, - казав  дальше.
- То пахне чимось iншим; пахне вже юридичними штучками, яких  не  видумала
його голова. Але нехай! Вже який я собi й ? незначний i  простий  чоловiк,
але останнього кусника хлiба не зречуся  через  його!  В  мене  ?  i  своя
дитина! Нинi-завтра я замкну очi, i хто тодi стане про не? дбати? Менi  би
вже й не ходило о тих бiдолашних кiлька ринських, але менi  ходить  о  те,
щоб  його  чортiвську  зухвалiсть  зломити.  Зi  сво?ю   загорiлiстю   вiн
заженеться  в  нещастя.  Вiн  слуха?  модних  принципiв,  а  зна?те,  пане
професоре, душу тих принципiв? Вона ось в тих немногих словах:  "Що  тво?,
то й мо?, але що мо?, то не тво?!" Зрозумiли, куди  стежка  в  горах?  Але
най-но (шепотiв злобно), я заграю йому iншо? пiсеньки! Заграю ??, лише най
ще  трошки  зажде!  Я  лагiдний,  доки  лагiдний,  але   як   раз   страчу
терпеливiсть, тодi не ручу за себе!..
   I пiшов. Ще дзвенить менi його масний, фарисейський голос  в  ушах,  ще
хата мов тремтить досi, як трiснув сiнними дверми  за  собою.  Як  я  його
ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!.. Iсусе Христе!
   Таким самим солодким, жалiсним, рiвним голосом обманю? вiн  i  мужикiв,
видира? в них грошi за найменшу провину, за дрiбку сухого ломаччя  або  за
те, як здибле кого в лiсi...
   Я перешукувала судорожне тремтячими пальцями всi висувки свого  комоду,
всi пуделка в нiй. Думала найти хоч щось, на грiш подобаюче. Але я  найшла
лише кiлька старих, продiрявлених монет, якi дiстала раз вiд бабунi...
   Глуха, несказанна розпука обгорнула мене.
   Що дiяти?
   Передумую раз у раз те, що почула.
   - Посилайте грошi на дорогу i пишiть, най верта?! - радив вуйко щиро.
   - I побачили б ви його, якби  я  пiслав  грошi  на  дорогу!  -  смiявся
надлiсничий. - Поверне вiн сам! Лише най поживе там ще трошки, най поживе!
Не зна?те? До часу збанок воду носить!..
   Я закрила очi руками, а вiн з'явився перед мо?ю душею.
   З'явився блiдий, з тлiючими очима, в старiй одежi, голодний!
   Я зойкнула. Орядин! чи ти бачиш? Я не в силi тобi помогти!  Я,  царiвна
твоя!
   I я наче зiв'яла вiд двох годин.

   * * *
   Минають днi, минають ночi,
   Мина? лiто, шелестить
   Пожовкле листя... гаснуть очi;
   Заснули думи, серце спить.
   I все заснуло - i не знаю,
   Чи я живу, чи доживаю,
   Чи так по свiтi волочусь,
   вже й не плачу й не смiюсь... Т. Шевченко
   Чи моя душа з  утоми  завмерла?  Чи  вбiйча,  безнадiйна  одностайнiсть
зробила мене байдужною? Я вже не розумiю себе. Живу вiд рана до вечора, бо
вечора дiждатися треба, а нiч пересплю, бо за  нею  наступа?  ранок.  Менi
однаково, що завтра буде, а позавтра? теж байдуже!
   Деколи обзива?ться в менi голос, що життя винно менi  ще  багато.  Тодi
згадую його i розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокiй цей,  то
ледоватий, тупий сум.
   Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж  жаркий,  опадаю  зовсiм  iз
сил. Тодi кидаюсь де-небудь  у  траву  i  придивляюся  малесеньким,  ледве
видним мушкам, як кружляють у воздусi. Часом засипляю, а вiн - немов  лише
того ждав - присниться. Завсiгди палкий, веселий... смi?ться з мене, що  в
мене сумлiння "нiжне, мов павутинка"...

   * * *
   Сьогоднi по обiдi сидiли ми обi з тiткою в городi i пороли якусь  стару
сукню. Вуйко, повернувши iз школи, запалив собi люльку i сiв коло нас.
   - Ну i що ж, Мiлечку, що ж там нового? - питала тiтка, котра не  любила
довших хвиль мовчанки.
   - А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дiтвора  пусту?,  не
вчиться. Школа для них - то кримiнал. Лучче би по горах, по дворi  гуляла!
Га, молодiж! В молодiжi, звiсно, думки бог зна де...
   - А дальше, Мiлечку?
   - Ну, вiдтак, Павлинко, я зголоднiв. Оце  найновiше!  -  Вiн  засмiявся
добродушно i глядiв за густими клубами диму в воздусi.
   - А мене сердить, Мiлечку, що Лена нiчого з Л. не пише, - казала тiтка.
- Як по?хала, то якби в воду пiрнула. Я не розумiю, чому  тепер  дiти  так
скоро забувають на родичiв. А вона також!
   - Ну, що ж? Добре ведесь ?й там у тiтки i тому мовчить!
   - Це правда, що ?й у мо?? сестри буде добре  вестися,  але  все-таки  я
рада би знати, як i що.
   - Що ж би ти хотiла знати, Павлинко?
   - Ей, Мiлечку, тобi треба зараз все як на лопату  класти,  -  вiдповiла
тiтка нетерпеливо. - Ти нiколи не здогада?шся сам того, що треба!
   -  Мабуть,  чи  доволi  гуля?,  Павлинко?  -  спитав   вуйко,   потрохи
заклопотаний, що знов раз не здогадався. Тiтка усмiхнулася гiрко.
   - Ти гада?ш, Мiлечку, що двадцятитрьохлiтню дiвчину  висипа?ться  задля
гуляння в свiт? Ну вже що, але на полiтицi не розумiвся ти нiколи.
   - Ти вгадала, Павлинко! -  сказав  вуйко,  пiдносячи  високо  брови.  -
Вгадала. Я  держався  завсiгди  супроти  полiтичних  змагань  байдуже  або
здалека. Це не добре, як всi полiтикують. Для мене мiй завiд  -  полiтика.
Ти гада?ш, Павлинко, що з пiдростаючими хлопчиськами не треба також деколи
полiтикувати? Ой, ще й як! Але я завсiгди за  споко?м.  Найкраща  хвиля  в
життi - то хвиля, прожита в спокою. Мене мо? ученики розумiють  i  люблять
через те. Я i вчу ?х любити спокiй, i  тому,  Павлинко,  я  не  бавлюся  в
полiтику, котра веде до нарушування спокою. Нi, боротьба за царську бороду
не обходила мене нiколи.
   - За царську бороду! Але коли тут iде о будучностi тво?? дитини?
   Вуйко стривожився.
   - Так що ж з нею, Павлинко? Може, ?й грошей треба, а ти не  хочеш  менi
прямо сказати? Тiтка зiтхнула.
   - О Мiлечку, коли б вона грошi мала, то мала би i  все,  що  ?й  треба.
Тодi я би не посилала ?? в свiт мiж люди....
   - То кажи ?й додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома
все-таки найлiпше.
   - Що вона дома пiчне? Хто ?? побачить? З ким зiйдеться? Пропаде,  та  й
годi; а лiта не вернуться назад. Вуйковi  наче  свiтло  зiйшло  в  головi.
Здогадався.
   - Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь  час,  там,  мабуть,
бiльше молодiжi, як тут!
   I вуйко знов наложив люльку; всi замовкли.
   Я скiнчила свою роботу. Поклавши ?? коло себе, я  сперлася  вигiдно  об
спинку лавки. Погляд звернувся мимоволi  на  захiд.  Сонце  спускалося  за
темно-синявi гори, лишаючи жаристу полумiнь на небi.  Зубчаста  скала,  що
рiзко вiд червоно-золотистого неба вiдрисовувалася,  прикувала  мiй  взiр.
Там царював дуб-великан.
   Ще стояв.
   Нi вихор, нi блискавицi не зламали його. Навiть не зiгнули. Сильний, та
й годi! Вдивляючись в ту гарну, як в казцi, картину, я забула  на  хвильку
цiле окруження. Так само жарiло раз i в мо?м серцi, так само вiдбивався  i
вiн на  золотистiм  тлi  мо??  молодо?,  любовi  жадiбно?  душi.  Прегарнi
фантастичнi мрi? окружали його так само, як он тут на небозводi  окружають
дуба нiжно-рожевi хмари.
   Тепер вже все здавлене. Понура тьма вiдречення облягла бажання, i  вони
завмерли. Бiльше як рiк минуло з того часу, i нiяка  згадка,  нiяке  слово
вiд його не вiдсвiжило ?х.
   - Але чому i хлопцi нiчого  не  пишуть?  -  обiзвалася  знов  тiтка.  -
Передвчора святкувала сво? iменини, а з них жоден анi не  писнув.  Це  вже
негарно. Я заслужила собi за свою любов i тяжку працю на iншу подяку i  на
iншу увагу. Але вони пишуть лиш тодi, як ?м грошей треба; а  як  дiстануть
?х, то i знов мовби позникали з землi. Ти написав би коли до них гострiше,
Мiлечку. Ти занадто добрий. Тим ти ?х  псу?ш,  Мiлечку;  гостре  слово  не
пошкодить ?м нiчого, i не пошкодило ще нiколи.
   - Ет! що ти хочеш, Павлинко, вiд тво?х  дiтей?  Вони  добрi,  послушнi,
рахуються з грiшми, розсудливi - так i чого ж ще вiд них жадати? Глянь  на
других родичiв, що тi мають зi сво?ми дiтьми клопоту! А ми - що?
   - Що мене другi обходять, Мiлечку?
   - Мусять обходити, адже ми живемо з  людьми!  От  глянь  хоч  би  i  на
надлiсничого, а Орядин i не його дитина!
   - Нашi дiти, Мiлечку, не пара Орядину. Врештi, пiшов собi з дому  i  на
тiм скiнчилося!
   - Ха-ха-ха! На тiм скiнчилося! Нi, Павлинко, на тiм не скiнчилося!
   - Ма?вський не посилав йому жодних грошей, - вiдповiла тiтка. -  Правду
сказавши, вiн не обiйшовся з ним гарно. Вже як було, так було,  але  нехай
би був йому капав по кiлька ринських; але вiн - нi - та й годi! Я не кажу,
вiн чесний i добрий чоловiк, але коли йде о те, щоби видобути з нього який
грiш, то вже не дай господи! Перекинеться вмить у змiю! Так чим же терпить
вiд хлопця?
   - То ти не чула нiчого?
   - Що ж мала я чути? Сам зна?ш, то не в мо?й натурi плентатися по  хатах
i вивiдуватися.
   - Так я тобi скажу, чого не чула. Орядин розiгрався шалено в карти. Тим
пробував, мабуть (мiркуй лиш), здобувати грошi на  науку.  Вигравати  було
добре, але  чим  програне  вiддавати?  Отже,  заскаржив  Ма?вського  через
якогось лихваря, котрому записався, правдоподiбно з цiлою  душею,  о  сво?
майно (вiн мав вiд дiда якiсь льоси[49]), i Ма?вський мусить тепер  давати
грошi, хоч не знати вiдки бери!
   - I що ж Мiлечку?
   - Одну половину заплатив цими днями, а за другу  випросився  на  якийсь
час.
   - Дурак, Мiлечку.
   - Чому дурак? Нащо йому клопотiв? А може, ще  й  фантування[50]?  Льоси
Орядина вiн зужив, це правда, але ?х вартiсть була би для його не пропала,
т. ?. вiн би був йому грошi вiддав. Вiн все казав: як вiддасть Зоню. А хоч
би i не вiддав, так боже мiй! за що годував його, виховував?  Божим  духом
вiн же не жив; Ма?вський також  гiрко  працю?,  не  сидить  iз  заложеними
руками.
   - Що я завсiгди говорила, Мiлечку? Що я завсiгди  говорила,  що  скупий
два рази тратить! Якби був йому часом пiслав який грiш, був  би  лiпше  на
тiм вийшов. Тепер буде приневолений все вiддати. Добре йому так!
   Дурних i скупих  я  не  жалую.  Але  Орядин,  Мiлечку,  Орядин,  кажеш,
розiгрався?
   - Гра?, оповiдають, так, що страх!
   - Хто, кажеш, оповiда??
   - Молодий М. Вiн бачився чи раз з ним в В.
   - Вiн бреше, Мiлечку. Я би йому не повiрила у всiм.
   - Так вiрмо лише в половину того, що говорить, то все останеться  якась
правда. М. говорив, що "колишнiй  реформатор,  соцiал-демократ  зiйшов  на
пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той  вовк,  що  на
здобич виходить". Так казав. Скiльки на тiм правди, менi байдуже!  Славити
бога, що  мо?  дiти  не  "реформатори":  були  би,  може,  також  з  часом
показилися.
   - Ха-ха-ха! Я знала, що Орядин авантюрник. Я завсiгди казала i кажу, що
яблуко не вiдкотиться нiколи далеко вiд яблуньки. Вiн унаслiдив тi нещаснi
примхи, певно, вiд свого батька, а тотi - гонять  чоловiка  неустанно  вiд
щастя до нещастя; змiняють часто настрiй душi. Це я знала!
   Мене обняло холодом, i я сидiла недвижно. Зовсiм недвижно! Очi дивилися
кудись в далечину,  руки  лежали  на  колiнах  обезсиленi,  а  уста  немов
засохли... Нараз засмiявся вуйко якось чудно.
   - Чому ти смi?шся, Мiлечку? - спитала тiтка. - Що я кажу, то правда.
   - Я не сумнiваюся в тiм, Павлинко. Я  лиш  собi  щось  пригадав.  -  I,
звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: "Поступовець!"
   Я здвигнула мовчки плечима. Все було менi  байдуже,  i  лиш  одного  на
свiтi хотiла я дiзнатися, а то, як йому взагалi  ведеться.  Хотiла  бiльше
"свiтла" в тiй справi мати.
   - I чому ти так  тихо  сидиш,  Наталочко?  А  брови,  бач,  як  болiсно
стягнула. Жалу?ш?
   - Чого?
   - Жалу?ш?
   - Чого мала би жалувати?
   - Чого? Ну, тепер наче й  не  зна?ш?  Адже  торiшньо?  оборони,  котра,
правду сказавши, вiдбувалася без  слiв,  але  вiд  того  чуттям  не  менше
гаряче. Ти не згоджувалася нiколи з нашим судом  про  його;  але  пригадай
собi, що я вiщував поступовцям i соцiал-демократам.
   - Пригадую собi, вуйку!
   - Так видиш, я мав слушнiсть, коли остерiгав перед його iдеями.
   - Чи ви не зна?те чогось  бiльше  про  його?  -  спитала  я,  майже  не
зважаючи на його послiднi слова.
   - Та що там! Я такими речами не дуже цiкавлюся. Упав морально, i на тiм
кiнець; бо вiддатися спокусi яко?сь страстi i не могти опануватися супроти
не? - значить вложити на себе моральний  дефект.  Боже,  боже!  розбурхана
страсть в людськiй грудi - це щось страшного! Це те саме, що взяти пiстоль
i покалiчитись навiки - так на мою думку. Другi задивляються на такi  речi
менше строго, але для мене це найстрашнiше в свiтi! Нехай господь  кожного
боронить вiд таких духовних недуг! Лiпша смерть.
   - Лiпша смерть, вуйку.
   Вiн поглянув на мене, зчудований, може, мо?м  безтонним  голосом,  а  я
чула, що в мене горiли очi дивним вогнем.
   - Як ти казала, Наталко?
   - Я казала: лiпша смерть, як життя, опутане немiччю i брудом.
   - Що за дивна змiна в поглядах, - обiзвалася тiтка глумливо i, заходячи
в хату, змiрила мене насмiшливо очима.
   - Вуйку, - обiзвалась я, оставшись з ним сама, - це не може  бути,  щоб
вiн зараз спершу пiддався тiй убiйчiй пристрастi. - I ожидаючи  пояснення,
здавалося менi, що його вiдповiдь не останеться без впливу на  мо?  дальше
життя.
   - Ну, так, зараз спершу нi. Мене вразило в тiй iсторi? те, що вiн хотiв
тим способом прийти до грошей. Наталко, це пiсля мене дуже нечесно. Те, що
вiн не може в пристрастi погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його
палкою натурою.
   - То все певна правда, вуйку, тото, що  вiн  хотiв  таким  способом  до
грошей прийти?
   - Правда. Вiн не та?в того. Хвалився зневажливо,  що  на  нiм  мстяться
обставини "убогих", i що те, що вони вибрали собi i  його  за  оруддя,  не
важне. Що  в  нього  сильне,  невразливе  сумлiння  i  вiн  обгра?  маючих
спокiйно.
   - Ву?чку, тепер я вiрю! - зойкнула я тихо, i мо?  уста  викривились  до
якогось усмiху. Тому що в нього "сильне, невразливе сумлiння"!
   - Ти могла i так повiрити, а  що  найважнiше,  не  потребувала  взагалi
одушевлятися ним. Коли би  в  його  була  гордiсть,  то  повинен  був  без
надумування вступити на теологiю i навiть не просити Ма?вського  о  грошi,
коли цей вже такий скупар. А так що? З ким вiн провадить борбу?  Зi  сво?м
дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб вiн не спiткнувся  назавсiгди  в  тiй
борбi. На мою думку, це цiлком  байдуже,  котрий  завiд  пода?  чоловiковi
кусник хлiба, нехай лиш буде чесний i для других корисний.  Стан  духовний
неабиякий; освiчених людей треба i мiж народом. Хто хоче дiйсно працювати,
найде всюди нагоду. Лиш волi треба, Наталочко, а не слiв!
   -  Вiн  не  любить  стану  духовного;  каже,  що  не  годиться  з  його
природничо-науковими поглядами i що духовенство не ма? будуччини.
   - Так? Вiн це вже зна?? Га, може, воно й справдi так. Може,  й  не  ма?
будуччини. Щоправда, епоха  безбожностi  настала.  Але  я  тебе  запевняю,
Наталко, що погляди природничо-науковi можна з наукою Христовою  погодити.
Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Вiн мiг,  отже,  цiлком  добре
вступити на теологiю. Був би мав нагоду працювати для народу  в  найширшiм
значеннi слова. А хоч би  i  був  толкував  мужикам  по-свому,  що  бог  -
природа, а учив ?х при тiм любовi ближнього, чесноти, правдолюбностi, учив
правдi, був би все бiльше зробив, як так!

   - Мабуть, не мiг, ву?чку! - сказала я тихо.
   - Бо фантаст! Бо напо?вся iншими iдеями!
   - Вуйку, його погляди про те все не суть, наскiльки я ?х пiзнала, як ви
не раз казали: хоробливi.
   - Не хоробливi! То не доказу? ще нiчого.  Але  замiсть  того  я  спитаю
тебе, що поможе думання i старання одиниць, коли загал  не  прийма?  того?
Нехай чоловiк буде умний i розсудливий скiльки хоче,  але  коли  вiн  цi??
фiлософi? не вмi? приноровити до життя, то ця фiлософiя  неправедна.  Вона
навiть шкiдлива, мутить талановитi уми i виклику? хоробливий  настрiй.  Ти
також так, як i вiн, перенята тим духом  "будуччини":  бажа?те  чогось,  а
самi не зна?те чого. Горе тому, хто бiльше жада?, нiж сам в силi дати; хто
будить голод, а не заспокою?  його.  Що  задуму?  такий  Орядин  або  йому
подiбнi? Яка в них провiдна думка? Хотять долю народу  полiпшити,  усунути
хиби суспiльностi? Горстка одна? Ха-ха-ха! Бачиш,  на  чiм  зачепився  вiн
один, заки зайшов вiн до мети? Яка  сила  його  характеру  й  яка  в  його
мораль? Такi вони всi, отi моднi фiлософи  i  реформатори,  що  не  хотять
узнавати долi й недолi - i то, що всi однаково не можуть жити i не  будуть
жити! Така моя думка, а менi зда?ться, що й думка бiльшостi.
   - Я думаю iнакше, вуйку! Менi зда?ться, що обов'язок кожного чоловiка ?
противитися тому, що показалося неправим i погубним, а зате  приймати  те,
що пода? здiбний ум. Допровадити оту упряму "бiльшiсть" до пiзнання правди
й обов'язкiв. Лиш таким чином можливий всякий поступ. Але, на жаль, вуйку,
покуса вашого принципу занадто могуча i занадто принадна, щоб ?м  мало  що
не всi не корилися, хоч душа його - то  самолюбство.  Хотiвши  йому  вiчно
коритись, ми не вийшли би нiколи з темряви i з брехнi!
   - Так Орядин каже?
   - Може, i вiн каже.
   - I ти вiриш в те?
   - Вiрю. Так само, як в iснування "iдеальних вимог" життя.
   Вiн помовчав хвилину.
   - У кождого сво? думки, - сказав опiсля з притиском.  -  Я  тобi  бажаю
щастя, щиро бажаю тобi його, бо ти одинока  дитина  мо??  дорого?  сестри,
однак ти лiта?ш занадто високо думками, а лiпше було би держатися землi  i
йти давнiм убитим шляхом. Держись, щоби не поховалася в життi, як  Орядин.
Щоб не поплуталась в iдеях i не взяла, замiсть моралi добра, моралi зла  в
серце.
   Замовк i пiднявся з мiсця.
   I я замовкла та поволiклась за ним у хату.
   Побачившись наостанку сама в сво?й  кiмнатi,  я  кинулась  безмовно  на
постiль. О, нi, я не плакала! Здавивши долонями виски, я лежала  нерухомо.
"Зломився, зломився!" - була одинока думка, що томила неустанно мою  душу.
Боже, боже, боже! чи не лучче смерть, як пiрнути в бруд i погань?
   Лучче вмерти...

   * * *
   Неустанно дзвенить менi в ушах початок так звано?  Моndscheinsonate[51]
Бетховена, неустанно дзвенить. У тi?? сонати цiлком така  сама  пристрасна
краса, вона так само нездужа? на тугу, як i  мiсячна  нiч  перенята  чимсь
демонiчним, от як хоч би й моя душа тепер!
   Справдi, в менi прокинулось щось  невмолимо  строге.  Наприклад:  я  не
вагалась сказати вголос: "Лiпша  смерть,  нiж  життя,  опутане  немiччю  i
брудом". I я вiрю в це. Хто зна?, може б, я була  в  силi  подати  йому  i
пiстоль, коли б зажадав того вiд мене?
   Але, може, вiн iншим стане? Лiпшим, може? Чи, може, впаде ще нижче? Чи,
може, стане буденним чоловiком? Iменно  буденним  чоловiком.  Так  воно  й
буде. Час все затре i все буде добре.
   Ух! що це за добро, на, котрiм лише час затре бруд!
   Нi, мо? серце вiдвернулося вiд його. Брудом сво?м  завдав  менi  такого
болю, якби вмер; однак  смерть  ма?  в  собi  щось  помиряючого,  коли  не
дразнить i розрива? душу. I чому не вмер уже радше!
   Чим бiльше думаю над ним, тим бiльше нездужаю. Я цiлком  утомлена.  Всi
мо? думки впились у його поступування супроти себе i других, i висновки ?х
нищать мене. Чому знеславився! ах! i чому упада? тепер передо мною!
   Та що! Вiн бив мене тими сво?ми вчинками. Це ж  кiнець  нашо?  iсторi?.
Тихий, беззвучний, вiдчутний кiнець.
   I чому пiддався тiй бруднiй  силi,  споганив  себе  безсильнiстю;  чому
забув, що я - його царiвна?
   Якась ненависть прокида?ться хвилями в менi проти нього...  Чи  справдi
проти нього, чи проти немочi? Цього я не  знаю  напевне.  Часом  маю  таке
почуття, якби вiн перейшов через мене важкими грубими кроками, мов звiр...



   IV

   (Геть-геть пiзнiше).
   У нас знов перебува? професор Лорден. Вiн  повдовiв.  I  то  вже  давно
повдовiв. Я ненавиджу  його,  особливо  коли  зачне  критикувати  Орядина.
Орядин слабодух, але ще нижчi вiд його нехай не критикують його.  Найлiпше
про Орядина говорить ще Зоня. Вона каже, що в нiм  перемогла  його  гаряча
натура.
   Завтра Лорден вiд'?жджа?.
   Чого вiн слiдить неустанно за мною сво?ми хитрими блискучими  очима?  I
все "Лореляй" i "Лореляй" прозива? мене, а на самотi, мов  на  глум,  каже
менi, що я гарна!

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Цього вечора прикликала мене тiтка до себе. Мала щось сказати. Я пiшла.
   Вона сидiла коло столу i держала якийсь  лист  у  руцi.  Видалася  менi
чомусь прибитою.
   - Що вам, тiточко? - спитала я, занепоко?на. - Може, сталося з вами  що
немиле? Чи, може, одержали яку лиху вiстку вiд Лени або вiд братiв?
   Вона усмiхнулася насилу.
   - Нi, - вiдповiла. - Нiчого такого нема. Цим разом... то ?сть, нинi йде
про... тебе.
   - Про мене?
   - Так! Подумай собi лише! Професор Лорден хоче з тобою женитися!
   - Зi мною!.. - I усмiхнувшись якимсь безвиразним усмiхом, дивилась я на
не? широко отвертими очима. - Лорден, тiточко?
   - Лорден! Але ти, бачу, здивована. Думала,  мабуть,  про  кого  iншого?
(Послiдн? слово вимовила з притиском, i ??  очi  вп'ялися  ще  гострiше  в
мене).
   Я глянула на не?.
   - Про нiкого я не думала, а про це вже нiколи.
   - Ну, бачиш, не одно дi?ться  несподiвано.  I  я  цього  не  надiялася.
Нiколи в свiтi не надiялася цього. Лист прибув ще нинi  зранку,  але  я...
я... не мала часу з тобою говорити об тiм. Вiн просить о скору  вiдповiдь.
Впрочiм, тут нема що багато думати. Ти чей приймеш  його,  те  розумi?ться
само собою!
   При ?? послiднiх словах обгорнуло  мене  несказанно  гiрке  чуття,  але
заразом з тим пiднялася вся гордiсть мо?? iстоти. Я чула, як  в  мене  очi
заiскрилися.
   - А коли я цього не вчиню?
   У тiтки очi замиготiли.
   - Як?
   - Тiточко, я не хочу за його йти!
   - Ти не пiдеш за його?
   - Я, тiтко, я... я не пiду за його!
   - I вiльно спитати, чому?
   - Я не хочу його! Тiточко - я за його? Я не можу!
   - Ага! Ти хочеш тим певно сказати, що його не любиш? - Вона сказала  це
з холодним усмiхом i зовсiм спокiйно. - Ну, щодо того, то вiн тво?? любовi
i не жадний...
   - Так?
   - Так, моя  кохана!  Вiн  вправдi  пише,  що  бажа?  для  сво??  хатини
"голубки-господинi", але це, розумi?ться, лиш гарна фраза. Певна рiч, вiн,
чоловiк старший i статечний, не буде мрiяти вже про любов. Це й не  личило
би йому. Вiн пода? замiсть любовi щось лiпше i щось таке, що  може  дiвоче
серце наповнити дiйсною вдячнiстю. Вiн пода? бiднiй  сиротi  хлiба,  гарне
становисько, поважання i значення. А ти? Застановися лише, що таке ти?  Що
внесеш ти йому в дiм? Коли ти на це сама не  прийдеш,  чого  я  при  тво?й
зарозумiлостi i надiюся, то я тобi сама скажу.
   - Лишiть, тiточко, не кажiть! Я сама знаю.  Я  -  то  величезний  нуль,
котрий, крiм кiлькох срiбних ложечок, не внесе йому нiчого бiльше  в  дiм.
Але я вам щось iншого скажу, тiтко. Я не калiка, щоби без любовi  приймати
дарунки ласки. Тому нехай вiн обглянеться завчасу за iншою  голубкою.  Вiн
менi не пара, а я йому. Про любов я вже й не говорю; я його й не поважаю!
   - Так? Навiть i не поважа?ш? - почувся нараз голос вуйка десь за  мо?ми
плечима, i вiн з'явився в цiй хвилi  в  кiмнатi.  -  Ти  дума?ш,  що  коли
чоловiк не цiлком молодий, не плете небилиць, не скаче  коло  дiвчини,  як
комедiант, так його через те годi вже  й  поважати,  i  через  те  вiн  не
здатний на мужа? А на мою думку, то саме вiн, Лорден, вiдповiдний для тебе
муж. Вiн чоловiк немолодий... з  дозрiлими  пересвiдченнями,  з  досвiдом,
розважний... може, йому вдалося б  твiй  звихнений  ум  повести  на  рiвну
дорогу, зробити з тебе праведну, нормальну людину, жiнку, як бог приказав.
Нам це, на жаль, не вдалося!
   - Впрочiм, - перебила тiтка скоро, - впрочiм, на кого ти дума?ш  ждати?
Я не вiдповiла зараз.
   - На кого iншого або й на нiкого! - вiдповiла я опiсля.
   - Знамените! - кликнув вуйко i почав зворушений ходити по свiтлицi.
   - Я рада би знати, хто той iнший? - обiзвалася знов  тiтка.  -  Коли  б
лише хутко з'явився! Твiй час дорогий, Наталко, i може, на мою думку,  лиш
тепер хосен[52] принести. Послiднiй рiк лишив на тобi якiсь  слiди;  ти  -
даруй вже за мою одвертiсть - схудла й споганiла!
   Я усмiхнулася i вiдвернулася до вiкна, що було вiдчинене.
   Надворi стояла тепла осiнь.
   На небi блистiли незлiчимi  зорi,  а  з-за  темно-синявих  гiр  виринав
мiсяць, мов огняний кружок. Я вихилилася далеко вниз. Менi  здавалося,  що
спокiй, який розлягся в природi, перейде i на мене, вплине на  мою  в  тiй
хвилi сильно зворушену душу.
   - Хочеш, може, з зiрок вичитати, коли з'явиться  той  iнший?  -  почала
тiтка наново, коли я на ?? питання не давала нiяко? вiдповiдi. В  ту  саму
хвилю станув i вуйко коло мене, i його рука поклалася важко на мо?  плече.
Обзирнувшись, глянула я в його  лице.  В  тiй  хвилi  видалось  воно  менi
подiбним до тiтчиного, холодним i кам'яним.
   - Ожиданий iнший, - говорив з притиском i глумом,  -  не  з'явиться.  В
послiднiм часi писали за ним з дому кiлька разiв, але не  одержали  нiяко?
вiдповiдi. Нiхто не зна?, де вiн оберта?ться. Вибий собi, проте, з  голови
тi мрi?, котрi, як я переконуюся, викохала ти надармо!
   - Чому ви менi оце кажете, вуйку? Ви або помиля?тесь зовсiм, або я  вас
не розумiю.
   - А я гадаю, що ти мене розумi?ш! - вiдповiв вiн i, згорнувши  руки  на
грудях, станув передо мною, вдивившись в мене грiзно.
   - Що такого, Мiлечку? Що це знов за новi афронти? -  загомонiла  тiтка,
водячи допитливо очима вiд його до мене. Вуйко  не  вiдповiдав  нiчого,  а
замiсть того почав ходити по  свiтлицi,  що  у  його  бувало  все  ознакою
зворушення або гнiву.
   - Вiдай, не дочекаюся вiдповiдi вiд нiкого, - говорила тiтка, -  хоч  i
маю право домагатися ??. Наталко, -  накинулась  на  мене,  -  зараз  менi
оправдайся!
   - Що ж менi казати? - вiдповiла я, усмiхаючись. - Хiба,  може,  те,  що
вуйко помиля?ться у сво?х здогадках, котрi я, впрочiм, зачинаю розумiти. Я
не жду, вуйку, на Орядина! - додала сухо.
   Вуйко видивився на мене.
   - Помиляюся? -  кликнув.  -  Помиляюся?  Так  тобi  цей  пройдисвiт  не
завернув голови? Чому ж ти освiдчин чесного, поважного чоловiка  не  хочеш
прийняти? Надi?шся, певно, що вiн ще поверне i поведе тебе до шлюбу? То  я
помиляюся, коли  кажу,  що  помiж  двома  нездоровими  умами  iсну?  якась
однаковiсть i - симпатiя? Другим (говорив вуйко сильно зворушений  дальше)
була би певно така смiшна думка i в голову не прийшла, бо нi  вiн  не  ма?
нiчого, нi ти не ма?ш, однак менi накинулась вона в  послiднiм  часi  сама
насилу, хоч я за нею не дуже й глядав. Ти сама зрадилася, хоч нi  разу  не
промовила й слова. О! - кликнув огiрчений. - Коли б  твiй  батечко-фiлософ
мiг тепер тво? поведення бачити, тiшився б!
   - Тiшився би, вуйку, справдi, якби заглянув у  глибiнь  мо?х  думок,  -
вiдповiла я гордо. - Ми з Орядином - не криюся з тим  -  розумiли  глибоко
одно другого; ми мали однаковi погляди майже пiд  кождим  взглядом.  Однак
щодо любовi, вуйку, то (тут усмiхнулася я  мимоволi  гiрко)  ми  закiнчили
вже, заким ще зачали! Коли кажу, що не можу за Лордена вийти,  то  не  для
того, щоб я ждала на Орядина, нi, нi! Лише тому, що в мо?м серцi живе  для
його, для Лордена, сама ворожа споминка. Я завзята, -  говорила  я  дальше
вже тремтячим голосом, - зломлюся або стануся для його i для  себе  важким
горем, але я не зiгнуся нiколи, вуйку, нiколи!
   - Ну-ну! Це гарнi слова, чисто панянськi, дiвочi! - обiзвалася тiтка. -
Нема що казати. Впрочiм, нiчого тобi не  поможе.  Тво?  приватнi  чуття  i
думки не повиннi в тiй справi вiдогравати велико?  ролi,  бо  вони  псують
твою будучнiсть; богу дякувати, що ще i  ми  ма?мо  якесь  право  докинути
деяке слiвце до тво?х рiшень. Ми, тво?  добродi?,  заступники  безталанних
родичiв тво?х, ми, кормильцi тво?. Чи ти чула? Ти гада?ш, що такi  партi?,
як Лорден, валяються по дорозi? Ой, нi, нi! Ти мусиш за  його  вийти!  Для
тебе нема луччо? забезпеки на будучнiсть, як та, а навiть i надi? на  iншу
нема. Наш дiм не порожнiй, Лена i Катя також живуть, а  хлопцiв  треба  ще
довгий час спомагати, доки вийдуть на людей  i  будуть  мати  свiй  кусник
хлiба. Схаменись, кажу послiднiй раз по-доброму! Хiба ти задуму?ш i дальше
наш гiрко зароблений хлiб ?сти, кров нашу ссати?
   - Ой тiтко! - зойкнула я. - Бiйтеся бога!
   - Чого б я мала бога боятися? Це, що я кажу, правда, i з тим стану  хоч
би i до сповiдi. Лучче ти бiйся бога! Це в тебе нема сумлiння й уваги. Але
я вже сама поведу тебе так, як хочу! Аби знала, що  з  хвилини,  в  котрiй
вiдмовиш Лорденовi, стане мiй дiм для  тебе  зачинений.  Шукай  собi  тодi
iншо? стрiхи i iншо? рiднi. Шукай тодi собi свого реформатора!
   Я вiдвернулася  мовчки,  притиснувши  долонями  виски,  а  вона  гукала
дальше:
   - Треба мати щастя! Друга радувалася б на  цiлий  свiт,  що  ??  спаса?
чоловiк з таким становищем вiд голоду i холоду, а тут вона... - i  урвала.
- Впрочiм, добре йому так! - додала з якоюсь злобною утiхою. - Коли вже не
знав iншого вибору. Правду сказавши, я мала його за розумнiшого  чоловiка,
а тепер переконуюся, що в його  курячий  розум.  Най  же  раду?ться  тепер
гарною Лореляй!
   З сильно стуленими устами i болiсно стягненими  бровами  стояла  я,  як
перше, коло вiкна, дивилася в нiч. Серце билося глухо, а за чолом  мчалися
божевiльнi, поплутанi, сполоханi думки, шукаючи виходу з цього  положення.
Однак дармо! Вони не приводили нiяко?  полегшi,  нiякого  рятунку,  нiяко?
помочi! Всюди спотикала я перепони, всюди була непотрiбна.
   - Гляди лише туди, гляди! - (слова ?? падали  мов  удари  на  мене).  -
Може, вiн вирине з чарiвно? темряви i визволить тебе вiд земських мук!
   - Коби виринув! - вмiшався вуйко. - Але то? хвилi не дiждеться, мабуть,
нiхто. Бог зна?, в якiм закутку свiту волочиться вiн i чи поверне ще назад
сюди!
   - I чого б мав ще назад повертати, якого бiса,  i  кому  би  захотiлося
його? - питала тiтка сердито.
   - Захотiлося! Кому би його захотiлося,  Павлинко?  Ма?вському?  Той  не
тужив за ним нiколи. За ним питають iз суду. Якийсь брат його батька,  про
котрого говорили, що хотiв його взяти за свого, помер i лишив  йому  цiлий
свiй ма?ток. Подумай собi, Павлинко, такому гуляцi ма?ток!
   - Иой, боженьку! Та що ти кажеш, Мiлечку? Чи то правда?
   - Свята правда, Павлинко!
   - I я ж не кажу завсiгди, що треба мати щастя! - застогнала вона. - Але
ж i вибрав  собi  наслiдника,  нема  що  казати.  За  одну  нiч  прогайну?
довголiтню працю. I кажеш, Мiлечку, цiлий ма?ток?
   - Цiлий, Павлинко. Вiн не мав нi жiнки, нi дiтей!
   - I багато ж його там?
   - Не знаю. Мабуть, звичайний собi  ма?точок  селянина-газди.  Небiжчик,
чую, жив лише в тiм господарствi, пхав у його ввесь свiй грiш.
   - Щоб опiсля розiйшовся за одну нiч! - докiнчила тiтка злобно.
   - А що ж.  Воно  завсiгди  так  бува?.  Однi  суть  бджолами,  а  другi
трутнями.
   - Нема правди на свiтi, Мiлечку!
   - Нема! I я так скажу! Я працюю цiле життя, гарую[53]  як  чорний  вiл,
анi не граю, анi не п'ю, а все я жебрак! А другий i не робить i не дба?, а
йому дiстанеться нi сяк, нi так - ет! "правда"!..
   - А що Ма?вський на те, Мiлечку?
   - Е, що Ма?вський! Вiн говорить тепер так, якби любив Орядина бог  зна?
як. Зве його добрим хлопцем i каже, що хотiв би, аби вiн  повернув  додому
на якийсь час "вiдпiчнути". Це вiн, певно, тому так каже,  бо  Орядин,  по
одержанню однi?? половини грошей вiд Ма?вського, зрiкся  друго?.  Впрочiм,
може, хоче i видурити вiд його спадщину;  бо  вiн,  як  я  думаю,  великий
рахмайстер![54]
   - Ну! А я ж не казала, Мiлечку? Гой! гой! старий лис, хто його не зна?!
I я певна, що те йому вдасться!
   - Га! З капiталом в руках можна нинi всього  добитися.  Впрочiм,  лiпше
най бере Ма?вський, нiж ма? взяти якийсь жид, бо сяк чи так,  а  та  праця
селянина опиниться в руках жидiвських! Орядин розвi? ?? скоро!
   - Страх, Мiлечку! В мене аж нерви задрижали!
   - Прогайну?, програ?! Вже коли не боявся вiн свого вуйка -  все  ж  вiн
вуйко! - вiддати в руки лихваря, то вiн i свою  душу  годен[55]  за  грошi
продати, а не то кусник землi, не здобутий власною працею!
   "Не прогайну?! Не програ?!" - вiдповiдав в мо?й душi  якийсь  голос,  i
вiн рвався менi на уста, щоби станути в оборонi того, що був в  тiй  хвилi
далеко i не мiг сам боронитися; однак цей голос застряг менi в горлi, i  я
усмiхнулася злобно. Ба! що я видумала! Звiдки знаю, що  не  прогайну??  Де
запорука? Звiдки я знаю, який вiн тепер i чи я дiйсно  знала  його  добре?
Тепер лежать мiж нами два роки  i  те,  що  його  побiдило,  а  менi  болю
завдало. Я ж сама вже не та, що була. Тепер немов дозрiлiша  стала.  Отже,
що нас в'яже? Ота одна тодiшня хвилина,  "любов"  ота?  Нi!  Вiн  вiльний,
свобiдний тепер, пан сво?? долi - а я... ха-ха-ха! царiвна для себе!
   Менi осталося з собою закiнчити.
   I я знов пiрнула думками бог зна куди.
   Тiтка якби угадала мо? думки. Звернувшись по короткiй  глибокiй  задумi
до мене, промовила сухо:
   - Ми вiддалились трохи вiд  властивого  предмета,  однак  я  думаю,  що
справу треба закiнчити, i що не будеш нас тут  до  пiвночi  держати.  Нинi
мусить зробитися всьому кiнець, а який кiнець, зна?ш!
   Мене обгорнула шалена розпука, i я приступила до не?.
   - Даруйте менi лише цю одну нiч! - вирвалось, мов зойк, з мо?? грудi.
   - До чого? Аби комедiю продовжити? Ти чула, що я говорила, i так мусить
бути!
   - Даруйте!
   ?? очi спинилися лячно на менi, i вона вiдступилася вiд мене.
   - Про мене! - сказала опiсля. - Iди, однак  будь  хоч  цей  однiсiнький
раз, хоч на одну хвилину для  себе  само?  розумна;  а  потiм  (т.  ?.  по
вiнчанню) як собi хочеш!

   * * *
   Ясна нiч настала вже давно, а я все ще не спала.
   Я мучилася.
   По великiй вiконнiй шибi билася кутиками  якась  велика  муха,  бринiла
безустанно. Раз тонесенько, жалiбно, однозвучне, а раз нетерпеливо нижче i
нижче, опiсля знов болючо.
   Я лежала, мов тяжко хора. Побиваючись божевiльними думками, замiтила я,
що  заслухувалась  мимовiльно  все  наново  в  той  тонесенький,  жалiбний
бренькiт. Що ?й такого? Чого побивалася? Чи ?? мучила туга за  польотом  в
зористу холодну нiч, i вона товклася, шукала  даремно  виходу?  Чи,  може,
попалася нехотячи в павутину, а та, уклавшись на нiжнi  крильця,  гамувала
??? Коли б так, то я знала б уже наперед, що з нею станеться. Звiльна  або
й нагло спуститься звiдкись згори на не? павук, ухопиться ??  тонесенькими
довгими нiжками, обплута?, обмота?... Вони хвилину  поборються...  Вона  в
борбi зойкне дивним, тонесеньким голосом; опiсля вiн переможе  ??  i  таки
виссе кров...
   Це знала я вже наперед;
   I знов стала я про себе думати. Чому звернулися мо? думки до минувшини,
коли передо мною спинилася вже будуччина? Передо мною виринали  картини  з
мо?х наймолодших лiт. Я думала про померших родичiв, про бабуню i про  те,
що вона менi завсiгди об них оповiдала. Примiром, як не раз  радилися  над
мо?ю долею. Я була в них лише одна-однiсiнька, i тому мало все добро свiту
менi припасти. Батько пестив  мене,  майже  не  випускав  з  рук,  а  мати
розпадалася...
   Та ба! Настав такий час, що все розпалося...
   Обернувшись бистрим рухом до стiни, склонила я голову глибше к грудям i
притиснула розпалене чоло до холодно? стiни. Скоро спливали великi  гарячi
сльози по лицi.
   I дальше гналися думки  вперед,  пориваючи  з  собою  поганi  брутальнi
картини. Помчались також попри мертвi одностайнi хвилi, в  котрих  молодий
ум побивався  голодний,  вислiджуючи  власною  слабою  силою  безпiдставнi
упередження, нiвечив ?х i рвався до правди. А далi, далi доля  усмiхнулася
до мене...
   - Будучнiсть наша, - казав вiн тодi певним,  гордим  голосом,  -  i  ти
побачиш. - А я, упо?на любов'ю, котро? не зазнавала вiд нiкого,  повiрила.
Однак у чiм наша будучнiсть? В мене нема ?? в нiчiм, хiба, може, в його  ?
вона; А тепер я i "бачу". Бачу, що любов не завсiгди  бува?  тi?ю  могучою
силою, об котрiй говорять, що вона творить.  Йому  вона  не  змогла  стати
навiть талiсманом проти брудних пристрастей i спокус.  Чому  не  обiзвався
анi одним словом, чому не признався хоч i до сумно? правди, може  би...  а
то ворожi уста донесли, що весло сили загубив, що човен  розбився,  а  сам
потонув...
   Я i вiн. Обо? ми станули вже при цiлi; добились  уже  будучностi.  Йому
оста?ться лише "прийти", як обiцяв... I, плачучи, розсмiялася  я  з  тако?
будучностi. Вiн спiткнувся нiкчемно при першiм вихрi; бо i в чiм же лежала
його сила? Вона не могла вже тодi в нiм бути. А я що таке? Що мучить  мене
вдень i вночi, чого ще менi забага?ться?
   I я поринула у свою  власну,  розлючену,  зневолену  душу,  мов  у  яку
непогiдну бурливу нiч, - .бог зна? за чим...
   Муха все ще бринiла. Срiбне свiтло мiсяця ллялося вiкном у  кiмнату,  а
старий годинник цокав тихесенько, мов той дiдик в пантофельках, щоб нiкого
не збудити сво?м ходом.
   Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улiю,  i  я  пiддалася  цiлком  ?х
потузi.
   Що менi нинi ввечiр говорила тiтка, i що  я  ?й  вiдповiв  дала?  "Коли
Лорденовi вiдмовиш, - говорила, - тодi  шукай  собi  iншо?  стрiхи,  шукай
реформатора!"
   Перед мо?ю душею виринула легко  зiгнута  стать  старого  тирана,  його
чигаючий взiр, кiнчаста борода. Я закусила губи.  В  горлi  давила,  як  i
перше, мiшанина шаленого смiху i плачу. Лучче вмерти!
   I вiдтак станув i  вiн  передо  мною.  "Пожди  ще,  русалко!  -  шептав
пристрасно. - Ще одну хвилину, я люблю тебе!"
   Коби хоч перед душею не ставав, було би  легше,  а  так  i  тi  спогади
завзялися на мене.
   - Вмерти менi? Вмерти? -  шептали  скоро  уста,  i  судорожно  зарилися
пальцi в волосся. - Я не хочу вмирати! - сказала сама аж уголос.
   I знов минали хвилина за хвилиною.
   - На iншого або на жодного буду ждати!  -  вiдповiла  я  тiтцi.  Що  за
плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим "iншим"  не  був
хто iнший, лише Орядин, а Орядин - ну, що ж з ним?  От  як  поплуталася  в
самодурствi, котрим хотiла спастися; яка дурниця вийшла! Менi нi  на  кого
ждати. Люди в мо?х обставинах не ждуть. Не ?м можна кермувати сво?ю долею.
А коли серце противиться, збожеволi?ш... Нехай собi! На те хлiб ?. Хлiб не
один раз показався найпевнiшим лiком на упрямiсть i любовнi  химери.  Хiба
би, може, ще завтра... о "завтра"! Ха-ха-ха! Завтра!
   Я втиснула лице в долонi i - думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо...
   Вона все бринить жалiсно, тонесенько... зда?ться, безконечно.  Бореться
ще? Чи вже кона??..
   I чому я це без потреби обминаю? Адже i вiдчуваю я i знаю, що  в  однiм
закутку  мого  серця  сидить  якесь  "щось"  i  смi?ться  нишком   злобною
веселiстю. Це "щось" зна?, що я завтра стану перед тiткою i мо?  уста,  не
затремтiвши анi раз, вимовлять "пiду". I я пiду!

   * * *
   Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже i  в  менi  повинна  бути
якась вiдпорна сила, а чому я пiддаюся? Якiй силi улягаю я?
   Менi не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була  навiть  об  тiм
твердо переконана. Думала навiть, що я лiпша вiд других, що стою  вище  (о
смiйтеся!) вiд других, заслужила на прегарну  долю;  що  не  поступила  би
нiколи супроти "власних переконань", що вмерла би скорше... а тепер,  коли
настала хвиля показатися такою... тепер... нi! я не знаю, що тепер!
   Друга пiшла би, може, де в "свiт". Я нi! Чого менi в свiт iти?  Чи  там
лiпше? Всюди однаково, а я була  би  й  деiнде  також  однакова,  значить:
безсильна.
   Нi, я вже "пiду". Таки пiду! Знаю вже напевно, що так зроблю. I ще раз,
упослiдн? кажу собi, нiкчемнiй, пiдлiй, що... пiду!..
   Як думала, так i сталося.
   Вранцi поволiклася до тiтки i заявила, що пiду. Обо?,  т.  ?.  тiтка  i
вуйко, аж засяяли з радостi.
   - I не надiявся  вiд  тебе  чого  iншого,  Наталочко,  -  мовив  вуйко,
потираючи з задоволення руки. - Знав я таки добре, що ти  собi  розумниця,
що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!
   Я не вiдповiдала  нiчого,  хотiла  якнайборше  знов  вiддалитися.  Мене
болiли очi, i я  була  обезсилена  до  крайностi.  Тiтка  придержала  мене
ласкаво i навiть, вперше в життi, поцiлувала. Ненависне  "рудаве"  волосся
дiждалося, що рука ?? не цуралася його погладити.
   - Ти, звiсно, не можеш ще оцiнити свого щастя, -  поясняла  вона  менi,
коли ?? погляд вiдкрив щось-то на мо?м лицi. - Застановись лише  над  тим,
що ти увiйдеш у зовсiм уряджений дiм, в котрiм не буде,  певно,  бракувати
анi одного цвяшка, анi  найдрiбнiшо?  речi,  i  що  тото  все  значить!  Я
переконана, що вiн справить  ще  не  одну  гарну  рiч,  щоби  свою  молоду
жiночку, свою - як то вiн з нiмецька каже - "Лореляй" задоволити.  Я  знаю
мужчин, що любили сво? другi жiнки сто разiв  бiльше,  як  перших.  Лорден
вигляда? також на такого чоловiка. З першою жiнкою  женився,  може,  задля
ма?тку, однак за тобою, оскiльки я це замiтила, вiн формально побива?ться.
У старшого чоловiка це не маловажна рiч. Тобi буде добре у його.
   Мене обгорнуло погане, гидке чувство, i я вiдвернулася  вiд  не?.  Вона
цього не замiтила. Махаючи в одно  маленькою  срiбною  ложечкою,  говорила
спокiйно дальше:
   - Вiн ма? гарну платню, Наталочко, а дитина,  малий,  слабий  хробачок,
ма? осiбний ма?ток по матерi. Коли би вмерло - чую, що дуже мiзерне  -  то
ма?ток припав би на батька, бо у матерi, окрiм  старих  родичiв,  не  було
нiяких нi братiв, нi сестер. Ну, а вiн, звiсно, не взяв би ма?тку з  собою
до гробу?
   - Ох, тiточко, не говорiть таке! - просила я  ??,  а  вона  розсмiялася
весело.
   - Годi ж бо, годi! - успокоювала пiдсолодженим, аж немилим  голосом.  -
Того нема ще чого лякатися! Тому вiн ще не потребу? вмирати, що говориться
об можливiм випадку. Видиш? Поетична мана спала  тобi  вже  з  очей,  коли
подумала об тiм, а з тим i об усiм! Побою?шся вже о сво? щастя? О дитинко!
В кождiй хвилi життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а  не
серцем. Так, напр., ти над тим певно анi хвилинки не думала, що,  вийшовши
за Лордена, станеш i для нас неабиякою пiдпорою. Лена i Катя будуть  могти
не раз i не два у тебе побувати, тобi ж вони сестри, а Лорден  також  обох
сердечне любить. До Лени горнеться,  мов  до  рiдно?  сестри.  Ти,  правду
сказавши, нам таки чимало вдячностi винна. Ми тобi нiколи кусника хлiба не
жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести  тебе  в  люди.  Не  грiши,
Наталко, уважаючи себе нещасливою.  Бог  надiлив  тебе  ще  доброю  долею.
Подумай, як другi живуть, i чи трапиться другiй так скоро, нi з цього нi з
того, муж з таким становиськом, чи трапиться  увiйти  в  зовсiм  уряджений
дiм?
   Вона ще довго говорила i переконувала  мене.  А  я,  встромивши  очi  в
срiбну ложечку, слухала й не слухала. Опiсля вчепилися мене слова: "зовсiм
уряджений дiм, зовсiм уряджений дiм" i дзвенiли менi довго-довго в ушах...

   * * *
   Отже, я вже у цiлi. Що ж би  ще  мало  бути?  Одним  словом,  священика
ма?ться все втихомирити, все забути  i  поховати.  Замiсть  того  присягну
мо?му мужевi вiчну любов, вiрнiсть i послух. Що-небудь з  минувшого  життя
забирати в нове - зовсiм не потрiбно. Минувшiсть поховаю.
   Цi слова пишу без гнiву i не в  розпуцi.  Я  спокiйна.  Неначеб  навiки
позбулася всього несупокою...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Я не знаю, але я або пiдла, або трус! Я  боюся  голоду  або  смертi,  а
морально? смертi я не боюся! Чи це так ма? бути? Що я "спокiйна", я писала
колись тут. Ха-ха-ха! Така спокiйна, як  прикована  голодна  вовчиця.  Щоб
наситити тiло, запродую душу.  За  те  я  гiдна  назви  скотини!  Це  сама
найлiпша назва для таких, що так поступають, як я.

   * * *
   При таких нiкчемних, обезславляючих обставинах годi бути "чоловiком". А
я вважаю чоловiка чимсь божеським. Чому не удавлюся  тим  кусником  хлiба,
що, затро?ний ?довитими[56] словами, пода?ться менi за страву?  Що  це  за
трусливiсть i нiкчемнiсть, що прикову? мене про те все до життя?  Так,  як
ланцюг тоту собаку до буди...
   Хвилями я не вiрю у  велич  чоловiка.  Вiн  занадто  дрiбний  зi  сво?ю
натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душi не ?сть  брехнею,
що вони не на те, щоб статися колись убiйчою силою для других?
   Нiкчемна, нужденна, малодушна iстота - оце я!  Не  маю  навiть  вiдваги
вмерти. Чи не так само, як - Орядин?

   * * *
   Вмерти - значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що  це  тепер
не любов прикову? мене до життя. Це  якась  грубша  сила,  а  я  ще  такий
слабодух, що не можу ?й навiть опертися!

   * * *
   Дома кажуть, що я стала, як змiя.
   - Чому нiчого не говориш? Що знов у тобi  ко?ться?  -  пита?  тiтка.  -
Ходиш, якби тобi душу трiйлом  замулило,  очi  горять  лиховiсне.  Ой,  не
грiши, небого, не грiши, не грiши!
   "Як змiя!"
   Угадали. Я в'юся, як змiя. В мене стрелили, та не застрелили. Через  те
в мене тепер всi сили напруженi. Я вiдчуваю, що й я не була досi мiцна, що
сила будиться в менi аж тепер...

   * * *
   Коли я стану сильна? Чи як воля перемiниться  в  дiло,  перестане  бути
пустим поняттям? Як переможу сама себе, i  стану  в  вищiм  смислi  слова,
паном над собою? Я роздумую над тим, чого i кого менi боятися?

   * * *
   Гу! як це погано приймати вiд долi милостиню, як обезславляючо!

   * * *
   Хто перший придумав поняття "щастя"? Хто видумав це блудне  свiтло,  що
виклику? стiльки слiз, що творить мрi?, котрi здiйснити людська натура  ще
зовсiм не здiбна. Чи не завчасу видумали його? Його  пора  могла  би  хiба
бути в "полудню" людськостi. Однак ?й ще далеко до полудня, тепер же -  чи
вона йде правою дорогою до його?..
   _ V
   Тиха, ясна зимова нiч.
   Снiг уклався бiлесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислi
iне?м, обвитi мрякою, дрiмають. Тихо, ледве чутно життя. Зiйшовший  мiсяць
упива?ться величавим споко?м.
   Всi сплять.
   У мо?й свiтлицi горить свiтло. Пишу.
   Орядин повернув додому. Одержавши звiстку про  спадщину,  прибув,  щоби
перебрати ?? i щоби спiчнути по бруднiй, деморалiзуючiй борбi, що  пiдтяла
його моральнi й фiзичнi сили. - Я пробував всього, - оповiдав  вiн,  -  до
minimum[57], щоби добитися до мети. Ще не добився до  не?,  ще  далеко,  а
сили майже вичерпанi. Це маю вам завдячити. - Так говорив до  наслiдничих.
Нiхто не чинив йому закиду, нiхто не докоряв анi одним словом. "Не смiли",
- казала насмiшливо Зоня. В його цiлiй iстотi  було  стiльки  вiдпорностi,
стiльки наказуючого мовчання, що нiяк було у його жадати оправдання.
   Що йому ма?ток дiстався, не врадувало його надто. Казав, що  навiть  не
зробило на його глибшого враження, що так уже збайдужнiв. Так само остався
байдужним, коли йому наслiдничий заявив, що вiддасть йому i другу половину
грошей, котрих вiн, Орядин, зрiкся.  Що  йому  ?х  не  потрiбно,  а  йому,
молодому, що ма? ще стiльки  боротися,  здадуться.  Вiн  пронизав  старого
очима i, усмiхнувшись згiрдливо, сказав, що добре, що прийме ?х.
   В перших днях по сво?м  при?здi  не  виходив  майже  з  дому.  Годинами
пролежував нерухомо на отоманi, положивши пiд голову руки та вдивившись  у
супротилежне вiкно або в що-небудь.
   Чи  роздумував  над  дальшим  життям,  над  сво?ю  будуччиною,  чи  над
спадщиною, що дiсталась йому так легким способом i могла не  одно  змiнити
на добре, чи над чим iншим, нiхто не знав. Нiхто й не допитувався.  "Також
не смiли", - мовила Зоня...
   У двi недiлi по його поворотi вiдбулася мiж ним i Зонею  "буча".  Лена,
котра, як i всi iншi, тепер для мене настро?на ласкаво, дiлиться  зi  мною
кождою сво?ю думкою. Вона була свiдком то? сцени. Балакалось мiж  iншим  о
деяких знакомих i мимоволi перейшла бесiда на мене, причiм вiн довiдався о
мо?х заручинах з Лорденом.
   - Хто, хто виходить за Лордена? - спитав.
   - Наталка!
   - Наталка? - А по малiй задумi додав: - Ага, вона! Верковичiвна!
   - Вона. Адже ти ?? зна?ш? - закинула Зоня.
   - Знаю, знаю! - вiдповiв, змiшавшися. А по  хвилi  додав  з  глумом:  -
Отже, вона виходить за його! Ну-ну!
   - I що ж на тiм дивного, Василю?
   - О, дивного властиво нiчого: хiба лиш те, що вона  не  здавалася  менi
одною з тих, що виходять за перших  лiпших,  як  ?м  навинуться.  Впрочiм,
всiляко бува? на свiтi...
   - Вона не конче хотiла за його йти.
   - Але таки виходить_.
   - Так за кого ж було ?й iти?

   Вiн не вiдповiдав зараз.
   - Вже за кого-небудь iншого, лише не за його.
   - Так! То могла була ждати без кiнця. Оскiльки я знаю, то ?? не  сватав
нiхто.
   Вiн спаленiв.
   - I звiдки ж ти то так добре зна?ш? - питав насмiшливо. - Чи вона перед
тобою сповiдалася?
   - Передо мною не треба сповiдатися.  Я  знаю  тут  всiх,  що  могли  би
женитися, а тi не взяли, б ??. Прочi ж - то голодники, Василю!
   - Це ти на мене! - звернувся до не? бистро, i очi в нього загорiли.
   - Бог з тобою, Василю! -  боронилась  дiвчина,  чимало  зчудована  його
гнiвом. - Ти прецiнь не сватав ?? нiколи!
   Вiн знов почервонiв, немов його хто окропом посипав, i вiдвернувся  вiд
не? до вiкна, в тiнь. Трохи згодом спитав: .
   - Яка вона?
   - Хто такий?
   - Ну, адже вона_, вона!
   - Ага, Наталка! Та як то, Василю, "яка вона"?
   - Чи щаслива?  I  чи  любить  його  також  "страшно"?  -  I  розсмiявся
чогось...
   - Не знаю, чи любить. Сумнiваюся навiть, чи щаслива.  Правда,  Леночко?
Вiд заручин стала якась дика, навiть змарнiла.
   - А яка була перше? - I його очi спинилися вижидаючо на Зониних устах.
   - А яка ж би? Вона поводилася завсiгди так, мовби була чимсь лiпшим вiд
нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в не?  якби  забули
усмiхатися, стала от, напр., раrdon[58], як ти.
   - А про те все рiшилася за нього вийти! - повторив знов. - Шкода ??!
   Зоня усмiхнулася жартiвливо.
   - Так бери ти ??, коли тобi ?? так жаль! - промовила. - Тепер ма?ш  уже
господарство, i лише жiнки тобi браку?!
   Ух! як вiн на не? видивився, а очi як заiскрилися в його. -  Не  глузуй
собi з мене! - казав; - Знай, я тепер не до жартiв настро?ний!
   - Так я настрою тебе до них!
   - Пильнуй себе. Вже ви мене так настро?ли, що я змарнував сво? сили!
   Зоня спалахнула.
   - То ми тому виннi? - накинулася. - Ох!  Це  славно!  Ми,  може,  також
виннi, що ти в карти грав i пропускав грошi?
   - Не вашi грошi пропускав я!
   - Нi, але чужi!
   Вiн став бiлий, мов снiг, i зблизився до не?.
   - Ти вiдки це зна?ш? - спитав, а очi в його так i горiли.
   - Знаю!
   - Хто тобi казав?
   - Той, хто знав.
   Вiн мов збожеволiв з лютостi чи з чого. На  столику  коло  його  стояла
цiнна ваза. Вхопив ?? i кинув об землю так,  що  розтрiскалася  на  дрiбнi
куснi.
   - Так! - сказав опiсля не сво?м голосом.
   - Ти! - зверещала Зоня i запiнилась собi.
   - Цього я тобi нiколи не забуду! - сказав вiн.
   - О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду.  За  не?
то готов i мститися.
   - Ти не ма?ш наглядати мо?х учинкiв.
   - Наглядати нi, але сво? думки про тебе вiльно менi мати, i я скажу  ?х
навiть тобi прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту  i  енергiчного
поведення, а по-друге, ти забрукався[59] морально, i тому не поважаю  тебе
так, як давнiше.
   Вiн розсмiявся вимушеним смiхом, а опiсля сказав:
   - Де моя провина, i в чiм проступок супроти себе самого, тямлю аж надто
добре, i я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що  не  бували  нiколи
людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрiй я, на  вашу  думку,
"забрукався". Та пождiть, колись поклонитесь ще менi, але тодi я i  в  вас
найду хиби. Ви лицемiри!
   Зоня тремтiла вiд зворушення.
   - Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобi мiй батько подавав?
   - Трiйла подавав.
   - Ти негiднику невдячний!  Я  мала  тебе  за  чеснiшого  чоловiка,  хоч
сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобi цi?? обиди не забуду.
   - То не дразни мене! - говорив  погаслим  голосом.  -  Якби  ти  знала,
скiльки я всього пережив, то ти би була лiпшою для мене!
   - То гамуйся; на те дав бог розум.
   - В мене нема бабського сумлiння... - I, змiривши ?? зневажливо  очима,
вийшов з кiмнати, гримнувши за собою дверми.
   - Видиш, який став? - говорила Зони. - Ми аж на лицемiрiв виавансували.
Зате вiн став культурнiшим. Давно вiрив ще хоч в iдеали, а тепер... - I не
докiнчила, скрививши уста згiрдно...
   Отже, на його думку, я не  мушу  замiж  виходити  за  Лордена,  а  коли
виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.
   Нехай i так! Може, правда i по його сторонi. Але чим  сто?ть  вiн  вище
вiд мене, якою силою?  "Безогляднiстю",  як  сказала  ще  Зоня,  чи  сво?м
"сильним сумлiнням"?.. Впрочiм, менi тепер все байдуже, що хто,  а  навiть
що i вiн про мене дума?, чи добре чи зле. Для мене головна рiч  та,  що  я
сама з себе незадоволена, не можу  себе  поважати,  як  повинна.  Я  немов
пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! I ми обо? любилися!

   * * *
   Насильно  випхали  мене  до  Ма?вських  з  якимось  шитвом,  хоч  як  я
випрошувалася. З ним не хотiла я подибатися. Вкiнцi пiшла, з гордим - сама
не знаю вiд чого - усмiхом на устах. Тiльки  вступила  в  хатнi  сiни,  як
серце в мене нараз затовклося сильнiше, i я на цiлiм тiлi задрижала,  якби
перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила
собi неустанно, що вiн не обходить мене нiчого, що не люблю  його  вже.  I
дiйсно, вже як я в послiднiм часi думала i вiдчувала, то чувство  i  любов
не находили в мо?м серцi мiсця; я не любила анi його, анi нiкого другого.
   Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася  одна  склянка  i  одно
крiсло порожн?.
   - Де Василь, Зоню? - спитала панна Марiя.
   - Або ж я знаю? Мабуть, пише в сво?й кiмнатi.
   - Що це вiн пише та пише?
   - Не зна?те, що? Вiн переводить щось, як казав, iз скуки.
   - Так iди, Зонечко, i приклич його, а то чай вихолоне зовсiм.
   Зоня пiшла, а ми обидвi наче понiмiли. Вона обняла рукою його  склянку,
чи гаряча, а менi не було до розмови. Впрочiм, це було дивно. Тепер,  коли
я знала, що певно побачуся з ним за кiлька хвилин, стала  я  нараз  цiлком
спокiйна, i цей спокiй був аж ледоватий. Так сидiли  ми,  доки  не  явився
вiн. Перша увiйшла Зоня, а за нею вiн. Змiнився, на перший позiр, не дуже.
Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в  гостях,  чи,  може,
вид мiй був такий вiдражаючий, що,  угледiвши  мене,  мов  налякався;  але
привiтався ласкаво, навiть  усмiхнувся  якимсь  сумним  вимушеним  смiхом.
Опiсля заняв мiсце проти мене i, схиливши голову, мiшав машинально чай.
   При свiтлi, що падало ясно з висячо? лампи, побачила я його лiпше.  Вiн
був марний i блiдий, а в цiй хвилi, оскiльки я його розумiла,  зворушений,
його високе чоло з iмпертинентною (як Зоня  казала)  морщиною  "пихи"  мiж
бровами, видалося менi в цiй хвилi наче мармурове,  уста  упрямо  стуленi.
Повiк не пiдводив анi разу; так само, видко, не бажав i уст отвирати.
   Мене обгорнув якийсь сором.  Цiла  його  iстота  свiдчила  менi  чомусь
наглядно об тiм, що за цiлий час розлуки не займалися його думки анi  разу
мною. Що мiж ним i мною виросла якась межа, що те,  що  мiж  нами  зайшло,
затерлося безслiдно, i що було би смiшно натякати на якiсь зв'язки мiж ним
i мною. По нiм було це видко. Я соромилась сво?? вiрностi  i  вiдчула,  що
вона не була потрiбна. Чи, може,  я  помилялася?  Може.  Здавався  потрохи
пережитим, але в його iстотi було щось независиме, щось смiле, безоглядне.
Ах, це були наслiдки його "сильного, невразливого" сумлiння! - говорила  я
до свого серця, котре поборювало всi сумнiви одним замахом. Воно  визирало
з цiло? його iстоти i надавало йому цiху[60] сили i  рiшучостi.  Я  чулася
просто "гнучкою" перед ним.
   Враження, котре зробив на мене тепер, коли я  на  силах  так  пiдупала,
було надто сильне, щоб я могла його в однiй хвилинi перемогти, тому сидiла
я так само мовчки,  як  вiн.  Лише  Зоня,  прудка  i  говiрлива,  щебетала
по-сво?му i втягала зручно всiх по черзi до розмови.
   - Не хорi ви потрохи, Наталочко? -  спитала  панна  Марiя.  -  Ви  такi
блiдi.
   - Нi, я здорова.
   -  Диву?теся,  панно  Марi??  -  зажартувала  собi  Зоня.  -  Залюбленi
виглядають   завсiгди   мiзерно!   -   Вона   глянула,   напiвусмiхаючись,
напiвдопитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти вiдповiдi,
тому змовчала.
   --- Чому ти свого перстеня не носиш? - говорила далi - Пожди-но,  скажу
я це професоровi.
   - Завеликий, могла би загубити.
   - Ну, коли вже так, то лiпше не носи! Професор, хоч  i  який  собi  там
учений, а все-таки не змiг би в те не повiрити, що  згуба  перстеня  вiщу?
розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?
   Я мимоволi глянула на не? благаючим поглядом, чому порушувала  вона  цю
менi так немилу тему, i  то  саме  тепер!  Орядин  вiдгадав  мiй  душевний
настрiй, чи пiдхопив мiй взiр, звернув голову до Зонi i, не споглядаючи на
не?, сказав прямо:
   - Ти нинi дуже жартiвливо настро?на, не розумiю тебе!
   - А я тебе також нi, Василю. Чи богатирi романа, що ти його  переводиш,
не побралися, i слово "розлука" дразнить тебе?
   - Це не роман, що я переводжу.
   - Менi здавалось, що роман. Впрочiм, що ти читав так  завзято,  коли  я
увiйшла в кiмнату? Ти й не замiтив мене?
   - Читав новели Гаршина. Кiнчив якраз "Attalea princeps_".
   - Ах, Attalea_ ! - обiзвалась я мимоволi, мило зворушена.
   - Читали? - вiн  пiдвiв  уперше  голову  смiло  за  мною,  i  його  очi
вп'ялилися в мене з якоюсь неспокiйною цiкавiстю. - I що ж? - питав з лихо
затаюваним посмiхом.
   - Гарна! - вiдповiла я.
   - Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?
   - Тим, що осталася сво?м намiрам вiрна!
   - Дiйсно, не боялася нiчого...
   - Нi, i смертi не боялася!
   Вiн покраснiв ледве замiтно.
   - Чи це послiдн? зискало вас так для не?? - спитав з  легким  вiдтiнком
глуму.
   - Саме те. Це прецiнь щось дуже гарне.
   - Що? - спитав. - То, що вона вмерла,  не  побачивши  свого  властивого
неба? Ну, це справдi дуже поетично.
   - Нi, тота ?? постанова: добитися помимо всього до цiлi, - вiдповiла я.
   - Але ж вона не добилась до не?, не побачила прецiнь того небозводу, об
котрiм мрiяла.
   - Так. Та чи це таке важне?
   - На мою думку, важне.
   - Вона вiрила, що побачить сво? прегарне небо, а  та  вiра  вчинила  ??
такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хiба нi?
   Я вдивилася в його широко створеними очима  i  чула,  що  вони  в  мене
розгорiлися. Нашi  погляди  стрiтилися.  Його  очi  засяяли,  а  бiля  уст
появилася ледве замiтна злобна усмiшка, що пригадувала  менi  якусь  дивно
прикру хвилю.
   - Так, так, вона не була буденна сила, -  сказав  вiн,  -  i  ?й  треба
поклонитися.  Згинула,  але  хоч  оставила  вiру  в  силу.   Це   скрiпля?
сумнiваючихся i слабосильних, i пiддержу? саме тодi, коли вони хитаються!
   Я  вiдчула,  що  тi  слова  його  й  усмiх  той  були  в  мене  цiленi.
Усмiхнувшись боляче, хотiла я  щось  вiдповiсти,  але  надумавшись,  зараз
замовкла. Чого вже боронитись? Ми замовкли.
   Зонинi очi спочивали жадно на нас, особливо на  менi.  Та  на  ??  жаль
звернулася я до панни Марi? i почала говорити об чiм iншiм.
   - Вам би десь конче ви?хати влiтi, Наталочко, - мовила старенька панна.
- Ви так засидiлися; те вплива? зле на дiвчат; це я з досвiду знаю. Ви  би
зараз поздоровiли, повеселiшали; от попросити б вам гарно в тiточки.
   - Та де вже менi ?хати, панно Марi?. Не ?здила  досi  нiколи,  привикла
вже так. Впрочiм, менi нiчого не треба.
   - Влiтi вiдай ваше весiлля, Наталко, правда? - спитала Зоня.
   - Не знаю, Зоню, - вiдповiла я тихо.
   - Тiтка мала казати Ленi, що вiдбудеться влiтi, пiд час вакацiй.
   - Може...
   - З певнiстю; пiзнiше не може професор на довший час з дому вибиратися,
а вiн же хотiв би якнайскорше оженитися.
   Я не вiдповiдала, чула лише, як поблiдла.
   - Я  би  не  була  думала,  що  вiн  годен  до  яко?-небудь  особи  так
прив'язатися, - говорила Зоня далi. - Менi  видиться,  що  його  iдеали  -
книжки; не так, Василю?
   - Панна Верковичiвна подобалась йому, оскiльки я собi пригадую, зараз з
першо? хвилини, - вiдповiв Орядин i в  тiй  же  хвилi  пiднявся  iз  свого
мiсця. - Не закурите собi, панно Марi?? (вона  любила  часом  закурити)  -
питав зворушеним голосом, i його очi промайнули блискавкою по менi.
   - Як постара?тесь о сигаретку...
   Вiн наче лише того ждав i вийшов. Менi стало нiяково, i я  пiднялася  з
крiсла.
   - А то куди? - обiзвалися обидвi жiнки.
   - Додому вже!
   - I чого так скоро? - загомонiла Зоня. - Останься  ще,  а  то  прибiжиш
лише,  щоб  привiтатися  i  попрощатися.  Пожди,  я  заграю  тобi   Шумана
"Аufschwung"[61]. Вивчилася вже добре,  а  ти  прецiнь  уроджений  знавець
тонiв.
   Ми встали вiд стола, i Зоня засвiтила свiтло.
   - Нема Василя з сигаретами, - обiзвалася старенька панна, - у його  ще,
певно, й свiтла нема, а вiн клопочеться. - I сказавши це, вийшла.
   - Коли би так панна Марiя була молода, - смiялася Зоня,  -  то,  певно,
була би з них добра пара: вони страшно любляться.
   - Вона така добра.
   - А вiн?.. - Вона держала запалену лампу в руцi  i  мов  ждала  на  мою
вiдповiдь. Очi в не? свiтилися  так,  як  свiтяться  вони  у  кiточки,  що
спинилася на самотi бiля клiтки з пташкою.
   - Вiн тобi брат,  то  ти,  певно,  лучче  його  зна?ш,  -  вiдповiла  я
спокiйно.
   - Ну, вже ж! - I ступила наперед. - I так, напр., можу сказати, що став
таким  прикрим,  яким  не  бував  перше  нiколи;  хвилями  бував  попросту
нечемним. За тi два роки, що перебував серед високо? культури, перемiнився
чимало. Досi висмiював матерiалiстiв,  а  тепер  сам  готов  статися  ним.
Впрочiм, це, як я думаю, не грiх... i я лише кажу, що перемiнився:  але  в
чiм iншiм не згоджуюся з ним. Я не радила би  нiкому  супротивлятися  його
змаганням, бо без "пiмсти" не обiйшлось би вже, певно. Панна Марiя зводить
у його все на нерви й каже, що вiн подобрi? i повеселiша? знов. Може бути,
але поки що сто?мо ми обо? на во?ннiй стопi.
   Вона увiйшла до салону, а панна Марiя повернула з  Орядином.  Спрятавши
незамiтно посудину зi стола, вiддалилася з кiмнати, i ми остались самi.
   Я стояла коло столу i переглядала якiсь свiжi часописи, що панна  Марiя
склала для мене, а вiн стояв також тут i лагодив сигарету  для  старенько?
дами. В сусiднiм салонi грала Зоня. Нинi не могла  я  музики  слухати,  як
звичайно. В менi самiй хвилювало так чудно, чудно... чи сумно,  я  вже  не
знаю. "От, яка стрiча наша!" - думала я раз по раз, а часопис так i дрижав
в руках вiд зворушення мо?? душi.
   - А я й не гратулював[62] вам ще досi ваших заручин! - обiзвався врештi
поважно. - Але вам i так, певно, небагато на тiм залежить...
   - Менi й на думку  не  приходить  надiятися  чогось  подiбного,  т.  ?.
гратуляцiй. Не думаю взагалi над подiбними речами.
   - I вiд мене?
   - I вiд вас, i вiд iнших. Через те не змiниться нiчого для мене.
   - Так ви хочете змiни? В чiм же, напр.? - I  вiн  звернув  сво?  великi
блискучi очi цiкаво на мене, мов хотiв мене до дна душi розслiдити.
   Я вiдповiла йому спокiйним,  повним  поглядом.  Що  вiн  хотiв  в  менi
збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опiсля  сказала
я:
   - Змiни в тiм, щоб могла розпоряджати сво?ю особою чи там сво?м я  так,
як сама хочу.
   - Хiба ж так не ??
   - Бачите, що нi.
   - Виходить, що ви не чу?теся вповнi щасливою, чи властиво вдоволеною?
   - Нi, але прошу (i я всмiхнулася), не жалуйте мене для того!
   - Ага, ви бо?теся того спiвчуття!
   - Вашого не менше, як i других. Ненавиджу те чуття!
   Вiн усмiхнувся весело.
   - Не знаю, чи всi згодилися б з такою вашою думкою.
   - Нехай кождий дума?  i  вiдчува?,  як  собi  хоче.  Я  одна  не  зношу
спiвчуття. Я переконалася, що через те дух дрiбнi?. Подумайте  лише,  чути
вiчний плач i жалi над собою, гу! Немов калiка  без  рук  i  нiг  або  без
очей!.. I це ма? бути якимсь доказом "любовi ближнього"?
   Вiн засмiявся, а я з ним, однак насилу.
   - Так ви волите боротьбу i само терпiння?
   - В дечiм волю. Впрочiм, я люблю боротьбу (i я дивилася на його повним,
спокiйним поглядом), але таку,  з  котро?  чоловiк  виходить  сильнiшим  i
чистiшим. Таку боротьбу люблю!
   - Так борiться!
   - Задумую.
   - Тепер сама найлiпша пора.
   - Ви iронiзу?те.
   - Я? О, зовсiм нi; i я боровся!
   - Як боролися?
   - А так, щоб добитися до цiлi.
   - I що ж?
   - Утомився.
   - Втомилися, i чи назавсiгди?
   Вiн здвигнув плечима.
   - Ви можете мимо того добитися свого, значить:  у  вас  не  може  нiхто
вiдбити позитивно? цiлi, - сказала я, - тому що добитись до  не?  залежить
вiд вас самих, але я? Подумайте собi, яке життя передо мною!  Яка  цiль  у
мене!
   - Так придумайте собi яку-небудь.
   - Чи це можна?
   - Можна.

   - Що ж ви придумали би на мо?м мiсцi?
   - Я придумав би перше... i то найперше розручитися.
   - О, це неможливо, це зовсiм неможливо,  пане  Орядин!  -  вiдповiла  я
скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби вiн нарушував тими  словами
тайну мо?? душi, що тлiла на днi ?? й iснувала бiльше  як  чуття,  нiж  як
сформульованi зариси яких-небудь думок!
   - Виддте? Ви вже аж налякалися! - сказав вiн з легким вiдтiнком глуму в
голосi. - А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша цiль, коли
пересвiдчилися, що ви не... незадоволенi...
   - З того... розумi?те мене?.. з того нема в мене виходу! - вiдповiла  я
тихо. - Але скажiть щось iнше, щось, що не було би злучене з тим!
   Вiн знов здвигнув плечима.
   - Далi я не знаю. Хiба казав  би  ще  "бути  щасливим",  але  це  також
злучене з тим, що ви бо?теся нарушити!
   - Що я боюся нарушити!  -  прошептала  я  ледве  чутно  за  ним,  немов
завмираючий вiдгомiн його голосу... - А крiм того, нема вже  нiчого,  пане
Орядин?
   - Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими  людськими
мiзерними силами i нашим чуттям: ми ж люди!
   - Так, ми люди! - сказала я i хотiла  додати:  "А  менi  все  здавалося
давно, що я буду дуже, дуже щасливою!", але не сказала цих слiв,  задавила
?х.
   Вiн стояв он там недалеко вiд мене, мовби не  той  сам,  що  звав  мене
колись сво?ю царiвною, русалкою прегарною, мовби не упивався  нiколи  мо?м
видом, не цiлував нiколи анi одного пальця мо?? руки, i що все те викохала
лише моя уява, а йому щось подiбне анi на  думку  не  приходило;  здавався
якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настро?ним  бiльше  до
глуму, нiж до зрозумiння яко?-небудь душi, що  я  боялася  послiднi  слова
вимовити. Впрочiм - пощо? Щоби пожалiв? Нi! I  я  вiдвернулася  гордо  вiд
його...
   В сусiднiм салонi кiнчила Зоня гарний твiр  Шумана  рiзкими,  короткими
акордами. Я звернулася до не? туди, щоби подякувати ?й за гру, котро? нинi
майже не слухала, i щоби вже попрощатися.  Вже  перейшла  "огневу  пробу",
котро? так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж  дзвонила  зубами.  Тепер
успоко?лася аж до холоду i хотiла йти геть.
   Вiн i собi вийшов з кiмнати.
   Попрощавшися з усiма, вийшла я, а  на  подвiр'?  стрiнула  його  знову;
чекав на мене.
   - Хочу провести вас додому, - сказав, запинаючи старанно сво? пальто аж
пiд шию, - щоб не замерзли. Цього би  вам  Лорден  нiколи  не  простив.  А
рrороs[63] того, - додав опiсля побiжно, - чи ви  дiйсно  хочете  за  його
йти?
   - Не "хочу", тiльки мушу.
   - I що ж це значить: "мушу"?
   Я вiдповiла йому щось про "обставини, зависимiсть, сирiтство" i т. п.
   - Е, що там! - вiдповiв. - Коли вже мусите йти з  дому,  то  вiддайтесь
хоч за такого чоловiка, котрого могли би шанувати i котрий  подав  би  вам
iнший бит, значить, щоб хоч стояли собi матерiально пишно, а так... що вiн
за один? От незначний, здивачiлий старий пергамент, де вже вiн вам пара! -
I засмiявся до власних слiв.
   В менi прокинулося щось. Не почуття обиди, о нi! i не  охота  обороняти
неприсутнього Лордена, котрого я справдi дуже не любила i була би рада  не
бачити його вже нiколи в життi. Це  була  радше  якась  тонка,  тонесенька
душевна струна, що обiзвалася тепер на поклик смiху його,  але  обiзвалася
чудноболючим, негармонiйним зойком. В тiм смiху його було  щось,  що  мене
вiдiпхнуло вiд його.
   - Як же менi жити при вуйку далi, коли тiтка доказу? майже щогодини, що
я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би ?й не раз  в  пригодi,
бо я ?м винна чимало подяки? Пiд такими услiв'ями ждати на щось "добре"  в
жоден спосiб не можу. Я вже таки пiду за його!
   Вiн знов розсмiявся.
   - Так, - говорив, - пiду за Лордена або пiду та й  утоплюся,  але  дома
сидiти не буду! Якраз цi слова пригадують менi  знов  ваше  вразливе,  мов
павутина нiжне сумлiння, котре звернуло мою увагу на себе, скоро  ми  лише
спiзналися. Ви осталися тi самi.
   Я усмiхнулася iронiчно.
   - Дума?те, що справдi так, пане Орядин?
   - Вiрю в сво? слова, панно Верковичiвна!
   - А що ви зробили би на мо?м мiсцi?
   - Я? Сидiв би попросту дома i ждав лiпшо? долi. От що зробив би  я!  Не
гризся  б  буйною  жорстокою  фантазi?ю  яко?сь  там  тiтки.  Сидiв  би  з
переконанням, що ?м хлiб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без дiла?
   - Нi! I мови об тiм нема!
   - Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато  того,  що  люди
вважають "консеквенцi?ю", багато "характеру", а замало...
   - Розуму? - докiнчила я.
   - Нi, Наталочко (!), математики замало у вас!  От  що!  А  без  не?  ви
пропаща людина в теперiшнiх, наскрiзь матерiалiзмом перенятих часах!
   - Так що ж менi робити?
   - Не слухати завсiгди лише нiжного чуття; слухати бiльше розуму!
   - А коли годi?
   - То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та  сильна  могутня
власть роздавить вас. Ви не зможете ?й опертися. Впрочiм, це  вже  повиннi
ви знати, що буденних iстот ? бiльше i що вони суть "панами"  в  звичайнiм
смислi слова. Такi, як ви, упадають у сво?й одинокостi.
   Я усмiхнулася.
   - Це гарна перспектива!
   - Ну, що ж робити? Це все в обставинах ма? сво?  причини.  Хто  ?х  там
поборе!
   - Ви не опирались би ?м?
   - Я опирався ?м. Значить, хотiв жити пiсля свого  ума.  Ставив,  напр.,
мораль сто?цизму також вище вiд моралi милосердя. Не хотiв просити  помочi
у дядька, не хотiв i вiд товаришiв нiчого, що дiстав  би  вiд  них  аж  по
викликанiм у них спiвчуттю. Так що ж? Змiнив сво? думки. А з пiмсти за те,
що я опиравсь ?м,  значить:  обставинам,  вергли  мене  в  рамена  погано?
страстi, що я трохи не потонув в нiй samt Haut  und  Haar[64].  Бачите,  я
грав страшно в карти. Впрочiм, ви мусили  це  чути,  хоч  я  не  знаю,  як
називано  цей  об'яв  у  мене.  Чи  карою  божою,  чи  пальцем  божим,  чи
квiнт-есенцi?ю люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим  знаком,  задля
котрого я мав iти "в божий дiм"? На кождий випадок "визирало" щось  з  то?
пригоди. В дiйсностi привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав
шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цiлою душею в тiй  страстi.  Ух!
аж менi самому тепер гидко. За якийсь час, i  майже  так  само  скоро,  як
подобалося, обридло менi те все, i я ходив, мов затро?ний,  з  затисненими
зубами з лютостi на себе самого. Якого бiса пiдчинявся я  тому  лиху?  Дав
заволодiти собою аж до гидкостi? Нiхто в свiтi не приневолив би мене тепер
i доторкнутися хоч однi?? карти! Розпрощався з ними вже назавсiгди!
   - Це дуже гарно, Орядин.
   - Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно "не  гарне",  а
тому, що обридло менi.
   - Так ви можете панувати над собою!
   - Чому нi?
   - А гидким обставинам ви опирались би?
   - Ах, що там "обставини"! Я, сам-один? Це ж крапля в морi.
   - А коли б таких бiльше, як ви? Вiн  повернув  живо  головою  за  мною,
опiсля всмiхнувся не то жартiвливо, не то iронiчно.
   - Чи ви носитеся з думкою "будувати щось"? - спитав.
   Менi стало i стидно i жалко мо?х слiв.
   - Нi, - вiдповiла я сухо.
   - Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато  помiчникiв;
стратили би надто скоро i ту одробину довiр'я до людей, яке, може, ще живе
в вашiм серцi.
   - Мо? довiр'я до людей захиталося i без того сильно, - вiдповiла я, - i
я не ожидаю вiд будучностi нiчого.  Передо  мною  лежить  праця,  значить,
обов'язок, котрий сповняти, нехай i механiчно, вважаю за найсвятiшу задачу
чоловiка!
   - Отже, зрiка?теся щастя?
   - Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?
   - Ах, ви не хочете мене розумiти!
   - Що назива?мо щастям? Поодинокi чуття  в  поодиноких  хвилях?  Тих  не
можна i так продовжити. Впрочiм... не говорiм об тiм! Скажiть менi  радше,
чому ви менi, напр., нiколи не писали? Я... я була би деколи заговорила до
вас.
   - Чи я вам це обiцяв? - спитав бистро, майже з переляком.
   - О, нi, зовсiм нi! Я вас об тiм i не просила. Я лиш собi так думала.
   - Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. - Опiсля додав: -
Не писав, бо був завсiгди дуже занятий, мав стiльки грубих клопотiв, i жив
до того, мов собака. Вже мало-мало не пiшов до "соцiалiстiв" на службу.  -
Тут i розсмiявся. - Бiдний мiй вуйко вмер в  саму  пору,  значить:  ма?ток
його дiстався менi у  сам  вiдповiдний  час.  Бачите,  цiлком  так,  як  у
повiстях. Коли бiда найбiльша, зараз помiч найдеться. Але що я  хотiв  вам
сказати, щоб повернути знов до першо? теми? Розручiться з  професором.  Це
чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!
   - Не велика шкода!
   - Ну, шкода, шкода! - повторював нетерпеливо. -  Нас  усiх  загалом  не
шкода! Але коли вже чоловiк раз лише живе,  так  нехай  же  живе  так,  як
чоловiковi годиться. Така моя думка!
   Я не вiдповiдала. Ми зупинилися коло  нашого  дому,  i  я  подала  йому
мовчки руку на прощання. Вiн дiткнувся ??, i ми розсталися...

   * * *
   Так  то  все  було.  Все  бува?  iнакше,  нiж  собi   чоловiк   уявить.
"Iдеалiзуючий простiр" творить те, що любиться так часто якийсь  "фантом",
не подiбний навiть до  живо?  то?  iстоти,  що  збунтувала  нашу  душу  до
глибини. Саме так ведеться менi з Орядииом. Дивлюся тепер на  його  цiлком
iншими очима i не знаю, чи моя уява вiддалялася вiд  його  i  любила  щось
цiлком iнше, чи вiн змiнився справдi так сильно? Одно лиш певне: таким  не
?, як жив в мо?й пам'ятi.
   Я втомлена i знеохочена.
   Вiн каже розручитися з Лорденом. Думки стати жiнкою Лордена я зовсiм не
маю i саме над тим не думаю. Не знаю ще нiчого ясного, нiчого, що носило б
характер рiшучностi в собi, але вiдчуваю, що  змiна  якась  зайде  в  мо?х
обставинах, чи зла чи добра - не знаю. Поринаю думками бог зна куди  i  не
маю спокою.
   Саме тепер рада би я знати (це смiшно з мо?? сторони), чи я Орядину  ще
трохи мила? Дещо з його iстоти говорить, що так,  а  дещо  супротивля?ться
тому. Деколи бажаю того, а часом менi це таке байдуже!
   Оногди спiмнула я Зонi, що вiн змiнився, а вона заперечила це.  Казала,
що вiн лиш "виробився", значить,  "дозрiв",  з  усiма  сво?ми  прикметами,
вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибу?, або лучче сказати:  те
"щось" виступа? в нiм слабше, як давнiше, щось, що я у всiх людей люблю  i
що мене так сильно прив'язало до його. Якась тонкiсть чи чистота...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Супроти мене вiн не раз аж покiрний, i  менi  зда?ться,  що  та  покора
обгорта? його мимовiльно; каже, що таки поважа?  мене  дуже  глибоко,  хоч
споминав про мене майже легковажно (тодi, як  вiдбулася  "буча").  А  мене
болить, коли вiн кориться хоч би й мимовiльно. Ненавиджу це чуття, а тодi,
коли кориться, ненавиджу й його.

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Думаю, думаю, думаю i не  видумаю  нiчого.  Вiн  не  вдоволя?,  анi  не
успокою?, анi не ситить мене. Я в чуднiм, чуднiм настро?. Менi так  тiсно,
так сумно i нi в чiм не можу найти опори. Вiд  Лордена  утiкаю  .душею,  i
менi й на думку не приходить застановлятись над сво?м  будучим  життям.  Я
лиш сказала, що "пiду", але я ще й тепер не погодилася з  тi?ю  думкою.  В
менi прокида?ться стiльки помислiв, стiльки думок, аби змiнити сво? життя,
зiрвати зi всiм поганим дотеперiшнiм, що я майже давлюся тим.
   Читаю в кождiй вiльнiй хвилинi i пробую навiть знов писати, хоч те менi
не йде легко; в мене думки занеспокiйнi.
   Роблю порiвняння мiж людьми i людьми, мiж ними й обставинами, а  вiдтак
спиняюся над Орядином. Вiн не говорить  тепер  про  сво?  любимi  iде?,  а
"народ" не проходить йому й через уста. Ох,  що  то  час  може!  Два  роки
станули мiж нас i змiнили нас так сильно!
   Його присутнiсть мучить мене. Що це таке? Жалiю  над  ним.  Але  не  те
вiдпиха? мене вiд його, що вiн "купався в страстi", лише iнше...
   Однi книжки оживляють ще мене, iнакше в тiм заколотi я погибла би...

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Не раз я духом така сильна, що йшла би у найстрашнiший бiй,  а  не  раз
прикликую бабуню на помiч! Бабусенько моя золота, чом  ти  мене  покинула,
чом не з'явишся, не додаси менi сили, не прийдеш iз  порадою,  не  полюбиш
тво?ю  вiрною  любов'ю!  Бо  в  кого  ж  менi  шукати  пристановища?   Чим
утихомирити душу свою? Хто покаже менi, куди йти,  я  ж  така  сама,  така
сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що  аж  гнуся,  вгинаюся;  вона
потряса? мною, а як ще вихор настане? О, вихор тодi  змете  мене,  мов  те
сухе опале листя, безслiдно.
   Сила? Хто вчить мене бути сильною? Чи менi шукати пiдпори в других?  Де
ж ?сть тi другi, хто вони? Ох, воно так гарно, як жiнка находить пiдпору в
мужчинi, а й противно, мужчина в жiнцi! Але ж чи може дiйсно душа з  душею
злитися, чи це припадком не ? фраза, в котру лиш вiриться пiд час любовi?
   З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я  його  умом  перегнала,  а
деколи корюсь я перед ним. В нiм ? щось, що пану? надо мною, що притяга? i
вiдпиха? мене. Часом бачу, як пiдляга? впливовi мо?? iстоти майже  цiлком,
як пiдляга? взагалi сильним враженням, а  часом  переконуюся  вдруге,  нi,
вдесяте вже, що через цiлi тi два роки був  рiзними,  прерiзними  справами
так занятий, що ледве коли й подумав про мене!

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Ми вже досить давно не бачилися. Зоня прибiгла до нас, i мiж  iншим  на
тiтчине питання  про  його,  замiтила,  що  став  у  послiднiм  часi  знов
"нестравним" i що в його  генiальнiй  головi  ко?ться  правдоподiбно  знов
якесь лихо.
   Що ж би то з ним могло бути?  Думаю  стiльки  над  тим,  майже  гризуся
ним... Чи вiн менi не байдужий?
   А з Лорденом що? Боже мiй, боже мiй, що з ним робити?
   Я затискаю зуби, чоло морщиться i в далеку далечину лину поглядом...

   * * *
   Вчора вечором були ми з Леною у Зонi оглядати якусь  балеву  сукню.  За
кiлька днiв вiд'?жджа? вона з батьком i панною Марi?ю на бал до С.
   Вiн був також увiйшов у кiмнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз
мiшаюся.
   Говорив мало i виглядав зажурено, але чого? I чи на довго?
   - Ви дуже зле вигляда?те, - замiтив менi, коли ми на  хвильку  осталися
самi. - Чи ви дума?те дальше так жити? Я вас не розумiю.  Подумайте,  який
кiнець вас жде, ви загинете!
   Я придивлялася одному великому олiйному образовi з намальованим  нiчним
кра?видом, котрий викликував дуже часто  мiй  подив,  i  чинилась,  що  не
дочувала його слiв.
   - Скажiть що! - вирвалось нараз нетерпеливо з його уст.
   Я скинула на його оком.
   - Знов мене жалу?те? - спитала я. - Мене  тепер  всяке  спiвчуття  лише
болить.
   - Скажiть лiпше: обиджа?! - спалахнув вiн. - Лордена чуття не обиджають
вас!
   Я здвигнула байдуже плечима.
   - Його чуття менi цiлком байдужi; впрочiм, я не  можу  за  це  на  його
гнiватися, що вiн вибрав собi мене за жiнку, - вiдповiла я.  -  Його  цiла
провина, може, лиш та, що не любить мене  такою  любов'ю,  якою  любив  би
мене, може, хто другий, однак чи люблю я, може, його?  Чи,  може,  обиджа?
мене тим, що да? менi нагоду подякувати за ласкавий хлiб i мати  свiй?  Ми
лиш за товар мiня?мося. Моя праця, хоч i без ясного характеру, про те  все
не менше цiнна, як його хлiб. Я i в його хатi буду  вiд  ранку  до  вечора
працювати; знаю все, що мене жде!
   - Але ж ви танете! - закинув вiн.
   - То, то лиш так... - вiдповiла я. - У  мене  стiльки  думок,  то  вони
нищать мене i гноблять поки що.
   - Як?
   - О, нiчого, нiчого...
   - Коли б я мав те пересвiдчення, що ви станете хоч  матерiально  пишно,
то ще помирився би з тим.
   - Справдi?
   - Справдi. Чому дивитесь так на мене чудно?  -  спитав.  -  Це  великий
фактор у людськiм життi, вiрте менi! Все проче  маловажне;  значить,  тому
маловажне, що без того можна обiйтися, можна його побороти...
   - Орядин, що на вашу думку маловажне?
   - Ну, так званi симпатi? i антипатi?!
   - Ви поборювали би в собi щось подiбне, напр., симпатiю? -  спитала  я,
не звертаючи очей вiд його. Вiн усмiхнувся зневажливо.
   - Чи ви не вiрите в мо? сили вже зовсiм? - спитав.
   - О, я вiрю! - сказала я, тепер навiть з пересвiдченням. - Я лиш хотiла
би знати, чи ви поборювали б також де "маловажне" задля хiсна?
   - Ви просто дитиннi, коли таке пита?теся? -  вiдповiв  вiн.  -  Врештi,
нинi я не можу цього знати, але менi зда?ться, що коли б я лиш  хотiв,  то
мiг би побороти...
   - Я лиш те хотiла знати! - вiдповiла я  сухо  i  вiдвернулася  знов  до
образа. А вiн не говорив бiльше нiчого. Крутив  неустанно  вуса  i  глядiв
кудись безмовно вiкном.
   В годину пiзнiше зайшов за мною до салону, де я прислухалася  до  спiву
Зонi з молодим ?? поклонником i сидiла, потонувши в чудних  думках.  Сiвши
мовчки коло мене поруч софи, справляв свiй годинник.
   - Над чим ви дума?те? - спитав по якiмсь часi.
   - От думаю!
   - Напр., над чим? - домагався вiн. - Може , над сво?ю будуччиною? (Менi
причулася iронiя в його голосi).
   - Нi, в цiй хвилi  нi!  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  слабо.  -  Тепер
застановлялась я знов над тим, що ? люди  такi,  як  нацi?.  Властиво,  що
характери поодиноких людей ? аналогiчнi характерам  поодиноких  нацiй.  Не
правда ж? Так, напр., ? характери, по котрих можна з  певнiстю  надiятись,
що  сповнять  цей  або  той  учинок,  сповнять  щось  неожидано  великого,
сильного. ? перенятi якоюсь красою,  що  оста?ться  завсiгди  i  в  рiзких
випадках свiжою i ? свобiдна вiд усiх буденних додаткiв. Такi ? й нацi?.
   А противно ? знов натури, одаренi багато, але напо?нi наскрiзь смутком.
Змагають до всього, але не здобувають нiчого, ?х iстота перенята  наклоном
до терпiння i туги, мов рослина до сонячного тепла.  Я  власне  думала,  -
говорила я далi, пiд час коли вiн уважно слухав, - що  ненавиджу  цей  тон
вiчно? туги так, як ненавиджу, напр., одностайний тужливо-хорий  усмiх  на
блiдiм лицi нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже  ослабли,  а
жалiбна мелодiя, що дзвенить у нашiй душi i котру ми так добре  розумi?мо,
заколисала всi нашi сили до немочi, Чи не так? Ах! - докiнчила я гiрко.  -
Це правда, я також донька укра?нсько-руського народу!
   - Ви ж казали, що любите боротьбу! - обiзвався вiн.
   - Люблю, але скажiть, чи ви вiрите у вiдродження таких  характерiв  або
народiв?
   - Чому нi? Але вони потребували би, щоб хтось постороннiй ?х рушив.
   - Постороннiй? - повторила я сумно. - В тiм i лихо, що вони не мають  у
собi того iмпульсу; що мусять тих "порушень" дiзнавати аж  вiд  других.  Я
думаю, що так успособленi ?ства не мають жодно? будучностi. Вони подобають
на арфи еольськi, що грають лиш тодi, коли вiтер порушить ?х струни, та  й
тодi грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю
я частiше i звичайно настроюють мене такi гадки сумно!
   - То не гадайте об тiм!
   - А ви не дума?те нiколи над чимсь подiбним?
   - Я держу мо? думки крiпко в границях, - вiдповiв вiн.  -  Значить,  не
хочу розумiти душi загалу. Що з того за хосен? Хiба сумовитий настрiй!
   - А я вiддаюся таким думкам цiлою душею...
   На те вiн не сказав нiчого.
   Мене обняла гiрка нетерпеливiсть, подiбна до лютостi. Чи був  це  також
наклiн до терпiння, до туги, що жив у менi, тяжив так дуже в душi? Нагинав
не раз додолу, давив! Коли б iснувало щось певно,  щось,  у  що  можна  би
вiрити, як у поворот весни, щось величне, свобiдне!..  Коли  б  щось  таке
iснувало в чоловiцi!
   Я сказала йому, що думала.
   -  Чогось  такого  нема  в  чоловiцi!  -   вiдповiв   вiн   напiвсумно,
напiвнасмiшливо,  пiдперши  голову,  мов  у  задумi,  рукою.  -   Думання,
вiдчування та i все проче подiбне -  це  чисто  матерiальна  процедура,  i
вiдорватися душею вiд умов свого внiшнього буття чоловiковi  годi;  ми  не
повиннi забувати, що в великiй частi ми раби сво?х вроджених склонностей.
   - Я не хочу в те вiрити.
   Вiн здвигнув плечима.
   - Прецiнь людська воля не ? нiколи цiлком свобiдна!
   - Чей так зле не ?! - замiтила я, усмiхаючись глумливо.
   - Чому нi? Унаслiдження само назначу? характер. - I з тим замовк.
   Я також замовкла, але трохи згодом сказала:
   - Те, що ви кажете, я властиво знаю, але  я  не  дуже  хотiла  би  тому
пiддаватися; воно, по правдi, сумно...
   - Що? - спитав вiн. - Що i найгордiшi дерева мають сво? корiння в землi
- це сумно?
   - О нi, але що ми так часто у сво?й немочi вимовля?мося[65]  саме  тим.
Впрочiм я думаю, що про те все ?сть люди з визначними  характерами,  котрi
мають вплив i мимо окружаючих ?х  сил;  але  для  таких  iстот  не  можуть
iснувати права.
   - Отже, видите, чого вам журитися?
   - Я не журюся! - вiдповiла я, усмiхаючись.  -  Я  лиш  думаю.  Що  iнше
оста?ться менi? Цього не може менi нiхто вiдобрати!
   Вiн знов здвигнув плечима i дивився в безнадiйнiм ожиданнi вперед себе.
   Я мовчала довший час, а вiдтак почала пiвголосом майже несмiло:
   - Орядин! Чи все треба приписувати обставинам? Скажiть!
   - Якi ж ви чуднi!
   - Я хотiла би мати якесь вдоволення. Якби ви знали, як то тяжко,  коли,
напр., думки блукають i не находять  нiчого;  блукають  у  чiмсь  неяснiм,
великiм, веденi бiльше  чуттям;  ах,  я  того  не  можу  сформулювати!  Аж
ненавиджу себе не раз за те, себе  i  старинний  звичай  той,  що  зветься
життям. Чому воно не подасть менi нiчого такого, в чiм би моя  душа  могла
розкошувати?
   Вiн поглянув на мене. Погляд той був спокiйно-допитливий, поважний.
   -  Крiзь  вашi  думки  i  почуття  вi?  також  той  так  званий  "подих
будуччини", це поринання в себе, що вiдверта? вiд  внiшнього  свiту.  Воно
ма? щось у собi, я того не перечу,  але  думаю,  воно  не  ма?  будуччини.
Чоловiк належить до  свiту  внiшнього,  вiн  зв'язаний  iз  ним  тисячними
нитками i тому нехай порина? в його! У вас справдiшнiй дар до  аналiзу.  Я
виджу, що ви дуже змiнилися. Коли б я менш-бiльш не знав, як ви  жили,  то
спитав би в вас: як жили ви з тi?? пори до тепер?
   - Чи можна оставатись однаковим? -  спитала  я,  мов  засоромлена  його
доганою, хоч не просто на мене вимiреною.
   - В головних зарисах - можна.
   - В мене не було життя з подiями, - сказала я.
   - Ах, у те я не вiрю, - вiдповiв вiн iз якоюсь нетерпеливiстю.
   - В буденнiм смислi слова, пане Орядин.
   - Але ж ви мусили  щось  переживати,  якiсь  подi?  або  щось  подiбне.
Бачите, я не вiрю в так зване життя "без подiй",  особливо  коли  наслiдки
доказують що iнше!
   - Отже, i ви не вiрите? - вiдповiла я з мимовiльним вiдтiнком гiркостi.
- Зна?те, менi саме тепер приходить одна цитата з Лессiнга на думку: "Вони
не находять у жоднiй трагедi? подiй, хiба там, де поклонник  дiвчини  паде
?й в ноги i т. п. ?м те  нiколи  не  хоче  подобатися,  що  всяка  душевна
боротьба, всякi наслiдки рiзних думок, котрi себе посполу  осувають  -  це
також акцiя; мабуть, тому, що вони думають i вiдчувають замеханiчно i  при
тiм не можуть замiнити нiяко? акцi?. З такими людьми  поважно  сперечатися
просто нема потреби i шкода заходу..."[66] Вiрите тепер?
   - Ах, у те вiрив я завсiгди! - вiдповiв вiн живо. - Я лиш спецiально  у
вас думав найти щось iнше. Врештi я вам  перебив;  менi  зда?ться,  що  ви
хотiли щось сказати.
   - Хотiла! - говорила я дальше. - В мене не було життя  з  "подiями".  Я
лиш читала, думала, а опiсля заручилася. Однак тепер,  тепер,  коли  я  те
вчинила, будиться бог зна? що в менi, перемага? мене. Я вiдчуваю  то  так,
як вiдчува?ться приплив хвиль, що мають  у  слiдуючiй  хвилi  збитися  над
головою. Я давлюся тим припливом!
   - Ви потребу?те багато сонячного блиску i барв!
   - Ах, i простору, Орядин, чи так звано? свободи.  Iнакше  обтовчуся  об
усi тi буденнi чесноти!
   - В тiм я вас розумiю, -  вiдповiв  вiн,  -  однак  у  тiм  нi,  що  ви
заручилися!
   Я усмiхнулася роздразнюючим усмiхом.
   - Чому й менi не бути судженою? Це прецiнь також щось, що  годиться  "з
життям внiшним", щось людське. Це удосконалю? жiнку.
   - Але без любовi?!
   - Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити i вiддаватися - це  щось
зовсiм вiдмiнне; смiшно, що зводять завсiгди одно з другим до купи. Напр.,
i ви, що звете антипатiю i симпатiю дурницями!
   - Зводять докупи, кажете, Наталко. Мовби вперед не любилися i аж  потiм
побиралися.
   - Мовби не любилися нiколи, пане Орядин, а проте  женилися!  Врештi,  -
додала я по короткiй задумi, - не знаю, чи любов конечна  до  супружества,
значить те чувство, що, напр.,  я  уважаю  любов'ю.  Воно  щось  iнше  вiд
прив'язання.
   - Так, на вашу думку, що таке любов?
   - Ну, на мою думку, це прегарне нiжне миготiння, котре  iсну?  в  цiлiй
сво?й повнотi доти, доки його не заявиться словом. Опiсля воно  блiднi?  i
никне. Властивий характер того чувства - це  якась  "метеликуватiсть"  або
той блиск сонця, що не ? всюди, та й годi його здержати, що миготить крiзь
усi нерви в деяких хвилях, у пишних, прегарних хвилях,  Орядин,  а  опiсля
зникне, i чоловiк пригаду? ?? собi, мов запах якого  цвiту.  Чи  можна  те
ставити нарiвнi з тим неповоротним, пересиченим  чувством,  що  зветься  в
першiм-лiпшiм супружествi також любов'ю? Скажiть самi!  Але  нi;  лучче  я
скажу сама один доказ. Моя тiтка запевняла мене дуже часто,  що  не  знала
нiколи, що це таке "любов", i  я  вiрю  ?й,  що  вона  не  любила  нiколи;
попросту в не? нерви загрубi до тако? тонко? гри - а  проте  вона  живе  з
вуйком дуже добре! Що  це  таке?..  Чи  це  любов  така,  як  я  кажу,  чи
прив'язання? Чи не виходить тут на мо??
   - Ви починили в останнiх двох роках дуже глибокi психологiчнi студi?, -
вiдповiв вiн iз легкою iронi?ю. - Це, мабуть, i вигладило  нерiвнiсть  мiж
вами i професором Лорденом!
   - Це не вигладило нерiвностей мiж мною  i  Лорденом.  Тут  сто?ть  свiт
мовчки.
   - Щоби свiт не стояв мовчки, залежить вiд вас! - вiдповiв вiн.
   - Вiд мене?.. Так, це правда, воно залежить дiйсно i  вiд  мене;  це  ?
власне те, чим я хвилями мучуся i "давлюся", але через те я,  може,  також
переконуюся у сво?й силi!..
   - Я вас не розумiю!
   - Зрозумi?те колись! Врештi, прошу вас дуже,  не  згадуйте  менi  його.
Тодi нi, коли думаю собi щось цiлком, цiлком iншого. Не гнiвайтесь, але не
робiть цього нiколи!
   Я просила його живими, майже переляканими очима,  а  вiн,  усмiхнувшись
iронiчно, глянув на мене.
   - Це не згоджу?ться з тим, що ви казали колись тут; а iменно, що любите
боротьбу! - сказав.
   - Я люблю боротьбу; люблю, люблю! Ви мене не зна?те!
   - Може, й дiйсно не знаю. -  I  вiн  схилив  знов  голову  в  долонi  i
задумався також над бог зна? чим...
   Я була зворушена, роздразнена. Була  би  плакала,  але  не  з  жалю.  З
нетерпеливостi. I вiн мене гнiвав. З кождого його слова  визирав  завсiгди
якийсь "хосен", щось "розумне", якась "користь"... Це мене болить.
   - Над чим ви дума?те, Орядин?... - звернулась я вкiнцi до його, щоб  не
сидiти мовчки.
   - О, мо? думки неiнтереснi! - вiдповiв вiн. - Я звичайна натура,  а  тi
справляються скоро з собою. Я йду завсiгди найкоротшою дорогою, то й гадки
мо? буденнi.
   Це  мало  мене  вколоти  (воно  й  укололо),  а  йому  справити   якусь
при?мнiсть.
   - Дайте менi щось оживляюче до думання, Орядин, щось, що пригадувало би
лiсний воздух, щось ясне, сонячне! - просила я його стиха.
   - Вiд мене жада?те ви цього? - питав вiн роздразнено. - До  того  я  не
здатний! - I вiн замовк нагло, а тим часом якийсь нервовий вигляд опанував
його лице.
   - До чого ви здатнi?  -  спитала  я.  Вiн  розсмiявся  так,  що  я,  не
надiючися смiху, прокинулася.
   - Ви смi?теся з мене, Орядин? - спитала я, вп'яливши в його уважно очi.
   - Зна?те що? - сказав, не зважаючи на мо? питання. - Я  веду  також  iз
собою боротьбу, яку? - скажу колись пiзнiше, а поки що  дайте  лiпше  менi
щось оживляюче до думання!
   - Ну, коли так, то я скажу вам оце: iдiть сво?ю дорогою i не дбайте про
загал, коли ма?те на оцi гарну цiль!
   - Я йшов уже раз сво?ю дорогою; це зна?те вже.
   - I то було зле?
   - Остiльки зле, що не добився нею до цiлi.
   - Це не може бути! Iдiть лиш витривало далi: сильна воля поборе все.
   - Я хотiв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевлятися, Наталко!
   - I у вас вiн ?!
   - Ну, я цього не знаю.
   - Я знаю, Орядин. О, я вiрю в вас! Не знаю, яка ваша боротьба,  але  не
спроневiряйтесь нiколи тому, що давало  вам  досi  вiдвагу  i  право  бути
гордим. Не дбайте про загал i  йдiть  сво?ю  дорогою,  доки  не  опинитесь
високо-високо!
   Я вхопила його за руку i стиснула ?? крiпко, i очi в мене заяснiли.
   Вiн видивився на мене здивований, а опiсля усмiхнувся.
   - Чи у вас бувають частiше такi пориви? - спитав.
   Його питання заболiло мене, i я опустила очi вниз.
   - Чи це пориви?
   - О, це може бути i настрiй!

   * * *
   Вiн  не  згаду?  нiколи  анi  одним  словом,  що  я  була  колись  його
"царiвною", мовби це не вiн, а хто iнший любив мене.  А  я  мовчу  i  собi
горда, горда, мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли  вже
не може любити бiльше, але нехай не дорiка? менi Лорденом!
   Правда, вiн не зна?, що в  мо?м  серцi  дi?ться  i  що  в  нiм  не  так
супокiйне, як я виглядаю, що в  нiм  дозрiва?  думка  розiрвати  ненависнi
зв'язi i вiдвернутися вiд усiх назавсiгди. Справдi  оце  дозрiва?  в  мо?м
серцi, але поки що це лиш моя тайна, i я не виявляю ?? i перед ним, хоч би
й як  питав  мене.  Ох,  лиш  сили  додай  менi,  боже,  сили,  щоб  я  не
спроневiрилася собi i правдi; а я поборю всю погань, яку тiльки стрiну  по
дорозi свого життя!..



   VI

   (Знов пiзнiше).
   Я вже знаю, що я йому не цiлком байдужа, хоч маю також те  переконання,
що забув би мене знов скоро. Але я? Чим вiн менi? Сама не знаю  вiдповiдi.
I люблю i не люблю, i притяга?  i  вiдпиха?  мене,  i  жаль  менi  його  i
засуджую його, а одного таки не можу забути, iменно того, що вiн син  того
самого народу, котрого вiрною донькою ? я.
   Не раз  говорить  з  огнем,  пориваюче  про  яку-небудь  справу,  зараз
"отвира?" кождому очi, а коли спита?ш його пiвгодини пiзнiше про те  саме,
видивиться на тебе, усмiхнеться зневажливо i  скаже:  "Не  ма?те  над  чим
iншим думати?" або: "Хто би собi над тим голову ломив! З  того  не  будете
жити!"... Це мене вiдпиха? вiд його,  воно  показу?  в  нiм  отупiння  для
тонших iдей. Чи вiн давнiше не був таким, чи, може, я того не розумiла, чи
таким зробила його боротьба о бит? О, хто би менi об'яснив це! Тепер i  не
замiчаю в його давньо? тонкостi  в  чуттi;  вона  ?  у  чистих  натур  без
рiзницi, у мужчин i женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все ? в
нiм щось, що мене прикову?, i я знаю: це та сила, що не дала йому потонути
в вирi бруду.
   Це дiялося нинi зранку.
   Я ходила в город годувати кроликiв. У сво?х бiлих кожушках  вони  ледве
замiтнi на снiгу, i лиш ?х червонi лагiднi оченята свiдчать, що  це  вони!
Мене знають добре. Дрiбнi, малесенькi,  прискакують  безшелесне  до  мене,
утирають сво? мохнатi борiдки об мо? руки - я ?х люблю...
   Це? ночi упав знов свiжий снiг. Уклався на гiллi дерев, на всiм,  немов
надиханий.  Величезнi,  дорогi  мо?   гори   Карпати,   зi   сво?ми   бiло
поприбираними лiсами блистiли  срiблясте  проти  сонця,  а  над  усiм  тим
миготiло ясне, майже прозоро-син? небо...
   Навкруги тихо, урочисто, саме так, якби все на час  здержало  вiддих  i
ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем,  душею
молюся. Бажаю, щоби iснуюча краса наповнила i мо? серце, щоби стало чисте,
прозоре, мов та iмла, що десь-не-десь звиса? ще над деревами!
   Так молилась я, а в  п'ять  мiнут  пiзнiше  перервав  несамовитий  звук
дзвiнкiв санок те урочисте ожидання, i я опинилася перед Лорденом...

   - Оставте мене, оставте мене! - просила я, стривожена, коли ми осталися
по раз другий самi, i вiн мене хотiв цiлувати.
   - Чи таке доведення  присто?ть  судженiй?  -  спитав  вiн,  усмiхаючись
насилу.
   Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тiльки в  очах  сльози  i  велике
пригноблення так, що ледве волiкла за собою ноги.
   Вiн пiдiйшов наново.
   - Так я вам уже раз казала, тепер казала!  -  говорила  я,  не  зводячи
неспокiйного погляду з його, щоб не скористав з то? хвилi.
   - Я люблю соромливiсть, - сказав вiн, - вона украша? женщину, мов вiнок
з бiлого цвiту, однак все ма? сво? границi. Я знаю, що роблю, в мене ?  на
те права!
   - Нi! - вiдповiла я хвилюючим, упрямим голосом.
   - Нi! Ха-ха!
   - Нi! Тi права не годяться з мо?м серцем!
   - Так! Гай, гай! Бач, як розфiлософувалася! Врештi,  нехай  буде  тепер
твоя воля. Я знаю людську натуру;  ти  дикун,  моя  красуне...  на  часок,
ха-ха, на часок!
   О боже мiй!..
   I я його просила, щоб не чинив бiльше того,  не  цiлував  мене  нiколи.
Нiколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести, нiяким чином,  нi  за
що в свiтi! Чи вiн того не розумi?!
   Нi, вiн того не розумiв!
   Я цiлком прибита. Така стривожена, що  трохи  не  скричу  вголос,  коли
почую його за собою. А вiн собi з того жарти  стро?ть,  стаючи  коло  мене
нечайно або сiдаючи близько коло мене. Тiтка i Лена смiються на цiле горло
з мого страху, особливо тiтка, аж за боки береться. А я не знаю, що в  тiм
? смiшного... Також накинувся па мене, для чого  не  ношу  його  перстеня.
Сказала я йому, що завеликий. Тодi вiн намiгся сам у правдi переконатися i
засунув менi перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику!  Як  не
люблю його рук! Довгi такi, нiжно  виплеканi,  потрохи  дрижачi  -  цiлком
такi, як вiн, як кiгтi якi!.. Коли увiйду до хати, то слiдить  все  мовчки
поглядом за мною; пiдкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!
   Тiтка каже: говорив ?й, що дуже мене любить i що дуже  гордий  на  свiй
вибiр, що його товаришi будуть цiлком "зафрапованi"[67], побачивши в  його
таку .красу, i що вiн мов помолоднiв...
   Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся вiд
його! Ах! що нема нiкого, хто би за мною вступився!  Якби  бабуня  жила!..
Бабусенько ти моя золота, щира, вiрна, поглянь, що зi мною дi?ться! Глянь,
чия маю бути, i на що ти мене викохала! Ти називала  мене  сво?м  ангелом.
Пригаду?ш собi? Вечорами, коли ми клалися на спочинок,  ти  оповiдала,  що
дiвчата мають бути чистi, як цвiт лелi?, встидливi, мов  голуби.  Тодi  ти
називала мене сво?м ангелом i лелi?ю!..
   Видиш ти тепер свою лелiю? Видиш, хто ма? ?? зiрвати? Або чи хто  перед
нею стане i заслонить ?? бiлу  одiж  перед  брудними  замахами!..  Дивись,
бабусенько... дивись!
   Я не хочу довше над сво?м  життям  поетизувати.  Лорден  вiд'?хав.  Вiн
прибув, щоби умовитися, коли ладити весiлля. Воно ма?  вiдбутися  пiд  час
вакацiй, отже, за чотири-п'ять мiсяцiв, цiлком тихо; i зараз  другого  дня
ма?мо "ми" (ха-ха!) вiд'?хати. Я стояла пiд  час  тi??  наради  сперта  об
стiну i слiдила за розмовою. З ?х думками я не годилася; я  вiдчувала,  що
не стану його жiнкою. I я не стану нею! Нехай дi?ться, що хоче, але  життя
свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоб лише по свiту волочитися!
Ось що я рiшилася вчинити.  До  часу  вiнчання  винайду  собi  яке  мiсце,
значить: пiду десь за товаришку[68], а вiдтак вiдмовлю Лорденовi.  А  коли
не найду мiсця... нi, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах!  але  тут
дома також годi оставатися! Врештi, я не дамся дальше гнобити!

   * * *
   Я сидiла при вiкнi i читала Фламмарiона "Бог у природi". Нинi читала  я
лiниво. Промiж гарнi, щирi думки автора вмiшувалися мо? приватнi думки.  Я
думала над сво?м рiшенням наймитися за товаришку,  над  характером  такого
"становиська" в Порiвняннi до мо?? аж  до  хоробливостi  гордо?,  чутливо?
натури, над заняттям  тако?  "товаришки",  далi  над  мо?ю  "рiднею",  над
Лорденом, над Орядином...
   Надворi непогода.
   Великий пластовець лiта? в гострiм  вiтрi,  б'?  горстками  об  вiконнi
шиби, мчиться то в один, то в другий бiк, а вкiнцi уклада?ться бiлесеньким
покривалом всюди. Цiлi громади кавок[69]злiтаються  звiдкись,  кружать  то
над одним, то другим деревом; сiдаючи, чорнiють на  оснiженiм  гiллi,  мов
малi демони, i колишуться недбало. Маленькi ?х  гострi  очi  аж  iскряться
зблизька. Одна усiла близько мого вiкна, звернула свою чорно-синю  головку
до нього i, мов уражена мо?м цiкавим визиранням, вдарила  люто  крилами  i
вiдлетiла. На дорозi було пусто i лиш тiльки один вiз котився  по  цiй.  В
менi забилося лячно серце: на возi сидiв Орядин.  На  козлi  коло  вiзника
лежав куферок  подорожнiй.  Отже,  вiн  вiд'?жджав.  Куди?  Пощо?  З  яко?
причини? Все те мiнялося блискавкою в мо?й головi, i менi стало жаль.  Тим
часом вiн пере?жджав попри дiм i, побачивши мене, поздоровив. Трохи згодом
стало на дорозi знов глухо й пусто.
   "Куди вiн по?хав, за чим?" - думала я  неустанно,  занепоко?на.  Я  мов
почула гризоту совiстi, що судила не раз його гострiше.  Бог  зна?,  що  в
його на умi! Чому я не любила його тепер  так,  як  перший  раз,  чому  не
упоювалася ним так, як перше? В нiм ? щось, вiн iнтелiгентний, бистроумний
i гарний! Ох, яка примхувата я вдалася! Не дурно й  тiтка  казала.  Понуро
вп'ялився мiй погляд у хатину, що стояла напроти нашого дому. Вiтер змiтав
неустанно свiжий снiг з ?? даху, пiдносив свавiльно якийсь старий червоний
обрус, на плотi розвiшений, i якусь дитячу сорочку...  Пiд  шопкою  лежала
ялинка, призначена на рiздвяне деревце. За кiлька день рiздво. Радiснi днi
для цiлого свiту...
   Менi сумно, понуро. Я неспокiйна. Передi мною лежить стiльки  боротьби.
Менi не ладитись до радiсних свят, але до бою, до гiркого, бурхливого бою.
Та нехай! Я не пiддамся, я хочу бути щасливою!
   Але що з ним? Може, по?хав на село? Панна Марiя споминала  недавно,  що
вiн носиться з думкою ?хати туди. Згадував також, що покинув би  студi?  i
пiшов газдувати...

   * * *
   Знов весна. Знов той оживляючий весняний запах, тi самi лагiднi  подуви
вiтру, що зворушують воздух, будять до життя, що спочивало в глибокiм снi.
Знов мiняються яснi тихi ночi, несказанно, упоюючо краснi, як колись. Все,
все, як колись! Фiалки дрiбнесенькi, любимцi мо?, цвiтуть,  лiси  сосновi,
березовi розвиваються, зеленiють пишною зеленню! Зозулi  гомонять  лiсами,
кують, проча пташня розщиба?ться, а серце в  грудях  розходиться  з  само?
розкошi. Я сама вештаюся день у день по лiсах, мов та справдiшня  русалка,
з розпаленими щоками, зi смiхом на устах, з щастям в очах! Здорова, мiцна,
я поринаю в гущавину, шукаю дороги, смiюся!..
   Сонце всюди.
   Повно його всюди. Гарно, прегарно жити!

   * * *
   Я довго не вписувала нiчого. Не було що й записувати. Життя однакове  в
великiм i в малiм розмiрi. Маю багато надi?, що одержу яке мiсце. Про  мою
тайну зна? лише панна Марiя; вона годиться з мо?м  поступуванням  i  дода?
менi вiдваги. Орядин пробува? на селi, по?хав дiйсно тодi на село, коли  я
його побачила. Панна Марiя журиться  ним,  бо  не  зна?,  що  вiн  задуму?
почати. Часом говорить, що покине науку й пiде жити в народ; не раз  каже,
що втомлений i хоче спiчнути; iншим разом знов,  що  буде  ще  бачити,  що
становисько не робить "чоловiка",  що  тепер  стiльки  глупоти  у  всiм  i
всюди...
   - Що вiн уважа? глупотою? - питала я.
   - Я не знаю.
   - Так не говорив вiн давнiше, панно Марi?!
   - Нi! То боротьба о бит настро?ла його так ворожо, навела на його такий
сум, затерла стiльки. Це бува? завсiгди так - i воно дуже сумно  -  чи  не
правда?
   Однак вона все вiрить у його; передчува?, що його  будучнiсть  буде  ще
свiтла.
   Певно; коли би покiнчив сво? студi?.
   Вона гада?, що покiнчить. Вiн честолюбивий. Врештi, належить до  натур,
що живуть скоро, i коли би опинився раз знов посеред працi, а  спосiбнiсть
одушевлятися збудилася би в нiм знов, позабув би  всi  гiркi  "iнтермеццо"
свого молодого життя!
   О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.
   - Це, певно, тяжко, - говорила дама, -  i  те  мусив  би  в  нiм  хтось
збудити, iнтелiгентнi одушевленi люди або яка жiнка. Якась гарна, освiчена
жiнка. Це було би добре!
   Особливо знайомостi тако? женщини бажала би вона йому.
   - Мiж нами сказавши, - говорила, - занедбався вiн дуже i то у всiм.  Не
замiтили ви цього? А то нiчого не вплива? так хосенно,  ублагороднюючо  на
ум мужчини, як приязнь iз освiченою женщиною...
   Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
   Передусiм бути собi цiллю, для  власного  духа  працювати,  як  бджола;
збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим,  прегарним,
хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
   Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з  дня  на  день,  з
року до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все  було  складне,  тонке,
миле. Щоб не осталося дисгармонi? анi для ока, анi для серця, для  жодного
зi змислiв[70]. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
   Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величним
на всi часи, або вiддатися працi  для  всiх.  Боротись  за  щось  найвище,
сягаюче далеко поза буденне щастя...
   Такий мiй iдеал.
   Свобiдний чоловiк iз розумом - це мiй iдеал.
   Пощастилося!
   Я одержу мiсце ще  перед  "вiнчанням".  Стану  за  товаришку  в  однi??
маючо?[71] угорки, вдовицi по лiкарi.
   Яка я рада! Яка я свобiдна, легка, певна  себе!  Смiюся  знов  щасливим
смiхом. Менi зда?ться, що в мо?х жилах кружить кров швидше, а думки  стали
гнучкiшi. Усмiхаюся сама до  себе,  а  тiтка,  запримiтивши  той  сонячний
настрiй, дума?, що це я так  на  весiлля  тiшуся.  Лише  перед  послiдньою
сценою маю вiдразу. Значить: перед сценою вiдмови  й  переслухання.  Сцени
такi менi взагалi ненависнi.
   Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими  пальцями,  пугач
той!.. Ха-ха-ха! Це iнтересно, що вiн скаже! Але я не буду нiкого щадити й
вискажу все що до крихiтки. Йому скажу: "Ви, мiй пане,  не  обходите  мене
анiтрохи! Будьте ласкавi, по?дьте собi де мiж сво? люди i  привезiть  собi
яку "золотоволосу" нiмочку, а мене оставте! Що  вам  iз  тако?  особи,  що
волочиться по лiсах, коха?ться в птахах, в шемраннi  дерев,  упою?ться  ?х
життям, а не вашим". А Лена, - ах! ота "дитиняча" iстота  з  вiчножiночими
прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шалiти з радостi, що я таки
не виходжу замiж. Пiд тiткою розпадеться земля, а вуйко загнiва?ться!  "Ти
однiська дитино мо?? однiсько? сестри, що ти наробила!" А однiська  дитина
однiсько? сестри дурi? з утiхи, що перестане бути каменем дома.  Чу?ш  це,
бабусенько?.. Твоя лелiя, твiй ангел вiдважу?ться уживати сво?х крил!  Нi,
тепер я вже прямо до неба полетiла би, до тебе, бабусенько моя  щира,  щоб
побачила ти мене, щасливу тепер, наскрiзь перейняту жадобою життя.
   Як воно й не буде, а одно певне: всi будуть гадати, що я зiрвала тому з
Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже  журить,  нехай  кождий  дума?
собi, що хоче.
   Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився i лежав хорий.  Тепер
вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очi "вiдновились" i що  дiстав
iнший голос! Чи й iншi думки? Це хотiла би я знати! Я думаю дуже часто  об
нiм. Я хотiла би його бачити великим, значним. Великим - iз характеру, або
значним - iз працi для народу свого!
   Мiй ум такий спокiйний, що я майже неустанно (т. ?. в свобiдних хвилях)
учуся i читаю. Мрiю об тiм, щоби стати колись писателькою. Чи буду  здатна
до того, научать люди або й час, а може, прийду  i  сама  на  те.  В  мо?х
найтяжчих хвилях була така праця  одинокою  мо?ю  розрадою,  ставала  менi
якоюсь вимогою життя. В тiй працi купа?ться моя душа, порина?ться в нiй, а
хоч би я не зазнала жодного iншого щастя, так праця  така  ?  ще  завсiгди
бiльше, чим буденним щастям.

   * * *
   Я хотiла би з ним поговорити. У думцi говорю  з  ним  майже  неустанно.
Уявляю собi його великим i характерним; всi його  вважають  таким,  а  вiн
працю?; працю? не лише тому, щоби йому було добре, бо  не  маловажить,  як
досi,  вiльнодумних  iдей,  називаючи  ?х  "дурницями".  Одушевля?ться  ?х
правдою, як давнiше; i тому, що  вiн  такий,  я  люблю  його.  Люблю  його
любов'ю такою, що миготить крiзь усi мо? нерви, ? широка, як море, i нова.
Красою сво?? душi мусив би залити мою душу;  купатися  мусила  би  вона  в
багатствi його душi. Така сила покоря? мене вже тепер, а мiцна i вироблена
прикувала би мене назавсiгди. Тодi вiн вида?ться  менi  чистим,  i  нiякий
налiг[72] i нiяка брудна споминка не вгинають його, i вiн ма? право носити
голову гордо.
   Я його люблю таким, яким би мав щойно стати;  таким,  як  ?  тепер,  не
могла би я його вiрно любити; побоювалася  би  неустанно,  що  тiй  любовi
настав би кiнець i тодi не осталося б менi нiчого, крiм пересвiдчення,  що
ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не  хотiла  б,  щоби
саме посерединi життя "зайшов", як сонце, але щоби був менi до кiнця життя
свiточем, i саме  вiд  тi??  хвилi,  в  котрiй  ми  подали  би  собi  руки
назавсiгди. Не хотiла  би,  щоби  любов  завмерла  тодi,  коли,  противно,
повинна би мiцнiти. Так я собi не раз думаю.

   * * *
   Це було в пополудневiй порi. Всi в хатi полягали  дрiмати,  поспускавши
на вiкна ролети[73], а я пiшла в сад i лягла в траву, але не спати. Воздух
був жаркий, тихий, пересичений запахом цвiтiв i  живицi;  сонячнi  променi
пересякали все довкола. Я находилася в найтихiшiм i найгустiшiм кутi саду,
лежала й приглядалася нiжним барвним метеликам, що лiтали раз  живим,  раз
утомленим  нечутним  летом  над  цвiтами  або  недбало   у   воздусi,   та
прислухалася  тонесенькому  бренькотовi   ледве   замiтних   комашок,   що
упоювалися на сонцi сво?ю власною  пiсенькою,  або  приглядалася  цвiтучим
рожам.
   Недалеко вiд мене, коло бiлих  штахет,  росли  вони  на  знак,  що  там
находився отвiр, ведучий до саду Ма?вських, вiд котрого дiлився наш  город
бiлими штахетами. Саме  тепер  цвiли  тi  рожi.  ?х  широкi  гарнi  листки
тиснулися до холодного залiза i аж лиснiли на сонцi, а рожi мов потомилися
вiд спеки, особливо тi матовi жовтi; декотрi  з  них  поспускали  головки,
немов повмлiвали з превелико? розкошi... У воздусi миготить - i вiн  немов
отяжiв iз запаху i спеки...
   Так! Отi жовтi матовi рожi потомилися. Мабуть, iз любовних  мрiй;  коли
тим часом чорно-понсовi,  жаристi,  пересиченi  рожi  нiби  дрiмали.  Менi
пригадалася новелка данця Якобсена "Тут повиннi би рожi стояти". Нiколи не
читала  я  щось  поетичнiшого.  Розмову  обох  чурiв[74]  знала  я   майже
напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, "без iсторi?".
   Опiсля думала я й про Орядина. Вiн був гарний мужчина, це правда, але ж
нехай би був трохи iнший,  напр.,  "все  такий,  щоб  його  можна  кохати,
боготворити", - говорила моя розмарена душа; однак я не формувала  нiчого,
не думала нiчого ясного, певного... Кругом мене хилилося  все  до  якогось
мов розкоханого пiвсну i манило до себе...
   Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Вiн називав його
найкращим iз денно? пори, i я бачу, що  вiн  дiйсно  гарний  -  чи,  може,
бiльше упоюючий? Зда?ться, в нiм осяга? все найвищий верх, ста? на хвильку
тихо, мов до вiддиху по тяжкiй раннiй працi. Саме такою здавалася менi оця
хвиля тепер...
   Я лягла лицем у  траву.  Сонний  бренькiт  комашок  розлягався  лiниво,
однозвучне по цiлiм  саду,  настроював  чимраз  бiльше  до  сну,  однак  я
опиралася йому. Врештi я вслухувалася,  вдумувалася  у  все  те,  що  мене
окружало, i тихе безшелесне рiзнородне життя довкола мене причувалося менi
якоюсь нiжною, несказанно гармонiйною мелодi?ю, не завсiгди  чутною,  а  й
невловимою слухом, i не зрозумiлою кождому! Я  вслухувалася  в  не?  цiлою
душею, i менi здавалося, що моя душа -  то  лиш  один  тон  iз  се?  цiло?
гармонiйно? мелодi?, i злива?ться тому так  радо  з  тою  широкою  барвною
стру?ю, що зветься природою, упою?ться нею, мов земля сонцем i теплом.
   Легкий подих вiтру заворушив листям  i  заколисав  стеблами.  З  городу
Ма?вського донеслися до мене слабо голоси якiсь, i мiж ними причувся  менi
й голос Орядина. Я пiдвела голову,  наслухаючи  напруженим  слухом,  однак
голоси затихли i настала попередня тиша. Я знов опустила голову на руки.
   Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; вiн  подужав  зовсiм  i
хоче назад на село вертати, чи  назавсiгди?  Хотiла  б  я  його  де-небудь
побачити та й поговорити з ним.
   Пiзнiше встала я i пiдiйшла до хвiрточки, задержуючись коло  рож.  Були
прегарнi! Над жовтими схилилася i  спростувала  одну  похилену.  "Ти,  моя
любко, нездужа?ш на тугу, - подумала я.  -  А  ти  щаслива",  -  приповiла
понсовiй... Вiдтак сперлася об штахети i дивилася в  сусiднiй  сад.  Всюди
було так тихо, розмарено всюди, що я перенялася нею наскрiзь.  Пересичення
i розкiш в природi подразнили мене, i менi забажалося, щоб мене хто-небудь
побачив. Але мене нiхто не бачив. У саду не було живо? душi. Дерева  росли
так густо, що заслонювали всякий вид у глибiнь саду, а навiть зiльник,  що
рiс десь недалеко, а в нiм пересиджувала звичайно родина,  ледве  виднiвся
з-помiж дерев. Я вiдвернулася вiдти i хотiла  вже  вiдходити,  однак  менi
причулися знов мов голоси... Жду хвилину: нi! це  менi  лиш  причулося.  I
там, певно, сплять. Боже, як можна  в  таку  прегарну  хвилю  спати!  I  я
потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася  я
несподiвано, спаленiла i цофнулася[75]. Чи я була слiпа, чи що?..  Тут  по
лiвiй сторонi хвiртки мiж густо засадженими берiзками, де  стояла  вигiдна
лавка з поруччям, - не було тут нiкого?
   Тут був хтось, а я й не бачила...
   Орядин лежав тут. Руки  пiдсунув  пiд  голову,  а  лице  мав  заслонене
капелюхом; здавалося, дрiмав. Я усмiхнулася - отже, тут сховався  вiн  вiд
сонячних променiв i  вiд  Зониних  дотепiв!  А  тут  навинулася  непрошена
"русалка", вiдкрила сховок i смiялася. Чи будити його, чи нi? Чи випадало?
Я дивилась хвилю на його... Нi, це не було гарно, що  я  дивилась  тут  на
його, мов той злодiй, лучче вже збуджу його.  Хто  зна?,  коли  побачимося
знов так на самотi, як би бачились тепер у цiй гарнiй хвилинi;  я  вiд'?ду
вже незадовго i, може, побачимось нинi впослiдн?! Впослiдн?! Це не  гарно.
На всякий случай змiниться пiзнiше не одно! Кожде стане iнше, я вступлю на
нову дорогу, зовсiм менi досi  незнану,  а  вiн  -  хто  зна?,  що  з  ним
станеться ще!
   Мене обгорнув хвилевий сум, i  я  поглянула  знов  на  його.  Отже,  це
закiнчення тодiшнього  початку,  подумала  я  собi.  Що  на  нiм,  на  тiм
закiнченнi? А що було би, якби було сталось iнакше? Нi, не хочу про все те
й думати, не люблю тих закiнчень iз ?х млявими, побожними прикметами; воно
добре, що сталося так, як ?, що можу ще боротися i переживати щось нового.
Я рiшилася закликати його, щоби поспорити трохи,  тим  бiльше,  що  ми  не
бачилися майже три недiлi.
   Вiн не спав. На мiй несмiлий поклик схопився,  мов  зелектризований,  а
уздрiвши мене бiля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
   - Це ви! Як ся ма?те? - сказав, усмiхаючись, i подав руку. - Я не спав,
лежав лиш так, в хатi тепер пересиджувати просто грiх!  Це  гарно,  що  ви
мене покликали! Ходiть у наш город, сядемо на лавку!
   - Нi, ходiть до нас! - казала я, а в тiй хвилi поправилась:  -  Нi,  не
приходьте, бо...
   - Як побачить тiтка, то буде крик! - докiнчив вiн, розсмiявшись весело.
   Я смiялася з  ним  i  була  дуже  вдоволена,  що  так  сталося,  що  ми
стрiнулися. Його погляд промайнув по менi блискавкою i задержався на  мо?м
лицi.
   - Ви нинi такi гарнi, вигляда?те мов саме щастя! Що з вами?
   Я спаленiла й глянула не на нього, а кудись в iншу сторону.
   - Що ж би мало бути зi мною? - вiдповiла я. - Хочу бути щасливою.
   - Дуже мудрий намiр! - вiдповiв вiн все ще весело.  -  I  я  маю  такий
намiр, але менi чогось маркiтно.
   - Чому?
   - З рiзних  причин.  Мiж  iншим,  борюся  сам  iз  собою  о  так  звану
"будучнiсть", хоч знаю, що вона не принесе менi нiчого  особливiшого  i  ?
потрохи правдивим блудним огником!
   - Чи вона вела вас блудом досi?
   - Не вела, але могла би й повести, якби вiрив ?й занадто!
   - Давно говорили ви iнакше.
   - Давно говорив я iнакше, бо давно вiрив у якiсь iдеальнi вимоги життя,
вiрив в те, що чоловiк мусить ?х сповнити, а тепер не вiрю i в це, i в те,
що зветься "будучнiсть"!
   - Ви знов говорите таке,  Орядин,  що  мене  гнiва?;  встидайтеся!  Вiн
викривив iз легкою погордою уста.
   - Чого менi встидатися? - спитав ?дко. - Того,  що  я  пiзнав  життя  i
людей,  i  тих  так  званих  "освiчених  людей",   пересякнених   наскрiзь
"натуралiзмом" аж до гидкостi, i що, переконавшись у ?х справжнiм змаганнi
i ?х "послiднiй фiлософi?", перестав перед ними кланятися i ?х  подивляти,
як давнiше? Ви зна?те, - додав, - я хочу покинути сво? студi? i  йти  жити
мiж народ?
   - Так це правда, Орядин? - спитала я, немило зворушена, видивившись  на
його великими очима.
   - Правда, а здержу? мене вiд того  лише  те,  що  я  не  люблю  народу,
значить ту грубу, необтесану,  хоч  i  добродушну,  незiпсовану  ще  масу,
котро? не зрозумi? цiлковито тонше думаючий ум; що серед тi?? темно? товпи
чоловiк освiчений iз сво?ми думками  сто?ть  сам,  мов  палець.  Я  говорю
правду, отже, це здержу? мене вiд того, i я не можу ще рiшитися цiлком.
   - Так не йдiть мiж люди, що не притягають вас сво?м життям, для котрого
не ма?те змислу. Ви самi змарнувались би,  а  ?м  не  придалися  також  на
нiчого! Кiнчiть сво? студi?, ви майже вже у цiлi, було  би  навiть  грiхом
покинути все. У нас числиться один освiчений чоловiк за  двох-трьох  -  не
забувайте й цього! У вас суть обов'язки i супроти вашо? народностi!
   - Я знеохочений, Наталко, послiднi  роки  вiдобрали  в  мене  запал  до
всякого вищого змагання, i я жадний спокою!
   - Ви вiдживете знов, Орядин! - намовляла я живо. - Тепер вже  пiде  все
лiпше, тепер ма?те якийсь ма?ток, iдiть лише знов вибраним шляхом! Бачите,
життя дiйсно дуже, дуже гарне! Робiть те, до чого ви спосiбнi,  що-небудь,
Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, i щось таке,  що  можна
би поважати!
   Вiн усмiхнувся  так,  якби  перед  ним  стояла  дитина  i  оповiдала  з
розгаряченими очима прегарну казочку. Я усмiхалася також мимоволi.
   - Я вам добре раджу, - додала я, - послухайте мене!
   - Ви вважа?те мене спосiбнiшим, Наталко, нiж я справдi ?!
   - То завдайте собi працi, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним
чоловiком iз вiрою  в  iдеальнi  вимоги  життя,  пориваючим  примiром  для
загалу. Нашому народовi треба проводирiв всюди i всюди!
   - А вiдтак що, Наталко?
   - Вiдтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса...  Ох,
Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би  анi  хвильки,
якою дорогою йти, не зважаючи нi на  що  летiла  би  вгору,  мов  орел,  i
кликала ще й других за собою!
   - I ви переконанi, що за вами злетiли б i другi вгору?
   - Переконана!
   - А я нi! Орли лiтають без товариства.
   - Ну, - вiдповiла я гордо, - але зате вони сильнi i  не  жалують  сво??
самотностi, ?м i не личить приставати з плебейськими духами!
   - Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
   - Нi, вони щось бiльше i благороднiше, чим зарозумiла дика птиця!  Вони
в мо?х очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним.  Що
вони ще не такi, то iнша рiч; об тiм я й не говорю.
   Вiн розсмiявся i дивився на мене з очевидним вдоволенням,  а  очi  його
сiяли дивнiм свiтлом.
   - Не смiйтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смi?теся з мо??  бесiди  вiд
серця.
   Вiн не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
   - Так, так, мiй пане!
   - Я чую, що так! - вiдповiв, знов усмiхаючись. - I я подивляю  ваш  дар
одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супоко?м,  а  це
знак, що старiюся!
   - Саме в тiй хвилi сказали ви неправду, Орядин!
   Вiн розсмiявся.
   - Встилайтеся! Тому що ви стали лiнивi i вибагливi, то вам зда?ться, що
старi?тесь!
   - То ви хотiли би, щоб я став яким-небудь орлом?
   Я усмiхнулася мимоволi.
   - Я хотiла би, щоби всi укра?нцi були орлами!
   -  Щоб  орлом  бути,  треба  все-таки  стати  на  якiйсь   висотi,   на
вiдстороннi; а це не згоджу?ться з людською натурою i  не  творить  щастя.
Чоловiк не любить носитися з якою-небудь думкою без  людей,  що  так  само
думали б, як i вiн, - чи не так? Що вiн без  загалу,  Наталко?  Вiдiрваний
член, що гине на самотi.
   - Коли вiн iндивiдуально сильний, то буде й на самотi чутися  щасливим,
розумi?ться, не буденним щастям; свiдомiсть сили вдоволить його.
   Вiн дивився вперед себе весело, а по якiйсь хвилинi сказав:
   - ? люди, що живуть наскрiзь у одно зi свiтом, одного  й  бажають,  що,
так сказати б, розходяться, розпливаються в  масах;  а  ?  знов  люди,  що
дивляться вбiк; ?, врештi, люди, що горнуть все в  себе,  всю  красу,  всi
твори людського життя. Чим бiльше набирають у себе всякого  "свiтла",  тим
незрозумiлiшими стають для свого окруження. Чи не роблять вони  самi  себе
незрозумiлими?
   - Для буденних умiв без сумнiву, Орядин.
   Вiн дивився через хвилину на мене, а опiсля сказав:
   - Дивна рiч, ви шука?те в одно боротьби.
   - "Чоловiк зрiка?ться великого життя, коли зрiка?ться боротьби!" - каже
десь новочасний фiлософ Нiцше, - вiдповiла я йому.
   - То ви тужите за таким великим життям?
   - Я не знаю... я тужу... але ви знов будете смiятися, Орядин, коли я те
скажу.
   - Нi.
   - Я тужу за барвами, за свiтлом, за гармонi?ю.
   - Ви тужите за красою i досконалiстю! - докiнчив  вiн  поважно.  -  Але
який кiнець того всього?

   Я здвигнула плечима i усмiхнулася сумовито.
   - Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якiмсь  великiм  щастi  або
прегарнiм душевнiм спокою!
   - Ну, марити можна, пiснi  свого  духу  можна  прислухатися  i  не  без
цiкавостi, однак з часом наста? i тому кiнець. Не скажу, що все те, що вас
тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у  вас,
може, нiколи, тому що ви вмi?те, як я вже перше замiтив, одушевлятися, так
як другi вмiють малювати або грати; ви  лише  змiните  спосiб  погляду  на
речi, iменно  вiзьме  в  вас  об'?ктивний  критицизм  перевагу.  Вам  буде
вестися, як менi. Коли я пересвiдчився, що в  змаганнях  кождого  кри?ться
потайний план, що свiдчить про особистi iнтереси, вiдвернувся я з вiдразою
вiд усi?? тi?? нiмо? комедi?, яку гра?, на жаль, так само  молодiж,  як  i
старшi, - i затужив за самотою. Я дiйшов до переконання, котре заявляю вам
словами  згаданого   вами   перше   "пророка"   Нiцше:   "Wir   sind   ein
Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!"[76]'
   - То сумне переконання, але на те ще ? вiдрада,  Орядин!  -  Ви  кажете
словами Нiцше: "Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr
sein!" - а я вiдповiм вам на  те  словами  того  ж  самого  пророка:  "Das
uberwindet mir, ihr "hoheren" Меnchen!"[77]
   - Так, Наталко, ihr "hoheren" Меnchen![78] Однак  звiдки  возьмете  тих
вищих людей?
   - Ми самi станьмо ними, учiм других ставати ними.
   - Ба! - сказав вiн насмiшливо. - Хто  перемага?  себе  лиш  тому,  щоби
стати "вищим чоловiком"? Хто журиться про iдеальнi вимоги? Хто  зрiка?ться
охотно користей? Покажiть менi нинi таких! Та нi, я спитаю лиш просто вас,
чому, напр., виходите ви за чоловiка, для котрого  не  ма?те  нi  крихiтки
любовi або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви  йшли  би
дорогою "вищого чоловiка", то повиннi радше вмерти, як таке чинити!
   - Я вже не ? його суджена!
   Вiн видивився на мене i спаленiв.
   - Нi? Чи справдi, Наталко? Не жарту?те?
   - Не жартую. Я ще не сказала  того  Лорденовi,  однак  за  кiлька  днiв
довiда?ться об тiм, а небавом по тiм покину я й свою рiдню.
   - Яке ж щастя! - сказав вiн, вiддихаючи глибоко, i його очi засяяли.
   - Це щастя завдячую собi сама. Я i вдячна оцiй хвилинi, що  вона  звела
нас ще раз на прощання на самотi. Я  вiд'?ду  до  Чернiвцiв,  Орядин.  Там
дiстала я мiсце товаришки в однi?? дами.
   Вiн ледве дослухав, що я говорила, вхопив обi мо? руки i потягнув ?х до
грудей.
   - Iдiть зi мною на село, Наталко! - просив зворушеним голосом. -  Ви  ж
зна?те, що я вас люблю, станьте мо?ю!
   - Це не може бути! - вiдповiла я  так  само  зворушена,  уникаючи  його
гарячого погляду.
   - Чому нi?
   - Тепер я не можу.
   - Так у вас завмерла вже всяка прихильнiсть для мене? - спитав.
   - Я не знаю... я тепер дiйсно не можу.
   - А однак ми були собi колись такi близькi...
   - Справдi, однак мiж нами лежать наслiдки часу... Ах,  Орядин,  оставте
мене ще! Менi ще треба самiй боротися, а й вам так само!
   - Я не хочу бiльше боротися; ви чули, що я говорив. Iдiть  зi  мною  на
село, i жиймо лиш для себе!
   - Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!
   - Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б менi за все  проче!
Ходiть зi мною хоч би й завтра, хоч би й зараз! - Його  очi  окинули  мене
жадно, гаряче, i вiн приступив ближче до мене. Я мимоволi вiдступилася  на
крок вiд його i боялася глянути йому в лице, щоб не перенялася також  тим,
що заволодiло ним у тiй хвилi так сильно. Я  боялася  впливу  його  гарно?
мило? iстоти, що, облита сонячним свiтлом, пишалася передо  мною  в  сво?й
повнiй красi.
   - Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?
   - Я не переставав би вас любити! Iдiть зi мною, жиймо для себе!
   - Я не можу. Не можу й на те згодитися, щоб ви закопалися задля мене  i
змарнували сво? сили. Орядин,  я  так  вiрю  в  вашi  спосiбностi!  Врештi
подумайте над нашим народом, над  тим  бiдним  народом!..  Мене  неустанно
гризло би сумлiння, що я вiдiрвала йому перед часом одну силу для  себе  i
вона  змарнувалася,  не  живучи  в  спосiб,  вiдповiдний  ??  характеровi.
Подумайте, Орядин!
   Вiн зiтхнув глибоко i потер нетерпеливо чоло й очi.  Я  бачила  що  мо?
слова не оставилися без впливу на його, що однак бореться чогось iз собою.
   - Подумайте, Орядин! - просила я його лагiдно. Вiн усмiхнувся  слабо  i
поглянув десь далеко вперед себе.
   - Те одно не давало менi нiколи супокою! - сказав врештi. - Той  народ!
Це правда, вiн страшно нещасливий, однак...
   - I в його життi нема ще полудня!
   - Нема полудня!.. - повторив звiльна, протяжно. - Це  дуже  пригнiтаюча
гадка, однак ..
   - Що ж однак? - спитала я живiше, приступаючи знов ближче до нього.
   - Ми не здiбнi осягнути це полудн?. Ми не осягнемо його  нiколи,  бо  в
нас заслаба сила супроти ворожо? потуги!..
   Мене обгорнули розпука i жаль.
   - Ви знеохоченi до крайностi,  Орядин!  Ви  не  ?  свобiдний  i  гордий
чоловiк, коли так об нашiй будучностi дума?те!
   - Не вiдмовляйте менi почуття гордостi, бо я його маю!
   - Так берiться до чогось, робiть  щось,  якусь  працю,  що  сталась  би
свiточем для других i потiхою у вашiм життi, що  чинила  би  вас  твердим,
могучим i гiдним поваги. О, ви би це могли,  якби  лише  хотiли!  Я  знаю,
знаю, що могли би!
   Вiн усмiхнувся i притиснув мою руку до уст.
   - Це все гарно, що ви говорите, i ви кажете правду, однак  скажiть,  чи
пiдете за мене, коли так вiрите в мене?
   - Тепер нi, Орядин, я не можу! Впрочiм,  що  вам  iз  такого  буденного
щастя? Воно мiриться лиш годинами, ми й  не  оглянемось,  як  його  кiнець
настане, а тодi що? Скажiть, що тодi? Нi, ми обо? не здiбнi до  того,  нам
треба широкого, барвного життя!
   - Попри мене мина? тепер щастя, i я хочу його тепер спiймати! -  сказав
вiн, зворушений, i його очi засiяли.
   - Це не ? щастя! - вiдповiла я.
   - Я вiдчуваю, що щастя.
   - Ви вiдчува?те лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що зда?ться
вам тепер щастям, щезло би; ми  стоптали  би  його  несвiдомо,  i  нам  не
осталось би нiчого... менi не осталось би  нiчого!  -  Цi  послiднi  слова
договорила я майже нечутно. Вiн мiнився менi перед  очима.  Я  бачила,  як
його гаряча натура брала над ним верх,  як  у  нiм  варилося  i  як  якiсь
гарячi, нетерпеливi, роздразнюючi думки рвалися йому на уста.
   - Що ви говорите! -  розсердився.  -  Скажiть  радше,  що  ви  мене  не
поважа?те, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю
вам бiльше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене нiколи не любили!
   - Я лиш вас любила!
   - Так чому ж не хочете вийти за мене?
   - Я не можу, Орядин, тепер нi, тепер нi!
   Вiн поблiд.
   - Оце мене й лютить, що тепер нi! - сказав.
   - Може, колись пiзнiше! - благала я, шукаючи його зворушеного  погляду,
що блукав десь неспокiйно надi мною. Я терпiла разом iз ним у  тiй  хвилi,
однак чула виразно, що не смiю пiддатися його благанню задля себе i  задля
його самого, задля його будучностi, що запропастилась би в  простiм,  його
вдачi цiлком невiдповiднiм заняттi, котре  не  ситило  би  його  духу,  не
давало би вiдповiдного корму нi його, нi мо?й душi.
   - Що значить колись? -  спитав  вiн  бурливо.  -  Я  не  вiрю  в  нiякi
"колись", це чули ви прецiнь вiд мене! Я вас тепер хочу, як сто?те ось тут
передi  мною,  з  вашим  теперiшнiм  чуттям,  iз  теперiшнiм  знанням,  iз
теперiшньою красою. Я вас тепер люблю.
   - Коли б ви мене зрозумiли, Орядин! -  промовила  я,  пiднiмаючи  як  у
розпуцi руки до нього. - Я не так думала! О боже мiй, як це  вам  сказати?
Ми змiнилися обо? тодi, коли  не  належали  до  себе,  i  мусили  би  знов
змiнитися, щоб могли собi наново i навiки належати!
   - Я це бачу. На вашу думку, я себе "сплямив", вiдбився з дороги чесно?,
з дороги "вищого чоловiка", а тим часом  ви...  скажiть  менi  одверто,  -
перебив себе дрижачим голосом, - я вам не вистарчаю, не правда ж?
   Це була важка хвиля. Я чула, як менi зникла вся кров iз лиця,  як  його
жаркi очi впилися в мене i, дожидаючи  нервово  вiдповiдi,  вичитували  iз
спущених очей i зi зворушення цiло? мо?? iстоти те, що уста не могли  нiяк
вимовити.
   - Наталко, погляньте на мене!
   Я не могла.
   - Лише раз, однiсiнький раз, щоб вичитав свою долю! - Його голос  краяв
мо? серце, i я затисла зуби. Несмiлим,  розгорiлим,  переляканим  поглядом
окинула я його гарне, тепер аж побiлiле обличчя  i,  стрiнувшись  iз  його
жаркими, великими, в тiй хвилi аж страшними очима, спустила  зараз  очi  в
землю.
   - Ну, як же? - спитав змiненим вiд зворушення голосом i, склонившись до
мене, взяв мо? руки, що розривали нервово якiсь листки, мiж  сво?  долонi.
Менi здавалося, що мене доторкнулося розпалене залiзо,  а  не  його  руки,
котрi я так любила, которим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах
нiжно-зручно пiд час гри на скрипцi, i я вiдтягнула,  мов  зелектризована,
руки вiд його. Цього одного руху  було  йому,  мабуть,  доволi,  щоб  його
роздразнити ще бiльше, бо, не ожидаючи  довше  мо??  вiдповiдi,  обiзвався
наново: - Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може,  ваших  думок?
Ви хотiли би мене мати iнакше "спрепарованого", а то бiльше  на  ваш  лад,
пiсля вашо? жадоби краси. Таким, яким я тепер ?, не могли би ви мене довго
любити, не могли би накормити сво?? ненаситно? уяви; я вам  задрiбнодухий,
замалогордий, забуденний, заслабосильний до "боротьби проти буденщини",  з
котрою ви не годитеся, - не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!
   - Тепер нi, тепер нi! - шепотiла я за ним у несказаннiм зворушеннi,  не
пiдводячи ще завсiгди до його очей.
   Вiн вiдгорнув бистрим рухом волосся з  чола  i  розсмiявся  добре  менi
знаним лиховiсним смiхом.
   - Зна?те, що? - сказав. - Зробiть менi ту  ласку  i  скажiть,  кого  ви
тепер любите, коли вже не любите мене!
   Я пiдняла голову i глянула на його довгим щирим поглядом.
   - Я нiкого не любила, Орядин, крiм вас, нiкого iншого в свiтi. Коли те,
що живе тепер у мо?м серцi, можна назвати любов'ю до  мужчини,  то  на  ту
любов ма?те ви однi право, однак мо? чувства  належать  ще  й  до  якогось
iншого свiту, свiту, котрого я ще не знаю, лише iснування  його  вiдчуваю,
про нього мрiю. Описати вам його докладно я не  в  силi,  але  бажаю  його
пiзнати i в нiм жити. Коли б це навiть мав бути свiт терпiння, то я  й  на
нього згоджуся!
   Це цiкаво! - сказав вiн. - Я переконуюся, що у вас нема  розумiння  для
дiйсностi. Когось любити i не послухати голосу серця, не ущасливити  само?
себе i iнших, цього я не розумiю.  Куди  горнуться  вашi  думки,  до  чого
клонитесь ви, чого вигляда?те ще в життi? Оце ненаситне щось у вас  -  оце
ненавиджу я у вас, задавив би те одним  рухом,  щоб  не  виступало  бiльше
проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоб замовкло навiки i пiддалося
звичайним житт?вим законам!  Всi  прочi  вашi  закиди  проти  цього  -  то
дитинство!
   Я дивилася на нього широко створеними очима.
   - Як ви казали, Орядин, що в мене нема "змислу для дiйсностi"?
   - Нема, анi одно? iскорки нема!
   - То я була б вам у життi лише тягарем, i ми не годились би анi в наших
бажаннях, анi в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розiйтися!
   - Тiштеся!
   - Я не тiшуся. Менi жаль, що ви мене не розумi?те; я хочу ще жити iншим
життям, як досi. Нi,  ви  не  розумi?те  того,  хто  хоче  бути  цiлковито
чоловiком. Коли раз освободжуся вiд усього того, що  пригнiтало  i  путало
мене тут, тодi стане для мене кождий день - днем празничним. Я  вже  тепер
вiдчуваю розкiш такого життя!
   - Ага! Життя  товаришки  старо?  дами!  -  закинув  злобно  i  викривив
згiрдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише  колись-не-колись  кидав  на
мене поглядом лютим i насмiшливим, мовби хотiв мене бити.
   - Вам це, може, смiшно, - вiдповiла я, зранена глибоко  гостротою  його
глуму, - однак у мо?й душi намулилося стiльки, наболiло так,  що  чую,  що
виздоровiю i подужаю зовсiм, коли вирвуся раз iз цi?? невольничо? загороди
на свободу. Чи я буду щаслива, чи  нi,  не  знаю,  але  нехай  поживу  хоч
короткий час пiсля сво?? вдачi! Нехай  не  корчуся,  не  таюся  iз  сво?ми
думками, не чую день у день, що я тягар, - а вже те само вигладить мiй ум,
спросту? мою похилену гордiсть, осмiлить мою силу  i  збудить  довiр'я  до
себе само?!
   - Коли так, то я буденного щастя не зазнаю! - закинув знов.
   - Не  кажiть  так,  я  лиш  не  хочу  взагалi  так  скоро  якого-небудь
"закiнчення" в сво?м молодiм життi. В мене ще  так  далеко  до  "полудня";
нехай натiшуся красою життя!
   Вiн розсмiявся.
   - Вищий чоловiк ще не найшовся, - сказав i глянув на мене згiрдливо.
   - Я не ожидаю його i не йду його  шукати,  хоч  я  переконана,  що  вiн
з'явиться i мiж нами. Не всi перестали вiрити в будучнiсть  i  не  в  усiх
завмерла вiра в великiсть людсько? вдачi, - вiн надiйде!
   - _Тодi й виб'? година вашого щастя!
   - Тодi виб'? година "полудня" для нашого народу.
   - А я з'явлюся тодi i побажаю вам щастя! - говорив з лютiстю. -  Нi,  я
побажаю вам вже його тепер! - Вiн  ухопив  iз  роздразненням  мою  руку  i
стиснув ?? так сильно, що я з болю аж зойкнула; опiсля верг ?? вiд себе.
   - Я мiг би вас задавити! - говорив далi. - Ви,  мабуть,  i  не  свiдомi
того, якого болю завдали ви менi тепер!
   - Успокойтеся! Чому не хочете мене розумiти? - просила я, а сльози  так
i тиснулися до очей. - То ви раните мо? серце, перше тим,  що  рветеся  на
шлях, котрий не повiв би вас до щастя, а друге  тим,  що  не  хочете  мене
розумiти! Нi, ви мене не розумi?те, не бачите, як роздира?те мо? серце!
   - Того я хочу. Ми вже не ма?мо з собою нiчого спiльного!
   - _О, ма?мо! Успокойте мене!
   - Нi!
   Вiн вiдвернувся.
   - Орядин!
   Вiн станув.
   - Чому не хочете запанувати над собою? Я ж хочу i вашого i свого добра!
   - У вас ? ще будучнiсть! - вiдповiв глумливо.
   - Не вiдходьте з таким серцем! - просила я, простягаючи до його руки.
   - Мо? полудн? тепер.
   - Це не може бути!
   - Коли нi, то воно для мене не настане вже  нiколи!  -  I  обернувшись,
пiшов.
   - Орядин, подумайте!
   Чи чув вiн мо? слова? О боже, чи зачув ще?  Вiдходячи,  смiявся  лихим,
морозячим смiхом...
   Немов не та сама, кинулась я знов у траву. Жарке свiтло  сонця  ллялось
на мою голову. Бджоли i комахи бринiли й миготiли  у  воздусi,  раювали  в
золотiм сяйвi; десь-не-десь зашелестiло в  травi,  засичав  зелений  коник
пiльний,  пiдскочив  i   потонув   знов   мiж   листям,   зник   з   очей.
Зелено-золотиста   ящiрочка   виховзнулася   безшелесне   з-пiд   камiння,
вигрiваючись на сонцi, розглядаючись i прислухаючись осторожно  найменшому
шелестовi, готова  в  кождiй  хвилi  блискавкою  зникнути  кудись.  Врештi
тишина. Тихий, лагiдний спокiй.
   Спокiй? Чи оце не крутився зi мною цiлий свiт? Не  хвилювало  все,  мов
розбурханi хвилi, не кипiло  якоюсь  лютiстю,  роздразненням?  Прогнiвався
навiки, прогнiвався, а любив! I в чiм моя провина? В тiм, що я бажала йому
кращо? долi, а собi хоч небагато свобiдних днiв, заким подала б йому руку?
Я плакала i, плачучи пристрасним плачем, думала неустанно про його. Це  не
були сльози жалю, що котилися з мо?х очей, це були  радше  сльози  якогось
несподiваного переполоху, що обгорнув мене, як те  дитя,  що  перепудиться
бiгом розсваволеного коня або чимось подiбним, та й розплачеться!
   "Мо? полудн? тепер! - мовив iз гордою впертiстю. - Тепер!" Що  це  менi
за полудн?, коли вiн нi свобiдний, нi сильний! Яке то полудн?! Бо  в  мо?м
життi ще поранок, напiвмрякою сповитий, i я жду ще на сонце, що ма?  зiйти
i роз'яснити прочi днi мого життя.
   Отже, любив! Однак чому поводився не раз так, мовби мiж нами не було  й
споминки цi?? одно? прегарно? хвилини, що осталася менi ще й досi  окрасою
смутних  днiв?  А  нинi  розлюбився  на  смерть...  Я  розсмiялася   нараз
пiвголосом i була задоволена, що дожила того, що... любив.  Ух,  який  був
лютий!  Який  був  гарний  у  тiй  хвилi,  саме  в  тiй,  коли   вiдходив,
вiдвертаючись вiд мене гордо, коли я даремно простягала  руки  i  просила,
щоб успоко?вся! Вiн: нi! ?й-богу, тою одною  хвилиною  з'?днав  собi  мене
бiльше, нiж цiлим сво?м попереднiм поступуванням, я майже набрала  довiр'я
до нього. Однак ми покiнчили вже навiки з собою. Що  ж,  вiн  не  зрозумiв
мене, а я...  я  не  могла  тепер  вийти  за  його;  коли  стане  з  часом
мiцнiшим... може, тодi... врештi, хто винен, що ми розсталися, мов вороги?

   * * *
   Нiмецький "пророк" Фр. Нiцше  так  пита?ться  десь  в  однiм  iз  сво?х
творiв:
   Твоя вартiсть_: "Чи ти правдивий? Чи лише  актор?  Заступник?  Чи  само
заступлене? А вкiнцi ти, може, наслiдуючий актор?"
   Вiдносини до людськостi_: "Чи хочеш йти разом? Чи йти  вперед?  Чи  для
себе йти? Треба знати, чого хочеться i пощо".
   Думаючи над Орядином, задумуюся мимоволi над цими словами.

   * * *
   Орядин по?хав на село, однак ма? вiдси ?хати до Ч.,  де  хоче  вiдтепер
пробувати i складати iспити. Панна Марiя просила мене доносити ?й все,  що
про його вчую, вона його дуже любить. Я  мусила  ?й  те  приректи,  хоч  я
переконана, що ледве чи стрiну його  раз  або  два  на  рiк.  Впрочiм,  ми
розсталися справдi погано. Вiн прогнiвався, очевидно, навiки, а я не виджу
анi найменшо?  причини  коритися  перед  ним.  Тепер  я  не  могла  iнакше
поступити. Може, поступлю  колись  iнакше,  колись,  як  у  менi  замовкне
"жадоба краси", а "змисл для дiйсностi" прокинеться. Поки що тiшуся кождим
гарним сонячним днем.
   _ VII
   Змовчу про той час, у котрiм мимо розваги сумувала я  задля  розлуки  з
Орядином; змовчу i про той час, в  котрiм  вiдослала  Лорденовi  вiдмовний
лист i вижидала вiдповiдi. Це не була  маловажна  рiч  i  вимагала  багато
сили. Тiтка не знала нiчого об усiм, взагалi  з  домашнiх  не  знав  нiхто
нiчого. Крадькома пакувала я сво? речi i книжки й нервово ждала то? хвилi,
коли - настане буря. I дiждалася ??: замiсть  листа  при?хав  Лорден  сам.
Вiдбулися сцени i сварнi, котрих не забуду нiколи.
   Лорден iгнорував мене зовсiм, i аж щось у годину по його при?здi  i  по
якiйсь тайнiй конференцi? мiж тiткою, вуйком i ним, покликала  мене  тiтка
до сво?? кiмнати, де находилися всi, а навiть Лена. З ледяним споко?м i не
глянувши на мене, заявила менi тiтка, що я "сотворiння, гiдне знищення", i
спитала опiсля, що я вчинила, i що, вчинивши оце, тепер властиво думаю.
   - Нi, воно було б iнтереснiше довiдатися, пощо дала слово? - вiдозвався
Лорден дрижачими устами i глянув гнiвними очима. - Чи не  тому  припадком,
щоби грати також iнтересну роль, коли мене не було? Га?
   - Мене приневолили до того поступку обставини! - вiдповiла я  спокiйно,
незважаючи на його обиджаючий тон.
   - Що, обставини! - загомонiла тiтка. - Це значить iншими словами, що  я
тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на не?, мо? коханi;  переконайтеся  самi,
чи правдолюбнi так виглядають! Говори, не спускай очей, ми переглянули уже
всi тво? махiнацi?!
   - Пригадайте собi, тiтко, той вечiр, той для  мене  тяжкий,  незабутнiй
вечiр! - сказала я i вiдвернула вiд не? погляд. Скiльки я вже через не?  i
натерпiлася, однак корити ?? при чужiм чоловiцi я нiяким чином не могла.
   - Бачиш, - кликнула з лихою усмiшкою, - що  ти  й  сама  не  зна?ш,  що
говориш! Невдячнице ти! Нiколи, i  до  послiдньо?  хвилини  не  хотiла  ти
розумiти, що я для тебе чинила. Тепер переконуюся, що викормила собi змiю!
   - Не гнiвайтеся, поважана панi, - успокоював Лорден, -  не  гнiвайтеся!
Чи це варто? I задля кого? Я, - продовжував iз ?дким  усмiхом,  -  дуже  й
дуже рад, що цiла оця справа повернулася в iнший бiк. Хто зна?, що було  б
ще ско?лося за кулiсами, коли дещо  змiнилося  в  життi  других  людей!  Я
завсiгди побоювався, особливо довiдавшись...
   - Ви ма?те ще  менi  що  сказати,  тiтко?  -  перебила  я  йому  рiзко,
вiдвертаючись вiд його зневажливо.
   - Чи не маю? - вiдказала глумливо. - Я позволю собi мо?  перше  питання
повторити, а то: що ти тепер собi дума?ш? Що гада?ш  iз  собою  чинити?  -
Вона дивилася на мене многозначущим поглядом, а я зрозумiла ??. Я не  мала
в ?? домi, як це вже i вiддавна знала, тепер нiчого шукати.
   - Ще нинi вечором вийду з вуйкового дому! - заявила я. -  Через  завтра
остануся у панни Марi?, а позавтра по?ду до сво?? ново? пристанi, т. ?. до
Ч. Там приняла я мiсце товаришки в одно? дуже поважно?  дами,  вдовицi  по
лiкарю. Менi оста?ться тепер лише подякувати за все добро вуйковi  i  вам,
тiтко, та забратися до нового життя. Дальших обов'язкiв не  ма?те  супроти
мене.
   Менi зда?ться, що коли б земля була перед ними розступилася, не були би
тим так налякалися, як мо?ми  словами.  Тiтчине  лице  мов  задеревiло,  а
довкола уст блукав безмисний усмiх.
   - Отже, так уладила собi  життя!  Ха-ха!  Це  не  зла  iдея  i  не  без
романтизму - не правда ж, Мiлечку? Ти здивувався давно,  а  я  в  останнiм
часi навiть передчувала вже щось подiбне, iменно  коли  зачула,  що  деякi
особи рiшилися зложити раз iспити... Впрочiм, менi зда?ться, що  до  цього
iдеологiчного рiшення мусимо дати свiй дозвiл, не так?
   Вуйко сидiв цiлий час мовчки i курив люльку. Вiн був дуже  заклопотаний
мо?м поступуванням супроти Лордена, а зачувши тепер, що маю опустити  його
дiм, зворушився сильно. Винявши люльку з  рота,  дивився  на  мене  не  то
налякано, не то благаючо.
   - Ну, що ж, Мiлечку.
   - Наталко! Це, це... ти таки хочеш нас покинути?
   - Не  гнiвайтеся,  ву?чку,  але  я  так  рiшилася.  -  З  тими  словами
приступила я до його i поцiлувала його руки; нашi погляди стрiлися.
   - Ця постанова болить мене дуже; цього я не надiявся нiколи дожити  вiд
однiсько? дитини мо?? одиноко? сестри. Це не може бути, Наталко,  не  може
бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобi жалую хлiба?
   У його блиснули в очах сльози, i менi стало його жаль.
   - Нi, вуйку, ви не  жалу?те  менi  нiчого!  -  вiдповiла  я  зворушеним
голосом. - Однак я мушу йти! Дозвольте менi, я вам за  це  буду  так  само
вдячна, як за те, що позволили менi читати! Того не забуду я  вам  нiколи,
ву?чку, нiколи! Згодiться з мо?ю постановою, нехай я попробую власних сил,
зароблю й деiнде кусник хлiба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те,  що  я
задумую, не ма? в собi нiчого злого; впрочiм,  я  йду  в  чесний  дiм;  не
бiйтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому; i не забуду, що я однiська  дитина
вашо? дорого? сестри, внучка чесно?, благородно? жiнки!
   - Ой Наталко! Що менi з тобою дiяти! -  зойкнув  вуйко,  зворушений  до
живого, i вийшов чомусь iз кiмнати. Я й собi забиралася до вiдходу.
   - Ото! Пожди ще ти,  моя  панно!  -  кликнула  тiтка,  заступаючи  менi
дорогу. - Ти дума?ш, вже дозвiл в кишенi?
   - Дозволу менi не треба! - вiдповiла я. - Незадовго стану повнолiтня, а
крiм того, маю пiсля вашого приказу шукати "реформатора". Тут його нема! -
Я звернулася до  дверей,  сильно  зворушена,  щоб  утекти  перед  дальшими
замахами на спокiй мо?? душi i не  виставлятися  на  обиди  i  зi  сторони
Лордена, однак i вiн пiднявся зi свого мiсця.
   - Прошу дуже, - обiзвався, - велiть iще хвилечку задержатися,  хвилечку
одну, щоби дещо iз наших рiшень почула. - I, звертаючись до тiтки, сказав,
як перше, що  замiтив  уже  вiддавна,  що  Лореляй  тужить  за  кимсь,  що
сторонить вiд нього, мов вiд ворога. Тому й рiшився вiн вiд сво?х останнiх
вiдвiдин звернути ?й "свободу" i вижидав лише вiдповiдно? нагоди до  того.
А що та щаслива i довго вижидана хвилина наступила  скорше,  нiж  вiн  сам
надiявся, то вiн тому рад,  незвичайно  рад.  -  Бо  вона,  поважна  панi,
приводить мене в дуже миле положення просити вас о  рученьку  вашо?,  менi
дуже, дуже дорого?, умно? i справдi освiчено? донечки!..
   Зчудована до крайностi, а заразом зворушена  мило,  майже  втiшена  тим
оборотом цiло? прикро? справи, глянула  я  на  тiтку,  а  вона...  та  нi,
описати добре вираз ?? лиця просто годi. ?? холодний, проникливий погляд i
гостре кам'яне лице змiнилося, зм'якло, i вона в однiй хвилi забула все.
   - Берiть ??, берiть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю ?? з  щирого
серця! - кликнула велично. - Ах, Леночко, вiдповiдж йому сама, голубочко!
   Лена почервонiла, збентежена, захоплена несподiваними  освiдчинами,  не
стратила, як звичайно, так i в тiй  хвилi,  духу  i  простягла,  як  стiй,
обидвi руки до нього.
   - Я вас iз першо? хвилини поважала  високо,  -  говорила  з  соромливою
покорою, - а щодо  любовi...  то  я  не  терпiла  нiколи  на  ту  поетичну
хворобу... не бавилася нею i не можу нiчого об нiй говорити!
   - Зовсiм так,  як  я!  -  вмiшалася  радiсно  тiтка.  -  Однак  i  вона
наступить,  моя  дитинко,  наступить  скоро,  все  ма?  свiй   час,   сво?
призначення, ти перекона?шся. Ах, яка я щаслива, що бог  дав  менi  такого
зятя! - Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очi в стелю i
дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.
   - I я щасливий, дорога мамуню, - обiзвався Лорден, - i дякую  з  щирого
серця богу, що все так добре склалося! - А  вiдтак  звернувся  до  мене  i
сказав патетично: "Das sind die Weisen, welche durch Irrtum  zur  Wahrheit
reisen, und das sind die Nfrren, die im Irrtum verharren!"[79]
   - Об тiм я глибоко переконана! - вiдповiла я, усмiхаючись  мимоволi,  i
завернулася вже втрет? до дверей, однак i цим разом не могла ще вирватися.
   - Слухай, Наталко! - звернулася тiтка до мене, мов по хвилевiй  бистрiй
задумi. - Ти можеш вже тепер  остатися,  я  прощу  тобi  все.  Правда,  ти
завдавала менi тво?ю безумною вдачею, тво?ми романтичними примхами не  раз
гризоти i болю, затро?ла не одну  при?мну  хвилину,  дразнила  не  раз  до
крайностi, я мусила  через  тебе  не  один  раз  сердитись,  не  один  раз
вiдiгравати перед свiтом комедiю, однак Леночка вiдiйде  з  дому,  i  тому
я...
   - Даруйте, тiтко, - перебила я ?? холодно, - так, як  речi  стоять,  то
мiж нами нема бiльше пожиття, не може бути. Ви  помиля?теся,  думаючи,  що
ма?те менi що прощати, а я з мо?? сторони буду старатися забути про все. Я
йду на хлiб заробляти; мiж чужими людьми найду, може, бiльше серця, а коли
не найду, то хоч буду знати, що тi люди не спорiдненi зi мною i працю мо?х
рук купують. Я вже втомилася приймати стiльки "милостинь" та  й  соромлюся
милостинi; я не калiка, що не годна заробити  собi  сво?ми  руками  кусник
хлiба!
   - Але ти чу?ш, що я тобi прощаю!
   - I я також, Наталко! - обiзвалася Лена зi смiшною зарозумiлiстю.  Менi
вдарила кров у лице.
   - I ти?
   - I я, i я! - вiдповiла вона, пригортаючись з афектованою  нiжнiстю  до
Лордена, мовби боялася з мо?? сторони якого нападу та шукала вже завчасу в
нього рятунку.
   - Що хочете менi простити? - спитала я  тремтячим  голосом.  -  Те,  що
затро?ли менi найкращi днi мого вiку, замутили довiр'я до  людей,  навчали
лиш ненавидiти? Як далеко в минувшiсть сяга? моя пам'ять,  все  погорда  i
глум були одиноким кормом, який ви подавали мо?й душi. Бабуня вмерла, а  з
нею вмерло i всяке чувство i милосердя в тiм домi. Нiхто не  застановлявся
над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших  лiт  до  нiжного
окруження i тонко? щиро? опiки, я по втратi найдорожчих осiб  мусила  себе
почувати двiчi осамоченою i нещасливою, потребувала хоч  одробини  теплого
чувства, коли вже не любовi. Однак на болiсний зойк мо?? душi  не  звертав
нiхто уваги; те, що накипiло в серцi, могло обернутися i в зло, для мене i
для других статися горем, але те не обходило нiкого. Мiж нами нема нiчого,
що нас в'язало б. Тому я йду i йду радо; коли я  досi  була  для  вас  лиш
накиненою чужиницею, то й вiдтепер не буду для вас чим iншим.  Кажете,  що
хочете мене задержати. З любовi чи тому, що я добра  сила  робуча?  Нi,  я
йду, i нам оста?ться лише з собою попрощатися навiки.
   - Тепер вже я не прощу тобi бiльше! - кричала тiтка. - Не  прощу,  а  й
проклинаю! Ти, гадино, ти, невдячнице, геть з мо?х очей! Ох, Леночко, що я
все говорила!..
   Я пiшла.
   - Забирай iз собою i сво? лахи, щоб не споганювали менi хати! - чула  я
ще за собою, а далi: - Гувернантка!..

   * * *
   Природу описувати - трудно, особливо нiчний кра?вид.
   Я хотiла би нинiшний вид буковинських гiр задержати навiки в пам'ятi, а
передусiм одну частину кра?виду.  Високу,  стрiмку,  густо  порослу  лiсом
гору, вiддiлену вiд сусiдньо? гори глибоким вузьким яром. У  тiм  яру  все
темно, однак я його знаю,  вiн  не  страшний.  По  спадистих  стiнах  його
повиростали густо смереки i то вони  здалека  такi  темнi.  Серединою  мiж
великим i дрiбним камiнням котиться  потiк.  У  мерехтячiм  свiтлi  мiсяця
блистить мiсцями, мов дзеркало. Тло, вiд котрого вiдбиваються  гори  -  то
синяво-срiблясте небо, засiяне зорями, нiжними миготячими зорями.
   Понад стрiмкою горою, що пiднiма?ться пiд те спокiйне пишне  склепiння,
мов великанська пiрамiда,  сто?ть  мiсяць,  його  фосфоричне  сяйво  немов
удiля?ться вершками столiтнiх смерек, i тi наче тонуть у нiм, - у нiм i  в
прозоро-синявiй мряцi, що сповива? цiлий ряд гiр.
   Далеко-широко розляглася глибока тишина, i  все  те:  кра?вид,  мiсяць,
мряки i мiсячне матове сяйво, пригадують собою  дивнi  казки,  переповненi
смутком, щастям, сльозами, усмiхом, пристрасною любов'ю, не вiдповiдною до
нинiшнiх часiв.
   В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мiй погляд.
   Я мов олицетворений сум. Мо?му сирiтству нема пари. Болем прорита  душа
пролива? сльози, а очi, сухi, широко створенi, ?ли би той вид, що  бачать.
Я понесла би ??, куди б i  не  зайшла,  оцю  батькiвщину  мою,  гори  мо?,
смерековi великани мо?, ?х красу i силу та могутню поезiю ?х. Вони однi не
цуралися сироти, кормили ??  спрагнену  душу  сво?ю  тихою  нiмою  красою,
виплекали  сво?ю  вдачею  характер  у  менi,   нап'ятнували   його   сво?м
сумовито-тужливим п'ятном, тому я ?х дитина...
   А вiдтепер вже не буду ?х бачити. Не почую  нiколи  поважного  шемрання
бору, смiху гiрських потокiв, що  спiшать  буйно-свавiльною  ходою  кудись
далеко в незнанi сторони, не пiдслухаю тихо? розмови прастарих  дерев,  не
буду любуватися ростом молодих; всього того вже не побачу нi в свято, нi в
буднi - нiколи, нiколи!

   * * *
   Я сидiла вечором при створенiм вiкнi  в  кiмнатi  панни  Марi?,  сперши
голову в руки, i дивилася тупо в город  перед  себе,  втомлена,  сплакана.
Саме перед хвилею повернула я  з  кладовища,  де  прощалася  з  бабунею  i
посадила якiсь цвiти. Вже нiхто не  загляне  до  не?,  не  обполе  могили,
вузенька стежечка до не? заросте густою травицею, а на  широкiм  могильнiм
каменi будуть вигрiватися в ясних жарких днях холоднi ящiрки...
   Так думала я i не могла вже плакати.
   З-помiж дерев i корчiв просунулася якась постать i звернулася  до  мого
вiкна; то був вуйко.
   - Ти покида?ш нас, Наталонько! - промовив дрижачим, здавленим  голосом.
- Я цього не перенесу! Ото дiждалася в мене раю "зозуленька" одиноко? мо??
сестри!  -  I,  створивши  широко  рамена,  пригорнув  мене  до  грудей  i
розплакався.
   - Останься, останься!
   - Не можу, ву?чку!
   - Сиротино ти моя бiдна!
   - Годi, вуйку!
   - Коли б покiйна бабуня те знала, обернулась би в гробi! - хлипав крiзь
сльози.
   - Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.
   - Подумай, що ти йдеш мiж чужi люди!
   - Я не йду просити милостинi.
   - Це на одно виходить.
   - Я йду, щоб стати собi цiллю, вуйку!
   - Мрi?, моя рибко!
   - Нi, правда, батеньку!
   - Розбурхана уява, дитинко! - говорив, притискаючи мене раз по  раз  до
себе.
   - Свiдома воля!
   - О боже, боже! - зойкнув вiн.
   - Слава богу, батеньку, не побивайтеся!..
   - Ти не зна?ш, що це значить iти мiж чужi люди, - сказав по хвилi.
   - Чи я тут дома не жила мiж чужими людьми? - вiдповiла я. - А до того я
не хочу вже до тих належати, над котрими добрi люди мусять  i  без  любовi
мати милосердя.
   Опiсля просила я його, щоб задержав мене в пам'ятi, любив i дальше, щоб
вiд часу до часу писав i не забував тi??, що ще тiльки його одного мала...
   - Стережися, моя... моя дитинко! - перебив менi нараз несмiливо.  -  Ти
зна?ш, перед ним... вiн також в Чернiвцях. Не сходься з ним надто часто!
   - Не бiйтеся, вуйку! - вiдповiла я, усмiхаючись гiрко. - Ми, може, й не
заговоримо до себе нiколи в життi, а не то, щоб вiн вiдвiдував мене! - I я
оповiла йому всю правду, i як ми розсталися. Вiн зчудувався дуже, а коли я
попросила його, щоби об тiм мовчав перед тiткою  i  iншими  людьми,  подав
менi щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що  в  Ч.  ма?  тiтка  багато
добрих знайомих i що тi дiстануть, певно, наказ пильнувати  мене.  -  Тому
бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили  лихi  язики,  бо  Ч.  невелике
мiсто...
   Вiдтак наступило прощання.
   Вiн плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обiцяти, що
коли б менi й там не велося, то верну назад пiд його стрiху - i вкiнцi вiн
пiшов, як прийшов, нишком, хильцем... Бiдний вуйко!..
   Бабуня передала мене його_ опiцi....
   _ VIII
   Вже третiй рiк кiнчиться,  вiдколи  покинула  я  дiм  сво?х  кревних  i
пробуваю мiж "чужими". Дама, в  котро?  я  живу,  це  вдовиця  по  лiкарю,
хорватi, що звався Марко, заможна й не молода вже  женщина.  Дiтей  у  не?
нема, крiм одного сина вiд першо? жiнки ?? мужа, а син той ?  лiкарем  при
маринарцi.[80]
   Дивна це женщина, а ще дивнiша минувшiсть ??. Багата, образована, пiшла
з  замилування  виховувати  дiти  в  аристократичних  родинах,  у   котрих
проживала аж до часу свого знайомства з лiкарем Марком.
   - Але з чоловiками менi не щастилося,  -  оповiдала  менi  раз.  -  Мiй
перший муж вiнчався зi мною на  смертельнiм  ложi,  нагла  недуга  звалила
його, i я довго, довго не могла того щирого гарного чоловiка забути;  а  з
Марком не пiшло також лiпше, бо з  ним  жила  я  лиш  п'ять  рокiв.  Цього
чоловiка любила я так, як не любила, може, ще жодна жiнка. Вiн не  женився
зi мною з любовi, а бiльше, як казав, з поважання i тому, що в  мене  було
образовання. Стараючись о мене, заявив менi одверто,  що  не  любить  мене
так, як любив свою першу жiнку, що однак не дасть менi  причини  чутися  з
ним нещасливою i жалувати свого поступку. I вiн говорив правду i  додержав
до послiдньо? хвилi свого життя даного менi слова,  значить:  уладив  менi
життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не вiдчував для мене такого
чуття, як я для його, о нi; вiн просто не мiг удруге  любити,  належав  до
тих вiрних глибоких натур, що не вiдновляються в сво?х чувствах, а мають у
сво?м життi лиш раз "весну"; така натура була в його. Я була горда, що вiн
якраз мене  вибрав.  Вiн  мiг  ще  свiтлiшу  партiю  зробити,  однак  його
прикувало мо? образовання  до  мене  i  пересвiдчення,  що  я  одна  гiдна
виховувати його сина по його дорогiй, незабутнiй жiнцi, i що  вiн  чу?ться
тим щасливий... I я виховувала цю його дитину з найбiльшим старанням та  й
не жалую свого труда i любовi, бо нагорода за це наступила вже. Iван  (так
звався той син) - то одинока радiсть мого життя, а  як  бог  допоможе,  то
послiднi лiта проживу коло його; це  обiцяв  вiн  менi,  i  вiн  додержить
слова.
   Вiн уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби  звидiти
свiт; опiсля хоче осiсти тут i зажити життям i звичаями свого  колись  так
почитуваного i загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того  Iвана;  вiд
часу, як я тут у панi Марко, не вiдвiдував ?? анi разу, але вона зве  його
сво?м ангелом, а листи його до  не?  дишуть  глибоким  поважанням,  тонким
чувством i незвичайною iнтелiгенцi?ю.
   У панi Марко широке знання, а дар  бесiди  iмпонуючий.  Коли  говорить,
можна за нею писати, ?? мова поправна, iнтересна,  i  в  не?  разить  лише
одно. Обдарена багатою  фантазi?ю,  пересаджу?  кожду  прожиту  подробицю,
представля? ?? майже неможливою. Часто оповiда? цiлi романи, в котрих гра?
завсiгди сама головну роль. Я  прислухуюся  ?й  радо.  Всi  ??  оповiдання
уложенi так зручно, кiнчаться  так  щасливо,  що  вона  ними  бавить,  мов
книжка, ?? вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокiйна  i  держиться
дуже строго давнього доброго тону. Це послiдн? личить ?? iстотi знамените,
i я не можу собi уявити, як вона могла б уживати таких рухiв або слiв,  як
тiтка, або навiть i таких  поглядiв.  Якраз  вона  дама  "наскрiзь  добрих
обича?в", i я ?? за те дуже поважаю. О, яка ж рiзниця мiж  нею  й  тiткою!
Нi, це вже таке щастя, що я дiсталася до не?,  що,  мабуть,  iншого  й  не
просити менi в бога...
   Коли я оповiла ?й свою одностайну iсторiю,  розказала  вона  менi  свою
майже в тiй самiй хвилi, мов у вiдповiдь i з якоюсь гордiстю. В ?? iсторi?
було стiльки романтики, стiльки подiй, стiльки  ослiплюючих  хвиль,  що  я
майже соромилася свого життя "без подiй".
   - Так, так, - говорила вона, - i то не ? ще все,  що  я  тут  оповiдаю;
коли б списала те все, що прожила, скiльки  поклонникiв  мала  я  в  сво?х
молодих лiтах i з якого роду, то не одна завидувала б менi або й  прозвала
безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму i не вибрала за  мужа
якого графа, лиш лiкаря...
   Я люблю i поважаю ?? щиро, а вона для мене добра i щира, мов бабуня.
   - Бiдне дiвча! - каже менi не раз, гладячи раз по раз мо?  волосся  (о,
вона його так часто подивля?). - Ви навiть не зна?те, що то  значить  бути
"молодою", а ще менше "молодою i гарною", та зате ви  скiнчений  характер.
Коли мiй великий льос вигра? (вона об тiм часто говорить), то  виберуся  в
велику подорож i заберу й вас з собою.
   - Тодi по?демо до Швецi? i Данi?, - обзивалася я i майже чула,  як  мо?
очi засяяли. Я була в  скандiнавську  лiтературу  "по  вуха"  влюблена,  i
мрiяла все об тiм, щоб побачити хоч Данiю, як не всi тi пiвнiчнi кра?ни, з
?х чудово-гарними кра?видами, з ?х фiордами, з ?х мужами,  як  Стрiндберг,
Брандес i пр. Особливо до Данi?  тягнуло  мене.  I.  П.  Якобсен,  котрого
творами я, мов звуками улюблено? рiдно? пiснi, впоювалася, був ?? сином  i
все, що тикалось тi?? дрiбненько? кра?ни, займало мене глибоко.
   - Добре, до Данi?, а також до Iталi?, до Неаполя... -  Вона  усмiхалася
любо де мене, мов рада була вже тепер з мо?? утiхи, яку я  мусила  б  тодi
вiдчувати.
   Однак великий льос не вигра? i ми сидимо тихенько та живемо  спокiйним,
одностайним життям.
   Панi Марко займа?ться полiтикою, прегарними гафтами[81], сво?м  городом
i цвiтами, котрими всi поко? ?? дуже гарного помешкання майже переповненi.
Я вiддаюся  по  сповненню  сво?х  обов'язкiв,  як  каже  вона,  "приватнiй
фiлософi?".
   Живемо в згодi, i мiж нами не заходять нiколи такi  непорозумiння,  як,
напр., з тiткою. Вона вирозумiла i зглядна[82],  впрочiм,  i  зовсiм  iнша
людина, як тiтка. Часами бува? дразлива, але це  ма?  свою  причину  в  ??
недузi (у не? серцевий блуд), i тодi бува? майже невиносимо прикрою. Однак
чи я не перебувала  школи,  в  котрiй  навчилася  складати  покiрно  крила
гордостi? Чи зносила я стiльки горя  на  те,  щоб  не  узглядняти  настрою
хорих? Нi, я стала терпелива i лагiдна, а та моя лагiднiсть ломить  тверду
вдачу старо? дами i з'?днала менi щире прив'язання ?? назавсiгди.
   - Зна?те, Наталi?, - казала менi одного разу по викликанiй нею сценi, -
що я просидiла би не раз i годину та дивилася б на вас, як  ви  сидите  он
там похиленi над роботою, на ваш  лагiдний  непорочний  профiль,  на  вашi
сумовито зложенi уста, котрi свiдчать ясно, що знаються з жалем аж  надто.
Тодi говорю собi самiй: чому сироти нещасливi? Чому й я не раз така прикра
i жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-пiд рiдно? стрiхи мiж
чужi люди? Чому, чому воно так? Не гнiвайтеся, дитинко, на мене, говорить,
бог менi свiдком, що це недуга чинить iз мене таку тиранку i  що  ви  менi
дорогi й милi, мов власна дитина...
   А я кинулася до не? та просила ??, щоб не говорила так, що того не можу
слухати, що вона добра, що я недугу вiд вдачi вмiю розрiзнити i  що  я  не
уражена, нi, нехай вона собi не робить закидiв, не дразнить себе  даремно;
що, може, я й справдi провинилася чим, сама винувата за ?? злий гумор... а
сльози так i тиснулися до очей, тиснулися, i я з болю мало  що  вголос  не
зойкнула! Але перемогла себе.  Я  мала  те  пересвiдчення,  що  вона  була
справдi добра, бачила прецiнь не раз, як ряту? деяких бiдних, що лиш  коло
не? туляться, та й для  мене  добра,  i  вже  тим  самим  го?ть  рану,  що
призна?ться, що завдала ??. Менi й цього доволi, я й за це вдячна...
   Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш двi. Одна  -  то  молода
малярка,  прехороша  поетична  душа,  а  друга  молода  замiжня   й   дуже
iнтелiгентна жiнка, на iм'я Оксана Б.
   З чоловiком сво?м розвелася по роцi подружжя. Не був  ?й  до  пари.  ?х
подружжя було "непорозумiнням", як оповiдала  сама,  котре  не  могло  чим
iншим скiнчитися, як розлукою.  Любов  до  нього  змiнила  ??,  а  щоб  не
"отупiла" цiлком, розвелася з ним на неозначений час i вернула до родичiв,
у котрих пробувала й досi.
   - Не думайте, що вiн лихий чоловiк, - говорила менi, - вiн навiть  дуже
добрий, i лиш ми не розумi?мося! Я  заподатлива  i  зам'яка  супроти  його
хоробливо консеквентно? вдачi, жорстоко?  упрямостi,  i  вiн  мене  нищить
сво?ю iстотою. Що ж, чи було нам задля церковно? зв'язi i далi жити  разом
та замучувати себе? В мене ? ма?ток,  i  я  пiшла  сво?ю  дорогою,  а  вiн
остався радо сам. Ми розсталися в мирi i  так,  що  коли  одно  за  другим
затужить справдi, можемо знову зiйтися...
   Говорила за?дно, що вже в натурi подружжя лежить те, що воно тратить iз
часом на красi, i що модний[83] чоловiк  нездiбний  до  його.  Або,  може,
нездiбнi до його немiчнi характери? До нас заходила дуже  часто,  з  панею
Марко зналася вже вiддавна i була навiть ?? ученицею, а  ??  сина,  т.  ?.
лiкаря - звала сво?м товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до  меду,
а я любила ?? так само щиро. Була вразлива, честолюбива i дуже музикальна,
а з саркастичного настрою не виходила майже нiколи. Мене  впевняла,  що  я
характер трагiчний з "артистичними зарисами", i що не  смiю  нi  за  що  в
свiтi "вiддаватися". А я й не думаю нiколи виходити замiж.
   Я вiддалася "приватнiй фiлософi?", щоб казати вже словами добро? Марко,
i живу собi спокiйно, цiлком удоволена. З товариств, в  якi  ходжу  рiдко,
вертаю  майже  завсiгди  втомлена  i  розстро?на.  Я,  молода,  чуюся  мiж
ровесницями самотньою i старшою. Оповiдала я  раз  про  те  панi  Марко  й
питала в не?, що це таке.
   - Ви виросли понад буденщину  i  традицiональнi  погляди,  -  вiдповiла
вона, - а дух ваш мчиться вперед. тому чу?теся в ?х товариствi  самотньою.
Чим дальша висота, тим i самотнiша,  -  чи  вам  це  нiколи  на  думку  не
приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те  саме  мiрило,
що до других пересiчних молодих дам, однак ви не мовчiть стiльки;  виявiть
себе самi свому окруженню, надайте собi самi вартiсть, не  ждiть,  щоб  ??
надавали вам iншi, а може, й такi, що не знаються на вас!
   - Я не маю дару бесiди, панi Марко; ви ж це зна?те!
   Вона смiялася.
   - Невже ви не дума?те ясно i логiчно?
   - Може, й не думаю, не знаю.
   - Але ж бо я в те не вiрю!
   - Мене привчено з дитинства мовчати так, як i терпiти.
   - Чи вiдчува?те тому потребу писання, що,  як  кажете,  не  ма?те  дару
бесiди?
   - Я не знаю, - вiдповiла я, - однак знаю те, що писання ? для мене тим,
чим воздух i свiтло.
   А там - була ще одна причина, задля котро? я  товариств  уникала;  панi
Марко також ?? зна?.
   - Ви полохливий характер, - сказала менi раз, - замкнений, мов та нiчна
цвiтка, належите до тих тонко зорганiзованих натур, що вже краснiють, коли
?м лиш на долоню глянути.
   Така вже дивна вдалася.
   Заходжу звичайно  в  родини  урядникiв,  але  тодi  "прикидуюсь"  майже
несвiдомо в якусь iншу людину, доступну  ?х  думкам,  а  сво?  "я",  котре
вiдслонюю лиш поодиноким вибраним, заслонюю обережно перед ?х цiкавiстю.
   Одного разу привiв мене один молодий розгарячений чоловiк до того, що я
вiдслонила перед цiлим менi зовсiм байдужим товариством  мою  душу  аж  до
"наготи". Лютилася опiсля за те невимовне. Про характер мо?х думок настало
незвичайне здивування, iменно тому, що дихали новочаснiстю i були сво?, не
визиченi. Опiсля велася  мова  про  нужденне  положення  нашого  народу  i
лицемiрну полiтику полякiв супроти його i правительства.  Я  розгарячилася
аж до зворушення й чула, що мо? очi горiли незвичайним огнем. Я ненавидiла
полякiв вже  вiдай  вродженою  ненавистю  i  не  вмiла  нiколи  оставатися
спокiйною, коли говорили про них. Вкiнцi сказала:
   - Нехай утискають нас поляки до скону[84], нехай видумують на нас плани
i заходи, котрi, щоправда, шкодять нам багато, пiдтинають не  одно  життя,
але яко нацiю нас затерти - це не вдасться ?м нiколи! Ми - сонна,  лiнива,
вигiдна сила, що до терпiнь звикла, мов в'язень до оков, однак, подразнена
раз до кровi i введена в захват, зломить тиранську  руку  раз  назавсiгди.
Коли тiльки сотна частина мого  народу  вiдчува?  так,  як  я,  то  ми  не
згинемо! Я перенята його ?ством, мов рослина сонячним свiтлом, а коли  хто
так вiдчува?, то не загиба?.
   - Що ви можете, бувши женщиною, вдiяти,  напр.,  для  свого  народу?  -
обiзвався якийсь румун до мене.
   - Що? Коли я буду його гаряче любити, признаюся його членом усюди  й  у
всiм, то зроблю доволi.
   Пiзнiше сказав вiн до однi?? з мо?х  знайомих:  "Вона  свiдома  людина,
однак що задуму?  властиво  зi  сво?ю  любов'ю  до  народу?  Видавати  яке
революцiйне письмо, яку  "бомбу"?"  -  I  смiявся  грубим  смiхом.  Другий
обiзвався: "Вона умна, а навiть i хороша, однак я би  з  нею  не  женився,
менi навiть щось подiбного на думку не прийшло б.  А  по  тому  ота  якась
нервовiсть у не?, що майже вiдгаду? чоловiка; або очi  ??  -  горять  вже,
заким що оповiсть! Духова напруженiсть .при нiй просто  замучу?  чоловiка.
Нi, нi, моя жiнка не така ма? бути! Напр., не можу собi уявити,  щоб  вона
менi подавала рано до лiжка каву або щоб вийшла проти мене з шнiцельком; а
до того ще бiдна... бррр!"
   Я смiюся з таких "мужiв" i уникаю ?х товариства, мов уразливих мух. Я й
не "люблю" нiкого й не клопочуся нiякими мужчинами; а коли думаю про  них,
так сто?ть мiж ними Орядин, як свiтило. Я з ним не  сходжуся  нiколи,  хоч
вiн i живе тут, однак знаю, що вiн iде "вгору".  Вiн  працю?  в  одного  з
найзнатнiших адвокатiв i про його говорять, що вiн "бистроумний i  здiбний
чоловiк". В жiночiм свiтi уходить за пожадану партiю,  тим  бiльше,  що  ?
гарний i не робить собi з жiнок нiчого. Проживши тут у  панi  Марко  майже
цiлий рiк, не стрiчала я його нiколи, i аж в остатнiх днях згаданого  року
зiйшлись ми припадком[85]. Одного разу  зайшла  я  до  бiблiотеки  якогось
товариства, щоб там вибрати якусь книжку для панi
   Марко. Саме в тiй хвилi, коли я хотiла вступати в  кiмнату,  створилися
дверi зсередини i вiн вийшов. Побачивши мене, змiшався  до  переляку:  тим
часом я, урадувана побаченням його, усмiхнулася; однак вiн лиш  поздоровив
i, не промовивши до мене анi слова, вiдiйшов чимскорше. Його  переполох  i
змiшання вразили мене так сильно, що я майже забула, чого сюди прийшла.  Я
не була йому ще байдужною, це помiтила я вiдразу. Так лякатися  можна  лиш
тих осiб, про котрих  дума?ться  много,  а  уника?ться  ?х.  Я  усмiхалася
свавiльно при спогадi цiло? притичини,  воно  настроювало  мене  в  першiй
хвилi весело, так, в першiй хвилi: бо опiсля думала я вже довго  й  iнакше
про його. Ми би ще могли злучитися, думала я мiж iншим, однак злука з  ним
не була для мене чимсь дуже важним.
   Вернувшись цього-таки вечора з прогульки  з  панею  Марко,  я  кинулась
втомлена на софу i обернулася лицем до стiни. Я аж до втоми надумалася над
ним. Не бачачи його цiлий рiк, я майже забула про його,  а  тепер  вiджила
нараз цiла минувшiсть, i я почула його вплив. Чи це вплив його  вигляду  -
вiн змужнiв ще бiльше i змiнився -  чи  це  вплив  тi??  яко?сь  сили,  що
панувала завсiгди надi мною, навiть помимо всього опору з мо?? сторони?
   "Die Liebe ist ein weites Meer und  hat  seine  Ebbe  und  Flut,  seine
Brandung und Riffe, seine sturmbewegten Wogen und seine glatte  und  klare
Spiegelflache"[86], - стояло раз в однiм дуже гарнiм любовнiм листi одного
нiмця.

   * * *
   Небавом по тiм подибала я його знов. Я йшла з Оксаною  i  пiзнала  його
вже здалека.
   - Це гарний мужчина, що он тут iде, Наталко! - замiтила вона.
   - Гарний.
   - Вiн мина? щодня попри  наше  мешкання,  став  недавно  мо?м  сусiдом.
Придивiться йому добре, в нього ? раса.
   Я мовчала, зата?вши  сво?  нагле  зворушення.  Я  нiколи  не  згадувала
молодiй жiнцi про свiй "роман" з ним, а тепер не була до  того  вiдповiдна
хвиля. Вiн надходив чимраз ближче.  Я  знала  його  надто  добре,  щоб  не
помiтити змiни, яка зайшла з ним у тiй хвилi, коли  минав  нас.  Його  очi
розiскрилися так, що це  "щось",  що  обгортало  його  давнiше  при  менi,
заволодiло ним i в цiй хвилi! Я могла би собi подумати,  що  вiн  мене  не
завсiгди "любить", хоч як  ми  розсталися...  Вiн  поздоровив  мене  майже
упрямо.
   - Ви знайомi з ним i не кажете анi слова! - накинулася на мене Оксана.
   - Це знайомiсть ще з мо?? батькiвщини, - вiдповiла я побiжно.
   - Чи ви зна?те його ближче?
   - Знаю.
   - Що ж це за один?
   - От собi!
   - Його хiд характеристичний, - щебетала вона.
   - Справдi, - обiзвалась я. - В нього вiдповiда? собi все посполу,  його
хiд, його рухи, його письмо i характер - все однакове.
   - А серце його?
   - А мене що воно обходить?
   - Ох, якi ж ви прудкi! - I вона розсмiялася. А я подумала собi якраз те
саме, що перед роком, при розстаннi, i майже тими самими  словами:  "Таким
люблю його, гордим i сильним", - а опiсля посумнiла...

   * * *
   Одного дня, може, в три  мiсяцi  по  тiй  стрiчi,  пiшла  я  з  молодою
товаришкою на якусь наборзi уладжену виставу  образiв.  Ми  знаходилися  в
передпослiднiй кiмнатi. Молода  дiвчина  задержувалася  довго  при  кождiм
образi, а я вертала все  наново  вiд  одного  до  другого.  В  притикаючiй
послiднiй кiмнатi чути було, як мужеський голос  щось  поясняв,  а  на  те
вiдповiдав якийсь голос жiночий; цей  мужеський  здавався  менi  знайомим.
Минаючи попри створенi дверi, заглянула я незамiтно в кiмнату  i  побачила
там Орядина. Перелякана, метнулась я вперед, однак вiн побачив мене. Зараз
по тiм почав до когось дуже голосно говорити i смiятися, i нiколи,  нiколи
в життi не забуду я iнтонацi? мови його i характеру його тодiшнього смiху!
Одно й друге тикалось мене, мало мене понизити.
   Я чула, як спаленiла сильно. Вiн смiявся так, мовби  йому  хто  дарував
мiльйони, i заявляв менi тим  смiхом,  що  не  журиться  мною  зовсiм.  Це
зранило мене так, що я з досади майже задрижала. Який здавався гордий,  що
перемiг чувство любовi, i як йому було з тим спiшно,  щоби  менi  дати  те
вiдчути! I я вiдчула це, як бажав. В мене  слух  для  модуляцiй  людського
голосу незвичайно тонкий, а чуття не менше, i тому  не  обманило  мене  нi
одно, нi друге. Чи вiн соромився сво?? любовi до мене? Була  це  ненависть
чи гордiсть? Яка гордiсть?
   I я терпiла вiд того аж до знесили.
   Коли ловлю себе на тiм, що його образ ста? перед мою душу, то я заявляю
собi насмiшливо, мов якiйсь iншiй  iстотi,  що  про  те  все  люблю  його.
Заразом обгорта? мене почуття, мовби тепер iз цi?ю любов'ю  приступало  до
мене щось величне i поважне, щось,  що  луча?ться  чоловiковi  лиш  раз  в
життi... Iншим разом закидую все i поринаю в працi.
   Уздрiвши його якось раз в мiстi вже здалека, я забiгла  скоро  в  якусь
протилежну вулицю i втiкала нею так скоро, як лиш при людях випадало, щоби
не подибатись iз ним. Сильно зворушена, вiдчувала я цiлком те саме  прикре
чувство, що тодi при його смiху на виставi - гидке чувство покори...
   _ IX
   I знов минув довгий одностайний час,  минула  зима,  наста?  лiто.  Про
Орядина менi майже байдуже. "Вiдцуралась" його майже цiлком, i  живу  знов
"спокiйним" життям. Нового в нiм не лучалось менi нiчого, хiба, може,  те,
що в мене одним знайомством бiльше. Пiзнала я  сина  панi  Марко,  лiкаря;
пробував у нас щось шiсть недiль.
   Одного дня прийшов вiд його лист, в котрiм писав, що  прибуде.  Сам  не
надiявся, що якраз тепер буде  мати  нагоду  побачити  свою  матiр;  однак
пiзнiше вiдплине, може, де далеко i подорож та забере  багато  часу,  тому
користа?  зi  свобiдних  шiстьох  недiль  i  прибуде,  щоб  оглянути  свою
батькiвщину i дорогу матiр.
   Утiха панi Марко була невимовна. Не бачила його майже  три  роки  i  ?й
здавалося, що з його при?здом прибуде все ?? минувше щастя, вернуть  гарнi
днi ?? минулих лiт, i вона аж поздоровiла.
   - Я ладилася  вже  вмирати,  -  говорила  сво?м  знайомим,  усмiхаючись
весело, - а тепер аж поздоровiла.
   Цiла хата готовилася  на  його  приняття,  мусила  пристроюватись,  мов
молода для молодого. Все блищало, сяяло в нiй, дихало якоюсь  святочнiстю,
новiстю, якимсь ожиданням. Для нього призначена кiмната сталася  осередком
думок добро? матерi i вона  була  би  найрадше  прикрасила  ??  лиш  самим
золотом i срiблом. Найкращi i найдорожчi цвiти мусили перенестися до  його
кiмнати, а вона, любуючись ?х барвним видом, говорила раз по раз,  що  вiн
?х любить, любив ?х ще малим хлопцем...
   Я боялася його при?зду.
   Вiдвикши вiд мужчин, я стала майже несмiлива i  боязлива  й  уникала  з
ними стрiчi. Мене обгортав  неспокiй  при  думцi,  що  прийдеться  небавом
проживати з чужим незнайомим чоловiком пiд одним дахом, стрiчатися  з  ним
по кiлька разiв  денно,  сидiти  разом  при  столi,  вiдповiдати  на  його
питання. Це було менi дуже не в смак, i я зiтхала нишком i  просила  бога,
щоб той час  минув  якнайскорше,  i  щоб  ми  знов  лиш  обидвi  осталися,
проживали тим тихим, спокiйним життям, як досi.
   Вiд часу до часу прокидалося в менi  i  чувство  завистi.  Панi  Марко,
котра займалась досi лише  мо?ю  особою,  "любила"  досi  найбiльше  мене,
звернеться цiлою iстотою (так думала я) до свого того боготвореного  сина,
i я остануся для не? лиш "товаришкою", потрiбною тiльки до услуги.
   Я була привикла до того, що з ?? окруження була я  ?й  найсимпатичнiша,
що сво? серце виявляла передi мною i дiлилася найменшою думкою зо мною.  А
тепер, може, змiниться то. Тепер прибуде вiн,  син  того  укоханого  мужа,
котрого не  забула  й  досi,  i  йому  будуть  мусити  всi  вступитися.  Я
насамперед! Так, я вiдчувала, що з його при?здом  зайде  змiна  i  в  мо?м
життi, i що в його особi зближа?ться  до  мене  якийсь  неприятель,  i  то
такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що  панi  Марко  об
нiм оповiдала i що дихало з його писем до не?, викликало поважання, i  вже
на сам спогад, що, може, й я буду мусити  коритися  йому,  ворохобило  мо?
нутро, наповняло якоюсь горестю i упрямiстю. Я не хотiла нiкому  коритися,
нi, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсiм нi!
   Коли настав день  його  при?зду,  я  ходила  зворушена,  роздразнюючись
чимраз бiльше прерiзними дрiбними орудками, що ?х на просьбу панi Марко  я
полагоджувала для нього.
   "Я вже тепер його обслугую, - говорила я глумливо до свого серця,  -  а
коли при?де, то буду лиш при дверях стояти i ждати на прикази".
   Коли надходила година його при?зду, я  випросилася  нiби  до  Оксани  i
пiшла далеко на прохiд в поле. "Так, - думала я, - нехай  собi  вже  тепер
при?жджа?, нехай вiтаються досхочу, тiшаться собою  посполу.  Я  бодай  не
буду при тiм i не почую  приказiв:  "Наталi?,  велiть  подати  каву",  або
"велiть подати воду, зачинiть вiкно" i т. д.".
   I пiшла. Ходила я i  блукала  довго-довго  по  полю.  Мучилася  рiзними
роздразнюючими думками,  рiзними  спогадами  з  минувшого  i  теперiшнього
життя. Думала про Орядина, про його гордiсть, про те, що  не  бачила  його
вже так довго, а хоч i бачила, не поговорила з ним нi  слова;  думала  над
тим, що ненавидить мене тепер i що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю
нiкого в свiтi, хто би займався мо?ю iстотою, переймався нею наскрiзь, як,
напр., бабуся! I я згадала ??, а згадавши ??, сплакала  мимоволi.  Так,  я
блукала сама мiж людьми, мусила собi сама бути i провiдником, i оборонцем,
i всiм на кождiм кроцi. Чи така вже моя доля  довiку?  Нерозумна  я,  коли
думала якийсь час, що оця жiнка, котрою мене бог мов  за  всi  дотеперiшнi
муки нагородив, любить мене хто зна?  якою  любов'ю!  В  не?  прецiнь  хто
iнший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка,  -  хтось,  супроти  кого
вона ма? i обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю  для
не? - i вона менi нiчого не винна... Нi, нi,  вона  не  винна  нiчого,  ??
заплата i презенти перевищують геть-геть мою працю в ?? домi...
   Такi i подiбнi думки дразнили мене, мов невидимi демони, доки сонце  не
ладилося до заходу, доки додому не вернула.
   Вернувши,  хотiла  я  зайти  незамiтно  до  сво??  кiмнати,  однак  мов
наперекiр менi сидiла панi Марко зi сво?м сином на верандi, котру я мусила
переходити, щоб дiстатися якнайборше до сво?? кiмнати.  Несмiливим  кроком
пiдходила я до дому. Я знала, що люди на верандi мусили мене  вже  здалека
замiтити; я ж переходила зiльник, що пишався перед ?х очима,  i  не  могла
остатися незамiченою.
   - Ходiть, Наталiе, ходiть уже раз! -  кликала  з  нетерпеливою  радiстю
панi .Марко, коли я пiдiйшла вже до сходiв веранди.  -  Де  ви  так  довго
забарилися? Я вже туй-туй що не розгнiвалася на вас. За вами  посилала  до
Оксани, бо ви казали менi, що iдете до не?... Ой, з вас великий крутар!  -
додала нiби серйозно i,  всмiхаючись,  погрозила  пальцем.  -  Ви,  певно,
боялися по свому звичаю стати менi в чiм-небудь на завадi, напр., нинi при
стрiчi з мо?м дорогим сином. Я вас добре знаю! - I звертаючись до молодого
чоловiка, що сидiв бiля не? i замовк, побачивши  мене,  додала:  -  Це  та
сама, Iване, що я тобi об нiй писала. Вона упри?мню?  менi  днi,  живе  зi
мною в тiй самотi i зносить всi вибаги мо?  терпеливо.  Це  вона,  Наталiя
Верковичiвна!
   Вражена щирими словами панi Марко, я встидалася сво?х передуманих дум i
недавно ще почувано? завистi. Змiшана i трохи заклопотана, спинилась я  на
верандi i майже не знала, в який спосiб обiзватися. Так само була я й дуже
здивована. Передi мною стояв цiлком iнший чоловiк, нiж я  собi  його  досi
уявляла. Нiчого геройського не було в нiм, ростом чи не нижчий вiд мене, з
лиця майже негарний, опалений сонцем,  темно-русявий,  з  окулярами  перед
ясними, проникливими очима, котрi спочивали тепер з холодною цiкавiстю  на
менi.
   - Мило менi пiзнати вас, - обiзвавсь рiвним,  звучним  голосом,  -  тим
бiльше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала менi багато гарного  про
вас. - I з тими словами подав руку, нi, не руку, а  два  пальцi.  Я  ледве
доторкнулася ?х, склонившись майже незамiтно, а вiдтак  i  вiддалилася  до
сво?? кiмнати. Стiльки було  всi??  бесiди  мiж  нами  сьогоднi.  Коли  я,
покликана наново панею Марко, прийшла  вдруге  мiж  них  на  веранду,  вiн
оповiдав далi щось матерi i мов не замiчав  мене.  Та  й  мав  же  вiн  що
оповiдати: вiн подорожував стiльки по  свiтi,  пробував  щохвилi  в  iнших
кра?нах, бачив стiльки, тож i мiг оповiдати, мов "з  книжки".  Адже  задля
пiзнання свiту вступив до маринарки. Я сидiла недалеко них мовчки, слухала
i приглядалася  йому.  По  нiм  було  видно  слов'янське  походження,  хоч
здававсь менi дуже  знiмченим.  Говорив  знамените  нiмецькою  мовою  i  з
очевидним замилуванням; з його рухiв видко було певнiсть, а  з  його  мови
широкий  свiтогляд.  Менi  навинулася  мимоволi  замiтка  Оксани,  що  вiн
"?вропе?ць" i що йому цiлком байдуже, до яко? вiн нацi? належить.  З  його
бесiди додумувалась я, що вiн демократ, хоч iз друго? сторони пробивавсь у
нiм якийсь аристократизм, котрий застерiга?ться  заздалегiдь  вiд  усякого
спiльництва з тим, що звуть "плебейськiстю", сторонить вiд його в  думаннi
i в учинках.
   Я прирiвняла його до Орядина, i вiн видався  менi  контрастом  того  ж.
Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже  поганий.  Орядин  був
iнтересний сво?ю  непостiйнiстю,  сво?ю  гарячою,  лиш  почасти  гамованою
натурою, а цей сво?ю тонкiстю так в рухах, як i в думаннi, сво?ю  лагiдною
певнiстю.
   Вiд часу до часу задержувався в бесiдi його ясний, бистрий зiр на менi,
мов слова його говорилися i для мене, але я знала, що вони не були  i  для
мене висказанi, я вiдчувала це. Його iстота  була  менi  така  чужа,  така
далека всьому тому, в чiм я жила i чим була наскрiзь  перейнята,  що  мене
обгортало все наново чувство самотностi, i я мимохiть зверталася  в  думцi
до  Орядина.  Вiн  iнший,  сто?ть  чимось  так  близько  до  мене,  чимось
спорiднений зi мною, чомусь так добре, добре  знайомий!  Чому  загнiвався?
Яке зло заподiяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одно?  матерi
дiти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б вiн знав, яка я  самiтна,
як жадна не раз сильно? опори, соромився би свого поведення...

   Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Панi  Марко  майже  не  замiчала
мене, а я старалася всiма силами не звертати нi ??, нi його уваги на себе.
Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила  раз  по  раз,  що  вiн  "цiлий
батько", дивилася, слiдила за ним вогкими очима, гладила його по лицi,  по
волоссю, мов малу  дитину,  а  вiн,  розжалоблений  тою  любов'ю  i  майже
засоромлений, цiлував вдячно руку, що провадила його з наймолодших  лiт  i
стерегла вiд зла i горя, мов рiдна мати.
   - Ти менi нiколи не справляв гризоти, -  чула  я,  як  до  нього  нiжно
говорила, - цiлком так, як твiй дорогий отець. Ти будеш  колись  так  само
добрим мужем, як вiн, вiрним  таким...  не  правда  ж,  мiй  любий,  любий
сину?..
   - Що я люблю, люблю вже навiки, - вiдповiв вiн  ?й  пiвголосом  словами
поета Гейне... I тi слова запали менi глибоко в пам'ять. Гарнi!

   * * *
   Спершу держався вiд мене подалеки, мовби боявся з  мо??  сторони  якого
нападу на себе, а я, горда, несмiлива,  вразлива,  задивилася  на  його  i
поступала собi так само, що аж смiшно було. На  його  питання  вiдповiдала
коротко i холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би i як коротко уникала
тривожно, а коли не могла вiд того оберегтись, то  сидiла  вже  мовчки,  з
опущеними вiями i  не  заговорила  нiколи  перша.  "Я  не  забуваю,  що  я
товаришка! - говорив йому мiй погляд. - Не забуваю, не бiйтеся! Я  до  вас
не зближуся анi на один крок, анi одною думкою, я не з тих, перед  котрими
треба утiкати!"
   Чи вiн розумiв мене?
   Не знаю.
   Пiзнiше, т. ?. коли минув перший тиждень, став  iншим.  Розпочинав  сам
розмову, оставався радо в  мо?м  товариствi,  а  деколи  задержував  майже
насилу рiзними питаннями,  коли  я  не  хотiла  з  ним  довго  розмовляти.
Звичайно розпочинав розмову  розпитуванням  про  життя  i  привички  сво??
матерi  або  про  ??  заняття,  опiсля  переходив  на  мо?  заняття,   мо?
замилування... про те, що мене найбiльше займало, про музику,  лiтературу,
про мо? знайомства. Розпитуючи про знайомства,  дивився  на  мене  довгим,
повним  поглядом.  Я  вiдповiдала  коротко,  ретельно,  мов   мусила   так
вiдповiдати; вiн мав, впрочiм, дивний i лиш йому властивий спосiб  питати.
Чинив це так лагiдно, так спокiйно заразом, мовби то не "товаришка" стояла
перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей
щохвилi i не вернутися. "Тому вiн i лiкар, - думала я собi, - привчився  з
рiзними людьми рiзних способiв".
   Часом, коли я безмовно i безшелесне вешталася  по  хатi,  чи  спрятуючи
що-небудь, чи поливаючи  цвiти,  чи  переходячи  по  що-небудь  через  усi
кiмнати,  слiдив  неустанно  поглядом  за  мною.  Спершу  боялась  я   тих
проникливих цiкавих поглядiв з-поза окуляр, але з часом привикла я до них,
i вони  не  здавалися  менi  вже  такими  гострими,  тим  бiльше,  коли  я
переконалася, що вiн наскрiзь лагiдна натура.
   Одного разу було в  нашiм  городi  занятих  бiльше  робiтникiв:  копали
ставок. Вiн наглядав за працею сам, вештався невтомимо бiля них  вiд  рана
до вечора, оповiдаючи ?м бог зна? що, пояснюючи та навчаючи ?х про  рiзнi,
?м незвiснi речi. Довiдавшись при тiй нагодi, що в одного з них дитина вже
вiд довшого часу слабу?, зайшов туди переконатись наочно об усiм. Одному з
робiтникiв виробив прохання, щоби його старого немiчного батька приняли  в
дiм бiдних, а одному виробив мiсячну запомогу. Цей був уже старий чоловiк,
походив зi значно? колись родини i стерiг завсiгди влiтi нашого городу.
   - Прийдеться зi старою просто з голоду згинути, коли сили  в  руках  не
стане, - говорив досi, - бо жебрати не вчився я замолоду та й на  старiсть
не потраплю.
   Ми були би об тiм всiм i не знали, коли би старий не оповiв нам того, а
мати подужавшо? дитини не прийшла подякувати за добрий  вчинок  i  грошову
помiч, яку вiд його дiстала, його не було  тодi  дома,  однак  панi  Марко
обiцяла бiднiй, що перекаже синовi слова подяки... Коли  повернув  i  вона
все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто  окропом  обiлляв.
"I не мали що згадувати, та це", - вiдповiв. А побачивши припадком i мене,
зморщив брови, вхопив капелюх i вийшов знов кудись.
   По трьох недiлях стали ми вже цiлком добрими  товаришами.  Я  навчилась
розумiти його лагiдне, однак супроти себе  майже  строге  поступування,  а
вiн, пiзнавши мою вразливу, полохливу  вдачу,  обходився  зi  мною  нiжно,
обережно, мов з мотилем.
   - Ви боялися мене спершу, сторонили вiд  мене,  -  сказав  менi  одного
разу, коли ми сидiли якось у кiмнатi, я при якiйсь "термiновiй" роботi для
панi Марко, а вiн з газетою в руках, читаючи що iнтереснiше уголос.
   - Боялася.
   - Чому? - Його ясний повний погляд спинився вижидаюче на менi.
   Я в першiй хвилi вагалася оповiсти йому, що мене вiд  нього  вiдпихало,
але врештi сказала. А то, як менi здавалося, що  вiн  боявся  мене,  немов
маловажив за те, що я лиш "товаришка"! Здавався менi зарозумiлим  i  надто
критично успособленим; я чулася при нiм пригнобленою, боялася i  того,  що
вiн стiльки знав i бачив. (Тут  вiн  усмiхнувся  весело).  Менi  неустанно
привиджувалося, що вiн у глибинi свого серця глумить собi з мене i з того,
що менi було найсвятiше.
   Вiн прислухався спокiйно мо?м словам, мов ждав  ще  дальших  i  дальших
об'яснень, а врештi сказав так само спокiйно, майже байдуже:
   - Це правда, я уникав вас дiйсно. В менi якась особливша  i  непоборима
антипатiя супроти всiх товаришок, гувернанток, учительок  i  тим  подiбних
iстот. Чому, сам не знаю. Може бути тому, що вони нагадують менi  тих,  що
хотять tout рriх[87] стояти  "самi".  Я  мав  часто  нагоду  стрiчатися  з
невикiнченими емансипатками, а тi  так  обридли  менi  з  сво?м  "питанням
жiночим" i балаканням про рiвноправнiсть, що я ?х нiколи не можу стерпiти.
Не думайте, - додав поважно,  -  що  я  належу  до  тих,  що  моляться  до
непросвiчено? женщини, що ?х iдеалом або молода неосвiчена на?вна дiвчина,
або замiжня жiнка з величезним бiлим фартушком i купою ключiв при боцi.  Я
знаю, що викликало рух жiночий, так само, що викликало й соцiалiзм i  iншi
об'яви в суспiльствi. Я знаю,  що  вони  i  мають  право  домагатися  того
всього, чого власне домагаються; я переконаний, що вони  доб'ються  колись
сво?х жадань; лише, бачите, я не можу цiлком з тим погодитися,  щоб  жiнку
трактовано лише як людину, як це власне роблять оборонцi полу жiночого,  а
не також, як i жiнку.
   - Так у вас жiнка не те саме, що людина-чоловiк?
   - Чи словом "чоловiк" назива?ться лише мужчину?
   - Нi, однак його життя бiльше забезпечене, нiж жiнки.
   - То сво?ю дорогою; але було би лучче, коли б  зi  змiною  обставин  не
змiняли i жiнки свого характеру, т. ?. не змiняли насильно.  Я  хотiв  би,
щоб обставини змiнялися задля них, а не  вони  задля  обставин  або  задля
яко?сь "свободи". В мо?х очах женщина - то  щось  таке  несказанно  гарне,
тонке, як i мужчина в сво?м родi. Однак обо? тратять на красi,  коли  одно
прийма? те, що належиться другому.
   - Чи жiнки змiняються так сильно, на вашу думку ?
   - Ах, змiняються! Чи ви гада?те, що з доступом до всяких  занять  i  до
всяких наук зробляться сильнiшими, напр., в характерi?
   - Я думаю, що так!
   - Ну, воно зда?ться так, однак чому здрiбнiв дух  у  мужчин,  хоч  йому
подають широку науку змалку, аж  до  пiзнього  вiку?  Чому  ста?  плиткий,
поганий, самолюбний, задоволений iз себе так, якби  осягнув  уже  найвищий
верх досконалостi i дальше не  потребував  сягати?  Чому  воно  так?  Чому
знам'я нашого часу - самолюбство i обезсилення? Чи вам не приходило iнколи
на думку, що в думаннi людськiм ндетав застiй, що воно  потребу?  якогось,
сильного порушення, щоби змiнилося, вiджило, але  не  теперiшнiм  плитким,
самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистiшим i сильнiшим! Нинiшнi  часи,
- додав по легкiй задумi, - пригадують менi  морську  тишину,  напр.,  пiд
рiвником[88]. Горе кораблевi вiтрильному, коли натрапить на  таку  нещасну
пору. Ви, мабуть, не зна?те, що воно таке. Без подуву вiтру  жарить  сонце
огнем незносним i розклада? вкупi з  кислородом  воздушним  всi  органiчнi
тiла. Вода морська почина? гнити, i гидкий  жовто-брунатний  слиз  окружа?
корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль удiлю?ться м'ясу,  хлiбовi,
солодкiй водi i всiм харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та  гниль
переноситься помалу i на людськi тiла, i нема на не? лiку на цiлiм  свiтi.
Спочатку мiг би сильний вiтер зробити цьому  пагубному  процесовi  кiнець,
однак пiзнiше не приносить i вiн уже пiльги.
   - Страшно вмирати такою смертю! - обiзвалась iз спiвчуттям.
   - Не правда ж? - вiдповiв. - I вихор на морi приносить смерть,  але  се
вже iншого роду погибель. В нiй гине чоловiк  бодай  з  пiднятою  головою,
бореться i за себе i за других, гине хоробро, коли тим часом там у  тишинi
гине, мов собака. Нинiшнi часи подобають у дечiм на таку морську тишину, i
в них також багато-багато гнилi, ?м треба також сильного зворушення,  щоби
"подужали". Однак щоб завернути знов  до  першого  питання:  ви  "боялись"
мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?
   - Так.
   - Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь  правило,  за  котрим
суджу все механiчно? Я критик, се правда; часами навiть  i  безмилосердний
критик, однак бiльше над собою, як над другими. Всiх людей не можна  брати
за одно з'явище, осуджувати без розбору  тому,  що  всi  родяться,  ?дять,
ростуть i вмирають. Нi, у кождого сво? "я" цiлком  нове,  хоч  в  дечiм  i
подiбне до сво?х предкiв, як кажу, задля того не може ще один  вiдповiдати
за всiх або всi за одного, i тому я лагiдний в осудi других. Люди для мене
дуже, дуже iнтереснi, - говорив задумчиво далi, - ще бiльше,  як  природа.
Люблю в них вглиблятися, вiдгадувати ?х, а то, в чiм вони  сильнi,  в  чiм
оригiнальнi, в чiм гiднi погорди, а в чiм величнi, - але взагалi я для них
терпеливий i уважний тим бiльше, що я лiкар "тiлом i душею"  i  маю  часто
нагоду глядiти повним поглядом у глибiнь людських  душ  i  бачити  причини
деяких "чудних" ?? з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися?  -  спитав
мене, i по його майже дiвочих устах пробiг усмiх.
   - Нi.
   - Це менi мило, - вiдповiв з очевидним вдоволенням, а по  якiйсь  хвилi
обiзвався цiлком одверто: - Мати оповiдала менi дещо з вашо? минувшини,  i
я вас тепер також лiпше розумiю!
   При тих його словах я спаленiла i змiшалася.  Панi  Марко  мусила  йому
споминати певно й про Орядина, а  може,  навiть  пiсля  сво??  привички  i
пересадила  мо?  вiдносини  до  його.  Вiя  спостерiг  мо?   замiшання   i
занепоко?вся чогось i сам. Це послiдн? скрiпило мене в мо?м пiдозрiннi.
   - Вам це немило? - спитав, дивлячись на мене сво?м  звичайним  слiдячим
поглядом. - Вона нiчого такого не  говорила,  що  кидало  би  на  вас  хоч
крихiтку тiнi, противно! Тепер я вас дiйсно поважаю.  Доказом  того  нехай
вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деiнде за "товаришку",  я  би
просто, хоч i не маю до того права, не пустив вас!
   Я усмiхнулася.
   - Так що менi робити?
   - Нiчо. Жити собi так дальше.
   - Як то, без заняття?
   - Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбiльше спосiбностей!
   - Це було би й менi до вподоби, - вiдповiла я ще завсiгди усмiхнене,  -
однак iз чого жити?
   - Ах! - сказав вiн, немило вражений, i зморщив брови. - Знов оця погана
рiч! - А. вiдтак додав, усмiхаючись гiрко: - Це найголовнiша  причина,  що
виробля? тепер бiльше слуг, як людей, що затира? чимраз бiльше гордiсть  i
оригiнальнiсть i творить плебейськiсть!

   * * *
   Гарно, прегарно живеться, вiдколи вiн тут. Вiд його  вi?  iншим  духом,
свобiдним, повним охоти до життя, вiри в кращу будучнiсть; я сказала би: i
б'? сонцем...
   Не знаю, але коли прислухуюся йому, то менi зда?ться,  що  те,  що  вiн
говорить, я десь уже раз чула або  знала  сама  з  себе.  Менi  майже  все
знайоме, що вiн говорить, так мовби вiн був  мною,  лише  досконалiшим,  з
бiльшим довiр'ям до власних сил i з бiльшою погордою до рабства i немочi.
   Не боюся його бiльше. Противно, маю навiть до нього слiпе довiр'я,  хоч
супроти його я не така смiлива, як супроти Орядина. Оповiдаю йому  не  раз
стiльки, просто думаю вголос перед ним.  А  вiн  слуха?,  слуха?...  майже
задума?ться або задивиться кудись далеко вперед себе, i тодi люблю на його
дивитися, тодi його очi такi сiяючi, я сказала би щасливi. Чи вiн зна?, що
вони в його так сiяють? В його товариствi я спокiйна i певна, зовсiм  так,
мовби мала пересвiдчення, що менi не станеться анi чого болючого, анi мене
не обидить нiхто. Я i слухаю його, коли вiн менi що радить, i  послух  той
не ма? для мене нiчого понижаючого. Вiн належить  до  тих  людей,  що  анi
сво?х гадок не накидують нiкому, анi не обманюють  нiколи.  Я  помилялася,
коли думала спершу, що в його нема нацiонального  почуття;  противно,  вiн
чу?ться хорватом "душею i тiлом", але зате його вража?  майже  немило  моя
ненависть до полякiв.
   - Не лиш я одна ненавиджу ?х, - вiдповiла я йому, - ми всi укра?нцi  не
можемо ?х любити такою любов'ю,  як,  напр.,  прочих  слов'ян,  вони  нашi
найтяжчi вороги.
   - Я розумiю, що любити не  можете  ?х,  -  вiдповiв  вiн,  -  але  менi
зда?ться, що така слiпа ненависть  -  то  звичайно  доказ  iнтелектуально?
немочi. Коли б укра?нцi стали завтра сильнi, то вони  зараз  перестали  би
ненавидiти полякiв. Не так?
   - Може, й так! - вiдповiла я. - Але поки що  вiдчуваю  для  них  бiльше
ненавистi, як поважання. Вони понижають нас, а цього годi вiдчувати!
   - То не  давайтеся  понижати!  Це  залежить  прецiнь  цiлком  вiд  вас.
Доведiть ?х працею до того, щоб вони вас яко сво?х  ворогiв  поважали,  бо
iнакше: "Wer sich zum Wurme krummt, darf nicht klagen,  dab  er  zertreten
wird"[89] - як каже десь Кант цiлком справедливо.
   - То правда, - вiдповiла я, - але ота правда болить мене...

   Ясними погiдними днями ходимо на  прогульку  далеко  поза  мiсто:  панi
Марко, Оксана, я i вiн. На мо? жадання оповiда? вiн про море i його красу,
а за те я мушу йому оповiдати, коли йдемо, вдвiйцi, про сво? минуле життя.
Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором  вертали  ми  знов  удвiйцi,
трохи вiддаленi вiд панi Марко i  Оксани,  i  я  оповiдала  йому  на  його
жадання знов щось iз мо?? "минувшини". Врештi сказала, усмiхаючись:
   - Вже не знаю, що оповiдати!
   - Так ви оповiли менi вже все? - спитав i вп'ялив сво? великi очi повно
на мене.
   - Все.
   - Все? - спитав ще раз з чудним  притиском.  Перед  мо?ю  душею  станув
нараз Орядин, i я, бог зна? чому, спаленiла. Не пiдводячи  до  його  очей,
вiдповiла непевним голосом: "Все, про що можна говорити". А вiн  не  питав
бiльше; затявся i мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани i пiшов з  нею
скорим кроком вперед, полишаючи мене i панi Марко далеко за собою. В  хатi
i при  свiтлi  видався  менi  таким,  як  в  перших  днях  свого  при?зду.
Повздержливий, недовiрчивий, холодний i уникав мого погляду.
   До сьогоднiшньо? днини не знаю, з яко? причини змiнився, але  знаю,  що
мо? серце дрижало, мов поранене, того вечора,  i  що  вiдходячи  до  сво??
кiмнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки, i уста мо?
вимовляли майже насилу i ледве  чутно  слово  "добранiч!".  Вiн  стояв  на
верандi, прислухаючись приказам панi Марко  старому  огородниковi,  i  при
мо?м голосi прокинувсь, мов сполоханий.
   - Добранiч! - вiдповiв скоро,  i  в  тiм  його  голосi  причулося  менi
виразно душевне зворушення i якась ураза.
   "Що йому? Що йому?" - питала я себе раз  по  раз,  i  жаль  i  гордiсть
стискали мо? серце i проганяли сон з очей.
   А поранок сього ж дня  який  же  був  гарний,  ясний!  Який  перетканий
свiтлом i заповiдаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав менi
стинати рожi, казав, хоч, розумi?ться, лише жартом, що я  цвiт  лотосу,  а
тепер... Нi, нi, для мене не свiтить сонце,  я  вже  переконалася  об  тiм
сотню разiв...
   Другого i третього дня був знов такий самий, а я  стала  така,  як  вiн
мене настро?в, - i мiж нас немов щось уступило.
   Четвертого дня занедужала панi Марко i була дуже  роздразнена.  Сварила
на кухарку, котро? не була би вiд себе вiддалила за нiяку цiну в свiтi, що
зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбанi; на сина, що
попсував ?? робiтникiв i що сидить вiчно в чужинi, а вона опущена на ласку
i неласку наймитiв; а на мене гнiвалася найбiльше. Вiдказувала, що в  мене
нема серця, а для ?? особи то анi крихти. Що я на ??  жадання  байдужна  i
неуважна; що хоч як  ?й  жаль,  але  буде  мусити  обглянутися  за  другою
товаришкою. Що в мене нема для не? часу, а на умi все лиш "лiтератство"  i
сво? цiлi, "бог зна? якi високi цiлi". Що пхаю ?? насилу в  постiль,  щоби
мала для себе бiльше часу; що вона переконалася вже про щирiсть  товаришок
i була би щаслива, якби бог забрав уже раз ?? зi свiту, i вона не заважала
нiкому, i т. п.
   Дверi вiд його кiмнати стояли широко  створенi,  i  вiн  чув  кожде  ??
слово. Сидiв на крiслi при бюрку[90],  пiдперши  голову  руками,  i  мовби
ловив кождий звук. Вона  не  слухала  i  його  просьб  та  упiмнень,  щоби
втихомирилася, а на ?? закид, що сидить "вiчно" в чужинi, а  вона  опущена
на ласку i неласку других, вiдповiв лагiдно, що й тому  буде  раз  кiнець,
нехай успоко?ться! Вiн прецiнь не задумував нiколи остатися назавсiгди при
маринарцi, вона це зна?.
   Я слухала мовчки ?? несправедливих докорiв, вештаючись безшелесне  коло
не?, як це вона любила, коли лежала в постелi, а вiдтак,  пообкладавши  ??
звичайно зуживаними лiками, вийшла зi сво?? кiмнати,  зачиняючи  за  собою
дверi, щоби за якийсь час  пiти  в  мiсто  задля  якихсь  неважних,  однак
недужою упрямо жаданих орудок.
   Надворi лляв дощ цiле пополудн?, а якраз тепер цiдив, мов iз коновки. Я
стояла при вiкнi, зворушена, понижена, i дивилася тупо  вогкими  очима  на
великi краплi дощу, що билися об вiконнi шиби i  спливали  сумовито  вниз.
Чувство огiрчення i опущення обгорнуло мене, i  я  мимоволi  згадала  знов
Орядина. Вже як було, так було, однак вiн не повинен  був  цуратись  мене.
Нехай би його хоч товаришем мала, не була така  опущена,  мов  собака,  та
мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то i вiн... о, всi, всi!  -  зойкнуло
нараз болiсно серце, i мов у фiзичнiм болю притиснула  я  грiзно  зморщене
чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.
   У хатi втихло...
   Голосне тикання великого стiнного  годинника  розходилося  по  сусiднiй
кiмнатi, мов давало  такт  неустанно  голосно  падаючому  дощевi.  В  саду
зеленiли мовби вiдновленi кущi  i  дерева,  потрясуванi  хвилевим  немилим
вiтром,  а  вузенькими,  пiском  висипаними   стежечками   лиснiла   вода.
Десь-не-десь стрiпувалася  захована  мiж  листям  дерев,  на?жена,  змокла
пташина, розглядаючись сумно то  вдолину,  то  вгору.  З  ринви  цюркотiла
одностайним тоном вода i спливала цiлим потiчком  на  широку  стежку  коло
веранди.
   До дверей мо?? кiмнати застукано злегка, i я прокинулась  iз  жахом  зi
сво?? тупо? задуми.
   "Це вiн, - блиснула в менi думка, а  серце  забилося  сильнiше,  -  лиш
вiн", - i зворушеним голосом попросила я вступити.
   Це був дiйсно вiн. Був одягнений до виходу.
   - Даруйте, що приходжу до вас i перебиваю, може, в якiм заняттi,  однак
я йду в мiсто i хотiв спитати, чи у вас нема також яких орудок;  залагодив
би ?х, може, при тiй нагодi. -  Говорив  пiвголосом,  мов  боявся  збудити
недужу в недалекiй кiмнатi, i по нiм  було  видно  легке  змiшання,  котре
хотiв так зата?ти, що уникав стрiнутися з повним мо?м поглядом.
   Збентежена його приходом (досi не був ще в мо?й кiмнатi), не знала я  в
першiй  хвилi,  що  вiдповiсти.  Але  опiсля  подякувала  його   за   його
ввiчливiсть i сказала, що в мене ? справдi дiло до мiста, але за тим  мушу
йти сама. Того бажа? собi хора, а я би не хотiла в нiчiм  ?й  противитися,
тому що тим зворушу?ться вона, а всяке зворушення шкодить ?й сильно.
   Впрочiм, вiн сам те зна?, бо розумi? ?? недугу найлiпше.
   - Вона дiйсно дуже слаба, - сказав вiн i, приступаючи ближче  до  мене,
взяв мою руку мiж сво? долонi.
   - Ви не гнiва?теся на не? за ?? несправедливi слова; правда, що  нi?  -
спитав.
   При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене i хотiв iз  лиця
мого вичитати потвердження на сво? слова.
   - Нi, пане  доктор!  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  сумним  перельотним
усмiхом. - Я дуже терпелива. Впрочiм, як ви приходите на таку думку?
   Вiн дивився на мене все ще тим самим поглядом.
   - Сам не знаю, як, - сказав. - Я властиво прийшов... подякувати вам  за
ваше добре серце, а не питати  про  це.  Пiзнавши  вас,  бачу,  що  ви  не
спосiбнi метатися на  кiм-небудь.  Моя  мати  справдi  дуже  хора,  далеко
бiльше, чим я думав. Я не надiявся, що ?? недуга так побiльша?. Коли би ви
хотiли при нiй  i  далi  остатися  (при  тих  словах  спинилися  його  очi
допитливо на менi) - то мусили би приготовитися до дуже  прикрих  хвиль  i
бути як ангел терпеливi. Я не можу додому часто при?жджати, ви  ж  зна?те.
Мо? заняття не позволя? менi  вiддалюватися  зi  служби  частiше;  а  коли
покину службу цiлком, не можу ще тепер навiть певно сказати.  Це  залежить
вiд двох довгих подорожей, котрi ма?мо ще вiдбути, може, за рiк, два - сам
не знаю. Коли б ви хотiли  в  не?  остатися  помимо  всього  i  дальше,  я
вiд'?хав би спокiйно i був би  вам  дуже  вдячним.  Ви  однi  можете  мене
заступити. Вас вона любить.
   Я стояла оперта спиною до вiкна й уникала його погляду.
   Вiн здавався менi тепер помимо  сво??  спокiйно?  i  певно?  бесiди  не
таким, як звичайно. В його голосi знати  було  щось  нове,  незнайоме  для
мене. Погляд його був проймаючий i дотикав чудно мою душу.
   Що це було?
   Що напроваджувало його на думку, що я могла  би  його  матiр  покинути,
саме тепер, коли потребувала щирiшо? особи? Я ж ?й завдячувала стiльки,  я
ж при нiй немов наново вiджила! Чому думав вiн, що я це вчиню i покину  ??
(i то  через  кiлька  несправедливих  слiв)  на  ласку  i  неласку  чужого
окруження або, може, на ласку тих кiлькох своякiв ?? мужа, з  котрими  вiд
многих лiг зiрвала зносини? Чи не прокинулося в нiм  знов  вороже  чувство
супроти "товаришки" i настро?ло так недовiрчиво? О, певно, воно  мусило  в
нiм знов зрости... i тому...
   - Не бiйтеся, пане докторе,  я  не  опущу  вашо?  матерi  в  недузi,  -
обiзвалася я. - Вчинила би це лиш тодi, коли би мене вiдправила сама;  але
я переконана, що вона цього не вдi?. Можете спокiйно лишити ?? на  мене  i
вiд'?жджати спокiйно.
   - Дякую вам, дякую вам щиро,  -  вiдповiв  вiн  iз  якоюсь  здержуваною
радiстю в голосi i стиснув менi щиро руку. -  Я  виступлю  з  маринарки  i
поверну до не? знову; вона сама зна?, що ми будемо ще  разом  жити.  Однак
поки що мушу ?? ще на  якийсь  час  оставити  саму.  Тепер  не  саму...  -
докiнчив iз вдоволенням.
   Опiсля постояв ще хвильку мовчки i обглянувся по кiмнатi.
   - Як тут у вас гарно! - сказав,  а  побачивши  пiд  вiкном  мо?  бюрко,
приступив до нього ближче.
   - Тут ви пишете, правда?
   Я усмiхнулася i потакнула мовчки головою.
   - Я хотiв би щось iз ваших писань читати... чи не можна би?
   - Нi! - вiдповiла я стиха.
   - Але коли будете мати раз щось друковане, то пришлiть i менi! - просив
вiн. - Для мене буде це дуже iнтересне. - А по малiй хвилинi додав:  -  Чи
ви посилали що з ваших праць куди-небудь?
   - Нi.
   - Нi? Ну, так я роблю вас уважною: не робiть собi нiколи з того багато,
коли вам i вiдошлють назад рукопис.
   - Це би мене дуже болiло, пане доктор!
   - Я вам вiрю. Однак ви мусите бути й на це приготовленi. Впрочiм,  воно
ма? деколи в собi i щось доброго.
   - Чому?
   - Тому, що чоловiк вклада? в слiдуючу працю подвiйну силу.
   - А для мене було би вiдослання рукопису  доказом,  що  я  нездiбна  до
умово? працi. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю,  так  роблю
всею душею!
   - Але чому мало би це вас зараз "знищити"? - вiдпер вiн. - Не  приймуть
в однiм мiсцi, то приймуть у другiм. Прийняття яко?-небудь працi  залежить
прецiнь вiд ?? духу,  напряму  i  т.  д.  Впрочiм,  чи  праця  лiтературна
становить для вас одиноку  цiль  вашого  життя,  коли  кажете,  що  зворот
рукопису знищив би вас? -  Вiн  дивився  на  мене  проникливе,  мов  хотiв
збагнути всi тайни мо?? душi i вижидав вiдповiдi.
   Я не зношу таких гострих допитливих поглядiв. Паленiю вiд них,  хоч  би
походили i вiд байдужих менi людей. В цiй хвилi навинувся  менi  бог  зна?
чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на  силу
перед душу - Орядин, i я спустила очi.
   - Дiйсно одинока цiль вашого життя? - допитувався вперто.
   З його голосу вдарила тонка iронiя, так мовби вiн не вiрив мо?м словам,
мовби за ними крилося ще щось iнше, заховуване поки що в тайнi, але  таке,
що вiн вiдгадував. Супроти iронi? боролася я ще з дитинства, бо нiчого  не
болiло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання
я гордо спалахнула. Що вiн собi думав? Чи, може, також  щось  подiбне,  як
багато мужчин, напр., що жiнка, котра береться i  за  iншу  працю,  як  за
домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин  на  себе?
Коли б вiн так про мене думав... i в менi неначе щось iз бiллю зойкнуло.
   - Це дiйсно одинока цiль мого життя... - вiдповiла я i глянула  йому  в
очi. Його очi горiли, а на устах грала ще ледве замiтна iронiчна усмiшка.
   - Чи ви находите в тiм щось гумористичного, пане доктор?
   - О, то нi, - вiдповiв вiн поспiшно, вiдвертаючись вiд мене i беручи за
альбом з фотографiями, що лежав на столi перед ним. - Воно  видалося  менi
лише потрохи чудним.
   - Що я пишу? Це правда, в мене нема вiдповiдно? освiти i я пишу, ведена
лише самим чуттям.
   - Нi, того не хотiв я сказати, - закинув  вiн,  -  але  те,  що  ви  ще
молодi, i... i повиннi  властиво  життя  уживати,  а  не  загребуватися  в
книжках та тратити мiж ними свою молодiсть. Ви...  ви  могли  би  й  замiж
вийти, могли би i так щасливою бути.
   - Це правда, - вiдповiла  я  рiвнодушно,  -  я  могла  би  й  так  бути
щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку цiль  женщини,  т.
?. не дивлюся як на головну цiль свого життя.
   - Чому? - спитав бистро.
   - Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця -  ??  не
може менi нiхто вiдiбрати, ?? можна хiба не приняти.
   - А коли б ?? справдi не принято? - спитав iз поспiхом. -  Коли  б  ??,
напр., не принято, що осталось би вам, крiм не??
   Я глянула на нього  широко  створеними,  майже  наполоханими  очима,  а
опiсля водила ними через хвильку поза ним.
   - Це не може бути, пане доктор, не може бути! - вiдповiла  я  з  якоюсь
здержуваною розпукою.
   Вiн дивився на мене зчудований, мов побачив мене  такою  перший  раз  у
життi. А вiдтак сказав:
   - Я сам не вiрю, щоб  воно  могло  так  бути,  i  питаю  лише  так  для
прикладу, яку мету життя вибрали би ви собi в тiм  випадку,  коли  би  вам
вашо? теперiшньо? цiлi забракло, значить, коли би ваших праць не приймали,
а лиш "для себе" ви писати не хотiли би?
   - Я не знаю, пане доктор! Я дiйсно не  знаю...  тодi  я  була  би  дуже
нещаслива. Бог зна?, що б тодi було, якби я не могла працювати по душi.
   - А щастя родинне... чи воно не ма? у  вас  жодно?  вартостi?  -  питав
далi.
   - Чому нi? Однак де запорука, що я дiстану i його? Ах, я не хочу з  тою
думкою i зживатися, що воно менi також припаде. Я над тим не  хочу  нiколи
думати. Хто привикне до думки, що йому доля всмiхнеться, той двiчi чу?ться
нещасливим, коли його поб'? недоля!
   - Це правда! - вiдповiв вiн. - Однак чоловiк може почасти i передвидiти
свою долю. Чи ви не  вiдчува?те,  напр.,  зближення  того,  що  зветься  в
людськiм життi щастям, i бува? звичайно метою життя?
   Я задумалась.
   - Нi, пане доктор! - А по  хвильцi,  пiд  час  котро?  постать  Орядина
станула в мо?х думках чомусь так ясно, додала я поспiшно: - Я не  знаю,  я
справдi не знаю. Впрочiм, чи не можна бути чи?юсь жiнкою i  любити,  попри
чоловiка, i працю або яку-небудь штуку: малярство, музику,  лiтературу,  -
одним словом, любити свiт божий в цiлiй його величi, з  рiзнородними  його
гарними i чудесними об'явами? Чи то не можна?
   Вiн усмiхнувся якимсь зависним усмiхом.
   - Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жiнку. Нехай
би любила i малярство, i музику, всi штуки свiту, займалася кождою працею,
що вiдповiдала би ?? iстотi, ?? смаковi, поринала в нiй досхочу, до втоми,
лише найбiльше нехай би любила мене!
   Я усмiхнулась, хоч вiн видавався менi дуже поважним у тiй хвилi.
   - Чому ви смi?теся? Я би тому того жадав, що я сам любив  би  ??  дуже,
дуже щиро!
   - Як же ви це можете знати?
   - О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навiки.
   Я не вiдповiла, а вiн обертав скоро картки в альбомi, мов шукав  когось
там. Нараз задержався при фотографi? свояка Муня, котру менi прислав вуйко
на рiздвянi свята.
   - Хто це такий? - спитав рiзко.
   Я сказала хто.
   - Ваш  свояк?  -  спитав  недовiрчиво,  i  його  очi  блиснули.  -  Вiн
пристойний[91]; але ж бо вiн чорнявий!
   - Вiн справдi чорнявий, чи в тiм що дивного?
   Вiн спаленiв i нiби погрузився в оглядання цього лиця.
   - Я шукав фамiлiйних черт, - оправдувався пiвголосом. - Менi здавалося,
що вiн, як ваш брат, мусив би бути русявий. -  Опiсля  запер  нетерпеливим
рухом альбом i, оглянувшись ще раз по кiмнатi, кинувши оком на всi  дрiбнi
образки i фотографi? на стiнi, ухопив за капелюх.
   - Не хочу вам забирати бiльше часу, - сказав, - тим бiльше,  що  мусите
також iти в мiсто. Дощ уста?. Я вернуся сейчас i заступлю вас при матерi.
   Попрощався й вийшов.
   Я слiдила за ним очима так довго, доки не зник з виду.
   "Що я люблю, люблю вже навiки!" - повторював раз по раз якийсь голос  у
менi. I я була в тiм переконана. Вiн останеться сво?й любовi вiрний...
   Але яка вона буде? Яка царiвна?
   Певно, нiмкеня. Але нi! Вiн казав раз, що йому слов'янськi жiнки  лiпше
подобаються...

   * * *
   Послiднiй тиждень його побуту минав  страшно  скоро.  Вiн  став  якийсь
нервовий, неспокiйний. Майже щодня говорив об сво?м вiд'?здi, або:  "тепер
маю перед собою ще п'ять днiв"; опiсля знов: "тепер  лиш  три",  а  врештi
сказав: "маю ще лиш завтра".
   День перед тим "завтра" сидiли ми обо? в городi,  недалеко  веранди,  i
вiн помагав  менi  вибирати  i  завивати  насiння  з  рiзних  цвiтiв.  Був
мовчаливий, а я старалася його розвеселити, хоч i сама  не  була  в  надто
яснiм настро?.
   - Коли будете мати щось iз ваших праць друкованого, то пришлете менi це
самi - правда? - обiзвавсь урештi.
   - Пришлю.
   - А коли заручитесь, то напишете менi це також самi, добре?
   Я не бачила його  лиця  при  тих  словах,  а  що  жартував  звичайно  в
спокiйнiм тонi, так я  взяла  цi  слова  за  жарт  i  вiдповiла  так  само
спокiйно.
   - Добре.
   Вiн помовчав, а через хвилину сказав:
   - Тодi пришлю вам  прегарну  велику  мушлю[92],  котро?  шум  буде  вам
пригадувати море.
   - I вас.
   - Мене не потребу? вам пригадувати, коли будете вже судженою, -  сказав
пiвголосом.
   - Однак я хочу.
   - Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тодi, то розбив би  ??
поперед усього.

   Я розсмiялася тихим смiхом.
   - То значить, що я би ?? в такiм випадку не дiстала. Ну, нехай  буде  й
так, але тодi забуду про вас цiлком, цiлком.
   - Забудьте! - сказав з якоюсь гордою, однак заразом i гiркою веселiстю.
- Я не пригадаюся вам, певно, нiчим. Вiд матерi не  довiда?тесь  про  мене
нiчого, бо я попросив би ?? не згадувати вам про  мене.  Зi  знайомими  не
переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я анi полiтик,  анi
лiтерат. Взагалi я не тiшуся нiякою "славою" i залежало менi  завсiгди  на
тiм дуже мало, щоби здобути собi "iм'я" i розголос. Я старався лиш про те,
щоби бути щирим дорадником i помiчником тим, що зверталися з  довiр'ям  до
мене, i бути характерним  i  гiдним  сином  сво??  кра?ни.  На  чiм  iншiм
залежало й залежить менi дуже мало, i тому належу до тих,  про  котрих  не
"чути" дуже багато. Вам прийдеться навiть дуже легко забути про мене.
   - Так само, як i вам про "товаришку", - вiдказала я (нiби хотiла його в
жартi уколоти), - з  котрою  аристократ  по  душi  заприязнився  на  шiсть
недiль. Але там на морi, на тiм широкiм, прегарнiм, голубiм морi,  на  днi
котрого бачиться знов другий, прекрасний, багатий свiт, там забуде вiн  ??
цiлком.
   Саме в тiй хвилi звернувся вiн до хвiртки,  крiзь  котру  входила  панi
Марко з Оксаною,  i,  не  обертаючись  до  мене,  сказав  змiненим,  однак
спокiйним голосом:
   - Там не забуде вiн ?? нiколи. Що вiн любить, любить вже навiки.
   На мо?х устах завмер свавiльний усмiх, а жартiвливi слова не  повертали
бiльше на них. Я жалувала висказаних слiв, вiдчула нагло глибокий жаль,  а
заразом стало менi так, немовби я потонула i тiлом i  душею  в  цiле  море
цвiтучих, сво?м запахом упоюючих цвiтiв...
   Другого, т. ?. послiднього дня не бачила я його  перед  полуднем  майже
зовсiм. Ходив кудись прощатися до знайомих  i  вiдвiдати  впослiдн?  сво?х
кiлькох пацi?нтiв, що дiстались йому припадком;  а  коли  вернув,  складав
якiсь книжки i речi. Споминав, що вiд'?де вночi. По обiдi прийшла  Оксана,
i ми пiшли всi тро? до мiста. Вона мала в книгарнi замовити якiсь ноти,  а
вiн якийсь медицинський часопис.
   Я  ждала  на  обох  надворi  i  читала  заголовки  виставлених  книжок.
Незабаром вийшов  i  вiн,  i  ми  проходжувалися  попри  книгарнi,  Оксана
барилася довго.
   Незадовго по тiм рипнули дверi вiд склепу[93].
   Ми звернулися живо до них, думаючи, що це  Оксана.  однак  це  був  хто
iнший.
   Це був Орядин. В менi застигла кров.
   Вiн, розумi?ться, бачив i нас. Минаючи попри нас,  палкий,  мов  iскра,
плохий[94], iронiчний, кинув на нас блискучими очима. Доктора  змiрив  вiд
голови до нiг, а мене поздоровив iронiчно, i, як менi здавалося, ледве  що
не вимовив: "Отже, вищий чоловiк найшовся, гратулюю вам!"
   Побачивши його перед собою так  несподiвано,  я  спаленiла  сильно;  по
тому, мов пiдтята, зблiдла; а пересвiдчення, що доктор це  бачить,  мiшало
мене ще гiрше. Доктор же бачив дiйсно. Вп'яливши  сво?  проникливi  очi  в
мене, читав i вiдгадував iз мого  змiшаного  лиця  все,  а  я,  не  вмiючи
панувати над виразом свого лиця, стояла перед  ним,  немов  виновниця,  зi
спущеними вiями...
   - Хто це був? - спитав мене.
   - Орядин... - вiдповiла я здавленим голосом.
   - Орядин? То вiн?.. - I не питав бiльше нiчого.
   Коли я на його пiзнiше глянула, видавався менi цiлком  блiдим.  Дивився
кудись далеко вперед себе,  так  мовби  я  не  находилася  коло  його,  i,
пiдкручуючи спокiйним рухом вус, гриз спiдню губу... Хутко по тiм вийшла й
Оксана.
   - Ви ждали на мене, - щебетала вона, - а менi показувано стiльки  нових
нот! Там був i ваш Орядин, Наталко.  Переглядав  також  ноти  на  скрипку,
фортепiано. Вiн не говорив iз вами? Ха-ха! - смiялася.  -  Дивився  раз  у
раз, як ви проходжувались iз доктором, а  ви,  докторе,  -  звернулась  до
його, - заiнтересували того панка так, що питав книгаря, хто ви такий.
   - Мабуть, довiдався, хто я, - вiдповiв цей спокiйно.  -  А  може,  я  й
перешкодив йому побалакати зi сво?ю...знайомою. Ну,  нехай  вже  простить;
цi?? ночi вiд'?ду вже.
   - Цi?? ночi, докторе? Нi, завтра рано! - кликнула Оксана.
   Я йшла мовчки мiж ним i нею i не створила уст анi на  слово.  Вiд  його
вiяло на мене знов немов холодом, i я вiд холоду  того  неначе  в'яла.  Що
сталося йому так нагло? Чому змiнився знов на того гордого,  неприступного
чоловiка, що вiдпихав мене чимсь вiд себе, настроював такою сво?ю  iстотою
так само вiдпорно i гордо, настроював так до слiз!
   - Цi?? ночi, Оксано! - вiдповiв вiн рiвним, спокiйним голосом.  -  Коли
раз кiнець настав всьому, так пощо вiдкладати його i мучити других i себе?
Коли вiд'?ду нiчним по?здом,  мати  переспить  прощання  i  встане  завтра
сильнiша. Служба буде мати менше заходу, а панна Наталiя...
   - А товаришка обiйме знов  сво?  звичайне  заняття,  читання  часописiв
уголос, - докiнчила я зворушеним, хвилюючим голосом.
   Його погляд промайнув по менi велично i стрiтився з мо?м. В  мене  було
чоло грiзно зморщене, а уста усмiхалися нервовим болiсним усмiхом.
   - А панна Наталiя, - говорив далi, мовби не чув мо?х роздразнених слiв,
- стане ?й оп'ять одинокою пiдпорою i заступить ?й мене. Так обiцяла  менi
i того держуся.
   - Так обiцяла я, - повторила я вслiд за ним, а бiльше й не говорила.
   Вiн звертався всiма сво?ми словами до  Оксани.  Просив  ??  вiдвiдувати
матiр i т. д., а  коли  вона  попросила  нас  вiдпровадити  ??  додому,  я
вимовилася, що мене панi Марко потребу?, i вiн пiшов iз нею.
   Я хотiла остатися сама, щоб розстро?на  душа  втихомирилася.  Зворушена
несподiваним побаченням з Орядином, не могла я також помиритися i з  мiною
доктора. Була вражена до  глибини  душi,  неспокiйна,  невдоволена,  а  на
Оксану розгнiвана. Як важилася вона менi казати: "там був i  ваш  Орядин"?
Ха-ха-ха! Мiй! Я ?й i не оповiдала про сво? вiдносини  до  його,  а  вона,
примхувата, кинула те слово, не надумуючись довго,  нiби  жартом;  вiн  же
дума?, певно, що Орядин справдi мiй! Впрочiм, менi дуже мало  залежить  на
тiм, що вiн собi дума?!

   Вернув саме з заходом сонця додому.
   Ми сидiли з панею Марко на верандi вдвiйку i ждали  його,  т.  ?.  вона
ждала. Я лиш товаришила ?й. Мене розболiла голова i на свiжiм воздусi було
менi легше.
   Коли я його побачила недалеко дому, забило в менi  серце  живiше,  i  я
поблiдла.
   Смiшно.
   I чому це? Нi, нi, вiн був менi цiлком байдужий, був лише добрим,  дуже
добрим знайомим. Я навiть не розумiю,  з  яко?  причини  стратила  я  свою
певнiсть, iменно  вiд  тi??  хвилi  в  городi,  в  котрiй  сказав  на  мiй
жартiвливий закид,  що  "що  вiн  любить,  любить  вже  навiки!"  А  що  я
занепоко?лася його приходом тепер, це мало в  тiм  свою  причину,  що  вiн
бачив мо? заклопотання при стрiчi з Орядином!
   Мабуть, тому й змiнився вiн супроти мене.  Його,  може,  розлютило,  що
товаришка його матерi ма? знайомих мужчин, i ?? душа не звернена  лише  до
тi??, що хлiб да?, що в не? ? мрi? "романтичнi", що, може, вона ма? навiть
якiсь любовнi зносини за ?? плечима i що, помимо звiсно? обiцянки остатися
i берегти далi хоровиту даму, покине ?? якого-небудь гарного  дня  i  пiде
так, як прийшла...
   Так, так, це лиш такi здогади могли змiнити настрiй його душi, менi  ще
донедавна так щиро прихильно?! Панi Марко мусила  йому  щось  сказати  про
Орядина i про мене, а може, сказала i все, що знала вiд мене  про  мене  i
про його? Звiдки брались  би  в  його  думки  про  "заручини"?  Вiн  бачив
прецiнь, яке життя ми ведемо. Що менi дiяти? Звинятися перед ним?
   Ба! з яко? причини? Тому, що в  мене,  як  насмiхався  Орядин,  "тонке,
вразливе сумлiння, мов павутина", i я не зношу  на  собi  найменшо?  тiнi?
Впрочiм, чи я крiпачка, щоби зайнялася зi свого поступування? Ах, нi, коли
вже раз так про мене дума?, коли став холодним, ранить мене, так нехай!  Я
пiдiйму голову ще вище, чим лiпше трафить вiн у серце. Вiн помиля?ться.  Я
вмiю горе зносити!

   Вiн iшов через зiльник просто до  нас,  до  веранди,  вiльним  ходом  i
поздоровив  нас  уже  здалека.  Ступаючи  сходами  вгору,  глянув  на  нас
втомленими очима, i один-однiсiнький погляд на його лице  переконав  мене,
що в його душi зайшло "якесь сонце".
   - Добрий вечiр! - сказав, i знявши капелюх з голови, кинув  його  таким
рухом вiд себе, мовби був фiзично дуже втомленим.
   - Добрий вечiр, Iвасю! - вiдказала панi Марко втiшно. -  А  де  ти  так
барився? Ходив ще, може, до кого прощатися?
   - Нi, - вiдповiв вiн. - Вiдпровадив лиш Оксану додому, а опiсля  зайшов
ще в мiський город  на  прохiд.  Мене  болить  голова...  -  Сказавши  це,
притягнув близько до матерi крiсло й сiв напроти мене.
   - I тебе болить голова?
   - Чи болить ще кого, крiм мене? - спитав вiн.
   - Таже Наталку...
   - Так? Може, зi зворушення? - Вiн перехилився до мене, i по його тонких
устах заграла лиш для мене замiтна злослива усмiшка.
   - У мене зi зворушення, пане доктор, - вiдповiла я спокiйно, хоч на днi
душi так i скипiло щось вiдпорне на його iронiю. - Але з чого болить  вона
у вас? - Я говорила пiвголосом i не дивилася йому в очi.
   - О, в мене не дивота, - вiдповiв з уданою  веселiстю.  -  В  мене,  як
нiмцi кажуть, Reisefieber[95]
   - Менi так прикро, Iвасечку, що  ти  ?деш  нiчним,  а  не  аж  ранiшнiм
по?здом, - вмiшалася панi Марко. - Це вигляда? так, якби я тебе виганяла!
   Вiн усмiхнувся гiрким усмiхом, вiдгортаючи повiльним  рухом  волосся  з
чола.
   - Нi, мамо, ви не виганя?те мене.
   - Так що ж жене тебе вiд мене?
   - Мене... жаль за... морем. - А вiдтак додав: - Ви ж зна?те, мамо, що я
мушу покинути вас!
   - Знаю, знаю, мiй сину, однак цим разом ранить менi твiй вiд'?зд  серце
бiльше, як звичайно.
   - Це болить мене. Однак майте терпеливiсть. Мине ще  якийсь  час,  i  я
прибуду до вас назавсiгди. Мушу конче побачити Iндiю, а  опiсля,  як  доля
схоче, заживемо вдвiйцi.
   - Як доля схоче - вiдповiла вона гiрко.
   - I чому би не хотiла? Впрочiм, - додав напiвжартiвливо, напiвглумливо,
- менi вже найкрайнiша пора вертати назад до свого "ремесла". Тут у вас  я
знiжнiв, як жiнка, зм'як; ще якийсь час, i рiзна немiч вчепилася би  мене,
заким би я це й замiтив.
   - А там, на морi, чу?теся сильнiшi, пане доктор? - спитала я стиха.
   - О, там! Там широко i просторо, там смерть так близько коло  чоловiка,
що вiн забува? все проче. Сили i думки його занятi, можуть гуляти досхочу.
Тут менi тiсно, а почасти я майже непотрiбний.
   - Iване, ти говориш таке при менi? - обiзвалася з жалем стара  дама.  -
Чи я в тебе вже нiчого не значу?
   - Простiть, мамо! Ви значите у мене дуже багато, однак я належу поки що
там...
   - Але серцем тут: не правда ж, мiй сину?
   - Тут, мамо, тут, - вiдповiв. I,  похиляючнсь,  притиснув  ??  руку  до
сво?х уст.
   - Надiюся, що як поверну, то не буду таким нудним, як, напр., нинi. Там
полишу всю свою немiч, сво? хиби, всi сво? аристократичнi примхи  i  стану
знов вашим сином, та буду лiкарем i хорватом, як мiй батько. Ви  будете  з
мене вдоволенi, мамо!
   - Я була з тебе все вдоволена, Iвасечку; навiть тодi, коли  ти  був  ще
малим хлопчиною...
   - Спасибi вам за це, матiнко. Вiзьму з собою тi слова i буду берегти ?х
як пам'ятку в сво?м серцi. Милiшо? споминки не буде в мене...
   Оцi слова, висказанi спокiйним, однак майже здавленим голосом, стиснули
мене немов клiщами за серце, i я з якогось наглого жалю мало що вголос  не
зойкнула. Пiднявшись зi свого мiсця, я перейшла хутко попри його  в  другу
кiмнату, не глянувши на його нi одним поглядом.
   Вiн не дивився й на мене. Ох, я це вiдчула. Я вiдчула це всiма нервами,
i уста мо? затялися гордо, а серце рвалося з жалю. Га! Нехай рветься!  Чим
скорше, тим лiпше!

   О пiв до третьо? вночi мав вiд'?хати.
   По вечерi сидiв ще довго в кiмнатi панi Марко,  i  обо?  говорили  дуже
багато.
   Не знаю, об чiм говорили вони, бо я мала сво? заняття, i не мала  охоти
оставатись при них. Впрочiм, у мене на душi було так, що я була би пiшла i
на кiнець свiту вiд людей, а не шукала ?х, особливо ж тих, що ранили  менi
серце. Справдi, вiн завдав менi такого болю, бо став саме перед  вiд'?здом
iншим. При розлуцi повиннi й вороги помиритися, а не... товаришi.  Правда,
я лиш товаришка, а  вiн  (як  говорила  раз  Оксана)  чоловiк  iз  гарним,
независимим становиськом i з  значним  ма?тком.  Однак  пощо  говорив  так
часто, що "що я люблю, люблю вже навiки"? Пощо говорив тодi менi цi слова?
Тепер став  таким  неприступним,  гордим,  мовби  хотiв  мене  привести  в
послiднiй хвилi до пересвiдчення, що я в його очах дiйсно не що iнше,  лиш
товаришка його матерi, i що тим ? й для його. Але це ще не все,  т.  ?.  я
сама не вiрю в це. Вiн надто освiчений, щоби поступав так,  i  я  вiдчуваю
iнстинктивно, що всьому причина Орядин. "Орядин -  твiй  товариш,  держись
його!" - говорить видимо цiла його iстота... А той "товариш" - аж  смiшно!
- який уже сердечний: зда?ться, взяв би, коли би мiг, пiд  ноги!  Пролетiв
коло мене, повний  iронi?,  ?дкостi,  глуму,  повний  потайного  смiху,  а
однакож - не без чувства!
   Задля того, задля того безумного,  гарячого,  несправедливого  чувства,
задля всiх тих його поривiв, примх люблю його...
   Люблю? Ах, нi, тепер не знаю вже, чи люблю. Вiн менi майже обрид. Майже
нараз остогид...
   Я сидiла  в  неосвiченiм  салонi,  притикаючiм  до  кiмнати,  в  котрiй
находилися бесiдуючi, при широко створенiм вiкнi,  що  виходило  в  город,
вихилена вниз - i думала. Знизу  пiднiмався  запах  цвiтучих  астер,  а  в
воздусi вiщувало щось виразно осiнь. Вiд часу  до  часу  вiяв  легесенький
вiтрець, i тодi вiдзивалася десь недалеко на альтанi еольська арфа. ?? тон
здавався менi ледве замiтним, гармонiйним, однак дуже жалiсним зойком.  Не
знаю, чому я собi уявила, що  це  звучне  зiтхання  шука?  чогось,  яко?сь
пристанi або якогось серця, з котрим могло би зiллятися в одну пiсню...
   Воно блукало по цiлiм городi,  вiтер  носив  його  на  сво?х  крилах  -
здавалося, всюди, бо всюди вiдзивалося воно. Мiж  деревами  й  кущами,  що
зарисовувались темно вiд стежок, висипаних бiлим пiском, i блукало  довго,
а врештi добилося до мети. Мо? серце, наповнене смутком,  перенялося  його
жалем i приняло його в себе... Чи я вмiю терпiти? Чи в мене вже  з  натури
наклiн до того? Чи це ознака велико? душевно? немочi, що душа моя хилиться
так до смутку, мов той цвiт лелi? додолу?
   Не знаю...
   Сперши голову в долонi, я прислухалася голосовi Марка, що доносився  до
мене неясно. "Що я люблю, люблю вже навiки", - прокинулось  у  менi  нараз
живо, i глибокий жаль стиснув мо? серце, як перше. За кiлька годна вiд'?де
вiн, i хто зна?, чи побачимося ще в життi.  Нашi  дороги  розходяться  так
далеко, а обставини нашого життя такi рiзнi!
   Що  вiн  ма?  поборювати,  а  що  я?  Його  доля  спочива?  на  сильних
пiдвалинах, i вiн керму? нею пiсля волi, а я,  кинена  у  вир  життя,  мов
човен на бистре море, не маю найменшо? опори...
   Прислухаючись його голосовi, вiдчувала я, як у менi щось  хвилювало.  Я
була огiрчена, прибита якоюсь тугою-жалем  i  чулася  обидженою.  До  того
домiшалося чувство завистi, якого я не зазнавала досi. Я знала: саме тепер
обiймав вiн свою матiр, цiлував знову ?? руки (чинив це так нiжно), просив
знову, щоби  пильнувала  свого  здоров'я,  уникала  всього,  що  могло  би
причинитися до роздразнення ?? нервiв i ??  наскрiзь  хорого  серця.  I  я
знала докладно, як вона йому на це все вiдповiсть. Це бачила я вже не  раз
на власнi очi. Нiколи не бачила я таких  гарних  вiдносин  мiж  мачухою  i
пасербом, як тут!
   Тепер дякувала йому за всi гарнi хвилi, що пережила при  нiм  за  цiлий
час його побуту, дякувала за те, що журився нею i що вiдвiдав ??... Що  не
забував ??  i  був  вдячним  за  ??  любов.  Обiцювала  все,  чого  жадав:
пильнуватися i жити для його, бо чу?ться "самотнiм на свiтi".
   З голосу здавався менi  таким  розжалобленим,  перенятим  якимсь  таким
глибоким жалем i сумом, що мене це сильно  вразило.  Таким  не  бував  вiн
досi: вiн уникав навiть так званих м'яких хвиль, щоби не виявити,  скiльки
теплого i щирого чувства крилося в його грудi. Мовби встидався  того...  А
тепер? Що йому було? Чому приходилося йому  так  тяжко  покидати  матiр  i
рiдну сторону, коли говорив ще недавно, що там йому мило?
   Вiдтак настала хвиля прощання. Панi Марко плакала. "Не побачу тебе знов
бог зна як довго, а може, й нiколи!" - хлипала з плачем.
   Я була сильно зворушена. Я знала, що небавом стану i  я  перед  ним.  I
дiйсно, майже в тiй самiй хвилi спитав вiн придавленим голосом:
   - Де вона?
   Мене пройняло  морозом,  в  серцi  защемiло  щось,  задрижало,  i  щось
гордого, вiдпорного  прокинулось  у  нiм  та  додало  менi  сили.  Заразом
вiдчувала я, як менi вiдступила вся кров iз лиця. Не ожидаючи поклику  вiд
його або вiд панi  Марко,  створила  я  дверi  ?х  кiмнати,  що  були  лиш
прихиленi, й, увiйшовши до них, станула недалеко порога.
   Панi Марко обняла була його, i в тiй поставi застала  я  ?х.  Побачивши
мене, освободився так хутко з рук матерi,  мовби  його  зловили  на  лихiм
учинку або мовби соромився, що його побачив хто "м'яким".  Звернувшись  до
мене, простяг щиро обидвi руки, однак лиш на хвилину. В слiдуючiй  хвилинi
вже опустив ?х.
   - Прощаючись з матiр'ю, питав я й про вас, - сказав вимушеним  холодним
голосом, поправляючи, як менi видiлось, дуже  дрижачою  рукою  окуляри.  -
Хотiв i вам за все, чим  упри?мнили  ви  менi  мiй  побут,  хоч,  може,  i
несвiдомо, подякувати. Гарних прожитих тут хвиль не забуду  так  скоро;  а
думками буду не раз - пробувати тут. Щодо вашо? обiцянки не покидати  мо??
матерi, то не хочу напирати  на  вас,  щоб  ви  повторили  менi  ??.  -  А
звертаючись до матерi, сказав: - Панна Верковичiвна (звичайно, коли був  у
добрiм настро?, говорив "Наталiя") обiцяла менi,  мамо,  не  опускати  вас
нiколи, хiба тодi, коли б ви самi вiддалили ?? вiд себе. Однак я думаю...
   -  Цього  я  нiколи  не  вчиню!  -  вiдповiла  стара  дама  жалiсно  i,
зблизившись до мене, обняла мене так само щиро, як перед  хвилею  його,  i
поцiлувала.
   - Я не вiддалю ?? нiколи вiд себе, хiба тодi,  коли  ??  зажада?  хтось
такий, що не бажав би собi  вже  жодно?  розлуки  з  нею.  Чи  добре  так,
Наталко?
   Я усмiхнулася гiрко.
   - Добре, панi Марко!
   - Видиш, Iвасечку, що я вгадала, - сказала й усмiхнулася якось дивно, -
а тепер iду приладити тобi звiснi папери.
   I вiдiйшла.
   - Що воно добре, переконаний i я, - обiзвався вiн перший. - Однак я  не
такий певний, як моя мати,  що  ви  останетеся  при  нiй  довго.  В  життi
людськiм луча?ться стiльки неожиданого, наглого, що лучче  не  числити  на
нiщо  певне.  Те,  що  ми  звикли  вважати  незмiнним  або   лише   нашим,
виховзу?ться нам  не  раз  так  несподiвано  з  рук,  що  ледве  можна  це
зрозумiти.  Тому...  тому,  прощаючись  з  вами,  бажаю  вам   вже   тепер
якнайбiльше щастя, бажаю вам "сонця"; будьте переконанi, що щиро бажаю!  -
I простяг удруге руку до мене.
   Я стояла перед ним, холодна, нiма, мов готова до бою,  i  не  рушалася,
коли вiн подав руку.
   - Це гарно, пане доктор, що ви бажа?те товаришцi стiльки щастя й сонця,
- обiзвалася я, усмiхаючись нервово. - Особливо сонця жадна моя  душа;  бо
саме його не мала я нiколи надто в  сво?м  життi  i,  мабуть,  не  буду  й
пiзнiше мати. Щодо гарних хвиль, то й я не забуду ?х нiколи.  А  повторяти
обiцянку, що не покину вашо? матерi, не маю причини. Ви й так не  повiрили
би менi цiлком, а я не привикла накидуватися чим-небудь, хоч  би  це  було
лиш успокоюючим запевненням, а тепер не вчиню цього вже зовсiм.
   Вiн спалахнув i мав уже на устах якiсь гострi слова, однак  погамувався
i спитав:
   - Що дало вам причину думати, що я не повiрю вам цiлком?
   - Ви самi дали менi нагоду прийти на ту думку, - вiдповiла я, - але  ви
помиля?тесь, пане доктор. I компаньйонка вмi? бути вiрною,  а  за  дiзнанi
добродiйства, за щире прихильне серце  -  вдячною;  тим  бiльше  така,  що
чу?ться самiтною i погорджуваною. Але попри те вмi?  вона  бути  вiрною  i
собi i, оцiнюючи других, умi? цiнити й себе. Бували  хвилi,  в  котрих  ви
обходилися  зi  мною,  як  з  чоловiком,  рiвним  вам  душею  i   думками,
обходилися, як зi сво?м товаришем. Це були для мене сонячнi  хвилi,  i  за
них дякую вам iз щирого серця. Вони - я це вiдчуваю - будуть сяяти  довго,
довго в мо?й душi. Надiюся, що це не оскорбить вас, пане доктор. Впрочiм -
ми розста?мося й так.
   Я пiдiйшла до його, щоби подати йому руку. Вiн стояв спертий об стiл  а
блiдий як смерть.
   - Бувайте здоровi! Я бажаю вам так само щастя i сонця на будуче, як  ви
менi...
   - Сонця, сонця... - промовив вiн  глухим  голосом  й  усмiхнувся  якось
чудно. При тiм вп'ялив сво? великi, в тiй хвилi незвичайно зворушенi очi в
мене, мовби хотiв мiй вид задержати навiки в сво?й пам'ятi. -  Ви  кажете:
сонця... воно заходить вiднинi для мене!
   Я глянула на його широко отвертими очима.
   - Заходить?
   - Так, для мене. Для другого воно сходить.
   Я не розумiла його.
   - Жаль менi, пане  доктор,  коли  би  це  було  правдою,  -  сказала  я
пiвголосом, i я говорила щиру правду.
   Невимовний жаль обгорнув мою душу, i щоб не виявити того перед  ним,  я
спустила погляд вниз i подала з холодним поклоном руку.
   - Ще раз... бувайте здоровi!
   Вiн склонився так само холодно, формально, але  не  сказав  анi  слова.
Здавалось, всяке прощальне слово так i застрягло йому в горлi.  Рука  його
була холодна, мов лiд, i обняла мою праву мов клiщами.
   Я пiшла не оглядаючись, як та сонна, i не знаю, чи менi це  приснилося,
чи було дiйснiстю, а то, що вслiд за мною  продзвенiло  насилу  висказане,
але майже на просьбу подобаюче, раз менi  жартом  (?)  кинене  ним  слово:
"Цвiт лотосу"...

   В три години пiзнiше вiд'?хав.  Важкi,  незабутнi  три  години  в  мо?м
життi. Мене мучив глухий жаль за ним, а його блiде, вiд болю змiнене  лице
стояло неустанно передi мною. Чому переслiдувала мене думка,  що  вiн  був
лиш на вид холодним i повздержливим супроти мене? Що в  серцi  берiг  щось
iнше, тепле, гарне, i що терпiв вiд чогось,  вiд  яко?сь  гордостi  або  з
якихсь, бог зна? яких, причин.
   Пiд час тих трьох годин не лягав  анi  на  хвилинку  вiдпочивати.  Я  ж
лежала без сну i чула, як ходив, неначе мiряв неустанно свою кiмнату.  Над
чим думав? О пiв до третьо? над'?хав фiякер[96]. В менi затовклося  серце,
i я здержала вiддих, щоби чути кождий  крок  i  рух  його.  Ходив  скорше,
збирав речi, подавав ?х слузi i все тихо, щоб не збудити нiкого в домi,  а
може, й мене, бо попри мою кiмнату мусили переходити в сiни.  Вкiнцi  чула
я, як вийшов, як зачинив за собою дверi, обкрутив ключ два рази в  дверях,
i, вийнявши, поклав його на одну з шаф,  що  стояли  в  переднiй  кiмнатi.
Переходячи попри  мо?  дверi,  задержався  на  хвилину,  мов  приневолений
невидимою силою, щоб зате опiсля  вiддалитися  двiчi  скоршим  кроком.  На
сходах веранди, по котрих сходив цiлком звiльна, дзуркнула[97] його шабля,
а трохи згодом чула я гуркiт повозу,  що  його  вiдвозив.  Коли  ж  гуркiт
замовк, чути було тiльки глухий, одностайний шум дерев у саду...
   Крiзь шум той розлягався вiд часу до часу зойк еольсько? арфи.
   Я не ворухалась.
   Заривши пальцi в волосся, лежала з болiсно зморщеним чолом,  без  слiз.
Вiн не оставив менi права проливати ?х за ним...
   _ Х
   Майже чотири мiсяцi минули з часу вiд'?зду доктора Марка, i  ми  зажили
знов давнiм ладом i колишнiм тихим, одностайним життям. Вiд  його  прийшов
за той час лиш один раз лист iз Цари, в котрiм писав, що хорував трохи, що
вiдплива? незадовго до Iспанi?, i що ма? дуже много заняття.  Це  заняття,
писав, дуже йому пожадане, бо на його  наляга?  вiд  часу  до  часу  якась
пригноблююча "туга  за  домом"  i  туга  за  тихими,  чистотою  i  любов'ю
озареними вечорами на батькiвщинi, а праця розвiва? сумнi, тужливi думки i
не допуска? його тонути в жалю. Поки що здоровить всiх сердечно i т. д.
   Панi Марко стала вiд його вiд'?зду дразливiшою i попада? часто в якийсь
сумний настрiй. Каже, що ??  мучить  деякими  хвилями  передчуття,  що  не
побачить його вже бiльше. Посвячую бiднiй нервовiй жiнцi бiльше часу,  нiж
коли перед  тим,  посвячуюся  ?й  цiлковито.  Читаю  ?й  годинами  вголос,
товаришу ?й майже неустанно. В кухнi пересиджую  бiльше,  як  треба,  щоби
страва для не? була цiлком за ?? смаком i все так, як вона  любить.  Через
все те оста?ться менi дуже мало часу, а  коли  найдуться  вкiнцi  свобiднi
хвилини,  то  сама  не  знаю,  до  чого  братися  вперед.  Чи  читати,  чи
веселитись, як каже вона iнодi, коли догляне яку психiчну  втому  на  мо?м
лицi. Я стараюся, щоб вона не добачувала ?? нiколи. Вона  ж  прецiнь  його
мати, а через те для мене так само дорога, як i для його.
   Вiд часу до часу вiдвiдувала нас Оксана i випрошувала мене у панi Марко
на "музику". Тодi проживала я сво?  найсвобiднiшi  хвилi  -  i  мо?  думки
летiли невпинно далеко на полудн?.
   По його вiд'?здi свiт для мене  немов  опустiв.  В  серцi  загнiздилася
глибока, пригнiтаюча, немов безконечна туга, котру викорiнити старалася  я
всiма силами. Я не хотiла про його думати, не  хотiла,  щоби  чувства  мо?
зверталися до його, мов той соняшник за сонцем, однак надармо. Перед  мо?ю
уявою спинялася трохи не щогодини його iстота з тих гарних сонячних  днiв,
в котрих бував для мене "добрим, щирим", бував чимсь  бiльше,  як  "добрим
знайомим". Ставав живо його образ з бистрими, за мною неустанно  слiдячими
очима, прислухаючийся з усмiхом мо?м оповiданням з рiдних сторiн...
   Я люблю його, бо ж це не могло щось iнше бути, що я вiдчувала для його.
Це була, очевидно, любов, але не така, як колись для Орядина,  лише  якась
спокiйна, глибока. Його гарний, лагiдний характер  яснiв  тепер  ще  краще
передi мною, а його майже хороблива любов до чесноти i чистоти полишила на
мене такий вплив, що його не зiтре, мабуть, нiщо.
   Всi його  розмови,  погляди,  всi  засади  його  щодо  життя  i  моралi
розбирала я з тою самою точнiстю, як i тi колись у Орядина, i я мусила все
наново пересвiдчуватися, що вiн чоловiк наскрiзь iнтелiгентний  i  чесний,
наскрiзь аристократ у чувствах i справдiшнiй чоловiколюбець, що якраз  про
Орядина не могла я з певнiстю сказати.
   Я купила собi пораянi  менi  ним  рiзнi  науковi  твори  i  читала  ?х,
углибляючись у них цiлою iстотою. Менi здавалося, що  тим  станеться  менi
його iстота ще бiльше зрозумiлою. Вiн любувався в стародавнiй  лiтературi,
i я перечитувала совiсно все,  що  було  менi  приступним.  Бюст  Софокла,
котрий уставив власноручно в мо?й кiмнатi, стався  для  мене  чимсь  немов
святим. Любив з ново? гарно?[98] лiтератури деяких польських писателiв, на
котрих я досi не звертала бiльшо? уваги, тому що походили  з  лона  нацi?,
котро? я не любила. Сво?ю iнтелiгенцi?ю  засоромив  мо?  неприязнi,  майже
одностороннi почування, навчив мене  цiнити  та  бути  i  супроти  ворогiв
об'?ктивною  i  справедливою.  Через   його   порозумiла   я   справдiшнiй
аристократизм  душi,  той  аристократизм,  про  котрого  розписувавсь  так
загадочно, а зараз  так  сильно  i  пориваюче  новочасний  фiлософ  Нiцше.
Навчилася ясного свiтогляду, котрий показував менi  не  одну,  досi  майже
зовсiм неясну, незамiтну для мене рiч у новiм свiтлi. Однак попри  все  те
скрiпило його ?ство також мою сильно пригноблену  душу  i  самосвiдомiсть,
потрясло наново мо?ю гордiстю, i за це я найвдячнiша йому.  Згадка  на  це
послiдн? дiло пошиба? душу мою болем, однак я задоволена.
   Довгий, довгий час мучилась i впивалась я рiзними  спогадами  про  його
iстоту, а  врештi  i  прийшла  до  ось  якого  висновку.  Це  було  глупо,
слабосильне плекати нiжнi чувства для чоловiка, котрий, як я переконалась,
в послiднiй хвилi вiдiпхнув мене з гордiстю вiд себе. З яко?  причини,  не
можу ясно розiбрати, вiдчуваю лиш, що Орядин  мусить  бути  тою  причиною.
Впрочiм, мене це обиджа?. Орядин гiдний бути i його товаришем,  i  вiн  не
потребував за те знайомство, об котрiм  навiть  не  знаю,  що  вiн  дума?,
вiдпихати мене вiд  себе.  Чинив  вiн  це  -  щоправда  -  хвилями  досить
загадочним поведенням, бiльше з жалем, бiльше з примусу, неначеб не  хотiв
i тiнню станути в чiм на завадi  або  задержатись  там,  де  мiг  би  бути
злишнiм; однак для мене цього доволi, щоби  не  накидатися  йому  i  сво?ю
особою. Коли мо? знайомства йому немилi, то тим бiльше немила i я, що стою
сама посеред широкого свiту, без становиська, без ма?тку, "компаньйонка".
   Орядин люту? на мене, завда? менi з яко?сь помсти болю,  однак  вiн  не
вiдвернувся би вiд мене в такiм випадку. Тому прощай, Марко.  Нашi  натури
занадто однаковi, щоби могли з'?днатися, занадто однаково замкненi в собi,
щоби могли завсiгди порозумiтися. Не побачимося,  може,  i  так  бiльше  в
життi, i я не пригадаюся тобi жодною споминкою, жодним  словечком  -  хiба
мрiями! Так, мрiями, коли б вони мали ту силу датися тобi вiдчути. А може,
вiдчу?ш ?х тихими, зористими ночами на морi?..
   Я ж займуся наукою i працею, щоб життя мо? набрало смислу i принади,  а
для других хоч перелетно? вартостi i щоб додержати тобi даного  слова,  що
дiстанеш колись у руки мо? твори.
   З Орядином - чи зiрву коли знайомство? О нi, вiн  остався  про  те  все
якоюсь пам'яткою, святiстю,  якимсь  промiнням  мо??  понуро?  однобарвно?
минувшини,  котрого  я  не  забуду  нiколи.  Крiм  того,  вiн   син   мого
споневiряного народу, в котрого будучнiсть я  вiрю,  котрий  стане  сво?ми
здiбностями на чолi того народу i не стопче його довiр'я. Вiн - я це  знаю
- не дасть менi нiколи причини жалувати мо?? щиро?  прихильностi  до  його
колишньо? любовi, а теперiшньо? приязнi.  Коли  б  менi  прийшло  боротися
задля його палко? непостiйно? вдачi i далi,  то  буду  боротися.  Я  люблю
боротьбу: вона пригаду? менi життя i iснування власних сил. Впрочiм, чи не
приписана вона менi вже долею з дитинства? Чи не  говорила  i  моя  дорога
бабуня, що я родилася до терпiння?
   Орядин назвав мене "царiвною".
   Гарна, прегарна назва; лиш чи гiдна я ??, чи була  достойна  ??  хоч  в
однiй хвилi свого мiзерного життя?
   У тамтого я "цвiт лотосу".
   Коли нагадую собi це слово,  пройма?  мене  якесь  щасливе  сподiвання,
прегарне, а заразом успокоююче передчуття.
   Я усмiхаюся сумовитим усмiхом. Життя само покаже, що я з того всього...

   * * *
   (Пiзнiше)._
   Недавно вiдвiдала нас Оксана.
   Мiж iншим заохочувала iти з нею  на  якiсь  вiдчити,  що  мали  небавом
вiдбутися.  Два  вiдчити  були  призначенi  "для  жiнок".  В  однiм   мало
говоритися про далекосяглiсть рiвноуправнення i  емансипацi?  жiнок,  а  в
другiм про нацiональну економiю. Перший мав читати якийсь лiтерат,  другий
- Орядин.
   Я обiцяла пiти з нею.
   Так провела я чотири iнтереснi вечори.
   Вiдчит лiтерата був поступового духу,  сильного,  прегарного  змiсту  i
читаний в одушевляючiм тонi; мав однак за  слухачiв  переважно  мужчин.  Я
нарiкала безпощадно на байдужiсть жiнок, а моя товаришка смiялася.
   - Що хочете? - успокоювала вона мене iронiчно. - Автор розправи[99] вже
жонатий; надiймося,  що  завтрашнiй  вiдчит  буде  мати  бiльше  слухачок.
Оскiльки знаю, пан Орядин ще свобiдний.
   I справдi! На вiдчит Орядина прибуло багато молодих пань  i  дiвчат,  а
де-не-де виднiлася i старша женщина з поважним лицем i  строгим  поглядом.
Вiн появився аж тодi, коли зала  була  цiлковито  заповнена,  i  був  дуже
спокiйний чи, може, здався спокiйним.
   Коли почав читати, уступила менi вся кров  з  лиця.  його  голос  робив
фiзичне враження  на  мене,  i  я  силувалася  опанувати  якесь  внутрiшн?
зворушення, тим бiльше,  що  воно  сердило  мене.  Свiй  вiдчит  випередив
оправданням, для чого тема його вiдчиту суха. Однак вiн  не  мав  на  цiлi
уряджувати забавний  вечiр,  лише  мав  щирий  замiр  говорити  об  зовсiм
поважнiй справi для сво?х слухачок, котрих поважне число йому iмпону?. При
тiм висказав надiю, що страховище, яке  пiднiма?ться  завсiгди  за  спиною
жiноцтва, себто та "вiчна жiночнiсть", стратить з часом свою мiць, i жiнка
перестане бути тим "затертим письмом", яким ? тепер i т. д.  Опiсля  читав
розправу, елегантно коротку.  Говорив  про  основнi  поняття  нацiонально?
економi?, цiль i значення цi?? науки, зiйшов на  розвiй[100]  капiталу,  а
врештi i на розвiй нинiшнього соцiалiзму. Тим i закiнчив вiдчит. Вiн читав
добре, i праця його була ядерна[101], i ясна,  однак  менi  здавалося,  що
писана в надто повздержанiм тонi. Коли скiнчив читати, а оплески  сипалися
безконечно, промайнув його погляд перелетно по менi. Вiн  замiтив  мене  з
самого початку, бо Оксана постаралася  о  протекцiйнi  крiсла.  Коли  нашi
погляди стрiнулися, я вiдчула, як  у  мо?х  очах  затлiло  щось,  однак  я
вiдвернула ?х вiд його. При його поглядах обгортало мене  те  саме  погане
чуття, що тодi при смiху на виставi образiв. Чому  зневажав  мене  якимись
байдужими, перелетними поглядами? Ми ж  стояли  собi  про  те  все  духово
близько! Вiдмовивши йому стати його жiнкою, не хотiла я завдавати йому тим
болю. Ще менше мала я на цiлi корити його як-небудь. Я не могла стати саме
тодi його подругою, - вiн, мабуть, i не вiдчував, як мене та його  погорда
чи помста обиджала; бо  iнакше  як  могло  би  щось  подiбне  задовольняти
його?.. Я вiдчувала, що в наших неясних вiдносинах щось урива?ться,  що  я
(не як думала ще недавно  цiлком  противно)  була  готова  зiрвати  з  ним
знайомство навiки - а як не те, то хоч не  подати  нiколи  перша  руки  до
по?днання!
   Коли зiйшов по вiдчитi в  залу,  щоб  прислухатися  якомусь  викладовi,
поздоровив мимоходом мене з обиджаючим виглядом на лицi.  Я  подякувала  з
уданим, байдужним супоко?м.
   Вiн сiв недалеко мене коло яко?сь старшо?, дуже елегантно убрано?  дами
з дочкою i завiв живу розмову. Раз був i  засмiявся,  i  я  вiдчула  якусь
ненависть до того смiху. Неустанно думала я собi: "Що ж вiн мене обходить?
Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення". А зараз по тiм iнакше
думала: "Саме таким подоба?ться вiн менi,  саме  тепер!"  А  опiсля  знов:
"Марко вiдвернувся вiд мене..."
   Неописана гордiсть пiднiмалася в менi,  пiднiмалася  i  силувалася  всi
прочi голоси в мо?м нутрi заглушити.  Здавалося,  пiдтримувала  сама  одна
силу всi?? iстоти мо?? i не допускала пiддаватися нi жалю, нi болю.

   Пiд час повороту заговорила Оксана.
   - Вiдчит пана Орядина заносив надто консерватизмом...  Чи  ви  його  не
замiтили?
   Справдi так.
   - Чому ж то так? Вiн ма? бути дуже талановитий i освiчений, а я не можу
такi прикмети спо?ти з поняттями  консерватизму.  Невже  ж  вiн  про  свою
кар'?ру тривожиться?
   - Такий вiн не ?, Оксано.
   - Так? Чи ви того певнi?
   - Цiлком певна.
   - А я нi! Я пережила не одно диво.
   - Менi зда?ться, що саме задля свого таланту не ма? причини тривожитися
про кар'?ру.
   - Ет! Ви берете рiч з цiлком iншого боку. Я так не думала. Вiн працю? в
адвоката Мiллера, а той, мабуть зна?те, перший адвокат  тут  i  чоловiк  з
великим ма?тком i впливом. Орядин - як я чула - один з його  наулюбленiших
конципi?нтiв[102] i тiшиться у свого принципала, хоч вiн укра?нець, а  той
поляк, великим довiр'ям. Це все було би гарно, однак Мiллер, як всi то  аж
надто добре знають, консерватист на цiлу губу i приневолю?  сво?х  молодих
помiчникiв вирiкатися, або щонайменше  мовчати,  про  сво?  переконання  i
протегу? (його протекцiя сильна!) лиш тих, що держаться старого  закону  у
всiм. Це у його полiтика,  вiн  хоче  дiстатися  за  всяку  цiну  до  ради
державно?  -  i  йому  треба  "добро?  слави",  щоби  правительство   його
пiдпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить  також  до  категорi?
тих, що добрий грiш ставлять вище сво?х пересвiдчень, - вiн вида?ться менi
заiнтелiгентним, захарактерним до того, - однак на його вiдчитi була жiнка
його принципала з дочкою, i я,  знаючи  дивацтво  старого  Мiллера,  майже
переконана, що Орядин - писав свiй вiдчит  з  увагою  i  на  родину  свого
принципала.
   - Я повторюю вам ще раз, Оксано, що вiн такий не ?! - закинула.
   - А я кажу вам ще  раз,  що  я  пережила  не  одно  диво.  Боротьба  за
iснування вплива?  деморалiзуюче.  Впрочiм,  ма?мо  стiльки  доказiв  сили
впливу обставин i на найздiбнiших, найзавзятiших мужiв, що я вже  тепер  в
нiщо не вiрю! Впрочiм, скажiть, душенько, чому говорив, зiйшовши на розвiй
соцiалiзму, майже з iронi?ю? Нi, на мою думку, був цей вiдчит alles Lebens
und aller Warme bar[103]!
   - Ну, вiн, може, й не вiрить  в  те,  що  читав,  т.  ?.  не  вiрить  в
соцiалiзм,  або,  може,  не  вiрив,  що  його  праця  справдi   зацiкавила
нагромаджених слухачок. Подеколи - вiн химерний.
   - Ет! Що химерний! Скажiть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали,
як обридли такi люди, котрi в нiщо не вiрять, все  знають,  все  за  собою
мають, котрi в однiй хвилi зо всiм готовi!  Вони  видаються  менi  мов  та
вода, що з самого стояння перемiню?ться остаточно в багно i  тратить  свiй
характер. Такi люди не ? найсильнiшi як iндивiдуальностi, Наталко.
   - Перед трьома роками, - обiзвалась, - казав менi: "Мо? полудн? тепер".
   - Що ж вiн хотiв сказати  цими  загадочними  словами?  -  спитала  вона
глумливо.
   - Це, Оксано, що дiпняв всього!
   - В дiлах? В iнтелiгенцi?? В змаганнi до висоти?
   - Може, i в тiм; я не знаю, а може - в чувствi i думцi...
   - А тепер хоче, як та стояча вода, перемiнитися в багно?
   - Оксано, не говорiть так про його!
   Вона розсмiялася i кликнула:
   - Ух, яка ж лiнь, правдива укра?нська!
   - Ви не зна?те, - обiзвалась я  в  його  оборонi,  -  який  вiн  життям
утомлений!
   - То нехай умира?! Чи чу?ться гiдним знищення?
   - Може, вiн лиш став  такий  отяжiлий,  -  вiдповiла  я  напiвiронiчно,
напiвзадумливо.
   - Ах ви! У вас ? завсiгди щось iдеалiзуюче на устах, однак я думаю щось
iнше. Вiн вступа? в той вiк, у котрiм i ум  любить  супокiй.  В  тiм  вiку
попуска?ться трохи в одушевленнi для iнтересiв загальних,  а  замiсть  них
кладеться бiльше ваги на iнтереси особистi.
   - Вiн не з тих, Оксано!
   - Ви чуднi, Наталко, впрочiм, чи вiн ма? щось таке за собою, що було би
запорукою i за його характер?
   - Вiн сам ? менi запорукою. Горе нашого  народу  йому  не  байдуже.  То
багата натура, котра вiрить в iншi вимоги життя, як...
   - В iдеальнi? - докiнчила молода жiнка саркастично.
   - Ви  глумитесь!  -  вiдповiла  я  дразливо  (я  хотiла,  помимо  сво?х
особистих почувань до його, бути  в  осудi  його  характеру  i  здiбностей
цiлком об'?ктивною). - Але вiн чоловiк такий, що округ його можуть i  душi
других кристалiзуватися!
   Вона звернула сво? великi темнi очi допитливо на мене.
   - Ви говорите цiлком так, Наталко, якби  ваша  душа  "кристалiзувалася"
також округ його... Прошу вас... чи вiн ваш "бог"?
   Я спаленiла сильно, i мо? уста здригнулися гордо.
   - Оксано!
   Вона подала менi руку.
   - Nichts fur ungut[104]! - сказала, приязно усмiхаючись. - Я забула, що
вашим "богом" то лiтература!
   - Справдi так!
   - Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати  вашу  повiсть,  то
опишiть там мужчин з тими прикметами, якi тепер у них перемагають. Це було
би дуже iнтересно довiдатися, як душi деяких других iстот,  котрi,  напр.,
мрiють про "вищого чоловiка",  ?  непорочнi,  мов  голуби,  ?  переповненi
"незаспоко?ною жадобою за  чистотою",  одним  словом,  ?  нiжнi,  iдеальнi
створiння, - отже, в який спосiб душi таких других  iстот  кристалiзуються
округ мужчин з прикметами, якi нинi у них перемагають!
   Я смiялася:
   - Я це напишу, Оксано, напишу.
   - Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашо? верстви.
   - Так.
   - Тим лiпше. Тут знаходяться знаменитi екземпляри!
   - Може.
   - Чому "може"? Пригадайте собi  з  ласки  сво??  вечiрок  професорiв  у
панства С. i не забудьте  характеристичних  прикмет  його,  як:  множество
пляшок пива, багато  ?ди,  багато  сигарового  диму,  груба  ненависть  до
всього, що "не сво?", i полiтика. Промiж те зiгрiтi сонливi лиця  жiнок  i
так звана нiмецька "Gemutlichkeit?"[105].
   Я мовчала.
   - Окрiм того, не забувайте i сво?х тодiшнiх приватних чувств, про котрi
говорили ви менi самi по тiм вечiрку!  А  тепер,  добранiч  вам,  Наталко!
Завтра вiдвiдаю Маdame Stael[106] (так звала вона деколи паню Марко).
   "Чи вона не противорiчить собi? - думала я. - Раз каже, що лише той ма?
вартiсть, що сконсумував[107] таку i таку силу книжок, а другий раз у  не?
лише етичний елемент ? такий, що робить з чоловiка "вищого чоловiка". Коли
чоловiк ? лиш "рiвний, як лiнiя", "простокутний", тодi  подоба?  якраз  на
сонячний промiнь, котрий озолочу? все, на що лиш упаде...
   Марко ?? iдеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всiм  "Марко"!
Нi, це чисте диво, що вона не згадувала менi  нинi  знов  про  його!  Вона
завзялася на мене пригадувати менi його раз по раз, а тим часом я  тону  у
всякiй працi, щоб про нiкого не думати, не пiддаватися жодному впливовi  i
бути духом свобiдною, мов орел пiд ясним небом.
   Чому сумнiва?ться в щиростi Орядина, знаючи його лиш з  виду?  Я  майже
погорджую ним, бо зобидив мою гордiсть, однак вiрю про те  все  в  щирiсть
його патрiотичних чувств, у його спiвчуття для людського терпiння, в  його
пишнi здiбностi, в якусь вроджену iнтелiгенцiю в його i в те, що вiн вийде
на славу сво?му народовi. Ах, вiн гордий, i та гордiсть не допустить  його
нiколи до якого-небудь упадку. Вона песимiстка, нудить свiтом i мiрить все
мiрилом суб'?ктивiзму.

   Вернувши додому, застала я на сво?м столi лист. Це були освiдчини о мою
руку i походили вiд одного вдiвця, що бачив мене в життi разiв  два  i  не
говорив зi мною бiльше, як десять слiв. Вiн  був  батьком  п'ятьох  дiтей,
посiдав "дiм" i був "цiсарсько-королiвським урядником".
   Лист дрижав у мо?й руцi пiд  час  читання.  Опiсля  зiм'яла  я  його  в
пилку[108] i шпурнула далеко вiд себе, при чiм лихий усмiх заграв на  мо?х
устах.
   Нiколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
   О, яка ж iронiя долi!
   Якесь чувство ненавистi i обриди  обгорнуло  мене  нараз  супроти  всiх
мужчин, i нiколи не вiдчувала я так виразно, як в цiй хвилi,  якi  байдужi
менi всi мужчини. Всi! Це слово говорила я собi майже з поспiхом,  щоби  в
те почуття не вмiшалося якесь iнше поняття. Коли б  вони  знали,  оскiльки
займа?ться  ними  жiнка,  що  пiзнала  раз  високi  iде?  i  полюбила  ?х,
соромились би сво?? зарозумiлостi...
   Сiвши при столi, я сперла голову в долонi i задумалася.
   Якась мiзерна порожнеча обняла мене, i я вiдчула, що  мо?  положення  в
життi дуже глупе i без смислу. Як же ж вiдносилися до мене люди -  от  хоч
би i знайомi  "мо??"  верстви?  Iнтелiгенцi?ю  переросла  я  ?х  геть-геть
далеко, i до них вертати назад духом було менi неможливо; а одним  замахом
станути ?м поруч мене - було  ?м  неможливо.  I  тому  що  вони  (?х  була
бiльшiсть) не могли станути на мо?й степенi, мусила я  до  них  знижатися,
iншими словами: мо? обставини змушували мене пiдлягати ?м.  Далi  i  я  не
була "жiнка" якого там  небудь  мужчини  i  не  представляла  тому  жодно?
"вартостi". А що найважнiше - я не мала жодного ма?тку.
   Скiльки спин гнулось би передi мною, коли б я мала ма?ток!
   Грошi мають вартiсть.
   Нехай працюю над собою невтомно до послiднього вiддиху,  перед  тим  не
зiгнеться нiяка спина; впрочiм - я й не отвирала б уст на те, щоби  передi
мною згиналися спини. З яко?сь незлобно? гордостi не вчинила б я цього...
   Нараз обернулась я поза себе i глянула на зiм'яте письмо.
   Чи пiдняти менi його? Може би, показати його Оксанi? Придався  б  добре
до розвеселення ??, а вона й так каже, що не може смiятися веселим смiхом!
Однак де ж я його бачила, цього урядника? Де, де, де? Ага,  я  знала  вже,
де! Там, на тiм вечiрку професорiв. Я  ледве  що  вважала  тодi  на  його,
приглядаючись всьому  i  силуючись  надармо  угадати  "щастя"  тих  людей.
Чоловiки балакали i  пили,  доки  ?х  лиця  не  приняли  аж  боввануватого
вигляду; бавилися двозначними дотепами, зиркаючи на сво?х жiнок i сусiдок.
Жiнки били ?х по плечах, усмiхалися на цi дотепи зi зрозумiнням i  грозили
пальцями. Декотрi з них усмiхалися насилу i  трохи  не  спали  з  утоми  i
нудьги.
   А я думала раз по раз: "Це ма? бути щастя, це ма? бути  щастя!  I  чого
знаходжуся я тут?"
   Коли я вертала додому i холодний нiчний воздух охолодив мо? чоло, то  й
зникла та олов'янiсть, що була обгорнула мене в товариствi. А коли ввiйшла
у свою тиху простору кiмнату, а  на  бюрку  привiтало  мене  свiтло,  коло
котрого книжки мо? немов усмiхалися до мене, я вiдзискала давнiй  настрiй.
Зiтхнувши з цiло? грудi, дякувала бога, що я не одна з тих "щасливих" i не
одна з тих "замужнiх", котрi, щоправда, тiшилися з цi??  причини  у  сво?х
знайомих бiльшим поважанням...
   Так, отже, на тiм вечiрку бачила я  цього  чоловiка,  що  подавав  менi
нагоду сповняти "обов'язки жiнки". Менi прийшло на думку,  чи  не  хотiла,
може, котра з мо?х знайомих вчинити "добре дiло" i звести нас докупи.  При
тiй думцi покрилося мо? лице краскою i в нутрi мо?м  скипiло.  Дiйсно,  ця
думка не була без пiдстави. Менi здавалося, немов я  чула  виразно  слова:
"Вона бiдна дiвчина без матерi i батька, без ма?тку, буде  богу  дякувати,
що найде пiдпору, бо який там кiнець у таких гувернанток?  А  вiн  зробить
щастя, коли ?? дiстане. Його дiти, занедбанi,  без  догляду,  будуть  мати
розумний провiд. Вiн спокiйний, добрий чоловiк, а вона - без претензiй".
   Без претензiй!..
   Цiла гордiсть мо?? вразливо? аристократично? душi скипiла.
   На мо?х устах грав якусь хвилину глумливий усмiх, а  опiсля  глянула  я
знов на зiм'яте письмо; однак пiдняти його не пiдняла...
   Тi?? ночi читала й писала я ген  аж  поза  пiвнiч.  Вiд  часу  до  часу
виринав у мо?й душi  образ  Марка,  пригадувалися  його  слова,  сердечним
голосом  вимовленi  до  мене:  "Що  я  люблю,  люблю  вже  навiки!"  Однак
опираючись сильно найменшим споминам про його, вiдчувала я в душi лиш  те,
що мене з його причини болiло; заслонювалася його  холодним  поведенням  з
послiднiх днiв мов талiсманом супроти  його  самого,  а  властиво  супроти
любовi до його. Гордiсть моя,  годована  тим,  мiцнiла,  змагалася,  лляла
чародiйну силу в душу. Так, цi?? ночi працювала я з таким одушевленням, як
вже давно нi, а лягши на спочинок, заснула здоровим сном.
   Рано привiтало мене золоте промiння сонця, немов бажало настро?ти  мене
на цiлий день сонячно. Встаючи живо, повторювала я (немов замiсть молитви)
одно горде речення з твору Нiцше "Аiso sprach Zarathustra"[109], котре бог
зна? чому саме в тiй хвилi навинулося менi на думку:
   "Was von Weibsart ist, was von Knechtsart stammt,  und  sonderlich  der
Pobelmischmasch - das will nur Herr wer den alles Mtnschenschicksals  -  о
Есkel! Diese Herren uberwindet mir, ihr hoheren  Menschen,  die  sind  des
Ubermenschen grobte Gefahr"[110]...
   _
   XI_
   Час минав безповоротно, i в мо?м життi  не  змiнювалося  нiщо.  З  мо??
батькiвщини i вiд своякiв дiставала я вiстей небагато;  впрочiм,  я  й  не
тужила за вiстками вiд них. Щодо мо?х вiдносин до панi Марко,  то  й  вони
майже не змiнилися. Вона мене все однаково любить, а хоч i впада?  частiше
в недугу, ста? через  те  щораз  дразливiшою,  то  я  зношу  вiд  не?  все
терпеливо, переконавшися, що вона одна  менi  справдiшня  щира  дорадниця,
пiдпора в життi, на котро? грудях могла би я виявити одверто всякий  бiль,
i котра, по  смертi  мо??  дорого?  незабутньо?  бабунi,  опiку?ться  мною
правдиво по-материнському. А вiдтак вона ж його мати!
   Одного разу, коли пролежала бiльше як тиждень  хора,  а  я,  заходячись
коло не?, не спала ночами i аж змарнiла, сказала до мене,  стискаючи  менi
руку iз сльозами в очах. "Я не знаю, Наталко, чи зможу  я  ще  коли-небудь
вiддячитися вам повно за вашу сердечнiсть i любов, як я цього бажала  б  i
як ви на це заслужили! Але, може, вiддячиться вiн вам за мене. Вiн вдячний
i вiрний, ох, вiрний, як його незабутнiй батько.  Вiн  зна?,  якi  ви  для
мене!"
   Я вiдвернулася вiд не?, щоб не дивитися в ?? добрi  очi.  По-перше,  не
могла дивитися в ?? лице, коли говорила про нього, а по-друге, в  мене  не
була совiсть цiлком чиста. Чи я була дiйсно добра для не? задля ??  особи,
чи радше тому, що вона його мати? Правда,  я  не  думаю  вже  стiльки  про
нього, як давнiше. Горджуся тим, що чувство любовi не перемогло мене, i  я
лише в найтихiших i найсамотнiших хвилинах згадую його. А все ж таки чи не
уронила би хоч одно? сльози, коли б не знала його зовсiм, а мусила зносити
прикростi вiд хоровито? дами лиш тому, що дiстаю  плату  i  презенти?  Хто
зна?, хто зна?!.. Але нi, я обманюю себе сама; я ж його не люблю, я  майже
забула його цiлком, я займаюся майже  самим  Орядином!  Лиш  коли  настане
сильний вiтер, а дерева в саду зашумлять грiзно, пригадають нiби шум моря,
тодi ста? його постать мов причарована ясно-виразно  перед  мо?ю  душею  i
уста його вимовляють сердечним, спокiйним голосом: "Що я люблю, люблю  вже
навiки", - тодi думаю про його. Але се  случа?ться  рiдко,  i  я  опираюся
тому. Звертаюся до  Орядина,  котрий  мене  дразнить  сво?м  поведенням  i
котрого не можу забути, чи радше сказати, не хочу забути! Бо й  чому  менi
його забувати? Я ж - ха-ха-ха! - його царiвна!..
   Панi Марко каже, що я змiнилася, стала холодна, замкнена в  собi  i  ще
тихiша. Се, може, й правда.  Я  майже  уникаю  людей.  Я  люблю  ?х,  я  i
знаходжуся радо мiж ними, лише  не  люблю  оставатися  мiж  ними  довго  i
слухати того, що вони вивчилися колись i вiд когось напам'ять. Я вiддалася
тепер цiлком писанню однi?? довшо? повiстi, котра становить  "мою  кров  i
нерви". Вона - я се вiдчуваю - буде пронизана всiм свiтлом мого  ?ства.  В
не? увiйде все сонце мо?? душi, вся здавлена веселiсть  мо??  iстоти,  вся
будучнiсть ??. Хочу поринати у працi тiй, купатися в нiй i пити з не?, мов
з то? золото? чашi, щастя  та  цiлковите  задоволення.  Так,  в  нiй  хочу
розцвiстися, мов та рожа...

   * * *

   (Знов пiзнiше)._
   Одного разу спитала мене панi Марко:
   - Як би ви жили, Наталко, коли б я вмерла?
   Се питання вразило мене немило, i я глянула  неспокiйно  на  не?.  Вона
пiдупадала чимраз бiльше на силах, лежала не раз цiлими днями на  софi,  i
хоч запевняла мене, що се в не? лише така втома, то все ж таки я  гризлася
сильно i звертала всю свою увагу на не?.
   - Ну як же ж? Чого ж дивитеся на мене, замiсть вiдповiсти менi? -  нiби
жартувала.
   - Не думаю нiколи над чимсь подiбним, дорога панi! - вiдповiла я на вид
спокiйно. - Не знаю, чому вам приходить щось подiбне на думку!
   - Але коли я хочу знати, як би ви опiсля  зажили?  Чи  вам  тяжко  дати
вiдповiдь на се? Скажiть, дорога дитино, чи ви вернули би знов до своякiв?
   Я закрила мимоволi лице руками.
   - О боже милий! Я  не  знаю,  я  нiчого,  нiчого  не  знаю!  -  сказала
пiвголосом.
   - А я рада би вашi думки знати! Чи вам тут справдi мило i любо в мене?
   - О дорога панi. - Бiльше не могла я сказати. Приневолена якимсь наглим
жалем, ухопила я ?? схудiлу руку i поцiлувала  ??.  Вона  притиснула  мене
мовчки до себе, i я чула, що вона була так само розжалоблена, як я.
   - Отже, вам любо i мило в  мене,  -  говорила  далi,  вкладаючи  насилу
спокiй у свiй голос. - Се мене успокою?. Менi здавалося все, що ви вернули
би прямiсiнько до своякiв.
   - Я старалась би всiма силами жити в такий самий спосiб, як  тут.  Чого
би вертала назад туди? Для мене нема там вже бiльше мiсця!
   - Спасибi тобi за це, дитино!  Але  зна?ш...  зна?ш,  що  менi  не  раз
зда?ться?
   - Що?
   - Що ти покинеш все, всi  тво?  виробленi  засади,  всю  твою  улюблену
працю, i... i  пiдеш  якого-небудь  гарного  дня  тi?ю  звичайною,  широко
утовченою дорогою буденщини.
   Я дивилася на не? довгим, повним, ожидаючим поглядом.
   - I що ж? - спитала я.
   - I стратиш те, що я i iншi полюбили в тебе i що мене по?днало  знов  в
послiднiх роках з людьми i життям.
   - Що ж се таке у мене?
   - Се те, чого буденнi люди не мають. Чисте, невизичене, вроджене свiтло
душевне, що позолочу? все, на що лиш упаде.
   - О дорога панi!
   -  Так,  Наталонько!  Мене  переслiду?  думка,   що   коли   останетеся
самi-самiсiнькi в життi, то це життя,  грубе,  жорстоке,  переробить  вас;
вплине на вас, може, так, що в вас прокинеться пригноблювана натура  i  ви
заживете цiлком iншим життям! Се не було би щось неприродне, Наталко;  нi,
ви молодi i гарнi, ах, ви пишнi, як  екзотична  квiтка,  i  самотнiсть  не
видасться вам завсiгди такою, як тепер... Однак я вмерла би з жалю за вами
удруге i на тамтiм свiтi!
   - Чому дума?те ви так про мене, панi Марко? - спитала я з щирим смутним
докором. - Чи ви не пiзналися на менi ще доволi?
   - Знаю, знаю, - вiдповiла вона поспiшно, - однак я спостерегла, що ви у
сво?х нестережених i найсамотнiших хвилинах такi  неспокiйнi,  а  властиво
так якось настро?нi, мовби були наскрiзь незадоволенi або  чулися  в  мене
нещасливi! Що з вами? Скажiть одверто!
   Я усмiхнулася сумно.
   - У вас я нещаслива, дорога панi? Нi, у вас вiдчула я i побачила щастя.
Це в мене щось iнше. Я чуюся не раз такою самiтною, опущеною!
   - Ох, отже так воно й ?, як я собi думала! - перебила вона  мене  майже
болiсно.
   - Справдi чуюся самiтною, але не так, як ви, може, дума?те, лише цiлком
iнакше. Послiднiми часами загнiздилася в мо?й головi думка, що  я  справдi
не маю так званого "змислу для дiйсностi", як мене переконували раз в  тiм
у життi ще давнiше. Що стою зi всiм тим, чим душа моя  переповнена,  сама!
Бо чи ж се здорово за?дно думати, що не одно могло би iнакше бути, краще i
достойнiше? Цього я не думаю про сво? власне життя, лише про життя загалу.
Думки других людей такi задоволенi,  кружать  вiд  якого-небудь  часу  вже
завсiгди лиш в однiм означенiм крузi, взявши собi за цiль  життя  виключно
особистi iнтереси; а мо? летять дальше, бажають бог  зна?  чого,  ожидають
чогось, передчувають щось, а опiсля плачуть. Се те в мене, дорога панi, що
я чуюся самотня. А щодо "щасливостi", то будьте спокiйнi. В мо?м життi так
мало "подiй", що... що я не можу чутися "нещасливою". - I при тих словах я
розсмiялася тихим смiхом.
   Вона поглянула на мене, i я вiдчула, що мiй смiх не вдоволяв ??.
   - Чи хочете тим сказати, що ви не замiжнi? - спитала.
   - Так; але чи лиш подружжя  ма?  ту  силу  ущасливляти  чоловiка?  Менi
зда?ться,  що  це  залежить  цiлком  вiд  його  успособлення,   вiд   його
склонностей, вiд поглядiв на життя...
   - Чи ви говорили iронiчно про подi? свого життя? - спитала знов.
   - Так i нi. В мо?м життi мало  подiй,  а  однакож  скiльки  вiдчула  я,
скiльки передумала! Але все те не ма? жодно? вартостi супроти того,  що  я
невiддана!
   - Тепер ви колючi, Наталко!
   - Може, панi Марко. Моя iсторiя - це не те, що я пережила, лише те,  що
я передумала головою i серцем. Але небавом вступлю у вiк такий,  у  котрiм
дiвчат називають уже "старими". Тодi стану зовсiм неiнтересна для  нiкого;
тодi скiнчиться моя iсторiя.
   - Ви уявля?те собi щось непотрiбне i гризетеся опiсля.
   - Нi, я не гризуся, я навiть смiюся з того; але я  пересвiдчена,  що  й
тут смiюся лиш я сама. Впрочiм, я не можу собi уявити, як  то  можна  бути
старим. - Але по якiйсь хвилинi сказала: - Панi Марко, я нiколи  не  стану
старою панною...
   - Ви дума?те вийти замiж? - спитала мене майже з переляком.
   - Чи думаю над тим? - повторила я згорда. - Нi, панi Марко, я не  думаю
цiлком над тим! Я не знаю, але не раз менi так чудно-чудно,  так  мовби  я
справдi родилася лиш на те, щоб терпiти або щоби пробувати до  послiднього
вiддиху свою силу в боротьбi. - Опiсля говорила я  мимоволi  понуро:  -  Я
навчена з дитинства не ожидати щастя, хоч маю те переконання, що  якраз  я
здiбна вiдчути те, що назива?ться щастям. Силуюся зрiкатися  краси  життя,
ясних барв, мов та черниця. Учуся привикати до того, що в  мо?м  життi  не
зася? сонце цiлим багатством  свого  свiтла.  Вiд  смертi  бабунi  була  я
полишена собi сама й остануся нею i дальше. Впрочiм, се не болить мене; бо
чи то соромно стояти на власних силах? А щодо слiв, що не остануся "старою
панною", то я хотiла ними те сказати, що хоч i  остануся  незамiжньою,  не
остануся, проте, смiшною особою, т. ?. не прилучуся до тих, що любуються в
дивоглядних строях i котиках або псах.
   - Але ж бо ви не можете знати, чи  ви  останетесь  дiйсно  незамiжньою,
Наталко, - закинула вона якось нетерпеливо.
   - Цього я дiйсно не можу певно знати i менi  це  навiть  байдуже,  панi
Марко, - додала я з якоюсь наглою, майже палкою  гордовитiстю,  -  я  дуже
горда в тiй справi. Я могла би вмерти з жалю, коли б мене той, котрого  би
я любила, покинув, але нiколи, нiколи в свiтi не здержувала  би  його  при
собi, коли б хотiв мене покинути. Лучче вмирати, нiж коритися, нiж просити
милостинi!..
   Ах, тi милостинi! - Вона поглянула на мене з переляком, а я говорила  з
гарячими очима далi. - Так, тi ненависнi милостi. Вони затро?ли менi душу,
i я ненавиджу ?х! ?х i все, що пригаду? хоч здалека ту погань!
   Вона всмiхнулася, як менi видiлося, з примусом i обiзвалася лагiдно:
   - Я годжуся з вами, Наталочко; це дiйсно погань.  Але  оскiльки  я  вас
знаю, то менi зда?ться,  що  вам  не  грозить  подiбна  небезпечнiсть.  Ви
належите до тих, що ?х не покида?ться. Я навiть переконана, що ви  вийдете
замiж i навiть так, як заслугу?те.
   Я не вiдповiла нiчого i лиш здвигнула плечима,  а  тим  часом  по  мо?х
устах пролетiв гiркий, ледве замiтний усмiх. Перед  мо?ю  душею  промайнув
Марко, а за ним - Орядин. Вже як i болiло мене поведення Марка, але все  ж
не так, як Орядина. Над ним думала, застановлялася я так часто  послiднiми
часами (мабуть тому, що бачила його частiше), що Марко майже щезав з  мо??
пам'ятi, а в сiй хвилi прокинувся у мене супроти Орядина якийсь аж шалений
жаль.
   - Так, Наталко, так! - говорила менi стара дама.  -  Ви  не  потребу?те
присягатися, що останетеся незамiжньою.
   - Я не бажаю нiчого так, як того,  щоби  могла  працювати  пiсля  сво??
вподоби - ви ж зна?те, дорога панi, - щоб могла писати i щоб воно  здалося
на що. Тодi була би я також щасливою!
   - А подружжя, моя дитино, чи воно у вас не  ма?  вартостi?  -  спитала,
мовби невдоволена мо?ми словами.
   - Я не маю нiчого проти подружжя, хоч воно не ? в основi нiчим  гарним,
анi величним, особливо  тодi,  коли  люди  сво?м  характером  до  його  не
спосiбнi. Але правда i те, - додала я мов по легкiй задумi, -  що  воно  й
гарне, коли люди не споганюють його...
   - Правда, правда, Наталко! - обiзвалася стара дама живо. - Мiж нiким не
можуть бути такi краснi вiдносини, як мiж чоловiком i жiнкою. Се вам  кажу
з досвiду, бо я пережила не одно. Дiвчина любить матiр i батька  над  усе;
однак чому опуска? ?х радо, коли прийдеться iти хоч би й на  кiнець  свiту
за товаришем, що його серце вибрало? Бо вона зна?,  що  вiн  заступить  ??
родичiв i все те, з чим зрослася душею. О Наталочко!  -  додала  з  сумною
сердечнiстю. - Коли ма?ться за мужа доброго i нiжного чоловiка, а  чоловiк
той заразом товариш нашо? душi, тодi не можна  вiд  долi  жадати  бiльшого
скарбу. Нi, нехай говорять  i  фiлософують  собi  мужчини  i  женщини,  як
хочуть, але так як чоловiковi не заступить нiщо любовi жiнки, так i  жiнцi
любовi чоловiка, вiрте менi! Була би велика шкода,  коли  б  ви  не  могли
вiддатися або не хотiли!
   Я сидiла мовчки з очима, зверненими кудись  в  далечину.  Не  звертаючи
голови до не?, спитала я протяжно:
   - Може, але чому приходить вам це на думку?
   - Вас, як людини, було би шкода.
   - Так, - докiнчила я майже з поспiхом. - Кожна людина повинна свою силу
i красу використати; не мати надармо серця в руках... не так?
   Вона притакнула мовчки головою:
   - Хто не живе вдвiйку, той не живе нiколи правдивим життям, - сказала.
   Я не вiдповiла зараз, аж пiзнiше спитала:
   - Коли  живеться  правдивим  життям,  панi  Марко?  -  I  не  вижидаючи
вiдповiдi, говорила дальше: - Чи тодi,  коли  багато  терпиться?  Чи  коли
багато вiдчува?ться? Чи, може, тодi, коли живеться невгамовано пiсля сво?х
лихих i добрих склонностей? Бо ж серце годиться так тяжко, ох, так  тяжко,
з розумом, дорога панi!
   Вона притакнула знов мовчки, як перше, головою, i зiтхнула.  Я  пiдняла
голову до не?. Нашi погляди стрiнулися. Вона дивилася  на  мене  великими,
вогкими, смутними очима заразом так, мовби ??  думки  помимо  все?  бесiди
пробували десь далеко-далеко...
   - Наталко, ви вiрна натура, правда? - спитала нараз.
   Я дивилася на не? здивовано:
   - Чому, панi Марко?
   - Вiдповiджте менi на мо? питання!
   - Вiрна, однак...
   - Ах, нiчо "однак". Я не хочу нiчого бiльше знати! - I з  тими  словами
вийшла.  Зчудована,  перенята  дивним  чуттям,  зосталась  я  на  мiсцi  i
заслонила лице руками.
   I знов пересунувся попри мою душу Марко, а за ним Орядин...

   * * *
   (В рiк по вiд'?здi Марка)_.
   Так, у тiм мусить щось бути правдивого, у тiм, що Орядин  казав,  що  в
мене нема змислу для дiйсностi. Я тужу забагато. За чим? Ба! хiба це можна
розiбрати? Це слабiсть чувства, вроджена недуга, що вiдзива?ться i бiльша?
з вiком. "Туга за красою", - казав вiн, - не зна?, що вiдгомiн його  смiху
будить у мо?й душi.
   Я найщасливiша, коли пишу, коли потону цiлою душею в  iншiм  свiтi.  Це
багатий, барвний свiт, повний гармонi?, повний яко?сь несказанно? нiжностi
або здержано? радостi, бутно?[111] благородно? втiхи.  Так  живу  я  мовби
двояким життям. Там на час, а на час тут.
   Не раз, звичайно по рiзнороднiй утомляючiй працi, чуюся  щасливою.  Але
це не трива? довго. Одно тяжке зiтхання панi Марко,  одно  притиснення  ??
руки до серця розвi? те почуття вдоволення чи там "щасливостi", i я  немов
прокинуся з солодкого сну. "Вона слаба!" - прошибне мене блискавкою думка,
мов гострий нiж, i я немов в'яну. На мою душу мов спада? заслона з  чорно?
крепи[112] i закрива? всю яснiсть, що в нiй пробива?ться.
   Вона хора i пiдупада? з дня на день на силах, але вмовлю? в  мене  i  в
себе, що це перейде. Дай боже, але чого ж так змарнiла i пожовкла? А  мене
чому просто  гонить  за  якимись  "розривками,  на  котрi  ма?  право  лиш
молодiж"? Перше  цього  не  бувало  в  не?  нiколи,  а  тепер  немов  хоче
нагородити менi всi нею заподiянi i найдрiбнiшi прикростi. Бiдна! Не зна?,
яке прикре почуття виклика? тим у менi, але роблю ?? волю, щоб ?й справити
при?мнiсть, а собi щоб не придбати на будучнiсть грижi совiстi,  ??  воля,
?? дорога воля нехай буде моя воля!..
   З усiх знайомих наших вiдвiду? нас найчастiше Оксана. ?? намовля?  панi
Марко витягати мене на "свiт божий". Часом уда?ться  ?й  це,  але  частiше
оста?ться у нас. Вона пробува? радо у нас, що дух нашого дому  вплива?  на
не? упокоююче i настрою? ?? поважно-велично.
   - Скоро лиш увiйду до вас, - говорить  менi,  -  у  вашi  високi,  тихi
кiмнати, пристро?нi в оцi старосвiтськi меблi,  де  високi  фотелi  стоять
немов на сторожi пануючого тут давнього доброго тону, обнiма?  мене  зараз
почуття спокою i певностi. А до того поважна стать панi Марко, одягнена  в
чорний шовк, котрого шелест дуже люблю, i ви  з  вашим  безшелесним,  нiби
плавким ходом, меланхолiйно похиленою головою i задуманими  очима,  то  не
знаю, чи я та сама, що перше, i майже сумнiваюся, чи на свiтi  мiж  людьми
пану? лож i неправда; противно, думаю, що сама краса, любов i мир! Так тут
у вас!
   А я усмiхаюся i стискаю ?й щиро руку. I я ?? люблю. З усiма ?? дрiбними
хибами, з ?? тонкою ненавистю до всього, що грубе, без чувства i що  -  не
музикальне.
   Про мо? колишнi вiдносини до Орядина зна? вже i займа?ться нами обома з
великим iнтересом. Коли говорю про його, то просто п'? з мо?х уст слова, а
очима дивиться так, мовби i ними слухала, щоб не пропустити  жодного  мого
слiвця або не втратити на хвилину виразу мого лиця. Менi аж не раз  чудно,
що вона тим так займа?ться. Я ж не  роблю  з  того,  що  iнтересуюся  ним,
яко?сь дуже важно? подi?, - ох, зовсiм нi! Думаю про його тому, бо скучно,
бо хочу жити якимсь теплим життям, думаю, якби з помсти, що Марко  згордiв
i в останнiй хвилi пробив мо? серце, як ножем...
   Коли бачимося з Орядином у театрi, на  концертах  або  iнших  публiчних
мiсцях, тодi зачаю?мося на себе посполу. Зелектризованi, майже  переляканi
в хвилинi стрiчi, вiдчува?мо майже в тiм самiм ментi потребу завдати  одно
другому бiль. Я узброююся у всю гордiсть, яку маю до розпорядимостi,  щоби
дати йому вiдчути, що я любовi i спiвчуття не благаю;  вiн  же  хоче  менi
доказати, що не робить собi з мене нiчого, що потiшився вже давно по  мо?й
втратi.
   Його невiдмiнний спокiй виводить мене з рiвноваги, а  раз  занепоко?на,
трачу звичайний настрiй. Силуюся не думати над ним  i  -  думаю  про  його
майже неустанно.
   "До чого у його цей уданий, аж у зарозумiлiсть  переходячий  спокiй?  -
питаю себе. - Чи вiн соромиться любовi, як якого лиха? Чи  вiн  мовчить  з
упрямостi?" Коли би мiж нами мало прийти  до  якого  по?днання,  то  я  не
вчинила би нiколи  першого  кроку.  Колись  думала  я  iнакше,  але  тепер
переконуюся  в  неможливостi  такого  вчинку.  В  менi   щось   уперте   -
аристократичне, що ма? надi мною  неограничену  вдасть,  i  я  корюся  тiй
властi. В цiлостi мо? почуття до  його  якiсь  дивнi.  В  деяких  хвилинах
пересвiдчена я, що могла би й не займатися ним, коли б постановила собi те
твердо. Але з яко? причини постановляти собi таке?
   Одного разу чула я щось з його приватного життя, що кидало дуже  погане
свiтло на його совiсть i звича?. Цього не надiялася я нiколи вiд нього,  i
воно дало менi нагоду заглянути в його душу i  спосiб  думання.  Тим  всiм
гризлася я аж до фiзично? втоми, однак  не  могла  його  брати  в  оборону
супроти голосiв, що його ганили. З друго? сторони, я тiшилася його  ростом
i вiдчувала якесь вдоволення. Чи не була це почасти i моя заслуга, що  вiн
покинув свiй план загребуватися десь на селi i жити "лиш для себе"? А  так
коли стане независимим, то повстане (як говорив менi ще перший раз)  проти
того, що йому видасться найтяжчим лихом нашого  народу,  i  буде  боронити
прав його. Правда, зовсiм безiнтересно не поступала  я  собi  тодi.  Я  не
могла в тi часи стати його жiнкою, але коли б  я  перемогла  себе  i  дала
слово?  Так  поступа?  не  одна,  особливо  тi,  що  живуть  у   зависимих
обставинах, але я не хотiла йти тi?ю дорогою, вона видалася менi не гiдною
мене i його. А тепер, коли вiн справдi йде вгору, ворогу? на мене, що я не
хотiла йому подати руки до буденного щастя. Чи щаслива я, може?  I  що  ж,
коли б ми були й побралися? Були би,  певно,  тяжко  працювали,  були  би,
певно, отупiли потрохи, збайдужнiли, - а так нема в мо?м життi лиш жодного
"закiнчення" i "iсторi?". Я й боюся якого там "закiнчення"; менi зда?ться,
що коли б воно настало, зачинились би менi  дверi  до  всiх  сфер  думання
назавсiгди; нi, у мене не прихильна натура до того.
   Тодi, коли я його любила цiлим жаром першо? любовi, була  би,  може,  й
полагодила якось сво? вiдносини, а тепер от що виросло з  непорозумiння  i
фальшиво? честолюбивостi! Нi, де вже  раз  любов  пану?,  нема  мiсця  для
думок; а де думки беруть верх, блiдне вона нечайно i завмира?. Перший  раз
ми не думали багато над сво?ми iстотами.  I  я  всмiхнулася,  згадавши  тi
часи. Ах, та любов! Скiльки то терпiлося, скiльки пролилося  гiрких  слiз,
передумалося мрiй, а однак щастя i краси тих хвилин не вiдчувала я тодi, а
тепер вiдчуваю лиш меланхолiю всяко? скiпченостi...
   _ XII
   Оце, що я нинi з кривавою розпукою  пишу,  правда.  Недуга  панi  Марко
змоглася так дуже, що передвиджую вже ясно ??  вбiйчi  наслiдки.  Для  не?
нема  вже  виходу.  Ходжу  мов  отру?на,  мов   той   туман,   i   дивлюся
довгими-довгими хвилинами бездушно вперед себе. А вона бiдна... ох,  я  не
можу на не? дивитися! Бореться всiма силами, щоби перемогти свого  ворога,
остатися ще при життi; ще хоч так довго, щоб  його  побачити,  бодай  раз,
поблагословити послiднiй раз! Вiн зна?, що вона хора, i обiцяв, коли б  се
йому вдалося, прибути на кiлька днiв.
   Вона вiд чотирьох недiль не покида?  постелi  цiлком,  а  страви  ледве
дотика?ться.
   Я не розбираю ясно, що зi мною, i не думаю над сво?ю  будучнiстю.  Знаю
лише те одно, що трачу свою останню пiдпору, заступницю матерi мо??  i  що
пiдi мною провалю?ться грунт.
   Менi  судилося  тинятися  вiд  стрiхи  до  стрiхи,   переживати   рiзнi
упокорення, цi гидкi чувства, не гiднi  чоловiка,  котрi  ненавидiла  я  з
дитинства, поборювала всiма силами надармо...
   Це немовби справджувався  якийсь  проклiн,  що  всi,  котрих  я  люблю,
опускають мене.
   Збудившися цi?? ночi, кинулася я до ?? постелi, а вона  виглядала  так,
як тi, що вибираються вже на тамтий свiт. Лежала мов мертва,  бiла,  ледве
дихала. Мене пройняв холод, i я мимоволi  подумала:  "Тепер  наступила  ся
хвилина". Опiсля, схилившися над нею, доторкнулася я  нiжно  ??  чола.  По
недовгiм часi створила вона очi i дивилася хвилину майже  бездушно  вперед
себе.
   - Ви спали, панi Марко?  -  питала  я  з  уданим  супоко?м,  хоч  серце
стискалося в менi з несказанного жалю.
   - Спала. Чому ти мене збудила?
   - Хотiла подати лiкарство...
   - Я дуже ослабла, Наталко.
   - Тепер стане вам легше; вiзьмiть ще сих краплiв, то не буду вас бiльше
будити.
   - Але чому я так дуже ослабла? - спитала i звернула на мене сво? великi
запавшi очi.
   - Недуга втомила вас, дорога панi, але вже завтра стане вам легше.
   - Ой, легше! - прошептала ледве чутно; а опiсля по малiй хвилинi  взяла
з трудом мою руку i притиснула  ??  до  уст.  -  Ти  добра,  -  сказала  i
замовкла. Здавалося, що якесь зворушення душить ??...
   - I менi жаль, що нiхто не зна?, що ти така... Ой сирото ти моя, сирото
бiдна!
   Вона говорила з напругою, тихим голосом, а я  плакала  тихо,  закусивши
зуби.
   - Свiтло ?си ти, однак не фальшиве, визичене - нi,  правдиве!  Наталко,
приклич менi завтра священика... я вiрю в бога. Ти чу?ш?
   - Чую, дорога панi!
   - Я вiрю в бога...
   По малiй хвилинi мовчання зiтхнула тяжко i прошептала:
   - А його нема; нема i нема... i вже його не побачу, Наталко?
   - Чую, дорога панi.
   - Вiн писав, що при?де?
   - Писав; i вiн при?де! Може, завтра, може, позавтра. Вона зiтхнула знов
тяжко i, не випускаючи мо?? руки  зi  сво??,  здавалося,  знов  засипляла,
однак не заснула. Говорила ще хвилинами. Я слухала, не перебиваючи ??. Раз
сказала цiлком шепотом:
   - Ти хотiв, щоб я мовчала, i я мовчала. Вона нiчого не зна?.
   Вона говорила, очевидно, до сина об якiйсь тайнi... Я  вiдчула,  що  не
повинна була слухати тих слiв, бо хто ж то був та "вона"?
   Однак  вона  не  говорила  бiльш.  Раз   немов   прокинулася,   сказала
по-нiмецьки цитату зi святого письма, котру любила дуже: "Und  darum  wenn
ich nicht allmachtig bin im Fleiche, allmachtig aber dem Geist nach,  kann
ich das Fleich uberwinden, und darum bin ich der  Sohn  Gottes  nicht  dem
Fleisch,  sondern  dem  Geiste  nach"[113].  Опiсля  замовкла.  Здавалося,
говорила ?? механiчно.
   Я спитала цiлком нiжно, чи в не? що не болить.
   - "Gott ist keine Illusion!"[114], - вiдповiла менi на це i не говорила
бiльше цi?? ночi.
   Я сидiла край постелi з заслоненим лицем у понурiй  задумi  над  хорою,
над ним i над тим, що воно так склалося. Що вiн скаже? Се буде  для  нього
страшний удар, вiн мав лиш ??, думав вернутися з часом i жити з нею, а тим
часом ледве рiк минув, а вона вiдiйде вiд нього назавсiгди. Ох, коли б лиш
чимскорше прибув, щоб застав ?? ще  живу!  Лiкарi  казали,  що  коли  вода
пiдiйде до серця, вона вмре. Я писала йому, щоби при?здив якнайскорше (вiн
при?хав на дуже короткий час до Полi), а  вiн  вiдповiв  телеграфiчне,  що
прибуде. Вона жде - коби лише дiждалася його.
   Чому мусила умирати, чому якраз вона i ще так вчасно[115]! Чому  мусила
мене доля з нею злучити, щоб по недовгiм часi розлучити так  немилосердно,
щоб я осталася знов сиротою? Що пiчну я? Що? Що? - питалась я раз  по  раз
себе i усмiхалася майже в тiй самiй хвилинi гiрким  усмiхом  у  вiдповiдь.
Iти назад туди мiж тих, що годували мене ненавистю, чи шукати друго? панi,
що хлiб давала би; запродати волю свою за  кiлька  нужденних  золотих,  бо
тако? друго? не найду бiльше! А де жити до часу  ново?  служби,  пiд  якою
стрiхою, пiд чи?ю опiкою? А моя праця, мо? цiлi, мрi? мо?... що з ними?  Я
зiтхнула важко, i перед мо?ю душею появилася бабуня.
   "Бог тебе не опустить, вiн милосердний, добрий, а ти прецiнь сирота!" -
пригадалися менi ?? раз до  мене  висказанi  потiшаючi  слова.  Справдi  я
сирота, i тому... менi прийшла охота розсмiятися шаленим смiхом,  однак  я
перемогла себе i змовчала. Хора обернулася неспокiйно на другу  сторону  i
застогнала жалiсно. Опiсля заснула.
   "Gott ist keine Illusion!" - казала  вона,  i  на  якiй  пiдставi?  Але
правда, в не? були сво? думки, i вона вiрила в бога, хоч не ходила  нiколи
до церкви. Вiд часу, як поховала свого  мужа,  перестала  бувати  в  божих
домах, але не говорила нiколи, чому.
   "А коли б бог i був iлюзi?ю, - плуталося менi щось довго в головi, - то
вона ?сть, як  сказав  раз  один  славний  чутливий  мужчина,  "послiдньою
великою iлюзi?ю людськостi..."
   Чи се не злочинство розбивати ту iлюзiю? Чи людськiсть без цi??  iлюзi?
буде лiпша?

   Коли я в двi години пiзнiше заснула, приснився менi Христос.
   Стояв одягнений в довгу тогу, руки зложив на грудях i ждав.
   Велично, жарко сходило сонце i його  промiння  сипалося  на  його,  мов
плавне золото. Його лице, лагiдно-смутне, було звернене на  захiд.  Звiдси
долiтав, немов вiд зближаючихся хвиль народу,  рiзнородний  гамiр,  зойки,
смiх  -  переражаючий[116]  смiх.  Вiн  немов  знав,  що  оце  все  мусило
наступити, бо не дивувався анiтрохи, i по нiм було  видко  терпеливiсть  i
готовiсть довго ждати.
   Переходячи попри його, я склонилася.
   - Чому кланя?шся менi? - спитав спокiйно. - Чи не чу?ш? Там  на  заходi
смiх. Смiються з вiтця мого i з мене. Але вони мусять смiятися, бо  настав
час смiху i  знесилля.  Настав  час,  коли  ?х  життя  мучить  i  виклика?
безнадiйнiсть. Я вижидаю вiдзиву свiжо? i чисто? сили, а ти чого шука?ш?
   Я хотiла щось вiдповiсти, не  знаю  напевно  що,  але  не  могла  найти
вiдповiдного слова, щоб виявити свою думку. Вiн немов вiдгадав  ту  думку,
бо сказав:
   - Справедливостi? Любовi? Пожди, нехай смiх сей утихне i  сонце  удруге
зiйде...

   * * *
   Померла.
   Чотири днi пiзнiше i майже в тiй самiй порi, а  в  три  години  по  тiм
прибув вiн. Слабий, з утоми ледве держався  на  ногах  -  ?хав  майже  без
перерви, щоб застати ?? при життi - i спiзнився.  Не  знаю,  чи  описувати
нiму, але глибоко потрясаючу сцену, коли прибув i  довiдався,  що  ??  вже
нема. На мо? слова - вiн стрiв мене першу в  кiмнатi  -  що  ??  муки  вже
скiнчилися, глянув на мене не сво?ми очима i  поблiд,  як  смерть.  Опiсля
пiшов до не? i просив не впускати до нього нiкого, хотiв  з  нею  остатися
сам, i остався аж до ясно? днини, доки не прийшли прикликанi жiнки убирати
i спорядити покiйницю i не появилися знайомi та  деякi  далекi  кревнi,  з
котрими небiжка не жила. Тодi я увiйшла до нього i застала його, як  лежав
коло мертво? з головою на ?? грудях i як - не мiг плакати. Кажуть,  що  це
смiшне, коли мужчина пiдда?ться розпуцi, i що сльози до лиця лише женщинi.
Може, i смiшно воно в тих, у кого сльози без  жалю  в  очах.  Але  коли  у
мужчини жаль справдiшнiй i глибокий, тодi плач його, хоч би без слiз i  не
чутний, - страшний.
   Я просила його лагiдно, щоби вiдiйшов уже, щоби  подумав  i  про  себе,
вiдпочив по тяжкiй подорожi, котра позбавила його  вже  доволi  сил,  щоби
вчинив се хоч з уваги на се, що на його жде стiльки орудок i  задач  i  що
дорогу покiйницю треба вiдповiдно похоронити, але вiн не слухав мене.
   - Оставте мене ще хвильку, ще одну-однiсiньку, - благав. - Я  не  бачив
?? так довго, не бачив хоч би один момент живою, а незадовго  заберуть  ??
звiдси, i все скiнчиться.
   I промовивши се насилу, повалився обезсилений, як перше, на ?? груди.
   В виду цi?? тихо? розпуки я майже не знала, що  робити.  Усiвши  мовчки
поруч його коло мертво?, ждала я з отупiнням. Я розумiла його жаль, i менi
видалося  дуже  нерозумним  переривати  правдеиий  смуток   його   якимись
потiшаючими фразами; очевидно, його страшно болiло, що не мiг бути сам при
нiй хоч би i годину пiд час цiло? ?? коротко?, але тяжко? недуги i не  був
при нiй в ?? останнiх хвилинах...
   Накiнець удалося  менi  наклонити  його  до  того,  щоби  вийшов.  Iшов
непевним кроком за мною до сво?? кiмнати, котру я йому сама  вiдчинила,  а
коли я хотiла вже назад вертатися, взяв обидвi  руки  мiж  сво?  долонi  i
дивився менi довго мовчки в лице.
   - Як ви страшно змарнiли! - сказав ледве чутно, i його  досi  сухi  очi
стали вогкi. - Ви додержали слова!
   Я усмiхнулася сумно, здвигнувши мовчки плечима, i вiдвернула  вiд  його
погляд, котрий затемнився слiзьми.
   Вiн се замiтив.
   - Одинокий товаришу мiй! - сказав i стиснув  мою  руку  по-мужеськи.  -
Вiдки брав ти силу, хто додав тобi ?? i хто додасть на будуче?
   Цi немногi слова, висказанi з великою щирiстю, слова, яких я не чула за
цiлий важкий час вiд нiкого, зворушили мене так глибоко, що я, ослаблена i
зденервована до крайностi, не могла опертися сильному жалю i,  вiдвернувши
лице вiд його, сперла чоло об дверi i заплакала тихим, нечутним плачем.  Я
чулася такою опущеною, такою осиротiлою, що була би найрадше  поклалася  з
помершою разом у домовину, щоб заснути тим вiчним тихим  сном,  котрий  не
ма? нi мрiй, нi обудження i не зна? горя життя.
   - Iдiть ви спочити! - просив вiн здавленим голосом. - Вам треба  бiльше
вiдпочинку, як менi. З вас стала лише тiнь, i було би просто  не  совiсно,
коли б я, а ще надто як лiкар, глядiв спокiйно, як ви напружу?те  сво?  аж
до крайностi зужитi сили i дальше. Досить вже пожертвування, ви  дали  нам
бiльше, нiж ми мали право жадати вiд вас.
   Я хотiла йому перервати, але вiн не допустив мене до слова.
   - Нi, нi, не кажiть анi слова! - просив вiн. - Ваш вигляд свiдчить менi
аж надто добре, з яким пожертвуванням i з якою щирiстю та любов'ю обходили
ви мою матiр до послiдньо? хвилини ?? життя. Будьте  переконанi,  що  мо?м
першим обов'язком буде вiддячитись  вам  за  все.  А  тепер  iдiть,  добра
дитино!  Наберiть  трохи  сили,  а  менi  скажiть,  до  чого  маю  братися
насамперед; я послухаю вас.
   - Я скажу аж пiзнiше, - вiдповiла я. - Ви занадто втомленi,  щоб  могли
братися в сiй хвилинi за яку-небудь справу! Ляжте, в  мене  ?  знайомi,  ?
Оксана i ?? добрий батько.
   Але вiн не слухав. Взяв мене за руку i вiдвiв на силу до мо??  кiмнати,
вговорюючи в мене, що не ? такий втомлений, як  я  думаю,  або  як,  може,
вигляда?. Що ляже тодi, як я спiчну доволi i  зможу  сама  одна  заступити
його дома; нехай йому повiрю.
   I я мусила повiрити йому - i вiн не лягав...
   Блудила я, мов мара, по кiмнатах у довгiй жалiбнiй сукнi, лякалася сама
свого блiдого, схудлого вигляду, а коли  померша  лежала  хвилинами  сама,
тягнуло мене на силу до не?, i я кидалася мовчки на ??  холодну  грудь  i,
загребавши обличчя, тут же лежала нерухомо.
   Таку вже бог долю дав, що трачу всiх дорогих менi людей.
   I я плакала тихим, гiрким смiхом...
   Хвилинами не хотiла я в те вiрити, що вона  вже  не  живе!  Се  ж  було
неможливе, що ?? вже не буде нiколи, що уста ??  не  заговорять  до  мене,
рука ?? не погладить мого волосся,  i.  вона  не  пригорне  мене  до  себе
нiколи, нiколи! Що вiдтепер не пожуриться мо?ю долею нiхто на свiтi...
   Крок за кроком снувалася за мною межи  всiма  чужими  i  "свояками"  ??
улюблена собака з сумними очима i вниз спущеною головою.
   Я боялася тих "своякiв", ?х  погляди  супроводжали  мене  неустанно  i,
здавалося, в одно говорили; "Тепер ти можеш собi вже  йти.  Тепер  вже  ми
тут, вона не потребу? тепер жодно? товаришки".  Дивилися  за  всiм,  що  я
брала до рук, куди що поставила i куди ходила. Лиш  вiн  один  добрий  для
мене. Говорить по-щирому, мов iз сестрою,  радиться  у  всiм  i,  як  менi
видиться, зачинив би ?м усiм найрадше перед носом дверi.
   Коли закривали домовину, я не тямилася з шалено? розпуки, скричала, мов
божевiльна, i зомлiла. Це  простили  вони  (свояки)  менi,  "компаньйонцi"
(говорила менi Оксана). Однак що син помершо? вхопив мене якраз  тодi  пiд
руки i майже на руках винiс iз кiмнати, не  простили  менi.  Так  само  не
простили менi сього, що й Орядин, котрий був при  тiй  сценi  (прийшов  на
похорон), хотiв менi також помогти, i лише Марко не допустив  його.  Отже,
були нараз "два лицарi", як глумилися.  А  вже  просто  загнiвалися,  коли
довiдалися про послiдню волю помершо?. ?м не  записала  вона  нiчого.  Все
припало синовi, а много речей велiла дати менi, мiж iншим i  срiбла.  Далi
було ?? бажанням, щоб я мешкала доти в призначенiй нею для мене кiмнатi (в
тiй самiй, що мала досi) ?? дому, доки або не  схочу  сама  випровадитися,
або ?? син не виступить iз служби маринарсько?, не обiйме сам  заряду[117]
дому або не продасть його.  За  те  мала  я  удержувати  порядок  у  домi,
займатися його  винайомом  i  т.  д.  Вони  казилися  з  лютостi  за  таку
"несправедливiсть" i заявляли пiзнiше  сво?  мислi  зовсiм  одверто  перед
Оксаною i другими менi i помершiй прихильними знайомими, а особливо  перед
Оксаною, щоб вона донесла те все менi i Марковi. Марковi,  певно,  листом,
бо в два днi по похоронi вiд'?хав.
   Тут (говорили) не ходить нiкому о тих кiлька  безвартiсних  речей;  без
них жили, славити бога, стiльки часу та будуть жити i далi. Але се  все  ?
лиш "дуже комiчне" i одним доказом бiльше; що з небiжкою годi було справдi
жити. Впрочiм, хто  схоче  присягатися,  що  померша  жадала  в  послiднiх
хвилинах свого життя паперу i олiвця? Чи було кому вiльно до не?  входити?
Впрочiм, в те нiхто вже не хоче входити, бо  як  то  каже  якась  нiмецька
по-словиця: "Nicht ist so fein gesponnen, dab nicht kame an das Licht  der
Sonne"[118], але на голову також не впав нiхто. Або  тота  "компаньйонка"!
Чого поводилася вона так, якби померша була ?? мати або пара до не?!  Адже
мала якихсь своякiв, i то, як знали з дуже певного  джерела,  навiть  дуже
поважних своякiв (тiтчинi знайомi, як переконалась я  опiсля,  були  добре
поiнформованi!), i вона не мусила тут сидiти! Нехай собi говорить  що  хто
хоче,  але  для  порядно?,  роботящо?,  незiпсовано?  дiвчини   знайдеться
завсiгди дома заняття, iде лише о охоту до працi.
   В не? мусить взагалi бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже
й картку виставила в вiкно, що  винайма?  кiмнати.  Боже,  змилуйся,  така
невдячнiсть i грубiсть  чуття!  Пхати  зараз  чужих  у  кiмнати  сердешно?
небiжки, котро? дух ще там лiта?. А вже ?? кiмната - то  чисте  варiяцтво.
Жiноча, себто дiвоча кiмната з чисто мужеським характером, мати божа!  Над
лiжком висить револьвер,  мов  у  якого  полiцая.  Фотографi?  божевiльних
писателiв i якихсь мужицьких поетiв, а  божого  образа  хоч  i  до  вечора
шукай! Одно-однiське, що пригадувало щось подiбне, то був малий  образець,
як Iсус Христос молиться на Оливнiй горi. Образ  цей  -  то  була  видерта
картка  з  якогось  iлюстрованого  часопису  i  (о  ганьба!)   пришпилений
чотирьома шпильками до килимка над ?? постiллю. Але то  було  ще  нiщо.  В
однiм кутi тi?? ?? кiмнати -  саме  коло  якогось  макартiвського  букету,
висiв також "образ". Вiн представляв  цiлком  неодягнену  женщину,  обвиту
лишень у якийсь серпанок, як вона нiби летить лiсом, а в руках, пiднесених
високо вгору, держить якесь  свiтло.  Голову  звернула  позад  себе,  щоби
бачити, чи за нею хто не слiдить, а сама усмiхалася  приманюючим  усмiхом,
мовби й на тiм нiхто не розумiвся.
   Коли по похоронi треба було зiйтися з сином помершо? задля  обговорення
яко?сь там справи, а умовлено зiйтися в не?, то вiн,  ходячи  по  кiмнатi,
станув перед тим безсоромним образом. Вона,  компаньйонка,  помiтивши  се,
сказала нiби рекомендуючи:
   - Блудне свiтло.
   А вiн?
   - Вона подiбна коло уст до вас, - сказав вiн.
   - Се говорила панi Марко, - вiдповiла вона (навiть не почервонiвши),  -
i тому що вона любила сей образ, я взяла його собi самовiльно.
   - Не дарували б ви менi його?  -  спитав  вiн.  -  Я  любуюся  в  таких
фантастичних творах...
   А вона пристала на те, не вагаючись анi хвильки, мовбито випадало!  При
тiм чинилася така  скромна!  Нехай  вiн  бере  (говорила),  вона  не  ма?,
розумi?ться, до образа нiякого виключного права,  се  було  з  ??  сторони
навiть нарушенням його прав i т. д., однак не  вiдтягала  вiд  його  руки,
коли взяв  ??  та  бог  зна?  за  що  поцiлував.  А  що  вона  й  тодi  не
зарум'янилася, се мало також сво? значення. Се лучалось ?й,  очевидно,  не
перший раз, хоч як приходила вона  до  тако?  довiрчивостi?  Вiн,  звiсно,
мужчина, як i кождий iнший, нинi тут, а завтра там, але вона?
   А коли всi розладилися, вiн при прощаннi  дякував  щирими  словами,  що
вона була для помершо? мов донька, то вона розплакалася i  не  вiдповiдала
нiчого. Те мало йому виявити ?? превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би  в  те
увiрив! Вiн балакав ще, що при?де на рiк[119] i поставить  помершiй  з  ??
(компаньйонки) помiччю красний надгробний  пам'ятник,  що  тепер  не  може
цього вчинити, бо мусить якнайскорiше вертати, але оставя? дорогий грiб ??
опiцi. А вiдтак попрощався, хитрий, не надто тепло i пiшов. Ночував нiби в
готелi, вiдколи помершу похоронено, i вона нiби сама мешкала,  але  ввечiр
таки того самого дня (другого дня мав вiд'?жджати) був у не? ще раз...
   Чи по образ?
   Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни,  котру
вона схоронила на його просьбу в себе... Може! На кождий випадок  визирала
i з того якась тактика;  впрочiм,  кого  ма?  вона  обходити?  Кого  мають
обходити такi самостiйнi незамужнi жiнки?..
   Не знаю, чи смiятися, коли нагадаю те все, як Оксана,  котра  оповiдала
менi це на те, щоб розсмiшити мене, чи плакати, що стрiчаю таке  спiвчуття
в жiнках, котрi повиннi мо? смутне безвiдрадне положення розумiти?
   Справдi, не знаю.
   Щодо ?х критичних оповiдань, то в дечiм сказали i правду, хоч ?? iнакше
треба розумiти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навiть щодо  вечiрнього
вiзиту. Справдi, вiн вiдвiдав мене.  Прийшов  забрати  ще  якiсь  потрiбнi
папери, котрi находилися в мене, i щоб, як сказав, стиснути менi упослiдн?
по-товариськи руку.
   - Дайте менi слово, - просив при тiм, - що  дасте  менi  вскорi  нагоду
вiддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирiсть i  пожертвування  i  що  в
прикрих хвилинах звернетеся до мене, - А я  вагалася  подати  йому  на  се
руку. Нi, я не хотiла за  те  подяки,  що  робила  просто  з  вдячностi  i
прив'язання для бiдно? помершо?, котра сталася для мене  в  найкритичнiшiй
майже хвилинi мого життя справдiшньою спасителькою. При нiй пiзнала я iнше
життя, як дотеперiшн?, нап'ятноване самолюбством i ненавистю, у не? найшла
я пошанування i любов, i для не? не була я одною з тих, над котрими  добрi
люди мусять i без любовi мати милосердя.
   Вiн спостерiг мо? вагання, i воно заболiло його.
   - Ви вага?теся? - спитав. -  Правда,  ви  ма?те  вже  товаришiв,  i  то
близьких, i заким вашi слова дiстались би до мене, то вони прийдуть до вас
кождо? хвилини. Я, очевидно, спiзнився зi  сво?м  проектом  або  мене  вже
забагато в кружку ваших вибраних. Жаль менi! - I по-мимо всього  горя,  що
тяжiло на нiм i майже зломило його, усмiхнувся  по-давньому  напiвгордо  а
напiвсмiшливо. А той усмiх викликав в менi так само, як i  давно,  чувство
уражено? гордостi, однак я була смертю мо?? опiкунки так  прибита,  утрата
?? для мене була таким  великим  ударом.,  що  все  проче  здавалося  менi
супроти того дрiбницею, i я не могла боронитися по-давньому.
   - Я маю товаришiв, то правда,  -  вiдповiла  я,  усмiхаючись  слабо.  -
Оксана i ще одна дама, ви ?? не зна?те, але...
   - Дама? - спитав вiн.
   - Дама. Одна молода малярка.
   - А бiльше нiхто?
   - Нiхто.
   - А той, що був тут на похоронi? - спитав майже роздразнено i  вдивився
в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блiдiм марнiм лицi
здавалися ще бiльшими.
   - Хто ж тут був? Я справдi не знаю. - I в  тiй  хвилинi  я  справдi  ще
догадувалася, кого вiн мав на думцi.
   - Не зна?те? А Орядин що? Вiн вам товариш!
   - Вiн?  -  Я  усмiхнулася  болiсно,  опiсля  глянула  повним,  поважним
поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволi хмарно.
   - Чи вiн того не гiдний? Впрочiм, вiн не мiй  товариш,  хiба  в  деякiм
смислi... В деякiм смислi! - повторив iронiчно i,  не  вижидаючи  дальшого
пояснення вiд мене, сказав: - I тому ви не можете дати менi слово  на  те,
про що я вас просив!
   - Пане доктор! - сказала я, благаючи словами i поглядом.
   - Ах, я вас втомляю! - вiдповiв  гiрко.  -  Не  вважаю  на  це,  що  ви
надужили сво? сили уже i так аж надто для нас, щоб могли  ще  боротися  зi
сво?м "довжником", котрий поклику?ться на бог зна? якi права, хоч  не  мав
?х нiколи! Але простiть менi! I я - чоловiк, i я  маю  нерви,  i  на  мене
находять хвилини, в котрих почуваю щось iнше, як спокiйне  людяне  бажання
посвячувати свою працю i життя лиш для ближнiх. Саме тепер,  коли  стратив
свою  дорогу  матiр,  i  душа  моя  прорита  болем  та  чу?ться  страшенно
самотньою, хотiв я взяти з собою таке пересвiдчення, котре мiстило би  для
мене успоко?ння i було завдатком на нагороду за всi прочi  страти  в  мо?м
життi, i на те, що  належиться  кождому  чоловiковi,  на  щастя.  Однак  я
помилився. Простiть, що я вас зворушую, - говорив глухо  далi,  i  з  його
голосу було чутно, що силу?ться  з  усiх  сил  запанувати  над  внутрiшнiм
зворушенням. - Але ви, Наталко, не зна?те, як то ?,  коли  гордий  чоловiк
чу?ться вiдкиненим, чу?ться злишнiм там,  де  бажа?  цiлою  душею  статися
всiм, поклада? всю надiю свою на одно судно, а бачить, що  воно  для  його
тоне. Та досить уже того. Я й так дався  пiрвати  сво?м  чуттям  аж  надто
далеко без огляду на те,  що  на  подiбнi  слова  оця  жалiсна  хвилина  i
невiдповiдна. Але бiдна моя мати, котра обiцяла менi чувати[120] над  мо?м
щастям, померла, а я надто чоловiк, щоби мiг по?днатися з тим, що  з  всiх
надiй мо?х остануться менi хiба самi мрi?!
   I не ожидаючи вiд мене яко?-небудь  вiдповiдi,  ба  навiть  не  бажаючи
почути ?? вiд мене, так, неначеб знав вперед, що те, що перейде через  мо?
уста, завдасть йому лиш несказанного горя, - пiшов.
   Опiсля осталася я сама, сама! Оголомшена, зболiла,  майже  отупiла,  не
думала я нiчого ясного i повторяла в думцi лиш раз по раз: "Що зi мною? Що
з ним? Що з всiма, всiма тими, що мають серце в грудях?"

   * * *
   (Знов пiзнiше)._
   Аж тепер, т. ?. по якiмсь часi, пересвiдчуюся, що все те страшне  -  не
було сном, а дiйснiстю. Що ?? справдi нема, i я справдi осталась сама, мов
та билина в полi. Страшно менi хвилинами  i  пусто,  особливо  тодi,  коли
сиджу в себе над якою роботою, в хатi глибока тишина,  а  дзвони  церковнi
гомонять  з  цiло?  сили  i  немов  добиваються  того,   щоб   я   в   них
вслухувалася...
   Тодi ста? тота чорна хвилина перед мною живо,  i  я  переживаю  ще  раз
сумну  подiю.  Тодi  розшибалися  теж  дзвони  i  гомонiли  понуро,  немов
говорили: "Вже iдем, вже iдем, вже iдем!", а ?? виносили обережно з  хати.
Народ пхався, тиснувся, а вiн iшов за домовиною  блiдий,  як  смерть,  без
слiз в очах. Хоругви повiвали сумно в вiтрi, а я плакала гiркими сльозами.
Та не лиш я одна. За нею плакало i багато iнших  бiдних,  опущених  дiтей,
над котрими милосердилася вона i не вiдправляла нiколи без помочi з  свого
дому. Тепер все скiнчилося...
   Великi ?? кiмнати,  "переповненi  споко?м",  винаймленi  вже  i  в  них
запанував  цiлком  iнший  дух.  Голосний  пустотливий  смiх  жiночий   або
мужеський розляга?ться в них i свiдчить аж надто ясно,  що  давнiй  добрий
тон заподiвся  десь,  утiк  з  тих  кiмнат,  може,  назавсiгди,  прогнаний
характером запанувавшо? тепер там веселостi. Марка кiмната, зачинена  його
власною рукою, ожида? його повороту дрiмливо, а всi буйнi  цвiти,  плеканi
лише  ??  рукою,  украшуючi  колись  його  кiмнату,  схоронилися  в  сво?й
осиротiлостi в мо?й тихiй кiмнатi.
   I так живу я сама, вiдокремлена  вiд  сво?х  комiрникiв  бiльше  якимсь
духом,  як  стiнами  або  муром,  стережена  великою  собакою  Дiаною,   а
обслугована одною  з  бiдних  панi  Марко,  що  замешкала  на  подвiр'?  в
офiцинах[121]. Думаю так жити, доки - доки? Питання це  трохи  смiшне,  бо
сама не знаю доки. Майно мо?,  заслужене  мною  у  добро?  дами  i  цiлком
нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, i ма? менi лиш тодi з того
посилати, коли б я або заслабла, або не могла без того  обiйтися.  Одна  з
знайомих дала менi кiлька учениць, з котрих хочу жити, а крiм  того,  буду
старатися заробляти на хлiб пером i голкою. Але до голки поки що не  думаю
ще братися.
   Окрiм Оксани, молодо? малярки i ще кiлькох старих гiдних знайомих  панi
Марко, не вiдвiду? мене нiхто.
   Вiд мо?х своякiв, а то вiд тiтки, одержала я недовго по вiд'?здi  Марка
лист, в котрiм писала, що могла би менi на два-три мiсяцi прислати Катю.
   "Це молоде, прегарне дiвча, - писала тiтка, -  вносить  з  собою  всюди
життя i повинно тобi бути дуже пожадане в тво?м, як я собi  уявляю,  тепер
не без причини дуже сумнiм настро?. Я би не пускала ?? вiд себе,  але  для
таких молодих дiвчат добре пробувати  вiд  часу  до  часу  i  з  поважними
натурами, i добре розглянутися потрохи в свiтi.  Неустанне  пересиджування
дома виклику? меланхолiю, чинить дикою, а мужчини того  не  люблять;  тому
треба мати бачнiсть на все. У Лорденiв вона не може пробувати,  бо  Лорден
страх (не думай, Наталонько, що вiн скупий, борони боже!) заздрiсний i  не
зносить, коли Леночка пестить кого  iншого,  окрiм  його  або  сво?х  двох
донечок. (Маленький хробачок вiд першо? жiнки вже умер; йому й так не було
до життя, бо то було таке делiкатне, що над ним хiба сиди i хухай!)  Тобi,
дорога Наталонько, повiрила  б  я  охотно  Катю,  бо  ти  бувала  завсiгди
поважною i умною, i навчилася певно ще  не  одно?  красно?  речi  у  тако?
жiнки, як  мала  нею  бути  небiжка  Марко.  Тамтого  року  був  Орядин  у
Ма?вських, вiдвiдував i нас, i споминав, що  ти  живеш  лиш  з  вибраними,
"расовими" людьми. Прошу тебе, що це за люди? Чи мають добрi  становиська?
Побирають велику  платню?  I  -  не  встидайся,  Наталко!  -  чи  тобi  не
трапля?ться нiчого? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а  то  що
ти ма?ш аж двох адораторiв[122], один пристойний, а  другий  бридкий,  але
той бридкий - славна партiя. Напиши нам о тiм, щоб ми веселилися з  тобою.
Коли б ти тепер ясних суконь не носила,  то  пришли  ?х  Катунi,  вона  ?х
зносить, бо фарбувати не варто i лише матерiя псу?ться", i т. д.
   Я вiдписала  на  те  зараз  другого  дня  i,  розумi?ться,  не  приняла
тiтчиного проекту щодо  вiдвiдин  молодого  прегарного  дiвчатка.  Замiсть
того, просила я ?? приняти вiд мене двi  гарнi,  майже  новi  яснi  сукнi,
котрих я тепер не потребую i приняттям  котрих  зробить  менi  при?мнiсть.
Щодо "расових" людей, то ?х подибую дуже рiдко, вони  дуже  лихо  плаченi,
живуть в досить прикрих обставинах i одружитися ?м не легка рiч, бо  мають
досить оригiнальнi погляди  на  життя.  Далi,  що  менi  "не  трапля?ться"
нiчого, бо не шукаю нiчого, а щодо адораторiв - то ??  поiнформовано  зле.
Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до ?гипту  i  йому
не сниться женитись з бiдною компаньйонкою,  котра,  впрочiм,  анi  ожида?
того, анi не вiрить, щоб вiн щось подiбне зробив. Вiн гордий,  а  для  не?
ма? упокорення лише в любовi смисл, i тому нехай не ожида?  нiхто  з  того
якогось романтичного закiнчення i т. д.
   I чи ж я неправду писала?
   Чи Марко любить мене дiйсно? Тихими самотнiми хвилинами  обгорта?  мене
невимовна туга за ним i думки, що вiн мене любить, що  тужить,  може,  так
само за мною, наповня? мене якимсь упоюючим, несказанно гарним чуттям. Ох,
я би так спочила на його грудi, я така втомлена!..  Аж  вiдтак  схаменуся:
нi, нi, в мене iнша будучнiсть, не сонячна, мене жде боротьба, я це  немов
передчуваю, я ж лише на  те  родилася,  i  тому  проч  з  всiма  мрiями  i
спогадами! Радше взятися менi за суху тверду працю i  боротися  з  життям.
Все проче нехай зникне з-перед мо?? душi i не обезсилю? ??!
   _ XIII
   В якийсь час по тiм вiдвiдав мене Орядин.
   Мене це зчудувало, i я змiшалася в першiй хвилинi  так,  що  аж  смiшно
було. Правда, вiн був i на похоронi, i оскiльки  я  тодi  могла  замiтити,
здавався менi навiть сильно зворушеним, що по?днало  мене  з  ним  чимало,
однак пощо прийшов вiн нинi до мене? З просто? цiкавостi знати, як я тепер
живу?
   Був у веселiм настро?, i я не бачила його вже давно такого.
   Майже враз з ним прийшла i Оксана. Я була ?й дуже вдячна, що вмiла саме
тодi заговорити, коли анi я, анi вiн  не  мали  що  сказати,  взагалi,  що
прибула. Без не? не була би велася мiж нами яка-небудь  розмова,  мiж  нас
застряло вже раз щось, мабуть, навiки.
   Розмова велася про паню Марко, про мо?х кревних, про мо?  життя  i  про
тото, що воно плило так тихо i незамiтно.
   - Ви зле робите, що вiдтяга?теся вiд свiту, - говорив вiн. - Життя таке
барвне, ма? в собi стiльки iнтересно? всячини, що заняло би вас, певно, не
одним до живого.
   Вiн помирився вже з людьми. А властиво (при тiм усмiхнувся  зневажливо)
стали вони, люди, для його шаховими фiгурами, котрi уклада? вiн  на  сво?й
шахiвницi до вподоби. Чого iншого не  шука?  вiн  i  не  надi?ться  нiчого
особливого. Впрочiм, i не ма? причини вглиблятися так дуже в  життя,  воно
на нiчо не здасться.
   - Яко? нацiональностi ? ваша шахiвниця? - спитала я. - Чи,  може,  вона
iнтернацiональна?

   Вiн усмiхнувся..
   - Нi! - вiдповiв опiсля, - вона чисто укра?нська, але менi видиться, що
ви хотiли ще перше щось iнше сказати.
   - Я хотiла сказати, - вiдповiла я, - що не вiдтягаюся вiд  людей,  лише
вони  самi  вiдкидають  мене  вiд  себе.  Впрочiм,  говорiм  одверто.   Не
забувайте, що в менi не цiнять людини, лише  цiнять  становисько.  В  мене
нема ма?тку, нема мужа, а до того я "компаньйонка", чи там  "гувернантка".
Отже, ? три причини, котрi спонукують мене неустанно коритися. Ви дума?те,
що се так легко? Напр., не забуду нiколи, як мати одно?  з  мо?х  учениць,
звичайна жiнка ще звичайнiшого урядника, пiдпихала менi руку до  поцiлунку
i казала: "Ви можете колись до нас i на каву  зайти".  Бачите,  щось  таке
обурю? i огiрчу? мене до глибини, i менi дi?ться при  таких  нагодах  так,
якби мене хто бив. Ах, я не вмiю гнутися i повзати! Впрочiм, -  додала  я,
усмiхаючися з гордим вдоволенням, - маю я  i  кiлькох  щирих  товаришiв  i
працю; чого iншого не бажаю.
   Вiн  оглядав  якiсь  книжки  на  мо?м  столi.  Про  один  дуже  гарний,
знаменитий новий твiр i не знав нiчого. На мо? питання, чи  багато  чита?,
вiдповiв, паленiючи, що "нi". Вiн  тепер  такий  перетяжений  працею,  ма?
стiльки "вчитися", що та його колишня страсть зовсiм завмира?.
   - А я чомусь думала, що ви  мусите  дуже  любуватися  в  лiтературi,  -
обiзвалася Оксана.
   Чому вона це думала? Так ?й здавалося. Тому здавалося, що вiн тодi  мав
той вiдчит.
   О, той вiдчит - то ще давня праця, ще  з  зовсiм  iншого  перiоду  його
життя. Його присилували "виступити" з вiдчитом, i вiн рад не рад мусив  на
те згодитися. Тодi вiднайшов одну з давно писаних праць,  переробив  ??  i
вiдчитав.
   А вона думала, що вiн робив все те з iншо? причини. Що (тут усмiхнулася
жартiвливо)  займа?ться  женським  полом,  ?х   критичним   положенням   i
сучасними, т. зв. палючими питаннями...
   О нi! Вiн навiть тепер сторониться вiд женського полу.  (Менi  пiд  час
тих його слiв кров, немов полумiнь вдарила  в  лице).  Заходить  лиш  дуже
рiдко в жiноче товариство.
   А в не? саме нинi (побачивши його тут у панни Наталки)  блиснула  думка
запросити його до одно? працi.
   До яко?? Вiн дуже зацiкавлений.
   Це не мозольна праця i вимага?  лише  знавцiв.  Вона  постановила  собi
видати спис книжок для  жiнок,  в  котрiм  подано  би  заголовки  i  змiст
найлiпших творiв з усiх галузей наук, белетристики i т. п.  Змiст  мав  би
подаватися лише кiлькома словами, але  так,  щоби  кождий,  бажаючий  щось
розумного прочитати, знав iз спису вiдразу, що за рiч бере в руки, з якого
часу, напряму i т. д. Це придумала вона собi таке для  жiнок.  Дуже,  дуже
много з них читали би охотно, але бiда в  тiм,  що  не  раз  не  мають  що
читати, а що гiрше: не знають навiть, до чого братися. Такий  каталог  був
би дуже  добрим  пiдручником  для  них.  Цю  гадку  подав  ?й  раз  якийсь
авторитет. Спершу  здавалась  вона  ?й  неможливою,  безхосенною,  i  вона
закинула ??, але з часом переконалася-таки о ?? важностi i вважа? ??  дуже
практичною. Пощо ждати жiнкам з освiтою аж на якiсь вищi заклади  науковi?
Впрочiм, чи зможуть з  них  користати?  Чи  схочуть  всi  набувати  фахову
освiту? Само фахове знання не чинить ще, впрочiм, з чоловiка чоловiка, нi!
Етичний елемент треба брати також  на  розвагу;  треба  його  скрiпляти  i
плекати його. Скiльки жiнок прожива? в таких закутках свiту, в котрих  анi
не зачува? нiчого, анi  не  научу?ться;  саме  для  таких  став  би  такий
пiдручник справжнiм добродiйством, бо навчив би ?х, що мають читати  i  т.
д.
   Чи це не було би добре? Нехай вiн лиш  в  оцю  iдею  вдума?ться,  нехай
скаже, чи на нiй нема чогось умного? ?й обiцяло вже багато осiб взяти удiл
в тiй працi, як: педагоги, iсторики,  природознавцi,  писателi  i  т.  i.,
одним словом, люди знання. Вона хоче то заложити  еn  gros[123].  Воно  не
може статися за 24 години, але вона мусить цю iдею зреалiзувати. Коли б ?й
удалося  ввести  цей  план  в  життя,  то  воно  становило   б   найкращий
"раssus"[124] ?? життя.
   Вiн був потрохи зчудований характером цi?? справи, однак признав, що ??
думка "знаменита". На жаль, у його нема стiльки часу, щоби мiг прилучитися
до того гарного дiла. Вiн занадто невiльник свого заводу,  а,  крiм  того,
рад би позбутися всього, що носить назву "iспит". Досi переслiдувала  його
недоля, а тепер хотiв би все здогонити, в чiм спiзнився.
   Але,  може,  в  його  ?  якi  ученi  знайомi,  може,  i  жiнки  якi?  -
допитувалася знов Оксана.
   - О, нi, нема! Нема нiяких!
   А однак вона  бачила  його  майже  все  з  женщинами;  напр.,  взимi  з
лижвами[125] на плечах!
   Вiн дивився на не? через хвилю мов не сво?ми очима,  паленiючи  аж  пiд
волосся.
   О, щодо того, то це зовсiм iнша рiч, вiдповiв. Дами, яри  котрих  можна
його так часто бачити, це жiнка i донька його принципала.  Вiн  там  немов
дома i тому нема в тiм нiчого дивного, що товаришить  ?м  часто.  При  сих
словах спинився його погляд тайком на менi. Я сидiла  з  спущеними  вiями,
слаленiвши ледве замiтно.
   - I що ж це за дами? - питала з цiкавiстю  Оксана.  До  яко?  категорi?
можна б ?х зачислити? Бо вона дiлить собi жiноцтво на категорi?, а то:  на
господинi, на ученi, на писательки, на артистки, на репрезентантки i т. д.
Чи вони дуже iнтелiгентнi? Коли донька вдалася в батька, котрого вона зна?
особисто, то  мусить,  певно,  бути  дуже  умна.  Вiн  чоловiк  незвичайно
бистроумний, а його бридке обличчя пригаду? ?й все бюст Сократа.  Впрочiм,
жартувала, можна би в нiм ще й тепер залюбитися.
   - Тi дами, - вiдповiв вiн, - суть лиш газдинi i репрезентантки;  донька
дуже музикальна i танцю? дуже гарно.
   - Вона гарна, - щебетала свобiдно молода жiнка, - але дуже зарозумiла.

   Вiн удав, що не чу? ??.
   - Вона ма? бути багата, - говорила далi  Оксана,  -  i  ма?  мати  дуже
багато поклонникiв!
   Вiн здвигнув плечима. Що це його обходить? Опiсля  вiдповiв  лаконiчно,
що "так", i вдивився уважно у кружки диму iз сво?? сигари. - Це  i  чинить
?? деколи iнтересною, - докинув ще.
   - Оскiльки?
   - Ну, коли вона вiдпеку?ться вiд женихiв.  Вони  не  мутять  цiлком  ??
душевного настрою. Вона така  певна  в  сво?м  поведеннi,  думки  ??  такi
виробленi, i вона так розумi? кермувати ними, мовби вони лиш на  те  були,
щоби ?й пiддавалися...
   - Отже вона - царiвна! - кликнула Оксана (а я так i прокинулась при тiм
словi), а опiсля додала зниженим тоном, мов в задумi: - Вона полька.
   Вiн вiдповiв, що полька.
   Вона не прилучилась би до ?? проекту; правда, що нi?
   О нi!  Вона  не  займа?ться  такими  справами.  При  нiй  не  приходить
чоловiковi навiть на думку щось подiбне. Вона не розумi? таких  iдей.  Але
вона проте вcе свiдомий, скiнчений характер. Вона належить, до тих  iстот,
котрi беруть життя так, як воно ?; не дивиться та його, як на який  тяжкий
обов'язок або на яке марне дiло. Одним словом,  вона  вiрить  в  iснування
щастя. Це подоба?ться йому в не?. Впрочiм, вона його нiчо не обходить.
   Мiй погляд спинився на нiм повно, довго. Чому  накидувалося  менi  знов
якесь прикре немов почуття, немов  пересвiдчення,  що  ми  вiддалилися  ще
дальше вiд себе?
   - Ми всi хотiли би вiрити в iснування щастя, або, може, i вiримо всi! -
обiзвалась я, усмiхаючись. - Хто зна??
   - Ну, так, вiрити! Але не кождий ма? дар бути щасливим, а в  не?  ?  до
того дар, - вiдповiв вiн. - Суть рiзнорiднi натури...
   Саме в тiй хвилi почав старий стiнний годинник вигравати якусь мелодiю.
Цей годинник остався менi по бабунi, я взяла його з  собою  сюди  до  панi
Марко. Одного разу - ще дома - коли Орядин прийшов  був  в  якiйсь  справi
Ма?вського до нас, т. ?. до вуйка, чув, як  цей  годинник  грав.  Запевняв
мене тодi при вiдходi, що прожив дуже милий вечiр...
   Тепер замовк, мов на розказ, разом з нами i, прислухаючись грi, потонув
в якусь задуму.
   Оця нiжна безпретензiйна музика дзвенiла, мов прегарна казка з  давнiх,
минулих часiв. Вона оповiдала гармонiйно i мило якусь простеньку, поетичну
подаю. Надала нам нiби  iнший  взiр  i  слух  i  наповнила"  серця  якимсь
тужливим сумом...
   Чи це була оця мелодiя, котру вiн тодi чув.? Тодi, коли життя лежало ще
перед ним, повне надiй  i  блиску,  а  я,  спрятавшися  в  незамiтний  кут
кiмнати, слiдила за ним  мовчки,  неустанно  гарячими,  ожидаючими  очима,
слiдила о кождий його рух!
   Його очi шукали тепер мого погляду,  а  коли  стрiлися,  налякалися  ми
обо?.
   Опiсля сказала я трохи нервово:
   - Оця музика пригаду? менi завсiгди мою дорогу бабуню, а  коли  нагадую
??, обгорта? мене глибока туга за споко?м. Що це таке може бути? - А трохи
згодом i немов по хвилевiй задумi додала я: - Менi такi  цiлком  старенькi
дами симпатичнi. В сво?й тихiй простотi i побожностi були такi коректнi  i
великi, напр., так, як моя бабуня. Ви ?? не знали, пане Орядин, але в  не?
був дуже сильний дух, i вона була дуже справедлива.
   - ?? чоловiк був вiйськовий, - споминали ви раз, Наталочко,  правда,  -
закинула Оксана.
   - Мiй дiд був капiтаном. Бабуня оповiдала, що жила з ним так  прегарно!
Твiй дiд (оповiдала менi раз, не пригадую собi вже, при якiй  нагодi)  був
нiжний i привiтний  супроти  мене:  взагалi  не  бував  нiколи  таким,  як
теперiшнi мужчини, що попросту не мають лиця, що перед ним мусять  дiвчата
упокорюватися! О, вона не любила, як казала, модних мужчин!
   - Це правда, - обiзвалася задумчиво Оксана, - теперiшнi подружжя  iншi;
навiть i щасливi подружжя.
   - Вiрнiсть виходить з моди, - говорила завсiгди бабуня журливо.
   - Цього я не сказала би, - закинула молода жiнка, - але тепер всi  такi
"всезнавцi", такi зiв'ялi! Я не знаю, але мене обгорта? сум, коли  чую  не
раз, як наша молодiж кепку? собi з старих. Оця безiлюзiйнiсть наших  часiв
змоглася вже аж до крайностi i робить  людськiсть  не  раз  брутальною,  а
молодiжi вона зовсiм не до лиця. Може бути, що саме тепер  пану?  лиш  дух
тверезостi i ума, але чи i добра? - Опiсля додала з вiдтiнком  гiркостi  в
голосi: - Те, що я кажу, дише також старосвiтчиною, правда, пане Орядин?
   - О, щодо того, то я згоджуюся зовсiм з вами! -  вiдповiв  вiн.  -  Для
мене нема нiчо прикрiшого над недозрiлу фiлософiю!
   "Що звете ви недозрiлою фiлософi?ю?" - хотiла я в нього спитати,  однак
замовчала. Саме в тiй хвилинi почувся був сварливий голос жiночий,  лоскiт
отвираних i запираних дверей, i незадовго по тiм вiдмикнулися  дверi  мо??
кiмнати, та увiйшла моя комiрниця.
   Це була румунка, молода, маюча, бездiтна жiнка, що спровадилася з сво?м
мужем, iнженером при залiзницi, на якийсь час до Буковини. Виглядала в сiй
хвилi розлючена, однак, побачивши у мене мужчину, погамувалася. З  Оксаною
познайомилася вже давнiше в мене.
   - Я подивляю ваш смак, панно Верковичiвно! - говорила лихою  Нiмеччиною
галасливо, коли познайомилася з Орядином. - Пощо трима?те таке страховище,
як оця ваша Дiана? Чи зна?те? О один волосочок, а  була  би  роздерла  мою
дорогеньку масюпцю Фiтiцу! (так звалася ?? сучка). Роздерла б цiлком! Вона
так налякалася, що й передо мною  хова?ться.  Мене  то  так  розлютило!  -
Сказавши це, кинулася на софу i шпурнула шнурок якихсь коралiв, котрих  не
пускала, пiсля звичаю свого краю, майже нiколи з рук, на стiл вперед себе,
мовби була на смерть утомлена.
   - Страх!
   Я почала ?? жалувати, так само Оксана i Орядин. Орядин придивлявся ?й з
великою цiкавiстю, румунка не слухала нас.
   Вона була i чим iншим утомлена, не лиш тим.  Це  дурниця,  з  цього  не
робить собi вона нiчого, i воно хiба лише пригадало ?й все  проче,  що  ??
тут нищить! Я, Наталiя, знала це вже. Менi говорила вона о тiм справдi вже
сотню разiв, говорила при кождiй стрiчi.
   Нехай собi лиш хто-небудь уявить, як ?й тут дi?ться.  Тут  мусить  вона
сама ходити за глупими орудками для кухнi i дому, а там  у  них  ходив  ??
муж. (Там все ходять по такi орудки мужчини). То псу?  ?й  за  кождий  раз
гумор на цiлу днину, а наостанку находить таке, що все, що купила,  купила
зле. Нинi лучилось ?й знов таке. До лиха! Вже щоправда, а тут i  пудру  не
можна дiстати доброго!
   Ми розсмiялися, а вона, нiби все ще гнiвна, говорила дальше.
   Дiйсно тут чу?ться вона дуже нещасливою i плаче вже вiдтепер,  що  буде
мусила, може, ще з пiвроку тут мучитися. Вона властиво не зна?, що собi ??
муж дума?! Ох, що за глупота бути iнженером!
   Орядин замiтив, що ?? муж пробува?, певно, дуже часто в дорозi.
   - Розумi?ться, що в дорозi. Вдома вiн майже гiсть. Кажу вам, я  гину  з
нудьги!
   - Чим займа?теся звичайно? - спитав ??.
   - Чим? -  спитала  зчудована  i  видивилася  на  його  сво?ми  гарними,
блискучими чорними очима. - Чим же маю займатися? - А по короткiй  задумi,
пiд час котро? гризла сво?  червонi  викоченi  уста,  вiдповiла:  -  Часом
гафтую, деколи печу сама тiстечка (тепер не варю  дома,  бо  до  тих  слуг
неста? менi сили), п'ю чорну каву, виходжу на прохiд, переглядаю  журнали,
бавлюся з Фiтiцею, курю... що ж маю робити?
   - Дiйсно, що ж ма?те робити! - сказав Орядин.. - Так самiй жити!
   - Не правда? - звернулася вона до його живо, мовби почула з  його  слiв
вiдгомiн свого душевного голосу. - Нема до кого й слова промовити. Дома, в
Яссах, та хоч i остаюся сама, та вже маю сво?х знайомих,  маю  хоч  з  ким
пiти до театру, а тут! - Вона усмiхнулася глумливо. - Тут наробили би  мо?
знайомi жiнки такого крику, коли б я пiшла з яким мужчиною сама до театру,
що аж мiй муж налякався би! Чисто мiщанськi догляди! Як же менi тут жити?!
   - На вашiм мiсцi я не робив би собi нiчого з того! - сказав  Орядин.  -
Жив би собi пiсля вподоби. Що мене чи?сь погляди обходять?
   - Я собi навiть так думаю, - вiдповiла вона згорда.  -  Я  не  привикла
жити мов на шнурку. В  нас  уживають  жiнки  iншо?  свободи,  роблять,  що
хотять. В нас i не диву? то нiкого, коли чоловiк з жiнкою  розводиться,  а
тут...
   Послiднi слова сказала з лютiстю, неначеб  хотiла  розвестися  з  сво?м
чоловiком, а люди "дивуються", i те здержу? ?? вiд розводу.
   - Так, так, - звернулася до мене i до Оксани.  -  Ви  iншого  життя  не
зна?те. Ви не зна?те, що то значить свобода. Не раз як зайду тут до  одно?
з мо?х кiлькох знайомих, то менi аж волос на головi дибом  ста?.  Жiнки  i
варять самi, i прятають в хатi, i шиють, i бавлять дiти, i вчаться  -  все
нараз! А коли який мужчина вступить в  хату,  то  втiкають,  якби  на  них
налетiв самий нечистий. А вже забавлятися з мужчинами, то - вай дi мiнi шi
дi мiнi![126] I, похитуючи жалi?мо головою, розсмiялася; - Нi, я дякую  за
таке життя!

   Нараз звернулася до Орядина.
   - Чого дивитеся так на мене! - I при тих словах вдивилася на його  сама
ожидаючим поглядом.
   - Чи я дивився?
   - Розумi?ться! - Вона говорила в симпатичнiм, а  заразом  роздразнюючiм
тонi. - Лучче скрутiть менi сигаретку i оповiджте що-небудь iнтересне.  На
те я й прийшла сюди. Чи ви не румун? - спитала його, хоч добре  знала,  що
вiн укра?нець.
   - Нi.
   - Ну, я думала, що ви румун, бо ви такi смаглявi.
   Вiн усмiхнувся i сказав, що укра?нець.
   Ах так! Москалiв вона зна?, але укра?нцiв нi, хоч зна?, що  вони  мають
прекраснi пiснi. До них до Молдави заходять укра?нцi з Буковини на роботу,
а вона, прибуваючи не раз влiтi на селi, мала нагоду  чути,  як  спiвають,
звичайно гуртом, при роботi. Вiд  одно?  молодицi,  що  вмiла  дуже  добре
по-румунськи, навчилася щось трохи пiсень.  Вона  зараз,  заспiва?  деякi,
нехай вiй послуха; i не надумуючись, довго, почала пiвголосом:
   Задзвенiло, загудiло на панськiй долинi,
   Пiшов голос попiд колос по всiй Буковинi...
   А вiдтак перервала i сказала:
   - Нi, цi?? не знаю добре, але одну веселу знаю добре, бо вона дуже мене
розсмiшу?. - I схиливши кокетливо голову вбiк, почала:
   Ти до мене не ходи, нехороший враже,
   Я за тебе не пiду, бо мати не каже.
   Ти до мене не ходи, не псуй собi ночi.
   Я за тебе не пiду, бо ми ся не хоче.
   Ти де мене не ходи, не псуй собi грошей
   Я за тебе не пiду, бо ти нехороший.
   Ти до мене не ходи, я тобi не рiвна,
   Ти простого хлопа син, а я деканiвна!
   Так  спiвала  вона,  перериваючи  пiсеньку  веселим  смiхом,  а  опiсля
забалакала знов про щось iнше, а балакаючи задавала питання, на  котрi  не
ждала вiдповiдi. При тiм гралася сво?ми коралями,  мов  дитина,  а  курила
тютюн, як турок.
   Я занялася самоваром. Вона була так напудрована, а уста були в не? такi
незвичайно червонi, що й встидалася за не?.

   - Чому варите за?дно самi чай? -  спитала  в  мене  нараз.  -  Чому  не
заставля?те до того сво?? старо? Домки? Гу, який це страхопуд!  -  додала,
нiби жахаючись. - Дивиться на мене так дивно, що  менi  насува?ться  iнодi
думка, що вибила би мене, коли б мала яке право до мене!
   - Я люблю те сама робити, - вiдповiла я ?й спокiйно, не звертаючи увагу
на ?? послiднi слова. - Це не трудна робота. Крiм  того,  не  хочу  старо?
жiнки занадто трудити, вона й без того обслугу? мене бiльше,  нiж  повинна
за свою платню. Прив'язалася до мене, бог зна? чому,  i  вешта?ться  задля
мене i так досить!
   - О ви! - кликнула румунка з якимось усмiхом, про котрий не можна  було
знати, чи вiн добрий, чи злий. - Ви не зна?те, що з такими людьми не варто
бути добрим? Мужик все мужиком!
   - Ну, це рiч погляду.
   - Ах, що там рiч погляду! Коли хто вже раз слугою, то нехай обслугу?, а
коли хто вже раз паном, то най пану?. Це також щось "боже" у вас,  чого  я
не терплю. У нас iнакше;  бодай  я  не  журилася  би  много  такою  старою
квiткою. А рrороs[127], - додала пустотливо, - чи не вмi?  вона  припадком
ворожити?
   - Не знаю. Не питала в не? нiколи про те.
   - Бо, бачите, в не? уста все затятi i  аж  викривленi,  чоло  зморщене,
погляд  мрачний.  О  панно,  панно  Верковичiвно,  вона  мусить  займатись
ворожiнням!
   - Я би цього не сказала! - вiдповiла я. - Але знаю, що вона  змiнилася,
як сама оповiдала, вiд часу, коли стратила сво?х  двох  синiв  в  страшний
спосiб. Старшого, котрий був  чемний  i  добрий,  гординя  сво?х  родичiв,
застрiлив молодший, вже змалку лихий. Сидiв довго, довго в арештi, а вона,
щоби собi хоч того урятувати - не вiрила, бiдна, що це справдi рiдний брат
зробив - крутила в судi, куди ?? також покликували, говорила  неправду,  i
за то також покутувала. По менi мороз проходив, коли розповiдала менi  це.
Тепер чоловiк ?? лежить у шпиталi, а  вона  ходить  на  роботу  i  з  того
удержу?ться. Тому в не? погляд мрачний, i тому, може, пригаду? вам вiдьму.
   - Це ще i трагiчне, - замiтила румунка,  а  по  якiйсь  хвилинi  задуми
сказала: - В нас то хоч ворожка розважить чоловiка,  коли  йому  нудно,  а
тут!
   Вона звернулася до Орядина i попросила його защiпнути ?й бранзолетку на
правiй руцi, котра в тiй хвилинi розiмкнулася. При тiм сперла свою  гарну,
бiлу, перстенями украшену руку на його колiно, i незважаючи на те, що вiн,
защiпивши бранзолетку, взяв ?? руку в свою долоню i нiби дивився па якийсь
перстень, говорила далi: - В нас майже кожда селянка вмi? ворожити. Не раз
iдеш i подиблеш кусник яко? шмати або що-небудь iнше,  то  сам  не  зна?ш,
яким чином опинилось воно тобi пiд ногами i чому. О, в нас розумiються  на
ворожбi соmme il faut[128]!

   Я усмiхнулася.
   - Не смiйтеся, нi! -  говорила  вона  зовсiм  поважно.  -  Впрочiм,  ви
перекона?теся о тiм самi; ми по?демо конче на село! - Тут звернулася  живо
до Орядина i Оксани i заявила ?м, що з поворотом до Румунi? забере мене  з
собою, - Це добра думка в мене, не правда ж?
   - О,  певно!  -  вiдповiв  з  поспiхом  Орядин.  -  Панна  Верковичiвна
забавилася би  там,  повеселiшала  i  прийшла  би  до  сили  по  послiднiх
напруженнях.
   - Ще й як прийшла би до сили! - I з тими словами румунка розсмiялася. -
Вона вiддасться там, пане Орядин! Я вишукаю ?й  там  якусь  партiю,  якого
гарного боярина, i той виб'? ?й всi книжки з голови. Хто ж бо  бачив  щось
подiбне, щоб дiвчина сидiла як писар при столi? Фе!
   Вона сказала  це  так  комiчно,  що  ми  мимоволi  розсмiялися.  Орядин
присунувся ближче з сво?м крiслом до не? i грався  ??  коралями.  Вона  це
замiтила.
   - Що варте таке життя, а то ще для дiвчини? То вже мужчина на те,  щоби
ломив собi голову над книжками; жiнка на те, щоб  лиш  любила.  Представте
собi лиш, пане Орядин, як ученiй заявити любов? Як можна з нею взагалi про
любов говорити? Чи ви говорили би?
   Вiн спаленiв i розсмiявся вимушеним, голосним смiхом.
   - Бачите? - кликнула вона трiумфуюче.
   - Бачу, - вiдповiв вiн все ще зi смiхом, а опiсля додав: - Якийсь  поет
каже десь: "Життя - то нужденна комедiя,  повна  глупоти  i  слiз",  а  я,
Орядин, додаю, що було би ще нужденнiше, коли  б  не  було  тi??  крихiтки
любовi, що сама одна осолоджу? i прикрашу? життя та нада? йому вартостi.
   - Чу?те, панно Верковичiвно, чу?те, що пан Орядин каже? - запищала вона
до мене, а я звернулася  в  тiй  хвилинi  до  вiкна,  щоби  укрити  легкий
рум'янець, що виступив менi бог зна з яко? причини на лице.
   - Чую, - вiдповiла я.
   - I що ж скажете ви тепер?
   - Скажу тепер так, як казала i перше, що  найкращим  часом  в  життi  ?
справдi  час  любовi.  Зазнавати  любовi  дуже  гарно,  розумi?ться,  кому
судилося!
   - О, любовi можна все зазнавати, коли тiльки хто хоче!
   - Так ви дума?те? Я гадала трохи iнакше!
   - В-и! Ви такi "божi", що дума?те  все  iнакше,  як  звичайнi  люди!  -
закинула з легким, глумом.
   - Любов - то поважна рiч,  хоч  би  i  в  жартi,  -  остерiгала  Оксана
напiвповажно, напiвжартом.
   - Ну, так, - обiзвалася румунка не надумуючись, а по хвилинi додала:  -
Я не можу казати, що не люблю мужчин, коли люблю ?х. Не можу говорити,  що
не люблю товариства, кола люблю його. Не можу казати, ще монаше життя - то
мiй iдеал, коли таким не ?. Не можу казати, що писання, хоч  би  i  одного
листа, ущасливлю? мене, коли, противно, нудить мене на смерть.
   Всi ми смiялися.
   - Ви справдiшня жiнка, наскрiзь "жiнка"! -  замiтив  з  тонкою  iронi?ю
Орядин.
   - Це правда! - вiдповiла румунка. - Така. правда,  як,  напр.,  те,  що
гину з нудьги, що тужу за сво?ю  батькiвщиною,  за  сво?м  товариством,  i
знайомими!
   - Шукайте розривки, робiть знайомства! - радив Орядин.
   - О, знайомства! - закликала вона насмiшливо. - Тутешнi жiнки не  мають
нiколи часу, i не побачиш ?х нiколи, i не дiждешся ?х нiколи!
   - Це правда, - вмiшалася Оксана. - Нашi жiнки працюють дуже тяжко.
   - Ах, вони кухарки!
   - На жаль, i то правда! - вiдповiла Оксана.
   - Але вони самi тому виннi.
   - Тi, що не хотять  вiрити  в  поступ,  у  то,  що  ?х  положення  може
полiпшитися, тi виннi!
   - Я не знаю, як ви то розумi?те, панi Оксано, - закинула живо  румунка,
котра не зрозумiла ясно слiв молодо? жiнки, - але я вам кажу, що я думало.
Вашi жiнки - то як фiалки, але на фiалки не дивиться  жоден  мужчина.  Про
красу i запах ?х говориться лиш, але нiякий мужчина не любить ?х справдi.
   Орядин усмiхнувся двозначним усмiхом.
   - Не смiйтеся, мiй пане! - кликнула майже люто. - Чи те, що  я  говорю,
може, не правда? Може, оженитеся ви з фiалкою?
   Вiн спаленiв, перестав усмiхатися i спитав:
   - Звiдки я це можу знати?
   - О, це зна?те ви вже тепер дуже добре! - вiдповiла вона.
   - А звiдки зна?те ви це? - спитав знов.
   - Такi речi зна?мо ми дуже добре! Ми  зна?мо,  напр.,  дуже  добре,  що
мужчини приписують нам, жiнкам, прикмети, яких ми зовсiм не  ма?мо  в  тiй
самiй мiрi, що й вони. Приписують ?х нам тому,  щоб,  оженившися  з  нами,
мали за час вигоду. Чого ж запевняють неустанно,  що  покора,  скромнiсть,
податливiсть,  лагiднiсть,  м'якiсть,  .боязнь  -  жiнцi  до  лиця,   коли
переконують нас трохи не щогодини, що ?м подоба?ться якраз противне, а  то
- дух, дотеп, кокетерiя, живiсть, гордiсть i т.д.
   Орядин не вiдзивався, хоч не зводив з не? очей.
   - Так, так, дивiться лиш на мене (i усмiхнулася), пане  Орядин,  ми  це
зна?мо дуже добре, i лиш панна Верковичiвна, мабуть, цього  не  зна?.  Але
коли прийде до мене, то я  ??  навчу  жити  життям  жiночим,  привчу  жити
любов'ю. З сво?х книжок не навчиться того нiколи; з  книжками  вона  й  не
зайде далеко. Мужчини бояться учених жiнок, бо думають, що вони не  давали
б ?м нi ?сти, нi пити; а глупi фiалки взяли собi то до серця i думають, що
здобудуть собi дiйсно щастя, коли стануть кухарками; та й  варять,  бiднi,
та й печуть самi так, що поварили вже всю свою красу i ум,  сво?  найкращi
лiта i будучнiсть сво?х доньок...
   Вона урвала, розсмiявшись якимсь пустим, зловiщим смiхом, i встала.
   - Iду далi, - сказала, - треба ще пiти в  мiсто  та  купити  дечого,  а
вiдтак хочу ще нинi пiти до театру, бо далi-далi перестануть грати.
   Орядин пiднiсся живо.
   - Ма?те вже бiлет?
   - Бiлет? Нi, ми ма?мо ложу.
   - Шкода, я хотiв вам чим-небудь прислужитися. I Орядин нiби посумнiв.
   Вона усмiхнулася i вдарила його .свавiльно коралями по плечах.
   - З вас великий  фарисей!  -  сказала.  -  Впрочiм,  коли  хочете  менi
прислужитися, то ходiть зо мною до мiста i  поможiть  нести  коронки[129],
бонбони[130] i  вахляр[131].  Взагалi  дозволяю  вам,  коли  будете  чемно
поводитися, вiдвiдувати мене; розумi?ться, - додала iронiчно, побачивши на
мо?м лицi здивування, - що аж тодi, коли  мiй  муж  поверне.  Приведiть  i
кiлькох дотепних товаришiв з собою, мiй муж гра? дуже радо в шахи, а  й  я
не нудилась би так.
   Вiн склонився перед нею глибоко i заявив  з  сiяючими  очима,  що  буде
старатися вчинити ?? волю i що i вiн гра? дуже радо в шахи.
   Так? То, може, вiн навчить ?? цi?? гри, бо в ?? мужа нема  терпеливостi
i вiн любить лиш з готовими грачами грати...
   Вiн склонився удруге, а вона, звинувшися, мов та гладенька  гадина,  та
зiбравши одною рукою елегантськи довженний шлейф, подала другу руку Оксанi
на прощання, а менi надставила з несказанно грацiозним рухом  голови  уста
до поцiлунку.
   Я чогось змiшалася, спаленiла, а вiдтак, приступивши до не?, поцiлувала
??.
   Вiдтак пiшла.
   Попрощавшися з нами з поспiхом, пiшов i вiн, заявивши, що ма?  в  мiстi
також якусь справу до полагодження.

   Я стояла ще на тiм самiм мiсцi, на  котрiм  цiлувалася  з  румункою,  i
холодила долонями лице, що палало в мене мов вiд  огню.  Оксана  квапилася
докiнчити якусь квiтку i, зiгнувшися над гафтом  майже  вдво?,  не  бачила
гiркого усмiху, що грав бiля мо?х уст...
   - I що ж, Наталонько? - питала спокiйним голосом, не вiдводячи очей вiд
роботи.
   - Нiчого.
   - Вона не дурна.
   - Нi, але й не розумна!
   - Ну, так.
   - Але зате яка ж гарна i принадна.
   - Так, але й другi ? гарнi i принаднi, а вона яка ж неiнтелiгентна!
   Я мовчала.
   - Хоч те, що говорила про фiалки, правда.
   - Правда, Оксано, але й вона не ступа? тою дорогою, що веде до щастя.
   Молода жiнка пiдвела очi i поглянула спокiйно на мене.
   - Котра дорога веде до щастя? - спитала.
   Я здвигнула плечима: - Того не знаю! Але прецiнь  мусить  якась  дорога
вести до щастя; дорога любовi, - додала я насмiшливо.
   - Дума?те? Може...
   Трохи згодом i понурившись знов у гафт, додала:
   - Вони пiдуть також дорогою "любовi". Ви  завважили,  як  вони  вiдразу
порозумiлися?
   - Ах, так! - вiдповiла я. - Але вiн прецiнь не може ?? поважати!
   - О, мужчини люблять i без поважання; впрочiм, вона  й  не  жада?  чого
iншого як "любовi". Пощо цiлувалася вона з вами? Я була би ?? трутила  вiд
себе. Ходiть сюди, нехай зберу поцiлу?м назад те трiйло, що  вона  зложила
сво?м фарисейським поцiлу?м на вашi чистi уста, i не давайтеся  ?й  нiколи
цiлувати!
   Я схилилася удруге, i нашi уста злучилися довгим щирим поцiлу?м.
   - Тепер був би... була би панi Марко з мене  задоволена,  -  прошептала
бiльше до себе, а вiдтак сказала вголос: - Ви  не  замiтили,  стрiляла  за
вами очима i за ним, чи вiн спогляда? зчаста на вас. Але i вiн, Наталко, i
вiн не подоба?ться менi.
   - Чому? - спитала я стиха.
   - Я вже знаю, чому.
   - Що вiн був повинен остатися? - говорила я несмiливо.
   - О, нi, не з тi?? одно?  причини,  але  так  взагалi.  По-перше:  чого
прийшов до вас тепер, коли нiби погорджував вами,  а  щонайменше  старався
вас переконати, що ви йому байдужi? Чому не вiдвiдував вас, коли  жила  ще
Марко? Те, що був на похоронi, iнша рiч, хоч був би лiпше зробив, коли  би
був не прийшов. Менi видиться, що явився тодi з цiкавостi; з яко?? То  вже
моя тайна чи властиво комбiнацiя. О, вiн стратив вже  той  змисл  чистоти,
котрий лучив вас давно. Ах, Наталочко! - додала журливо. - Я  журюся  тим,
що ви його любите!
   - Я не люблю його, Оксано! - вiдповiла я непевним голосом.
   - Не любите? - повторила вона i дивилася питаючим поглядом на мене. - Я
вам не вiрю, бо ви дивна натура.  Вжившися  цiлою  душею  в  його  iстоту,
любите його хоч не так, як давно, але любите фантазi?ю, плека?те фантазi?ю
то чувство.
   - Нi, Оксано!
   - Нi? Це було би гарно, тим гарнiше, що вiн вашо? любовi не  гiдний,  i
воно було би лiпше для вас, однак признайтеся, що вiн вплива? на вас сво?ю
iстотою!
   Я здвигнула згорда плечима.
   - Ну, так, до цього я признаюся. Вiн вплива?  на  мене  так,  як  якась
музична штука, котрою чоловiк раз упивався, а вiдтак по якiмсь часi чу? ??
знов.  Другий  раз  не  робить  вона  на  його  то  саме   враження,   але
зворушу?-таки в нiм деякi струни; вона ж йому  знайома!  Ах,  Оксано,  вiн
дитина тi?? само? нацi?, що й я!
   Вона усмiхнулася смутно i сказала пiвголосом:
   - А я би хотiла, Наталочко, щоб ви любили кого iншого.
   Кого? - я не питала. Спаленiвши сильно при ??  словах,  я  вiдвернулася
вiд не? i мовчала. В менi забилося серце, неначеб мене зловив хто на лихiм
учинку. Я знала, що вона мала на думцi Марка, але я не могла о нiм  з  нею
говорити.  Менi  здавалося  все,  ще  коли  говорить  зо  мною  про  його,
стара?ться зазирнути в мою душу, щоб вiдтак донести о  станi  ??  йому.  А
того я не хотiла. Нi, нi за що в свiтi нехай не дiзна?ться вiн, що  любити
любила я властиво його, що з довiр'ям зверталася душа моя лиш до його, але
що я берегла ту тайну в глибинi серця i о нiй не смiв нiхто дiзнатися. Ах,
я була дитина, коли думала, що його розгнiвало мо? знайомство з  Орядином!
Що це могло його обходити?  Непоборима  сила  тягнула  мене  до  його,  до
спокiйного, до вiрного, до "аристократа духу", i я вiдчувала, що в пожиттi
з таким чоловiком можна вiдзискати  душевний  супокiй  i  пiзнати  те,  що
зветься щастям, а вiн вiдопхнув мене i тепер осталась я, мов без  весла  в
човнi...
   Орядин?
   В мене зморщилися мимоволi грiзно брови, i я зiтхнула. Вiн -  то  пiсня
мого люду, i я все буду оживлятися при ?? звуках, буду або радуватися, або
тонути в сльозах, а Марко... нi, над ним спинятися думками  не  слiд.  Ах,
яке ж щастя, що мiж нами лежить море!..
   Я не помилялася; Оксана писала до його, вона зрадилася раз сама  з  тим
передо мною, але це не поможе йому нiчого. Нехай пише  йому,  що  я  люблю
Орядина, серце його нехай кривавиться, як мо?, щось  таке  бодай  пригаду?
людинi, що вона живе...
   - Так, так, Наталко, - говорила Оксана далi, коли я не  вiдзивалася  до
не?, потонувши в думках. - Я хотiла би,  щоб  ви  любили  кого  iншого,  а
Орядина викинули з серця. З ним не були би ви щасливi. А рrороs, -  додала
зараз живiше, - панi Марко знала про вашi колишнi вiдносини до його?..
   - Знала, Оксано, або що?

   Вона усмiхнулася.
   - Чи вам не приходило нiколи да думку, як вона тi вiдносини розумiла?
   - Розумiла ?х так, як я, - вiдповiла я, зчудована тим питанням, - а то,
що ми розiйшлися ворожо i що перед кождим з нас лежить iнший  шлях,  кiнцi
котрих не зiйдуться, мабуть, нiколи!
   Вона розсмiялась тихо.
   -  Ви  помиля?теся,  любко,  -  вiдказала  хитро.  -  Вона  була  майже
переконана, що з вас i Орядина вийде пара,  i  вона  не  мовчала  об  тiм,
Наталко!
   - Кому говорила о тiм? - спитала я з нета?ним страхом, i  в  менi  наче
дух заперло... Ах, я вже вiдгадувала все...
   - Свому синовi говорила о тiм...
   - А вiн повiрив?
   - Спершу не вiрив, але тепер вiрить.
   - I що ж, Оксано? - спитала я, силуючись надармо усмiхнутися.
   - Що ж! Чи вам залежить на тiм, щоб Марко знав правду?
   Я не вiдповiдала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними  вдiл
очима i упрямо стуленими устами.
   - Це не добре, що ви такi гордi: вiн також такий, i вiн  не  накинеться
вам нiколи!
   - Чи маю я тому коритися?
   ?? лице прибрало нараз  вигляд  холодний,  i  вона  сказала  спокiйним,
рiшучим голосом:
   - Отже, ви любите Орядина?
   Я все ще мовчала. Я немов завзялася не вiдповiдати на  ??  питання,  не
виявляти ?й сво?? душi i оставити ?? будь-що-будь в несвiдомостi.  Чувство
упрямостi, котре заволодiло в сiй хвилинi мною, було  таке  сильне,  що  я
чула, що переможе в менi i голос серця. Чи це добре  було,  я  не  думала,
менi було це навiть байдуже.
   - Любите все ще в нiм те, що мав давно, а чого вже тепер не ма?. Ах!  -
сказала нараз з нета?ним жалем. - Ви належите  також  до  тих,  що  живуть
бiльше чувством, як умом, i котрих треба провадити, мов малих дiтей. Тепер
здалося б вам десь ви?хати, розiрватися[132], вiдсвiжити ум, пiзнати iнших
людей, а ви загребанi, спрятанi, мов в улiю, бачите лише його!
   - Чому ви менi оце говорите, Оксано? - спитала я в не? не без докору.
   - Бо менi вас жаль, i я вас люблю, як свою рiдну сестру. Я  не  повинна
се говорити, але скажу. Ви нiколи не могли жити цiлковито.  Ви  виростали,
як та квiтка, прикрита склянкою,  що  не  розвива?ться  безпосередньо  пiд
впливом сонця - i се мститься на вас. Справдi, ваша сила вичерпа?ться  або
перетвориться в щось хоробливе. Нi, вона перетворилася уже. Любов ваша  до
Орядина, це вже якийсь нездоровий об'яв, i я боюся, що вона покона? колись
i ваше горде серце i ви пiддастеся ?й!
   Я стояла перед вiкном, горда, холодна i з поблiднiлим лицем.
   - Не бiйтеся, Оксано, - вiдповiла я, а серце мо? смiялося: "З любовi до
Орядина, з любовi до його... ха-ха-ха! I вона вiрила в то справдi?"
   - Я не  боялась  би,  коли  би  не  знала  вашо?  чудно?,  неспокiйно?,
незадоволено? натури! - закинула.
   - Ви забува?те,  що  менi  оста?ться,  окрiм  любовi,  ще  одно,  а  то
лiтература, - сказала я.
   - Ну так, я се знаю. Однак... -  i  усмiхнувшись  сумно,  вона  урвала.
Мабуть, не хотiла заявити сво?х думок, котрi були часом i мо?ми думками. А
то, що  мо?  одностайне,  безсонячне  життя  вiдiб'?ться  колись  на  мо?х
письмах, ба що се й не може бути iнакше i не принесе менi також щастя.  Що
сили улягнуть справдi впливам обставин i вийде зi всього  щось  недозрiле,
може, й хоробливе...
   Трохи згодом розсталися ми, i я лишилася знов сама. З болiсно зморщеним
чолом i затятими устами  дивилась  я  довго  ще  за  нею,  але  думки  мо?
пробували деiнде. Спершу далеко у того, котрий "не накинеться i  менi",  а
вiдтак у Орядина. Це було смiшно, коли вона думала, що я люблю  його,  але
говорила правду, що я любила його "фантазi?ю". Напр., тепер! Я вдумалася в
його iстоту, в його минувшiсть, в свою минувшiсть, i чула, що вiн  не  був
менi справдi цiлком байдужим. Вiн  зворушив  мене  болiсно,  i  мо?  мислi
лiтали кругом його. Пощо приходив вiн? Що сталося йому, що звернувся  знов
до мене так, якби мiж  нами  не  було  нiякого  непорозумiння?  Може,  вiн
iронiзу? собi з мене? Це було  правдоподiбно,  бо  його  поведення  з  тою
легкодушною жiнкою, через котру забув, що прийшов до мене,  пiсля  всього,
що мiж нами сталося, свiдчило ясно за тим.
   Мене обгорнуло огiрчення. Я обставала за ним перед Оксаною,  вступалася
за ним перед Марком, зносила пiдозрiння, що вiн мiй "бог", а вiн ма?  собi
кпити з мене? Чи це можливо? Взагалi, що я собi думаю? Чи з того,  що  вiн
син мого народу, виходить, що я мушу думати про його i  терпiти  за  його?
Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навiки.  Але
тамтий гордий i радше зречеться свого щастя,  нiж  "накинеться"  менi  або
розiрве зв'язi мiж Орядином i мною! Вiн буде мовчати, а я не створю  також
уст. Тепер менi ясне його чудне поведення, але ясне i це, як лихо розумiла
мене панi Марко, котра чувала над його i  над  мо?м  щастям!  Хитаюся  мiж
обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикiнчено? Або
оце чувство самоти - ух, як воно мене придавлювало!
   Я почала терти нервово руки  i  ходити  по  хатi.  Це  чинила  я  майже
несвiдомо все тодi, коли мене взяла розпука або неспокiй.
   Чи все те було наслiдком способу мого думання, чи тому, що я жила  сама
i була незамужня? Марко говорила стiльки разiв, що чоловiк i жiнка повиннi
iти разом, що одно доповня? друге - чи це дiйсно  так?  Менi  пригаду?ться
фiлософування  молодо?  малярки,  котра  за?дно   каже,   що   чоловiк   з
незвичайними спосiбностями ума не повинен в'язатися за нiяку цiну в  свiтi
з другою iстотою; що вiн повинен розвиватися сам, без  впливу  то?  друго?
iстоти, щоб не пiддатися з часом, не статися рабом  того  впливу,  i  жити
самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
   Не знаю, по чи?й сторонi правда, але вiдчуваю ясно, що одно стане  менi
спасiнням, а то праця! Слава тобi, боже, що вона оста?ться  менi  i  що  я
можу в нiй шукати щастя. Коли потопаю в нiй  цiлою  душею,  тодi  всi,  що
заколочують мiй спокiй, вiдходять вiд мене далеко-далеко, i я не чуюся анi
самотньою, анi непотрiбною, але,  противно,  чуюся  мiцною,  самосвiдомою,
спокiйною...

   Тут кiнчиться Наталчин дневник.



   XIV

   В три недiлi пiзнiше появилася румунка з  Орядином  в  театрi  в  ложi.
Побачивши десь помiж видцями Оксану i Наталку, вона нахилилася до  Орядина
i прошептала:
   - Отже, вона тут; таки послухала i прийшла. Зна?те, вона властиво  дуже
гарна i могла би мужчинам дуже подобатися.
   По його лицi пробiгла полумiнь.
   - Ну так, - вiдповiв змiшанiй, мов приловлений на забороненiм учинку.
   - Ви зна?те, про кого я говорю? - спитала вона.
   - Про Верковичiвну.
   - То ви слiдили за нею? - скликнула майже вголос.
   - Але ж ми, очевидно, в однiй i тiй самiй  хвилинi  замiтили  ??...  по
волоссю! - вiдповiв з притиском i холодно. -  Прецiнь  ??  волосся  мусить
впасти в очi!
   ?й причулося, що в його голосi при послiднiх словах крилася злоба, i то
успоко?ло ??.
   - Але вона не вiддасться, Васiллi!
   - Нi, - вiдповiв сухо.
   - А зна?те, чому?
   - Чому?
   - По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямiсiнько з
князiвського роду, а по-друге, вона зовсiм  убога,  а  до  того  ще  якась
компаньйонка.
   - О, то не завадило б ?й, що вода компаньйонка, - замiтив вiн.
   - Не завадило би, коли б не була, як кажу,  така  горда;  впрочiм,  нi,
подумайте лиш, компаньйонка!
   - Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не ? нею з заводу,  i  давно
не була нею. ?? не можна навiть трактувати як таку, i я переконаний, що  у
покiйно? Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
   - То тепер вона гувернантка i учить чужi дiти за грошi...
   - Бо не хоче сидiти на ласцi у сво?х кревних.
   - Гада?те? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я ?? вже пiзнала.
   - Справдi?
   - Справдi, i тому  не  вiддасться.  Представте  собi:  у  нас  пробував
недовгий час брат  мого  мужа,  молодий,  живий,  прегарний  мужчина.  Раз
нудилися ми страшенно i вiн спитав, чи в мене нема пiд рукою яких знайомих
дам:, з котрими можна би забавитися для розривки. Я оповiла йому про  не?,
а вiн i наперся iти до не?. I що ви дума?те? Ви дума?те, що вона була менi
за те вдячна, що я дала ?й можнiсть познайомитися  з  нежонатим  i  маючим
чоловiком? Борони боже! В першiй хвилинi  мов  налякалася  нас;  а  вiдтак
вдивилася в його сво?ми великими миготячими очима, немов  хотiла  зглибити
всi думки його, а опiсля закуталася в таку гордовитiсть,  що  вiд  не?  аж
морозом вiяло. Бачите, так мовби чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми
?й, що вiдвiдали ?? в ?? келi?. Я лютилася тодi так, що тиждень  не  могла
дивитися вн не?; вiн смiявся. "Це вона тому була така, що  i  ти  була  зi
мною, - говорив вiн, - але ми зна?мо, що  тихi  води  береги  рвуть.  Коли
зложу ?й вiзит сам,  зм'якне  зараз".  Щось  в  два  днi  по  тiм  убрався
якнайстараннiше, вистояв свою годину перед дзеркалом i пiшов знов до  не?,
нiби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Вiдтак  вiднiс  книжку,  а
вона не просила його навiть сiсти! Тодi лютився так, що я не  бачила  його
ще такого, а я смiялася так, що страх!  "Що  собi  та  компаньйонка  дума?
властиво? - вигукнув вiн. - Що, може,  то  не?  прийде  хтось?  Що  з  нею
ожениться хтось? З такою, що жила досi з примх великих дам?" Вiн забув, що
вона не була вже й компаньйонкою, а хiба лише швачкою? Ви зна?те, Васiллi,
- додала шепотом, - що вона  ши?  вiд  якогось  часу  також  за  грошi?  Я
перехопила недавно ?? стару рrotege[133], як  несла  спiдницю  для  яко?сь
мiщанки. Менi впала барвна матерiя в очi, i я кажу: "О, це гарне, чи? ще?"
А вона каже: "Одно? мiщанки". - "Хто шив?" -  питаю.  А  вона  -  ляп!  що
панна. "Як? - кажу i чинюся , нiби дурна, - вона умi? кравецтво?" -  "Вона
не ши? паням, - каже, - бо де ма? стiльки часу,  а  мiщанськi  спiдницi  i
кафтаники - то так лиш летять з ?? рук. От, - каже,  -  все  добре,  як  i
звiдси капне щось. Бiдна сирота бореться з життям, як може, та  й  тому  i
бог ?? не опуска?". Отже, вона аж така  убога,  Васiллi!  А  хто  би  того
всього не знав, думав би, що вона бог зна? хто. Вона глядить  вперед  себе
так, як тi справдешнi аристократи; не знаю,  у  кого  вивчилася  вона  так
того. Ви зна?те, Васiллi, як високо аристократи носять голови?  Носять  ?х
високо, а дивляться вниз. Не обертають  голови  то  в  одну,  то  в  другу
сторону, нi, вони лиш очима  водять.  Того  вивчилася  вона,  мабуть,  уже
змалку, бо чинить це зовсiм невимушене. Коли пiдведе сво? очi вгору, то  я
лякаюся ?? чогось. В  не?  такi  дивнi  очi,  Васiллi!  Такi  великi,  мов
нерухомi, i миготять, аж лячно! Брат мого мужа  казав,  що  вона  пригаду?
якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васiллi?

   Вiн оповiв ?й легенду про Лореляй.
   - Ах, то вона, певно, дума?, що й вона така гарна!  -  зашепотiла  вона
злобно. - Певно, тому така зарозумiла. В не? лиш уста дуже гарнi,  виразно
зарисованi, з глибокими кутиками, а впрочiм що ж на нiй? Те все не  поможе
?й. Не заступить ?й ма?тку. Не правда, Орядин?
   - О, певно, - вiдповiв вiн i зiгнувся саме в тiй хвилинi по ??  вахляр,
котрий держав в руцi i впустив на землю.
   - Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собi, яка би там у не? була
виправа[134]. Не так?
   - Так.
   - А ви як думали, Орядин? - шептала завзято далi -  Що  чому  не  вийде
вона замуж?
   - Я думав щось iнше!
   - Що?
   - В не? забагато кровi будучностi в жилах.
   - Що? Що?
   - Вона замодна.
   - Модна? Ха-ха-ха! - розсмiялася румунка. - Як же вона  модна,  коли  в
не? не побачиш i моднi фризури? Яка ж тодi я, Орядин, я, що в  мене  бачиш
завсiгди лиш саме те, що наймоднiше, що даю  сво?  сукнi  шити  до  першо?
моднярки в Яссах?
   Вiн глянув на не? i по його лицi промайнуло щось, мов жаль. Опiсля взяв
?? руку, стиснув ?? i сказав нiжним, тихим голосом:
   - Sie sind eine Rose ohne Dornen![135]
   Вона усмiхнулася вдячно i присунулася ближче до нього.
   - Не йдiть до не? нiколи, Васiллi, - благала пещеним голосом. - Я ?? не
люблю...
   - Або ж я до не? ходжу?
   - Нi, однак я вас у не? пiзнала.
   - Ну так! Це було щось iнше... Менi прийшло щось на  думку...  я  хотiв
щось довiдатися. .
   - Що? Що? - домагалася вона цiкаво.
   - Чи це правда, що син ?? помершо? панi жениться з нею... Я так чув?
   - I що ж?
   - О, нiчо. Мабуть, в тiм нема правди анi  крихiтки.  Мене  не  обходить
вона нiчого; а ви думали (вiн усмiхнувсь насилу  i  поглянув  за  кимсь  в
противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
   - Я не думала так, - вiдповiла вона, - лише думала, що ви любите ??!
   - Що за вигад! - кликнув пiвголосом, ще завсiгди смiючись. - А впрочiм,
хоч би i так, то - як вона раз сама казала - любити i женитися -  це  щось
зовсiм, зовсiм iнше...
   Вона хотiла щось скоро вiдповiсти, однак вiн схилився  бистро  до  не?,
стиснув крiпко ?? руку i, вп'яливши свiй, в тiй хвилi майже гарячий погляд
в ?? очi, шепнув з притиском:
   - Не правда ж?
   Вона змiшалася, усмiхнулася i замовкла.

   * * *
   Бiльше як пiвроку минуло з того часу.
   Орядин не був бiльше у Наталки. Бував часто у румунки,  але  з  нею  не
стрiчався i там. Вона .не заходила до молодо? жiнки, хоч знала майже, коли
вiдвiдував ??.
   Стара Домна, що обслугувала i румунку, оповiдала все, коли  бачила  там
кого чужого, хоч та не питала ?? нiколи анi одним словом.
   - Вже що вона з тими паничами за верески  виправля?,  що  аж  страх!  -
оповiдала раз, коли вернула звiдти майже люта,  бо  мусила  бiгати  кiлька
разiв на годину у мiсто. - Я вже постарiлася, а чогось такого  не  видiла.
Гра? в карти, в якiсь "фанти", а курить, а п'? чорну каву,  що  аж  гидко.
Мабуть, i вiд не? стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що  заводить,  то
нехай i не кажу!
   - З ким? - спитала дiвчина стиха, i в ?? грудях забилося серце скорiше.
   - Та з тим, що подiбний до не?, мов рiдний браг, i що на скрипцi  гра?!
Вiн "за нiц"[136] не ма? ??. Регочуться  обо?,  борються,  мов  хлопцi  на
толоцi, з того не вийде певно нiчо добре...
   Наталка вiдгадала все i не питала бiльше. Раз просила навiть  стару  не
згадувати ?й, що в ?? комiрницi дi?ться.
   Одного ранку, вже потiм, влетiла румунка до не? заплакана, розгнiвана i
виповiла[137] мешкання.
   - Чому? - спитала Наталка зчудована.
   - Та якого лиха сидiти  менi  тут  довше!  -  вiдповiла  i,  заплативши
належнi грошi,  котрими  орудував  батько  Оксани,  вилетiла,  мов  фурiя,
трiснувши дверима за собою. За кiлька днiв прийшла до не? попрощатися. Мiж
iншим сказала:
   - Орядину скажiть, що най жениться, з  ким  хоче,  мене  то  нiчого  не
обходить. Вiн нiчо не заслужив доброго.
   - Скажiть йому то самi, панi, - вiдповiла Наталка.
   - О, вiн тепер до мене не прийде! - сказала i усмiхнулася гiрко.  -  Ви
не зна?те, який вiн. Нинi запалиться, обiця? свiт, а завтра вже  холодний,
мов лiд. i мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажiть йому  оце,
вiн до вас прийде.
   - Нехай не приходить, - сказала дiвчина гордо.
   - Еге, ви все такi чуднi! - загомонiла. - Я знаю, що  вiн  таки  прийде
колись до вас. Зацiкавиться знов чим-небудь i зайде; тодi скажiть!
   Наталка не обiзвалася. Вiн не зацiкавиться бiльше нею, бо вона осталася
та сама, впрочiм, що обходили ?? зносини сих людей? Для це? жiнки не  мала
вона анi крихти поважання, а його не могла вона цiлком ганити.
   - Зна?те, що я завважала? - говорила румунка та?мничо. - Я замiтила, що
вiн вас бо?ться. Перед вами хоче якимсь iншим бути. Це якраз  добре.  Раз,
ще давно, сказав, що ви "моднi", а раз, що побiдить вашу гордiсть i що  це
буде найкраща хвилина в його життi! А раз був у мене i дивився за чимсь  у
вiкно. Саме  тодi  вертали  ви  з  проходу  i  переходили  городець  перед
верандою, а ваша Дiана вiтала вас веселими скоками. Ви зiгнулись до не?  i
поплескали по головi.
   "Чи панна Верковичiвна не приходить нiколи до вас тепер?" - спитав,  не
зводячи з вас погляду.
   "Нi", - вiдповiла я.
   "Розумi?ться, - вiдповiв глумливо, - вона скорше загине, нiж пiде проти
свого переконання. Вона все ще така сама. - По його  устах  пробiг  дивний
усмiх, i вiн додав по хвилинi: - Колись перекона?ться, що  ??  погляди  не
вiдповiдають життю i що такою, якою власне ?,  не  вдержиться  в  нинiшнiх
часах".
   - Опiсля випитувався, хто до вас найбiльше заходить, чи  у  вас  широка
кореспонденцiя, i з ким ви найбiльше сходитеся. О, вiн супроти вас  дивно,
дивно настро?ний, i менi все  зда?ться,  що  ви  могли  би  йому  не  одно
сказати.
   Вiдтак, каже румунка, ?й водиться, що вiн ожениться дуже багато, бо раз
оказав ?й, що та, що схоче його iм'я носити, мусить мати  тридцять  тисяч;
вiн крутиться коло яко?сь багачки, полька, але рiвночасно обсмiю? ??:  вiн
не вiрна натура, не вiрна, мов та собака, вона його ненавидить. I  обнявши
дiвчину, притиснула ??  до  себе,  мовби  проживала  з  нею  цiлий  час  в
найбiльшiй приязнi, i пiшла. Наталка билася довго з думками, розбираючи тi
?? слова, а замiтка, що вiн настро?ний супроти  не?  дивно,  зворушила  ??
чимало.
   Нi, нi, говорив якийсь голос в нiй, вiн ?? не любив уже.  Все  те  було
лиш вiдгомоном яко?сь гордостi i помсти. То лиш вона не могла вiдвернутися
вiд його цiлком, чувала над ним  здалека,  в  затишку,  чувала  думками  i
серцем, не тратила вiри в його i в те, що ?й  здавалося  в  нiм  сильне  i
непохитне. Деколи звинялася перед собою за тi думки. Життя таке одностайне
(вмовляла в себе), а вiн пригаду? ?й, що вона молода; крiм того, все те не
вадило ?й анi в працi, анi в чiм  iншiм.  А  в  то,  що  вiн  хоче  багато
женитися i без любовi, значить лиш задля грошей, в то вона не вiрила.  Вiн
був пристрасний, несправедливий, палкий,  непостiйний,  але  до  того  вiн
нездатний. Вiн остався про те все в грунтi той сам Орядин,  за  котрим  не
раз так тужила гiрко i котрого вона лучче знала, хоч i як  вiддалився  вiд
не?.
   А Марко?
   Про його чула дуже зрiдка. Оксана не споминала  його  перед  нею  майже
нiколи, а коли спiмнула, то хiба те, що вiн знаходиться там або  деiнде  i
що не ма? надi? вернутися скоро додому. Раз спiмнула ?й, що вiн писав  мiж
iншим i те, що в вiльних хвилинах опису? подорожi по всiх досi звиджуваних
краях i що це мале дiло посвячене комусь. Але кому воно посвячене,  Оксана
не казала, а вона й не питала. Образ його блiднiв чимраз бiльше в ?? душi,
i знайомство з ним здавалося ?й тепер лиш якоюсь прегарною мрi?ю...

   * * *
   Вона скiнчила писати свою повiсть, о котрiй казала сво?м товаришкам, що
в не? вложила цiлу свою душу i писала ?? кров'ю свого серця. На  ту  працю
покладала, як казала, всю свою будучнiсть.
   Обставини, в яких жила, не були найлiпшi, i вона проживала не раз гiркi
хвилини упокорення. Це була правда, що  вона  заробляла  грошi  i  голкою,
однак що ж було робити? Мешкання мала даром, мала також деякий заробок  iз
сво?х учениць, але те все не вистачало на вимоги життя, а хоч вона i  жила
i одягалася скромно, то зате потребувала грошей i на такi речi, без котрих
нiяк не можна обiйтися iнтелiгентному чоловiковi.
   Одного вечора зiбралися в не? ??  товаришки,  i  вона  читала  ?м  свою
повiсть вголос. Нараз замiтила,  що  малярка  плаче.  Це  вразило  ??  так
сильно, що аж поблiдла i на хвильку в читаннi задержалася. Все то  вразило
й Оксану.
   - Чого ти плачеш, Софi?? - спитала Наталка малярку i видивилася на  не?
сво?ми сiяючими, зворушеними очима.
   Молода артистка не вiдповiдала.
   - Не можеш нам цього сказати? Чи воно тика?ться працi, чи мене, чи  нас
обох? Скажи, прошу!
   Дiвча похитало головою, стиснуло ?й щиро руку  i  присилувало  себе  до
спокою.
   - Це нiчого, Наталочко, нiчого, - казала, - це лиш нерви!
   Наталка дивилася на товаришку через хвилину допитливим поглядом,  i  ??
обгорнули невимовне сумнi  чуття;  однак  лиш  на  хвильку;  трохи  згодом
успоко?лася цiлком i читала далi. Чим довше читала,  тим  бiльше  змiнявся
вигляд жiнок, що нерухомо ?й прислухувалися. Вони  дивилися  на  не?  так,
мовби перед ?х очима заходила  з  нею  змiна,  мов  вона  перед  ?х  очима
перетворювалася в щось нове, нетикальне...
   Вкiнцi сказали, що вона може з певнiстю надiятися успiху з  це?  працi,
пораяли, куди вислати ??, додали вiдваги, збудили  надi?,  додали  стiльки
охоти до життя, що вона того вечора немов вiджила i стала  такою  веселою,
якою не була вже давно.
   Вiдославши рукопис, вона числила днi, коли дiстане вiдомiсть про нього.
   Коли на не? налягав сум або рiзнi  недостачi,  i  клопоти  ??  обставин
пригнiтали, мов тягар, ?? душу, - пригадувала собi вiдослану працю  i  мов
вiдчувала, що вiд не? лл?ться якесь свiтло; що вона "душа" ?? iснування, i
що все проче тепер в ?? життi рiч побiчна. Так, в тiй працi  спочивала  ??
будучнiсть, крилося ?? щастя, звiдси походило  для  не?  "життя",  i  вона
вiддалася якимсь прегарним, пишним надiям, а душа ?? роз'яснилась, мов вiд
сонця...
   _ XV
   Було це пiзньою осiнню, в рiк по  смертi  Марко,  коло  десято?  години
перед полуднем.
   В старiм парку мiськiм устелилося по стежках  i  алеях  сухе,  з  дерев
упавше листя грубою верствою[138]. Дерева з ясно-жовтим  злотаво-блискучим
або червоним листям, освiченим сонячним свiтлом, з-помежи ще зелених дерев
впадали вже здалека в очi. А помiж величезними, рядом стоячими  яворами  i
густо засадженими iншими  деревами  головно?  але?  зависала  рання  мряка
великими безформними шматами.
   Свiжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.
   В парку панувала тишина, i лиш кiлька помiчникiв  огородника  i  кiлька
малих дiвчат снувалося по алеях, змiтали листя з дорiг i вивозили кудись.
   Крiм них, не було нiкого видко.
   Мовчазний парк з сво?ми алеями, з сво?ми дорогами до ?зди i  нерухомими
мармуровими статуями лежав в  сво?й  осiннiй  красi  поважно,  мов  якийсь
замкнений аристократичний свiт, котрий випрошу? собi всякого  голоснiшного
й живiшого руху, з винятком звукiв пливучо? води або пташиного  щебетання.
Об'?мистi групи старих бородатих смерек здавалися темно-синi, а  мiж  ними
миготiло криваво-червоне листя  бiлих  берiз,  облите  ранiшнiм  промiнням
сонця, мов полум'ям.
   Понад всiм тим сiяло син?, безхмарне склепiння.
   Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увiйшла в  парк
i звiльнила хiд. Iдучи мiстом скорим ходом,  огрiлася  надто,  i  тiнистий
холод та тиша, що царювали тут, вразили ?? мило.
   При ставi, що широко  розлився;  а  обгороджений  ажуровими  штахетами,
лиснiв з трави мов якесь величезне дзеркало, станула мимоволi.
   Вода мала для не? незрозумiлу притягаючу силу. Вона сперлася о  штахети
i споглядала  з  задумливою  цiкавiстю  на  гладку,  нерухому,  дзеркальну
площу...
   В нiй вiдбивалося так виразно погiдне осiнн? небо з поодинокими  бiлими
хмарочками i вершки  дерев,  жовтi,  зеленi,  темно-синi,  червонi...  Все
бачилося тут, лиш здавалося все нерухоме, мов закляте i  мов  на  глибокiм
недостижимiм днi...
   ?й стало гаряче, i вона розiпнула пальто. Опiсля зiгнулася  глибше  над
водою i в такiй поставi якийсь час дивилася в глибiнь...
   ?? обгорнуло чувство подiбне до туги, забажалося  ?й  почути  на  сво?м
тiлi холодну  воду,  але  не  оцю,  лиш  iншу,  рвучу.  Спершу  мусила  би
надпливати на не? звiльна, мов  граючись,  мов  несмiливо,  приманююче,  а
вiдтак чимраз скорше i скорше, чимраз живiше. Мусила би напирати  на  не?,
поривати ??. Вона боролась би з хвилями, поринала би в них, смiялась би  в
них, смiялась би голосним, бутним смiхом i  аж  вiдтак  розкошувала  би  в
них...
   Цiле прегарне барвне окруження здавалося ?й в водi кращим, нiж казка.
   Нараз помiтила себе. Чи так виглядала вона?  Чорний  жалiбний  стрiй  i
довга крепа, спадаючи з капелюха аж до землi, робили ?? ще вищою. Однак ??
обличчя видавалося ?й iншим, як звичайно. Великi блискучi очi  дивилися  з
лиця так спокiйно, однак заразом так вижидаюче! Чого вони  ожидали,  чого?
Чого ж би? Вона усмiхнулася, ?й пригадалася ?? повiсть.
   Нагадавши це,  здалося  ?й,  мовби  життя  лежало  перед  нею  як  один
прегарний, празничний день, як якийсь свiт  ясно?,  препишно?,  не  знано?
досi краси...
   "Полудне, - задзвенiло щось в нiй, - полудне..."
   Так, ?? полудне зближалося, це вiдчувала  вона  всiма  нервами,  в  нiй
спiвало щось тисячами голосiв про його, а ?? окруження заповiдало його.
   I чому ж би нi? Вона не бажала нiколи  чогось  неможливого,  не  жадала
чогось такого анi вiд людей, анi вiд обставин. Вона й не спускалася нiколи
на силу других, не була i трусом, мала вiдвагу! Вона й не хотiла милостинi
вiд долi - всього того не було  для  не?.  Вона  чулася  такою  сильною  i
здатною до життя, що, здавалося, для не? не iснувало нiчого, чого не могла
би побороти!
   В сiй хвилинi здавалося ?й, що ?? душу освiчу? сонце, що воно  миготить
крiзь ?? нерви, пронизу? ??, що в ?? жилах гонить кров  скорше  i  що  чу?
голосне життя в собi i кругом себе.
   На час прижмурила очi, мовби боялася,  щоби  то  раювання  ??  душi  не
згубилося через якесь iнше враження. ?й було так  мило  i  гарно  тепер...
саме, саме тепер... Коли створила по хвилинi очi i побачила  свiй  власний
образ у водi, впали ?й в очi ?? незвичайно червонi уста.
   "Я гарна!" - заговорив в нiй якийсь голос.
   "Так", - i вона почала  приглядатися  собi.  Вона  була  дiйсно  гарна.
Снiжно-бiла, а до того великi, як сталь сiяючi очi. Стать ?? була гнучка i
струнка, отже, була цiлком гарна,  в  тiй  хвилинi  навiть  дуже  гарна...
"Царiвна", навинулось ?й на думку. Однак тут  не  було  нiкого,  лиш  вона
сама... В нiй заворушилася туга, така нiжна i непорочна, мов те  безхмарне
склепiння, синiюче у водi глибоко-глибоко. Вона  уявила  собi  Орядина,  а
бiля його себе...
   Вiн був гарний... так, отже, вiн i вона. Це було би гарно, "цiлковито",
як сказала би Марко i як повинно бути.
   На ?? лицi появилася ледве замiтна краска.  Вона  усмiхнулася  тужливо,
однак майже в тiй самiй хвилинi спаленiла ще сильнiше, мовби хто  заглянув
проти ?? волi нечайно в ?? душу.  Вiдтак  вiдвернулася  насилу  вiд  свого
образу i покинула то мiсце, зворушена, з гарячим,  спущеним  поглядом,  та
вiдiйшла скорим кроком в одну з тiнистих дорiг. Але  ??  думки  погнались,
мов тi барвнi мотильки, далi. Так, вiн був гарний мужчина, i  в  нiм  була
"раса", а що справдi любила у його, то його руки. Вони мали в собi щось  з
iнтелiгенцi? i були гнучкi i майже жiночi. Напр., коли звисали нерухомо  з
поруччя крiсла... Тi його руки була би так радо держала в  тiй  хвилинi  у
сво?х руках...

   По довгiм часi оце знов думала вона над якимись певними вiдносинами мiж
ним i собою, в котрих вiн i вона займали б якесь  становисько,  грали  для
себе посполу якусь роль. Звичайно вiдсувала вiд себе все, що мало характер
якого "закiнчення". "Так, як воно ?, - думала звичайно, -  ?  добре  i  не
потребу? змiнятися". Багато з iнших подiй не  могло  iнакше  зложитися,  -
думала вона собi, - i тому було би нерозумно викликувати щось  насилу  або
надто вже потягати  до  яко?  вини.  Правда,  його  поведення  болiло  ??,
особливо те, що вiн немов встидався сво?? колишньо?  любовi  до  не?.  Але
тому й прозвала його в сво?м серцi "нерозумним" i була  би  лучче  умерла,
чим виявила перед ним, що займалася ним. В тiй хвилинi була  ??  душа  так
переповнена ним, що вона забула все, чим провинився супроти не?,  та  була
би з ним "по?дналася". ?й здавалося, що вона могла би  побороти  всi  його
хиби i вплинути на нього так, щоб його химерна натура випросталася, чула в
собi силу за двох, i то цю певну, спокiйну силу,  що  не  обманю?  нiколи.
Коли б вiн находився тепер десь тут в парку, вийшов з  яко?сь  але?  проти
не?, напр., з он то? широко?, обсаджено? так  густо  липами,  що  ?х  вiти
сплiталися разом... Показався наперед здалека, а  вiдтак  надходив  чимраз
ближче i ближче...
   Ах, вони би стiльки говорили! Вона мала би йому стiльки  сказати!  Адже
?? в'язало з ним стiльки спiльного! Перше - колишня  любов,  а  вiдтак  ?х
колишнi зависимi обставини, ?х  терпiння  в  молодих,  найкращих  лiтах  i
iнтереси ?х народу - багато речей в'язало ?х; вона  й  не  хоче  розбирати
всього. Мiж iншим сказала би йому .i те, що вiн занедбався "духово",  став
поверховий, плиткий, що над ним взяла верх буденщина вже наскрiзь,  i  вiн
не зреалiзу? нiколи анi одно? з тих iдей, котрими одушевлявся давно,  коли
не опреться тим впливам буденщини. Так, оце розповiла би вона йому. А  вiн
би розлютився за це i придумав би вмить  якусь  "фiлософiю",  що  ??  нiби
збивала би. Вона смiялась би сердечне! Цiла ?х бесiда велась би так  живо,
весело; вона ж була нинi так сонячно успособлена, як вже давно нi.

   Ах, як вiн ?? раз любив!
   Однак тодi вона не була такою, як тепер, була ще  дитиною.  Коли  б  це
тодiшн? прожите можна тепер знов прожити, яке ж сильне i самосвiдоме  було
би воно, в тiм не було би страху анi перед тiткою, анi перед якимсь  iншим
свiтом! Вона мала би вiдповiдати лиш перед собою самою, перед  сво?м  "я",
котре не щадило себе, а було для не? тепер першою i послiдньою iнстанцi?ю,
над котрою працювала i котра коштувала ?й стiльки труда i  майже  кривавих
слiз.
   Так, тодi "любилися" вони дуже,  але  не  цiлувались  нiколи.  Вона  не
цiлувала в сво?м життi нiкого...
   Вона вiдчула якесь вдоволення, що; осталася аж така чиста. Тодi був  би
вiн цiлував ?? уста, а опiсля помазанi уста румунки, а може, ще й  других,
подiбних до не?. Вона задумалася нараз над  сво?м  колишнiм  "я",  i  воно
здалося ?й якоюсь нiжною, безпомiчною, освiтленою iстотою, котра  не  мала
нiчого спiльного з тою,  котро?  очi  споглядали  ще  перед  хвилиною  так
дожидаючо. Вiдчула, що коли би то ?? колишн? "я" було обиджене,  то  обиду
ту могла би вiдчути повно  лиш  тепер.  Сонце  почало  припiкати,  i  вона
сховалася в тiнь але?.
   Опавше листя стелилося грубо по дорозi, i ?? нога аж  потопала  в  нiм;
однак вона гралася ним i ходити в нiм було ?й при?мно. На  гарних  корчах,
що росли мiж деревами i  прикрашували  алею,  висiла  велика  павутина,  а
зрошена ранiшньою мрякою, лиснiла проти сонця, мов срiбна сiть.  По  гiллi
дерев i мiж листям шолопалися тайком великi боязливi птахи; iншi смiливiшi
гойдалися бутно по  галуззi,  а  знов  деякi  голосно  щебетали.  Все  те,
здавалося, пануючу тишину ще збiльшало.  Чим  глибше  вона  заходила,  тим
бiльша тиша окружала ??. Парк лежав  ще  в  пiвснi,  i  ?й  здавалося,  що
находилася в лiсi. Вдихаючи повними  грудьми  пахучий  воздух,  силувалася
майже несвiдомо затерти чувство самотностi.
   Якийсь туркiт повозу збудив ?? з задуми.
   Вона чула, як вiн над'?жджав чимраз ближче i що мине ?? небавом.
   Не звертаючи голови в ту сторону, уступилася набiк з  дороги.  Аж  коли
повiз минав попри не?, пiдняла  очi.  Вони  подибалися  з  двома  великими
чорними, майже нерухомими очима яко?сь молодо?  дами,  а  опiсля  з  очима
Орядина...
   Чи вона вiдклонилася? Цього не знала напевно.
   ?? щоки горiли, мов по якiм ударi, i вона лиш бачила,  як  довга  спина
це? дами зiгнулася нiби з питанням до його.  Мiж  обома  дамами  (i  якась
старша сидiла там) зазрiла вона мимоволi ще раз його лице.  ?й  здавалося,
що воно мало вигляд таких лиць, що готовi все до послуги...
   Механiчно звернулася в iншу алею i так само без думки усiлася на  першу
лавку, що подибала.
   Чи не  покрилося  все  рум'янцем  сорому?  Все,  що  було  з  нею  досi
однодушне?
   Вона була би припала до землi, була би зарила лице в листя  зi  встиду,
що ?? душа роздяглася до наготи, а на те лучилося ?й оце!
   Вона вiдчула, як на не? впливало щось таке, що була би  найрадше  землю
розривала. Така ганьба!
   Так сидiла вона на лавцi з заслоненим  обличчям,  похилена  глибоко  до
землi...
   Оскаржувати когось?  Напр.,  його?  Ах,  то  не  випадало!  ??  чувство
справедливостi було надто вироблене, щоб могла то вчинити. Мiж ним  i  нею
не було прецiнь нiяких певних вiдносин, i тому вiн  не  був  винуватий,  а
вона з тими довгими плечима не була також винна... отже, що?
   Вона затяла зуби i була би вголос ридала,  однак  погамувалася  i  била
тiльки мовчки п'ястуком о поруччя лавки... "Марко! Марко!"  -  простогнали
?? уста. Чому не було його тут, щоби вступився за не?; нi, коли б вiн  тут
був, то ?й таке було би не лучилося... По якiмсь часi  успоко?лася  трохи.
Що обходило ?? те все? Нехай вiн жениться з тою з  довгими  "плечима",  що
була йому така iнтересна i що знала другими  так  славно  кермувати;  вона
була багата, а Наталка (вона ступала так гордо, коли пере?жджала повз не?)
боролася з обставинами до утоми. Вона, певно, не знала нiчого про  Наталку
i про ?? знайомство з Орядином, не чувала нiчого про його минувшiсть, його
приватне життя, про румунку. Вона росла у  сво?х  родичiв  в  теплi  i  на
сонцi, мов та пальма в оранжере?, доки не з'явився вiн. Для того  було  би
несправедливо ненавидiти ??.
   Однак вiн...
   ?? цiла душа перенялася нараз  сильною  жадобою  закинути  йому  якийсь
брудний вчинок. Вiн мусив в ?? очах упасти, щоб ?й полегшало. Вона пiрнула
думками в його минувшiсть i ?й пригадався один випадок. Раз попалася  йому
якась невинна iстота в руки, i вiн використав ?? темноту i незнання в свою
користь. О, це був дуже пiдлий вчинок i гриз ??, мов черв'як, але  на  тiм
не скiнчилося. Вона хотiла ще винайти щось iнше. Спрятала лице  тiснiше  в
долонi i пiд час коли ?? уста тремтiли злобно, вона блукала думками  далi.
Рiзнороднi думки плуталися i вганяли в ?? головi, однак жодна не вдоволяла
??. Аж по якiмсь часi пiдняла бистро голову, i ?? очi  заiскрилися  зимним
ледовитим блиском. Вже щось ма?! Вона була полька, полька!  Вiн  ненавидiв
полякiв, а ?? висмiвав навiть, але що мала ма?ток...
   Так, вона належала до цього народу, що угнiтав i переслiдував укра?нцiв
цiлими вiками, корив, батожив його, розбивав  його  силу  i  висисав  його
кров; понижав його  i  глумився  над  ним  при  кождiй  нагодi,  накидував
насильно сво? панування, а до свiтла i висоти не допускав; орудуючи брудом
i пiдлiстю, сам зростав, а тим часом ?? народ... О боже, боже, де правда?
   Перед ?? зворушеною душею встала нараз цiла сумна  iсторiя  ??  народу.
Виринула горда козаччина, станула i теперiшнiсть; той визисканий, на  нiчо
зведений, що не зазнав нi добра, нi спочинку,  що  його  доля  -  годувати
кривавою працею сильнiшого фарисея!
   Вона розсмiялася гiрким смiхом.
   I вiн, що знав об тiм всiм, ростив давно сам ненависть в  ??  грудi  до
них, вiн, висунувшись працею одного такого раба наверх, лiз тепер  ворогам
тим пiд ноги, повзався i запродався!
   Запродався! Так, бо вiн ?? не любить.
   Ох, чому ж не охоронив його талiсман любовi! Чому не  йшов  за  голосом
серця, перед котрим кориться все, котрий  ?дна?  i  найлютiших  ворогiв  i
перед котрого потугою щезають всi рiзницi; о, чому не любив це? польки?
   Чи вiн збожеволiв, чи упав дiйсно так низько?
   Вона пiдвела голову, слухаючи гомону з то? сторони, в  котру  покотився
екiпаж. Чи вiн .не вертав ще, щоб вона прозвала його  тим  прiзвищем,  яке
заслужив собi?..
   Опiсля пiднялася в цiлiм сво?м гордiм ростi, пiднесла руку i  погрозила
нею в сторону парку, а уста ??  прошептали  з  неописаною  погордою  якесь
однiське слово...
   Тепер була вже спокiйна, не мала з  ним  нiчого  спiльного  i  не  мала
жодно? страти. Лiпше вмерти, нiж  станути  з  таким  п'ятном  перед  сво?м
народом, сто раз лiпше вмерти!
   Вона силувалася вiдвернути думки вiд  його  i  вiд  цiло?  то?  справи,
хотiла отрястися з них, мов вiд чогось улазливого,  пригноблюючого,  однак
його лице з огидно услужливим виглядом i великi чорнi вибалушенi  очi  то?
дiвчини пхалися ?й раз у  раз  перед  душу...  Вона  була  майже  гарна  i
виглядала по-панськи; те признавала вона ?й охотно...
   Нараз пригадалася ?й ?? праця, i мов  камiнь  упав  ?й  з  серця.  Вона
пiднялася з свого мiсця, обтрiпала сукню, повiдчiпляла  поодинокi  листки,
що попричiплялися були до не?, i вiдiтхнула  легше.  Нагадавши  це,  немов
вiджила.
   Що вона могла забути свою працю!
   Адже в нiй спочивав ?? свiт, ожидало ?? якесь щастя! I  вперше  вiдчула
те цiлковите вдоволення, яке пода? праця тому, котрому зда?ться, що  життя
не зберiга? для його вже нiчого бiльше. Так, праця не обманила ще  нiкого,
бодай того нi, хто шукав в нiй  вiдради  i  шукав  бiльше,  чим  буденного
щастя...
   _ XVI
   Було це з кiнцем грудня i мiж четвертою i п'ятою годиною по обiдi.
   Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений  вiтер  гнав
улицями, вив диким зойком, а густi платки снiгу, що сипалися мов  безтямки
з небес, металися шаленим летом у воздусi. Вони клубилися,  розлiталися  i
покривали хутко землю бiлим покривалом, а по  дахах,  деревах  i  вiконних
примурках устелялися бiлим пухом...
   Наталка придивлялася завiрюсi з задумою.
   З ?? вiкна було  видко  в  далечинi  одну  часть  мiського  парку.  Вiн
тягнувся далеко i становив великанську картину, котра пишалася кождо? пори
року iншою красою  барв.  Зимою  лежав  хмарно,  неприступне,  сповитий  в
бiлявих мряках, мов у заклятiм снi.
   А нинi! Хто би вiдважився нинi заглянути в його глибiнь, пiдслухати, як
перешiптуються старi великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить  мiж
?х галуззя i стане  вгинати  ?х  корони!  Вiн  божеволi?  довгими  пустими
алеями, глузу? собi з них i свище...
   Вона пiшла би.
   Для не? ма? кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла  раз
якось опертися приманi такого вихору,  i  висунулася  тайком  надвiр,  щоб
"летiти". Вiтер грав ?? волоссям, розвiявши його буйно, i бив ним в лице i
плечi. А вона, дрiбна, мов пташина, розпростерла руки широко i, розмахуючи
ними, мов крилами, смiялася голосним смiхом, викликуючи раз по раз:
   - Бабуню! я лечу, лечу, лечу!..
   - Дурненька, - нiби лаяла опiсля бабуня, розчiсуючи  довге  неподатливе
?? волосся. - Ти, певно, хотiла, щоби тебе кудись вiтер понiс i  щоб  собi
головку розбила!
   - Я не  дала  би  розбитися,  бабуню.  Я  би  вхопилася  чого-небудь  i
держалася б сильно, сильно. Я хотiла би лiтати, бабуню...
   - Лиш пташки лiтають, а ти не пташка!
   - Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!
   - Я казала, донько, казала!
   - Тому й я лiтала би,  бабуню.  -  I  прикривши  нагло  лице  долонями,
станула нерухомо. - Куди б я залетiла, бабуню?
   - Куди би хотiла.
   - Де ж, напр.? Де птахи залiтають?
   - В полудневi, теплi кра?, дитинко.
   - В якi теплi кра??
   - В такi кра?, де сонце дуже грi?, а ночi яснi, як днi, де тепла далеко
бiльше, як у нас, i де немов вiчне полудн?. Там, напр., ростуть дерева,  а
й цiлi лiси дуже великi й краснi, вiчно зеленi, буйнi, гордi,  сягаючi  аж
пiд небеса. Там ростуть  великоколистi  пальми,  кокосовi  дерева,  мирти,
олеандри, прегарнi цвiти; там лiтають великi  барвнi  птахи,  яких  у  нас
нема, i такi самi  мотилi;  там  лiтають  золотi  мушки,  прозорi,  барвнi
комахи. Там живуть пишнi оленi, краснi дикi звiрi, леви, тигри; там нiколи
не скошуванi трави хвилюють, як море.
   - Иой, бабуню! - кликнула вона i розсмiялася з яко?сь нервово? розкошi,
а тiлом ?? пробiгала дрож, - йой, йой!
   - Що, душенько?
   - Я хочу в теплi кра?!
   ??  широко  створенi  оченята  зорiли  з  лелi?во-бiлого  личка  дивним
блиском, мов бачили те все перед собою.
   - Кажи ще, бабуню! - натискала  нетерпеливо,  не  зводячи  очей  з  уст
бабунi.
   - Там гарно жити! Там такi тихi, глибокi, цiлком синi  води,  що  перед
ними аж страх збира?, i величезнi рiки, що бiжать iз скал,  а  спадаючи  з
них, прискають шумом, мов перлами, i наповняють  тим  далеко  кругом  себе
воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою i  силою  того
всього чоловiк нiмi?!
   - А на все те свiтить сонце? - перебила вона нараз без вiддиху.
   - Свiтить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казцi. Зна?ш?
   - Знаю. А потiм?
   - А потiм ? там такi лiси, котрих вiку нiхто не зна?; вони стоять вiчно
у водi, у дзеркалi. На тiй водi плавають воднi  цвiти  i  рiзнороднi  дикi
птахи. От таке там; а ? й таке, чого люди не знають, бо  в  глибiнь  таких
лiсiв не годен жоден чоловiк зайти. Там  гарно  жити;  для  того  i  птахи
летять туди, однак туди летиться через море!
   - I я летiла би через море.
   - А якби утомилася?
   - Нi, нi, я не втомилася би!
   - Звiдки ж ти то можеш знати?
   - Але ж я не хотiла утомитися! Я би летiла, летiла, з цiло? сили летiла
би, щоби не втомитися. Ти чу?ш, бабуню?
   - Чую, рибчино!..
   I так сто?ть вона й тепер мов в ожиданнi безнадiйнiм.  ??  лице  блiде,
утомлене. Уста стуленi скорбно, лише очi в не? промiннi i повнi думок.
   Кругом не? тишина. ?? артистично уряджена кiмната нинi  ??  пригноблю?.
Цвiти в кошi, якiсь пово? i випещенi пальми немов  дрiмають,  в  тiй  тишi
вона неначе чу? життя власно? душi.
   ?? уста кривляться вiд легкого глуму, i вона дума?: "Чому я  жду?  Чому
вiрю я?" Вона дума? про свою працю. ?й вiдiслали рукопис повiстi i то  без
всякого пояснення. Вiд часу до часу мучиться вона думками, з яко?  причини
вчинили це i чому не прийняли ??? Чи вона була без вартостi? Чи, може,  не
вiдповiдала "великiй публiцi"? Пишучи ??, думала вона  про  публiку,  хоч,
щоправда, мало. ?? товаришки упевняли ??, що це неможливо, щоб ся  повiсть
не придалася, а однак... однак вiдкинули  ??!  Вона  гризлася  дуже,  була
трохи не в розпуцi, i чула, що коли повiсть не придалась би справдi, то це
був би найтяжчий удар  в  ??  життi.  Опiсля  порадила  ?й  Оксана  одного
видавця,  про  котрого  знала  напевно,  що  прийма?  подiбнi  працi,   як
Наталчина. Вона й послухала ?? i вiдiслала рукопис туди.
   Тепер вижидала вiдповiдi.
   Сама не знала, чому вiрила, що там приймуть  працю.  Правда,  помiж  то
чуття мiшалося i почуття сумнiву. Вона нiколи не мала щастя, однак чому не
мала би його сим разом мати? А знов... чому б мала його мати?
   Вона вiдверта?ться вiд вiкна i проходжу?ться повагом  кiлька  разiв  по
кiмнатi.
   I не знати, чому все таке мертве i бездушне? Таке тупе! Напр., цiле  ??
окруження, меблi, образи, а навiть цвiти! Вона спинилася бiля свого лiжка,
над котрим находився образок.  Христос  на  Оливнiй  горi.  Недалеко  його
висить револьвер. Вiн набитий. Панi Марко казала його  якраз  перед  сво?ю
недугою очистити i знов набити. Вiн висiв завсiгди у не?  над  лiжком;  до
того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщинi,  котрий  казав,  що
жiнцi зброя потрiбнiша, як мужчинi. Тепер висить над ?? лiжком.
   Вона усмiхнулася iронiчно.
   ?й не треба збро?. До не? не прийде нiхто грабувати; впрочiм,  вона  не
бо?ться нiчого. Але оця зброя - то одна рiч, не така тупа i мертва, як всi
прочi. Це була така рiч, що вимагала на кождий випадок боротьби i сили...
   Опiсля спиня?ться ?? погляд знов  на  образi  Христа.  Вона  любила  цю
картину дуже. Це також щось таке промiнне, освiтлене саме собою! Нiякий ум
не сотворить людянiшо? науки вiд його. I Наталка нагадала собi це  речення
Христа, що покiйна Марко повторяла у сво?й недузi.
   Приступивши до вiкна, вп'ялила знов кудись свiй погляд. Вона думала про
смерть цi?? женщини, про  те,  що  потiм  сталося,  i  про  Марка.  I  тут
кепкувала собi доля з не?. Звела ?х разом, щоб пiзналися, а вiдтак розвела
- чи не навiки? Вiн не пише до не?, мабуть, забув ??, i вона  не  ма?  про
нього нiчого. В глибинi ?? серця спочивав його образ, мов свята  пам'ятка,
котру береться лиш раз в рiк у руки. Так, вiн остався для  не?  чимсь,  що
пiддержувало довiр'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, ?? життя  таке
одностайне й безбарвне, що лиш тi у його матерi прожитi роки ? в ??  життi
краснi, особливо тi з ним прожитi шiсть недiль. Бо  яке  ж  воно  взагалi?
Коли б вона хотiла писати iсторiю свого життя, то яка ж була би то сумна й
одностайна повiсть! ?? життя - то лише те, що вона перечула!  Чи  це  може
бути iнтересне? Або то, що вона стiльки тужила, або стiльки передумала! То
не належить до офiцiально? iсторi? жiнки i не мало би жодно? вартостi. Пiд
"iсторi?ю жiнки" для "широко? публiки" розумi?ться щось зовсiм iнше...
   Однак вона була собi сама винна, що в не? не було тако?  iсторi?.  Вона
ворохобилася, не хотiла в ожиданнi буденного щастя отупiти, бажала осягати
щось бiльше, як звичайнi цiлi, i попала в якiсь конфлiкти. Чи видобудеться
з них i побiдить те, що стара?ться  неустанно  мутити  спокiй  ??  душi  i
гамувати ?? в ??  намiрах?  За  все  те,  т.  ?.,  що  не  ступа?  дорогою
буденщини, покуту? вона.  Вона  покуту?  радо,  з  якимсь  вдоволенням,  з
гордiстю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всiм тим самотня, i  що
то почуття самотностi гризло ??, куди б i не повернулася.  Щоправда,  тому
було винно почасти i ?? становище в  суспiльностi,  воно  паралiзувало  ??
вартiсть.
   Не раз уявляла собi, що розмовля? з людьми, котрих знала лише з опису i
про котрих  чувала,  що  вiдзначалися  або  поважною  умовою  працею,  або
якими-небудь iншими спосiбностями. Iншим  разом  знов  переживала  в  уявi
сцени, в котрих вiдогравала якусь  роль,  що  в  нiй  терпiла  несказанно.
Думала так живо, вiдчувала так сильно, що аж  плакала.  Чому  чулася  вона
такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з сво?х думок i почувань?
   Але нi! Вона не бо?ться. Вона вискаже все пером  i  аж  тодi  стане  ?й
легше, але чи ?? народ дасть ?й право промовляти до його, чи вона спосiбна
до того?..
   Надворi лютилася завiрюха так, що заслонювала всякни вид.
   Вiтер бив снiгом о шиби, розносив його цiлими масами, вив за углом хати
i в коминi.
   Ах, коли б вона умiла музику, напр., вмiла  грати  на  фортеп'янi,  або
коли б хоч мала фортеп'яно у себе. Вона викликувала би  поодинокi  тони  i
вслухувалася би в них. Вона прислухувалася би ?м ще й тодi, коли  б  вони,
розплинувшись уже в завмираючий звук, iснували б лиш в  пам'ятi.  Тодi  не
була би ?? душа така самотня...
   За нiчим ?й не жаль, лиш за тим, що ?? не вчили  музики.  О,  яка  сила
чуття пiшла би в не? в тони! Нi, вся ?? сила виллялася б  в  них,  i  вона
чулася б щасливою, ?? гру назвали б, може,  пориваючою,  а  тим  часом  ??
думки пригноблювали мов недуга!
   Якби тепер Орядин прийшов,  саме  тепер  в  ту  завiрюху,  як  би  вона
радувалась!
   Впрочiм, це не була правда, що вiн жениться з тою "з плечима". Вона  не
бачила ?х бiльше разом, а одна з ?? знайомих оповiдала ?й, що  вiн  кепку?
собi "з то?" i що вона йому цiлком байдужа. Перед  кимсь  там  мав  навiть
сказати,   що   старий   мусить   розум   сво??   доньки   добре   ма?тком
наштукувати[139],  бо  вона  сво?ми  "приватними  чеснотами"  не  прив'яже
нiкого, i що в не? виплеканi лиш панськi примхи. Може  бути,  розповiдала,
що то вона залюбилася в нiм, але вiн в нiй ледве. Впрочiм, що йому шкодить
бувати в такiм елегантнiм домi? Вона не вiрить, щоб вiн з нею женився; вiн
займе нинi-завтра независиме становище i поведе до шлюбу яку доньку  сво??
нацi?...
   Отже,  ??  комбiнацi?  були   фальшивi,   i   вона   засуджувала   його
несправедливо; вона може з ним знов говорити. Вона й  не  бажа?  вiд  його
чого iншого, вiн ?й байдужий. Нехай любить, кого  хоче,  нехай  ним  другi
кермують, але прийти до не? i побалакати з нею може  вiн.  Чому  вона  ма?
проводити життя так безкровно?
   ?? обгорнула майже нетерпелива туга за ним.
   "Коби прийшов, коби прийшов!" - така думка вчепилася ?? i дзвенiла в ??
душi.
   Читати або писати вона нинi не може. Все те не вдоволяло  би  ??  нинi;
таке заняття заспокiйне, заслабе; вона вiдчува? нараз всю мертвоту  такого
заняття, його  безпомiчнiсть  i  немiч  супроти  такого  настрою,  в  якiм
находилася саме нинi. Вона надто  занепоко?на;  ??  душа  перенята  якимсь
передчуттям, i вона просто мучиться...
   Немов утомлена, опуска?ться в кiнцi на фотель, опира? голову недбало  о
його поруччя i слуха?. Раз як люту? метiль, раз як тика? годинник, а  знов
як недалеко ?? нiг вiддиха? спляча  Дiана.  Пригляда?ться  напiвзамкненими
очима цвiтам i ?х листю; силу?ться пiдхопити, як ростуть.  То  знов  дума?
над бог зна чим...

   В  сiнях  створилися  голосно  дверi  i  почулися  скорi  кроки.   Вона
прокида?ться  немов  зелектризована,  ??   серце   зворушу?ться   болiсним
передчуттям i стука? несамовито. З зата?ним  вiддихом  розбира?  вона  той
хiд; нi, тепер вже впiзна? його з певнiстю. Пiднявшись блискавицею, йде до
дверей i отвира? ?х.
   - Орядин!
   - Це я!
   - Ах, я знала, що це ви!
   Вона  цiлком  зворушена.  Вона  хотiла  би,  щоб  вiн  вiдразу   скинув
бурнус[140], отряс його з снiгу, щоб усiв i говорив. Утихомирю? Дiану,  що
збудилася i гаркотить, стрiпу? йому з шапки  снiг  i  вдиху?  радо  свiжий
воздух, що вiн його внiс з собою в  кiмнату.  Вона  говорить  i  смi?ться.
Говорить раз по раз, що вона знала, що вiн прибуде. Опiсля просить усiсти.
   Тут! Або нi, тут, може: тут вигiднiше, лiпше.  Або  там  на  крiслi,  в
котрiм саме тепер вона сидiла. Там паде на ноги свiтло полум'я з  коминка,
в котрiм горить огонь.
   Вкiнцi сидять уже обо?. Вона обняла бiлими руками колiна i дивиться  на
його сво?ми великими блискучими очима дожидаючи, ??  незвичайне  оживлення
вплива? на його стiсняюче, i вiн вiдгорта?  раз  по  раз  нервово  з  чола
волосся. Опiсля усмiха?ться.
   I що ж вона поробляла?
   Вона смi?ться. Вона аж мучилася в тiй самотi.  Думала  вже  кинутися  у
метiль i йти куди-небудь. Вiдтак  числила  вiддихи  сплячо?  Дiани;  потiм
думала про бога, чи властиво про Iсуса Христа, i що це на ?? думку  зовсiм
не мудро вважати себе великим, тому що не вiриться. Що Фламмарiон викликав
раз давно в нiй чуднi iде?, котрi ?? вдоволяють в квестi?[141] релiгiйнiй,
i що вiн мусить бути благородний чоловiк.  Потiм  смiялася  знов.  Це  все
неiнтересне; нехай вiн  щось  оповiда?.  Це  вiн  дуже  гарно  зробив,  що
вiдвiдав ?? саме нинi; це  просто  добрий  учинок;  вона  нинi  так  чудно
настро?на, особливо з полудня, прикрi чуття просто давили ??.
   ?? нервовiсть, повна  ожидання,  виводить  його  з  рiвноваги,  i  вiн,
придивляючись ?й, як говорить,  мiша?ться  сам,  зда?ться,  йому  недоста?
вiдваги говорити.
   Вкiнцi оповiда?, що був в ?? батькiвщинi, що  вiдвiдав  i  ??  кревних,
привiз ?й листи i поздоровлення вiд панни Марi?  i  вiд  тiтки.  Катя  вже
цiлком доросла панна, котра, мабуть, скоро вiддасться.  Все  осталося  там
по-старому,  гори,  котрi  вона  так  любила,  мiсто,  люди...  лиш  вуйко
по-старiвся замiтно. Впрочiм, вiн казав ??, "одиноке  дитя  одиноко?  його
сестри", поздоровити i  переказати,  що  ??  фотографiя  висить  над  його
лiжком, та що вiн ?? так завсiгди любив, у тiм високiм ковнiрi Стюарт i  з
спущеними косами; вiн ?? не забува? i навiть вибира?ться  вiдвiдати.  Зоня
за кiлька  недiль  вiнча?ться  з  сво?м  давнiм  поклонником,  з  колишнiм
правником... чи Наталка собi пригаду??  Вiн  спiвав  за?дно  з  нею  дуети
прегарним баритоном...
   О, вона пригаду? собi.
   Вiн оповiдав, а вона перебивала йому питаннями, двома-трьома нараз.
   Спогади з рiдних сторiн вiдсвiжилися в нiй  так  сильно,  що  вона  мов
бачила все перед собою... Дiм, в котрiм виросла, кiмнату, в котрiй мешкала
разом з бабунею. Дiм Ма?вського з височенними старинними  смереками  перед
ганком, його "панський" плеканий город з бiлими  штахетами.  А  вiдтак  ?х
город, де до алеях вона не раз бiгала,  мов  стрiла,  а  дiти  ловили  ??,
одного разу навiть i вiн. Тодi зачепилося ?? довге волосся за якийсь корч,
i вiн спiймав ??. Ах, вона смiялася тодi так сердечно, а всi дiти разом  з
нею; а в його аж очi горiли з яко?сь шалено? утiхи...
   У всiх тих  спогадах,  що  минали  попри  ??  душу  образами,  виринали
прегарнi гори буковинськi, улюбленi ?? поодинокi скали й яри...
   Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дiлив ?? вiд того лиш час.
   - Все те було таки дуже  гарне!  -  вiдозвалася  вона  нараз  вголос  i
споглянула на його.
   - Що таке?
   - Все те, що було; минувшiсть. Чи не так?
   - Для мене вона мертва.
   - А для мене нi!
   - Це звичайно так у жiнок.
   - Що?
   - Ну, жiнки кохаються звичайно в минувшостi.
   - А мужчини нi?
   - Взагалi нi. В мужчин переважно будучнiсть на оцi.
   - Отже, й у вас так?
   - Чому би i в мене не мало так бути?
   - Давнiше були в вас iншi думки.
   Вiн смiявся.
   - Давнiше!
   - Ви переконували мене, що не вiрите в нiяку будучнiсть.
   - Я був огiрчений; я був хлопцем. Хто би, впрочiм, розбирав такi слова!
   Вона дивилася зчудована на його.
   - А я думала...
   - Ви думали! Я сам думав тодi, - казав вiн, усмiхаючись, -  значить:  в
тiй хвилинi думав, коли  говорив  це.  Однак,  боже  мiй,  час  iз  сво?ми
проявами не мина? попри чоловiка  безслiдно.  Його  порива?  могуча  струя
життя з собою, i кождий рiк, ба кожда днина вiдоб'? на нiм сво?  п'ятно  i
вiн змiня?ться несвiдомо. На властиву квiнтесенцiю життя приходить чоловiк
аж з часом. Впрочiм, я мав тодi почасти й слушнiсть. Будучнiсть  -  то  як
блудне свiтло. Вона спиня? уживати краси життя,  вона  -  то  старiсть.  В
погонi за нею роздроблю?мо  сили  i  ледве  добачу?мо  те,  що  нам  пода?
теперiшнiсть.
   - Це правда, - вiдповiла  вона  задумчиво.  -  Iде  головно  о  те,  як
властиво чоловiк захову?ться супроти життя.
   - Так вiд того залежить  чимало.  Я  пересвiдчився,  що  ще  наймудрiше
заховуватися пасивно i дбати передусiм о себе.
   ?? очi замиготiли.
   - Значить, не бажати нiчого, не давати нiчого, бути недвижним,  мов  та
багниста вода? - промовила з перелетним усмiхом.
   Вiн спаленiв.
   - Чому не бажати i не давати нiчого? Я не думав так. Я  думав,  що  все
ма? свiй час i наступа? само  собою.  Прискорювати  якi-небудь  подi?  або
об'яви - то  нерозумно,  i  нема  нiчого  поганiшого  i  шкiдливiшого  над
передвчаснi твори. Вони пригадують калiцтва. Моя фiлософiя дише мужицтвом,
- додав опiсля глумливо, - не правда?
   - Мужицтвом? О, нi - але малодушнiстю! - вiдповiла сумно. - Ждати! Боже
мiй, все, все лиш ждати! - Цi слова вимовила з якоюсь гiркою розпукою.
   - Але ж ви чуднi!
   - Ждати! - перебила вона йому нетерпеливо i мов слiдила чимраз далi  за
якоюсь думкою. - I чому? Ах,  ми  така  низькодумаюча  маса,  що  не  вмi?
одушевлятися! Чи я не казала  вже  раз  цього?  Сотворити  щось  таке,  що
поривало би! Та маса з самого ожидання i невiльничо? податливостi запала в
нидiння. Чому в нас так мало гордостi i вiдпорно? сили, так  мало  наклону
до величчя, так мало поривiв до могучостi? Чому, чому воно так?
   - Не судiть  заскоро,  -  вiдповiв  вiн  живо,  -  тих,  що  в  них  не
вiдзива?ться ще кров будучностi. То не ? ще нiяка сила i нiякий поступ!
   - Я засуджую тих, що можуть бiльше зробити, як дбати про буденнi  цiлi,
або що служать лиш партiям. Чому не служити в спосiб гарний сво?й вiтчизнi
або хоч свому талантовi? Але ми - нi! - повторила ще раз гiрко,  -  ми  не
гордi, ми наймити з природи i вмi?мо лиш жалiтися! Ненавиджу тих,  що  лиш
проливають сльози, як i тих, що не мають в собi тепла!
   - Я також; але я маю в собi тепло.
   Вона усмiхнулася, а вiдтак задивилася на сво? бiлi тонкi руки.
   - I тому, що я тут у вас, треба i вам дiзнатись про це тепло.
   Це мало дзвенiти жартiвливо, однак його лице змiнило нараз свiй вигляд,
i вiн усмiхнувся нервово-вимушеним смiхом.
   Вона дивилася на його допитливо, майже неспокiйно, але не обiзвалася.
   - Це, бачите, в тiм рiч, що я заручився...
   Мовчанка.
   ?? лице побiлiло i мов задеревiло, а уста стратили м'яку рухливiсть.
   - Так?
   I знов мовчанка, а опiсля знов:
   - Так! - Вiн вимовля? це  змiненим  нараз,  майже  поганим  голосом,  а
погляд у його несмiливий,  здичiлий.  -  З  донькою  мого  шефа,  адвоката
Мiллера. Зна?те, вона зветься Ванда.
   - Ванда?
   - Так. Адже ви ?? зна?те!
   - Я не знаю... так... з виду!
   I вона не ма? бiльше що казати. Не ма? зовсiм нiчого i не зна? нiчого.
   Вiн блiдий мов крейда, глядить на не?, як вона пересову? скоро перстенi
на пальцях, глядить на ?? довгi вi? i як вона мовчить.
   I нiби що ж там такого сталося, що не обзива?ться; нехай би  лиш  одним
слiвцем!.. Але куди вже ?й до бесiди! Просто занiмiла.
   Що за страшенно дурна, упокоряюча хвилина! I вона мовчить якось  дивно.
В нiй тремтить наглядно життя, сказав би-сь, i в найменшiм пальчику  нерви
напруженi до крайностi, i з цiло? ?? iстоти рветься щось на волю, але уста
мов пораженi...
   В яке огидне положення залiз вiн - ух! Перед ним лежала книжка,  поезi?
Гейне. Ухопивши книжку, ухопив ?? без  думки,  i  його  очi  спинилися  на
першiм стишку:

   Teurer Freund! Was soll es nutzen,
   Stets das alte Lied zu leirn?
   Willst du ewig brutend sitzen
   Auf den alten Liebeseiern?

   Ach! Das ist ein ewig Gattern,
   Aus den Schalen kriechen Kuchlein,
   Und sie piepsen und sie flattern,
   Und du sperrst sie in ein Buchlein.[142]
   _
   Вiн верг книжку вiд себе i мов ожив в тiй  хвилинi.  На  його  находить
щось, щось давн?, добре знайоме, щось, чого вiн не розбирав нiколи. Не яка
думка, спомин, це щось  зовсiм  iнше.  Це  щось  сильне,  зухвале,  горде,
упряме, що перемагало його не раз при  стрiчi  з  нею  i  чому  пiддавався
завсiгди.
   I на його устах з'явився нараз глумливий усмiх. Вiн зверта? голову в ту
сторону кiмнати, де Дiана розтяглася знов до спання, i  говорить  голосом,
мовби нiчого не сталося:
   - Дiано, ти гарна звiрюко, ходи сюди!
   Саме в тiй хвилi пiдвела i Наталка голову, ?? погляд величний, палаючий
i острий заразом.
   - Ви ?? любите? - спитала.
   - Ах, адже вона прегарна собака!
   - Нi, я думаю про вашу суджену...
   Вiн зверта?ться блискавицею до не?, i по його лицi розлива?ться гарячий
рум'янець. Опiсля викривля? з погордою уста i мовить з притиском:
   - Розумi?ться, що люблю ??.
   I вiн ненавидить ?? вже, i за то одно питання. Що за  шалена,  безлична
вiдвага, питати його о це!
   Вiн вiдчув, що мiж ним i нею вступило щось,  щось  важке,  погане.  Вiн
спотика?ться на тiм, i  воно  корить  його  i  обурю?  проти  не?,  обурю?
страшенно. Воно сунеться на його, обхоплю? його; вiн обтрясся би  з  того,
затоптав  би  це!  Воно  гидке,  нестерпиме  i  в  його  умi  прийма?  вид
пересвiдчення, що вона ма? право ставити йому таке питання i що це питання
доторка?ться  сотень  струн  в  його  душi,  i   всi   вони   вiдзиваються
негармонiйними, прошибаючими звуками.
   Вiн ненавидить ??. Ненавидить все, що йому здавалося  на  нiй  лiпше  i
тонше; ненавидить, бо вiдчува?, що в не? ? "раса" i що ?х  дiлить  степiнь
чистоти.
   - За чотири недiлi вiдбудеться наше вiнчання, - говорив далi з  огидною
пихою. - Я й ?здив тому в рiднi сторони, щоби полагодити там деякi справи.
   - А панна Марiя?
   - Що ж?
   - Вона переселиться до вас?
   Вiн зачудувався:
   - Чому до мене?
   - Отже, нi?
   - Я не бачу найменшо? причини до того...
   - Я думала, бо ви обiцювали ?й те так часто.
   Вiн засмiявся насилу.
   - Це була романтика. Слава богу, я ?? вже позбувся.
   - Ви вже стiльки позбулися!.. - Вона каже це якось мимоходом,  байдуже,
все ж таки з якимось незамiтним, роздразнюючим усмiхом.
   Вiн скипiв.
   Вона корить його i б'? в самi  найвразливiшi  мiсця.  Вона  його  зна?,
його, котрого деiнде цiнять  так  високо...  Однак  хто  вона  така,  тота
зарозумiла креатура[143]? Чим вона  вища  вiд  його,  що  так  кида?  йому
погордою в очi?
   - Я вже не одного позбувся, -  промовив  вiн,  -  але  ви  помиля?теся,
думаючи, що в мене не осталося ще доволi сили.
   - Ви справдi спосiбнi...
   I з якою iнтонацi?ю вимовляла знов тi слова,  чи  не  iронiчно?  В  нiм
збурилося все нутро. Вiн пiднiсся з свого  мiсця.  Обо?  глядiли  на  себе
палаючими очима.
   - Чого ви властиво вiд мене хочете? - спитав вiн.
   - Чого ж би я могла вiд вас хотiти?
   - Чому зневажа?те мене?
   - Хiба я зневажаю?
   Вiн трохи не казиться вiд сих слiв.
   - Я вiдчуваю, що я у ваших очах упав, або нi, гiрше ще. Я у ваших  очах
безчесний i зрадник. Я у ваших очах чоловiк, що запроду? i других; на вашу
думку, я, певно, i  негiдний  носити  iм'я  "муж"!  Що  ви  собi  властиво
дума?те?
   Вона мовчала i не рушалася з мiсця.  Стояла  оперта  спиною  до  стiни,
змiнена, i пiдвела лише трохи вище голову, щоб ?? також опiсля  сперти  до
стiни.
   - Що ви собi дума?те? Питаюся ще раз!
   - Тепер я думаю, що найкращою iлюзi?ю в мо?м життi були  ви  для  мене.
Вiн витрiщив очi на не?.
   - Що? Iлюзi?ю? Дякую!
   - Iлюзi?ю, котру я, впрочiм, боготворила. Тепер менi жаль.
   Вiн усмiхнувся цинiчно.
   - Страшно жаль. - Вона говорила, усмiхаючись слабо,  а  ??  великi  очi
блукали безцiльно понад його голову. - Не думайте, що я жалую за  любов'ю,
котрою я вас колись любила. Я навiть переконана, що  вас  не  любив  нiхто
так, як я, i, може, й не буде так любити. - I пiд  час  тих  слiв  покрила
смертельна блiдiсть ?? лице. - Менi лиш жаль, що ви мене  не  розумiли!  З
хвилини, в котрiй ми перший раз розсталися, почали ви  мене  не  розумiти.
Другий раз ви мене вже не розумiли.
   - Другий раз я благав вас  iти  зо  мною!  -  боронився  вiн.  -  А  ви
вiдопхнули мене вiд себе. Я був вам замаловажний. Ваша шалена  гордiсть  i
хороблива уява бажала собi бог зна? чого; тим часом я  був  лиш  звичайний
чоловiк i хотiв дiлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали:  буденне
щастя.
   - Правда, - вiдповiла вона, - я не хотiла подати  вам  руки  до  такого
щастя, бо я вiрила в вас, т. ?., уявляла собi, що ви мусите розвинутися  в
кращу, сильнiшу iстоту; в таку, до котро? i я, i другi могли би  молитися.
Я чула вже тодi, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотiла в
глибинi душi сво?? статися вам. Чи я бажала чогось справдi неприродного? В
мо?х очах чоловiк щось дiйсно божеське, хоч - як ви раз казали -  вiн  ма?
сво? корiння в землi. Вiн може розвинутися в прегарний цвiт, але  до  того
треба волi, треба борби i вiдречення! Вiдмовивши вам, я не хотiла, щоб  ви
пiшли i стали вперед "великим паном". О нi! Я бажала  лиш,  щоб  ви  стали
морально свобiдним мужчиною, а не наймитом сво?х страстей. Я хотiла  перед
вами коритися без краски на  лицi.  Того  хотiла  я.  Та  тут  я,  мабуть,
помилилася. Ми не порозумiлися. Ви казали менi, що в мене нема змислу  для
дiйсного життя; впрочiм (вона усмiхнулася гiрко), може й нема!
   - Навiть посада компаньйонки була вам  милiша,  нiж  замужн?  життя  зi
мною! - говорив вiн тремтячим, зворушеним голосом.
   - Я бажала закоштувати хлiба, заробленого власними руками! -  вiдповiла
вона. - Я хотiла пiзнати, що то таке свобiдна воля. Я не жалую того, хоч я
не була би пiшла, якби жила моя мати або отець; але я й не пiшла  з  бути,
ви це зна?те. Менi показали дверi, тому що  я  не  хотiла  вiддаватися  за
Лордена, - чи, може, було менi пiддатися? Ах, Орядин, я не боюся голоду  i
холоду, бо я не боюся i смертi, Впрочiм, я чула в собi силу i тому  пiшла;
чи то було неправе?
   - Ви вимага?те вiд чоловiка забагато! - сказав вiн - Не зверта?те уваги
на вплив його обставин; в тiм ви помиля?теся... i тому...
   - Я, Орядин, я? - перебила вона йому i розсмiялася. - О, я вiрю у вплив
обставин, в те, що вони формують нашi думки i сили, але я вiрю i в те,  що
в чоловiцi суть i вiдмiннi черти, котрi опираються обставинам i опановують
?х. Вас мала я за такого чоловiка, що не пiдпада? буденним  прикметам,  що
бореться з убiйчими,  пригнетаючими  обставинами  доти,  доки  не  стануть
пiдвладними йому! - i в тiм я помилилася! - А коли  вiн  мовчав,  говорила
вона далi: - Скажiть, як менi жити в теперiшнiх обставинах, щоб мо?  життя
стало подiбне до життя вдоволених, або нi, - закинула  живiше,  -  скажiть
менi радше, яку  роль  надали  ви  укра?нкам  або  й  менi,  напр.,  нинi,
заявляючи менi сво? заручини з полькою?
   - Роль вам? - промовив вiн, зчудований.
   - Так; на вашiй укра?нськiй шахiвницi...
   Хвилину дивився вiн безмовно на Наталку.  Опiсля  заграв  якийсь  лихий
усмiх на його устах i, шукаючи очима за шапкою, обiзвався:
   - А, так! Тепер розумiю; та що менi багато говорити? Цим разом,  т.  ?.
тут, я невинний.  Ви  вибрали  собi  самi  роль  на  тiй  шахiвницi.  Менi
оста?ться хiба пригадати вам  високе  значення  це?  ролi;  а  то  -  ваше
змагання до "полудня людськостi, до вищого чоловiка".
   Вона дивилася на його сво?ми великими очима, що на ?? блiдiм лицi тепер
аж горiли, - i неначе линула думками дальше, як вiн бажав...
   - Отже, це моя провина! - промовила гiрко.  -  Це  тота  недуга,  задля
котро? прийшлося менi стiльки терпiти, проклiн, що споганив менi вже життя
дома i пiгнав мiж чужi люди! Гаразд! - додала з якоюсь веселою гордiстю. -
Я буду ?? наслiдки зносити. Бувши дитиною, я бажала летiти  через  море  в
полудневi кра?, котрих красу уявляла собi моя фантазiя в тисячних  барвах.
А вирiсши, я  бажала,  щоб  ми  стали  iнтелiгентним  народом,  свобiдним,
непоборимим в  сво?й  моральнiй  силi,  щоб  дiйшли  також  до  "полудня".
Розумi?ться, кожда i кожда одиниця (думала я собi) мусила би сталити  сво?
сили,  перемагати  i  себе,  щоби  розумiти  життя  пануюче,  i  бридилася
прикметами невiльничими. Об тiм марила я часто. Це була i ? ще  моя  хиба.
Коли моя уява сягала поза границi можливостi, то в тiм, може, не ??  вина,
то судiть мене, Орядин, судiть i ви! Ви зна?те цiле мо? життя! -  Сказавши
це, затяла зуби, бо ?? давило щось в горлi, мов корч.
   Але вiн не мiг ?? судити.
   Вiн не мiг опертися цiлком впливовi ?? пориваючо? iстоти,  впливовi  ??
слiв, що вона його так  дуже  любила.  Такого  зiзнання  не  надiявся  вiн
нiколи. Вiн думав, що вона закута?ться в уражену гордiсть i що цiла  сцена
вiдбудеться холодно кiлькома словами, гратуляцi?ю, i вiн  зiрве  всi  тотi
неяснi вiдносини, що накладали на його якiсь обов'язки i тяжiли на нiм  не
раз так дуже. Чому? Вiн  сам  не  знав.  Тим  часом  вiн  зворушився  сам,
переконуючись, що вона йому не байдужа, що не  була  йому  такою,  хоч  як
вмовляв в себе часто, що не обходить його нiчо i що не любить ??.  Але  що
ж! Вiн мусить з нею зiрвати. Це було би нерозумно дати  запанувати  одному
чуттю над цiлою сво?ю будучнiстю i то саме тепер, коли  все  склалося  для
нього так легким способом i так гарно. Тамта любила його,  мала  прегарний
ма?ток i була така сама добра людина, як  ця,  хоч  оця  приковувала  його
якоюсь чудною силою до себе. Та ба! Вiн не хоче бiльше  бавитися  чуттями,
вона йому ще недавно завдала  доволi  горя  i  прикростей  з  тою  шаленою
румункою, а тепер починати знов наново? Вiн буде щасливий i з тамтою,  хоч
i не любить ??; вiн переконався, що щастя становить  щось  iнше,  як  сама
любов, тому - вперед!
   Вiн станув перед нею, гарний, високий, на вид спокiйний  i  простяг  до
не? руку.
   - Я зворушив вас, - сказав непевним голосом, -  хоч  i  не  бажав  того
нiколи, я не ? ваш ворог, я переконаний, що в таких людей, як ви, ? доволi
сили, щоб знести кожду страту в життi i кождий удар, хоч би i найтяжчий.
   Вона  кинула  на  його  гордим,  недовiрчивим  поглядом,  i   ??   чоло
захмарилося.
   - Найтяжчi страти в життi переболiла я  вже;  а  то  страту  родичiв  i
бабунi. Те, що наступило потiм, або  що  може  ще  наступити,  не  в  силi
завдати менi бiльше горя, як завдало це.  Впрочiм...  дякую  вам  за  вашу
гостину i за всi новинки i - гратулюю вам!
   Вiн склонився низько, аж надто низько - i пiшов.

   Така сама тишина, як перше.
   Вона оперлася одним колiном до софи, а руками заслонене лице втиснула у
подушки.
   Так, це правда, що потонув i пропав! Вона не дума? над нiчим  ясно;  ?й
зда?ться так, мовби хто прийшов i ударив ?? по головi довбнею, а вона, хоч
заголомшена, вiдчува? цей удар. Але нi, ?й властиво не так зда?ться. В нiй
збудилося прецiнь стiльки голосiв, зовсiм так, мовби в ?? серцi  ожив  рiй
бджiл; шукав виходу i не  мiг  його  найти,  а  вона  або  удавиться,  або
оглухне...
   Вона  вмовля?  в  себе,  що  все  те  перемине,   силу?ться   згiрдливо
усмiхнутися i вiд часу до часу шептають ?? уста майже  несвiдомо:  "Марко!
Марко!" ?? мучить жадоба виконати щось подiбне того, як  сiсти  на  дикого
коня i пустити  йому  свобiдно  поводи,  щоб  помчався  скаженим  летом  i
затоптав всi тi  пiдлi,  самолюбнi,  брехливi  креатури,  собак  тих!  Або
кинутися в човен в бурливi хвилi... i реготатися!
   Або, може, ще iнше? Може.
   Може, потонути душею в тони i виграти то, що  ??  так  страшно  давить?
Так, виграти, однак не лиш для себе! Для всiх, що мають серце i слух... Та
ба! Грати!..
   Так оперта лежить вона довго...
   Вiдтак проходжу?ться по кiмнатi. Принесенi ним листи впадають ?й аж  по
довгiм часi в очi. Вона  сяга?  вперед  за  листом  вiд  тiтки.  Майже  не
розумi?, що чита?, i лише при кiнцi писанi слова вражають ??.  "Ти  дума?ш
над бог зна? чим, Наталко, а не застановишся над  тим,  що  тво?  роки  не
стоять. Леночка майже цiлий рiк молодша вiд тебе, а ма? вже двi донечки, а
трет? в дорозi..." Вона кинула вiд себе лист, немов в ??  руках  опинилося
щось гидке,  i  вхопила  за  другим  письмом  вiд  панни  Марi?.  "Я  така
вдоволена, - писала вона мiж iншим,  -  що  з  Василем  склалося  все  так
щасливо. Бог добрий, допомiг йому до добро? волi. Я боялася за його, тепер
сповiдаюся перед вами одверто. Вiн пристрасний i змiнчивий характер, хоч у
його серце золоте i чувство глибоке, а розум острий. I Ма?вський  з  нього
вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя - то цей, що жениться так
пишно, i тому простить йому всi його прочi  "дурницi".  Зоня  гомонить  на
його, як звичайно, i каже, що вона була би волiла, щоб вiн женився  з  ким
iншим i не шукав передусiм ма?тку. Але вона все така, як була  давнiше.  Я
лиш не розумiю, чому ваша тiтка i вуйко приняли так дивно звiстку про його
заручини. З тiтки менi не дивно: вона ма? претензi?  до  кождого  молодого
чоловiка i засуджу? кождого безоглядно, що не зверта? уваги на ??  доньку;
але ваш вуйко, Наталко, той спокiйний, добрий чоловiк, вiн  засмiявся  так
злобно на вiстку про заручини Василя, що я  того  смiху  й  до  смертi  не
забуду. А вiдтак вийшов з кiмнати, мовби не  хотiв  про  його  й  чути.  Я
розповiла те все Василевi, бiльше жартом, а вiн просто казився з  лютостi.
"Це мiщанська вузькогляднiсть! - казав. -  Але,  слава  богу,  що  в  мене
сумлiння сильне i що я не трус. З часом поклоняться менi всi, побiда  буде
по мо?й сторонi. Я вже не той сфанатизований дурак, який  був  давнiше!  Я
?вропе?ць!.." I т. д.
   Кiмната освiчена слабо.
   Вона лежить зморена, i ?? гарнi бiлi руки звисають  сплетенi  безсильно
понад край отомани i вiдбиваються блiдо вiд темного  ??  тла.  В  ??  душi
запанувала якась пiтьма,  здавалося,  що  одна  з  ??  найзвучнiших  струн
урвалася.
   - Хто винен, хто винен? - шевелять ?? уста i вона передуму? все  наново
ту думку, що в нiм любила свiй народ, рiдну  пiсню  свою,  котро?  частина
потонула з ним в якусь бездонну  глибiнь  безповоротно,  i  одним  голосом
стало знов менше... Хто винен?
   _ XVII
   Чотири недiлi пiзнiше вийшла вона з дому, щоби побачити його вiнчання.
   "Де люди любляться, там мусить той коритися, що  найбiльше  любить",  -
писав десь раз данець Якобсен. А що вона любила бiльше, то черга  коритися
припадала на не?.
   На судженiй Василя мусить щось бути, коли вiн жениться з нею; вона  ма?
прегарно Лiста грати.
   Надворi погiдно, тепло. В не? ? охота погуляти на свiжiм воздусi  i  аж
потiм пiти в костьол. Вона  зверта?ться  в  мiсто  i  йде  головною,  ясно
освiтленою вулицею. Перед нею, за нею  тиснуться  люди.  Вона  йде  скоро,
майже без плану. В ?? душi хмарно, i вона потребу? тепла i простору...
   По проходi зайшла в  латинський  костьол.  Тут  мало  вiдбуватися  його
вiнчання.
   Вступивши сюди, вона змiнилася  до  глибини  душi.  ??  напало  страшне
зворушення i якась пропасниця.  Костьол  був  багато  освiтлений,  набитий
видцями i повний голосного шепоту. Якась дивна, а як ?й здавалося, гнiтюча
атмосфера  наповняла  його.  Головний  престол,  а  радше  великий   образ
розп'ятого Христа на престолi, здавався немов свiтлом  облитий;  а  мiська
iнтелiгенцiя i велика маса знайомих молодо?  обступила  його  зовсiм.  Всi
бажали молодим людям глядiти прямо в обличчя.
   Вона всунулася також близько престола i сховалася за якусь старшу даму,
що вичублена, мов  молоде  дiвча,  перешiптувалася  без  перерви  з  сво?ю
сусiдкою.
   Чувство гарячого сорому обгорнуло ??, що й вона находилася тут, i  вона
ховалася за цiкавi дами, щоб ?? нiхто не замiтив,  ?й  здавалося,  що  всi
мусили вiдчути, що й вона тут, i вiдгадати причину ??  приходу.  Бо  що  ж
пригнало ?? сюди? Ах, просто смiх бере!..
   В послiднiм часi вона майже числила години до сьогоднiшнього вечора, ну
- i дiждалася вкiнцi його! Ах, вона була би сама з себе реготалася, що всi
кругом не? обглядалися би за нею. I чи не варто було заглянути ?й в  лице?
Чи такий кiнець не був iнтересний?
   Вона схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, i  майже
не важилася дивитися на зiбраних. Вони  ждали  в  цiкавiй  нетерпеливостi,
заглядаючи раз по раз до входових дверей. Скiлько  то  ?х  було,  жiнок  i
мужчин! Завсiгди суть це лиш жiнки й мужчини! А  як  блiдо  й  втомлено  i
скорбно виглядали лиця декотрих жiнок! Майже всi вони, -  думала  вона,  -
стояли також раз тут, складали  присяги  "вiрностi"  i  здобули  собi  тим
"iсторiю". Тепер стоять i ждуть.
   Чого ждуть? Що ж хотять вони бачити? Чи це якась новина для них? Коли б
?х всiх iсторiю злучив докупи, то вийшло би одно i те саме.  Вона  уложила
би життя кождо? в музику. Напр.,  в  сонати,  в  етюди  без  закiнчень,  в
прелюдi?... а ?? iсторiя? Ба! З нею малася  рiч  iнакше.  В  не?  не  було
iсторi?, бо в не? не було фактiв, i тому  вийшла  би  хiба  якась  химерна
фантазiя, котро? не  вмiв  би  навiть  кождий  грач  вiдограти,  хiба  яка
вибаглива або розстро?на душа...
   I ?й дi?ться так, мовби над ?? жiночою гiднiстю глузували й  знущалися,
мовби доля кпила собi з не?, бо хто ж така вона? Або то,  що  пригнало  ??
нинi сюди...
   "Де люди любляться, там мусить той коритися, котрий найбiльше  любить",
- вiдозвалося в ?? душi, мов  у  вiдповiдь,  i  вона  усмiхнулася  гордим,
гiрким усмiхом.
   Це була хоч розрада, яко? не стрiча?ться щодня.
   Внутрi костьолу настав рух i - "Вони йдуть! вони йдуть!", пронеслося  з
уст до уст.
   Зимнi дрожi пробiгають ?? тiлом, i вона чу?, як ?й вiдступа? вся кров з
лиця, але нараз почува? в собi  i  чудну  силу  i  з  супоко?м,  ?й  самiй
незрозумiлим, вступа? в перший ряд видцiв коло престолу.
   Вони дiйсно надходили.
   Довга шовкова сукня молодо?  шелестить  остро  по  камiнних  плитах,  -
знати, що вони зближаються. Все здержу? вiддих,  щоб  приглянутися  всьому
докладно i не втратити з очей i найнезначнiшо? дрiбницi. Вкiнцi  вони  вже
тут i станули перед престолом. Боже, що за поважна хвилина!
   Довкола тихо. Священик прилагоджу?ться до вiнчання, зверта?ться по щось
до престолу.
   Гарне лице молодого якесь сумне i неспокiйне, а вона вигляда? щасливо.
   Вона велика. Спина в не? довга, заокруглена. В цiлостi робить  враження
темно-понсово? рожi, буйно? краси,  котра  в  гарячих,  сонячних  хвилинах
зда?ться просто жаркою... ?? великi чорнi очi немов пожирають усе,  на  що
впадуть, i сiяють якимсь дивним, холодним блиском. Але вона гарна.
   А вiн? Йому чогось прикро, чу?ться не сво?м, майже пригнетеним. Чи  тут
нема нiкого з його людей, когось такого, хто би хоч через оцю хвилину  був
з ним, як одна душа i одна думка, мiж всiма тими гостями  i  ??  кревними?
Вiн такий чужий! А оця, з котрою ма? проживати цiлий свiй вiк i котру  вiн
властиво так мало зна?, зда?ться йому також такою чужою! Вiн просив  сво?х
товаришiв i деякi прирекли явитися до "церемонi?", але,  мабуть,  жоден  з
них не додержав слова i  не  явився.  Ну,  вiн  ?м  цього  не  забуде,  це
запогано, i вiн обгляда?ться з болiсно зморщеним  чолом,  чи  не  побачить
кого, i нараз - затремтiв.
   Вона! Вона тут, прийшла!
   Нiколи в життi не злякався вiн так дуже, як в цiй хвилинi, але й нiколи
не вiдчув удруге такого жалю, як тепер. Його  серце  прошиб  бiль.  "Вона,
вона, вона!" - спiвало в нiм, i вiн  дивився  на  не?,  мов  безтямки,  i,
мабуть, не забуде ?? вигляду й до смертi. Широко створенi, немов  нерухомi
очi на  його!  О  боже!  Так  дивилася  вона  за  ним  того  вечора,  коли
розставалися перший раз, коли вiн ?й говорив, що вона його  царiвна  i  що
вiн по не? прийде... I вiн нараз усе забув. Все, що мiж ними зайшло, що ?х
розвело, i знав лиш те одно, що любив ??, ?? одну на свiтi i що втратив ??
навiки... i чи лиш ?? саму?
   Його лице покрилося смертельною блiдiстю.
   Чи вiн такий пiдлий?
   Нi, вiн добрий, вiн чу?, що  добрий  i  що  ним  заволодiла  лиш  якась
могутня погана сила, котрiй не хотiв опиратися, i тепер тоне...
   А ?? очi, здавалося, що говорили: "Я тут, свiдок тво?х здобуткiв. Нехай
живе мужська честь i мужське дiло!" А вiдтак чи не усмiхнулася  вона?  Нi,
це не був усмiх, це був плач роздерто? душi, що виступав у  не?  так,  цей
усмiх розумi? вiн в тiй хвилинi так добре! О, вiн розумiв ?? завсiгди!
   Вона виступила з ряду видцiв i вийшла з костьолу...
   Йому дi?ться так, якби на його душу залягла тiнь i  затемнила  все,  що
зложилося для  його  так  "гарно  й  сонячно"!  Через  хвилину  вiн  немов
обезсилений, немов запада?ться в себе i майже не може вдержатися спокiйно,
щоб не звернути на себе глибшо? уваги; але за хвильку зверта?ться до  його
священик, i вiн мусить над собою запанувати.
   Свiжий, холодний воздух вдарив ?? в лице, коли вийшла з костьолу.  Вона
немов вiдродилася наново, вiддиху? глибоко.
   Так!  Тепер  вона  свобiдна.  Позбулася  того,  що  пригнетало   ??   i
заморочувало ?? душу. Вона то зсунула з себе i оставила йому; а  вiн  буде
то носити до кiнця свого життя....
   Як же видивився там на не?, мовби побачив ?? вперше  в  життi!  Правда,
вона стала йому цiлком чужа, так само, як i вiн не був  для  не?  вже  тим
колишнiм Василем з бунтiвничою душею i iдеально гарними думками, за котрим
з жалю раз мало що не збожеволiла! Тепер -  за  два-три  роки  перестануть
себе й знати. Так бува? звичайно. Тепер стане йому полька тим  "морем",  в
котрого золотих хвилях буде купати свою душу, спрагнену "любовi".
   Гай, гай; як все гарно склалося!
   Вона була би то говорила цiлому свiтовi, щоби добре чули  всi  i  добре
все затямили. Нею запанувала якась дика веселiсть, i вона чулася  сильною,
мов львиця. Вiдтак задержалася на хвилинку i задумалася: куди тепер?
   Усмiхалася.
   Однаково куди; куди-небудь.
   ?? не ожидав нiхто. Могла йти i йти, доки би з утоми не повалилася;  то
не викликало би в нiчи?м серцi жалю.
   Вона йде скоро, мовби  хотiла  утекти  перед  тим,  що  перед  хвилиною
пережила, мовби воно йшло крок в крок з нею, гуляло  кругом  не?.  Вона  з
сво?м гладким, шелестячим, довгим шлейфом, з великими пожираючими очима, а
вiн з лжею на устах i на чолi... Гай, гай! Як все гарно склалося!
   "Я не нещаслива, - силу?ться втихомирити себе щокрок i пiдносить  гордо
блiде лице. - Я лиш сама. I що ж на тiм? Слово "нещастя"  придумав  якийсь
безсильний чоловiк, воно принялося i находить вiдгомiн. Чи ослабати ?й для
того?"
   Всюди кругом не? клекотить життя, розляга?ться безладний гамiр людсько?
товпи, розмови, смiх i дзвiнки. Елегантнi сани мчаться блискавкою  дорогою
повз не?, багато пар, побравшись  попiд  руки,  горнеться  тiсно  одно  до
другого i йде, весело балакаючи...
   Куди йде вона? Адже вона не хотiла до нiкого йти, майже не мала нiкого,
бо саме тепер не було жодно? з ?? товаришок в мiстi. Малярка вiд'?хала  до
В., а Оксана, помирившись з чоловiком, ви?хала з ним. Одного  дня  прийшла
до не? зворушена, з чудним блиском в очах i оповiла ?й, що вiн при?хав  по
не? i що обо? помирилися. "I так я  йду,  Наталко,  -  говорила  з  якимсь
напiвнасмiшливим, напiврозпучливим усмiхом. - Вiн каже, що я йому потрiбна
до життя, мов воздух, i я рiшилася стати йому  тим  воздухом.  Чи  вже  не
розстанемось бiльше? Бог зна?, може, нi. Вiн казав,  що  не  пустить  мене
нiколи вiд себе i нехай уже раз зрозумiю,  що  вiн  любить  мене  на  свiй
спосiб! Буду старатися привикати  до  того  "способу",  хочу,  щоби  щастя
усмiхнулося до мене ще раз так, як в  перших  днях  нашого  подружжя.  Ах,
Наталко, люблю його шалено..." - I ви?хала. А тепер вона не ма? тут  майже
нiкого.
   Вона придивля?ться тепер людям, як ходять у свiтлi,  там  далеко  долом
вулицею перед нею i тут близько бiля не?.  Там,  куди  вона  зверта?  сво?
кроки. Яка ?х всюди сила! Як же ?х багато, справдiшн? море люду. А  й  там
далi, де вона не була i де ??, може, нiколи й не буде, i там ?х така маса!
   ?й впадають в очi нужденнi  постатi  жiночi  i  чоловiчi  з  змарнiлими
лицями. То ?? посестри i браття, говорять ?? мовою i належать до то? само?
матерi, що вона. ?х багато. Однак - куди гонять вони, за чим? Де ?х доми i
як живуть вони? Нi, радше вже, яка ?х доля?
   "Доля!.." I, усмiхаючись, пiшла далi.
   Не дивилася нi вправо, нi влiво, лише  перейшла  скоренько  попри  ясно
освiтлену елегантну кав'ярню,  з  вiкон  котро?  ллялось  свiтло  струями,
освiчуючи всiх, що переходили тротуаром, i вступила  в  другу  вулицю  так
нагло, що спiткнулася сильно з  якимсь  панком.  З  переляком  вiдскочила,
вп'яливши в його сво? очi, але майже в тiй самiй хвилинi помчалася вперед.
Вiн завернувся i пiшов за нею. ?? великi, промiннi очi, що блиснули  з-пiд
чорно? шапочки на його в переляку, зацiкавили його;  а  ??  висока  гнучка
постать манила його... Хто вона? Йому здавалося, що  ??  уста  усмiхнулися
при слiвцi раrdon[144], киненiм скоро й пiвголосом.  Вона  спiшиться,  але
вiн здогонить ??.
   Iдучи за нею, пригляда?ться вiн ?? одежi. Вiн  тонкий  знаток  в  таких
речах. Пальто лежить на нiй складно, зрiст у не? прегарний, але пальто  не
послiдньо?  моди,  а  рука,  що  держить,  мабуть,  несвiдомо  сукню,  без
рукавички. Чи оце не якась кокетерiя,  щоби  подивляли  ??  бiлу  руку?  О
жiнки, тi жiнки!.. Далi зарукавок також не послiдньо? моди!
   I вiн iде вже смiло за нею. Що ж, спробувати можна... Крiм  того,  вона
зверта?ться в одну вулицю, не  замешкувану  великою  аристократi?ю,  а  це
також дещо значить...
   Вiн прилуча?ться до не?, огляда? бистрим оком ?? профiль, а вiдтак каже
привiтним голосом i з таким же поклоном, що вiн замiча?, що вона йде в оцю
"погану" вулицю сама, i тому осмiля?ться вiдпровадити ??...
   Вона станула мов вкопана i, глянувши на його, усмiхнулася.
   - Я дiйсно сама, - промовила якимсь здавленим голосом. - В мене нема нi
вiтця, нi матерi, нi брата, нi мужа, котрi би мене проводжали, тому  ма?те
право обиджати мене!
   Вона тремтiла на цiлiм тiлi вiд обиди, а йому здавалося, що, промовивши
тих кiлька слiв, виросла  йому  понад  голову.  Вона  глянула  на  його  з
несказанним маловаженням, а вiдтак вiдвернувшись, пiшла далi.
   Затяла зуби i зморщила чоло, а очi шукали зористого неба...
   - Видиш,  бабуню,  видиш?  -  .прошептала,  i  серце  ??  заболiло  вiд
несказанного жалю. - Чому воно. так? Чи тому, що. я, сама  i  що  мене  не
береже нiчия любов?
   Повернувши додому, застала, вiд Марка лист. Здивувалася ним чимало,  бо
вiд'?жджаючи, не обiцяв ?й написати анi одного слова, а  вона  не  просила
його о це. Писав сумно. Писав, що коли вона одержить цей  лист,  вiн  буде
вже в дорозi до Iндi?. Що ся подорож йому тепер дуже непожадана, бо  хотiв
уже назавсiгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоч як  i  бажав  не  раз
побачити землi над Гангом, вiддалить його знов на час вiд його  наймилiших
сторiн. Вона - каже - здиву?ться, що вiн до не? пише, однак  вiн  не  може
позбутися немилого чуття, будтоби ?й лучилося щось дуже прикре.  Вiд  часу
до  часу  доносила  йому  Оксана  листовно,  як  його  "одинокий  товариш"
прожива?, але тепер замовкла, а вiн не зносить непевностi, тим бiльше,  що
не ма? надi? вернути надто скоро додому i переконатися о всiм самому.
   Вiн зверта?ться прямо до не? i  просить  ??  о  звiстку  про  себе.  Це
заслужив вiн собi хоч би i тим, що серцем i  думками  пробував  так  часто
дома. Вона, може, не повiрить йому, вона така недовiрчива,  але  коли  вiн
поверне, тодi перекона? ??  в  щиростi  його  слiв.  Далi  просить  ??  не
забувати на його, так само, як не забува? гробу його матерi;  а  натомiсть
вiн обiця? ?й подивляти тамошню красу природи "з спомином"  на  не?.  Йому
саме тепер на душi так важко, мов би йшов на смерть, хоч смертi не  боявся
вiн нiколи. Чи вона його розумi?? Вiн пише до не?  з  таким  довiр'ям,  як
пишеться лиш до найщирiшого друга. I знов  дальше,  що  вiн  ма?  для  не?
узбиранi прегарнi мушлi, справдiшнi чудеса природи, i багато iнших  речей,
котрими прикрасить кiмнату "свого одинокого товариша",  коли  поверне.  Що
буде числити днi до прибуття ?? листа, кiлькох успокоюючих щирих слiв,  бо
на тепер буде й з того рад i т. д.
   Прочитавши цей лист, вона немов з поганого сну збудилася.
   Вiн писав так приязно, а вона? Що дiялося з нею останнiм часом,  чи  не
збожеволiла вона? Боже, боже! в яку погань  заплуталася  вона  i  при  кiм
спинялися ?? думки, коли тим часом тамтий на морi був  ??  одним-однiським
приятелем на свiтi!.. Нi, то вона з самоти божеволiла, i ?? палка душа, що
шукала неустанно  заняття,  спинялась  i  там,  де  була  непотрiбною,  ?й
встидно, вона була замало горда, а на його вiнчання не повинна була йти!
   Глузуючи з себе, усмiхнулася згiрдливо i склонила  втомлену  голову  на
руки, згорненi навхрест на столi. Думала над Марком.
   Написав, написав! Саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена  до
крайностi i коли чулася нужденною, мов та собака.  Написав!  ??  обгорнуло
почуття вдячностi, i вона притиснула його лист майже пристрасно до уст.
   Коли б вiн тут був або коли би був цiлком не вiд'?жджав, то  вона  була
би щаслива i не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам  спосiб
його бесiдування мав у собi для не? щось успокоюючого; ох, перед ним  вона
би й похилила голову покiрливо i то не болiло би ??!
   Але що з ним? Чому з його слiв видко такий сум, i чому його  переслiду?
погане передчуття? Коли такий чоловiк, як вiн, заговорить тужливо,  то  на
тiм мусить щось бути. Вона вiрить в передчуття.
   Вiн сто?ть перед ?? душею живо, мовби глядiла на його. Майже  негарний,
а з-поза окуляр шукають  ??  його  яснi,  допитливi  очi.  Вiн  замкнений,
вразливий,  на  дрiбницi  байдужий,  але  супроти  себе  строгий   аж   до
жорстокостi, а задуманий так часто!
   Такий вiн.
   Вiн журиться о не?. О боже, отже о не? бо?ться  хтось  на  свiтi!  Вона
була б розсмiялася  i  заплакала  вiдразу,  так  усi  струни  були  в  нiй
розстро?нi...
   Вона йому напише все, як вiн собi бажа?, i успоко?ть його...
   Попросить також, щоб дiйсно згадував ??, коли побачить красу  тамошньо?
природи, коли над ним засiя? зористе небо Iндi? i вiн, може, буде  глядiти
в срiбнi хвилi Гангу. Вiн не зна?, як ?? душа бажала  краси  i  змiни,  як
вона бажала розмахнути хоч однiсiнький раз сво? крила цiлком свобiдно!
   Розкаже йому все, нехай вiн зна?. Нехай зна? i те, скiльки  нiмих  слiз
пролила ?? душа, скiльки нiмих бо?в перебула вона, чорних,  мов  нiч,  вiд
часу, як померла його дорога мати, а ?? однiська  опiкунка.  Що  ?й  дода?
охоти до життя надiя, що буде працювати для свого  народу  пером  (вiн  це
зна?), i не утоне безслiдно, як  тисячi  iнших,  подiбних  долею  до  не?.
Вiдтак спита?, чому не веселий; що, впрочiм, вона  йому  вiрить,  коли  це
пише (адже вона йому все вiрила!), але що i ?й не веселiше. Вона тут сама,
прикована  тими  невидимими  кайданами,   що   звуться   обставинами,   до
одностайностi, i побива?ться i числить днi, котрi минають без повороту, не
лишивши по собi ?й слiду. Вiн, певно, вже пiйме принаду такого життя.  Але
вона не хоче жалiтися, нехай же i вiн не жалу? ??...
   За мушлi дяку? йому, але чим вiддячиться вона йому за його пам'ять?
   Роздумуючи так, засiяли рiзнi спогади в ?? душi з часу,  як  жила  його
мати i як пробував тодi дома.
   I не знати, чого мучилися обо? (вiн i вона) часом так погано!  Вiн  був
гордий i глумливий, а вона холодна супроти його, хоч не раз серце  з  жалю
?й млiло! Та все вже минуло. В не? кiнчилося все скоро i  в  один  спосiб,
але з всiх ?? знайомих товаришiв i товаришок остався вiн  ?й  найвiрнiшим.
Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув ??, розвiдувався через других,
як живе i чи щаслива, а тим часом тi, що пробували тут з  нею...  але  нi!
радше вже не думати й не згадувати всього того,  що  ранило  ??  душу;  то
погребла вона вже i не хоче об тiм вже нiколи бiльше думати.
   "Що я люблю, люблю вже навiки!" - заговорив в нiй нараз якийсь голос, i
з тим затремтiло в ?? душi гаряче почуття щастя.
   Вiн ?? любить! Це мусить бути правдою, було вже тодi правдою, коли i не
снила о тiм, коли говорив, прощаючись з нею, що для його "сонце заходить",
а руку стиснув ?й, мов клiщами;  було  вже  тодi,  коли  мучили  себе  так
страшно. Те все була любов.
   В ?? душi спалахнуло оп'ять почуття вдячностi i  навiть  яко?сь  гiрко?
розкошi, але майже в тiй самiй хвилинi стягнула болiсно брови. Вона бачить
в уявi, як корабель несеться по хвилях, поре ?х, а вони товпляться довкола
його, б'ються о його i мов вiддаляються вiд не? чимраз  дальше  i  дальше,
кудись страшенно далеко... А вона тепер уже зовсiм сама  -  тут!  ??  взяв
нараз шалений бiль, i глухий зойк вирвався з ?? грудi... Вона тут!
   Опустила знов голову на руки  i  заплакала  тепер  гiрким,  пристрасним
плачем, хоч довгi часи не плакала анi раз...
   _ XVIII
   Весна. Але не та весна, що пиша?ться вже явно  цiлим  багатством  сво??
розцвiло? краси i свiжою новою зеленню, що в ?? воздусi  мiшаються  пахощi
бозу i жасмину i iнших,  незлiчимих  цвiтiв,  гомонить  дзвiнкий  бренькiт
бджiл i луна? веселий  спiв  птахiв,  гамiр  життя  в  якiмсь  вiдновленiм
блиску; це ще та перша несмiлива, напiврозбуджена  весна,  ще  замкнена  в
собi, i котра свою красу що лиш  заповiда?  лагiдним  теплим  воздухом,  а
красу ??  вiдгаду?ться  бiльше  чуттям...  Дерева  ожидають  строю.  Земля
покрива?ться нiжною зеленню, горобцi  цвiрiнькають  так  галасливо,  мовби
сварилися, а воздух помимо теплоти перенятий ще  i  холодом.  Десь-не-десь
лиснi? проти сонця латочка снiгу.
   Ранок.
   Наталка в городi. Пора?ться там, як щороку  i  за  життя  Марко,  около
зiльника. ?? звичайно прозоре бiле обличчя зарум'янiлося,  а  хустку,  яку
була закинула на себе, iдучи сюди, вiдкинула вже давно. Сонце обсипало  ??
ярким свiтлом, i ?? волосся зда?ться чистим золотом.
   Вкiнцi втомилася i кинула рискаль[145] вiд себе; змучилася  добре.  Але
вона любить таку втомляючу фiзичну працю,  в  котрiй  бува?  цiле  тiло  в
напруженнi; це приводить i  зворушений  ум  до  рiвноваги.  Впрочiм,  вона
здорова i дужа i  таке  заняття  ?й  при?мне.  З  руками,  сплетеними  над
головою, приглядалася деревам, чи не розвинуться вже  далi?  Там  недалеко
не? находилася арфа еольська, але саме тепер мовчала.  Воздух  був  цiлком
спокiйний. Сво?м сумним зiтханням пригадувала ?й все той вечiр, коли Марко
вiд'?жджав, i вона прислухалася кождому з його рухiв. Ну, раз поверне  вiн
уже назавсiгди до свого дому i заживе тут, це зна? вона.
   А що станеться тодi з нею?
   На ?? устах появився прегарний усмiх, i гаряча полумiнь розлилася по ??
лицi. Вона не зна?, що. Впрочiм,  чого  ?й  журитися  вже  вiдтепер?  Вона
чу?ться такою свобiдною i свiжою на силах, бодай тепер, що не хоче нiякими
планами заморочувати оцю прегарну хвилину.  Слава  богу,  що  вже  настала
весна, i снiги зникли, а то ?? переслiдувало чуття, що не дочека?ться  ??.
Правда,  зимовi  днi  тягнулися  безконечно  довго  i   були   переповненi
одностайнiстю  i  скорботою,  вичерпували  часто  всi  ??  сили,  всю   ??
тривкiсть, а погана якась туга так i пожирала ??.  Але  тепер  ?й  мило  i
серце ?? повне надi?.
   Яко??
   Ах, вона ?? не розбира?! Може, тому, що вона останнiми часами жила  лиш
у сво?й улюбленiй працi, т. ?. в писаннi, i була майже переконана,  що  та
звiсна повiсть, вiдослана перед кiлькома мiсяцями, тепер принята, бо  коли
би була не придалася, то були би ?й вже  давно  назад  вiдослали!  Взагалi
вона цiлком спокiйна в справi повiстi, а переконання, що праця  придалася,
скрiпило ?? так в намiрах вiддатися зовсiм працi на тiм полi, що це  стало
вже для не? душею життя.
   Здалека долiтають до не? звуки дзвонiв.
   Вони порушують ?? нинi так чудно, мов якесь поздоровлення, мов  примана
з давно  забутих,  напiвказочних  часiв,  в  котрих  жилося  щасливо  i  в
спокiйнiй пишностi. В ?? серцi заворушилася туга за життям  любовi.  Перед
?? душу тиснулися картини з рiдних сторiн, бабуня,  мати,  як  зривала  ?й
тодi цвiти, i якiсь iншi погiднi хвилини. О, як бурливо кидалася  вона  на
все, щоби здобути собi якесь  щастя.  Як  вiдважно  пробивала  собi  путь,
гонена незаспоко?ною жадобою за чимсь доскональшим,  щораз  вперед  i  без
тривоги перед терпiнням!
   Так стояла вона вже раз з тужливим серцем i глядiла кудись в  далечину.
Тодi, як опускала пишнi гори буковинськi i свою рiдню,  щоби  стати  "собi
цiллю"! Тодi думала вона про "полудне" i ?? душа, окрилена тугою,  неслася
до його. Але тепер? Вiдтепер?
   Так, як вона тут стояла, гарна, сонцем облита постать, була сама  собою
пишною скiнченою картиною "полудня".
   Усмiхнулася нараз в сво?х думках.
   Це було неможливо. Було неможливо, щоб для  не?  i  для  ??  народу  не
вибила також година полудня. Щоби вся ?х сила не вистарчила на те, щоби  в
?х життi  не  засяяли  такi  хвилини,  котрi  свiдчили  би  твердо  об  ?х
здiбностях до самостiйного iснування i  якiйсь  сво?рiднiй  красi,  що  не
да?ться нiчим притьмити. Це неможливо, у них мусить настати полудне!
   Тодi зможуть жити повно. Без утиску i хитрощiв, без лжi i малодушностi,
i без ненавистi.
   Життя, яким вона жила  досi,  було  якесь  незрiле.  Було  нап'ятноване
клеймом яко?сь недостачi й рабства i було випливом брудних  обставин.  Але
вона зна?, що можна й iнакше жити; i вона ма? почуття, що не впаде  нiколи
бiльше духом вiдтепер. Той вихор, що потрясав нею  так,  що  аж  хиталася,
зда?ться ?й якоюсь красою i не знищив права на якусь iншу будучнiсть. А ту
iншу будучнiсть хоче вона собi виробити працею, ?й осталася лиш  праця,  i
вона припала до не? цiлою душею...
   Так, полудне наспi? ще,  помимо  всiх  лихих  i  ворожих  обставин,  що
переслiдувала ?? i ?? народ. На свiтi ? ще сила, не зламана ще цiлком.  На
свiтi ? ще i любов всеобiймаюча, несамолюбна, в котру  вона  вiрить  i  до
послiдньо? хвилини життя вiрити буде...
   Вона чу?, як у нiй ожило одушевлiння i чинить ??  вдвiчi  сильною.  Раз
для не?, а другий раз для того ?? народу; чу?, як хоче жити i пила  би  те
життя всiма нервами...

   * * *
   (О 6-тiй годинi вечором того самого дня)._
   Це не була видумка, не був сон, це була правда.
   Вона знiвечена.
   Ступала через кiмнату така обезсилена, мовби опустила вперше постiль по
довгiй недузi. Кутики ?? уст знизилися, а повiки лежали тяжко на очах.  ??
руки тремтiли. Вона сховала скоро рукопис, нiхто не смiв об тiм дiзнатися.
?? улюблена праця, душа ??, ?? сила, перша,  а  заразом  уже  й  послiдня,
лежала там вiдкинена без усякого пояснення...
   I що ж тепер?
   ?? руки ослабли, а лице задеревiло.  Вона  проходжувалася  все  наново,
опираючись часами об стiну. Чулася фiзично пiдтятою i вiдчувала,  як  нiби
старiлася. Для не? не було вже нiчого, нiчого! Видерли ?й i  те  послiдн?.
Упавши безсильно на крiсло, закрила лице руками...
   Ще був день, як листоноша принiс ?й письма. Безхмарне небо  жеврiло  на
заходi, а сонячнi променi обливали кривавим сяйвом  дахи,  банi  церкви  й
вiкна. Це затямила вона собi. Вона вихилилася з  вiдчиненого  вiкна,  щоби
вдихнути ще раз свiжого воздуху, заким запре вiкна на вечiр, i заслухалася
в далеко лунаючу вiйськову музику, що смiлими звуками долiтала  до  не?  i
проймала ??... Та музика все поривала ??.  Саме  тодi  стояла  з  зата?ним
вiддихом, щоби не втратити анi одного звуку, зворушена i з гарячими очима,
думаючи в такт музики:
   "Тепер я згинула б, тепер iшла б до бою!"
   Аж тут згорблена стать старого чоловiка мов  виросла  з  землi  пiд  ??
вiкном i всунула ?й туди пакет.
   Вона вiдгадала зараз усе в першiй хвилинi. В нiй зойкнули всi нерви,  а
вона поблiдла, мов смерть. Вiкном долiтали ще здалека уриванi тони музики,
а ?? уста вимовляли майже несвiдомо:
   - Тепер, тепер я згинула б, тепер iшла б до бою! - I  немов  не  сво?ми
руками зачинила вiкно...
   В життi лучаються хвилини, в котрих нiчого не дума?ться. Вся дiяльнiсть
мозку немов уста?. Так було тепер i з нею. Вона  лише  чула,  як  у  грубi
огонь горiв,  як  мокре  дерево  шипiло,  одностайно,  тихесенько.  Опiсля
здавило ?? щось у горлi,  мов  корч  смiху,  лiвий  кутик  уст  здригнувся
нервово, а вiдтак то все перейшло. Вона витягнулася  в  крiслi,  а  голову
сперла глибоко взад за спинку крiсла. Очi прижмурила.
   Це не був сон, це не була видумка, це була правда.
   ?? праця була непридатна, ?? годi було друкувати, а це значило те саме,
що вона була  непридатна  i  з  не?  не  було  хiсна.  По  якiйсь  хвилинi
засмiялася здавленим смiхом. Вона була горда i  бутна,  i  ??  гнало,  мов
орла, вивинутися у висоту, i за те лежить тепер iз розтрiсканими крилами i
ледве дише!
   Що за сором i що за упокорення! Чи  не  глумився  цiлий  свiт  над  нею
тайком, тихо з усiх закуткiв? Бо вона вiдчувала  на  собi  тепер  наслiдки
такого глуму. А далi, чи на нiй не було нiщо правдиве, i це нiщо  грало  в
?? життi головну роль? Чи це було фальшивим золотом, а вона, пристроюючися
ним, хотiла так перебрехатися через  життя.  Чи  вона  ошукувала  всiх  на
кождiм кроцi, лицемiрила неустанно i вмовляла в себе все, навiть  i  всяку
красу?
   Ах, ?й недоставало змислу  для  дiйсностi,  i  вона  грала  лише  якусь
комедiю! Он там на столi лежала калiка, лежала та ?? "праця", що ??  "дух"
витворив, а з не? хiсна нема. Вона змалювала там свою душу до наготи,  всi
чуття сво?, так мовби з непорочного тiла скинула одiж, а проте повiсть  по
прочитаннi вiдкинули! Нi, вже таке упокорення!..
   Вона була рада якнайглибше в землю запастися.
   Чи, може, те все було смiшне?
   Може. Але вона не могла  смiятися.  Вона  була  така  обезсилена  i  не
завдавала собi труда, аби це знесилля скинути.  Понурi,  однозвучнi  тони,
однобарвнiсть - це ?? душа...
   Полумiнь освiчувала це мiсце, де вона сидiла. Вона встала i  похилилася
над сплячою Дiаною; трохи згодом закликала ?? з напругою.
   Вона спала.
   - Дiано!
   Звiр пiдняв лiниво голову i дивився через хвилину  на  Наталку.  Вiдтак
простягнувся на всю свою довжину, позiхнув так, що аж язик склубився  йому
в ротi, i притягся покiрно до ?? нiг.
   - Дiано!
   Дiана поклала голову звичайним способом на колiна сво?? панi i дивилася
на не? з сумною щирiстю.
   - Так, - сказала i дивилася на звiра майже тупо. - Що ж тепер?  Правда,
що нiчого?
   Звiр зiтхнув i дивився ?й далi слухняно в очi.
   - Все, що досi було, було дрiбне, але це  велике.  Напр.,  розчарування
мо? перше в порiвняннi з цим! Чи ж не так? Тамте мало  барви,  мало  якесь
життя i могло викликати i смiх, але це?.. О, тепер наступа?  втихомирення!
Чи, може, сповняти дальше безкровнi вчинки, лакейськi послуги  i  брати  в
нагороду зношену одежу?  Дошкулювати  другим  нiмим  благанням,  не  давши
нiколи щось вiд себе? Гей, як же це погано i не  гiдно  чоловiка,  але  до
того ми все такi занадто великодушнi, Дiано! Чи ждати на того  з  Iндi?  i
"взяти" його? Але ж бо тодi, коли вiн пiзнав ??, не  були  ще  в  ??  душi
повриванi струни, котрих гра сама настро?ла його так  супроти  не?.  Тепер
вони повривалися в не?, i вона обманила би його собою.  О,  це  бува?  так
завсiгди. Одна немiч тягне за собою i другу так, як одна лож тягне й другу
за собою. Виходити замiж тому, що женщинi не оста?ться  нiчо,  крiм  того,
значить те саме, що зневажати мужчину i понижати його в вартостi.  А  того
вона не хоче вчинити. Йому нi. Вона його надто поважала а замного  любила,
?? серце переповнене для його несказанною любов'ю i  красою,  а  в  деяких
хвилинах здавалось ?й будто би  вiн  пересилав  ?й  сво?  мрi?,  прегарнi,
перетканi якоюсь нiжною, ледве зрозумiлою тонкою  любов'ю  i  красою  його
независимо?, замкнено? душi. I вона вiдповiдала йому також мрiями.  Напр.,
коли сидiла сама в сумрацi сво?? тихо? в'язницi, уявляючи собi його  сво?ю
буйною уявою десь далеко по полуднi. Вiдповiдала також так. Мрiла, що коли
вiн поверне, то привiта? його не тим,  що  "ждала"  на  його,  а  тим,  що
працювала i що ?? сила розвинулася вже i пливе бистрим  потоком  також  до
"полудня". I вiн зрозумiв би ?? i був би з не? гордий, i все сплелось би в
якусь пишну картину i в якесь невимовне щастя...
   А так?
   У нiй задавили те, що ?? могло повести до "полудня",  що  грало  вже  з
дитинства тисячними тонами в ?? душi. Вбили те, що живило ?? духа i  могло
заступити всю розкiш свiту, в чiм вона кохалася; а  саме  тупе  тiло  йому
зберегти - вона соромилася...
   I чи була вона коли дужа?
   Того вже не знала. Знала лише те одно, що не пiдкладе нiколи голови пiд
колеса брудно? буденно? потуги, котра сво?ю милостинею зневажа? женщину  i
понижа?. Що не пiддасться тому, чому опиралася через  цiле  сво?  життя  i
перед чим утiкала, мов перед чимсь поганим.
   I тому мусить наступити втихомирення.
   - Ми не труси, Дiано, - прошептала, зморщуючи гордо чоло. -  Не  правда
ж? - I ?? погляд глипнув несамовито на стiну,  на  котрiй  висiв  тепер  в
сумрацi невидимий револьвер...
   Вiдтак зiгнулася низько над звiром, так що аж ?? лице дiткнулося голови
Дiани. Звiр полизав ?? чутно по чолi i руках. Опiсля Наталка подалася знов
взад, i ?? голова упала, як перше, майже безсило на поруччя.
   "Ах, матiнко моя, що се мусила бути за безсонячна днина,  в  котрiй  ти
мене на свiт привела! Чи тому мусило мене сонце  уникати  i  я,  мов  його
свiтла не гiдна, тинятися лише в тiнi i не зазнавати  його  тепла?  А  ти,
бабуню; ах, ти любила мене! - По ?? устах заграв на хвилину слабий  усмiх.
- Ти наказувала  гамуватися,  наказувала  оставатися  чистою,  гордою,  не
пiддаватися немочi i лжi... I чи я не слухала тебе,  бабусенько?  О,  я  ж
пам'ятала тво? прикази... Але я, може, бувала замало горда, а  пiддавалася
надто чуттям. Може, може! Може, оце моя провина... Ох, прости, бабусенько!
Тебе не було, нi нiкого не було в мене, i  воно  само  вело  мене  життям.
Думала я, що запровадить до раю..."
   Пiзнiше мала  почуття,  мовби  в  ??  грудях  накипiла  кров.  Дивилася
неустанно напiввiдомкненими очима на револьвер. Нi, нi, вона  вiдiйде.  Що
могла ще виконати тепер, що дало би ?й ще якесь послiдн? вдоволення, як не
це, що вiдiйде впору? Бо що ж оставалося ?й  тут?  Упокорення?  Вперед  не
могла йти, бо заперли ?й дорогу, а вертатися не хотiла, тому...
   (По малiй хвилинi, з великим, майже несамовитим поглядом)_: "Чи,  може,
о боже великий, напружити  силу  i  йти  далi  тою  самою  дорогою?  Може,
смiятися смiхом погорди i розбивати на силу темiнь недолi,  щоби  добитись
до сонця? Ах, хто би менi тепер сказав велике рiшуче слово, щоб  я  знала,
що починати! Тепер, в оцiй найтяжчiй хвилинi мого життя, коли  я  полишена
долею "мов на смiх, щоб або згинути, або встати. Але в мене  нема  нiкого,
крiм власно? роздерто? душi, а вона - що ж каже вона!.." I
   Наталка заскреготала зубами, викрививши уста з неописаним маловаженням,
а вiдтак звернула знов погляд на зброю. Вона не була натурою, що дробиться
хоч на малi прикмети. Вона ладувала[146] все на одно судно i  тому  мусить
для не? наступить втихомирення.
   Лише забутою нехай би не була! Се щось страшне, нестерпне. Вона  уявила
собi все без себе. Всi тi мiсця, куди ходила, всi тi вулицi, але? в парку,
котрий так любила, оцей город, поодинокi дерева, кущi. Все облите  сонцем.
барвне, все повне житт?вого гамору, завсiгди мов нове -  i  без  не?!  "О,
лише забутою нехай би не була!"
   Вона з натугою протирала собi чоло i зiтхала глибоко, мов з утоми.
   Тому було так тяжко умирати!..
   Але тепер i не могла би вже дальше жити. Вона була мов  розбита.  Чому,
чому не осталася ?й праця так, як вона не раз  мрiла,  праця,  а  до  того
широка, свобiдна воля, мов думка...
   Чи вона завдала кому болю?
   Нi! Може, Орядиновi? Нi, то з ним було лише непорозумiння, i вона бажа?
йому щастя, але тому, другому, за морем, що просив ?? так дуже не забувати
його, чи вона тому не завдала коли болю?..
   Дума?, що нi.
   Пiшле йому свiй дневник i попроща?ться з  ним.  Напише  йому,  що  коли
одержить цей лист, ?? вже не буде. Нехай вiн ?? не забува?!  Нехай  нiколи
не забува? - о це одно просить вона його. Напише  йому,  що  в  найглибшiй
глибинi сво?? душi берегла його образ, не думала,  що  заговорить  об  тiм
коли сама до його; вiн вражав ?? не раз  сво?м  чудним  поведенням  (котре
розумi? аж тепер!) i викликував тим всю ?? гордiсть,  але  пiд  ??  ногами
урвалася дорога життя i тому приходить вона перша до його i  склада?  йому
свою любов до нiг...
   ??  серце  рвалося  до  чуття.  До  тонкого  сердечного  чуття,  як  до
гармонiйних звукiв. Мрiла об тiм, щоб ??  любили  не  якоюсь  неспокiйною,
пристрастною любов'ю вiд сьогоднi до завтра, але тою  незгасимою  любов'ю,
якою люблять лиш дуже лагiднi, тонкi або дуже вiрнi натури. Вiн  любив  ??
так, не правда? Ах, вона йому дяку? за те, а вiн  нехай  простить  ?й,  що
завдала йому сво?м "втихомиренням" рану  i  нехай  не  забуде  ??  нiколи,
нiколи! Вона лише забуття бо?ться. Тому так  тяжко  умирати!  Але  все  ще
легше умирати, нiж жити на те, щоби звiльна конати, щоби викликувати увагу
i милосердя других i аж у такий спосiб зазнавати краси життя.
   Такий ?? кiнець!
   Дотужилася вже до його.

   (I знов по якiйсь хвилинi з завзяттям в очах):_
   Хто та доля, що ?? не можна побороти? I що це таке, в що  вона  попала,
це чорне, важке, безсердечне лихо, що проводжало  ??  вже  вiд  колиски  i
переслiдувало, мов тiнь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи ?? життя без
подiй i без полудня. I хто були  тi,  що  придбали  ?й  це  "нинi",  котре
примушувало  ??  вiдходити?  Вона  склала  руки,  мов  до  молитви,  i  не
порухалася бiльше.
   Свiтло полум'я, що б'? з коминка, облива?  ??  повно.  Буйне  золотисте
волосся розсипалося по плечах, руках i поруччю крiсла. У нiм щось свiтить,
мов фосфор, ?? снiжно-бiлий класичний профiль вiдрисову?ться  вiд  темного
тла фотеля i зда?ться в сво?й болiсно-задумчивiй красi майже сiяючим.
   А ?? "полудне"?
   Було, може, тодi, коли пенсовi i жовтi рожi були такi гарнi, а  вона  в
сонячнiм сяйвi мрiла про красу i велич i про "вищих" людей; коли ??  серце
було переповнене свiтлом i надi?ю на якусь будучнiсть, як та окружаюча  ??
тодi миготяча зелень города i нiжна зелень буковинських гiр?
   Ах, чому не була ?? праця такою, яко? вона собi бажала з цiло? душi!
   I так спiла, доспiвала в нiй думка "вiдiйти".  Вона  дума?,  передуму?.
Загляда? в будучнiсть i в минувшiсть. Бореться з любов'ю до  "його"  i  до
життя, а заразом i з тим, що пiдшепту? ?й вiд часу до  часу  напружити  ще
раз сво? сили i йти далi тою самою дорогою, якою йшла досi. А вiдтак,  мов
давлена якоюсь сильною згадкою, верта?  назад  до  одного  i  того  самого
висновку. Найбiльше спасаюче, найбiльше вдовольняюче i  те,  що  дода?  та
пiддержу? ?? послiдню силу i вдоволення, ? це, що вона вiдiйде впору.
   Тепер чи пiзнiше?
   Вона усмiха?ться перелетним усмiхом.
   Iде лиш о години. Вона хотiла би вiдiйти саме перед сходом сонця.  Була
би бажала потонути лицем у квiти, коли б тепер  якi  були.  В  безчисленнi
рiзнобарвнi, солодко пахучi, майже упоюючi квiти,  як  рожi,  лелi?,  боз,
астри i багато-багато iнших. До ?? слуху мiг би долiтати  бренькiт  бджiл.
Але не тонесенький, журливий, що наклику? насилу тугу  в  серце,  лиш  той
голосний, повнозвучний бренькiт  роя  бджiл,  бренькiт,  що  нагаду?  яснi
веснянi днi i теплий, квiтами садовими переповнений воздух. А вiдтак - вже
по всiм нехай би зiйшло сонце, велично, пророчо i  нехай  би  цiлою  сво?ю
пишнотою i всiм багатством свого блиску - поцiлувало ??...

   Рано зiйшло сонце велично, пророчо i цiлою пишнотою,  цiлим  багатством
свого блиску цiлувало ??. Але не  мертву.  Вона  стояла,  як  учора  рано,
закинувши сплетенi руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям сво?м,  що
сягало аж до землi, i дивилася широко створеними очима кудись у далечину.
   ?? блiде, перемучене лице свiдчило о важкiй перебутiй борбi внутрiшнiй,
але блиск ?? очей говорив об побiдi. Стягнувши гордо брови, думала вже  зi
спокiйним пересвiдченням.
   "Буду жити, - думала вже сотний раз, - i  йти  тою  самою  дорогою,  що
досi. Це неможливо, щоб я не побiдила, або щоб надо мною панувало що iнше,
як сама краса життя". I, усмiхнувшись перший раз по тiм важкiм  нiмiм  бою
якимсь розкiшним усмiхом, прошептала:
   - Я ж царiвна!..
   _ XIX
   (Три роки пiзнiше)._
   Вуйко Наталки, професор Iванович, вернув саме перед  двома  годинами  з
Ч., де пробував цiлий мiсяць у сво?? сестрiницi i ?? мужа, лiкаря Марко, i
оповiда? сво?й жiнцi, що в них бачив.
   - I чого ти так кричиш, Мiлечку, розповiдаючи менi те все, мовби я була
глуха? - перебила вона йому оповiдання. - За той  мiсяць,  що  не  був  ти
дома, ти просто забув, що  в  мене  нерви  ослабленi  до  крайностi.  Будь
ласкав, говори тихше або не повторюй менi одного i того самого  по  кiлька
разiв!
   Вiн видивився на не? заклопотаний. Досi  вона  нiколи  не  жалiлася  на
нерви, ба навiть казала, що нервових слабостей зовсiм  нема,  що  це  лише
вигадки лiнивих женщин.
   - Чи я говорив так голосно, Павлинко?
   - Авжеж! Просто кричиш, що вони "живуть  собi  прегарно"!  Менi  досить
чути це раз!
   - Так, гм, так! Але ж бо вони справдi живуть гарно!
   - Ну, i що з того?
   - Та нiчого; мене це тiшить. Я нiколи не надiявся, щоб ?? доля  мала  в
собi стiльки щастя i краси; що який-небудь мужчина буде ??  так  любити  i
шанувати, як ?? любить i боготворить Марко.
   - Ага, ти хочеш сказати, що вона була все така примхувата i зарозумiла?
Ну, це й не таке велике диво, що вона йому подобалася. Жiнки знають  рiзнi
способи, як придбати собi мужа; хто ?? там зна?, як вона  собi  поступила?
Вони побралися зараз по його поворотi з Iндi? i не були зарученi  з  собою
хоч би й три недiлi. Чи це годилося так?
   Вiн змiшався сильно.
   - Павлинко, даруй, але менi зда?ться, що в тiм нема нiчого нечемного.
   - Так? Вона повинна була при?хати до нас, заким вiн ще вернув додому, i
заручини i вiнчання повиннi були вiдбутися пiд мо?ми очима!
   - Коли ж бо вiн не хотiв, щоби розлучалися знову, i тому побралися  так
скоро. А що в них не було весiлля такого, як ти собi дума?ш, то рiч  iнша.
Обо? не хотiли того. Але, проте, люди поважають ?х. А  вiдтак  коли  б  ти
бачила, Павлинко, як  у  них  по-панському,  як  вiн  прибрав,  напр.,  ??
кiмнату, яка в не? бiблiотека, як вони...
   - Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! - перебила вона йому глумливо, а  вiдтак
додала: - Не знати, чи була би така щаслива з тим сво?м першим любовником.
Менi зда?ться, що нi, бо вiн не такий, щоби дав собi по головi  танцювати,
?? нiби любив, а у друго? грошики взяв. Впрочiм, я його i знати  не  хочу.
Ти зна?ш, Мiлечку, що вiн на мене казав? Я дiзналася об  тiм  аж  недавно.
Вiн казав, що в мене такий язик, що коли б я  вмерла,  то  його  треба  би
зосiбна убити! Чи ти чув щось подiбне? Ну, вже як я його  ненавиджу  i  як
погорджую ним, то йому бiльше не треба. Чи ти не чув, як вiн живе? Вони не
сходяться з ним?
   - Не знаю, Павлинко. Знаю лише тiльки, що вiн  ма?  вже  синка,  котрий
зветься Каzimierz[147]. Марко  не  любить  навiть,  щоб  Орядина  при  нiм
згадувати, а з його жiнкою не сходиться Наталка нiколи.
   - Ну, та це певно, що вона не пiде до сво?? суперницi, хоч би  то  була
сама княгиня. Впрочiм, де ж ?й тепер  приставати  зi  звичайними  жiнками?
Прецiнь вона займа?ться пером! Нi, Мiлечку, всього я сподiвалася  по  нiй,
знаючи ?? примхувату вдачу, але цього не сподiвалася, що, вийшовши  замiж,
не покине сво?х химер!
   - Це не химери. Вона пише радо, i люди читають те, що вона пише.
   - Так вона тобi казала?
   - Павлинко, вже це свята правда.
   - А вiн що на це? Надiюся, що хоч тим не одушевля?ться?
   - Противно, вiн гордий  на  це  i  стара?ться  дати  ?й  до  то?  працi
якнайбiльше  спраможностi.  Одну  з  ??  перших  праць,  з  котрою  ?й  не
щастилося, пiслав вiн потайно,  щоб  об  тiм  не  знала,  до  одного  дуже
значного лiтерата за границю з питанням, чи, по його думцi, знати  з  цi??
працi  справдi  писательський  талант  i  чи  авторцi   займатися   дальше
лiтературною працею, чи залишити ??. А той прочитав  рукопис  i  вiдписав,
щоби працювала доконче далi i не покидала пера нiколи, що в не? ?  талант.
Тодi виявив ?й все, i з того часу вона працю? з подвiйним запалом та каже,
що та праця доверша? ?? щастя. Так ма?ться та рiч, Павлинко, i ти  повинна
тим тiшитися.
   - Тiшитися, Мiлечку? Тiшся ти, коли можеш, я не можу тiшитися. В  свiтi
нема правди!
   - Ет, Павлинко, ти менi чогось надто огiрчена. Я би власне сказав, що в
свiтi ? ще правда!
   - ?? Ха-ха-ха! I ти справдi  сказав  би  це  ввиду  сумно?  долi  тво?х
доньок? Глянь на Лену! Вiддалася за пристарiлого  дивака  i,  стративши  з
дiтьми здоров'я, дожила того, що вiн раху? куснi хлiба, котрi вона бере  в
рот. А Катя, здорова, добре вихована, гарна, мов  та  квiтка,  працьовита,
мов мурашка, дiждалася в сво?м найкращiм вiку, що о не? не  пита?  i  один
мужчина. I це в тебе "правда"? Чим заслужила собi Наталка на  таке  шалене
щастя? Випросила його у бога хоч би одним зiтханням? Чи, може, послухом на
тво? i мо? моральнi науки i упiмнення? Чи, може, працею? Такою працею, яка
присто?ть жiнцi, якою займалася я в  сво?х  дiвочих  лiтах  у  родичiв,  а
вiдтак, вийшовши замiж, i в себе, щоби свойому домовi  надати  значення  i
характер, а дiтей щоб випровадити на чесних i правих людей? Скажи! Ти,  як
менi зда?ться, заголомшений превеликим щастям сво?? сестрiницi, забув  уже
задивлятися на речi тверезими очима! Та слава богу, що в мене не ослаб  ум
i що я, станувши непохитно на раз вибранiм становищi, не поступлюся з його
нiколи на один крок, - слава богу!
   Вiн не вiдповiдав i лиш випускав з люльки раз по раз густi клуби  диму.
На ?? згадку про Лену стиснув  йому  жаль  серце,  мов  клiщами.  Це  була
правда; вона не була щаслива в сво?м подружжi, i  в  ??  теперiшнiм  життi
приходила рiдко така днина, що не була би споганена криком  i  сваркою;  а
тим часом Наталка - о боже, як гарно проживала зi сво?м чоловiком! I перед
його душу, переповнену ще враженнями  з  побуту  у  молодят,  явився  один
образ, i вiн потонув у його всiма думками.
   Одного дня перед вечором сидiв вiн з  Наталкою  на  верандi,  прибранiй
квiтами, i розмовляв. Марка не було дома. Ви?хав  був  день  перед  тим  в
якихсь справах у другу мiсцевiсть i мав вернути аж третього дня.
   Говорили мiж iншим про людську  вдачу,  про  виховання  i  про  те,  як
склада?ться людська доля. Вiдтак вона замовкла. Полинула  кудись  думками,
?? очi зорiли з бiлого ?? лиця, мов у зворушеннi, i вона видалася  йому  в
торжественнiм настро?.
   - Ву?чку, - обiзвалася по якiйсь хвилинi, - в мене  настало  "полудне".
Воно настане i для нашого народу, не правда ж? Я вiрю в це, як вiрю в силу
волi, i я несказанно горда за тих, що ступили на  дорогу,  котра  веде  до
сього полудня, а удари ворогiв чи недолi зносять з усмiхом на устах. В  ?х
руках спочива? будучнiсть народу, а ?х самих жде безсмертнiсть. Це гарна i
горда нагорода.
   А вiдтак напружила зiр i дивилася нерухомо в одну частину саду,  звiдки
давалося чути вiд часу до часу зiтхання арфи еольсько?. Вiдти  йшов  хтось
хутко до них, якийсь мужчина. Вуйко не пiзнав його, але зате  були  в  не?
лiпшi очi.
   - Марко! - кликнула вона пiвголосом i кинулася, як стрiла, по сходах до
його - нi, не як стрiла, але як рожа, кинена кимсь  йому  назустрiч.  Обо?
обнялися.
   - Це я тому так устро?в, щоб ти радувалася, - сказав вiн.
   - Умi?ш любити, - прошептала.
   - Як годиться  мужевi  царiвни,  -  вiдповiв  усмiхаючись  i  поцiлував
нахиленi до його уста.





   [1] Iритувати - сердити, нервувати.

   [2] Оногди - одного разу.

   [3] Дансер - партнер у танцi, танцюрист.

   [4] Парохiя - церковний приход, парафiя.

   [5] Легумiни - ласощi (остання обiдня страва).

   [6] Завiд - професiя, фах.

   [7] Професор - тут: учитель.

   [8] "Перша" - найвища оцiнка в школi.

   [9] По-хiнськи - по-китайськи.

   [10] Зизий - косий.

   [11] Т р i й л о - отрута.

   [12] I сам я не знаю, вiд чого
   Нудьга обгорта? мене,

   Для чого я згадую завше
   Повiр'я колишн? сумне.
   (Переклад з нiм. М. Стависького)

   [13] Стрiй - одяг.
   Помiж ними всiма - я.
   Лише на кiлька хвилин.

   [14] Темно-понсова - темно-червона, пурпурова

   [15] Гуляти - танцювати

   [16] Банда - оркестр

   [17] Старатися (о не?) - свататись.

   [18] Цвiкер - пенсне.

   [19] За орудками - в справах.

   [20] Город - тут; парк.

   [21] Студент (лат.).

   [22] Рам'я, рамено - рука.

   [23] Грека - грецька мова.

   [24] Скорочене написання то ? (тобто).

   [25] Епiграфа (iтал.).

   [26] Часто мелодi? щирi
   В серцi мо?му бринять,
   Прагнучи в свiтi широкiм
   Пiснею гордо лунать.

   [27] Брусоватiсть - незграбнiсть, неотесанiсть.

   [28] Противно - навпаки.

   [29] Загорiлийпалкий, завзятий.

   [30] Мильно - помилково.

   [31] Квестiя - питання.

   [32] Дотичний - вiдповiдний.

   [33] Поступовець - передова, прогресивна людина.

   [34] Толкування - переклад.

   [35] Нота - оцiнка

   [36] Страховищем, спогадом, що виклика? гнiв (лат.).

   [37] Середовище (лат.).

   [38] "Години молитви" (нiм.).

   [39] Куфер - скриня.

   [40] Дiстати трему - розхвилюватись.

   [41] Приректи - пообiцяти.

   [42] Iмпертинентний - нахабний, зухвалий.

   [43] Фризура - зачiска.

   [44] Склад злочину (лат. юридичний термiн).

   [45] Який скандал! (Нiм.)

   [46] Борше - швидше.

   [47] Прятання - хатня робота, прибирання.

   [48] Консеквентний - послiдовний.

   [49] Л ь о с - виграшний квиток, облiгацiя.

   [50] Фантування - забирання майна за борги.

   [51] Мiсячно? сонати (нiм.).

   [52] Х о с е н - користь.

   [53] Гарувати - тяжко, без вiдпочинку працювати.

   [54] Рахмайстер - людина з розрахунком.

   [55] Годен - може.

   [56] ?довитий - отруйливий

   [57] Щонайменше (лат.).

   [58] Пробач (франц.).

   [59] Забрукатися - забруднитися.

   [60] Ц i х а - риса, ознака, тавро.

   [61] "Порив" (нiм.).

   [62] Гратулювати - поздоровляти.

   [63] Що стосу?ться (франц.).

   [64] 3 головою (нiм.).

   [65] Вимовлятися - виправдуватися.

   [66] Abhandlungen uber die Fabel [Статтi про байку] - Лессiнга.  (Прим.
О. Кобилянсько?_).

   [67] Зафрапований - здивований

   [68] Товаришка - тут: компаньйонка.

   [69] К а в к а - галка.

   [70] 3 м и с л - один з органiв чуття.

   [71] Маючий - багатий.

   [72] Налiг - пристрасть.

   [73] Ролети - штори.

   [74] Чура - джура, денщик.

   [75] Цофнутися - вiдступити назад.

   [76] Ми - юрба, що живе сьогоднiшнiм днем, i ми хочемо панувати (нiм.).

   [77] Переможiть менi ?х ви, "вищi" люди (нiм.).

   [78] Ви, "вищi" люди (нiм.).

   [79] Той мудрим ? насправдi, хто через помилки iде  до  правди;  а  хто
сво?х помилок визнати не може, про того кажуть: дурень божий (нiм.).

   [80] Маринарка - флот.

   [81] Г а ф т - гаптування

   [82] Зглядна - розсудлива.

   [83] М о д н и й - тут: сучасний.

   [84] С к i н - смерть.

   [85] Припадком - випадково.

   [86] Любов - то широке море, що ма? свiй приплив i вiдплив, сво? вири i
пiдводне камiння, сво? розбурханi хвилi i свою  рiвну  та  чисту  поверхню
(нiм.).

   [87] За всяку цiну (франц ).

   [88] Рiвнин - екватор.

   [89] "Хто звива?ться черв'яком, той не ма? права скаржитись на  те.  що
його топчуть" (нiм.).

   [90] Бюрко - письмовий стiл.

   [91] Пристойний - гарний; статечний.

   [92] Мушля - черепашка.

   [93] Склеп - крамниця.

   [94] Плохий - гострий.

   [95] Подорожня гарячка (нiм.).

   [96] Фiякер- - найманий екiпаж, фiакр.

   [97] Дзуркнути - брязнути.

   [98] Гарна - тут: художня.

   [99] Розправа - доповiдь.

   [100] Розвiй - розвиток.

   [101] Ядерний - змiстовний.

   [102] Конципiент - помiчник адвоката.

   [103] Позбавлений всякого життя i всякого тепла (нiм.).

   [104] Я не хотiла вас образити (нiм.).

   [105] Добродушнiсть (чiм.).

   [106] Мадам Сталь.

   [107] Консумувати - споживати.

   [108] Пилка - м'яч.

   [109] "Так говорив Заратустра" (нiм.).

   [110] Те, що походить вiд жiнки або невiльно?  людини,  iнакше  кажучи,
юрба - хоче керувати долею людства! О горе!  Ви,  вищi  людi?,  переможiть
менi ?х, бо саме вони ? найбiльшою загрозою для надлюдини (нiм.).

   [111] Б у т н а - горда

   [112] К р е п а - креп, серпанок.

   [113] I через те, що я не ? всемогущий во плотi, але всемогущий  духом,
я можу побороти плоть, i через те я ? син божий не плоттю, а духом (нiм.).

   [114] Бог це не iлюзiя (нiм.).

   [115] Вчасно - передчасно.

   [116] Переражаючий - вражаючий до глибини душi.

   [117] Заряд - управлiння.

   [118] Нiчого не можна так приховати, щоб воно  не  випливло  на  свiтло
денне (нiм.).

   [119] На рiк - за рiк.

   [120] Чувати - стерегти, оберiгати, пiклуватися.

   [121] О ф i ц и н и - прибудова, флiгель.

   [122] Адоратор - поклонник, прихильник.

   [123] В широкому розмiрi (франц.).

   [124] Випадок, подiя (лат.).

   [125] Лижви - ковзани.

   [126] По-волоськи  "Ой  лишенько  мо?!"  або  "Горе  менi!"  (Прим.  О.
Кобилянсько?).

   [127] До речi (франц.).

   [128] Як слiд (франц.).

   [129] Коронки - мереживо.

   [130] Бонбони - цукерки.

   [131] В а х л я р - вiяло.

   [132] Розiрватися - розважитися.

   [133] Улюбленицю, протеже (франц.).

   [134] Виправа - придане.

   [135] Ви ? троянда без колючок! (Нiм.)

   [136] За нiц - за нiщо.

   [137] Виповiдати - вiдмовляти

   [138] Верства - шар

   [139] Наштукувати - доточити, додати.

   [140] Бурнус - пальто.

   [141] К в е с т i я - питання.

   [142] Кинь, мiй друже, спiви звичнi,
   Про кохання - нi рядочка!
   Ти ж сидиш на темi вiчнiй,
   Як сидить на яйцях квочка.
   Як полупляться курчата,
   Та урозтiч, та пищати!
   Ти ж за крильця ?х, за нiжку,
   Хап та хiп - i всiх у книжку.
   (Переклад з нiм. М, Лукаша)_

   [143] Креатура - тут: створiння, iстота.

   [144] Пробачте! (Франц.)

   [145] Рискаль - заступ.

   [146] Ладувати - вантажити.

   [147] Казiм?ж (польськ.).

Популярность: 9, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT