------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   Пам`ятi дочки-друга Волiчки, якiй обiцяла написати, присвячую.



   ЧАСТИНА ПЕРША


   1

   Швидше! Швидше!
   О боже мiй милий, хай уже  кiнчаються  оцi  нестерпнi  останнi  хвилини
перед вiд'?здом.
   Усе  вже  почуто  безконечно  -  усi  добрi  напутнi   слова,   поради,
застереження, побоювання. Навiщо ?х так  багато?  Та  ще  при  людях,  при
знайомих i незнайомих.
   Може, щоб бачили, який уважний, добрий чоловiк i батько? Нi, нi, що  я,
- обрива? цi думки Марiя, - вiн не хизу?ться, хiба я  його  не  знаю?  Вiн
справдi такий, та гадки не ма?, як це нудно i здебiльшого недоречно.
   Але зараз так - не тiльки вiн. Вона  вже  швидко  окинула  сво?м  сiрим
зiрким оком усiх, що ?дуть,  усiх,  що  проводжають.  Чому  це  в  останнi
хвилини  усi  з  дбайливим  виглядом,  найстурбованiшим  тоном  повторюють
прописнi iстини про поводження в дорозi,  а  тi,  що  вiд'?здять,  хочуть,
нарештi, швидше опинитися в дилiжансi, вiдчути рух, подорож.
   Але дилiжанс поки що сто?ть. Скiльки вiн стоятиме?!
   I вона також хоче швидше вiдiрватися вiд того життя, що  промайнуло  за
три мiсяцi, як  за  мить,  закрутило,  пiднесло,  збаламутило,  обдарувало
багатими скарбами i пота?мно образило, бучно  визнало  i  нишком  укололо.
Усе, усе вона помiтила i вiдчула, а що мовчала на все, була  завжди  зовнi
спокiйна й стримана - так це зовсiм не вiд нерозумiння  обставин,  а  саме
тому, що зрозумiла багато. Та не до кiнця. Ще треба  було  розiбратись  як
слiд... але було  нiколи...  Думала  -  по?ду,  в  усьому  розберусь,  все
вгаму?ться. Та вiдчувала вже -  мчить  новий  потiк  i  тягне  непереможно
кинутись у нього. Куди вiн понесе? До яких берегiв? Не  в  тiм,  звичайно,
розумiннi, що до Дрездена чи до Берлiна або до якогось iншого  чужоземного
мiста. Адже не Петербург лиша? вона, а сво? полохливе життя  петербурзьке.
А що чека? ?? там, за кордоном? Лiкування хвороби -  то  лише  привiд,  не
обманюватиме ж вона сама себе.
   Вона слуха? чоловiка, погоджу?ться, кива? головою - знаю, знаю, ти  вже
казав. Ми на тебе чекатимемо, не затримуйся, будь ласка. Не турбуйся, будь
ласка, не самi ж ми ?демо, все буде гаразд... Але думки ?? вже не з ним.
   Вiн дивиться на ?? великi  яснi  очi,  в  яких  раптом  мигнула  лукава
смiшинка. О, вiн  зна?,  це  вже  вона  щось  помiтила  серед  юрби,  щось
занотувала  для  себе.  Може,  тих  пань,  що   квокчуть   над   низеньким
опецькуватим чоловiчком, може, того жевжика, що сто?ть з  таким  виглядом,
немов ця подорож - однаково що з Петербурга до Парголова про?хати  i  його
тiльки обурю?, що дилiжанс ще сто?ть.
   А дилiжанс таки сто?ть.
   Вмить смiшинка зника? з очей, ?й  хочсгься  заспокiйливо  поглянути  на
чоловiка, але вiн зна?: вона однаково зараз не з ним.
   ...Вона вже давно не з ним. I щоб довести наперекiр  усьому  ?й,  усiм,
собi, головне собi, що вiн же ?? чоловiк, що вона  його  Манiчка,  Маруся,
Марi?чка, на яку вiн дивився спочатку не тiльки як на  дружину,  а  як  на
недосвiдчену  дитину,   яку   треба   освiчувати,   виховувати,   морально
наставляти, бо кожен чоловiк, починаючи з Адама, хоче  вилiпити  жiнку  по
образу i подобiю сво?му, вiн знову напучу? ??...
   Хiба це так давно  було?  Дивилась  широко  вiдкритими  очима,  боялась
пропустити слово.  Брат,  усi  родичi  заздрили  -  привiз  жiнку-красуню,
освiчену, виховану, а вона так дивиться на ?хнього,  правда  гарного,  але
завжди  розхристаного,  невибагливого  до  житт?вих  умов  Опанаса,  немов
розумнiшого i на свiтi нема.
   Куди це все подiлось? Коли?
   У Немировi, коли  написала  перше  оповiдання?  Нi!  У  Немировi  разом
радiли,  там  не  було  анi  цi??  стримано?  роздратованостi,  анi   цi??
вiдчуженостi.
   Петербург?.. А що ж у Петербурзi? Слава навколо не?? Нi, нi, це було  б
надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фiмiам запаморочив голову.
Вiн-то зна? свого Вовчка!
   Чоловiки? Кулiш, Макаров, Костомаров... Зда?ться, усi  закохались.  Але
нi, i це вiн вiдкида?. Вiн зна? свою Марусю. Що ж, що ж  тодi?  Чого  вона
так змiнилась до нього?
   Вже й  слiду  нема  орловсько?  провiнцiйно?  панночки,  гувернантки  у
багатих родичiв, яка наче  на  волю  вирвалася,  вiддалася  за  нього,  не
роздумуючи довго, i почувалася такою щасливою, такою радою.
   Вже  й  не  та  немирiвська  Маруся.  Адже  й  там,  вiн-то  зна?,  усi
колеги-вчителi, усi старшi гiмназисти були закоханi в не?, дружину учителя
молодших класiв Марковича.
   От iде вона з  базару,  на  головi  на  тугих  русявих  косах  хусточка
квiтчаста, в руках кошик, поряд i Мотря,.?хня дiвчина,  також  з  кошиком.
Усi нежонатi вчителi-"паничi" харчуються  разом:  комуною  з  ними.  Марiя
Олександрiвна - господиня. I всi на не?, на його Марусю, милуються. А  вже
коли "Народнi оповiдання"  вийшли  -  годi  й  казати.  Вiн  усе  бачив  i
пiдсмiювався  тiльки,  особливо  з  соромливого,  як  дiвчина,  математика
Дорошенка. Хай зiтхають, хай моляться. Марусi i в голову не спадало навiть
пококетувати. Така проста, мила, уважна до всiх. Як там добре було!  Невже
вiн згадуватиме Немирiв, як загублений рай?
   А як прагнули до Петербурга! Здавалось, там i почнеться справжн? життя.
I раптом саме тут, у Петербурзi,  -  "чоловiк  Марка  Вовчка".  А  вона  -
самостiйна жiнка, з сво?ю працею, з сво?ю професi?ю.
   I зараз ?де його Маруся сама за кордон, i хай вiн торочить сво?  поради
без кiнця i краю, а  вона,  спокiйно  усмiхаючись,  покиву?  головою,  вiн
бачить у цьому лише поблажливiсть та ?? постiйне бажання - не сваритись.
   Не треба, не треба було ?? вiдпускати саму. Могла б i почекати.
   ...Не могла, не могла я чекати!
   Я знаю, це недобре, i люди лящатимуть,  та  що  менi  люди,  я  була  з
реп'яшок - та й то не зважала на людський  поговiр!  А  Опанас  -  вiн  же
при?де, незабаром при?де.
   - Не барись, не сумуй, ми на тебе  чекатимемо.  Данило  Семенович  тебе
вирядить, усе влашту?, як i менi. Чи не так?
   Сiрi великi очi  на  Данила  Семеновича  Каменецького,  як  на  доброго
дядька. Вiн сто?ть розгублений поряд з Опанасом.
   -  Аякже,  не  турбуйтесь,  все  гаразд  буде,   Марi?   Олександрiвно,
дорогесенька ви наша.  Себе  тiльки  бережiть,  одужуйте.  А  я  коректуру
вичитаю i одразу книжки надiшлю.
   Усе вiн для не? зробить. Усе. Хiба не  вiн  переписував  оповiдання  по
кiлька разiв, i вперше, коли Кулiш  помалював  сво?ми  правками,  а  Марiя
Олександрiвна потiм плакала: не те, не те зовсiм виходить, що в мене було,
хiба в мене така покора?
   Опанас Васильович утiшав: "Радiти  треба.  Першi  оповiдання  -  i  так
прийняли! Сам Панько Кулiш загорiвся, i правив, i видав".
   А Марiя Олександрiвна як при?хала, все-таки наполягала  -  переписуйте,
Даниле  Семеновичу,  як  у  мене  спочатку   було,   я   з   Пантелеймоном
Олександровичем домовлюсь.
   I вiн - як мiж молотом i кувадлом.
   Спробуй не послухай Кулiша! Дивиться так, немов тiльки вiн усе  розумi?
i зна? цiну всьому. I вже як вiн сво?ю власною рукою щось допише - хай  за
щастя вважають!
   Спробуй не послухай Марi? Олександрiвни. Вона так щиро,  так  довiрливо
гляне - i зна?ш,  що  вона  ж  свою  сердечну  правду  написала,  отак  як
побачила, так як вiдчула, ну й перепису?ш, як вона хоче!  Перепису?ш  -  i
зда?ться: пiсня якась рiдна лине, музика чарiвна луна?, от що вона з нашою
мовою робить! А то все як живе постане перед очима - наче художник пензлем
змалював.
   Слава богу, Тарас Григорович аж розлютився,  коли  дiзнався,  що  Кулiш
Вовчковi оповiдання править. "Та вiн же ?х опрозить, не  давай,  доню".  А
хiба Тарасове слово не найвищий присуд?
   Чи не з того казиться Кулiш?
   I з того також. I не тiльки з того.
   У кишенi Данила Семеновича телеграма i листи вiд Кулiша з Берлiна:
   "...З  Кенiгсберга  послав  на  ваше  iм'я  телеграфну  депешу  -  нема
вiдповiдi! Припустiмо, що М. О. була хвора, або розстро?на, або що б там у
не? не було в душi, але вам належало негайно передати ??  слово  або  ваше
власне про не?... Ви всi вважа?те  жартом  те,  що  вiдбува?ться  в  мо?му
серцi".
   На жаль, Пантелеймон Олександрович зроду-вiку жартувати не вмi? i кожне
сво? почуття ладен, як небесне чудо, пiднести.
   Аякже, передати ?? слово i свою думку!
   Скривилась, знизала плечима, промовила:
   - Ну до чого це все? Яке менi дiло до  нього?  А  ще  ж  друг  Опанаса.
Помирiть ?х краще з дружиною, з Олександрою Михайлiвною.
   Коли б це вони обо? чули! Олександра Михайлiвна  люттю  пашить.  Такого
святого та божого ?? чоловiка ця пiдступна, хитра Марковичка у сво? тенета
заплутала, посварила, i життя ?й нема?... Чого тiльки  ображена  жiнка  не
наверзе.  "Оце  ще  ваше  божество  мовчуще"  -  це  вона  так  про  Марiю
Олександрiвну. Звiсно, заздрiсть i ревнощi до того ж.
   Його дiло сторона. Управитель друкарнi, помiчник Кулiша, i  всi  звикли
не тiльки по дiлу, а й по всяких турботах, - i господарських, i сiмейних -
звертатися. Як товкач - куди тикнуть, там i товче. Марковичам вiн друг, от
i Марiя Олександрiвна до нього також завжди:
   - Даниле Семеновичу, я вам Богдасика надiшлю, менi працювати треба.
   - Данило Семеновичу, потурбуйтесь, будь  ласка,  щоб  швидше  коректуру
прочитати.
   - Даниле Семеновичу, перекажiть пралi, щоб зайшла. Наче справдi це його
обов'язки. Але потiм вона так вимовить:
   "Дуже вам вдячна", що вiн ладен увесь Петербург оббiгати, все  для  не?
зробити. Аби тiльки сидiла спокiйно i писала. I як вони всi не розумiють -
хто вона? Перша укра?нська жiнкаписьменниця. Та й не в тому рiч, що жiнка.
Хто до не? iз чоловiкiв таку прозу дав, що й прозою назвати не  можна?  От
Тарас Григорович одразу зрозумiв, донею сво?ю назвав, чистим пророком.  ?й
тiльки б писати й писати.
   Ну що ж - Опанас добрий чолов'яга, нiчого не скажеш, але ж зна?  Данило
Семенович цiну оцим його турботам на прощання. Ач, розлива?ться! А вдома -
немов звичайна ?обi жiнка, яка про все дбати мусить: i про його сорочки, i
про обiди, i про дитину. Вiн, вiн повинен про не? дбати!
   Останнiм часом нервувала вона дуже. Щодня вiд  не?  прибiгала  Мотря  з
якимись записочками. Вiн  усi  записочки  зберiга?,  на  клаптиках  паперу
списанi ?? стрiмким, не  дуже  розбiрливим,  але  таким  красивим  жiночим
почерком. Вiн усi  записочки  зберiга?,  навiть  мало  значущi,  примiром:
"Карету на три з чвертю надiшлiть, ми прямо до  Тургенева  ?демо".  I  оцю
останню, що сьогоднi одержав, теж збереже:
   "...Ви собi уявити не можете, як менi сумно i важко".
   Це вона йому звiря?ться, нiкому бiльше не скаже, але не як  друговi,  а
як дитина няньцi. I це вже милiсть божа!
   "Хоча ? в мене надiя, що Опанас при?де в червнi,  але  все  непевне  на
землi..."
   Це вона вiд сво?х думок тiка?. Чого б це вiн не при?хав? Хоча вiн  може
й таке втнути - хай на зло мо?му батьковi у мене вуха  мерзнуть.  Може,  й
бевкнув щось, а тепер замазу?!
   Зараз дилiжанс рушить, i зникне ?? миле, миле лице, може, й надовго. Як
?й там самiй з дитиною доведеться...
   - Мамо, чи вже скоро? - торса? ?? за руку Богдась. - Татку, вже й коням
набридло стояти.
   - Ой, ти мiй козаче любий, - обiйма? хлопчика Данило Семенович. -  Пиши
ж менi, не забувай.
   - Не забуду, - впевнено i серйозно вiдповiда? Богдась.
   Чуднi дорослi! Скажуть завжди хтозна-що. Як це можна великому  хлопцевi
забути? Йому ж уже сьомий рiк пiшов, i хiба вiн уперше з мамою ?де!
   До чого добре, що вони удвох з мамою ?дуть! Звичайно, вiн любить татка,
дуже любить, та волi? бути з-мамою. З татом завжди треба  бути  насторожi:
щось можна робити, чогось не можна, чому - невiдомо, i це важко вгадувати.
I тато любить довго пояснювати i дорiкати, коли щось  не  так,  i  стiльки
казатиме, стiльки казатиме, що  вiн,  Богдась,  з  пантелику  зiб'?ться  i
врештi заплута?ться слухаючи, а потiм i зовсiм перестане  слухати,  а  про
щось сво? замрi?ться i раптом серед  довго?  промови,  чому  завжди  треба
казати правду, i тiльки правду, спита?: "Татусю, а  як  же  Днiпро  цiпами
перетинали?"
   Тодi тато розсердиться, що вiн його  не  слуха?,  i  почне  казати,  що
найдужчий грiх - неповага до батькiв. А вiн  його  поважа?,  ?й  же  богу,
поважа? i любить, особливо коли татусь спiва? старих пiсень.
   З мамою все просто й легко. Навiть коли вдвох на хутори  ходили,  i  то
було легко, хоч i дуже ноги болiли. При  мамi  вiн  робить  усе,  що  йому
хочеться, i коли вiн чи сопiлку з Iваном вирiзу?, чи малю?, мама нiколи не
примусить його робити щось iнше. Певне, ?й  завжди  хочеться  того,  що  i
йому, тiльки ?й нiколи. Розпевiда? вона  ще  бiльше,  нiж  тато,  бо  вони
бiльше  вдвох  бувають.  I  розповiда?  веселiше  й  цiкавiше,  усе   йому
зрозумiле, i вiн може перебивати, скiльки йому  треба.  Вона  не  примушу?
його обов'язково виходити до гостей, казати вiршi й байки. Та  декого  вiн
сам дуже любить i сам з охотою розповiда? все,  що  зна?.  Але  коли  його
починають торсати рiзнi панi i дивуватися з кожного слова:
   "Нi, ви тiльки послухайте, як вiн по-укра?нськи розмовля", -  вiн  може
сказати: "А ви така велика, а не вмi?те".  Тодi  починають  чомусь  казати
мамi: "Ви йому да?те надто багато волi". А ближчi родичi ще й образливiше:
"Вiн у тебе невихований". Мама  насупить  брови  i  скаже:  "Я  не  терплю
насильства", i хоч вiдiшле з кiмнати, але Богдась зна? - на нього вона  не
сердиться. Вони завжди розумiють одне одного i  люблять  одних  i  тих  же
людей.
   От дядько Данило. Коли мама зайнята, можна погуляти залюбки  з  дядьком
Данилом, зайти з ним до  друкарнi  в  рiзних  справах,  а  по  дорозi  той
обов'язково пригостить чи пирiжками, чи тiстечком у кав'ярнi.
   Дядька Кулiша  вiн  не  злюбив  з  першого  разу.  Зда?ться,  коли  вiн
приходить, всi стають зовсiм iншими, не такими, як  завжди,  i  всi  немов
бояться, що вiн розсердиться, i хочуть йому догодити.
   А дядько Тарас -  ото  найлюбiший,  найрiднiший  дядько.  Приходив  вiн
завжди до Богдася, а не до дорослих, звичайно, до нього, бо  найперше  усе
подивиться, що Богдась покаже, i все вислуха? i сам розкаже, хоч трошечки,
а коли це вечiр i треба уже спати, сам у лiжко вкладе. А якщо вiн приходив
сумний чомусь i зажурений, Богдасевi не доводилось вказувати: "Не лiзь, не
заважай". Богдась сам собi тихенько сяде поруч або на колiна,  притулиться
- i нiчого йому бiльше не треба. Йому при?мно, що дядько  Тарас  зве  маму
"донею", значить, таки справдi найрiднiший. От тiльки не розумi?  Богдась,
чому той був не дуже задоволений, що вони ?дуть. Та врештi ж таки сказав:
   "Що ж, треба вам свiту побачити, може, i я чкурну колись. Вiтайте, самi
зна?те, про кого думаю".
   Чомусь усi хвилювалися, як вони вдвох по?дуть. А вони ж не удвох,  вони
втрьох по?дуть!
   Оцей дядько, з яким вони  ?дуть,  -  велетень,  справжнiй  велетень,  -
зда?ться, добрячий дядько. Адже ? велетнi й добрi. Вiн нiчого не зауважу?,
не забороня?. Чого це тато хвилю?ться, коли з ними такий велетень ?де? Вiн
усiх однi?ю рукою одмахнути може, коли що трапиться.  Хоч  би  вже  швидше
?хати!
   От як славно! Богдась,  мама  i  добрий  велетень  -  його  звуть  Iван
Сергiйович. Так до нього звертаються i тато, i мама. Поки що  сидить  собi
спокiйно, мовчки, йому усмiхнувся i нiкому не заважа?.
   Вiн справдi виглядав велетнем - Iван Сергiйович Тургенев -  серед  юрби
тих, що проводжали, i тих, що вiд'?здили. Йому треба-було трохи зiгнутись,
щоб увiйти у дилiжанс. Загальним легким поклоном вiн привiтався  з  усiма,
хто вже сидiв, i з м'якою грацi?ю, дивовижною для тако? високо?  i  мiцно?
постатi, нечутно, нiкого i нiчого не зачепивши,  пройшов  до  свого  мiсця
поряд з вiльним бiля вiконця, яке мала зайняти його супутниця.
   Вiн думав про сво?. Навiть не думав, а  вiддавався  тим  вiдчуттям,  що
охоплювали його. От вiн ?хав знову, i, здавалось, щось нове почина?ться  в
життi. А може, то тiльки здавалось, а нiчого нового, несподiваного вже  не
могло дати життя? Але ж почуття суму при змiнi життя,  вiд  розставання  з
друзями - це ж було ще почуття молоде  i  зв'язане  з  почуттям  надi?  на
майбутн?. Може, все ж таки це ще ознака молодостi?
   Таке почуття з'являлось у нього не раз. Здавалось - вже  старий,  життя
закiнчу?ться (а йому ж не було ще й  сорока  п'яти),  i  раптом  творчiсть
вибухала з новою нечуваною силою i красою.
   Зараз вiн забув на мить, що лише три мiсяцi тому вийшов його роман, про
який загомонiли  рiшуче  всi,  виривали  з  рук  одне  в  одного  сiчневий
"Современник" з його "Дворянским гнездом".
   Вiн забув на мить, що вже в сво?му Спаському тепер, навеснi,  куди  вiн
втiк вiд несподiвано? слави, шуму i метушнi, вiн уже креслив  план  нового
роману i весь "персонал" його не давав йому спокою. Щиро зараз  забув  про
це.
   Вiн глянув у вiкно i помiтив, що, незважаючи на удаваний  спокiй,  його
супутниця Марiя Олександрiвна дуже хвилю?ться.
   Вона нiколи не здавалась йому красивою, як вважали iншi  чоловiки,  але
щось миле, щире було в ?? обличчi, в  розумних,  iнколи  з  такою  лукавою
смiшинкою очах. I - талант, справжнiй  талант,  який  вiн  вiдчув  одразу,
читаючи ?? "Народнi оповiдання" i  потiм  з  радiстю  працюючи  над  ?хнiм
перекладом. Саме це полонило його.
   Вiн подумав, що от вона насправдi ще дуже молода, вона ще вклада?  сво?
внески в життя, i дай ?й, боже,  йти  спокiйно  i  вiрно.  Ще  все  у  не?
попереду.
   Йому було при?мно, що вони ?дуть разом, що вона сяде поряд  i  ?м  буде
легко розмовляти, легко мовчати, бо вони легко розумiли одне одного.  Було
щось спiльне у ?хньому ставленнi до працi. Хотiлося, щоб ?й пощастило i на
трудному лiтературному шляху, i в цiй першiй подорожi в чужi  кра?ни.  Вiн
радий був бути коло не?.
   - Марусенько! Одразу ж напиши!  I  лiкуйся!  Лiкуйся!  -  це  вигук  ??
чоловiка.
   Нарештi дилiжанс руша?. Тургенев розкланявся з вiкна на прощання.
   - Iване Сергiйовичу, щасливо! Я на вас надi? покладаю!
   Вiн, Опанас Васильович, був вкрай  засмучений,  а  Каменецький  дивився
розгублено, благально, немов  молився,  щоб  бог  зберiг  у  дорозi  Марiю
Олександрiвну i Богдасика.
   Марiя Олександрiвна також розгублено  усмiхалась,  почувалася  нiяково,
схвильовано.
   Сюрчок, i несподiвано так само пiдсвиснув  Богдась,  що  вже  вмостився
бiля вiконечка. Його лукавi карi оченята сяяли  вiд  задоволення.  Нарештi
?дуть! Батько зробив докiрливi очi. Але вони вже рушили!
   Марiя Олександрiвна опустилась на сидiння i полегшено зiтхнула.
   - Нарештi ?демо!
   Глянули одне на одного - вона й Iван Сергiйович -  i  обо?  всмiхнулись
спокiйно i весело.
   I Петербург з його славою, брехнею, красою, метушнею, добрими i  лихими
людьми вiдходив усе далi й далi.

   * * *

   Вiдходили все далi й далi зрадливi вiтрянi днi, i вже з  другого  ранку
вони ?хали царством весни - адже був кiнець квiтня!
   Весна гомонiла навколо них, вода гоготiла, гурчала струмками по ярках i
пагорках, неспокiйно ворушилися рiки, немов  ремствували  ira  береги,  i,
набираючи сили, раптом долали ?х, сво? кордони, i розливалися на всю мiць,
на всю широчiнь, ген-ген заливаючи луки. Дерева i кущi стояли по колiна  в
водi, i де-не-де поодинокi рибалки плавали на  сво?х  -маленьких  човниках
мiж тими деревами, вибираючи мiсце для ловiв.
   З дитячих рокiв найдужче вона любила весну з ?? гомоном неспинно? води,
цвiрiньканням перших пташок, жадобою цвiту, росту кожного дерева,  кожного
кущика, кожно? билинки. I  ??  також  особливо  охоплювала  жадоба  росту,
життя.
   На мить здалося - саме з цього вiдчуття, - вона знову дiвчинка  -  Маша
Вiлiнська - ?де з пансiону на великоднi канiкули до родичiв.
   Степова  весняна  нiч.  Конi  чвалають  по  калюжах,  у  повiтрi  свiжа
вогкiсть, де-не-де блимають далекi  вогники.  Хлопцi-"студенти"  -  дядько
Микола i  його  товаришi  -  починають  пiсню.  Раптом  спалаху?  розмова,
сперечання про тi вiковiчнi свiтовi питання, якi неминуче треба розв'язати
саме зараз, негайно, саме  ?м,  i  вона  прислуха?ться  до  них  i  ще  не
наважу?ться втрутитися, висловити свою думку. Але палкi розмови  для  не?,
як цей весняний дощ для першого цвiту. I вона то вiдчува? стiльки  сили  в
собi, то раптом проймають сумнiви,  навiть  розпач,  наче  тi  хмарки,  що
закривають, пропливаючи, молодий мiсяць,  побачивши  вперше  якого,  треба
щось загадати, обов'язково загадати!
   А хлопцi сперечаються до сварки, майже до образ,  уже  лячно,  що  вони
посваряться насправдi. I раптом знову вирина? пiсня, i смiх, i жарти, поки
конi не дотягнуть до якогось хуторка на перепочинок. I все ще попереду - i
веселi канiкули з цi?ю галасливою молоддю  у  милих  ??  серцю  родичiв  -
Писар?вих, i ще багато весен попереду, ще все попереду!
   Писар?ви радiють, що при?хала вона, Маша, а найдужче ?й  радi?  брат  у
других, пiдлiток Митя. Вона наче ланцюжок мiж ним i молоддю.
   ...От i зараз таке ж вiдчуття - ще все попереду,  немов  i  не  лишився
там, позаду, Петербург.
   А  Митю  Писар?ва,  тепер  уже  студента  Петербурзького  унiверситету,
випадково  зустрiла  перед  вiд'?здом  на  Невському.  Ранiше  так  i   не
спромоглися побачитись як слiд.
   Хоча про "випадковiсть" Митя сказав, що, за визначенням Гумбольдта,  це
ще не пiзнаний закон, i це зовсiм не випадково, що  вiн  ??  зустрiв  саме
перед вiд'?здом. Вiн тепер аж нiяк  не  був  схожий  на  того  просто-таки
iдеально вихованого хлопчика, яким вона бачила його востанн?  перед  сво?м
одруженням. Вона тодi втекла вiд орловсько? тiтки Мардовiно? i жила деякий
час у Писар?вих, вiд них i вiнчатися ?хала. Про Митю мати i тiтка  казали:
"Вiн - кришталева коробочка: усе видно,  нiчого  приховати  не  може,  анi
слiвця збрехати, когось образити". Здавалось, maman лiпила з нього все, що
хотiла. Лише одне заважало, те, що й maman не могла перемогти. А  може,  й
тодi вiн не був взагалi таким iдеально слухняним?
   Тепер, зустрiвши ?? на Невському,  вiн  аж  злякав  трохи  Марiю  сво?ю
несподiваною експансивнiстю,  нестримнiстю,  радiстю  i  якимось  розпачем
водночас.  Вiн  справляв  враження  людини,  що  довго  була  замкнена  та
вирвалася на волю i хоче швидше всього зазнати. Митя щиро радiв, побачивши
??.
   - Машо! Який я радий, Машенько! Ти ж зна?ш, я про тебе статтю  написав,
про тво? "Народнi оповiдання". От уже незабаром ?? надрукують.  Я  подарую
тобi вiд себе з написом. Ти для мене просто скарб. Я ще  багато  про  тебе
напишу. Хто знав тодi у нас, який у тебе прекрасний i симпатичний талант!
   Еге, вiн так i сказав - "прекрасний i симпатичний талант", i  вiд  його
похвали Марi? стало при?мно i весело.
   - I в тобi нема жодно? пискляво?, фальшиво? ноти, - вiв вiн далi. -  Ти
справжнiй художник. Для тебе виявився легким вхiд у Зевсовi чертоги, i  ти
бачиш те, "що смертним мало вiдкрива? божество". I це моя кузина Марi! Моя
улюблена сестра Машенька i до того ж чарiвна красуня!
   Митя дивився з захопленням.
   - Коли б я не був нестямно закоханий в iншу свою кузину, я б  закохався
у тебе.
   Це вiн нагадав про свою недоречну, незрозумiлу з дитинства  закоханiсть
у кузину Ра?су - зовсiм не варту любовi такого хлопця. Це те, що й мати не
могла перемогти. Але як визначити в любовi вартiсть того чи iншого?
   Марiя завжди захищала хлопця перед його матiр'ю. А хiба ?й не докоряли,
коли вона виходила замiж, хiба  не  закидали  однi  одне,  а  iншi  зовсiм
протилежне:  "Вона  його  не  варта"  I  в  той  же  час:  "За  кого  вона
вiдда?ться!"
   От i вiн, Митя, тодi на Невському спитав: "А ти що,  з  сво?м  Опанасом
?деш? От шкода, що я молодший од тебе на сiм рокiв, краще  б  ти  за  мене
вийшла, i ми б тепер удвох ?хали. Хiба вiн  вартий,  цей  Опанас,  тебе  -
королiвни?"
   - Ну що ти мелеш! - жартома ляснула його по руцi. - Ти  просто  ревну?ш
усiх сестер. Ти его?ст, звик, що всi жiнки вдома навколо тебе крутилися  i
тобi догоджали. А Опанаса ти не зна?ш. Вiн - добра, порядна, чесна людина.
   - Ой, як нудно, - скривився Митя.
   - Крiм того, - додала вона задерикувато, - я ?ду з  Богдасиком  i...  з
Турген?вим. Ara! A Опанас потiм при?де. А ти менi п-иши, пиши,  Митюшо,  а
то через свою Ра?су всiх забув. Навiть у Петербурзi - i не завiтав до нас.
Той вiзит п'ятихвилинний я не рахую.
   - Нi, не через Ра?су. Я тепер ще дужче закоханий, нiж у Ра?су.
   - Що ти, у кого ж?
   - У мою журнальну працю.
   - А наука? Хiба ти не народжений для науки?
   - Уяви, це для мене тепер другорядне. Ти це повинна зрозумiти.
   Маруся навiть не знала, що  сказати  одразу,  але  за  мить  переконано
мовила:
   - Уяви, я розумiю тебе.
   Митя, зрадiвши, захоплено пояснив:
   - Розумi?ш, ти не можеш не робити того, що робиш зарав.  Ти  вiдкрива?ш
перед усiма, якi сили, якi скарби почуття i поезi? закладенi в народi.  Ти
нищиш живим словом зло нашого життя. А я,  я  робитиму  це,  як  я  зможу,
звичайний посереднiй журналiст. Iнакше я не можу жити,  i  це  в  мене  на
першому планi, це мо? мiсце в життi!
   - Ти - посереднiй? Звичайний? - спалахнула Марiя. - Що ти,  Митюшо!  Та
ти ж став як вихор! Коли я читала тво?  першi  статтi,  я  дивувалась,  не
могла зв'язати тебе, такого як пам'ятала, i тво? статтi, навiть невеличкi.
А от зараз побачила тебе i розумiю. Ти зовсiм iнший став. Ти  жити  почав.
Що з тобою сталося?
   - Зна?ш, з кожним у життi трапля?ться - iнколи одна думка,  одне  слово
можуть примусити оглянутись, i щось  почнеш  перебудовувати  всерединi,  i
тодi почина?ш генеральне вiдкидання за борт усього непотрiбного -  про  це
довго  говорити,  але  я  певен,  що  це  порятунок  i  повернення  життя.
Признатися, бiблiографiя,  як  це  не  дивно,  витягла  мене  силомiць  iз
закорковано? келi?  на  свiже  повiтря.  Я  вiдчув  грiховну  насолоду  i,
звичайно, вже не повернуся до келi?.
   - Яка дурниця, що ми не побачились як слiд, - з жалем зiтхнула Марiя. -
Та я повернуся незабаром. Може, напишеш менi коли? Я ж тебе завжди  люблю,
Митенько! До побачення! Не забувай мене!
   - I ти пам'ятай мене, Машенько!
   Вона навiть обняла його на прощання там же, над каналом коло Невського,
адже вiн ?й доводиться братом i вона зна? його змалку, з Богдасевих рокiв.
   ?й було i радiсно зустрiтися з ним, i тривога якась лишилась  вiд  його
ранiше таких ясних, а тепер неспокiйних очей, вiд неспокiйних  рухiв.  Але
сама себе заспоко?ла - то вiд молодостi. Ач який вiн став гарний, високий,
ставний, яке гарне чисте обличчя i  русяве  хвилясте  волосся  вибива?ться
з-пiд студентського картуза. То вiд молодостi.
   Вона забула про нього. Вiн був далеко вiд ?? петербурзького  кола.  Оце
тiльки в дорозi раптово згадала в усiх подробицях випадкову зустрiч.
   I цей спогад вiдiйшов, зник за поворотом, розтанув десь там, позаду, як
i розгублений вигляд Опанаса  в  хвилину  вiд'?зду,  i  вся  накопичена  й
прихована за останнiй рiк роздратованiсть на нього.
   ...Конi чвалали по калюжах, вiяло весною...

   * * *

   У вiкно станцiйно?, досить брудно?, як належить усiм станцiям, кiмнатки
видно було, як пiдстрибу? Богдась, тримаючи за руку матiр. Вiн засидiвся в
дилiжансi i хоча зовсiм не нудьгував у дорозi, а навпаки -  усiх  розважав
кумедними запитаннями, веселими вигуками, наслiдуючи то гелгiт  гусей,  то
iржання коней, то покрик ямщикiв, - зараз явно зрадiв, що можна  розiм'яти
ноги. Марiя Олександрiвна теж не нарiкала,  що  чекати  карети  доведеться
кiлька годин, певне, до одинадцято? ночi, а зараз не було й  шосто?.  Iван
Сергiйович у думцi вiдзначив, що в  нiй  нема  дрiбних  жiночих  примх  та
вередувань, з нею легко було в дорозi. Добре, коли  в  подорожах  зникають
усi непотрiбнi умовностi, зайвi перегородки, вигаданi й  виплеканi  людьми
собi на мороку.
   З мить вiн помилувався навiть не так з ?? струнко? високо? постатi,  як
iз впевнено?, спокiйно? ходи. Так тримаються люди що звикли багато  ходити
пiшки. Потiм сiв до столу написати листа сво?й добрiй  приятельцi  графинi
Ламберт.  Тут,  на  станцi?  Крести,  недалеко  вiд  Пскова,  вiн  зустрiв
знайомого, який повертався до Петербурга.  Вiн  обiцяв  передати  листа...
Iвану Сергiйовичу  хотiлося  написати  про  настро?,  почуття,  думки,  що
опановували його  в  дорозi,  про  свою  супутн-ицю,  Марiю  Олександрiвну
Маркович.
   Але знайомий поспiшав, i  Тургенев  у  листi  пообiцяв  розповiсти  про
подорож пiзнiше, з Берлiна, "одправивши панi Маркович до Дрездена".
   Вiн згодом розповiдав про цю подорож друзям, трохи гумористичне,  трохи
iронiчно щодо себе, але в листах до само? Марi?  вiн  не  раз  згадував  з
властивою йому нiжною лiричнiстю останню нiч перед кордоном.
   I вона ?? не забувала нiколи.
   Хоча, власне, що було особливого? Нiчого. Тiльки нiч.  Розмови,  навiть
не пригадати про що. Мовчання..

   * * *

   З Ковна вони ?хали самi в окремiй маленькiй каретцi.  Вона,  Богдась  i
Iван Сергiйович.
   Богдась  просто  раював.  Спочатку  це  виявилось  ще  буйнiше  нiж   у
дилiжансi. Його цiкавили всi куточки, щiлини, вiн без кiнця розпитував  що
та до чого, але, нарештi, втомився  i  вгамувався  Хлопчик  сiв  верхи  на
ступню дядька-велетня, схопив його ногу руками i,  замислено  дивлячись  в
одну точку, замугикав якусь журливу укра?нську пiсню так, як спiвають  уже
старечими втомленими голосами старi, статечнi люди.
   Iван Сергiйович з серйозною цiкавiстю  прислухався,  покивуючи  в  такт
головою. Враз хлоп'я несподiвано, з моторнiстю лiсового  звiрятка,  влiзло
вже й не на колiно, а просто на плече i вмостилося там.  Марiя  злякалась,
хотiла зняти, та хлопчик, обнявши за  шию  Iвана  Сергiйовича,  притулився
сво?ю пiдстриженою "по-козацьки" голiвкою до посивiло? так рано  голови  i
раптом задрiмав у такiй неймовiрнiй позi.
   - Не займайте, хай спить, - добродушно мовив Тургенев, -  для  мене  це
нечутна вага i досить при?мна.
   Втiм, Марi?  було  нiяково.  Таки  справдi  Богдась  справля?  враження
невихованого, але ж це зовсiм не тому, що вона не придiля? йому уваги,  не
дба? про нього. Це тому, що ?? саму надто "виховували" в дитинствi,  i  не
так мати, як родичi, щоб зробити зразкову панночку,  i  всiлякi  заборони,
всiлякi обмеження здавались ?й завжди несправедливим насильством.
   Тургенев зрозумiв ?? нiяковiсть i, заспокоюючи,  погладив  ??  невелику
руку вiльною лiвою рукою. Правою вiн пiдтримував малого.
   Вiн мiцно засне, i ми вкладемо його зручнiше.
   Марiя вдячно глянула на Iвана Сергiйовича.
   Вiн подумав, що Полiнька, дочка, не  насмiлювалася  нiколи  так  вiльно
поводитися з ним, як цей хлопчик, хоча вiн знав, дочка любить його,  може,
одного на свiтi, гарячр, але насторожено i ревниво.
   Правда, в такi роки, як Богдась, вона ще не була з ним.
   Дiзнавшись, що у модисточки Дунi, "вiльнонаймано?", знайшлася вiд нього
дитина, мати. Варвара Петрiвна, взяла дiвчинку до себе, i  дiвча  тинялось
помiж двiрнею того  жорстокого  крiпацького  ма?тку.  Потiм  одразу  такий
стрибок - у вишукану родину Вiардо. Чужа мова, чужi  звича?.  Зовсiм  чужi
люди, якi не стали  близькими.  Навпаки.  Тепер,  коли  Полiна  вчиться  в
пансiонi, вже швидко закiнчить  навчання,  вона  не  любить  при?здити  до
Вiардо. Особливо з madame - вза?мини навiть ворожi.
   Зараз, на вiдстанi  вiд  того  свiту,  того  життя,  йому  стало  шкода
маленько? Полiни, хоча вiн виправдував велику. Навiть не виправдував - вiн
не дозволяв i слiвцем прохопитися щодо велико? - Полiни Вiардо.
   Вiн  подумав:  "Треба  буде  обов'язково  познайомити  дочку  з  Марi?ю
Олександрiвною. Обов'язково".
   Мелькали в темрявi придорожнi дерева й кущi.
   Колеса ляпали по веснянiй грязюцi раз у раз, наче конi  вiдбивали  лiк.
Вiконечко раптово замережилось краплинками дощу, i так  само  раптово  дощ
припинився. Весна  збризнула  трохи  -  i  годi.  Вона  все  розбуркувала,
проймала все, незважаючи, день це чи нiч. Вночi гомiн ?? був ще чутнiший.
   Мовчали, замислившись  кожен  про  сво?.  Довгi  паузи  не  обтяжували.
Розмова,  що   виникала,   зовнiшньо   здавалася   без   усяко?   логiчно?
послiдовностi, але була якась внутрiшня послiдовнiсть у всьому.
   - Правда, добре? - спитала Марiя. - I дощик, i нiч. У  нас  на  Укра?нi
вже зовсiм весна.
   - Ви ж орловська, моя землячка, - зауважив Тургенев.
   - Так, звичайно, але вже давно у мене таке вiдчуття,  що  саме  Укра?на
моя батькiвщина i саме маленьке повiтове мiстечко  Немирiв.  Немов  я  там
народилася. Хоча я там навiть небагато рокiв прожила i вже  дорослою,  вже
замiжньою,  вже  й  Богдась  був,  а  чомусь  зда?ться,  що  саме  то  моя
батькiвщина.
   На якусь хвильку вона замислилась, потiм промовила впевнено:
   - Нi, знаю чому.  Я  там  справдi  як  народилась.  Я  там  першi  сво?
оповiдання написала.
   - "Народнi оповiдання". Я намагався зберегти всю  чарiвнiсть  i  поезiю
вашо? мови, хоча це було нелегко.
   Що його захопило у цих оповiданнях невiдомого автора  та  ще  й  жiнки?
Нiчого схожого з жiночими романами i повiстями, якi тепер повiнню затопили
журнали. Траплялись мiж ними i нiчогенькi, бiльш-менш легкi й при?мнi  для
читання, але камернi масштаби не виходили  за  межi  особистих  переживань
автора, усе виростало з власних бiографiй i навiть кращi з них  нагадували
дамське tapisserie ' в затишнiй кiмнатцi.
   В ?? ж оповiданнях - нiчого з  особистого  життя.  Рiдне  йому,  автору
"Записок мисливця", бринiло в  цих,  начебто  спокiйним  тоном  розказаних
iсторiях,  лаконiчних,  але  сповнених  глибокого  суму  i  спiвчуття   до
скривджених. Цiкаво, як розвиватиметься далi ?? талант? Що  талант  ?,  це
було безперечним. Талант. Розум. Спостережливiсть. I ця чудесна  меледiйна
мова.
   Вiн сам запропонував ?й перекласти нову повiсть "Iнститутка".
   - Я не приховую вiд себе труднощiв у перекладi "Iнститутки",  -  сказав
вiн, - але мене вабить ваша мова. А те,  що  вона  така  близька  i  рiдна
росiйськiй, - це ще й утрудню? переклад.
   Вона зрозумiла, що не "??" мова, мова ?? оповiдань, а укра?нська.
   - Ви зна?те, вiв далi Тургенев,  -  я  спитав  вашого  Шевченка,  якого
автора слiд менi читати, щоб швидше вивчити укра?нську мову, i вiн одразу,
не замислюючись, вiдповiв:
   "Марка Вовчка! Вiн один володi? нашою мовою".
   - Вiн мене просто дуже любить, - почервонiла  Марiя,  але  це  ?й  було
безмiрно радiсно. - Я сама не знаю, чого вiн так одразу полюбив i  повiрив
у мене.
   - А хто вас не полюбив?  -  усмiхнувся  Тургенев.  -  Шевченко,  Кулiш,
Костомаров,  Макаров  -  ?м  н?сть  числа.  Всi  люблять,   всi   хвалять,
славословлять.
   - Ой, не плутайте грiшне з  праведним,  -  засмiялась  Марiя.  -  Рiзнi
бувають похвали i рiзна любов. Iнколи вiд любовi i похвали втекти хочеться
i сховатися, як вiд лиха. Та похвала Тараса Григоровича i його любов  менi
найдорожчi. Це як дарунок несподiваний. А втiм, теж нелегкий.
   - Чому?
   - Чи виправдаю? Адже  вiн  захоплювався  i  щиро  перебiльшував,  це  я
розумiю...  Коли  починала  я  писати  -   хiба   замислювалась?   Ходила,
придивлялась, бачила, слухала, спочатку для Опанаса Васильовича - вiн мене
привчив. Раптом почула - не можу не  написати  усього,  що  в  головi  вже
юрмиться. Хiба я що  загадувала?  Отак  здуру  сидiла  й  писала.  Хiба  я
загадувала якiсь iде? проводити? Те, що думала, що обурювало  до  нестями,
вiд чого пекло, про те й писала.
   - Тому й вийшло так щиро, свiжо, як деревце, що росте само по  собi.  Я
завжди  думаю,  що  нам  треба  брати  дiйснiсть  в  ??  простотi,  в   ??
поетичностi, i нiчого не iдеалiзувати, i не вказувати пальцем анi на  сво?
заплаканi очi, анi на ту рiч, вiд яко?  треба  заплакати.  Менi  зда?ться,
головна хиба наших письменникiв,  i  моя  переважно,  в  тому,  що  ми  не
стика?мося з дiйсним життям, себто  з  живими  людьми.  Ми  звикли  багато
читати i абстрактно мислити. А ви, певне, любите повештатись скрiзь?
   -  О,  -  пiдвела  голову  Марiя,  -  скiльки  я  виходила  з  Опанасом
Васильовичем i сама пiшки. Крiм того,  нам  довелося  багато  тинятися  по
рiзних мiстах. Пiсля Орла жили в  Чернiговi,  Ки?вi,  Качанiвцi,  нарештi,
Немирiв. У Ки?вi один час ми мешкали на околицi, Куренiвка така там  ?,  у
хатi пiд  солом'яною  стрiхою,  неподалечку  вiд  базару,  куди  при?здили
селяни. Чомусь жiнки i  дiвчата  зi  мною  трималися  просто,  дiлилися  i
радощами i горем. Менi з ними легше було порозумiтися, нiж у Петербурзi  з
нашими панями, - засмiялася вона. - А чоловiк, йому ?сти й пити не  треба,
дай тiльки послухати якусь пiсню та записати.
   Стало трохи соромно за холодне прощання з Опанасом Васильовичем.
   Вiн же хороший, вiн так любить ??, Богдася. Але що трапилось мiж  ними?
Нiчого, нiчого не трапилось. У чiм же рiч? Вона згадала - Тургенев  був  з
ним чемний, як з усiма, але особливо? уваги не придiляв  i  не  цiкавився.
Так - у межах загально? чемностi
   - Опанас Васильович такий заповзятий збирач пiсень, прислiв'?в, усякого
фольклору, - якось сумно, тоном зовсiм не вiдповiдним тому,  що  говорить,
мовила вона.
   Хотiла додати: "Яка шкода менi, що вiн не по?хав  зараз  з  нами",  але
замовкла, ?й було соромно за прощання. А  разом  ?хати?  Швидше  там  бути
вдвох? Нi, навiщо брехати? ?й хотiлось бути самiй. Богдась  нiколи  ?й  не
заважа?, ?? внутрiшнiй роботi.
   ...Але Опанас. Нi, вона  бажа?  хоч  спочатку  побути  сама,  без  ного
пильного погляду, його постiйних  оцiнок  ??  вчинкiв  i  поведiнки.  Вона
дивитиметься  в  музеях  на  картини,  знайомитиметься  з  усiма  славними
пам'ятниками, а вiн обов'язково поглядатиме  на  не?  -  як  це  вона  все
сприйма?? I це так надокучливо зв'язу?!
   Боже мiй милий! Куди все подiлося? Я ж його кожне слово  сприймала,  як
слово судi? праведного!
   Ох, не хочеться зараз про це думати! Зараз вона наче на волю вирвалася,
i так добре, що поруч Iван Сергiйович. Вiн немов чита? ?? думки, певне,  i
зараз розумi? ?? i нiчого не розпиту? про чоловiка, i  вона  вже  розказу?
про свiй милий рiдний Немирiв, де, нарештi, Опанас  Васильович  одержав  у
гiмназi? посаду вчителя географi?.
   Там зiбралось таке хороше молоде товариство, ?й господарювати довелося,
дбати про всiх них, i це було при?мно, весело. Бо вони ?'?  всi  поважали?
Нi, не те слово! Любили? Нi! Вони перед  нею  просто  схилялись,  вони  ??
обожнювали.
   - I ви були там царицею?
   - О, там я була справдi цариця, -  весело  вiдповiла  вона.  -  Правда,
цариця-куховарка. Усiх же годувала... з нашою дiвчиною Мотрею. Мо?  паничi
були, на щастя, не  вередливi,  та  й  я  господарка  не  дуженька,  як  у
прислiв'?: "Така собi господиня - три городи, одна диня".  А  коли  писати
почала, не вельми охота було господарювати. Ну, тодi менi все прощалось  i
всi менi допомагали. Справдi, як любо, сердечно було! Кожне  оповiдання  -
нiби свято, нiби подарунок для них. Один учитель математики, Iлля Петрович
Дорошенко, вiн так коха?ться у рiднiй мовi, так добре зна? ??, тiльки пихи
в ньому анi капелиночки. - I раптом, зiтхнувши, мовила зовсiм iншим тоном:
- Важко з людьми, якi пишаються  сво?ю  обiзнанiстю,  сво?м  хистом.  Хiба
можна цим пишатися?
   - Це ви згадали того, що в Берлiнi зараз? - усмiхнувся Тургенев.
   - Його. Ну, що менi робити? - спитала з щирою досадою i  одвертiстю.  -
Як я можу його образити, коли вiн стiльки допомiг менi? Коли ми в Немировi
жили, вiн уже в Петербурзi був i, щоправда,  дуже  багато  робив.  Енергi?
йому не позичати. Звичайно, йому першому послав чоловiк мо? оповiдання.  I
як же вiн прийняв ?х! От тiльки правив уже, як хотiв.  Ну,  я  не  з  усiм
погоджувалась, але до пори мовчала. Спочатку все гаразд було. Листувалися.
Я з Богдасем до нього на хутiр завiтала, коли до  Орла  ?здили,  а  вiн  i
дружина там перебували i нас дуже добре приймали... А от  у  Петербурзi...
Вона зупинилась.
   - Вiн закохався, а ви нi.
   - Звичайно, нi. Вiн менi спокою не давав, - призналася  вона.  -  Почав
мене обвинувачувати, присiкуватись.
   - Обвинувачувати? Вас?
   - Еге ж. Звичайно, не тому, що я не схиляюсь на  його  освiдчення.  Нi,
вiн пiд усе пiдводив вищi  теорi?.  Чому  я  цiкавлюсь  "Современником"  i
росiйською мовою також пишу, чому в  мене  багато  знайомих  i  друзiв  не
тiльки  мiж  земляками,  а  й  серед  руських  i  полякiв  -   Шевченкових
"соiзгнанникiв". Тарас Григорович, навпаки, радiв з цього,  сам  знайомив.
Кулiш надто критикував усе мо?. Вiн часто мав рацiю;  звичайно,  ?  за  що
критикувати. Я й сама знаю, скiльки недовершеного в мо?му писаннi,  але  ж
яку ущипливiсть вiн вклада? у свою критику! Я переставала вiрити. Завжди в
нього якiсь термiновi справи до мене - то про редакцiю творiв,  друкування
чи про новий журнал,  що,  нарештi,  нашi  видаватимуть.  Летять  записки.
Бiдний Каменецький з нiг зiб'?ться, прийдеш до нього  -  боже  мiй  милий!
Людина, така генiальна людина, сам пан Кулiш, гине,  що  його  не  розумi?
отака маленька особа, як  оця  Марковичка,  якiй  вiн  шлях  у  лiтературу
вiдкрив. I зараз  стiльки  листiв,  телеграм  i  менi,  i  Каменецькому  -
неодмiнно побачитися в Берлiнi. Я ж через Берлiн ?ду. Ну, що менi  робити?
- закiнчила вона тим же, що почала.
   - А не треба бачитись, - мовив Тургенев. - З Берлiна по?дете на Дрезден
i все.
   Марi? раптом стало спокiйно.
   А справдi. Хiба небо  завалиться  i  вона  перестане  писати,  коли  не
побачиться у Берлiнi з Кулiшем? По?де просто у Дрезден - i край.
   - По?ду у Дрезден -  i  край!  -  засмiялась  вона.  I  всi  цi  прикрi
непорозумiння i,  здавалось,  складнi  вза?мини  раптом  зникли  також  за
поворотом каретки.
   - Шкода тiльки, що ми з вами розстанемось. Шкода, що ви  поспiша?те  до
Парижа, - призналась Марiя.
   - I менi шкода. У Дрезденi я вас познайомлю i доручу  Рейхелям,  друзям
Герцена. А менi треба швидше до Парижа - побачити дочку... Потiм  я  по?ду
до мо?х друзiв Вiардо на ?хню вiллу у Куртавнелi.  Та  ми  зустрiнемось  з
вами незабаром. Ви ж будете в Парижi? Я  познайомлю  вас  з  дочкою,  вона
подоба?ться менi, правда, трохи лiнувата, але дуже добра i мила.
   - Вона схожа на вас? - спитала  Марiя,  ?й  дивно  було,  що  вiн  каже
"подоба?ться". Хiба вона могла б сказати так про Богдася? Це був шматок ??
само?.
   - Схожа. Висока така ж, тiльки очi майже чорнi. Росiйську  мову  зовсiм
забула, говорить з таким паризьким акцентом, а  зовнi  звичайна  росiйська
дiвчина... Я познайомлю вас обов'язково з мо?ми друзями Вiардо...
   Скiльки розмов i плiток начулася вона  про  це  в  Петербурзi,  про  це
багаторiчне дивовижне кохання. Вона б нiколи не згадала  б  про  це  i  не
натякнула б, але Iван Сергiйович так спокiйно каже: "Мiй друг мадам Вiардо
наполягала, щоб я привiз дочку у Францiю, щоб  вона  виховувалась  у  не?,
разом з ?? дiтьми". Значить, нiчого та?много в цьому нема,  коли  вiн  так
спокiйно говорить. Може, це все простiше, нiж плетуть доброзичливi язики?
   Нi, насправдi це було далеко складнiше, заплутанiше, i не можна було нi
розв'язати, нi розрубати.
   Смуток оповивав Iвана Сергiйовича щоразу, коли вiн ?хав з  батькiвщини,
смуток оповивав його, коли  вiн  повертався  з-за  кордону.  Коли  ж  вiн,
власне, "повертався"? Коли ?хав з Парижа, з Куртавнеля до  Петербурга,  до
Москви, у сво? Спаське iз здичавiлим занедбаним садом,  вiковими  липовими
алеями, старим будинком,  ветхi  стiни  якого  зберiгали  не  тiльки  милi
дитячi, а й страшнi спогади? Чи тодi,  коли  пiд'?здив  до  то?  розкiшно?
?вропейсько? вiлли, де лишив так багато, багато свого життя?
   Йому захотiлося розповiсти милiй сво?й молодiй супутницi,  як  стискало
дихання, билося серце колись,  рокiв  п'ятнадцять  тому,  коли  наближався
туди, знав, що от зараз знову побачить, почу?  ту  iстоту,  бажання  яко?,
слово яко? стало для нього законом. Життя було можливим тiльки коло не?, в
чужому будинку, в чужому парку, з чужою мовою.
   А може, справдi людина, як дерево, що пуска? корiння в рiдну землю i не
ма? щастя поза батькiвщиною? Як iнколи  важко  вiдчувати,  що  лiпишся  до
чужого гнiзда i не ма?ш свого власного.
   Вiн сказав тiльки це. Про гнiздо. I вона з острахом подумала про себе.
   А у не? ж ?, ? це гнiздо? Богдась, чоловiк - це ж ?? гнiздо? Чому ж так
тiсно ?й стало в ньому?
   Вона рвучко повернулась до вiкна. Богдась закуйовдився, розплющив  очi.
Спочатку нiчого не зрозумiв, де вiн, хто з ним.
   Потiм  пiзнав  дядька-велетня.  Усмiхнувся   напiвсонною   усмiшкою   i
пробурмотiв:
   - А щоб вас  лихо  не  знало!  -  притулився  мiцнiше  щiчкою  до  руки
Тургенева i знову заснув.
   - Це Шевченкова приповiдка, - пошепки пояснила Марiя.
   - Коли ви Шевченка згаду?те, ви зовсiм iншою ста?те.
   - Як ми прощалися перед вiд'?здом, - сказала вона, - вiн менi подарував
переписану ним самим свою поему "Неофiти" i надписав: "Любiй  мо?й  донi".
Вiн звав себе i рiдним, i хрещеним мо?м  батьком.  Вiн  менi  рiднiший  за
рiдного.
   Вона замовкла. Замислилась. Якби хто знав, що значив Тарас Григорович у
?? життi!
   От сказав Iван Сергiйович: "Ви ж орловська, моя землячка", - а вона так
переконливо довела йому, що Немирiв, Укра?на - ?? батькiвщина, i  вона  не
лицемiрить, коли каже, що укра?нська мова ?й рiдна.
   Важко людям розповiсти, роз'яснити, навiть самiй проаналiзувати  -  як,
коли народжу?ться слово, образ,  як  з'явля?ться  поштовх,  який  примушу?
сiсти за стiл. Згадалось - скривила губи Кулiшиха: "Як це вона,  московка,
укра?нською мовою так оволодiла - i пише?"
   А вона все-таки зна?, як це народилось, як з'явилось. Звичайно,  Опанас
теж допомiг у цьому. Та вiд нього був тiльки поштовх. Вiн з такою  пекучою
любов'ю розповiдав про свою Укра?ну,  про  свiй  поетичний,  волелюбний  i
скривджений край, а ?? душа, що  не  терпiла  нiякого  насильства,  жадала
волi,   простору,   була   благодатним   полем.   Вiн    розповiдав    про
Кирило-Мефодi?вське братство i про те, як з'явився Кобзар... Доки не  було
Тараса, для всiх проводарями були Кулiш i Костомаров, але  не  могли  вони
витримати й порiвняння з Тарасом! Тарас  не  знав  меж  анi  в  любовi  до
народу, анi в ненавистi до панiв, до царя. Тому й постраждав найдужче.
   - Ме.нi що, от я навiть нагороджений, бо тут, в Орлi, з вами зустрiвся,
- казав ?й тодi Опанас.
   Вiн  був  скромний,  Опанас,  нiколи  нiде  не  випинався,  i  це  дуже
приваблювало щиру Марусю.
   - Я принесу вам прочитати "Кобзаря".
   "Кобзарем" звалася тоненька книжечка -  але  скiльки  вона  важила  для
всiх!
   Марусi було цiкаво чигати укра?нською мовою, ?й вона не була чужа, адже
вона вчилася в Харковi, пам'ятала - в дитинствi  тато  спiвав  укра?нських
пiсень, i мама знала ?х, награвала на роялi сумнi мелодi?.
   Маруся все зрозумiла в  тому  "Кобзарi".  А  головне,  ??  полонив  дух
творiв, спiвзвучний ??  юним  пориванням.  Укра?нський  народ  поставав  у
романтичному ореолi одчайдушно?  боротьби  за  волю,  i  в  ореолi  героя,
борця-мученика постав образ автора. Марiя не могла не любити  його  народ,
як свiй рiдний.
   Скрiзь було важко, але, здавалось, там, на Тарасовiй землi, найважче. I
вона зрозумiла якось усiм сво?м  ?ством:  навiть  пiснi,  вiршi,  перекази
iсторi? рiдною мовою - це теж боротьба за права народу! До серця  доходили
рядки:

   Смiйся, лютий враже,
   Та не дуже, бо все гине,
   Слава не поляже.
   Наша дума, наша пiсня
   Не вмре, не загине.
   От де, люди, наша слава,
   Слава Укра?ни.

   Опанас говорив i сам не здогадувався, яким насiнням  засiва?  ??  душу,
якi сходи, сповненi животворних сокiв, зiйдуть.
   Прочитавши "Гайдамаки", "Гамалiю", вона зацiкавилась iсторi?ю  Укра?ни,
Запорозькою Сiччю - цим дивовижним явищем в iсторi? людства, про яке знала
досi тiльки з "Тараса Бульби". Зрозумiло, з  якою  радiстю  ?хала  вона  з
Опанасом на Укра?ну. Пiсля "Катерини", "Сови" ?й  здавалися  усi  дiвчата,
молодицi, старi жiнки такими близькими, ?й  хотiлося  розмовляти  з  ними,
дiзнатися про ?хнi печалi i  радощi  не  вiд  цiкавостi,  не  зверхньо,  а
скромно, iз щирим спiвчуттям, по-сестринському. Адже вона  вже  знала  про
них вiд Шевченка.
   Боже мiй, господи, як полюбила вона той край...
   Вiн став ?? батькiвщиною. Луки, рiчки, дiброви з  столiтнiми  дубами  i
молоденькi га?, зеленi пагорби i скелi з поточками над  порожистим  Бугом.
Це недалеко вiд того  стародавнього  невеличкого  мiста  Немирова.  А  вiд
нього, вiд Немирова, йшли шляхи на Тульчин, на Вiнницю, на Умань.  Скiльки
сiл виходила вона, Марiя, пiшки, скiлькох людей побачила, скiльки журливих
пiсень та вiдвертих розповiдей почула.
   А потiм, потiм...
   Це ж зовсiм iнше життя, коли сидиш, i пишеш, i поспiша?ш усе  викласти,
i не помiча?ш часу, нiчого не помiча?ш. Тiльки вiдчува?ш - оце й ? життя.
   Нi, вона таки дуже щаслива. Що Кулiш! То звичайна людина. Ну що ж,  вiн
правив, редагував, "счеркував",  розбив  на  пiдроздiли,  -  але  ж  Тарас
справдi був ?? "батьком" задовго  до  того,  як  сам  про  це  сказав,  як
побачились, ще тодi, коли "Народнi оповiдання" ?? прочитав, на  дорозi  до
волi, у Нижньому Новгородi.
   Що б там не сталося, як би там не було  скрутно,  важко,  -  заздрiсть,
боротьба честолюбцiв, раптовi години зневiр'я в сво? сили, в  свою  творчу
наснагу, - з нею завжди благословення Тарасове i його напутн? слово.
   I з нею ?? робота.
   Раптом обо? помiтили, що розвиднiлось. Не потроху, як звичайно бува?, а
немов широко розкрили велетенськi дверi, i свiтанок  -злетiв  у  них.  Нiч
минула.
   Нiч перед кордоном.



   2

   Ой чи ти мене згада?ш
   Хоч разок на днину?
   А я тебе iзгадаю
   Сто раз на годину.
   Народна пiсня_.

   З  проводiв  Опанас  Васильович  повертався  мовчазний.  Надворi   було
холодно, вiтрилось, немов навмисне  у  таку  негоду,  зовсiм  не  весняну,
довелось розстатися.
   Та хiба ж надовго? Одержить паспорт, одержить ??  грошi  i  в  Дрезденi
наздожене. А втiм, прикро, що не разом з ним уперше ступить на чужу землю,
не чекаючи його, пiде дивитись  на  всi  ?вропейськi  дива.  Звичайно,  не
чекатиме. Навпаки, поспiшить. Хоча Тургенев ?де далi, до Парижа, по дорозi
вже напевне постара?ться, що тiльки зможе, показати.
   Колись так жадалося побачити Марi?ччинi очi, як вперше мала глянути  на
Ки?в,  Лавру,  Хрещатик,  унiверситет,  Днiпро!  Скiльки  ?й  тодi   було?
Сiмнадцять? Вiсiмнадцять? ?? щасливi очi, що все те побачила...
   Хто тепер дивитиметься на  них,  ??  очi,  цiкавi,  жадiбнi  до  всього
нового?  Нi,  вiн  не  ревну?.  Вiн  просто  сумно  констату?.  Вiн  гiрко
всмiхнувся. Та й це все дрiбницi. Адже  подорожувала  без  нього  з  самим
Богдасем i до Ки?ва, i до Орла. Як потiм про все писала, яскраво,  цiкаво,
з притаманним ?й гумором i спостережливiстю: i про  зустрiч  в  дорозi,  з
родичами, i як Богдась малий вчить старих "одпалих укра?нцiв", i про перше
знайомство з Кулiшем... I про смуток за ним, за Опанасом...
   - Отак накине усього, цiлий вiз, i те  зробiть,  i  се  зробiть,  i  не
забудьте, не зволiкайте...
   Наче з якогось iншого  свiту  долiтали  слова,  що  торочив,  похитуючи
докiрливо головою, Данило Семенович. З само?  Бiржi  вiн  щось  розповiдав
Опанасовi Васильовичу, а той мовчав i думав про сво?. Схопив цей уривочок,
збагнув, що, певне, про Кулiша, i кинув:
   -  А  потiм:  "Це  мiй  подвиг".  -  I  так  вдало  iмiтував   зверхнiй
кулiшiвський тон, що Каменецький закивав, пiдтакуючи:
   - Точнiсiнько так, точнiсiнько так говорить.  Я  йому  кажу:  домовтеся
одразу з Бiлозерським, з Макаровим, з Тарасом Григоровичем. Хiба зможе сам
журнал потягти? Головне, з Тарасом Григоровичем. Коли не буде його  творiв
i Марка Вовчка, що то за журнал укра?нський? Хто читатиме?  Гада?,  що  як
сотню прiзвищ собi вiзьме, псевдонiмiв, так увесь  журнал  сам  заповнить,
усi роздiли?
   - Що ж, вiн такий, вiн усе може!  I  не  розiбрав  Каменецький,  чи  то
iронiчно, чи то схвально кинув знову Опанас Васильович, але пiдхопив:
   - Що правда, то правда.  Скiльки  зробив  за  цi  роки!  У  ньому  таки
демонськi сили!
   Але Опанас Васильович зовсiм не хоче слухати, як Каменецький,  забувши,
що  тiльки-но  ремствував  на  Кулiша,  почина?  перераховувати  всi  його
заслуги, всi його роботи - iсторичнi, етнографiчнi, лiтературнi, усi  його
видання, клопiт. I навiть коли уважно прислухатись, важко зрозумiти, чи то
з захопленням згаду? про все ця проста щира душа, чи з обуренням', бо таки
нiде правди дiти, - скiльки то?  чорно?  роботи  переробив  Каменецький  з
любовi до Укра?ни, до всього укра?нського,  до  красного  письменства,  до
письменни-кiв, та й до самого химерного Кулiша.
   Але Опанас Васильович не слуха?. Його думки тiльки навколо  Марусi.  Що
ж, i вона сказала про Кулiша в Петербурзi:
   - Вiн не такий, як ти розповiдав менi. От Тарас Григорович  ще  кращий,
нiж гадала.
   Вiн ще в Орлi розповiдав i про Тараса, i про Кулiша. В Орлi вiн сам був
"постраждалий за iдею", висланий туди пiсля розгрому Кирило-Мефодi?вського
братства. Кара, порiвнюючи з iншими "братчиками", припала неважка.
   В Орлi вiн влаштувався  на  службу  в  канцелярi?  генерал-губернатора.
Культурне товариство мiста одразу прийняло його в обiйми  -  закликали  на
лiтературнi  вечiрки,  ча?,  обiди.  Ще  б  пак   -   закiнчив   Ки?вський
унiверситет, знайомий Гоголя, Шевченка, чудовий розповiдач i спiвак, i  до
того ж гарний, при?мний на обличчя. Саме про  це  останн?  вiн  не  думав,
нiколи не дбав про свою зовнiшнiсть.
   Вiн  зустрiв  "справжнiх"  людей,  як  зауважив  для  себе.   Жив   там
фольклорист Якушкiн, молодий лiтератор Лесков, що тiльки робив сво?  першi
кроки. I на однiй  вечiрцi,  у  вiдомо?  в  Орлi  панi  Катерини  Петрiвни
Мардовiно?,  яка  пишалась  сво?ми  лiберальними  поглядами,  любов'ю   до
лiтератури i особливо до людей, зв'язаних так або  iнакше  з  лiтературою,
вiн зустрiв ще одну "справжню" людину - хоч була вона майже дiвчинка.
   ...Скiльки там зiбралося народу, старих i молодих чоловiкiв, молодих  i
тих, що пiдмолоджувалися, пань, панночок, i серед усi??,  -  наче  рiзно?,
але, коли вгледiтися, чимось дуже одноманiтно? юрби, - вiн побачив  великi
блакитно-сiрi очi. Не по лiтах серйознi, вони розглядали його  з  одвертою
цiкавiстю i якоюсь вимогливою допитливiстю. Наче дiвчинцi конче треба було
дiзнатись, хто вiн, що за людина, а яке враження вона сама справля?  -  це
?? зовсiм не обходило. I йому вже розхотiлося щось дотепно  i  красномовно
розповiдати  i  бути  центром  серед  жiнок,  якi   кокетували,   засипали
запитаннями, аби виказати свою кмiтливiсть, упадали коло  нього  у  рiзний
спосiб. Вiн постарався закiнчити швидше  розмову  й  непомiтно  пiдсiв  до
дiвчинки  в  скромному  темному  платтячку  з  бiлим  комiрцем  i   бiлими
манжетами. Наче нiчого незвичайного i  надзвичайного  не  було  в  нiй,  а
вiдрiзнялась вiд усiх "лица необщим выраженьем" - спав йому на думку рядок
Баратинського, i вiн заговорив з нею i на просте  питання,  а  звiдки  вiн
родом, почав розповiдати ?й, тiльки ?й, без  дотепiв  i  красномовства,  з
щирим душевним почуттям про рiдну Полтавщину, як вiн любить сам блукати по
селах i записувати почутi вiд дiдiв рiзнi перекази,  дiвочi  i  парубоцькi
пiснi, сiльськi звича?, що мають глибоке корiння в народному  життi.  Вона
слухала дуже уважно, явно зацiкавившись, майже не перебивала питаннями.
   "Певне, родичка", - подумав вiн. З дочкою  хазяйки,  балуваним,  але  з
розумною  хитрою  мордочкою  дiвчам  рокiв  десяти,  вiн  уже  мав  нагоду
познайомитися. Саме  через  вередливий  вираз  було  видно,  що  це  дочка
господинi дому. I одразу було видно, що ця дiвчина -  тiльки  родичка.  Не
дочка i не гостя, а родичка.
   - Marie, venez-içi, s'il vous plait, (Марi, пiдiйди, будь ласка_
(франц.)_ - покликала ?? нестара i явно з тих, що  молодилися,  господиня.
Вона стояла коло чайного столу з двома жевжиками.
   Дiвчина встала, сказала просто:
   - Excusez moi (Пробачте_ (франц.)_, менi треба пiти.
   "Може, гувернантка",  -  подумав  Опанас  Васильович  i  навiть  чомусь
зрадiв.
   - Але повертайся швидше, хай  Катя  тебе  не  затриму?,  як  завжди!  -
при?мним, але з владними нотками, голосом мовила господиня.
   -  Ccrtcnaiment,  ma  tante  (Звичайно,  тьотю_   (франц.)_.   -Дiвчина
подивилась на нього  i  сказала  без  манiрностi,  привiтно:  -  Я  швидко
повернуся, менi треба подивитись, чи лягла Катя i чи все там як належить.
   Трохи згодом,  коли  познайомились  ближче,  вiн  побачив,  що  дiвчина
дивилась на це сво? становище, як тимчасове i скороминуче. Як,  коли  воно
минеться - вона не  знала.  Тiльки  була  певна,  що  не  так,  як  гадала
тiтка-благодiйниця. До чого цiй панi хотiлося грати ролю  благодiйницi,  i
щоб племiнниця дивилася на не? покiрно i вдячно!  Племiнниця,  що  казати,
була гарна, освiчена - вчилася ж якийсь час у харкiвському пансiонi! -  на
не? задивлялись i молодi жевжики, i статечнi  чоловiки.  Тiтка,  звичайно,
найбiльше в цiй  найважливiшiй  жiночiй  проблемi  хотiла  розiграти  роль
добро? фе? - пiдiбрати такого жениха,  щоб  з  обох  сторiн  ?й  дякували,
слухались i шанували. I насамперед, щоб це була в усiх вiдношеннях вигiдна
партiя! Головне, щоб чоловiк мав i становище, i достаток.
   Та завжди чемна  i  стримана  Маша  не  виявляла,  як  належить  бiдним
родичкам, анi палко? вдячно? любовi, анi покори. Не схилялась вона i перед
"духовними" захопленнями тiтки, i взагалi як людина тiтка була ?й  чужа  i
неприваблива.
   Опанас Васильович вже невдовзi вiдчув: у цi?? дiвчинки сво? життя, сво?
правила, сво? критерi? усього i якийсь свiй, по-сво?му  впоряджений  свiт,
який вона ревно оберiга? вiд зовнiшнього, сповненого су?ти.
   Вона слухала його уважно, широко  розкривши  очi,  частiше  мовчки,  не
перебиваючи зауваженнями, нiколи не кажучи,  як  то  часто  трапля?ться  у
жiнок з кожно? нагоди, "а я...", "а  у  мене".  Вона  вмiла  слухати.  Вiн
бачив, вона замислю?ться над усiм, що вiн каже, i вiн захоплювався тим, що
зможе злiпити з не? свiй iдеал. Яка помилка кожного чоловiка!  Але  Опанас
Васильович i досi не збагнув ??!
   Вiн мрiяв: це ж щастя - вводити в життя,  виховувати,  наставляти  таку
ясну голiвку, таке глибоке серце!  Адже  вiн  старший  за  не?  на  добрий
десяток рокiв з гаком!
   Вони заприязнились. Насамперед заприязнились. Чи не  найдужче  пiдкоря?
чоловiка отаке мовчазне захоплене слухання? Йому  здавалось  -  захоплене!
Розумiння його прагнень, його натури  найбiльше  виявилось  у  неудаваному
iнтересi до його роботи, звичайно, не в канцелярi? генерал-губернатора,  а
до пристрасного збирання фольклору. Вона могла годинами слухати, коли  вiн
спiвав  сво?  укра?нськi  пiснi,  залюбки   переписувала   його   похапцем
накресленi нотатки, записи прислiв'?в. Вiн  помiтив  у  не?  надзвичайний,
винятковий хист ди мов взагалi, а його рiдна - укра?нська, яка  для  нього
була його життям, його sancta sanctorium (Святая  святих  (лат.)_,  одразу
стала ?й зрозумiлою, близькою i немов вiдповiдала ?? музичнiй натурi.
   Тiтка - панi Мардовiна - скаржилася, що Маша не хотiла вчитись  музицi,
але ж вiн чув, як вона добре  спiва?  або  гра?  наодинцi.  Вона  байдуже,
навiть  з  погано  прихованою  неохотою  слухала,  коли  знайомi  панночки
виконували свiй обов'язковий репертуар: "La  prière  d'une  vierge"
(Молитва дiви_  (франц.)_  або  "Les  cloches  de  cloître"  (Дзвони
монастиря  (франц.)_.  Але  на  рiдких   випадкових   концертах   за?жджих
музикантiв у Дворянському зiбраннi вона про все забувала, так  вiддавалася
насолодi слухання.
   ...А iнтерес до укра?нсько? мови вiн  сприйняв  тодi  як  бажання  бути
ближчою йому...
   Усе здалося омрiяним, давно жаданим, бо  вiн  полюбив  племiнйицю  панi
Мардовiно? Машу Вiлiнську, i вона, всупереч бажанню i  планам  тiтки,  яка
готувала ?й iншу "партiю", забезпечену i  статечну,  погодилась  вийти  за
Опанаса Васильовича Марковича. I ?й було байдуже, що у нього не тiльки  нi
кола нi двора, але й служби на той час не було. Вона одверто звiряла  йому
сво? думки, сво? бажання, а вiн почувався старшим другом i  навчателем,  i
вимагав ще бiльшо? одвертостi, i з перших же днiв оцiнював i  квалiфiкував
всi ?? вчинки, не розумiючи, що переда? кутi меду.
   "Твоя Маруся надто серйозна, - сказали брати i родичi, коли вiн  привiз
познайомитися дружину.  -  Таку  молоденьку  анi  танцi,  анi  розваги  не
цiкавлять". Тодi  Опанас  Васильович  задоволене  посмiхнувся.  Якось,  ще
будучи нареченою, Маруся в одному листi (вiн ?здив до рiдних) написала, що
була на вечiрцi i ?й несподiвано було дуже весело, вона багато  танцювала.
Опанаса це обурило. У  кiлькох  листах  писав  про  ??  "злочин",  вимагав
докладного опису, аналiзу, самоосуду ?? поведiнки. Яко?? Яко?? Вiн  уявляв
?? усмiшку (яка рiдко з'являлась, але була така чарiвна!),  жваву,  цiкаву
розмову з якимись кавалерами. Невже його Маруся така ж, як  усi  панночки?
Це були, безперечно, звичайнi ревнощi, але яку теоретичну базу вiн  завжди
вмiв пiдвести! Мовляв, за ?? душу турбу?ться, за ?? напрямок, ?? думки!
   Що ж, i в цьому вiн був як бiльшiсть чоловiкiв, якi  не  припускають  у
собi такого низького почуття - ревнощiв, i доводять - не проти них грiх, а
проти себе!
   Вiн  не  звернув  уваги,  яка  була  здивована  цим  Маруся,   але   не
заперечувала. Вона легко вiдмовилась вiд танцiв i iнших веселощiв, до яких
вона й не дуже звикла! Стiльки  нових  обов'язкiв  лягло  на  не?.  Чомусь
Опанас у сiмейному життi став зовсiм невеселий. Вiн намагався пiдтягти все
до якогось iдеалу, але життя аж нiяк не налагоджувалося.
   Йому просто не щастило  з  роботою,  от  чим  усе  пояснював..  Що  там
торочить i торочить Данило Семенович? Наче вiз рипу чий поволi по  камiнню
посува?ться - гуркоче, гуркоче.
   - ..коли йому щось не зробиш або не згоджу?шся наче не з ним, а з усi?ю
Укра?ною спереча?шся, ?й навпроти йдеш, буцiм вiн ??  ?диний  заступник  i
представник...
   А! Вiн усе про Кулiша!
   I Кобзаревi твори вiн "проциндрив", i Марка Вовчка вiн одкопав. А  коли
б його не було - що ж, i Тарас Григорович мовчав би?  I  Марко  Вовчок  не
писав би?
   Опанас Васильович усмiха?ться.
   ...Майже порожня кiмнатка. Ледве дотягають вiд получки  до  получки.  У
не? зайвого платтячка, пристойних черевикiв нема.
   Не тiльки вона сама, як же це й вiн байдужий до цього: до ?? черевикiв,
?? плаття?
   Вона сидить i пише. Уночi пише. Не перепису? зiбранi ним  прислiв'я  та
перекази, а пише щось сво?, i коли потiм, хвилюючись, сама  не  розумiючи,
що ж це сталося, чита? йому, йому першому! - при чому тут Кулiш?
   Перше його почуття неймовiрна радiсть! Це ж  талант!  Яка  мова!  Рiдна
його мова Наче коштовним рiзнобарвним бiсером розшито дорогоцiннi  речi  I
як коротко, стисло, у кiлькох сторiнках вилите всеньке гiрке життя  людини
З ким ?? порiвняти? Та нi з ким! Хто так писав? Талант i все!
   "Марiечко, Марусенько, Манiчка моя, як я тебе погано знав! Ти  ж  перша
укра?нська письменниця! Укра?нська!"
   Так, найпершим почуттям була  щира,  чиста  радiсть.  Хiба  це  почуття
змiнилось зараз? Нi, нi, радiсть за кожну нову рiч була, ? й буде.
   Вiн, правда, уважно перечитав, порадив, пiдчистив адже  що-що,  а  мову
вiн зна?, чу?, це не те, що його "служба", ба навiть викладання  географi?
та iсторi? в молодших класах Немирiвсько? гiмназi?.
   I вiн знав, переконаний був: не  було  ще  таких  оповiдань,  написаних
рiдною укра?нською мовою - такою мальовничою та  мелодiйною,  як  написала
його Марусенька. Його! Його дружина!
   Вiн пишався нею!
   Це друге почуття  iнколи  перебiльшувало  перше.  А  як  йому  було  ne
iiиша?ися в колi ичнтслiи, у ?хнiй молодiи "комунi", де в Марусю всi  були
потай закоханi.  Але  вiн  знав  свою  байдужу  до  залицянь  Марусю...  i
холодну... Це вiн також знав... Як часто вiд цього йому було прикро. Тепер
вiн мiг собi пояснити -  вся  ??  пристрасть,  жага,  темперамент,  певне,
зберiгались пiдсвiдоме для роботи, виливалися в  цi  зошити,  в  ??  нiчнi
писання.
   От як пiдземнi джерела, невидимi для очей, довгий час нуртують  десь  у
глибиннiй глибинi i раптом вириваються потоком на свiт, на сонце, на життя
- так, певне, i ?? талант!
   ?? стриманiсть, мовчазнiсть,  уважливiсть  до  всiх  i  в  той  же  час
байдужiсть i навiть якась безсуперечна покора  важким  обставинам,  нiяких
ремствувань на злигоднi життя, ?? спокiйне, дружн? ставлення до  нього,  -
без палкого кохання, але й,  боронь  боже,  без  сварок  -  оце  все  було
накопиченням, збереженням сил для iншого?
   Радiли всi друзi. Бiдолага  Iлля  Петрович,  найщирiший  друг,  учитель
математики, вiн переживав кожен ?? рядок, кожне слово майже так само, як i
вiн, Опанас Васильович. Вони удвох сидiли i мiркували над рукописом, перед
тим як надiслати Кулiшевi, i доводили вдвох Марусi, коли треба  було  щось
виправити, але обидва дивувались, звiдки  це  у  не?,  таке  чуття  ?хньо?
рiдно? мови? Пiдслуханi пiснi дiвчат та парубкiв?  Розмови  з  жiнками  на
базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вмiла одразу стати для  них
сво?ю, близькою; як  ?й  завжди  звiрялись  сусiдки,  наймички,  випадковi
зустрiчнi!
   - А ти ж чув, Iльку, - казав Опанас, - вона  завжди  заколису?  Богдася
нашими пiснями.
   - Чув, не раз чув. Значить, рiдна ?й мова. Рiдна.
   - Талант! - переконано казав Опанас.
   - Талант, - побожно шепотiв Дорошенко.
   I невдовзi прийшла слава. А коли при?хали до Петербурга, що  б  там  не
було, для всiх стало ясно: Тарас Григорович i Марко Вовчок - вони  нагорi,
на вершечку, а решта - десь ген унизу.
   - ...Хто каже, звiсно, вiн вболiва? за все наше,  укра?нське,  -  знову
вiдлуню?ться неголосний гуркiт воза. - Та найдужче, щоб усi знали, що  вiн
саме болi?, i що вiн голова усьому, i вiн тiльки ма? право судити  все.  А
однаково йому до "батька", до Тараса, як до зiрки чи до сонця!
   - Кулiшевi? Олельковичу? - засмiявся Опанас Васильович. - Он "батько" i
нi про яке мiсце не дба?, а однаково йому найперше, i  для  всiх  нас  вiн
найвища сила, "батько". Кому з ним рiвнятися? Кулiш вiд  сво??  милостi  i
Вовчка мого нагородив похвалами i певне мiсце вiдвiв - мовляв, "артист, що
перевтiлю?ться майстерно", "етнограф"!
   - А батько прочитав i написав, що бог "послав нам  кроткого  пророка  i
обличителя жестоких", - пiдхопив Каменецький, i вже  не  гуркотiв  вiз  по
камiнню, а живi звуки забринiли в голосi, i вже не хитав головою, а  тепла
усмiшка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчi.
   ...А вона ж зовсiм нi про яку славу, нi про яке мiсце  не  дбала,  його
Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати,  бути  центром.
Вона б засмiялась, коли б про це почула.  ?дине  -  на  свiй  шлях  твердо
стала, i знав Опанас Васильович - вже не зверне з нього.
   Вона сама була ошелешена  таким  успiхом,  такою  несподiваною  славою.
Скiльки  людей  -  письменникiв,  художникiв,  рiзних  пань   -   особливо
землячок-укра?нок - бажали  познайомитися  з  нею,  запрошували  до  себе,
вiдвiдували ?х. У кого iншого голова обертом пiшла б. А вона сказала йому:
   - Опанасю, друже мiй, коли так поведеться,  я  й  працювати  не  зможу.
Давай якiсь днi  визначимо  для  гостей  -  коли  ми  прийма?мо,  коли  ми
вiдвiду?мо. А вранцi - взагалi нiкуди i нi з ким. Треба працювати.
   I працювала. Писала "Iнститутку". Радилась з ним менше. Не з  усiм,  що
вiн казав, погоджувалась. Кулiшевi  також  заперечувала.  Правда,  частiше
мовчки. Стисне губи, очi примружить, обличчя зовсiм змiниться, i  мовчить.
Опанас Васильович уже зна? - зробить по-сво?му, що б там  не  казав.  Вiн,
Опанас, для годиться пiдтаку?, пiдтриму? ??. Вiн одмаху?ться вiд  почуття,
що iнколи мимоволi, невчасно виника? - нiби сам вiн просто  "п'яте  колесо
до  воза",  "чоловiк  Марка  Вовчка".  Iнколи  Опанас   ловить   на   собi
спiвчутливо-лицемiрнi погляди Кулiшихи та  iнших  жiнок.  Куди  б  вони  з
Марусею не з'явились  -  одразу  ??  оточують  чоловiки.  Тургенев,  Тарас
Григорович... Познайомились з професором Кавелiним, з братами Курочкiними,
Писемським, у Петербурзi зараз i давнiй орловський знайомий  -  Лесков.  А
скiльки землякiв! Костомаров,  Честахiвський,  Жемчужников,  Макаров.  Про
Каменецького i казати нема чого - як родич. От тiльки  Кулiш.  Незрозумiле
якось поводиться... Сам так  закликав  Марковича  пере?здити  до  столицi,
впрягтися в роботу  для  рiдного  краю,  рiдного  письменства.  Сподiвався
Опанас Васильович, що буде для нього праця  в  друкарнi,  в  редакцi?,  по
виданню альманахiв, а тепер у Петербурзi привiта?ться з ним, не дивлячись,
недбало, а коли заговорить - тiльки так розпиту? про Марiю  Олександрiвну,
немов вичиту? йому i за ?? хвороби, i настрiй, i знайомства з  росiйськими
письменниками,  i  дружбу  з  поляками   -   Желiговським,   Сераковським,
Круневичем, наче перед ним, Кулiшем, Опанас Маркович вiдповiда?  за  Марка
Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жiнка, його дружина!
   Вiн раптом так зцiпив зуби, що  аж  скреготнули  вони.  Стало  нiяково,
немов Каменецький знав, про що вiн дума?.
   - Холодно як, - пробурмотiв. Справдi, холодно було.
   - Ой-ой-ой! - зiтхнув Каменецький. -  Ой  даремно  Марiя  Олександрiвна
тепереньки за кордон по?хала. Пересваряться тут  усi  з  журналом  цим.  I
Василь  Бiлозерський,  i  Кулiш,  i  Костомаров  Микола  Iванович  -   усе
сперечаються, а й самим досi невiдомо,  кому  дозволять  редактором  бути.
Краще Марiя Олександрiвна тут була б.
   - Вона мусила ?хати, - аж сердито кинув Опанас. -  Ви  ж  самi  зна?те,
лiкарi наполягали.
   Пояснення для людей. Для годиться. Лiкарi наполягали, щоб негайно ?хала
лiкуватись. Часом  вiн  сам  хотiв,  щоб  швидше  ?хала,  бо  бувала  така
вiдчужена, незвично нервова, занепоко?на - не пiзнати його Вовчка!
   Нi, не принесла поки що петербурзька слава анi ?й, анi йому щастя.
   - Кулiш "Чар" Вовчкових не хотiв до  збiрки  давати,  а  Костомаров  аж
пiдстрибував  читаючи,  -  вiв  сво?  Каменецький.  -  Пересваряться,  усi
пересваряться.
   Опанас Васильович усмiхнувся.
   Оця проходка, оця "розмова",  якщо  можна  було  це  назвати  розмовою,
нагадала типовий укра?нський анекдот. Iдуть два дядьки. Мовчки.  Проходять
повз ставок. "А он качки пливуть", - каже один. "Отак  i  людина  -  живе,
живе та й помре", - вiдповiда? другий.
   - Зайдемо, чимось погрi?мось, - запропонував Каменецькому.
   Обом було невесело.



   3

   ...I як бомба розрива?.
   Ось що значить поговiр...
   Бомарше_

   До порть? пiдiйшов пан з кiмнати ? З8 на бельетажi. Спитав по-нiмецьки,
пiдкреслено вимовляючи кожне слово, але  з  явним  чужоземним  акцентом  i
надто вже правильно за граматикою будуючи речення:
   - Скажiть,  будь  ласка,  чи  нема  телеграми  або  листа  Пантелеймону
Олександровичу Кулiшу?
   - Нема, на жаль, нiчого. Хай шановний пан  Кулiш  не  турбу?ться.  Коли
щось надiйде, ми негайно принесемо.
   Пан Кулiш нервово здвигнув плечем,  насупив  тонкi  брови  i  вийшов  з
готелю.
   Куди ж зараз пiти? Може, Zoo (Зоопарк (нiм.)_? Unter  den  Linden  (Пiд
липами (нiм.). Вулиця в Берлiнi)_? Купити  заздалегiдь  квиток  до  опери?
Знову самому бути скрiзь, скрiзь, де так жадалося бути вдвох!
   Вiн уже третiй тиждень живе у Берлiнi й чека?  на  Марiю  Олександрiвну
Маркович. Першi днi був не те що задоволений,  а  все  ж  таки  в  кращому
настро? пiсля свого вкрай нервового стану у  Петербурзi.  Там  усi  i  все
дошкуляло.
   Там десятки очей  наче  шпильками  проймали  душу,  замiсть  того,  щоб
дивитись вiддано i слухати з благоговiнням.
   Може, хто звик тертися мiж усякою ледар'ю, тому байдуже, шкiра  у  того
товста i душа нечула. Але ж у нього - вiн був переконаний у тому  -  кожна
жилочка вiдчувала гострий погляд.
   Ще гiрше, коли й такi погляди щезали. Вiн не признавався  собi  -  його
навiть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас!
   Ореол мученика, тiльки-но звiльненого з солдатчини, з заслання,  зробив
його модною постаттю в Петербурзi, i не на  нього,  Кулiша,  а  на  Тараса
глянула одразу Марiя благоговiйними  очима.  Все,  все,  що  мав  одержати
Пантелеймон Олександрович за сво?, пiклування, за увагу  до  оповiдань,  -
все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього i не чекав,  i  не
прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товариствi сво? твори:
"Шекспiр! Шекспiр!"
   А вiн же. Кулiш,  сам,  на  свою  голову  послав  "Народнi  оповiдання"
Тарасовi ще у Нижнiй, коли його там затримали по дорозi з заслання.
   Кулiш знайшов ??, цю письменницю.  Зараз  вiн  не  брав  до  уваги,  що
Маркевичi самi надiслали йому оповiдання, i вiн, Кулiш, написав  велелюбну
передмову, та не так, як про письменника-творця.  А  Тарас,  ну,  Тарасовi
вiршi, Марковi Вовчковi присвяченi, вся укра?нська  громада  в  Петербурзi
напам'ять знала - "Недавно я поза Уралом...".
   I зблiд поряд з цим кулiшiвський образ, що "зiбрав Марко Вовчок  мед  з
усiх квiток  укра?нсько?  мови".  Це  було  лише  часткове,  порiвнюючи  з
натхненним, високим образом Тараса.
   А як носився Тарас з цi?ю золотою обручкою! I що йому на  думку  спало,
щоб усi земляки, уся укра?нська громада пiднесла  Марковичцi  подарунок  -
сам вигадав - золоту обручку. I сам вибрав у ювелiра.
   Думка Тараса для всi??  укра?нсько?  громади  -  закон.  Скiльки  разiв
сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарештi, зда?ться, буде, i з
приводу окремих творiв, доводив  йому  логiчно  нездiйсненнiсть  i  навiть
небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпiдставнiсть. I  хоча
насправдi треба було бути обережним i помiркованим,  -  однаково  Тарасове
слово за iдеал править.
   Коли не можна зараз зробити - видно, до чого мусимо прагнути!
   Наче не вiн. Кулiш, видав сво? "Записки о  Южнорусском  крае",  написав
"Чорну  Раду",  працю?  невтомно  i  безупинно  для  розквiту  укра?нсько?
культури. Як нiхто. Тiльки вiн мав посiсти перше мiсце!
   Нiде вiн його не посiда?, - сам собi гiрко  зiзна?ться  Кулiш.  Вiн  як
Прометен, що пiднявся вище за сво?х братiв i здобув вогонь з неба.  Чомусь
тiльки сам себе в думках назвав Промете?м i тiльки в одному листi  про  це
прохопився.  А  при  ньому  якийсь  студент-грузин  кричав   про   Тараса:
"Прометей! Прометей!" I це за Тарасом лишилось. I "Кобзар", i "Прометей".
   З Тарасом пiсля його повернення вза?мини зовсiм не близькi. Тарас з ним
не одвертий. Може, не проща?, що не по?хав до нього  перший  на  поклiн  у
Нижнiй? Добре старому Щепкiну - вiн не лiтератор,  незаплямований,  -  мiг
вiльно по?хати, та ще й на театрi виступити -  хто  причепиться?  А  може,
тому, що написав тодi ж: "Були б грошi, купив би тво? росiйськi повiстi та
й спалив би". Анi слiвцем не згадав про це Тарас при  зустрiчi.  Та  й  не
бачаться вони тепер, як колись у  молодi  роки  вiч-на-вiч,  а  тiльки  на
людях, у якихось справах, або на вечорницях у  петербурзьких  землякiв,  i
ближче Тарасовi його росiйськi i польськi друзi, нiж Кулiш.
   В "Современнике",  для  якого  Кулiш  лишився  випадковим,  епiзодичним
автором (а чекав же трiумфу!), ставлення до Тараса навпаки - як до  зовсiм
свого.
   Цiкаво,  чи  встигла  познайомитися  з  групою   "Современника"   Марiя
Олександрiвна?  З   поляками   Тарас   ??   одразу   звiв   -   з   поетом
Совою-Желiговським, з Зiгмунтом Сераковським.
   Може, й не встигла. Може, надто пiдпала пiд вплив Тургенева, а той не в
великих ладах з Чернишевським i  Добролюбовим,  якi  зараз  заправляють  у
"Современнике".
   Кулiш похмурнiв. Невiдомо, що прикрiше у цьому разi - чи "Современник",
чи Тургенев, вiд якого всi жiнки тануть, а вiн скрiзь,  де  траплялось  ?м
зустрiтися, очей з Марi? не зводив.
   "Як кiт на сало", - сказала грубо Сашуня,  Кулiшева  дружина.  Як  вона
змiнилася! Вiд не? тхне чадом кухнi, дрiб'язкових пересудiв з жiнками.  Де
воно все подiлося, оте високе, що марилось перед шлюбом? "Чи  ти  царiвна,
чи ти королiвна?" - спитав тодi  Тарас  на  ?хньому  весiллi.  А  тепер  -
попервах, зда?ться, i не пiзнав. А потiм, коли зустрiчалися,  майже  i  не
балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну,  при
ньому i словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у
Сашунi? Жiночi ревнощi та заздрiсть. Йому  й  самому  давно  нестерпно  не
тiльки жити з нею - дивитись, слухати.
   Йому заздалегiдь ста?  неспокiйно,  коли  вона  потрапля?  в  культурне
товариство. Чоловiки - тi ще так-сяк, вони  хоч  i  помiтять  що,  почують
якусь недоречнiсть, та тiльки потiм помiж себе, може,  посмiються.  Ну,  а
жiночки, та ще освiченi!  О!  Тi  зумiють  i  шпигонути,  i  всi  кiсточки
перебрати.
   Вiн  не  знав,  що  "освiченi  жiночки",  навпаки,  взяли  пiд   захист
Олександру Михайлiвну, невинну жертву, а кiсточки перебирають  Марковичцi,
з усiм притаманним ?м запалом та тонкощами у цiй справi.
   Основне, чого вiн жадав колись вiд шлюбу, вiд  "дружинидруга",  це  щоб
розумiла його, його вразливу, вiдмiнну вiд iнших натуру, щоб  не  посягала
на те "богове", що ? в нього, а задовольнялась тим, що вiн  сам  дасть  ?й
вiд сво?? душi. Йому потрiбна палка жiноча душа, що вiрила б не йому, а  в
нього!
   Вiн помилився в Сашi. Це вiн давно збагнув.  Вона  не  зумiла  зберегти
його життя вiд дрiб'язкiв побуту, сама поринула i втопилася в них.
   Вiн забув, що тiльки не робила вона, аби в Тулi, на засланнi, йому було
бiльш-менш добре, щоб мiг вiн писати. Яку енергiю вона виявила в  клопотах
про нього, зовсiм забувши про себе. Що ж,  це  була  звичайна  невдячнiсть
чоловiка, який розлюбив i  знову  ж  таки  намагався  пiдвести  теоретичнi
обгрунтування, удаючи з себе жертву нерiвних духовних iнтересiв.
   Майнула якось одна хуторянська панночка. Якi листи  вiн  ?й  писав,  як
високо ставив! Адже не мiг вiн абикому душу вiдкривати  й  чекати  дружби.
Вiн ?? так високо пiдносив, що тiй панночцi  i  не  снилося  нiколи  в  ??
хуторських мрiяннях. I раптом з'явилася Марко Вовчок, Марiя Марковичева, i
?? вiн збирався поставити на п'?дестал, та як це так вийшло, що вона  сама
стала,  не  тiльки  для  нього,  для  всiх,  спокiйно,  без  владолюбного,
честолюбного запалу.  Яка  стримана  з'являлася  вона  на  вечорницях,  як
вирiзнялися серед пань i  панночок  ??  спокiйна  хода,  спокiйний  погляд
великих ясних очей, русявi коси, закрученi на головi (а вдома спущенi,  як
у дiвчини, - вiн не раз заставав ?? так, коли заходив до Маркевичiв).
   Нi, годi чернецтвувати! (Про це вiн, мiж iншим, i  тiй  панночцi  торiк
писав).
   Зараз вiн тут сам. Напружений  до  нестями.  Сюди  при?дуть  Маркович!.
Опанас? Кому i чому заважатиме Опанас, ця маленька, нiкчемна, порiвнюючи з
ним, людина? Вiн щиро думав, що Марковича не обходитимуть його вза?мини  з
Марi?ю Олександрiвною. Це навiть мусить пiднести Опанаса у  власних  очах,
що його жiнка - "друг i сестра"  самого  Кулiша!  Ця  формула  -  "друг  i
сестра" - вже не раз вживалась ранiше i до iнших жiнок, але Марко Вовчок -
це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цiм,  як  жодна
жiнка в його життi.
   Коли вiн був за кордоном торiк, уперше в Нiмеччинi, його  спочатку  все
дивувало,  увесь  той  зовнiшнiй  ?вропейський  комфорт,  що   приголомшу?
кожного, хто при?здить з Росiйсько?  iмперi?,-  з  ??  брудними  готелями,
поштовими   станцiями    та    за?здами,    з    ??    грубими    лакеями,
нетiпахами-поко?вками...  Йому  подобались  чистота,   порядок,   нiмецька
педантичнiсть. Але вiн  не  зробив  анi  цiкавих  знайомств,  анi  значних
спостережень та узагальнень.  Його  незабаром  потягло  додому.  Скрiзь  у
?вропi вiн почував себе хуторянином. Чи краще йому  було  на  хуторi?  Там
вiн, навпаки, почував себе ?вропейцем i також нудьгував.
   Цього разу вiн взагалi нiчого не помiчав, перед  очима  весь  час  була
вона, Марiя Марковичка, i вона мусила, мусила бути з ним навсправжки!
   I вранцi i ввечерi, проходячи повз порть?, вiн не витримував  i  питав,
чи нема листа для пана Кулiша? Та чув ту ж самiсiньку  вiдповiдь:  "Нiчого
нема, пане Кулiш, коли буде - ми негайно принесемо".
   Вiн не розумiв, чого його вiрний "спис i рука" Каменецькии анi  слiвцем
не вiдповiда?? Невже Марiя  Олександрiвна  всерйоз  захворiла?  Нi  в  якi
хвороби жiнок, перш за все хвороби власно? жiнки, вiн  не  вiрив.  То  все
були нерви i вереди. Марковичи! просто до смертi кортить  побачити  свiта,
побувати за кордоном. Вiн зустрiне ?? перший, вiн зустрiне ?? один (Опанас
не береться до уваги), перший знайомитиме ?? з першим закордонним  мiстом.
Якi цiкавi повчальнi розмови, просто лекцi?, вже складалися в його головi!
   I то все буде прелюдi?ю...
   Вiн забув, що в Петербурзi вона й першi днi не слухала його, не  кажучи
вже про останнiй час. Та ?й же, власне, не давали можливостi побачитись iз
ним. То вона була у Карташевських, де вiд не?  не  вiдходив  брат  Варвари
Петрiвни Макаров, то ?хала з Турген?вим до Шевченка,  то  сидiла  з  сво?м
хлопцем. Усi наче навмисне змовлялись проти нього, не розумiючи,  як  вiн,
вiн потрiбний ?й для роботи, для росту, для слави.
   Якось, опинившись з нею наодинцi, трохи вiдокремившись вiд  товариства,
-  вона  тiльки-но  читала  уривок  з  "Iнститутки"   i   була   збуджена,
розчервонiла (частiше вона блiдувата, може, й справдi хворi??), -  вiн  не
витримав i почав натхненно казати про сво? високi почуття  до  не?,  i  як
вона примушу? його страждати тим, що постiйно уника?. Вона враз змiнилась.
Холодно глянула, пiдвелась iз крiсла й пiшла.
   - Даруйте, мене кличуть, - тiльки  кинула,  нiби  мiж  iншим.  Вона  не
зрозумiла, не зрозумiла його!
   А про ту сцену в них удома, коли  вона  зайшла  по  рукопис,  краще  не
згадувати. Як вона вирвалася, вибiгла,  певне,  злякалась,  почувши  чи?сь
кроки. Вiн винний - поспiшив, але раптом голова  пiшла  обертом,  що  вони
вдвох, лише вдвох, а вона  зайшла  така  мила,  привiтна,  як  у  колишнiх
немирiвських листах.
   Тут, у  чужому  мiстi,  в  чужiй  кра?нi,  далеко  вiд  "Блатенська"  -
Петербурга, серед чужих байдужiсiньких до них людей, все, все буде iнакше.
   Чому нiчого нема вiд Каменецького?
   Його хочеться  вилаяти  всiма  мальовничими  укра?нськими  словами,  що
яскраво  визначають  таку  нетямущу  людину:  йолоп,   телепень,   бовдур,
недотепа... Вiн не згадував зараз, та й не думав взагалi про  те,  скiльки
послуг зробив i робить йому Каменецький. Зараз той  тiльки  дратував  його
сво?ю некмiтливiстю. Адже Кулiш ясно написав йому - даремно вiн дума?,  що
то жарт, що робиться в його душi.
   Йому конче треба знати про Марiю  Олександрiвну,  коли  вона,  нарештi,
ви?здить з Петербурга.
   ...Вiн кроку? берлiнськими вулицями, байдужий до всiх i  до  всього,  i
дума?, що от вiн iде,  а  нiхто  не  зна?,  яка  це  людина  стражда?  так
неймовiрно.
   Вiд патетично високого страждання, в якому  вiн  занотову?  i  визнача?
кожен  нюанс  i  найтоншу  рисочку,  Кулiш  поволi  переходить  до  цiлком
реалiстичних  пiдрахункiв  -  коли  Марiя  Олександрiвна  могла   одержати
гонорар, коли могла замовити квитки i коли, нарештi, могла ви?хати.
   Цi земнi  пiдрахунки  трохи  полегшують  стан.  Вiн  навiть  зайшов  до
кав'ярнi,  випив  чашечку  кави  i  нiжно-млосно  глянув   на   бiлявеньку
пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйсько? сiм'?,
така  чистенька,  в  мережаному  бiлому  фартушку  i  пишно  накрохмаленiй
наколцi.  Вона  зробила  губки  сердечком   i   мило   почервонiла.   Годi
чернецтвувати! О, швидше б при?хав цей степовий неприручении "Вовчок".  Як
?? за три мiсяцi зiпсувала столиця! Але тут вона  побачить  його,  Кулiша,
справжнього, без шор, без чернецтва. Вiн нарештi  дасть  волю  всiй  сво?й
пристрастi, i ?м заздритимуть сучасники i нащадки!
   Вiн  майже  бадьоро  повернувся  до  готелю.  Порть?,  побачивши  його,
люб'язно закивав головою.
   - Bitte, Herr Кулiш, - мовив вiн, простягаючи бланк телеграми.
   Пантелеймон  Олександрович  майже  вбiг  до  свого  бельетажа.   Швидко
вiдчинив дверi номера. Так i ?.  Вiд  Каменецького.  Що?  Що  таке?  Марiя
Олександрiвна ви?хала з Петербурга 29 квiтня з Турген?вим?
   Вiн упав з високого пiднебесся u земне остогидле життя.
   Власне, у нього було вiдчуття, що хтось дав йому доброго штурхана i вiн
полетiв догори ногами.
   З Турген?вим! Чому з Турген?вим? Як вiдпустив ?? той  телепень  Опанас?
Що вiн, заслiпнув, чи що? Хiба не бачив ?хнi перезирки,  його,  Тургенева,
упадання, лестощi?
   Не слiд обманювати себе. О  жiнки,  "ничтожество  вам  имя!".  Вiн  так
ремствував,  нiби  не  Опанаса  Марковича,  а  його  дружиною  була  Марiя
Олександрiвна. Що там дружина! Далеко гiрше i  образливiше,  коли  зраджу?
"не дружина".
   Власне, вона не була i "не дружина".  Нiким.  У  тiм-то  й  справа,  що
нiким, коли вiн жадав усiм сво?м ?ством, щоб була всiм! Вiн. Кулiш.
   О, то все омана i лицемiр'я - оцi спокiйнi яснi очi, ота мовчазнiсть.
   По?хали вдвох з Турген?вим. Вiн же скрiзь у ?вропi як удома.
   Вона вiдштовхнула його, укра?нця, проводиря укра?нсько? культури! Та що
?й, московцi з походження, укра?нськi брати?! Може, коли б не Опанас  -  i
не писала б вона по-укра?нськи, а може, й взагалi там бiльше вiн  написав.
Що-що, а мову вiн зна? i в рiдному фольклорi коха?ться, як  риба  в  озерi
купа?ться.
   Вiн сам не вiрив цiй сво?й думцi, що спала йому  в  злу  хвилину,  адже
нiчого Опанас нiколи не писав ранiше, та й зараз нiколи у нього й мови про
це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже  замигтiли  недобрi
вогники, i вiн усмiхався недоброю, страшною сво?ю посмiшкою.
   Що ж, "я тебе породив, я тебе й уб'ю".  Ти  хитрощами  ввела  в  оману,
звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив нi в чому не винну  Сашуню,
кревну, рiдну укра?нку, мою бiдолашну хуторяночку. А хiба ж вона також  не
пише, а хiба не можна ?? бiльше пiдтягти, допомогти? З нею поки  що  нiхто
так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
   Нi, нi, то не ця хитра жiнка, то  Опанас  писав  "Народнi  оповiдання".
Нiчого, вона ще згада? Кулiша.
   А зараз - швидше, швидше з Берлiна!
   Щоб i не стрiчатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще  додасться
переможний блиск. Адже жiнки люблять похвалятися  перед  коханцями  сво?ми
перемогами, вiдкинутими поклонниками, i вона  з  задоволенням,  вихваляючи
свою стiйкiсть, розповiдатиме про нього.
   Вiн швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашунi! Звичайно, Сашунi.  А
хто ж прийме його беззаперечно? Що ?й лиша?ться робити?
   Доведеться, правда, вислухати тисячi дурних  сентенцiй,  тисячi  плiток
про "божество мовчуще", а може, й не плiток, у жiнок очi зiркi, та й  самi
по собi судять.
   Цей раптовий вiд'?зд виглядатиме цiлком пристойно. Вдвох з Сашунею вони
по?дуть на Кавказ. Обом треба там лiкуватися.
   Вiн здав телеграму.  Повернувся.  Сiв  у  крiсло  зовсiм  знесилений  i
виснажений.
   Згадав  рядки,  якi  писав  колись  хуторянськiй  панночцi   i,   трохи
перефразувавши, казав тодi, на вечiрцi, Марi? Олександрiвнi:
   - Знайте, що пiд мо?ю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем
невгасимим пала?. Як дiйде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на свiтi,
ви собi подумайте: "Не вмер вiн, як мруть люди, - вiн згорiв мовчки".
   Але вiн знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить i  його  ображене
почуття до Марi?. Навпаки - образа i жадоба помсти загаласу? не тiльки  на
далеку вiдстань, а й на довгi роки...
   Досить було йому сказати дружинi: "З чого це люди  взяли,  що  московка
так мову опанувала, що сама  цi  оповiдання  написала?  Чоловiк  писав.  Я
правив. Ти ж бачила як".
   - I з чого ви взяли, - сказала  знайомим,  скрививши  губи,  Олександра
Михайлiвна Кулiш - вона ж письменниця Ганна Барвiнок,  -  що  ця  кацапка,
московка сама оповiдання написала? ?? чоловiк писав, а мiй чоловiк правив.
Я сама бачила.
   Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марiя нiчого не
знала.
   Вона радiла, що розминулась з Кулiшем.



   4

   ...И ведаю, мне будут наслажденья
   Меж горестен, забот и треволненья.
   О._ Пушкiн_

   "По?ду до Дрездена - i край!" Отак вона тодi в  каретцi  сказала  Iвану
Сергiйовичу, коли бiдкалася про Кулiша, а  вiн  зовсiм  просто  заспоко?в:
"По?дете до Дрездена - i все".
   Зараз i самiй було дивно, що  надавала  усьому  тому  такого  значення.
Згадала, як у дитинствi вчили ??, як кожну дiвчинку, вишивати  й  в'язати.
Раптом молодшi почнуть гратися, пустувати,  заплутають,  порвуть  нитки  -
сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
   Вона це терпляче робила,  хоча  виходили  з  того  нiкому  не  потрiбнi
серветки, якiсь накидки,  набридлi  комiрцi  та  нарукавнички,  що  горами
лежали в комодi.
   Оце й зараз  сидiла  б  i  розплутувала,  розв'язувала,  зав'язувала  б
переплутаний, де-не-де скрiплений клубочок незрозумiлих, не  потрiбних  ?й
вза?мин з цим химерним самолюбом Кулiшем.
   А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом  а  iдеально
чистiй ?дальнi пана i панi Рейхелiв  i  прислуха?ться  до  жваво?  розмови
Адольфа Реихеля i Iвана Сергiйовича.
   - Так, так, ви саме, певне, були в дорозi i ще не прочитали в газетi, -
каже Рейхель. - Двадцять дев'ятого квiтня Австрiя оголосила Iталi? вiйну.
   - Цього слiд було чекати, - кива? головою Тургенев.
   - Усiм, хто стежить за ?вропейськими подiями, вiдомi слова  Меттернiха:
"Iталiя - це лише географiчне поняття". Вiн хоче довести, що  Iталi?  нема
як держави, i Гарiбальдi, незважаючи на всi сво? незгоди з Кавуром,  який,
звичайно, в ?днаннi з  Вiктором  Емману?лом  i  Наполеоном  домовився  про
спiльнi дi?, республiканець Гарiбальдi  тепер  заявив:  "Насамперед  треба
очистити  iталiйську  територiю  вiд  австрiйцiв,  а  там   видно   буде!"
Гарiбальдi  збира?  сво?  одчайдушнi  загони  для  визволення  Iталi?  вiд
австрiйцiв.
   - От хто може захопити навiть таких старих, як я, так це Гарiбальдi,  -
мовив Тургенев. - Нiчого б я не хотiв так зараз, як опинитись  хоча  б  на
мiсяць в Iталi?, на власнi очi усе побачити!
   - Це було б для вас надзвичайно. Який  прекрасний  матерiал  для  ваших
майбутнiх творiв! Мiж iншим, кажуть, багато  молодi  -  полякiв  i  навiть
росiян - пробира?ться туди, в загони Гарiбальдi, рiзними шляхами, i  через
наш Гейдельберг також. А у вас iнша мета:  лише  спостерiгача-мандрiвника,
вiдомого письменника, вам шлях всюди вiдкритий, - сказав Рейхель.
   - Проте в такiй ситуацi? навiть моя стареча  холодна  кров,  певне,  не
витримала б, - добродушно усмiхнувся Тургенев. - Раптом я  також  закричав
би: "Evviva ' Гарiбальдi!" А тебе  б  за  це  рiзками  з  кiлькох  сторiн.
Молодому це нiчого - тiльки  кров  полiру?,  а  старому  навiть-символiчнi
рiзки  -  вже  не  те...  Як  один  мужик   сусiднього   помiщика,   якого
"по-батькiвськи" хазя?н на стайнi покарав, менi казав:  "Воно  не  те  щоб
боляче, а перед бабою соромно". Ну, та вам нашi  порядки  незрозумiлi,  от
тому душа й радi?, коли десь повi? вiльним вiтром.
   - Уся ?вропа зараз цим живе. Кожна кра?на, звичайно, посво?му, з  сво?х
позицiй i iнтересiв, розцiню? становище. Герцен уже в  кiлькох  статтях  у
сво?му "Колоколi" пише i весь свiй пал скерову? проти  Австрi?,  доводить,
що  сучасна  Австрiя  це  не  народ,   а   полiцейський   захiд,   зведена
адмiнiстрацiя i нi до чого живого не примика?.
   - А ми саме збирались з Рейхелем у Вiдень - i в його музичних  справах,
i до його рiдних, - вставила панi Рейхель.
   Чоловiки розмовляють по-нiмецьки. Марiя розумi? все, але не наважу?ться
встрявати в розмову. Та й панi Рейхель, Марiя Каспарiвна, видно,  з  такою
насолодою говорить з нею no-росiйськи, та ще и з такою  чисто  московською
вимовою, i обличчя i весь  вигляд  у  не?  привiтно?,  хоча  й  стримано?,
росiйсько? жiнки. Марiя вiдчува?, що обо? вони - i Марiя Каспарiвна, i  ??
чоловiк Адольф Рейхель-дуже радi ?м, немов давно чекали. Це  справдi  було
так. Навiть зовсiм несподiванi для них гостi з Росi? були радiстю.
   А Марiя ще вагалась - як це вiдразу пiде до них, без попередження!
   Правда, з Iваном Сергiйовичем усе було зручно, де б вони не  опинились,
таким вiн був спокiйно тактовним, чулим i уважним. У його присутностi  усе
якось само собою ставало на сво? мiсце i нiхто не мiг потрапити в  нiякове
становище.
   Коли вона так категорично вирiшила, що по?де до Дрездена, вiн сказав:
   - Я здам вас у Дрезденi Рейхелям, i тодi  вже  по?ду  до  Парижа.  Панi
Рейхель, Марiя Каспарiвна, виросла в сiм'? Герцена,  з  ним  i  за  кордон
при?хала й вийшла замiж за свого вчителя музики, нiмця Адольфа Реихеля,  i
з ними згодом пере?хала на його батькiвщину. Я знав ?? ще  дiвчиною,  звик
бачити завжди з матiр'ю Герцена i його дiтьми. Зда?ться, вона була  ближча
з ними, нiж з його дружиною Наталi. Взагалi член ?хньо? сiм'? - як, чому -
не пам'ятаю. Я тодi мало звертав на не? увагу,  вiрнiше,  не  зосереджував
уваги. Для мене було досить того, що член герценiвсько?  родини.  Значить,
людина  своя!  Тепер  ??   чоловiк   Рейхель   -   директор   Дрезденсько?
консерваторi?. Я давно ?х не бачив.
   "Певне, i Герцен давно ?х не бачив, - думала Марiя, сидячи  в  затишнiй
невеличкiй  ?дальнi.  -  Певне,  тiльки  старi,  давнi  спогади  з'?днують
легендарного  вигнанця  з  цi?ю,  мабуть,   помiркованою,   добропорядною,
надзвичайно милою, культурною нiмецькою родиною".
   Марiя Каспарiвна пригощала  кухеном,  кавою,  дуже  гостинно,  але  без
метушнi, дивилась уважно й привiтно на Марiю.
   "Марiя Олександрiвна вперше за кордоном", - сказав Тургенев, знайомлячи
?х. Тож стiльки ще перед нею вiдкрить, насолоди...
   ...Вона, Марiя Каспарiвна, такою ж молодою  опинилася  з  Герценами  на
чужинi? Нi, ще молодшою.
   Як давно це було! Скiльки рокiв минуло? Дванадцять? Тринадцять? I  яких
рокiв!
   Сорок сьомий рiк в Iталi?. Сорок восьмий у Парижi. Цiлого  життя  вартi
тi роки. Потiм загибель дорого? добро? Лу?зи Iванiвни - матерi Герцена - i
маленького його сина, глухонiмого вiд народження,  але  дуже  розумного  i
гарного. Хлопчик ??, Марiю Каспарiвну,  любив  бiльше,  нiж  рiдну  матiр,
Наталi... Потiм особиста трагедiя в життi AI - так звали замолоду  Герцена
сво?, - смерть Наталi. Дiти Герцена - Саша, Тата, Ольга - опинились на  ??
руках. Марiя Каспарiвна вже  була  одружена.  Потiм  сво?  дiти,  турботи,
смерть малятка. Яке довге-довге, з вибо?нами, з труднощами, життя.
   I надзвичайнi роки...
   ...А по?хала молодим, дурним дiвчам,  гадала  -  на  пiвтора  року.  I,
певне, вже нiколи не повернеться...
   ...Що чека? цю молоду, з живими, цiкавими до всього  очима  жiнку,  яку
привiв Iван Сергiйович?  А  як  вiн  сам  постарiв,  зовсiм  сивий.  Марiя
Каспарiвна пам'ята? його з Москви i особливо з Парижа. Тодi, у 1848  роцi,
вони весь час були разом - Герцени, Тургенев, Тучкови  -  шматочок  Росi?,
тодi вiдчувала: батькiвщина поряд.
   А з Адольфом Тургенев знайомий ще ранiше. Ще коли  зовсiм  юним  слухав
курс фiлософi? у Нiмеччинi. У них  був  спiльний  друг  -  Бакунiн.  Марiя
Каспарiвна спитала Тургенева:
   - Новини про Мiшеля Бакунiна, певне, зна?те,  про  його  торiшнiй  лист
Герцену й  Огарьову,  в  якому  вiн  повiдомля?,  що  одружився  з  дочкою
засланого поляка?
   - Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у
Лондонi.
   - Так от, вiн писав, що живий,  здоровий,  -  каже  Рейхель.  -  Як  не
пiзнати Мiшеля по цих словах! "Я вас люблю, i пам'ятаю, i вам, рiвно як  i
собi, лишаюсь незмiнно вiрним". Яка доля... Вже, певне, нiколи не побачимо
його навiч, не почу?мо. Що  лишилось  вiд  його  буйно?,  лев'ячо?  гриви?
громоподiбного голосу? Перед мо?ми очима вiн  завжди  в  позi  нестримного
оратора, i я немов чую його полум'яну промову.
   - В якiй вiн абсолютно не зважа? на реальну  дiйснiсть,  можливостi,  -
докинув Iван Сергiйович, - та й не зна? i  не  дума?  нiколи  про  них,  i
навiть про завтрашнiй день.
   - Але запалю? всiх, - мрiйно мовить Рейхель. - Хiба можна  уявити  таку
людину прикутою ланцюгом до стiни одиночно? камери? Десять  рокiв  фортецi
австрiйсько?, вашо?, росiйсько?! I  от  тiльки  опинився  на  засланнi,  в
Сибiру, - це теж неволя, жандарми, але вiдносно, порiвнюючи з ланцюгами  i
фортецею, легша, - i вже пише: "Я мiцний, я щасливий, я вiрний собi".
   - Адольф  його  дуже  любив,  -  зауважу?  Марiя  Каспарiвна.  I  знову
диву?ться Марiя: "Як могли  бути  друзями  цей  тихий  музикант  i  бунтар
Бакунiн?"
   - Адольф не був його послiдовником, - веде далi Марiя Каспарiвна, - ну,
а на мене, звичайно, найбiльший вплив мала твереза, ясна, непорiвняна нi з
чим  багатогранна  думка  Олександра  Iвановича.  Йому  я  завжди   вiрила
беззаперечно, бо не можна було не вiрити людинi,  яка  намагалась  охопити
все сво?м зором i безстрашно докопуватись iстини.
   - А вiд нього, вiд Олександра Iвановича, ви давно ма?те вiстi? -  пита?
Iван Сергiйович.
   - Майже щодня! - з задоволенням каже Рейхель.
   - Ну, вже й щодня! Ти перебiльшу?ш, Адольфе, - перебива? його дружина.
   - Я ж сказав "майже". Вiн постiйно пише Марiхен. Ще б пак!  Зна?те,  як
Герцен ?? назива?? "Начальник штабу вольного росiйського слова".
   Марiя здивовано дивиться.  Ця  дбайлива  господиня,  видно,  педантично
розмiрено-iдеальна господиня  iдеально?  нiмецько?  родини,  -  "Начальник
штабу вольного росiйського слова"?!
   Марiя Каспарiвна всмiха?ться i маха? рукою.
   - Це надто високе звання. Я просто  скромна  технiчна  помiчниця,  своя
людина, старий друг сiм'?, якому все чисто можна довiрити.
   - I яку Iскандер зве сестрою! - з гордiстю каже Рейхель.  Марi?  раптом
захотiлось присунутися ближче до господин!  дому,  притулитись  до  плеча,
обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мiй, господи! От не  чекала
цього! Але, певне, саме такi скромнi, надiйнi люди i потрiбнi, щоб  великi
справи творилися. Без таких саме не обiйтись  -  стриманих,  надiйних,  не
балакучих.
   - А хiба ви не по?дете в Лондон? - спитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
   - Обов'язково по?ду влiтку.
   "I я обов'язково по?ду влiтку", - подумала Марiя.
   - Певне, вiн i уявити не може, яко? сили набув у Росi?. Та й  ви  цього
не уявля?те, Марi? Каспарiвно. Чи ? де куток зараз, куди б не долiтав його
дзвiн? Як усi жадають не тiльки прочитати, а й  самим  написати  туди  про
все, що робиться у нас, i якимись невiдомими стежками все  досяга?  вiрно?
адреси - i туди, в Лондон, i  до  нас,  до  матiнки  Росi?.  Адже  те,  що
привозять йому старi друзi, - це лише малесенькi крихти!
   Адольф Рейхель, ледь усмiхнувшись, глянув лукаво на  дружину,  а  та  й
бровою не повела. Марiя почервонiла, внутрiшньо  захвилювалась  -  адже  й
вона везе щось, що наказано ?й передати в руки  дзвонаря,  якщо  побачить.
"Хай  продзвонить",  -  так  просив  Iлля  Петрович   Дорошенко,   учитель
математики, соромливий, закоханий.
   Уклiнне вiтання наказував передати i Тарас Григорович, ?й наказував, не
Опанасовi.
   - У цiй  дiяльностi  розгорнулась  уся  його  натура,  -  мовила  Марiя
Каспарiвна, - весь блиск i глибина його думки. Коли вiн стiльки пережив  i
пiсля розчарувань 1848 року i особистих драм мав  силу  сказати:  "Замiсть
слiз я хочу писати". Вiн завжди часто повторював рядки Гете:

   Mut verloren -
   Alles verloren
   Da nicht's besser
   Nicht geboren.
   (Мужнiсть загубити - все загубити.
   Краще тодi й не родитися (нiм. ).

   - Що ж, тiльки тi досягають великого, котрi  уявляють  перед  собою  ще
бiльше i вiрять у можливiсть його здiйснення. Олександр Iванович зве  свою
роботу "кротовою". Коли вiн повiдомив мене про початок сво?? друкарнi, вiн
писав: "Лапи чешуться". Менi здалося, це необхiдно насамперед  для  нього,
врятувати сво? життя, особисте життя вiд розпачу. Але ж у нього нiколи  не
було  межi  мiж  особистим  i  загальним,  -  проникливо  говорить   Марiя
Каспарiвна.
   - А яку чудесну справу вiн розпочав, що друку? ту пота?мну  лiтературу,
тi вiршi й пiснi, якi ще з декабристiв, та й ранiше, нишком переписували й
вивчали напам'ять, - сказав  Iван  Сергiйович.  -  Пам'ята?те,  як  Пушкiн
писав:

   Я спрятал потаенну.
   Сафьянную тетрадь,
   Сей свиток драгоценный,
   Веками сбереженный
   От члена русских сил,
   Двоюродного брата,
   Драгунского солдата
   Я даром получил.
   Ты, кажется, в сомненьи...
   Нетрудно отгадать!
   Так, это сочиненья,
   Презревшие печать.

   - Я не пам'ятаю цього у Пушкiна, - зашарiвшись, призналася тихо Марiя.
   - Це його "Городок", -  немов  мiж  iншим  пояснив  Тургенев,  i  Марiя
заспоко?лась. - Вiн i сам про сво? вiршi писав:
   "И Пушкина стихи  в  печати  не  бывали.  Что  нужды?  Их  и  так  иные
прочитали". "Что нужды?" Хiба ми не читали  в  списках  i  не  знали  його
послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К  Чаадаеву"?  Та  хто  ж  з
молодi, з нашого оточення не переписував ?х? А в "Полярной  звезде"  вони,
нарештi, надрукованi!
   - А ви, Iване Сергiйовичу, як i ранiше, можете  Пушкiна  цiлi  сторiнки
напам'ять читати? Пригадую, в Парижi - вас тiльки попроси, i ви нiколи  не
вiдмовля?тесь, - пригадала Марiя Каспарiвна.
   - Я й тепер не вiдмовляюсь, - добродушно засмiявся Тургенев.
   - Я страшенно  люблю  поезiю,  -  раптом  соромливо,  якось  подiвочому
сказала Марiя Каспарiвна, - хоча сама нiколи двох рядкiв не могла стулити.
Але Пушкiн ще з дитинства увiйшов у мо? життя.  Я  була  таким  сибiрським
ведмежам, - вона повернула голову до Марi?,  -  народилася  в  Тобольську.
Скiльки тисяч верст до ?вропи,  до  того  стовпа,  що  сто?ть  на  межi  з
Сибiром! Пошта,  газети,  журнали  мiсяцями  йшли,  а  втiм,  врештi  таки
доходили.  Тодi  тiльки  вперше  почав  друкуватися  "Евгений  Онегин".  У
Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" - засланих так звали,  серед
них багато людей освiчених, розумних, культурних. У нас усi бували  -  усi
рiвнi. Так от "Евгения  Онегина"  з  захопленням  завжди  вечорами  вголос
читали, чекали нетерпляче продовження. В журналi вiн спочатку  друкувався,
цитували до речi й не до речi.
   Марiя Каспарiвна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячi верств! Тисячi
верств навiть до Вятки. А у Вятцi  -  було  ?й  тодi  дванадцять  рокiв  -
зустрiч з засланим Олександром Iвановичем Герценом. Вiн працював тодi  там
з ?? старшим братом i умовив вiдвезти ?? до Москви, до його родини.
   Незручно, що вона замовкла.

   * * *

   - Ви й тепер не вiдмовля?тесь? - перепитала Марiя Каспарiвна Тургенева.
Вiн зрозумiв без зайвих слiв, як вона скучила за рiдною мовою,  за  рiдною
поезi?ю. А кожному руському - хто рiднiший за Пушкiна?
   Вiн глянув чомусь на Марiю i  побачив,  що  вона  також  це  зрозумiла,
розумна, мила Марiя Олександрiвна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
   - Почитайте Пушкiна! - сказала вона,  нiба  маючи  право  па  дозвiл  i
наказ.
   - Гаразд. I не тiльки з пота?мно?. Просто мо?  любимi.  Але  перше  для
вас, Марi? Каспарiвно. - Вiн з  повагою  схилив  свою  посрiблену  сивиною
голову. - На згадку, як ви в Сибiру читали уперше  "Евгения  Онегина".  Не
бiйтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тiльки посвяту.
   - О, що ви, - заперечив Рейхель. -  Це  така  музика  для  мене  -  ваш
Пушкiн, а для Марiхен - найкраща насолода!

   Не мысля гордый свет забавить,
   Вниманье дружбы возлюби,
   Хотел бы я тебе представить
   Залог достойнее тебя... -

   почав читати Тургенев, i Марiя Каспарiвна слухала заворожено. Та Марiя,
Маруся Марковичка, знала - вiн чита? i для не?, i  ?й  зда?ться,  що  вона
вперше чу? цi вiршi. Адже ж вона ?х колись  читала,  правда,  дуже  давно,
може, в пансiонськi роки.

   ...Воспоминания безмолвно предо мной
   Свой длинный развивают свиток...

   * * *

   А ця "Элегия"? ?? треба читати i перечитувати наодинцi. Чому  вона  так
давно не перечитувала i не вiдчувала цi?? насолоди? Чому вiн одбира?  такi
сумнi? Адже Пушкiн - саме життя, радiсть, жадоба життя? Нi,  нi,  вони  не
сумнi, вони про його творчiсть, його власну, турген?вську...

   ...Но не хочу, о други, умирать;
   Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
   И ведаю, мне будут наслажденья
   Меж горестей, забот и треволненья;
   Порой опять гармонией упьюсь,
   Над вымыслом слезами обольюсь...

   Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
   Звичайно,  вiн  для  не?  чита?  i  "Пророка",  i  "Поэта",  але  Марiя
Каспарiвна просить прочитати "Анчар".  Той  вiрш,  що  в  його  прекраснiй
новелi "Затишье".
   - Ти пам'ята?ш, Адольфе, я читала тобi ??, перекладаючи, як  могла,  на
ходу. I ще, будь  ласка,  оту  улюблену  мою  "Грузинскую  песню"!  Ви  не
втомились, милий Iване Сергiйовичу?
   - Що ви! Але вже досить пiзно. Марi? Олександрiвнi  з  дороги  вже  час
вiдпочити. Треба повертатись до готелю.
   - Менi не хочеться. Тут так добре, - щиро призналась Маруся.
   Та, звичайно,  треба  йти,  що  правда,  то  правда.  Може,  й  Богдась
прокинувся...
   - Завтра зранку до нас, - наказала Марiя Каспарiвна. - Вашого  хлопчика
познайомимо з мо?м Сашею, пiдшука?мо вам помешкання поблизу, я знаю славну
стареньку, яка зможе приходити допомагати.
   - А хлопчика можна навiть тимчасово до школи  влаштувати,  куди  й  наш
Саша бiга?, - вставив Рейхель.
   - Ну, про це все завтра, не  турбуйтеся,  Iване  Сергiйовичу,  ми  вашу
Марiю Олександрiвну влашту?мо. Поки чоловiк ??  при?де,  ми  постара?мось,
щоб не сумувала i все було гаразд.
   "Вашу Марiю Олександрiвну",  -  про  себе  засмiялась  Марiя,  -  немов
справдi Iван Сергiйович за не? вiдповiдальний, а  тепер  вони  перед  ним.
"Щоб не сумувала, поки чоловiк при?де". Соромно як! Вона й не згадала його
за цiлiсiнький вечiр. Але як добре усе. Шкода тiльки, що  Iван  Сергiйович
?де до Парижа.
   - Менi так шкода, що ви ?дете! - сказала вона, прощаючись  коло  дверей
свого номера в готелi.
   - I менi. Я звик до вас за цi днi. - Вiн потиснув мiцно обидвi ?? руки.
- Я вам писатиму.

   * * *

   Подружжя Рейхель схвильоване, але нiхто  цього  не  помiтив,  крiм  них
самих, якi вже так добре знають одне одного, що не тiльки слiв,  а  навiть
найменших зовнiшнiх проявiв не потрiбно.
   Марiя  Каспарiвна  зна?:  вiн  зараз  тихенько,  навшпиньках  зайде  до
дитячо?, погляне на хлопчикiв:  Сашу  -  звичайно,  першого  вони  назвали
Олександром - i маленького Ернста, потiм пiде до себе, до свого  рояля,  i
гратиме пiанiссiмо Шумана i Шуберта, i хвилюватиметься про себе, чи  добре
вiн зробив, що вiдiрвав дружину вiд батькiвщини, вiд матерi, рiдних.  Одна
найближча людина хоч не на такiй далекiй вiдстанi,  але  теж  не  в  змозi
побачитись, коли хоче, - Герцен. Але нi Рейхель, нi його дружина, звичайна
проста росiйська жiнка, не знають i не уявляють  усi??  мiри,  усi??  ваги
того, що робить вона для всiх росiйських людей.
   От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки,  ковдрочки,  пiшла
до себе. Сiда? за невеличкий робочий  столиксекретер,  вийма?  з  шухлядки
невеличку шкатулку, згори вишивання, вiзерунки - вона  ж  рукодiльниця,  -
пiд ними - останнiй  лист  AI.  Листи  з  Росi?  до  нього.  Уважно  чита?
розпорядження Герцена:
   "Надiшлiть циркуляри про пияцтво,  попечителiв,  про  Пушкiна  i,  якщо
цiкаво, справу Огризки (Ви зна?те, що його врятував вiд в'язницi Тургенев,
вiн писав до государя - ач який?)".
   - Ач який! - здивована Марiя Каспарiвна. - Анi  слiвця  про  це!  Треба
буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись i взяти дещо для AI.
   "Чекаю з нетерпiнням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповiдь  з
приводу вiйни (я за вiйну i проти Австрi?) i прочуханка "Современнику".
   Що це вiн вигадав? Адже "Современник" найпередовiший  журнал  у  Росi?.
Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим - то  особистi
справи, i навiть не його, а Огарьових,  хоча  у  них  не  може  бути  щось
вiдокремлене. Але ж як поета вiн цiну? Некрасова,  надрукував  навiть  цей
надзвичайний вiрш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
   "Прощавайте. Дiти цвiтуть. Погода у нас от яка: з початку  квiтня  дощ,
туман i мла".
   Значить, треба переглянути "Колокол" i перейти  до  листiв  з  Росi?...
Деякi з них докладнi, великi, деякi просто замiтки, дописи  -  i  все  про
страшнi справи: злочини у помiщикiв, зловживання урядовцiв у рiзних кутках
Росi?.
   Кожен лист  мандру?  по  кiлькох  адресах,  i  найпильнiша  полiцiя  не
здогаду?ться вже кiлька рокiв, що  бiльшiсть  ?х  пересила?ться  через  цю
адресу,  збира?ться  тут,  в  квартирi  тихого,  добропорядного  директора
Дрезденсько?  консерваторi?,  в  рукодiльному  столику  його  дружини.   У
Дрезденi нiмцi навiть не знають, що Марiя Каспарiвна з Росi?, бо  при?хала
вона з чоловiком вже давно  з  Парижа.  Марiя  Каспарiвна  зараз  дбайливо
розбере останню пошту, помiтить, якими шляхами  вирушать  вони  далi,  щоб
потрапити тiльки в руки AI. Цi - надiслати на  адресу  Трюбнера,  власника
друкарнi, в якiй друку?ться герценiвська преса. А от  записочки  AI,  його
вiдповiдi без звернення - вона мусить знати, кому вони адресованi i як  ?х
надiслати в Росiю...
   ...Яка мила ця молода письменниця, у  не?  загорiлись  очi,  коли  мова
зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в  Росiю,  нею
можна буде, мабуть, також дещо передати.
   "Ох, боже мiй, - написав  ?м  Герцен  у  першi  роки  народження  сво??
"вольной печати", - якби в мене в Росi?  замiсть  усiх  друзiв  була  одна
Марiя Каспарiвна, - все було  б  зроблено".  Зараз  уже  багато  невiдомих
анонiмних помiчникiв, але вiдповiдальностi з Марi? Каспарiвни не  знято  i
роботи ще додалось. Звичайно, - дума? Марiя Каспарiвна, - вiн перебiльшу?,
i чоловiк перебiльшу? ?? роботу. Вона ж росiянка, ?й  пощастило,  що  вона
виросла коло нього, жила в атмосферi його великих iнтересiв i  з  "собачою
вiдданiстю", як сама каже,  робить,  що  може,  не  дуже  вплутуючи  в  це
Рейхеля.
   ...От чоловiк  перейшов  вiд  Шумана  до  власних  iмпровiзацiй.  Марiя
Каспарiвна  вiдiрвалась  вiд  паперiв.  Замислилась.  Дивне  життя  кожно?
людини. Але  треба  швидше  закiнчити,  пiдготувати  що  можна  для  Iвана
Сергiйовича i лягати. День почина?ться завжди  дуже  рано.  Трудовий  день
матерi, ретельно? господинi, помiчницi  чоловiка  i  -  "Начальника  штаба
русского вольного слова". Вона добродушно всмiха?ться на це прiзвисько. Що
казати-Марi? Каспарiвнi це при?мно чути вiд Герцена.



   5

   Добре,  коли  з  письменником   знайомляться   спочатку   по   книжках.
Трапля?ться, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсiм iншим, нiж
вiн ? в дiйсностi. Але ж  справжнiй  вiн  такий,  яким  з'явився  у  сво?х
творах, - там його думки, душа, почуття, коли й не пише про  себе.  Немало
знайомих (жiнок, жiнок  особливо!)  дивувалися-хiба  ця  проста,  мовчазна
жiнка i ? автор "Народних оповiдань"?
   Часом Марiя дума?: "Ой, не треба було згоджуватися на пропозицiю  Iвана
Сергiйовича передати свою  книжечку  Герцену.  Ну,  потiм,  пiзнiше,  коли
по?хала б у Лондон  з  Опанасом,  який  тепер  з  нею  у  Дрезденi,  може,
подарувала б...
   Але що я, господи, звичайно, краще,  коли  вiн  спочатку  побачить  мою
книжечку, мо? найдорожче i найщирiше в свiтi, не менше  за  Богдасика,  не
менше, i хай буде так, як буде, i, звичайно, краще,  коли  з  письменником
спочатку знайомляться з книжок, а потiм уже бачать на власнi очi. Особливо
з письменницею, з жiнкою - тодi байдуже, яка вона як жiнка". Вона ж  зна?,
не раз чула ущипливе шепотiння: "Що в нiй гарного i  що  в  нiй  знаходять
чоловiки?"
   Вона раптом весело засмiялась:
   - Щось та знаходять!
   Але Герцен? Звичайно, вона хвилю?ться, як прийме Герцен ?? книгу.

   * * *

   - Вона дуже гарна? - спитала Наталя Олексi?вна Огарьова, i в ?? тонi  i
в поглядi вже вiдчувалося, що вона наперед зна?:
   Тургенев  вiдповiсть  захоплено:  "Надзвичайно  гарна".  I  тодi   вона
скептично зауважить: "Ну, звичайно, вся Справа  в  красi  жiнки,  а  не  в
талантi".
   - Нi, - спокiйно вiдповiв Тургенев, - вона зовсiм не  красуня.  Але  це
поетична, щира i розумна iстота,  та  ще  й  з  великим  почуттям  гумору,
властивим укра?нцям.
   - Ти зачарований нею, ти можеш у жiнцi знайти такi iдеальнi риси,  такi
неоцiненнi скарби, про якi вона й не гада?. Що ж до жiночого оточення - ти
невиправний! - засмiявся Герцен. - Усi  друзi  знають:  воно  тебе  завжди
приваблю? дужче, нiж оточення чоловiкiв.
   - Що правда, то правда, -  в  тон  йому  вiдказав  Тургенев,  -  але  ж
погодься, товариство чоловiкiв без присутностi  добро?  i  розумно?  жiнки
подiбне до важезно? валки з немазаними колесами, якi роздирають  вуха  вiд
нестерпного одноманiтного рипу.
   Вiн хотiв додати щось про присутнiсть з  ними  Наталi  Олексi?вни,  але
помiтив ?? пiдозрiливий  ревнивий  погляд,  стуленi  мiцно  тонкi  губи  i
замовк. "Шпиговальна голка, - подумав вiн, - як змiнилася!"
   Колись у Парижi у 1848 роцi вiн з нею навiть приятелював. Вона була юна
дiвчина, палка, експансивна, закохана в дружину  Герцена  Наталi,  ?й  вiн
присвятив  тодi  свою  п'?су.  Вiн  з  Анненковим  постiйно  докучали   ?й
жартiвливим запитанням, - хто з них двох ?й бiльше подоба?ться i  за  кого
вона б швидше вийшла замiж. Як давно це було! Що трапилось  з  нею?  Тепер
вона не викликала анi приязнi, анi симпатi?.  Найменшого  вiдблиску  щастя
або задоволення не з'явля?ться на обличчi, навiть  коли  трима?  на  руках
маленьку дочку. Лише занепоко?ння.
   Але й вона трохи розвеселилась, коли Iван Сергiйович за  вечiрнiм  ча?м
розповiдав з сво?ю  неперевершеною  майстернiстю  рiзнi  iсторi?.  "При?де
родич - i в будень свято". Хай сперечання, незгоди, та однаково  -  при?зд
Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена i його сiм'?.
   Цього разу сперечань майже не  було,  обидва  жили  чеканням  того,  що
от-от, нарештi, ма? здiйснитися на батькiвщинi - скасування крiпаччини,  i
хотiлось  розпитати  про  все.  Не  бачились  майже  рiк.  Тургенев  довго
перебував у Росi?, в сво?му Спаському, в Москвi, в Петербурзi.
   - Я цi?? зими поринув, мiж iншим, в укра?нське життя, - сказав вiн. - У
Петербурзi цiла колонiя укра?нцiв i укра?нок. Крiм панi  Маркович,  автора
книжки, яку я тобi привiз, я познайомився з укра?нським поетом  Шевченком,
вiн повернувся з заслання, десять рокiв був у солдатах за Каспi?м. Ти  про
це, певне, зна?ш ще вiд Савича, учителя тво?? Тати, його двоюрiдного брата
також було заарештовано тодi. Але це було ще у 1847 роцi.
   - Так, я дiзнався тодi про ?хн? Кирило-Мефодi?вське братство в  Парижi.
Дуже мало донеслося до нас. Укра?на завжди викликала в мене iнтерес.
   - От i я зацiкавився, познайомившись з петербурзькими укра?нцями. Майже
всi вони дуже милi, лiберальне настро?нi, - вiв Тургенев.
   - А молода  нова  письменниця  наймилiша?  -  спитала  iронiчно  Наталя
Олексi?вна.
   - О, так, вона була окрасою цього гуртка.  Я  помiтив,  в  укра?нцiв  ?
сво?рiдний iдеалiзм i твердiсть, вельми привабливi.
   - I ти, i ви всi зна?те, я  не  раз  писав  про  укра?нцiв,  бо  багато
мiркував над цим поетичним волелюбним народом, - гаряче, як  завжди,  коли
хотiв швидше подiлитися сво?ми думками, заговорив Герцен. - Вiки боротьби!
Але в цiй боротьбi, я  писав  про  це,  два  стремлiння,  два  протилежних
потоки: шляхетства, панiв i нижчого шару - народу, козакiв.  Я  писав  про
запорожцiв. Запорозька Сiч явля? собою дивовижне явище  витязiв-мужикiв  -
рицарiв чорного народу. Про це не можна забувати.
   - А мова укра?нська сповнена поетично? грацi?  i  чарiвливостi  i  тому
досить важка для перекладу, - вставив Тургенев.
   - З мовою, на жаль, я знайомий мало.  Але  ж  ми  зна?мо,  як  укра?нцi
люблять перекази,  пiснi  про  сво?  незалежне  волелюбне  козацтво.  Свою
незалежнiсть,  хай  дику,  але  республiканську,   демократичну,   Укра?на
вiдстоювала вiки i не складала збро?, коли шматували ??  польська  шляхта,
турки, татари. Особливо складнi вза?мини були з поляками.  Укра?на  цiлком
добровiльно при?дналась до Великоросi?, а Катерина, ця баба-бабариця,  яка
роздавала землi з  людьми  сво?м  полюбовникам,  закрiпачила  цей  вiльний
чудесний народ.
   - На щастя, сторiччя  крiпацтва  не  знищили  дощенту  все  поетичне  й
волелюбне, - мовив Огарьов, завжди меланхолiйний, тихий, особливо поряд  з
гарячим, енергiйним Герценом.
   - Якщо ти, - звернувся Герцен до Тургенева, - ти ж зна?ш, яким майстром
в  лiтературi  я  вважаю  тебе,  зупинився  i  сам   переклав   оповiдання
укра?нсько? письменницi, напевне, вони вартi того.
   - Ну до чого тут майстер,  -  замахав  руками  Iван  Сергiйович.  -  Ти
прочита?ш i сам побачиш.
   Як добре, що сьогоднi за столом не було нiяких суперечок, що так  часто
виникали при зустрiчах з друзями, i друзi  раптом  ставали  "колишнiми"...
Зараз усi, навiть дiти, дiвчатка Тата i менша Ольга, не хотiли йти  спати,
поки був Iван Сергiйович. Крiм того, Герцен не так давно дiзнався про лист
Тургенева царевi з приводу арешту редактора  польського  журналу  Огризка.
Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
   Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
   - I я, i ти листу?мося з Олександром  Миколайовичем.  Правда,  з  нашо?
дзвiницi я з ним i з його родиною  бiльше  запанiбрата  i  одвертiше,  без
усяких церемонiй!
   - Iнколи ти переборщу?ш, - зауважив Тургенев. - Не забувай,  зараз  вiд
нього багато залежить у справi визволення.
   - Ти зна?ш, що i я в першi роки його царювання чекав вiд нього  швидких
рiшучих дiй, але боюсь, що ми поклада?мо багато марних  надiй,  -  похитав
головою Герцен, - а за лист про Огризка... я був  щасливий,  щасливий,  що
саме ти це зробив.
   - Не перебiльшуй, будь ласка, мо?? ролi i мого значення, - зупинив його
Iван Сергiйович.
   Дивно, з роками, чим бiльше зростала популярнiсть, слава Тургенева, тим
бiльшою щирою скромнiстю вiн сам вiдзначався  у  сво?й  лiтературнiй  i  в
громадськiй дiяльностi. Це помiчали всi його  близькi  знайомi,  усi  його
друзi. Та всi також  знали,  як  Iван  Сергiйович  непомiрно  захоплю?ться
"молодими" талантами, допомага? ?м i як часто вони зовсiм не виправдовують
його надiй.
   Цiкаво, цiкаво, чи  ця  тоненька  книжечка  укра?нсько?  письменницi  з
дивним псевдонiмом "Марко Вовчок"  не  чергове  захоплення  доброзичливого
Тургенева?
   - Почитай,  почитай,  -  вгадавши  думки  Олександра  Iвановича,  мовив
Тургенев, - а тодi вже скажеш, чим повi? тобi в тво?х лондонських туманах.

   * * *

   Хiба могли б у туманах Лондона або  на  петербурзьких  болотах  вирости
такi свiжi лiсовi квiти?
   Оце було перше вiдчуття - вiдчуття свiжих пахощiв, променисто? ранково?
роси.
   Вже давно всi спали в домi, а вiн,  наче  захлинаючись,  наче  ковтаючи
свiже степове повiтря  далеко?  рiдно?  батькiвщини,  перегортав  сторiнки
маленько? книжечки. Одразу виникло  бажання  -  швидше  прочитати  вголос.
Кому? Перш за все сво?м дочкам,  сво?м  дiтям,  дiтям  вигнанця  з  рiдно?
землi, щоб вони ?? вiдчули, щоб ще краще зрозумiли, чому  все  життя  сво?
вiн,  ?хнiй  батько,  присвятив  боротьбi  за  долю  цих  битих,  сiчених,
згвалтованих  дiвчисьок,  цих  терплячих  страдниць  матерiв,  цих  вiрних
одчайдушних жiнок, про яких з такою чулiстю, наче сестра,  кревна  сестра,
пише  Марко  Вовчок.  Який  обвинувальний  акт!  О.т  у  цьому,  в   такiй
лiтературi, в таких письменниках, запорука порятунку батькiвщини!
   Швидше, швидше побачити ??! Яке недоречне питання невитримано? Наталi -
чи красива ця жiнка? Яке це ма? значення? Вона вже стала йому другом!
   До  ранково?  кави,  на  яку  вiн  просив  прийти   обов'язково   Iвана
Сергiйовича, вiн вбiг збуджений, бадьорий, енергiйний.
   - Це незрiвнянно! Тата! Я прочитаю тобi  сам  цi  оповiдання!  Огарьов!
Марко Вовчок посяде славне мiсце в нашiй лiтературi. Я просто жадаю бачити
Марка Вовчка!



   6

   ...Пошли,
   Пошли менi святе? слово,
   Свято? правди голос новий!
   Т. Шевченко

   Хiба листи були нещирi й неправдивi? Адже краще зовсiм не  писати,  нiж
найближчим людям писати неправду або просто "для  годиться".  Так  чому  ж
зовсiм рiзне, вiдмiнне писалося в ?? листах?
   "Учора одiбрала Ваш лист,  добрий  та  щирий  мiй  Тарасе  Григоровичу.
Тiльки шкода, шо Ви менi не сказали, куди се Ви замислились втiкати  i  де
будете менi мачухи шукати?"
   (Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха ?й
буде, а не мати!)
   "Жити у Дрезденi добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Бiльше тут зробиш
у мiсяць, як де-небудь у два роки".
   Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще  там,
у Немировi та в Петербурзi.
   Але ж хiба неправда той сумний рядок у листi Iвану Сергiйовичу?
   "Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось".
   Вона працю? щодня, навiть бiльше, нiж дома, але  ж  вона  незадоволена.
Нi, незадоволена.
   Отак  швидко  написала  кiлька  нових  оповiдань,  а  перечиту?  i  все
порiвню?: а чи кращi вони за першi, тi, "Народнi оповiдання",  що  здобули
?й несподiвану славу? Тi немов вилились, немов вiддих легкий  вилетiли,  а
тепер хочеться i ширше, i глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти
?й новi слова,  тон,  щоб  виявити  складнi  людськi  почуття,  не  тiльки
користатися готовими, хай найчудовiшими образами з пiсень. I  ?й  хочеться
поширити коло сво?х геро?в. I знайти ?хню мову. ?хнi слова, ?й не вистача?
чогось, щоб бути задоволеною. Iван Сергiйович зрозумiв,  що  саме  цi  два
рядки  про  власне  незадоволення  -  головнi   в   листi   серед   рiзних
iнформацiйних новин.
   "Ви пишете, що у вас поки що справа не кле?ться. Це трапля?ться з  двох
причин. Вiд утоми й  неохоти  або  вiд  того,  що  людина  вступа?  iнколи
непомiтно для себе в нову добу розвитку i ще не знаходить  нових  слiв,  а
старi не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокiйно й вiрно".
   Вiн точно зрозумiв - ?й треба було нових слiв, так само,  як  i  нового
життя.
   Звичайно, тут було "тихо i добре", i як добре вiдпочив би  вiд  усього,
що пережив, рiдний Тарас Григорович,  подивився  б  на  свiт.  побачив  би
рафаелiвську Мадонну, свою улюблену Марiю,  образ  яко?  плека?  усе  сво?
творче життя i замислив написати велику поему.
   Але ж ?й, живiй Марi?, земнiй жiнцi, ще  нема  чого  вiдпочивати.  Хiба
справдi вона при?хала за кордон тiльки для того, щоб лiкуватися за методою
лiкаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом,  на  якi  води
?хати, якi ванни  приймати,  та  разом  з  iншими  при?жджими  обов'язково
оглядати всi примiтнi пам'ятки, музе?, старовиннi церкви, галере?, будинки
славетних людей i середньовiчнi замки!?
   Добре, коли збира?ться невеличке товариство, в якому зовсiм не потрiбно
трафаретне виявляти захоплення, але iнколи  вплута?ться  якась  настирлива
дамочка, яка вважа? ознакою вищо? культури закочувати очi, голосно зiтхати
i при цьому сiпати всiх сусiдiв за рукава, бо без не?, певне, нiхто  б  не
звернув уваги на "цей шедевр",  "цю  божественну  красу",  "цi  неповторнi
лiнi?" - нiби вона одна зряча, а рештi заслiпило.
   Маруся зна?: до Дрезденсько? галере? треба ходити самiй ще i ще  раз  i
там стояти мовчки перед Мадонною, ?й спадають на думку рядки з "Неофiтiв",
що переписав ?й Тарас Григорович на дорогу.
   Маруся дивиться, не  зводячи  очей,  i  дума?:  вона,  та  свят  Марiя,
сповнена найсвятiших материнських почуттiв, вiдчува?, що  щось  незвичайне
буде з ?? дитиною, в ?? очах i сум, i любов, i вiдданiсть. Але ж хiба вона
зна? про Голгофу?
   Нi з ким не хочеться говорити про  Мадонну,  отак  стояти,  i  дивитись
самiй, i ставати причетною до iншого, вищого життя.
   Тут, у Дрезденьскiй галере?, вона любить постояти  .ще  в  однiй  залi,
коло картини, бiля яко? гiди й туристи  мало.зупиняються,  -  картини,  що
зображу? ?вангелiста Iоанна. Вона звикла,  що  на  iконах,  в  пiдручниках
"Закону божого", на молитовниках ?вангелiсти старi, а художник  Гварiччiнi
написав Iоанна молодим, сповненим сили  творчости  й  натхнення.  Хочеться
думати, Що вiн був таким насправдi - письменником з палкою вiрою i любов'ю
до слова, бо це ж саме вiн наливав, що "вначале  б?  слово"  i  "слово  б?
бог".
   "Боже ж мiй, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в  мене,  як  я
хочу".
   Вiн правий, Iван Сергiйович, що нема? нових слiп, а старi не годяться.
   I, як завжди, пишеш одне оповiдання, а вже майорять  образи  iншого,  i
гада?ш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закiнчити,  а  оте,
друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже  не  да?  спокiйно  жити.  Та  й
взагалi про який спокiй можна думати, коли пишеш? Чуднi люди! Вони  iнколи
дивуються, що сидить Марiя i мовчить. Коли б  знали,  скiльки  розмов  уже
вела сьогоднi наодинцi i вiд себе, i вiд них,  сво?х  зараз  найближчих  -
Галi, Грушечки, Павла Чорнокрила...
   Вона переглядала  прислiв'я,  добирала  якесь  слово,  ?дине  ?й  зараз
потрiбне, i раптово вiдчувала, як ?? охоплю? наче  iнше  повiтря,  наче  в
iнше життя  вона  переходить,  ??  опановувала  радiсть  писання,  радiсть
якогось вiдкриття, нового зародження. Тiльки б ?? нiхто не чiпав, нiхто не
гукав, вона вже не чула гомону, голосiв, усе, крiм  цього  iншого  подиху,
ставало байдужим. То були найкращi хвилини, не вiдомi нi для кого.
   Так само не вiдомий нi для кого у не? був свiй лiк  часу.  У  художника
будь-якого мистецтва - найчастiше по творах. Отак i вона вже  давно  стала
лiчити час для себе по творах.
   Життя було до "Народних оповiдань" i пiсля них. Правда, це було датою i
для Опанаса - надто вже виразну  вiху  поставили  вони  в  життi  i  круто
повернули шлях. Потiм - початок роботи над "Iнституткою". Спочатку вона ??
назвала "Панночкою". Це було зв'язано з  першим  побаченням  з  Шевченком.
Вона йому присвятила цей твiр i вже довше i вимогливiше працювала.  Писала
i часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов чита?  його
очима. Вона "Iнститутку" свою вже зовсiм iнакше  писала,  нiж  тi,  першi.
Тодi поспiшала, наче хотiла, щоб швидше, швидше  всi  люди  дiзналися  про
них, не про оповiдання цi, Марi?ю Марковичкою написанi, а про  тих  людей.
Тепер справдi, як сказала вона пiд  час  подорожi  Iвану  Сергiйовичу,  та
"слава" наклала велику вiдповiдальнiсть.
   Вранцi Марiя вста?, коли весь пансiон, у якому мешкають, ще  спить.  Ще
сплять  вузькi  вулицi  з  темними  будинками,  ще   не   прокинулись   цi
темно-червонi гостроверхi будинки, вiд яких вi? давнiм життям, i тiльки  з
садкiв долiтають ранковi пташинi заклопотанi розмови,  а  вже  потiм  лине
гомiн здалека, з то? сторони, де мiститься ринок. "Iдiть просто в юрбу, не
бiйтесь. "Greibt mir hinein ins folle Menschenleben" (В життя людське  чим
бiльше заглядайте (нiм.)_, - казав Тургенев, цитуючи Фауста... Вiн  iще  в
Петербурзi подарував ?й гарне невеличке нiмецьке  видання.  Вона  привезла
його з собою.
   У Дрезденi зараз ярмарок, i Марiя Каспарiвна якось узяла  ??  з  собою.
Певне, Маруся ?й трохи заважала, бо Марусi цiкаво було тiльки дивитись  та
прислухатись, а Марiя  Каспарiвна  була  заклопотана,  щоб,  скориставшись
ярмарком,  саме  зробити  "запаси"  -  це  було   цiлком   зрозумiло.   Та
упорядкований нiмецьким ярмарок аж нiяк  не  був  схожий  на  тi  пiстрявi
базари на Укра?нi. на гучнi ки?вськi "Контракти". Першi днi в Дрезденi  ?й
здавалось, що й повiтря тут iнше...
   Вона  подумала  тодi  -  це  вiд  мови,  вiд  чужо?  мови.  Тепер  вона
опановувала з притаманною  ?й  швидкiстю  i  цiкавiстю  цю  чужу  мову.  З
дитинства ?? вчили i нiмецько? мови, але не так досконало, як французько?,
якою вона вiльно читала i розмовляла.
   Дивно, вона завжди робила записи там, у Ки?вi, Качанiвцi, Немировi.  ?й
Опанас привчив, а тут вона бачить стiльки нового для себе, але  нiчого  не
запису?. В ?? головi ще тi задуми i плани, якi замайорiли ще там, удома, i
ще виразнiше, вiдчутнiше те далеке i вiдмiнне вiд цього життя,  i  коли  й
зароджуються новi задуми, то знову ж таки зв'язанi з рiдним, сво?м. Але  ж
i Iван Сергiйович пише тiльки про росiйське, про  рiдне.  I  Гоголь  писав
"Мертвi душi" у Римi. Батькiвщина ? батькiвщина...
   Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякi з них  схожi  в
чомусь на похмурий Петербург, а iншi - зовсiм середньовiчнi,  вузенькi,  з
старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давнiх-давен, i от вони
всi на очах починають щоденне звичайне сво? життя.
   Поспiшають заклопотанi хазяйки, служницi. До будинку, де  вона  мешка?,
iде солiдно, наче якийсь професор,  кухар  ?хнього  пансiону.  З  почуттям
власно? гiдностi, але люб'язно, вiн трохи пiднiма? капелюх - вiн  примiтив
цю молоду даму, бачив ?? не тiльки в пансiонi, а й стрiча? вранцi саму.
   - Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна панi (нiм.)_
   Цей "пан", гер кухар, i поко?вки, усi служницi i служники, перед  якими
часто просто-таки нiяковiють при?жджi з Росi?, якi вони не  схожi  на  тих
наймичок, парубкiв i дядькiв - помiщицьку челядь по селах i в  мiстах,  що
змальову? вона в сво?х творах! Деякi критики ?й дорiкають, що надiля? вона
?х надто тонкими  почуттями,  не  властивими  простому  народу.  Неправда,
неправда - i горе, i бiди, i кохання у них щирi, глибокi i безкорисливiшi,
- а певне безкорисливiшi, на бiду ж собi, - нiж  у  панiв.  Хiба  вигадала
вона з голови долю "Козачки"  i  зараз  пережива?  за  Чорнокрила?  Навiть
мiцнiше там у них кохання, нiж у тому оточеннi, серед якого сама виросла.
   А може, вона сама надто багато нада? ваги коханню, якомусь незвичайному
коханню, про яке мрiяла, як кожна дiвчина, i, може, так бува? завжди,  що,
коли вiдда?шся замiж, - насправдi все не так? Нi, нi, вона не  нарiка?  на
Опанаса. Вiн ?й здався кращим за всiх, кого досi зустрiчала, i  вони  були
друзi, i вiн був закоханий, але ж зовсiм не так,  як  вона  пише  сама.  А
чоловiком вiн ставав усе нуднiшим i нуднiшим, а ?й дорiкав, що вона  надто
холодна й спокiйна. "Така вродилася!" -  iнколи  весело,  iнколи  ображено
вiдповiдала. I звикла вже так i триматися.  Та  щось,  щось  змiнилося  за
останнi часи. Надто вже багато чоловiкiв почали упадати за нею, незважаючи
на ?? "холоднiсть" i неприступнiсть.
   Вона, звичайно, не знала, що ?? "холодний" спокiйний зовнiш нiй  вигляд
говорив не про вiдсутнiсть почуттiв, а  тiльки  про  тс,  що  вони  ще  не
розбурканi, i це iнстинктивно вiдчувалось i манило до не? i трохи все-таки
хвилювало ?? саму.
   Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи  отак  на
самотi, вона думала не про кохання Павла i Варкi?, а про себе... От про це
вона вже нiкому не напише... Ну, що за думки безглуздi! Треба швидше  дати
поснiдати Богдасевi, поснiдати самiй з Опанасом i сiсти за працю.
   Як ?й хочеться багато написати. Коли б тiльки не  заважали  люди,  а  з
"дурними" сво?ми думками вона й сама  впора?ться.  Вона  вмi?.  Про  це  й
Опанас не зна? - отак збоку глянути на себе i  нещадно  знайти  не  тiльки
слабкi, а навiть смiшнi сво? риси. Сама  з  собою  вона  зовсiм  невисоко?
думки  про  себе.  Вона  не  бо?ться  картати  себе  тiльки  перед  Iваном
Сергiйовичем, щодо сво?? працi, звичайно. А може, це саме й збiльшу?  його
симпатi? до не??
   Зараз вона про це не думала. Просто ?й хотiлося  бути  з  ним  гранично
щирою.
   Вона тiльки пiзнiше стала усвiдомлювати, що саме ця  щирiсть  дiяла  на
всiх дужче, нiж наитонше кокетування. Це було вже пiзнiше.  Iнколи  навiть
як зброя.

   * * *

   А  Опанас  Васильович  почувався  ще  гiрше,  нiж  у  Петербурзi.  Одне
заспокоювало  -  усi  жiнки,  опинившись  за  кордоном,  тримались  далеко
самостiйнiше й вiльнiше, нiж  удома.  Вiн  з  Марусею  вже  зробили  деякi
невеличкi подорожi в сусiднi мiста, курорти,  i  скрiзь,  де  не  стрiчали
сво?х спiввiтчизникiв, вiн пiдмiчав, що тут "баринi"  верховодять.  Але  ж
Маруся не "бариня". Вона й тут  сидить  i  працю?,  та  якось  упевненiше,
категоричнiше, вiдстою?  сво?  права  на  свiй  час,  сво?  бажання,  новi
знайомства.
   I все частiше й  частiше  згаду?  вiн  той  "загублений  pan"  -  тихий
Немирiв, куди тепер пише товаришам, колегам, i якi, певне, заздрять  йому,
що вiн за кордоном... По?хав би вiн кудись або в Полтаву, або в  Чернiгiв,
працював би десь у газетi, мандрував  би  по  рiдних  околицях,  а  не  по
Саксонськiй Швейцарi?...
   Але ж Маруся тiльки розпочала лiкування. Щось досi ?й не  дуже  краща?.
Усi дами переконують, що коли спочатку ста? гiрше,  то  потiм  обов'язково
буде краще. Що ж - "дамам" завжди  все  виднiше,  вони  будь-якого  лiкаря
заступлять.
   Та ще оцi постiйнi пiдрахунки.
   Грошей обмаль. Треба весь час просто копiйки лiчити i  заощаджувати  на
всьому - до чого вiн все життя мав презирство, щоб не сказати бiльше.
   I от чекають щодня переказiв з Петербурга. Там ще виннi Марусi.  Треба,
щоб Каменецький потурбувався. З журналом укра?нським щось нiчого не  чути.
Почав би виходити журнал - все ж таки жива копiйка. Кулiш  чомусь  подався
на Кавказ. Сидiв у Берлiнi сам, розсварившись iз сво?ю Сашунею, а тепер  з
нею ж у вояж. Перестав зовсiм писати ?м. Переказували його слова,  мовляв,
багато зробив для Марка Вовчка, вiдкрив ?й шлях, хай тепер самостiйно йде.
   I пiде.  Он  сидить  пише.  Богдасик  повiсив  через  плече  школярську
дощечку, узяв грифельок i, пiдстрибуючи, задоволений побiг  до  школи,  де
вже на нього чека? Саша Рейхель.
   А що ж йому, Опанасовi Васильовичу, тут робити?



   7

   Куди я йду, не пройду,
   На твiй слiдок iзiйду,
   На слiдочку постою...
   Народна пiсня

   Загублений рай...
   Загублений рай?
   Вiн був тут - рай... А зараз те, що перед очима...
   Закiнчу?ться врочистий  акт.  Iллi  Петровичу  Дорошенку  зда?ться,  що
нiколи вiн не затягувався так  довго  i  нiколи  не  був  таким  нудним  i
беззмiстовним. Iлля Петрович не слуха?  звiту  директора  гiмназi?.  Вiршi
росiйською,   французькою   та   нiмецькою   мовами,   що   декламують   з
гiперболiчними   наголосами   i   неприродним,   пiдкресленим    "виразом"
гiмназисти,  здаються  недоречною  нiсенiтницею,  навiть  без  натяку   на
художнiй смак. Власний твiр  випускника,  нагородженого  золотою  медаллю,
хвалити бога, недовгий, зате промова Iвана Яковича  Сорокiна,  словесника,
надто велеречива, пишна. Що це  його  розвезло  так  у  подяках?  Оце  вже
поглузують  колеги  на   прощальнiй   вечiрцi!   Два   бiленькi   худенькi
шестикласники, схожi мiж собою, як близнята, - а може, й справдi близнята,
- щось пробренькали в  чотири  руки  на  роялi.  Та  сьогоднi  чомусь  усi
здаються схожими - i учителi мiж собою,  i  гiмназисти.  Нарештi  почалась
роздача нагород. Граф Болеслав  Потоцький  сидить  в  першому  ряду  серед
почесних гостей i задоволене покиву? красивою головою.  Бiльшiсть  нагород
придбане його коштом...
   Вiн  патрон  усього  мiста,  славного  мiста  Немирова  -  малесенького
мiстечка на Подiллi, за двi сотнi верств вiд губернiального.
   Поляки, яких бiльшiсть у цьому мiстечку, дивляться на графа  Потоцького
як на свого заступника в усiх справах, хоча вiн, розумний i передбачливий,
вiдiгра?  ролю  доброго  духа  не  лише  для  сво?х  одноплемiнникiв.  От,
примiром, збудував капличку для католикiв, а водночас пожертвував  основну
суму  для  будування  i  православно?  в  гiмназi?  i  звiв   дзвiницю   в
парафiяльнiй церквi  -  благо  багатство  дозволя?.  Вiн  утриму?  дитячий
притулок, а в сво?му палацi при будь-якiй нагодi влаштову? концерти,  коли
можна заманити в Немирiв бiльш-менш пристойного артиста.  На  цi  концерти
вiн гостинно запрошу? всю немирiвську  iнтелiгенцiю.  Звичайно,  вiн  може
вiдчувати себе владарем!
   Та зараз поведiнка магната зовсiм не обходить Iллю Петровича, як  нiхто
i нiщо на цьому урочистому актi.  Йому  навiть  дивно,  що  його  товаришi
колеги - i Барщевський, i Теодорович, i Чайковський - хвилюються за  сво?х
учнiв, за весь порядок,  хiба  що  один  iнспектор  Олександр  Миколайович
Дельсаль, прекрасний викладач фiзики, але дуже безтурботна i легковажна по
характеру людина, зараз теж зовсiм не хвилю?ться  за  це  урочисте  свято.
Дельсаль погляда? на годинник i  перегляда?ться  з  дружиною,  яка  сидить
поряд з графом  Потоцьким.  Iнспектор  турбу?ться  лише  про  те,  чи  все
приготовлено до традицiйно? прощально? вечiрки i  чи  не  збiжиться  це  з
традицiйним прийомом у графа Болеслава, до  якого  ставиться  без  усякого
пi?тету i схиляння, та зна?, що повинен пiдтримувати  заведений  етикет  i
взагалi добрi вза?мини.
   I торiк, i позаторiк Iлля Петрович так само хвилювався, i йому  справдi
здавалося святом i закiнчення учбового року, i прийом у замку, i  найдужче
сiмейна "прощальна" вечiрка.
   Торiк хотiли влаштувати вечiрку спочатку у Маркевичiв, але побачили, що
буде тiсно i меблi  треба  зносити  з  iнших  квартир,  тож  вирiшили,  що
зручнiше зiбратись у гiмназичного лiкаря Опермана  -  старий  завжди  радо
давав сво? помешкання пiд такi вечiрки.
   А душею, як завжди, була Марiя Олександрiвна...
   Звичайно, загублений рай...
   От i вiн ?де з Немирова. Та все одно, цей рiк  без  Маркевичiв  -  хiба
життя? Тепер вiн згаду?, як  загублений  рай,  прогулянки  по  мальовничих
околицях. Особливим,  чарiвним  йому  здавалося  тодi  все:  i  дивовижний
ставок, що з трьох бокiв обрамляв мiсто, i давнi козацькi могили, i  вали.
Хотiлося ?й про все розповiсти, про все, що  чув,  що  знав,  i  вона  так
цiкавилась усiм.
   I  маленьке  мiсто  Немирiв  починало  здаватися  поетичним,  сповненим
старовинно? слави.
   Ще чарiвнiше було пiд час дальнiх прогулянок слухати пiснi  про  геро?в
народних повстань, найчастiше  про  Кармелюка,  який  дiяв  тут,  поблизу.
Казали, багато родичiв його тут лишилося.
   Та найближче Марiя Олександрiвна цiкавилась життям сьогоднi. I спочатку
незрозумiле було: зупиниться по дорозi чи з молодицею якою, чи з  дядьком,
чи навiть з дитиною i так розмовля? невимушене,  не  пiдшукуючи  слiв,  не
роблячи якогось особливого вигляду - наче до всього ?й дiло ?. Хiба ? щось
схоже в цьому з панями та панночками - дружинами й  доньками  немирiвсько?
iнтелiгенцi??
   А який ходок була! Любила пiшки мандрувати. Часто i з Iллею Петровичем.
Отак вийдуть за мiсто i прямують собi цим шляхом, обабiч якого посадженi у
два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут про?здила i для не?  шляхи-але?
висаджували i навiть цiлi декоративнi  поселення.  У  них  коло  Немирова,
дякувати боговi, тiльки але? й лишилися, столiтнi розкiшнi  але?  лип,  що
ведуть на далекi гони. Скiльки вони сiл та хуторiв виходили! От Мухiвка  -
жалюгiдне сiльце, та яке  гарне!  Трохи  пiдведешся  на  пагорби,  i  такi
неозорi  простори  перед  очима.  Сам  Немирiв  на  горах.  Це  ж  там,  у
Мухiвцi,розбалакалися з  старим  Михайлом  Мухою,  i  вiн  розповiдав  про
божевiльну колишню красуню, улюбленицю села, Гафiю Козаченко:  як  ?й  все
село весiлля справляло, як на щастя милувалися,  а  потiм  ??  на  панщинi
замордували, дитинка маленька померла, i- збожеволiла  нещасна  мати.  Все
квiтами бавилася i -немов дитя колихала. Всi люди ?? жалiли. Зайде до кого
- посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що ? в хатi.
   Потiм, коли прочитали "Горпину", багато впiзнали...
   А по той бiк Немирова село таке - Вовчок -  спускалося  до  рiчки,  там
вода коло млина шумувала. Гарне мiсце, i село  гарне,  майже  коло  кожно?
хатки маки, мальви, соняшники квiтли, а хатки усi чисто були  пiдмальованi
якимись вiзерунками. Подобалося ?й це село. "Чому Вовчок"? - питала, i всi
смiялися. I жило тут багато Вовчкiв.
   Чи не з того й лiтературне iм'я прибрала  -  "Марко  Вовчок"?  Бо  сама
Марковичка i миле село - "Вовчок". Отак  пiдписала  оповiдання  i  спитала
Опанаса: "Правда, добре: "Марко Вовчик"? I  нiхто  не  знатиме,  що  жiнка
написала". Тодi  хтось  з  учителiв  зауважив:  "Як  i  Жорж  Занд".  Вона
усмiхнулася: "Далеко  куцому  до  зайця".  А  потiм,  переказували,  Тарас
Григорович Шевченко ?? вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про  нього,
Iллю Петровича Дорошенка?!
   Але i не в таких мальовничих, поетичних мiсцях все ставало iншим вiд ??
присутностi. Як часто проходили вони  удвох  вузькими  брудними  вуличками
?врейсько?  частини  мiстечка,  густо  заселено?,  гомiнливо?,  балакучо?.
Здавалося, в тих хижках аж нiяк, попри всi зусилля, не  можуть  вмiститися
всi дiти, всi старi, весь господарчий  мотлох,  i  тому  майже  все  життя
виноситься просто на вулицю - i ятки з  рiзноманiтним  дрiбним  крамом,  i
шевцi,  i  кравцi,  що  десять  разiв  латають-перелицьовують  лапсердаки,
плаття, черевики, так що вiд первiсного стану не лиша?ться й спогаду.  Тут
же  казанки,  каструлi,  сковорiдки  на  триногах,   на   яких   шкварчить
приперчена,  начасничена  риба,  на  мотузках  сушаться  розвiшенi  дитячi
пелюшки, пiстрявi спiдницi, якесь лахмiття, а долi  в  поросi  вовтузиться
кучерява дiтлашня  з  великими  чорними  очима-чорносливами,  i  Дорошенко
бачить, як кланя?ться Марi? Олександрiвнi в не звичнiй улесливо-догiдливiй
позi крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батьковi,  а  не
просто Гершко, як усi), а з щирою, приязною усмiшкою,  i  вона  вiдповiда?
йому так само, а мимохiдь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика,
i мати його тане вiд щастя.
   Для не?, здавалось, не було "юрби"  -  вона  скрiзь  розглядала  людей.
Може, це й робило з не? справжню людину?
   А "ранки" у дитячому притулку графа Потоцького!
   Хор блiдих, пострижених, одягнених  в  однаковий  казенний  сiрий  одяг
хлопчикiв i дiвчаток спiва? тонкими тремтячими голосами урочисту кантату -
подяку за милiсть до них,  за  доглянуте  дитинство  бiдних  сирiт.  Гостi
дивляться зворушено на графа Потоцького. Скiльки вiн робить  добра!  А  на
цих однакових дiтей, - як тiльки ?х розрiзняють доглядачi, чи, може, й  не
розрiзняють зовсiм? - як на якусь мошкару.
   А вона, Марiя Олександрiвна, пiдходить у перервi, i ?? враз облiплю? ця
мошкара, i вона гладить ?хнi стриженi голiвки i навiть цiлу? меншеньких!
   - А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкету??
   Вона навiть пам'ята? з минулого свята ?хнi iмена! I пiсля цього вона не
дивиться, яке справила враження на публiку, i не витира? руки  одеколоном,
як зробила одна панi, вийшовши  пiсля  "концерту"  на  вулицю,  зауваживши
гребливо: "У них якийсь специфiчний дух!"
   Вона йде пiсля "свята" в притулку зажурена. Для не? це не "мошкара", не
безiменна юрба, для не? - маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна  Настуся
- дiти, з притаманним ?м бажанням ласки, радостi, усмiшки. Цього  саме  не
вистача? в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягненi,  нагодованi  (проте
завжди хочуть ?сти) i ?х навчать якомусь  ремеслу,  а  дiвчат  вивчать  на
швачок або досконалих панських поко?вок.
   ...Та чи не наилюбiше i не найболючiше згадати тi  години,  коли  вдвох
читали.
   Якось  так  сталося,  що  пота?мну  лiтературу,  що  ??  дiставав  Iлля
Петрович, вiн читав з Марi?ю Олександрiвною. Нiхто  б  про  нього  не  мiг
подумати - тихого, соромливого вчителя математики,'що саме вiн мав зв'язки
з  Ки?вом,  з  революцiйне  настро?ною  молоддю,  студентами,  i  що  йому
передавали лондонськi видання - "Колокол", "Полярную звезду",  "Голоса  из
России".
   З нею, а не з Опанасом  Васильовичем,  який  був  колись  причетний  до
Кирило-Мефодi?вського братства, читали заборонену, небезпечну лiтературу.
   Якось вона зайшла до нього, а в кiмнатi сидiли старшi хлопцiгiмназисти,
i вони читали статтю Iскандера - Герцена. Так, так, тодi ще  цей  Теобальд
(або Тедзик) Шуазель був, тодi вiн кiнчав гiмназiю, а зараз вiн при?хав  у
Немирiв до родичiв i також сидить у залi.
   Тодi виникла гаряча розмова про пригноблення Польщi i в  висловлюваннях
Тедзика лунала  ненависть  до  росiян  як  до  гнобителiв.  Iлля  Петрович
розтлумачував, наскiльки це хибно - отака нацiональна ворожнеча,  i  Марiя
допомогла йому,  спитавши:  "А  ви  не  бачите  хiба,  як  терпить  i  наш
укра?нський народ, i росiйський, i хiба у нас з вами  не  один  i  той  же
ворог?"
   Потiм читали Герцена i наче знаходили вiдповiдь на всi пекучi  питання,
i Тедзик схвильовано казав:
   - Я розумiю, розумiю, я неправий, ви  менi  ближче,  нiж  iншi  поляки,
навiть ближче, нiж рiднi! - I раптом спитав Марiю Олександрiвну: -  Але  ж
ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовля?те по-польськи, наче
у Варшавi народились.
   Вона засмiялась.
   - Це я вже тут, у Немировi, вивчилась. А зна?те, моя бабка з материного
роду-литвинка, вона з Радзiвiллiв.
   - Ого, - задоволене вигукнув Теобальд, - з самих Радзiвiллiв!
   - Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я укра?нка!
   - Звичайно, укра?нка, i мова ваша рiдна укра?нська! - радiсно  вигукнув
Iлля Петрович. Хiба вона могла б iнакше так писати?
   Де вони зараз, Маркевичi? Навiть важко зрозумiти, куди ж  подадуться  з
Дрездена? Коли  повернуться?  I  куди?  У  Петербург?  На  Укра?ну?  Може,
при?дуть у Чернiгiв, куди вiн перевiвся? Адже там набагато  краще,  нiж  у
Немировi. Ширше поле дiяльностi.
   От одержав вiд них днями п'ятдесят карбованцiв. Давнiй  борг,  це  коли
?хали ще до Петербурга, напозичались. Звiдки молодшому  вчителю  географi?
мати "вiльнi" грошi? Ледь дотягали вiд получки  до  получки.  Тепер  Марiя
Олександрiвна одержу? гонорар за сво? оповiдання i розплачу?ться. Надiслав
Каменецький. Певне, i закордонна подорож, i все життя ?хн? на ??  гонорар.
Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та  нема  чого  журитись,
нiчого, повернуться додому i влаштуються. Про не? стiльки тепер  говорять.
Пишуть у журналах про ?? оповiдання. Однi хвалять,  iншi  критикують,  але
радiсно, що хвалять саме тi, кому чесна  молодь  вiрить  -  "Современник",
примiром. Яка  вона  тепер?  Змiнилася?  Петербург.  Закордон.  Вряди-годи
маленькi приписочки в Опанасових  листах.  Освiдчення  в  дружбi  на  вiки
вiчнi. Треба вiрити. Вона нiколи не розкидалася словами.
   А може, отак i буде - приписочки, а потiм зовсiм нiчого. Невже  вiн  ??
нiколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.
   - Iлько, та ходiмо ж. Про  що  чи  про  кого  ти  так  замрiявся?  Iлля
Петрович почервонiв, нiби спiйманий на гарячому. Коло
   нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичiв,
теж член ?хньо?  колишньо?  "комуни":  щира  душа,  учитель  за  покликом,
загалом хороший, свiй.
   Iллi Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра вiн  уже  розлучиться  з
ним. Вiн сам волiв перевестися до Чернiгова.
   - Ти наче й не радi?ш, що ?деш з Немирова у губернiальне мiсто,  -  вiв
далi Петро.
   - Не знаю, - щиро i сумно признався Iлля Петрович, - менi зда?ться,  що
менi тепер буде скрiзь однаково.
   Барщевський  враз  посерйознiв,  хотiв  щось   сказати,   та   пiдiйшли
хлопцi-випускники. Квапився потиснути  руку  колишньому  любимому  вчителю
Тедзик Шуазель:
   - Я привiз вам гору привiтiв з Ки?ва, - мовив вiн. -  Адже  я  розшукав
усiх ваших друзiв, i, певне, свента Марiя допомагала менi  в  усьому  -  я
дуже заприятелював з ними, - лукавий вогник блиснув у  його  гарних  синiх
очах.
   - А на якому ж ви факультетi, Тедзику? - спитав Iлля Петрович.
   - Уявiть собi, на юридичному.
   - Що ж ви  мене  зрадили?  У  вас  же  нiколи  й  четвiрки  не  було  з
математичних дисциплiн?
   - Саме тому, що не зрадив  вас,  -  заперечив  юнак,  так  само  лукаво
усмiхаючись. -  Я  хочу  досконало  знати  закони  i  права  людства.  Щоб
боротися, треба знати ворогiв. Чи не так?
   - А ти дума?ш, коли я йду на  медичний,  то  я  вiдступаюсь  вiд  сво?х
намiрiв та переконань? - обурено заговорив один з гiмназистiв-випускникiв.
- Що ж тодi, вся надiя на гуманiтарi?в?
   - Тихше ви, гарячi голови, - спинив ?х Барiцевський. - Тут не мiсце для
таких розмов. Я сподiваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечiрку з  Iллею
Петровичем.
   - Як, ви кида?те нас? - загомонiли юнаки.
   - Що ви, - усмiхнувся Дорошенко, - я лише переводжуся до Чернiгова,  та
й ви, хiба забули, розлiта?тесь хто куди. Але ж я нiколи не покину вас,  а
ви мене.
   - Оце ви добре сказали, - палко мовив Шуазель.  -  Це  правда,  панове,
куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. I нiколи не  забудемо
немирiвських вечорiв, наших перших учителiв, наших перших читань.
   Хлопцi пройшли з педагогами цiлий квартал.
   Увесь  квартал  займали  будинки  гiмназi?,  досить   нуднi,   звичайнi
провiнцiйнi будови.
   Яким усе живим здавалося  ранiше  Iллi  Петровичу,  навiть  цi  кам'янi
будинки, а тепер це була наче якась примiтивна, грубо зроблена декорацiя.
   Далi йшли вдвох  з  Петром  Гавриловичем.  Не  змовляючись,  вийшли  на
околицю. На все Iлля Петрович дивився тут, як на декорацi? на сценi,  коли
вже вистава скiнчилась, i актори розiйшлись, i глядачi  поспiшають  додому
до сво?х справ, i лише дехто ще не може отямитись пiд враженням  баченого.
А декорацi? ще стоять.
   Отак i Городинь тече, i садки зеленiють, i солов'? змагаються по садах,
а наче все неживе.
   Невже я ?? нiколи бiльше не побачу? Як же жити?
   Петро Гаврилович теж зажурений.  I  що  це  за  Немирiв?  Нiяк  тут  не
затримуються люди! А йому було б шкода кинути i хлопцiв, i бiблiотеку,  не
свою, а гiмназичну, куди вiн сам за сво? власнi грошi купу? цiкавi книжки,
випису? журнали, от уже i "Современник" усi читають. Вiн вiдчува?, що  вiн
тут потрiбний.
   - Хоч би iменин мо?х почекав, -  каже  Петро  Гаврилович  докiрливо.  -
Пам'ята?ш, як торiк справляли? Невже отак ми  ?х  бiльше  не  побачимо?  -
вирива?ться раптом у нього.
   Торiк... Вони всi по?хали справляти Петровi iменини на  берег  Бугу  за
Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пiкнiки  влаштовували.
Це добре Барщевський вигадав - сво? iменини так само  вiдзначити.  Наймали
кiлька бричок, ?хали з самоваром, закусками.
   Яка краса там! Невже за кордоном забуде це мiсце?  Велике  камiння,  що
споконвiку стирчить з води, а вода мiж ним виру?.  З  одного  берега  -  з
Сокольця - сади густi, верби схилилися гiллям до самiсiнького Бугу,  а  на
другому березi, над  долиною,  на  зеленiй  травi  розташовували  пiкнiки,
розстеляли килими, рядна Здiймалися  скелi,  i  на  однiй  скелi  височiла
церковка з дзвiницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на  дзвiницi.
I що найдужче любила Марiя - це дзюркiт поточкiв, безлiч поточкiв виринали
скрiзь iз скель, чистi прозорi джерельця i там i тут  немов  розмовляли  i
живили. Куди оком не кинь, усе манить, i всi наче на якомусь iншому  свiтi
опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжнiй незайманий рай! I
одразу хотiлося лише дивитися та бродити мовчки - лише до гомону  порогiв,
дзюркоту потiчкiв прислухатися... Та  все  ж  таки  треба  було  назбирати
сухого бадилля для кострища, i головне - крутити морозиво. Це був "гвоздь"
?хнього торiшнього пiкнiка на iменинах Петра Гавриловича.
   Який жах! Погода немов вирiшила вiд заздростi  до  веселого  товариства
зiпсувати iменини. Завiтрило. Похмарило. Часом i дощ збирався,  та  тiльки
бризкав i, немов зглянувшись, припинявся. От тобi й петрiвочка-нiчка!
   Сидiли навколо вогнища, тремтiли вiд холоду i ?ли-таки  морозиво!  Iлля
Петрович не насмiлився, а безпосереднiй Петро, i.не замислюючись,  накинув
на Марiю Олександрiвну свою розлiтайку, навiть докорив Опанасовi,  що  той
нiчого не взяв. I  всетаки  спiвали,  смiялись,  було  весело,  навiть  ще
веселiше вiд такого незвичайного пiкнiка,  i  шкода  було,  коли  найманий
Мошка, вiдома особа в Немировi сво?ми кiньми, при?хав  за  ними,  як  було
умовлено.
   - Нiзащо я не справлятиму цього року iменини, - похмуро сказав Петро. -
I тебе не буде, i нiкого.
   Звичайно, по?хала  вона,  Марiя  Олександрiвна  Маркович,  i  нiкого  в
Немировi не лишилось. Нiкогiсiнько.

   * * *

   Усе вiдбулося як годиться - i прийом у замку, i прощальна вечiрка.
   Вранцi Iлля  Петрович  одправив  братика  Марi?  Олександрiвни  -  Митю
Вiлiнського - iз знайомим до Ки?ва, до родичiв, на вакацi?,  як  умовились
ранiше з Параскевою Дмитрiвною, матiр'ю  Марi?  Олександрiвни,  i  в  його
маленькiй квартирцi стало зовсiм порожньо. Вiн залюбки займався Митею - це
ж був ?? брат, i вона перед вiд'?здом i в  листах  просила  про  це.  Вона
бiльше вiдчувала на собi  вiдповiдальнiсть,  нiж  мати.  Тiльки-но  вийшла
замiж - забрала хлопчика до себе. "Вiн не повинен рости в тiй  атмосферi",
- колись сказала йому, i бiльше - нiяких подробиць. Вже вiд Опанаса  знав,
яку там атмосферу створив вiтчим. А втiм, Марiя завжди до матерi ставилась
поштиво, з любов'ю, зi спiвчуттям.
   Йому було добре,  що  саме  на  нього  переклала  сво?  обов'язки  щодо
братика. Це його не обтяжувало. Коли  вiн  влашту?ться  в  Чернiговi,  вiн
переведе i Митю  туди,  вiн  звик  до  хлопця,  i  вони  удвох  чекатимуть
повернення Маркевичiв.
   Раптом вiн почув шелест листя, сильнiший нiж вiд вiтру,  шурхiт.  Хтось
стукав гiлкою у вiдчинене вiкно.
   - А, це ви, Тедзику! Заходьте, я вiдчиню зараз дверi.
   - Не  турбуйтесь,  якщо  це  вас  не  шоку?...  -  Тедзик  оглянувся  i
перестрибнув у вiкно.
   В руках у нього була гiлочка  бузку,  вiд  усього  його  вигляду  вiяло
енергi?ю, бадьорiстю, весною.
   - Чом же ви вчора не прийшли на вечiрку? - спитав Iлля Петрович.
   - Там же зiбрались лише педагоги, я не  хотiв  вносити  дисонанс,  менi
хотiлося побачитись з вами наодинцi. По-перше, от  вам  подарунок,  -  вiн
вийняв з кишенi якийсь згорток, - це останнi номери "Колокола".  По-друге,
живi привiти вiд ваших давнiх i нових, яких ви ще наочно не зна?те, друзiв
у Ки?вi.
   - Ну, розповiдайте, розповiдайте, - враз пожвавiшав  Iлля  Петрович.  -
Сiдайте, берiть цигарку i розповiдайте. Чай питимете?
   - Потiм. До вас ще хлопцi прийдуть, тодi, Я хочу вам  розповiсти,  поки
нiкого нема. Звичайно, ви зна?те, як "неспокiйно в Датському королiвствi",
i вже перестають потроху вiрити обiцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель,
дай боже йому здоров'я i довгi роки в Ки?вi, недарма каже:  "Унiверситети,
студенти - це барометри суспiльства". Так от, пiсля торiшньо?  харкiвсько?
iсторi? багатьох перевели до  Ки?ва,  i  головне,  взимку  при?хали  першi
заводiяки  Митрофан  Муравський,  Якiв  Бекман,  Сашко  Тищинський,  Павло
Завадський. Що за хлопцi! Коли б ви побачили ?х! Наше життя  стало  зовсiм
iншим. Муравський привiз журнал харкiвських студентiв "Свободное слово"  -
там докладний опис квiтневих подiй у Харковi.
   - А у вас нема цього журналу?
   - На жаль, нi. Та про  цi  подi?  я  розповiм  разом  i  хлопцям,  коли
прийдуть. А читали ми самi, уявля?те  у  кого?  У  професора  Павлова.  Ще
багато  цiкавого,  привiз  нам  Микола  Мазуренко  з  Дрездена.  Оте,   що
прочита?те в "Колоколе" i в "Голосах из России" про нашi подi?,  Мазуренко
передав Герцену. Iскандер  про  все  поiнформований.  Харкiвський  студент
Богомолов був навiть у Лондонi  i  сам  на  власнi  очi  бачив  Iскандера,
говорив iз ним. Вiн, Богомолов, розповiдав нам: Iскандер поклада? особливi
надi? на Укра?ну, на молодь, на нас,  студентiв.  Ви  розумi?те  це,  Iлля
Петровичу?
   - Невже вiн так добре  зна?  про  нашi  справи?  Це  ж  надзвичайно!  -
схвильовано мовив Iлля Петрович. Вiд його смутку вже й тiнi не лишилося.
   - Я радий розповiсти вам про це! - палко  вiв  далi  Шуазель.  -  Ви  ж
перший познайомили мене з Герценом, i  тодi  я  замислився,  як  жити,  що
робити, куди прикласти сво? сили. А тепер, у  Ки?вi,  я  побачив,  скiльки
молодi готово? для справжньо? дiяльностi i до рiшучих дiй. Недарма  цар  i
уряд так бояться i ненавидять  студентiв,  а  всi  поряднi  люди  так  нас
люблять. Справдi, це ж сво?рiдний барометр! - засмiявся вiн.
   - Нам треба виправдати цю любов, - мовив  Дорошенко.  Не  замислюючись,
вiн зарахував i себе до молодi, студентiв. Адже вiн  також  був  студентом
Ки?вського унiверситету i пишався цим!
   - Зараз ми зайнятi органiзацi?ю недiльних  шкiл,  -  гаряче  розповiдав
Тедзик. - Ця надзвичайна людина, професор  Пирогов,  попечитель  Ки?всько?
округи, в усьому пiшов назустрiч, i дехто з професорiв, особливо  професор
Павлов. Ой! Як  на  них  тепер  зуби  точать  i  губернатор,  i  все  вище
начальство! А втiм, дозволу добилися. Наш Ки?в повинен стати  за  взiрець.
Ви зна?те, ми викладатимемо i укра?нською мовою, а  в  деяких  школах,  де
поляки, - польською. Хiба це не перемога?  Ми  гада?мо,  що  скрiзь  треба
заводити такi школи. Чому б i в Немировi  не  вiдкрити?  Але  ж  ви  ?дете
звiдси...
   - Про недiльну школу потурбу?ться  Барщевський,  -дiловито  мовив  Iлля
Петрович.  -  Ви  ж  зна?те,  який  вiн  ентузiаст  просвiти,   бiблiотек,
безплатного навчання. Хороший парубок.
   - Але про та?мнi товариства i та?мнi нашi плани на недiльнi школи,  про
якi ви здогаду?тесь, я йому не скажу. Це тiльки вам, - засмiявся Тедзик.
   - Само собою зрозумiло, - спокiйно вiдповiв Iлля Петрович. -  У  кожно?
людини ? сво? кордони дiяльностi i переконань.  Петро  Гаврилович  вiрить,
як, на жаль, i багато чесних  людей,  що  все  може  перетворитися  шляхом
освiти. Я переконаний, як i вашi новi друзi,  що  цього  замало.  Потрiбна
докорiнна змiна всього життя. А як це станеться, правду мовити,  я  ще  не
знаю, - признався вiн. - Але кожен хай робить те, на що вiн спроможний.
   - Мабуть, це краще, що ви ?дете до Чернiгова, - сказав Теобальд,  -  ви
там обов'язково зустрiньтесь якнайшвидше з Петром  ?фименком.  Вiн  теж  з
групи харкiв'ян, але перевiвся до Московського унiверситету. Зараз  вiн  у
Чернiговi. У нього зв'язки з московськими товаришами. I  тiльки  для  вас:
вiн пише пiд псевдонiмом "Царедавенко".
   - Уявляю, що вiн пише, обравши такий псевдонiм! - усмiхнувся Дорошенко.
- Так, звичайно, у Чернiговi бiльше наших людей, нiж у Немировi.  Там  мiй
добрий товариш, лiкар Степан Данилович Hoc, теж  iз  ки?вських  студентiв,
завзята душа. Мiж iншим, хоч i малий Немирiв, а  ми  також  дещо  передали
Iскандеру. Через надiйнi руки. Якщо потрапить до нього, - вiн продзвонить.
   ...Надiйнi i  милi  руки.  Вiн  не  сказав  через  кого  не  з  мотивiв
конспiрацi?.
   Гедзик не поцiкавився,  через  кого,  хоча  сам  так  одверто  про  все
розповiдав  Iллi  Петровичу,  знав,  що  той  нiколи  зайвим   словом   не
прохопиться. Вiн, Тедзик, тiльки несподiвано спитав:
   - А де тепер Маркович!? Марiя Олександрiвна? - I раптом,  почервонiвши,
долав: - Я ?? "Народнi оповiдання" поряд з Кобзарем i  Мiцкевичем  бережу.
Ми вирiшили ?? книгу обов'язково ввести до читання в недiльних школах.
   - Вона зараз за кордоном. У Дрезденi. Лiку?ться.
   - А-а-а, - протягнув Тедзик i бiльше нiчого не спитав,  i  на  хвилинку
запанувала тиша.
   - Ви зна?те, я був у не? безтямно закоханий, - раптом признався Тедзик.
Вiн наче сам здивувався цьому зiзнанню i не побачив, як почервонiв i  його
вчитель.  -  Це,  звичайно,   минуло.   Що   таке   безнадiйна   любов   у
сiмнадцятирiчного хлопця?  -  вiв  вiн  далi,  ледь  iронiчно  всмiхаючись
(немов, за цi роки вiн став солiдною статечною  людиною!).  -  Але,  слово
гонору, мене пiсля цього  поки  що  жодна  жiнка  не  приваблю?,  мимоволi
порiвню?ш,  i  нiхто,  звичайно,  порiвняння  не  витриму?.  Але  я  надто
розбалакався.
   ...Вiн   справдi    надто    розбалакався.    "Що    таке    любов    у
тридцятип'ятирiчного чоловiка? - майнуло в головi у Iллi Петровича. -  Це,
певне, далеко важче i, може, зовсiм не мина??"
   Добре, що постукали в дверi. Iлля Петрович швидко  засунув  у  шухлядку
"подарунок" Шуазеля. Зайшли ще гостi - Барщевський i кiлька випускникiв.



   8

   У Немировi це не могло бути навiть мрi?ю, так далеко, майже потойбiчне,
не лише  з  погляду  географi?.  У  Петербурзi  -  це  вже  стало  та?мним
найпалкiшим бажанням: от би побачити! Адже всi,  хто  ?де  за  кордон,  не
тiльки мрi? - здiйсню? це.  У  Дрезденi  все  так  наблизилось,  що  стало
обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може,  тому,  що  повсякденно
бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона по?хав Iван  Сергiйович  i  вона
навiть насмiлилась передати свою книжечку...
   Марiя Каспарiвна дiлилась не тiльки спогадами про юнацькi роки,  Iталiю
i Париж 1847 i 1848 рокiв, а й читала деякi  листи,  що  одержувала  тепер
дуже часто, повнi розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот -  полiтичних,
дiлових, сiмейних. Цi листи справляли враження швидко? енергiйно? розмови.
Iван Сергiйович казав, що стиль Герцена i в листах, i в  творах  ма?  сво?
неповторне особливе обличчя, i Марi? справдi здавалось, що вона чу?  живий
голос i бачить живу людину, коли слухала герценiвськi листи.
   Сьогоднi Марiя Каспарiвна зустрiла ?? ще привiтнiше, нiж завжди.
   - Мила Марi? Олександрiвно, я чекаю вас нетерпляче. Сiдайте i слухайте.
   - Лист?
   - Авжеж! I вiн стосу?ться вас. Марiя зашарiлась.
   - Слухайте ж: "14 червня. Park House, Fulham". Марiя Каспарiвна  завжди
усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна  людина,  а  може,
тому, що цiнувала кожне слово Олександра Iвановича. Та коли  хто  з  сво?х
пiдсмiювався, вона виправдувалась:
   - Я не люблю бiгцем зазнавати насолоди, а так - "с чувством, с  толком,
с расстановкой". Як Фамусов! Маруся це знала i, мiж iншим, подiляла.
   - "...Я вже не знаю, - читала Марiя Каспарiвна, - я чи  Ви,  хто  писав
останнiй. З того часу прийшли папери i Тургенев був..."
   Марiя насторожилась.
   - "...а Марко Вовчок не був. Оповiдання цi пречудовi.  Я  автора  чекаю
нетерпляче". От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев  повiз  вашу  книгу.
Ну, далi вам, певне, зараз уже нiчого нецiкаво? -  усмiхнулась  добродушно
Марiя Каспарiвна.
   - Нi, нi, читайте далi,  що  ви,  -  заперечила  Маруся,  хоча,  правду
кажучи, ?й  захотiлося  схопитися,  вибiгти  кудись,  принаймнi  в  садок,
заспiвати на повний голос. Але ж це був лист вiд Герцена i  в  нiм  завжди
все було живим i цiкавим.
   - От бачите, - каже Марiя Каспарiвна, - час збиратися i ?хати,  адже  й
Опанас Васильович так хоче!
   Легко сказати - збиратися i ?хати! Треба ж закiнчувати  лiкування,  яке
зовсiм не допомага?, треба закiнчити оповiдання i надiслати до Петербурга,
щоб мати грошi. Взагалi пiдрахувати грошi. Але  ж  це  все  дрiбницi,  якi
обов'язково виникають при кожнiй значнiй справi!  Треба  ?хати  -  i  все.
Добре, що й Опанас цього жада?. Що ж,  пiду  швидше  похвалюсь  йому,  вiн
любить чути про не? добрi слова!
   Незабаром прийшов ще лист, де  про  не?  також  згадувалось.  Його  вже
слухала трохи спокiйнiше, але в такому ж пiднесеному станi, i його з такою
ж насолодою читала вголос Марiя Каспарiвна.
   "Зараз одержав Вашого листа i знаю, що ма? бути Кавелiн, i  чекаю  його
нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше iм'я  "Колокол",  якщо  зна?те,  де
вiн, перешлiть йому".
   Професор Кавелiн зараз у  Дрезденi,  ще  не  траплялось  нагоди  Марусi
говорити з  ним,  тiльки  iнколи  ловила  швидкий,  уважний,  зацiкавлений
погляд.  Тут  зустрiлись,  як  бува?  з  земляками,  наче  добрi  знайомi,
умовились обов'язково бачитись.
   - Кавелiн - один iз старих близьких друзiв Олександра  Iвановича  ще  з
московського гуртка, - мовила Марiя Каспарiвна. -Як то зустрiнуться  пiсля
дванадцятирiчно? розлуки?! Шляхи були надто неоднаковi, - похитала головою
Марiя Каспарiвна. - А от-от i до вас знову  дiйшло:  "Марка  Вовчка  жадаю
бачити, ?? книга така незрiвнянна рiч, що я не лише собi, але вголос читав
Татi i навiть радив перекласти англiйською мовою".
   - Ви зовсiм запиша?тесь, Марi? Олександрiвно, - усмiхнувся Рейхель.
   - Почекай, почекай, тут ? i для тебе, - спинила його Марiя  Каспарiвна.
- "За винятком Рейхеля - я вам  серйозно  раджу  ненавидiти  всiх  нiмцiв.
Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить,  i  Прудон  його  звав
"Ame d'archange" (Архангельська_ душа (франц.)_, а ви звете дружиною".
   - Це чудово, - аж заплескала в долонi Марiя,  а  Рейхель  почервонiв  i
поцiлував руку дружинi. Та жартiвливо засуджуючи глянула на нього.
   - А от i докоря? нам: "А що ж ви нi слiвця не сказали  про  мою  статтю
"Very dangerous" (Дуже небезпечно_ (англ.)_. Справдi, ми тодi прочитали ту
статтю i нiчого не написали йому з приводу не?. Але що  ж  писати?  Як  це
можна зараз припиняти викривання? Викривальнi статтi та фейлетони? А може,
я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росi?? -  замислено  сказала  Марiя
Каспарiвна.
   - Менi дуже прикро, що вiн напав на  "Современник",  -  нiяково  мовила
Марiя. - Я не була знайома особисто, я  тiльки  читала  й  Добролюбова,  й
Чернишевського, i це такi переконанi в сво?х поглядах,  смiливi,  передовi
лiтератори. "Современник" тепер найкращий журнал у Росi?. Менi  сумно,  що
Iван Сергiйович розiйшовся з ними.
   Це було ?й поки що незрозумiле й непри?мно, бо вона знала, як  Шевченко
?х любить, вважа? "сво?ми", а редакцiя "Современника" шану? Кобзаря.
   Ta зараз, що казати, це не зупинило  надовго  ??  уваги  i  думок  Вона
радiла, що Герцен похвалив ?? твори.

   * * *

   Немов хтозна-скiльки часу минуло  з  того  дня,  коли  вона  по?хала  з
Петербурга - новi мiста, новi зустрiчi, новi люди...
   Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
   Вона швидко призвича?лась до пере?здiв, готелiв,  пансiонiв,  наче  усе
життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згада?, що та як  треба  спитати,
хоча  зна?  i  нiмецьку,  й  французьку  мови,  вона  вже  швидко  почина?
переговори з порть?, i  той  уже  розплива?ться  в  люб'язнiй  усмiшцi,  i
швейцар несе речi в номер - i недорогий, i не найдешевший,  просто  цiлком
пристойний.
   Потроху всi турботи переходять до не?,  i  вона  сама  все  плану?:  де
побувати, кого вiдвiдати.
   "Любить вона цi подорожi, як отой Булах з  ??  "Трьох  доль",  -  думав
Опанас. - А добре вона про це написала, ?й-богу". - I згадував  рядки,  що
оце переписував: "З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а
що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, i бере, було,  його  з
собою, малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах".
   Отак i вона, певне, "закохалася у дорогах".
   Коли в листi Тургенев запропонував прокататися по Рейну,  Марiя  одразу
вирiшила,  що  по?де.  По-перше,  треба  ж  домовитися,  врештi,  вiдносно
перекладу - вiн i досi не закiнчив "Iнститутки", по-друге, коли ще  випаде
така можливiсть, а хотiлося якнайбiльше усього схопити, побачити.
   Вiн запрошував ?? одну - тобто в листах не було  мови  нi  про  Опанаса
Васильовича, нi про Богдася, лише привiти ?м. А сам вiн збирався  ?хати  з
дочкою, вiн давно хотiв ?х познайомити.
   - Може, й ти хочеш по?хати? - спитала чоловiка Марiя, але таким  тоном,
що навiть обом незручно стало, бо ?й i на думку не спадало ?хати з ним.
   - Я з Богдасем лишуся, - похмуро  сказав  Опанас  Васильович.  -  Та  й
грошей не вистачить.
   - Щось Бiлозерський нiчого не шле, - мовила Марiя.  I  питання  начебто
було вирiшено. Але Тургенев не змiг по?хати. Дивно! Теж через грошi  -  не
надiслали йому тi, на якi розраховував. Та вiн  питав  у  листi,  де  буде
Марiя у серпнi. Вiн обов'язково при?де хоч на кiлька днiв побачитися перед
вiд'?здом до Росi?.  Вiн  писав,  що  взимку,  в  Петербурзi,  вони  часто
зустрiчатимуться. Може бути дуже добре.
   - I мене вже тягне додому, - признався Опанас Васильович. - От закiнчиш
лiкування - i по?демо.
   - Як додому? А Лондон?
   Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти  -  ?дуть  чи  нi.  Вони
?дуть обов'язково. I вдвох.
   - Ясна рiч, пiсля Лондона, - пожвавiшав i Опанас Васильович, i,  дружно
зiбравшись, по?хали до  Остенде.  Марiя,  звичайно,  вибрала  Остенде,  що
радили для ванн. Адже звiдти лише одна нiч до Лондона!
   Хоча й знала Марiя, що на не? чекають, вирiшила, що не гаразд буде - як
снiг на голову, треба спочатку написати самiй, з Остенде,  i  в  умовлений
день при?хати.
   ...Сьогоднi мав вiдходити пароплав, от вона й напише.  Все  думала,  як
написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працю?,
адже вона сидiла за столом, i чистий папiр лежав перед нею, а вона нiяк не
могла знайти вiрного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що  пароплав
вiдiйде i вона не встигне вiдiслати, швидко, хвилюючись, що запiзниться  i
всi плани знову переплутаються, написала зовсiм  просто,  неофiцiйно,  мов
людинi, що ?? добре зна?, як ?й хочеться побачитись iз ним,  скiльки  вона
мусить передати йому сердечних привiтiв i щирих подяк, а тому, коли вони з
чоловiком при?дуть наступного понедiлка - чи буде це зручно? А зараз  вона
в Остенде, де й чекатиме на його вiдповiдь.
   Глянула на годинник. Ой! Вона запiзниться на причал.
   - Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобi прочитаю, що написала в Лондон!
   Опанас не вiдгукувався. Вiн ще не повернувся.  Швидко,  навiть  уже  не
перечитуючи, закле?ла конверт, накинула шарф i майже  бiгцем  подалася  до
причалу. В ?? розпорядженнi було кiлька хвилин до вiдплиття.
   Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна,  що  за
кiлька днiв i сама вирушить на такому ж.
   Минуло кiлька днiв, а вiдповiдi не було. Пiшов у море ще один пароплав,
i другий, i навiть той, що  мав  везти  ?х  у  понедiлок.  Виникали  рiзнi
сумнiви. Може, саме нема в Лондонi? А може, захворiв. А може, щось сталося
в сiм'?. А може, просто нiколи. Може ж таке бути?
   Опанас Васильович теж непоко?вся. Тодi вона  так  по-дитячому  ображено
накинулася на нього:
   - Де ти ходиш? Я  тобi  свого  листа  хотiла  показати,  а  ти  десь  з
хлопчиком завiявся, i я мусила  так  одправити.  Нiколи  тебе  нема,  коли
треба.
   Потiм аж самiй стало соромно, i вiн ?? заспокоював, нiби й справдi  був
винний.
   - Одправила то й одправила, що ти сама написати  не  зумiла?  Хiба  всi
листи да?ш менi на правку читати? - усмiхнувся.
   - Не на правку, а так, порадитись. I як ти порiвню?ш з iншими  листами,
то ж пишу сво?м, друзям знайомим, якi знають мене, а то - Герцену!
   Але тут же подумала: "А може, й краще - написала, як написалось".
   Щасливу звiстку принiс Богдась. Прибiг червоний, захеканий.
   - Мамо, отой дядько, що за прилавком сто?ть i ключi да?...
   - Портье, - поправила Марiя.
   - Еге ж, порть?, вiн казав тобi лист ?, зараз хтось принесе, а менi  не
схотiв вiддати, - ображено мовив хлопчик.
   Марiя не чекала, що "хтось принесе",  вмить  була  коло  "прилавка",  i
порть?, люб'язно усмiхаючись i перепрошуючи, простягнув листа - з Лондона'
   "24 серпня 1859, Park House, Fulham.
   Огарьов сповiстив мене у Вентнор, що Ви будете у понедiлок, i  надiслав
менi у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу по?хав до Лондона  -
i чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здоровi Ви? Коли будете? Напишiть хоч
два  рядки.  Та  чи  одержали  Ви  листа  вiд  Огарьова?   Щиро,   глибоко
спiвчуваючий Вам i поважаючий Вас
   Олекс. Герцен"
   - Опанасю! Опанасю! Друже  мiй!  Завтра  ?демо!  Значить,  усе  гаразд.
Герцен був у Вентнорi.  Вiдповiдь  надiслав  Огарьов,  а  вона  чомусь  не
одержала.  Може,  невiрно   сама   адресу   написала   цього   далеко   не
першорозрядного готелю - Hоtel l'Agneau, rue It.  Paul.  Ну,  нiчого,  все
з'ясувалось!
   За вечерею зустрiлись з милими Станкевичами, з якими  заприятелювали  в
Дрезденi.
   - Завтра в Лондон, - радiсно повiдомила Марiя, - паро плавом  о  шостiй
годинi.
   -  Марiя  Олександрiвна  ся?,  як   iменинниця,   -   зауважила   Олена
Костянтинiвна Станкевич, - ти тiльки подивись, Сашо!
   - Ще б пак! Головний пункт подорожi! Тепер для всiх нас центр ?вропи  -
Лондон! - усмiха?ться Станкевич. -Я сам шкодую, що зараз не  можу  з  вами
по?хати, але  й  ми  обов'язково  пiзнiше  завiта?мо  до  наших  славетних
дзвонарiв. Не заздри, Л?ночко, Марковичам!
   Що може порiвнятися з причалом увечерi, коли вiдходить пароплав?
   Скiльки разiв Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями,  i
завжди ?й здавалося, що саме в той день  свято,  бо  збираються  сюди  осi
мешканцi невеличкого бельгiйського мiста Остенде,  хоча  бiльшостi  з  них
нема кого проводжати  або  стрiчати.  Просто  так,  для  розваги,  що  вже
перейшла в традицiю. У лiтнi мiсяцi людей в Остенде збiльшу?ться принаймнi
вдвiчi. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось  i  на  важливий
порт, бо тут кiнцевi станцi? залiзниць з  Нiмеччини  та  Швейцарi?,  i  на
досить значний лiкувальний курорт - помiрне легке пiдсоння, пляж на багато
кiлометрiв з чудесним пiсочком перед вiдкритим морем.
   - Напевне, пiсля Лондона я саме тут лишуся долiковуватися, - каже Марiя
Оленi Костевнi. Вони подружилися.  Дивно,  за  кордоном  у  не?  з'явились
подруги. У Петербурзi зовсiм не було.
   - Ми на вас чекатимемо нетерпляче! - кричать Станкевичi, коли  вона  по
вузенькому трапу сходить на пароплав, пiдстрибом бiжить Богдась,  повiльно
пiднiма?ться Опанас Васильович.
   Юрба на причалi, звичайно, не розходиться, поки пароплав не руша?.
   Перед очима Марi? праворуч i лiворуч лiс щогл, рей, вiтрил, а  попереду
море. Вона вперше попливе морем.
   Сiда? сонце, таке незвичне в морi, як величезна розпечена золота  дiжа,
i море так блищить i мiниться рожевими, червоними,  золотими  вiдблисками,
рухливими, гойдливими, немов тисячi  тисяч  дивовижних  кольористих  рибок
виграють у ньому. Сонце зника?, потопаючи в морi,  i  потроху  запалюються
вогнi на березi, бо вже темрява спала на  мiсто  й  воно  через  цi  вогнi
зда?ться великим, галасливим, святковим, i важко  збагнути,  де  зорi,  де
вогники - земнi лiхтарi, i раптом  починають  гуркотiти-стукотiти  колеса,
бурлити вода за кормою, i  цей  гуркiт  заглуша?  останнi  вигуки  рiзними
мовами, що лунають iз святкового причалу. I, нарештi, пароплав виходить  у
почорнiле море, в нiч. Солонi бризки досягають палуби, падають на  лице  -
як добре!
   Нiзащо вона не спуститься в каюту, як ?й радили, запевняли, що тут,  на
цьому короткому шляху, завжди качка i краще одразу лягти  й  заснути.  Але
Марiя тiльки вклала Богдася i знову вийшла на палубу,  ?й  зараз  хотiлося
побути на самотi, самiй вдивлятися в чорнi хвилi, що ?х так впевнено дола?
пароплав, немов перед ним ясна дорога, ?й хотiлося дивитись i  дивуватися,
що не може вона вже розрiзнити, де там море сходиться з  небом.  Зда?ться,
тiльки це самотн? споглядання могло привести ?? до внутрiшньо?  рiвноваги.
Адже насправдi вона дуже  хвилювалася  перед  завтрашнiм  днем,  i  ?й  не
хотiлось, щоб хтось це помiчав, навiть Опанас.
   Вона жадала i боялася цього побачення, як нiколи, нi з ким.
   Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його i все.  А  вiн
?? у чоло поцiлував, а потiм узяв за обидвi руки i  милувався:  "Доню  моя
рiдна!", i не треба було старатися, щоб видатися розумнiшою, кращою.  Тодi
вона раптом подумала: "Я ж не пам'ятаю батькiвсько? ласки". Вiтчим -  який
то був жах! Через нього мати мусила вiдправити мене до родичiв, i тому так
до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
   Тут  зовсiм  iнше.  Про  Герцена  й  Тарас   Григорович   говорить   "з
благоговiйним уклоном".
   Хотiлося, щоб уся зустрiч вiдбулася  так,  щоб  з  радiстю  можна  було
розповiсти "батьковi". Почути те, що треба, сказати самiй те, що треба,  а
не тiльки хвалитися потiм: "Аякже, i ми теж були у Герцена i Огарьова!"
   А може, вона так розгубиться, збентежиться,  що  лише  здиву?ться  вiн:
"Невже ця жiнка, ця невторопа, що двох слiв злiпити не може, написала  отi
оповiдання, якi я читав сво?й дочцi, радив перекласти англiйською  мовою?"
Якими очима гляне вона тодi на Iллю Петровича, на всiх друзiв на  Укра?нi?
Адже коли вона казала "додому", одразу не Петербург  поставав  в  уявi,  а
Укра?на, не якесь конкретне мiсто, а якiсь рiднi, любi кра?види,  ки?вськi
гори,  Днiпро  або  Десна  коло  Чернiгова...  I  рiднi  люди,  яким  вона
розповiдатиме про дзвонаря...
   ...Певне, вона все ж таки була  втомлена,  напiвсонна,  бо  раптом  так
яскраво уявила високу-високу дзвiницю i величезний золотий дзвiн  на  нiй,
куди бiльший, нiж "цар-колокол" у Москвi!
   I з то? дзвiницi, коли пiднятися на не?, все видно  у  всесвiтi,  немов
вона найвища на земнiй кулi, над усiм височить. I  дзвiн  калата?  i  всiх
будить: "Vivos voco!" Якi слова добрали вони! Живих кличу! I луна  йде  по
свiтах по всiх усюдах, i в Петербурзi  цар  здрига?ться  вiд  нього,  i  в
якомусь ?? рiдному-рiдному укра?нському куточку  друзi  пошепки  натхненно
присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася i все
дужче й дужче розхиту? серце дзвону, i раптом пiдносяться всi ??  думки  i
почуття над сво?м особистим.
   Хiба вiн  нею,  Марi?ю,  невiдомою  молодою  жiнкою,  зацiкавився?  Вiн
зацiкавився Марком Вовчком, укра?нською  письменницею,  автором  "Народних
оповiдань", вiн Укра?ну вiдчув, побачив через них.  Треба  вдержатись,  не
схитнутись на такiй височинi! Хай хоч як  важко  -  не  схитнутись.  А  ?й
зда?ться - все  йде  обертом,  все  хита?ться,  гойда?ться  навколо.  Вона
хапа?ться за борт.
   - Мадам, - чу? вона голос поряд, - ви б краще йшли в каюту. Все ж  таки
кача?. Сiм балiв! - коло не? в  чемнiй  позi  сто?ть  чоловiк  у  морськiй
формi.
   - Дуже дякую, - ледве вимовля? вона i невiрними кроками, тримаючись  то
за стiнки, то за поручнi, то за борти рятувальних шлюпок, просту? до сво??
каюти й одразу засина? на вузенькому лiжку.

   * * *

   Усе було в густому молочному  туманi.  Нiчого-нiчогiсiнько  не  видати.
Пароплав  якось  непри?мно,  чи  то  застережливо,  чи  то  закликаючи  на
допомогу, гудiв, i стояв. Стояв.
   Марiя куталась у  пальто  й  шарф.  От  так  ранок!  Навiть  у  вогкому
Петербурзi нiколи такого не траплялось!
   Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нiчого не спадало на думку,
щоб сказати пiдходяще до цi?? несподiванки - тим бiльше,  що  весь  екiпаж
тримався так, наче нiчого непередбаченого i  виняткового  нема.  Бiльшiсть
пасажирiв сидiли або в каютах, або в кают-компанi? за снiданком, але  теж,
видно, не дивуючись, не вперше пiдпливали до туманних берегiв Альбiону.
   - Добре, що хоч Богдась ще спить, - мовила Марiя, - ото б  надокучав  -
чому та навiщо сто?мо.
   - Тобi вже дитина стала надокучати! - буркнув Опанас Васильович.
   - Перестань, не треба зараз, - примирливо сказала Марiя.  Не  вистачало
ще й з чоловiком сперечатися в день при?зду до Лондона! - Ти ж сам  зна?ш,
який вiн нетерплячий. А зараз хочеться спокiйно чекати, що ж ще робити?
   - Оце справдi - чекати коло моря погоди! - сказав уже добродушно Опанас
Васильович.
   Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалинi, не вгорi, а долi
заблимав жовтий вогник. Його було ледь помiтно крiзь цю сизоту.
   -  Бачите,  маяк!  Уже  видно   плавучий   маяк,   -   пояснив   сусiда
по-французьки, - значить, туман почина? розходитись.
   Справдi, наче почали спадати серпанки один за одним, один за  одним,  i
якiсь не баченi i не знанi досi контури почали вимальовуватися на обрi?, i
Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
   - Що то? Ти пiзна?ш, що то?
   Будинки  громадилися  один  на  одному,  випиналися  височезнi   шпилi,
велетенськi  полотнини  закривали  простори  неба.  Але  серпанки  потроху
спадали, i вже  очi  розрiзняли  громаддя  пароплавiв,  вiтрила  кораблiв,
царство щогол та рей. А за всiм тим - темнiли, сiрiли, височiли колосальнi
споруди. Знову загуркотiли колеса. Пароплав поволi входив у Темзу.
   Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному мiстi,  що  не
тiльки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марiя  стримувалася,  щоб
не ойкати, i Опанас Васильович, на ?? щастя, забував дивитись на  ??  очi,
щоб вiдзначати, як вона все тс сприйма?.
   - Боже мiй милий, скiльки ж тут  людей!  -  все  ж  таки  вихоплювалось
мимоволi, коли вже пiсля рiзних формальностей па  причалi  ?хали  вулицями
Сiтi. Був час, коли тисячi клеркiв, усього службового  люду  поспiшали  на
роботу. Потiм обличчя мiста змiнилося - тяглися парки  -  скiльки  зеленi!
скiльки дереп! Якi старезнi! А Богдасика поки що найбiльше цiкавив  кебмен
- кучер кеба, який вони найняли. Вiн був у чудернацькому довгому пальтi  з
численними комiрами-пелеринами. Марi? здавалось, що вона в'?хала в  романи
Теккерея i Дiккенса i зараз ?хнi геро? метушаться навколо.

   * * *

   Опанас Васильович дбайливо, як нiколи, пов'язав краватку  перед  темним
старовинним свiчадом, оглянув сво? вбрання,  не  дуже  модне,  але  цiлком
пристойне - такий собi помiркований батько - голова сiмейства. Вона бачила
- вiн щиро настрою?  себе  на  ролю  старшого  друга,  вчителя,  i  це  ??
дратувало. Невже вiн так поводитиметься "там"? Оце удаване  сiмейне  щастя
було зараз нi до чого.
   Вона боялась непотрiбних фальшивих нот, боялась першого враження i  для
себе, i  вiд  себе.  Богдасик  дратував  як  нiколи  сво?ми  нескiнченними
питаннями й несподiваними бажаннями.
   "Хоч би вiн там поводив себе пристойно. Не вмiю  я  з  тiм,  зовсiм  не
вмiю. Надто все дозволяю".
   Вони ?хали мовчки знову кебом, i знову Богдась  днпупався  з  численних
комiрiв-пелерин i не давав змоги зосередитися.
   Тiльки  задзеленчав  дзвоник,  вiдкрилися  дверi,  як   вона   побачила
Олександра Iвановича, вона не могла не впiзнати ного.
   Вiн поспiшно, легко, хоча був досить  кремезний,  спускався  сходами  з
другого поверху, простягнувши обидвi рукн назустрiч. I цей перший жест,  -
вона ще не бачила усмiшки, обличчя, очсi?, чудесного ясного чола,  -  лише
цей перший жест, такий дружнiй, гостинний, такий  простий,  росiйський,  -
одразу зняв усю нiяковiсть, хвилювання, страхи.
   - Так от ви яка! -  мовив  Герцен,  i  тепер  вона  вже  бачила  широку
усмiшку. Вона сама засмiялась,  мiцно,  не  по-жiночому  потиснула  обидвi
руки.
   - Така, як бачите!
   Вiн тодi радо привiтався з Опанасом, без  усякого  офiцiйного  етикету,
потрiпав по голiвцi Богдася: "Ач, козак який! Справж нiй козак!"
   - Тата! Ольго! - гукнув вiн. - Швидше сюди! Подивiться,  якi  гостi  до
нас! Який козак з Укра?ни!
   Прибiгли двi дiвчинки: одна пiдлiток, рокiв 15-16, друга - трохи старша
за Богдася.
   Богдась привiтався з почуттям власно? гiдностi -  певне,  також  одразу
вирiшив довести, що вiн  статечний  козак  з  Укра?ни.  Пройшли  у  велику
вiтальню.
   Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кiлька мiсяцiв за  кордоном
так вплинули на його Марусю?  Де  ??  звичайна  мовчазна,  навiть  сувора,
стриманiсть з чужими людьми? З притаманним ?й  гумором,  який  розкривався
тiльки в колi близьких друзiв, вона розповiдала про подорож,  про  те,  як
замiсть Лондона вони опинились спочатку в царствi непроглядних туманiв,  у
якомусь завороженому  свiтi,  i  про  приголомшливе  враження  вiд  самого
Лондона, коли вiн, нарештi, здобрiв i  ледь  прояснився.  Але  поки  що  у
жодного англiйця вона не помiтила навiть усмiшки.
   - I навiть найменшого руху в м'язах обличчя,  що  виявляли  б  будь-яку
емоцiю! - пiдхопив Герцен.
   - Така самовпевненiсть i чемнiсть, - мовила Марiя, - що навiть  нiяково
ста?, а коли що пита?ш, ляка?шся,  чи  не  порушу?ш  цим  якiсь  непохитнi
правила поведiнки. Певне, тут важко жити?
   Спитала i схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцевi за межi  Росiйсько?
iмперi??
   Нiякiсiнько?   зверхностi,   нiякiсiнького   тону   "метра",   а   щось
студентське,  молоде  i  в  рухах,  i  в  усiй  поведiнцi,   i,   головне,
нiякiсiнько? навмисностi i пози не було в господаря. Герцен одверто радi?,
що при?хали люди з батькiвщини, культурнi,  прогресивнi,  з  -якими  можна
розмовляти.
   Вийшов Микола Платонович  Огарьов.  Його  таки  ж  одразу  впiзнали  по
портретах на "Колоколе" -  русява  борода,  сумний  погляд  свiтлих  очей,
меланхолiйна приязна усмiшка, але щось хворобливе в усiй великiй  постатi.
"А справдi, вiн схожий на Лаврецького, адже казали, що  Тургенев  з  нього
трохи писав, тiльки вiн наче хворий", - майнуло у Марi?.
   Герцен, з якоюсь нiжною, уважною любов'ю глянувши на нього,  познайомив
з гостями.
   "Вiн схожий на сво? вiршi", - подумала Марiя. Ще дiвчинкою на канiкулах
у Писар?вих переписувала в пота?мний альбомчик "Старий дiм". А про  бойовi
статтi в "Колоколе" коли б не знала напевне, то й не повiрила б, що це вiн
писав. От Герцен - увесь такий, як його твори, як вiн  у  сво?х  творах  -
наче кожну рiч, кожне явище бачить з усiх сторiн i наскрiзь,  i  все,  все
його цiкавить, що тiльки стосу?ться життя i  людей,  i  все  зв'язане  мiж
собою - i життя всiх людей i кра?н, i наука, i лiтература, i мистецтво,  i
боротьба...
   У залу вийшла ще досить молода жiнка з малою дiвчинкою на руках.
   - Панi Огарьова, Наталя Олексi?вна! - представив  ??  Герцен.  Огарьов,
сидячи в затишному великому крiслi в кутку вiтальнi,  не  поворухнувся,  а
зiрка Марiя  перехопила  швидкий  погляд  Олександра  Iвановича  на  "панi
Огарьову" - неспокiйний, запитливий.
   Наталя Олексi?вна навiть вимучити не могла  усмiшки  на  тонких  блiдих
губах, немов ?й дошкуляла якась довготривала хвороба, мiгрень  чи  що,  до
яко? звикла i навiть не помiчала, коли вона вiдпускала, проходила, а вираз
обличчя по звичцi лишався  той  самий.  Дiвчинка,  навпаки,  була  весела,
здоровенька, розумненька. Вона забелькотiла: "Дядя!  Дядя!",  простягнувши
рученята до Герцена, потiм, помiтивши Огарьова, закричала: "Папа  Ага!"  I
той, прояснiвши радiсною посмiшкою, що  так  лишила  його  обличчю,  хотiв
взяти ?? на руки, але мати не дала.
   Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера
виникла одразу з приходом Наталi Олексi?вни. Це влучно  використав  Опанас
Васильович, який i при знайомствi з великою  шанобливiстю  поцiлував  руку
Наталi Олексi?вни, а згодом сказав  комплiмент  з  приводу  тако?  жваво?,
м-ило? донечки, спiвчутливо зауважив, як важко матерi, "поки дитинча стане
на ноги, але ж потiм, коли скрiзь бiга? i всiм цiкавиться, ста? ще важче".
Як важливо сказати, хоча всiм вiдомi iстини, вiдповiдним чулим тоном!  Вiн
заволодiв ?? увагою, i це було дуже до речi.
   - Вам, певне,  не  дають  спокою  вашi  спiввiтчизники,  -  мовив  вiн,
звертаючись до Наталi Олексi?вни, - кожен при?жджий  не  уявля?  собi,  як
можна бути за кордоном i не завiтати в Лондон до "Колокола"!
   - Ох, - тiльки зiтхнула Наталя Олексi?вна,  -  iнколи  я  почуваю  себе
гiдом у музе?, бо хочуть подивитися, де пишуться статтi для  "Колокола"  i
"Полярной звезды", як живуть видавцi...
   Але Герцен, не звернувши уваги на  таку  не  дуже  тактовну  вiдповiдь,
оживився ще бiльше i  на  радiсть  Марусi  повернув  усе  iнакше,  але  не
заперечуючи Наталi Олексi?внi.
   - Не уявля?те, як це насправдi  трудно,  але  в  той  же  час  при?мно,
радiсно! Першi роки я вiдчував таку самотнiсть,  вiдiрванiсть  вiд  старих
друзiв, вiдчуженiсть. Та з при?здом  Огарьова,  початком  нашо?  "вольно?"
друкарнi, все почало мiнятися i врештi набуло такого  розмаху,  масштабiв,
що ми й не гадали. Нам вiдомо, посол Кисельов просто  пита?  кожного,  хто
при-ходить до нього з росiян: "А коли в Фулем?" Тобто до нас, наче це само
собою зрозумiло,  що  до  нас  росiяни  обов'язково  завiтають.  Нещодавно
при?хав один гвардi? полковник. Я й досi не розумiю, що у нього  спiльного
з  нами,  з  нашими  iдеями,  з  нашою  пропагандою.  От  вiн  прийшов   i
одрапортував по-гвардiйському: "Будучи в Лондонi, вважав сво?м  обов'язком
представитися". Ну, я одразу прийняв i позу, i тон генерала.
   Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито  i  враз
закотився сво?м надзвичайним  молодим  смiхом.  Неможливо  було  також  не
засмiятися.
   - Це ж прекрасно, що кожен  вважа?  обов'язком,  -  з  почуттям  мовила
Марiя, - хай нiчого спiльного в думках,  але,  значить,  вiн  вiдчував  цю
потребу i потiм замислиться!
   - Коли  це  не  просто  для  моди  або  похвальби,  -  вставила  Наталя
Олексi?вна. - Адже й таких трапля?ться багато.
   - Врештi, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два  днi
на тиждень, вiд третьо? години, - вiв далi Герцен, - iнакше неможливо було
б працювати. Ми ж одержу?мо сотнi листiв  з  Росi?  з  усiх  куткiв,  люди
вiдчули, що можуть вiльно  висловитись.  Нам  належить  лише  думка  стати
паламарями, самий труд - калатати, дзвонити, а звуки -  вони  ж  линуть  з
батькiвщини, з Росi?, i там чекають вiд нас найщирiшо? правди.  Адже  хiба
ми самi з Огарьовим спромоглися б на такий дзвiн?
   Марiя вiдзначила  про  себе:  вiн  пiдкреслено  говорить  "ми",  "ми  з
Огарьовим", без усякого честолюбства, ревнощiв i заздрощiв у  роботi.  Якi
люди!
   - Бути щирим - це головне для "Колокола", -  озвався  тихо  Огарьов.  -
Щирiсть для нас найважливiша за всi дипломатичнi  впливи.  Звичайно,  коли
вони пiдходящi нам, то й ними нехтувати не слiд! -  усмiхнувся  вiн  сво?ю
меланхолiйно-мудрою посмiшкою.
   - З приводу нашо? правди от вам ще цiкавий анекдот! - пiдхопив  Герцем.
- Мiй тезко, Олександр  Миколайович  -  iмператор  всеросiйський,  кажуть,
засмутився через мою статтю про .Панiна i заявив сво?м ближчим сановникам:
"Колокол" - ?диний непiдкупний голос". Як це вам? Мiж iншим,  нам  вiдомо,
що для нього  стали  передруковувати  наш  "Колокол",  обминаючи  особливо
гострi й дошкульнi справи. Ну. вiн помiтив ш i завдав  доброго  прочухана.
Деяким урядовцям вiн навiть дозволив виписувати "Колокол",  -  певне,  щоб
були в курсi спрап!
   - Примiром, дядi Наталi, московському генерал-губернатору!  -  зауважив
Огарьов.
   - Та коли б ви тiльки знали, як люблять вас,  як  нiрять  вам,  чекають
кожного вашого слова iншi  вашi  читачi!  -  мовила  Марiя.  Вона  згадала
немирiвськi вечори, коли переписувала статтi з  "Колокола",  згадала  лице
Тараса Григоровича: "Доню, побачиш - вiтай ?х, великих вигнанцiв".
   - Ця любов i вiра - наша нагорода. Джерело сил i натхнення! -  серйозно
мовив Герцен. - Хочете, я покажу вам дорогоцiнний подарунок. Пiд час вiйни
пiд Балаклавою один офiцер, захищаючись вiд англiйцiв, зламав  шпагу.  Вiн
швидко зрiзав грубу виноградну гiлку  i  вiдбився  нею!  А  потiм  з  цi??
славно? гiлки вiн зробив палицю, замовив набалдашник з рiзьбленого  срiбла
з бiрюзою i невеличким топазом згори  i,  уявiть  собi,  надiслав  сюди  в
подарунок. Тато, - звернувся вiн до старшо? дочки, - принеси  з  кабiнету,
покажи.
   Вiн розповiв це з такою проникливiстю,  здалося  Марi?,  навiть  якоюсь
вологою затуманились його яснi живi очi. Вiн знову повторив:
   - Це джерело наших сил.
   Тата принесла палицю, i Маркович! з побожнiстю подержали ?? в руках.
   Богдась теж схопився подивитись.
   - Бiжiть, дiвчатка, з козаком у сад, -  сказав  Олександр  Iванович,  -
бачите, сонце таки виглянуло як слiд. Давайте i ми прогуля?мось до  обiду.
Я розумiю ваш переляк перед туманом, - звернувся вiн до Марi?. -  Нiяк  не
звикну до цi?? лондонсько?  гнилi,  до  цi??  просто  злочинно?  погоди  -
темряви з ранку до вечора. Коли трапля?ться  ясний  день  або  хоч  кiлька
годин без дощу й туману, це для мене дар богiв!
   Марiя подумала: "Вiн суму? за рiдними лiсами, степами, i невiдомо, коли
побачить ?х i чи побачить взагалi. Усе це  важче,  нiж  зда?ться.  От  усi
захоплюються, може, ? такi, що й  заздрять  впливу,  силi,  дiяльностi,  а
Тарас  Григорович  казав:  "Великi  страдники  -вигнанцi".  Вiн   розумiв,
вiдчував по-людському, як важко на чужiй землi..."
   Богдасевi  вже  надокучило  витримувати   роль   статечного   дорослого
"козака". Тiльки  вистрибнув  з  дому  i  побачив  зелений  лужок,  так  i
покотився по травi, як м'яч. Наталя Олексi?вна  засмiялась,  але  недобре,
навiть  якось  злорадно,  немов  ?й  було  при?мно,  що  всi  бачать,  яка
невихована дитина у цi?? уславлено? письменницi.
   - Богдасю, встань! - досить рiзко зауважила Марiя. Вона  все  помiчала.
Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки -  Марiя  все
.дозволяла, а Опанас бурчав.
   - Марусенько. вiн у захопленнi вiд природи!
   - Хай захоплю?ться, та не бруднить сорочки.
   - Богдась, слухай мами,  -  удавано  строго  насупив  брови  Герцен.  -
Ходiмте, Марi? Олександрiвно, я покажу наш "парк", з  дозволу  сказати.  Я
радiю цьому саду. На нас, дiбровних жителiв, лiси й  дерева  впливають  як
щось бiльш рiдне, нiж море i гори!
   Наталя Олексi?вна пiдсмикнула тонкi губи, i знову Марiя перехопила ледь
помiтний насторожений погляд Герцена в бiк Огарьрво?.
   Добре, що Опанас Васильович почав ?й щось красномовно  розповiдати  про
старовинний парк у Качанiвцi.  Марiя  швидше  пiдiйшла  до  Герцена.  Вони
попрямували вдвох стежкою попiд височезними берестами. Олександр  Iванович
все  ж  таки  обернувся  i  мовив  лагiдно,  немов   вибачаючись,   Наталi
Олексi?внi:
   - Лiзi не завадить також бiльше побути на  повiтрi.  Наталя  Олексi?вна
тiльки глянула зневажливо, нiчого йому не вiдповiвши.
   Огарьов зовсiм не вийшов. Вiн лишився сидiти в сво?му затишному крiслi.
   - А дiти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цiлком осво?вся,  он  вiн
навiть, зда?ться, муштру? Ольгу, хоча та й сама не вiд  того,  щоб  когось
помуштрувати! - I, нiби читаючи думки  Марi?,  мовив  просто  i  сумно:  -
Справа виховання - одна з найскладнiших проблем. Я це вiдчуваю на  кожному
кроцi, та ще в умовах емiграцi?, та ще без рiдно? матерi. Але деякi iстини
для мене беззаперечнi: надання велико? волi змалку -  дiя  дуже  шкiдлива,
так само як лестощi, поблажливiсть,  наявна  перевага  одних  дiтей  перед
iншими в однiй сiм'? - це все швидко псу? дитину.
   Ясно було, що це одне з болючих  особистих  питань.  I  знову  подумала
Марiя: "Всi ми в захопленнi вiд його незламностi, непохитностi,  вiд  його
безприкладно? дiяльностi, але ж вiн - людина, що зазнала стiльки особистих
нещасть, i, видно, такий уважний, люблячий батько, i так само, як  в  усiх
питаннях великих, громадських, так  i  тут,  у  сво?й  сiм'?,  вiн  одразу
розгляда? проблему з усiх сторiн, бачить далеко вперед, i  не  тiльки  для
себе, для сво?х дiтей, а все пiдносить до важливих  людських  проблем,  бо
для нього все, що стосу?ться людини, ?? росту, розвитку,  життя,  не  може
бути дрiбним". Вона могла б говорити з ним про найменшi дрiбницi, адже для
нього все було в якомусь вза?мозв'язку. З ним  було  так  цiкаво  i  якось
потрiбно для не?!
   Коли Олександр Iванович спитав:
   - Ви рано вийшли замiж?
   Вона вiдповiла так, як нiколи нiкому не могла i не хотiла казати.
   - Дуже. Менi тiльки виповнилось шiстнадцять рокiв. Я  мусила  вирватися
вiд родичiв, у яких жила. Я  хотiла  самостiйного  життя.  Я  ставилася  з
повагою i приязню до чоловiка. Я гадала, що одразу стану самостiйною.  Але
вийшло, що подружжя, шлюб не така вже проста рiч  i,  звичайно,  не  таким
шляхом можна досягти самостiйностi.
   -  Тисячолiття  тягнеться  ця  несправедливiсть  щодо  жiнок,  -  мовив
Олександр Iванович. - I хiба тiльки у  нас,  в  Росi??  Скiльки  забобонiв
мають силу навiть у прогресивно мислячих людей. Нещодавно  я  читав  новий
твiр Прудона. Людина, яка  рве  стiльки  усталеного  в  питаннях  розвитку
суспiльства, моралi, i нате вам - в роздiлi "Amour et mariage" - це в його
останнiй книзi, - вiн пише цiлий том  римсько-католицьких  наклепiв  проти
жiнок. Якось Прудон у розмовi зi  мною  наче  жартома  сказав  про  одного
знайомого: "Який щасливий! У нього жiнка не настiльки дурна, щоб не зумiти
приготувати добро? страви, i не настiльки розумна, щоб говорити  про  його
статтi. Це все, що треба для сiмейного щастя". I повiрте,  в  цьому  жартi
його справжнi думки про шлюб i сiм'ю - наскрiзь реакцiйнi,  грубi  почуття
сiльського чоловiка,  який  вважа?  жiнку  тiльки  за  робiтницю,  а  себе
самодержцем - володарем у домi! Коли ми  таке  бачимо  у  Прудона,  чи  не
означа? це оскудiння думки в кра?нах Захiдно? ?вропи? Мiж  iншим,  молодий
лiтератор Михайлов блискуче проаналiзував його твiр i розбив ущент в сво?й
статтi на сторiнках "Современника".
   - Я читала цю статтю, - сказала Марiя. - Всi жiнки вважають його  сво?м
захисником.
   - Та справа  не  тiльки  в  тому,  щоб  говорити  про  права  жiнки  на
самостiйну працю, вищу освiту, участь у  життi  суспiльства,  -  справа  в
тому, щоб створити такi умови, коли жiнка зможе пiдвестись над  особистим,
суб'?ктивним, до життя соцiального  усiм  сво?м  ?ством,  жити  iнтересами
суспiльства, а не вести виключно особисте життя. Як мало, майже нема таких
жiнок, - зiтхнув вiн, - i це не ваша провина... I от, коли з'явилась  одна
талановита, виняткова жiнка - Жорж Занд, - як  не  вузько  поставила  вона
сво? проблеми, - хоча б право на любов, - до чого ж  сколихнула  вона  все
свiтове жiноцтво!
   - I в мене романи Жорж  Занд  зробили  просто  переворот  в  думках,  -
призналася Марiя. - Але в життi надто важко провадити новi якiсь принципи.
   - Власне,  справжн?  життя  жiнки,  iнтелектуальний  розвиток,  в  силу
обставин, почина?ться далеко пiзнiше, нiж у чоловiкiв.
   - Невже ви так гада?те? - спитала здивовано Марiя Вiн бачив перед собою
уважнi, розумнi очi. анi тiнi жiночого кокетування не було в  ??  молодому
обличчi, лише бажання слухати,  зрозумiти,  -  i  йому  хотiлося  дiлитися
сво?ми думками, сво?ми сумнiвами, переконаннями.
   - Не ображайтесь за всiх  жiнок,  ви,  напевне,  все  ж  таки  щасливий
виняток, але я думаю i вболiваю за всiх, звичайних, i доведу вам, чому так
гадаю. Помiркуйте самi: хiба ми, чоловiки, несемо такий тягар,  як  жiнки?
Навiть, коли вiзьмемо щасливий випадок  -  дiвчина  полюбила,  ??  люблять
також, все ?? серце, всi думки,  емоцi?  в  цьому.  Вона  виходить  замiж,
почалися дiти - треба носити, родити, годувати, виховувати, ростити.  Адже
все це на вас. Яка б не була творча iнтелектуальна натура, -  та  справжня
жiнка - вона й справжня мати, дружина, до того ж уся сво?рiдна  специфiчна
жiноча  фiзiологiя,  -  де  у  не?,  у  жiнки,  береться  час,   сили   на
iнтелектуальний розвиток, вище соцiальне життя, iнтереси тi самi, що  i  в
чоловiкiв? А чим бiльше людина зосереджу?ться на  особистому,  тим  бiльше
голих сторiн вона одкрива? ударам випадковостей. Якщо будувати благо життя
лише на сiмейнiй основi, - це  будувати  будинок  на  пiску.  От  рокiв  у
п'ятдесят, коли дiти вже дорослi i внуки  вийшли  з  пелюшок  -  бо  ви  ж
зна?те, як дiтям потрiбнi саме бабусi, - жiнка  нарештi  звiльня?ться  вiд
сво?х жiночих пут i нарештi почина?ться справжн? життя людини.
   - О, значить, у мене ще все попереду! - пожартувала Марiя.
   - Не смiйтесь. Я спостерiгав багатьох жiнок, я спостерiгав рiдну  матiр
- саме в цi роки, коли вона звiльнилась вiд цих специфiчних жiночих пут, в
нiй  прокинулися  жадоба  знань,  мандрiвок,  цiкавiсть  до   всього,   до
соцiального життя, а не лише життя свого кубелечка, бо з  жiнки  вона  вже
перетворилася на людину... На жаль, у  не?  рано  обiрвалося  це  справжн?
життя...
   Марiя знала вiд Марi? Каспарiвни Рейхель  про  трагiчну  смерть  матерi
Герцена. Вона  загинула  разом  з  маленьким  внуком  -  сином  Олександра
Iвановича - на пароплавi, де трапилась пожежа, врятувались одиницi.
   - Я знаю про  цю  страшну  катастрофу,  -  сказала  Марiя  з  безмежним
спiвчуттям.
   - Так, скiльки аварiй,  скiльки  штормiв,  бур,  катастроф  пiдстерiга?
кожен корабель,  що  вируша?  в  плавання,  -  задумливо  мовив  Олександр
Iванович. - Бурi, звичайно, загартовують матросiв, але ж i ре?, i щогли, i
палуба - вони зношуються вiд кожно? перемоги над штормом.  I  треба  ж  ще
витримувати повсякденний натиск хвиль, дрiбнi аварi?, дрiбнi нспол.члки  i
тримати вiрний курс - попри все. Я кажу про "вiрний кур"  у  сво?й  роботi
щоденнiй, у сво?му домi, i тут iнколи потрiбнi бiльшi сили, нiж на  гучний
подвиг на барикадах, подвиг зберегти творчiсть,  здiбностi,  натхнення.  Я
вiрю, що ви збережете, - раптом, зупнинившись у кiнцi стежки на  поворотi,
переконано мовив вiн. - Я б тiльки бажав вашому  ясному  таланту  поширити
рамки, захопити бiльше елементiв. Насмiлюватися сягати вище, разом з вашою
жiночою щирою чулiстю, набувати бiльше людських узагальнень. Одне слово  -
я вiрю у вас, мила Марi? Олександрiвно! - I вiн якось широко подав ?й руку
i потиснув ??, невеличку, але мiцну, енергiйну.

   * * *

   Обiд був з вiдтiнком росiйського - до м'яса подали  гречану  кашу,  без
яко?, як казав Герцен, Огарьов почува?ться зовсiм нещасним, а в рештi, хоч
i казали господарi, що намагаються зберегти  вiтчизнянi  традицi?,  все  ж
таки переважала англiйська кухня - рiзна риба, м'ясо по-англiйськи,  рiзнi
кекси до чаю, Розпоряджався Олександр Iванович,  допомагала  Тата.  Наталя
Олексi?вна виходила до Лiзи, яку  вкладала  спати,  на  дiвчаток  вона  не
звертала уваги.
   - Завтра я вас запрошую обiдати в ресторан,  я  хочу,  щоб  ви  вiдчули
справжнiй англiйський дух! - гостинно мовив Герцен Марковичам.
   -  Олександр  Iванович  певен,  що  треба  починати  з  гастрономi?!  -
шпигонула Наталя Олексi?вна
   - А хiба я не довiв  у  "Письмах  из  Парижа"  про  значення  кухнi?  -
напiвжартома заперечив Герцен. - Чому, наприклад, нiмець  завжди  схильний
до  золотухи,  слiз,  романтизму,   платонiчно?   любовi   i   мiщанського
благополуччя? Вiн може жити або в захмарному ефiрi, або в кухняному  чаду.
Я  вас  запевняю,  реформацiя,  тридцятирiчна  вiйна  -  це  все   причини
другоряднi, а головна, яку не  розгледiли,  бо  вона  надто  близька,  пiд
носом,  -  це  нiмецька  кухня.  Я  не   можу   згадати   без   огиди   цю
прiсно-пряно-мучнисто-солодку  трав'яну  масу  з  корицею,  гвоздикою   та
шафраном, бр-р-р!..
   Наталя   Олексi?вна   роздратовано   пересмикнула   плечем,   а   Марiя
розсмiялась. Факт! Вона також не могла звикнути в Дрезденi до цього!
   - Це справдi цiкаво,  -  пiдхопив  Опанас  Васильович,-  хiба  характер
народу не виявля?ться i в ?жi.
   I розмова перейшла на рiзнi звички, традицi? у кожного  народу,  а  вiд
цього на народну творчiсть. Ну, тут Опанас Васильович почувався як риба  у
водi!
   "Вiн по-справжньому любить i цiкавиться тiльки цим, - подумала Марiя. -
Що ж, коли людина по-справжньому захоплена чимось, так i те вже добре! Але
ж хiба можна цим обмежитись на  все  життя?  Хiба  можна,  щоб  усе  життя
звелося тiльки до пiсень, приказок та прислiв'?в? Це й  менi  потрiбно,  я
без цього не можу писати, але ж це тiльки частинка".
   Проте ?й було при?мно, що Опанаса Васильовича з  цiкавiстю  слухають  i
Герцен, i Огарьов.
   - .Я давно збираю фольклор, i коли б пощастило систематично укласти всi
нашi багатства - приказки, перекази, пiснi,  це  дало  б  неоцiнимий  опис
природи, побуту, моральних i духовних зав'язiв нашо? Укра?ни, а ще й  такi
мiцнi основи для письменникiв.
   - На жаль, цензура завжди викида? найкраще й найцiкавiше -  про  попiв,
про панiв, а скiльки про них влучного та дошкульного створено!  -  сказала
Марiя. - Справдi, у Опанаса Васильовича зiбранi багатющi скарби. От, може,
коли нарештi дозволять укра?нцям видавати свiй журнал, - "Основою"  хочемо
назвати, - можна буде i там частково вмiщати.
   - I скiльки старо? народно? мудростi вiдкрива?ться  в  цьому!  -  мовив
Огарьов.
   - Але не можна нехтувати i тим новим, що народжу?ться в  народi,  -  не
мiг не подiлитися сво?ми виплеканими  думками  Опанас  Васильович.  -  От,
примiром, не в селi, а на фабриках, у руднях - в нових приказках,  пiснях,
раптово народжених дотепах - народ розкрива? сво? ставлення до  тих  змiн,
що зараз вiдбуваються. Адже росте промисловiсть. У  нас  на  Укра?нi  пани
кинулися будувати цукрозаводи, вже тисячi селян  працюють  там,  а  не  на
полях, а це ж зовсiм змiню? побут.  Треба  весь  час  вивчати,  затоеувати
народну мову, i неабияк, а систематично, в рiзних варiантах, зазначати, де
саме почув, вiд кого...
   - Це дуже цiкава й вiрна думка - оце збирання фольклору  не  тiльки  на
селi вiд дiдiв. Але, уявляю, скiльки поезi? розсипано в народi саме у вас,
на Укра?нi! - сказав Олександр Iванович.  -  Для  мене  народ  укра?нський
завжди привабливий сво?ю поезi?ю та одчайдушнiстю. I якi  мiцнi  суспiльнi
основи були закладенi ще в Сiчi, цiй республiцi звитяжцiв!
   Я переконаний, що ми цiлком  вiрно  i  справедливо  ставимо  питання  в
нашому "Колоколе" i щодо полякiв, i щодо укра?нцiв, взагалi про народи, що
опинилися пiд владою росiйського  самодержця.  Хiба  так  легко  забути  i
закрiпачення, i набори, i безправ'я, i заборони аж до мови включно. Але  i
жовнiрiв.i шляхетних панiв, i коронних чиновникiв - усе, що було  за  Речi
Посполито?, народ укра?нський також пам'ята?.  Поляки  абсолютно  неправi,
коли говорять про вiдновлення Польщi "вiд можа до можа". Але я певен, якщо
Росiя звiльнить селян з землею, якщо почне, нарештi,  нову  фазу  iсторi?,
тодi Укра?на i не захоче вiддiлятися, тодi не  буде  причини  кидатися  за
помiччю, а з росiянами все-таки найтiснiший духовний союз i спiльний  шлях
прогресу.
   Навiть з листiв, що одержу?мо ми,  навiть  з  тих  звiсток  про  та?мнi
студентськi товариства, луна про якi долiта? до  нас,  я  певен  -  у  нас
?диний шлях боротьби. Але потрiбне розумiння, повага до кожного  народу  -
оце запорука волi, прогресу.
   Одна справа читати i зовсiм iнше - чути з уст живо? людини i  чути,  як
близько бере вона до серця справи рiдно? Укра?ни. У Марi?  одразу  виника?
рiшення. Вона повинна бути не  просто  однодумцем,  не  просто  захопленою
шанувальницею, нi, вона хоче  бути  помiчницею,  вона  сама  повинна  щось
робити - налагоджувати зв'язки, передачу "Колокола", усiх видань  "Вольной
русской типографии" додому, на Укра?ну i навпаки - матерiалiв звiдти. Вона
мусить розпитати, як  при?де,  Дорошенка,  його  друзiв  -  адже  вони  ?й
довiряють, - що тепер з тими та?мними студентськими товариствами в Харковi
i Ки?вi, вона переконана, що Дорошенко зв'язаний, зв'язаний з  ними,  адже
надiслав ?й Дорошенко дописи про чернiгiвськi подi? для передачi  Герцену.
I хай це буде не епiзодично, а  постiйно,  ??  обов'язком.  Хiба  вона  не
бачитиметься ще  з  Герценом  i  Огарьовим?  Навiть  коли  тепер  на  зиму
повернеться, хiба не при?де знову? А Опанасовi i не казатиме,  хоч  вiн  i
дивиться  зараз  з  побожнiстю  на  Герцена,  але  ж  вiн  далеко  не  тих
радикальних   поглядiв,   що    примушують    зв'язатися    з    дiяльними
революцiонерами, з та?мними гуртками. Вiн безперечно  чесна  i  благородна
людина, але вiн поклада?  надi?  лише  на  освiту,  розвиток  нацiонально?
свiдомостi, нi, вiн не кулiшiвських поглядiв на сво?рiднiсть, винятковiсть
розвитку укра?нсько? культури, в нiм вона не помiчала нiколи  й  ворожнечi
до росiян, але вiн обмежу? свою  дiяльнiсть  i  жтереси  лише  укра?нською
народною творчiстю.
   Три днi, якi провели в Лондонi, були, звичайно, наповненi Герценом. Вiн
приймав ?х, наче вiдповiдав  за  всю  ?хню  по?здку.  Другого  дня,  як  i
вирiшив, обiдали всi  в  ресторанi,  i  Олександр  Iванович  як  гостинний
хлiбосольний господар турбувався, щоб був  знаменитий  черепаховий  суп  i
печеня з оленини. Чи подоба?ться ?м все, витримане на англiйський смак?
   - Але зауважте, Олександр Iванович не може  без  шампанського.  Це  вже
цiлком по-росiйськи! - iронiчно мовила Наталя Олексi?вна.
   - Як я без кашi почуваю щось не те, - миролюбиво хотiв загладити ?? тон
Микола Платонович.
   - Ну, ти й вiд шампанського нiколи не вiдмовля?шся, -  обрiзала  Наталя
Олексi?вна.
   -  Благородне  шампанське  не  залиша?  гiрких  докорiв  на  ранок,   -
пожартував Герцен. Наталя Олексi?вна лише красномовно глянула на нього.
   Марiя з нею i двома словами не перекинулась - просто  зовсiм  неможливо
було знайти якийсь пiдхiд, тому й особливого бажання не виникало.
   А з Герценом i  Огарьовим  не  могла  наговоритися.  Вони  обидва  були
чудовими гiдами в Британському музе?. А по всьому Лондону,  починаючи  вiд
зовнiшнього огляду палацiв i кiнчаючи трущобами, водив один Герцен. I вони
були тiльки  вдвох.  Маруся  була  рада,  що  нарештi  сам  на  сам  зможе
розповiсти i про немирiвських друзiв, про те, як вона хоче  по-справжньому
допомогти, i головне - про Тараса Григоровича Шевченка. Саме про нього  ?й
чомусь хотiлося  розповiсти  Герцену  наодинцi,  не  пiдбираючи  слiв,  не
соромлячись сво?х  почуттiв.  Вона  знала:  Герцен  одразу  все  вiдчу?  i
зрозумi?, що то за людина.
   I справдi, вона хоч  тихо,  зовнi  стримано,  але  з  таким  внутрiшнiм
запалом розповiдала Олександру Iвановичу про свого названого батька,  який
десять рокiв страшно? микола?всько? солдатчини перенiс у далекiй  пустинi,
в засланнi, але повернувся звiдти ще мiцнiшим, ще  бiльшим  ворогом  царя,
панiв, усякого насильства.
   - Вiн показував менi ваш портрет. На зворотному  шляху  з  заслання,  в
Нижньому Новгородi, Тарас  Григорович  перемалював  його,  i  зна?те,  вiн
казав, що поцiлував його з благоговiнням.
   Герцен з пильною увагою, зворушено слухав Марiю.
   - Коли б вiн мiг вас побачити!  Та  де  там!  От  тiльки  тепереньки  з
великими труднощами  йому  дозволити  по?хати  на  Укра?ну,  побачитись  з
рiдними сестрами й братами. А вони й досi крiпаки. Вiн просив мене  вiтати
вас вiд нього, кланятися вам. Вiн мрi? надiслати вам свiй "Кобзар", це так
його книга вiршiв зветься i так його самого звуть на Укра?нi - Кобзарем!
   - Кобзарем, - повторив Герцен. - Я чекатиму його книги...
   - Нiчи? слово не править для мене так  багато,  як  його,  -  казала  з
захопленням Марiя. - I от якi у вас однi думки, тi ж самiсiнькi мiркування
- про спiльний шлях боротьби народiв, поневолених Росiйською iмперi?ю, про
федералiзм i ?днання. Я недовго була в  Петербурзi,  але  Шевченко,  Тарас
Григорович,  встиг  познайомити  мене   з   сво?ми   "соiзгнанниками",   з
Сераковським, поетом Совою-Желiговським...
   - Аз Чернишевським ви знайомi?
   - Нi, на жаль, нi. Нi з Чернишевським, нi з Добролюбовим я  не  встигла
познайомитись, хоча ?х дуже любить Тарас Григорович.  Просто  не  встигла,
якось не вийшло, а дуже хотiла, це ж справжнi проводирi  зараз,  керiвники
"Современника"! Вона забула про тi рядки в  листi  Герцена  до  Рейхель  i
зараз наче просила пробачення, що не встигла познайомитись,  i,  захоплена
розмовою, не помiтила, як на мить начебто затьмарились чимось очi Герцена.

   * * *

   ? друзi й друзi... Друзi минулого. Друзi сучасного. Друзi  майбутнього.
Дуже рiдко, коли це по?дну?ться - то вже розкiшне багатство. Але  й  старi
друзi теж не проста рiч.
   Це  лiто,  лондонське  лiто  1859  року,  було  насичене  для   Герцена
зустрiчами. Та й увесь рiк.
   Записки декабриста Пущина, якi прочитав i видав Герцен у сво?й "Вольной
русской типографии", теж були "зустрiччю", хоча й  не  побачив  Герцен  на
власнi очi цього друга Пушкiна, сподвижника страчених Рил??ва,  Бестужева,
засланих на каторгу Волконського, Якушкiна, Лунiна. В пам'ять цi?? велико?
когорти Герцен i Огарьов хлопчиками присягнулись на Воробйових горах нести
далi ?хнiй прапор i вiддати життя за свободу народу.
   Читання  цих  записок,  написаних  з  дивовижною  юнацькою  свiжiстю  i
бадьорiстю, видання ?х було нiби розмовою, потиском руки,  що  не  ослабла
вiд кайданiв i каторги. Безмежно сумно, печальним реквi?мом  прозвучало  в
"Колоколе" трохи згодом повiдомлення про смерть старого декабриста.
   У 1859 роцi йшли листи звiдусюди, при?здили люди. Однi, справдi, просто
побачити, iншi "за дiлом" - порадитися, налагодити зв'язки, розповiсти.
   Отак при?хав студент Харкiвського унiверситету Богомолов i розповiв про
студентське та?мне товариство на Укра?нi. Про це товариство писав i  iнший
студент з Гейдельберга - укра?нець Мазуренко. Олександр Iванович радiв  за
Укра?ну,  за  свiдому  дiяльну  молодь,  хотiлося   знати   й   про   iншi
унiверситети.  Зв'язки   налагоджувалися   поволi,   хлопцi   дiяли   дуже
конспiративне. Це, звичайно, добре... Може, коли Марiя Олександрiвна по?де
додому, ?й легше буде, нiж будь-кому, обережно зв'язатися з ними. Мимоволi
думка Герцена поверталась до не?.  Тургенев  не  помилився,  навпаки,  вiн
настiльки зачарований нею, що,  зда?ться,  не  побачив  ??  стремлiння  до
дiяльностi не лише лiтературно?.
   Близький i далекий Тургенев. Близький не лише спогадами молодих  рокiв.
Близький справжнiм почуттям любовi до батькiвщини, що прогляда? в  кожному
творi, в кожному рядку. Живе бiльшiсть часу у Францi?, а пише  тiльки  про
рiдне.
   Далекий - спокiйним сво?м лiбералiзмом. Та хiба його "Записки охотника"
не вартi сотнi прокламацiй та революцiйних статей? А лист  за  Огризка?  У
Тургенева ? високе благородство,  i,  звичайно,  вiн  зараз  найвидатнiший
письменник у Росi?, хоча не все, нi, не  все  з  його  творiв  подоба?ться
Герцену. При?зд його, що не кажи, завжди - "сiмейне свято".
   Потiм цим лiтом трапилась, як  назвав  Герцен,  -  "липнева  революцiя"
При?хав професор Кавелiн. Колишнiй закоханий у Герцена Костя Кавелiн. Вони
були дуже дружнi у сороковi роки! Не бачились дванадцять рокiв. За цей час
Костин лiбералiзм вiдкочувався все далi  праворуч,  i  боявся  Герцен,  що
навiть не буде вiн, Кавелiн, десь посерединi або навiть осторонь,  а  може
скотитися до ворогiв. Пiсля вiд'?зду  Кавелiна  Герцен  з  глибоким  болем
сказав Огарьову:
   - Такi теоретичнi суперечки вже не суперечки, а  цiлковитий  розрив.  У
глибинi, всерединi безмежне почуття смутку, але виступати  можна  лише  зi
словами ненавистi.
   ...Чому ж, такий радикальний i  небезпечний  для  давнiх  друзiв,  вiн,
Герцен,  здався  таким  помiркованим   i   наче   аж   застарiлим   Миколi
Чернишевському - людинi, яку молодь Росi? вважала сво?м проводирем.  Та  й
сам Герцен вiдзначав непересiчний розум, виняткову глибину аналiзу в  усiх
його творах, що з'являлись  в  "Современнике"  i  хоч  iз  запiзненням  та
доходили до Лондона.
   Герцену при?мно було, що Чернишевський  згадав  i  про  нього  в  сво?х
"Очерках гоголевского периода",  звичайно,  не  iм'я  його,  заборонене  i
кримiнальне в Росi?, а  як  "друга  Огарьова"  (тодi  Огарьов  ще  не  був
"злочинцем"), як автора "Кто виноват?", - хто ж  з  читачiв  не  зрозумiв?
Герцену  було  це  при?мно.  Вiн  радiв,  що,  нарештi,   заговорили   про
Б?лiнського -  саме  в  цiй  статтi  Чернишевського  вперше  пiсля  довго?
мовчанки  було  згадано  дорогоцiнне  для   всiх   них   iм'я   У   творах
Чернишевського стiльки нових, оригiнальних i цiкавих думок  Правда,  стиль
часто дратував.
   З ентузiазмом згадували про Чернишевського  i  Добролюбова  Михайлов  i
Шелгунови.
   А Iван Сергiйович кривився, коли говорив про цих "семiнаристiв".
   Коли в  "Свистке",  додатку  до  "Современника",  з'явились  нападки  i
висмiювання "викривально?" лiтератури, Герцен, не зрозумiвши,  що  йдеться
про псевдовикривальну лiтературу, написав свою статтю "Very dangerous!!!".
Вiн був переконаний тодi, що  чинить  слушно.  Як  можна  зараз  припинити
викривання, коли люди трохи дихнули вiльним повiтрям, яким  повiяло  пiсля
смертi  iмператора  Миколи?  Як  можна  припинити  викривання  напередоднi
реформ, якi обiця? iмператор Олександр?
   Непри?мно згадувати..
   ..Навпроти  Герцена  в  його   великому   кабiнетi   сидiв   невисокий,
худорлявий, зовнi нiчим не показний чоловiк i питав докiрливо. наче мав на
це невiд'?мне право:
   - Проти кого викривання? Хiба ви, ви, Олександр Iванович, Iскандер,  не
розумi?те, що такi викривання не йдуть вище пристава  й  чиновника?  Це  ж
тiльки  вигiдно  урядовi,  це  тiльки  вiдвертання  уваги  й  енергi?  вiд
справжнiх пекучих питань - знищення крiпацтва, звiльнення селян iз землею.
Адже  всi  цi  комiтети,  пiдкомiтети  -  це  влаштову?  лише   помiщикiв,
власникiв, а селянам буде ще гiрше, вони будуть обдуренi.
   Раптом  чоловiк  розпалився.  Вiн  говорив,  як  усi  прислухаються  до
"Колокола", вiн говорив про сво? почуття особисто  до  нього,  Герцена,  у
нього з'явились навiть сльози на очах, i Герцену  здалося  його  некрасиве
обличчя одухотвореним, а очi  прекрасними.  Але  вiн  пристрасно  докоряв,
гаряче доводив, що Герцен тепер повинен змiнити мотиви дзвону.
   - Коли б уряд наш був трохи розумнiшим, - говорив Чернишевський, -  вiн
би вам, Олександре Iвановичу, дякував за вашi  викривання.  Цi  викривання
дають йому можливiсть тримати  сво?х  агентiв  на  припонi,  лишаючи  весь
устрiй недоторканим i непохитним. Вам тепер  треба  виставити  свою  певну
полiтичну  програму   -   чи   конституцiйну,   чи   республiканську,   чи
соцiалiстичну, i ви б в усiх сво?х викриваннях повторювали б  "Cartnaginem
esse delendam" - Карфаген мусить бути зруйнований.
   Його, Герцена, обурили i самовпевненiсть, i накази,  i  поради,  i  вiн
досить холодно вiдповiв, що не може стати на таку вузьку позицiю, i раптом
Чернишевський зупинився, уважно поглянув  i  немовби  розсердився  сам  на
себе, що так "заiнтимничав" з людиною,  яку  бачить  уперше,  так  одверто
виявив сво? душевнi почуття до нього. Адже казав вiн колись друзям: "Я так
поважаю, так поважаю Герцена, менi зда?ться, що нема тако? справи,  яку  я
не зробив би для Герцена!"
   А тепер вони сидiли вiч-на-вiч, i того глибокого контакту, що жадав вiн
сам, що жадали i чекали там, у Росi?, тi, що послали його сюди, здавалось,
не виникало.
   Та  чим  бiльше  минало  часу,  тим  бiльше  розумiв  Герцен,   що   цi
"семiнаристи" правi i, можливо, вони там, на батькiвщинi, швидше й вiрнiше
збагнули, що потрiбно. Дедалi вiн розумiв, що ?хнiй шлях ?дино можливий.
   Але ж не виникло дружнього, iнтимного, людського контакту. Надто багато
вимог виставили один до одного.
   Другого  дня  була  вже  спокiйна  дiлова  розмова.   Домовлялись   про
друкування "Современника" в Лондонi, якщо заборонять у Росi?,  домовлялись
про дуже важливу справу - друк  революцiйних  листiвок  та  пересилку  ?х,
говорили про напрямок та?мно? росiйсько? органiзацi?, ?? першi вимоги.
   - Головне - Земля i Воля! - впевнено сказав Герцен.
   -  Земля  i  Воля  -  це  найперше  i  найголовнiш  -  твердо  повторив
Чернишевськнй.
   Це все було великою, важливою справою, вимагало наитоншо?  конспiрацi?,
про це можна було говорити лише в найтiснiшому колi одиниць, i, може, саме
через цю потребу i вимоги конспiрацi? врештi  i  Герцен,  i  Чернишевський
перебiльшували перед знайомими i навiть друзями, якi знали про  побачення,
сво? вза?мне розчарування  i  невдоволення.  Правда,  в  "Колоколе"  потiм
Герцен написав пояснення до сво?? статтi.
   Той при?зд,  те  побачення  не  лишило  радiсного  слiду.  I  Олександр
Iванович зовсiм не був тим гостинним господарем, як тодi,  коли  возив  по
всьому Лондону Шелгунових i Михайлова, або  як  нинi  -  з  такою  радiстю
приймав Маркевичiв.
   Дивно, а Наталi  так  по-людяному,  замислено  й  сердечно  сказала  по
вiд'?здi Чернишевського:
   -  Яка  людина!  Зовсiм  не  вродливий,  коли   розiбратися,   а   який
надзвичайний вираз обличчя! Ця особлива краса некрасивих. Не можна забути.
   - Вiн, певне, погладив i похвалив Лiзочку? -спитав Огарьов.
   Наталi спалахнула:
   - Так, i це було. Але я не про це зараз. Вiн  зна?  свою  важку,  може,
страшну долю, але вiдданий до глибини душi й розуму.
   У всiх лишився якийсь нiяковий слiд - не так, не так зустрiлись, не так
прийняли, i найскребучiший слiд був у Олександра Iвановича, хоча  вiн  про
це мовчав.
   Може, тому вiн так зрадiв Марi? Олександрiвнi, -  цiй  безпосередностi,
легкостi, з якою зустрiлися.  Здавалось,  вiд  не?  само?,  як  i  вiд  ??
оповiдань, вiяло степом, лiсом, рiдним зiллям.

   * * *

   Домовились, що побачаться незабаром в Остенде.
   - Набрид цей помийний туман, набридли англiйцi, якi  наче  i  не  люди,
противно не люди, - скаржився Олександр Iванович. - Я по?ду  до  Брюсселя,
напишу бельгiйському мiнiстру юстицi?, - чим чорт не  жарту?,  -  а  може,
дозволять  жити  в  Брюсселi?  У  кожному  разi,  про?здом  в  Остенде  ми
обов'язково побачимось. Я передам вами для  Марi?  Каспарiвни  "Под  суд",
"Думы" i останнiй "Колокол". Так що тiльки до скорого побачення.
   Прощаючись iз Наталею Олексi?вною, Маруся щиросерде запропонувала:
   - Якщо хочете щось передати в Росiю - листи тощо, я з  великою  радiстю
це зроблю.
   I, може, вперше за це короткочасне  знайомство  очi  Наталi  Олексi?вни
потеплiшали.
   - Може, я напишу сестрi. Вже стiльки рокiв ?? не бачила. А що  ж  можна
одверто, докладно написати по поштi?
   - Будь ласка, я з радiстю все передам, - повторила Марiя, i  чомусь  ?й
шкода стало цi?? жiнки,  хоча  ще  вчора,  повернувшись  до  готелю,  вона
думала: "Жити в такiй сiм'?, з такими надзвичайними людьми  i  бути  такою
колючою! Ну анiчогiсiнько схожого нi з  Огарьовим,  нi  з  Герценом".  Але
сьогоднi вона вже думала iнакше: щось надто складнi i незвичайнi  вза?мини
у них,  у  трьох.  Хоча  що  складного  i  незрозумiлого  мiж  Герценом  i
Огарьовим? Довершена дружба, абсолютне вза?морозумiння, турбота, повага.
   А "панi  Огарьова",  як  представив  ??  Герцен?  Яка  ??  доля  у  цiй
винятковiй дружбi?
   Марiя Каспарiвна пам'ятала Наталi ще дiвчинкою, Наташею Тучковою.  Вона
казала: як добре, що вони побрались - Огарьов i  Наташа.  Вони  були  дуже
закоханi, але ж Огарьов був одружений, хоча давно не жив з першою  жiнкою,
i та не давала згоди на розлучення. Так, звичайно, цю ситуацiю  використав
Iван Сергiйович у "Дворянском  гнезде".  Правда,  Наташа  нiколи  не  була
схожою на Лiзу Калiтiну. Вона б у  монастир  не  пiшла!  Та  й  не  хотiла
вiдступитися вiд свого щастя. Вони  перебували  в  "гражданському"  шлюбi,
поки не померла "законна" жiнка,  i  тодi  тiльки  вони  повiнчались.  Для
Наталi, як для передово? жiнки, це була проста  формальнiсть,  але  все  ж
таки  для  такого  вчинку,  як  "гражданський"  шлюб,  потрiбнi   були   i
смiливiсть, i рiшучiсть, i переконання.
   - I любов! - сказала тодi Марiя.
   - О, вони, здавалося нам усiм, народженi одне  для  одного,  i  ми  всi
радiли, бо й Нiк,  i  Наташа  обо?  рiднi  нам.  Правда,  Наташа  була  ще
дiвчинкою закохана - в нашу Наталi, Наталi Герцен. AI звав  ??  Консуелою.
Ми були разом у сорок восьмому роцi в Iталi? i  в  Парижi,  потiм  -  друг
Герцена i Огарьова Тучков повернувся  з  дочкою  Наташею  в  Росiю,  а  ми
лишились, i яка була наша радiсть, коли дiзнались про любов Нiка й Наташi.
Багато труднощiв довелося ?м перебороти, пережити, але вони подолали  все,
а тепер так добре, що вони разом з Олександром Iвановичем, його дiтьми.
   Тодi, в Дрезденi, пiд час цi?? розмови Марiя змалювала собi привабливий
образ жiнки, яка пiсля смертi близько? старшо? подруги вирiшила  взяти  на
себе турботи з ?? дiтьми. Але  те,  що  вона  зараз  побачила,  зовсiм  не
вiдповiдало уявному образовi i навiть  тому,  що  розповiдала  щира  Марiя
Каспарiвна. Правда, вона так давно не бачила Огарьових...
   До Миколи Платоновича Наталя Олексi?вна була якась байдужа, а чи  стала
вона матiр'ю дiтям Герцена? Ще з старшою, Татою, були бiльш-менш пристойнi
стосунки. Видно було, що розумна дiвчинка дуже витримана i дуже  любить  i
батька, i Огарьова, i меншу сестричку i завжди як  натягнута  струна,  щоб
усе було в ладу. А от з меншою, дуже гарненькою смаглявою  Ольгою,  досить
упертим i  свавiльним  створiнням,  не  було  нiякого  контакту  -  тiльки
дратування з обох сторiн. А втiм, дратування для всiх досить...
   I раптом, згадавши перехоплений погляд  Олексадра  Iвановича,  ущипливi
зауваження, майже  шпилечки  Огарьово?,  Марiя  сво?м  жiночим  iнстинктом
угадала:
   -  Вона  любить  Олександра  Iвановича,  саме   Олександра   Iвановича,
безтямно, ревниво, а Лiза - це ж його дочка! Його розумнi живi  очi,  його
ясне чоло, його чудесна усмiшка...
   Бiднi, бiднi люди! Там i не пахне щастям! Як  натхненно,  розумно  пише
вiн i говорив тепер з нею i про шлюб,  i  про  любов,  долю  жiнки,  i  як
насправдi негаразд у ?хнiй сiм'?. I чи ? взагалi сiм'я? I як  йому,  це  ж
видно, попри все, хочеться мати ??, нову  сiм'ю  з  iдеальними  людськими,
дружнiми вза?минами. Але хiба це можливо за тако?  ситуацi??  Може,  треба
пожалiти бiдного Огарьова? Але ж вiн такий спокiйний i  з  такою  нiжнiстю
дивився на Лiзу, на Тату, Ольгу! Яка мила, уважна з ним Тата!
   Нi, нi. Марусi  шкода  саме  Герцена.  Це  неймовiрно,  що  вона  зараз
подумала: не Огарьов пережива? i ревну? Наталi,  а  вона,  Наталi,  ревну?
Герцена до ?хньо? абсолютно? дружби,  до  дiтей,  до  роботи,  до  пам'ятi
першо? жiнки, яку вiн вважав iдеалом, незважаючи нi на що.
   Пiсля розповiдей Марi? Каспарiвни  про  те,  як  iшли  вони,  росiйськi
дiвчата, в лавах народно? демонстрацi? в Римi i несли прапор, Марiя чекала
побачити незвичайну передову самостiйну жiнку, врiвень Огарьову й Герцену,
а побачила роздратовану, ревниву, нервову, певне, все ж  таки  освiчену  й
розумну, але якусь без стрижня, внутрiшньо збентежену, що заблукала в  цих
вiковiчних прикрощах любовi й шлюбу, ?й,  Марi?,  стало  страшно.  Дiйсно,
Герцен ма? рацiю: жiнцi важче! Отже, в цих складних вза?минах у  нього  не
припиня?ться, не послаблю?ться робота - про це й мови не  може  бути.  Вiн
пiдвiвся так високо в сво?й дiяльностi, як жодна людина, яку вона досi  не
тiльки стрiчала, а навiть спроможна була уявити.  Але  ж  який  тягар  для
нього оцей побут, для нього, з його  пiдвищеними  вимогами  в  усьому!  Чи
переможе колись людина побут, що жахливим тягарем нависа? завжди над нею i
забира? сили, такi потрiбнi для iншого, вищого?

   * * *

   Вони радiють, i Герцен, i Огарьов, з  кожного  вiзиту  спiввiтчизникiв,
бiльш чи менш однодумцiв, спiвчуваючих, не кажучи вже про соратникiв.
   А ?й, ?й як? Чи думають вони про не?, звичайну живу людину, живу жiнку?
   Наталя Олексi?вна сидить, закусивши губи i  стиснувши  пiд  пiдборiддям
пальцi. "Панi Огарьова" - представля?  ??  завжди  Герцен.  I  вiн,  такий
непорiвнянний нi з ким, блискуче розумний, найбiльше "людина" з усiх, кого
бачила, i знаю, i бачитиму, i знатиму, чом ставить вiн мене в таке прикре,
фальшиве становище! I завжди виника?  думка  при  зустрiчах  з  кожним  iз
давнiх друзiв: "Чи знають? Чи здогадуються?"
   Звичайно, цiкаво, коли при?здить Тургенев. Звичайно, вiн  про  все  сам
зна?, i хоч вiн безмежно тактовний i нiколи й знаку не  подасть,  що  його
щось диву? (ще б пак його дивувало!), вона завжди  при  ньому  драту?ться:
"Вiн порiвню? мене з Наталi, тою, першою Наталi". Вона почина?  пiдсвiдоме
ненавидiти Тургенева...
   А оцi Маркевичi? Як вiн, Герцен, розмовляв з панi Маркович,  а  вона  й
очей з  нього  не  зводила  i  наче  ковтала  кожне  слово.  Чоловiкам  це
подоба?ться...
   Вiн, певне, порiвнював мене з нею, письменницею, самостiйною жiнкою?
   А Огарьов? Ат, йому байдуже щодо мене, щодо всiх. Невже йому цiкавiше з
Мерi, цi?ю пройдисвiткою, яку пiдiбрав на вулицi  i  тепер  вешта?ться  до
не?, йому краще з нею, простою, напiвписьменною дiвкою, нiж  зi  мною,  бо
так зовсiм не боляче поставився до наших вза?мин з  Герценом?  Невже  вона
могла йому замiнити мене? Невже йому просто легше, що я не з  ним?  Навiть
тiнi образи, лютi, непорозумiння не виникло з Герценом Тiльки докори  менi
- i зовсiм не за Герцена. "Ти не стала матiр'ю дiтям мо?? сестри i брата",
i ця його любов до Лiзи! Вiн умлiва? коло не?, вона зве його татом,  як  i
тi герценiвськi дiти - "папа  Ага",  а  Герцена,  батька,  "дядею",  i  це
подоба?ться Герцену! А ?й щоразу - як кинджал у  серце.  Ну,  як  це  може
подобатись звичайнiй люблячiй жiнцi? Вiн Огарьова любить бiльше  за  мене.
Та чи любить вiн мене хоч трохи? Вiн  любить  Огарьова,  Лiзу,  тих  сво?х
дiтей, усiх, тiльки не мене.  Ненавиджу  Огарьова.  Ненавиджу  тих  дiтей.
Ненавиджу Мейзенбуг, цю стару дiвкуiдеалiстку. Теж  сво?  риб'ячi  очi  не
зводить з Герцена. Переклада?  його  статтi.  Любить,  як  божевiльна,  цю
вередливу Ольгу - сво?х не було, а це ж герценiвське! Забира? з собою, щоб
був привiд листуватися, пiдтримувати зв'язок...
   I всi вони правi, крiм мене!
   Де менi знайти порятунок!? Лiза! Лiза моя! Моя  Лiза  i  Герцена.  Наша
дочка. Хан не любить. Але дочка -  наша  -  обох  нас.  I  нiчого  тут  не
поробиш. I не хочу нiкого бачити i нi з ким говорити.  Треба  все  ж  таки
лягати. Я обiцяла сама переглянути коректуру.
   Кинути б усе й опинитися в Росi?. З ким?
   От заберу Лiзу й по?ду. Що тодi вони обидва без  Лiзи  -  i  Герцен,  i
Огарьов? А як же Лiза без Герцена? Я, я сама в усьому винна i перед Лiзою,
i перед тими дiтьми. Хiба я люта мачуха? Хiба я  не  друг  i  Огарьову,  i
Герцену на все життя? Боже мiй, що менi робити?
   Треба швидше переглянути коректуру...



   9

   Що було насправдi спiльне з  Опанасом,  так  це  -  гостиннiсть.  Якось
давно, коли вони тiльки побрались i збирались по?хати до його родичiв, вiн
розповiдав дружинi, що пам'ята? - дiди були  досить  заможнi,  не  те  щоб
багатi, а помiщики в достатку, а потiм дуже зубожiли.
   - Чому? - спитала Маруся.
   I Опанас Васильович серйозно i спокiйно, зовсiм без осуду, вiдповiв:
   - Через гостей. Дуже гостей любили приймати. Хто у нас тiльки  не  жив!
Мiсяцями, i сво?, i чужi, i близькi, й далекi, i знайомi, i  незнайомi.  I
всiх любили вiд щирого серця прийняти,  а  коли  вже  свято  яке,  iменини
чи?сь, - то вже весь повiт знав - у Маркевичiв столи i в хатi, i на  дворi
вiд частування вгинаються, i всiм рiвно радi будуть,  нiхто  ображеним  не
лишиться.
   - Пирiжки та гулi не одного в постоли взули, - смiялася  Маруся  на  це
пояснення.
   У "молодих" Маркевичiв - Опанаса i Марi?  -  з  ?хнiм  кочовим  життям,
змiною посад анi можливостей, анi умов до "прийомiв" та свят не було,  але
всi друзi знали - бiльшо? гостинностi та привiтностi  важко  знайти.  I  в
обох - на щастя чи на жаль - абсолютно легке ставлення до грошей. Завелися
- значить, можна потратити! Ще була спiльна риса - любов до подарункiв. Не
бажати подарункiв собi, а навпаки - дарувати.
   Не тому, що так чудесно приймав ?х Герцен у Лондонi,  не  шкодував  анi
часу, анi ласки, не у вiдповiдь на це хотiлося якнайтеплiше зустрiти  його
тут, в Остенде, а тому, що вiдчула неспокiй, неналагодженiсть внутрiшню  в
його домi, i бажалося зробити все, як для  рiдно?  людини.  Про  все  вона
намагалася заранi подбати i влаштувати так, щоб нiякi дрiбницi не заважали
i не непоко?ли i щоб той короткий час, який мали  провести  тут  Олександр
Iванович з сином Сашею - "Герценом-Юнiором" (у Лондонi його тодi не було),
можна було вiльно погуляти, поговорити.
   Вже сходячи з трапа, Герцен побачив радiснi великi очi  Марi?  i  руку,
пiднесену вгору. Вона тiльки усмiхалась, а немов лунало:
   "Я тут! Я чекаю на вас!"
   - Он дивись, - каже вiн Сашi, - Марiя Олександрiвна нас зустрiча?.
   - Ну як, як ви перепливли? Як Олександр  Олександрович?  Не  качало?  -
питала Марiя, тиснучи руки.
   - Уявiть собi, вперше Саша спав цiлу дорогу. Ну, а я здоровий, як риба,
качка на мене не дi?!
   - Ми вам  номер  у  нашому  готелi  приготували.  Опанас  Васильович  з
Богдасем чекають вдома з снiданком. Яка я рада, що ви  при?хали!  Значить,
можливо, переберетесь до Брюсселя?
   - Ну, це ще вилами по водi писано. А хотiлося б! По?демо - побачимо.
   Увесь день, крiм години вiдпочинку перед вiд'?здом, були разом.  Гуляли
берегом,  радiли  вiтру  з  вiдкритого  моря,  чайкам,  яких  тут   лiтало
сила-силенна.
   - А може, ви все-таки при?дете до Брюсселя? - спитав Олександр Iванович
на вокзалi. - Це ж лише кiлька годин по?здом. Не знаю,  що  вийде  з  мо??
по?здки до цього Недопарижа, або Перенiцци. Я так Брюссель зву... А  проте
я побачусь там iз старим знайомим Прудоном, поспереча?мось iз  ним.  вилаю
його за злочиннi думки про жiнок.
   Може, Марiя все-таки при?де? Ще два-три днi з Герценом. I нове мiсто...
   - Опанасе, а чому б нам i не по?хати?
   З  Брюсселя  Герцен  писав  Марi?  Каспарiвнi   Рейхель.   Вiн   завжди
вiдчитувався перед нею. От здиву?ться, побачивши, що лист не з Лондона,  а
з Брюсселя!
   "I-го жовтня, а не квiтня, а то Ви не повiрите.
   Брюссель.
   Он так-то, так-то, матiнко Марi? Каспарiвно. Вiзьму, думаю, та й по?ду.
Не пощастить - посадять у розправу - що буде, те й буде. I от я прибуваю з
Сашею в Остенде - Марiй Олександрiвна була дуже рада, а я ж це приймаю, як
велике щастя, коли ? люди, що радiють зустрiчаючи, i  тому  провiв  з  нею
прекрасно час. Вона привезе Вам "Под суд", "Думи", "Колокол".
   А втiм, пере?здити все ж таки, зда?ться, не модель -  воно  й  свiтлiше
тут, i фензерв котлети  -  ну,  а  в  туманному  вепрячому  барлозi  якось
спокiйнiше".
   I все ж вiн написав листа бельгiйському мiнiстру  юстицi?  з  проханням
дозволити оселитися з родиною на кiлька рокiв у Брюсселi. Герцен пробув  у
Брюсселi кiлька днiв.  Дуже  хотiлося,  щоб  Марiя  Олександрiвна  хоч  на
день-два при?хала сюди.
   Вiн знову писав ?й:
   "I жовтня 1859, Bruxelle. Hotel Belle Vue, Chambre ? Iб.
   Ми зупинились, як бачите, в Hоtel Belle Vue. Напишiть, коли  Ви  ?дете,
або просто при?здiть. Я, можливо, по?ду в  середу  ввечерi.  Тепер,  Марi?
Олександрiвно, дозвольте Вам щиро подякувати за вчорашнiй прийом,  за  те,
що Ви зрадiли нам. Ви мене багато  зна?те  а  livre  ouvert  (З  вiдкрито?
книги_ (франц.)_, але не зна?те  а  coeur  ouvert  (_З  вiдкритого  серця_
(франц.)_".
   Герцен згадав ?? радiсне обличчя на причалi, одверту щирiсть  -  з  нею
можна було бути.
   "Я такий глибоко вдячний i так довго пам'ятаю хороше,  не  тому,  що  я
мало його зазнав, а тому, мiж iншим, що життя з iноземцями, i  особливо  з
англiйцями,  так   надзвичайно   пiдносить   всiляке   почуття   людського
благоволiння i приязнi  -  холодно  туманним  фоном  сво?м  вiдштовхуючим,
безсердечним. Шкода, що Ви ?дете, багато ще показав би  Вам  з  рукописiв,
але залишимо це до майбутнього року..."
   ?й хотiв би вiн  показати  той  роздiл  з  книги  "Былое  и  думы",  що
написаний був кров'ю серця. Вiн його читав лише Огарьовим,  а  тепер  йому
хотiлося почути щиру  думку  жiнки  розумно?  i  чуло?  i  в  той  же  час
сторонньо?, почути ?? пораду, чи давати це на люди, чи нi.
   Вiн хотiв би читати ?й обов'язково  вiч-на-вiч,  десь  у  полi  або  на
березi моря, як там, в Остенде, i  не  жартувати  за  звичкою,  не  сипати
дотепами, а бути сумним, якщо стане знову нестерпно сумно, i почути присуд
?? серця. Не розуму, а серця, хоч серце i вiдста? вiд розуму, тому що воно
стражда? i любить, i коли розум засуджу? i кара?, - воно ще проща?.
   Вiн би ?й одверто розповiв про себе, про той  стан,  коли  вiн  випивав
повнiсiнький нiмецький пивний кухоль, тiльки не пива, а  рому,  i  не  мiг
забутися, випивав другий -  i  так  само.  Вiн  розумiв  -  це  надто  вже
по-росiйськи вiн хотiв забутися, - але не мiг iнакше.
   Проте перемiг себе... Дорого коштувала ця перемога i йому, i дружинi.
   По-рiзному сприйняли читання найболючiшого роздiлу i Огарьов,  i  друга
Наталi. Наче саме це дало волю ?? почуттям. Нi, зараз не про не?, це якесь
безнадiйне коло, навiть думка про не?... Зараз хочеться спочити вiд усього
заплутаного, самолюбивого, его?стичного, що нiяк не да? налагодити  життя.
Хочеться побути з свiжою, щирою людиною. Як добре провели кiлька  годин  в
Остенде! Вона, ця молода  укра?нська  письменниця,  зовсiм  iнша,  нiж  тi
дiвчата, молодi жiнки, яких вiн стрiчав замолоду на батькiвщинi. Може,  це
новий час там, на батькiвщинi, творить таких жiнок?

   * * *

   У Брюсселi доживав свiй вiк старий Лелевель, всесвiтньовiдомий  вчений,
iсторик, етнограф, нумiзмат, до  того  ж  тонкий  майстер-гравер,  що  сам
гравiрував сво? "Атласи", сво? книги з нумiзматики. Та ще бiльше славетний
як радикальний iдеолог польського визвольного руху, i за це на  все  життя
вигнанець за межi  Росi?.  За  його  заклик  до  спiльно?  боротьби  проти
самодержця - iмператора росiйського - був висланий i за межi Францi?.
   Та вiн i в Брюсселi не  заспоко?вся.  На  роковини  смертi  скатованого
польського  революцiонера  Конарського  вiн  влаштував  у  Брюсселi  вечiр
пам'ятi декабристiв - "Пестелiвське свято". Це був пам'ятний вечiр не лише
для друзiв емiгрантiв, а й  для  робiтникiв  Брюсселя.  У  ресторанi  "Пiд
лебедем" найняли залу, на естрадi стояло шiсть  стiльцiв,  вкритих  чорною
матерi?ю, як символ п'яти повiшених декабристiв i шостого поляка. Тодi,  у
сорок восьмому роцi, на вечорi був  присутнiй  палкий  нестримний  Михайло
Бакунiн... Минуло багато часу з того вечора...
   З чого жив старий  вигнанець?  Вiн  гордо  вiдмовлявся  вiд  подачок  i
субсидiй заможних спiввiтчизникiв, вiн жив з  сво??  працi-тепер,  правда,
випадково?. Вiн волiв бути незалежним! Тепер вiн був дуже-дуже старий. Але
дух  його,  "демократичний  дух",   не   заспокоювався.   Герцен   вирiшив
обов'язково зустрiтись iз ним.
   - Його ви можете побачити щовечора в  його  кав'ярнi,  -  сказав  учора
Прудон Герцену.
   - В його кав'ярнi? - здивувався Герцен.
   - Вiн i мешка? там, тому мiж емiгрантами вона й зветься:
   "кав'ярня Лелевеля", - i Прудон точно описав, як знайти цю кав'ярню.
   Олександр Iванович i Марiя  -  от  добре,  що  вона  таки  при?хала  до
Брюсселя, - обо?, хвилюючись, пiдходили до третьорядно?  простенько?,  але
чистенько? кав'ярнi.  Так,  i  Олександр  Iванович  хвилювався,  це  Марiя
бачила. Вiн сказав ?й:
   - Ви, певне, прочитали, що я  написав  про  нього  в  квiтневому  листi
"Колокола": "Талант  -  теж  помазання,  i  гонiння  самого  iменi  людей,
визнаних усiм свiтом, якi чисто i свято трудяться до похилого  вiку,  таке
гонiння б'? рикошетом  саме  самодержавство.  Коли  ж  воно,  нарештi,  це
зрозумi??"
   Вони вже вiдчинили дверi до невеличко? "зали".
   - От нiколи й уявити не могла, що побачу  самого  Лелевеля,  -  пошепки
мовила Марiя. - У Немировi вiд полякiв дуже багато про нього чула, вiн для
них просто святий!
   - Вiн i для мене святий, - мовив м'яко Герцен. - Пiдiйдемо до нього.  Я
його впiзнав.
   За маленьким столиком у  кутку  сидiв  сухорлявий  сивий  старик.  Його
благородне, ще гарне обличчя було спокiйне, зосереджене,  наче  нiчого  цю
людину не обходило, нiчого  не  вiдволiкало  вiд  далеких  цьому  оточенню
думок. Старий навiть не бачив, що до нього пiдходять. Вiн саме допив  свою
чашку кави, вийняв з кишенi просто? робiтничо? блузи загорненi в  папiрець
грошi i подав ?х офiцiанту,  який  з  повагою  вклонився,  не  розгортаючи
папiрець, - вiн знав - там були загорненi вечiрнi  два  су.  Старий  встав
iз-за столу.
   - Дозвольте привiтати вас i потиснути вашу руку, -  промовив  шанобливо
Олександр Iванович.
   - Олександр Герцен? - пiдвiв кущавi брови  старий,  i  враз  засяяли  i
ожили його очi, немов ?х збризнули якоюсь цiлющою живою водою. - Олександр
Герцен, - повторив вiн. - Великий дзвонар! Отак несподiвано  доля  посила?
подарунок!
   - Нам бiльший. Дозвольте представити мою спiввiтчизницю. Це  укра?нська
письменниця Марiя Олександрiвна Маркович,  а  книги  пiдпису?  псевдонiмом
"Марко Вовчок".
   Лелевель з вишуканою галантнiстю поцiлував Марi? руку.
   - Коли вас не злякають досить крутi i вузькi  сходи,  я  хотiв  би  вас
запросити в мо? помешкання. Вас-то не зляка? нiяка крутизна, але дама...
   - О, дама теж не з  боязких,  -  засмiявся  Герцен,  -  вона  з  нашого
смiливого табору!
   Помешкання.. Це були двi  невеличкi  мансарднi  кiмнатки,  низенькi,  з
пологою стелею. Герцену одразу впала в око широка труба вздовж стiни.
   - Це просто менi пощастило, - якось на?вно добродушно мовив Лелевель. -
Тут проходить труба вiд хазяйського  комина,  взимку  вона  обiгрiва?  мою
квартиру, i опалення нiчого менi не кошту?.
   Не скупiсть чи бережливiсть говорили тут, а емiгрантськi злиднi.
   Крiм книжок, здавалося, нiчого  не  було  в  цiй  кiмнатцi.  Книжки  на
дешевих нефарбованих полицях вiд  пiдлоги  до  стелi.  Нi,  все-таки  були
стiльцi, лiжко, невеличкий комодик, що  замiняв  i  стiл,  -  вони  просто
губилися серед цi?? сили-силенно? книжок, а меблi були навiть  не  простi:
комодик з iнкрустацiями, але все рiзнокалiберне,  древн?  -  як  випадковi
речi, знесенi на горище. Та нi Марiя, нi Герцен не бачили ?х. Зда?ться,  i
для господаря  це  все  не  мало  нiякiсiнького  значення.  Тiльки  книги,
зв'язанi рукописи. I вже кiлька хвилин згодом розгледiла Марiя в  не  дуже
освiтленiй кiмнатi на стiнi портрет Мiцкевича.
   - Мiй учень по унiверситету, - з гордiстю  сказав  Лелевель,  спiймавши
погляд Марi?.
   - Ми всi вашi учнi, - мовив Герцен, - не тiльки  тi,  хто  слухав  вашi
курси iсторi?. Хоча саме i  в  науцi  iсторi?  ви  сказали  власне  слово,
зробивши ?? лiтописом життя народу, поневолених селян, а не вiйн та iнтриг
королiв i царiв. Але у вас ще бiльше учнiв у стiйкостi й незламностi ваших
поглядiв, в тому, що  ви  не  йдете  на  згоду  й  примиренство  з  вашими
спiввiтчизниками-консерваторами, якi спекулюють на  тому,  що  вони  також
емiгранти, i нагадують це, щоб мати вплив на  молоде  польське  поколiння,
хоча iде? ?хнi нiяк не служать анi прогресу людства, анi полiпшенню  життя
рiдного народу.
   - Я читаю уважно ваш "Колокол", - сказав Лелевель, - i я нiчого не можу
заперечити проти ваших позицiй щодо Польщi. Треба розрiзняти народ i уряд.
Уряд, який ? катом i для свого росiйського народу, i для всiх  загнаних  в
Росiйську iмперiю, i, з другого боку, народ,  який  мусить  зрозумiти,  що
ненависть мiж нами - лише мiцний ланцюг, що  пригнiчу?  народи  ще  дужче.
Зараз, я гадаю, "Молода Польща"  повинна  зрозумiти  свiй  шлях,  i  ви  в
"Колоколе" багато для цього робите.
   - Не можна боротися за свою свободу, поневолюючи iнший народ, -  гаряче
сказав Герцен. - На жаль, проводирi польсько? емiграцi? в Парижi, польськi
аристократи, мрiють лише про вiдновлення старо?  Польщi,  старих  звича?в,
поезi? можновладних ма?ткiв i покладають надiю на ?вропу.
   - Аристократи, ясновельможнi пани, не раз губили Польщу, - сумно  мовив
Лелевель, - губили успiх наших повстань, у яких  молодь  горiла  полум'ям,
але замiсть  революцiйного  прапора,  демократичних  настанов,  -  панство
захоплювалось сво?ми вузькопатрiотичними закликами i дурманило  палкi  юнi
голови. Я радiю, що живу не в Парижi, де пани  Черторижськi,  Мерославськi
гризуться мiж собою. Цi безконечнi емiгрантськi чвари! Невже вони й  тепер
загублять справу? Слiпа, безсовiсна шляхта гальму? справу, губить себе,  а
селянин ще й досi сидить на напiвволоку.
   Це йому болiло. Все життя було вiддано за  визволення  рiдного  народу,
польського народу - саме народу, а не оспiвано? старими  романтиками  Жечi
Посполито?. А вiн, Лелевель, народ бачив  у  зубожiлому  вкрай  селянствi,
злиденному мiському населеннi робiтникiв, ремiсникiв, ще тодi, у  тридцятi
роки, коли вiн був на чолi визвольного руху, такого розпливчатого,  такого
незлагодженого. Один з небагатьох радикально, революцiйне настро?них,  вiн
був членом тимчасового польського  уряду  i  висловився  за  надiли  селян
землею. Вiн вважав, що iсторiя Польщi починалася з сiльсько?  общини,  вiн
твердив, що так було у всiх слов'янських народiв.
   - Вони можуть зовсiм  загубити  справу,  -  старий  безнадiйно  опустив
голову, i Герцену захотiлося пiдбадьорити його.
   - Це ви, ваше поколiння, мiй друг Ворцель, - сказав Олександр Iванович,
- зробили те, що для всi?? ?вропи слова  "поляк"  i  "революцiонер"  стали
синонiмами. Вийшовши в емiграцiю, ви не лишили батькiвщини, ви взяли ??  з
собою - i хiба не виходили всi народи вклонитися полякам? А хiба  й  зараз
не йдуть вашi  виученики  скрiзь  туди,  де  спалаху?  полум'я  визвольно?
боротьби? Скiльки вашо? молодi в загонах Джузеппе Гарiбальдi! I  невже  ви
гада?те, що росiйська i польська молодь не  знайдуть  спiльно?  мови?  Вже
дiстаються  i  до  нас  вiдомостi:  ?  випадки,   що   росiйськi   офiцери
вiдмовляються "усмиряти" полякiв i повстають на боротьбу з вашими словами,
що ви колись кинули, i вони стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"
   В глибоко посаджених очах Лелевеля зажеврiв зовсiм  молодий  вогник,  а
його обличчя осяяла вдячна усмiшка.
   Так, це вiн давно сказав: "За нашу i  вашу  свободу!"  Невже  цi  слова
ведуть молодь? Як добре!
   - Це лише початок, - вiв  далi  Герцен.  -  Я  вiрю  в  iдею  федерацi?
слов'янських народiв, коли кожен народ вiльно вступить у союз з iншими. На
рiвних  правах  об'?днаються  Польща,   Укра?на,   Росiя.   Народ   мусить
об'?днатися проти спiльних ворогiв - царя, панства, крiпацтва, за землю  i
волю, а не один проти одного, i не буде полякам причин ненавидiти росiян!
   - А укра?нцям  полякiв!  -  сказав  Лелевель,  поглянувши  на  Марiю  i
усмiхнувшись ?й.
   При всiй його простотi в ньому все ж  таки  проглядало  багато  тонкого
виховання - i як поцiлував руку, i пiдсунув старий стiлець, i як шанобливо
пропустив наперед, а по сходах навпаки - йшов попереду,  немов  не  вузька
напiвтемна  драбинка  вела  на  мансарду,  а   широкi   сходи,   застеленi
оксамитовими килимами. Це було щось невловиме, але вiдчутне Марi?. Вона не
встрявала в  розмову,  вона  упивалася  нею,  вона  милувалась  шанобливим
ставленням  Герцена  i  граничною  внутрiшньо  аристократичною   простотою
старого  революцiонера-вченого,  iм'я  якого  з  побожнiстю  вимовляли  ??
немирiвськi друзi -  Дельсалi,  Шуазель,  iншi  поляки.  Вони,  певне,  не
уявляли,  як  вiн  живе.  Вона  згадала  iншу   двоповерхову   кiмнату   -
кiмнатку-майстерню,  антресолi,  опочивальню,  майже   порожнi,   такi   ж
випадково бiдно обставленi, тiльки  замiсть  велико?  кiлькостi  книжок  у
кiмнатцi "нижчого"  поверху  -  майстернi  -  висiли  картини,  етюди,  на
мольбертi натягнуте полотно i  накреслений  новий  ескiз,  скрiзь  всiляке
художницьке начиння, яке вона так  любила  прибирати,  вiн  ?й  навiть  не
забороняв мити пензлi! I такi  ж  святi,  дорогоцiннi  й  простi  в  сво?й
граничнiй мудростi i любовi до людей i батькiвщини слова лунали в нiй.
   Як ?й пощастило, Марусi Марковичевiй! Вона розкаже  батьковi,  батьковi
Тарасовi про те, як Герцен водив ?? до Лелевеля!
   Вони повертались зворушенi, розчуленi.
   - Святий старець! - вимовив Герцен.  -  I  яка  простота  в  усьому.  Я
стрiчався у Парижi з Мiцкевичем, поляки були навколо нього,  наче  навколо
архi?рея, i вiн усi почестi приймав як належне. Правда, саме тодi вiн  був
пiд величезним впливом ?зу?та Товянського, i я не мiг  сприймати  спокiйно
анi його тодiшнього мiстицизму, анi схиляння перед Францi?ю  з  ??  геро?м
Наполеоном. Вiн у той час вiрив, що Францiя на чолi з  нащадком  Наполеона
поведе революцiю  вперед.  Це  вiчне  бажання  -  мати  якогось  кумира  -
католицизм розвинув безмежно, особливо мiстичну  екзальтацiю,  i  як  вона
пошкодила такому великому поету Мiцкевичу!  А  Лелевель  сво?ми  старечими
мудрими очима бачить, що не ветхiй ?вропi рятувати нас! Я переконаний,  що
саме iз Сходу, з Росi?, з ?? пiвдня - вашо? Укра?ни, - пiдiймаються  свiжi
мiцнi сходи.
   - Яка я вам вдячна, що ви  повели  мене  до  Лелевеля!  -  вирвалось  у
Марусi.
   - I я вам вдячний, що ви були зi мною, - мовив привiтно Герцен.



   10

   День був як день, нiчого особливого. Вони  знову  жили  в  Дрезденi.  I
вечiр мав бути звичайний, ?х запросила  на  чай  Тетяна  Петрiвна  Пассек.
Опанас Васильович сказав Марi?, що йому зовсiм не хочеться йти.
   - А може, все-таки пiдеш? - спитала його знову увечерi Маруся.
   - Я вже сказав, що нi. Знову слухати  це  квоктання.  наче  не  дорослi
хлопцi, а справдi курчата якiсь, - вередливо мовив  Опанас  Васильович,  -
або слухати вдесяте спогади, який був Герцен  маленьким,  як  його  Шушкою
звали i вiн у не? хлопчиком закохався, як  звiрявся  у  всьому.  I  що  за
хвороба у старих жiнок - тонесеньку свiчечку, маленький вогник, що блимнув
колись, сто рокiв тому, роздмухують у спогадах, як цiле багаття. Набридло!
А чого ж не ?де до свого Шушки?
   - Ти сьогоднi злий, - зауважила Марiя. - Хiба  важко  зрозумiти  жiнку?
Вона з такими труднощами дiстала паспорт за кордон,  з  такими  труднощами
збилася на цю подорож...
   Чесно кажучи, Марiя в душi була трохи згодна з Опанасом - навiть  листа
написати  Герцену  "керченська  кузина"  бо?ться.  Але  вона  так  жадiбно
розпиту? Марiю про побачення в Лондонi, Остенде, Брюсселi!  Вона  лагiдна,
доброзичлива жiнка, ця Тетяна Петрiвна Пассек, ще зовсiм  не  стара,  усiм
цiкавиться i надзвичайно гостинно прийма? усiх землякiв, не роблячи нiяко?
рiзницi - професор,  студент,  художник,  -  усiм  вона  рада,  i,  певне,
зда?ться кожному, хто сидить за ?? затишним столом, що це не за  кордоном,
у Дрезденi, а опинився вiн знову десь у Москвi на Сивцевiм  Вражку  чи  на
Остоженцi - i росiйський чай на столi,  i  росiйськi  люди  за  столом,  i
росiйськi нескiнченнi сперечання i розмови,  немов  саме  вiд  цих  розмов
залежить все майбутн? батькiвщини.
   Спочатку й Опанас Васильович залюбки заходив,  а  оце  знову  на?жився,
насупився, нiби якийсь неприкаяний.
   - Iди, бiжи, - сказав ущипливо.
   Марi? зараз не хотiлося сперечатися, псувати настрою. Вона ще жила тими
побаченнями з Герценом, тому ?? й тягло до "корчевсько? кузини", бо та без
кiнця розпитувала, а ще дужче вабило до справжнього  його  друга  -  Марi?
Каспарiвни.
   - А може, проведеш мене до Рейхелiв? - миролюбиво спитала Маруся. -  Ми
умовились з Марi?ю Каспарiвною разом пiти.  Якщо  не  хочеш  до  Пассекiв,
посидиш з Адольфом Рейхелем. Ти ж казав, що вiн тобi до вподоби,  що  тобi
цiкаво з ним говорити про музику, що вiн ма? великий смак i душа  в  нього
просто кришталева - ясна та добра.
   - Нiчого менi не цiкаво, - буркнув  Опанас.  -  Я  лишуся  з  Богдасем.
Дитина завжди самотня.
   - Ну що ти кажеш, - знизала плечима Марiя.  -  Навiщо?  Богдасик  охоче
бiга? до школи, i няню полюбив, i Сашу Рейхеля, у нього стiльки  товаришiв
завелося. Та йому треба лягати спати. Не хочеш iти - твоя воля. Я  пiду  з
Марi?ю Каспарiвною.
   Опанас Васильович iронiчно дивився, як вона одягла капелюшок,  оглянула
свiй скромний, але такий елегантний темний костюм  -  вiн  дуже  личив  ??
русявому волоссю i стрункiй постатi. Як це вона так  швидко  призвича?лась
iз шиком носити простi, недорогi речi!
   - Gute Nacht, mein lieber (На_ добранiч, мiн  любий  (нiм.)_,  -  цiлу?
вона Богдася. I вона, й Богдась ретельно вивчають нiмецьку мову.  Вона  як
збожеволiла з цими мовами! Двiчi на тиждень  приходить  стариганчикнiмець,
двiчi - пiдозрiлий iталi?ць, двiчi - кумедна англiйка. Марiя  просто  наче
якась  дiвчинка  з  пансiону.  Раптом  Опанас  помiтив  -   вона   справдi
помолодшала, стала схожа на дiвчину.
   - Я зайду за тобою, - все ж таки сказав вiн.
   Йому було сумно. Нудно й сумно. Краще б уже швидше додому. Куди?
   Марiя справдi помолодшала... Не кожен поворот  у  життi  робить  людину
старшою. Iнколи навпаки, опинишся серед iнших  людей,  iнших  iнтересiв  i
немов скинеш iз себе звичайний тягар  турбот,  буденно?  вiдповiдальностi,
подивишся ширше на весь свiт i змолодi?ш душею.
   Ще тодi, в нiч перед кордоном, маленька каретка, в якiй ?хала з  Iваном
Сергiйовичем  та  Богдасем,   вiдвозила   далi   й   далi   вiд   оманного
петербурзького фiмiаму, нещирих лестощiв, i конi  наче  рвали  копитами  i
вiдкидали геть усi поплутанi, непотрiбнi  ?й  вза?мини  -  вона  молодшала
знову душею.
   А тепер, пiсля побачення з Герценом,  ?й  здалося:  вiн  простягнув  ?й
дружню руку, i вона легко пiднялася на кiлька щаблiв угору.  А!  не  треба
думати про Опанаса та його нуднi настро?. Зовсiм iншим живе вона зараз!
   Тетяна Петрiвна зустрiла радiсно,  привiтно,  заквоктала  (Опанас  таки
вiрно пiдмiтив) над Марi?ю Каспарiвною:  "Дружочок  Машенька,  я  нiяк  не
отямлюсь, що таку радiсть доля послала - на старiсть зустрiла тебе знову".
Потiм над Марi?ю Олександрiвною: "Люблю вашi твори, дуже люблю. Я  молодою
з мо?м Вадимом на Укра?нi довго  в  рiзних  мiсцях  жила.  Читаю  i  плачу
нишком... щоб хлоп'ята не бачили".
   "Хлоп'ята" перезирнулися - i видно було, що  все  вони  завжди  чудесно
бачать i нiчого ?хнi зiркi очi не минають.
   Коли скликала всiх до столу, знову скидалася на клопiтливу  квочку,  що
збира? курчат.
   - Ви ще не знайомi з мо?ми синами, я тiльки розповiдала вам про них,  -
сказала вона Марi?. - Оце мiй старший,  той  самий  Саша,  для  якого  ми,
власне, й при?хали. Закiнчив  Московський  унiверситет,  юрист,  кандидат,
йому тут треба вдосконалюватися. А це мiй молодший - Володя, ще студент. А
це Iполит - ще гiмназист, мiй племiнник, та я його також сином вважаю!
   - Саша - викапаний ваш чоловiк,  Тетяно  Петрiвно,  -  зауважила  Марiя
Каспарiвна. - Я ж пам'ятаю його молодим.
   Тетяна  Петрiвна  сумно  закивала  головою,  а  молодий,  дуже  гарний,
чорнявий юнак почервонiв так, що Марi? навiть шкода  його  стало,  i  вона
привiтно йому всмiхнулася.
   Молодшi хлопцi, особливо чотирнадцятирiчний  Iполит,  навпаки,  тримали
себе впевнено н вiльно, брали участь у розмовi дорослих, але  в  мiру,  як
належить вихованим спокiйним  "дiтям".  Видно  було,  що  Тетяна  Петрiвна
пиша?ться усiма трьома.
   "Яка мила, дружна родина, - подумала Марiя. -  Як  вони  ??  люблять  i
поважають, а вона вже просто тане над ними i справдi квокче, як курка  над
курчатами. А може, вже занадто?"
   Прийшли милi Станкевичi, з якими заприятелювала в Остенде  i  якi  дуже
гаряче взялися допомогти у виданнi ?? творiв.  У  них  були  знайомства  i
зв'язки.
   -  Яка  я  рада  вас  бачити,  Марi?  Олександрiвно!  -  зрадiла  Олена
Костянтинiвна.
   - I я не менше, - тиснув  ?й  руку  Олександр  Володимирович.  Вона  не
встигла ще й вiдповiсти на щирий привiт,  тiльки  всмiхалась,  бо  тут  ??
обняла орловська подруга Сонечка Рутцен.
   - Марусенько, я тебе не бачила ще сьогоднi i вже скучила за  тобою!  Де
ти була?
   - Схопила у мене герценiвськi "Прерванные рассказы" i побiгла з ними  в
парк, - вiдповiла за Марусю Марiя Каспарiвна.
   - I заздрила, що вони присвяченi вам, Марi?  Каспарiвно!  -  призналася
Маруся.
   - Ну, Олександр Iванович так про вас пише в сво?х листах, що нема  чого
заздрити! Вiн вами просто зачарований.
   - Як i всi ми! - пiдхопила Олена Костянтинiвна. - Правда? -  звернулась
вона до чоловiка.
   - Нiде правди дiти, зачарованi вашим прекрасним талантом.
   - I вами! I вами! - закричала Олена Костянтинiвна. -Ти  сам  казав,  що
Марiя Олександрiвна - просто душенька!
   - Hv, годi, - замахала руками Марiя, - я можу справдi занестися!
   - Неправда, ви нiколи не заноситесь, хоча б i  могли,  бо  ми  всi  вас
любимо.
   Марiя знала - це правда,  ??  тут  люблять  вiд  душi,  не  так,  як  у
Петербурзi Кулiшиха та iншi, а тут зараз i жiнки, i чоловiки  дивились  на
не? з любов'ю, наче радiли, що  бачать  ??,  i  навiть  "хлопчики"  Тетяни
Петрiвни не зводили з не? очей.
   - Я заздрю вам, що ви бачили Олександра Iвановича,  -  зiтхнула  Тетяна
Петрiвна.
   Програма, накреслена Опанасом Васильовичем, виконувалася.  Коли  б  вiн
був тут, Марiя йому б пiдморгнула, але ?й не хотiлося  ображати  навiть  у
думках цю приязну, добросердну жiнку, i вона мовила:
   - У тiй "Полярной звезде", що я привезла, надрукованi листи Б?лiнського
до Олександра Iвановича. Як Б?лiнський вiрно i влучно написав  про  нього:
"У тебе страшенно багато розуму, так багато, що я  не  знаю,  навiщо  його
стiльки однiй людинi".
   - Отож-бо й ?! - закивала докiрливо головою  Тетяна  Петрiвна.  -  Оцей
розум йому всю бiду нако?в!
   - Що ви! Яку бiду! Людину вся Росiя зна?! Вiн -  ??  вiльний  голос!  -
спалахнула Марiя.
   - Недарма кажуть: у нас два Олександри - два царi, - вставив Станкевич.
- Один Олександр у Петербурзi, а другий - у Лондонi.
   - Так у Лондонi ж у вигнаннi, без батькiвщини... Навiщо йому так  рiзко
писати, вiн усi мости спалив для повернення...
   Тетяна Петрiвна говорила з позицi? старо? кузини, неспроможно?  охопити
всю велич герценiвсько? дiяльностi, i в той же час ?й  хотiлося  чути  про
нього багато. Боже мiй, господи, оцi  родичi  -  скiльки  випадковостей  у
зв'язках з ними! Марiя посмiхнулась  сво?м  думкам  -  от  ??  вiн  одразу
прийняв як "свою"!
   - А ви зна?те, - роздумливо мовив Станкевич, - у ваших  оповiданнях,  в
"Игрушечке",  примiром,  ?  багато  спiльного   з   повiстями   Олександра
Iвановича, особливо з "Прерванными рассказами". Це  не  дивно.  Ви  бачили
багато подiбного, тiльки в рiзних  варiацiях.  Звичайно,  ви  розповiда?те
по-жiночому лiрично, а вiн з властивим йому безпощадним сарказмом.
   - Справдi, ? щось спорiднене в стилi, - зауважила Марiя  Каспарiвна,  -
недарма йому так одразу припало до душi оповiдання "Игрушечка".
   -  I  так  само,  як  "Прерванные  рассказы",  Марi?  Каспарiвно,   вам
присвячене, - ревниво сказала Олена Костянтинiвна.
   - А вам я обов'язково присвячу нову повiсть, - заспокоююче погладила ??
по руцi Марiя.
   До чого ?й було при?мно! Може, вони справдi  глибоко  рiднi  -  вона  i
Герцен, - нiкому вона цього не скаже.
   Сьогоднi в парку, на самотi перечитуючи його книгу, вона немов  вела  з
ним розмову, як у Лондонi,  в  Остенде,  Брюсселi...  I  вона  була  трохи
розгублена, бо наче вiн ворушив те, що  ?й  хотiлося  заглушити,  закидати
чимось  iншим,  часто,  може,  й  зовнiшнiм.  "Обов'язок  перш  за   все",
"обов'язок", який вбива? почуття, радiсть, захоплення, все життя!.. ?й усе
здавалось, що ?? справжн?  життя  ще  не  почалось.  Звичайно,  творчiсть,
"Народнi оповiдання" - так, це ?? життя, але ж ? ще життя  почуттiв!  Вона
не могла збрехати Герцену. Тiльки йому раптом щиро сказала на його питання
про ?? подружн? життя: "Я дуже добре ставилась до Опанаса Васильовича,  це
було  якесь  спокiйне,  дружн?  почуття,  i  вийшла  за  нього,  щоб  бути
самостiйною, незалежною. Я не могла бiльше жити у родичiв з ?хньо?  ласки,
i з ?хнiх поглядiв, i нас дуже зв'язала праця. Вiн багато допомiг менi".
   Вона навiть не вимовила слова  "любов",  бо  тепер  знала:  це  була  б
неправда.
   Вона згадала зараз ту розмову й загубила нитку сперечань за  столом.  А
за столом, як i кожного такого вечора, сперечалися про  шляхи  розвитку  в
Росi?, прогрес i  як  ма?  пройти  розкрiпачення  селян,  сперечалися,  як
завжди, гаряче, начебто вiд цих розмов справдi щось залежало.
   Вона навiть не зрозумiла то?  нитки,  того  логiчного  засновку,  i  ?й
здалося чимось  абсолютно  недоречним,  коли  вона  почула  слова  Сонечки
Рутцен:
   - Ви краще попросiть Марiю Олександрiвну  поспiвати  укра?нськi  пiснi,
тодi зрозумi?те...
   Про що йшла мова? Вона раптом знову стала центром, i хтось iз чоловiкiв
казав, що навколiшках проситиме ?? поспiвати.  Тетяна  Петрiвна  благальне
склала руки. Марiя обвела здивовано всiх очима, i  ??  зворушив  гарний  i
скромний Саша - кандидат Московського унiверситету. Вiн  дивився  з  таким
неприхованим захопленням, немов не помiчав, що навколо стiльки людей. Вона
усмiхнулась усiм i трошки довше йому одному, склала  руки  на  колiнах,  з
мить  помовчавши,  замрiяно  дивлячись  кудись  повз  усiх,  i   заспiвала
неголосно, немов трохи спочатку стримуючи себе отак, як дiвчина або жiнка,
що лишилась у хатi коло вiконця над сво?м вишиванням i може нарештi побути
сама, з сво?ми думками, з сво?ми почуттями, - бо треба ж ?х колись вилити,
колись поскаржитись, колись заплакати без слiз. Але  вiдчувалось,  що  при
нагодi, у гуртi, цей голос може покрити без зусилля весь хор,  -  а  зараз
?й, спiвачцi, це непотрiбно. Вона спiвала для себе, i тому  прохоплювалися
в спiвi, в цьому низькому грудному контральто щемливi,  розпачливi  звуки,
такi притаманнi жiночим пiсням i непiдвладнi нiяким правилам сольфеджiо  i
всiм вимогам класичного вокалу,  яких  дотримувалась  пунктуально  Сонечка
Рутцен,  спiваючи  романси.  Але  ж   Сонечка   i   за   кордон   при?хала
удосконалювати свiй голос, а Марiя нiколи не вчилась  спiвати,  i  все  те
багатство  вiдтiнкiв,  усi  сво?рiднi,  несподiванi  нюанси,  якi  раптово
розцвiчували мелодiю, йшли вiд  справжньо?  внутрiшньо?  музикальностi,  i
головне - "вiд душi".
   I вигляд був зовсiм не такий, як у артистки, ба навiть "аматорки"  панi
чи панночки, що виступа? прилюдно. Навiть ??  обличчя  слов'янського  типу
зараз особливо здавалось обличчям  просто?,  мило?  жiнки,  що  не  звикла
виказувати сво? почуття, от тiльки брови, густi, далеко темнiшi  за  коси,
то ледь здiймались угору, то сходились  на  перенiссi,  то  знову  ставали
звичайнi, немов пiдкоренi долi, i це надавало пiснi ще дужчо?  виразностi.
Це справдi був спiв "для себе":

   Ой хмелю, мiй хмелю,
   Хмелю зелененький,
   Де ти, хмелю, зиму зимував,
   Що й не розвивався?

   Вона нi на кого не дивилась, коли спiвала,  а  як  скiнчила,  так  само
замрiяно, ледь усмiхаючись, дивилась мимо всiх  i  зовсiм  без  ламання  й
кривляння, коли всi почали просити спiвати ще - заспiвала i другу, i третю
пiсню. Вона любила цi  пiснi,  знала  ?х  безлiч  i  любила  спiвати  сама
наодинцi. Правда, в Петербурзi  вона  кiлька  разiв  спiвала  в  маленькiй
майстернi - кiмнатцi Тараса  Григоровича,  -  i  вiн  пiдспiвував  ?й  уже
осиплим голосом. А казали, колись був чудовий спiвак...  Вiн  дуже  любив,
коли вона спiвала для нього i для себе.
   Вiд однi?? пiснi вона легко переходила до друго?:

   Ой, у степу рiчка,
   Через рiчку кладка.
   Не покидай, козаченьку,
   Рiдненького батька..

   Та от Маруся схопилась iз  стiльця,  на  якому  сидiла,  -  вона  й  не
вставала спiваючи, а то раптом схопилась, обвела всiх лукавим  поглядом  i
весело проспiвала:

   Час додому, час!
   Час i пора!
   Буде мене мати бити,
   Та нiкому боронити,
   Час додому, час!

   Справдi час! Опанас мiй не прийшов, буде мене дома  бити,  час  додому,
час!
   Сонечка й Олена Костянтинiвна кинулись ?? обiймати.
   - Порадувала, порадувала! -  мовив  вдячно  професор.  Тетяна  Петрiвна
зовсiм розiмлiла вiд насолоди.
   - Замолоду, на Укра?нi, чули з Вадимом... - зiтхала вона. - Як  же  ви,
Марi? Олександрiвно, пiдете, дорогесенька? Чом  же  Опанас  Васильович  не
прийшов?
   - Нам же по дорозi з Марi?ю Каспарiвною!
   - Я проведу, - пiдвiвся раптом Саша, червонiючи i сам  лякаючись  сво??
рiшучостi.
   -  От  i  гаразд,  Сашенько,  проведи  ти  Марiю  Каспарiвну  i   Марiю
Олександрiвну. Дякую, дякую  за  цей  вечiр,  -  розчулено  мовила  Тетяна
Петрiвна, дуже задоволена з тако? чемностi й вихованостi сина.
   Ох, якби знав, до упав, то й соломки б пiдклав...

   * * *

   Як же це все почалося? Коли вона попрощалась з  Марi?ю  Каспарiвною,  i
вони йшли поряд, i вона  взяла  його  пiд  руку,  переходячи  мiсточок,  i
спитала, що вiн тут робить?
   Нi, нi ранiше, до того наче вже вiчнiсть минула, бо кожна мить  була  -
не вимiряти часом. Час зник. Саша тiльки зна? - далеко ранiше.
   Тодi, коли заспiвала?
   I не тодi. Тодi вiн уже був на iншому свiтi, який заповнила тiльки вона
- ?? голос, усмiшка, очi.
   Так, може, все й почалося з то? усмiшки, з якою глянула  на  нього  так
просто, дружньо, пiдбадьорливо, коли цi тiтки почали недоречнi зiтхання  i
вiн почервонiв.
   Нi, ще ранiше, бо та усмiшка була  вже,  як  несподiваний  королiвський
дар.
   Певне, з першо? ж митi, коли вона увiйшла, а мати перед цим казала,  як
добре, що вiн сьогоднi увечерi вiльний  i  нарештi  познайомиться  з  цi?ю
чудесною письменницею - Марком Вовчком. Йому було, звичайно,  цiкаво,  але
чомусь, хоча про не? багато чув розмов, вiн  уявляв  собi  "Марка  Вовчка"
якимось  чоловiкоподiбним,  екстравагантним  створiнням,   як   тi   жiнки
"емансiпе",  що   намагаються   насамперед   сво?м   зовнiшнiм   виглядом,
незалежними, надто смiливими висловлюваннями довести, що вони - "передовi"
   А тут  раптом  увiйшла  чарiвна,  молода  жiнка.  Зда?ться,  вона  була
скромно, звичайно причесана,  але  йому  русявi  коси  на  головi  здалися
короною, i кожен рух, жест були сповненi грацi? i жiночностi, а коли  вона
заговорила про Герцена, запально, щиро, переконливо, - тiльки ??  хотiлося
слухати й бачити. Всi i все померкло перед нею.
   Як це вiн, хлопчисько, насмiлився запропонувати провести ??? Ах,  мама,
вона нiчого не розумi?! Хiба вона зна? його справжн?  життя,  життя  душi,
серця, хiба здогаду?ться  про  всi  тi  питання,  що  непокоять  його,  що
терзають уночi, -  про  майбутню  дiяльнiсть,  про  мiсце  в  життi,  свiй
обов'язок не перед родиною, а перед сво?м власним життям. Матерi зда?ться:
?? слухняний, вихований син завжди як на долонi перед нею. А насправдi вiн
такий далекий в усьому i таким самотнiм почувався весь  час.  Здавалося  -
при?хав за кордон, завжди з людьми. Але ж це  найбiльша  самотнiсть,  коли
один серед чужих людей, якi тiльки зовнi, для годиться цiкавляться  тобою,
а ?м i дiла нема до скромного i в усьому благополучного юнака.
   Мама зрадiла, що вiн проведе гостю, i нiхто не звернув уваги  н;i  таку
його "зухвалiсть".
   Спочатку дами йшли попереду - тьотя Мата, Марiя Каспарiвна,  i  вона  -
Марiя Олександрiвна.
   - Холодно, адже все-таки жовтень, -  зауважила  турботливо  тьотя  Маша
Рейхель. - Ви застудитесь, ви так розгарячилися!
   - Я повернуся, вiзьму у мами шарф, - одразу запропонував вiн.
   - Що ви, що ви! Нiзащо, так дихати при?мно  на  свiжому  повiтрi  пiсля
задушно? кiмнати.
   Потiм вони попрощалися з Марi?ю Каспарiвною i пiшли вдвох.
   I вона взяла його пiд руку, коли переходили якийсь мiсточок. I спитала,
що вiн робить, i так здивувалась, коли вiн сказав:
   - Я хочу тут удосконалюватись з мо?? спецiальностi - тюрмознавства.
   Вона аж здригнулася. Та коли вiн додав: "Нам  треба  багато  змiнити  в
Росi? в цiй справi!" - сказала:
   - От не подумала б, що вас може цiкавити це. А може, й треба,  щоб  цим
зайнялися молодi чеснi люди i все, все змiнили.
   Вона зовсiм iнакше про все сказала, не так, як мати,  знайомi,  родичi,
якi говорять про його кар'?ру, i хто буде йому протегувати в цiй справi, i
може, коли тут вiн напише вдалу роботу, вiн повернеться i одержить кафедру
в унiверситетi, бо спецiалiстiвтеоретикiв  з  цього  питання  не  так  уже
багато.
   Йому захотiлося ?й, саме ?й розповiсти про  всi  сумнiви,  питання,  що
хвилюють його. Вона слухала уважно, i  зовсiм  непомiтно  вони  дiйшли  до
будинку, де мешкали Маркевичi, а проте здавалось - минуло безлiч часу,  бо
кожне слово, кожен найменший рух, поворот голови, усмiшка, потиск  руки  -
все було цiлою iсторi?ю, явищем, подi?ю, якi закарбовувалися  в  серцi,  i
коли зупинилися коло будинку, - вона вже була усiм  свiтом  i  життям  для
нього.
   А  вона,  письменниця  Марко  Вовчок,  з  якими  думками  i   почуттями
повернулась додому?
   "Який  милий  симпатичний  юнак!  -  подумала  вона.  -  Такий   якийсь
чистенький, наче не може бути анi плямочки бруду, нi зовнi, нi всерединi".
I як вiн звiрився ?й одразу, i вона з ним була, як з ровесником -  вiльна,
одверта. Що не кажи, але з Iваном Сергiйовичем  i  Олександром  Iвановичем
треба внутрiшньо пiдтягатися, вони далеко  старшi.  Крiм  цiкавих  розмов,
вони, звичайно, ще й одверто милуються нею, i що не кажи, як кожнiй жiнцi,
це при?мно. I вона мiряла сво? вчинки i слова ?хнiм ставленням.
   Цей хлопчик також дивився на не?  весь  вечiр,  не  зводячи  захоплених
очей.
   Вона засмiялась i похитала сама собi докiрливо головою.
   -  Чому  це  ти  така  весела  повернулась?  -  похмуро  спитав  Опанас
Васильович, вiдриваючись вiд книги, яку читав, лежачи на диванi.
   Вона хотiла зауважити,  чого  вiн  не  скинув  черевикiв,  не  поставив
попiльнички, а накидав на пiдлозi гору цигарок, у кiмнатi  задуха,  i  вiн
сам наскрiзь пропах тютюном, та глянула на його обличчя, наче розпухле вiд
лежання, нечесану, скуйовджену голову, знову вловила вираз, який  останнiм
часом не сходив з його обличчя - нудьги, скепсису, образи, - i  злякалась,
що знову почнуться розмови - нуднi, дрiб'язковi, - тому вiдповiла коротко:
   - Нi, як завжди! - i пройшла в кiмнату, де спав Богдасик,  кругловидий,
з густими чорними вiями, схожий на батька. Тiльки навiть i  тепер,  уночi,
вираз його дитячого обличчя був такий, немов снились йому  казковi  сни  з
усiлякими пригодами, де вiн вою?, захища?, мчиться на баскому конi.
   Вона стояла мовчки над ним i наче поволi вiдходила  молода,  натхненна,
сповнена надiй i мрiй, а тут лишалась, здавалось ?й самiй, звичайна  лiтня
жiнка...

   * * *

   "П'ятниця. 2З жовтня 1859 p.
   Франкфурт, Hotel Lyon.
   Ви прийшли попрощатись на залiзницю, мiй милий, милий друже,  i  ми  не
побачились, по?зд уже рушив. Я на мить побачив Вас, кинувся до вiкна -  ще
раз побачив, але навiть погляди нашi не зустрiлись..."
   Вона теж хотiла вловити його останнiй  погляд,  але  вона  запiзнилась,
побачила на перонi Рейхелiв, Станкевичiв,  Сонечку  Рутцен,  поспiшила  до
них, - вони ж, певне, стояли коло  того  вагона,  в  якому  були  Пассеки.
Справдi щось кричала  у  вiкно  Тетяна  Петрiвна,  от  в  останню  хвилину
стрибнув у вагон Iполит, i всi захвилювались, Сонечка аж  зойкнула.  По?зд
поволi рушив. Тодi в сусiдньому вiкнi  вона  побачила  стривожене  обличчя
Сашi, вiн шукав когось очима - ??, звичайно, ??, - але вiн не  дивився  на
цей  гурт  знайомих,  шукав  ??  далi,  i  от  по?зд  рушив,  i  вони   не
попрощалися...
   Нiхто, звичайно, на це  не  звернув  уваги.  Адже  ??  побачила  Тетяна
Петрiвна, впевнена, що Марiя прийшла з поваги до не?, а для решти iнакше i
не могло стояти питання. Ну й добре. Але шкода  бiдного  хлопчика...  який
вiн був стривожений...
   "Ви розумi?те, як менi сумно, тяжко було, - читала  вона,  -  з  кожною
хвилиною я був все далi й далi вiд Дрездена, де зустрiв стiльки  симпатi?,
стiльки нiжного спiвчуття, де обновився душею.
   Дякую всiм серцем за свiтлi хвилини, якi Ви менi дали. Вже давно  я  не
подiляв нi з ким душi сво??, багато думок i почуттiв накопичилось у нiй, я
жадав подiлу i не знаходив. У такiй душевнiй самотностi можна зачерствiти,
заглохнути або впасти. Душа не може лишатися живою i свiжою без опори,  ?й
потрiбний подiл з iншою душею, з якою  одна  в  однiй  могли  б  знаходити
пiдпору. Важкiсть неподiльностi пригнiчу?. Душа, почуття просяться жити i,
не зустрiнувши iстинного життя, часто хочуть знайти вихiд у падiннi..."
   ...Так, чужа душа - темний лiс. Хто б мiг  думати  про  цього  гарного,
вихованого, витриманого хлопчика, що у нього  на  душi.  I  якi  "падiння"
могли загрожувати йому?
   "Менi було важко, та от з'явились Ви.  Сама  доля  врятувала  мене.  Ви
якимось внутрiшнiм почуттям зрозумiли  мене  i  благородно  не  зупинились
перед тим, щоб виказати спiвчуття, я почув рiдний менi голос, немов вiдгук
душi мо??, - i з чистою вiрою i вiдданiстю поспiшив на нього.  Менi  стало
легше, коли я побачив, почув Вас. Я ожив душею, i Ви  менi  стали  милi  й
дорогi. Я не хотiв сумнiватися i вiддався Вам з повним довiр'ям,  я  волiв
за краще обманутися, нiж не вiрити в людей - адже разом з тим i в щастя! Я
став щасливим, але ненадовго. Невже ми ще  довго  не  зустрiнемось?  Невже
зустрiч була лише грою випадку?
   Наше близьке знайомство тривало лише п'ять днiв, але  яким  животворним
було воно".
   Невже усього п'ять днiв? ?й теж здалося -  вони  пiвжиття  разом.  Вони
розумiли одне одного з пiвслова, з швидкого погляду, - нi з ким, нiколи  в
життi не було так!
   "Тепер лише спогад про Вас свiжить мою душу. Я став добрiшим  i  вiдчув
силу приголубити i Вашу душу в сво?й - i ми розлучились. З яким почуттям я
згадував кожне Ваше добре слово, як на щось рiдне дивився на мiсця,  де  i
Ви про?здили, - не вважайте це за  сентиментальнiсть,  -  в  прагненнi  до
розумного  погляду  на  все  i  до  практичностi  насамперед  так  бояться
потрапити хоча б на щось подiбне до романтизму, що потроху вiднiмають  усю
поезiю вiд життя,  i  з'явля?ться  на  все  якийсь  жорстокий,  однобiчний
погляд..."
   "Або, - подумала вона, читаючи цi рядки, -  всi  тiльки  описують  сво?
почуття, намагаючись бути об'?ктивними, по змозi  тонкими  художниками.  А
тут просто саме почуття, сама юнiсть, невипробувана  й  недосвiдчена",  ??
зворушу?, що вiн так вiдкрива?ться перед нею без усяких меж, безоглядно...
I вiн наче продовжу? ?? думки:
   "Вам я не боюся нiчого сказати, тому що я вiрю Вам. Але  досить  -  вже
дуже пiзно.  Я  не  хочу  перечитувати  цього  листа,  вiн  писався  якось
мимоволi, пiдкоряючись вимогам душi, i я  боявся  перечитавши  не  послати
його, а я обiцяв не рвати писаних до Вас листiв i додержуюсь слова".
   Так. Напередоднi  вiд'?зду  вони  зустрiлись  у  Дрезденськiй  галере?,
напiвумовившись про це. Навiщо обманювати себе? Вона ж сказала:
   - Я завтра хочу ще пiти в Дрезденську галерею. Iван Сергiйович  доручив
менi у листi передати поклiн вiд нього Мадоннi. Я люблю ходити туди сама.
   - I я б вам там заважав? - спитав вiн з жалем.
   - Нi, ви б менi не заважали.
   Та вона не запросила його... А вiн все-таки пiшов. Сам...  Справдi,  не
хотiв  заважати.  Вiн  пiдiйшов  до  не?,  коли  вона  вже  вiдходила  вiд
рафаелiвсько? Мадонни, i вони майже мовчки поминули  ще  кiлька  залiв,  а
потiм не кваплячись попрямували додому.
   - Як менi не хочеться ?хати! - несподiвано вирвалось у нього. -  Я  так
поспiшав у цей Гейдельберг, це ж головна мета мо?? по?здки, а зараз наче у
безвiсть мене хтось штовха?. Наче вiд сонця в якусь темряву.
   - Що ви! Там  нарештi  почнуться  вашi  справжнi  заняття,  робота.  Ви
слухатимете таких знаменитих професорiв.  Ви  напишете  менi  про  все?  Я
чекатиму ваших листiв.
   - Обов'язково напишу. Але я не звик писати i  пишу  дуже  рiдко.  Я  не
люблю  листiв  для  годиться,  формальних,  i  коли  вже  пишу  комусь  iз
товаришiв, то тiльки для того, щоб розмовляти як у дiйсностi, без перелiку
буденних справ. Потiм, було, перечитаю сам,  жахнусь,  що  це  я  написав,
швидше рву листа i обмежуюсь трафаретними рядками.
   - Я розумiю це. Iнколи в мене бува? так само. Та ви  обiцяйте  менi  не
перечитувати сво?х листiв до мене i нiколи не рвати. Гаразд? Я  прошу  про
це. I наказую. Тодi i я писатиму вам.
   - Обiцяю, - почервонiв вiн.
   Вiн червонiв, як дiвчина, сам сердився за це на себе  i,  звичайно,  не
здогадувався, яким гарним ставав у ту мить.
   "Ви зрозумi?те все недоговорене в листi  i  всмiхнетесь  з  досадою,  i
цього вже багато, а я сподiваюсь ще й на спiвчуття.
   Прощавайте, мiй  добрий  друже,  пам'ятайте  душею  люблячого  Вас  Ол.
Пассека.
   Не забудьте Вашо? обiцянки писати до мене. Не рвiть i Ви Ваших  листiв,
Ви зна?те, якi вони менi дорогi, як вони будуть сприйнятi.
   Та невже ми з Вами бiльше не побачимось?
   Моя адреса поки  що  в  Гейдельберзi:  Poste  restante  (До  запитання_
(франц.)_.
   Поцiлуйте за мене Богдася".
   Як добре, що вiн не перечитав цього листа, а то справдi мiг порвати.  А
вона чомусь перечиту? його  наодинцi,  i  на  устах  мимоволi  з'явля?ться
усмiшка.
   Певне,  вiн  уже  в   Гейдельберзi.   Чи   напише   звiдти?   А   може,
Гейдельберзький унiверситет, цiкавi лекцi?, новi знайомства затьмарять  цi
випадковi п'ять днiв?
   Власне, що ?й цей юнак? ??  дружби  бажа?  Герцен,  з  такою  увагою  i
нiжнiстю пише  ?й  листи  Iван  Сергiйович  Тургенев.  Макаров  збожеволiв
зовсiм, милий Макаров, до якого вона тут, за кордоном, стала ставитись теж
не зовсiм байдуже - обо? весь час жартують, i обом при?мно бути вдвох. Але
то все не те, не те! То все досвiдченi "дорослi", старшi за не?, статечнi,
а тут зовсiм iнше. Вiн щасливий вiд ?? погляду, ?? подиху,  i  це  почина?
мати якусь владу над нею, i вона все поверта?ться до думки,  а  чи  напише
вiн з Гейдельберга? Чи  пам'ята??  Чи  забув?  Власне,  нiчого  ж  було  i
забувати, i пам'ятати нема чого, - iнколи дума? вона скептично. Але  часом
?й зда?ться - трапилось страшенно багато за тi п'ять днiв.
   Лист прийшов через чотири днi... Чи читала хоч колись чи? листи з таким
нетерпiнням, з таким бажанням одразу, одразу охопити  все,  що  ?  на  цих
аркушиках - чи не холоднiший вiн за перший? Чи не лист  це  для  годиться?
Нi! нi! нi!
   "От ми вже й у Гейдельберзi, мiй милий друже. Тут, напевне, дуже добре,
та на душi у мене якось  темно,  неясно,  а  вiд  цього  все,  що  оточу?,
зда?ться не в справжнiх сво?х барвах. Вже давно вiдома iстина, що щастя  в
нас самих, i вiд стану душi  нашо?  залежать  погляди  на  речi,  якi  нас
оточують..."
   ...В юностi ?й також здавалось це незаперечною iстиною, але ж чому вона
й досi прагне якогось "щастя"; i, зда?ться, воно могло бути "завтра", -  а
"сьогоднi" його нема, нема i, напевно, його вже не може бути. Щастя  -  це
коли, як писав цей хлопчик, - подiл з iншою душею, з якою знаходять одна в
однiй опору.  Давно-давно  не  вiдчува?  вона  анi  опори,  анi  подiлу  з
Опанасом. Спочатку вiн був "старшим другом",  а  потiм,  потiм  -  нудним,
прискiпливим чоловiком, якого треба терпiти. Що ж - вона терпить...
   Вона ще нiколи, навiть у думках, не зраджувала його. Хiба то зрада,  що
?й далеко цiкавiше з iншими, що з ними вона вiдчува? себе  людиною,  живою
жiнкою, а з ним - невдалою дружиною?
   Але при чому тут цей хлопчик?  I  не  цiкавiший,  i  не  розумнiший  за
багатьох  iнших,  а  саме  вiд  нього  зовсiм  особливо  чекала  листа   з
Гейдельберга i радi?, що вiн написав одразу, як при?хав.  Вiн  дивився  на
нове мiсто i думав про не?, про не?!
   "...Що б там не було, а тут, напевне,  дуже  добре.  Мiсто  лежить  мiж
горами на березi Неккара, вулицi чистi, красивi, по всiй головнiй вулицi -
крамницi, якi тут далеко кращi за дрезденськi.
   Як на самому мiстi, так i на  всьому  життi  у  Гейдельберзi  нема  анi
найменшого вiдтiнку повiтового мiстечка або дрiбного мiста  Нiмеччини,  це
щось на зразок колонi? вiльних, освiчених людей, якi живуть  тут  з  метою
мати насолоду вiд усiх естетичних сторiн життя -  тому  Ви  розумi?те,  як
легко тут живеться..."
   Як вiн на?вно дивиться на все i бачить тiльки хороше, те, що зовнi,  на
поверхнi, - який вiн ще молодий!
   Може, про когось iншого вона б додала "i дурний", але це  не  в'язалось
iз його виглядом, довiрливими теплими очима...  У  не?,  навпаки,  виника?
якесь почуття ревнощiв - там так добре,  легко,  зручно,  що  йому  лiтня,
неспокiйна,  нещаслива  жiнка?  Вона  в  цю  мить  вiдчува?  себе   зовсiм
нещасливою - грошей з Петербурга не надсилають, i вона, власне,  не  зна?,
чим сплатити за пансiон, у якому мешкають. Опанас лежить,  палить  цигарку
за цигаркою i в думках обвинувачу? все i всiх, а найдужче ??. А про  грошi
треба клопотатись ?й, i що найважче  -  говорити  з  найближчими  друзями,
позичати у них.
   Лист раптом здався далеким, звiдкiлясь з iншого свiту. Вона  чита?  вже
майже байдуже: "Я подумав про Дрезден, як би добре було Вам тут. Вчора  ми
найняли квартиру, i потроху в нас встановлю?ться звичайний уклад життя"...
   Звичайно. Так само, як i в Дрезденi - "мала квартирка" на п'ять кiмнат!
Затишний московський чай навколо вечiрнього столу. Земляки. Розмови.
   "...Я  почав  вiдвiдувати  унiверситет,   хочу   продовжувати   вивчати
англiйську мову, займатися музикою. Сидiтиму вдома, читатиму, вчитимусь".
   Вихований  мамин  син.  Марiя  гiрко  куса?  губи.   Затишне   спокiйне
кубелечко. Спокiйне професорське майбутн?, ?й уже не  хочеться  дочитувати
листа. Ну, що можна  вiдповiсти  на  нього,  крiм  банальних  епiстолярних
звичайностей? Але вона чита? далi.
   "Та, проте, я буду самотнiй... Чи при?дете Ви сюди, мiй  друже?  Я  все
сподiваюсь. А як би тут Вам було добре, спокiйно - i для Вас, i для  мене,
i для Богдася".
   Вiн збожеволiв? Що з ним? Що за дурний хлопчисько? А може,  просто  вiн
згадав спiльну розмову за столом, що, можливо, Опанас Васильович по?де  до
Петербурга прискорити ?? нове видання, а вона  ще  лишиться  долiкуватися.
Ну, звичайно, вiн про це й  пише:  "Здоровий  клiмат  i,  можливо,  спокiй
духу... Влаштуйте справи так, щоб можна було сюди при?хати. Як добре  може
скластися наше життя тут. Ви побачите, що Ви здоровi i тiлом, i душею..."
   Адже вона скаржилась у Тетяни Петрiвни, що досi лiкування  ?й  не  дуже
допомага?, можливо, у не? щось серйозне, чого лiкарi не  доберуть,  у  не?
знову жахливi головнi болi...А вiн так на?вно висловлю? свою  турботу  про
не?.
   "Прощавайте, мiй милий друже, при?здiть швидше.
   Душею вiдданий вам
   О. Пассек".
   "Наша адреса: Anlade 6 neben Mьller. Hotel. Сюди Ви можете вислати нашi
портрети, а писати, менi зда?ться,  краще  Poste  restante.  Якщо  Вас  не
обтяжить, пришлiть менi слова двох укра?нських  пiсень:  вашо?  любимо?  i
пiснi про Галю. Або нi - адже Ви самi при?дете i тодi самi скажете слова i
наспiва?те мотив. Так?"
   ...Вона не покаже цього листа Опанасовi, як i першого. I сама  писатиме
"Poste restante".
   ...А добре було б пере?хати до Гейдельберга...

   * * *

   Жiнка належить тому, хто ?? найдужче любить - про це вона  прочитала  у
Стендаля, одного з найулюбленiших сво?х письменникiв.
   Так, як Саша, ?? нiхто ще не любив. Вона  подобалась,  нею  милувались,
пишались, розвивали, виховували, а для Сашi вона стала  всiм  -  повiтрям,
без якого не можна жити.
   Але як можна належати цьому хлопчику? Чи не збожеволiла вона?
   I чому це увiрвалось у життя, коли такi широкi обрi?  розкрилися  перед
нею пiсля по?здки в Лондон, зустрiчей в Остенде i Брюсселi?  I  нема  чого
себе обманювати - це досить далеке вiд Сашi.  Вiн  -  благородний,  чесний
хлопчик, i вiн навiть дуже  любить  все  укра?нське,  бо  з  цим  зв'язана
пам'ять про батька, у якого були працi з етнографi? Укра?ни.  А  тепер  ще
дужче цiкавиться Укра?ною через не?, ?? оповiдання, ?? пiснi, але це все -
не його життя. Так само, як i про свого  дядю  -  Герцена,  вiн  слуха?  з
iнтересом, спiвчуттям  -  i  тiльки.  Вiн  заклопотаний  сво?ми  лекцiями,
навчанням.
   Досi вона виправдувала сво? ставлення до Опанаса тим,  що  вiн  одiйшов
вiд сво?х юнацьких революцiйних настро?в i мрiй,  а  вона  загорiлась  тут
бажанням  дiяльностi,  бажанням  стати   ближче   до   людей   справжнього
революцiйного табору. Зрозумiвши ?хнi iде?, вона жадала писати  спiвзвучне
цим iдеям, бути помiчницею в ?хнiй дiяльностi -  не  лише  в  розмовах  за
чайним столом. Але ж Саша - цей хлопчик з iдилiчно? родини?..
   Жiнка завжди може пiдвести беззаперечнi теоретичнi пiдвалини  будь-яким
сво?м почуттям, навiть коли вони кардинально змiнюються. Вiн  ще  молодий.
Якщо Опанас "вiдiйшов", то Саша ще "-не  прийшов"  -  через  свою  юнiсть,
оточення, зовсiм iнший напрямок всi?? родини. Вiн тiльки почина? життя,  i
тут уже тепер вона, саме вона, може йому допомогти.  Але  про  це,  правду
кажучи, думалось мало. Бiльше згадувались  вираз  його  очей,  його  тонкi
пальцi, що так нiжно й лякливо торкались ??  руки,  вона  згадувала  кожну
рису його юного гарного обличчя, змiну виразiв  на  ньому  i  мимоволi  то
всмiхалась, то супила брови, наче  сама  себе  ловлячи  на  цьому.  Раптом
згадувала,  якою  "недоступною"  ??  всi  вважають,  як   казився   Кулiш,
"страждав" милий при?мний Макаров, з яким вона вже тут -  нема  де  правди
дiти, почала  трохи,  трохи  кокетувати  по-сво?му:  була  безпосередня  i
одверта бiльше нiж треба. А Тургенев?  Хiба  вона  не  вiдчува?,  що  йому
хотiлося  б  зайти  трохи  далi  в  ?хнiх  вза?минах?  А  як  вона  одразу
сподобалась Кавелiну!
   Боже мiй, господи! А цей хлопчик "взрушив" ?? серце, наче до нього вона
й не вiдчувала нiчого, i не розумiла нiчого, i тiльки з пiсень, яких сотнi
переслухала й сама наспiвувала, дiзнавалась, як "всi  мислоньки  забира?",
анi роздум, анi розсуд нiчогонiчогiсiнько не вдi?.
   Раптом вона почала доводити Опанасовi, що  ?м  необхiдно  пере?хати  до
Гейдельберга, що там дешевше, що там зручнiше, там кращi  лiкарi  i  можна
з'?здити на ванни, а до Петербурга зараз не можна повертатися, поки тут не
вiддадуть усi борги, i тут у  не?  робота  йде,  аж  шкварчить.  Закiнчила
"Червонного короля", закiнчу? "Лихого чоловiка". I ще задумала цiкаву  для
не? повiсть - "Три долi".
   Чого вона i зараз не  зраджувала  -  це  роботу.  Вранцi  зачинялась  i
писала, писала. Вночi, прокинувшись, Опанас бачив у напiввiдчиненi дверi -
сидить Маруся за столом, схилилась над сво?м зошитом. Вона  працювала,  як
навiжена, весь час працювала. Що вiн ?й  мiг  закинути?  Поки  що  вiн  не
помiчав нiчого особливого. А що всi упадають, крутяться навколо не? -  вiн
уже до цього похмуро звик. Може, справдi в Гейдельберзi буде все  дешевше,
простiше? А поки що журналу нема, i, власне, що на них чека? у Петербурзi,
де життя куди дорожче? Панько Кулiш зовсiм змiнився  i  голосу  не  пода?.
Опанас не такий уже дурний, розумi?,  що  Марусенька  дала  тому  самолюбу
одкоша. Каменецький писав, що подався Кулiш iз сво?ю Сашунею на Кавказ.  У
самого Каменецького багато непри?мностей з друкарнею, скаржиться.  Нарештi
Тараса-бiдолагу пустили на Укра?ну.
   Несподiвано новi знайомi - земляки-студенти принесли  чеську  газету  -
"Празькi новини".
   - Вiта?мо! Вiта?мо! Марi? Олександрiвно!  Опанасе  Васильовичу!  Ставте
могорич! От - у червневому номерi  надруковано  чеською  мовою  оповiдання
Марi? Олександрiвни "Одарка"  Слухайте  примiтку  перекладача:  "Взято  iз
збiрки Марка  Вовчка  "Народнi  оповiдання".  Ця  збiрка  мiстить  народнi
малоросiйськi оповiдання, котрi вийшли  торiк  i  користуються  великим  i
заслуженим  успiхом,  саме  тому  вiдомий  росiйський  романiст   Тургенев
переклав ?х росiйською мовою".
   - Це вперше тебе  переклали  чужою  мовою,  -  врочисто  сказав  Опанас
Васильович.
   - Йдете вже далi у свiти! - захоплено вигукнув хтось iз хлопцiв.
   - Таку подiю треба вiдзначити!
   - Обов'язково, обов'язково, аякже! Опанасю, ходiмо всi до  кав'ярнi  на
Брюлiвську терасу, - радо запропонувала Марiя Звичайно, ?й було при?мно!
   Хлопцi натякнули - краще б у якийсь погрiбець, де з дiжок точать  пиво,
але Маруся замахала руками:
   - Що ви! Незручно!
   I щось давн?, миле, немирiвське майнуло в обличчi. Що ж,  справдi,  iде
його Маруся у свiти. Хай робить, як зна? Що вiн може ?й наказувати, коли й
не заробля? нiчого? I ще дужче хмурнi?, i супиться Опанас Васильович, i не
може зрозумiти, - в чому ж його провина?  I  ?й  нiяко?  провини  не  може
закинути. I не хоче, вiдганя? вiд себе думку, що коли любов зника? -  нема
правих, нема винних. А що й не було любовi - просто щира приязнь,  дружба,
довiр'я, - про це вiн нiколи i не здогадувався. Просто вважав -  така  вже
холодна, спокiйна вдача.
   Та при  очах  вона  ставала  зовсiм  iншою  людиною,  i  це  було  нiяк
незрозумiле.
   То що ж, ?хати до Гейдельберга?

   * * *

   Усi як змовились -  питають,  коли  ?де  на  батькiвщину.  У  листопадi
одержала два листи вiд Герцена. У першому здивування: "Я  нiяк  не  гадав,
Марi? Олександрiвно, що Ви так заживетеся у Дрезденi, менi  здавалося,  що
Ви незабаром будете на Русi. Там цiкавiше..."
   Досадно i незручно - вона ж узяла доручення вiд  Олександра  Iвановича,
сама напросилася. Тепер, пишучи,  обминала  це  питання.  Розповiдала  про
Тетяну Петрiвну, "корчевську кузину", цiкавилась, що вiдповiв мiнiстр  про
дозвiл оселитися в Бельгi?. З ?? коротеньких листiв важко було уявити,  як
i чим вона живе.
   А втiм, хiба листи у всiх i завжди вiдбивають особисте життя, не кажучи
вже про життя суспiльства, злободеннi подi?, якi в дiйсностi i  цiкавлять,
i зачiпають усiх?
   Не всiм дано рiвнятися з Герценом. Вiн встигав писати  дiловi,  друзям,
синовi Сашi, який по?хав учитися  в  Швейцарiю,  в  кожному  листi,  iнодi
спецiально, iнодi  мимохiдь  торкаючись  того,  що  хвилювало  Росiю,  всю
?вропу,  бо  не  мiг  одразу  не  подiлитися  сво?ми  думками,  почуттями,
переконаннями.
   Вiн, звичайно, не гадав, що колись, зiбравши навiть не  всi,  а  тiльки
частину збережених листiв, можна буде уявити всю добу -  з  ??  боротьбою,
вибухами, стражданнями, пошуками, досягненнями i зневiрою. А цей  вiдгомiн
доби лунав мимоволi у кожному його листi.
   Читаючи  другого  листа,  що  його  одержала  невдовзi,  Марiя   зовсiм
знiяковiла: "Виходить, ви рiшуче, Марi? Олександрiвно, оселилися у нiмцiв.
Росiяни не терплять нiмцiв, а люблять ?х.  Як  це  розiбрати?  З  Брюсселя
нiяко?  вiдповiдi  не  було,  вони,  певне  (щоб  не  лишити   документа),
повiдомили в посольство, а я  не  хочу  йти,  та  й  ?хати  неможливо.  На
превеликий смуток наших доктринерiв - Захiд ще  пiдупав  i  ще  ближче  до
смертi.  Брутальне  втручання  Наполеона  в  справи  Iталi?  i   вiдставка
Гарiбальдi - це такi два кроки, вiд яких не буде добра. Читали Ви листiвку
Гарiбальдi? Як я вгадав цю  людину,  назвавши  його  в  "Полярной  звезде"
античним геро?м, постаттю з iсторi? Корнелiя Непота. Тут усе готу?ться  до
вiйни. Англiя з 1860 року буде вкрита вiльними стрiльцями.
   Усе пада?... Ми передбачали, але вiд цього не легше.  Кiнь  -  звiр,  а
хропе, коли бачить мерцiв. Живий не любить  смертi.  Справдi,  трапляються
хвилини тако? втоми, що так би й утiк з полку... Але геть слабкiсть. Марш,
марш!"
   Ох! Коли б спроможнiсть за ним iти - марш, марш!
   "...Строганов просив царя  шмагати  селян  шпiцрутенами  -  ну,  вже  я
вiдшмагав його сiятельство за це. Прочитайте в наступному "Колоколе".
   Ну, це обов'язково. Адже на адресу Марi? Каспарiвни вiн тепер висила? i
?й номер "Колокола".
   "Що робить Тетяна Петрiвна? Чи одержала мого листа?"
   Марiя червонi?. Як легко, спокiйно написала вона ще недавно  Олександру
Iвановичу про Тетяну Петрiвну, ?? синiв, небожа, а зараз -  нi,  хай  сама
вона пише. Якщо побачиться у Гейдельберзi, вона обов'язково передасть,  що
Олександр Iванович цiкавиться.
   Вiн усiм i всiма цiкавиться, навiть Богдася не забув.
   - Опанасе тобi привiт. Слухай: "Кланяюсь  дружньо  Оп.  В.  Прощавайте.
Огарьов i дiти вiтають. Огарьов написав прекрасного, граничного листа  про
общинне володiння в "Колоколе", а потiм по?хав  у  Дувр  -  писати  вiршi.
Завтра повернеться. Тисну Вам руку мiцно. О. Герцен".
   Цей лист свiжить ?й голову i надиха? знову думати не  тiльки  про  того
гейдельберзького хлопчика.
   А за ?? короткi листи i Iван Сергiйович ?? карта?.
   Вони бiльше  не  бачились  за  кордоном.  Все  умовлялись,  списувались
зустрiтися то в Швальбаху, то в Аахенi, то в Остенде  -  скрiзь,  де  вона
лiтала, - але все якось не виходило. То вона не вiдповiдала сво?часно,  бо
сама не знала, де буде, то слала телеграми i - змiнювала раптом  маршрути.
Над звичкою слати телеграми, несподiванi i незрозумiлi, замiсть того,  щоб
написати спокiйно листа, - Iван Сергiйович та й усi  друзi  пiдсмiювались,
але й сам Iван Сергiйович теж завжди без кiнця змiнював сво? плани, бо був
зайнятий, як завжди, трьома справами: по-перше, за кордоном час i  почуття
дiлились мiж дочкою i madame Вiардо, власне, не дiлились, останнiй  завжди
належала лев'яча частка. Але все-таки дочка росла, закiнчувала пансiон,  i
вiн намагався зробити для не? те, що належить, i якнайлiпше.
   Та найдужче попри всi цi сiмейнi й  iнтимнi  справи  вiн  зайнятий  був
новою повiстю, в яку хотiв вкласти все, що здавалось йому, ще  лишилось  у
душi. Вiн навiть увi снi бачив ?х, сво?х  геро?в,  вони  жили  з  ним,  не
давали спокою i зненацька змiнювали всi плани, настро?, бажання.  Це  було
дужчим над усе.
   От i трапилось, що з "милою", "наймилiшою" Марi?ю Олександрiвною так  i
не зустрiлись, i тепер у Петербурзi вiн розпитував спiльних  знайомих,  чи
не знають, коли повернеться i чи повернеться взагалi на зиму до Петербурга
"панi Маркович", i, одержавши ?? "листа", писав  уже  з  свого  Спаського:
"Якби  я  сам  не  був  в  усьому  винний  перед  Вами,   люб'язна   Марi?
Олександрiвно, то, справдi, поремствував би на Вас, як  це  можна  у  таку
далину писати коротеньку записку - нiби ми живемо в одному мiстi, бачимося
щодня".
   Справдi, це був зовсiм не лист - кiлька слiв,  -  але  Iван  Сергiйович
писав далi: "З другого боку, все ж таки добре, що Ви про мене згадали -  i
я Вам за це дуже вдячний".
   I, не бажаючи мати пiдставу для такого ж докору собi,  Iван  Сергiйович
докладно написав про себе,  свою  нову  повiсть,  здоров'я,  про  переклад
"Iнститутки",  про  який  домовився  з  "Отечественными  записками".   Вiн
цiкавився: "З Вашого маленького листа не видно, чи  вирiшили  Ви  провести
зиму в Петербурзi - чи нi. При?здiть, далебi, менi зда?ться, що  ми  добре
проведемо цю зиму. Я боюся, коли б Ви вдвох або втрьох  (нi,  не-втрьох  -
Богдановi скрiзь буде весело) не занудьгували б за кордоном".
   "Занудьгувала..." Коли б вiн знав! Добре, що вiн далеко i  не  зна?.  А
може, краще, коли б тут був?
   "Ви менi нiчого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово.  Ви  менi"  нi
про що не пишете: сподiваюсь, що воно хороше, що i чоловiк Ваш,  i  Богдан
здоровi. Вклонiться вiд мене ?м i всьому сiмейству Рейхелiв i дрезденськiй
Мадоннi. Бувайте здоровi,  веселi,  працюйте  й  при?здiть.  Кажу  Вам  до
побачення i дружньо тисну Вам руки.
   Вiдданий Вам Iв. Тургенев".
   Нi, Петербург, лiтературнi вечiрки у Карташевських, Бiлозерських уже не
манили, тим бiльше, пише Макаров, що й досi нiяк не домовляться з  приводу
журналу i дорученi йому справи про  видання  оповiдань  не  вирiшенi.  Вiд
листа Макарова повiяло атмосферою петербурзько-укра?нського середовища.
   "З Кожанчиковим (видавцем) менi не пощастило поговорити  за  дорученням
Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий i нi з ким не  бачиться.  Тургенева
ще нема i не буде ранiше кiнця цього мiсяця. "Iнститутки" Вашо? також  все
ще нема. Журналу укра?нського також нема. Скiльки розладу виникло тут  вiд
того, що вихiд журналу затриму?ться! Кулiш i Симонов аж iз шкури вилазять,
вживають рiзних заходiв, клопочуть, метушаться. Бiлозерський  огриза?ться,
виправду?ться i бажа? пiдтримати й здiйснити ту  iдею  журналу,  яку  собi
склав".
   Ох, вона знала цю куцу iдею Василя Бiлозерського. "Основою  журналу,  -
писав вiн, - буде просвiта. Зрозумiння загально? користi й  окремих  вигiд
усiх станiв i взагалi сприяння до  становища  морального  й  матерiального
побуту кра?ни".
   На жаль, вiн не тiльки писав це  в  реляцi?  Цензурному  комiтету,  щоб
дозволили видавати укра?нський журнал, - в реляцi? можна  було  писати  як
завгодно, аби дозволили, - але вiн i думав так насправдi!
   Та от Марусине обличчя яснi?.
   "Шевченко, як i ранiше, дуже любить Вас, зда?ться, навiть  бiльше,  нiж
ранiше. Вiн часто замислю?ться i, зда?ться, обмiркову? i вже склада?  щось
дуже хороше. Кулiш тепер у Москвi, але незабаром буде тут".
   От уже кого не хочеться  зовсiм  бачити.  Навiть  не  уявля?,  як  вони
зустрiнуться. Уже долiтали чутки, поводить себе так i натяка?  так,  немов
вона, Марiя, була його коханкою, а тепер вiн порвав з нею. Гидота!
   "Шевченко гада?, що Вам краще залишатися в Дрезденi на зиму". Правильно
дума?!
   "А я гадаю iнакше. Без Вас важко i  навiть  неможливо  вести  тут  Вашi
справи".
   Звичайно, вiн хворi?,  кожен  зайнятий  сво?м,  сво?ю  роботою,  сво?ми
турботами,  вони,  може,  й  незадоволенi,  от,  мовляв,  гуля?  вона   по
заграницях, а ?х примушу? влаштовувати ?? твори,  клопотатися  про  грошi.
Чому ж тодi завжди освiдчуються в дружбi, любовi,  повазi?  От  i  Макаров
Микола Якович все ж таки пише:
   "Що ж до мене, то менi без Вас сумно. Весь цей час або бачив  Вас,  або
писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер  же  нiчого  про  Вас  не
знаю, нi на що не можу сподiватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми  раз  на
тиждень збира?мось у сестри. Говоримо про Вас i чита?мо Вас. Згадайте ж  i
Ви  про  нас  колине-коли.  Ваш  М.  Макаров.  Тисну  мiцно  руку  Опанасу
Васильовичу i цiлую Богдася".
   Дочитавши цього листа, вона подумала: "Хай краще читають i говорять".
   Нiкого з них не хотiлося бачити. Не хотiлося й чути усiх  цих  "добрих"
людей з "добрими" думками, якi весь час сперечаються, чи? думки кращi.
   Хiба що одного Тараса Григоровича побачила б  на  хвильку.  Посидiла  б
мовчки або поспiвала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього - як вiн
любив, коли вона прийде, було, i, не питаючи нiчого,  хазяйну?.  Зiбралась
би з думками бiля нього.
   Коли попрощалися з Рейхелями, сiли в по?зд, ?й  стало  тривожно  i  вiд
покiрного вигляду Опанаса Васильовича, i вiд радостi  Богдася  (а  власне,
чого вона його шарпа?, адже хлопчик почав учитися!),  i  вiд  пiдсвiдомого
хвилювання: як зустрiне ?? Саша. I раптом вiдчула - вона  опинилась  зараз
на шляху яко?сь пiвправди, яку змалку ненавидiла, якою гидувала.



   11

   "Говоримо про Вас i чита?мо Вас".
   Це справдi так. У Петербурзi аж нiяк не забувають про не?.  Говорять  i
читають.  Читають  i  говорять.   Збираються   то   у   Варвари   Петрiвни
Карташевсько?, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Бiлозерського.
   Сьогоднi Надiя Олександрiвна, молоденька дружина вже не  дуже  молодого
Бiлозерського, надiслала записку Макарову. Одержали  нове  оповiдання  вiд
Марка Вовчка. Приходьте i сестрi, будь ласка, перекажiть. Може,  й  Кулiшi
будуть, може, ще хтось iз землякiв завiта?.  Тарас  Григорович,  на  жаль,
нездужа?, певне, не прийде.
   - А я б хотiла, щоб i  Кулiшi  не  приходили,  -  раптом  сказала  вона
чоловiковi.
   - Ну, що ти, Надi?чко, це ж нашi  родичi,  сестра  моя,  -  зупинив  ??
Василь.
   Та Надi?чка, дарма що молоденька, ма? свою думку i сво? уподобання.
   - Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумi?ш. Вона  не  любить
Марi? Олександрiвни, Сашуня  твоя,  i  ти  зовсiм  не  любиш  Пантелеймона
Олександровича - тiльки зiйдетеся, так i  почина?те  дряпатись  з  приводу
кожно? дрiбницi.
   - У сперечаннях  народжу?ться  iстина!  -  спробував  жартом  вiдбутися
Василь Михайлович. Але дружина була не з пiддатливих.
   - Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднiшнього  вечора,  ?й  же  богу,
хотiлося б, щоб самi друзi читали новий твiр Марi? Олександрiвни.  Макаров
?й друг - вiн радiтиме, коли добре, i щиро вболiватиме,  коли  не  так.  А
тво?му Кулiшевi я не йму вiри, нi, нi!  I  я  не  хочу  слухати  натяки  i
наклепи на Марiю Олександрiвну, я ?? люблю щиро, я пишаюсь нею, я ?й добра
зичу вiд усього свого серця, а не просто цiкавлюсь, як, примiром,  Варвара
Петрiвна Карташевська. Адже вона всiма  знаменитими  людьми  цiкавиться  i
хоче з ними приятелювати.
   "Устами младенца истина глаголет",  -  подумав  чоловiк,  але,  щоб  не
образити дружини "младенцем", сказав миролюбно:
   - От розпалилась! Нiчого в тому дивного нема, що ?й хочеться  розумних,
цiкавих людей до себе залучати. А що, краще, коли  зберуться  панночки  та
панi i кiсточки вiдсутнiм перебирають?  Та,  мовити  правду,  волiв  би  я
просто з тобою, Надi?чко, вдвох почитати, як ми  обо?  любимо.  Але  ж  ти
зна?ш, яке це буде задоволення i  для  iнших.  Хiба  можна  ?х  позбавляти
цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом  перегляну  пошту
та й, може, треба самому спочатку оповiдання  прочитати,  щоб  не  мекати,
розбираючи на людях.
   - Нi, нi, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зi мною, -  заперечила
Надiя.
   Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а  якимось  вiтром  по  всiх
усюдах рознеслось, що готу?ться укра?нський журнал i люди шлють та й шлють
i статтi, й начерки, й вiршi, i просто привiтання та побажання.  Iй-право,
матерiалу вже на кiлька номерiв ?!
   А офiцiйного дозволу на  видання  укра?нського  журналу  i  досi  нема.
Бiльш-менш погоджуються  у  Цензурному  комiтетi  та  в  мiнiстерствi,  що
редактором буде Василь  Бiлозерський,  -  людина  помiркована,  спокiйно?,
лагiдно? вдачi, нiяких "крайностей".
   Був у Кирило-Мефодi?вському братствi? Був арештований?  Та  то  ж  було
давно, й серед усiх i тодi вiн тримався найпомiркованiших поглядiв.  I,  -
чого не знали товаришi "братчики" та що добре знали у Третьому вiддiлi,  -
виявився  на  допитах  досить  слабкодухий,  легковiрний.   Завдяки   його
легковiрнiй одвсртостi багато про що дiзналися, про що решта мовчала...
   Отже, з Третього вiддiлу була дана цiлком пристойна характеристика  для
того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
   Кулiш ремствував. Вiн знав, що однаково заправлятиме усiм  вiн.  Кулiш,
але скiльки перешкод завжди вигадуватиме  в  усьому  цей  Василь,  який  в
юностi, в студентськi ки?вськi роки, молився на Панька Олельковича Кулiша.
   Одержавши сьогоднi записку - запросини до Бiлозерських,  Кулiш  вирiшив
не поспiшати. Хай трошки почекають, похвилюються.
   - Ти пiдеш, Сашуню? - спитав дружину.
   - Та у мене щось голова болить, - поскаржилася вона. Так хотiлося,  щоб
чоловiк почав умовляти або принаймнi занепоко?вся!
   Але чоловiк байдужiсiнько мовив:
   - Ну, то й нема чого йти. I я швидко  повернуся,  тiльки  розпитаю  про
справи у Василя. А ти краще полеж.
   Справдi, навiщо ?й нервуватися, слухаючи Вовчковi оповiдання?
   Пiдсвiдоме йому хотiлося, щоб вони були гiршi, гiршi за тi,  над  якими
вiн так працював. Вiн стiльки про це казав, що й сам  увiрував,  що  працi
було бозна-скiльки!
   Коли, нарештi, досить пiзненько, до вiтальнi Бiлозерських зайшов Кулiш,
усi сидiли якiсь самi не сво?. Надiя Олександрiвна була просто  зарюмсана,
а Варвара Петрiвна хоч i не плакала одверто, та нервово м'яла  хустинку  в
руках i, завжди така балакуча, зараз мовчала.
   Видно, його i не чекали, i хвилювались зовсiм не  з  того,  що  вiн  не
прийшов.
   Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про  яке  давно  казав
Кулiш?
   На нього майже не  звернули  уваги,  бо  були  всi  наче  приголомшенi,
ошелешенi. Чемно привiтались, хазя?н запросив сiдати.
   - Як це вона написала, ви помiтили, панове, - сказала Надiя. - "А  я  й
не нажився у свiтi, я й не навчився, а я й не знаю нiчого. Не жив я, мамо,
тiльки збирався жити..." Даруйте менi, цi слова всю душу перевертають! - i
вона просто пальцями витерла очi.
   - Нi, нi, - раптом  рвучко  схопилась  Карташевська  i  заговорила,  як
завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла пiдмiтити найголовнiше.
- Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як  була  з  нами.  Вона
тiльки удавала з  себе  таку.  Бо  iнакше,  як  вона  могла  б  так  тонко
розiбратись у почуттях!
   - Варю, - знизав плечима Макаров, ?? брат, - це дуже освiчена, розумна,
талановита жiнка.
   - Знаю, знаю, -  замахала  руками  на  брата  Варвара  Петрiвна,  -  ти
закоханий у не?!
   - Що поробиш, у не? не можна не закохатися. Хiба я криюсь iз цим? -  не
заперечував Макаров, досить спокiйно, з усмiшкою глянувши на  сестру.  Вiн
давно  знав,  що  саме  такi  вiдповiдi   припиняють   безглуздi   натяки,
пiдсмiювання, все, що зберiга?ться в жiночому арсеналi про такий  випадок.
Але ж правда - вона йому страшенно подобалась! Коли  б  вони  побачили  ??
тепер за кордоном - незалежну, самостiйну, дотепну, iз  вишуканим  умiнням
носити найпростiше вбрання!
   I тут ще дужче, нiж за кордоном, вiдчув, як вона змiнилась.
   Торiк, - у цьому ж колi, часто в цiй же вiтальнi,  -  степова  мовчазна
красуня. Зараз - елегантна, розумна молода жiнка. Жадоба життя свiтиться в
нiй у всьому. I чоловiки вiдчувають,  вгадують  -  жадоба  ще  непiзнаного
жiночого життя, не те, що пiзна?ться жiнкою в спокiйному статечному шлюбi,
- i це тягне до не? ще дужче. Торiк зупинялись перед  ??  холодно-байдужим
поглядом - наче не бачить, не розумi?, як дивляться на не?. А зараз  -  цi
мiнливi настро?, що вiдбивались на  обличчi:  то  лукава  усмiшка,  жвавий
iронiчний вогник, а то якийсь непiдробний розпач в  очах,  навiть  у  всiй
постатi, в опущених безсило руках. Наче сто?ть людина  перед  стежкою,  що
в'?ться над прiрвою, мiж скелями, i вага?ться - рушати чи нi. I вабить ??,
i ляка? невiдома стежка, а втiм, обов'язково ступить крок.
   Може, Кулiш ранiше за всiх вiдчув цi прихованi незайманi почуття i  так
настирливо домагався ?? прихильностi i навiть любив давати  якiсь  натяки,
що, мовляв, Марковичка - не така свята  та  божа?  Жiнки  клювали  на  цих
черв'ячкiв, а чоловiки розумiли - коли б що було - хто-хто,  а  такий,  як
Кулiш, мовчав би, а головне - не казився б. Тарас Григорович навiть казав:
"Боюся, що вiн таки насправдi збожеволi?".
   - Ви б побачили, як вона змiнилась, - сказав Макаров,  -  ви  б  ??  не
впiзнали.
   Кулiш почервонiв. У нього було вiдчуття, що його коханка його зрадила i
всi про це знають. Вiн узяв зошит, списаний ?? почерком, - чого це  Опанас
не переписав, на Каменецького понадiявся? - розкрив  початок,  кiнець.  О!
Вiн  добре  знав  i  розбирав  цей  красивий,  тонкий,  дрiбний  почерк!..
"Прокинусь - пусто! Робота дожида?, треба жити, треба дiло  робити,  треба
терпiти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться,  чую,  що  й  сама  я
пилом припадаю - дурнiшаю, якось туманiю, наче жива у землю входжу..."
   Так. Це вона, ?? слова, ?? звороти, ?? проникнення у людський бiль.
   Але вiн стулив тонкi губи.
   - Що ж, - мовив замислено Василь Михайлович, - шкода, що нема  зараз  з
нами Марi? Олександрiвни, шкода, що вона хворi? i  примушена  лишатися  за
кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там - вiльна, незалежна  вiд
тутешнiх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь  "из  прекрасного  далека",
бачить ще яскравiше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона  б
не написала таку чудову рiч, яку ми тiльки-но прочитали - оцi "Два сини".
   - Менi зда?ться, - сказала Надiя, - це оповiдання ще краще вiд того, що
вона писала ранiше.
   - Добре, коли вже не гiрше! - скептично процiдив крiзь зуби Кулiш.
   Не стерпiв-таки - кинув гадючку. Надiя з неприхованою злiстю глянула на
нього.
   - Що ви,  Пантелеймоне  Олександровичу,  -  заперечив  Бiлозерський,  -
такого про жiнку-матiр нiхто ще не писав, крiм нашого Тараса  Григоровича,
звичайно, в поезi?. Я розумiю мою дружину, я сам  не  можу  отямитися  вiд
цього враження. Наче всi нашi  бiдолашнi  матерi  постали  передi  мною  -
мiльйони матерiв з ?хнiми слiзьми,  з  ?хнiм  безправ'ям.  А  хлопчики  як
вималюванi! Це буде окрасою нашого журналу. А  ще  ж  Марiя  Олександрiвна
пише, що закiнчу? невеличку повiсть - "Три долi".
   - Незабаром уже  вийде  мiй  альманах  "Хата",  -  сказав  Kvлiщ.  Йому
нестерпнi були цi похвали новому твору Марi?,  надiсланому  з-за  кордону.
Вiн хотiв звести розмову на iнше, але сам не стримався i додав ущипливо:
   - Коло не? ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
   - Що ви хочете цим сказати? - скипiла знову Надiя. Але Кулiш нiчого  не
вiдповiв, тiльки  якось  двозначне  усмiхнувся,  мовляв:  ви  мене  й  так
розумi?те.
   - Вона працю?, як несамовита, -  сказав  Макаров,  немов  не  помiтивши
камiнця Кулiша. - Де б не була, як би себе не  почувала,  щодня  сидить  i
пише, i нiхто нiчим ?? вiд роботи не вiдтягне. Хiба можна не захоплюватися
такою людиною?
   Чи вiн навмисне драту??
   - Я в сво?й "Хатi" теж друкую оповiдання Марка  Вовчка  "Чари",  -  вiв
далi Кулiш, не повернувши й голови в бiк Макарова.  -  На  мою  думку,  це
слабеньке фантастичне оповiдання, я не вмiстив його в  "Народнi",  i  вона
навiть дякувала за це!
   - Чого ж тепер друку?те? - спитав Макаров.
   - Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подоба?ться,  скажiмо.
Костомарову. У всякому разi, воно не гiрше вiн решти  творiв,  вмiщених  в
альманасi, надрукувати можна. Хай читачi висловлюють свiй присуд  самi.  Я
вважаю, що пiсля "Народних оповiдань" особливого поступу  нема,  навiть  в
"Iнститутцi" я не вбачаю  самостiйно?  творчостi.  Крiзь  картину  все  ще
проглядають натурщики i натурщицi, з яких Марко Вовчок спису? сво? етюди.
   - Ви кажете так  про  "Iнститутку"?  "Iнститутку",  яку  так  хвалив  i
переклав сам Iван Сергiйович Тургенев! - схопилася Варвара Петрiвна.
   Кулiш удосто?в ?? побiжним примруженим поглядом.
   - Я сам дуже високо поставив Вовчковi оповiдання,  але  вважаю,  що  це
почин новому дiлу, а що вийде - те побачимо. Ну, та мою думку прочита?те в
передмовi до "Хати".
   - Ви прочитайте це оповiдання, -  гаряче  заговорила  Надiя,  -  тiльки
камiнь може не зворушитися пiсля нього! -  Вона  демонстративно  встала  i
пiшла з кiмнати. - Менi треба до сина, пробачте, - кинула вона.
   - Надi?чко, розпорядись там ча?м, - попросив чоловiк. Вона справдi була
вже неспроможна вислухувати ?хидностi Кулiша, а крiм того, прослухавши  це
без краю журливе оповiдання, ?й,  молодiй  матерi,  захотiлося  швидше  до
свого хлопчика. Кiлька хвилин вона сидiла коло нього, поправила ковдрочку,
вiдкинула волоссячко з очей i, вже трохи заспоко?вшись,  пiшла  на  кухню.
Вона господиня, треба "розпорядитися" ча?м. Пiсля чаю вийшли разом - Кулiш
i Макаров.
   - Побоююсь, - сказав  Кулiш,  -  що  наш  майбутнiй  журнал  годуватиме
читачiв юшкою непевного смаку.
   - Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й
Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
   - То лише для приманки  читачiв,  а,  певне,  наш  редактор  у  Кочубея
говiтиме, у Галагана сповiдатиметься, а  у  Тарновського  причащатиметься,
щоб йому цей грiх вiдпустили.
   "Що правда,  то  правда",  -  подумав  Макаров,  та  мовчав,  не  хотiв
пiдтримувати Кулiша.
   - Але я дав сам собi слово стояти на сторожi простонародно?  прямоти  в
нашiй укра?нськiй словесностi, щоб вона не зрадила  свого  величного  тону
правди.
   Макаров знову ледь стримав себе, тiльки плечем нервово здвигнув:  "Хiба
не найбiльша  правда  у  Тараса  Григоровича  i  у  Марi?  Олександрiвни?"
Розпрощавшись з Кулiшем,  мiркував  над  тим  же.  Звичайно,  Бiлозерський
дуже-таки помiркований i догiдливий з усiма i надто до  укра?нських  панiв
прислуха?ться. Але ж i Кулiшевi волi не  давай  -  таке  тобi  хуторянство
розведе! Шкода, що Шевченко не  може  тепер  за  це  взятися,  та  з  його
настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Нi, хай
пише. От коли б Марiя  Олександрiвна  була  iншо?  вдачi!  З  ??  розумом,
смаком. Енергi?, смiливостi в нiй багато, але лише в сво?й роботi, в сво?х
творах. Вона сто?ть зовсiм осторонь вiд органiзацiйних справ  -  анi  тiнi
честолюбства i владолюбства. Вона б розсмiялась, коли  б  ?й  сказали,  що
вона, найкраща письменниця пiсля Шевченка, може i  мусить  стати  на  чолi
журналу. Йому й самому стало смiшно вiд  цi??  думки.  Хоча  й  дуже  вона
змiнилась за кордоном, але така дiяльнiсть аж  нiяк  не  в'язалась  iз  ??
принадним жiночим образом!
   Дивно! Про те саме, тiльки в iншому аспектi, думала Надя Бiлозерська.
   Чому всiм завжди  заправляють  чоловiки,  а  жiнки  -  от  тiльки  така
незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостiйними?  Та
й то вона самостiйна, дiяльна  лише  в  сво?й  особистiй  сферi,  в  сво?й
роботi, в сво?му писаннi, а всi справи - видання, журнали, альманахи -  то
все ведуть чоловiки.  Невже  вона,  Марiя  Олександрiвна,  така  освiчена,
розумна, талановита, як нiхто з цих чоловiкiв, не могла б бути  нарiвнi  з
ними? Нарiвнi з ними вирiшувати, редагувати, органiзовувати, радити?  Вона
була б вище за них! А певне, вище!
   Невже нiколи не змiниться  життя  жiнки?  I  тiльки  досягне  вiдносно?
самостiйностi, як оця, мила ?? серцю  Марковичка,  як  одразу  починаються
плiтки, пересуди, i що прощають або просто не помiчають у звичайно? жiнки,
те самостiйнiй, талановитiй уже поставлять у докiр...



   12

   Марiя, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзi:
   "Ви б ?? не пiзнали", - але вона й сама себе не впiзнавала. Вона тiльки
вiдчувала внутрiшньо, що заметалась, не може  знайти  собi  мiсця,  то  ?й
хотiлось на  люди,  то  зачинялась  вiд  усiх  i  писала,  писала.  Опанас
Васильович зауважував, що i тут, у Гейдельберзi, "як затята" вивчала  мови
- одразу учитель нiмецько?, учитель англiйсько?, учитель iталiйсько?.
   - Ти й свою рiдну забудеш! - процiдив якось крiзь зуби. Знизала плечима
i нiчого не вiдповiла. Але якою добiрною мовою написала  "Три  долi"!  Вiн
навiть не "зчеркнув" нiчого.
   Як i ранiше, закiнчивши твiр, сказала йому:
   - Опанасю, друже, прочитай уважно.
   Але не було вже в очах, як колись, учнiвсько? тривоги: а що,  як  почне
багато правити, заперечувати. А Опанас майже нiчого и не  поправив.  Сумно
було йому  читати.  Якiсь  новi  нотки  з'явились  н  оповiданнях,  якийсь
вiдчутнiший дотик до людських почуттiв i аналiз ?х, наче щось сам для себе
хоче вирiшити його Вовчок. Хто ж для не? править  за  iдеал  з  цих  трьох
дiвчат, що покохали одного парубка, який пустився  берега  вiд  четверто??
Нi, нiчого автобiографiчного не було i в цих оповiданнях, але  вона  сама,
Марiя, була в кожному словi, ?? погляд, ?? подих,  ??  думки,  i  у  нього
щемiло серце, коли вiн читав.
   Навiщо вона пише тепер так  багато  i  по-росiйськи?  Але  що  вiн  мiг
закинути, коли опинилась вона в такому товариствi,  де  з  iнтересом  i  з
повагою ставились до укра?нських ?? оповiдань,  до  укра?нсько?  мови,  до
Укра?ни, - це ж бо були культурнi, прогресивнi люди, - але ж це не було ?м
рiдне, не пекло, не болiло, як йому. Вони вважали ?? чудовою письменницею,
- а якою - укра?нською чи росiйською, - для них не мало то? ваги,  як  для
нього.
   А вона зовсiм iнакше почала й до товариства ставитись, до людей.  Пiсля
годин рвучко? роботи ?й просто не терпiлося швидше опинитися  мiж  людьми.
Вона, колись замкнена i мовчазна (вiн забув про Немирiв -  та  що  там!  У
Немировi вона була ще дитина), тепер бiгла до ?шевських, до цих  Пассекiв,
у яких, як i  в  Дрезденi,  одразу  почали  збиратися  всi  земляки.  Коли
розiбратися - товариство  було  цiкаве,  багато  молодих,  i  йому  самому
незрозумiле, чом вiн, такий товариський, такий колись легкий у вза?минах з
людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Нi про кого  не  мiг
би вiн сказати щось негативне.  Ну,  що  можна  мати  проти  знайомства  з
Степаном Васильовичем ?шевським, професором стародавньо? та середньовiчно?
iсторi??  Вiн  ще  зовсiм  не  старий,  трохи  понад  тридцять,  та   його
заглибленiсть у свою  науку  надала  йому  старший  за  його  вiк  вигляд,
притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважнiсть  до  всього
iншого  була  причиною  навiть  часто  кумедних  випадкiв.  Але  вiн   був
доброзичливий, поблажливий до людей, i одразу  в  пансiонi  славнозвiсного
серед росiян професора Гофмана вiдзначив мiж усiх Маркевичiв. Його дружина
- Юлiя Петрiвна -  була  ровесницею  Марi?,  вони  одразу  заприятелювали.
Дивно, тут, за кордоном, у Марусi з'явились  справжнi  подруги  -  i  Юлiя
Петрiвна, i Олена  Костянтинiвна  Станкевич,  i  давня  орловська  знайома
Сонечка Рутцен. У Петербурзi в не? не  було  таких  приятельок.  Дружба  з
Юлi?ю  Петрiвною  була  при?мна  професору  ?шевському,   i   до   Опанаса
Васильовича вiн ставився з щирою повагою,  певне,  коли  б  охота  Опанаса
Васильовича, вони б далеко бiльше часу проводили б разом. Пiл час спiльних
екскурсiй, вiдвiдин цiкавих пам'яток старовини, професор  мiг  розповiсти,
здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камiнь, i Марiя  слухала
його з насолодою.
   Як вона могла слухати! Коли бачили ?? очi, жадiбнi до знання, до всього
нового,  -  хотiлося  розповiдати  й  розповiдати,  вона   наче   надихала
оповiдача.
   А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено.  Вiн  утомився  вiд  цього
внутрiшнього незадоволення, i стороннiм, хто не знав обох ?х добре,  шкода
було молодо? живо? жiнки  поряд  з  чоловiком,  немов  уже  вiджилим  сво?
найцiкавiше у життi. Сум приймали за похмурiсть, найменше незадоволення  -
за ревнощi, i починали жалiти не його, а ??. Так, не в очi,  а  коли  панi
Маркович не було, звичайно, i не при ньому. Тетяна Петрiвна квоктала, - як
бiднiй Марi? Олександрiвнi важко з чоловiком,  у  якого  такий  нестерпний
характер.
   ?шевський, людина розумнiша, делiкатна, - жалiв обох, добре ставився до
обох i з ще дужчою нiжнiстю дивився на свою Юленьку.
   Все-таки з ?шевським i Опанасовi Васильовичу було легше. З молоддю  вiн
зовсiм не зiйшовся. А саме того  року  в  Гейдельберзi  зiбралось  стiльки
молодих талановитих вчених для вдосконалення сво?? професi?. Для них  ?хнi
лабораторi?, смiливi власнi експерименти, пошуки, лекцi? нiмецьких  свiтил
були iстинною суттю життя. Жили вони всi  на  стипендi?,  не  звертали  на
умови побуту нiякiсiнько? уваги i, навiть заощадивши грошi вiд  друкування
статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Iталi?, ходили  пiшки
по Саксонськiй Швейцарi?. Вони дивували закордонних професорiв  фанатичним
ентузiазмом у науцi, i тодi ще нiхто не уявляв, що ?хнi iмена впишуться  в
славну iсторiю не тiльки росiйсько?, а й свiтово? науки,  що  вони  навiки
прославлять свою батькiвщину. Мендел??в. Сеченов. Бородiн. Юнге...
   Вони всi залюбки проводили вiльнi  вечори  у  Пассекiв,  читаючи  часто
вголос новi росiйськi журнали, новi книги i з найбiльшою цiкавiстю журнали
i книги з Лондона, якi  тепер  регулярно  одержувала  Марiя  Олександрiвна
через Рейхелiв. На не? саму вони  дивились  як  на  старшу  замiжню  даму.
Бородiн, про  якого  ще  не  знали,  який  вiн  композитор,  -  радiв,  що
познайомився з "лiтераторшею", яку  вважав  "милою,  навiть  дуже  милою".
Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрiвни мало зворотну дiю,
навпаки - не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всi часто  разом
i були в одному товариствi.  Нiчого  проти  них  не  мiг  закинути  Опанас
Васильович. Може б, колись вiн сам зацiкавився б ними  далеко  бiльше,  бо
дивно - цi хiмiки, медики майже  всi  захоплювались  музикою,  вiдвiдували
музичнi й спiвочi товариства, а у Бородiна навiть стояло пiанiно напрокат.
   Ходив за нею, за Марi?ю, тут, у Гейдельберзi, як тiнь, молодий  Пассек.
Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала.  Але  всi
мовчали. Опанлсовi Васильовичу вiн був чомусь непри?мний, i саме тому  вiн
з ним, з молодим Пассеком, тримався навiть привiтнiше, нiж з рештою.  Адже
був Дорошенко його найближчим другом у Немировi!
   Вiн знав, що обманю? сам себе. Не такий був Дорошенко, i не  така  була
тодi Маруся.
   О господи! Швидше б закiнчувалося лiкування i повернутися "додому".
   Але Марусi раптом стало  гiрше...  Вiн  бачив,  що  це  не  "баринськi"
витребеньки, як у iнших. Раптово вона зовсiм млiла, а то цiлiсiнькi днi  у
не? нестерпно болiла голова i вона навiть не виходила, а потiм  з'являлась
на люди блiда, з  синцями  пiд  очима,  i  жалiслива  Тетяна  Петрiвна  ще
багатозначнiше зiтхала, нiби вiн, Опанас Васильович, спричинився до цього.
   Лiкар у Лондонi, який оглянув ??, - про це написав i Олександр Iванович
у сво?му дружньому листi, - не знайшов нiяко? небезпечно? хвороби, сказав,
що це на нервовому грунтi. Вони обо? боялись  гiршого,  адже  почала  вона
хворiти пiсля важких перших пологiв, лiкувалася i нiколи  не  доводила  до
кiнця лiкування, бо рiзнi лiкарi  говорили  i  радили  рiзне.  Лондонський
лiкар теж сказав, що треба лiкуватись.
   Багато чоловiкiв вважали жiночi "нерви"  -  жiночими  вередами.  Але  ж
цього нiколи не можна було закинути Марусi. Навпаки, ?? пригнiчувало, вона
наче  соромилась,  коли  хворiла.  Вона   любила   бути   мiцною,   дужою,
працьовитою, сама все робити. Вона й  при  головних  болях  часто  писала,
обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тодi  Опанас  Васильович
картав себе i присягався сам собi: "Поки Марусечка- не вилiку?ться, будемо
тут. Скiльки потрiбно  -  стiльки  й  будемо.  Грошi...  грошi...  Яке  це
нещастя".
   - Манiчко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останн? видання?
Ти б пiдрахувала.
   - Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз пiдвестися. Потiм пiдрахую. Ну,
що тобi приспiчило?
   - Я мiркую, на скiльки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?
   - Вiн обiцяв почекати. Зараз не вистачить з усiма  розплатитися.  Ти  ж
сам добре зна?ш. От одержу за "Синiв", тодi заплатимо.
   Хазя?н пансiону професор Гофман  нiколи  не  вимагав  i  завжди  обiцяв
почекати. Навiть сам у скрутну хвилину мiг позичити.
   Колишнiй викладач  Московського  унiверситету,  вiн  тепер  оселився  з
дружиною в Гейдельберзi, викладав тут в унiверситетi i тримав пансiон,  де
залюбки зупинялися його друзi, землякиросiяни. Вiн  навiть  влаштував  для
дiтей школу. Це було дуже зручно. Свавiльний Богдась вiдвiдував цю школу i
дуже цим пишався.
   Що ж,  у  Гейдельберзi  зовнi  вони  влаштувались  непогано,  недорого,
зручно!
   I обидва почували - наче на пiску, на березi невiдомого моря  збудували
будиночок, який вiд подиху першого вiтру розсиплеться. I поки  що  -  обо?
мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?



   13

   А  Тетяна  Петрiвна  Пассек,  "корчевська  кузина",  усiм  тiшилась   i
вiдпочивала  душею.  Тут,  у  Гейдельберзi,  все  складалось   якнайлiпше.
Помешкання, як i в Дрезденi, на кiлька кiмнат,  але  далеко  дешевше,  при
ньому  садочок,  та  весь  невеличкий  Гейдельберг  як  чудовий  парк.  Не
намилу?шся на цi крутi гори, що  височать  зеленими  стiнами,  на  вузький
швидкий  Неккар,  який  нестримно  кида?ться  з  гiр,   на   будиночки   з
гостроверхими  червоними  дахами.  Все  затишно,  гарно,  спокiйно.  Можна
зiтхнути полегшено пiсля важкого життя.
   Чоловiк - Вадим Олександрович - помер, лишивши ?? зовсiм молодою.  Двох
синiв вона пiдiймала самотужки, поховавши маленьку  жадану  дiвчинку,  яка
народилась одразу пiсля смертi Вадима. Сини дали ?й силу пережити  страшнi
втрати. Треба було пережити. Матерiально вона була зовсiм не  забезпечена.
Так,  бiдувати  довелось  немало,  ?й  здавалось,  пiсля  багатьох   рокiв
невтомно? працi, клопотiв, тривог, турбот, вона нарештi може перепочити. А
з якими труднощами дiстався ?й  цей  дозвiл  по?хати  за  кордон!  Скiльки
довелось прожити у Петербурзi,  клопочучись  про  паспорти!  Правда,  вона
здобула там  чудесних  друзiв.  Графиня  Толстая,  вся  благородна  родина
Толстих взяли таку участь, немов вона здавна  була  ?м  близькою  людиною.
Саме в той час вони  клопотались  про  звiльнення  з  заслання  художника,
укра?нського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрiвна переживала
разом з Толстими усi його  перипетi?  на  шляху  до  волi,  усi  труднощi,
пов'язанi з цим. Вона навiть переписала для себе усi його листи з далекого
заслання за Каспi?м i з дороги, коли вiн був затриманий  у  Нижньому,  -до
графинi Анастасi? Олексi?вни.
   Та й не  тiльки  для  себе...  Вона  одразу  вiдчула,  що  цi  листи  -
дорогоцiннiсть, яку треба зберегти для дiтей, для людей.
   Одно муляло зараз: ?й до нестями  хотiлось  побачити  друга  дитинства,
брата "Шушку" - Олександра Герцена. Але ж дозвiл на по?здку за кордон саме
через цю небезпечну рiдню i не давали. Вона не мала права зашкодити  сво?м
синам, проте журилася: так близько - i не побачитись!
   Особливо сьогоднi спогади про нього не лишали ??. Адже' з ним, тодi  ще
палким, гарячим, нестримним у  сво?х  щирих  захопленнях  пiдлiтком,  вона
вперше  читала  Шiллера.  Вони  напам'ять  натхненно  проказували   рядки,
виголошували цiлi монологи з "Розбiйникiв", "Змови Фi?ско",  "Пiдступностi
й любовi" i не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися
здатися i сентиментальними, коли не могли стримати слiз. Як  багато  важив
Шiллер у ?хньому юному життi!
   I хiба  вона  могла  колись  подумати,  що  буде  свiдком  ювiлею  цi??
генiально? людини на його ж батькiвщинi!
   Цей гомiн,  бюст  поета  на  площi,  безлiч  народу,  дiвчата  в  бiлих
убраннях, у вiнках на свiтлому волоссi, з гiрляндами квiтiв у руках  -  ?й
здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все
рухалось, як у театрi, тiльки великому, надзвичайному театрi. Лунали пiснi
на його слова, i ?й вони нагадували чистi молитви юностi, ??  добре  серце
сповнювалось подякою поетовi за свiтлi спогади, за тi далекi чистi мрi?  i
сльози. Що казати - вона була безмежно зворушена i  зараз  також  недалека
вiд слiз!
   Але нi в якi хвилини  анi  радостi,  анi  розпачу  Тетяна  Петрiвна  не
забувала  сво?х  жiночих  обов'язкiв.  Вона   знала,   що   сьогоднi   всi
друзi-земляки, з якими  так  заприятелювала  в  Гейдельберзi,  обов'язково
пiсля цi?? iлюмiнацi?,  фей?рверкiв,  хорiв,  вистав,  взагалi  ювiлейного
свята, що справля? усе мiсто, зберуться у них,  Пассекiв,  i  треба  самiй
навiдатися на кухню, куди ?й було дане вiд хазяйки право  входу,  i  самiй
поглянути, як приготували ?хню росiйську вечерю, а  головне  -  кулеб'яку.
Хотiлося побалувати гостей, особливо молодих вчених.  Професор  ?шевський,
Кiтарри, Маркович! - це люди сiмейнi, а от  Сеченов,  Мендел??в,  Бородiн,
Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсiм постудентському  i  такi
захопленi сво?ми дослiдами, що iнколи й пообiдати або  забувають,  або  не
встигають. Та й сво? хлопцi прибiжать зголоднiлi.
   Вона вийшла з  дому  у  великому  товариствi,  але  всi  розгубилися  в
натовпi, навiть ?шевськi зникли з очей. Та  нiчого,  ?й  навiть  при?мнiше
було ходити самiй у незнайомiй юрбi,  постояти,  де  схочеться,  вiддатися
спогадам, не соромитися слiз, що виступали й зараз на очi. А  всiх  i  так
попереджено  про  чай  i  кулеб'яку.  Проте   поспiшила   додому,   швидко
переодяглася, заглянула на кухню, де ??, як завжди,  привiтно  зустрiли  i
господиня, i помiчницi. Вони любили дiлитися та?мницями сво?х нацiональних
страв, i коли хазяйська дочка  сумлiнно  записувала  "schtschi",  себто  -
"щi", гадаючи, що це матиме  успiх  у  клi?нтiв-росiян,  Тетяна  Петрiвна,
записуючи "пивний суп з бичачими хвостами", була впевнена, що нiколи  цi??
"гидоти" дома не зварить.
   Усе було гаразд. Навiть самовар уже кипiв,  а  чай  вона  заварить  при
гостях, мiцний, запашний, як любить професор ?шевський.
   Тетяна Петрiвна сiла у вiтальнi в крiсло, щоб кiлька хвилин до  приходу
гостей вiдпочити. I знову перенеслась думками  в  далеке  минуле.  Згадала
Вадима, покiйного чоловiка, але зараз без болю. Вона завжди була вiруючою,
як не намагалися "збити ?? з пантелику", як вона казала, кузен Саша Герцен
i його друг - Нiк Огарьов.  Вона  щиро  вiрила,  що  побачиться  зi  сво?м
Вадимом на тiм свiтi, i зараз ?й здавалось, що Вадим  десь  тут,  близько.
Незримий. Вiн взагалi був завжди коло не?. ?й хотiлося разом  з  ним  i  з
Сашею Герценом переживати це свято. Вадим i Саша також були друзями, потiм
вони, правда, розiйшлися в поглядах. Тетяна Петрiвна, звичайно,  в  усьому
була згодна  з  чоловiком.  Його  дiяльнiсть  ученого-iсторика,  етнографа
здавалась ?й найважливiшою, найблагороднiшою справою. Вона  не  знала,  що
Герцен i Огарьов були впевненi, що саме вона, Таня, подруга ?хньо? юностi,
так оплела Вадима сiмейним затишком, сво?ю вiдданою любов'ю,  що  вiдтягла
?хнього друга вiд одчайдушного гуртка молодих ентузiастiв, для яких  вiрою
стали - Соцiалiзм, Революцiя, докорiнна змiна всього устрою.
   Звичайно, причина була не лише в нiй,  Тетянi,  а  в  натурi  Вадима  -
м'якiй,  зовсiм  не  бойовiй.  Його  захоплення  етнографi?ю,  дослiдження
старовинних звича?в, зближення його  з  слов'янофiлами.  Арешт  Герцена  й
Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тодi,  уже  сiмейний,  вiн
мав посiсти кафедру  росiйсько?  iсторi?  в  Харковi  й  поспiшав  туди  з
дружиною. Але, тiльки-но прибувши в зовсiм чуже мiсто, довiдався, що йому,
як близькому до арештованих, взагалi причетному до цi?? справи, кафедри не
дадуть. Це його зовсiм пiдкосило.  Отодi  й  почалася  важка  темна  смуга
?хнього життя i духовний розрив з Герценом.  Пiсля  повернення  Герцена  з
заслання вони ще зустрiлись, i  давня  дружба  дала  себе  вiдчути.  Вадим
зовсiм вiдiйшов вiд  революцiйне  цiлеспрямованих  товаришiв  юностi,  але
лишались вза?мна любов i пошана. Вадима, доброго, лагiдного, не можна було
не любити, не поважати, як прекрасного чоловiка й батька,  як  надзвичайно
порядну людину. Та незабаром Вадим  помер.  Тетяна  Петрiвна  лишилась  ще
молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб нiколи не спадала ?й
у голову, здавалась просто-таки святотатством, все  життя  зосередилось  у
дiтях, i тiльки зараз, коли старший Саша вже закiнчив унiверситет i  перед
ним вiдкривався певний шлях, хоча вона й далi хвилю валась з;i кожен крок,
все ж таки начебто можна було перепочити. ?й  здавалось:  з  Володею  i  з
племiнником Iполитом буде легше. Адже Саша вже  ставав  дорослою  людиною.
Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, ??
синiв Олександр Iванович Герцен.
   У не? трохи плутались  думки,  вона  опустила  повiки.  Поки  зберуться
гостi,  вона  так,  сидячи,  подрiма?.  Такi  симпатичнi,   розумнi   люди
зустрiлись тут...
   Першими  прийшли  ?шевськi.  Коротенький  сон  пiдбадьорив,  i   Тетяна
Петрiвна вже стрiчала ?х, як завжди, гостинною привiтною хазяйкою.
   - Надзвичайне свято, чудесний ювiлей, - мовила вона. -  Менi  зда?ться,
сьогоднi все людство може воздати небу хвалу, а Нiмеччина  пишатися  сво?м
генi?м!
   - Коли б тiльки генi?  пiсля  смертi  могли  це  бачити,  -  усмiхнувся
?шевський. - За життя ?м доводиться ще гiрше, нiж простим  смертним.  Адже
Шiллер  майже  весь  час  бiдував,  не  мiг   заробити   достатньо   сво?ю
лiтературною працею, i лише наприкiнцi  свого  недовгого  життя,  нарештi,
одержав кафедру в унiверситетi. Мати бiльш-менш  спокiй  вiд  матерiальних
турбот йому допомiг Гете, коли близько зiйшовся з ним.
   Тетяна Петрiвна не могла, щоб про ?? бога  говорили,  як  про  звичайну
смертну людину. Вона вела далi,  похитавши  тiльки  з  докором  головою  -
докором не Нiмеччинi, а професору ?шевському, що в  такий  урочистий  день
мiг згадувати низькi прикростi:
   - Який пам'ятник зрiвня?ться з тим, що вiн звiв собi в людствi!
   ??  зворушливу  мову  урвав  прихiд  нових  гостей.  Степан  Васильович
?шевський i його дружина Юлiя Петрiвна радо тиснули руки Iвану Михайловичу
Сеченову  -  медику-фiзiологу,  хiмiкам  Дмитровi  Iвановичу   Мендел??ву,
Олександровi Порфировичу Бородiну, окулiсту Юнге i ще зовсiм молодому Iллi
Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Iполит Пассеки, а з  ними  -
невiд'?мний вiд них гомiн, галас, смiх.
   - От добре; сiдайте, панове, питимемо чай! - одразу заметушилась Тетяна
Петрiвна. - Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?
   - Ще б пак, ми почали його з самого ранку, -  мовив  Сеченов.  У  нього
було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах свiтився розум i в той же час
якась насмiшкуватiсть чи скепсис. - А що ми побачили пiд час обiду! Ми, як
завжди, пiшли обiдати в ресторан "Hоtel d'Agneau". Ви, певне,  вже  бачили
тутешнiх баронiв студентiв...
   - Чистi  барани!  -  чмихнув  iполит.  Тетяна  Петрiвна  хотiла  грiзно
подивитись, але не вийшло.
   - Якi набундюченi вони ходять по мiсту  в  бiлих  капелюхах  з  довгими
нагаями в руках i з величезними датськими догами на  повiдках,  -  вставив
красивий, ставний Бородiн.
   - Це у них форма така, - пiдморгнув хлопцям Борщов.
   - Мене попервах просто смiх брав, коли я стрiчав тутешнiх  студентiв  -
?хнi рiзнi партi? - з рiзними  кашкетами  -  жовтими,  червоними,  бiлими,
величезнi ботфорти неймовiрно? форми. Нiяк не розбереш, у чому  ж  рiзниця
?хнiх партiй... У недiлю вони лише нудно пиячать та викликають один одного
на дуель через якусь дрiбну дурницю. Бевкне хтось - "dummer Junge" (Дурний
хлопець_ _(_нiм_.)_ _от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна,  так,
подряпають одне одному фасад!
   Усi зареготали.
   - Але ми вiдiйшли вiд теми, - зауважив Степан Васильович. -  Ви,  Iване
Михайловичу, почали про ювiлейний обiд.
   - Так, так. Ми  справдi  потрапили  на  ювiлейний  обiд.  З  прусськими
баронами  сидiв  старий  професор  юридичного  факультету.  Вiн  виголосив
промову, в якiй сказав, що йому випало в юностi щастя на власнi очi бачити
цю велику людину.
   - Це справдi щастя, - зiтхнула  Тетяна  Петрiвна,  i  Юленька  ?шевська
спiвчутливо кивнула ?й головою.
   - Професор говорив про гуманнiсть i широту поглядiв Шiллера,  зупинився
на жiночих образах у його творах.  Одверто  кажучи,  нiчого  захоплюючого,
пiднесеного в промовi не було. Спокiйна собi лекцiя. Не те полонило нас  у
Шiллера, коли ми читали його вперше. В цiй  спокiйнiй  лекцi?  зникло,  не
чути було "Sturm und Drang'y" (Н_атиску i'i бурi (нiм.)_.
   - Наче всi його iдеали обмежились мiщанським споко?м i добробутом, який
ми бачимо в цих затишних будиночках, - мовив Мендел??в.
   - А ювiлей - просто академiчний обов'язок чемностi, -  iронiчно  сказав
Борщов.
   - Що ж, "наш  век  для  идеалов  не  созрел.  Я  -  гражданин  грядущих
поколений"! - процитував ?шевський слова маркiза Поза.
   - Увечерi ми були тiльки на площi, -  розповiдав  далi  Сеченов.  -  Ми
опинились на театральнiй виставi. Давали  "Табiр  Валленштейна".  Апофеоз.
Але, правду кажучи, ми не  досидiли  до  кiнця  i  вирiшили  вiдзначити  й
закiнчити свято у вас, Тетяно Петрiвно, в колi друзiв.
   - Ми можемо навiть i самi воздати шану Шiллеру!  Проспiвати,  примiром,
шiллерiвську пiсню,  перекладену  нашим  Пушкiним,  -  лукаво,  змовницьки
усмiхнувшись, запропонував Бортов. - Пам'ята?те, панове, "Пуншеву  пiсню".
Це нiчого, що ми питимемо не пунш, а чай!
   - Обов'язково! Обов'язково! Усi хором! - аж закричав Iполит:
   - Що ви! Хiба можна! - сполошилася  Тетяна  Петрiвна.  -  Що  подумають
господарi, сусiди? Вони гадатимуть, що ми справдi п'янi!
   - Але ж Шiллер! Ми спiватимемо пiсню Шiллера! Хай  знають,  як  росiяни
шанують його! Олександр  Порфирович  загра?!  -  доводив,  розвеселившись.
Мендел??в.
   - Нi, ви тiльки погляньте, як  розiйшлася  наша  Леонора!  -  засмiявся
Бородiн. "Леонорою" товаришi жартома  називали  Мендел??ва,  бо  вiн  дуже
любив слухати "Леонору" Бетховена i завжди просив Бородiна заграти ??.
   - Шкода, нема нашо? Марi? Олександрiвни, - мовила  Юленька,  -  вона  б
напевне заспiвала шiллерiвськi пiснi.
   - А справдi,  де  Марiя  Олександрiвна?  -  спитав  занепоко?но  Степан
Васильович. - Може, вона захворiла?
   - Вiд такого чоловiка захворi?ш! - зiтхнула  Тетяна  Петрiвна.  -  Хiба
можна до творчо? талановито? людини так присiкуватися, як вiн до не??
   - Ви помиля?тесь, Тетяно Петрiвно,  -  сказав  миролюбно  ?шевський.  -
Опанас Васильович  дуже  при?мна  людина.  Звичайно,  Марiя  Олександрiвна
талант, ?? думкам потрiбнi воля, простiр...
   - А  не  постiйнi  обмеження.  Нi,  нi,  вона  дуже  терпить  вiд  його
характеру! - стояла на сво?му Тетяна  Петрiвна.  -  Може,  вiн  просто  не
пустив ?? сьогоднi?
   - Ну, скажете! Марiю Олександрiвну - не пустити!
   - Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безлiч перешкод,  висловив
сво? невдоволення, а Марiя Олександрiвна нiколи не хоче з ним сваритися.
   - Та нi, тьотю, не хвилюйтесь, - втрутився всезнаючий Iполит,  -  ми  з
Володею бачили Марiю Олександрiвну разом... -  але  тут  Володя  непомiтно
сiпнув його ззаду, i саме в цю мить до кiмнати увiйшла Марiя Олександрiвна
разом з Сашею Пассеком.
   - Ну, нарештi! А ми вже турбувались про  вас,  Марi?  Олександрiвно!  -
кинулась до Марi? Тетяна Петрiвна i обняла  ??  й  тому  не  побачила,  як
Маруся знiяковiла. Знiяковiли i ?шевськi - i чоловiк, i жiнка,  а  молодь,
на щастя, галасливо сперечалась i особливо? уваги не звернула.
   Тетяна Петрiвна так була переконана,  що  Опанас  Васильович  пригнiчу?
свою дружину, що навiть не спитала, де ж вiн, i не  цч  'i  я  чя  нiякого
значення тому, що Марiя Олександрiвна й Саша з'явились удвох i сiли  поруч
за стiл. Мати тiльки побачила, що  ??  завжди  блiдуватий  смаглявий  Саша
зараз наче пала?.
   "Як вiн пережива? це свято, - подумала вона задоволено.  -  Усiм,  усiм
вiн схожий на батька".
   Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало  йому
на чоло. Вiн з поблажливою усмiшкою вiдвiв  ??  руку  -  дорослi  сини  не
розумiють, що вони завжди малi дiти для матерi!
   - А що ти встиг побачити? Правда, сьогоднi чудесний день?
   - О, так, так, ми все бачили.
   Коли б його розпитали, - вiн нiчого не мiг би сказати.  Хоч  йому  щиро
здавалось, що вiн бачив усе. Поряд з ним була вона!
   - А де ви зустрiлись з Марi?ю Олександрiвною? - без  жодно?  приховано?
думки спитала мати.
   - А ми весь час були вдвох,  -  просто  вiдповiла  Марiя.  Раптом  вона
подумала: що ?й ховати? Навiщо ?й брехати? Так, вони були  вдвох,  i  мати
нiчого не сказала на це, але  чомусь  ??  пiдсвiдомо  вколола  ця  одверта
спокiйна вiдповiдь, на яку нiчого  не  скажеш.  Нi,  нi,  вона  пiдсвiдомо
хотiла зберегти свiй пiднесений розчулений настрiй.
   - Мiй Саша, як i я, змалку захоплювався Шiллером. Я гадаю, це для нього
виняткова радiсть бути свiдком його  ювiлею.  Я  певна,  що  i  ви,  Марi?
Олександрiвно, схиля?тесь перед цим генiальним письменником i  вiн  i  для
вас також багато важить, - поринула вона в свою стихiю.
   - Я думала сьогоднi, -  мовила  замислено  Марiя,  -  як  усi  нiмецькi
патрiархальнi  родини,  всi  бюргери,  всi  фiлософипрофесори,  у  цi  днi
уславляють Шiллера за те, що вiн висловив ?хнi iдеали, ?хнi мрi?, вiн  так
багато промовля? саме до них.
   -  Але  ж,  мила  Марi?  Олександрiвно,  за  "Розбiйникiв"   Французька
республiка оголосила його сво?м Громадянином! - нагадав ?шевський.
   - Вiн у цьому творi революцiонер, як можна  заперечувати?  I  я  завжди
любила  "Розбiйникiв",  але  деякi  його  твори  мене   трохи   дратували.
Безперечно, вiн дав такi надзвичайнi  образи  i  в  "Марi?  Стюарт",  i  в
"Орлеанськiй дiвi", але ж хiба це той самий заклик до  боротьби,  бiль  за
щастя всього людства?
   - Але ж скiльки в них,  у  цих  творах,  благородних,  загальнолюдських
iдей! - сполошилася Тетяна Петрiвна.
   - Звичайно, людям при?мнiше сприймати його пiзнiшi  погляди,  -  гаряче
мовив Борщов, - адже вони виправдовують i спокiй, i втому,  i  пасивнiсть.
Пам'ята?те? В перекладi нашого Курочкiна:
   Заключись в святом уединеньи,
   В мире сердца, чуждом суеты.
   Красота цветет лишь в песнопеньи.
   А свобода - в области мечты.
   Це вже далеке вiд палких рядкiв з "Розбiйникiв"!
   - Нi, нi, ви навели прекраснi слова... "В мире сердца, чуждом суеты"! -
похитала  головою  Тетяна  Петрiвна.  -   Ви   згоднi   зi   мною,   Марi?
Олександрiвно?
   - З нiмецьких поетiв я люблю найдужче Гейне, - ухильно вiдповiла Марiя,
- але йому й  не  гадають  поставити  пам'ятник  i,  певне,  ще  довго  не
святкуватимуть його ювiлей на батькiвщинi.
   - А Гете? Олiмпiйський бог Гете? - спитав Бородiн.
   - Вiн надто вiдчув себе на Олiмпi, - усмiхнулась Марiя.
   - Ви не можете йому простити чину веймарського  сановника.  Пам'ята?те,
ви обурювались, - нагадав ?шевський якусь розмову з Марi?ю. - А  Гейне  ви
симпатизу?те як людинi, вигнанцю.
   - Менi багато говорить  кожен  його  твiр,  його  iронiя,  навiть  його
пiдсмiювання над самим собою, що  робить  його  поезiю  такою  сво?рiдною,
несподiваною, людяною, але  головне,  звичайно,  його  непримиреннiсть  до
пошлостi, мiщанства, як вiн ненавидiв це все в сво?й Нiмеччинi i як  болiв
за не? i не тiльки за не?. Як вiн писав,  що  "через  його  серце  пройшла
трiщина, яка подiля? весь свiт", а вiн помер вигнанцем, i бiльшiсть нiмцiв
не визна? його.
   Саша слухав Марiю, як заворожений.
   - Що ж, новi часи, новi пiснi! - сказав ?шевський.
   - А проте повернемось до ювiляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв
гаслом'для "Колокола" слова Шiллера - "Vivos voco!" - мовив  Борщов,  той,
що так хотiв заспiвати "Пуншеву пiсню".
   - О, так. Це навiки  його  слова!  Vivos  voco!  Як  чудово!  -  гаряче
пiдхопила Марiя.
   - Iлля Григоровичу, ви збира?тесь у Лондон, - сказала Тетяна  Петрiвна,
- а Марiя Олександрiвна нещодавно була там.
   - I ще по?ду! - впевнено вигукнула Марiя.
   Iлля Григорович  Борщов  тiльки-но  повернувся  з  надзвичайно  цiкаво?
науково? експедицi? в Прикаспi?, та вiн бiльше нiж  хто  iнший  з  молодих
вчених цiкавився i соцiальними питаннями.
   Як завжди, коли збирались, мимоволi розмова поверталась на сво? рiдне -
"Колокол", реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росi?.
   - Гейдельберг став просто зупинкою на  шляху  до  Лондона,  -  зауважив
?шевський. - А я нiяк не зберуся  по?хати.  Ще  хочу  закiнчити  тут  свою
роботу, послухати декого в унiверситетi i обов'язково по?ду.
   - Може, тому, що  я  не  буваю  в  унiверситетi  i  на  ваших  наукових
засiданнях, а бачу тiльки вас усiх, менi зда?ться, що тут, у Гейдельберзi,
росiян бiльше, нiж нiмцiв, - пожартувала Юленька ?шевська.
   - Олександр Iванович писав:  "Нiмцiв  не  люблять,  а  ?дуть  сюди",  -
згадала Марiя лист Герцена.
   - А втiм, деякi тутешнi  професори  дивуються  з  наполегливостi  наших
студентiв i молодих вчених i багатьом пророкують велике майбутн? в  науцi.
- Степан Васильович багатозначно глянув на Мендел??ва i його товаришiв.
   - Тут, на жаль, ? багато старих професорiв, - сказав  Бородiн,  -  якi,
власне, лише пишаються вченiстю, а по сутi далекi вiд науки, ?хнi лекцi? i
заняття це лише наукоподiбнiсть. Та, правда, скрiзь ? Вагнери в  науцi,  а
студенти не далеко вiдiйшли вiд наших школярiв.
   - Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всi його звуть,
варто ?хати на край свiту, - мовив Сеченов. -  Для  них  наука  -  подвиг,
любов, вiра.
   - Ви запевняли, що у Гельмгольца  очi  як  у  Сiкстинсько?  мадонни,  -
засмiявся Мендел??в.
   - Справдi, це людина "не вiд свiту сього", а вираз очей, придивiться  -
вираз очей Мадонни. Зна?те,  на  лекцiях  цим  буршам,  дурним  баронам  з
догами, вiн чита? так нецiкаво, я б сказав, зовсiм елементарно.
   - Так, як вони того вартi, - вставив Бородiн.
   - Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно менi довелося бути  на
вечiрньому засiданнi вченого товариства, i уявiть собi, мало  сказати,  що
його було цiкаво слухати. Його було  слухати  весело!  Я  запевняю  вас  -
весело! Вiн жив у кожному словi, у кожному фактi, який подавав, адже нема?
факту дрiбного для науки. Вiн  описував  аналiз  звукiв,  а  суддею  обрав
папашу Бунзена, глухого, як ви зна?те, вставляв йому у вухо  резонатор,  i
ви б бачили  щасливу  усмiшку  цього  добряги  Бунзена,  коли  Гельмгольц,
експериментуючи на ньому, доводив сво? гiпотези.
   А Бунзен, вiн так звик  безбоязно  сам  нюхати  всiлякi  речовини,  сам
експериментувати, що вже не раз влаштовував справжнi вибухи. У нього i око
одне постраждало вiд вибуху.
   - Я нiчого не розумiю нi в хiмi?, нi в фiзiологi?,  -  шепнула  Юленька
Марусi, - але я  захоплююсь  ?хньою  вiдданiстю  науцi.  Я  розумiю  свого
Степана Васильовича - вiн переверта? гори  архiвних  пожовклих  паперiв  i
радий якомусь одному рядочку.
   - Ваш чоловiк, Юленько, i мене заразив iсторi?ю, - призналася Маруся. -
Зараз я не можу вiдiрватися вiд Маколея - iсторi? Англi?. Як це  я  ранiше
його не читала? Звичайно, iсторiя вабить мене дужче, але я схиляюсь, як  i
ви, перед ?хньою вiдданiстю науцi, сво?й роботi, i я  розумiю,  що  i  для
науки треба вiддати всього себе. Це теж ?хня вiра й любов.
   Саша ревниво мовчав. Вiн  при?хав  сюди  удосконалювати  сво?  юридичнi
знання, написати працю - новий проект тюрем. Марiя якось сказала йому:
   - Треба не удосконалювати, а всi тюрми знищити. Буде ж такий час,  коли
вони будуть непотрiбнi i ?х знищать.
   - Це утопiя, - похитав тодi головою Саша. -  Поки  що  треба  принаймнi
полiпшити всю систему, це було б навiть на користь уряду - як це  уряд  не
розумi??
   - Треба докорiнно все змiнити, весь устрiй, iнакше нiчого  не  вийде  з
ваших проектiв!
   - О, ви ста?те справжньою послiдовницею  Герцена.  Але  ж  бачите,  сам
iмператор дба? про новi реформи, йому треба в цьому допомогти, i  потрiбна
змiна багатьох законiв, змiна покарань.
   Нi, ?? вернуло вiд цього i в той же час все  дужче  й  дужче  тягло  до
Сашi. Вона переробить його! От i зараз вiн не втручався в розмову,  тiльки
?? бачив i чув. Вона була для нього повiтрям, свiтлом, розумом.  Звичайно,
вiн повинен тут i  лекцi?  прослухати,  i  роботу  написати,  але  все  це
другорядне. Найголовнiше, щоб вiн ?? бачив i чув. Щоб вона була близько.
   Нарештi заметушилась  хазяйка,  поспiшила  на  кухню,  звiдти  полинули
невимовне при?мнi пахощi.
   - Щось нагаду? лабораторiю папашi Бунзена, - пожартував Бородiн.
   - Куди йому до лабораторi? мамашi Пассек! - схопився  Володя.  -  Я  не
можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я  вiдчуваю,  що  там  створено
чудо! - вiн широко розчинив дверi й побiг за матiр'ю.
   За мить служниця  внесла  самовар,  а  Володя  на  витягнутих  руках  -
величезне блюдо, на якому височiв, пахтiв рум'яний спокусливий пирiг.
   - Просто наче якогось королевича несуть! - сплеснула руками Марiя.
   Усi засмiялись цьому порiвнянню, забряжчали склянки,  задзвенiли  ножi,
виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успiх.
Сидiли довго, самовар подавали двiчi. Ще грав Бородiн, i всi,  як  завжди,
дивувались, як вiн, хiмiк, так добре гра? напам'ять, по  слуху,  i  багато
речей зовсiм нiкому не вiдомих, а коли питають, чия це музика, вiн  тiльки
кине: "Забув, десь чув".
   Тетяна Петрiвна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами  в
Гойл.рль?'iерчi, перед Сашею прекрасна  кар'?ра.  У  ньому,  правда,  нема
такого божевiльного заповзяття в працi, як у цих милих молодих учених, але
ж вiн нiколи i не пасе заднiх. Вона вiдчувала себе щасливою.
   Вона згадала одну з улюблених балад Шiллера - "Полiкратiв перстень" - i
подумала: "Я в юностi довго  не  розумiла  цi??  шiллерiвсько?  балади,  я
навiть трохи боялася ??. По правдi, я й зараз не розумiю ?? всю. Чому  так
боятися щастя, миру, спокою? Хiба не цього прагне людина i  хiба  не  може
цього заслужити сво?м життям?"
   Тетяна Петрiвна глянула на сво?  руки,  роботящi,  жiночi,  материнськi
руки. Тiльки на одному пальцi був перстень, який  надiв  ?й  колись  Вадим
поруч з вiнчальним,  коли  народився  первiсток  -  Саша.  Це  була  ?дина
дорогоцiннiсть, з якою вона в найлихiшi сво? днi не розлучалася.  Та  коли
Саша полюбить когось i приведе свою дружину, як ??  дочку,  вона  вiддасть
йому для не? цей перстень, щоб так само збереглась ?хня  любов,  як  ??  i
Вадима. Це ж зовсiм не те, що кинути в море. Вона  звела  очi  на  Сашу  i
раптом здригнулася. Саша  щось  тихо,  дивлячись  обожнюючими,  закоханими
очима, говорив Марi? Олександрiвнi, а та кивала головою й дивилась... Хiба
можна було так дивитись в очi юнаковi?
   У Тетяни Петрiвни нiби зупинилось серце, i все  наче  померкло.  "Бiда,
бiда над домом цим", - спливли в головi рядки  балади.  Вона  стисла  руки
так, щоб закрити перстень. Нi, нi, то ?й здалося!



   14

   - Нарештi я вже закiнчила свого "Червонного короля",  -  сказала  Марiя
?шевським.
   - Яка iнтригуюча назва! - зацiкавилась Юленька.
   - I чому "нарештi"? Хiба ви так довго над ним працювали? За цей час  ви
написали хтозна-скiльки. Я дивуюсь i схиляюсь перед вашою  працездатнiстю,
- мовив Степан Васильович.
   Справдi, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато  працю?,  багато
чита?, з непiдробним iнтересом слуха?, коли вiн розповiда?  про  професора
Гейсера, для якого вiн тут затримався у Гейдельберзi, ?? цiкавить  не  те,
який сам Гейсер i як вiн i кому чита?, а самий змiст його лекцiй. I нiколи
вона не соромиться спитати, коли чого  не  розумi?  або  не  зна?.  Одразу
видно: цiкавиться не для афiшування сво?? жадоби знань, допитливостi,  або
навiть просто задля свiтсько? балаканини, - а справдi хоче  багато  знати.
Що не кажи, ще рiдко доводиться стрiчати таких самостiйних  i  до  того  ж
талановитих жiнок. При?мно, що вони так заприятелювали з Юленькою.
   - Ви нам обiцяли почитати, коли закiнчите! - нагадав ?шевський.
   - Обов'язково, обов'язково почита?те, Марусенько, - загорiлася i Юля.
   - Обов'язково почитаю, - обняла ?? Маруся. - Менi самiй хочеться швидше
знати, що ж вийшло. Поки не почита?ш близьким - нiколи не зна?ш.
   - Ми не такi вже тонкi критики, - заперечив Степан Васильович.
   - Нам просто цiкаво послухати, - запевнила Юля.
   - Так це ж i добре! Хоч, звичайно, професор всесвiтньо?  iсторi?  -  це
далеко не простий слухач. Мiж iншим, одразу дуже важко  читати  редакторам
або критикам, ну, в ?хньому товариствi. Зда?ться завжди, що вони не можуть
просто, безпосередньо слухати,  а  обов'язково  одразу  ж  прикидають,  чи
пiдiйде до журналу, чи нi, або що можна буде написати з приводу цього. Нi,
менi саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крiм зауважень, на якi  я,
звичайно, чекаю, я ще сама вiдчую, вдалось чи нi,  якi  мiсця,  якi  слова
зайвi. Менi кортить навiть швидше почитати.
   -  Сьогоднi,  сьогоднi  ж!  I  зна?те  що?  Давайте  дома,  у  нас,   -
запропонувала Юленька - вони ж проживали в одному пансiонi, i Бородiн  тут
же, i Сонечка Рутцен. - Попросимо панi Гофман вечерю для всiх надiслати до
нас, купимо ще фруктiв до чаю...
   - От жiнки! Хiба в цьому рiч?  -  усмiхаючись,  знизав  плечима  Степан
Васильович.
   - Ти нiчого не розумi?ш. Це для того, щоб уже не вiдриватися, не ходити
до ?дальнi, щоб увесь вечiр був наш!
   -  Звичайно,  -  пiдтримала  Маруся.  -  I   Опанас   Васильович   буде
задоволений, що нiкуди не треба йти. Його останнiм  часом  не  витягнеш  з
хати. От тiльки з вами, Степане Васильовичу, i любить стрiчатися.
   - Вза?мно, - сказав ?шевський. Йому обо?  були  симпатичнi  -  i  Марiя
Олександрiвна, i Опанас Васильович. По-рiзному. Ой, не можна  i  не  треба
нiколи втручатися в чужi сiмейнi справи. Незважаючи на  свою  професорську
зосередженiсть в однiй сферi, вiн-то бачив i розумiв бiльше, нiж решта.
   - А Пассекiв сповiстити? - спитав вiн Юленьку вiч-на-вiч.
   - Аякже, iнакше незручно, ми завжди у них бува?мо,  i  Тетяна  Петрiвна
так любить Марiю Олександрiвну.
   От i розумна, та така  безхитрiсна  його  Юленька  поки  що  нiчого  не
помiчала. На те, правда, закордон, щоб усi поводили себе  трохи  вiльнiше,
нiж  удома,  та  вже  й  не  диву?  нiкого,  коли  Марi?ю   Олександрiвною
захоплюються, наче так i належить.
   А сама Юленька до того ж зайнята сво?м професором та постiйною тривогою
за дочку, яку лишила з бабою i дiдом у Москвi.
   З "вчено? братi?", як казав Степан Васильович, прийшов тiльки  Бородiн,
сусiда по квартирi, його друзi були зайнятi. А з Пассекiв  -  сама  Тетяна
Петрiвна.
   Може, й добре, що було не так багато людей i що молодь не стала свiдком
надто гарячо? суперечки, що вибухнула мiж Марi?ю Олександрiвною i Опанасом
Васильовичем,  тако?  гарячо?,  що  здавалося:  вони  просто  посваряться,
розiйдуться, роз'?дуться.
   А почалося все так добре! Повiсть читав Опанас Васильович - так i Марiя
хотiла i сама його попрохала. Вiн, справдi, читав  дуже  добре,  спокiйно,
проникливе.
   - Просто наче з школи Щепкiна, - шептав ?шевський Бородiну.
   Легкий, ледь помiтний укра?нський акцент не заважав,  навiть  ще  дужче
переносив у тi глухi провiнцiйнi нетрi, де вiдбувалась немовби й незначна,
але така гiрка подiя. Повiсть була написана по-росiйськи, так  само  як  i
"Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли ??  "Рассказы  из
русского народного быта".
   Але ж допiру Марiя написала по-укра?нськи "Два сини" i "Три долi".
   Коли Опанас Васильович почав читати, нiхто якось i  не  звернув  уваги,
якою мовою написано, слухали всi з великим iнтересом, i дивно було, що тут
мiж слухачами авторка, яка стiльки зумiла пiдмiтити колись у сво?му  юному
ще життi в глухiй провiнцi?, так розiбралася у постатях, у характерах, так
невимушено, поряд з сумною драмою  дiвочого  серця,  раптом  кидала  якiсь
деталi провiнцiйного  тупого  побуту.  Хiба  можна  було  не  всмiхнутись,
слухаючи, як на похоронному обiдi вся в сльозах старша сестриця не забува?
наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает,  всех  этих  поминальников!"
Хiба можна було не зажуритися наприкiнцi, а  Тетянi  Петрiвнi  не  витерти
сльозинки.
   - Прегарна рiч! - перша вимовила вона.
   - Спасибi, - прошепотiла почервонiвши Марiя. -  Я  вирiшила:  якщо  вам
сподоба?ться, я вам присвячу.
   Тепер розчулилась Тетяна Петрiвна, зовсiм забувши сво?  страхи,  панiть
не думаючи про них. Люди мистецтва - вони iншi, навiть шкода, що ??  синiв
нема тут.
   - Ви всiм присвячу?те, кому  подоба?ться?  Тодi  вам  треба  буде  дуже
багато писати! - сказав ?шевський. - А поскiльки я один iз тих, кому також
подоба?ться, а присвячу?ться не менi, я  вам  помщуся  i  попрошу  дозволу
зробити маленьке зауваження.
   - О, будь ласка! Це ж зовсiм  не  помета,  я  для  того  i  читала.  Я,
навпаки, буду дуже вдячна!
   - Менi зда?ться, - делiкатно мовив ?шевський, - ви  iнколи  зловжива?те
укра?нiзмами.
   - Але ж це дi?ться на Укра?нi, - встала на  захист  подруги  Юля.  -  А
згадай Гоголя!
   - Менi зда?ться, - не вiдступав ?шевський,  -  тут  нема  в  них  тако?
потреби, i це зовсiм трохи, просто ще треба пройтись олiвцем. А решта - яз
такою ж насолодою слухав, як i всi в цiй кiмнатi.
   -  А  я  вважаю,  що  взагалi  цю  рiч  треба   було   вiдразу   писати
по-укра?нськи, - сказав Опанас Васильович, раптом похмурнiвши.
   - Ну, що ви, чого ж позбавляти росiйського читача  такого  талановитого
письменника або примушувати його чекати перекладiв! Що не кажи -  переклад
не те, що оригiнал, тим бiльше, що Марiя  Олександрiвна  так  вiльно  пише
обома мовами!
   Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
   - Я вважаю, - пристрасно заговорив вiн, - коли  наша  рiдна  укра?нська
лiтература тiльки-но почина? по-справжньому подавати свiй голос за  народ,
- а власне тiльки в словi й зберiг народ сво? життя,  свою  iсторiю,  свою
самобутнiсть, - як можна одному з кращих письменникiв, -  я  не  соромлюсь
так сказати про свою дружину, я пишаюсь ?? талантом, - як можна  вiддавати
сво? сили iншiй мовi, iншiй лiтературi?!
   - Опанасе, - мовила Марiя, - ти забува?ш, що письменник мусить боротися
проти рабства, неволi, несправедливостi, темряви скрiзь, де вiн бачить, бо
неволя i рабство скрiзь однаковi  -  чи  у  селян  на  Полтавщинi,  чи  на
Орловщинi, чи в Рязанi, i яке значення ма? тодi якою мовою? Крiм того,  ти
зна?ш, менi ближча, - може, кому це й дивно, - любiша - укра?нська,  я  це
одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай  сам,  де  я
можу все, що пишу, друкувати зараз по-укра?нськи? Ну,  вийде  нарештi  наш
журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збiрку, що  ж
менi - скласти руки i не писати? А писати i не друкувати тепер -  значить,
бути осторонь життя.
   - Так коли б ти жила у Францi? чи в Iталi?, ти б перейшла на ?хню мову?
   - О! Не чiпай Iталi?! Там напевне я б вивчила  iталiйську  i  писала  б
так, щоб допомогти цим зараз Гарiбальдi!
   - Менi зда?ться, - сказав ?шевський, -  Марiя  Олександрiвна  нiчим  не
завинила, що пише i по-росiйськи i  цим  поширю?  коло  читачiв,  масштаби
сво?? дiяльностi.
   - Адже i  Тарас  Григорович  писав  повiстi  росiйською  мовою,  а  хто
палкiше, вiдданiше за нього любить Укра?ну? - нагадала Маруся.
   - Але ж вiн опинився в  таких  умовах,  хiба  порiвняти?  -  обурювався
Опанас. - Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рiдну мову,  iсторiю  мого
бiдолашного народу...
   - Нашу мову, нашого народу, - тихо, але твердо поправила Марiя.
   - Саме тому, що я знаю  це,  вiрю  цьому,  я  хочу,  щоб  ти  всi  сили
вiддавала для нашо? лiтератури,  яку  так  гнiтять,  утискують,  не  дають
розвиватися, саме ти, бо я в прозi нiкого  не  порiвняю  з  тобою.  Але  в
укра?нськiй прозi, в якiй ти - перша, а в росiйськiй, де ?  вже  Тургенев,
Герцен, Гончаров,зараз пiдводиться Лев Толстой...
   - Усiм буде мiсце, i всi потрiбнi, - примирливо перебив ?шевський.
   - А як  Олександр  Iванович  Герцен  високо  ставить  оповiдання  Марi?
Олександрiвни, - заметушилась Тетяна Петрiвна. Казала ж вона,  казала,  як
цей Опанас Васильович присiку?ться до бiдно? Марi? Олександрiвни!  Замiсть
того, щоб вiдсвяткувати успiх нового твору, - почав хтозна-що! - Олександр
Iванович вважа? Марка Вовчка в колi передових письменникiв!
   - А ви вiдтяга?те ?? в дуже обмежене, - вставила i Юленька.
   - Хiба  писати  рiдною  мовою,  для  свого  пригнiченого  народу  -  це
звужувати свою дiяльнiсть?
   - Головне - що писати, як писати, а не якою мовою! Поезiя Байрона луна?
революцiйним закликом на весь свiт.
   - Але ж вiн писав тiльки рiдною англiйською!
   - Там зовсiм iнша  ситуацiя.  Не  порiвняти  нiчого  з  нашою  матiнкою
Расеюшкою, де "вiд молдаванина до фiнна на всiх  язиках  все  мовчить,  бо
благоденству?".
   - От бачите, ви циту?те генiальнi рядки нашого Кобзаря!
   - Я хочу, щоб для тебе був найближчим рiдний  народ!  -  вже  трохи  не
кричав Опанас.
   - Для мене рiдний - поневолений народ, - уперто хитала головою Марiя.
   Вже всi гарячились, перебивали одне  одного,  сперечалися,  i,  власне,
незрозумiле вже було самiй Марусi, хто що хоче довести.
   Але ж Опанас тут, на  люди,  хай  i  в  колi  друзiв,  доброзичливих  i
розумних, винiс ?? болюче зараз питання...
   Звичайно, вона волiла  б  писати  бiльше  по-укра?нськи,  може,  тiльки
по-укра?нськи, вона  сама  вiдчувала  -  ??  укра?нська  мова  незрiвнянно
красивiша, задушевнiша, i справдi - це як найлюбiший первiсток. А може все
це неправдивi причини, якi вона наводить сама собi? Вона хоче, щоб  бiльше
людей ?? читало, - а хiба коли б усi на Укра?нi, i по селах, i по  мiстах,
i студентська молодь, i школярi - усi читали б, - хiба це було б мало?
   Вона хотiла, щоб ?? бiльше, частiше друкували, все, що вона пише, -  це
певно так! Опанас забува?, що i для грошей, просто  для  грошей  ?й  треба
багато писати i друкуватись.
   "А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих  геро?в,  що  ти  хочеш
зараз змалювати в нових  творах,  тобi  легше  писати  поросiйськи?"  Таке
питання задала ?й недавно  настирлива  екстравагантна  художниця  Кiтарри,
дружина професора Кiтарри, - що всi?ю сво?ю поведiнкою, зовнiшнiстю хотiла
довести, що вона iнакша, нiж усi, "нова" жiнка, без забобонiв i до того  ж
людина мистецтва -"коли пише перспективу - задиха?ться".
   Марiя навiть обурилась. Нi, нi, сто разiв нi, я все  могла  б  написати
укра?нською мовою, про кого б i про що я не писала б, але  я  хочу  тепер,
саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росi?. З Кiтаррою вона не
пустилася в пояснення, обрiзала категоричною  вiдповiддю.  А  от  чому  це
зараз Опанас такий гвалт раптом здiйма?? Адже все, що я пишу по-росiйськи,
я сама напишу i по-укра?нськи, коли це треба буде.
   Проте в чомусь вона була непевна - чи права, хоча знала,  що  й  Опанас
неправий. Вiн хотiв би обмежити ?? темами  "Народних  оповiдань",  але  ?й
хочеться i  ширшого  розмаху  тем,  i  бiльшо?  психологiчно?  глибини,  i
"геро?в" з рiзних шарiв.
   "Червоний король" - це так, мiж iншим, вiн ?й просто спокою не давав, а
тепер уже iншi образи ?й спокою не дають, майорять перед очима,  нагадують
те, що хвилювало i в юностi... А якою ж мовою вона писатиме про тих  трьох
сестер у далекiй задушнiй провiнцi?, трьох дiвчат з помiщицько?  сiм'?,  з
такими рiзними вдачами, мрiями, життям?
   I невже вона сваритиметься з Опанасом  з  приводу  кожного  росiйського
твору?
   Вже найгарячiше сперечалися Опанас Васильович i ?шевський, який захищав
?? i доводив  ??  моральне  право  писати  двома  мовами.  Юленька  раптом
вирiшила, що треба припинити цю спiрку, бо бачила, як боляче сприймають ??
i Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалi нi до яко?  згоди
дiйти  не  можна.  Вона  пiдвела  руку  i,  мило,  спокiйно  усмiхнувшись,
несподiвано для всiх запропонувала:
   - Давайте вже вiд лiтератури i дискусiй перейдемо до музики! Хай  краще
Марiя Олександрiвна нам поспiва? сво? улюбленi  пiснi!  Я  так  люблю  вас
слухати!
   - Нi, нi, я зараз не можу, - аж злякалась Марiя, - хай iншим разом!
   Раптом спяло на думку: "А чого це Сашi нема?" Ну й  добре,  що  вiн  не
прийшов i не був свiдком цi?? майже сварки з Опанасом.  Непри?мно  вийшло,
наче Опанас взагалi нею незадоволений, сердиться на  не?.  Справдi,  краще
вже заспiвати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
   I, поглянувши трохи докiрливо,  трохи  примирливо  на  Опанаса,  Маруся
тихенько почала:
   Он, ти, коте, не гуди...
   Хiба ? що краще, заспокiйливiше за цю колискову? Вона  й  тепер  iнколи
наспiву? на нiч Богдасевi.



   15

   Як цей рiк проминув? Для не?  -  як  мить.  I  оглянутись  не  встигла.
Немарно кажуть: де не дума?ш ночi ночувати, там двi заночу?ш. Наче  вчора,
так, вчора, вона пере?здила кордон з Iваном Сергiйовичем  -  i  майже  рiк
його не бачила.
   ?? листи, його листи, ?? записочки - частiше нiж листи, без дат  i  без
адреси, - i телеграми!
   Усi дивувались. Вона й досi не повернулась на батькiвщину.  А  вже  рiк
минув, i з осенi до весни Тургенев  знову  був  у  Росi?  -  в  Спаському,
Москвi,  Петербурзi,  i  тепер  навеснi  знову  при?хав  (повернувся?)  до
Францi?.
   Сьогорiчна подорож з несподiваними зупинками та  ночiвлями  на  брудних
станцiях, що аж кишiли блощицями, бридкий харч, непорозумiння  з  каретами
та дилiжансами аж нiяк не нагадувала торiшню - поетичну, дружню,  з  милою
молодою супутницею.
   Не було того елегiйно-мрiйного  настрою,  з  яким  ?хав  торiк  i  який
створювала i вона, чарiвна супутниця.
   Вiн, Тургенев, думав: "Яка вона тепер?"
   Усе  лiто  п'ятдесят  дев'ятого  року   листувались,   умовлялись   про
побачення, пiдводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, i
навiть перед вiд'?здом до Росi? вiн не мiг, як обiцяв, за?хати до не?.  Це
було бажаним, але не таким уже  першорядним  у  життi  Iвана  Сергiйовича.
Певне, i в ??.
   Звичайно, часто згадував, цiкавився, читав новi  твори,  якi  надсилала
йому, i вiн влаштовував у журналах, але ж першорядним було сво?.
   Вже не кажучи про обох Полiн - з однi?ю переважало почуття, з другою  -
обов'язок, - навiть не це.
   Закiнчив новий роман.  Як  завжди,  читав  друзям.  Як  завжди,  перший
в'iдгук для нього Анненкова. Без його  думки  Тургенев  нiколи  не  здавав
ново? речi, так уже повелося. Роман  "Накануне"  надрукували  в  сiчневому
номерi "Русского вестника", не в "Современнике"...  Щойно  вийшов  окремою
книжкою. Надрукована невелика повiсть "Первая любовь",  яку  вiн  писав  з
неймовiрною  любов'ю.   З   прозорими   спогадами   юностi,   найнiжнiшим,
найлюдянiшим спiвчуттям.
   Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомiн. Зовсiм не  такий
одностайно захоплений,  як  пiсля  "Дворянского  гнезда".  Навпаки.  Тако?
розбiжностi вiн навiть не уявляв серед друзiв.
   Сумно усмiхаючись, вiн згадував, що хотiв присвятити цей роман  графинi
Ламберт, сво?му вiрному, щирому  адресату  з  журливими  очима  й  нiжними
руками... Вiн писав ?й ранiше про це.
   Вона вважала ?лену цинiчною, ?? злякала, так, просто зля кала поведiнка
геро?в, новi думки Тургенева. Щиро вболiваючи  за  "неуспiх"  (!)  автора,
вона призналася в цьому. Про присвяту вже й  не  згадували!  Але  вiн  сам
вiдчував - це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи  на  всю
щиру нiжнiсть графинi, навiть не дуже вкололо.
   От i "Первая любовь" налякала багатьох  сво?ю  одвертiстю,  правдивiстю
почуттiв, i навiть Полiна Вiардо не визнала ??. Це  було  прикро,  але  не
похитнуло вiри автора в правду сво?? творчостi.
   Далеко  серйознiшим  випробуванням   i   майже   ударом   була   стаття
Добролюбова. Хоча, чому  "удар"?  Адже  розрив  iз  "Современником"  давно
назрiвав!
   Послужливi люди, якi годять i там i тут, повiдомили,  що  "Современник"
готу? нищiвну статтю i цензор навiть дав ?? прочитати Тургеневу. "Когда же
придет настоящий день?"  -  так  звалася  стаття  Добролюбова.  Чому  Iван
Сергiйович  тодi  так  розпалився,  образився,  прочитавши   цю,   ще   не
надруковану статтю з купюрами цензора?
   Над цим питанням сушили голови i тодi, й потiм, але як там не було -  в
лiтературному свiтi вибухнула сенсацiя!
   Вiн,  Тургенев,  справдi  поставив  сво?му  давньому  приятелюсоратнику
Некрасову  ультиматум:  якщо  стаття  буде  надрукована,  -  вiн   рве   з
"Современником". Це значило - або вiн,  або  Добролюбов  i  Чернишевський.
Добролюбов теж не поступався. Вiн сказав  Некрасову,  що,  коли  мусить  у
сво?х статтях  пiдлещуватися  до  авторiв,  незважаючи  на  сво?  думки  й
принципи, - вiн взагалi не буде писати. Як переживав, хвилювався,  умовляв
бiдний Некрасов!
   Вiн так  високо  ставив,  вiн  любив  Тургенева,  вони  разом  починали
вiдродження "Современника", але ж вiн розумiв, що молодий, але  твердий  у
сво?х переконаннях Добролюбов не поступиться, i вiн  правий.  Некрасов  не
мiг  при  всiй  сво?й  любовi  до   Тургенева   втратити   Добролюбова   i
Чернишевського. Вiн лишився з ними. Вони вели, вони  надихали,  вони  були
живою молодою кров'ю "Современника".
   Образа у Тургенева не загоювалась, як вiн не намагався  показати  перед
людьми - о, цi "спiвчуваючi" друзi, що роздмухують непорозумiння i мають з
цього насолоду! - що це для нього не дуже  прикро,  що  вiн  давно  на  це
чекав.
   Усi  журнали,  всi  газети  друкували  й  далi  рецензi?,  статтi,   то
захопленi, то обурливi, з  приводу  роману,  з  приводу  вже  надрукованих
вiдгукiв. Iвану Сергiйовичу це здавалось якоюсь епiдемi?ю, вiн не бачив нi
кiнця, нi краю цьому, але друзям казав:
   "Що ж, краще, коли лають, нiж замовчують", та  все  ж  хотiлося  швидше
по?хати, спочити вiд цього.
   Взагалi ця зима була перенасичена  подiями.  Органiзували  Лiтературний
фонд. Iван Сергiйович не мiг стояти осторонь, навпаки, вiн  був  одним  iз
засновникiв, i його обрали членом комiтету. Це ж була  справа  лiтератури!
Потiм першi читання на користь фонду. Iван Сергiйович  на  першому  вечорi
виступив з читанням статтi "Гамлет и Дон Кихот". Вiн любив цю свою рiч,  у
нiй вiн виклав сво? свiтовiдчуття, сво? глибиннi думки.
   На читаннях несподiвано для себе вiн мав величезний успiх Справдi,  вiн
зачепив стiльки болючих сучасних питань i в "Гамлетi", i в романi.  Навiть
Добролюбов у сво?й статтi, яка  так  схвилювала  письменника,  писав:  "Ми
можемо смiливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в сво?й
повiстi, якщо зобразив якусь нову сторону суспiльних вза?мин,  -  це  може
служити запорукою тому, що питання це пiдноситься в свiдомостi  освiченого
суспiльства, i ця  нова  сторона  життя  почина?  виявлятися  i  незабаром
з'явиться рiзко i яскраво перед очима всiх. Тому щоразу  при  появi  ново?
повiстi п. Тургенева поста? цiкаве питання: якi ж сторони життя  зображенi
в нiй, якi питання зачепленi".
   Та трапилась ще одна подiя,  яка  залишила  просто-таки  огидний  слiд.
Тiльки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник  Гончаров
почав всюди й скрiзь натякати, а потiм одверто казати, що це  плагiат,  що
Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з "Обриву".  Це  було
безглуздя, всi розумiли це, але не могли його спинити. Iван Сергiйович  не
витримав, - вiн  вимагав  або  третейського  суду,  або  дуелi.  Обiйшлося
товариським "третейським" судом, який зовнi примирив обох письменникiв.
   А тут ще знову обсiли старi хвороби.  Особливо  лякала  хвороба  горла,
треба було негайно поспiшати за кордон.
   Цей рiк був дуже неспокiйним не тiльки через його особистi справи.
   Коли ж нарештi вiдбудеться реформа? Тургенев  вiдчував,  не  слiд  саме
зараз ?хати з Росi?. Вiн на власнi очi повинен все  бачити.  I  не  тiльки
бачити. Мабуть, знову дорiкатиме йому Герцен, як можна людям  вiльним,  не
таким, як вiн, вигнанцям, ?хати зараз з Росi?!
   ...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...
   ...I знову Париж. Готель  Лафiт  на  вулицi  Байрона.  Все  незрiвнянно
комфортабельнiше й зручнiше, нiж у Спаському, та й у Москвi,  i  навiть  у
Петербурзi.
   Але знову без свого гнiзда.
   У Петербурзi вiн багато займався справами Тараса Григоровича  Шевченка,
власне,  його  сестер  та  братiв,  ?хнiм  визволенням  з  крiпацтва,   що
надзвичайно  гнiтило  поета.  Тургенев  за  дорученням  Лiтфонду  писав  з
Кавелiним листа ?хньому пановi, ставив це питання  на  засiданнi,  взагалi
щиро турбувався i робив, що мiг.
   Тепер вiн хотiв про все це  докладно  розповiсти  Марi?  Олександрiвнi.
Адже вiн ?? побачить неодмiнно. Яка вона тепер?
   Перед ним знову ?? записочки, одержанi одна за одною.
   "Я гадаю за тиждень бути в Парижi - пишiть менi, де Ви  живете.  Пишiть
менi в Лозанну Poste restante. M. Маркович. I5 травня".
   В Лозанну! Де ?? носить! Де ?? носило весь цей час? Змiнилась  вона  за
цей закордонний рiк?

   * * *

   Насамперед вони обо? страшенно зрадiли одне одному. У першу мить навiть
здалося: вона зовсiм не змiнилася, начебто кiлька днiв тому вiн лишив ?? в
Дрезденi на пiклуваннi Марi? Каспарiвни й Адольфа Рейхелiв. Такi ж яснi ??
великi гарнi очi, ?? привiтна усмiшка, i та ж зачiска - русявi  коси  круг
голови. Йому здалося - вона й одягнена так само, i так  само  з  першо?  ж
митi з  нею  стало  просто,  легко,  не  як  з  "дамами",  а  як  з  сво?м
товаришем-письменником, тiльки все ж таки додавалось  ще  й  милування  ??
чарiвливою, непiдробною жiночнiстю.
   - Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас i лаяти, мила  Марi?  Олександрiвно,
нiколи не напишете докладно - де ви, чому, як  вашi  справи.  У  Спаському
одержую листа на клаптику папiрця, немов ви з  Орла,  зустрiнувши  якогось
дядька, надiслали, i завтра побачимось. А це ж  за  тисячi  верств,  iз-за
кордону!
   - Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. -  Марiя  довiрливо,  таким
домашнiм рухом поклала обидвi руки на  плечi  Iвана  Сергiйовича,  що  вiн
притягнув ?? до себе й хотiв поцiлувати в губи, та вона  спокiйно  вiдвела
голову, але тут же притулилась  до  його  пллеча.  -  Я  справдi  за  вами
сумувала, Iване Сергiйовичу, менi вас часто  не  вистачало.  А  коли  дуже
хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тiльки я не кожному  дозволю,  а
вам можна, завжди можна.
   - Гаразд, лаяти потiм, зараз я погляну на  вас.  Сiдайте  i  розказуйте
все, все, я дуже радий вас нарештi побачити.
   Не випускаючи ?? маленьких рук, вiн пiдвiв ?? до дивана,  обо?  затишно
вмостились, "як дома", - усмiхнулась вона.
   У обох не було "дома". Обо? любили затишок.
   Кiлька хвилин вона мовчки з ласкавою нiжною усмiшкою дивилась на нього,
на майже зовсiм сиву голову, добрi, як i ранiше, сумнi  очi.  Раптом  Iван
Сергiйович вiдмiтив, побачив - вона дуже змiнилася. Вона не постарiла, нi,
але стала старшою. Вона трималась вiльнiше, впевненiше, вона  дивилась  не
так "знизу вгору" на нього, як ранiше, якiсь складочки, не зморшки, а ледь
уловимi складочки лягли коло вуст. Не сумна, не  гiрка,  а  ледь  iронiчна
усмiшка часом наче пробiгала по них, i якась тривожнiсть раптово  туманила
очi, що так ясно глянули одразу. Певне, i для не? цей рiк не минув гладко.
Торiк в очах свiтилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергiя, а
зараз з'явилось щось нове, що саме - ще важко було одразу вгадати.
   - Я дуже радий, що побачив вас нарештi, - повторив Iван  Сергiйович.  -
Адже ви як сфiнкс - все оточено загадками й та?мницями, i нiколи невiдомо,
де ви в ту мить, коли одержу?ш вiд вас листа, чи не змiнили ви десять мiст
за той час, поки вiн дiйшов до адресата. Що лист!  Навiть  телеграми,  якi
шумлять навколо вас, не завжди встигають за змiнами  ваших  адрес.  Правду
кажучи, пiсля ваших трьох записок я  вже  не  сподiвався  побачити  вас  у
Парижi. Де ви зупинились?
   - У Станкевичiв. Вони давно тут, i я обiцяла ?м при?хати. Ви зна?те, це
такi хорошi люди!
   - А далi?
   - Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозаннi  живу.  Можливо,  пере?демо
кудись поблизу. Там так тихо i  гарно.  Озеро,  гори.  Отак  зупинишся,  i
дивишся на них, i забува?ш про  все,  що  читав  колись  або  чув.  Просто
дивишся.
   - Отже, при?мна обстановка для роботи?
   - Хiба я шукаю коли обстановки? - заперечила вона. - Нiколи й не  думаю
про це. Менi  тiльки  треба  побути  самiй,  я  люблю  сама  бути,  а  щоб
пiдготовлювати обстановку, спецiально ?хати дивитись  рiзнi  красоти,  щоб
потiм одразу описати? Нi! Ви ж самi зна?те,  що  це  неможливо.  Якщо  вже
пишеться, то пишеться скрiзь, аби почати - нехай тодi й лихоманка трусить,
i дiти навколо шумлять, i пiчка курить - менi вже до того всього  байдуже.
Навiть нехай штовхають, аби не переривали, - вона засмiялась, - от  тiльки
хочеться швидше написати i все.
   - Iнколи й видно слiди цього поспiху, - зауважив Iван Сергiйович,  -  i
вони шкодять.
   Сам вiн любив порядок у  роботi,  максимальну  зосередженiсть,  вiн  не
тiльки накреслював плани творiв, а заводив "формуляри"  на  сво?х  геро?в,
щоб уявити все ?хн? минуле, сучасне й майбутн?.
   - Я писав вам з приводу вашого "Червонного короля". До речi, його  взяв
Катков, да? по I50 карбованцiв за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
   Марiя кивнула головою i комiчно зiтхнула. Тургенев  зрозумiв:  вiд  цих
грошей вже аж нiчогiсiнько не лишилось.
   - Хоча задум вiрний, як завжди  у  вас,  -  вiв  далi  про  "Червонного
короля" Iван Сергiйович, - але вся повiсть не продумана до кiнця, i саме в
цiй повiстi й слiди  поспiху,  i  багато  недбалостi  в  мовi,  непотрiбнi
укра?нiзми. Правда, Олександр Iванович в  захопленнi  вiд  цi??  речi,  i,
можливо, я даремно вас лаю за не?.
   - Нi, нi, що ви, лайте, як слiд  лайте!  Ви  не  уявля?те,  як  я  сама
незадоволена зараз усiм тим, що  пишу,  i  як  хочеться  багато  написати.
Просто не дають спокою сюжети, постатi -  вони  майорять  передi  мною,  i
хочеться ?х швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому,  що  я  сама  мечусь,
вони мечуться зi мною, i я ?м так само не даю ради, як i собi.
   Вона говорила з такою пристрастю, ранiше  Iван  Сергiйович  не  помiчав
такого незадоволення собою,  сво?ю  роботою,  i  не  кокетування  цим,  як
трапля?ться у багатьох, з самолюбуванням сво?ю щирiстю i об'?ктивнiстю,  а
справжн? незадоволення i, певне,  не  тiльки  сво?ю  роботою,  а  й  сво?м
життям. Вiн вiдчув те, що завжди у нього пiдсвiдоме викликало спiвчуття, -
неприкаянiсть. Вiн помiтив i ненове плаття, i стоптанi черевики. Правда, i
в цьому неновому  платтi  вона  виглядала  якось  по-iншому,  нiж  ранiше,
елегантною,  i  воно,  темне  й  скромне,  личило  ??  русявому   волоссю,
блакитно-сiрим очам.
   "А втiм, - подумав Тургенев, - вона ж досить багато написала за цей час
i не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються цi постiйнi пере?зди i
невпорядкованiсть побуту".
   - Ви не сказали, а як ваш чоловiк, де вiн, що  з  ним?  -  вставив  вiн
питання в ?? нестримну, сповнену самодокорiв мову.
   - Чоловiк? - перепитала вона. -  Чоловiк  зараз,  певне,  повернувся  в
Лозанну. Вiн ?здив до Iвана Сергiйовича Аксакова, вiн також у Швейцарi?, i
тому не мiг по?хати зi мною. Вiн просив вам кланятися.
   Що ?й було розповiдати про чоловiка?
   - А Богдась?
   - О, Богдась! - прояснiла вона. - З Богдасем ми  не  розлуча?мося.  Але
зараз у нього ще не  скiнчились  шкiльнi  заняття,  i  я  не  хотiла  його
зривати. Я вже стiльки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Вiн  вирiс.
Вiн вас любить. Пам'ята?те, як вiн обурився торiк, коли йому  сказали,  що
вiн любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозi  пригощали,  вiн  аж
розсердився i мовив: "Я його i за апельсини, i за людину люблю".  От  i  я
вас "за людину люблю". А Богдась такий же, як птах,  непосидючий.  Ох,  що
вiн в Гейдельберзi виробляв!
   Краще й Iвану Сергiйовичу не  розповiдати,  як  вiн  у  дiжку  з  водою
посадив Гофманового хлопця! Бородiн тодi не мiг отямитися вiд смiху.
   Зараз сказала тiльки:
   - Ми знову в Гейдельберг  повернемося.  -  I  додала  пiсля  невеличко?
паузи. - Хоча не знаю. Що вона знала?
   - Iнколи я вже дуже хочу додому повернутися. Нiколи не думала,  що  так
на чужинi забарюся. Але ми тут в  борги  влiзли,  треба  з  усiм  i  всiма
спочатку розплатитися.
   Це була правда - i в борги влiзли, i розплатитися треба  спочатку.  Але
це була напiвправда. Як вона могла  тепер  повернутися  з  Опанасом,  коли
тут...
   Iвану  Сергiйовичу  стало  шкода  ??,  захотiлося  втiшити.  Адже  вона
талановита, справжня письменниця.
   -  Зна?те,  Проспер  Мерiме  зацiкавився  вашими  оповiданнями,  навiть
написав менi влiтку про них. Вiн, щоправда, вважа? ?х  дуже  сумними.  От,
хочете, я покажу вам листа. - Вiн пiдiйшов до секретера, вийняв з  шухляди
конверт. - Я прочитаю вам цi рядки: "Оповiдання Марка Вовчка  дуже  сумнi.
До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки сво?м
панам. У нас ?х прийняли б за проповiдь соцiалiзму, i  добропоряднi  люди,
якi волiють не бачити кровоточивих ран, жахнулися  б.  Справдi,  я  гадаю,
iншим часом i за iншого iмператора ?х не дозволили б надрукувати в  Росi?.
Для  розваги  я  взявся  за  переклад  "Козачки".  Якщо  Ви  переклали  це
оповiдання, значить, воно вiрогiдне, але Стенька  Разiн,  Пугачев  i  iншi
великi дiячi були правi, коли прагнули викорiнити зловживання  найшвидшими
i найрiшучiшими засобами".
   Марiя усмiхнулась. Саме за  це  ??  оповiдання  й  припали  до  душi  i
Тарасовi Григоровичу, i Герцену,  i  багатьом  молодим  -  Митi  Писар?ву,
наприклад!
   - Це ще не все, - мовив Iван Сергiйович. - Мiй друг Мерiме  пише:  "Для
успiху у Францi?  треба  до  цих  оповiдань  додати  передмову  i  короткi
пояснення щодо росiйського законодавства". Але  зачекайте,  у  нього  ?  i
критичнi зауваження  лiтературного  плану.  От  вiн  пише:  "Ще  одного  я
побоююся, чи не зда?ться, що вони надто бiднi подiями? Зда?ться  менi,  що
достойнiсть ?хня поляга? до деяко? мiри в невимушеностi дiалога. На  жаль,
саме  дiалог  не  пiдда?ться  перекладу  нашою  мовою.  Мова  ваших  селян
вiдзнача?ться сво?рiдною поетичнiстю, по-французьки вона  б  лунала  надто
неприродно. Нашi селяни такi ж  проза?чнi,  i  розмовляють  так  само  без
смаку, так само, як i нашi салоннi франти". Цiлковито  згоден  у  цьому  з
Мерiме! - завважив Тургенев.
   - А який вiн сам, Мерiме? - спитала Марiя. -  Цiкаво,  чи  такий,  яким
уявляю я по його творах?
   - Я обов'язково познайомлю вас iз ним.  Вiн  схожий  на  сво?  твори  -
холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям  краси  i  мiри  i
абсолютним браком не тiльки яко?сь вiри, а навiть ентузiазму.
   - Ну, тодi я боюся!
   - Але ж вiн вiдзначив поетичнiсть i невимушенiсть вашо?  мови!  Це  вже
багато. Та що казати - саму суть ваших творiв вiн зрозумiв вiрно.
   - А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як  усе  на  вашi  очi,  i
дайте менi швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто  з  мо?ми
земляками? Як мiй Тарас Григорович? Здоровий? Вiн давно менi не писав...
   Вони сидiли довго на готельному пiвкруглому диванчику перед камiном,  i
вiн ?й про все розповiдав: i про невдалу  подорож  Тараса  Григоровича  на
Укра?ну, i що Кулiш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
   - Повернувся? - байдуже спитала Марiя. - Так, менi  про  це  i  Макаров
писав. Я вiд Кулiша листа одержала, справдi злючого, - пише, що нема  чого
поспiшати з другим виданням мо?х оповiдань. Ну й  повча?,  звичайно.  Менi
писали друзi - дуже "посу?мудрствував"  про  мене  в  передмовi  до  сво??
"Хати" - там вiн мо? "Чари" вмiстив. От коли б швидше вже наш  укра?нський
журнал дозволили! Принаймнi писала б i знала, що не на вiтер. А  то  ще  й
дорiкають, чому по-росiйськи пишу. А що б я робила?  Взагалi  мене  досить
лаяли за цей час. Ви ж читали "Библиотеку для чтения". Як  там  про  мене?
Коли б я там зараз була, певне, пiр'я б з мене  летiло  -  стiльки  статей
з'явилося i зовсiм протилежних вiдгукiв.
   - Але, головне, ви ж ма?те "Колокол" i зна?те, як Герцен, наш Олександр
Iванович, розчехвостив за вас  "Библиотеку  для  чтения"  у  сво?й  статтi
"Библиотека - дочь Сенковского"? Ви написали йому пiсля цього?
   Марiя зашарiлась.
   - Уявiть  собi,  нi.  Менi  якось  незручно  було  писати  -  дякувати.
Розумi?те? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна!  Менi
тепер, пiсля його статтi, байдуже до то? лайки i ущипливо?  критики  -  то
зверхньо?, то зовсiм з якихось чужих i ворожих  менi  позицiй.  Зна?те  ж,
коли хочуть вдарити,  то  кия  завжди  знайдуть.  Та  коли  лають  люди  з
протилежного табору, може, й не так уже погано, що я ?м не  догодила.  Для
мене важать лише думки людей,  якi  для  мене  взiрець.  Звичайно,  одразу
боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорiкають за те,  що  ти  сама
вважа?ш сво?ю правдою, i нiчого ж не можеш вiдповiсти, довести, а  люди  ж
читають, не розбираючись, хто та чому так критику?. От  тому  так  радiсно
було прочитати статтю Олександра Iвановича. Вiн, звичайно,  перебiльшив  в
оцiнцi мо?х оповiдань, це я знаю, але це для мене була i ? така пiдтримка!
   - Вiн i про мене там так splendidly написав. Я теж не мiг повiрити, але
теж було при?мно.
   - Ну що ви порiвню?те, добра ви моя людино! Хiба не правда все  те,  що
вiн написав про вас?
   Вона  ж   пам'ятала   дослiвно:   "Прочитавши,   ми   зрозумiли,   чому
найвидатнiший сучасний росiйський художник переклав ?х".
   Вголос вона сказала тiльки:
   - Олександр Iванович  назвав  вас  "найвидатнiшим  сучасним  росiйським
художником!"
   - Знали б ви, що  зазнав  цей  "найвидатнiший"  росiйський  художник  з
останнiм романом! Цiлковите фiаско, а на статтi та  вiдгуки  просто  якась
епiдемiя, всi журнали й газети i досi все пишуть i пишуть та сперечаються.
   - А мiй братик Писар?в нiчого не встиг написати? Вiн i досi хворий?
   - Так, кажуть, вiд перенапруження в заняттях  психiчно  захворiв.  Його
навiть одвезли в лiкарню.
   - Який жах! Як менi шкода його, шкода бiдну матiр, я так часто  жила  у
них, i менi у них було далеко краще, нiж у iнших родичiв. А Митя був такий
розумний, розвинений, навiть надто розумний i  розвинений  на  сво?  роки.
Невже його не вилiкують? Я й про рiдного свого брата дуже хвилююсь, нiчого
не пишуть. Кажуть, на Укра?нi були арешти - може, i його забрано?
   Вона ж знала - вiн жив у Дорошенка в Немировi,  тепер  у  чернiгiвськiй
гiмназi?, де учителю? Iлля Петрович.
   А Iлля Петрович зв'язаний з багатьма...
   - Я довiдалась про те, що дi?ться на Укра?нi, вiд полякiв,  -  пояснила
вона. - Зна?те, тепер у Гейдельберзi багато наших вчених, студентiв, серед
них i полякiв, якi втекли за кордон.
   Вона з захопленням  почала  розповiдати  про  Гейдельберг,  життя  там,
гейдельберзьких друзiв - ?шевських, Бородiна... Не про всiх, звичайно. Про
Пассекiв не згадала. Власне, не "не згадала", а не назвала.
   Раптом глянула на годинник i схопилась:
   - Менi вже час. Станкевичi турбуватимуться.
   - Ще не пiзно, посидьте ще.
   - Нi, нi, вони чекатимуть. Я завтра побачусь iз вами? Я хочу вас  щодня
бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансiонi?
   - Цього року вже закiнчу?. Я вас обов'язково познайомлю. I я хочу,  щоб
цим лiтом ми з вами виконали те, чого не змогли торiк, - подорож по Рейну.
   - Обов'язково, обов'язково,  милий  Iване  Сергiйовичу,  -  поспiшаючи,
сказала вона. - До побачення, до завтра. Еге  ж?  Нi,  нi,  не  збирайтесь
проводжати.
   Вона  мiцно  потиснула  йому  руку,  i  Iван  Сергiйович,  постоявши  в
передпоко?, чув швидкi ?? кроки. Невже вона  не  хотiла  завдавати  турбот
Станкевичам i тому так поспiшала?
   А все-таки, яке миле, поетичне й щире створiння ця Марiя  Олександрiвна
i як при?мно з нею розмовляти, тiльки надто вже себе ганити стала.
   Вона справдi поспiшала. Адже на розi  вулицi  Байрона  вже,  мабуть,  з
годину на не?  чекав  Саша  Пассек,  який  та?мно  вiд  матерi  при?хав  з
Гейдельберга до Парижа, щоб побачити ??...



   16

   ? люди, якi замикаються у сво?му нещастi. Вони удають, що  все  гаразд,
що у них не може бути погано, вони не переносять анi найменшого втручання,
анi будь-чи?х порад. I частiше не вiд гордощiв. Це бува? з рiзних  причин.
Це бува? i вiд страху перед нещастям - адже коли говориш про  нього,  воно
вже стверджу?ться реально, воно вже нiбито одержу? право на  iснування.  З
ним тодi важче боротися, коли про нього всi знають, всi питають  -  хто  з
щирого спiвчуття, хто з  цiкавостi,  для  власно?  розваги,  i  пiдсвiдоме
навiть незадоволенi, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили,
щоб таким "спiвчутливим"  та  порадникам  гострих  мiр  доводити,  що  все
обiйшлося. Нi, далеко краще, коли ? змога мовчати. Мовчане де схочеш,  там
i поставиш.
   Але ж ? люди, якi жахаються одразу,  i  самi  перебiльшують,  забуваючи
всякi межi, i переляканими очима  вбачають  непоправне  нещастя  там,  де,
власне, з погляду iншого розумiння, його й нема. Вже потiм ста?  зрозумiло
- поки люлина жива, непоправного нещастя  нема.  Коли  б  вона  знала  усе
наперед, бiдна Тетяна Петрiвна Пассек, усе наперед, - хiба кидалась би  до
всiх друзiв, знайомих i навiть не дуже знайомих, писала листи,  якi  дехто
сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре смiятися з  розгублено?
матерi,   хоча   рядки   до   одного   з   близьких   друзiв   про   свого
двадцятип'ятирiчного сина  звучали  досить  кумедно:  "Змалюйте  йому  все
стидовище вiдкритих вза?мин з замiжньою жiнкою, та ще перед  ?вропою,  хай
вона буде не тiльки вовчицею, але навiть левицею".
   Немов уся ?вропа перестала цiкавитись походом  Гарiбальдi,  скасуванням
крiпаччини в Росi?, полiтикою Наполеона III  у  Францi?  -  взагалi  всiма
мiжнародними справами, а лише дивувалась iз того або принаймнi  ставила  в
один  ряд  таку  надзвичайну  подiю,  що   Олександр   Вадимович   Пассек,
двадцятип'ятирiчний  кандидат  прав  Московського  унiверситету,  безтямно
закохався  у  двадцятивосьмирiчну  замiжню  укра?нську  письменницю  Марiю
Олександрiвну Маркович, лiтературний псевдонiм - Марко Вовчок.
   Професор ?шевський скаржився в листах сво?й Юленьцi, яка повернулась до
Росi?, що дорого  йому  тепер  доводиться  розплачуватися  за  хлiбосольну
московську гостиннiсть. Ну, яке вiн ма? право втручатися в iнтимнi  справи
трьох дорослих людей, до того ж усiх трьох при?мних йому? Адже  вiн  i  до
Олександра Вадимовича ставився добре i нiчого не мiг закинути. Той був  не
ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина -  те,
що вiн закохався в Марiю Олександрiвну! Нi, у Степана Васильовича нема  не
тiльки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честi, що кому можна
порадити?
   Iван Сергiйович уникав зустрiчей з Тетяною Петрiвною, яка  при?здила  в
Париж.
   А втiм, щодо ?вропи - так воно справдi: у найвiддаленiших точках ?вропи
таки цiкавились цими вза?минами!
   З Берна писав Саша Герцен - "Герцен-Юнiор", як його звали,  батьковi  в
Лондон, що була там Тетяна Петрiвна, розстро?на вкрай, ?? сiмейне  вогнище
руйну?ться - i причиною цьому Марiя Олександрiвна Маркович.
   Спочатку Олександр Iванович здивувався: "Листа  твого  одержав.  Однi??
обставини я  не  зрозумiв,  а  тому  прошу  тебе  розгадати  загадку:  яке
вiдношення може мати сiмейне щастя Тетяни Петрiвни до Марi?  Олександрiвни
- зробленi мною припущення дуже смiшнi. А що ти ?? не знайшов - це  нiчого
не значить, i ти повинен все ж таки ?? вiдшукати. Якщо  ?  одне  релiгiйне
почуття поваги, яке йде слiдом за схилянням перед самозреченою вiдданiстю,
то це ? шаноба до благородних талантiв. Коли ти ?? побачиш, то  скажи,  що
?? "Червоний король" - генiальний твiр. До речi, в "Колоколе" побачиш  мою
невеличку статтю на ?? захист..."
   Звичайно, вiн спочатку лише  посмiявся  з  можливих  припущень.  Нiчого
дивного, що й цей хлопець  закохався  в  Марiю  Олександрiвну.  Он  на  що
досвiдчений у цих дiлах Кавелiн, а й  той  казав:  "Рiдко  зустрiнеш  таку
щиру, поетичну, правдиву людину", - i при цьому очi в нього робилися томнi
й мрiйнi. Про Тургенева нема чого казати - вiн одверто зачарований.
   Зараз для Олександра Iвановича талант письменницi затьмарював решту,  а
решта - боже мiй! Кому не люблять кiсточки  перемити?  Вiн  поставився  до
цього жартома й писав Марi? Каспарiвнi: "Чи не  чули  ви  чого  про  Марка
Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно  люблю.  A  propos,  чи
мали ви нагоду  читати  ??  "Червоного  короля"  -  це  генiально,  хочете
надiшлю. I "Накануне" надiшлю з Татою..."
   Самiй Марi? Олександрiвнi вiн анi слiвцем, зрозумiло, не прохоплювався.
   "7 липня. 1860. Alpha Road J. John's  Wood.  Нарештi  вiд  Вас  лист  з
визначенням мiста. А то вже я починав дутися на Вас - по-перше, за те,  що
Ви наче Маццiнi, - нiколи Вас не знайдеш - то в Палермо, то в Бернi, то  в
Мадрiдi; подруге, як же Ви анi слiвця менi не сказали  про  мою  статтю  -
писану лише для того, щоб воскурити Вам фiмiам лестощiв.  За  те  надсилаю
Вам ще раз.
   Ваш червоний туз (бiльше, нiж  король  i  козирний)  -  така  витончена
чарiвнiсть, що я заочно поцiлував Вашу руку. А читали Ви Тургенева "Первая
любовь"? На мою думку, це далеко краще "Накануне". Читатиму я Вам  багато,
але мiж чотирьох очей. Менi дуже рiдко хочеться читати комусь те,  що  Вам
прочитаю.
   До I0 серпня, напевне, ми тут. В Isle of Wight я  буду  обов'язково  до
при?зду Тати.
   Прощавайте. Напишiть, будь  ласка,  чи  одержали  мого  листа.  Огарьов
кланя?ться, i обидва тиснемо руку.
   О. Герцен. А Тетяна Петрiвна де?"
   Коли Марiя читала листа Герцена, немов  зникала  вiдстань,  чувся  його
голос, його тон, уявлялось його обличчя при цьому, енергiйне, жваве,  його
iскрометнi розумнi очi, заразистий молодий смiх.
   Марiя, на жаль, вiдповiдала не дуже акуратно,  зовсiм  коротенько,  про
Тетяну Петрiвну обминала.
   Лiто було в роз'?зда-х ще частiших, нiж торiк: Соден, Швальбах,  Аахен.
Нарештi, давно бажана подорож  з  Iваном  Сергiйовичем  по  Рейну.  Тiльки
вдвох. Дуже добре, що тiльки вдвох. Треба було  вiдпочити  не  тiльки  вiд
докiрливих поглядiв Опанаса, а й вiд розпачливих закоханих очей Сашi. Так,
розпачливих. Нiде правди дiти, вiн при?здив у Швейцарiю, вiн при?здив тодi
в Париж, сказавши матерi, що ?де з  товаришами  по  Рейну.  Вiн  страждав,
тинявся за нею, i вона вже звикла до цього, але вона не  наважувалася,  ще
не наважувалася переступити поставлену самiй собi межу. Вiн  терзався,  що
вона за?здила в Аахен до хворого Макарова, що в Гейдельберзi  вона  часто,
бувала з студентами-поляками i один з них щось дуже нагадував його самого,
той завжди намагався зустрiнутись на дорозi,  набивався  виконувати  рiзнi
дрiбнi  доручення,  зiтхав,  вартував  коло  Гофманового  дому,   i   iншi
юнаки-поляки глузували з нього. Що мiг сказати на це  все  Саша?  А  зараз
вона по?хала по Рейну. Нi, вiн не ревнував, вiн вiрив, знав, що  з  iншими
вона ще дальша, нiж iз ним. Вiн терзався, що вiн не з нею. Вiн без не?  не
мiг! Усi заняття, по сутi,  були  залишенi,  запущенi,  вiн  байдужiсiнько
вигадував щось матерi, поки це вже так не в'язалося  з  правдою,  що  обом
стало непереливки, i вперше мiж матiр'ю i сином вибухла важка  сцена.  Вiн
ще не знав, що мати  всiм  пише,  щоб  вплинули  на  нього,  усiх  просить
втрутитися.
   Марiя була рада, що по?хала сама з Турген?вим - хоч трохи вiдпочити вiд
цих  заплутаних  украй  стосункiв.  Мимоволi   вона   починала   вiдчувати
вiдповiдальнiсть за Сашу! Перед Сашею! Жалiла  його  дужче,  нiж  Опанаса!
Хiба Опанас коли любив ?? так божевiльне?
   Певне, й Iван Сергiйович вiдпочивав у цiй подорожi. Принаймнi в  листах
вiн згадував, як було добре, i писав Марi?, що обов'язково, обов'язково  у
серпнi вона мусить, повинна, зобов'язана при?хати в Англiю на острiв Уайт,
де будуть Олександр Iванович з родиною, Анненков, Макаров, вiн,  Тургенев,
i  вiн  "вiк  не  простить,  якщо  вона  не  при?де".   Потiм   посипалися
листи-запрошення вiд Герцена. Вона була певна, що по?де.
   Трохи непоко?ло в листах Олександра Iвановича, що i Тетяна Петрiвна  "з
дiтьми збира?ться також". Марiя не могла  вирiшити  -  це  буде  добре  чи
погано. Але що сама по?де, в цьому була певна. Вiзьме Богдасика i по?де.
   А Опанас Васильович - як схоче. Мабуть, сидiтиме в Гейдельберзi.  Проте
як схоче.
   Дивнi у них були вза?мини, у Марi? i Опанаса Васильовича. Вони майже не
бували  тепер  удвох,  ?х  зв'язували  матерiальнi  клопоти,  турботи  про
Богдасика, але ж турбувалась i влаштовувала все вона, i  грошi  одержувала
вона, а коли не одержувала сво?часно - позичала вона.
   Нi на Уайт Опанас не збирався.
   Але в передостаннiй день усе повернулось так, що  i  вона  не  по?хала.
Iвану Сергiйовичу i Макарову виставила причину - нема грошей.
   Обидва обурювались. Адже пропонували  -  хай  лише  при?де,  бiльше  ?й
нiчого нiщо не коштуватиме. У Герцена кiлька зайвих  кiмнат  на  Вентнорi,
куди i Тургенева, i Марiю запрошував. Та й  сам  Тургенев  найняв  дачу  з
зайвими  кiмнатами.  До   чого   всiм   хотiлося,   щоб   при?хала   Марiя
Олександрiвна! Щоб  хоч  кiлька  днiв  провести  разом  у  такому  доброму
товариствi! Летiли листи, телеграми, в листах малювалися  плани  острiвця,
узбережжя, перераховувалися всiлякi спокуси - головне -  таке  товариство!
Тургенев хотiв з усiма обговорити й пiдготувати  якийсь  проект  загально?
грамотностi в Росi?.-А скiльки б читали! (I досi шкода,  що  не  по?хала!)
Невже не вистачило б на квиток? Тiльки б на  квиток!  Страшенно  чекали  й
умовляли!
   А вона не при?хала.
   У не? вистачило б грошей i без того, щоб  ?хати  на  ?хнiй  кошт!  Вона
навiть уже  повiдомила  знайомим  свою  тимчасову  адресу  в  Англi?.  Але
напередоднi вiд'?зду,  так,  напередоднi,  виникла,  нi,  вибухнула  перша
розмова мiж нею i Сашиною матiр'ю, Тетяною Петрiвною.
   Вони дивились в очi одна однiй,  кожнiй  з  них  було  незрозумiло,  що
говорить iнша, наче вони розмовляли рiзними мовами, i кожна  вважала  себе
правою.
   Хiба вона не права, мати? ?? син, ?? хлопчик,  такий  правдивий,  такий
уважний, такий ще невинний - раптом змiнився,  пустився  берега,  тому  що
вона, вона, лiтня замiжня жiнка, спокуша?  його,  дозволя?  залицятися  до
себе, незважаючи на сiм'ю, чудового дбайливого чоловiка  (як  усе  вiдразу
змiнилось!).
   - Тетяно Петрiвно, - перебила ?? Марiя, глянувши гордо i  незалежно,  -
моя  сiм'я  нiкого  не  обходить.  У  сво?  справи  я  нiкому  не  дозволю
втручатися.
   - А мiй син, його щастя - це  мене  не  обходить?  -  сплеснула  руками
Тетяна Петрiвна. - Ви самi мати. Хiба доля вашого сина вам щось  сторонн?,
його щастя?
   - Ви так глибоко переконанi, що зна?те, в чому його  щастя?  -  спитала
серйозно Марiя.
   ?й здавалось, вона-то знала напевне, в чому його щастя!
   Але ж вона вагалась, не насмiлювалась, боялась. Вона знала, яким би вiн
був неймовiрно щасливим з нею, тiльки з нею.
   Але вона сама не мала рiшучостi, смiливостi i  весь  час  мучилась,  що
через не? вiн стражда?, через не? не може нi до чого взятися, тiльки в нiй
бачить порятунок i ?диний сенс життя, а от  ?й  кажуть,  що  вона  -  його
нещастя.
   Вже не кажучи про не? саму - справдi, яке кому дiло до не?,  -  щаслива
вона чи нещаслива? Хiба вона скаржилась Тетянi Петрiвнi?
   Вона й не знала, що колись ця сама Тетяна Петрiвна аж надто жалiла ?? i
всiм доводила, як не розумi? i пригнiчу? его?стичний, прискiпливий чоловiк
таку художню натуру. На щастя, Марiя про те не знала. Але втручання  в  ??
особисте життя обурило ??. I це було помилкою Тетяни Петрiвни, яка  гадала
поговорити "душевно" як жiнка з жiнкою, але, побачивши Марiю, вона вже  не
володiла собою i вiдразу взяла  невiрний  тон,  i  Марiя  Олександрiвна  -
"при?мна, мила, чула", - якими тiльки епiтетами не нагороджувала ?? ранiше
Тетяна Петрiвна, - зараз дивилась на не? холодними,  чужими  очима,  вуста
були гордо стуленi. Боже мiй, як ?й, Марусi, зараз було насправдi  боляче,
гiрко, соромно, адже вона сама так картала себе  наодинцi,  не  знала,  що
робити, i власне - вiдкинути цю свою любов, першу справжню любов - це було
б самопожертвою!
   ?й хвилинами хотiлося обняти стару  i  говорити  як  з  матiр'ю,  може,
виплакатись на ?? плечi, але та ображала ??, в такому  невигiдному  свiтлi
виставляла i  Сашу  -  якимось  безпорадним  недоумком,  хлопчиськом  -  i
розпалювалась все дужче й дужче, i несподiвано, на такiй же  високiй  нотi
вiд докорiв переходила до жалiсливих просьб:
   - Обiцяйте, обiцяйте менi залишити мого сина! Цього вже Марiя не  могла
витримати i гордо сказала:
   - Ваш син - доросла людина. Ми самi розберемося в  наших  вза?минах,  -
вклонилася i пiшла.
   Горда i незалежна. Зовнi, звичайно.
   Дома, на щастя, нiкого не було. Вона зачинилась у  сво?й  кiмнатцi.  Що
робить жiнка при всiляких непри?мностях  перш  за  все?  Плаче.  Як  кожна
жiнка, i вона гiрко заплакала, ?й хотiлося втекти,  нiкого  не  бачити  iз
знайомих. Наче все ?? та?мне, що  було  десь  глибоко  сховане  всерединi,
вивернули на людях. Ах, добре було б опинитися зараз на Уайтi... Там  Iван
Сергiйович, вона побачить Олександра Iвановича, вiн так хоче прочитати  ?й
ненадрукованi роздiли "Былого и дум". Вона зустрiнеться з Миколою Яковичем
Макаровим, будуть жартувати, трохи дражнитимуть  одне  одного,  вона  буде
знову весела, самостiйна i щира Маруся...
   А що, як при?де Тетяна Петрiвна? Хiба вона тепер  зможе  при  нiй  бути
сама собою?
   Правда, "корчевська кузина" i досi бо?ться, хоч i  дуже  хоче  побачити
Герцена, а зараз, певне, i поплакатися на сво? материнськi бiди.
   Раптом Марiя збагнула - Тетяна Петрiвна вже "плакалася", так, так, вона
з ?шевськими, певне, говорила про не? i з iншими. Дурна, довiрлива  Марiя!
Нi, вона не по?де на Уайт.
   Опанас Васильович здивувався ?? рiшенню. Але не дуже. У не?  так  часто
мiнялися тепер рiшення!
   - Я нiкого не хочу бачити, - мовила вона. - Я хочу працювати.'Я не хочу
зараз лишатися в Гейдельберзi. Я вiзьму Богдася й по?ду до Парижа. Я  буду
там  сама,  писатиму,  бачитиму  тiльки  Тургенева,  вiн  туди   незабаром
повернеться,  i  тiльки  закiнчу  повiсть,  розплачуть  з  усiма  -  i  ми
повернемось  додому.  Тургенев  обiцяв  допомогти  влаштуватися   тобi   в
Петербурзi на якiйсь посадi. Все буде гаразд.
   Вона сама в цю хвилину вiрила, що буде так, як каже.
   Опанас Васильович навiть не розпитував, - чому до Парижа, чому не  хоче
лишатися в Гейдельберзi, припиня? лiкування в Швальбасi, не ?де  на  Уайт,
куди так хотiла по?хати. Вiн знав, що туди Герцен запрошу? i Пассекiв...
   Вiн не розпитував. Вже добре, хоч це вона йому каже.
   Вiн  лишився  в  Гейдельберзi  у  добродушного  Гофмана,  якому  кругом
завинили, а вона з Богдасем по?хала до Парижа.
   Це Герцен сказав, зда?ться, в Остенде: "Люди, котрi живуть en garni - в
мебльованих кiмнатах, - легше знiмаються з мiсця i пере?здять, нiж тi,  що
заводяться сво?ю норою".
   Якось при словi ?шевський сказав Марковичу, що Пассеки  в  Баварi?,  що
захворiв Володя. Значить, вони не по?хали теж в Англiю... Але  ж  i  не  в
Парижi... Швидше б додому. Непри?мно,  та  треба  скористатися  протекцi?ю
Тургенева, щоб влаштуватися на якусь службу.
   На Кулiша надi? тепер нема. У Каменецького самого копа непри?мностей, i
вiн бiду?, але "дома", все краще.
   Повернуться додому, все уговта?ться.
   Люди сво?м втручанням, здавалося б спiвчуттям, з найблагiшими намiрами,
але ж завжди з пiдсвiдомою цiкавiстю до сенсацiй i  взагалi  чужих  справ,
завжди прискорюють подi? i, головне, якiсь рiшучi висновки, змiни.
   Може, коли б Тетяна Петрiвна не скаржилась усiм, не бiдкалася так,  всi
цi iнтимнi подi? i не набрали б тако? ваги "перед ?вропою"?
   На Уайтi всi щиро жалiли, що  Марiя  не  при?хала.  Вона  ж  збиралась,
бажала, це було очевидно. Адже почали приходити для не? листи  -  значить,
вона давала свою адресу в Англi?. Звичайно, не "свою", а Герцена, i Герцен
вiдправляв ?? пошту, додавши черговий "Колокол"  i  iншi  сво?  видання  в
Париж Тургеневу, для передачi Марi? Олександрiвнi, - бо не був певний,  що
вона там, надто блискавично мiняла вона адреси i мiсця перебування!
   Нi, цього разу вона  порiвнюючи  надовго  затрималась  в  Парижi.  I  в
багатьох листах друзям - Анненкову, Макарову Тургенев писав про не?:  "Все
така ж мила i так само ?сть грошi".
   Справдi, на  що  вона  розтринькала  за  пiвтора  року  30000  франкiв,
обмежуючи себе в усьому, в тому ж платтi, в  стоптаних  черевиках,  сидячи
iнодi без обiдiв? Але вона лишалась такою  ж  "милою,  розумною,  щирою  i
поетичною Марi?ю Олександрiвною", i Тургеневу було не байдуже до ?? життя,
i вiн ?й часто писав з Куртавнеля, а коли при?здив до Парижа, вони  завжди
бачились, i ближчi друзi знали - вiд Тургенева  навiть  швидше  i  точнiше
можна довiдатись про Марiю Олександрiвну, нiж вiд не? само?.
   Завжди нею дуже цiкавився Олександр Iванович, i йому Тургенев писав про
не? докладно:
   "Куртавнель, 27-го вересня 1860.
   Люб'язний  Олександр  Iванович,  як  тiльки  я  одержав  твого   листа,
переданого менi, негайно вручив його Марi? Олександрiвнi, яка також хотiла
негайно вiдповiсти тобi. Менi з нею  було  не  мало  клопоту:  треба  було
вивести на свiт божий з виру фальшивих вза?мин, боргiв i так. iн., в якому
вона крутилася. Чоловiк ?? незла i чесна навiть людина, але гiрше  всякого
злочинця  сво?м  дрiбним,  дратiвливим,  самолюбним  i   незносно   важким
его?змом. Марнотратством грошей  (при  абсолютнiй  вiдсутностi  не  тiльки
комфорту, але навiть одягу) вiн нагаду? менi Бакунiна,  нiчим,  зрозумiло,
iншим, бо при  цьому  вiн  обмежений  до  убогостi.  Я  вирiшив,  щоб  зло
викорiнити, влаштувати Марiю Олександрiвну до пансiону, де вона за I75 фр.
на мiсяць ма? все готове, вiдправити чоловiка до Петербурга, де  на  нього
чека? служба, пiдготовлена Ковалевським, з'ясувати всi борги i  тим  самим
припинити ?х, а урвиголову i кепсько вихованого, але розумного  хлопчиська
- сина Марi? Олександрiвни, вiддати тут у пансiон для  вимуштрування.  Але
чоловiк, котрий досi жив грошима й боргами жiнки, не згоджу?ться  ?хати  з
Гейдельберга, не попрощавшись iз нею  й  сином  -  там,  i  от  вона  туди
поскакала на два днi, що ?й коштуватиме франкiв З00. Принаймнi вона одвезе
йому грошi на вiд'?зд i з'ясу? борги його в Гейдельберзi (себто вiзьме  ?х
на  себе).  Вiн,  головне,  заборгував  Гофману,  колишньому  московському
професору..."
   Лист був жорстокий не тiльки щодо Опанаса Васильовича. Коли б  i  Марiя
прочитала його, ?й стало б гiрко за обох. Але вона була ще переконана,  що
все робиться залюбки для не?, легко й просто.
   А зараз нiхто б, може, не повiрив, ?й  найдужче  не  хотiлося  образити
Опанаса.  Вона  сама  запевняла  себе:  вiн   по?де,   влашту?ться,   вона
працюватиме в тихому сво?му пансiонi ще бiльше, i  тiльки  розраху?ться  з
боргами, при?де з  Богдасиком.  А  Богдасика  Iван  Сергiйович  теж  добре
влаштував для навчання.
   Як вона могла вiдмовити Опанасовi i не по?хати попрощатися?
   Вона бачила - Тургенев надто зверхньо ставиться до ?? чоловiка, вiн  не
розумi? його, бо не утрудню? себе увагою й iнтересом до цього, але ж  Iван
Сергiйович так турбу?ться про не? i стiльки допомага? в усьому...
   Та на умовляння не ?хати зараз до Гейдельберга, не  уривати  вже  трохи
налагоджений-побут i роботу- вона категорично не  згодилась.  Власне,  яка
рiзниця, що до ?? боргiв додасться ще З00 франкiв? Розплатиться!
   Вона не могла, не могла зараз так образити чоловiка.

   * * *

   Дуже сумнi й важкi були цi два днi  в  Гейдельберзi.  Розмовляли  тихо,
спокiйно, обережно, так - начебто в сiм'? важкохворий, i щоб не  турбувати
його виявом сво?х почуттiв, говорять лише про суто дiловi  справи.  Маруся
записала цiлу низку доручень - куди вiднести нову повiсть "Три долi", новi
оповiдання, де належить одержати грошi, кому скiльки  вiддати,  скiльки  з
них ?й надiслати, скiльки собi залишити. Записала навiть, кого обов'язково
в Петербурзi привiтати, обов'язково знайти Писар?вих - Митину матiр, чула,
зараз вона там. Радила Опанасовi, де краще пiдшукати квартиру.
   - На весну ми повернемось, не сумуй! - казала Марiя впевнено.
   Опанас Васильович бiльше мовчав. Вiн уже сам не мiг  далi  жиги  на  ??
утриманнi, без сво?? роботи i, власне, без сiм'?. Вона нервувалася  дужче.
Навiть ?? заспокоював:
   - Не хвилюйся, все там влаштую, i ви при?дете. Слухай, Богдасику, мами,
пиши менi.
   Але, поглядаючи на сина, вiн стримувався, щоб не заплакати.  Не  зумiв,
не зумiв вiн збудувати сiм'ю. Що вiн може й дорiкнути? Може,  коли  б  сам
був iнший, дiловитiший, умiлiший, усе було б i iнакше. Хоч би швидше минав
цей час розлуки, щоб вони  повернулися,  а  вiн  зустрiв  би  ?х  батьком,
господарем в теплому гнiздi. А любов? Не треба про це думати. Вона ж  його
дружина, мати його сина, i хiба вона не звикла до нього?
   Вiн захотiв сфотографуватися з Богдасиком. Власне, i з нею  хотiв,  але
вона не любила фотографуватися. "Не хочу на  прощання.  От  повернемось  -
тодi!" Вона вiрила, що повернеться.
   - Я проведу тебе до Франкфурта, - заявила  вона.  ?й  всiляко  хотiлося
пом'якшити його вiд'?зд, зробити його теплiшим.
   Сумно повiдомила ?шевського про вiд'?зд Опанаса Васильовича.
   Чужi дiла,  а  ?шевському  також  болiло.  Професор  зрадiв,  що  Марiя
Олександрiвна ?де проводжати чоловiка.
   - А як же ви самi повернетесь? Вiн уявив, як ?й буде тяжко...
   - Зна?те що, я теж по?ду з вами, якщо нiчого не ма?те проти.
   - Авжеж нi, я вам вдячна буду! - щиро мовила Марiя.
   Дiзнавшись про це, вирiшила ?хати з ними i Сонечка Рутцен.
   Опанасовi  Васильовичу  це  було  при?мно.  Вiн  вiрив-дружина  й   син
лишаються на кiлька  мiсяцiв,  вона  недорого  влаштувалася  в  паризькому
пансiонi. Богдасик вчиться, вони перебудуть, поки вiн все пiдготу?.  I  як
не байдуже було до людей - що скажуть, як подивляться, - зараз i через  це
було при?мно, що ?дуть його проводжати. I  здавалось:  з  ним  знову  його
добра, уважна Маруся, яка  так  дбайливо  зiбрала  речi,  про  всi  справи
нагадала i сидiла, поклавши голову на його плече.
   Давно не була вона такою нiжною i близькою, i наче ?й розлука  була  ще
важчою, нiж йому.
   Богдась лишився ночувати у Гофманiв, бо вона хотiла посадити чоловiка в
берлiнський по?зд, а тодi вже вертатись.
   Усi говорили про незначнi речi, турбувались про квиток, по?зд, вагон.
   Осiннiм похмурим ранком, о шостiй годинi, вiдходив по?зд на Берлiн.
   Марiя зайшла з чоловiком у вагон. Обнялися.
   - Прости мене, Марi?чко, - поцiлував ?й руку, голову.
   - Пиши, ми писатимемо про все. Ми при?демо навеснi. Не турбуйся за нас,
все гаразд буде, - i раптом усмiхнулась тою далекою довiрливою усмiшкою. -
Як повернемось - одразу по?демо в Чернiгiв, Немирiв, Ки?в - скрiзь! Обiйми
наймiцнiше батька Тараса, i Дорошенка, як  побачиш,  i  всiх,  всiх  наших
друзiв! Скажи, всiх я пам'ятаю, усiх люблю мо?х "паничiв", як i ранiше,  i
всiм мо? книжки даруй, тi, що тепереньки вийдуть.
   Уже дзвонив дзвоник.
   - Марi? Олександрiвно! Ви до Берлiна ?дете? - кричав  з  перону  Степан
Васильович ?шевський.
   - Марусю! Зараз по?зд рушить! - перелякалась Сонечка.
   Марiя  стрибнула  з  схiдцiв  вагона.  От  передавала  вiтання  друзям,
Укра?нi, i наче вся вона, батькiвщина, на якусь мить з'явилась перед  нею,
не конкретна якась картина, а вiдчуття рiдного, безмежно рiдного... Опанас
висунувся у вiкно, востанн? подивитись на Марусю.
   Коли б знав, що справдi востанн?...
   Потiм сiв. У купе нiкого не було. Сльози котилися з очей. Швидше  минай
цей час!




   ЧАСТИНА ДРУГА


   1

   А "?вропа" i далi цiкавилась  життям  Марка  Вовчка.  Тургенева  одразу
прикро вразили рядки в одному з листiв Олександра Iвановича з Лондона:  "А
Марiя Олександрiвна дуже блудству? з маленьким Пассеком - мати в  розпачi.
Наче всi ми не виннi перед царем i не грiшнi перед богом.  Вiн  по?хав  за
нею в Париж".
   "Маленький Пассек" - Олександр Вадимович, справдi, при?хав у  Париж,  -
але ж чи мало знайомих при?здить до Парижа?!
   Марiя Олександрiвна жила в пансiонi, який порекомендував  ?й  вiн  сам,
Iван Сергiйович, як завжди, багато працювала,  щодня  бачилась  iз  ним  i
тепер до того ж допомагала йому з  проектом  -  переписувала,  вичитувала.
Тургенев  сам  цим  проектом  "Товариства  для  поширення  грамотностi   й
початкового навчання" був серйозно захоплений. Вiн  вважав,  що  поруч  iз
звiльненням вiд  рабства-крiпацтва  повинно  йти  визволення  i  з  iншого
рабства - неуцтва, темряви, i за це мають  узятися  все  суспiльство,  всi
люди, у яких  лише  ?  бажання  i  стремлiння.  Вiн  вважав,  що  в  цьому
"Товариствi" вiзьмуть гарячу участь росiйськi жiнки всiх класiв.
   Нема  чого  й  казати,  з  яким  запалом  взялася  до  цi??,  поки   що
органiзацiйно? роботи, Марiя.
   Iнколи вона заходила до Тургенева i  з  Олександром  Вадимовичем,  i  з
професором ?шевським, який теж при?хав до Парижа, i обидва вони  справляли
на Тургенева  дуже  при?мне  враження  -  звичайно,  рiзне.  З  ?шевським,
освiченим професором, просто було цiкаво розмовляти, але  ж  i  "маленький
Пассек" був вихований симпатичний молодий чоловiк.
   Iван Сергiйович переконливо вiдповiв Герцену:
   "Я можу тобi поручитися, Марiя Олександрiвна Маркович зовсiм не  Цiрцея
i не дума? спокушати юного Пассека. Чи закоханий вiн у  не?,  цього  я  не
знаю, але вона аж нiяк не заслугову? бути предметом материнського  розпачу
i т. iн. Очевидно, мiсто Гейдельберг вiдзнача?ться створенням плiток,  про
мене там говорять, що я тримаю у себе силомiць крiпачку-коханку i що  панi
Бiчер-Стоу прилюдно менi в цьому дорiкала, а я ?? вилаяв. Теж  eine  chоne
Gegend (Чудова мiсцевiсть (нiм.)_".
   Та  хоч  Герцен  смiявся,  читаючи  це,  незабаром  вiн  написав  знову
Тургеневу: "...Далi (свято  мiж  нами)  -  любов  мусить  бути  platonisch
(Платонiчна (нiм.)_, це ми зна?мо. Але М. О. жила разом i ?здила з молодим
чоловiком i все aristotelisch (За_ Аристотелем_ (нiм.)_, я  знаю  напевно.
Та й це ?? анi на йоту не зменшу? - тiльки навiщо це все так  привселюдно.
Невже ти дума?ш, що я повiрив би ламентацiям матерi? Пишу це я одному тобi
- тому що менi смiшно, що ти на практицi i сьогоднi не такий психолог,  як
у "Накануне".
   Але далi Герцен питав: "Де ж тепер живе Марiя Олександрiвна? Чи  читала
вона статтю про не? Боголюбова -  задовга,  але  хороша?  Чия  стаття  про
смерть Павла, яку вона менi надiслала? Дуже хороша -  вона  надрукована  у
Збiрнику".
   Цi рядки пом'якшили враження вiд попереднiх, безапеляцiйних щодо Марi?,
Тургеневу стало ?? шкода. Справдi, вiн немов вiдповiдав за не?. Вiн бачив,
у Парижi вона трохи заспоко?лась.  Може,  дiйсно  ?м  треба  трохи  пожити
нарiзно - ?й i чоловiковi. Таки добре, що вона  осiла  в  Парижi,  але  як
недобре, що саме зараз починають снувати плiтки навколо  не?.  Йому  треба
попередити, застерегти ??, вона ж може з ним говорити одверто!  I  того  ж
вечора вони говорили зовсiм одверто. Iван Сергiйович не спитав ??  нiчого.
Як вiн зi сво?ю делiкатнiстю мiг би ?? розпитувати? Та  тiльки  завiв  вiн
розмову про Олександра Вадимовича,  спитав,  чи  йому  сподобалась  лекцiя
Лабуле, як вона пiдвела голову, - вони сидiли перед камiном, вiн у крiслi,
вона на низенькому пуфi, скiльки тут велося розмов!  I,  глянувши  в  очi,
зрозумiла, що не про те дума? Iван Сергiйович, i зараз  Лабуле  його  мало
цiкавить.
   - Ви теж були на лекцi??
   - Була! - I, трохи помовчавши, сказала сумно i спокiйно:
   - Я нiчого тут не можу  поробити,  Iване  Сергiйовичу.  Вiн  мене  дуже
любить. Олександр Вадимович. Вiн не просто  закоханий,  вiн  мене  любить.
Певне, люди плетуть уже бозна-що. Менi байдуже. В мене  нiчого  з  ним  не
було.
   I Iван Сергiйович повiрив цьому. Власне, що йому? I що б змiнилося? Але
вiн радiв, що вiн розумiв бiльше, нiж Олександр Iванович.
   А Марiя навiть без дратування, а якось здивовано вела далi:
   - Чого це люди вигадують завжди бiльше, нiж ?, про iнших?
   Ще вранцi й не встала, а вже про  тебе  говорять.  Сама  не  зна?ш,  що
робити, а люди вже виносять присуд. Так, ми ?здили вдвох. Але ж i з вами я
?здила? Хiба це щось доводить? Нi, людям нема чого робити, коли  починають
цiкавитися життям iнших.
   - Це не так, - лагiдно мовив  Iван  Сергiйович,  -  Олександр  Iванович
любить i поважа? вас...
   - I я його! Невже вiн говорить про це? - спалахнула Марiя. - Боже  мiй,
господи, та звiдки ж усi так достеменно знають те, чого й нема?
   - Хiба ви не зна?те людей? Коли чита?ш вашi твори, дума?ш, що ви  добре
розбира?тесь! А до нього долинули чутки, i вiн  турбу?ться  про  вас,  бо,
може, комусь  дiйсно  здаються  неймовiрними  вашi  стосунки  пiсля  ваших
спiльних подорожей. Але ж зна?те,  -  вiн  по-дружньому  засмiявся,  -  це
виходить, що  ви  берете  на  себе  всi  невигоди  певного  становища,  не
одержуючи нiяких вигiд, це ще дурнiше. Але я знаю, так трапля?ться.
   Вона теж засмiялась, i Iван Сергiйович зрадiв, що вона заспоко?лась. ?й
таки  нелегко  жити.  Як  кожнiй  самостiйнiй  жiнцi.  Про  чоловiка   вiд
заздростi,  вiд  злостi   можуть   наговорити   хтознащо,   але   найменше
торкатимуться його iнтимного життя. А коли йдеться про жiнку - це головний
матерiал для плiток, i за кожну провину - кийком у спину.
   - Ви ж не сердитесь на мене? - спитав Iван Сергiйович.
   - Боже мiй, господи! Що ви! Я дякую, що ви менi сказали i що  Олександр
Iванович питав - значить, турбу?ться про мене по-справжньому!
   Адже саме з Олександром Iвановичем вона так одверто говорила  про  сво?
подружн? життя, про свiй шлюб з Опанасом Васильовичем. Зрозумiло, що  вiн,
дещо почувши, турбу?ться про не?.
   Одверто кажучи, цi?ю "iнтрижкою", як вiн називав,  Герцен  лише  злегка
цiкавився, не надаючи цьому великого значення, адже "маленький Пассек" для
нього не був якоюсь цiкавою, значною особою!
   Проте образ Марi? для  нього  трохи  змiнився  -  невже  ця  самостiйна
талановита жiнка могла захопитися таким хлопчиком?
   Тетяни Петрiвни вiн зовсiм не  виправдував.  Його  "корчевська  кузина"
зараз багатьох намагалася вплутати в сво? сiмейнi справи i так  бiдкалася,
що Герцен на ?? прохання напоумити хлопця, поговорити хоча  б  листовно  з
ним, писав ?й:
   "Тiтонько-племiннице. Я готовий назвати вас бабуся-онучка, через що  ви
худнете i в нудьгу впада?те i т. iн. Велика справа сво?часно вiдпускати на
волю дiтей, рабiв i все, що  в  неволi.  Я  батькiвську  несамовитiсть  не
приймаю за чесноти. Сидiти й гадати, що дитина в ожеледь упаде,  а  дитинi
двадцять п'ять рокiв,  -  адже  це  безглуздя.  Залиште  поки  на  волю  -
переказиться, краще буде. Якщо ж (по всьому видно, слабкий характер) нi  -
ви нiчим не допоможете... Отже, залиште  цю  справу,  не  втручайтесь,  не
давайте багато грошей, а скiльки треба".
   Читаючи цi рядки i втираючи сльози, Тетяна  Петрiвна  раптом  подумала:
"На якi ж вiн там грошi живе? У нього ж зовсiм було трохи. Треба  послати.
Не вистачало ще, щоб вiн позичав або, не дай боже, брав у "Марчихи".
   "Зна?те, що вам треба утнути? Залиште ви вашого Вертера  з  укра?нською
Шарлоттою - сiдайте самi на шлюпку - побувайте в Лондонi,  ви  побачите  -
все пiде як по маслу, i старовину згада?м i нове забудемо..."
   Марiя все-таки постала перед ним з  яко?сь  невигiдно?  сторони.  Чому?
Адже сам вiн бачив, що щастя в ?? шлюбi нема?
   Вiн не бачив Сашi, вiн поза очi склав свою  думку  про  нього,  i  хоча
пiдсмiювався з матерi, якийсь слiд вiд ?? ламентацiй лишився. Правда,  вiн
обурився вкрай, коли дiзнався про на?внi й дурнi  плани  та  мрi?  давньо?
подруги - одружити Сашу з його Татою!
   Що з цими бабами поробиш?
   Вiн сердився i на Марiю, i  на  Тетяну  Петрiвну,  i  саме  в  цей  час
надiйшов лист вiд Iвана Сергiйовича. Ну, що це йому стукнуло в голову  про
все, що вiн, Олександр Iванович, писав, розповiсти Маркович? Хай уже жiнки
полюбляють такi справи, мало що вiн  може  написати  друговi,  як  чоловiк
чоловiковi? Адже вiн не циркуляр писав! Олександр Iванович одразу вiдповiв
"доганою" Тургеневу.
   Справдi, таки "?вропа" була зайнята сердечними справами Марi?!
   "Догана" застала Iвана Сергiйовича за листом Герцену. Вiн писав його  у
спокiйному, навiть  веселому  гуморi,  що  останнiм  часом  не  так  часто
траплялось.
   "Писано листа вiд Iвана Тургенева до Олександра Герцена, а про що, тому
йдуть пункти:.."
   "Пункти" повiдомляли про рiзних  авторiв,  про  рiзнi  книги,  про  якi
запитував Олександр Iванович, про колективну пенсiю для  одного  хлопчика,
позашлюбного сина спiльного знайомого, хоч не близького. Той нагло  помер,
лишивши хлопчика сиротою, без будь-якого забезпечення.
   Iван Сергiйович  одразу  уявив  цю  маленьку  безпомiчну  i  безпорадну
iстоту, вiдчув  якусь  вiдповiдальнiсть  за  дитячу  душу  й  почав  серед
знайомих  збирати  посильну  допомогу,  а  на  докори  друзiв,  чого   вiн
втруча?ться, вiн вiдповiдав жартома, що в ?вропi тепер лише двi безкориснi
людини - Гарiбальдi й вiн. Усе було в спокiйному, ледь жартiвливому тонi.
   I саме в цей час прийшов лист вiд Герцена з "доганою".
   А  що  ж,  звичайно,  Iван  Сергiйович  одверто  розповiв   усе   Марi?
Олександрiвнi i: "Ось як це все трапилось. Ти зна?ш, що я  перебуваю  щодо
Марi? Олександрiвни в становищi дядi або дядька i  розмовляю  з  нею  дуже
одверто..."
   Саме на правах дядi або дядька. Вони  бачаться  майже,  та  нi,  просто
щодня. Хоча б кiлька хвилин. А крiм того, вона  обов'язково  приходить  до
нього в його "визначений" день -  четвер  -  на  обiд.  Вона  приходить  з
професором ?шевським i цим Пассеком.
   Часто з ними приходить i Олександр Порфирович Бородiн. Вони разом  дуже
при?мно  й  цiкаво  проводять  час,  бувають  на  музичних   зiбраннях   у
Трубецьких. Але найкраще, коли вечорами вона заходить одна i сидить в його
кабiнетику. Вiн уже давно пере?хав з готелю у невеличку квартирку  i  живе
"сiмейно" з Полiнькою, яка вже закiнчила пансiон,  i  з  ??  гувернанткою,
розумною, тактовною старенькою англiйкою miss Iннiс.
   Сiм'я - поняття вiдносне,  але  все  ж  таки  якась  подiбнiсть  сiм'?.
Полiнька щиро всмiха?ться, коли приходить Марiя Олександрiвна, i  вза?мини
у них простi й  легкi...  Зовсiм  не  те,  що  в  Куртавнелi...  I  нiяких
ревнощiв. Правда, при чому тут ревнощi? Полiнька вже давно зрозумiла,  що,
на жаль, нiяка iнша жiнка не може  стати  поряд  з  ненависною  ?й  madame
Viardot.
   ...Але  ж  чому,  чому,  проте,  iнколи  хочеться,  щоб   вона,   Марiя
Олександрiвна, була тут коло нього, от  саме  хочеться  -  "мати  ??  коло
себе", як сам вiн визначив, - щоб вiн вiдчував ?? присутнiсть,  говорив  з
нею, читав ?? твори, доброзичливо, але безпощадно,  без  найменшо?  знижки
критикував, як, примiром, "Червонного короля", а вона б  дивилась,  широко
вiдкривши сво? чудеснi яснi великi очi.
   Iнколи вона так близько коло нього.  Iнколи  напiвжартома,  прощаючись,
вiн пригорта? ?? до себе i хоче поцiлувати в  "уста  сахарные",  але  вона
завжди з ласкавою усмiшкою, похитуючи головою, уника? цього, тiльки  мiцно
тисне руку, та iнколи пригорта?ться до плеча. Справдi - дядько, та й годi.
Ну, що ж, вiн звик сидiти на кра?чку чужого  гнiзда,  а  тут  була  тiльки
"amitiйe amoureuse" (Закохана дружба_ (франц.)_, меланхолiйна, без  палких
бажань, сподiвань на щось бiльше, але тепла, щира, яка трошки  зiгрiва?  i
яку не хотiлось губити. А цей юнак? Iван Сергiйович писав далi: "Я  цiлком
переконаний, iцо мiж нею i Пассеком нема нiчого рiшуче - i це  переконання
базу?ться саме на тих психологiчних даних, про якi  ти  згаду?ш:  але  les
apparences (Зовнiшня пристойнiсть_ (франц.)_ - справдi проти не?. А тому я
й став ?й доводити, що  брати  на  себе  невигоди  певного  становища,  не
отримуючи його вигод, - значить, робити дурницi, i в  пiдтвердження  того,
що це говориться не тiльки одними дурисвiтами, навiв  твiй  авторитет,  бо
знаю, що вона тебе поважа? i любить. Я не вважав за потрiбне  обумовлювати
й вимагати вiд не? та?мниць, я забув зважити на ?? на?внiсть i добродушшя.
Бiди, проте, в усьому цьому нiяко? нема; вона так само вдячна тобi,  як  i
менi, за дружню пересторогу, а тому приборкай свiй гнiв. Листа твого я  ?й
доставив - а живе вона rue de Clichy ? I9 chez m-me Borion (_Вул. Клiшi, ?
19 у панi Борiон)_. В не? цими днями син трохи не помер вiд крупу, i  вона
дуже перелякалася..."
   Треба буде зайти до не?. Адже останнiй тиждень вона не  приходила.  Всi
вони, ?? друзi, перелякались.
   Слава богу, це вже позаду.

   * * *

   Слава богу, це вже позаду. Господи,  що  можна  зробити  проти  наглого
випадку, стихiйно? бiди, хвороби?
   Здавалось, усе бiльш-менш налагоджувалося.
   Головне, вона працювала як несамовита, i вдень i вночi. Нiщо й нiхто не
заважав. Бачила тiльки  тих,  кого  хотiла  бачити,  i  це  було  коротким
перепочинком у роботi, ?й хотiлося швидше закiнчити  "Лихого  чоловiка"  i
взятися за "Трьох сестер" - зовсiм новий задум майорiв у головi, ?й  зараз
хотiлося написати про нових людей, якi жадають нового  життя,  дiяльностi,
вза?мин. Такою народжувалася третя, молодша сестра, але легше було  уявити
старших, ?хнiх провiнцiйних родичiв,  провiнцiйний  старий  побут.  Образи
тiльки майорiли, тiльки манили.
   Пансiон, який пiдшукав ?й Iван Сергiйович, був скромний, затишний. "Ваш
жiночий монастир" - називав його Степан Васильович ?шевський. Навiть його,
такого статечного, сiмейного  серйозного  savant  (Вчений_  (франц.)_,  як
одразу прозвали його сусiдки, господиня нiзащо  не  захотiла  приймати  на
квартиру. У не? було непохитне правило - у свiй пансiон вона приймала лише
жiнок. Юлiю Петрiвну ?шевську викликали до дiтей у Росiю, до того  ж  вона
була вагiтна, на останнiх мiсяцях. Непоко?лась вона дуже, як чоловiк  буде
без не? в Парижi, куди вiн  обов'язково  мусив  по?хати,  i  доручила  вже
близькiй тепер подрузi - Марусi - пiклуватися i дивитись за ним. Маруся це
виконувала сумлiнно. ?шевський писав дружинi: "Я з нею часто бачусь  i  ще
дужче полюбив ??. Працю? вона  силу-силенну,  надiслала  вже  три  повiстi
укра?нськi". - Це був безстороннiй, неупереджений свiдок ?? працi.
   - Коли б менi чотири руки, щоб усе написати швидше! - казала вона, i це
йому, завжди заглибленому в свою працю, подобалось у нiй найдужче.
   Богдасика той же Iван Сергiйович влаштував також у  пансiон,  звичайно,
iнший - для навчання i "вимуштрування".
   Богдась вирiс. Що ж, уже другий рiк у мандрах, за кордоном, i це ж  той
вiк,  коли  дiти,  особливо   хлопчики,   зовнi   витягуються,   набувають
специфiчних  школярських  звичок,   а   внутрiшньо   -   перестають   бути
безтурботними дiтьми. Це вже учнi - хлопцi  i  дiвчатка,  якi  намагаються
виглядати дорослiшими, нiж насправдi, триматися самостiйнiше. Богдась  був
не трохи, а таки досить свавiльним. Пансiон, звичайно, взяв  у  шори,  але
хлопчик був дуже здiбний, добре вчився, товаришi його полюбили  -  вiн  аж
нiяк  не  вiдчував  себе  пригнiченим  або  нещасним   через   пансiонську
дисциплiну! Як завжди, йому було весело i все цiкаво: i те, що  на  уроках
розповiдають, i тi витiвки, що вигадують хлопцi у вiльний час, i всюди вiн
у перших лавах, а iнколи й просто першим. З радiстю бiг додому -  побачить
маму! З радiстю повертався до пансiону - побачить дружкiв! Життя  його  не
обтяжувало. Вiд розлуки з батьком вiн не страждав. Вiн був певний,  що  це
ненадовго. Мама йому пояснила, що татовi  треба  по?хати  влаштуватися  на
роботу, приготувати все до  ?хнього  повернення,  а  йому  краще  поки  що
лишитися з мамою тут,  у  Парижi.  Про  що  може  бути  мова?  Для  нього,
звичайно, краще лишитися з  мамою!  Там  тато  вiддав  би  його  тимчасово
якимось родичам або в гiмназiю, добре ще,  як  у  ту,  де  учителю?  любий
дядько Дорошенко, а якщо навiть в iншому мiстi? У Петербурзi або  в  Орлi?
Нi, про що там говорити! I, головне, як би вiн лишив маму саму? Та  нiзащо
в свiтi! Тепер вiн уже майже дорослий i розумi?  дуже  багато.  Коли  мама
пише - вiн нiколи з нею не розмовля?, вiн  зна?,  що  то  значить,  i  вiн
пиша?ться нею перед усiма дiвчиськами в тому пансiонi,  де  вона  живе,  i
перед хлопчаками в тому пансiонi, де вiн учиться, i хлопцi знають, що мама
у нього особлива уже тим, що вони - Богдан i мама - друзi, i  тому  зовсiм
не соромно ?? слухатись, як взагалi батькiв.
   Коли у мами болить голова i вона сидить  за  столом,  обмотавши  голову
рушником або великою хусткою, а iнколи навiть лежить, -  вiн  ходить  тодi
навшпиньках i робить на тих дiвчисьок, якi дуже  люблять  з  ним  гратися,
люте обличчя, просто "звiряче", як вiн сам дума?, наказуючи не галасувати,
i, ?й же богу, вони його бояться i слухають!
   Часто, коли мама пише татовi листа, вiн теж сiда? iз щирим бажанням про
все-все написати: де були, що бачили, коли викликали на уроках i що писали
на диктантi. Але вiн не може писати так швидко i дрiбно, як мама,  i  тому
частiше обмежу?ться лише початком - зверненням i питанням, як пожива?, - i
заспокою? себе i маму, що вона ж однаково  написала  про  все.  Вiн  любив
пiдписуватися в листах: "Твiй син Богдась Маркович". А якось переплутав  i
пiдписав: "Твiй син Богдась Маркововчок". Мама засмiялась, але сказала, що
це не вiрно i треба всю сторiнку переписати.
   - А менi так дужче подоба?ться, - з жалем мовив Богдась.
   - Ти менi так пiдписуватимеш, -  заспоко?ла  його  мама.  З  мамою,  як
завжди, про все можна було домовитись.
   Сьогоднi була субота  i  вiн  повертався  додому  особливо  радiсний  i
веселий. У ранцi вiн нiс двi хорошi оцiнки - мама буде задоволена.  Завтра
недiля, вона обiцяла по?хати з ним в Jardin des plantes  (Ботанiчний  сад_
(франц.)_, де не тiльки рослини, а й звiрi.  А  якщо  буде  холодно,  вони
зможуть пiти в цирк або в театр. Щось та обов'язково буде! I  раптом  мама
знайде в якiйсь шухлядцi чи в  гаманцi  грошi,  якi  не  прихованi  нi  за
пансiон, нi в крамничку, взагалi нi на якi нуднi речi, а от просто  знайде
грошi - i вони зайдуть до кафе, i вона вiзьме йому чашку шоколаду  i  його
любимi тiстечка, але вiн вiдмовиться, коли вона й  сама  не  питиме  i  не
з'?сть теж тiстечко!
   А сьогоднi увечерi, хай уже так i буде, вiн трошки змалиться i  погуля?
з дiвчатками.
   Мама була дуже рада його оцiнкам.
   - Ти, мабуть, бiг, - сказала вона; пригладжуючи його чубчик, - ач  який
червоний, а надворi вiтер. Я зараз мушу пiти  в  Лувр.  Степан  Васильович
скаржився, що там холодно, а вiн же там сидить щодня по  кiлька  годин.  Я
хочу вiднести йому теплу сорочку, яку купила.
   - Вiн там i одягне? - зацiкавився Богдась.
   - А що ж? Вийде в чоловiчу кiмнату й одягне.
   - А ти не пiдеш дивитися картини? - трохи ревниво спитав Богдась.
   - Сьогоднi - нi. Я ж недавно там ходила з Степаном Васильовичем. Ти  не
встигнеш занудьгувати без мене!
   - Я гратимусь з дiвчатками з третього поверху.  I  я  завжди  сумую  за
тобою, коли тебе нема, але занудьгувати не  встигаю,  -  розсудливо  мовив
Богдась.
   Марiя потрiпала його чубчик, який  щойно  пригладжувала,  поцiлувала  в
кiнчик носа й пiшла. Вона ж  обiцяла  Юлi  турбуватися  про  ??  чоловiка,
замрiяного savant. Тiльки подумати, цими днями вiн невдало кинув сiрник  i
в нього на вулицi загорiлося пальто! Вiн навiть не помiтив  цього,  тiльки
за кiлька хвилин подумав, чого це на вулицi так чадно? Перехожi перелякано
його зупинили, i вiн тодi почав гасити на собi пальто  водою  з  рiвчачка.
Хлопчаки, веселi паризькi гамени, з захватом i задоволеними вигуками  йому
допомагали! Богдась заздрив, що його там не було...
   Коли мама пiшла, Богдась постукав у дверi на третьому поверсi. Там жила
молода, красива французька дама. Ну, не така красива, як мама, але  все  ж
таки досить гарна,  як  малюють  у  журналах.  Це  в  не?  була  дiвчинка,
ровесниця Богдася, теж гарненька i теж  завжди  дуже  чепурно  вдягнена  i
схожа на картинку з дитячо? книжки, ?й Богдась дуже подобався, i вона сама
перша прийшла познайомитися-. Вони бiгали вдвох у садок коло дому, i maman
дiвчинки просила Богдасеву маму вiдпускати до них Богдася.
   Богдась, звичайно, волiв би гратися  з  хлопцями,  але  що  ж,  коли  в
?хньому будинку не було хлопцiв його вiку,  або  надто  малi,  або  зовсiм
дорослi, i, правду кажучи, дiвчинка також подобалась Богдасевi,  дарма  що
була трошки задавачка. Та Богдасевi пальця в рот не клади, вiн iз не? пиху
швидко збивав, особливо розповiдями про хлопчачi витiвки  в  пансiонi.  До
них iнколи при?днувалась дiвчинка-англiйка,  з  четвертого  поверху.  Вона
була  нiчого  собi   дiвчинка,   не   задавачка   й   миролюбна,   але   з
Лулу-француженкою було веселiше. Лулу любила попустувати,  як  i  Богдась,
тiльки чомусь так траплялось, що вона завжди виходила суха з  води,  а  за
все вiдповiдав Богдась. Але вiн ?й це полицарськи прощав.
   Так i мама вчила, що завжди краще взяти провину на себе, а не пiдводити
iнших, i нiколи в життi козаки-запорожцi не  виказували  сво?х  товаришiв.
Богдась був певний, що кол-ись Лулу оцiнить його геройську поведiнку.
   Дiти вдвох побiгли в садочок, але чомусь незабаром Богдась  вiдчув,  що
йому не хочеться бiгати i в ротi гiрко, i вiн якось глухо кашлянув -  наче
в дiжку.
   - Ти кашля?ш, як пес гавка?, - засмiялась Лулу.
   Йому раптом здалася ця бiганина з м'ячем зовсiм нудною.
   - Я пiду додому. У мене ? справи, - сказав вiн Лулу.
   - Ну, от ще, - закопилила губи дiвчинка, - ти ж сам покликав мене i  ще
ранiше казав, що в суботу будеш вiльний!
   - Казав ранiше, а тепер обставини змiнились,  -  по-дорослому  вiдповiв
вiн i поволi потупав у свою кiмнатку.
   По дорозi  вiн  зустрiв  сусiдок  по  table  d'hote,  двох  молоденьких
панночок американок, завжди бадьорих, зайнятих, заклопотаних.
   - Comment зa va, Bogdass? (Як справи,  Богдасю?_  (франц.)_  -  спитали
вони в один голос з нефранцузьким акцентом.
   - Merci bien! (Дуже дякую!_ (франц.)_ -  вiдповiв  чемно  Богдась,  але
навiть не усмiхнувся, як завжди. У нього страшенно розболiлась голова.
   Вiн сяде, посидить тихенько в крiслi, i поки прийде мама, все минеться.
   Йому було дуже важко  привiтатися  з  приязною  немолодою  панночкою  з
Португалi? - пишною, великою, з вусами, як у чоловiка, i з величезними  не
сережками, а цiлими обручками у вухах. На цих обручках навiть замки  були,
i цi замки цiкавили Богдася.
   Незважаючи на те, що вона вся була велика,як гора,  i  з  вусами,  вона
дуже подобалась Богдасевi, бо любила розповiдати  про  сво?  мандрiвки  по
свiтах i дуже весело смiялась, i якось, коли, крiм них, нiкого не  було  в
?дальнi, Богдась дуже чемно попросив подивитись ближче обручки у вухах,  i
вона навiть дозволила помацати замочки. Вiн потiм так само чемно подякував
i навiть шаркнув нiжкою, як робили найбiльш вихованi зразковi школярi  без
нагадування старших.
   Взагалi в цьому пансiонi, де жила  мама,  були  люди  з  усього  свiту,
здебiльшого приязнi i до нього, й до мами, i мама, коли виходила в спiльну
вiтальню, охоче розмовляла з усiма.
   Богдасевi спочатку було дивно - з рiзних кра?н, а всi  немов  схожi,  i
розмови у  них  про  роботу,  книги,  паризькi  театральнi  новини,  як  у
звичайнiсiньких собi людей... от тiльки португалка з  сво?ми  обручками...
Але ж вона подобалась Богдасевi найдужче за всiх.
   Взагалi, як придивитися - так усi люди однаковi. Може, трошки по-iншому
гралися хлопцi в Гейдельберзi, i в Лозаннi, i тут, у Парижi, але  ж  майже
однаковi iгри i в м'яч, i в розбiйникiв. Вiн швидко  знайомився  з  усiма,
аби трошечки розумiти мову, а порозумiтися можна! Вiн майже так само, як i
мама, вiльно розмовляв  по-французьки,  особливо  з  хлопцями,  яким  було
байдуже до помилок, а в Гейдельберзi вiн белькотiв по-нiмецьки.
   Але ж так само, як i мама, вiн найдужче любить рiдну, укра?нську. Як це
Полiнька Тургенева така вже доросла, а зовсiм, ну зовсiм забула рiдну свою
росiйську? Хiба можна забути? Нiколи вiн у життi не забуде, де  б  вiн  не
?здив! Вiн раптом уявив, що вiн уже повернувся  "додому",  у  немирiвський
будиночок, його стрiча? дядько Дорошенко -  i  не  впiзна?  його!  А  вiн,
Богдась,   розмовля?   з   ним   i   по-французьки,   i   по-нiмецьки,   i
по-португальськи! А дядько Дорошенко  дума?,  що  воно  за  молодик  такий
при?хав, з яких таких земель? I раптом Богдась почина? спiвати пiсню,  яку
навчив спiвати любий Дорошенко:
   Он, на горi та й женцi жнуть...
   I тодi дядько Дорошенко пiзна? його i кида?ться обiймати! Ой, як добре!
   Богдась справдi хотiв заспiвати тихенько. Вiн сам собi сидiв у крiслi в
?хнiй кiмнатi, й чекав маму, i про все це  думав,  i  хотiв  заспiвати,  i
раптом почув, що у нього не людський голос, а якийсь собачий хрип.
   - Богдасику, що з тобою?
   Над ним стояла мама, перелякано дивилась на нього, мацала чоло, щоки.
   - Лягай, швидше лягай, у тебе пiдвищена температура.
   Вона взяла його на руки i вiднесла в лiжко. Потiм усе туманилося  перед
очима i в головi. Вiн тiльки весь час бачив переляканi  маминi  очi,  вони
здавались йому неймовiрно великими, та ще чув незрозумiле слово - "круп".
   Вiн бачив - заходив Олександр Вадимович, "мсь? Пассек", як iнколи чемно
казав  Богдась,  i  мама  його  кудись  посилала,  заходила  товста  добра
португалка, у  дверi  просувалась  голова  господарки  пансiону  в  бiлому
чепчику з широким рюшем.
   Здавалося, що Олександр Вадимович весь час прибiга? i зника?, вiн  щось
приносить, когось приводить... Так, приводить  лiкарiв,  бо  тi  починають
його, Богдася, мучити, щось наказувати, а у Богдася нема сили  анi  сiсти,
анi рота роззявити, навiть заплакати. Приходив savant  ?шевський,  майнуло
обличчя Iвана Сергiйовича, i Богдасевi  захотiлося,  щоб  вiн  знову  став
"добрим велетнем" i сiв коло нього, але мама замахала на Iвана Сергiйовича
руками i чомусь не пустила, кажучи: "У вас Полiнька, у вас Полiнька!"
   Мама весь час сидiла коло нього, i не роздягалась, i не  лягала  спати,
навiть коли ставало зовсiм темно i надходила нiч. Певне, була нiч, бо було
зовсiм тихо, i було  б  моторошно,  якби  вiн  не  тримав  маму  за  руку.
Зда?ться, в кутку на стiльцi сидiв Олександр  Вадимович  i  не  хотiв  iти
звiдси, хоча мама казала, щоб вiн iшов. Богдась, навпаки, хотiв,  щоб  вiн
лишався. До нього долiтали слова - "круп може задавити", i вiн боявся,  що
прийде якийсь  "круп"  i  почне  його  давити,  тому,  певне,  i  мама  не
вiдходила, але все ж таки безпечнiше, коли i чоловiк  у  хатi.  Вiн  хотiв
сказати про це мамi, та не мiг вимовити слiвця - тiльки сипiв.
   Вiн загубив вiдчуття часу, не помiчав, чи  день,  чи  нiч.  Вiн  марив,
приходив до тями, знову поринав у забуття. У нього був дуже  важкий  стан,
але ж сам вiн цього не знав. Лише iнколи верзлося щось страшне, марилося i
вiн хотiв закричати, та йому тiльки здавалось, що вiн кричить, а насправдi
вiн сипiв i задихався. Мама вливала в рот щось гаряче, йому ставало  трохи
легше, навiть добре - мама  весь  час  була  коло  нього  i  вiн  засинав,
тримаючи ?? за руку.
   Особливо важкi були два першi днi, а найстрашнiший -  третiй  -  криза.
Уже не казали "круп", а казали - "криза".
   У кiмнатi розмовляли пошепки. Йому здалося, що мама плаче.  Ранiше  вiн
нiколи не бачив, щоб мама плакала. Йому  стало  ??  страшенно  жаль,  йому
здалося, хтось ?? скривдив, ?? треба втiшити, i вiн прошепотiв:
   - Мамо...
   - Богдасику, серце мо?,  любий  мiй  хлопчику!  Вiн  прийшов  до  тями.
Богдасику, скажи, скажи щось! - майже закричала Марiя. - Слухайте, вiн уже
пiзнав мене!
   Богдась хотiв засмiятися - якi дурницi! - вiн би не впiзнав  мами!  Але
вiн тiльки шепотiв "мамо", i то йому здавалося, що вiн смi?ться; вони обо?
плакали...
   До них пiдiйшли лiкар i Олександр Вадимович,  i,  зда?ться,  португалка
була тут, взагалi, здавалося, багато народу. I вже всi всмiхалися i давали
якiсь краплi мамi. Вiн не спав, не марив i все розумiв. Лiкар  сказав,  що
вiн молодець, i сказав, що прийде завтра вранцi, а щоб Олександр Вадимович
принiс мамi вечерю. I вони лишились удвох. Мама голубила його й шепотiла:
   - Нiколи, нiколи з тобою не розлучимося, мiй найдорожчий, мiй хлопчику!
   Вiн  це  знав  i  так,  i  поблажливо  ?й  всмiхався,  -  вiн  уже  мiг
всмiхнутися, - i гладив ?? волосся.
   Повернуло на одужання. Невдовзi якось з Олександром Вадимовичем прийшов
?шевський.
   Вiн подивився на маму й похитав головою.
   - Марi? Олександрiвно, отепер ви вже повиннi хоч на  годинку  вийти  на
повiтря. Погляньте на себе в дзеркало, на що ви перевелися.
   - Нi, нi, я не можу  лишити  Богдасика.  А  в  дзеркало  я  й  не  хочу
дивитись! Уявляю, яка я красуня, якщо вже й ви жаха?тесь!
   - Але ж ви самi звалитесь! Вам треба перепочити.
   - Марi? Олександрiвно, - благально мовив Пассек. - Пiдiть  iз  Степаном
Васильовичем прогуляйтесь трохи, а я посиджу з Богдасем.
   ?? нарештi умовили,  i  вони  лишились  удвох  -  Богдась  i  Олександр
Вадимович.
   Хоча Богдась майже безпомилково вiдчував, до кого як ставиться мама,  i
його ставлення теж залежало вiд цього, - щодо  Олександра  Вадимовича  вiн
був непевний, тут вiн не мiг збагнути.
   То йому здавалось, що Олександр Вадимович просто бо?ться мами -  дивно!
Мама дуже добра й уважна до всiх... Та на якесь його прохання пiти  кудись
вона раптом вiдповiда? категорично i навiть рiзко: "Нi".
   Богдась  зна?,  тодi  вже  мама  нiколи  не  поступиться,  i  Олександр
Вадимович, дарма що дорослий, дивиться жалiсливо, як дитина.  То  навпаки,
вони так захопляться розмовою, до того ж стиха, майже пошепки, що  Богдась
трохи почина? ревнувати, як нiколи не ревну? до ?шевського  або  до  Iвана
Сергiйовича. Вони всi були маминi друзi, хоча до  кожного  вона  ставилась
по-рiзному, так як i Богдась, i от тiльки зовсiм невизначене  ставлення  у
нього  було  до  Олександра  Вадимовича.  Той  нiколи  не  цiкавився  його
справами, не робив нiяких зауважень i цим, звичайно,  не  завдавав  нiяких
прикрощiв, бо вiдомо, до чого усi дорослi люблять втручатися в те,  що  ?х
не обходить! Але ж нiчого особливо при?много  вiд  нього  також  не  було.
Потiм все ж таки Богдась примiтив - мсь? Пассек далеко жвавiше розмовля? з
мамою, коли Богдася нема? з ними, а коли Богдась  заходить,  розмова  наче
урива?ться, i взагалi при iнших Олександр Вадимович бiльше мовчить.
   Зараз, коли вони лишились удвох, Богдась помiтив, що  той  дивиться  на
нього з якоюсь цiкавiстю i... Богдась не мiг визначити, а хтось  стороннiй
сказав би - "з нiжнiстю".
   Вiн пiдсiв до лiжка й несподiвано запитав:
   - Хочеш, ми погра?мо в шашки?
   Богдась був задоволений, що йому, як дорослому, запропонували не  якусь
там дитячу розвагу, а шашки, i навiть  не  спитавши,  чи  вмi?  вiн.  Вiн,
звичайно, вмiв.
   Грали обидва серйозно, Олександр Вадимович радiв, коли сам вигравав,  i
взагалi поводився, як з рiвним,  а  не  з  малюком.  Через  кiлька  партiй
Богдась одверто признався, що дуже хотiв би грати в шахи, так як Олександр
Вадимович гра? з Степаном Васильовичем, йому дуже подобаються рiзнi ходи i
коли кажуть "шах" i "мат", але не подоба?ться, що так  довго  думають  над
кожним ходом.
   - Я тебе навчу,  -  сказав  Пассек,  -  можливо,  ти  так  довго  й  не
думатимеш.
   Нi, виявля?ться, вiн досить при?мна людина. Мама була явно  задоволена,
коли застала обох чоловiкiв за чоловiчою грою.
   Але чому у мсь?  Пассека  (так  бiльше  подобалось  Богдасевi!)  одразу
змiнився вираз очей? Вiн дивився так, начебто чекав, що мама знову негайно
пошле його в аптеку  або  за  лiкарем,  i  вiн  зiрветься  i  побiжить  не
заперечуючи.

   * * *

   Богдасева хвороба зв'язала ще мiцнiше  друзiв  -  Марiю  Олександрiвну,
?шевського i Пассека. А невдовзi  сталася  ще  одна,  вже  радiсна  подiя:
одержали телеграму - Юлiя Петрiвна благополучно народила сина!
   - Мiй хрещеник! Юленька казала, що я буду хрещеною матiр'ю, хоч заочно,
а запише мене! - радiла Марiя. - Просто заздрiсне дивитись на вас, Степане
Васильовичу, до чого ся?те!
   ?шевський справдi сидiв з сяючим i якимось здивованим виглядом.
   - Звичайно, ви - хрещена мати i наша кума! - благодушно ствердив вiн.
   - Я мушу замовити йому черевички! - гарячилася  Марiя.  -  Нiде,  як  у
Парижi, не шиють так взуття.
   - Воно видно, - iронiчно мовив ?шевський, глянувши на ?? старi,  певне,
ще петербурзькi черевики.
   - Ну, що ви  дивитесь!  -  засмiялась  Марiя.  -  От  надсилаю  "Лихого
чоловiка",  одержу  гонорар,  одягнуся  у  Ворта,   черевики   замовлю   у
найкращого, найдорожчого шевця...
   - I в того ж самого замовите i нашому Петрику? - так  вирiшили  назвати
хлопчика. Поки вийде ваша "Основа" i вам надiшлють з не? гонорарiй, Петрик
уже виросте i йому необхiдно буде замовляти взуття у найкращого паризького
шевця, - добродушно пiдсмiювався ?шевський.
   - Бодай вам з такою мовою! "Основа"  от-от  вийде.  Але  ж  врештi  для
Петрика я спроможуся й без не? замовити, а крiм того, и вже почала в'язати
з гарусу!
   - I це теж будуть паризькi,  бо  в  Парижi  зв'язанi,  -  вставив  Саша
Пассек.
   - Вигадали таке! Ще черевички хрещенику в'язати. У вас просто  руки  на
всi штуки, - замахав руками ?шевський. - I так хвилини вiльно?  не  ма?те,
силомiць вас вiд столу вiдтяга?ш.
   - Ну, на це знайдеться! Це i спочинок, i робота. В'яжеш i дума?ш  собi.
Тепер я замрiюсь i уявляю, який-то мiй хрещеник, який у нього характер, що
з нього вийде. От вашу  дочку  старшу,  Сашеньку,  я  уявляю  наполегливою
дiвчинкою, з самостiйним характером. Я люблю слухати  Юленьку,  коли  вона
про дiтей розповiда?.
   "Коли людям цiкаво про малих чужих дiтей слухати, то  вже  дiйсно  щирi
душi й щирi  друзi,  -  подумав  ?шевський,  -  хоч  i  вигаду?  вона,  як
письменниця!" - I вiн сам починав турбуватися про Марiю,  як  про  близьку
людину, i писав сво?й Юлi:
   "Марiю Олександрiвну я бачу часто.  Вона  в  дуже  нехорошому  станi  i
моральному, i фiзичному, тому що часто хворi?.  Як  вистача?  у  не?  сили
працювати, я просто не розумiю. А  вона  працю?  що  ?  сили,  бере  уроки
англiйсько? й iталiйсько? мов, силу-силенну чита? i пише. Днями  закiнчила
чарiвну повiсть "Лихой человек", яку надiслала в "Русский вестник". На мою
думку, це чи не найкраще з усього, що написала. По-укра?нськи написано вже
п'ять оповiдань i вже надiсланi в новий  укра?нський  журнал  "Основу".  Я
дуже непокоюсь, що вона докона? себе, i не раз намагався серйозно i  прямо
говорити з нею. Неможливо протягти довго, коли спиш по двi години на добу,
i обiда?ш iнколи раз на дватри днi, i до того ж надрива?ш себе  працею.  А
втiм, з нею не справишся. Я дуже задоволений, що  знайшов  тут  Тургенева,
прекрасного добродiя, i котрого я ранiше мало знав з цi?? людсько?, а не з
лiтературно? сторони. У нього обiдаю я раз на тиждень, звичайно,  разом  з
Марi?ю Олександрiвною, i в цей день засиджу?мося годин до дванадцяти. Якби
не було тут цих двох людей, я загинув би вiд нудьги в Парижi".
   Що ж, savant як savant. Сорбонна.  Лувр.  Версаль.  Дво?-тро?  близьких
знайомих. Блиск, гомiн, вир життя  Парижа  його  не  обходили.  Тому  було
сумно, коли наблизився на  чужинi  Новий  рiк.  Але  несподiвано  люб'язне
запрошення пiднесло настрiй.
   "Як-то ви зустрiнете Новий рiк? - питав вiн у листi дружину.  -  Я  йду
стрiчати його  (наш,  а  не  закордонний)  до  Тургенева  разом  з  Марi?ю
Олександрiвною, Бородiним, Пассеком i тiльки. Напрошувалися, було, й iншi,
i це трохи не розстро?лось, але Тургенев надумав сказати, що вiн може бути
вдома лише об одинадцятiй вечора, i таким чином справа уладналась..."
   Як птахам на чужинi, хотiлося збитись докупи.  Кожен  згадував  рiздво,
Новий рiк удома, i було трохи сумно i тому особливо при?мно,  що  стрiнуть
Новий рiк "по-сiмейному", в тiсному колi.
   Але до Нового року ще було рiздво!
   Наприкiнцi листопада Марiя одержала маленьку записочку вiд Герцена:
   "Надсилаю вам - Ви гада?те "Колокол"? От i нi. Одне слово не приказка -
надсилаю Вам Ольгу  з  вiзитом  i  з  цим  листом.  Що  Ви  робите,  Марi?
Олександрiвно? Яке уперте мовчання. Я  серйозно  рекомендую  Вам  -  m-lle
Meysenbug i, користуючись цi?ю вiрною нагодою,  тисну  Вам  руку.  Огарьов
кланя?ться. Будьте здоровi".
   Олександр Iванович написав i Тургеневу про при?зд дочки Ольги.
   "...За Ольгу - дякую. Вона ?де з Meysenbug, яку я  серйозно  рекомендую
Мар. Ол. Спочатку вони зупиняться у однi?? знайомо?,  а  потiм  шукатимуть
квартиру, - я ?м даю твою адресу, - а ти попроси твою дочку ?? прийняти  i
приголубити... Кланяйся Map. Ол. Навiщо ж  це  Богдан  був  у  крупi?  Ну,
минуло, так i говорити нема чого".
   Герцену було важко вiдпускати Ольгу, молодшу дочку,  але...  але  вдома
Наталя Олексi?вна  створювала  неможливу  атмосферу  для  його  дiтей,  не
злюбила норовливо?, дуже гарненько?, жваво? Ольги, яку Мейзенбуг, навпаки,
обожнювала, як власну дочку, i цим також немало шкодила ?? вихованню.
   Олександр Iванович усе бачив, розумiв i нiчого не  мiг  поробити  з  не
менш норовливими i упертими "виховательками".
   Все ж таки любов Мейзенбуг перемогла. Вiн вiдпустив Ольгу з Мейзенбуг у
Париж. Мейзенбуг i Оля були щасливi -любов була  вза?мна!  А  у  нього  на
серцi щемiло. Ольга виростала поза росiйським впливом.  I  хоч  писав  вiн
наче жартома, вiн насправдi жадав i  сподiвався,  що  добрi  душi,  рiднi,
руськi, приголублять його дочку.
   Як  вiн  хотiв  виростити,  виховати   сво?х   дiтей   люблячими   свою
батькiвщину, рiдну мову,  рiдний  народ,  спадко?мцями  його  багатства  -
роботи! Не виходило це аж нiяк!
   Ще писав Герцен, що  до  Парижа  ?де  його  знайома  росiйська  пара  -
Агрен?ви. Вiн - тенор, вступа? до паризько? iталiйсько? опери - добре було
б його звести з madame Viardot, а вона - дуже гарна жiнка, пише англiйськi
вiршi, якi, правда, Герцену не подобаються, але ще переклада?  англiйською
мовою Марка Вовчка - це вже добре!
   "Зведiть ?х, це буде корисно для пропаганди росiйсько? лiтератури i для
розвитку художницького такту в Агрен?во?..."
   "Хай там що завгодно плещуть про Марка  Вовчка,  -  подумав  вiн,  -  а
письменниця вона - дай боже!"



   2

   "Якi ж бо вони славнi створiннячка, усi цi дiтки",  -  подумала  Марiя,
обводячи поглядом усiх за столом.
   Дiти були рiзного вiку - вiд чотирьох до сiмнадцяти.
   Сiмнадцятирiчна Полiнетт - дочка  Тургенева  -  сидить  на  хазяйському
мiсцi й порядку?, ?й  непомiтно  допомагають  батько  й  гувернантка  miss
Innis. Особливо батько - вiн пiдказу? стиха, що кому запропонувати, i сам,
помiтивши, що кому подоба?ться, з задоволенням пiдклада? ще й ще.
   Навпроти них сидять маленький  чотирирiчний  Поль  Вiардо  i  такий  же
дорослий  П'?р  Тургенев  -  молодший  син  славетного   вигнанця   Миколи
Тургенева, а обабiч - десятирiчна Опенька  Герцен  i  шестирiчна  Марiанна
Вiардо, а на другiй сторонi - ровесники: Клодi Вiардо i Богдась Маркович.
   Ще за столом Марiя  Олександрiвна,  m-lle  Мейзенбуг,  i  коло  Поля  -
гувернантка дiтей Вiардо. Але, не змовляючись, дорослi намагаються аж нiяк
не заважати дiтям, не роблять ?м зауважень i застережень анi  вголос,  анi
пошепки, не заводять сво?х дорослих розмов, а Iван  Сергiйович  розповiда?
цiлком серйозно рiзнi смiшнi iсторi?. "Дорослi" усi сво?. Господиня столу,
хоча вже не дитина, але ж майже дiвчинка, i всi дiти почувають себе  легко
й вiльно, особливо ста? весело, коли пiсля закуски ?м наливають по чарочцi
легкого винця. Тiльки в чарочку Поля - шипучо? водички.
   Усi дуже наряднi. Богдасевi так личить його вишита укра?нська  сорочка,
з яко? вiн, правда, трохи вирiс.
   "Треба буде вишити нову, - занотову? собi в думках Марiя, - я ж цю ще в
Немировi на вирiст вишивала й шила".
   I вона, i хлопчик люблять цю сорочечку, i вiн ?? одяга? лише у визначнi
днi.
   Дiти з насолодою уминають смачнi пирiжки, а коли вже подають  десерт  -
торт i фрукти, - можна подумати, що вони  нiколи  такого  не  ?ли,  навiть
дiвчатка Вiардо, - такий вирвався зойк захоплення! Гувернантка все ж  таки
хотiла спинити Клодi, але Iван  Сергiйович  очима  ??  зупинив.  Йому  так
при?мно, що дiти тримаються невимушене, за столом царю? щебетання i  смiх,
i найдужче цьому сприя? Богдась! А вiд нього не вiдста?  улюблениця  Iвана
Сергiйовича - Клодi.
   Iнколи Марiя ловить швидкий ревнивий погляд Полiночки. Взагалi  дiвчина
в якомусь нерiвному настро?. То вона вiд усього  серця  привiтно  пригоща?
малечу, особливо Оленьку Герцен i Богдася, розпиту? Оленьку про Лондон,  i
Iван Сергiйович радi?, що його дочка така гостинна, мила. То раптом  немов
якась хмарка набiга? на ?? темнi, майже чорнi очi, -  певне,  материнськi,
обличчям вона схожа на батька, - i вона немов не зна?, що ?й робити  далi.
Це тодi, коли Клодi i Марiанна поводяться запанiбрата з ?? батьком, i  вiн
так явно задоволений з цього. Але вона вмить перемага? себе й знову жарту?
з малечею.
   Нi, нi, "дитячий обiд", рiздвяний обiд,  дуже  вдався!  А  по  обiдi  -
концерт. Спочатку заграла веселий екосез сама юна господиня, щоб гостi  не
соромилися виступати, а потiм  були  вже  виступи  всiх  гостей.  Клодi  i
Марiанна  одягли  в  кiмнатi  Полiнетт  iспанськi  хустки  i  вистрибнули,
клацаючи кастань?тами, - ефект був надзвичайний! Ольга  не  готувалась  до
виступiв, але пошепотiлась iз Мальвiдою Мейзенбуг i продекламувала  якийсь
англiйський вiрш. Треба було й Богдасевi виступити. Вiн мiг що завгодно  -
i протанцювати, i вiрш сказати,  i  проспiвати.  Вiн  трохи  помiркував  i
сказав статечно:
   - Я краще заспiваю! Мамо, ти менi загра?ш!
   I хоч  нiхто  з  дiтей  не  зрозумiв  слiв,  усiм  подобалось,  як  вiн
проспiвав, притоптуючи каблучками:
   I шумить, i гуде,
   Дрiбен дощик iде!
   Марi? було при?мно вiд того, як  вiн  виступив  i  як  вiльно  з  усiма
белькоче по-французьки.
   А потiм танцювали всi разом, усi дуже розвеселилися,  i  коли  грали  в
фанти, Iвану  Сергiйовичу  випало  бути  ведмедем.  I  вiн  справдi  полiз
накарачках i рикав по-ведмежому! А Клодi закричала, що вона хоче  по?здити
верхи на ведмедi, як у цирку, i Iван Сергiйович посадив ?? на  спину,  але
тодi закричала й Марiанна. Iван Сергiйович сказав, що вiн усiх-усiх  дiтей
по черзi поката? на сво?й спинi. I справдi, катав i Клодi, i  Марiанну,  i
Ольгу, й Богдася.  Богдась  так  здорово  вигукував  при  цьому,  що  Поль
злякався i не хотiв сiдати.
   Полiна бiгала й смiялась, вона, звичайно, не злазила на  спину  батька,
але вона удавала дресирувальника.
   I тут у розпалi веселощiв розкрилися дверi i  в  них  з'явилась  madame
Вiардо. Що таке? Тургенев навкарачки  лазить  по  килиму,  дiти  верещать,
трохи не перекидаються, а "виховательки"  спокiйнiсiнько  сидять  собi  на
канапi  i  розважаються  балачками!  На  хвилинку  збентеження.  Тургенев,
захекавшись, пiдводиться з пiдлоги, у нього майже щасливе лице, вiн  цiлу?
у madame Viardot обидвi руки i дивиться так, немов запрошу? взяти участь у
цих  дитячих  бездумних  розвагах.  Але  вона  сiда?  осторонь  у  крiсло,
привiтавшись з усiма легким поклоном. Дiвчатка на не? не звертають  уваги,
Полiнетт спалаху? i робить чемний реверанс.
   Вона вже давно не любить ??, цю мадам Вiардо, яка, на ?? думку,  робить
усе, щоб вiддалити батька вiд не?...
   Ця Вiардо зауважувала кожну  дрiбницю,  вiдзначала  кожен  ??  невдалий
крок, необмiркований вчинок, навiть найменшу помилку в мовi, в нерiднiй ?й
мовi, задля яко? вона зовсiм начисто забула рiдну,  -  так  хотiв  батько,
великий росiйський письменник, але ж бажання батька було для не?  законом!
Мадам все, що траплялося невдалим, немов занотовувала  в  якийсь  штрафний
зошит i потiм усе, все, кожну дрiбницю злорадно доводила до вiдома батька,
- i батько не захищав перед нею свою дочку,  а  навпаки,  виправдувався  i
почував себе винним. Через це Полiночка нiколи не почувала  себе  добре  в
ма?тку Вiардо -  в  Куртавнелi  -  i  не  тримала  себе  вiльно  навiть  з
дiвчатками, якi наче мали бiльше прав на ??, ?? батька!
   А ?й хотiлося одного в життi, до болю, до розпачу, щоб ?? любив батько,
який стiльки зробив i робив для не?, але ?й хочеться, щоб вiн любив ?? хоч
трохи бiльше, нiж Клодi й Марiанну, нiж саму мадам  Вiардо...  Вона  давно
зна?, що це неможливо...
   Але зараз, коли мадам  так  скептично,  вiдчужено  з'явилась  на  ?хнiй
затишнiй простiй вечiрцi, ?й,  Полiнi,  хочеться  довести  всiм  присутнiм
(вона зна?: всiм не треба, треба ?й, madame, довести), що вона, вона  його
дочка, для не? це свято,  це  росiйське  рiздво,  святковий  обiд,  гостi,
розваги, вона примушу? себе знову засмiятися, поглядом просить miss  Iннiс
сiсти за рояль, хапа? за руку веселого хлопчика Богдася i  почина?  з  ним
кумедно танцювати. От кому справдi весело, от хто радi? вiд щирого серця i
подарункам, i всьому святковому гомону, i нiчого не прихову?, i нiчого  не
уда?. I йому цiлком байдужiсiнько, якби вiн навiть  знав,  що  ця  дама  з
тонкими губами i наче виряченими  сердитими  очима  -  мати  двох  славних
дiвчаток Клодi й Марiанни, - потiм казатиме про нього i сво?му чоловiковi,
й доброму Iвану Сергiйовичу:
   - Яка невихована дитина!
   А Iван Сергiйович, цiлуючи ?? тонкi, сухi пальцi, добродушно мовитиме:
   - Що ви! Тепер, коли вiн вчиться  у  пансiонi,  вiн  просто  зразковий,
порiвнюючи з тим, яким був.
   Марiя,  побачивши,  що  Богдась  танцю?  з  Полiною,  привiтно  кивнула
дiвчинцi, i Полiнi стало легше на серцi. Полiна вiд  природи  соромлива  i
позбавлена будь-яко? екстравагантностi, аж нiяк не може поводити себе так,
як пещенi й любимi всiма Клодi та Марiанна. ?й захотiлося, -  але  ж  хiба
вона насмiлилась би! - кинутись на  шию  Марi?  Олександрiвнi  або  навiть
просто пригорнутися зараз до не?.
   Розчервонiлi й захеканi, вдвох  з  Богдасем  зупиняються  коло  не?,  i
Богдасева мати з тою ж дружньою ясною  усмiшкою  обiйма?  ?х  обох,  потiм
пригладжу? русяве густе волосся Полiни, i дiвчинка бо?ться, що вона  зараз
заплаче. Непомiтно для iнших i дивлячись не на Полiну, а на свого Богдася,
Марiя пригорта? ?? до себе, а сама пита? сина:
   - Весело, Богдасику? А може, додому вже час?
   - Нi, нi, що ти, мамо! -  бурно  протесту?  Богдась.  -  Ми  ще  будемо
танцювати. Правда, Полiнетт? - зверта?ться вiн до дiвчинки по-французьки.
   - Звичайно, ще рано, - просто ляка?ться дiвчинка,  стиска?  руку  Марi?
Олександрiвни i тихо дода?: - Мадам Вiардо,  коли  хоче,  хай  ?де,  а  ви
лишайтесь, обов'язково лишайтесь! Ми ще  всi-всi  танцюватимемо  разом:  i
тато, i ви, i всi-всi. Адже у нас весело, правда? -  I  на  хвилинку  вона
вiрить, що справдi всiм весело на ?? святi. - Я дуже  хочу,  щоб  ви  були
найдовше вiд усiх!
   - Нi, нi, я не пiду, коли ти не хочеш. А зараз бiжи з  Богдасиком  -  i
берiть Оленьку, ?? тато хотiв, щоб ?й було добре у вас.
   - О, звичайно! - радiсно вигуку? Полiна i, схопивши за руку  Богдасика,
бiжить до Оленьки Герцен.
   Марiя стрiча?ться поглядом з Iваном Сергiйовичем. У його  очах  мелька?
смуток. Але тiльки якусь мить. Miss  Innis  гра?  бравурний  ланнерiвський
вальс.
   - Mesdames! Mesdemoiseles! Messieurs! Crand rond! (Дами,  мсь?,  велике
коло!_ (франц.) _кричить Iван Сергiйович. - Всi за руки!
   Вiн хапа? однi?ю рукою мадам Вiардо, другою Клодi - вони  найближче  до
нього. Марiя Олександрiвна пiдхоплю? Оленьку i Полiну, Полiна  -  Богдася,
той - Марiанну, маленького П'?ра Тургенева - далi  побiгли  гувернантка  з
Полем i навiть серйозна,  солiдна,  але  сентиментальна  i  добра.Мальвiда
Мейзенбуг, i всi закрутились в танку!
   Здавалося, всiм дуже, дуже весело!
   Може, на хвилину й Iван Сергiйович уявив, що це велика його родина,  що
це з'?халась рiдня на рiздво в його рiдне власне гнiздо.
   Але вiн тримав за руку не рiдну дружину. Ця жiнка, яка була  для  нього
дивом, чаром, зводила милостиво спуститися  до  нього,  вона  при?хала  за
сво?ми дочками, вона по?де  додому,  до  свого  чоловiка,  куди  милостиво
пускають i його. Вiн знову глянув на Марусю, вiн був ?й  вдячний  сьогоднi
за "маленьку" Полiну, адже вiн усе бачить i помiча?.
   Коли всi розходяться, вiн тисне Марi? руку й нагаду?:
   - Наш Новий рiк ми стрiча?мо разом, так?
   - Звичайно, Iване Сергiйовичу, дорогий! - Марiя з нiжнiстю i вiдданiстю
дивиться йому в очi.

   * * *

   Невже знову рiк минув?
   Ще рiк на чужинi. Тiльки сказати - рiк. Од льоду до льоду... А  в  роцi
дванадцять мiсяцiв, а в мiсяцi, в кожному мiсяцi скiльки днiв!  I  кожного
ранку сподiва?шся на щасливий день. Хiба щоранку  не  гада?ш,  що  зробиш,
кого побачиш, кого зустрiнеш, ?й здавалось - вона  огляда?  цей  рiк,  усi
мiсяцi, усi днi - невже те все  пережите  умiстилося  в  один  рiк?  Знову
вiдчуття було в не?: далеко бiльше прожито за цей час, бо мерехтiли в очах
рiзнi мiста, рiзнi люди; завжди поспiшала , писала, i все  здавалося  -  у
дорозi. От закiнчу цей твiр - тодi зупинюсь, у всьому  зупинюсь,  подумаю,
вирiшу. Писала Опанасовi дружнi хорошi листи - про Богдасика, про  роботу.
У кожнiм листi про грошi.
   Закiнчувала один твiр, а iнколи ще й не  закiнчивши,  починала  другий,
поспiшала, i нiколи було зупинитись, щоб отямитись, вирiшити,  як  же  ?й,
власне, жити далi?
   I день збiгав по  дню,  i  паризька  метушня  така  була  вiдповiдна  i
настрою, i роботi. Вона втягалася у цей темп, ?й подобалось, що тут  можеш
жити й iншим, крiм найближчих, до тебе дiла нема. ??  не  пригнiчували  ця
метушня, рух,  гомiн,  багатолюднiсть  на  вулицях.  А  от  ?шевського  це
пригнiчувало. Професор лише радiв з одного, що в усiй  цiй  багатолюдностi
вiн, власне, сам на сам з сво?ю роботою, а стрiча?ться з такими  при?мними
й милими  людьми,  як  Марiя  Олександрiвна,  Iван  Сергiйович,  Олександр
Порфирович Бородiн та Олександр Вадимович Пассек.
   Вони разом збирались стрiти "наш" Новий рiк у Iвана Сергiйовича, радiли
цьому. I господар радiв.
   Нелегкий у Iвана Сергiйовича  був  цей  рiк  -  анi  в  роботi,  анi  в
Куртавнелi.
   Робота над новою повiстю спочатку посувалась мляво. Вiн чекав, що от-от
спалахне та iскра, вiд яко? все, що вже зародилося i наче готове в головi,
повинно загорiтися.
   Вiн iнколи навiть думав, що надто трудне завдання вiн собi дав,  певне,
йому вiдпущено сили не на такi значнi справи. Вiн мiг так щиро думати!
   Але - вiн сам ще того не усвiдомлював - iскра вже  спалахнула,  вiн  не
мiг уже вiдiйти вiд того життя, що виливалось на паперi, вiд тих людей, на
яких давно завiв "формуляри", а особливо вiд того нового, незвичайного, ще
незрозумiлого й навiть чужого йому по  духу,  -  настановами,  поведiнкою,
думками, - молодого чоловiка, вiд iменi якого вiн навiть вiв щоденник! Так
прагнув жити його життям!
   Попри все вiн знав: вiн мусить, повинен написати цей роман,  вкласти  в
нього всi сво? думки, сумнiви, вiру й  турботи,  а  тодi,  здавалося,  уже
кiнець, тодi вiн уже вiдiйде вiд лiтератури.
   Скiльки разiв вiн уже так думав! На щастя, цього не траплялось.
   Iван Сергiйович жадав  розiбратися  в  новому  молодому  поколiннi,  i,
певне, нi в якому його творi  художня  правда  не  перемагала  так  власнi
настанови i переконання, бо iнакше як мiг з'явитися Базаров?
   Письменнику заважала думка, що вiн у Парижi, ця столиця  свiту,  як  не
дивно, була йому огидна. Iвану Сергiйовичу  здавалось,  що  саме  паризьке
повiтря, "гнусне", як вiн казав, дi? жахливо на його уяву. Вiн ще  не  був
тодi близьким з тими французькими  письменниками,  з  якими  так  зiйшовся
пiзнiше.
   Тургенев  одержував  листи  вiд  друзiв  -   росiйських   письменникiв,
лiтераторiв  Полонського,  Фета,  Анненкова,  на  нього  вiяло  росiйською
здоровою осiнню, полюванням - що за нiкчемне полювання у Францi?! Вiн наче
чув човгання чобiт старости  з  Спаського,  i  навiть  запах  його  сiряка
здавався йому також здоровим, чесним... Але вiн не  мiг  зараз  по?хати  з
Парижа.
   Вiн переконував себе й приятелiв, що Полiнька не повинна повертатися до
Росi?. Нiколи. Вона виросла француженкою, вона вийде замiж за  француза  i
лишиться   тут   назавжди,   звичайною   повноправною   людиною,   а    не
"незаконнонародженою".
   "Що на не?  чека?  там?  Фальшиве  становище  в  суспiльствi,  фальшиве
становище з  матiр'ю",  -  так  доводив  вiн  усiм.  Вiн  дав  ?й  освiту,
забезпечив майбутн?.  Тепер  влаштував  подiбнiсть  родини  -  жив  "сво?м
домком": вiн, дочка, розумна, освiчена i, головне, тактовна старенька miss
Iннiс, яка полюбила Полiнетт i дуже поважа? його.
   Але спiльного у нього з  самою  Полiнькою  дуже  мало.  Може,  вiн  сам
винний, що вона не любить анi поезi?, анi природи, анi  полювання...  Вона
пиша?ться ним, та якi далекi ?й його твори, всi тi проблеми,  що  постають
на ?хнiх сторiнках перед росiйською молоддю!
   ...У не? таке хороше, одверте обличчя,  такi  щирi  очi...  Зовнi  вона
далеко бiльше росiйська мила дiвчина, нiж француженка. Але внутрiшньо - аж
нiяк не схожа на улюблених геро?нь  його  романiв.  У  нiй  нема  польоту,
пориву, шукання iстини, жадання дiяльностi. Вiн винний у цьому?
   Вiн  певний  -  Полiнька  буде  хорошою  дружиною,  зразковою  матiр'ю,
практично розумною взагалi.
   Але що поробиш - Клодi вiн любить бiльше! Просто любить!
   Добре  вже,  що  з  дочкою  тепер  нема  сперечань,  вза?мини  рiвнiшi,
спокiйнiшi... Може, тому, що, йому здавалось,  серце  його  вже  завмерло?
Тепер  йому  здавалось,  що  минуле  вiдiйшло  вiд  нього.  Минуле  -   це
Куртавнель. Але вiн вiдчував  себе  так,  немов  у  нього  вже  нiчого  не
лишилось особистого. Що ж, жити було можливо. Новий роман. Дочка. I десь у
глибинi думка: "А що, як знову все повернеться там, у Куртавнелi, i  знову
тимчасово?" Це було б надто важко!
   На щастя, зараз, на кiнець грудня, вiн вiдчув уже захват, ту гарячку  в
роботi, яка перемагала все, все! Йому хотiлося  швидше  закiнчити,  швидше
по?хати до Росi?, повезти новий твiр!
   Хазяйським пильним оком  Iван  Сергiйович  оглянув  стiл  у  невеличкiй
?дальнi i тут почув дзвоник i голоси, метушню в  передпоко?.  Вiн  радiсно
побiг зустрiчати, добре, що вiн усiм iншим знайомим вiдмовив,  майже  втiк
вiд усiх. Так i  ?.  Марiя  Олександрiвна  з  сво?ми  вiрними  лицарями  -
професором ?шевським та Олександром Вадимовичем. Весела i  збуджена,  вона
низько, поселянськи вклонилась i заспiвала:
   Щедрик, ведрик!
   Дайте вареник,
   Грудочку кашки,
   Кiльце ковбаски!
   I раптом, вийнявши з сумочки жменю  дрiбних  цукерок,  сипнула  ними  в
Iвана Сергiйовича:
   - На щастя, на здоров'я, на той Новий рiк, щоб  було  лiпше  як  торiк!
Отак у нас щедрують. Трохи не так, звичайно, i не цукерками посипають, але
ж ми й не дома, а в Парижi.
   - Хай сьогоднi ми будемо всi як дома, -  розвiвши  обидвi  руки,  мовив
Iван Сергiйович. - Прошу до столу, дорогi друзi.
   Тост ?шевського за новорiчним столом: "За нову повiсть нашого  великого
майстра!" - Iван Сергiйович сприйняв добродушно, весело. З палким почуттям
цокнулася з ним Маруся, з шанобливим захопленням - Саша Пассек. Шкода,  що
не прийшов при?мний Бородiн.
   - Будемо сподiватися, що доля цього твору буде лiпшою, нiж  "Накануне".
А втiм, як казав один мiй товариш по унiверситету, це все  в  руках  "урны
судьбы", - мовив з усмiшкою Iван Сергiйович.
   - Як? Як?  "Урны  судьбы"?  Чудесно!  -  засмiялась  Марiя.  -  Ви  вже
закiнчили писати? Я чекаю нетерпляче.
   - Хотiв би закiнчити до березня. Повезу в "Русский  вестник",  i  коли,
бог дасть, мо? сiмейнi справи налагодяться, з дочкою...
   При цих словах Марiя трохи насупила брови. Iван Сергiйович бажав швидше
видати Полiньку замiж. Але ж вона ще нiкого не любила! I взагалi  це  було
не до серця Марi?...
   - Так от, коли все буде гаразд, - вiв далi Iван Сергiйович, - я  лишуся
вже зовсiм у Росi?, я нiколи не повернуся сюди жити.
   Вiн справдi думав про це, i хотiв  цього,  i  хотiлося  вiрити,  що  це
можливо.
   - Герцен б'? по живому, коли карта?, дорiка?, що я не  повертаюсь  саме
тепер додому. Я ображаюсь, доводжу, що це зараз неможливо, а  правди  нiде
дiти. хiба не там треба бути зараз  письменникам,  дома,  де  вiдбуваються
такi докорiннi змiни. Нам треба це бачити на власнi очi.
   Марiя почервонiла, i в не? защемiло  серце.  А  вона,  вона,  звичайно,
мусить бути "вдома",  не  тiльки  бачити!  Тепер,  коли  вона  побувала  в
Лондонi, коли такi мiцнi зв'язки з Герценом, коли дiзналась, що робилося i
робиться в Харковi, в Ки?вi, - треба бути ближче з  тими  людьми,  з  тi?ю
молоддю. З яким хвилюванням прочитала вона про себе в статтi  Добролюбова:
"Марко Вовчок ? одним з перших борцiв у  лiтературi  проти  крiпосництва".
Але ж...
   - А я так хочу зараз по?хати до Iталi?, - мовила вона  наперекiр  сво?м
думкам. Що ж, в Iталiю ?й легше  було  по?хати!  -  От  Степан  Васильович
збира?ться до Iталi?, i я дуже бажаю.
   - Просто до Гарiбальдi? - спитав Iван Сергiйович, а  про  себе  подумав
осуджуючи: "Ну, чого ?? понесе до Iталi?, тiльки ж нiбито  влаштувалась  i
трохи уговталась". - Гарiбальдi зробив чудеса з сво?ю "тисяччю" в Сiцiлi?.
Уявляю, що зараз в Неаполi. Нi, навiть  уявити  неможливо.  Адже  я  бачив
Неаполь зовсiм за iнших обставин. Ви зараз в Iталi? у самий вир потрапите:
там по всiх усюдах спалахне вiйна.
   - От тому й треба швидше по?хати, - уперто мовила Марiя, - а то  зовсiм
не можна буде. А коли повернусь додому, тодi  вже  напевно  не  побуваю  в
Iталi?, не побачу Рима, Венецi?, Неаполя.
   - Vedi Napoli е poi mori (Побачити Неаполь i потiм умерти  (iтал.)_,  -
нагадав ?шевський.
   - Тодi тiльки й жити. Нiде менi не працювалось так добре, як у Римi,  -
сказав Iван Сергiйович. - Рим - дивовижне мiсто! - замислено додав вiн.  -
Менi здавалось, до деяко? мiри воно може замiнити все - товариство, щастя,
навiть любов.
   - Так обов'язково треба по?хати! - вигукнула Марiя.
   -  А  хiба  це  так  потрiбно  замiняти?  Навiщо?  -   спитав   Пассек,
усмiхнувшись.
   Тургенев, також усмiхнувшись, глянув на нього. Вiн був милий i при?мний
молодий чоловiк; цей Олександр Вадимович, але ж що  особливого  знайшла  в
ньому Марiя? Все-таки не слiд ?й iти по цiй дорiжцi.
   - Панове, дванадцята година! Хай здiйсняться  нашi  бажання!  I  перший
мiй-тост: хай почу?мо ми святу вiсть - що нарештi указ пiдписано i реформа
здiйснена! Я благав Анненкова сповiстити мене негайно телеграмою.
   Все особисте вiдходило на заднiй план. Перший  тост  повинен  був  бути
тiльки за це, чого  так  нетерпляче  чекали  мiльйони  людей,  -  знищення
крiпацтва.
   По-рiзному чекали. По-рiзному уявляли  майбутн?,  а  уявити  було  дуже
важко, особливо тут, у Парижi, що робиться  там,  на  безмежних  просторах
Росiйсько? iмперi?.



   3

   Опанаса Васильовича зустрiли в  Петербурзi  спочатку  здивовано,  потiм
жiнки дивилися зi спiвчуттям, жалiсливо. Кулiш, примруживши сво?  гарнi  з
поволокою очi, усмiхнувся. Кулiшиха - Ганна Барвiнок -  глибоко  зiтхнула,
похитала головою.
   - Отакого чоловiка, нашу квiтку... - не доказала...  Опанас  глянув  на
не? аж люто.
   - Що ви говорите? Я ж ?? справи при?хав поладнати.  Бо  ви  всi:  Марко
Вовчок! Марко Вовчок! А як до грошей - то хай та нехай, якось викрутиться,
а вона ж на чужинi! Нам ви?хати не було за що, ледве для мене  нашкрябали.
Я привiз новi твори: i повiсть,  i  оповiдання.  Марко  Вовчок  працю?  аж
шкварчить, тiльки друкуйте!
   "Основа" мала нарештi от-от вийти.  По  понедiлках  були  "журфiкси"  -
збирались, як у клубi, всi спiвробiтники i знайомi. Коли вперше пiшов туди
з Чубинським i знайомим композитором С?ровим, знову почув  шепотiння:  "Це
чоловiк Марка Вовчка!" Професор Костомаров зрадiв, питав, чи видужала,  що
пише, що привiз нового. Як завжди, дiяльний, не розбереш,  чи  добродушно,
чи сердито спереча?ться  з  Кулiшем,  обидва  пiдколюють  шпилечками  один
одного. Багато незнайомо? молодi, студентiв - той з Ки?ва, той з  Харкова,
якийсь добродiй привiз статтi з Полтави.
   Молодь шанобливо пита?, цiкавиться, яка ж вона - Марко  Вовчок?  Як  би
хотiлось ??  побачити!  О  Марусенько,  ти  й  не  уявля?ш  i  вiддаля  не
припуска?ш, що ти важиш для всiх!
   ...Та вiн i сам не осягав усього, не усвiдомлював.
   Опанас Васильович побував у редакцiях  журналiв,  куди  наказала  зайги
Маруся, де вона  друкувалася,  переказував  вiд  не?  привiтання,  i  коли
одержував листи з-за кордону - усi друзi знали.
   Може, розумiла Маруся, яке  його  становище,  i  писала  досить  часто,
пiдписувалася: "Обнiма?мо тебе, наш друже, тво? М. та Б. Маркович!".
   Ближчi друзi це  бачили...  I  Тарасовi  Григоровичу  листи  й  поклони
переказував.
   Але Тарас Григорович дивився пiдозрiло i вiдчужено, немов  догадувався,
що не все гаразд у його "донi", i, нiчого не знаючи напевне,  звинувачував
у душi Опанаса.
   Нiхто, мабуть, до кiнця не розумiв,  як  йому,  Шевченковi,  важко,  як
нестерпно гiрко було тi?? зими... Безглузде сватання, брутальний розрив  з
Ликерою... Усi ж застерiгали, а вiн не вiрив. Не розумiли його -  хотiлося
тепла, сiм'?, сво??, найрiднiшо?, дiток. Хiба ж вiн старий був? Сорок  сiм
рокiв... Хiба вiн старий роками? То вiн зiстарiвся бiдами...
   Тарас Григорович сердився на Опанаса. Значить, щось не до ладу в  ?хнiй
родинi, значить, не зумiв Опанас дати Марусi щастя. А може, вiд  заздростi
плещуть люди на його "доню", повторюють ?хиднi кулiшiвськi вигадки? Чия  б
корова мичала, а чия б i мовчала! Сам бiгав, як навiжений, за нею,  спокою
не давав, лютився, коли бачив ?? з ним, з Тарасом...
   I Тарас Григорович згадував ?? голос, як  вона  тут  у  його  майстернi
спiвала рiднi його пiснi, ?? очi - щирi, ласкавi,  нiжнi  до  нього...  ??
малого  Богдасика...  Перечитував  ??  "Iнститутку",   йому,   "батьковi",
присвячену. Вiн пишався нею. При ньому й словом недобрим  тепер  нiхто  не
прохоплювався про Марусю Марковичку.
   - Хворi? мiй Вовчок! - сказав йому сумно Опанас.
   - А чого ж ти не бережеш ??? - буркнув Тарас.
   На новому "Кобзарi", що вийшов у 1861 роцi накладом Симеренка, Шевченко
поставив присяту: "Марку Вовчку". Наче справу життя свого в  ??  руки,  як
спадщину, передав. Вона йому була ближча за всiх, хто був тут, поряд.
   ...З нею вiн мiг би й про Ликеру говорити. А коли б i  не  говорив,  то
вона сво?м чулим серцем усе б зрозумiла. I не глузувала  б  iз  "старечо?"
недоречно? любовi, як дехто поза очима глузував.
   Ще важче, ще болячiше було йому вiд спогадiв про  подорож  на  Укра?ну,
про сестер, братiв, про Ярину, безталанну сердечну улюблену сестру  Ярину,
з викупом яких на волю справа нiяк не посувалась. Лiтературний фонд узявся
за це, особливо Iван Сергiйович Тургенев, коли був тут. Разом з  Кавелiним
i Ковалевським писали листи i пановi, - наймоднiшiй бестi? цього  часу,  -
хитрому й лукавому, який дурив, обплутував, петляв, як той за?ць,  i  лише
забивав памороки бiдолашним, затурканим братам i сестрi.
   А воля,  реформа...  вiдтягалася,  вiдтягалася...  I  Тарас  Григорович
дивував усiх похмурим сво?м виглядом. До того ж дуже хворiв.
   Не мiг iз ним говорити, радитись Опанас Васильович  про  сво?  особисте
життя. Та й про що вiн мiг говорити? Скаржитись?  На  що?  Маруся  працю?,
привiз ?? твори, дала багато  всiляких  доручень.  На  просьбу  Тургенева,
Ковалевський написав листа, щоб улаштувався Опанас тут, у  Петербурзi,  на
якусь пiдходящу роботу. Поки щось не виходило, незважаючи й на лист.
   Побачився з ?? родичами. Насамперед з Варварою Дмитрiвною  Писар?вою  -
матiр'ю троюрiдного брата Митi. Маруся цю тiтку звала, як усi, -  "maman",
вона ?? любила бiльше, нiж iнших родичiв. Маруся Митею  дуже  непоко?лась.
Справдi,  вiд  перевантаження  той  нервово   захворiв,   навiть   був   у
психiатричнiй лiкарнi.
   - О, ви не уявля?те,  Опанасе  Васильовичу,  що  довелось  пережити!  -
стримано, але стискуючи руки, казала Варвара Дмитрiвна. - Ви не  уявля?те,
який це був жах! I раптом я дiзнаюсь, що вiн утiк iз  лiкарнi!  Так,  так,
вiн утiк! Я по?хала на короткий час iз Петербурга додому, а  вiн  утiк  до
дядi свого товариша, i той не вiддав його лiкарям, коли за  ним  при?хали.
Зна?те, вiн добре зробив, цей старий дивак, iнакше Митенька загинув  би  в
.тiй лiкарнi. А старий сказав лiкарям: "Якщо ви його не вберегли, то  нема
чого й забирати. Я не вiддам. Добре, що саме до мене прийшов".  I  дiйсно,
Митенька вiдпочив у нього, потiм дома, на селi у нас, i зараз уже закiнчу?
свою дисертацiю. Скiльки книжок перечитав за цей час - страшно сказати!
   - Може, йому й не можна так уже перевантажувати себе, - вставив  Опанас
Васильович, - щоб знову погано не стало?
   - Вiн i слухати про це не хоче, каже, i так через хворобу час  загубив,
усе хочу надолужити. I уявiть: встига?  ще  й  статтi  писати.  Його  дуже
цiнують в "Русском слове", багато  замовляють,  i  вiн  дуже  радi?  сво?й
журнальнiй роботi. Я, звичайно, волiла б,  щоб  вiн  iшов  сво?ю  науковою
стежкою, я певна, що  його  дисертацiя  про  Аполлонiя  Тiанського  матиме
високу оцiнку, але я  не  можу  протидiяти  його  захопленню  лiтературною
працею, вiн там доконче потрiбний, прямо-таки головний у редакцi?.
   Вона i переживала, згадуючи страшний час Митино? хвороби,  i  пишалась,
як кожна мати, його успiхами, i навiть цiкавилась зовсiм  не  цiкавим  для
не? Аполлонi?м Тiанським, про якого й  Опанас  Васильович  мало  знав.  I,
звичайно, на його щастя,  бiльше  розповiдала  про  свого  Митеньку,  анiж
розпитувала. В ?? очах  усе  було  нормально.  Опанас  Васильович  при?хав
влаштуватися,  а  Маша  поки  що  лишилась  за  кордоном  i  невдовзi  теж
повернеться.
   Опанас Васильович у думках мимоволi порiвняв Варвару Дмитрiвну з  iншою
матiр'ю - Тетяною  Петрiвною  Пассек.  Та  теж  жила  сво?ми  синами,  але
перевагу вiн вiддав Варварi Дмитрiвнi. Та й сини вдачею були зовсiм  рiзнi
- Митя Писар?в i Саша Пассек.
   Там - сини були при матерi. Тут - мати стала при  синовi,  нестримному,
неврiвноваженому, але самостiйному,  палкому.  Такий  молодий,  а  скiльки
власних думок i уподобань навiть  у  кожнiй  рецензi?,  та  хiба  в  нього
рецензi?? Запальнi статтi, якi всi з цiкавiстю чекають i перечитують,  хай
хоч i не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсiм  сво?рiдну,  написав
про Марусю! За це вже Опанас з симпатi?ю о спiвчуттям слухав про нього.
   Далеко непри?мнiшим було коротке побачення з старшим Марусиним братом -
Валерiаном. Валерка Маша  не  любила.  Вони  жили  в  дитинствi  у  рiзних
родичiв,  нiколи  не  дружили,  не  листувалися.  Вона  любила,  як  мати,
молодшого - Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла замiж,  i  вiн
був як син i для  Опанаса  Васильовича,  а  тепер  лишився  на  пiклуваннi
вiрного Дорошенка. Валерко - як його звала  Маруся  -  i  зараз  з  якоюсь
?хидною усмiшечкою розпитував про сестру, немовби вiн знав про не?  далеко
бiльше, нiж сам Опанас. Як це завжди драту?! А як письменницею вiн  нiколи
нею не цiкавився, хiба що тiльки тим, скiльки ?й платять.
   "Заздрить! - подумав Опанас. - Та вiн зовсiм чужа людина".
   Опанас вважав, що всi родичi мусять пишатися нею.
   Вiн любив показувати ?? листи, в яких  вона  писала:  "Була  на  лекцi?
Лабуле",  "Слухала  обiдню  Керубiнi",  "Вiдвiдала   музичну   вечiрку   у
Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим,  що
написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье".
   Бачиться з Желiговським-Совою, а найчастiше  стрiча?ться  з  професором
?шевським та Iваном Сергiйовичем Турген?вим,  якi  завжди  передають  йому
дружнi вiтання. Про того,  Пассека,  анi  слiвця...  Хоч  би  вона  швидше
при?хала!..
   Щемить серце за нею i за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович,  що  з
таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли чита?  йому  Марiйчинi  листи,
Опанас завжди пропуска? рядки, де йдеться про грошi.
   В останнiх листах все настiйнiше звучить просьба.
   "...Я вже кiлька разiв тобi писала, що хотiлося б уже  менi  по?хати  в
Iталiю, що ?де ?шевський туди, i коли б грошi, я б з ним побралась. Та  ще
грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одiбрала твiй  лист,  то  дума?ш
продати Тiблену "Оповiдання". Коли се лучче, ти дума?ш, то прошу тебе дуже
- хутче грошi. Менi так  грошей  треба,  що  й  сказати  не  можу.  Зараз,
зараз-таки i присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь i для  нього
щось постараюсь зробити, коли вiн просити буде".
   Поет Якiв Полонський працю? в редакцi?  "Русского  слова",  вiн  добрий
знайомий - треба йому переказати.
   "Тепер я хочу перевести "Три долi" i перевод продати".
   Ой, бiдна Марi?чка, ?й таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а
писала. Але чого це ?й так до Iталi? закортiло?
   "В Iталiю дуже б хотiлося менi тепер з ?шевським, а то й не можна буде,
кажуть, буде бiльша вiйна".
   Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи  в  Росi?,  про
iталiйськi подi?, Гарiбальдi, Кавура. Про Гарiбальдi навiть серед  простих
людей неймовiрнi балачки. Оце на "журфiксi" в "Основi" розповiдали: якийсь
одчайдушний хлоп'яга коло застави зiбрав юрбу й трохи не  вголос  доводив:
"Поки Гарiбалка за наших панiв не вiзьметься - нiчого не буде!"
   Опанас Васильович розумi?, що це значить взагалi побувати в  Iталi?,  а
все ж таки дума? тими ж  словами,  що  й  Тургенев  подумав:  "I  куди  ??
понесе?"
   Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
   "Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь i тi 300 карбованцiв  менi
хутче висилай. Не можна вибирати, що краще  i  вигiднiше,  коли  менi  тут
конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай  грошi.
Зараз напиши менi одвiт. Подумай, що як менi тут треба. Прошу, прошу тебе.
Зроби усе те хутко, як тiльки твоя сила.  Менi,  знов  говорю  тобi,  менi
грошi треба конче".
   Лишенько ж ти мо?, ще так наполегливо нiколи не  писала.  Пробiг  очима
кiлька рядкiв. От рядочок, немов вона сама,  усмiхнувшись  йому,  сказала:
"Сьогоднi знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно  ж  лютий,  i  тут
зимно, вiтри, огидно, як i на  душi...  I  знову!  "Прошу  ж  тебе,  грошi
присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з  його  писанням  не  дожидаю.
?шевський дуже кланя?ться. Ми здоровi обо?. Я роботаю  багато,  та  думаю,
коли б менi хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!".
   Вiн уже зна?. Нiчого не вдi?ш. Чи будуть, чи не  будуть  грошi  -  вона
по?де до Iталi?. Краще, звичайно, роздобути цi осоружнi грошi, якi вiн  не
вмi? анi заробляти, анi сво?часно  дiставати  нею  ж  заробленi.  "Коли  б
чотири руки"! I однi?ю стiльки написала!
   Зараз в Iталi? Добролюбов,  головна  тепер  постать  в  "Современнике".
Певне, побачаться, познайомляться,  домовиться  i  про  "Современник",  ??
твори саме для них.
   ...А йому так хочеться на Укра?ну, "додому"...



   4

   Що там казати, авжеж ?шевському було б при?мно, коли б до Iталi?  разом
з ним по?хали Марiя  Олександрiвна,  Бородiн,  Пассек,  i  в  той  же  час
бентежило: по-перше, як це Марiя Олександрiвна говорить  про  подорож,  не
маючи абсолютно на не? коштiв? По-друге, навiть  не  бажаючи  встрявати  в
чужi справи, все ж таки  замислювався  над  ??  вза?минами  з  Олександром
Вадимовичем Пассеком i нiяк  не  мiг  зрозумiти  ?х.  А  втiм,  розробляли
маршрут: Лiон, Марсель, морем до Чiвiта-Веккiя, потiм залiзницею до Рима.
   Тургенев зовсiм несхвальне ставився до  того,  що  Марiя  Олександрiвна
збира?ться ?хати. Але вона переконливо доводила,  що  ?й  треба  неодмiнно
побувати в Iталi?,  i,  головне,  з  професорам  ?шевським.  який  стiльки
покаже, пояснить.
   План несподiвано зiрвався, i, нiде правди  дiти,  ?шевський  зiтхнув  з
полегшенням i вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що  ??
непристосований до життя професор мандру? сам-один, але що поробиш -  йому
вiдкладати подорожi не можна було. З Марселя вiн писав дружинi:
   "Марiя Олександрiвна лишилась. Не знаю, чи по?де  вона  до  Iталi?,  чи
лишиться  в  Парижi,  чи  по?де  кудись-iнде,  ??  жахливо  шкода.  Пассек
попрощався з сво?ми, щоб ?хати до Iталi?..."
   (Юленька знала, що основним супутником  чоловiка  мав  бути  цей  милий
послужливий Пассек).
   "...та лишився в Парижi на кiлька днiв, щоб  почекати  ??  вiд'?зду,  i
раптом захворiв  так,  що  мусив  чотири  днi  лежати  в  лiжку  i  тiльки
напередоднi мого вiд'?зду (2/14 лютого) мiг встати i пересiсти  в  крiсло.
Вийти з кiмнати неможливо ранiше, як за два тижнi... До того ж М. О. майже
без грошей i чека? надаремно присилки через Станкевича грошей з  "Русского
вестника" за повiсть, яку вона послала наприкiнцi лютого i за  яку  мусили
вислати грошi наперед".
   I жадана подорож до Iталi?, i ця  хвороба  Сашi  були  причиною  такого
нестерпного чекання грошей.
   Ох, часто якесь  нещастя,  як,  примiром,  хвороба,  бува?  причиною  i
несподiваних поворотiв у життi й  рiшень,  якi  кардинально  вiдмiннi  вiд
попереднiх, начебто обгрунтованих i остаточних. Людина вда?ться до  зовсiм
неймовiрних для себе вчинкiв, якi  стають  ?дино  можливими,  необхiдними,
неминучими.
   Важка хвороба. Уява кiнця.  Безповоротного,  невблаганного  кiнця.  Яке
значення мають умовностi, осуд, усi  цi  нiкчемнi  земнi  перешкоди,  коли
йдеться про життя i смерть?
   Вона дивилась на палаюче схудле обличчя, безсилi руки на ковдрi...
   Вiн, який кохав ?? як нiхто, який так вiддано допомагав, коли  захворiв
Богдасик, i наче байдуже зносив усi докори  матерi,  яку  гаряче  любив  i
поважав. Нi, не байдуже, а терпляче, вiн гiрко усе переживав, але любов до
не?, Марi?, була над усе. I що вiн мав за це? Вiн просив тiльки бути  коло
не?, не проганяти його, не забороняти любити ??. А  вона?  Вона  сама  вже
вiдчувала, що не може бути без нього, без його вiдданого почуття. Вона  не
казала йому, але вiн став якоюсь невiд'?мною часткою ?? життя, i коли його
не було поряд, його вже не вистачало, спочатку вона казала сама  собi,  що
вiн ?й просто не заважа?, нi в  чому  не  заважа?,  i  не  хотiла  й  собi
признаватися, що не тiльки це...
   А от  зараз  вiн  лежав  безпомiчний,  безсилий  перед  нею.  I  лiкарi
шепотiлись щось про спадковiсть - батько  його  помер  вiд  сухот,  -  про
небезпечний стан, i вона махнула на все i на всiх рукою i лишилася з ним.
   Вона стояла навколiшках коло його лiжка - так само, як  зовсiм  недавно
бiля лiжка Богдасика, голубила цi безсилi руки, це юне змарнiле обличчя, i
коли вiн починав марити, шепотiла схвильовано:
   - Заспокойся, я з тобою, я буду  завжди  з  тобою,  я  тебе  не  покину
нiзащо, дурний мiй хлопчику. Тiльки видужуй, тiльки  видужуй.  Ми  по?демо
вдвох до Iталi?, ми побува?мо в Римi, Неаполi, Венецi?...  Тiльки  живи...
тiльки видужуй... Ми будемо щасливi...
   Щасливi? Хiба вона зможе бути щасливою за таких обставин?  Хiба  це  не
буде горем для не?, для нього, для Опанаса?
   "Що ж, коли не судилося щастя, нехай миле  горе  буде".  Найменше  вона
думала, як деякi теперiшнi жiнки, про право на вiльну любов, щастя, навiть
новi форми сiм'?,  адже  стiльки,  примiром,  говорилося  про  надзвичайну
дружбу i любов  подружжя  Шелгунових  i  лiтератора  Михайлова,  захисника
жiночих прав. Нi,  вона,  Марiя,  не  думала  про  це,  нiчого  не  хотiла
доводити, нiчим не "кидати виклик суспiльству", як,  захлинаючись,  бажали
деякi молодi дiвчата, вбачаючи в сво?х захопленнях якийсь подвиг.  Нi,  це
було i простiше, i складнiше, це було ?? "миле горе"...
   Вона вiдчувала, що вiдповiда? за життя цього хлопчика, бо поламала йому
спокiйне, звичайне, впорядковане життя, i зараз ?й хотiлося  все  зробити,
щоб вiн був щасливий. Тiльки щоб видужав! Тiльки щоб жив! Невже це кiнець?
А як же вона буде без нього? Боже мiй, господи! Я буду з  ним,  лиши  його
менi, дай, боже,  зробити  його  щасливим!  I  хай  буде,  що  буде!  Адже
важливiше бути чесною у вчинках з найближчими, з  любимими,  анiж  удавати
себе порядною перед чужими людьми. Та це зараз i не непоко?ло ??. Аби  вiн
жив!
   Вiн прийшов до тями i перше, що побачив, усвiдомив - ?? усмiшку. Нiколи
не бачив вiн ?? такою - близькою, рiдною, зовсiм сво?ю.  Марiя  нахилилася
над ним  i,  пригладжуючи  спiтнiле  чорне  кучеряве  волосся,  тихесенько
заспiвала:
   Нехай брешуть, брешуть, добрешуться лиха.
   А ми з тобой, мо? серце, кохаймося стиха.
   I тодi тiльки зрозумiла, вiдчула, про  що  писала  колись  -  як  можна
опинитися, наче в божому ра?, в сво?му непевному щастячку.

   * * *

   Усе було знайоме з  дитинства,  принаймнi  з  школярських  рокiв,  коли
захопився iсторi?ю, i все вражало так, як  жодне  мiсто,  жодне  мiсце  на
свiтi.
   Велично i врочисто промовляли  ру?ни  тисячолiтньо?  давнини  -  форум,
Колiзей, храм, а поряд, i навiть вперемiшку, гули сучаснi  вулицi,  лунала
темпераментна i в той же час незрiвнянна музична  iталiйська  мова.  Серед
мальовничо-кольористо? юрби хлопчакiв,  красунь  дiвчат  чорними  воронами
миготiли черницi рiзних орденiв, монахи й католицькi попи рiзних рангiв. I
хоча проходили загони стрiльцiв, нагадуючи про  напружений  i  неспокiйний
стан у кра?нi, на кожнiм кроцi стрiчалися групи туристiв з  усi??  ?вропи.
Безпомилково можна було пiзнати росiйських художникiв. Як завжди,  в  Римi
?х перебувало багато i тепер - стипендiатiв академi? i "самих по собi". Як
завжди, бiльшiсть бiдувала, але не звертала на це уваги. "Хоч голi, та  на
волi". Нiяковiючи насправдi вiд незнання  мови,  недосконало?  пiдготовки,
робили вони незалежний вигляд, раювали, що вони вирвались на цей розкiшний
пiвдень, омрiяний Рим. Вони поринали в життя мистецтва i начебто ставали в
сво?х постiйних розмовах,  сперечаннях,  студiях,  роботi  на  пленерi,  в
музеях, якщо не близькими знайомими, то в усякому разi або закоханими, або
норовистими учнями старих богорiвних митцiв, жили переказами  про  них.  I
все ж таки, все ж таки цi росiйськi молодi художники хоч i сперечалися,  i
дискутували без кiнця, до сварок про завдання, мету, напрямки мистецтва, -
вони були спiввiтчизниками i Карла Брюллова, i Олександра Iванова -  таких
рiзних i попри все рiдних усiм ?м, генiальних художникiв, яких поважав сам
великий Рим!
   Усе було переплутано, як завжди в цьому свiтовому мiстi, -  стародавн?,
сучасне i навiть майбутн?, що проривалось у схвильованому настро?  римлян,
у словах гарiбальдiйського гiмну, що виникав то тут, то там, незважаючи на
настороженi пильнi дозори папсько? гвардi?. А гiмн цей створив поет Лу?джi
Меркантiнi - бо?ць-гарiбальдi?ць.
   Bastone tedesco l'Italia non doma;
   Non crescono al giogo le stirpi di Roma.
   Ptu Italia non vuole stranieri e tiranni.
   Gia troppi son gli anni ehe dura il servir.

   Va fuori d'Italia, va fuori. ch'е l'ora.
   Va fuori d'Italia, va fuori, stranier!
   (Австрiйська дубинка не скорить люд Рима, _
   Не зборить Iталiю непобориму. _
   Не стерпить вiтчизна чужинцiв-тиранiв, - _
   Занадто вже довго трива? ?х гнiт!_
   _
   Геть з Iталi?, геть, час настав вам тiкати, _
   Геть з Iталi?, геть, чужоземнi кати!_
   (Переклав з Iтал. М. Бажан)_
   ...Професор iсторi? Степан  Васильович  ?шевський  поринув  найдужче  у
минуле. Вiн вiдчував себе наодинцi  з  ру?нами,  стародавнiми  храмами,  з
сивими пам'ятками дивовижно? культури. I не було меж у часi. То вiн жив  у
вiках до християнства, i  вся  iсторiя  Риму,  його  розквiту  й  занепаду
вставала зримо перед очима.  То  вiн  опинявся  в  Середньовiччi,  в  добi
Вiдродження.
   Вiн радiв iз сво?? самотностi. Вiн уявляв  iз  задоволенням,  як  тепер
оживуть його лекцi? з iсторi? перед студентами Московського  унiверситету,
бо вiн тепер вiдчував себе свiдком i  навiть  часто  спiвучасником  рiзних
етапiв велично? iсторi? вiчного мiста.
   Але iнколи, iнколи вiн шкодував,  що  Марiя  Олександрiвна  не  по?хала
разом з ним. Вiн звик до не? за життя в Парижi. У листах Юленьцi, та й сам
собi, вiн доводив, що далеко краще без грошей сидiти на одному мiсцi, а не
подорожувати... I крiм того, з ними був би Пассек. Ситуацiя складна.
   "Ох-хо-хо, мила Марi? Олександрiвно, i я, i Юленька дуже вас  любимо  i
поважа?мо - i як людину, i як чудесну  письменницю,  та  якби  деякi  риси
зникли з вашого та?мничого характеру!" I це легковажне ставлення до грошей
- до  позичок,  авансiв.  Перший  час  вона  вiдмовлялась  вiд  пропозицiй
позичити ?й, боялась цього, а тепер  сама  забува?,  скiльки  кому  винна,
скiльки ?й виннi в якiй редакцi?, на що вона може  розраховувати.  Врештi,
добре, що вона залишилась у Парижi.
   До Рима при?хав Бородiн. З ним накреслили план екскурсiй.
   От i сьогоднi умовились зустрiтися увечерi коло фонтана Бернiнi,  а  до
обiду ?шевський ще хотiв зайти на пошту. Рiдна Юленька, вона зна?, що  вiн
турбу?ться про не? i про дiтей, особливо  про  новонародженого  Петрусика,
заочного хрещеника Марi? Олександрiвни, i не скупилася на листи.
   - Prego! (Будь ласка! (Iтал.)_  -  усмiхнувся  йому  службовець  пошти,
подаючи лист i ще аркушик паперу - якусь записку.
   Лист вiд Юленьки! Вiн з насолодою прочита?  його  у  себе,  а  аркушик,
маленьку записочку, вiн розгорнув одразу. Що воно таке?
   Знайомий стрiмкий  почерк.  "Милий  Степане  Васильовичу!  Ми  сьогоднi
при?хали i зараз тут, в Hоtel Russie на del Popolo. Чека?мо на вас швидше!
   Вiддана Вам Марiя  Маркович  i  Богдась.  З  нами  Олександр  Вадимович
Пассек".
   От тобi й ма?ш! Але  вiн  зрадiв,  слово  честi,  просто  зрадiв.  Йому
здалося все навколо веселiшим, i вiн вiдчув себе не в колосальному  музе?,
як досi, а живою людиною серед живих, сучасних людей. Вiн поспiшив в Hоtel
Russie, i коли побачив якiсь особливо яскравi, зараз зовсiм  блакитнi  очi
Марi? Олександрiвни, щасливе обличчя схудлого Сашi й веселого  Богдася,  у
нього вихопилося одразу:
   - Як прекрасно, що ви при?хали!
   - Що ж, всi дороги ведуть до Рима! - смiючись, тиснула йому руку Марiя.
-  Але  нам  треба  швидше  влаштовуватися  з  кiмнатами,  адже  в  готелi
неймовiрно дорого для нас!
   - Ну, це влашту?мо! Сьогоднi я  з  Олександром  Порфировичем  Бородiним
будемо у наших художникiв -  тут  брат  Боткiна  Микола,  художник  Орлов,
багато iнших, вони допоможуть знайти для вас помешкання.
   - I щоб не дуже дорого, - нагадала Марiя, - ви ж  зна?те,  у  мене,  як
завжди, з грошима негусто, але дуже бажано, щоб недалеко одне вiд  одного,
хоча б на однiй вулицi з Олександром Вадимовичем.
   - I недалеко вiд вас, дорогий Степане Васильовичу, - мовив Саша. - Який
я радий вас бачити! Невже ви все-все оглянули  вже  без  мене,  без  Марi?
Олександрiвни?
   - Не турбуйтесь, тут на роки вистачить, не  те  що  на  якiсь  там  два
тижнi!
   ?шевський радiв, що все так просто, i не було  чого  хвилюватись  через
?хнi незрозумiлi вза?мини. Надаремно вiн заспоко?в себе. За  короткий  час
вiн зрозумiв, що зовсiм усе це не "дуже просто".
   Та  нiколи  вiн  ще  не  бачив  Марi?  Олександрiвни  такою   щасливою,
розквiтлою, гарною. Щасливим, наче  трохи  завжди  сп'янiлим,  виглядав  i
Саша.
   Можливо, ?м тiльки заздритимуть люди.  Хiба  щастя  може  бути  винним?
Omnia vincit amor... (Все перемага? любов (лат.)_

   * * *

   Вони були такi щасливi, що з ними неможливо було ходити по музеях.  Про
Сашу i не говорити - хоча вiн, правда, погоджувався одразу на все, всiлякi
екскурсi?, але лише тому, що мала йти i Марiя Олександрiвна. Вони  жили  в
iншому свiтi, може, iнколи трохи  смiшному  для  стороннiх,  може,  навiть
обурливому для пуританського ока, але, безперечно, заздрiсному для всiх, -
для кого потай, для кого одверто, - у свiтi сво?х почуттiв.
   Степану Васильовичу часто здавалось, що вони  нiчого  не  бачать  i  не
чують, крiм одне одного. Та  щодо  Марi?  -  вiн  незабаром  зрозумiв,  що
помилився. Вона раптом ставила питання, якi свiдчили, що  вона  з  якогось
свого, iншого боку дивиться на все i цiкавиться всiм по-сво?му.
   Професор  помiтив,  що  Марiя  Олександрiвна  далеко  бiльше  за  нього
приглядалася до сучасного - не  сучасного  мiста,  а  людей.  Вона  швидко
опановувала  мову,  яку  почала  вивчати  давно,  i  любила  розмовляти  з
випадковими  зустрiчними.  То  з  жiнками  коло  Maria  Miracle  -   Марi?
Чудотворно?, - якi розповiдали, що саме ця мадонна найприхильнiша до жiнок
i робить чудеса - miracle, то починала розмову з красунею  дiвчинкою,  яка
приходила  прибирати  кiмнату  i  одразу  пройнялася  такою  симпатi?ю  до
при?жджо? дами, що розповiдала  ?й  усi  сво?  домашнi  i  навiть  вуличнi
новини.
   Навiть з юрбою хлопчисьок, що не давали спокою при?жджим,  вона  одразу
входила в  якийсь  незрозумiлий  рештi  контакт.  Цi  хлопчиська,  як  ро?
настирних мух, облiпляли коляски не тiльки  на  загороднiх  екскурсiях,  а
навiть на вулицях мiста, настирно, немов це беззаперечний обов'язок, якесь
законне мито, вимагали милостинi.  Навiть  милостинею  це  не  можна  було
назвати, так це  було  зухвало  i  безапеляцiйно!  Такi  сценки  дратували
?шевського, дивували Бородiна, Саша немовби почувався винним, а Марiя була
в захопленнi, i реготала,  i  ладна  була  вiддати  всi  грошi,  аби  чути
хлоп'ячi  вигуки,  спостерiгати  ?хнi   мiнливi,   задоволенi,   замурзанi
мордочки.
   А сьогоднi увечерi вона кинулася на ?шевського:
   - Як! Ви досi не були в "Ель Греко"? У тому  ж  кафе,  казав  Анненков,
завжди бував Гоголь, там бував ще ранiше Байрон;
   Ви вже тут три тижнi - i не були там!
   ?шевський почав перераховувати, де вiн встиг побувати за цi три  тижнi,
але Марiя i слухати не хотiла:
   - Сьогоднi, зараз же ми йдемо туди! Ви навiть не зна?те дороги? Нiчого,
я розпитаю!
   Вона повела все сво? маленьке товариство так упевнено, немов  жила  тут
уже хтозна-скiльки часу.  По  дорозi  з  привiтною  усмiшкою  вона  питала
напiвiталiйською, напiвфранцузькою, як дiйти до п'яцца  Iспанiя.  Вiд  не?
кiлька крокiв до кафе "Ель Греко". Це вона знала з розповiдей Анненкова.
   ?шевський вiдзначив про себе, що ?й  усi  так  вiдповiдають,  наче  для
кожного при?мно послужитися такiй привiтнiй молодiй дамi.
   - Невже це тут? - здивувався Саша.
   - Я уявляв кав'ярню  далеко  бiльшою  i  багатшою,  -  мовив  i  Степан
Васильович, коли вони зайшли в досить маленьку кав'ярню з двох кiмнат.
   - Саме такою вона менi й подоба?ться, -  переконано  сказала  Марiя.  -
Тiльки подумати - тут бував Байрон!
   Балакуча, вже в лiтах, огрядна господиня, яка царювала за касою,  охоче
показала, де сидiв завжди  синьйор  Нiколо  -  так  вона  називала  Миколу
Васильовича Гоголя. Тодi кав'ярня належала ?? дядьковi з дядиною,  а  вона
була ще маленькою дiвчинкою, а втiм, пам'ята? синьйора  Нiколо.  Його  всi
поважали i, сказати правду,  побоювались.  Вiн  розмовляв  чужою  для  не?
мовою, i вона дивувалась - iнколи вiн  з  таким  серйозним  виглядом  щось
розповiдав, певне, щось дуже серйозне, думала вона, але ж то, певне,  було
щось дуже смiшне, як вона вже потiм здогадувалась,  бо  всi  починали  так
смiятися,  що  дядина  приносила  сидр,  щоб  заспоко?ти.  А  взагалi  всi
намагалися синьйору Нiколо догодити, дядя  навiть  власноручно  варив  для
нього каву. Що казати, синьйор Нiколо любив повередувати!
   - О, так, - смiючись, сказала Марiя сво?м супутникам, - мiй чоловiк був
з ним добре знайомий, колись, невдовзi  перед  нашим  одруженням,  вiн  iз
Гоголем цiлий день провiв. Що за людина! Та йому всi його вереди i  примхи
прощали, навiть не те слово, не "прощали", а  залюбки  зносили,  аби  бути
близько коло нього.
   Господиня кав'ярнi, немов розумiючи, про що йдеться, закивала головою.
   - Так, так, його всi синьйори художники дуже любили,  а  мiй  дядя  був
просто щасливий, коли синьйор Нiколо приходив до нас, i вже нi на  кого  з
гостей бiльше не звертав уваги. О! - пiдняла вона палець угору,  очевидно,
удаючи  дядька,  -  це  великий  росiйський  пiтторо!  У  нас  всi  великi
письменники i поети бували i пили нашу каву, - мовила вона з  погордою.  -
Он у тому куточку любив сидiти сам синьйор поет Байрон!
   Марiя здивовано глянула на не?:
   - Хiба ви...
   - Нi, нi, мила синьйоро, звичайно, я не пам'ятаю його, бо  мене  ще  не
було тодi на свiтi, але ж  дядько  повiсив,  бачите,  от  на  стiнi,  його
портрет i  розповiдав  про  нього.  А  чому,  гада?те,  так  зветься  наша
кав'ярня, i чому у нас любив бувати Байрон? О! Всi це знають! Вiн був i за
грекiв, i за iталiйцiв,  за  всiх,  кому  потрiбнi  були  його  пiснi  про
свободу. Це наш поет! - вона глянула на  дверi  й  сказала  зовсiм  iншим,
довiрливим, конфiденцiйним тоном: - Можете бути спокiйнi, я одразу  пiзнаю
людей, зайвi люди до нас не заходять. Присягаюся святою  мадонною!  Прего,
чашечку кави? А тiстечка я сама готую, я певна - такiй прекраснiй синьйорi
буде до смаку!
   - Звичайно, звичайно, - загорiлася Маруся. - Ми вип'?мо по чашечцi кави
з вашими тiстечками, i ми сядемо в тiй кiмнатi, ну, не на тому мiсцi,  але
ж у тiй кiмнатi, де любили сидiти i Гоголь, i Байрон.
   - I Брюллов, - нагадав Саша.
   - I Герцен, - додала Марiя.
   - I Марко Вовчок, - в тон ?й проказав ?шевський.
   - А ну вас, -  жартома  ляснула  його  по  руцi  Маруся.  -  Я  справдi
зворушена всiм цим, а яка чудесна ця балакуха  господиня!  Все-таки  шкода
менi, що я не встигла побачити на власнi очi Гоголя.  Опанас  стрiчався  з
ним не раз, але Гоголь невдовзi помер, коли ми побралися.
   Вона замислилась, тримаючи в руках малесеньку чашечку з запашною кавою.
   - Звичайно, - мовила вона роздумливо, - Кулiш зробив  потрiбну  справу,
перший зiбравши його твори, листи, але,  менi  зда?ться,  вiн  подав  його
зовсiм не так, як треба, не таким, яким вiн був у дiйсностi,  вiн  зменшив
його...
   - Однаково на суд нащадкам лишаються твори, i тут нiхто вже не  владний
зробити по-сво?му, - мовив ?шевський. -  Як  не  репету?  Англiя,  всi  ??
лорди, всi ?? святенники, а от, бачите, поет Байрон лишився в серцях  усiх
народiв, кому потрiбнi були його пiснi!
   - Вiн у мене змалку зв'язувався з Iталi?ю i Грецi?ю, - сказала Марiя. -
Яке життя! З карбонарiями боровся  за  Iталiю,  як  за  свою  батькiвщину,
вiддав життя за Грецiю. З його пiснями свободi йдуть гарiбальдiйцi!
   - Смiливому вся земля батькiвщина! - мовив ?шевський,  З  кав'ярнi,  де
дружньо попрощалися з господинею  i  дали  слово  прийти  ще,  Марiя  йшла
мовчазна й замислена.
   Треба швидше зустрiтися з хлопцями, якi при?хали з Гейдельберга  не  як
цiкавi туристи,  а  щоб  бути  в  загонах  Гарiбальдi,  з  тими  поляками,
росiянами й укра?нцями.
   - Милий Степане Васильовичу, ви ще не  дiзналися,  я  вас  просила,  де
тепер Добролюбов? Чоловiк писав, що вiн у  Римi,  але  ж  його  тут  нема.
Чоловiк радить познайомитись з ним i працювати для "Современника".
   - Що ж, вам i карти в руки, -  задоволене  сказав  ?шевський.  -  I  не
дорiкайте менi, ви ж зна?те, я для вас про все дiзнаюсь -  навiть  про  що
зараз думають Кавур, Меттернiх i король Вiктор-Емману?л, бо про це пише  в
"Современнике" Добролюбов так само гаряче, як i про  твори  Марка  Вовчка,
тому вже я пройнявся до нього величезною симпатi?ю i  дiзнався,  що  зараз
вiн у Неаполi.
   - Ну, тодi ми з ним незабаром побачимось, - впевнено сказала Марiя. - Я
не встигла познайомитись з ним у Петербурзi, треба це тут виправити!

   * * *

   Художники  знайшли  для  Марi?  Олександрiвни  чудову  кiмнату!  Досить
велику, але зовсiм недорогу, на першому поверсi.  У  внутрiшньому  дворику
був навiть фонтан i квiти. Обставлена кiмната була  екзотично:  прикрашена
вазами, бюстами, висiли картини - нiби куточок якогось музею  або  старого
палаццо. Так воно й було - колишнiй занедбаний, ветхий палаццо, але  Марi?
дуже подобалось. А художники найбiльше  були  задоволенi  й  пишались,  що
знайшли помешкання з великим лiхтарем на сходах. Бiльшiсть будинкiв у Римi
була з темними й просто страшними пiд'?здами.
   На тiй же вулицi у маленькiй  кiмнатцi  оселився  Олександр  Вадимович.
Богдась лишався на його пiклуваннi в той час, коли мама  працювала.  Першу
половину  дня  мама  завжди  працювала.  I  часто  вночi.  Увечерi  iнколи
сходилися усi разом. Сво? вiдвiдини музе?в i рiзних пам'яток професор,  як
i до ?хнього при?зду, робив сам... Що ж, йому  не  хотiлося  заважати  цим
явно щасливим людям...
   Iнколи вiн виходив пiзно увечерi, отак як сьогоднi,  майже  вночi,  щоб
поглянути на ру?ни форуму, храм Венери, Колiзей при мiсячному  освiтленнi.
Сьогоднi вiн попрямував до Колiзею. Людей зовсiм не було. Там i тут бiгали
кiшки, чомусь ?х тут багато ховалося в стародавнiх  ру?нах.  Якась  жiноча
самотня постать вийшла з брами.
   - Марi? Олександрiвно! Ви? Самi? Чому?
   - Хiба ви не зна?те, що я люблю блукати сама?
   - Але вночi, в Колiзе??
   - Хiба страшно? Саме отак i вiдчува?ш те далеке життя. Пiд цi?ю  брамою
проходили гладiатори з вигуком: "Ave Caesar, morituri te salutant!" (Живи,
Цезарю, тi, що йдуть на смерть, вiтають тебе! (лат.) _Я люблю тут  блукати
i згадувати.
   - I ви згаду?те те далеке життя? - пожартував ?шевський.
   Марiя нiчого не вiдповiла.  Вони  пiшли  вдвох  мовчки.  Навiть  такому
доброму друговi, як ?шевський, не хотiлося казати,  що  вона  "згадувала".
Вона згадувала тут рядки  "Неофiтiв",  якi  Тарас  Григорович  власноручно
переписав для не? i подарував перед подорожжю. Вона  не  раз  перечитувала
?х, але зараз, тут  у  Римi,  коло  стiн  Колiзею,  уночi,  вона  особливо
переживала усю ?хню силу слова, уяви, мислi.
   Шевченко малював Колiзей, перших неофiтiв,  перших  нескоримих  борцiв,
вiддану матiр, але ж усе це було про ?хню рiдну землю, про рiдний народ, i
не лише про рiдний, а про кожен  уярмлений,  про  кожен  поневолений,  про
кожен, що кона? пiд владою тиранiв.
   Марiя йшла мовчки, i, як часто бувало, в думках  повторювала  рядок  за
рядком:
   Ликуе Рим. Перед кумира
   Везуть возами ладан, мiрро,
   Женуть гуртами християн
   У Колiзей. Мов у рiзницi
   Кров потекла. Лику? Рим!
   I гладiатор, i патрицiй,
   Обидва п'янi. Кров i дим
   ?х упо?в. Ру?ну слави

   Рим пропива?. Тризну править

   По Сцiпiонах. Лютуй! Лютуй,

   Мерзенний старче! Розкошуй

   В сво?х гаремах! Iз-за моря

   Уже вста? святая зоря.

   Не громом праведним, святим

   Тебе уб'ють. Ножем тупим

   Тебе зарiжуть, мов собаку,

   Уб'ють обухом.
   Вона думала про всiх  неофiтiв,  усiх  борцiв,  i  для  не?  найближчою
ставала Iталiя Байрона, Iталiя Гарiбальдi i, як не  дивно  було  б  почути
комусь, Iталiя ?? "батька", Тараса Григоровича.
   Захотiлося йому написати  про  всi  враження,  його  розпитати.  Опанас
повiдомляв у останньому листi, що хворi?, писав про невдале сватання,  про
сумну подорож на Укра?ну i брутальний арешт.  Тургенев  збирався  написати
про цей  обурливий  арешт  Олександру  Iвановичу,  щоб  той  надрукував  у
"Колоколе".
   Мабуть,   важко   йому,   Тарасовi   Григоровичу,   нема   коло   нього
по-справжньому близьких, з теплими, рiдними руками. Як це страшно бути  на
самотi, самотнiм. Не тодi, коли сам цього хочеш, а весь час...  Певне,  це
найстрашнiше в життi. От  i  люблять  його,  i  шанують,  а  вiн  однаково
самотнiй - ?? названий батько, i  нiяка  слава,  нiякi  успiхи  не  можуть
замiнити найрiднiшо?, найближчо? людини.
   Уночi,  пiсля  прогулянки  до  Колiзею  писала  йому  листа.   Бажалось
якнайтеплiше зiгрiти його, приголубити, як дочцi.
   "Мiй друже дорогий, Тарасе Григоровичу!
   Чую, що Ви усе нездужа?те та болi?те, а сама вже сво?м розумом доходжу,
як-то Ви не бережете себе i якi сердитi тепер.  Оце  добрi  люди  скажуть:
"Тарас Григорович! Може, Ви шапку надiнете: вiтер!" - а Ви зараз i кирею з
себе кида?те. "Тарас Григорович, треба вiкно зачинити, - холодно..."  -  а
Ви хутенько до дверей - нехай на стежi стоять. А самi Ви тiльки одне слово
вимовля?те: "одчепiться", та дивитесь тiльки у лiвий куток.  Я  все  добре
знаю, та не вбоюся, а говорю Вам i  прошу  Вас  дуже:  бережiть  себе.  Чи
таких, як Ви, в мене поле засiяно?"
   Чомусь сльози застилають очi. Нiхто, нiхто не важив так для не?.
   Згадала, як уперше дiвчинкою "Кобзар" читала, i сама собi  присягалася,
сво?м життям, принести якусь користь для народу,  не  прожити  пустотливою
панночкою або великорозумною баринею. I бiль, неймовiрний жаль  за  ним  -
чого так склалось його життя?
   Згадала - розповiдав Опанас - дуже Тараса  Григоровича  любила  хрещена
мати Богдасика - княжна Р?пнiна, Варвара Микола?вна, ще до заслання, ще як
був молодим. Вона, Варвара Микола?вна,  вразила  Марiю  сво?м  прямодушним
розумом, сердечною простотою. Та хiба серцю накажеш? Шевченко поважав  ??,
звiрявся ?й багато в чому, але ж не любив. I  вiн  самотнiй.  I  вона  вже
нiкого не полюбила i теж сама-одна дожива? свiй вiк. А от здалося йому, що
полюбив цю Ликеру, крiпацьку дiвчину Макарова. Макаров,  звичайно,  одразу
"вольну" дав, але жахався, казав Марусi: "Гарна тварина - i бiльше нiчого,
лукава, ледаща i не  любить  його  аж  нiскiлечки".  Нещасливий  "батько"!
Шкода, що ?? не було поряд, уявля?, як усi "друзi"  з  порадами  лiзли,  з
осудами та пересудами. Вона розумi?, вiн жахнувся сво?? самотностi, а  те,
що крiпачка, - це тiльки полонило його дужче. I всi кажуть - гарна!  ??  й
Тургенев бачив, теж сказав: "Я зрозумiв, чому його  до  не?  потягло,  але
одразу бачив, не те що щастя - нiякого пуття не буде".
   Може, й добре, що одразу все порвалось.
   Не  пощастило  йому  у  подорожi,  такiй  жаданiй,  такiй  чеканiй,  на
Батькiвщину.
   "?здили Ви на Укра?ну,  були  Вам  там  пригоди,  писали  менi  Коли-то
побачимось? Буду дожидати".
   Вона й так тi три мiсяцi у Петербурзi найчастiше з  ним  бачилась,  усi
навiть нарiкали. Але ж так мало того часу було. Вiн i не  хотiв  спочатку,
щоб вона ?хала, а потiм казав: "?дь, доню, подивись свiта!"
   "Я тепер пишу до Вас з Рима: коли б же Вас сюди  занiс  який  човничок,
щоб Ви не од людей почули, а на сво? очi побачили, якi тут ру?ни,  дерева,
квiти,а яке тепло, яке сонце. Я була в Колiзе? на самому вишку,  на  вiкнi
сидiла, а як звiдти зiйшла, то й сама не знаю..."
   Еге ж. ?шевський i Саша далi стояли, i Саша тремтiв i  блiднув,  бо  не
помiтив, як вона швидко нагору побiгла, а вже побачив, як  звiдти  махала,
щоб стояли там унизу, на не? чекали.
   "Була у Ватiканi..."
   Як глянула на Аполлона, на Лаокоона, "живих", не копi?, а  "справжнiх",
так аж дихання зайшлося, говорити не могла, трохи вiдстала, щоб не  бачили
?? супутники, незручно стало за свою таку  вразливiсть,  вона  й  сама  не
чекала тако? реакцi?.  Потiм,  уже  отямившись  трохи,  слухала  пояснення
?шевського. А в Сiкстинську капелу  ходила  потiм  не  раз;  i,  закинувши
голову, ?й хотiлося найдовше дивитись на стелю, на створення свiту, як бог
Саваоф торка?ться пальцем Адама. Вона  мимоволi  всмiхалась,  i  нiби  все
набувало iншого  значення.  На  це  створення  свiту  вона  волiла  бiльше
дивитись, нiж на страшний суд, там тiльки одна божа матiр ?? заспокоювала,
яка наче благала сина про милосердя. Вона i в  дитинствi  найдужче  любила
образ дiви Марi?... А створення свiту було для не? чимось  житт?ствердним.
Не те що страшний суд - хай хоч i заслуженi кари.
   "Коли б же Ви були там, Тарас Григорович. У мене ? для Вас  фотографi?,
та як ?х передати? Я тут i працюю, i вчуся,  i  гуляю.  Ви  напишiть  менi
словечко, коли час буде. Ви забули чи нi,  що  ви  названий  батько?  Коли
взяли iм'я, то взяли й бiду батькiвську. Тепер думайте i не забувайте".
   Вона всмiхнулась трохи сумно. Чи було б ?? сьогоднiшн? щастя, ??  "миле
горе" - бiдою батькiвською?
   Ой, леленько, вона й не знала, й не вiдала  досi,  яка  то  ?  справжня
любов! А любовi, як долi, конем не об'?деш, не обминеш...
   "Прощавайте. Бережiть же себе, прошу Вас дуже".
   Вона знала - йому буде при?мно, радiсно, коли вона багато  працюватиме,
писатиме. Оце для нього головне. Вона уявила, як у нього, в його  скромнiй
кiмнатi-майстернi в Академi? художеств вона  затишно  вмоститься  на  його
турецькому диванi -  ?динiй  розкошi!  -  i  розповiдатиме  про  подорожi,
зустрiчi, враження, i вiн прочита? ?й новi сво? твори, а  потiм  попросить
?? заспiвати, i вона спiватиме не тiльки укра?нськi пiснi, а й iталiйськi,
що чу? тут.
   Обов'язково треба швидше побачити  Добролюбова,  вiн-то  далеко  бiльше
зна?, нiж ?шевський та Бородiн, та й росiйськi  художники,  з  якими  вони
стрiчаються, що робиться насправдi навколо, бо щось дуже схоже на  затишшя
перед бурею, а в день iменин Гарiбальдi на всiх вулицях i на площi папськi
солдати  ходили  великими   юрбами,   побрязкували,   наче   застерiгаючи,
шаблюками, i народ у чеканнi затих, немов збирався з новими силами.
   В останньому  "Современнике"  була  дуже  прихильна  рецензiя  на  нове
видання "Кобзаря" - вона ще його не бачила, i ?й тiльки  написали,  що  на
ньому сто?ть присвята ?й!
   Але ?й так хотiлося  одержати  листа  вiд  самого  Тараса  Григоровича.
Надходили листи вiд Тургенева - не дуже при?мнi, вiд Опанаса -  пiсля  них
ставало сумно й нiяково, а iнколи вона ображалась i дратувалась про себе.
   А вiд Тараса Григоровича - нi, не було. Невже вiн так  тяжко  нездужа?,
що й написати нема сили?
   Вона про нього тут останнiм часом багато думала, i навiть приснився вiн
?й, веселий i добрий, -  удвох  спiвали  "Зiроньку".  I  вона  прокинулась
весела, розповiла за снiданням про сон Богдасевi й Сашi. Вони, як  завжди,
пiшли втрьох на пошту - Саша, Богдась i вона.
   - Prego, синьйора! -  як  знайомiй,  з  усмiшкою  простягнув  ?й  листа
чорненький юнак.
   Вона вже впiзнала досить  товстенький  конверт  з  адресою,  надписаною
почерком Iвана Сергiйовича, - вiн ?й пересила? пошту з Парижа: так i ? - в
першому конвертi ще другий, це вiд Опанаса  Васильовича.  Саша  нiколи  не
питав, намагався нiчим не виявити  свого  хвилювання,  але  вiд  Марi?  не
крилося, як вiн завжди блiднув i мiнився в обличчi.
   - Вiд тата! Лист вiд тата! - закричав Богдась i потягнув ?? за руку.  -
Читай, читай швидше!
   Вони вийшли на вулицю, присiли коло стiни, повито? плющем i  трояндами.
Саша удавав, що цiкавиться  невеличкою  стату?ю  мадонни,  ?х  тут  багато
сто?ть в нiшах коло невеличких стiнних  фонтанчикiв,  звiдки  простi  люди
п'ють воду. Богдась торсав  матiр  за  руку,  i  вона  квапливо  надiрвала
другий, Опанасiв, конверт, почала читати, i  раптом  Богдась  побачив,  як
великi, наче дощовi краплини, сльози потекли по щоках мами.
   - Мамо! Що таке? - кинувся вiн до матерi, пiдбiг i  зляканий  Олександр
Вадимович.
   Марiя слабо махнула рукою:
   - Пiдiть, пiдiть удвох кудись.  Я  сама  хочу  бути.  Тарас  Григорович
помер...
   Вона блукала сама по вiдлюдних вулицях та вуличках, сидiла над  Тiбром,
не звертаючи нi на кого i нi на що  уваги  i  не  стримуючи  слiз.  Тараса
Григоровича, ?? "батька", вже не було на свiтi.  Як  у  не?  болiла  душа!
Нiколи, нiколи вона вже не побачить його, i не розповiсть вже йому нiчого,
i,  написавши  новий  твiр,  вже  не  думатиме,   як   завжди:   "А   йому
сподоба?ться?" Адже його слово було найвище  визнання,  найвищий  суд  для
не?.
   Як же це трапилось, як же таке горе, така бiда увiйшла в  ??  життя?  А
вона так багато  думала  про  нього  останнiм  часом,  як  нiколи  за  все
перебування за кордоном. Так то вона прощалася з ним навiки, коли ?хала  з
Петербурга? То вона прощалася, коли пiдписувала оце  тепер  останнiй  свiй
лист звiдси: "Прощавайте"?
   Ой, а де ж та даровизна, що надiлив вiн нею, а вона залишила у нього до
повернення - його автопортрет, що писав вiн, коли був молодим. Вона  такий
бачила i у княжни Варвари Микола?вни, отаким та його любила й  не  пiзнала
пiсля заслання, а вона, Марiя, побачила його  вже  не  таким,  але  одразу
зрозумiла, що душа його ще палкiша, ще непримиреннiша стала, воля його  ще
мiцнiша, куди мiцнiша, нiж у всiх, хто оточував його.
   Вiн подарував ?й ще свiй зошит,  що  списав  у  Орськiй  фортецi,  сво?
?вангелi?, що читав там. Вiн усе те дорогоцiнне ?? серцю подарував ?й, сам
подарував, хiба вона насмiлилась би  просити,  навiть  натякнути?  А  вона
сказала притуливши тi  подарунки  до  грудей-  "Нехай  у  вас  буде,  поки
повер'нуся". Кому вона могла що довiрити, як не йому самому?
   А тепер - де вона, ця найдорожча в свiтi спадщина?  Треба,  щоб  Опанас
потурбувався, забрав для не?, зберiг для не?. Яка  вона  була  легковажна,
нерозсудлива, непередбачлива... Та хiба вона  думала,  що  нiколи  вже  не
побачить свого Тараса Григоровича? Хiба коли дума?ш, що близькi пiдуть вiд
нас одного разу i нiколи вже не повернуться?..
   Вона опiвночi прийшла до свого помешкання. Вже зовсiм було темно i тиша
скрiзь. Добре,  що  у  пiд'?здi  свiтив  цей  лiхтар,  яким  так  пишались
художники. Саша  сидiв  коло  Богдана,  що  спав,  та,  поглянувши  на  ??
заплаканi очi, мовчки поцiлував ?й руку i, нiчого не  спитавши,  пiшов  до
себе.
   Вiн завжди був  такий.  Нiчому  не  заважав  i  розумiв  ??  бажання  з
пiвпогляду.
   Нiкого вона не хотiла бачити, нiкого.
   Цiлу нiч вона наче розмовляла з  "батьком",  присягалася,  що  вона  не
зверне з дороги, його дороги, адже вiн вiрив у не?, Марiю, Марка Вовчка, i
хай ця вiра не стане даремною! Але як закiнчив  вiн  це  сво?  страдницьке
життя? Чи був хтось коло нього, чи тримав його знесилену руку, чи  так  на
самотi, як завжди? А вона, його "дочка", була так далеко, й  невiдомо,  чи
встиг вiн прочитати ?? останнiй лист iз Рима? Невже не  дiзнався  вiн,  як
вона дума? про нього, схиля?ться перед ним?
   Вона наче оглядала сво? життя i червонiла за багато днiв  i  годин  цих
двох рокiв i думала, думала над сво?ю працею i над тим,  що  та  як  треба
робити i як прожити, як вiн, у кого нема "зерна неправди за собою".
   Як це важко жiнцi, молодiй ще жiнцi, якiй здавалось,  що  тiльки  зараз
вона пiзнала справжн? жiноче життя, жiноче щастя, i як важко все  по?днати
i бути ще матiр'ю.
   Адже завжди жадала вона бути доброю, гiдною матiр'ю - не для  оточення,
не про людське око, а по-справжньому, щоб самiй знати, що перш за все вона
- Людина. Мати.  Адже  ?й  присвятив  Тарас  Шевченко  свiй  "Кобзар"!  Це
щось-таки значить! Не тiльки для слави, для вiдзнаки ??, а щоб вона, Марко
Вовчок, так само, як вiн, любила Укра?ну, народ пригноблений, скривджений,
для нього працювала.
   Писати? Так, багато писати, щоб народ ?? любив i розумiв. Не для  купки
"избранных", а для всiх людей, народу, для нього й про нього.
   Нiч - час роздумiв над життям, над метою його, над добром i злом.
   А день - це саме  життя  з  сво?ми  повсякчасними  турботами,  дрiбними
щоденними  обов'язками,  легкими  радощами,  побутовими  непри?мностями  i
втiхами.
   Може,  коли  б  "бог"  не  посилав  людям  рiзнi  дрiбнi  напастi,  якi
вiдвертають увагу вiд того, що терза? до глибини душу,  i  жити  не  можна
було б!
   Вночi зда?ться: зайшла людина в  безвихiдь.  Як  можна  далi  жити,  не
розв'язавши для себе головних протирiч, питань, проблем?
   А настане день, вiдiйшла нiч переплакана, безсонна, треба дитинi швидше
дати  поснiдати,  треба  навiдатися,  чи  надiйшли  грошi,  треба   швидше
перекласти "Три долi", а то не встигнуть надрукувати в черговому номерi.
   А тут ще Саша...



   5

   Наближався Великдень. Як це було в дитинствi? Давно-давно?
   Вона сидiла коло фонтана, поринувши  в  спогади.  Це  наближення  свят,
незвичне готування до них у Римi розбуркало далекi-далекi спогади,  далекi
картини, що нiчого спiльного не мали з тим, що бачила  зараз.  Ще  б  пак!
Маленька глуха Катеринiвка на Орловщинi - i Рим!
   Який ясний  пiднесений  настрiй  був  тодi,  у  дитинствi,  в  днi  цих
великоднiх свят! Коли ще дуже вiрила, коли ходила на сповiдь, причащалася,
вiдчувала  себе  чистою,  безгрiшною  i  дуже  любила  з  мамою  i   нянею
вiдвiдувати  весь  страсний  тиждень  убогу  сiльську  церковку.  Вона   з
особливим палким почуттям вистоювала всi дванадцять ?вангелiй  у  страсний
четвер, i тремтiла вiд  жалю  i  слiз,  коли  у  святу  п'ятницю  виносили
плащаницю, i щиро молилась, як усi в церквi -  старi,  молодицi,  дiвчата.
Багато з них плакали. Чому?
   У страсну суботу пiсля хатньо? метушнi - адже,  мабуть,  цiлий  тиждень
пекли паски, смажили, варили, -  готували  "пасхальний  стiл",  як  якийсь
вищий обов'язок, а ще весняна святкова  приборка,  i  завжди  лишалось  на
останнiй час щось недороблене, що конче треба було зробити. I от, нарештi,
на вечiр, коли вже в усьому домi так смачно i врочисто пахло святом,  вона
i старший брат Валерко одягали святковi вбрання, в ?? тугi довгi коси няня
вплiтала широкi синi або рожевi стьожки, вбирались святково мама  й  тато,
так, i тато був ще живий, i увечерi в страсну суботу теж ?хав  з  ними  до
церкви, - i всi люди були у  святкових  вбраннях,  квiтчастих  хустках.  У
церквi було дуже парко, тiсно, дихати було важко, але всi наче  нетерпляче
чекали чогось надзвичайного, хоча щороку вiдбувалось те  ж  самiсiньке.  О
дванадцятiй лунало "Христос воскресе!" - i враз немов усе-все мiнилося  на
очах, i люди всi мiнилися, старi бабусi  й  дiди,  жiнки,  дiвчата,  лiтнi
дядьки i навiть хлопцi! Всi здавалися такими добрими, ясними, i  вiрилось,
що Христос, i божа матiр, i всi святi  ангели  саме  тут  зараз,  невидимi
летять поперед хресного ходу навколо церкви. А на дзвiницi бамкав  великий
дзвiн, тодi здавалося: голоснiшого, гучнiшого i  прекраснiшого  нiчого  не
може бути.
   Як бувало весело в цей день  удома!  Давно-давно.  Коли  живий  ще  був
тато...
   Потiм вона вже з острахом чекала великодня. А втiм,  i  кожного  свята.
Але особливо великодня. Бо саме тодi напивався до нестями  вiтчим.  Зовсiм
iншi, нiж ранiше, при татовi, почали при?здити до них  гостi.  Нi,  не  до
них, до нього. Мама заводила дiтей у  спальню,  забороняла  виходити,  щоб
вони нiчого  не  бачили  й  не  чули.  Старший  Валерко  цiкавився,  якось
непри?мно цiкавився, намагався заглянути у  щiлинку,  прислухався,  а  ?й,
Машi, було огидно, i найдужче чомусь вона боялася, щоб не почули меншенькi
дiти - Митя i Вiрочка. Вiрочка - вже дочка вiтчима, але ж ?? сестричка,  i
вона ?? любила й жалiла. I самiй ?й не хотiлося нiчого чути.
   Якось вона втекла. Вона бiгла до  сво??  колишньо?  нянi  на  село.  ?й
здавалось, що всi тi люди, яких вона бачила вночi в церквi, якi з жалем  i
спiвчуттям  шепотiлись  за  ??  спиною:  "Хоч  i  панночка,  а   сирiтка",
зустрiнуть ??, сховають.  Але  на  вулицi  гуляли,  i  вона  засоромилась,
звернула з вулицi, побiгла городами.
   Треба було ще поминути попiвський двiр. З попiвського дому лунав гомiн,
безладнi спiви, п'янi голоси.  От  рипнули  дверi  з  чорного  ходу.  Вона
прича?лася за кущем лiщини з ще ледь помiтним зеленим листячком: здавалось
- на кущ накинуто зелений прозорий серпанок.
   З дверей вийшли, пiдтримуючи один одного, пiп i дяк, вони щось  верзли,
переконуючи в чомусь один одного. ?лейна борода попа була скуйовджена, дяк
обiймав попа i намагався поцiлувати йому руку, потiм пiдвiв свою правицю i
таким громоподiбним як у церквi голосом загорлав: "?дин бог без грiха!" Аж
тут вибiгла попадя i почала обох лаяти верескливим голосом  i  штовхати  у
дверi  додому,  а  пiп,  так  само  пiднявши  руку,  виголошував  козлиним
тенорком: "?дин бог без грiха!"
   Дiвчинка найдужче злякалась, що ?? помiтять,  i,  коли  вони  зникли  в
хатi, дременула далi знайомою стежкою.
   Нарештi пiдперта з усiх бокiв, наче полатана, пощерблена  нянина  хижа.
Дiвчинка постукала у маленьке вiконце. Вийшла няня. З того часу,  як  мама
вiддалася вдруге, няню вiдпустили з двору, вона жила з дочками i внуками.
   - Машенько, що ти, дитинко? Чого? Маша кинулася  до  не?,  притулилась,
нiчого не сказала. Стара зрозумiла без слiв.
   - Гуляють?
   Дiвчинка кивнула головою. Няня стояла розгублена, вона  не  кликала  до
хати. I раптом Маша зрозумiла - вона не може ??  покликати!  Адже  не  раз
плакалася няня мамi, як важко дочцi, про себе нiколи анi  слiвця,  але  ж,
певне, i ?й непереливки. Та й що б Маша у них зараз робила? Однаково треба
повертатися. Мама кинеться, що ?? нема, хвилюватиметься. Бiдна мама, ?й ще
гiрше буде. I потiм,  поки  бiгла,  хвилювалась,  щоб  не  побачили,  поки
попiвський двiр поминула, наче те  хвилювання  та  домашня  бiда  вiдiйшли
далi. Може, просто свiже повiтря пiдтримало ??.
   - Я пiду, нянечко, - мовила вона, - то  я  так,  захотiлося  просто  до
тебе.
   Немов уранцi не бачились, не христосувались.
   - Я пiду з тобою!  -  Стара  обняла  дiвчинку,  прикрила  сво?ю  темною
хусткою - подарунок ще  панi.  Пiшли  обережно  вдвох.  Де-не-де  виринали
пiснi, голоси.
   - От i нашi розгулялися. Треба ж колись вiдпочити, людьми себе  почути,
хоч у свята...
   Мама стояла коло хвiртки, перелякана, стривожена.
   - Мамо, прости менi, я до нянi ходила, - цiлуючи ?й руки, перепрошувала
Маша. - Ти хвилювалась за мене?
   - Дуже! -  прошепотiла  мати.  Вона  не  смiла  сказати,  вона  боялась
признатись сама собi, - вона злякалась, що Машу затягли отi мерзеннi гостi
чоловiка, i дiвчинка все те бачитиме, що там ко?ться.  Дяка  боговi!  Вона
ходила до нянi.
   - Голубонько панi, ви вже не сердьтеся на Машеньку, вона мене провiдати
ходила! - мовила няня. Дорога ?? няня, вона так любила  цю  дiвчинку,  яка
завжди за всiх поко?вок, за всю челядь заступалася! Хто що не розiб'?, хто
яку  шкоду  ненавмисне  зробить,  -  Маша  завжди  казала:  "Мамо,  то  я,
пробачте".
   - Нi, нi, нянечко, - обняла стару мати, - я не сердюся на  Машу.  Ти  ж
зна?ш, вона добра, хороша дочка. Я от що гадаю: краще Машi  не  жити  тут,
краще я ?? до яко?сь iз сестер вiдвезу. Однаково з  осенi  у  пансiон.  Ти
згодна, Машенько?
   - Як скажеш. Як ти хочеш, - розгублено вiдповiла Маша.  ?хати  з  дому?
Але ж коли "дому" й не було?
   - Нянечко, правда, Машi краще там буде, або у Катi  Мардовiно?,  або  у
Варюшi Писар?во?? - наче виправдуючись перед старою селянкою, казала панi.
   - Звiсно, краще, - сумно зiтхнула няня.
   Нiде ?й не було краще. Нiде ?й не було гiрше.  Усе  було  тимчасовим  -
чеканням справжнього.
   Проте - бiльше показового, зовнiшнього у Мардовiних, строгiше й чистiше
- у Писар?вих. Тому ?х любила дужче.
   Не раз iз рiдними ?здила на прощу в  монастирi.  I  багато  переживань,
думок, здивування i навiть перший  час  захоплення  викликали  у  дiвчинки
черницi - ?хн? самозречення, ?хня дол-я. Потiм, коли пiдросла,  уважнi  ??
очi, бажання про все дiзнатися, зрозумiти вiдкрили багато такого, вiд чого
жахнулася.  Темний  страшний  побут  монастирський,   жорстока   непохитна
i?рархiя, безмовнi рабинi, честолюбна владарка-iгуменя, вражена  навiки  в
особистому життi тиранка, i такi ж ураженi, заздрiснi, дрiбнiшi  тирани  -
?? помiчницi й пiдлабузницi -  мати-казначея,  iншi,  на  нижчих  сходинах
чернечо? iмперi?. О! Як рiдко можна було  побачити  справжню  християнську
вiру. Вiдкривалися перед нею i штучне творення чудес,  i  рiзнi  релiгiйнi
ефекти, якi пiдстроювали служителi церкви, i поряд з цим  -  дитяча  слiпа
вiра скривджених простих людей, оцих старих бабусь, молодих жiнок, котрi з
немовлятами  на  руках  проходили   десятки   верстов,   щоб   поклонитися
чудотворнiй iконi, святим мощам,  за  останнiй  мiдяк  налити  у  пляшечку
свято?  водички,  яку  напередоднi  наливала  iз  звичайного  колодязя  на
монастирському подвiр'? одна з цих жирних лицемiрних чорних гусениць.
   Iнколи ще хотiлося вiрити, як у дитинствi, свiтлою, ясною вiрою, але це
було вже неможливо. Давно неможливо.
   Дивно! Опанас був релiгiйна людина - якi листи писав вiн ?й, коли  була
ще нареченою, ?здила з родичами в Задонськ! Ще тодi вона вiрила, але  його
листи, сповненi сентенцiй, моралiзуючi, якось не вiдповiдали ??  настроям,
?? вiрi, в якiй вона найдужче шукала не фанатично? покори,  не  захоплення
аскетичними  iдеалами,  що   вiдгонили   у   звичайних   людей   звичайним
святенництвом (трохи цього було i  в  Опанасових  листах),  а  ствердження
любовi до людей, ближчих, живих людей, шукала правди i добра.  Потiм  вона
почала сперечатися з ним. Потiм перестала  сперечатись.  Коли  вчителював,
вiн повинен був i до церкви ходити, i всi обрядностi виконувати. Вона,  як
дружина вчителя, звичайно, виконувала все з ним, але вже нiяко? ваги цьому
не надавала. Дещо, правда,  робила  навiть  залюбки,  тому  що  нагадувало
дитинство:  на  Великдень  пекла  паски,  фарбувала  крашанки,   приходила
"розговлятися" вся комуна (яка й не постилася!). На "зеленi свята" вбирала
хату клечанням. Ну, а на рiздво, звичайно, i свят-вечiр був напередоднi, i
кутя з медом, i взагалi все, як належить. Але ж це  все  не  мало  нiякого
вiдношення до вiри!
   Цi два роки за кордоном весь час перебувала в оточеннi таких людей, для
яких питання вiри, релiгi? давно вже не мало особистого значення. Це  було
лише тi?ю темною силою, яку треба було враховувати в сво?й боротьбi  проти
монархiв церкви i всього ?хнього вiйська. Так  робив  весь  час  Олександр
Iванович  Герцен.  I  саме  тут,  у  Римi,   був   центр   наймiцнiшо?   i
найпiдступнiшо?  клерикально?  сили,  тут  був  центр  держави   намiсника
апостола Петра на землi - самого папи. Вiн  жив  у  Ватiканi.  Важко  було
по?днати  в  думках,  у  розумiннi  Ватiкан  -  мiсце   мешкання   монарха
католицько? церкви, i Ватiкан, про  який  писав  Герцен:  "Коли  нестерпнi
сумнiви ятрять серце, коли переста?ш вiрити, що люди могли бути здатнi  на
щось путн?, коли самому ста? огидно и соромно  жити,  -  я  раджу  йти  до
Ватiкану. Там людина заспоко?ться i знову щось благословить у життi".  Вiн
писав про Ватiкан Рафаеля, Мiкеланджело, Леонардо да Вiнчi, а не папський.
   Але там, у цьому ж Ватiканi, за  стiною,  що  вiдмежовувала  вiд  залiв
Рафаеля, його станцi?, вiд Сiкстинсько? капели, вже  багато  вiкiв  плутав
та?мничий зловiсний лабiринт клерикально? держави i мав сво? палати  папа.
У страсний тиждень вiн мав сам правити вiдправи у Сiкстинськiй капелi, а у
вербну недiлю - в соборi святого Петра.
   - Ми мусимо бути на вiдправах папи в соборi i в Сiкстинськiй капелi,  -
такими словами, та ще сказаними категоричним тоном, зустрiла  Марiя  сво?х
постiйних  супутникiв,  до  яких  ще  при?днався  сусiда  по  дому,   один
швейцарець, якого дуже полюбили всi дiти з ближнiх будинкiв.
   - Бути в Римi i не бачити папи! - удавано осудливо мовив i ?шевський.
   - Вас схопив уже азарт туриста? - спитав сусiда-швейцарець.
   - Усе, усе разом! - вiдповiла Марiя. -  Я  хочу  бачити  папу,  я  хочу
бачити народ у днi найбiльших релiгiйних свят, адже  iталiйцi  так  палко,
пристрасно вiрують! Я хочу бачити всi ?хнi врочистi церемонi?, i  я  рада,
що ми опинились у Римi саме на великдень.
   - А  я  волiв  би  краще  опинитися  пiд  час  карнавалу,  хоча  вже  й
спостерiгав його. Оце видовисько незрiвнянне,  i  справдi  треба  саме  на
карнавалi бачити iталiйцiв! У церквi - це зовсiм не те.
   - Ви вже не раз бували тут, тому так спокiйно ставитесь  до  всього,  -
заперечила Марiя. - Та тiльки як нам дiстати квитки?
   - Скрiзь i завжди усiм хочеться побувати на  таких  церемонiях,  як  на
прем'?рах у театрi, - сказав швейцарець.
   Вона даремно хвилювалась - люб'язний швейцарець принiс  ?й  з  поштивою
усмiшкою  квиток  на  вiдправу  у  вербну  недiлю.  Йому   дуже   хотiлося
прислужитися цiй чарiвнiй дамi! Але  напередоднi  Марi?  вже  надiслали  з
росiйського  посольства  квитки  на  всенький  страсний  тиждень!  Це  вже
потурбувався професор, та, звичайно, вона про це не  сказала  швейцарцю  -
подарунки треба вмiти приймати i не затьмарювати насолоди даруючого!
   Вона була страшенно задоволена, що пiде, i - розчарована, коли пiшла.
   Це справдi була нiяка не релiгiйна вiдправа, - швейцарець мав рацiю,  -
сво?рiдна театральна вистава, навiть не прем'?ра, бо  учасники  зовсiм  не
хвилювались,  як  артисти   на   прем'?рах,   а   виконували   сво?   ролi
завчено-машинально, бо виконували ?х .багато рокiв, а до того багато рокiв
бачили, як виконували iншi, ?хнi попередники.
   ?шевський  побачив:  Марiя  Олександрiвна  ледь  стрималась,   щоб   не
чмихнути, коли, на ношах у крiслi винесли папу -  невеличкого,  з  круглим
байдужим, навiть добродушним обличчям.
   - Наче пирiг! - шепнула Марiя.
   Нiякiсiнького натхнення, врочистого  пiднесення  не  побачила  вона  на
обличчi намiсника Петра на землi - тiльки втома й  байдужiсть.  Вiн  сидiв
пiд балдахiном, з обох бокiв його обмахували павичими опахалами.
   Поперед нього спочатку пройшли кардинали в довгих  червоних  мантiях  i
високих клобуках, потiм ?пископи,  канонiки,  рiзнi  високi  чини  чорного
вiйська,  що  нагадували  часи  iнквiзицi?,  потiм  звичайне   вiйсько   у
незвичайному одязi - швейцарськi латники у середньовiчних убраннях, загони
папських гвардiйцiв. Вiд усi?? .червоно?, золото? пишноти аж очi  слiпило.
Усi в церквi стали  навколiшки,  але  Марiя  помiчала  лише  цiкавiсть  на
обличчях, навiть не можна було сказати - молiльникiв, молiльникiв не було,
були цiкавi глядачi. Одна тiльки жiнка, явно iноземка, що виявилось  з  ??
запитань, стоячи поблизу Марi? навколiшках, плакала розчулено. Зараз у цей
славетний собор святого Петра  можна  було  попасти  лише  по  квитках,  i
бiльшiсть була така, як вона сама, -  цiкавi  глядачi  у  справжнiсiнькому
театрi.  Але  нi,  вона  помиля?ться:  цей  вдосконалений  театр  -  це  ж
величезна, ще непоборима сила. Яка сила  у  цього  байдужого,  з  обличчям
втомленого хазя?на, папи, у зловiсних  кардиналiв,  деяких  висхлих,  наче
кiстяки,  з  обличчями  хижих  птахiв,  зголоднiлих  хижакiв,   а   деяких
вiдгодованих, випещених. I не можна сказати про  якусь  тупiсть,  глупоту,
нi, нi в якому разi, бо в багатьох погляди горiли  таким  злим  розумом  i
хитрiстю, що, певне, моторошно було б глянути сам на сам у  живi  очi.  Це
були очi суддiв-iнквiзиторiв, якi одним поглядом, одним невблаганним рухом
руки, не замислюючись, посилають на смерть, на вогнище, в темницi  фортецi
Святого ангела. I нiчого християнського не було в них, нiчого спiльного  з
тими першими неофiтами, що при свiтлi смолоскипiв спускалися в катакомби i
там молилися з вiдданою вiрою i самозреченням, i там ховали  сво?х  перших
мученикiв за вiру. О! Катакомби справили на Марiю куди глибше враження!
   ?й захотiлося швидше з цього театру на свiже  повiтря.  Нарештi  кiнець
урочисто театрально? вiдправи.
   - Вийдемо тим ходом! - кивнула Марiя професору  й  Сашi.  Саша  знав  -
Марiя не може пiти з собору святого Петра, куди вони вже приходили  кiлька
разiв, щоб не затриматися хоч би на хвилинку коло "Пi?ти" Мiкеланджело.
   Вже витиснувшись iз натовпу i переводячи подих, ?шевський сказав:
   - Справдi, треба погодитись з вашим улюбленим Стендалем:
   "Яку' радiсть могло б дати перебування в античному Римi, коли  б  волею
зло? долi на його грунтi не виник як найбiльша образа - Рим попiвський".
   - Але ж не забувайте, - мовила Марiя, - Стендаль не тiльки захоплювався
античним i iншим мистецтвом Рима, вiн  був  зв'язаний  i  з  карбонарiями!
Погляньте на майдан - скiльки тут ?хнiх синiв i дочок!
   На майданi була сила-силенна людей,  живих  людей,  -  не  глядачiв,  а
палких римлян, iталiйцiв з гарячими серцями, жадобою волi, хай у бiльшостi
ще вiруючих i в мадонну, i у всiх улюблених святих, але в той же  час  вже
пройнятих зневагою до абатiв, монсиньйорiв i, головне, - з вiрою i любов'ю
до свого  Гарiбальдi,  якого  чекали,  чекали!  Та  вiн,  незрозумiле  для
бiльшостi  чому,  пiсля  свого  славетного,  геро?чного  походу  "тисячi",
трiумфально? перемоги в Неаполi, знову по?хав на свою Капреру. Але  ж  вiн
сказав: "Рим або смерть!"
   Переказували його слова: "До побачення - в Римi!"
   Так, Рим був володiнням  папи,  в  тенетах  ?вропейських  дипломатичних
iнтриг, ще Венецiя була пiд п'ятою австрiйцiв, у Туринi домовлялись король
Вiктор-Емману?л, Кавур, iншi мiнiстри, але народ, весь народ Iталi?  бачив
у об'?днаннi сво? визволення i вiрив  Гарiбальдi!  Це  розумiли  король  i
мiнiстри i поки що загрiбали жар його руками, бажаючи об'?днання i боячись
народного запалу, коротко кажучи - революцi?.
   - Ви пам'ята?те, - сказала Марiя, - рядки Альфi?рi:  "Siarn  servi,  ma
servi ognor frementi!" Так, ми раби, але повстати ми готовi!
   - Ви робите надзвичайнi успiхи в iталiйськiй мовi, - зауважив професор,
- коли б я з таким же успiхом знався в старовинних iталiйських хронiках!
   - Марiя Олександрiвна вивча? мову по Альфi?рi i Данте, - вставив Саша.
   - А ви, я знаю, не розлуча?тесь з Петраркою i Боккаччо, хоча вони  такi
несхожi! - засмiявся ?рошевський.
   - Свята iстина, - погодився Саша. -  Щоб  не  тiльки  вивчити  мову,  а
пiзнати й дух iталiйцiв, необхiдно знати i того, й другого. Крiм того,  це
в мене пiдступи до Беккарiа, якого я жадаю прочитати в оригiналi.
   Звичайно, треба ж йому, врештi, займатися не лише Петраркою i  любов'ю,
а подумати й про свою непри?мну спецiальнiсть!
   Але ж Марiя надиха? його, поверта? його  думки  i  в  цьому  на  якийсь
зовсiм iнший шлях. I йому соромно нiчого не робити, коли вона так невтомно
працю?. Вiн використа? також подорож до Iталi? для досконалого  знайомства
з батьком юриспруденцi? - Беккарiа.
   - Я тут також читаю Боккаччо по-iталiйськи, - сказала Марiя. -  Скiльки
там викрива?ться притаманного всiлякому попiвству! I як про це ще  мало  в
нас у лiтературi. Про нашi рiднi, - усмiхнулась вона, -  святi  монастирi,
про наших власних черничок та ченцiв, та й про попiв, у нас щось нiчого не
написали, а скiльки там несподiвано вражаючого! Я в юностi i  в  дитинствi
не раз ?здила на рiзнi прощi i дивувалась  та  жахалась.  Звичайно,  кожен
народ, кожна кра?на ма? в усьому свою специфiку Але  я  дедалi  все  дужче
закохуюсь в Iталiю, в справжню, живу, волелюбну. Я хочу швидше в  Неаполь!
Адже там ще так недавно був Гарiбальдi! Я хочу саме зараз  побачити  народ
Неаполя, звiдки прогнали короля! Степане Васильовичу, невже ви не  по?дете
з нами до Неаполя?
   - На жаль, нiяк не зможу.
   - А от Бородiн буде з нами.
   "Дуже ?м там потрiбний Бородiн, - подумав професор. - I як  вона  майже
без грошей полетить у Неаполь!" I сам себе дорiкнув у думках: адже ти  вже
бував у Неаполi, а вона ще нi. I, може, просто заздрiсне дивитись на  двох
щасливих, закоханих одне в одного, в Iталiю, в життя, людей, що помчать до
Неаполя?



   6

   Нарештi  Iван  Сергiйович  одержав  уперше  такi  чеканi,  такi  жаданi
звiстки. Телеграма вiд Миколи Петровича Макарова, слiдом за нею  лист  вiд
Павла Васильовича Анненкова. Манiфест про  визволення  селян  пiдписано  й
оголошено. Телеграма вiд Макарова. Звичайно, коротка, але як багато в нiй!
   Тремтячими руками Iван Сергiйович розрива? конверт з листом  Анненкова.
Той, з властивою йому спостережливiстю i точнiстю, малю?  картину  -  адже
благав його Iван Сергiйович все-все описати!
   "...вийшов пiп пiсля обiднi, розгорнув друкований  аркуш  Народ  раптом
принишк,  у  мертвiй  мовчанцi  вислухали  промову,  складену   з   сумiшi
канцелярсько?  редакцi?  i  фальшивобiблiйно?   витiюватостi...   Все   це
дивовижно i невже так буде по всiй Росi?, а напевне..."
   Та незважаючи на це, хотiлося швидше  побачити  сво?х  спiввiтчизникiв,
росiян, вiдзначити цю подiю, за яку стiльки кращих  людей  вiддавали  сво?
життя, про яку мрiяли...
   ...Увижу ль, о друзья! народ неугнетенный
   И рабство, падшее по манию царя...
   "Рабство, падшее по манию царя".
   У росiйськiй посольськiй церквi сьогоднi багато людей.  Не  розходяться
пiсля обiднi. Багато старих людей.
   Iван Сергiйович пiдходить до свого далекого родича -  Миколи  Iвановича
Тургенева - одного з славних братiв Турген?вих, декабриста, приреченого до
смертно? кари Миколою Першим.  Але  Микола  Iванович  волiв  залишитися  у
вiчному вигнаннi за кордоном, анiж самому  з'явитися  в  кращому  разi  на
довiчне ув'язнення.
   - Тепер я можу сказати: "Нинi отпуща?ши раба твого", - говорить вiн,  -
чом не дожили до цього брати мо?, чом не дожили обидва  Олександри  -  мiй
брат i Олександр Пушкiн!
   Книга Миколи Iвановича Тургенева про налоги, що  вийшла  у  1818  роцi,
викликала величезний iнтерес сво?ми прогресивними настановами. Вона давала
якiсь новi економiчнi пiдвалини, якi доводили, що необхiдно змiнити все  в
життi кра?ни. Микола Тургенев був тiсно  зв'язаний  з  керiвною  верхiвкою
декабристiв, i ще в сво?му "Евгении Онегине" Пушкiн присвятив йому  рядки,
якими можна було пишатися:
   Друг Марса, Вакха и Венеры,
   Тут Лунин дерзко предлагал
   Свои решительные меры
   И вдохновенно бормотал.
   Читал свои ноэли Пушкин,
   Меланхолический Якушкин,
   Казалось, молча обнажал
   Цареубийственный кинжал.
   Одну Россию в мире видя,
   Преследуя свой идеал.
   Хромой Тургенев им внимал
   И, плети рабства ненавидя,
   Предвидел в сей толпе дворян
   Освободителей крестьян.
   Не менше любили й шанували найкращi люди Росi? -  вченi,  лiтератори  -
його  старшого  брата  Олександра  Iвановича,  хоча  той  i   не   подiляв
радикальних революцiйних поглядiв брата, але не  боявся  стояти  в  чеснiй
благороднiй опозицi? уряду. Олександр Тургенев увiйшов у лiтературу  сво?ю
"Хроникой русского", листами з-за кордону, якi друкувалися в тому, першому
"Современнике"  Пушкiна.  Це  була   надзвичайна   людина   по   душевному
благородству, завжди молодiй жвавостi й допитливостi розуму,  освiченостi,
працьовитостi. Вiн не хотiв кидати вигнанця брата, вiн сам прирiк себе  на
мандрiвне життя за кордоном, час вiд часу повертаючись  на  батькiвщину  i
все життя клопочучись про брата. За кордоном вiн весь час вiддавав  роботi
- розшукам, дослiдженню росiйських зв'язкiв у закордонних архiвах  Парижа,
Лондона, Рима. Вiн приятелював iз  видатними  людьми  ?вропи,  такими,  як
Стендаль, бував не раз у Веймарi в Гете.
   А в росiйськiй лiтературi вiн лишився ще в пам'ятi тим, що  один,  один
вiн з вiрним камердинером Пушкiна Микитою проводжав труну гаряче  любимого
Олександра Сергiйовича в Святi Гори...
   Iван Сергiйович познайомився з ним  ще  в  молодi  сво?  роки  пiд  час
навчання в Нiмеччинi, потiм стрiчався з ним до само? його смертi.
   А з Миколою Iвановичем i його родиною вiн пiдтримував постiйний зв'язок
у Парижi.
   Зараз у церквi поряд iз старим уже Миколою Iвановичем Турген?вим  стояв
другий живий творець росiйсько? iсторi?, який вiдбув  важку  кару,  пiзнав
сибiрськi руднi, кайдани, - уславлений декабрист князь  Сергiй  Григорович
Волконський. Тiльки зовсiм нещодавно йому  дозволено  було  повернутися  з
родиною з Сибiру.
   - Все-таки дожили ми до цього великого дня...
   Виходить священик служити молебень, який замовили  вони  всi,  борцi  й
соратники рiзного вiку, рiзних поколiнь,  хай  вiруючi  й  невiруючi,  але
якось треба вiдзначити разом  цю  подiю,  не  тiльки  за  столом.  I  вони
слухають промову священика i не можуть стримати слiз. Витира?  очi  старий
Волконський, майже рида? Микола Iванович Тургенев, плачуть  ?хнi  жiнки  й
дiти. Плаче Iван Сергiйович,  який  ще  пiдлiтком  дав  свою  "ганнiбалову
клятву" боротися проти крiпацтва i сво?ми  "Записками  охотника"  примусив
замислитись навiть царську родину.
   Вiн зна?:  багато  росiйських  панiв,  мандруючих  i  вiдпочиваючих  за
кордоном, не лишились пiсля обiднi. Вони схвильованi зовсiм  iнакше,  вони
обуренi, вони переконанi, що ?х "пограбовано"  цим  знищенням  крiпаччини,
навiть цим куцим, важким для селян визволенням.
   Та тепер не хоче, не може Iван Сергiйович про це думати. Вiн хоче щастя
сво?му народу, в який вiрить, який любить.
   Це в Парижi.
   Лондон. Орсет Хауз. "Колокол" - квiтень 1861 року.
   "Визволення селян!
   Вольна Росiйська Друкарня в  Лондонi  i  видавцi  "Колокола"  святкують
увечерi   I0   квiтня   початок   звiльнення   селян    в    Orsett-house,
Westbourne-terrace. Кожен росiянин, до яко? б партi? вiн не  належав,  але
який спiвчува? великiй справi, - буде прийнятий по-братерськи".
   Олександр Iванович кипить, горить,  вiн  живе  тiльки  цим,  вiн  чека?
листiв вiд Тургенева, вiн чека? телеграм з Росi?, офiцiйних повiдомлень  у
газетах. Вiн пише друзям, знайомим, пише в "Колокол".
   Одному з перших надсилають удвох з  Огарьовим  листа  Миколi  Iвановичу
Тургеневу.
   "Вельмишановний Миколо Iвановичу! Ви були одним iз  перших,  що  почали
говорити про  звiльнення  росiйського  народу;  Ви  нещодавнозворушенi,  з
слiзьми на очах, святкували перший день цього звiльнення. Дозвольте ж нам,
вихованцям Вашого Союзу, висловити Вам наше  поздоровлення  i  з  почуттям
братерсько?, або краще, синiвсько? любовi потиснути Вам руку i обняти  Вас
гаряче вiд усього щирого серця. Такий же наш привiт просимо передати князю
Волконському. З живим розчуленням ми написали цi рядки й  пiдпису?мо  нашi
iмена з тi?ю глибоко релiгiйною вiдданiстю, яку ми на все  життя  зберегли
до старших дiячiв росiйсько? свободи.
   Олександр Герцен Микола Огарьов".
   Не тiльки цих двох старiйших  дiячiв  росiйського  визволення  хочеться
Герцену зараз обняти.  Йому  хочеться,  щоб  його  почув,  зрозумiв  кожен
росiянин, кожна людина, яко?  б  не  була  нацiональностi,  якi  населяють
безмежнi простори батькiвщини, а також i тi, що примушенi  були  втекти  з
не?, сотнi емiгрантiв-росiян, укра?нцiв, полякiв, вiрменiв, грузинiв. Йому
хочеться, щоб його настрiй зрозумiли, подiлили сотнi  емiгрантiв  Францi?,
Iталi?, всiх кра?н, люди, якi прагнуть волi й щастя для всiх.
   Олександр Iванович гаряче  обмiркову?:  iлюмiнацiя,  прапор  з  словами
"Emancipation in Russia" - визволення в Росi?. Раут для всiх  росiян,  для
всiх  робiтникiв  друкарнi,  для  всiх  полiтичних  емiгрантiв,   яко?   б
нацiональностi вони не були.  Обов'язково  прийде  друг-iталi?ць  Мадзiнi,
славний Мадзiнi!
   Буде музика. "Марсель?за". Князь Голiцин - емiгрант, аматор-композитор,
створив прекрасну росiйську фантазiю "Визволення" -  аранжемент  улюблено?
росiйсько? пiснi "Вниз  по  матушке  по  Волге".  Потiм  обов'язково  "Еще
Польска н? згiн?ла"...
   Звичайно, обов'язково оркестр князя Голiцина викона? увертюру й марш  з
"Вiльгельма Телля" - "Це мiй спiвгромадянин по швейцарськiй  прописцi",  -
жарту? Герцен. Адже вiн з родиною натуралiзований в одному з  швейцарських
кантонiв, де ним пишаються i приймають на славу, коли вiн при?здить.
   Потiм для всiх частування. Дами й дiти в святкових вбраннях. Усiм радi.
Усiх запрошу?мо, хто спiвчува? справi визволення!
   Вiн, Герцен, ще не зна? - можливо, вiн  пiдiйме  бокал  за  iмператора,
який пiдписав цей манiфест?..

   Iталiя. Неаполь.
   - Ви гада?те, дуже полегша? нашим мужикам вiд цi?? реформи?  Мудрували,
мудрували, щоб i вовки були ситi, i вiвцi цiлi!
   Хто-хто, а вовки ситi  залишаться,  видiлять  мужичкам  негiднi  шматки
землi, одроблятимуть за не?, може, й гiрше, нiж на панщинi,  та  ще  й  нi
реманенту, нi коней, усе позичай, за все одробляй. Земля ж то  помiщицькою
лишилась! - говорив Микола Олександрович Добролюбов Марi?.
   - А все ж таки не крiпаки бiльше! Як  сумно,  що  Тарас  Григорович  не
дожив до цього дня! I шкода, що на власнi очi ми не бачимо, як там, удома,
- зiтхнула Марiя. - Менi важко уявити, як це прийняли селяни. Чи розумiють
сво? права?
   - Якi там права, Марi?  Олександрiвно!  Друзi  пишуть  -  нiчого  вони,
селяни, поки що не розумiють, але вiдчувають - обплутують, оббрiхують  ?х.
Оце зараз саме слушна година, щоб роз'яснити ?м, що насправдi треба.
   - А що треба?
   - Хiба ви не зна?те? Докорiнна змiна всього А то цар кинув подачку -  i
всi радiють: цар, мовляв, визволитель! А що селя  нин  насправдi  одержав?
Помiркуйте над цим!

   Укра?на. Чернiгiвщина (Та, мабуть, не тiльки  на  Чернiгiвщинi,  а  так
було по багатьох селах) Усiм загадали йти до церкви.
   - Волю читатимуть.
   Вдосвiта зашарудiло все село.
   У кожнiй хатi прокидалися ще поночi. Надягали що було лiпше,  святкове.
Баби  витягали  прихованi  на  Великдень  хустки,  дiтлашня   вовтузилася,
метушилася пiд ногами,  та  сьогоднi  батьки  нiкого  за  це  не  надiляли
штурханами й не гримали Навпаки, наказали матерям i ?х зiбрати.
   - Хай i воно почу?, що вже вiльне, нiхто вiд батька-матерi не  вiднiме,
не забере.
   А коли почало ледь яснiти на сходi i з'явилась лише рожева передранкова
смужечка, село  загомонiло,  ще  неголосно,  несмiливо,  ще  стиха,  немов
голосний гомiн завадив би врочистостi  небувалого  дня.  Ще  не  закалатав
старий дзвiн на дзвiницi, а вже купи людей стояли бiля церкви, i тiльки-но
вiдчинили браму - враз стало в нiй повнiсiнько, так тiсно, що  й  вужу  не
пролiзти.
   I тихо. Навiть жiнки не шепотiлися, навiть дiвчата потай не зиркали  на
парубкiв. А парубки, а дядьки, а старi дiди аж ши? повитягали, боячися хоч
слово пропустити. Та поки що  тяглася  звичайна  обiдня.  Втiм,  нiхто  не
виходив з церкви.
   Вуж не пролiз би, а от коли пiсля обiднi почав отець Пантелiй,  начебто
й несподiвано, хоча всi чогось незвичайного чекали, правити молебня -  усi
заворушилися, потiснилися i невеличким проходом, що  невiдомо  якою  силою
проклався аж до самiсiнького  олтаря,  пройшов  i  зупинився  полiцейський
пристав. I вiн дивився не на iкони i  не  на  олтар,  а,  ставши  поруч  з
панотцем, на людей. I вiд цього багатьом  стало  якось  нiяково  i  навiть
моторошно. Та поки що не розбиралися в сво?х почуттях, чекали. От поглянув
пристав багатозначно на батюшку. Хтось прошепотiв:
   "Манiфеста читатимуть". Всi завмерли.
   - Осени себя крестним знаменем, православний народ...  -  почав  читати
батюшка розгорнутий аркуш i широко перехрестився, i всi, зiтхнувши, почали
хреститися.
   Та як напружено не слухали, далi важко було щось зрозумiти,  второпати,
зв'язати, бо як не чекали - не почули простих i жаданих слiв, що цар i бог
дарують ?м волю i землю. Про волю були якiсь слова, але  ж  пiсля  читання
манiфесту батюшка промимрив якось навiть нiяково, що  ще  два  роки  треба
обробляти помiщикам  землю  i  викуповувати  ??,  i  тут  же  додав  сво?м
звичайним церковним голосом, яким правив вiдправи:
   - Вознесемо ж подяку за цей день  царевi-визволителю  i  помолимося  за
нього боговi! Амiнь!
   Селяни мовчали, i як не хотiв би пристав доповiсти потiм по начальству,
що люди "з радiстю звеселилися", не мiг вiн побачити на  обличчях  дядькiв
(на одних - строгих та суворих, на iнших - здивованих та розгублених)  анi
радостi, анi задоволення.
   - За що ж дякувати? - вирвалося неголосно, але всi почули,  у  молодого
дядька - Василя Злидня.
   - Тихше! - сiпнула його за рукав свити мати,  стара  Злиденчиха.  -  Он
бачиш - солдати.
   Справдi, у вiдкриту браму видно було солдатськi папахи.  Вийшли  усi  з
церкви, та ще не розходилися. Торочив щось мировий посередник, що не можна
ж так задаром вiдiбрати у панiв-помiщикiв землю, треба ?? ще викупити,  ще
одробити, отже, треба  ще  обробляти  i  пiдписати  з  помiщиком  "уставну
грамоту", де про все буде записано, скiльки i що мають вони зробити.
   -  Та  як  же  "обробити"?  Ще  нашi  дiди  й  прадiди  наших  дiдiв  з
давнього-давна сво?ю кров'ю ?? обробили!
   - Що там ще пiдписувати з папами? Чого? Нам цар волю дав,  а  вони  нас
знову у крiпацтво?
   - Та то не цю волю нам читали! Царську волю, певне, пани г заховали,  а
цю  по-сво?му  написали,  як  схотiли!  Отакi  вигуки  покривали  слова  i
пристава, i мирового посередника, i несмiливi реплiки отця Пантелiя.
   - А бабам! - раптом закричала Василева жiнка Марина. -  Про  бабiв  усi
забули! Анi слiвця про нас! Не пiду бiльше на Панщину i на  панський  двiр
ногою не ступлю! ...
   - Авжеж! - пiдхопила ?? сусiдка, вже лiтня i,  видно,  також,  '  як  i
Марина, не з мовчазних та боязких. - Робиш, робиш, нi за Тобою,  нi  перед
тобою, не те що свiту божого, сво?х вилупкiв нещасних не бачиш!
   - Тихше ви! - аж сердито гукнув пристав. - Ще бабiв  тут  не  чули!  Не
вашого розуму справа!
   - А як робити - то нашого?
   - I жати, i прясти, i садове одробляти!
   - I панi, i пановi годити!
   Це вже жiнки кричали та верещали.
   - Цитьте менi! - аж затрусився пристав. - Батюшко, та що це у вас таке?
   Пiп  зовсiм  розгубився.  Заздалегiдь  наказано  було  йому  втлумачити
селянам, що треба дякувати боговi й царевi, смирно й тихо працювати  i  ще
два роки панщину одробити за ту землю, яку дадуть. А знав же,  бачив  таке
страшне убожество, злиднi, голодну босу дiтлашню. Що ж ?м ця воля?  Та  що
вiн може? Треба ж про себе i про свою сiм'ю дбати - проти пана не пiдеш.
   - Коли почнете тут баламутити, - сказав пристав, як трохи  притихли,  -
управа на всiх знайдеться.
   - Нашi дiди зазнали бiди, а нашi  внуки  зазнають  муки,  -  зiтхнувши,
прошамотiла  стара  Злиденчиха.  -  Тихше  ти,  язиката,  -  сiпнула  вона
невiстку.
   - Дружнiй чередi вовк не страшний! - глузливо мовила Марина,  дивлячись
просто в очi приставу.
   Гарна була молодиця, нiчого не скажеш, хоча  i  справдi  язиката  i  за
вдачею, видно, пара сво?му Василевi. "Гайдамацьке  насiння!  -  майнуло  в
головi у пристава. - Ох, буде тут роботи! Недарма стiльки вiйська по  всiх
губернiях наслано. Тут тiльки трiсочка займеться - одразу пожежi чекай!"
   Звiдки йому було знати, цьому  звичайному  приставу,  що  петербурзький
губернатор граф Панiн попереджав:
   - Перед тим як обнародувати положення про  селян,  необхiдно  оголосити
всю Росiю в облозi. Облога почалася.



   7

   Торiк, у 1860 роцi,  всi  ?вропейськi  кра?ни  цiкавилися  "чобiтком  з
носком i шпорами", як  називали,  власне,  не  дуже  великий  за  розмiром
пiвострiв  та  на  якому   вмiщувалося   безлiч   iталiйських   князiвств,
королiвств, папська держава. Усiх хвилював "похiд тисячi" -  так  називали
похiд  Гарiбальдi  за  визволення  Сiцiлi?.  Пiсля  Сiцiлi?   -   Неаполь.
Неаполiтанського короля було  вигнано.  Неаполiтанцi  у  захватi  стрiчали
народного героя.
   Разом  з  Гарiбальдi  до  Неаполя  прибув,  як  його  гiсть   i   друг,
славнозвiсний французький письменник Дюма-реге (батько), а одним iз вiрних
соратникiв Гарiбальдi був падре Гаваццi. Тодi, восени  1860  року,  почути
Гаваццi збiгалися всi. От хто вмiв запалити людей!
   - Дайте менi Везувiй, дайте менi цю затоку, всi тi красоти природи, якi
роблять з Неаполя земний рай, - дайте менi ?х без волi  -  ви  менi  да?те
пустелю, нiч, пекло. I дайте менi пустелю, голу скелю, дайте  менi  шматок
землi найдикiшо?, безплiдно?, занедбано? - i я зумiю зробити з них рай.
   Отець Гаваццi перевiв дух. Наче рокiт моря, загомонiв  натовп,  залунав
плескiт у долонi. Але оратор пiдвiв руку. Вiд широкого жесту  мiцно?  руки
розпахнулася ряса ченця, i  всi  побачили  червону  сорочку  -  узаконений
народом одяг гарiбальдiйцiв. На поясi висiла зброя.
   Вiн, падре  Гаваццi,  мiг  вистрелити  не  лише  влучним  словом,  а  й
звичайним пiстолетом. На його буйному рудому волоссi, що немов  загорiлося
вiд промiння сонця, не було чорного чернецького капюшона. Замiсть цього на
потилицю зсунулось кепi i ледь трималося на цiй неслухнянiй гривi.
   Народ враз затих. Кожен боявся пропустити хоч одне слiвце  незвичайного
бiйця-монаха.
   - Народ, який не ма? волi, блука? в темрявi, а тi, що мають ??,  ходять
при ясному свiтлi. Благословенне свiтло, i хай буде благословен  той,  хто
нам принiс його! Що вам дав Гарiбальдi? Свободу! Свободу! Свободу!
   Тут уже нiщо не могло спинити народ.
   - Evviva Гарiбальдi! Evviva Italia!  (Хай  живе  Гарiбальдi!  Хай  живе
Iталiя! (iтал.)_ - ревiв натовп, особливо молодь,  особливо  жiнки,  жiнки
Неаполя, бо це ж ?м казав цей самий отець Гаваццi в  останнiй  промовi  на
площi перед церквою San Francesco  (Святого  Францiска  (iтал.)_:  "Жiнки!
Коли нашi iталiйки зрiвняються в геро?змi з жiнками  Спарти,  у  нас  буде
нацiя! Матерi! Не тим ви можете  тепер  увiнчати  й  прикрасити  себе,  що
зробите з сво?х синiв лицемiрiв i святенникiв,  а  тим,  якщо  ви  зможете
сказати мiй син допомагав вiдродженню Iталi?!"
   Жiнки переказували цi слова одна однiй, i,  коли  падре  Гаваццi  знову
збирався десь говорити, - а говорив вiн скрiзь: на вулицi,  на  площi,  на
папертi церкви, у театрi в антрактi мiж дiями, - завжди траплялось так, що
люди ранiше дiзнавались, що падре Алессандро  збира?ться  промовляти.  Той
самий падре Алессандро Гаваццi, який прибув до Неаполя  з  першим  загоном
гарiбальдiйцiв, разом з геро?м i вождем, ?хнiм  любим  i  рiдним  "дядьком
Джузеппе" - славним Гарiбальдi.
   Падре Гаваццi не обмiрковував заздалегiдь  сво?  проповiдi  -  ?х  люди
все-таки називали проповiдями, бо вiн  все  ж  таки  був  пiп,  але  ж  як
дiставалось у його проповiдях саме попам, ченцям i найвищому  духiвництву,
усiм, хто використовував у iнтересах сильних  свiту  сього  просту,  щиру,
часто фанатичну вiру народу! Жагучi  обвинувачення  посилав  вiн  сьогоднi
Бурбонам, королiвськiй династi? Неаполiтансько? i  Сiцiлiйсько?  земель  у
тому, що хотiли вони з неаполiтанцiв  -  високих  по  розуму,  поезi?,  по
художнiх нахилах, по силi  фiлософсько?  думки,  по  стремлiннях  серця  i
любовi до свободи - зробити останнiми з народiв Iталi?!
   Вiн, падре Гаваццi, сам був високих художнiх почуттiв i, звертаючись до
"дiтей Везувiя", поетичнi звороти,  метафори,  влучнi  епiтети  нiколи  не
пiдготовлював наперед. Вони виникали експромтом, лились нестримним потоком
там, де .треба було якнайяскравiше подати сво?  думки  слухачам,  пояснити
мерзенну дипломатiю Бурбонiв,  пiдступнiсть  мiнiстрiв.  Хоча  й  визволив
Гарiбальдi Неаполь вiд короля Франческа i його клiки, - та за кiлька  днiв
життя змiнитися не могло. Сам народ повинен вiдстоювати, боротися за  сво?
права i, головне, повинен зрозумiти, що лише в возз'?днаннi всi?? Iталi? -
сила й перемога iталiйського народу над  всiма  ворогами  -  зовнiшнiми  i
внутрiшнiми
   Його розумiли  "Evviva  Italia!"  -  кричали  неаполiтанцi  -  Якщо  ми
задовольнимося визволенням Сiцiлi? та Неаполя, не дбаючи про  всю  Iталiю,
що лиша?ться в рабствi, - i Неаполь, i Сiцiлiя знову потраплять у  рабство
Треба закiнчити, треба завершити вiдродження  Iталi?...  Ми  повиннi  бути
однi?ю сiм'?ю або нiчим!
   I   вiн   знову   зверта?ться   до    жiнок,    до    священикiв,    до
газетярiвжурналiстiв. Падре Гаваццi весь час наполяга?  на  цi  три  сили.
Вiн-то добре зна? цiну лицемiрства католицького  духiвництва,  але  ж  вiн
добре зна?, якою моральною  владою,  яким  довiр'ям  користуються  вони  в
народi, особливо серед селян, i хiба нема ще таких, як вiн, котрi йдуть  з
народом?
   У кожнiй сво?й промовi вiн зверта?ться i до журналiстiв. у  чи?х  руках
могутня зброя - перо.
   Йому плещуть у долонi, кричать у захватi,  i  разом  з  усiма  плеще  в
долонi i кричить молодий чоловiк, високий, в окулярах, з русявою  борiдкою
навколо блiдого серйозного обличчя, що зараз ледь-ледь зарожевiло.
   Зараз вiн мало чим вiдрiзня?ться  вiд  усiх,  захоплених  надзвичайними
недавнiми подiями, полум'яними  промовами,  цим  повiтрям  волi,  бажанням
дiяти. Хiба що не так голосно вигуку?, як темпераментнi  сусiди,  хiба  що
стриманiше поводиться. Але самому йому зда?ться, що вiн нiколи не вiдчував
так пульсу  життя,  ?днання  з  людьми  на  майданi,  куди  всi  линуть  в
непереборному поривi, йому зда?ться, вiн нiколи не дихав так  широко,  так
вiльно й нiколи ще  пам'ять  не  закарбовувала  так  блискавично  чiтко  й
промову цього незвичайного попа-бiйця, i обличчя жiнок, юнакiв, статечних.
Нi, слово  "статечний"  зараз  не  личило  жоднiй  людинi  тут  на  площi!
Здавалось, тут не було статечних, старих - усi  наче  помолодшали,  та  й,
власне, в цьому запалi хто помiчав, хто думав про старiсть?
   - Prego, signore, - почув вiн коло себе  напрочуд  нiжний  юний  голос.
Якась дiвчина хотiла просунутися ближче до папертi, з яко? промовляв падре
Гаваццi, i трошечки вiдсторонила його рукою.
   - Прего, синьйорина, - дав ?й пройти молодий чоловiк i мимоволi  глянув
на не?, i в першу мить йому захотiлось скинути окуляри, начебто вiн не мiг
довiряти ?м зараз, начебто вони могли ошукати, - а насправдi ця дiвчина не
могла бути такою несподiвано чудесно-гарною, немов саме втiлення iдеально?
iталiйсько? краси. Вона теж  глянула  на  нього,  машинально,  так  як  на
кожного, хто дав би ?й дорогу,  i  так  само  машинально  усмiхнулась  тою
простою, нiчого не значущою усмiшкою, що рониться в натовпi, мимохiдь, без
думок, без якогось бажання, просто вiд звички  бути  чемною,  доброю,  вiд
внутрiшньо? повноти життя. Усмiхнулася - i вже подалася далi,  наперед,  i
тiльки видно було голiвку в чорному тонкому мереживному шарфi,  накинутому
на чорнi кучерi. Вона ще раз оглянулася, не на нього, нi, за нею поспiшав,
протискувався невеличкий на зрiст сухорлявий чоловiк.
   - Падре! я тут! - кинула вона йому. - Не вiдставай!
   - Прего, грацiя, грацiя прего, - кидаючи праворуч i лiворуч, прошмигнув
у юрбi за нею батько, i вони обо? зникли з очей молодого чоловiка,  i  вiн
знову перетворився весь у слух i увагу, бо вiн не все добре розумiв.
   Але десь, у глибинi, закарбувався i  цей  образ  -  тонке  живе,  трохи
видовжене обличчя, темнi очi, вологi вiд слiз зворушення, темнi кучерi, що
вибилися з зачiски, усмiшка, вронена за звичкою. Ще рука з довгими тонкими
пальцями, яка ледь вiдсторонила його...
   Та вiн одразу примусив себе переключитися. В головi вже складалися цiлi
сторiнки статтi, яку вiн  напише  про  цi  знаменнi  днi  в  Неаполi,  про
Гарiбальдi, падре Гаваццi, який так застерiгав вiд  дипломатi?  закулiсних
змов, настiйно звертався до журналiстiв. А вiн же  сам  i  був  журналiст,
правда, не iталiйський, i не для iталiйських газет  чи  журналiв  збирався
вiн писати i не iталiйцям, а рiдним  росiянам  у  свiй  рiдний  росiйський
"Современник",   бо   це   був   росiйський   лiтератор-журналiст   Микола
Олександрович Добролюбов.
   Сюди його загнала хвороба. Його оглядали й трохи лiкували в  Парижi,  в
Швейцарi?, а потiм лiкарi наказали ?хати до Iталi? i лiкуватися тут. Часом
йому здавалося, що ста? краще, часом вiн переставав вiрити  i  лiкарям,  i
лiкам.
   У Петербурзi йому i хотiлось, i не хотiлось ?хати за кордон. Адже  одна
справа, коли ?де здорова людина, та ще й не  з  порожнiми  кишенями.  А  у
нього все складалось негаразд у його особистому життi. Дуже негаразд  було
iз здоров'ям, вiн це вiдчував, хоча  намагався  заспоко?ти  друзiв.  Друзi
самi бачили, що Миколi  Олександровичу  зле,  але,  правду  кажучи,  i  не
уявляли, до яко? мiри, бо вiн  сам  бадьорився  i  не  терпiв  розмов  про
здоров'я, лiкування, лiкарiв. Лише  одного  разу  прорвався  сумний  жарт.
Родичi з Нижнього Новгорода набридали питаннями - що з ним,  чого  ?де  за
кордон, чому  не  при?здить  до  них  вiдвiдати  сестер.  Надокучали  йому
настирними питаннями й  порадами  люди,  зовсiм  далекi  вiд  його  життя,
iнтересiв, роботи, але - родичi! Писали частiше не безпосередньо  йому,  а
дядьковi, який жив з молодшими братиками в Петербурзi - ?х трьох перевiз i
утримував Микола Олександрович. Дядько щоразу i в Петербурзi,  i  потiм  в
листах переказував усi цi родичанськi пiклування, i  Микола  Олександрович
врештi порадив: "Написали б ви ?м найкоротше, що я помираю i за кордон  за
саваном по?хав, - от вони i вiдчепилися б".
   Це, звичайно, був жарт. Про смерть вiн не думав.
   Мало хто з читачiв, особливо молодi, якi нетерпляче чекали  й  виривали
один у одного черговий номер "Современника" й жадiбними очима шукали  перш
за все його статтi, часто i не пiдписанi або пiдписанi псевдонiмом, але  ж
вгадували за стилем, за гостротою смiливо? думки, за  новою  концепцi?ю  -
так писав тiльки Добролюбов, - мало хто з цих  читачiв  уявляв,  що  цьому
критиковi, який прийшов на змiну Б?лiнському, усього лише  двадцять  п'ять
рокiв!
   Правда,  вже  починав  лунати  голос  зовсiм   юного,   задерикуватого,
схильного до найрадикальнiших несподiваних висновкiв  -  Дмитра  Писар?ва.
Але вiн тiльки починав. А голос Добролюбова лунав уже зрiло, вагомо,  i  з
ним найдужче рахувалися в "Современнике" його  старшi  колеги  й  друзi  -
Чернишевський i  Некрасов.  I  вони  знали,  що  треба  його  зберегти,  i
нап.олягали на тому, щоб вiн ?хав лiкуватися.
   От вiн i опинився в Iталi?. В Iталi?.
   Добролюбов хотiв сам побачити й розiбратися в усьому, i вiн розумiв, що
хоч  яка  величезна   справа   нацiонального   визволення,   нацiонального
об'?днання всi?? Iталi? - це лише перший крок  у  справжньому  вiдродженнi
всього народу. Цей перший крок можуть  зробити  всi  iталiйцi  -  в  ньому
зацiкавлена i верхiвка, i навiть король П'?монту, а що  потiм  матиме  вiд
цього народ Iталi?? I п'?монтський король Вiктор-Емману?л, i  перший  його
мiнiстр Кавур зрозумiли, що без Гарiбальдi нiчого не вдiють, народ  вiрить
лише Гарiбальдi, а Гарiбальдi так  любив  Iталiю,  так  жадав  усiм  сво?м
?ством визволення вiд чужоземного ярма i об'?днання,  об'?днання  перш  за
все, що вiн, республiканець, в даному  разi  поступився  тимчасово  сво?ми
республiканськими переконаннями. Свою перемогу вiн вiддав королю, i що ж -
вiн став i королю, i Кавуру не тiльки непотрiбним, а  просто  небезпечним,
бо вiн хотiв далеко бiльшого для народу.
   Росiйський лiтератор Микола Олександрович Добролюбов багато зрозумiв  у
всiх iнтригах i пiдступнiй полiтицi лiбералiв,  якi  йшли  на  угоду  i  з
французьким iмператором Наполеоном III, i з  папою  i  боялися,  що  запал
народу  пiд  проводом  Гарiбальдi  перейде  в  справжню  революцiю,   тому
обплiтали Гарiбальдi сво?ми тенетами.
   Вони  мали  рацiю,  що  боялися  народного  вибуху,  революцi?.  Микола
Олександрович восени 1860 року на власнi  очi  бачив  в'?зд  Гарiбальдi  в
Неаполь пiд час зустрiчi з королем.
   Гарiбальдi був схожий на портрети, якi бачив Добролюбов,  -  благородна
постать, благородне обличчя античного героя, i в той же час жоден  портрет
не мiг передати в повнiй мiрi тi??  чарiвливо?  простоти,  якою  свiтилися
синi яснi очi.
   До Неаполя на короткий час прибув п'?монтський король  Вiктор-Емману?л.
Пiд його егiдою тепер мала бути вся частина  об'?днано?  Iталi?,  боротьбу
яко? очолив Гарiбальдi i, вiрячи, що так треба  для  Iталi?,  вiдiйшов  на
другий  план,  вiддавши  перемогу   -   власне,   королiвську   корону   -
Вiктору-Емману?лу. Гарiбальдi вiрив, що так краще для справи об'?днання.
   Народ вiтав його, Гарiбальдi. Вiктор-Емману?л супився i  хвилювався.  У
короля немов не вистачало сили навiть на роблену усмiшку, якою треба  було
привiтати людей.
   Серед гарiбальдiйцiв лунали рiзнi мови, не кажучи вже  про  рiзнобарвнi
iталiйськi дiалекти  -  Пiвнiчно?,  Пiвденно?  Iталi?,  Корсiки,  Сiцiлi?.
Скiльки людей збиралося пiд гарiбальдiйськi прапори!  Та  серед  iталiйцiв
було ще багато й чужоземцiв - угорцiв, полякiв i росiян!
   Це не  було  новиною  для  Добролюбова.  Деякi  з  студентсько?  молодi
пробралися з Гейдельберга, деякi,  опинившись  у  вирi  iталiйських  подiй
несподiвано для себе, не могли залишитись осторонь.
   Хiба   думав   юнак   Комiсаржевський,   який   при?хав    до    Iталi?
удосконалюватися в вокалi, що вiн стане пiд знамена  гарiбальдiйцiв?  Хiба
не  написав  чудесну  музику  для  хору  на  честь  Гарiбальдi  композитор
Кашперов, що перебував у Iталi?? I хоча кореспондент  "Русского  вестника"
Берг i не  викликав  особисто  у  Добролюбова  симпатi?  сво?ми  нечiткими
iдейними настановами, проте, нема де правди дiти,  -  вiн  був  у  вiйську
повсталих, i Гарiбальдi зарахував Берга до свого почту, наказав дати коня,
i Берг не покинув загону до кiнця вiйни. В одному з  загонiв  були  зовсiм
юнi, майже пiдлiтки,  руськi  хлопцi  -  сини  розжалуваного  предводителя
дворянства Саратовсько? губернi? Бернова, який жив у Флоренцi?.  Невiдомо,
чи з дозволу батька, чи та?мно, а втiм, втекли хлопчаки до Гарiбальдi.
   Як i вдома у Петербурзi,  Добролюбов  щодня  переглядав  безлiч  газет,
журналiв, листiвок. О, скiльки аналогiй можна провести з рiдними справами,
викриваючи дiла лiбералiв, парламентських балакунiв,  якi  найменше  дбали
про злиденний народ Iталi?! Сво? власне лiкування, як i  вдома,  вiдходило
кудись далеко. Лiкарi були незадоволенi,  особливо  пiдстаркуватий,  зовнi
суворий, а насправдi доброзичливий, уважний до найменшо? дрiбницi, синьйор
Чезаре. Вiн наказав Добролюбову показуватися йому  обов'язково  кожнi  три
днi, записав чiткий обов'язковий режим, навiть  меню.  Чомусь  вiн  одразу
пройнявся симпатi?ю до  серйозного  молодого  чоловiка,  який  при?хав  до
Iталi? не як вiльний мандрiвник-турист,  а  якого  загнала  сюди  хвороба.
Молодий чоловiк сам не зна? i не здогаду?ться, наскiльки вона небезпечна i
як далеко вже зайшла, iнакше вiн не працював би  стiльки.  Цей  росiйський
молодий чоловiк, синьйор Нiколо, приходить до нього на прийом i додому,  i
в лiкарню, але iнколи лiкар Чезаре i сам заходить до  свого  пацi?нта,  бо
живе поблизу i йому при?мно з ним поговорити. Синьйор Добролюбов  говорить
французькою  мовою,  але  вже  досить  добре  розумi?  й  iталiйську,   бо
надзвичайно цiкавиться iталiйськими справами. Це приверта? до нього лiкаря
- звичайного лiкаря, який лiку? не пишне панство,  а  працю?  у  звичайнiй
лiкарнi, проте славиться в цiлому Неаполi сво?м досвiдом,  умiнням,  i  до
нього у  важких  випадках  звертаються  i  великi  пани,  бо  вiрять  його
мистецтву. Але й неаполiтанськi лаццаронi можуть  спокiйно  звернутись  до
нього, i вiн огляне i дасть пораду так само уважно й сумлiнно, не  роблячи
нiяко? рiзницi мiж голодранцем i князем.

   * * *

   Того ясного вересневого дня Гаванцi закiнчив свою промову  i  зник  так
само швидко, як i з'явився. Здавалося, вiн не може ходити поволi, говорити
поволi, от тiльки майнула його руда  грива,  його  руда  борода,  долинуло
кiлька вигукiв з натовпу, i площа спорожнiла. Люди розходились.
   Тодi тiльки помiтив Добролюбов свого неаполiтанського лiкаря  Чезаре  й
помахав йому рукою.
   - Так от ви де, замiсть того, щоб полежати, як я вам радив,  -  похитав
лiкар головою,  але  очi,  усмiшка,  мiцний  потиск  руки  показували,  що
лiкаревi дуже при?мно зустрiти тут свого пацi?нта.
   - У вас тут влежиш! - в тон йому вiдповiв Добролюбов. Вони пiшли вдвох.
   - Менi вже час у госпiталь, - сказав лiкар, поглядаючи на  годинник,  -
повiдомили, що туди привезли  важкопоранених  з  гарiбальдiйських  вiйськ.
Проте я бажав би ще зустрiтися з вами сьогоднi, синьйор Нiколо!
   - Знову оглядати, вистукувати й  вислухувати?  -  з  удаваним  острахом
спитав Добролюбов.
   - О, нi! Я вже вас  досить  добре  знаю,  щодо  ваших  легенiв,  серця,
шлунка! На жаль, ви тiльки не дуже ймете менi  вiри  i  не  слуха?те  мо?х
порад. Та зараз я просто хотiв би вас побачити пiсля госпiталю як  при?мну
менi людину, i просто поговорити.
   - Давайте зустрiнемося в кав'ярнi проти Опери,  -  запропонував  Микола
Олександрович. Йому самому було цiкаво розмовляти з синьйором Чезаре.
   - Я захоплю для вас останнi журнали. Але що журнали, порiвнюючи з  тим,
що ми бачимо й чу?мо? Я не мiг не зробити гаку перед сво?м госпiталем i не
затриматися на площi - подивитись на падре Гаванцi, на мо?х  спiвгромадян,
неаполiтанцiв! - признався лiкар.
   - I це той народ, про якого я стiльки перечитав тепер,  щоб  знати  про
нього, i в Гондона, Мiшо, лорда Гледстона, - мовив Добролюбов. -  Гледстон
пише: в усiй ?вропi не можна  знайти  народу  лагiднiшого,  вiдданiшого  i
слухнянiшого, нiж народ неаполiтанський. А Мiшо ще краще: цей народ любить
абсолютну владу сво?х королiв. Вiн просить у них iлюмiнацi?, парадiв i,  в
разi необхiдностi, - хлiба.
   - А король запевняв: "Мiй народ не ма? потреби думати. Я  сам  пiклуюсь
про благополуччя i гiднiсть!" -  пiдхопив  Чезаре.  -  Тим  бiльше,  що  й
пiклуватися особливо не доводиться, якщо повiрити Лемерсь?, який  запевняв
у сво?й писанинi, що зовсiм нема? якихось потреб у кра?нi,  де  живуть  на
вiльному повiтрi й майже не ?дять. Що правда, то правда:  ?дять  мало,  бо
просто нема за що. Таких жахливих злиднiв, що ?х набачився  я  в  Сiцiлi?,
важко уявити! Але ж, але ж ви читали в "Revue de Paris" опублiкований лист
Лу?-Фiлiппа нашому колишньому королю Фердiнанду i його вiдповiдь: "Свобода
згубна для фамiлi? Бурбонiв". Хе-хе, вiн напророкував!
   - Тому-то й дивно, - мовив роздумливо Добролюбов, -  що  подих  свободи
виявив  надзвичайнi  якостi  народу.  Скiльки  писали  про  його   покору,
релiгiйнiсть, любов до короля.
   - I в той же час серед цього "покiрного,  смиренного"  народу  загинуло
через любов до  свободи  за  приблизними  пiдрахунками  з  кiнця  минулого
сторiччя до двадцять четвертого року нашого близько ста тисяч чоловiк, а в
царювання Фердiнанда i Франческа - ще п'ятдесят тисяч. В усiх  мiстах,  де
пройшов Гарiбальдi, вiн звiльнив тисячi ув'язнених, i причетних до  справи
визволення, i зовсiм у цьому не замiшаних, якi  сидiли  з  наклепу  або  й
просто тому, що пiдвернулися в  недобру  мить  на  око  полiцi?  i  чомусь
здалися неблагонадiйними. Що ж, це хiба може пройти марно для народу?  Для
пiдготовки  його  свiдомостi?  А  та?мна  лiтература?  Пробачте,  синьйоре
Нiколо, ми нашу розмову продовжимо увечерi. От уже мiй  госпiталь.  Тiльки
прошу вас, все ж таки прошу вас, синьйоре Нiколо, вже  як  лiкар,  ну,  до
нашого побачення ви можете вiдпочити? I не забудьте лiки.
   - Обiцяю не забути.
   - Не тiльки не забути, але й прийняти. Отже, пiсля "Ave  Maria",  а  до
того - лежати на балконi й дивитись на затоку.
   Надвечiрня молитва "Ave Maria" була для всiх завжди визначенням часу.
   Спочивати? Це було неможливо. Не терпiлось, i треба було швидше  писати
- i про цю метаморфозу неаполiтанського народу, i  про  пiдступну  тактику
Кавура щодо Гарiбальдi, i про падре Гаваццi  i  його  "проповiдi".  Шкода,
коли цензура не пропустить або покалiчить. Вдома, себто в сво?й невеличкiй
кiмнатцi недорогого неапольського пансiону, вiн перечитав знову листи, якi
одержав справдi "з дому" - з Петербурга.
   Так, як вiн i чекав - знову Некрасову довелось говорити  з  цензором  з
приводу його статтi про оповiдання письменницi  Марка  Вовчка  "Черты  для
характеристики русского простонародья". Невже викреслять тi  сторiнки,  де
вiн пише про дiвчинку Машу, ?? неспроможнiсть  працювати  на  панщинi,  ??
жадобу волi? В головi лунали слова падре Гаванцi: "Що менi ця  затока,  ця
краса без волi..."
   Невже Некрасов  i  Пана?в  не  вiдстоять  його  працi,  яка  була  його
боротьбою, його вiрою?
   Оповiдання Марка Вовчка, незнайомо? йому особисто жiнки, привабили саме
тим, що вона розповiдала не про якiсь  там  особливо  кричущi  зловживання
панiв, нi, вона писала про звичайних панiв, звичайних  крiпакiв,  звичайнi
?х  вза?мини,  але  саме  виявляла  суть  цього  ганебного  становища,  що
спотворю? людину, i .цим наче суд iсторi? чинила.
   Шкода, що не познайомився з нею в Петербурзi, шкода, що не познайомився
з нею в Парижi, - розминулися. Навiть точно не могли сказати йому земляки,
де вона саме перебувала в той час. А може, вже й повернулася до Росi??
   Вiн тут уже, в Iталi?, про не? писав, тут же нещодавно закiнчив  статтю
i про останню драму Островського - "Грозу". Над цi?ю статтею вiн  працював
з натхненним проникненням, майже болем душевним. Поставав перед ним  такий
знайомий Нижнiй Новгород, береги Волги i той темний, безпросвiтний  побут,
який i вiн знав дуже добре, i до Катерини вiн пройнявся живим  спiвчуттям,
наче знав ?? в життi. "Луч света в темном царстве" - так назвав  вiн  свою
статтю. I дуже йому хотiлось, щоб i його молодшi сестри, з якими  вiн  так
рiдко бачився, нiколи  не  розмовляв  нi  про  що,  крiм  родинних  справ,
вряди-годи листувався, але любив ?х нiжно, жалiв, що ростуть  сиротами  по
родичах, хотiлось, щоб прочитали вони його статтю, зрозумiли  його  думки,
замислились. З росiйськими невiдкладними  "боргами"  було  покiнчено,  вiн
може перейти до iталiйських справ. А втiм, мова буде про одне про  людину,
?? свободу, ?? права на життя, на щастя, i не тiльки про поодиноку людину,
про народ. Народи!
   Але ж треба написати такою "езопiвською мовою", щоб читачi розумiли,  а
цензура - нi. Невже,  читаючи  про  клiщi  цензури  в  Iталi?,  читачi  не
згадають свою рiднесеньку?
   Або про втручання  короля  Фердiнанда  в  справи  морального  виховання
народу: примiром, яке велике державне значення ма? висловлення короля  про
те, яко? довжини мусять бути  спiднички  у  артисток  балету,  а  трико  -
обов'язково зеленого кольору, щоб не так дратували уяву глядачiв!
   Хто не згада? при цьому турботи росiйських iмператорiв про  наш  балет,
що набувало значення державно? дiяльностi!
   I головне, головне, найбiльше, найбарвистiше  i  проникливiше  хотiлось
написати про героя народу - Гарiбальдi.
   Треба швидше писати про нього. От зараз, хочеться  зараз,  пiсля  цього
народного пiднесення на площi, написати в свiй "Современник"...
   Синьйор Чезаре наказав не забути про лiки?
   Так, так, я пам'ятаю От допишу цю сторiнку i прийму.

   * * *

   Лiкар Чезаре трохи запiзнився. Уже минула година пiсля "Ave Maria". Вiн
прийшов занепоко?.ний i схвильований, зовсiм не схожий на того щасливого й
пiднесеного, з яким Микола Олександрович розiйшовся удень пiсля  проповiдi
отця  Гаванцi.  Але  Микола  Олександрович  не  здивувався,  вiн  звик  до
блискавичних змiн у настро? свого неаполiтанського  приятеля.  Та  начебто
змiнювався не лише настрiй, а й зовнiшнiй вигляд, i навiть  вiк.  Сьогоднi
на площi вiн здавався зовсiм молодим, - зараз це була серйозно  стурбована
людина на всi сво? шiстдесят п'ять.
   - Що з вами, милий лiкарю? - спитав Микола Олександрович.
   - Дуже важкий випадок.  I  як  це  не  прикро  вам  казати  -  з  вашим
спiввiтчизником.
   - З ким же?
   - Артилерiйський офiцер - почекайте,  щоб  вiрно  сказати  прiзвище,  я
записав! - Чезаре вийняв з кишеньки  записну  книжку  й  прочитав:  -  Лев
Меч-нi-ков.
   - Я знаю це прiзвище. У нас  ?  молодий  вчений,  вiн  зараз  також  за
кордоном, але Iлля...
   - Нi, нi, я вiрно записав - Лев. Вiн зовсiм  молодий  юнак,  прекрасний
юнак, йому рокiв двадцять один - двадцять два, не  бiльше,  але  вiн  дуже
освiчений, з ним можна розмовляти будьякою мовою...
   - Так що з ним?
   - Почекайте. Вiн вчився - як це? - я можу сплутати назви ваших  мiст  -
спочатку в Хар-ко-вi, так, у Харковi, на  медичному  факультетi,  тому  ми
одразу знайшли спiльну мову, нашу медичну, лiкарську. Не знаючи  про  його
освiту, я, оглянувши його страшнi  рани,  повiдомив  по-латинi,  звичайно,
свiй дiагноз помiчникам, а вiн усмiхнувся i спитав, чи так уже обов'язково
вiн пiде ad patres (Пiти до праотцiв - померти (лат.)_ i чи це швидко може
статися. Я мусив заспоко?ти його. Я  справдi  прикладу  всi  зусилля,  щоб
врятувати його. Я мушу врятувати його. Слухайте, що я  встиг  почути.  Вiн
потiм учився у вашому Санкт-Петербурзi, у Вiйськово-медичнiй  академi?,  а
потiм на фiзико-математичному факультетi унiверситету. Я гадаю, що вiн  не
за власною охотою мiняв сво? мiсця перебування,  але,  певне,  за  власним
бажанням - рiзнi факультети. З  ним  цiкаво  було  розмовляти,  хоча  я  й
заборонив йому говорити багато, але в нього був момент гострого збудження,
йому начебто хотiлося менi все розповiсти. Я  дiзнався,  що,  врештi,  вiн
вчився за кордоном, у нас, у Венецi?. I чому б ви гадали? Живопису! Нi,  я
певен, живопис був для замилювання пильних  очей.  А  звичайно,  який  там
живопис! Вiн був зв'язаний з борцями проти тедеско-австрiйцiв. Вiн сказав,
що не мiг  займатися  живописом,  бачачи  прекрасну  Венецiю  пiд  огидним
чоботом тедеско. Вiн примушений був втекти  вiд  жандармiв  до  Флоренцi?.
Далi вже розповiли його друзi-iталiйцi, теж пораненi разом з ним на  рiчцi
Вольтурно,  але  пораненi  легше,   бо   юнак   знову   пiсля   перев'язок
знепритомнiв, а коли прийшов до пам'ятi, був зовсiм слабий.
   - Так що ж було з ним далi? Про що .розповiли товаришi?
   - У Флоренцi? вiн вступив  у  загiн  нашого  славного  Нiкотери,  якого
Гарiбальдi звiльнив з Палермсько? в'язницi. Нещодавно Нiкотера прибув сюди
в Неаполь, коли вже Гарiбальдi був тут, - лiкар додав нiби мiж iншим. -  Я
бачив Нiкотеру.
   Ясно, що вiн не просто "бачив", а що вони були знайомi...
   - Гарiбальдi зарахував  вашого  юнака  сво?м  ад'ютантом,  -  вiв  далi
Чезаре. - Вiн дiзнався, що той добре знайомий з  фортифiкацi?ю,  i  послав
укрiпити позицi? коло Санта Марiя. Пiд час бою на рiчцi Вольтурно хоробрий
Меч-нi-ков був поранений  мiною,  i  от  вiн  знову  в  Неаполi.  У  мо?му
госпiталi. Лише добрий пильний догляд i тривале лiкування  може  врятувати
його, але до кiнця вилiкувати неможливо,  нiяк  неможливо!  -  з  розпачем
сказав лiкар. - Пошкоджено внутрiшнi органи. Коли вiн i лишиться живий, то
все ж таки iнвалiдом на все життя.
   - Чи не можна було б побачитись iз ним?
   - Зараз нi в якому разi. Пiсля того збудження, а потiм непритомностi  я
боюсь будь-яких зайвих подразникiв для нього. Пробачте, мушу йти.  Я  хочу
попросити знайомих дам у Неаполi, щоб вони  взяли  опiку  над  ним  i  над
iншими пораненими, принаймнi передавали  потрiбнi  харчi,  фрукти,  що  ?м
зараз необхiдно, а потiм треба налагодити нiчне чергування. Ми  побачимося
з вами незабаром, синьйоре Нiколо. На жаль, я не зможу супроводити вас  до
Помпе?, як ми  збирались.  Цi  днi  я  потрiбен  бiльше  нiж  будь-коли  в
госпiталi. Менi самому шкода. Я хотiв бути вашим гiдом, адже там  я  бував
стiльки разiв!
   - Нiчого, не турбуйтесь,  синьйоре  Чезаре,  -  заспоко?в  його  Микола
Олександрович. - Я й сам зможу по?хати або почекати вас.
   - Зна?те що? - пiдняв палець угору лiкар. - Туди збираються  мо?  добрi
знайомi, друзi мого брата, мессiнського юриста, котрий зараз у  Флоренцi?,
i вони збираються туди, а деякий час  гостюють  тут.  Дуже  милi  люди.  Я
познайомлю вас з ними. Вам не завадить трохи розважитись  i  хоч  на  день
вiдiрватись вiд письмового столу. I треба скористатися прекрасною  годиною
i вiдносним споко?м у наш неспокiйний час  у  нашому  неспокiйному  мiстi.
Завтра я познайомлю вас iз мо?ми мессiнськими друзями.
   Вiн не сказав бiльше нiчого про сво?х мессiнських друзiв.
   Микола Олександрович i не  розпитував,  бо  лiкар  поспiшав,  та  й  не
замислився над цим - мало з ким доводиться знайомитися в подорожах.
   Про брата лiкар Чезаре говорив мимохiдь, натяками.
   "Недарма, - подумав Микола Олександрович, - Гондон писав, що в опозицi?
неаполiтанському урядовi без числа медикiв та адвокатiв!"
   Другого дня, до траторi?, де умовились зустрiтись, точно в  призначений
час з однi?? сторони пiдходив Микола Олександрович, а  з  друго?  -  лiкар
Чезаре  з  невеличким  на  зрiст  чоловiком  i...  панночкою,  тi?ю  самою
панночкою, яка майнула вчора в натовпi пiд час проповiдi падре Гаваццi.
   Микола Олександрович зняв окуляри, протер ?х, надiв знову Так, справдi,
це була вона - не така схвильована, як там, без слiз зворушення  на  очах,
але така ж юна, гарна, приваблива справдi втiлення iталiйсько? краси!
   Це було восени 1860 року.



   8

   Синьйору Марiю привiв до лiкаря Чезаре синьйор  Нiколо  Добролюбов.  Це
вже було навеснi 186I року, i за цi кiлька  мiсяцiв  лiкар  i  неслухняний
пацi?нт стали щирими друзями.
   Синьйор Добролюбов, рекомендуючи даму, сказав, що синьйора  Марiя  його
землячка, вiдома у них на батькiвщинi письменниця, прибула до  Неаполя  iз
сином i сво?ми спiввiтчизниками. Один з них зараз  захворiв.  Чи  не  буде
лiкар такий люб'язний i не огляне його?
   Молода жiнка не виглядала дуже стурбованою, у не?  навiть  був  веселий
вигляд.  Вона,  приязно  усмiхнувшись,   бездоганною   французькою   мовою
пояснила, що, напевне, зараз нiчого страшного нема, але цей добродiй перед
подорожжю перенiс плеврит, i навiть коли вiн  зараз  трохи  застудився,  -
краще одразу вжити необхiднi заходи. Це ж так прикро - при?хати в чарiвний
Неаполь i захворiти! Його найдужче непоко?ть те, що треба, певне, полежати
кiлька днiв, отже, краще, коли це накаже лiкар, а не його супутники.
   Лiкаревi рiдко подобалися дами - iноземки, форесть?ра, завжди вони щось
удавали з себе, наче грали,  правда,  досить  невправно,  якусь  роль.  Ця
молода  дама  трималась  невимушене,  але   без   тiнi   розв'язностi   та
самовпевненостi, i, мабуть, найменше думала, яке вона  враження  справля?,
тому й справила якраз дуже при?мне. Вiдсутнiстю манiрностi й  церемонностi
вона нагадувала йому iталiйських жiнок, але була спокiйнiша, розважливiша,
i, звичайно, за зовнiшнiстю одразу можна було вгадати слов'янський  тип  -
кругловида, великi сiро-блакитнi очi, русявi  коси,  просто  закладенi  на
гладко  зачесанiй  головi,  висока  постать,  досить   струнка.   Лiкаревi
сподобалось, як вони просто тримаються - Добролюбов i ця синьйора. "Певне,
давнi друзi, - подумав вiн. - А друзi наших друзiв - нашi друзi".
   Вiн пiшов з ними i був дуже здивований, дiзнавшись випадково по дорозi,
що вони познайомились тiльки цими днями в Неаполi, а  до  того  нiколи  не
бачились.
   - Ми хоча й не бачились, але поза очi були давно знайомi, навiть  добре
знайомi, - мовила Марiя, - правда, Миколо Олександровичу?
   - Ще б пак! Я  такi  дифiрамби  написав  на  вашу  честь!  -  засмiявся
Добролюбов.
   "Як вiн повеселiшав, мiй бiдний синьйор Нiколо", - вiдзначив  про  себе
лiкар
   - Хiба тiльки тому, що дифiрамби? - заперечила Марiя. - Не думайте,  що
менi при?мнi лише тi, що хвалять. От Тургенев, Iван Сергiйович,  ще  й  як
критику? мо? твори, а однаково ми з ним друзi. Важливо ж зовсiм  не  це  в
дружбi, щоб друзi хвалили. А щодо дифiрамбiв - не  тим  менi  ваша  стаття
була при?мна, а хоча й цим, звичайно. Навiщо  та?ти?  Це  ж  природно  для
кожного  письменника.  Але  найдужче  тому,  що  я  вiдчула,  як  ви  мене
зрозумiли, i може, навiть бiльше, нiж я сама. Втiм, ця розмова  зовсiм  не
цiкава  синьйору  лiкаревi,  просимо  пробачення.  Ми   нiяк   не   можемо
наговоритися. Адже давно зна?мо одне одного, а побачились  тiльки  тут,  -
перепросила вона.
   - Нi-нi, що ви, навпаки! - заперечив жваво лiкар. - Я захоплений,  коли
бачу таку самостiйну, рiвноправну жiнку!
   - О, далеко не рiвноправну, - похитала головою з усмiшкою Марiя. - Хiба
де на свiтi ? рiвнi права у жiнок i чоловiкiв?
   - Хоча я переконаний, що багато в чому жiнки далеко мiцнiшi за  нас,  -
мовив Добролюбов. - Сприйнятливiсть i уява у жiнок дужчi й багатшi, нiж  у
чоловiкiв!
   - I ви, певне, подiля?те  думку  Стендаля,  -  пiдхопив  Чезаре,  -  що
цiлковита рiвноправнiсть жiнок i чоловiкiв була  б  най  вiрнiшою  ознакою
цивiлiзацi?  i  подво?ла  б  iнтелектуальнi  сили  людства,  наблизила   б
можливiсть досягти щастя!
   Раптом Чезаре мовив зовсiм  iншим,  хоч  i  зворушливим,  але  водночас
розпачливим тоном:
   - Та iнколи жiнки вiдвойовують собi рiвнi права - нарiвнi з  чоловiками
гинути в  боротьбi..  Ви,  звичайно,  чули  про  прекрасну  Анiту  дружину
Гарiбальдi, яка подiляла всi труднощi його бо?в та походiв  i  загинула  в
одному з найважчих. Але, можливо, ви не  зна?те,  а  це  ближче  до  вашо?
професi?, редактором першо? газети в Неаполi "Monitoro" була видатна жiнка
- Елеонора Фонсера. Я був тодi надто малим i не пам'ятаю ??,  та  лишились
просто легенди щодо ?? розуму, краси, енергi?. Неаполiтанцi запевняли,  що
це була найчарiвнiша жiнка  на  свiтi.  Кiнець  ??  жахливий.  Я  не  буду
переказувати iсторi? тих революцiйних подiй  двадцятих  рокiв  у  Неаполi,
врештi, вiдомо всiм - першi паростки волi були зломленi, австрiйцi зайняли
Неаполь, загнали сотнi людей у в'язницi, страти  йшли  за  стратами.  Нашу
прекрасну  Елеонору  Фонсеру  повiсили.  Та  й  перед   смертю   вона   не
здригнулась, не зрадила сво?х переконань, була смiлива й горда з ворогами.
   - Я б хотiла знати про все ?? життя, - тихо сказала Марiя. - Я б хотiла
пiти з вами на могилу вашого поета Леопардi  i  перечитати  його  твори  в
оригiналi"Ultimo canto di  Saffo",  "II  Risorgimento",  "La  sera  Festa"
("Остання пiсня Саффо", "Вiдродження", "Вечiр святкового дня")_ i особливо
"До Iталi?" - "All Italia"
   - Ви зна?те це? Звiдки? - здивувався лiкар Чеааре.
   - За це треба дякувати нашому друговi Миколi Олександровичу, -  кивнула
Марiя на Добролюбова, - в його журналi торiк була  вмiщена  велика  чудова
стаття про iталiйських поетiв. У Росi? дуже  цiкавляться  вами.  З  не?  я
довiдалась про ув'язнення Пеллiко, який, крiм власних  поезiй,  перекладав
iталiйською мовою Байрона.
   - А Байрон перекладав його, - вставив Добролюбов.
   - Я дiзналась про вашого гордого безстрашного Уго Фосколо, про  Поерiо,
який помер вiд ран у Венецi?, i навiть про тi твори, що  ходять  у  вас  у
списках- Беркета i Джустi - про  його  славетну  сатиру  "Чобiток-Iталiю",
який носять i Францiя,  i  Австрiя  i  який,  нарештi,  належатиме  сво?му
народу! Менi б бажалось тiльки прочитати все  це  в  оригiналi  -  адже  я
вивчаю  iталiйську  мову.  Вона  близька  мо?й  рiднiй  укра?нськiй  сво?ю
чарiвною мелодiйнiстю
   - О, bellissima signora! - прошепотiв Чезаре, з подивом i  замилуванням
дивлячись то на не?, то на Добролюбова Дивнi цi росiяни! Вони нашi  справи
сприймають, як сво? рiднi Хоча б цей гарiбальдi?ць  Мечнiков  -  вiн  лише
трохи очуняв i несподiвано зник, лишивши, правда, зворушливого, сповненого
подяки листа лiкаревi, який тiльки-но, нарештi, вирiшив привести до  нього
Добролюбова, не боячися, що це погiршить його здоров'я. I  не  встиг!..  А
сам синьйор Добролюбов, цей росiйський журналiст! "Його журнал", - сказала
синьйора. Значить, вiн неабияка людина у себе  на  батькiвщинi!  О,  свята
Марiя! Коли б вiн не був такий хворий!
   Тепер ця молода письменниця. Марiя. Чудове iм'я - Марiя - близьке  всiм
народам.
   А Марiя питала нетерпляче Добролюбова:
   - А хто ж саме написав  цю  статтю?  Я  не  знаю,  я  допитувала  Iвана
Сергiйовича, i вiн не знав, хто такий Михаловський. Може, це псевдонiм? Ви
ж, напевне, зна?те?
   - Знаю, - пiдтвердив Добролюбов. - Це один з вигнанцiвполякiв,  студент
Вiденського унiверситету, вiн засланий до  Саратова,  там  познайомився  з
нашим Миколою Гавриловичем Чернишевським,  а  Микола  Гаврилович  -  це  ж
просто "ловець душ людських", завжди вiн умi?  знайти  потрiбну  людину  i
вгадати, чого прагне людська душа.
   - Менi зда?ться, це ви "ловець душ людських", - сказала Марiя.
   -  У  даному  разi  я  хочу  зловити  вас,  але  це  бажання  i  Миколи
Гавриловича, щоб ви вiддали сво? твори в "Современник" - адже саме  у  нас
?м мiсце!
   - З якою охотою! - аж зашарiлася Марiя.  -  Для  цього  i  "ловити"  не
треба! Зараз  друкуватися  у  "Современнике"  -  найбiльша  шана.  Це  наш
найпередовiший, найсмiливiший журнал, - пояснила вона Чезаре,  -  i  таким
вiн став завдяки Миколi Олександровичу.
   - Ну, що ви,  -  щиро  обурився  Добролюбов,  -  а  Чернишев  ський?  А
Некрасов?
   - Ваша правда, я не заперечую,  i  Чернишевський,  i  Некрасов,  але  ж
особисто я ?х ще не знаю, а вас...
   - Ну, ми ж, як з'ясувалось, давнi друзi! - засмiявся Добролюбов.
   До чого ж мила ця жiнка, i як з нею просто i легко!

   * * *

   - Я "старий горобець", - казав про себе лiкар Чезаре. Коли  вiн  уперше
прийшов з цi?ю русявою синьйорою до ?? хворого, вiн одразу зрозумiв усе.
   Поглянувши на молодого чоловiка, вiн уже знав, що той заслабнув на  двi
хвороби. Перша "хвороба" - це була його  безтямна  закоханiсть.  Стендаль,
який так довго жив у Iталi?  i  так  багато  створив  про  не?  прекрасних
правдивих творiв, в  однiй  з  книг  написав  про  рiзнi  фазиси  душевно?
хвороби, що зветься любов'ю. "Але вся справа в тому, -  писав  вiн,  -  що
нема людей, якi можуть врятуватися вiд цi?? хвороби, нема й  посiбника  до
врятування вiд цi?? хвороби, нема й iнших лiкiв, як захворiти до кiнця".
   Лiкар Чезаре побачив, як руки Марi? спритно й нiжно  поправили  подушку
хворого i як обличчя юнака все освiтилося щастям. Можливо, лiки  вiд  цi??
хвороби вже знайдено!
   Юнак був гарний, милий, i навiть кучерява м'яка борiдка не робила  його
солiднiшим. Вiн виглядав зовсiм хлопцем, особливо в лiжку, в бiлiй сорочцi
з м'яким вiдкритим комiром. Ця  борiдка  видавалася  якоюсь  декоративною.
Марiя вийшла, лiкар постукав i вислухав хворого. Чезаре побачив,  що  вiн,
звичайно, не такий хворий, як Добролюбов, але з його легенями  треба  було
берегтися. Синьйорi, коли  ?й  дозволено  було  знову  зайти,  вiн  сказав
тiльки,  що  хворий  просто  застудився,  i  хай  кiлька  днiв   полежить,
обов'язково полежить.
   - Лежатиме! - безапеляцiйно заявила синьйора, i лiкар зрозумiв, що юнак
?? слухатиметься беззаперечно, i не йому, а  ?й  пояснив,  що  робити,  що
дати, i пообiцяв невдовзi зайти.
   - Звичайно, такий жаль - в Неаполi, в такi розкiшнi теплi днi хворiти!
   - Не треба сумувати, тут, крiм лiкiв, i повiтря вилiку?!  -  заспоко?ла
синьйора хворого, капаючи в чарочку лiки, якi вже стояли на столику i  якi
схвалив Чезаре.
   I лiкар Чезаре раптом подумав: "Коли б такi нiжнi енергiйнi  руки  були
коло  синьйора  Добролюбова,  то  не  опинився  у   такому   безнадiйному,
занедбаному станi".

   * * *

   А з Добролюбовим було погано. Дуже  погано.  Невже  вiн  сам  цього  не
вiдчував? Лiкар Чезаре дивувався - його пацi?нт працював, так гаряче  усiм
цiкавився, знайомився, розпитував -  наче  i  не  звертав  уваги  на  свiй
кашель, температуру, частi шлунковi слабування. Вiн просто не хотiв думати
про хворобу. Про хворобу, яка так непоко?ла лiкаря Чезаре.
   Але й досвiдчений лiкар Чезаре не помiчав, що цей  глибокий,  винятково
розумний чоловiк, який, зi слiв синьйори Марi?, ма? такий величезний вплив
на батькiвщинi, захворiв ще й iншою хворобою, i до цього спричинилася  юна
приятелька  лiкаря,  дочка  старого  друга  з  Мессiни,  чарiвна   красуня
Iндегольда.
   ...Iндегольда. Яке дивне, нечуване  досi  iм'я.  Що  ?х  зблизило?  Той
швидкий  погляд  у  натовпi,  коли  слухали  падре  Гаваццi  i   сльозинки
затремтiли на ?? довгих вiях?
   Микола Олександрович  згадував  подорож  до  Помпе?  i  як  вони  вдвох
зупинилися на порозi ру?н житла тисячолiтньо? давнини  i  вдвох  прочитали
викладенi моза?кою лiтери "Salve". Наче саме ?х привiтали, i як вона цьому
зрадiла! А потiм цiкавi розмови утрьох - ??, батька, його - Добролюбова, а
потiм уже в темрявi повернення в екiпажi до Неаполя, вогнi над  затокою  i
спiв на березi "Санта Лючiя", коли й ?хнiй веттурiно  почав  пiдтягати,  i
зовсiм тихесенько вона:
   О, dolci Napoli,
   О, sol beato...
   Хоч не  видно  було,  Добролюбов  угадав,  що  Iндегольда  усмiха?ться,
щаслива з подорожi, ночi, пiснi...
   Santa Lucia,
   Santa Lucia!
   Потiм зустрiчi тiльки з нею. В Неаполi.  П'янкими  весняними  вечорами.
Вiн думав, - що в ньому, чужому  зовсiм,  далекому,  зовнi  незграбному  й
нецiкавому, - що ?? притягало? Як досi не щастило Миколi Олександровичу  в
особистому життi!
   Та зараз, несподiвано для себе, Добролюбов наче сп'янiв, i  незрозумiла
прихильнiсть дiвчини розбуркувала неймовiрнi бажання i  думки.  Але  невже
вона зможе його полюбити? Певне, це все  весна  в  Неаполi,  i  вони  обо?
захопленi подiями, життям мiста, кра?ни, i це так зближу? ?х.
   Вiн знову писав вiршi. Не тiльки памфлети "Якова Хама" для "Свистка" на
злободеннi  полiтичнi  теми.  Лiричнi  вiршi  для  себе,  якi  нiкому   не
показував.
   Але й у лiричних  вiршах  пробивалась  та  ж  звичка  дивитися  на  все
критично, навiть на себе.
   А втiм, вiн вiдчував себе молодим, яким був насправдi, i  в  прощальний
вечiр, - як це трапилось непередбачене, а тому, може, так чудесно,  -  що,
прощаючись i стискаючи ?? тонкi довгi пальцi, вiн дивився так  близько  на
?? лице, i нiяк ?м обом не хотiлось розлучатись i думати, що  вони  нiколи
не побачаться. Раптом вона обняла його.
   З жалю? З любовi?
   I те, й друге майнуло в головi, але цi думки не затримались,  не  могли
затриматись. Вони  сидiли  над  морем  довго-довго,  i  вона  казала,  що,
звичайно, так, вона буде його дружиною i  вони  чудово  житимуть,  де  вiн
захоче - у Флоренцi?, Неаполi, чи в Римi, чи в Мессiнi, де захоче.
   - Лiкар Чезаре казав, що вам треба обов'язково  жити  в  Iталi?,  i  ви
будете зовсiм, зовсiм здоровi!
   - А ви по?дете зi мною в Росiю? - спитав вiн.
   - Звичайно, по?ду, адже я  буду  вашою  дружиною,  -  не  замислюючись,
вiдповiла вона. - Але з умовою, - додала з грайливою лукавою  усмiшкою,  -
ви зна?те,  коло  Неаполя  щороку  на  честь  Мадонни  влаштовують  свято,
збираються дiвчата з околишнiх селищ, приходять  i  мiськi,  танцюють  пiд
музику тамбуринiв i кастань?т, з  квiтами,  вiнками  на  головi.  Це  дуже
веселе i поетичне свято, я була вже  на  ньому,  i  зна?те,  ранiше  часто
дiвчата в шлюбному контрактi ставили умову, щоб чоловiки водили ?х  щороку
на це свято. От i я ставлю умову - привозити мене на це свято до  Неаполя!
Згоднi?
   - Згоден, згоден! - вiдповiв Микола Олександрович, цiлуючи  ?й  руки  й
милуючись нею. - А чи буде згоден ваш батько на наш шлюб? - раптом  спитав
вiн.
   - Я певна, що так. Ви йому подоба?тесь. I чому б  вiн  був  проти  мого
щастя? Я напишу вам про все з Флоренцi?, ми ж завтра вранцi ?демо, але  це
нiчого! Може, й ви при?дете до нас у Флоренцiю?
   Вона говорила, i все  здавалось  таким  ясним,  можливим.  Не  хотiлося
думати про якiсь труднощi, незвичайнi обставини. Хоч раз у життi  можна  ж
не думати про обставини, ускладнення, а просто бути щасливим?

   * * *

   Як добре, що саме зараз у Неаполi з'явилась Марiя Олександрiвна i  вони
так щиро потоваришували!
   Вона смiялась, що вiн "ловець душ людських". Вiн ?? душу майже впiймав.
Та вона й не пручалася дуже, ця жива душа.
   Стiльки треба було переговорити. Вони нiяк не  могли  наговоритися,  як
давнi друзi, що довго були в розлуцi, й тепер усе треба розказати.
   Минуло кiлька мiсяцiв, як вiн при?хав iз батькiвщини, але  ж  вона  вже
два роки не була там. Два роки! Микола Олександрович  наче  завжди  був  у
самому центрi, у самому вирi життя Вiн розповiдав, що робиться  в  столицi
не лише в  колi  журна  лiстiв,  лiтераторiв,  а  скрiзь:  про  настро?  в
унiверситетi, серед вiйськових ?й було тепло й сумно вiд спiльних спогадiв
про Та раса Григоровича,  якого  Добролюбов  i  добре  знав,  i  любив,  i
поважав. Вона мимоволi порiвнювала ставлення Тургенева  i  Добролюбова  до
Тараса Григоровича i до всiх рiдних ?й укра?нських справ. У Тургенева було
багато людяно? доброти, спiвчуття до Шевченка. Як вiн гаряче взяв участь у
справi викупу братiв i сестер Тараса Григоровича! Була цiкавiсть до поета,
до укра?нсько? мови, цiкавiсть художника, майстра, а для Добролюбова Тарас
Григорович був бо?ць-однодумець, якого нiщо не скорило,  не  зломило,  вiн
був навiть у деякiй мiрi  зразком  непри  миренностi.  Тургенев  не  любив
Кулiша. Як людина, вiн  був  чужим  для  нього,  як  письменник  -  зовсiм
нецiкавий, а Добролюбов розумiв, яку шкоду робить  Кулiш  сво?м  обмеженим
нацiоналiзмом, сво?ми  хуторянськими  настановами  в  молодiй  укра?нськiй
лiтературi, i вiн  був  для  нього  у  ворожому  таборi,  як  i  росiйськi
лiберали. А Тарас Григорович втiлював у собi тi  демократичнi  революцiйнi
iде?, якi були вiрою для Добролюбова, i його безмежна любов до Укра?ни  не
була для цього перешкодою, навпаки, усiм сво?м  ?ством  Кобзар  дiйшов  до
вищого розумiння потреб не тiльки свого рiдного, а кожного народу:  потреб
?днання  проти  спiльного   лиха,   а   не   вiдгородження   нацiональними
перегородками.
   I до всього укра?нського у Добролюбова не було ледь зверхньо? спокiйно?
цiкавостi. Вiн  розповiв  Марi?,  що  познайомився  з  другом  Шевченка  -
пiдполковником Красовським. Скiльки  у  нього,  Добролюбова,  було  скрiзь
зв'язкiв! Красовський надзвичайно цiкава, розумна i в той же  час  скромна
людина. Вiн повернувся перед тим з Iталi?,  де  ?здив  i  на  Капреру,  до
Гарiбальдi  -  цiкаво  ж  було  познайомитись   з   Гарiбальдi,   побачити
iталiйського героя на власнi очi! Але Марiя, звичайно,  зрозумiла,  що  не
тiльки для того, щоб "побачити", ?здив Красовський. Вона не спитала,  вона
взагалi мало допитувалась. Що можна, Микола Олександрович скаже.
   - А зараз Красовський по?хав до вас, на Укра?ну, - сказав Добролюбов.
   "Звичайно, у "них" скрiзь зв'язки", - подумала Марiя. Вона згадала,  як
сперечалась пiсля Лондона з Станкевичем: чи ?, чи дi? та?мна  органiзацiя?
Як  довiдуються,  як  зв'язуються  мiж   собою   однодумцi,   люди   одно?
"соцiалiстично?" вiри? Де у них центр -  Петербург?  Лондон?  А  чому  сам
Микола Олександрович не був у Лондонi?
   Добролюбов про Герцена говорив без  особливого  пi?тету,  навiть  трохи
глузливо зазначив, що той надто багато надiй поклада? на реформу, вiрить у
милiсть i благородство царя Олександра, весь час зверта?ться  до  нього  в
"Колоколе".
   Марiя, спалахнувши, почала доводити, яке значення ма? "Колокол".
   - Хiба я не знаю? - знизав плечима Добролюбов. - Саме  тому  Герцен  не
ма? права бути прекраснодушним лiбералом, як Кавелiн!
   - Та вiн же зовсiм не такий, - гаряче заперечила  Марiя.  I  раптом  ?й
спало на думку: "А може, це все конспiрацiя? I може, незважаючи на рiзницю
характерiв,  особистих  уподобань,  вони  -  Герцен  i   Чернишевський   -
домовлялись  про  щось  головне,  спiльне?  А  це   все   для   необхiдно?
конспiрацi?, щоб навiть нiхто й думки  не  припускав  про  ?хнiй  зв'язок?
Напевне, напевне ж, цей зв'язок ?, адже мета одна?" Ота вiра, до  яко?  ??
гаряче  навертав  Добролюбов,  доводячи,  що   нiчого   доброго   реформа,
скасування крiпаччини в тiй  формi,  яка  вiдбува?ться,  нiчого  не  дасть
народу, селянству.
   - Я розумiю, ступа тiльки iнша, а товктимуть  так  само,  -  погодилась
Марiя.
   - Порятунок один - докорiнний переворот, соцiалiстичний устрiй. Хiба ви
не згоднi?
   Марiя не могла не погодитися з Добролюбовим.



   9

   Яке це було б свято - "Свято визволення", в "Orsett House", коли б його
не залили варшавською кров'ю.
   "Все було вбито. Все було схоже на похорон. Завтра ти одержиш "Колокол"
i побачиш, якщо Беннi ще не розповiв", - написав через кiлька  днiв  пiсля
радiсного листа Герцен Тургеневу Рiзними шляхами дiставали "Колокол"  i  в
Iталi?, та, ще не маючи  нагоди  прочитати  про  те,  що  писав  Герцен  у
"Колоколе",  Добролюбов  i  Маруся  дiзнались  про  подi?  у   Варшавi   з
iталiйсько? газети  "II  Diritto".  Газетку  принiс  схвильований  синьйор
Чезаре.
   -  Читайте,  друзi,  лист  нашого  Гарiбальдi  до  славного   редактора
"Колокола" - Герцена!
   - Допоможiть нам i перекласти, тут ми мусимо зрозумiти кожне слово.  Що
трапилось? - сполошилася Марiя. Утрьох схилились над газетою.
   "Люб'язний Герцен!
   Нещодавно слова "визволення  селян"  були  сприйнятi  з  захопленням  i
подивом всi?ю ?вропою. Государ, який почав i здiйснив цю справу, одним цим
уже поставив себе серед найвеличнiших благодiйникiв людства. А тепер, -  я
це кажу з гiркотою, - добра  справа  заплямована  невинною  кров'ю.  Тепер
обов'язок тих, хто рукоплескав великому вчинку, пiднести  голос  прокляття
на тих, хто  заподiяв  огидне  злочинство.  Хай  ваш  журнал,  справедливо
оцiнений у  Росi?,  передасть  слово  спiвчуття  вiд  народу  iталiйського
нещаснiй i геро?чнiй Польщi i  слово  подяки  во?нам  руським,  котрi,  як
Попов, зламали шаблю, щоб не закривавити ?? кров'ю народу; передайте разом
з  тим  крик  обурення  народiв  ?вропейських  проти  винуватця   ганебно?
рiзанини.
   Вiдданий вам Д. Гарiбальдi".
   По-рiзному коментували ?вропейськi газети подi?  в  Польщi  -  розстрiл
демонстрацi? у Варшавi росiйським вiйськом 8 квiтня. Причиною демонстрацi?
було закриття польських установ. Це була демонстрацiя  неозбро?них  людей,
але  ?х  зiбралось  надто  багато,  сотнi  жителiв   Варшави,   робiтничих
передмiсть при?днувались до не?, i це  вiщувало,  що  народ  не  скорився,
усвiдомлю? сво? права, збира?ться на силi. Росiйський уряд, як завжди,  не
мiг знайти нiяких iнших засобiв, як  вiддати  наказ  стрiляти.  Понад  100
чоловiк було вбито, багато поранено.
   Але  ж  знайшлись  у  вiйську  офiцери,  якi  вiдмовились  стрiляти   в
полякiв!.. За це розстрiляно ?х...
   Страшного напруженого вечора варшав'яни почули сигнал тривоги  -  шiсть
вибухiв з гармат. Влада вводила у мiстi вiйськове становище.
   - Починаються серйознi справи, - мовив Добролюбов. -  Що  ж  вiдповiсть
Герцен Гарiбальдi i яка буде його позицiя?
   - Невже Марiя Каспарiвна Рейхель не  надiшле  менi  сюди  "Колокол"?  -
затурбувалась  Марiя.  -  От  побачите,  Миколо   Олександровичу,   Герцен
пiдтрима? полякiв, у нього такi справедливi думки  щодо  Польщi,  Укра?ни,
адже вiн про це не раз писав у "Колоколе"!
   За кiлька днiв той же уважний лiкар Чезаре  з'явився  знову  зi  жмутом
газет.
   - Я  принiс  вам  англiйську  газету  "The  Daily  News".  Бачите,  пiд
заголовком "Garibaldy and the Warssaw massacre" ("Гарiбальдi i  варшавське
вбивство"_  (англ.)_  надрукована  i  вiдповiдь  вашого  Герцена,  ??  вiн
надiслав i в iталiйську газету "Il Diritto" з проханням надрукувати.
   Спочатку йшов лист Герцена до редактора газети:
   "Сер, у телеграмi, що  з'явилася  сьогоднi  у  Вашiй  шановнiй  газетi,
наведено  уривок  з  листа  мого  вельмишановного  друга  Гарiбальдi,  що,
очевидно, адресовано менi й надруковано в "Il Diritto". Я  з  задоволенням
вiдзначаю, що ще до ознайомлення з цим листом ми розумiли нашу  позицiю  в
тому ж дусi, як i великий  iталi?ць,  i  на  доказ  цього  дозвольте  менi
просити Вас надрукувати в газетi в перекладi кiлька  рядкiв  iз  статтi  в
останньому номерi "Колокола" (? 9б, 15 квiтня)".
   - Ми його, звичайно, не бачили! - з  досадою  мовила  Марiя.  "...Конче
потрiбно пояснити, що 10  квiтня  ми  разом  з  нашими  спiвробiтниками  з
"Росiйсько? друкарнi" мали намiр влаштувати  свято  з  приводу  визволення
селян у Росi?..."
   - "Свято"! - iронiчно мовив Добролюбов. - Може, ще й з тостом за царя!
   - А я розумiю, все-таки свято! - встала на захист Герцена Маруся.  -  Я
читаю далi: "...але вранцi того ж дня по  телефону  надiйшло  повiдомлення
про рiзанину у Варшавi..."
   Так. Тост таки збиралися виголосити, "але рука упала", - як писав  далi
Герцен.
   Добролюбов дратувався, слухаючи слова звернення Герцена до  iмператора,
хай i сповненi обурення i докору.
   Маруся, навпаки, читала з спiвчуттям, ?й здавалось, що  Герцен  знайшов
влучнi слова.
   Чезаре  подiляв  ??  настрiй,  та  чекав  нетерпляче,  коли  прочитають
вiдповiдь Герцена "?хньому" Гарiбальдi.
   "Мiй люб'язний Гарiбальдi. Я передав Вашi симпатичнi  слова  полякам  i
росiйським офiцерам. На щастя, ми дiяли згiдно з Вашою порадою ще  ранiше,
нiж одержали ??. Досто?нства в цьому великого нема - нам вибору  не  було.
Правда,  ми  мрiяли  про  майбутнiй  союз   всiх   народiв   слов'янського
походження,  але  ми  залиша?мо  цi  рiа  desideria  '  iншому,  далекому,
майбутньому. Сучаснi подi? вимагають цiлковито? незалежностi Польщi, - без
фраз, ?? безумовно? незалежностi вiд Росi? i нiмцiв.
   Можна було гадати, що iмператор Олександр, який  так  славно  вчинив  у
селянськiй справi, зрозумi? iсторичну необхiднiсть вiдродження Польщi.  На
жаль, у ньому надто багато прусського, австрiйського, i ще  зверх  того  -
монгольського. Холодно розрахований капкан, поставлений Польщi з бездумним
схiдним лукавством, в якому характер кiшки бере гору над  тигром,  ставить
його поза питанням.
   Ще не одержавши Вашого листа, я прочитав уривок з нього в телеграфiчних
новинах i одразу ж надiслав вiдповiдь у три лондонськi газети, двi з  яких
люб'язно погодились надрукувати. Надсилаю Вам "The Daily News", якщо ви не
ма?те  нiчого  проти.  Крiм  того,  додаю  наше  невеличке  звернення   до
росiйських вiйськ, що стоять у Польщi, написане ще у 1854  роцi,  в  якому
заклика?мо  росiйських  солдатiв  краще  не  коритися  наказам   i   нести
вiдповiдальнiсть за це, нiж стрiляти у полякiв.
   Користуюсь цi?ю нагодою, люб'язний Гарiбальдi, щоб Вам повторити те, що
говорить Вам увесь свiт, - ми диву?мося на Вас. З усi?ю повнотою приязнi i
любовi
   тисну вашу руку. Герцен".
   -  Ставлення  до  Польщi  буде  тепер  мiркою   для   всiх   i   всього
прогресивного! - зауважив Добролюбов.
   - А хiба Олександр Iванович неправильно,  несправедливо  поставився?  -
запитала хвилюючись Маруся.
   - Побачимо, - уникливо вiдповiв  Добролюбов.  Раптом  Марiя,  стиснувши
руки i звiвши брови на перенiссi, мовила зовсiм iншим тоном:
   iКоли б ви знали, скiльки в мене друзiв-полякiв! I в Парижi з багатьма,
як з рiдними, стрiчаюсь.

   * * *

   Микола  Олександрович  нещадно  розбивав  усiлякi   iлюзi?,   якi   так
допомагають завжди людям. Вiн спускав з п'?десталiв,  не  скидав,  а  саме
спускав, тих, що були для Марi? досi непохитними  авторитетами.  Та  Марiя
бачила, що вiн зовсiм не такий, яким описували його  Анненков,  Кавелiн  -
"грубий семiнарист", нахабний i зухвалий, котрий руйну? все високе i святе
в мистецтвi й лiтературi. Вiн насмiлився пiднести руку на Тургенева! Через
нього Тургенев розiйшовся iз сво?ми давнiми друзями, припинив  друкуватися
в "Современнике".
   Марiя сказала Миколi Олександровичу:
   - ?й же богу, я не можу добрати, що ж такого образливого було  в  вашiй
статтi для Iвана Сергiйовича. Ну от, прочитала,  перечитала,  там  стiльки
хороших i справедливих слiв про нього написано! Це якесь непорозумiння,  i
через незрозумiлi непорозумiння,  перекази  iнших  людей,  недомовленостi,
нез'ясованостi, - розходяться хорошi розумнi люди.
   - Це далеко глибше, Марi?  Олександрiвно,  -  заперечив  Добролюбов.  -
Стаття  була  лише  приводом  для  Тургенева.  Хоча,  безперечно,  я  його
поставив, як i належало, дуже високо. Вiн, як нiхто, вмi? вловити настро?,
проблеми, що тiльки назрiвають i витають сьогоднi в повiтрi.
   - Так невже вам не сподобався цей його останнiй роман "Накануне"?
   - Чудесний! - несподiвано для Марi?, навiть з якимось не властивим йому
захопленням вiдповiв Добролюбов. - Особливо дiвчина! Яка вона там  хороша!
I як вiн розумно зробив, що не повернув ?? додому пiсля  смертi  Iнсарова.
Ну подумайте, що б вона у нас робила? Оце головна постать у романi.
   - У цьому романi стiльки нового, свiжого, - мовила  зрадiвши  Марiя.  -
?ленi хочеться наслiдувати, хочеться вiрити, що такi жiнки насправдi ?, та
вона таки ж ?! А зна?те, менi сам  Iван  Сергiйович  казав  -  деякi  його
знайомi дами, його приятельки, незадоволенi були саме ?леною: i матiр вона
покинула, i Iнсарову сама нав'язалася. Нiчого, нiчогiсiнько не  зрозумiли.
I, звичайно, критикують весь роман, - вона помовчала й додала  роздумливо:
- але вiн i далi з ними веде дружбу, листування. А  от  ваша  стаття  його
обурила, хоч ви й самi зараз кажете, що роман "чудесний".
   - Я не применшую його значення, його великий талант,  майстернiсть,  i,
признатися вам по секрету, iнколи менi зда?ться - я  його  душевно  люблю.
Хоча мене багато в ньому драту?, багато неприйнятного менi. Вiн  вiрить  у
лiберальнi реформи!
   Та не могла Марiя так легко вiдiйти вiд Iвана Сергiйовича, свого друга,
i, як це трапля?ться, в листах до Iвана Сергiйовича вихваляла Добролюбова,
а в розмовах з Добролюбовим з захопленням говорила  про  твори  Тургенева,
про його спiвчутливий, добрий характер. I Добролюбов ущипливо казав:  "Ваш
чарiвливий Тургенев, може, задля  нього  ви  й  до  Росi?  не  так  швидко
повернетесь? Адже вiн знову, мабуть, зиму проведе в Парижi!" Вони  обидва,
i Тургенев,  i  Добролюбов,  пiдсвiдоме  ревнували  Марiю  до  дружби,  до
впливу...
   - Зна?те, ми рiдко спереча?мося з Миколою Гавриловичем Чернишевським, -
сказав Добролюбов.
   - Ви з ним абсолютно однi?? вiри? - усмiхнулась Марiя.
   - Не смiйтесь, так. Абсолютно однi??. Соцiалiстично?. А втiм, ми iнколи
спереча?мось. Вiн вважа?, що письменники,  якi  здатнi  спiвчувати  чомусь
чесному, справедливому, повиннi прагнути не мати  особистих  чвар,  незгод
мiж собою, повиннi бути разом, у злагодi. А  менi  зда?ться,  що  кепськi,
слабкi союзники - не союзники.
   - А може, i я не згодна з вами в цьому, а навпаки, з Чернишевським?
   - Однаково ви з нами, наша  союзниця,  -  спокiйно  i  впевнено  сказав
Добролюбов.  -  I  той  роман,  що  зараз  тут  пишете,  вiддасте  нам,  у
"Современник".

   * * *

   Вона була не тiльки з "ними", вона була з ним. Це не нагадувало  нiяких
вза?мин ранiше анi у нього, анi у не?. Наче створилися вза?мини з  "чистих
елементiв" дружби, як сказали б  хiмiки,  з  якими  приятелювала  Марiя  в
Гейдельберзi i Парижi, коли б спромоглися пiдводити пiд людську  поведiнку
науковi формули.
   Дослiджують же Мендел??в i Бородiн, який, мiж iншим, при?хав з  ними  й
захворiв так  само,  як  Саша,  "чистi  елементи"?  Певне,  i  в  людських
вза?минах, поведiнцi iснують  також  чистi  елементи  без  домiшки  iнших:
заздростi, користi, честолюбства, навiть закоханостi!
   ?хня дружба була без усяких iнших небезпечних або корисних елементiв  -
саме дружба.
   Хiба в не? мало  було  до  цього  чоловiкiв-друзiв?  (У  всякому  разi,
бiльше, нiж жiнок!) Але то  була  все-таки  "amitiйe  amoureuse",  бо  всi
друзi-чоловiки, - той бiльше,  той  менше,  -  були  закоханi  в  не?  або
принаймнi милувалися нею, а тут було без amoureuse. Може,  тому,  що  вона
при?хала з  Сашею,  а  Микола  Олександрович  думав  про  свою  мессiнську
панночку?
   I з Марi?ю вiн мiг говорити про не?... I була поряд з Марi?ю не  тiльки
кришталево чесна i вiддана працi вольова розумна людина, що  все  в  життi
пiдпорядковувала сво?м iдеям, сво?м настановам i принципам, але й просто -
молода людина (вiн був ровесник Сашi - але наскiльки старший  од  нього!),
до того ж хвора, самотня, у яко? ще нiколи (нiколи!)  не  було  особистого
щастя i тепла в життi.
   А хiба Марiя не знала, що нiяка праця, нiякi успiхи,  нiяка  вiдданiсть
iдеям не можуть замiнити цю потребу тепла i щастя любовi... I вона бачила,
як цей юнак жада? щиро?  ласки,  любовi,  щиро?  жiнки  поряд,  любимо?  i
люблячо?.
   Мiж ними одразу запанувала максимальна вiдвертiсть. Йому  навiть  дивно
було, що вони можуть вести такi щирi розмови - не лише про  "Современник",
Тургенева, Чернишевського й Герцена та про iталiйськi справи, а  про  сво?
iнтимне, особисте. Вони тримались як ровесники, хоча вiн i був молодший за
Марiю, i в житт?вих питаннях вона, звичайно, була досвiдченiшою. Як  кожна
жiнка, особливо коли вона сама зараз  щаслива,  Марiя  щиро  хотiла  щастя
сво?му друговi. Як було весело з нею, коли  iнколи  на  прогулянцi  або  в
театрi вона раптом змовницьки шепотiла:
   - Миколо Олександровичу, ну погляньте, ну я вас прошу, погляньте швидше
праворуч, он у ложi. Яка гарненька! Вона дивиться на вас! До не?  пiдiйшов
ваш знайомий, вiн, певне, вас зможе познайомити!
   Щоб зробити ?й при?мнiсть, Микола  Олександрович  дивився,  але  завжди
признавався, що нi, нiхто не може зрiвнятися з мес сiнською панночкою.
   Вiд мессiнсько? панночки з дивним для нього iм'ям -  Iндегольда  -  вiн
одержав лист з Флоренцi?, привiтний лист, але не розiбрати  -  привiтнiсть
була вiд нiжностi чи вiд чемностi Чогось у листi не вистачало, щоб  одразу
вiдчути - "це вiд люблячо? дiвчини". I закинути нiчого не можна було. Вона
писала, що хоче його бачити, що у Флоренцi? прекрасно, але ?й браку? ?хнiх
цiкавих розмов, його присутностi. Вона анi слiвця не написала, чи говорила
з батьком, як збиралась, проте запрошувала  його,  якось  чемно,  офiцiйно
запрошувала при?хати до Флоренцi?. Лист був такий, що можна було  показати
друзям i знайомим, i в той же час нiчого не можна було закинути. Адже було
там, що й суму? без нього, i до Флоренцi? кличе, i що  багато  розповiдала
про нього сво?й сестричцi. Але  не  було  якогось  живого  слiвця,  яко?сь
дрiбнички, щоб можна було повiрити, що весь той прощальний вечiр - правда.
   I, гiрко всмiхаючись, Микола Олександрович запевнив себе, що то все був
лише скороминучий настрiй, навiяний  морем,  а  може,  й  просто  милiсть,
подана жебраковi, i вiн знову писав сумнi лiричнi вiршi.
   Цi вiршi вiн не показував навiть Марi?, але про Iндегольду розповiв,  i
Маруся гаряче запевняла, що треба по?хати до Флоренцi?. Та ним оволодiвали
сумнiви, неспокiй про домашнi  справи  -  суто  домашнi  -  про  братикiв,
сестер. Все тому, що не вистачало одного  живого,  не  з  чемностi,  а  ??
слiвця. Чому ж вона сказала тодi, не замислюючись, в той прощальний вечiр,
на його запитання, чи по?де з ним у Росiю: "Звичайно, по?ду"!
   Вiн же не знав, що було вдома у Iндегольди, як сприйняв  рiшення  дочки
падре  -  люб'язний,  моторний,  ще  нестарий  мессiнський  адвокат.   Цей
росiйський журналiст освiдчився в коханнi? Що, навiть мова була про  шлюб?
Iноземцi люблять заводити  романи,  не  надаючи  ?м  особливого  значення,
повертаються додому i про все забувають, - та коли  це  так  серйозно,  що
синьйор Добролюбов навiть проситиме офiцiйно ?? руки, вiн, батько,  сто?ть
вище всiляких нацiональних перепон. Лiкар Чезаре казав, що  це  незвичайна
людина вищого гатунку. Вiн навiть не  проти,  коли  Iндегольдi  доведеться
?хати з ним на його та?мничу батькiвщину. Його непоко?ло iнше.  Iндегольдi
вiн лише сказав:
   - Не поспiшай, люба. Я не забороняю i не кажу "нi". Почекай.  Ви  надто
мало зна?те одне одного. Хай поживе в Iталi?, хай погостю? у нас, коли  ми
повернемось до Мессiни. Вiн може при?хати i до Флоренцi?, але поки  що  не
кажи нiкому нiчого i не рекомендуй його як свого нареченого. Почекай.
   Може, вiн був правий, батько. Але враз якесь  важке  передчуття  стисло
серце. Не було чого сперечатись. Не було чого радiти. Батько не вiдмовляв.
Батько не давав згоди. Розмова була якась униклива.
   Другого дня ?х проводжав лiкар Чезаре,  ??  старий  друг,  що  з  таким
захватом розповiдав ?й ранiше про свого росiйського пацi?нта  i  розбуркав
цiкавiсть, увагу Iндегольди, а ближче  знайомство  пiдтвердило,  що  це  -
надзвичайна людина. Хiба довго  дiвчинi  з  палкою  уявою,  з  мрiями  про
чесних, хоробрих людей,  революцiонерiв,  полюбити  людину  розумну,  таку
спiвчуваючу ?хнiй Iталi?, iталiйському народу, Гарiбальдi? Те, що вiн  був
з далеко? незнано? кра?ни, ще надавало поетичного ореолу. А який  вiн  був
скромний, благородний!  Нi,  Добролюбов  помилявся  в  нiй  -  не  настро?
пiвденних вечорiв i зовсiм не жаль до нього  розбуркали  почуття  дiвчини.
Вiн вiдповiдав ?? iдеалам, з ним  було  завжди  цiкаво,  йому  можна  було
вiрити в усьому, ?й здавалась щастям ?хня любов, а тепер  вона  вiдчула  -
хтось, щось становить якусь стiну мiж  ними.  Це  було  тiльки  передчуття
чогось несподiвано важкого.
   Вони досить довго чекали веттурiно. Батько голосно, навмисне, щоб  вона
чула, спитав лiкаря Чезаре:
   - А як ваш улюблений  пацi?нт  синьйор  Добролюбов?  Я  не  бачив  його
останнi днi.
   Чезаре зiтхнув i похитав сумно головою:
   - Дуже прикро про це казати.  Вiн  знехтував  зовсiм  сво?м  здоров'ям.
Надто пiзно вiн  при?хав  сюди.  Становище  непоправне.  Навiть  коли  вiн
лишиться в Iталi? - йому вiдмiряно кiлька мiсяцiв життя, не бiльше. Пiвнiч
докона? його ще швидше. А вiн горить сво?ю дiяльнiстю. Може, вiдчува?,  що
йому небагато лишилось.
   Вiн  нiчого  не  знав  i  не  помiчав,  незважаючи  на   свiй   досвiд,
доброзичливий i уважний лiкар Чезаре. Вiн  не  знав,  що  зараз  виголосив
присуд.
   Батько  зiтхнув  i  багатозначно  глянув  на  Iндегольду.  Вона  стояла
сполотнiвши. Вона вже знала, що це кiнець. Непоправний i невблаганний.



   10

   Марiя присiла на  лiжко  Сашi  i  покрутила  перед  його  очима  якоюсь
штучкою, що висiла на ланцюжку вiд годинника.
   - Що це? - спитав Саша.
   - Це менi подарував лiкар. Бачиш, малесенький бичачий рiг  виточений  з
коралу. Вiн сказав, що це береже вiд етатури.
   - Це що? Хвороба якась iталiйська? - усмiхнувся Саша.
   - Гiрше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться...
- Марiя удавано злiсно глянула, примруживши одне око.
   - У тебе не виходить. Такi прекраснi очi не можуть навiть навмисно бути
злими!
   - Ти слухай. Кажуть, що все-таки  зловредних  людей  багато.  Я  ще  не
зовсiм пересвiдчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне,  вона  може
накликати хворобу, напастi, лихо. От коли  виникне  пiдозра,  що  на  тебе
дивиться лихим оком лиха  людина,  треба  отак  поворушити  цей  рiг,  щоб
розбити повiтря мiж нею i тим, на кого вона дивиться.
   - Лiкар вiрить у це? - здивовано спитав Саша.
   - Дурненький мiй хлопчику! - засмiялась Марiя. - Але вiн казав, що в це
вiрили i Цезар, i Цiцерон, i Вергiлiй - в етатуру,  i  я  була  зворушена,
коли вiн подарував менi свiй талiсман. Вiн просто  зна?,  що  я  цiкавлюсь
всiлякими повiр'ями, прикметами, але тiльки цiкавлюсь. Iнколи, зна?ш, менi
хочеться, навпаки, робити все всупереч всiляким прикметам, надто вже  вони
тяжать надлюдиною. Хочеться бути вiльною i незалежною i вiд прикмет, i вiд
поговорiв, i вiд вигаданих людьми умовностей, що тiльки псують життя...  А
цей коральчик - хай про всякий випадок буде завжди зi мною,  принаймнi  як
згадка про Неаполь. Адже треба вже ?хати, ми затримались тут далеко довше,
нiж гадали.
   - Невже треба ?хати? - зiтхнув Саша.
   - Треба! - зiтхнула й Маруся. - Писали ж менi, що грошi вже послано. От
тiльки одержимо i по?демо. Але ж ми знову побува?мо  в  Римi,  i  потiм  -
Флоренцiя, Венецiя, Мiлан. Хоча ?шевський застерiгав мене проти по?здки до
Венецi?, вiн нагадав, що двi письменницi там  загубили  сво?  щастя.  Жорж
Занд там розiйшлась  з  Мюссе,  а  де-Сталь  з  Бенжамен.ом  Констаном,  -
засмiялась вона.
   - Нi, це менi треба боятися, - заперечив Саша, - адже Жорж Занд змiнила
його на якогось iталiйця Правда, з того часу, кажуть,  вона  взагалi  дуже
багатьох любила Ще ж був i Шопен...
   - Але хто б не був коло не?, з нею, вона писала,  писала  й  писала,  -
роздумливо мовила Марiя. - Я пам'ятаю, як мене  вразили  ??  слова.  Де  я
прочитала ?х? А може, переказав Iван Сергiйович? Може, Мерiме, з яким  вiн
мене познайомив?! Не в цiм справа. Мене пройняли вони.
   - Що ж саме?
   - Про те, що письменницьке ремесло - пристрасть несамовита,  непохитна,
якщо вона заволодiва? якимось нещасним, йому ?? не позбутися!
   Як довго Жорж Занд  була  мрi?ю  й  iдеалом  орловсько?  панночки  Машi
Вiлiнсько?!
   Вона, Жорж Занд, i зараз багато пише, живе  в  Ноанi,  неподалечку  вiд
Парижа. Iван Сергiйович розповiдав, що Жорж  Занд  дуже  любила  й  любить
madame Вiардо, i прообраз Консуели - це трохи Полiна Вiардо. Поки що Марiя
не мала нагоди побачити знамениту на весь свiт  жiнку,  а  романи  ??  вже
зовсiм не справляли такого враження, як у днi юностi...
   Але ж щодо "письменницького ремесла" - вона ма? рацiю!
   - Зараз я йду дописувати повiсть. Менi треба якнайшвидше надiслати ??.
   - Побудь ще трошки зi мною!
   - Нi, нi, що ти, я мушу сьогоднi закiнчити першу частину.  Я  зайду  до
тебе увечерi!
   Вона нiжно поцiлувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Вiн
знав - коли вона вже намiтила, що мусить саме сьогоднi написати те i те, -
вона сяде й писатиме.
   Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз.  А  тому,
що вона так багато працю?, бо все лежить на нiй.
   Адже мрiяв вiн бути ?й в усьому помiчником, зняти  весь  тягар  дрiбних
побутових  справ,  вiн  за  щастя  вважав  бути  у  не?  на   побiгеньках,
переписувати ?? твори - це було б уже як нагорода! I от'замiсть  того  вiн
знову захворiв, i все ляга? на ?? плечi, i  зараз  ще  турбота,  що  грошi
закiнчуються, а за "Тюлеву бабу" ще не надiслали, а його грошi  давно  вже
витраченi до копiйки перед вiд'?здом з Парижа. Незважаючи на гiрку образу,
мати передала 200 франкiв через поета Щербину. Як Сашi не  хотiлося  брати
цi грошi! Але вiн знав, що мати ще дужче образиться, та й у  нього  нiчого
не було, i вiн не хотiв у цьому признаватися Марусi. Потiм Маруся взяла  з
нього слово, що у них не буде та?мниць одне вiд одного, що вони все можуть
i повиннi казати одверто... Хiба це можливо?..
   Марiя заспокою?, що все буде гаразд, за ?? справи видавничi взявся,  на
прохання Добролюбова, Чернишевський, i, зда?ться, справа з новим  виданням
у Кожанчикова налагоджу?ться А головне не це! Головне,  щоб  вона  була  з
ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, вiн навiть  нi  про  що  не  дума?.
Тiльки зна?: вiн щасливий.
   I  чому  йому  випало  таке  щастя,  про  яке  вiн  навiть  мрiяти   не
насмiлювався? Найкраща, найрозумнiша жiнка з ним, саме з ним! Не  гордiсть
говорила в нiм, а здивування, бо  йому  самому  iнколи  було  дивно  й  не
вiрилось.
   Як мама не розумi? його щастя! Чому вона повторю? всi  тi  нiсенiтницi,
що плетуть про Марусю заздрiснi люди? Йому було просто смiшно, коли  б  не
обурювало до нестями, - скiльки романiв i полюбовникiв  ?й  приписували  й
приписують! До цi?? когорти потрапили, звичайно, i  Тургенев,  i  професор
?шевський, i професор Кавелiн, i Станкевич. Певне,  зараз  плескатимуть  i
про Добролюбова, який насправдi закоханий  в  якусь  мессiнську  панночку.
Мама розсердилась, коли Саша почав казати ?й, як високо, гордо трима? себе
Марiя  Олександрiвна  з  усiма  i  любить  тiльки  його.   Мати   глузливо
засмiялась, i Саша замовк, i тепер вiн не хоче бути  одвертим  з  матiр'ю.
Вона сердиться, що вiн "поламав  свою  кар'?ру",  вона  нiколи  не  чекала
такого вiд нього, улюбленого старшого сина. Вiн i сам не чекав. Вiн i  сам
у душi боявся, що все  життя  вiн,  покiрний  син,  несмiливий  в  усьому,
м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього,  правда,
освiченого,  службовця,  в  кращому  разi  захистить   проект   полiпшення
в'язниць, матиме  кафедру  професора  прав,  спокiйно  одружиться,  матиме
затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, вiн писатиме теоретичнi  працi
про право, кари, в'язницi... I так пiде i мине життя.
   I раптом, як iталiйська трамонтана, що враз усе перешубуршу?,  у  нього
все життя пiшло шкереберть. Вiн сам не чекав вiд себе тако? сили  почуття,
пристрастi. Все вiдiйшло кудись далеко, i йому було байдуже i до  кар'?ри,
i до захисту, i не на тих, помiркованих, обмежених в  усьому  "правильних"
людей треба було рiвнятися, а треба  було  стати  гiдним  цi??  жiнки,  що
раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до ??  рiвня,  i  вiн
знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне - тiльки б вона була  з  ним,
тiльки б вона його любила. Хiба ще кому випадало таке щастя?
   "I справдi - чого варта пристрасть, коли знаходиться час мiркувати  про
щось сторонн??" - згадав вiн слова Стендаля. I ще його ж: "У цiй  чарiвнiй
кра?нi слiд вiддаватися лише коханню. Скрiзь у iнших кра?нах це лише копiя
з iталiйського оригiналу". Саша усмiхнувся i знову розкрив тоненький томик
сонетiв Петрарки на сторiнцi з третiм сонетом  "Trovammi  Amor  del  tutto
disarmato" - "Любов спостигла мене беззбройним"...

   * * *

   Напередоднi  вiд'?зду  з  Неаполя  Марiя   довго   гуляла   з   Миколою
Олександровичем. Внизу свiтилося море вогнiв i  лише  грiзно  чорнiв  Сент
Ельмо - замок-фортеця, замок-в'язниця.
   - Вiн уже порожнiй, цей замок, - мовила Марiя, - а ще  якось  моторошно
дивитись на нього!
   - А замок впевнений, що  може  бути  i  ненадовго  порожнiм,  вiн  наче
загрожу?  i  попереджа?,  що  з  штуцерiв  може  перестрiляти  всiх,   хто
добиватиметься справжньо? волi. Як сумно все оберта?ться,  i  тут  ошукали
Гарiбальдi, а дома - Польща! "Колокол" почина?  одверто  бити  на  сполох.
Треба швидше додому Засидiвся я вже тут. Хочеться бути мiж сво?ми От i  ви
?дете!
   - Так менi шкода залишати вас, - призналася Маруся. - Як добре  було  б
по?хати разом у Флоренцiю, i Венецiю, i Мiлан. Ми обов'язково  вирiшили  з
Олександром Вадимовичем хоч по кiлька днiв побувати там.
   - Але ж я вже там був.
   - Ви гада?те, вам нема чого ?хати до Флоренцi??  -  лукаво,  змовницьки
подивилась Марiя.
   - Не знаю, - якось безпорадно розвiв руками Микола Олександрович,  зняв
окуляри, протер ?х, знову одяг - так робив завжди, коли хвилювався.  -  Не
знаю, чи маю право з мо?ми заробiтками думати  про  власну  сiм'ю.  Усi  ж
молодшi ще на менi  Два  брати  ще  малi  хлопчики,  гiмназисти,  зараз  у
Петербурзi Я ?х лишив на дядю, добру, але безладну людину.  Я  не  був  би
спокiйним, коли  б  про  них,  як  рiдна  матiр,  не  турбувалась  Авдотiя
Микола?вна Панаева. Якi вони людянi й уважнi -  i  Авдотiя  Микола?вна,  i
Некрасов, та й сам, хоч i легковажний досить,  Пана?в!  Вони  й  про  мене
турбуються, як про рiдного,  особливо  вона.  За  хлопчикiв  я  бiльш-менш
спокiйний, повернусь - вони житимуть зi мною.  А  в  Нижньому  у  мене  ще
сестри. Ну, одна замiжня, але ж двi молодшi -  дiвчата  на  виданнi.  Одна
живе у старшо? сестри, а друга у iнших родичiв. Отак, як у тi??  зозулi  -
по всiх гнiздах пташенята розкиданi!
   - Отак i ми були розкиданi по родичах, - сумно згадала  Марiя.  -  Коли
батько помер i мати вiддалася вдруге,  мене  вiдвезли  до  одних  родичiв,
старшого брата - до iнших. Я рано вийшла замiж i одразу молодшого  братика
до себе забрала. Не могла бачити, який вiн занедбаний, занехаяний росте.
   - I в мене весь час думки про них. Самi зна?те - дiвчатами залишитися -
хiба мед у родичiв вiк прожити? А дiвчата здiбнi, як би  я  бажав  вивчити
?х, до пуття довести. Та де там! - Микола Олександрович  махнув  рукою.  -
Хiба ?м витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча  б
гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогiчному iнститутi,  -  усi  завжди
голоднi, холод, бруд, хто тiльки не наживався на наших  злиденних  харчах,
на нашому так  званому  "обмундируваннi".  А  ця  гонитва  за  копiйчаними
уроками! Та що там казати, мабуть, i всi мо? хвороби  ще  звiдти.  Нi,  на
жаль, лише про одне треба думати, хоч би  ?х  замiж  пощастило  видати  за
порядних людей. Тепер по дорозi до Петербурга я до  них  неодмiнно  за?ду.
Давно не бачив. Родичi - люди добрi, нiчого не скажу,  вболiвають  за  нас
усiх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але  ж  хiба  хто
може замiнити рiдних батька i особливо матiр?
   Вiн дуже любив свою  матiр.  Скiльки  рокiв  по  ??  смертi  минуло,  а
спокiйно згадати не мiг. Правда, вiн нi з ким не згадував  нiколи.  Якось,
коли вiн при?хав до Нижнього й пiшов iз сестрами  на  кладовище,  тi  були
здивованi - ?хнiй  стриманий,  серйозний,  розумний  брат  майже  впав  на
могилку матерi i невтiшно ридав...
   Але зараз, Марi?, вiн тiльки сказав:
   - Я вже був у Петербурзi, коли мати померла... - I по тону його  Маруся
зрозумiла, яким це було великим горем.
   - Молодшi мо? брати й сестри зовсiм маленькi були, - вiв  далi  вiн.  -
Одне незабаром померло, а  маленька  дiвчинка,  яка  у  старшо?  замiжньо?
сестри жила, теж невдовзi згорiла.
   - Як згорiла? - жахнулась Марiя.
   - Пiдiйшла до пiчки, i ?? полум'я охопило. Правда,  загасили  i,  може,
опiки не такi вже страшнi були, а може, так написали, щоб не сердився,  що
не догледiли, та мала дуже налякалась i за два днi ?? не  стало.  Коли  що
трапля?ться там у  них,  завжди  в  душi  себе  обвинувачую.  Навiть  коли
хлопчики погано вчаться i кепсько себе поводять.
   Марiя не сказала, як кожен би на ?? мiсцi: "Ну, що  ви,  при  чому  тут
ви?" Вона розумiла, бо вiдчувала так само.
   - I я також... i за братика, i за сестру... I за  матiр  також...  Вона
знала i завжди  болiла  за  матiр  -  як  важко  тiй  живеться,  як  тепер
пере?здить вiд родичiв до родичiв, як важко ?й у  брата  Валерки,  i  сама
мати признавалась, що  найкраще  було  ?й  у  Машеньки  в  Немировi,  коли
при?здила гостювати i намагалась затриматися якнайдовше.  Матiр  зiгрiвала
не лише любов, а та шаноба, з якою до не?  ставились  i  Маша,  i  Опанас,
нiколи й натяком не дорiкаючи за важке Марi?не  дитинство.  "Цiлую  мамашi
ручку", - отак завжди закiнчували вони обо? листи.  Зараз  Маруся  уявила,
наче побачила всю велику родину Добролюбових,  розкидану  по  провiнцiйних
небагатих  родичах,  сестер-дiвчат  на  виданнi,  у  яких  вся  надiя   на
столичного брата.
   ...А сво?? особисто?, сердечно? радостi у нього нема... I  по-жiночому,
просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дiвчиною!
   Вiн наче вгадав ?? думки, якось нiяково усмiхнувся. Вiн  згадав  сльози
на очах Iндегольди пiд час виступу падре  Гаванцi,  ??  живий  iнтерес  до
всього, що дiялось  тут,  ??  просте,  добросердечне,  властиве  iталiйкам
поводження пiд час подорожi до Помпе?, ?? радiсть, коли прочитала  "Salve"
на порозi спопелiлого дому.
   - Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона iталiйка, у нас  багато
спiльного в духовному життi, - мовив вiн, але сумно додав: -  Та,  мабуть,
менi й тут не пощастить. Я б хотiв дуже, щоб ви ?? побачили.
   - Ну, от i ?демо до Флоренцi? разом!
   - А що, як вiзьму й по?ду, -  усмiхнувся  Добролюбов,  -  а  коли  вони
швидше повернуться до Мессiни?
   - Тодi ?дьте до Мессiни, i не вiдкладайте, повертайтесь до Петербурга з
iталiйською красунею, i там ми з нею познайомимося.
   Вони говорили i немов вiрили i в iталiйську красуню, i в швидку зустрiч
у Петербурзi, а десь там глибоко-глибоко всерединi самi дивувались iз  цих
легких припущень, ясних надiй - i розлучатися було дуже-дуже сумно.
   Раптом Маруся трохи не з слiзьми в голосi сказала:
   - Будь ласка, не лiкуйтесь прованським маслом, як радить вам  квартирна
хазяйка, хай вона й дуже славна жiнка. Робiть тiльки те, що  каже  синьйор
Чезаре!
   - Слухаюсь! Надiшлiть свою фотокартку. Менi буде  при?мно  дивитись,  -
раптом попросив Добролюбов.
   - Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцiю.



   11

   Це потiм вона згада?.
   Нiч. I темна вода Canale Grande, i сплески води пiд веслом гондоль?ра.
   Гондоль?р сто?ть ставний, високий  i  недбало  керу?  гондолою.  Старий
гондоль?р.
   А в зубах у нього квiтка.
   Вiн i на них глянув недбало, на цю парочку форесть?ра, - iноземцiв,  що
розмовляли незнайомою, нiколи не чуваною ним мовою.
   Скiльки вiн уже возив по цих каналах рiзних парочок! Якi тiльки красунi
не сидiли в його гондолi, i якi  тiльки  сцени  не  вiдбувалися  тут  -  i
любовi, i ревнощiв, i радощiв, i слiз!
   Для них для всiх Венецiя - театральна вистава, а гондола  й  прогулянка
вночi  -  обов'язковий  ритуал.  А  для  нього  -  це  звичайний  буденний
заробiток. Та щоб додати ?м бiльшо?  насолоди,  коли  форесть?ри  не  дуже
пихатi i йому при?мнi, вiн крiзь зуби  -  бо  не  хоче  вронити  квiтки  -
мугика? пiсеньку. Квiтка - це його звичка. Ранiше квiтку кидала йому  люба
дiвчина, а тепер, жартуючи i смiючись, - ?? кида? його старша внучка.
   Його гондолу наздоганя? iнша. Пепе  -  син  його  друга  -  залива?ться
веселими модними куплетами, а старий мугика? собi,  та  не  да?  обiгнати,
вправно лавiру? мiж гондолами, попiд мостами,  то  посерединi  каналу,  то
попiд самими дверима будинкiв, якi стоять просто над  каналом  i  до  яких
можна дiстатися лише гондолою.
   Русява синьйора, яка сидить у  гондолi  з  сво?м  кавалером,  -  старий
гондоль?р не роздивлявся дуже, помiтив лише пiд чорною мережаною  косинкою
русявi коси - може, вона ?х також мила  в  водi  венецiанських  каналiв  i
сушила на сонцi? - венецiанськi жiнки  запевняють,  що  вiд  цього  у  них
сонячний вiдблиск у волоссi, - так от оця русява синьйора хоче обов'язково
проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить  у  ритуал
цiкавих при?жджих, i старий гондоль?р кида? кiлька слiв про лорда Байрона,
немов вiн сам возив  його,  немов  у  його  гондолу  стрибав  потай  уночi
закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скiльки переказiв не тiльки  про  його
дружбу з карбонарiями, а й про його любовнi пригоди лишилось тут у Венецi?
i серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатнi  синьйори.
Перекази про незвичайних людей  i  рiзнi  незвичайнi  подi?  переходять  з
поколiння в поколiння разом з майстернiстю водити гондоли.
   Кожен старий гондоль?р не гiрше за спецiалiста - чiчероне -  розповiсть
сотнi  страшних  iсторiй  про  Палац  дожiв.  Мiсток  зiтхань,  по   якому
переводили приреченого до довiчного ув'язнення або до  страти  i  з  якого
нещасний кидав останнiй погляд на Венецiю, на життя. Так, з Палацом  дожiв
з'?днана й найстрашнiша в'язниця.
   Вузькi кам'янi нори-камери  зберiгають  жахливi  та?мницi  про  невинно
приречених, про неймовiрнi втечi,  про  геройську  смерть.  Скiльки  iсну?
прекрасна Венецiя, стiльки й точиться боротьба.
   Синьйора розумi? iталiйську мову? Старий гондоль?р усмiха?ться ?й i  не
втриму?ться вiд спокуси дещо розповiсти - таким тоном, наче коли й не  вiн
сам, то вже батько чи дiд обов'язково були свiдками подiй, хоча  тi  подi?
вiдбувались сотнi рокiв тому.
   Марiя нiчим не вида? подиву i не заперечу?  таку  iсторичну  плутанину.
Може здатися, що вона  всьому  вiрить,  ?й  просто  не  хочеться  порушити
зачарування.
   - Розбуди мене, - шепоче вона Сашi. - Я не вiрю, що це  все  я  бачу  в
дiйсностi.
   - Поглянь праворуч - i ти повiриш.
   Гондоль?р круто поверта? лiворуч. Марiя бачить:  праворуч,  у  пiд'?здi
якогось будинку -  певне,  це  якась  офiцiйна  установа  -  сто?ть  загiн
австрiйських солдатiв tedesco з офiцером на чолi.
   - От тобi дiйснiсть казково? Венецi?, улюбленицi Iталi?
   ...З  старим  гондоль?ром  умовились,  щоб  покатав  i  другою  дня,  i
третього. Три днi в Венецi? - це ж мить! Не можна анi краплиночки  з  цi??
митi загубити.
   Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напiвзруйнованi  вiд
постiйно? вологи колишнi палаци, а тепер майже  трущоби,  в  яких  мешкала
бiднота. Пропливли повз ?врейське гетто.
   Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах,
що над водою перекинутi були не лише мiсточки, а  й  мотузки  з  бiлизною.
Багато помешкань стояли порожнi - в них жити було вже неможливо.
   - Венецiя гине. ?? поглина? море. Що робити? Що робити? Це  катастрофа!
Як ?й  запобiгти?  -  з  притаманною  iталiйцям  експресi?ю,  схвильованим
голосом,  нервово  ламаючи  пальцi,  говорив  чiчероне,  що  водив   групу
туристiв, до яко? при?днались мимохiдь Марiя i Саша.
   Чiчероне бiдкався з таким розпачем, що Марiя шепнула з удаваним страхом
Сашi:
   - Як ти гада?ш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще вряту?мося?
   - Я не знаю, чи встигнемо, - в тон ?й вiдповiв Саша, -  адже  ти  хочеш
оглянути кожну церкву i всi картиннi галере?.
   Звичайно, ?й хотiлося оглянути всi церкви i всi картини! Венецiя  з  ??
творами Веронезе, Карпаччi, Тiнторетто - вона ж тiльки  в  Iталi?  з  ними
зазнайомилася. Тут, у Венецi?, вона найдужче вiдчула Тiцiана.
   Вже в останнiй день вони зайшли в Chiesa di santa  Maria  Gloriosa  dei
Frari - капуцинську церкву свято? преславно? Марi?, i там вона  зупинилась
перед Марi?ю Асунтою, тiцiанiвською Марi?ю.
   I як у Дрезденськiй галере? перед Сiкстинською мадонною,  як  в  соборi
святого Петра перед Пi?тою - ?й захотiлось бути самiй.  Навiть  без  Сашi.
Тiльки отой старенький монах,  який  запалив  для  них  свiчку  i  побожно
перехрестився, не заважав би ?й отак стояти i - молитися.  Молитися  перед
?? святою.
   Не "молитися", звичайно, - звiрятися, схилитися перед образом  то?,  що
за легендами все найстрашнiше i найжорстокiше пережила, перенесла в  життi
i з непохитною вiрою i любов'ю  -  не  вмерла,  а  "вознеслася"  на  небо.
Скiльки було вiри, любовi в цьому жiночому, ще молодому  обличчi,  але  це
вже не було обличчя юно? Сiкстинсько? мадонни, в яко? ще всi  випробування
попереду. Ця - Марiя Асунта - вже все зазнала, та зберегла  в  собi  сили,
натхнення вiри, i до не?, як до сво?? заступницi,  було  легше  звернутися
кожнiй  жiнцi,  бо  вiрили:  зазнавши  все,  вона  все  зрозумi?,  вона  -
милосердна.
   I Марi?, земнiй жiнцi Марi?,  яка  вже  не  молилася  перед  iконами  й
хрестами, хотiлося стати зараз навколiшки перед цi?ю Марi?ю, вона не могла
вiдiрватися вiд образу.
   Яку ж вiру зберегти ?й? В яку правду? В яку любов?
   - Машо, ходiмо, адже пiзно, - трохи ревниво шепнув Саша.
   Вона була така далека зараз вiд нього...
   Потiм, через багато-багато важких рокiв, у далекому дикому кутку, серед
далеких ?? душi людей - вона згада? Венецiю, площу  святого  Марка,  Палац
дожiв i ??, святу Марiю Асунту, i сама не вiритиме, чи було ж це  в  життi
насправдi?

   * * *

   - Що сталося з Богдасем? Сьогоднi вiн такий тихий, як нiколи.
   Вчора Саша, стоячи перед картинами Лiппi, сказав усмiхнувшись:
   - Оцi янголята схожi на Богдася - такi ж, видно, урвиголови!
   А iталi?ць, що супроводив ?х, саме пояснював, що художник Лiппi брав за
моделi для янголят хлопчисьок з вулицi та  сво?х  власних  синiв,  веселих
бешкетникiв, а мадонну писав - iз сво?? жiнки,  яку  викрав  з  монастиря!
Сiмеечка!
   Нiчого "монастирського" i святого не було  в  цiй  милолицiй  грайливiй
мадоннi, а "ангельського" в  лукавих  оченятах  "ангельчикiв"  i  поготiв!
Певне, художник змалював ?х тi?? митi, коли вони замислювали сво? хлопчачi
витiвки, i, дiйсно, щось схоже було з Богдасем - веселе й пустотливе.
   Видно, i сам художник був дуже житт?радiсною людиною.
   Та зараз Богдась уже цiлу годину сидить за столом i  щось  зосереджено,
уважно, незвично охайно виводить на паперi.
   Вiн попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу  з  вiнь?точкою  в
куточку i написом "Florence", щоб було вiдомо,  що  лист  надiслано  аж  з
Флоренцi?, i сказав, що хоче написати сам.
   - Кому? - спитала Марiя.
   - Дядьковi Дорошенковi, -  сопучи  вiд  напруження  i  серйозностi,  не
вiдриваючи очей вiд паперу, вiдповiв Богдась.
   За мить вона боялася, що  вiн  скаже  -  "татовi",  а  зараз  ?й  стало
нiяково, що вiн не батьковi пише, а "дядьковi Дорошенковi".
   - Ти й татовi напиши або припиши в мо?му листi.
   - Гаразд. Потiм, - так само не вiдриваючись вiд сво?? роботи,  вiдповiв
Богдась. - Мамо, я хочу у  конверт  покласти  картку  Гарiбальдi.  Правда,
дядько Iлько буде радий?
   - Авжеж, зрадi?.
   Авжеж, Дорошенко зрадi? i Богдасевим закарлючкам, i картцi Гарiбальдi.
   У сво?х листах Iлля Петрович завжди просить надiслати ??  фотографiю...
Треба буде. I йому, i Добролюбову...
   Богдась зайнятий i не схильний до розмов.
   Вона бере купку  листiв,  яку  одержала  в  Римi,  коли  повернулася  з
Неаполя. Чималенька купка зiбралась за той мiсяць, що вона  затрималась  у
Неаполi. Листи вiд  Опанаса,  вiд  Дорошенка,  вiд  Таволги-Мокрицького  -
давнього приятеля Маркевичiв, вiд Тургенева... Вона поспiхом прочитала ?х.
   Потiм Венецiя - там було не до листiв... Власне, i тепер, у  Флоренцi?,
не було жодно? вiльно? хвилинки.
   Вона гадала, що пробудуть тут кiлька днiв, але й тут затримались.
   У Флоренцi? ?й подобалось. (А де в Iталi? не подобалось?)
   Зовсiм рано, коли всi спали, вона виходила з готелю  i  йшла  на  горби
Данте. Кажуть, вiн там ходив, звiдти дивився на свою Флоренцiю, i здаються
тi кипариси немов велетнi монахи,  що  дали  обiтницю  мовчанки  i  стоять
непорушнi, навiть коли здiйма?ться  трамонтана,  -  саме  вони  зберiгають
пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторiччя незмiнними. Треба буде
спитати, скiльки живуть кипариси? Здавалося, що  вiн,  Данте,  блукав  тут
зовсiм нещодавно...
   Тут знову були зустрiчi з Мiкеланджело, i пiсля усипальницi Медiчi вона
нагадала Сашi тютчевський переклад чотирьох рядкiв  Мiкеланджело,  що  вiн
написав до сво?? "Ночi":
   Отрадно спать - отрадней камнем быть.
   О, в этот век - преступный и постыдный,
   Не знать, не чувствовать - удел завидный.
   Прошу: молчи - не смей меня будить.
   ...I тут, у Флоренцi?, вона засумувала.
   Може, ця купка листiв, яку вона врештi наважилася перечитати, повертала
?? до дiйсностi  i  нагадувала,  що  треба  врештi  вирiшити,  куди  i  як
повертати?
   На не? чекають "вдома". Навiть у тому листi Мокрицького, де вiн начебто
i ла? рiдну сторону, - все ж таки  вiн  радить  повертатися  швидше.  Вона
чита? мiж рядками бiльше, нiж написано. "Боже мiй,  -  чужина!  А  свiй-то
край? Не варт нiяко? чужиниi Якби Вам не треба було спуститися у  сю  яму,
то я б сказав: лiтай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку.
Вам треба хоч навiдатись. Ви тут  багато  дечого  почу?те,  що  треба  Вам
почути".
   Не "дечого", а багато почула i побачила б...
   У тому ж листi вiн пише про "батька" Тараса, як напередоднi його смертi
прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирiшили другого дня  прийти.
Прийшли - а вiн уже на столi. Пише, як любив Шевченко ??, Марусю, згадував
завжди, як спiвали вони вдвох, i наспiвував ?хнi любимi пiснi.  "Тiльки  й
розмови було у нас, що про Вас - наша радiсть".
   Важко читати цi  рядки.  А  листа  як  пiдписав?  "Цiлую  кiнчик  вашо?
одежини"... Вона зна?  -  там  не  один  вiн,  Мокрицький,  "цiлу?  кiнчик
одежини" укра?нсько? письменницi - Марка Вовчка!
   Про Дорошенка й казати нема чого. Вiн радi? кожному  ??  новому  твору:
"Нещодавно я прочитав Вашого "Лихого  человека".  Ця  повiсть  в  "Русском
вестнике" в сiчнi була надрукована. "Вона менi дуже  сподобалась.  А  "Три
долi" ще бiльше".
   Вiд Дорошенка аж кiлька листiв одразу,  i  всi  наче  зойк,  що,  довго
стримуваний, раптом вихопився. Вiн нiколи  не  насмiлювався  говорити  так
одверто, як оце написав.
   "Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому,  що  я  нiколи  не
змiнюся... У мене голова йде обертом, навiть подумавши, що  я  побачу  Вас
хоч раз у життi. Запевнiть мене в цьому,  Марi?  Олександрiвно.  Напишiть,
коли Ви повернетесь до Росi? i чи повернетесь через Чернiгiв..."
   Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернiгiв?.. Як же це буде? Флоренцiя.
Мiлан. Обов'язково ще Мiлан - вони так iз Сашею  поставили.  Потiм  Париж.
Потiм Чернiгiв i Петербург?
   У Чернiговi чекають на не? Опанас i Iлля Петрович Дорошенко.
   "Я збирався сказати Вам багато, але  така  плутанина  в  головi,  туман
якийсь, думки не в'яжуться.
   А втiм, я певен, що Ви i без слiв повiрите, що я такий самий. Нi,  менi
зда?ться, тепер я вiдчуваю дужче, нiж ранiше.
   Марi?  Олександрiвно,  надiшлiть  менi  свiй   портрет,   благаю   вас,
надiшлiть... Я б готовий летiти в Iталiю, але не для Iталi?... Ваш  навiки
Дорошенко".
   Цьому вона вiрить, i ?? аж  нiскiлечки  не  турбу?,  що  вона  сама  не
вiдчувала i не вiдчува? до нього нiчого, крiм вдячно?  дружби,  безмежного
довiр'я у всьому, а бере i може взяти, як належне, усе вiд нього.
   Та тiльки хай не пише, що вiн наче не живе, зiстарiвся. От у це вона не
вiрить. Вiн завжди вiдданий сво?й роботi,  вiрний  сво?м  iдеям,  яким  не
зрадить нiголи, нi для чого i нi для кого. От i тепер вiн пише,  що  ?здив
до Ки?ва познайомитися з органiзацi?ю Педагогiчно? школи вчителiв.
   Нi, вiн людина цiлеспрямована, i як йому не важко вiд його  неподiлено?
любовi - вiн нiколи через це не пуститься берега. Вона зiтхнула, подумавши
про Сашу. Цей без не?, як без повiтря.
   Вона не важить, не порiвню?,  хто  з  усiх  найдужче  любить.  Хiба  це
можливо важити?
   Важливо те, що вона сама  любить  Сашу.  Що  поробиш...  Але  як  часто
зда?ться, нi, не зда?ться, вона чу? всiм сво?м ?ством,  що  домiвка  ??  -
"там". Де Iлля Петрович. Такi, як вiн. Луна? люба ?й  мова.  Вона  згаду?:
коли вона йшла якимось селом, мiстечком - здавалося, що  всi  знайомi  ?й.
Кожен за давнiм звича?м вiтався, - хоч уперше бачив,  а  вона  вiдповiдала
так, наче саме цю людину радiсно ?й зустрiти. Це ?й колись i Iлля Петрович
зазначав...
   ?й завжди легша? на серцi, коли згаду?, що десь "удома" ? вiн,  ближчий
за рiдного брата Валерку, вiн, який нiчого не чека? i не вимага? для себе.
Аби вона жила. Iснувала на свiтi. I писала. Писала сво? твори. А коли б  у
не? трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона по?хати.
   Ну, що вона вигаду??!
   Нi, справдi, от була ж вона знову хвора, тут, в Iталi?,  не  дуже,  але
коли б дуже захворiла, смертельно, тiльки одному Iллi  Петровичу  могла  б
довiрити свого Богдася, як довiрила Митю, молодшого братика. "Хiба  Опанас
може щось влаштувати, подбати?" - з гiркотою подумала вона.  На  нього  не
було зла. Хiба вона винна, що й любовi не було? А з спiльного життя нiчого
не вийшло. Що  вiн  там  розповiв  Iллi  Петровичу?  Певне,  що  незабаром
повернуться i вона з Богдасиком... Iлля Петрович пише,  що  Опанас  найняв
для них квартирку у Стародубi. Опанаса  Васильовича  зарахували  незмiнним
членом  мирових   з'?здiв   Чернiгiвсько?   губернi?   вiд   Глухiвського,
Новгород-Сiверського та Стародубського повiтiв.  Слава  боговi,  буде  при
дiлi.
   А квартира для не? найнята в Стародубi... Сумно. Що вона  робитиме?  Де
житиме? Стародуб?
   Вiд листiв Тургенева теж сумно, i навiть  вони  дратують  ??.  Спочатку
ла?, як завжди, за ?? коротенькi записки, за те, що "...анi слiвця про те,
куди Ви гада?те ?хати з Рима i де гада?те провести лiто -  чи  повернетесь
до Парижа за Вашими речами, що роблять Вашi  супутники,  чи  ?  у  Вас  ще
супутники i т. iн. Справдi, менi слiд у помсту Вам написати листа у Вашому
дусi - Ви б дiзнались, як це при?мно..."
   Вона всмiха?ться. Вiн почав щось надто часто дорiкати ?й.  "Проте  i  в
Вашiй записочцi ? хороше слово. Ви пишите, що вiдданi  менi  назавжди.  Це
багато означа?..."
   Так, вона писала: "Ви пишете, що Ви  менi  вiдданi,  i  завжди  будете.
Напевне, я Вам бiльше, нiж Ви менi, а що вже назавжди, так назавжди".
   Погано, коли друзi починають вимiрювати вiдданiсть, вiрнiсть i  т.  iн.
Це трапля?ться, коли дружба вже да? якусь трiщину, а в останнiх  листах  i
Марi?, i Iвана Сергiйовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
   ...Оцей лист його теж одвертiший, нiж iншi його  листи  щодо  почуттiв.
"Що я Вам вiдданий - це без сумнiву, але, крiм цього  почуття,  в  мене  ?
iнше, досить дивне, яке iнколи примушу? мене бажати Вас мати коло себе, як
у мо?й маленькiй паризькiй кiмнатi - пам'ята?те?"
   "Який кострубатий зворот, не властивий Iвану Сергiйовичу з його  гарною
еластичною мовою", - подумала Марiя.
   "Коли менi спадають на думку  нашi  тодiшнi  бесiди  -  я  не  можу  не
визнати, що Ви - предивна iстота i що Вас зрозумiти дуже важко.  Принаймнi
менi досi не ясно, як зрозумiти все, що  було,  пiд  яку  рубрику  все  це
вiднести? При побаченнi (коли i де воно буде -  зовсiм  невiдомо),  я  Вам
скажу, на якому припущеннi я зупинився  -  як  на  вiрогiдному  -  хоча  й
такому, що мало менi лестить".
   "Напевне,  вiрогiдному,  -  подумала  усмiхнувшись  Марiя.  -  Коли   й
дозволяла iнколи себе поцiлувати або трошки мiцнiше сбняти, то зовсiм не з
якихось там почуттiв кохання, а тiльки вiд 'дружньо? нiжностi й  небажання
образити друга. Вiн точно зрозумiв, бо ще й додав - "старого"...
   Проте, як Добролюбов не розвiнчував його, ?й не хотiлося гу; бити  цi??
дружби, теплих вза?мин, хоча вiн i переставав уже бути таким беззаперечним
авторитетом.
   Iван Сергiйович пише ще докладно про сво?  намiри  й  плани,  що  новий
роман закiнчу?, i що влаштову? сво? вза?мини з  селянами.  Все-таки  добре
скорiше побачитись i саме про  це  най;  бiльше  розпитати!  Вiн  заводить
школу. Потiм по?де до Бадена, де на нього чекатиме  Полiнька,  а  потiм  -
Париж. "Я Вам був би : вдячний, коли б Ви повiдомили менi сво? плани.  Але
ж Ви не залежите вiд себе... а вiд чого й вiд кого Ви залежите - це для ~.
мене та?мниця". Невже для нього та?мниця?
   Власне, i вона не зна?, вiд чого залежатимуть ?? плани. Навiщо вiн пише
про весну вдома?..
   "Тут весна дуже запiзнилась - i раптом спалахнула, як  порох,  всiлякою
зеленню, квiтами i травами! Цього за кордоном не 'побачиш".
   Звичайно, не побачиш. Але ж вона була навеснi в  Римi  i  в  Неаполi  -
вдвох iз Сашею! Бiдний Iван Сергiйович! "...та кепсько тинятися стариком з
якимось окисленим серцем  у  грудях  -  пiд  цими  золотими  липами...  Що
поробиш! Незабаром ще гiрше буде".
   Цьому вона не йме вiри - адже вiн закiнчу? новий роман! А про  старiсть
- вiн  завжди  говорить!  Лист  закiнчено  i  з  докором,  i  з  нiжнiстю.
"Прощавайте - постарайтесь написати трохи бiльше до ладу - на ту ж адресу,
зрозумiло. Тисну Вам  руку  -  i  роблю  ще  щось,  на  що  Ви  нiколи  не
вiдповiдали". Вона смi?ться - ну, що ж, хай поцiлу?!
   "Поцiлуйте Богдася, про якого  Ви  менi  анi  слiвця  не  сказали  -  i
поклонiться - якщо ? кому кланятися.
   Ваш Iв. Тургенев".
   "Поклонитися" ? кому.
   Он вiн - стука? вже в дверi! А невже вона нi  слiвця  не  написала  про
Богдася? Сидить ?? хлопчик, веселе безтурботне ангелятко з  картин  Лiппi,
щось старанно виводить на паперi.
   Богдась  iз  захопленням  пише  листа  на  чотирьох  мовах   одразу   -
укра?нськiй, росiйськiй, французькiй та iталiйськiй, i важко навiть було б
сказати, з яко? мови слiв було бiльше.
   Бiдний Дорошенко хитатиме докiрливо  головою  -  хлоп'я  поплутало  всi
мови!
   Богдась старанно  надпису?  картку  -  "Гарiбальдi".  Вiн  пише,  що  в
гарiбальдiйських загонах ? хлопчики, яким по  дванадцять  рокiв,  це  йому
розповiдали хлоп'ята в Римi, а йому вже скоро  мине  десятий  рiк,  i  вiн
також буде  гарiбальдiйцем,  тiльки  козацьким.  Вiн  дружить  з  багатьма
iталiйськими хлопчиками. Богдась  зiтха?  i  замислю?ться.  Добре  було  б
написати дядьковi Iльковi, як у першi днi при?зду до Рима вiн вiдстав  вiд
мами, мсь? Пассека i мсь? savant - ?шевського. Спочатку пiшов сам i набрiв
на фонтан Тревi, це зветься  фонтан,  а  насправдi  величезна  стiна,  нi,
навiть якийсь будинок з усякими водяними богами, i звiдусюди там фонтанами
лл?ться вода, i вiн уже забув, що треба наздоганяти, шукати маму, а  стояв
i дивився; i там було багато людей, i нiхто на нього не звертав  уваги,  i
багато хто кидав у воду монетки. Аж ураз вiн схаменувся, згадав про маму i
трошки злякався, що не знайде ?? в Римi. Адже Рим такий великий i  дивний,
не схожий нi на яке iнше мiсто. Богдась, правда, знав, що обiдають вони  в
остерi? Лепре, але ж як до не? дiстатись?
   Коло нього гаряче сперечалась про щось юрба хлопчисьок, таких, як  вiн,
i старших за нього. Вiн спитав у них.
   Його спочатку не зрозумiли. Вiн вирiшив, що не мову його не  зрозумiли,
а не знали, де остерiя, вiн сказав: "Колосео - Колiзей", вiн пам'ятав,  що
це  недалеко  вiд  Колiзея,  i  юрба  дружно  пiшла  з  ним,  галасуючи  i
сперечаючись, i поки дiйшли, вони вже були друзями,  i  вiн  дiзнався,  що
вони всi чекають, коли до Рима прибуде Гарiбальдi.
   Йому було трохи нiяково,  коли  по  дорозi  хлопчики  раптом  оточували
якогось пана чи панi й починали вимагати "уна сольдi", тодi  вiн  вiдходив
трохи осторонь (нi,  про  це  вiн  не  писатиме,  про  це  вiн  розповiсть
товаришам у пансiонi, i про те, що вони передражнювали папського  солдата,
а потiм щосили тiкали, i що трохи не звалили з нiг товсту кумедну  черницю
у величезному бiлому очiпку з крилами, одне слово, поводилися так, як  усi
хлопчиська в усiх мiстах усiх кра?н. Особливо в Римi i в Парижi)...
   Проте вони все-таки дiйшли. В остерi? на ганку  стояв  ??  господар,  i
всiх хлопцiв як водою змило, а Богдась сiв на схiдцях ганку,  вiдсапуючись
вiд пригод, бiганини i хвилювання - що скаже вiн мамi. Вiн уже побачив, що
за тим столиком просто надворi, де вони сiдали  обiдати,  -  нiкого  нема.
Раптом вiн побачив усiх трьох  -  маму,  мсь?  Пассека  i  мсь?  savant  -
?шевського.
   Мама кинулась до нього i не сердилась зовсiм, а йому було соромно,  вiн
тiльки не хотiв цього показати при чоловiках. ?шевський дивився докiрливо,
а мсь? Пассек розгублено, наче не Богдась, а вiн  загубився.  Про  це  все
вiн, звичайно, не написав, а тiльки згадував i знову глибоко  зiтхнув,  бо
йому шкода було лишати це  привiльне  життя  в  Iталi?  i  повертатись  до
пансiону, та що поробиш - вiн обiцяв мамi добре вчитися i  пристойно  себе
поводити, а вона обiцяла, якщо ще затримаються за кордоном,  на  ту  весну
вiдвезти його до швейцарця, з яким i вона, й вiн, Богдась, i всi  хлопчики
з сусiднiх дворiв заприятелювали у Римi, i потiм  виявилось,  що  у  нього
вдома, у Швейцарi?, також пансiон для хлопчикiв, i вiн на лiто  запрошував
до себе Богдася.
   Але Богдасевi хочеться i додому... Особливо коли iнодi мама почина? для
нього вигадувати сво? казки, i це  не  зовсiм  казки,  от,  примiром,  про
хлопчика, такого, як вiн, маленького козака укра?нця, як  вiн  визволив  з
турецько? неволi дiвчинку... Вiн дуже любить, коли мама про це розповiда?.
Добре було б i про це написати дядьковi Дорошенковi, але це було  б  надто
багато, i паперу не вистачило б! Адже вiн перерахував усi мiста,  де  вони
побували, мабуть, усi фонтани - це його цiкавило завжди бiльше, нiж собори
й  монастирi,  по  яких  бiгали  дорослi.  I  все  ж  таки  написав,   що,
вiд'?жджаючи з Рима, вони кинули сольдi в фонтан Тревi, мама  i  вiн.  Про
Олександра Вадимовича вiн не написав, хоча й той кинув монетку, але  ж  iз
ним Iлля Петрович незнайомий i можна було його не згадувати. Вiн захопився
сво?м листом i нiяк не мiг закiнчити.
   Мама вже чекала. Мама поспiшала, бо за нею, як завжди, зайшов Олександр
Вадимович, i вони бiгли оглядати якiсь картини.
   - Я вкину листа на поштi, коли хочеш, - сказала  мама  i,  не  читаючи,
закле?ла конверт, i тому  не  жахнулася  анi  рiзномовностi,  анi  безлiчi
помилок на всiх мовах. Це вже дiсталося Iллi Петровичу.

   * * *

   Так само, як i в Парижi, так i в  Флоренцi?,  i  в  Мiланi  -  останнiй
зупинцi в Iталi?, вона любила заходити  в  маленькi  крамнички,  де  часто
можна було побачити рiзнi рiдкiснi  старовиннi  дрiбнi  речi.  Особливо  в
букiнiстичнi. Там так при?мно було перебирати старi книги,  гравюри.  Вона
рiдко щось купувала, але хазя?ни крамничок або книжкових лоткiв нiколи  не
ремствували. Вони звикли, що "?хнi" вiдвiдувачi мало  що  купують,  бо  не
мають змоги купити, але ж вони по-справжньому розумiють цiну цим речам!  А
це також да? насолоду!
   Коли в маленьку букiнiстичну крамничку, що тулилася на розi  невеличко?
площi майже в центрi Мiлана, зайшла гарна молода  пара  -  русява  дама  i
чорнявий молодий чоловiк, - старенький хазя?н крамнички одразу пiзнав,  що
це iноземцi, й одразу вирiшив, що, напевне, ?х  нiчого  не  зацiкавить  на
його полицях. Але дама .звернулась по-iталiйськи, правда, не  так  вiльно,
як говорять рiдною мовою, явно добираючи слова, але цiлком  правильно.  Це
вже було при?мно стариганчику.
   - Будь ласка, у вiтринi ми побачили гравюрку. Може, ми помилились,  але
зда?ться, це портрет славетного Беккарiа?
   - О так, синьйоро! - розцвiв  усмiшкою  старий.  -  Це  портрет  нашого
Беккарiя, - i нiхто на свiтi не може з бiльшим  правом  сказати  "нашого",
нiж ми, мiланцi, бо вiн жив тут i навiть недалеко вiд цi?? невеличко?, але
славно? пьяцца, отож i вiд мо??  скромно?  книгарнi!  Я  зараз  знiму  цей
портрет з вiтрини.
   Вiн, наче iкону, побожно пiднiс невеличку гравюру-портрет вiдвiдувачам,
i вони заговорили незнайомою йому мовою.
   - От твiй бог, - мовила Марiя.
   - Один з мо?х богiв, - поправив Саша.
   - Я не ревную. Вiн для мене також велика людина - Чезаре Беккарiа.  Вiн
перший у свiтi повстав проти смертно? кари!
   Почувши знову знайоме iм'я, хазя?н не мiг стриматися - вiн наче одержав
подарунок. Як  добре,  що  вони  зайшли  саме  до  нього.  Якщо  вони  так
цiкавляться Чезаре Беккарiа, вiн радий ?м повiдомити,  що  саме  на  цьому
майданi незабаром йому збудують пам'ятник. Так, так,  коли  ви  вiдвiда?те
Мiлан ще раз, ви вже побачите  пам'ятник  цiй  великiй  людинi.  Вiн  зна?
скульптора й архiтектора, якi працюють над цим пам'ятником. Ще б  пак!  ?х
знають усi мiланцi, i всi  знають,  що  буде  викарбувано  на  пам'ятнику,
звичайно, крiм iменi. Вiн майже продекламував: "Se dimostrero  non  essere
la pоne di morte nе utile, nе necessaria avro vintola causa dell'umanita".
   - Ти розумi?ш? - спитав Саша. - "Якщо я зможу довести, що смертна  кара
не ? нi доцiльна, нi необхiдна, - це буде перемогою  людства"  -  слова  з
його книги "Злочин i кара" - "Dei delitti е dеlie pоne".
   - Мiж iншим, серед мо?х книжок  ви  знайдете  найстарiше  видання  цi??
славетно? книги, - заметушився стариганчик.
   - Я куплю i подарую ?? тобi разом iз портретом, - сказала Марiя.
   - Що ти! Це буде, певне, надто дорого, - почервонiв Саша.
   - Хай дорого. Це дорожче, - уперто  мовила  Марiя  i  легко  додала:  -
Однаково у нас майже нiчого  не  лишилось,  -  i  засмiялась,  розкриваючи
сумочку.
   Стариганчик усе зрозумiв, i хоча вони не торгувалися, вiн назвав зовсiм
маленьку суму. Адже мало хто з iноземцiв з таким захватом  роздивлялися  б
цю гравюру! До лiр, якi витягла молода русява синьйора, ще  додалась  така
приязна чарiвна усмiшка, що старий, коли  б  це  було  пристойно,  залюбки
подарував би ?й i портрет, i книгу. Вiн довго дивився вслiд щасливiй парi.
   - Це чудесно, що мiланцi поставлять йому пам'ятник, i я розумiю тебе. Я
б хотiла, щоб сво?м проектом тюрмознавства - як я не люблю цього  слова  -
ти також зробив переворот у всiй науцi права й кримiналiстики i щоб ти  не
схитнувся, вiдстоюючи свiй проект, не злякався боротьби, як i твiй бог.
   Вона глянула на нього - стрункого, гарного, з вiдблиском такого щастя в
очах!
   Вiн став працювати, але хiба це та праця, до яко? вона звикла  про  яку
можна  мрiяти?  I  хiба  всiм  дано  силу  волi,  пристрасть  у  роботi  i
переконаннях?
   Обо? дивляться на портрет Чезаре  Беккарiа.  Цiкаво,  вiн  схожий,  цей
галантний чоловiк XVII сторiччя, на справжнього "батька юриспруденцi?"?
   - А зна?ш, за що я особливо люблю його? - пита? Саша.
   - За що ж?
   - За те, що коли вiн мав  можливiсть  чудесно  влаштуватися  в  Парижi,
зривати лаври i користуватися успiхом при дворi,  вiн  злякався,  що  його
мiланська коханка вiд  нього  вiдвикне,  махнув  рукою  на  всi  вигоди  i
повернувся до не?. Правда, це цiлком поiталiйськи? Любов над  усе!  За  це
вiн менi ще дорожчий! - розсмiявся Саша. - У цьому найдужче  я  хочу  бути
його учнем i послiдовником.
   - Але ж вiн вiдстояв попри всi сво? iнтимнi справи  i  новi  закони.  -
Марi? хотiлося сказати це серйозно, переконливо - та що поробиш, вона була
щаслива вiд Сашиних слiв.
   "О, славетний Чезаре Беккарiа! Людство  тебе  пам'ятатиме  за  боротьбу
проти смертно? кари, а  я  -  за  те,  що  любов  коханки  для  тебе  була
важливiшою за кар'?ру, становище, матерiальнi блага!"
   Вони лишали Iталiю. Хiба вони могли тепер, пiсля Iталi?, розлучитися?
   Вона знала - на не? чекали на батькiвщинi, на  не?  чекав  Опанас.  Але
хiба вона могла тепер жити з Опанасом, як  жiнка  з  чоловiком?  Краще  не
думати про це...
   Та в жодному листi Опанасовi вона не писала останнього слова.  Уявлявся
Опанас, i його було шкода, та нiчого вже  вона  не  могла  поробити,  крiм
того, що нiколи  не  згадувала  Сашi  в  сво?х  листах,  ?й  страшно  було
замислюватись i щось  остаточно  вирiшувати,  i,  як  за  соломинку,  вона
хапалась... за борги.
   Так, так, хiба може вона зараз  повернутися,  коли  в  не?  ще  стiльки
несплачених боргiв?!  ?й  треба  конче  по?хати  до  Парижа  там  спокiйно
закiнчити (почати й закiнчити!)  великий  роман,  який  вона  замислила  -
"Записки дячка" - про попiвство, монастирi, релiгiйну  облуду.  О,  в  не?
багато спостережень з дитинства, а тут в  Римi,  в  Неаполi,  так  близько
зiткнувшись з войовничим папством, з одного боку,  почувши  розповiдь  про
падре Гаваццi, з другого, вона вiдчула поштовх. Вона повинна написати  цей
роман.
   Вона закiнчу? (це вже насправдi закiнчу?)  повiсть  про  трьох  сестер,
частину яко? вже надiслала Добролюбову i Чернишевському. Роботи невпрогорт
Усе спокiйно вона може закiнчити лише в Парижi. Не можна ж без копiйки,  з
несплаченими боргами, з незакiнченими творами повертатися  до  Петербурга?
Звичайно, ?й треба одразу до Петербурга - побувати  в  усiх  редакцiях,  в
"Современнике", де на не? чекають не тiльки Добролюбов,  а  й  Некрасов  i
Чернишевський. Всi вони вважають ?? "сво?ю" Чернишевський клопочеться  про
видання ?? творiв, як ще нiхто не клопотався.
   Сашi треба в Парижi завершити свiй проект.  Вона  допоможе  йому.  Вона
заприсяглася сама перед собою, що вiн це зробить. Невiдомо, як буде  далi.
Але саме за це Тетяна Петрiвна не матиме права ?й дорiкнути.
   Тетяна Петрiвна. Мати Чом вони не змогли зрозумiти одна одну?
   Нема в  не?  зла  й  капелиночки  проти  Сашино?  матерi,  цю  збiр  ку
росiйських оповiдань, що вийде незабаром, вона присвячу?  ?й.  Там  так  i
стоятиме - "Посвящается Т. П. Пассек". Адже вона Сашина мати. А як буде  в
не? само? з Богдасем?
   Поки що i для нього найкраще i  найрозумнiше  продовжувати  навчання  в
паризькому пансiонi. Це вже Опанас повинен зро зумiти.
   ...А там видно буде.
   Коли вона пише Опанасовi, ?й самiй зда?ться, що от тiльки  розв'яжуться
цi побутовi справи - вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай  краще
швидше надсила? все, що зна? про Кармелюка.
   Вона обiцяла Богдасевi написати про славного  Кармеля  Iнколи,  правда,
останнiм часом дуже рiдко,  коли  вона  сидить  бiля  сина  увечерi,  вона
вигаду? рiзнi казки, ?й хочеться все записати так,  як  розповiда?.  Ще  й
iншi. Адже i Тарасовi Григоровичу вона це обiцяла.
   Через Швейцарiю вони повертались до Парижа.
   Це був кiнець чи початок?




   ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ


   1

   Свiте тихий, краю милий,
   Моя Укра?но!

   Оцi два рядки весь час спадали на думку, крутилися в головi з то? митi,
коли замiсть чорних, погнилих, як трухлявi гриби, хижок замаяли  в  зеленi
першi бiленькi хатки. Густi, та?мничi, як  у  казках,  ялинковi,  а  потiм
сосновi дебрi й хащi змiнилися на ласкавi,  м'якi  кра?види,  що  голубили
очi, заспокоювали душу - га?, луки, синi рiчки, бiлi хатки то на узгiр'ях,
то в долинi. "Село! I серце одпочине. Село на нашiй Укра?нi..."
   Подорожнiй бачив - це вже Укра?на. "Свiте тихий, краю милий..."
   Не дивно, що вiн згадував зараз один по  одному  рядки  свого  друга  -
Тараса Григоровича Шевченка. Вiн знав i далi  цi  вiршi,  але  зараз  йому
хотiлося повторювати лише цi першi рядки пiсля Петербурга, пiсля шляху  по
Бiлорусi, геть дощенту зубожiло?, з тими  чорними  хижками,  що  й  хатами
назвати  важко,  з  юрбами  жебракiв  у  дрантi,  пiсля  цього   похмурого
видовиська серце справдi  вiдпочивало.  Навколо  розкошувало  рiдне  лiто,
стояли скирти хлiба, веселили очi рiзнобарвнi  квiти...  I  серце  хотiло,
жадало вiдпочити.
   Але ж подорожнiй знав - то все омана, то лише вiдпочинок для очей.
   Вiн згадав. Позаторiк вiн був у Iталi?. Квiтучi помаранчевi й цитриновi
садки наче свято  справляли.  Буяли  всiма  кольорами  пiвденнi  дивовижнi
квiти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радiсть,  насолода.  А  вiн,
цей подорожнiй, дiстався до невеличкого острiвця Капрери, i  там  точилися
розмови про розтерзаний народ Iталi?, про нещасний  народ  Росi?,  Польщi,
Укра?ни, там домовлялися про вiйськову пiдготовку емiгрантсько? молодi  до
майбутнiх повстань. Багато  вiдчув  тодi  спiльного  лиха  й  необхiдностi
вза?мно? дружби i допомоги - рiдного краю i далеко? чарiвно? Iталi? -  цей
подорожнiй, пiдполковник Андрiй Опанасович Красовський. Вiн уже не звертав
уваги на всю красу й багатства iталiйсько? природи, а бачив тiльки  людей.
Iталiйський герой Джузеппе  Гарiбальдi,  який  гостинно  приймав  його  на
Капрерi, на прощання потиснув йому мiцно руку  й  просив  передати  привiт
усiм друзям, хоч i незнаним в очi, та  всi  ж  однодумцi  були  для  нього
друзi. Просив передати привiт усьому народу.
   Добре, що пiдполковник Красовський встиг розповiсти  про  все  Тарасовi
Григоровичу. Вiн ще жив тодi, дорогий батько Кобзар...
   Та все ж таки, незважаючи на сумну дiйснiсть, Красовський радiв, що ?де
на Укра?ну, що житиме в Ки?вi, працюватиме там,  звичайно,  не  тiльки  за
вiйськовим призначенням в Кадетському корпусi, а й  за  призначенням  тi??
та?мно?  органiзацi?,  яку  з  влучного  слова  Герцена  та  Огарьова,  що
пролунало в "Колоколе", називали "Земля i воля".
   У Петербурзi дали йому адреси, усi нитки зв'язкiв з  потрiбними  людьми
на Укра?нi i доручили як  старшому  i  роками,  й  досвiдом  органiзувати,
керувати, спрямовувати...
   Його знали як дiяльну, розумну, енергiйну,  але  дуже  скромну  людину,
позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
   Найменше вiн думав про себе й сво? мiсце, i тому з ним легко  сходилися
люди, найрiзноманiтнiшi люди. Умiв вiн знайти  бадьоре  дружн?  слово  для
студентсько? i вiйськово? молодi, для яко? i сво?ю освiченiстю, i  бойовим
досвiдом, ранами, одержаними на вiйнi, був авторитетом. Умiв вiн знайти  i
просте щире слово до селян, якi б здивувались,  дiзнавшись,  що  дядько  у
вишитiй сорочцi, у чумарцi та чоботях (вiн часто любив i  гуляти,  й  бути
вдома у такому простому одязi) - син генерала, та ще якого генерала!  Саме
за придушення польського повстання у  1830  роцi  батько  його  й  одержав
генеральський чин i нагороди вiд царя. Це завжди каменем  лежало  на  душi
Андрiя  Опанасовича,  але  й  надихало  на  ще  бiльшу  непримиреннiсть  i
боротьбу.
   Зараз по дорозi  до  Ки?ва  вiн  хотiв  зупинитися  на  кiлька  днiв  у
Чернiговi. У  нього  ще  був  час,  щоб  до  початку  навчального  року  в
Кадетському корпусi встигнути познайомитися з "громадою"  в  Чернiговi,  з
"громадою" в Ки?вi, побувати в Каневi на могилi дорогого Кобзаря.
   Ще був лише початок серпня.
   Вiзник йому трапився неговiркий i якийсь похмурий.  Тiльки  й  витяг  з
нього Красовський, що звуть Петром, а далi - анiтелень. Та все-таки раптом
Красовський спитав:
   - А чому досi хлiб тут не звезений i людей  не  видко?  Справдi,  якiсь
незвично нiмi були поля без людей, i жнива ж  давно  одiйшли,  а  хлiб  не
звезений. Що сталося? Петро обернувся, спiдлоба глянув на нього.
   - А звiдки менi знати? Я з iншого села, -  але  не  стримався  i  додав
злiсно: - Не хочуть на панщину виходити! - Та й знову повернувся до  коней
i хльоснув ?х так спересердя, що вони враз  побiгли,  наче  за  ними  звiр
якийсь погнався.
   Адже цей подорожнiй був у вiйськовому мундирi,  мiркував  Петро,  може,
вiн  сам  iз  тих,  що  наслали  батальйони  солдатiв  на  "усмирения"  та
"роз'яснення" селянсько? волi. Усмиряли та роз'яснювали рiзками i вважали,
що цього замало - забирали до Чернiгова,  у  в'язницю.  Кажуть,  когось  i
далi, аж у Сибiр запроторили. Краще мовчати. В ?хньому селi,  звiдки  вiн,
Петро, теж усього було... Не тiльки дядьки, ще дужче баби - як показилися.
Це ж у ?хньому селi Марина, його брата, Василя Злидня, жiнка -  нiчого  не
скажеш, гарна молодичка, вiн сам на  не?  колись  задивлявся,  та  Василь,
старший, ранiше схопив; може, це й краще, бо в нiй,  напевне,  сто  чортiв
сидить, - так от вона  прийшла  з  чернiгiвського  ярмарку  i  всiх  бабiв
збаламутила:
   - На панський двiр не пiдемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю
дав, а пани ?? сховали.
   За це i ?й з два десятки рiзок перепало. А Василь i досi в Чернiговi за
гратами. На нього жандарi кажуть: "Головний паливода". Стара мати всi  очi
виплакала.
   Краще мовчати i з цим подорожнiм. Навченi.
   Тут саме шлях перетинала Десна, треба було про?хати бродом.
   Петро обережно направляв коней, начебто через це i не розмовляв.
   I раптом зiтхнув глибоко вiйськовий i стиха мовив:
   - I праворуч вода, i лiворуч вода, а посерединi бiда. - I вже мовчав до
самого Чернiгова, нiчого не питав, нiчого й не сказав, коли  назустрiч  ?м
iшли загони солдатiв.
   А вже як побачили золотоверхi чернiгiвськi собори, дiсталися  на  гору,
зупинились коло гостиницi, офiцер простягнув Петровi  карбованця  i  мовив
нiби мiж iншим:
   -  Дружнiй  чередi  вовк  не  страшний.  Петро  кiлька   хвилин   стояв
розгублений, потiм почухав потилицю, сiв на бричку, гукнув сердито:
   - Но, но, дурнi! - I подумав: "А мо', я й сам дурний?  От  i  розберись
тепер, що воно за людина".

   * * *

   От Дорошенко, Iлля Петрович,  учитель  Чернiгiвсько?  гiмназi?,  одразу
розiбрався, що то за людина.
   Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
   Опанас Васильович  тепер  мешкав  у  Чернiговi,  й  Дорошенко  радiв  i
пiдсвiдоме сердився на нього, бо  нiяк  не  мiг  второпати,  зрозумiти  до
кiнця, що ж таке з Марi?ю Олександрiвною?
   Опанас Васильович i Iлля Петрович пiсля майже дворiчно? розлуки  одразу
зустрiлися,  як  брати.  Обидва   радiли,   смiялися,   обiймалися,   щось
вигукували, знову обiймалися, i спочатку навiть здалося Iллi Петровичу, що
Маркович дуже пожвавiшав. Он як гаряче взявся до сво?? роботи.
   А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для
родини.
   Та то тiльки так попервах здавалося. Iнколи ловив Iлля  Петрович  такий
смуток у його очах, що не переказати. Справдi, лиха та радiсть, по  котрiй
смуток наступа?. "Ну, що ж, - пояснював сам собi Iлля Петрович, -  звiсно,
суму? за дружиною, за сином.. чека? на них..."
   Багато не розповiдав  Опанас  Васильович,  говорив,  власне,  багато  -
згадував усi мiста,  де  були,  згадував  усiх  людей,  з  ким  доводилось
стрiчатися, але ж то були якiсь географiчнi спогади, перелiк мiст, перелiк
людей... не бiльше...
   Замигтiли перед Iллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг,  Париж,
Аахен, Лондон, Остенде без  усяко?  послiдовностi.  I  це  все  називав  i
перераховував  Опанас  Васильович  без  особливого  запалу,   нiби   хотiв
показати, що це все й не  порiвняти  з  Чернiговом,  з  Десною,  навiть  з
маленьким повiтовим мiстом Стародубом, де Марi?чка  спокiйно  працюватиме,
вiдпочине вiд баламутного закордонного життя.
   Так само й прiзвища нових знайомих, здебiльшого вiдомi  ?м  обом  давно
прiзвища з журналiв,  газет,  книг,  скоромовкою  перелiчив...  i,  раптом
помовчавши якусь мить, сказав: "З чим пiшов, з тим i прийшов", - але, наче
сам  злякавшись  визнання,  вiв  далi  свiй   перелiк   перед   здивованим
Дорошенком.
   А про Марiю Олександрiвну майже не розповiдав, тiльки  щось  поверхове,
загальне - працю?, сам бачиш, скiльки  написала,  а  ще  бiльше  задумала.
Друзiв нових багато, пита?ш? Еге ж, багато, сам зна?ш, яка вона. До  одних
усе погане липне, а до не? чи не найкращi.  I  це  мовив  без  захоплення.
Змiнилася? Еге ж, змiнилася. Та нi, така як i була. От  картку  надiшле  -
подивишся.
   Але ж ??, Марi?, листи до Iллi  Петровича  були  такi,  що  йому  часто
ставало аж лячно, i вiн думав: або не хоче  чогось  до  кiнця  розповiдати
Опанас, або сам не добира?, як ?й важко  часом,  немов  заплуталася  вона,
заблукала, а  чому  -  хiба  звiдси,  з  Чернiгова.  вiн  може  розiбрати,
зрозумiти цi коротенькi листи з несподiваними  бажаннями  й  планами?  От,
примiром, пише: хоче по?хати в ?русалим. Чому в ?русалим?  Навiщо?  Спитав
Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: "Уперше  чую,  та  то,  певне,
хтось ?й казав, що ?де, от i вона одразу: "А що, якби и  менi",  -  махнув
рукою, як на дитячi вигадки, не вартi уваги.
   А от в iншому листi - вже про це не сказав Опанасовi - чи  вiзьме  вiн,
Iлля Петрович, Богдасика, якщо раптом ?? не буде... Це вона  писала,  коли
раптом захворiла в Iталi?... Та вже, дяка боговi, видужала.
   Вiн прочитав ?? останнього листа до  Тараса  Григоровича  Шевченка,  що
допiру надрукували в  "Основi",  i  знову  чув  ??  голос,  бачив  удавано
докiрливi очi, губи, що стримували ласкаву посмiшку.
   Хiба ж вона  знала,  пишучи  тодi  вночi  з  Рима  листа  до  "батька",
одвертого й щирого,  без  прикрас,  як  думка  у  темрявi  на  самотi,  що
надрукують цього листа, читатимуть його всi?..  Лише  той,  кому  написано
було, не встиг прочитати...
   А тепер Дорошенко радiв без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою
колишньою, близькою i зрозумiлою, i шкода було, що  не  може  написати  ?й
усього, чим живе тепер. Хiба ж тiльки заради Педагогiчно? школи ?здив  вiн
до Ки?ва? I вона б йому, напевне, далеко бiльше, й докладнiше,  й  глибше,
нiж Опанас, розповiла б про Лондон та Iталiю, про все те, про що не  можна
написати в листах. Все ж таки з при?здом Опанаса з'явилася  реальна  надiя
на те, що побачаться незабаром.
   Iлля Петрович саме був  пiд  враженням  ??  листа  до  Шевченка,  коли,
прийшовши до Опанаса Васильовича,  застав  у  нього  якогось  вiйськового.
Дорошенко, сугубо цивiльна людина, погано розбирався у чинах i рангах, але
по мундиру побачив, що чин i ранг не малий,  а  от  уся  манера  триматися
цього кремезного, трохи вже полисiлого чоловiка, та й лагiдний вигляд його
обличчя з козацькими вусами нiяк не в'язалися з поважним вiйськовим чином.
   - Пiдполковник Красовський. Андрiй Опанасович,  -  одрекомендував  його
Маркович. - А оце наш друг, i мiй, i Марi?чки,  Iлля  Петрович  Дорошенко,
старший викладач математики Чернiгiвсько? гiмназi?.
   Красовський немов здивувався, почувши це прiзвище,  та  одразу  приязно
всмiхнувся Дорошенковi.
   - Ми ще в Немировi разом учителювали, - вiв далi Опанас Васильович. - А
щоб тобi, Iлько, одразу було зрозумiло, скажу:
   Андрiй Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича i зараз на  його
могилу ?де, а житиме в Ки?вi.
   - Так, знову у милому серцю Ки?вi. Жив я там майже рiк, а  в  п'ятдесят
дев'ятому роцi мусив по?хати лiкуватися вiд ран до Iталi?. Потiм застряв у
Петербурзi, а душею сюди рвався. "Нема на  свiтi  Укра?ни,  нема?  другого
Днiпра", ?й же право, нема менi кращого  мiсця,  як  на  Укра?нi,  у  вас.
Зда?ться, i люди тут iншi. Я радий, що й у вас у Чернiговi затримався.  От
тiльки влаштуюся в Ки?вi, перевезу свою жiнку й дiток з Ревеля, вони  поки
що там у ?? рiднi.
   Вiн i говорив якось спокiйно, довiрливо.
   - I я чекаю свою жiнку й сина, - пiдхопив Маркович. - Потинялися ми вже
з нею досить, аж два роки за кордоном.  Тепер  вона  в  Iталi?.  Пише,  що
задумала низку оповiдань для дiтей з нашо? iсторi?, iсторi? Укра?ни. Це  ж
скарбниця невичерпна, i майже нiхто ще з не? води не черпнув.
   - Дуже менi хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то  ??
давно вже знаю, поважаю i люблю.
   - Та от ?? останнiй лист, - заметушився Опанас Васильович. - Iлько, я ж
листа вчора одержав. - Вiн  вийняв  листа  з  нагрудно?  кишенi,  прочитав
кiлька рядкiв про те, що пише нову повiсть "Жили три  сестры",  да?  ??  в
"Современник".  У  Неаполi   дуже   з   Добролюбовим   заприятелювала,   а
Чернишевський, хоч i не бачив ?? нiколи, так ретельно узявся до ??  справ,
що Кожанчиков вида? оце тепер ?? оповiдання, i грошi, значить, будуть,  i,
значить, - при?де незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче  для  дiток
дещо написати. А ранiше, як дiзналася, що хочемо тут, у Чернiговi,  газету
видавати, одразу вiдповiла: "Запишiть мене там наймичкою". I, як завжди, з
особливим почуттям i пiдкресленням прочитав Опанас Васильович:  "Обiйма?мо
тебе, наш друже, М. i Б. Марковичi".
   Що ж, хороший лист дружини, розумно? дiлово? жiнки.
   - От як добре! Повернеться ваша Марiя Олександрiвна, ми хлопчика у нашу
школу заберемо в Ки?в, буде разом  з  мо?м  Андрiйком  вчитися,  -  сказав
Красовський.
   - Це вже як Iлля Петрович вiддасть! - засмiявся  Опанас  Васильович.  -
Там такi друзi! Певне, вже бачить  мого  Богдася  у  формi  чернiгiвського
гiмназиста!
   - Все-таки перед Ки?вом треба буде поступитися, - мовив Дорошенко.
   - Я там буду при Кадетському корпусi, - сказав  Красовський,  -  але  я
мрiю завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса,  i  щоб  викладали
там укра?нською мовою, i взагалi вчитимемо i  виховуватимемо  не  так,  як
мене в корпусi.
   - Та щоб не так, як i тепер у гiмназiях, - додав Iлля Петрович.
   Iнколи кiлька слiв - i враз зрозумiють люди, що вони з  одного  табору.
Отак сталося мiж Красовським i  Дорошенком.  Чомусь  пiсля  читання  листа
Марi? Олександрiвни Красовський дуже повеселiшав.
   - Навiть не уявляю, як ваша жiнка в Iталi? може стiльки  працювати!  Це
така казкова, чарiвна кра?на!
   - От побачите мою Марусю i зрозумi?те  -  завжди  i  скрiзь  працю?,  -
похвалився Опанас  Васильович,  -  поспитайте  Iллю  Петровича,  не  дасть
збрехати, вiн не тiльки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода.  Коли
б чоловiк iншо? вдачi, нiч я, - ревнував би, ?й же богу!
   - Ну що ти верзеш! - почервонiв Iлля Петрович.
   - Та то я так. Ти ж - свята душа.  Ну,  я  вийду  на  хвилинку,  накажу
самоварчик поставити. Ще й Нiс, лiкар, обiцяв  прийти.  Марусенька  й  про
нього завжди пита?: "А яка добра людина Нiс? Усi про нього - о,  це  добра
людина". Пита?: "Чи так само мед варить?" Не забула.
   Видно було,  з  яким  задоволенням  Опанас  Васильович  згаду?  усi  цi
дрiбнички, якi показують, що вона з ним. Вiн вийшов, i враз,  хоч  обличчя
Красовського не втратило сво?? теплоти i доброти, вiн якось в той  же  час
посерйознiшав.
   - Я дуже радий, що зустрiвся тут з вами, Iлля  Петровичу  Я  хотiв  вас
бачити, бо дещо привiз вашому знайомому,  Андрущенковi,  з  Петербурга,  i
менi казали, що саме через вас я зможу зв'язатися  з  ним,  дiзнатися,  де
вiн. Та, певне, i ви менi також розповiсте про Чернiгiв. Оце тiльки дихнув
на укра?нськiй землi, i серце зрадiло,  а  потiм  лише  одну  фразу  кинув
вiзник: "Не хочуть селяни на панщину йти..." Виходить, для них це однаково
- стара панщина. Побачив я по дорозi роти солдатiв, певне, з екзекуцiй або
на екзекуцi? йшли, i завмерло все в менi.
   - Селян-бiдолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали,  -  зiтхнув
Iлля Петрович.
   - Нi, не принесла "воля" жаданого щастя.  Не  обманювали  себе  марними
надiями нi Тарас Григорович, нi друзi з "Современника" -  Чернишевський  i
Добролюбов, розумiли весь час, яка це воля буде.
   - На Чернiгiвщинi з само? весни неспокiйно, - сказав Дорошенко. -  Одне
село Безуглiвка чого варте! Вимагали  там  селяни  землю  без  викупу,  на
панщину виходити припинили i по iнших селах сво?х людей послали, щоб разом
боротися. Аякже, вкупi й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не
пошкодують, а правди доб'ються. I дiйсно - стояли на сво?му, як  порiшили.
Надiслали до них аж три батальйони пiхоти на приборкання, хотiли  заводiяк
забрати, так громада вся, як один, кинулася на вiйсько. Такого  ще  нiколи
не було.
   - I що?
   - Вiдомо що! Хiба голiруч або з вилами проти рушниць що зробиш?  Врештi
сотнi перепорото, а скiльки в кайданах - у в'язницi потрапили!  Не  хочуть
аж нiяк уставнi грамоти пiдписувати - адже вiддають помiщики гiршу  землю,
черезсмужжя, вигони казна-де, у чортiв на болотi,  та  ще  й  такi,  що  й
скотина не пройде, щоб на панську землю  не  ступити.  От  i  спаш,  от  i
заганяють ??, от i плати або вiдробляй. А воно ж не то  що  худобу,  гуски
нема куди випустити. А коли не хочуть викупляти той нiкчемний шмат  землi,
якого пан хоче здихатися, то примушують всiлякими засобами.
   - Нiде це  нечувано,  -  похитав  головою  Красовський,  -  примушувати
купувати. А в нас усе можливо. Усе зроблено, щоб панiв не  скривдити,  щоб
?м обидно не було. А головне, що мене  обурю?  без  краю,  це  те,  що  на
приборкання селян посилають солдатiв - ?хнiх же братiв i синiв, що самi  з
села вийшли.
   - I за екзекуцi? самi ж селяни платять. А просто? - це  ж  такий  розор
для селянина, може, ще й гiрший за град та пожежу, -  мовив  Дорошенко.  -
При менi один вiйськовий прохопився, що по веснi на нашу бiдолашну Укра?ну
на приборкання селян було кинуто  тридцять  полкiв  кавалерi?  i  тридцять
полкiв пiхоти, на саму нашу Чернiгiвщину бiльш як чотири полки. Ще б  пак,
щоб не чекали селяни "слушного" часу! Неспокiйно в нас на Чернiгiвщинi  та
й скрiзь на Укра?нi!
   - Та й  скрiзь  на  святiй  Русi,  -  кинув  Красовський.  -  Комiтети,
пiдкомiтети, новi установи,  мировi  посередники,  а  що  мають  вiд  того
селяни? Хоча б цi ж мировi посередники, тiльки й того, що непокояться, щоб
i вовки були ситi, i вiвцi цiлi. .
   - Та, певне, бiльше про те,  щоб  вовки  були  ситi.  Недарма  сам  цар
напередоднi манiфесту сказав: "Зда?ться, ми все зробили,  щоб  не  ущемити
iнтереси помiщикiв".
   Навiть коли бере участь у цiй роботi така щира людина,  як  наш  Опанас
Васильович. Чим можна допомогти, коли за помiщикiв  озбро?на  сила?  Кожен
губернатор  у  губернi?  сам  особисто  зацiкавлений,  щоб   землевласники
якнайменше  втратили.  Менi  зда?ться,  на  сво?й  посадi  Опанас  недовго
продержиться, не з його вдачею, - похитав головою Iлля Петрович.
   - При?мна вiн людина, - мовив замислено  Красовський.  -  Я  радий,  що
познайомився з ним. Там, у Петербурзi, стрiчався з Кулiшем,  i  дуже  менi
було прикро чути вiд нього, що Маркович! розiйшлися.
   - Як розiйшлися? - аж пополотнiв  Дорошенко.  -  Та  ви  ж  самi  листа
бачили, що вчора Опанас одержав!
   - Тому i я так цьому листу зрадiв. Кулiш взагалi недобре, зле про Марка
Вовчка говорив, - хiба мiг вiн сказати, що процiдив  крiзь  зуби  Кулiш  з
презирством,  коли  зайшла  мова  про  Марiю  Марковичку,  що  стала  вона
"?вропейською повi?ю?" - Я вважаю, - переконано мовив  Красовський,  -  що
Марiя Олександрiвна найкращий письменник  на  Укра?нi.  До  того  ж  ?дина
письменниця-жiнка у нас. Та хiба тiльки на Укра?нi?  Хiба  i  в  Росi?  не
зачитуються ?? творами, не плачуть над ними? Швидше б ?й повернутися! Коли
б на власнi очi сьогоднiшн? наше побачила, скiльки ще потрiбного  створила
б для народу!
   - Вона б усе зрозумiла, - тихо сказав Дорошенко, - бо побачила  б  так,
як воно ? насправдi, без iлюзiй. А в нас на Укра?нi ще важче,  нiж  скрiзь
на Русi, як ви мовили, адже ще додаються утиски нацiональнi, загострюються
вза?мини з поляками. Наше право на нашу укра?нську мову, iсторiю, культуру
нам треба виборювати.
   - Часто  замiсть  того,  щоб  людям  розтлумачити  спiльну  нашу  бiду,
однакову для всiх, навiть освiченi люди, я не кажу вже про рiзних урядових
бурбонiв, нацьковують один народ на iнший.
   - Оцi?? нацiонально?  обмеженостi  i  нема  у  Марi?  Олександрiвни,  -
пожвавiшав Дорошенко. - Ви читали ?? останню повiсть - "Тюлевую бабу"?  Ви
звернули увагу на кiнець, сповнений такого гуманного спiвчуття до гнаних i
зневажених ?вре?в?
   Коли вiн сам, Iлля  Петрович,  читав  цю  повiсть,  вiн  згадував  сво?
прогулянки з нею по Немирову, ?? людяне  ставлення  до  всiляко?  бiдноти,
незалежно вiд нацiональностi, вiн не смiявся так,  як  iншi,  що  звернули
увагу лише на сварку двох провiнцiйних баринь, що з  жиру  казилися  через
рецепт "тюлево? баби", нi, у нього сльози на  очi  навернулися,  коли  вiн
читав наприкiнцi про розор нi в чому  неповинно?  ?врейсько?  родини,  про
свавiлля одних i беззахиснiсть iнших.
   А дружба Марi?  Олександрiвни  з  поляками?!  Не  з  багатiями  графами
Потоцькими, куди ?? завжди запрошували  на  прийоми  i  концерти,  i  вона
залюбки завжди ходила слухати музику, але ближчих вза?мин не заводила, хоч
нею одверто часто милувалися, - а дружба з колегами-вчителями, з молоддю.
   Як ?й треба тепер, одразу ж повернутися на батькiвщину! Невже  вона  не
вiдчува?  вiдповiдальностi  на  собi,  пiсля  того  як  написала  "Народнi
оповiдання", як сам  Кобзар  так  високо  ??  поставив,  назвав  пророком,
полюбив, як "доню"?
   Нi, вона повинна при?хати на Укра?ну, сама на все подивитися...
   Красовський не мiг знати, що дума? цей приязний  скромний  учитель,  на
якого, певне, завжди можна покластися, про Марка Вовчка.  Вiн  зрадiв,  що
вони з одного слова зрозумiли одне одного.
   - Ваша правда. На Укра?нi ще важче, нiж десь-iнде. I звiдтiль гаряче, i
звiдсiль боляче, - i вголос проказав тi рядки,  що  весь  час  виринали  в
пам'ятi, коли ?хав, тiльки зараз уже додавши й останнi:

   Свiте тихий, краю милий,
   Моя Укра?но!
   За що тебе сплюндровано,
   За що, мамо, гинеш?



   2

   Аж голова йшла обертом. У паризькому салонi ?лизавети Василiвни графинi
Салiас де Турнемiр, вона ж письменниця  ?вгенiя  Тур,  збиралися  до  того
рiзнi люди, що важко було зрозумiти, кому й чому, власне, симпатизу?  сама
господиня, i багато  хто  помилявся,  зустрiвши  тут  сво?х  однодумцiв  i
вважаючи, Цвриродно, що й графиня таких же поглядiв i переконань, як вони.
Та сьогоднi Марi? здалося, що в цьому Но?вому  ковчезi,  де  переплуталися
"сiм пар чистих i сiм пар нечистих", сьогоднi одностайно всi  без  винятку
були зацiкавленi зустрiччю з новим гостем.
   Вона, Марiя, одразу пiзнала його, тiльки вiн з'явився у  дверях  I  так
поглянув на всiх, немов усi тут були його друзi  i  тiльки  на  ?хнього  й
чекали. А ?лизавета  Василiвна  i  не  попереджала  про  I  нього!  Певне,
готувала сюрприз. Вона любила сенсацi?! Марiя побачила величезну постать i
по тому, як прибулець h-обвiв усiх  поглядом,  одразу  пiзнала  легендарну
людину. Адже i Рейхелi, i Герцен з Огарьовим, i Iван Сергiйович  Тургенев,
розповiдаючи  про  Бакунiна,  обов'язково   мальовничо   описували   "його
зовнiшнiсть i з острахом та жалем зiтхали, так, так, навiть Герцен!  -  чи
не втратив вiн, Михайло Бакунiн, за тi мiсяцi, коли був прикутий  ланцюгом
до стiни в камерi австрiйсько? тюрми, за ;довгi роки одиночного ув'язнення
в Шлiссельбурзькiй фортецi, за ,часи сибiрського заслання, чи  не  втратив
вiн сво?? левино? гриви, чи  зберiг  свiй  гучний  голос  оратора,  чи  не
зiгнулись його  широкi  плечi.  Давнi  друзi  боялися,  що  побачать  його
дряхлим, немiчним, старим...
   Але Марiя вмить схопила все:  нi,  хоч  скуйовджене  волосся  посрiблив
сибiрський iнiй, воно й зараз здавалося левиною гривою, i сам не зiгнувся.
Вiн наче одразу заповнив  усю  кiмнату  собою,  сво?ю  великою,  могутньою
статурою, рухами, голосом.
   Певне, багатьом одразу мимоволi захотiлося заплескати в долонi, як  при
виходi знаменитого актора, хоча нiчого актор.ського, награного не  було  в
ньому.  Одразу  вiдчувалася  людина  невсипущо?,   непереможно?   енергi?,
захоплено? дi?.
   Графиня Салiас, експансивна, екзальтована  до  хворобливо?  нервозностi
жiнка, кинулась до нього.
   - Михайло Олександрович! Яке щастя! Ви на волi! Ви з на.ми! Ви в  мо?му
домi серед друзiв! Друзi! До нас прийшов  Михайло  Олександрович  Бакунiн,
чудом врятований! - Вона простягла до нього руки, як простягають  жiнки  в
костьолах до Христа.
   - Мене врятував Амур, - мовив Бакунiн, схопивши i поцiлувавши ?? руки.
   - Бог любовi? Ми зна?мо про ваше одруження з дочкою засланого поляка, -
з почуттям мовила графиня, i в очах ?? замигтiли сльози.
   - Звичайно, бог послав менi чарiвне божественне створiння, щоб я  ожив,
але  з  неволi  я  врятувався,  вiддавшись  не  богу  любовi,  а  могутнiй
сибiрськiй рiцi Амуру, i от про?хав Японiю,  Тихий  океан,  Сан-Францiско,
Панамський перешийок, Нью-Йорк, Бостон, Атлантичний океан i кинув  якiр  у
Лондонi, де постiйно мерзенна погода, але в нагороду - воля i друзi!
   - Так, так, - глибоко зiтхнула Салiас, - вiд лондонських  друзiв  ми  й
дiзналися  про  вашу  втечу,  про  ваш  порятунок  i  дякували  ?м  за  це
повiдомлення в "Колоколе".
   Марiя теж згадала, з яким  хвилюванням  прочитала  вона  торiк,  восени
шiстдесят першого року, коли вже пiсля Iталi? оселилася в  Парижi,  чотири
короткi рядки, але великим курсивом на початку першо? сторiнки "Колокола".
   "Михайло Олександрович Бакунiн в  С.-Францiско.  Вiн  вiльний!  Бакунiн
ви?хав з Сибiру через  Японiю  i  збира?ться  до  Англi?.  Повiдомля?мо  з
захопленням про це всiх друзiв Бакунiна"
   А потiм у першому номерi "Колокола" вже цього,  1862,  року  наприкiнцi
журналу - "М.О. Бакунiн при?хав 27 грудня в Лондон" - i все.
   Та вже наступний номер вiдкривався  великою  статтею  Iскандера-Герцена
"М. О. Бакунiн". I таки Герцен писав правду. Вiн "бадьорий i свiжий", i  з
подвiйною любов'ю до народу,  i  ще  дужче  загартований  "свiжим  молодим
повiтрям Сибiру".
   Як Марi? захотiлося побачити самiй Бакунiна! А зараз вона рада була, що
Салiас так настiйно наполягала, щоб сьогоднi Марiя обов'язково завiтала до
не?, але не пояснювала чому.
   Бакунiн тиснув усiм руки, i Марi? здалося - вiн певний, що  потрапив  у
коло сво?х однодумцiв. До того ж тут було, як завжди, багато полякiв.
   Насамперед графиня познайомила  його  з  професором  Вiзинським,  сво?м
близьким другом. Професор  Вiзинський  мав  посаду  в  секретарiатi  князя
Чарторийського,  навколо  якого  кублилось  аристократичне   праве   крило
полякiв-емiгрантiв. Марiю дивувала близькiсть графинi  з  цим  професором,
але ж, може, це була посада просто для грошей, щоб мати на що жити? Ще для
багатьох слова "поляк" i "революцiонер" були синонiмами, як сказам  Герцен
у Лелевеля, та вони ж обидва дуже добре розбиралися, куди стремлять  рiзнi
"крила" польського орла - i праве, i лiве...
   Для Бакунiна справа Польщi тепер стала idйe  fixe,  i  вже  за  хвилину
гуркотiв його голос оратора, ватажка  мас,  немов  вiн  був  не  в  салонi
графинi Салiас на rue Marbeuf, a десь  принаймнi  на  площi,  якщо  не  на
барикадi.
   - Росiя! Польща! Слов'яни! Це мо? останн? слово!
   - I дiло, дiло, - молитовне склавши руки, проказала графиня.
   - Сказати "дiло" - це надто  честолюбно!  -  заперечив  Бакунiн,  немов
одмахуючи рукою це твердження i дивлячись не на не?, а  обводячи  поглядом
усiх присутнiх. - Щоб служити цiн справi, я  ладен  iти  в  барабанщики  й
навiть у прохвости. Я тринадцять рокiв був позбавлений полiтичного  життя,
жадаю цi?? дiяльностi. Людина щаслива лише тодi, коли дi?. Для мене мета -
славна вiльна слов'янська федерацiя - ?диний  вихiд  для  Росi?,  Укра?ни,
Польщi i взагалi всiх слов'янських народiв!
   -  Познайомтеся,  ось  письменниця  Укра?ни  -  Марко   Вовчок,   Марiя
Олександрiвна Маркович. - Салiас обняла Марiю  i  трошки  пiдштовхнула  до
Бакунiна.
   - Дочка славно?  Укра?ни!  Прекрасна  слов'янка!  -  потиснув  ?й  руку
Бакунiн. Та Марi? здалося, хоч вiн i дивиться на не?, але не  бачить.  Вiн
захоплений сво?ми думками, сво?ми словами, усiм новим товариством. Нi, вiн
не милу?ться собою, але вiн сприйма? усiх  у  цiлому,  не  зупиняючись  на
кожному, i ?? справдi саме так, як "дочку  славно?  Укра?ни",  поневолено?
Укра?ни, а тому близько? йому. Цього вже було досить для  Марi?.  А  втiм,
вона помилялася. Вiн зупинився коло не? на хвильку.
   - Ми ще побачимось iз вами, - сказав вiн. "Може, вiн хоче передати щось
вiд Олександра Iвановича?"майнула думка у Марi?, а Бакунiн вiв далi:
   - Я хочу знати про ваш народ, а хто, як не письменник, зна? його життя?
Ми ще побачимось!
   - Бiльше того, письменник повинен мати справу з серцем i душею  народу,
- тихо сказав Марi? юнак, що стояв поряд. Це був вiрмен Мiкаел  Налбандян.
Вiн також нещодавно при?хав з Лондона  i  познайомився  з  Марi?ю  тут,  у
салонi Салiас, але ?х наче ранiше заочно познайомив Герцен,  бо  Налбандян
при?хав з його дорученнями, i Марiя допомагала ?х виконати. Вона завжди не
просто охоче, а з радiстю брала на  себе  обов'язки  поштаря,  зв'язкiвця,
квартир'?ра.  Про  Налбандяна  Герцен  казав:  "Золота   людина,   вiддана
безкорисливо, вiддана на?вно, до святостi".  Це  одразу  вiдчула  Марiя  i
заприятелювала з ним.
   - Яка людина! - мовив мiж тим Налбандян, кивнувши готовою на  Бакунiна,
котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою полякiв.
- Та чомусь поряд з подивом i навiть захопленням менi трохи й шкода  його.
Вiн не вважа? на реальнi можливостi, i вража? якась дитяча безпораднiсть в
реальному життi, яко? вiн сам не помiча?...
   - Тому ви так гаряче взялися  допомогти  йому  влаштувати  при?зд  його
дружини сюди? - спитала Марiя. - Ви ж при менi радилися про  це  з  Iваном
Сергiйовичем.
   - Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати  в
помiч. Але це  необхiдно  зробити  для  нього.  Слава  богу,  дружина  вже
вирвалася з Сибiру, зараз вона у його  рiдних.  Треба,  щоб  ??  випустили
сюди. Адже вона зовсiм юна, вiн каже - просто дитина. Вiн  безмежно  суму?
за нею i непоко?ться.
   - Важко уявити його одруженим, - замислено мовила Марiя i подумала:  "А
ще до того ж щасливим одруженим". - Якi вони не схожi - Герцен i  Бакунiн,
- раптом сказала вона.
   - О, так, -  погодився  Мiкаел.  -  Вони  тепер  пiсля  радостi  першо?
зустрiчi  багато  сперечаються.   Бакунiн   далеко   ближчий   з   Миколою
Платоновичем  Огарьовим,  i,  уявiть,  Герцен,  хоч   i   нехотя,   iнколи
поступа?ться i дi? за ?хнiм бажанням.
   - Герцен? Людина таких мiцних  власних  уподобань,  з  таким  тверезим,
блискучим, самостiйним розумом?
   - Не скидайте з терезiв сили дружби.
   Справдi.  Сила  дружби.  Пам'ять  молодостi!   I   -   схиляння   перед
перенесеними муками, перед слiдами вiд ланцюгiв. Це щось та  значить,  ?й,
Марi?, розповiдали, як з приводу одного iнциденту в  Сибiру,  що  торкався
Бакунiна, Герцен вiдмовився дати спростовання в "Колоколе", сказавши:  "Що
ж, правда - правда-матка, але й Бакунiн менi Бакунiн!"
   Все-таки ця жадоба дi? така заразиста. Швидше б побачитись вiч-на-вiч з
Бакунiним. Хочеться дiзнатися, що вiн дума? про  конкретнi  дi?.  Про  це,
звичайно,  не  заговориш  у  салонi  ?лизавети  Василiвни.   Вона   одразу
вiдзначила Марiю серед усiх жiнок, якi бувають тут, - жiнок, правда, бува?
дуже мало, - i завжди запрошу? до  себе,  не  лише  вечорами,  коли  бува?
багато народу, а й просто посидiти, погомонiти вдвох.
   - А ви не збира?тесь скоро до Росi?? - спитав Налбандян.
   - Збиралась i збираюсь. Та от Iван Сергiйович у листах настiйно  радить
тепер не ?хати, - враз посмутнiвши, вiдповiла Марiя.
   - Справдi, може, вам i небезпечно ?хати пiсля такого розгрому? Михайлов
засланий, Чернишевський сидить у Петропавловськiй фортецi, там же Писар?в,
Шелгунов. Журнали закритi. Ви з багатьма з  заарештованих  листувалися  чи
були просто знайомi. Звичайно, знають i про вашi зв'язки з  Лондоном.  Нi,
таки справдi вам не варто ?хати тепер. Зачекайте трохи.
   - Я й так довго чекаю, а треба бути дома, - тихо вiдказала Марiя.  Вона
замовкла, думаючи про сво?. Треба бути "вдома".  Де?..  Одразу  перед  нею
з'явилося обличчя Сашi... Мiж iншим, вiн уже, певне, повернувся з лекцiй i
чека?, може, вона зайде до нього сьогоднi увечерi... а може, чека? на  не?
в ?? пансiонi, тут же в цьому домi... Вони ж мешкають з  Салiас  в  одному
домi, тiльки на рiзних поверхах.
   ...Сумну  ??  мовчанку  увiрвали  ще  голоснiшi,  нiж  ранiше,   вигуки
Бакунiна. Вiн душив у обiймах невеличкого чоловiка, який тiльки-но зайшов.
   - Ви задушите милого  Фрiча!  -  кинулася  рознiмати  ?х  графиня,  але
Бакунiн не випускав з обiймiв чоловiка, та й той, кого назвали Фрiчем,  не
пручався, вiн припадав головою до грудей Бакунiна.
   - Скiльки рокiв! Подумати, скiльки рокiв!
   - О, це чеський письменник Фрiч, - шепнула Марiя Налбандяну. - Та ви  ж
його, певне, зна?те, вiн же  був  у  Лондонi,  про  нього  писали  менi  i
Олександр  Iванович,  i  Iван  Сергiйович,  щоб  я   обов'язково   з   ним
познайомилася. Ви ж зна?те його?
   - Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?
   - Встигла, встигла i дуже цьому рада, - прояснiла знову  Марiя.  -  Яка
чудесна людина i над усе любить свою Чехiю! А яка в нього мила  родина,  i
жiночка, i хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.
   Фрiч уже звiльнився вiд обiймiв Бакунiна  i  з  щасливим  розчервонiлим
обличчям дивився на присутнiх.
   - Панi Марiя! Добрий вечiр! - гукнув вiн по-чеськи.
   - Ви не знайомi? - спитав  вiн  Бакунiна.  -  Це  ж  укра?нська  Вожена
Немцова! Пам'ята?те  нашу  прекрасну  письменницю  Божену?  Так  от  -  це
укра?нська Вожена - Марко Вовчок, ?й тiльки розкажеш якусь чеську казку, а
вона у вiдповiдь  з  десяток  укра?нських  варiантiв!  Наш  Неруда  заграв
колискову, - а вона двадцять укра?нських проспiвала, одна вiд одно? краще!
Познайомтеся!
   - А ми вже знайомi, - вiдповiв Бакунiн, i цього разу  Марi?  здалося  -
вiн глянув справдi на не?.
   ?лизавета Василiвна запросила всiх до дуже скромного столу Що  було  на
столi - не мало значення, адже вона жила зовсiм небагато. Вона радiла,  що
у  не?  в  салонi  вiдбувалися  такi  зустрiчi,  вона  пишалася  ними,  ?й
здавалося:  саме  тут,  у  не?,  вершаться  великi  справи,  розв'язуються
серйознi полiтичнi питання. Вона з гордiстю любила згадати, що  саме  вона
була редактором журналу "Русская речь" (правда, дуже обмежено-лiберального
i  досить  скромного  щодо  передових  iдей).  Але  ж  пiсля  студентських
заворушень у Москвi, в яких брав  участь  ??  син,  а  в  ??  московському
"салонi", як i тепер тут, у Парижi,  збиралися  рiзноманiтнi  люди  -  вiд
помiркованих професорiв до революцiйно? молодi, - ?й  все-таки  натякнули,
щоб вона по?хала з Москви.
   Участь ?? сина в студентських заворушеннях була зовсiм невеличка,  його
й не заарештовували, навiть не затримали, коли вiн сам прийшов до  полiцi?
i сказав, що хоче подiлити долю товаришiв. Але потiм вiн  по?хав  у  числi
трьох делегатiв вiд студентiв до  Петербурга  клопотатися  за  потерпiлих.
Взагалi це був чесний порядний хлопець. У всякому разi, нi мати, нi син не
стояли осторонь громадського життя. Переконання ?хнi були нестiйкi i якiсь
строкатi, як i ?хн? оточення в Парижi. Та хiба мало було таких? I вiд цi??
строкатостi голова йшла обертом.
   Iнколи Марiя думала: "Всi наче вбираються на свято якесь, а свято це не
веселить, а тiльки шумить ?м". I коли ?й здавалось, що з'явилась от людина
дi?, - вона загоралась i хотiла пiзнати ?? дужче. Адже ?? жива душа жадала
живих людей! А коли вже хтось цiкавиться Укра?ною, як цей милий Фрiч,  або
неймовiрний Бакунiн, та ще з таким революцiйним вантажем за плечима, -  як
не спалахнути надiями на участь у справжньому, потрiбному, живому дiлi?



   3

   Саша нервово поглядав на годинник i вже не думав про те, якi  матерiали
треба замовити на наступнi днi в цiй бiблiотецi, де вiн часто працював,  -
треба ж було, нарештi, закiнчити свiй проект, треба написати деякi статтi,
як радила йому Маша. Вiн уже не мiг думати про це. Вiн дивився на  стрiлки
- i на ту, що показу? години, i на ту, що показу? хвилини, i  розраховував
у думках, де зараз може бути Машенька, Марiя?
   Вона, мабуть, уже закiнчила свою працю за  столом,  сво?  писання,  над
яким сидiла цiлу нiч, тiльки-но вони розсталися, i, певне, всенький ранок.
Оцi ще дячки, попи та черницi, якi, вона признавалася, ?й навiть сняться i
не дають спокою, поки вона про них не напише! Та зараз уже перша година  -
снiданок у всьому Парижi! Значить, вона  нашвидку  по?ла  в  пансiонi,  де
мешка?, або по дорозi  в  якiйсь  "crйmerie",  якщо  спiзнилась  сво?часно
спуститися до ?дальнi i не схотiла завдавати  зайвих  турбот  господинi  i
служницям, i побiгла. Куди?
   Вчора вона сказала, що ?й неодмiнно треба забiгти хоч  на  хвилинку  до
лiкарнi, до госпiталю для бiдних, вiдвiдати нещасну  жiнку,  яка  жила  на
мансардi того ж дому, де й Марi?н пансiон Вона,  ця  ще  не  стара  жiнка,
зовсiм самотня, i, крiм Марi?, нiхто не вiдвiду? ??, безнадiйно хвору, вже
приречену Саша зна? - Марiя обов'язково купить  по  дорозi  якiсь  фрукти,
найдешевший букетик квiтiв, заощадивши на власному снiданку.
   Марiя казала, - нiде, в жодному мiстi, вона не бачила, щоб  так  любили
квiти, як у Парижi. Хiба можна уявити паризькi вулицi,  бульвари,  парижан
без  квiтiв?  Бiжить  якась  бiдна  модисточка  з  роботи  i   обов'язково
зупиниться купити мiкроскопiчний  букетик  з  кiлькох  фiалочок.  "Дивись,
дивись, Сашенько, - часто в захопленнi торсала Сашу за руку Марiя,  -  он,
бачиш, робiтник на риштованнi, та он, у синiй блузi, камiння кладе,  а  на
кашкетi у нього квiтка!"
   Вона була в захватi вiд квiткових базарiв. Скiльки ?х тут, у Парижi,  i
в самому центрi, i на набережних Сени, i в передмiстях. Один,  найпишнiший
та найдорожчий, коло церкви свято? Магдалини, туди приходять  i  при?здять
розчепуренi панi i  купують  розкiшнi  квiти,  дивовижнi  рослини,  що  ?х
квiтникарi викохують i доглядають  як  дорогоцiннi  скарби  i  серед  зими
продають дари лiта й пiвдня. Звичайно,  вони  коштують  недешево!  Але  ця
купiвля не хвилю? Марi?, ??  бiльше  зворушу?,  коли  якась  бiдна  жiнка,
рахуючи i перераховуючи в сво?му гаманцi заощадженi кiлька су,  виторгову?
малесенький горщик з квiткою i пуп'янками - обов'язково пригляда?ться, щоб
були пуп'янки, з надi?ю, що цвiстимуть довго, вона поставить його  у  себе
на вiкнi десь високо-високо, десь на сьомому поверсi у сво?й  мансардi,  i
радiтиме, i милуватиметься шматочком живого поля серед цих кам'яниць.
   Найвеселiшi й найдешевшi старi базари на набережнiй Сени  -  цiлi  поля
троянд раптом виникають перед очима. I зовсiм тут iншi продавщицi, нiж  на
звичайних  ринках  з  м'ясом,  рибою,  птицею.  На  квiтникових   -   вони
найпривiтнiшi,  невимушене  люб'язнi,   доброзичливi,   особливо   люблять
продавати й давати рiзнi iнтимнi поради  при  цьому  молодим  дiвчатам  та
юнакам.
   Але Маруся волi? купувати квiти  у  вуличних  продавщиць  -  невеличких
дiвчаток, ?х тут безлiч - i пiдлiткiв, i  зовсiм  маленьких.  Однi  жвавi,
моторнi, задерикуватi, вони сво?м базiканням забивають памороки  покупцям,
вулиця - ?х рiдна домiвка, вони й спiвають, i  пританцьовують,  а  вже  як
посваряться мiж собою, то такий гвалт здiймуть, вчепляться у волосся  одна
однiй, зберуть навколо себе юрбу людей i  раптом,  несподiвано  для  всiх,
вмить усе припинять! Маруся купу? не в таких  розбещених,  а  в  скромних,
худеньких,тихих дiвчаток.
   Якось довго не могла заспоко?тись. Побачила одну  дiвчинку,  блiденьку,
як прив'яла квiтка, i останнiй крихiтний букетик  у  ??  кошичку  був  уже
прив'ялий, жалюгiдний... Дiвчинка в благенькому платтячку - ?й  явно  було
не тепло - сидiла на сходах церкви i мрiйно дивилася на  блискучi,  залитi
газовим свiтлом, галасливi, багатолюднi вулицi. Звiдси, з горба, де стояла
церква, вiдкривалася чудова панорама вечiрнього Парижа. I Марiю вразив цей
мрiйний,  вiдчужений  вiд  злиденно?  повсякденностi  звичних  принизливих
турбот погляд, у якому були i милування,  i  насолода,  i  мрiя  про  щось
неясне, але казково чарiвне.
   Марiя не могла пройти мимо. Зупинилася, купила той  останнiй  прив'ялий
букетик, складений з коротеньких, негодящих для справжнього букета квiтiв.
Дiвчинка спокiйно пояснила, що  вона  живе  у  доросло?  квiтникарки,  яка
прода? квiти на базарi,  а  вона  робить  сво?  букетики  iз  забракованих
рослинок, i коли продасть усi, все-таки дещо приносить додому i,  значить,
сама заробля? на хлiб, а ця квiтникарка - мамина подруга, а мама померла.
   - Ти зна?ш. - схвильовано розповiдала Маруся Сашi, - мене диву?  в  цих
дiвчатках,  i  в  цьому  бiднятковi,  якась  власна  гiднiсть,   абсолютна
вiдсутнiсть бажання викликати до себе жаль. Вона раптом спитала мене: "Ви,
певне, з чужо? сторони? Я це бачу. Правда, наш Париж чарiвний? Я  не  можу
намилуватися ним. Увечерi, коли менi пощастить  розпродати  все,  так,  як
сьогоднi, я люблю сидiти, i дивитися, i дивитися, i думати". - "Про що?" -
спитала я ??. "Про все. Про все, що хочу, можу думати".
   Марусi так хотiлося ще побачити те дiвча. Вона кiлька  разiв  проходила
вечорами  повз  ту  церкву,  приглядалась  на  бульварах  до  кожно?  юно?
квiтникарки, щоб знайти ту  маленьку  мрiйницю.  Але  хiба  це  можливо  в
Парижi, де так легко загубитися маленькiй самотнiй  душi.  Спочатку  Марi?
важко було призвича?тися до цього переплутаного життя, вона в цьому навiть
Сашi  не  признавалась,   навпаки,   усiх   дивувало,   як   швидко   вона
пристосувалась до всього. Може, в сво?х попереднiх мандрах i в Iталi?, i в
Лондонi, i в перших по?здках до Парижа вона вже звикла i до  рiзноманiтно?
юрби, блиску багатства i  поряд  жахливих  злиднiв  жебрацтва,  до  галасу
великих мiст.
   Та тепер, коли вона надовго  оселилася  в  одному  мiсцi,  вона  бiльше
почала приглядатися i прислухатися до цього небезпечного руху,  дражливого
гомону блискучих вулиць, до та?мничого мороку старих занедбаних провулкiв,
де селилася злиденна бiднота, - ой, як боявся Саша, коли вона блукала  там
сама! - до околиць, звiдки натовпом сунули вранцi, коли ще й  на  свiт  не
благословлялось,  робочi  люди...  Люди!  Скрiзь  ??  притягали,   вабили,
цiкавили люди. Не багатi?, не "вищий свiт" - про них вона нiколи не писала
й не напише, а  найдужче  -  робочi,  працьовитi  люди:  старi,  молодi  i
особливо  дiвчатка,  пiдлiтки,  дiти.  I  в  кожнiй  iстотi  ?й   хотiлося
розгледiти власне життя цi?? iстоти. Вона думала, як же воно розвинеться i
збережеться у цьому вирi такого великого, живого, грiшного, i чарiвного, i
бездомного, i такого, що всiх може притулити,  мiста,  як  Париж.  Бо  так
легко загубитися в ньому...
   I от зараз вона йде до хворо? жiнки, яка лежить  у  величезнiй  лiкарнi
для бiдних. I коли Марiя вперше прийшла туди, ?й здалося:  хвора,  безсила
людина, опинившись там, серед сотень таких же хворих, на таких же  койках,
в таких халатах, усiх цих чужих i незнайомих людей, i в чомусь  схожих  до
жаху, - може вiдчути лише розпач i безнадiйний кiнець.
   Але ж це були живi люди, з жадобою життя. Вперше проходячи по  палатах,
Марiя боялася, що не знайде  свою  сусiдку.  Але  знайшла.  А  потiм  уже,
придивляючись  до  кожно?  з  сусiдок  у  довгiй,  як   казарма,   палатi,
познайомившися з ними, вона дiзнавалася про драму кожно?,  чимось  подiбну
до драми iншо?, але в чомусь свою особисту,  сво?рiдну,  i  вiдчувала,  як
потрiбна iнколи одна рiдна усмiшка, одненька квiтка, щоб допомогти  людинi
видряпатися звiдси, напружити останнi сили в боротьбi за життя, або... або
не такою безнадiйно холодно-самотньою залишити цей свiт...
   Саша знову погляда? на годинник. Зараз вона, Марiя, певне, вже в iншому
кiнцi Парижа. Вона попередила, що ?й  треба  обов'язково  зайти  до  мадам
Беннi, обов'язково тодi, коли Карл  Беннi,  молодший  ??  син-лiкар,  брат
загадкового знайомого Герцена  -  Артура  Беннi,  у  сво?й  клiнiцi.  Вона
уточнила це не для того, щоб Саша, бува, не занепоко?вся з ревнощiв.  Карл
Беннi ?? "придворний медик", ?? Богдася, та й самого  Сашi.  I  хоч  Карл,
звичайно, чудово розумi? ?хнi вза?мини, все ж таки i сам iнколи так млосно
дивиться на Марiю i сумно недвозначно зiтха?. Багато ?х сумно зiтхають. Що
поробиш? Саша до цього звик... Але сьогоднi, справдi,  ?й  треба  побачити
матiр Карла наодинцi. Старший ?? син Артур нещодавно був у Лондонi,  часто
навiдувався до Герцена й Огарьова, тепер повернувся до Петербурга,  i  вiд
нього мати  давно  не  ма?  листiв,  дуже  хвилю?ться.  Марiя  зна?:  його
заарештовано. Але ж, може, це ненадовго, може,  це  не  через  "лондонськi
зв'язки"? Може, поки що нiчого не треба говорити матерi? Краще  запевняти,
що материнське передчуття помиля?ться?
   - Ой, як я не люблю брехати, i головне, те, що вона знатиме, нiчого  не
допоможе...
   Вона радиться з Сашею i, звичайно, зробить усе по-сво?му.
   ...Вона вмi? заспоко?ти людину. Навiть Iван Сергiйович казав не раз: "У
вас дар робити з людьми, що хочете".
   А з ним, iз Сашею? Так, i  з  ним  також,  може,  ще  й  дужче,  нiж  з
будь-ким... Варто тiльки побачити ??, вловити ?? погляд,  ??  усмiшку  при
зустрiчi, варто ?й шепнути на людях, мимохiдь "серце мо?", якесь  ласкаве,
тiльки "?хн?" слово - i вiн зна?: вона з ним, адже вона з ним!
   Але  чому  ж  увечерi,  вiрнiше  вночi,  треба  розходитись  по  рiзних
квартирах, чому ж вранцi не можна прокинутися разом, i  для  всiх  вона  -
"панi Маркович", i iнколи сама, сама вона так спокiйно каже знайомим: "Оце
одержала листа вiд чоловiка, з Укра?ни, вiн пише..."
   У цьому сучасному Вавiлонi - Парижi - нiхто особливо не  зверта?  уваги
на ?хнi вза?мини, наче все це природно, наче так  i  повинно  бути:  гарна
молода самостiйна жiнка, ну й, звичайно,  при  нiй,  як  тiнь,  стовбичить
молодий чоловiк.
   При людях вони на "ви", i вона йому каже: "Олександр Вадимович..." А як
усе може бути iнакше? Вiн не зна?...
   Вiн дивиться на  годинник  i  знову  пiдрахову?.  Зараз  вона  у  свого
давнього знайомого -  польського  поета  Сови-Желiговського.  Саша  iнколи
також заходить з Марi?ю  до  нього.  Але  частiше  вона  бува?  там  сама.
Сьогоднi вона також буде у Желiговського сама. Там  вона  зустрiнеться,  -
вона сказала Сашi про це,  -  з  офiцером  Олександром  Сахновським,  який
при?хав оце з Лондона, а зовсiм нещодавно вирвався з Росi?. Вона сказала:
   "Олександр Iванович просив йому допомогти тут  перебути,  влаштуватися,
знайти якийсь заробiток. Я вирiшила, поки що  там  знайдемо  -  хай  зараз
пiджене Богдася в математицi, ми ж з тобою в математицi не  дужi  мастаки!
Ти не уявля?ш, з якого  пекла  вирвався  цей  Сахновський!  Я  потiм  тобi
розкажу все - зараз нiколи..."
   Вона часто так каже: "Я потiм тобi розкажу". Можливо, це "потiм"  i  не
настане...
   Що з того, що вона сама сказала Сашi: "Ми повиннi бути  зовсiм  прозорi
одне для одного. Ми нiчого не повиннi та?ти в  собi.  Я  вся  перед  тобою
розкрита, i ти також!"
   Що з того, що вона це казала? У нього й справдi  нема  нiяких  та?мниць
вiд не?. Якi у нього можуть бути та?мницi, якими вiн не подiлився б з нею?
   Та, кажучи так, вона й не брехала, це стосувалось рiзних житт?вих справ
i ?? особистого, сердечного... Хiба вона щось сво? прихову? вiд нього? Але
ж це не стосувалося ??  зв'язкiв,  ??  вза?мин  з  людьми,  з  якими  вона
стрiчалася у Желiговського, у Салiас,  якi  при?здили  з  Гейдельберга,  з
Лондона. То ж були не ?? особистi власнi та?мницi, не  ??  власнi  справи.
Про те вона не мала права говорити навiть Сашi.  Саша  це  розумiв.  От  i
зараз. Сахновський, який "вирвався з пекла". Уроки  Богдасевi  -  це  лише
привiд  тактовно  допомогти.  Саша  зна?,  вона  без  роздумiв  подiлиться
останнiм франком, не пiдкреслюючи, не роблячи  сумних  спiвчутливих  очей,
поставить просто тарiлочку смажених  каштанiв,  коли  нiчого  iншого  нема
вдома, або, проходячи разом з якимось  бiдолашним  прибульцем  метушливими
паризькими вулицями, запропону?, наче мiж iншим, зайти до кав'ярнi  випити
чашечку кави i спокiйнiсiнько попередить при цьому: "Не  турбуйтесь,  я  ж
тут господиня, а ви ще не призвича?лись, i зараз вам кожне су  дороге".  I
нiхто, нiхто не почува? себе нiяково.
   Порiвнюючи з Iваном Сергiйовичем  Турген?вим,  вона,  зви  чайно,  була
людина, яка потопа? в боргах i не зна?, як виплутатися, i Iван  Сергiйович
не раз писав у Росiю друзям, що треба поклопотатися про ?? гонорари,  адже
не можна, щоб Марiя Олександрiвна опинилася  в  Клiшi!  Але  порiвнюючи  з
емiгрантами, яких стiльки зараз прилинуло до  Парижа,  особливо  польсько?
молодi, -  однi  втекли  вiд  репресiй,  iншi  при?хали  для  налагодження
зв'язкiв, з важливими та?мними дорученнями i просто не  мали  змоги  дбати
про сво? власне життя i добробут, - порiвнюючи  з  усiма  такими,  вона  ж
письменниця з досить вiдомим iм'ям, i  хоч  нечiтким,  нерiвним,  а  втiм,
якимось постiйним лiтературним заробiтком, вона ма? квартиру  -  недорогий
пансiон, i хоча часто боргу? в ньому, але ж це дах над головою!  Звичайно,
порiвнюючи з ними - емiгрантами, вигнанцями, часто  з  чужими  паспортами,
без будь-яко? професi?, якою могли б тимчасово заробити, -  вона  зда?ться
?м просто заможною! I для них вона може позичити в iнших... i в  не?  було
легше позичити, нiж у справдi "iмущих".
   Саша це все бачить, i розумi?, i... хвилю?ться. Хвилю?ться за не?, i  в
цьому вiн, не признаючись ?й, на боцi Тургенева, який казав  i  писав  щоб
"не пiдпадала вона пiд вплив польського елемента"

   * * *

   Не ма? вона права розповiдати навiть йому, найближчiй для  не?  людинi.
Адже Марi? довiряють дуже багато. Навiть добре, що ? заборона  хоч  комусь
прохопитися цими вiдомостями, i добре, що Сашi не можна  казати  -  навiщо
його пiдставляти пiд небезпеку? Хоча в ньому Марiя була певна, як  у  собi
самiй, - нi за яких обставин вiн  нiкого  не  викаже,  не  зробить  нiчого
зайвого. Перш за все, думаючи про не?.  Але  навiщо  ставити  його,  бодай
випадково, у прикре становище?
   Часто, вже пiсля того, як Марiя дiзнавалася про тi чи  iншi  подi?  вiд
сво?х польських друзiв, вiд герценiвських посланцiв, вони  про  це  читали
вдвох у "Колоколе", i тодi Марiя раптом щось додавала, пояснювала. I  Сашi
було зрозумiло, що вона знала про це ранiше.
   "Колокол" ?й завжди надсилав Герцен з будь-якою оказi?ю. Листiв уже  не
писав, як колись, а "Колокол" i  майже  всi  видання  надсилав,  передавав
рiзнi доручення, певний, що Марiя сумлiнно викона?. А листiв не писав.
   Чому? Марi? було це прикро. Розчарувався? Через Сашу?
   Вона нi з ким про цене говорила. Незважаючи  на  переоцiнення  багатьох
цiнностей пiсля дружби з Добролюбовим, - до Герцена вона ставилася,  як  i
ранiше, з найглибшою повагою, i вiн стояв майже найвище  з  усiх  знайомих
тепер людей, ?й при?мно було, що  вiн  доруча?  ?й  прийняти,  влаштувати,
допомогти комусь iз його "соратникiв", значить, довiря?, але ?хня  iнтимна
дружба урвалась. Може, вони колись усе ж таки побачаться, i знову  виникне
те вза?морозумiння, що так одразу зародилося при першому побаченнi?  Добре
вже й те, що вiн ?й довiря?.
   От i тепер вона вiдчува? себе  вiдповiдальною  за  цього  Сахновського.
Скiльки вiн ?й розповiв! От би записати все, але ж все  було  нiколи,  хай
потiм - заспокою? вона сама себе.
   На жаль, так багато завжди люди вiдкладають на  "потiм".  А  час  лине,
несе новi змiни, враження, зустрiчi з новими, iншими людьми.
   Як картала  вона  себе  "потiм",  багато  рокiв  згодом,  що  поспiшала
виконати якiсь буденнi невiдкладнi справи, то бiгла на побачення з  Сашею,
то слухала з чемностi теревенi сусiдок по пансiону або випадкових знайомих
у салонi графинi Салiас, а  когорта  вславлених  потiм  геро?в  повстання,
революцiйно? боротьби промайнула повз не?.  I  невславлених...  За  це  ще
болячiше. Про "вславлених" пише одразу i напише потiм полум'янi сво? рядки
Герцен. Про фантастичнi  захоплення  i  помилки  Бакунiна.  Про  фанатичну
вiдданiсть  однодумцiв  Шевченка,  Добролюбова,  Чернишевського,  Зигмунта
Сераковського. З сторiнок "Колокола" дiзнаються i про другого благородного
друга Кобзаря - пiдполковника  Красовського.  ?хнi  iмена,  з'явившись  на
сторiнках "Колокола", перейдуть потiм по  праву  в  лiтописи  революцiйно?
боротьби, в iсторiю.
   Але ж поряд  з  ними  дiяли  й  дiють  сотнi  i  тисячi  "невславлених"
виконавцiв-бiйцiв. Хiба можливо згадати  всi  iмена  тих,  котрi,  кинувши
тепло й затишок рiдно? домiвки й сiм'?, йшли "до  лясу"?  Хто,  зневаживши
сталою кар'?рою, чинами, орденами в царськiй армi?, вiдмовлявся стрiляти в
полякiв,  карати  повсталих  селян!?  Скiльки  було   ?х,   iмена   котрих
загубилися,  якi,  ризикуючи  на  кожному  кроцi   життям,   друкували   й
розповсюджували  листiвки,  переправляли  зброю,   забороненi   лондонськi
видання, налагоджували зв'язки, вели пропаганду серед вiйська.
   Одним iз таких був  Олександр  Сахновський,  i  "потiм",  багато  рокiв
згодом, Марiя згадуватиме його й iнших "невславлених", незнаних,  забутих.
I захоче написати про них. I знову не встигне. З-помiж них  став  близьким
ще один "невславлений", але поки що вiн був далеко, поки що вiн  вимiрював
з та?мними завданнями шляхи i стежки Укра?ни...



   4

   А iсторiя  Олександра  Сахновського  була  пов'язана  з  iсторi?ю  його
друзiв,  членiв  комiтету  росiйських  офiцерiв  у   Польщi   Арнгольдтом,
Сливицьким та Ростковським, яких розстрiляли у червнi 1862 року, i рядовим
Левом  Щуром,  засланим  на  довiчну  каторгу.  Те  саме   загрожувало   i
Сахновському - розстрiл або каторга в  Сибiр.  Але  вiн  утiк.  Вiд  нього
Герцен дiзнався подробицi справи i в кiлькох  номерах  "Колокола"  написав
про це. Вони, тро? офiцерiв i рядовий Щур були рiзних нацiональностей:
   Iван  Арнгольдт  -  латиш,  Петро  Сливицький  -  укра?нець,  Францiшек
Ростковський - поляк,  рядовий  Щур  -  ?врей.  Та  всi  вони  були  одних
переконань i вели  агiтацiю  серед  солдатiв,  читали  листiвки,  написанi
спецiально для росiйських вiйськ у Польщi, надiсланi  з  Лондона,  i  таки
добре  попрацювали,  бо  коли  цих  офiцерiв  було  арештовано,  жоден  iз
солдатiв, незважаючи на рiзки, ляпаси, загрози командира й слiдчих,  -  не
дав найменшого показання на шкоду сво?м офiцерам.
   Головним обвинуваченням проти Арнгольдта був його лист  до  росiйського
намiсника у Варшавi генерала Лiдерса, який провадив найжорстокiшу полiтику
щодо полякiв, був нещадний до спiвчуваючих ?м. Лист не був пiдписаний,  та
коли судова комiсiя пред'явила його Арнгольдту й спитала, чи не вiн  писав
його, - Арнгольдт твердо вiдповiв: "Так, я, але не закiнчив його". Вiн тут
же взяв зi столу перо й пiдписав пiд листом сво? прiзвище.
   Така "зухвалiсть" найдужче розлютила суд i уряд. Солдати  ?хнiх  частин
зумiли  переказати  у  фортецю  ув'язненим,  що   хочуть   звiльнити   ?х,
органiзують втечу. Але ув'язненi заборонили  це  робити,  переказавши,  що
треба берегти сили для наступно? боротьби.  ?х  було  та?мно  вивезено  до
iншо? фортецi i розстрiляно. Потай i  одверто  i  солдати,  i  офiцери,  i
цивiльнi справляли по них панахиди. За це знову карали.
   Варшава була як на вулканi. Лiдере тремтiв. Вiн не знав, що  робити,  i
тремтiв за сво? життя. I недаремно. Якось уранцi вiн гуляв у  Саксонському
парку, до нього пiдiйшов молодий  офiцер  i  вистрелив.  "Цей  пострiл,  -
прочитали в "Колоколе", - був зроблений  в  Саксонському  саду,  в  десяти
кроках, посеред публiки, яка  гуляла,  вiйськово?  i  цивiльно?.  Той,  що
стрiляв, холоднокровно продув пiстолет, поклав  його  в  кишеню  i  вийшов
через кондитерську з саду. Гуляння тривало далi. Нiхто з публiки не зробив
жодного руху, щоб зупинити  його.  Полiцiя  i  загальна  думка  приписують
пострiл росiянину, якого спонукали до цього почуття помсти за  ствердження
вироку". Цей номер "Колокола" знову ж таки передав Марi? Сахновський.
   - Це просто неймовiрно, - сказала вона схвильовано.  -  Ви  не  зна?те,
спiймали смiливця?
   -  Нi,  не  спiймали.  Поки  полiцiя  отямилась,  вiн   справдi   через
кондитерську вийшов на iншу вулицю i зник.
   - I нiхто не дiзнався, хто ж це був?
   - Чому ж? - Сахновський усмiхнувся. - Товаришi добре знають, хто це, бо
вiн зайшов до друзiв пiсля цi?? ранково? прогулянки й повiдомив: "Я всадив
Лiдерсу в голову кулi за Арнгольдта, Сливицького й Ростковського. На жаль,
не дуже вдало. Лише поранив. Та чорт iз ним, однаково буде пам'ятка на все
життя". Звичайно, Лiдерсу довелося по?хати з  Варшави,  куля  потрапила  в
щелепи.
   - А офiцер? - нетерпляче спитала Марiя.
   - Ну, звичайно, вiн уже не повернувся до сво?? вiйськово? частини. Йому
довелося зникнути. Вiн тодi ж у друзiв  переодягся  ксьондзом  i  спокiйно
пройшов  вулицями  мiста.  Залiзничники,   робiтники   знову   дали   йому
переодягтися в сво? робiтниче вбрання i вивезли на  дрезинi  у  передмiстя
Варшави - Прагу, а звiдти вже вiн переправився за кордон, до  Лондона,  до
Олександра Iвановича i Миколи Платоновича, яким  i  ранiше  писав  i  яких
питав, як бути ?м, росiйським офiцерам, у Польщi в разi повстання.  Ну,  а
тепер уже наочно познайомилися. Мiж iншим, Марi?  Олександрiвно,  вiн  ваш
земляк-укра?нець, дуже любив спiвати укра?нських  пiсень,  знав  напам'ять
вашого Шевченка...
   - Вiн молодий? - спитала Марiя.
   - Трохи молодший за мене. Рокiв двадцять три - двадцять чотири.
   - Зовсiм молодий. Хотiла б я побачити таку надзвичайну людину.
   - А що ж, може, й побачите.
   - Невже вiн тут?
   - Ви зна?те, завжди важко сказати, де вiн у даний момент. Зда?ться, вiн
якимось фантастичним засобом переноситься з Варшави до  Брюсселя.  Уявiть,
пiсля того пострiлу вiн знову повертався до Варшави, але  зовсiм  змiнивши
свiй зовнiшнiй вигляд. Оглядiтися не встигли, - вiн уже в Лондонi, а потiм
Парижi, i наче в передмiстя метнувся - вже опинився в Петербурзi. I от  ви
сказали - надзвичайна людина. Коли ви його  зустрiнете,  i  нiхто  вам  не
скаже, хто це, вам i на думку не  спаде,  що  це  той  самий  надзвичайний
хлопець. Скромний, тихий, дуже мовчазний.  От  тiльки  зрiдка  було,  коли
товаришi зберуться, так розспiва?ться або, як я казав, почне  напам'ять  з
Кобзаря читати - та з таким почуттям, що й зупинити не можна. Якось зайшов
до  нього,  ще  у  Варшавi,  коли  вiн   легальний   ще   був,   поручиком
шлiссельбурзького полку, сидить один на диванi,  по-турецькому  пiдiбгавши
ноги, награ? на гiтарi й  спiва?  вашi  козацькi  пiснi,  сумнi  й  суворi
водночас. Зна?те, його  i  Герцен,  i  Огарьов  дуже  полюбили.  Повiрили.
Огарьов, ну просто, як на сина улюбленого дивився. Та ми всi його  любимо.
Нiколи не питала Марiя сама перша, а тут спитала.
   - А можна менi знати, як звуть?
   - Чому ж нi? Може, вам i йому доведеться тут допомогти, а  вiн  же  про
себе нiчого нiколи не скаже. Нi  пихи,  нi  хвастощiв  анi  грана.  Андрiй
Потебня його звуть.
   - Так я ж знаю! У Гейдельберзi був молодий вчений, з Укра?ни, Потебня.
   - Нi, то його  старший  брат,  Олександр.  Лiнгвiст.  Теж  дуже  хороша
людина. Але Андрiя змалку вiддали у корпус, i вiн пiшов iншим  шляхом.  Як
вiн тут буде - я вас познайомлю. Але, мила Марi? Олександрiвно, доведеться
на короткий час уроки  з  Богдасем  припинити.  Менi  треба  ненадовго  до
Лондона.
   - Ну от, а ще кажете, що цей Потебня в один i  той  же  час  у  кiлькох
мiсцях перебува?, наче лiта? мiж ними. А ви самi такий!
   - Що поробиш. Таке наше дiло, - усмiхнувся Сахновський.  -  Так  що  не
гнiвайтесь, потiм з Богдасем надолужимо, вiн дуже здiбний.
   - Та про Богдася  не  турбуйтесь,  це  дрiбницi.  Вiн  справдi  з  вами
математику полюбив, а я й не чекала. Вiтайте в Лондонi вiд мене щиро.
   - Дивно ж ми тут, в Антонiя Едварда, зiйшлися, у нашого Антонiя Сови, -
мовив Сераковський, тиснучи руку Марi?. - От i Бронiслав прийшов, - кивнув
вiн на Залеського, - i ви, наче вiд батька Тараса до нас посланниця.
   - Я часто тут буваю, правда, Едварде? -сказала Марiя.
   - I так саме, як Тарас був нашим батьком у вигнаннi, так i  панi  Марiя
нам рiдна, - цiлуючи Марi? руку,  проговорив  Желiговський,  вiн  же  поет
Антонiй Сова.
   Plеmienni bracia, brada moi z ducha,
   Choc w roznej wierze choc w roznej mowie,
   Nas wychowali i chrzcili ojcowie,
   Lecz my ogniwo jednego lancucha... -
   (Брати по племенi, мо? брати по духу, _
   Хоч в рiзнiй вiрi i хоч в рiзнiй мовi _
   Нас виховали i хрестили батьки, _
   Але ми кiльця одного ланцюга.)_
   проказала  Марiя  так  само  по-польськи,  як  i  розмовляла  часто   в
товариствi Желiговського, уривок з його твору.
   - О, матка боска, - гiрко усмiхнувся Саратовський, -  коли  б  справжнi
брати одно? вiри i одно? мови могли б  порозумiтися  мiж  собою,  як  дiти
одного справедливого духу, хоч i рiзних народiв.
   - Ти був в отелi Ламберт, в цьому  гнiздi  бiлого  польського  орла?  -
спитав Желiговський. - А може, тобi дав аудi?нцiю  генерал  Мерославський,
який гада? звiдси  з  Парижа  керувати  рухавкою  i,  головне,  -  в'?хати
диктатором на бiлому конi до Варшави. Боюся, що врештi вiн знайде  спiльну
мову не з тобою, Домбровським, Падлевськнм, а саме в тому бiлому гнiздi, з
аристократами. А проти Герцена  и  Огарьова  Мерославський  просто  пашить
люттю!
   - I Бакунiна, - додала Марiя. - Це навiть i я  знаю,  бо  коли  Михайло
Олександрович Бакунiн був тут, вiн з обуренням розповiдав менi й Фрiчу про
його лист.
   - Лист Мерославського?
   - Еге ж. Мерославський написав йому, що не визна? укра?нцiв,  бiлорусiв
i   литовцiв   як   окремi   народи,   вiн   назвав   нас    фантастичними
нацiональностями.
   - I  вважа?  ганьбою  те,  що  наш  Центральний  комiтет  визна?  права
литовцiв, укра?нцiв i бiлорусiв на самовизначення, - сказав Желiговський.
   - От саме з ним i була в мене розмова. I важко пiсля не?  заспоко?тися,
- сказав Сераковський. - Я бачу, що  Марiя  Олександрiвна  добре  в  курсi
наших справ.
   -  I  бере  ?х  близько  до  серця.  Герцен  i  Бакунiн   дають   Марi?
Олександрiвнi доручення, довiряють, - пiдтвердив Желiговський.
   - Iнколи менi зда?ться, що Бакунiн надто  багатьом  довiря?,  -  мовила
Марiя. - Але  нiде  правди  дiти,  зараз  вiн  живе  польською  справою  i
здивований, що партiя Мерославського всiляко уника? його.
   - Коли б тiльки його! - обурено мовив Сераковський. -  Цей  зарозумiлий
генерал ненавидить росiян, ненавидить i кревних полякiв, якi вважають,  що
лише в мiцному союзi з росiянами, з усiма племенами й народами  Росiйсько?
iмперi? ми можемо вийти на вiрний шлях. Я почав  суперечити  йому,  сказав
напрямки, що не згоден з його програмою. Боюся, що  вiн  нам  наробить  ще
немало лиха. А  як  зарозумiло  вiн  тримався,  ледве  розмовляв  з  нашим
Падлевським, iз Стефаном Бобровським.
   - Бобровським? - перепитала Марiя.
   - А, до речi, вiн же з Укра?ни,  вiн  вчився  спочатку  в  Немирiвськiй
гiмназi?.
   - Та невже? Адже i я жила в Немировi! Мiй чоловiк там учителював, але я
не пам'ятаю такого гiмназиста, може, в iншi роки це було? А прiзвище  наче
вiдоме.
   - Там у вас чудеснi люди на Укра?нi. Недарма мали такого  Кобзаря!  Там
зараз i мiй, i його друг - пiдполковник Красовський.
   - - Вiн i з мо?м чоловiком у Чернiговi познайомився, - вставила  Марiя.
Чом.у нiчого бiльше про Красовського не пишуть анi Опанас, анi  Дорошенко?
Ой, та що вона, звичайно, тепер зрозумiло, чому не пишуть, там  такi  дiла
кояться!
   - А Бобровський втiк iз Ки?ва з  одним  укра?нцем-студентом.  Уявля?те,
яке на них враження справили настанови Мерославського?
   - Ви довго ма?те тут пробути, у Парижi? - спитала Сераковського  Марiя.
От з ким ?й хотiлося б ще зустрiчатися. Вона ж з ним  познайомилася  ще  в
Петербурзi,  Тарас  Григорович  познайомив,  i,  вона  знала,  дуже  любив
Зигмунта Сераковського, а  той  просто  схилявся  перед  Шевченком,  ?й  у
Петербурзi розповiдали, як Сераковський ходив до графiв  Толстих  просити,
щоб вони клопоталися за звiльнення  укра?нського  поета  з  солдатчини,  з
заслання, - вiн i сам цього скуштував досить! Але  ж  таким,  як  i  Тарас
Григорович, повернувся незламним, одразу зав'язав знайомство,  а  потiм  i
дружбу з Добролюбовим i Чернишевським, почав працювати  в  "Современнике",
вступив до Вiйськово? академi?, блискуче закiнчив ?? i з усiм запалом став
боротися проти фiзичних мiр  покарання  в  армi?.  Йому  навiть  пощастило
по?хати представником вiд Росi?  на  Мiжнародний  статистичний  конгрес  у
Лондон, i там вiн пiдносив сво? питання, воював за нього.  I  тодi  ж  вiн
познайомився з Герценом i став у нього сво?ю людиною.
   Ясно, вiн був  тепер  одним  iз  керiвникiв  пiдготовки  до  рухавки  -
повстання, але це нiколи не було видно з його поведiнки -  анi  тiнi,  анi
натяку на якусь зверхнiсть, право на владу, честолюбнiсть, нiяко?  пози  й
красномовностi. Людина палко? дi?,  уперто?  працi.  Добролюбов,  згадуючи
його, казав, що, захищаючи сво?  пакти  проти  змiни  мiр  покарання,  вiн
добрав  неймовiрнi  цифри,  i  статистика  його  дiяла  просто  вбивчо  на
опонентiв! Його статтi в "Современнике", мiжнароднi огляди теж впливали не
красотами стилю, а сумлiнно дiбраними фактами, i всi били в одну цiль.
   - Марi? Олександрiвнi хотiлося б, щоб ти лишився тут  якнайдовше,  i  я
бажаю того ж! - сказав Бронiслав Залеський -  також  "соiзгнанник"  старих
часiв.
   - Що ви, друзi, - махнув рукою Зигмунт. - Хiба можна тепер десь надовго
затримуватися! Я  хотiв  тут  залишити  на  довший  час  свою  дружину,  -
звернувся вiн до Марi?, - але вона стала хворiти, й ми вирiшили за  краще,
щоб вона повернулася до батькiв. Обставини можуть скластися, що  я  зовсiм
не зможу потурбуватися про не?.
   - А яка мила i гарна твоя дружина, - усмiхнувся  Залеський.  -  Недарма
кажуть: перша красуня на Литвi.
   Майже завжди строгi сiрi очi Сераковського пiд чорними, немов у жалобi,
вiями враз прояснiли.
   - А ще друзi кажуть про наше весiлля: "Остання мазурка на Литвi". Ми  ж
зовсiм нещодавно побралися. Це був, мiж iншим,  слушний  привiд  нам  усiм
зiбратися. I, уявiть собi,  раптом  з'явилися  зовсiм  непроханi  гостi  в
"блакитних мундирах"! А втiм, мо? аксельбанти офiцера  генерального  штабу
росiйсько? армi? примусили ?х збентежитися i зникнути,  хоч  Аполлонiя  ?м
люб'язно запропонувала чарку з вином.
   - Шкода менi тво?? мило? Аполлонi?, -зiтхнув  Желiговський,  -  одразу,
мабуть, вiдчула, якi несподiванки на не? чекають.
   - Вона знала  це  наперед,  -  заперечив  Сераковський,  -  вона  добре
розумiла, на яке життя себе прирiка?. Але ж це для не? не новина, ??  дiд,
батько, брати - усi постраждали в боротьбi за ойчизну Я певний, коли  б  я
стояв осторонь, спокiйно собi жив, - вона б i  не  погодилася  стати  мо?ю
дружиною.
   - Не можна уявити тебе спокiйним, - заперечив Желiговський.
   - А хiба хтось iз нас усiх може бути зараз спокiйним? -  гаряче  спитав
Зигмунт. - Зараз, напередоднi?

   * * *

   Спокiйним, звичайно, не можна було бути, але ж  як  не  було  пов'язане
сво? особисте з тим ширшим життям i свого народу, i боротьбою, все ж  таки
нiколи не могло припинитися  життя  iнтимне  кожно?  окремо?  людини  -  i
закохувалися,  i  одружувалися,  i  розлучалися,  i  люди   народжувалися,
вмирали, i цьому вiддавались i сили, i  час,  i  не  меншi  страждання,  i
виникали, як споконвiку, колiзi? мiж суто сво?м i громадським, але це було
найчастiше не видно для стороннiх очей.
   Марiя згадала сiмейнi нелади у Герцена, якi  не  припинялися  i  тепер,
коли людина мусила перемогти нелади, що виникали з поляками, хоча за  його
ставлення до польських справ проти нього усякими  провокацiйними  засобами
настроювали лiберали на батькiвщинi.
   А Бакунiн iз сво?ю пташкою-дружиною! Вона нарештi вирвалася  з  Сибiру,
?й допомогли ви?хати за кордон, i тепер вона тiльки мрi? про Париж!  Париж
- i нiчого бiльше! I  Бакунiн  губиться  перед  бажаннями  цi??  дитини  i
просить графиню Салiас розважати в Парижi його милу Антонiю!
   А який смутний  Желiговський  напередоднi  свого  одруження.  Так,  вiн
одружу?ться незабаром з дочкою Мiцкевича i рве цим довготривалий зв'язок з
письменницею Буташевич. Буташевичка  при?хала  з  Петербурга  й  рида?  на
грудях  у  Марi?!  Щоб  розважити  й  заспоко?ти  ??,  Марiя  вже  обiцяла
поговорити з Iваном Сергiйовичем, щоб той прочитав i написав  кiлька  слiв
про повiсть Буташевички "Щоденник дiвчинки".  Добрий  Iван  Сергiйович  не
вiдмовить Марi?. Звичайно, Желiговський почува?ться не дуже добре.
   А який там спокiй у само? бiдно? Марусi! Усе  непевне,  усе  тимчасове,
хiба лише коли сидить за сво?м столом  i  пише,  трохи  заспокою?ться.  Та
почина?ться iнший неспокiй. Може, ?й i писати треба зовсiм не те, що пише?
Вона пише "Записки  дячка"  i  не  може  покинути  отих  дячкiв-попiв,  та
попiвен, та черниць з далекого свого дитинства та юностi. Вони  ?й  спокою
не дають нi вдень нi вночi. Iнколи вона  наче  не  бачить  цих  бульварiв,
вулиць, рiзноманiтно?' юрби, бо перед очима  зовсiм  iншi  картини.  I  не
можна ж життя розкласти по поличках - оцi години я з ними, потiм  Богдась,
потiм Саша, потiм Сахновський з його дорученнями... Нi, нi,  не  можна  нi
роботи, нi почуттiв, нi думок розкласти по поличках, але  як  впоратися  з
цим усiм?
   Сахновський повернувся з Лондона ще дужче стурбованим та заклопотаним.
   - У Герцена й Огарьова були зустрiчi, на яких  домовлялися  про  дальшi
дi?. Я не був, звичайно, на цих зустрiчах. Моя справа - виконувати, але  я
знаю,  були  серйознi  розмови  з  Падлевським   та   iншими   проводирями
польськими. Ну, звичайно, Бакунiн був, i Андрiй Потебня якраз  знову  туди
при?хав. Ви зна?те, зараз найрiшучiший момент. У Варшавi  Велепольський  у
змовi з урядом вирiшив оголосити  рекрутський  набiр,  явно  незаконний  i
пiдтасований - тiльки по мiстах i тiльки по списках. А  до  списку  внесли
усю пiдозрiлу для уряду молодь. Це ж значить одразу вiдрiзати головну силу
вiд повстання. Отже, поляки настоюють, щоб рухавка - повстання -  почалася
напередоднi набору, поки всi нашi молодi сили - i революцiйне настро?нi, i
спiвчуваючi - не опинилися в казармi.
   - Так це ж справедлива й вiрна думка!
   - Вiрна-то вiрна, але хiба невiрно й несправедливо  говорять  Герцен  i
Огарьов, що не можна вiдривати руху полякiв вiд спiльно? нашо? боротьби за
землю i волю селянам, вiд боротьби на Укра?нi, в Бiлорусi?, на Литвi. Хоча
весь час на Русi то там, то тут виникають заколоти, але ж  вiдчува?ться  i
деякий спад революцiйного настрою,  народ  ще  не  готовий  до  вiдкритого
великого повстання, треба ще почекати - принаймнi  до  весни,  коли  вийде
термiн уставним грамотам, тодi легше буде пiдняти всiх  селян  на  спiльнi
дi?, - а коли не буде  цього  союзу  i  спiльно?  боротьби,  рухавка  може
перетворитися у боротьбу мiж поляками i росiянами.
   - Але ж i  серед  полякiв  не  мало  таких,  що  йдуть  за  настановами
"Колокола", - мовила Марiя.
   - Не мало, та й не так  багато.  -  помовчавши,  додав  Сахновський.  -
Бiдний Потебня, нелегко йому доводиться  з  його  армiйськими  друзями  на
територi? Польщi. Я, звичайно, не знаю подробиць усiх переговорiв.
   - Але ж врештi дiйшли до згоди?
   - Та дiйшли, знiтивши серце й iдучи на  вза?мнi  поступки.  Сахновський
привiз новi листiвки.  Вiн  зайнятий  був  налагодженням  доставки  ?х  до
Варшави,  Вiльно,  Ки?ва,  Петербурга  Треба  було  користатися  всiлякими
нагодами, рiзноманiтними каналами, треба було  бути  максимально  обачним,
адже шпигунiв i провокаторiв було вдосталь. Через провокаторiв улiтку було
стiльки провалiв i арештiв. Сахновський показав деякi листiвки Марi?.
   - Вони однаково всi будуть надрукованi в "Колоколе".
   Читаючи листiвки, Марiя хотiла за стилем вiдгадати, хто ?х  писав  -  i
вона часто наче чула енергiйний голос Герцена, роздумливу росiйську вимову
Огарьова...
   Оце, напевне,  була  огарьовська:  "Що  треба  робити  вiйську"  А  оце
Герцена: "Росiйським офiцерам у  Польщi".  Вона  згадала  свою  розмову  з
Олександром Iвановичем у 1859 роцi про Укра?ну,  вiн  пише  про  ??  рiдну
Укра?ну в цiй листiвцi: "Скажемо разом з поляками - бути Литвi,  Бiлорусi?
й Укра?нi, з ким вони хочуть, або нi з  ким,  аби  волю  ?хню  пiзнати  не
пiдроблену, а iстинну"..
   А щодо вiйськових, офiцерiв,  якi  належали  до  "Землi  i  волi",  вiн
настiйно радив: "Вступаючи, як росiяни, в спiлку  з  поляками,  ви  мусите
вступити як самобутня  органiзацiя  i  тому  вимагати  участi  i  права  в
нарадах. Не розчинитися в польськiй справi повиннi ви, а зберегти  себе  в
нiй для росiйсько? справи".
   Але  ж  "росiйську"  справу  лондонцi  розумiють  не  вузько,  лише  по
вiдношенню до росiян, а думаючи про всi народи  й  племена,  що  населяють
неосяжну матiнку Русь.
   "Росiйський народ не повстане нi за якi фантастичнi iдеали, вiн не пiде
нi в який хрестовий похiд за гроби, нам потрiбне не фантастичне царство, а
царство  земне,  себто,  ми  хочемо  власну,  нашу  землю,  чужо?  нам  не
потрiбно...
   Нема визволення без землi! Нема волi без шматка хлiба!
   - Ну хiба це не ясно? - просто з розпачем спитала Марiя.
   - Але  ж  поляки,  навiть  такий  однодумець  Герцена  й  Огарьова,  як
Падлевський, доводять, хоча теоретично i  згоджуються,  -  що  рекрутський
набiр, настрiй всього населен ня не дозволяють вiдкладати...
   - Що ж робитиме Олександр Iванович?
   - Знiтивши серце, - все, що зможе,  хоч  як  його  лаятимуть  росiйськi
"патрiоти" в лапках. Вiн сказав, що  польська  справа  -  це  випробування
нашо? революцiйно? честi й совiстi.  Хiба  цi  листiвки  i  всi  настанови
"Колокола" не доказ цьому? I як можуть ще деякi поляки  просто  встромляти
палки в колеса! Коли б ви бачили, як ?м обом, i  Олександру  Iвановичу,  i
Миколi Платоновичу, попри все не хотiлося вiдпускати Потебню з Лондона!  Я
ж то знаю настро? там, у Польщi, - люди ладнi  вiддати  життя,  а  до  них
ставляться з недовiрою, наче тi якiсь  мiсця  хочуть  зайняти.  Та  Андрiй
казав: "А що ж ми, росiйськi офiцери, повиннi чинити? У нас ?диний  шлях".
От  почитайте  це,  -  Сахновський  простяг  Марi?  ще  один   тонесенький
надрукований аркушик. - Бачите  назву:  "Офiцерам  росiйських  вiйськ  вiд
Комiтету офiцерiв у Польщi"
   Марiя прочитала:
   "Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самi, ми  б  склали  зброю  i
пiшли б геть. Але за нами солдати, i вони також  не  хочуть  бути  катами.
Примусити цiлi полки скласти зброю, не при?днуючись нi до то?, нi до iншо?
сторони, нема нiяко? можливостi. Ви бачите, що для  нас  вибору  нема:  ми
прилуча?мось до дiла свободи. Ми оголосили, що росiйський народ  пiдносить
прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми  не  зганьбимо
росiйського iменi продовженням  грiхiв  петербурзького  iмператора.  Краще
поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування".
   - Це ви вже не пiзна?те, хто писав, - мовив Сахновський.
   - Нi. не пiзнаю.
   - Той самий Андрiй Потебня. Листiвка у Лондонi дуже  сподобалась.  Нашi
славнi редактори майже нiчого не виправляли. ?м до серця припало,  що  вiн
знову висунув гасло: "За нашу i вашу свободу!".
   - Гасло старого Лелевеля! - пiдхопила Марiя. - Ви ж зна?те,  я  була  у
нього в Брюсселi, разом з Олександром Iвановичем.  Нiколи  не  забуду  Цих
вiдвiдин.
   - Ав Парижi не бачилися? Вiн же тут помер.
   - Нi, бiльше не бачила. Я була тодi в Iталi?.
   - Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрiзь - у Польщi,  Петербурзi,
Ки?вi,  -та  скрiзь  правили  за  ним  панахиди,  i  цебуло  приводом  для
манiфестацiй i демонстрацiй, i сутичок з полiцi?ю.  I  от  слова,  що  вiн
кинув, знову ожили i стали гаслом: "За нашу i вашу свободу!"  Але  читайте
далi цю надзвичайну  листiвку.  Нi,  давайте  я  сам  прочитаю  вам:  "Щоб
урятувати  Росiю,  вiйсько  повинно  бути  другом  народу  i  слугою  його
свободи", - Сахновський знову зупинився. -  А  як  вiдповiдають  Андрi?вiй
вдачi цi слова:  "Ми  не  самолюбивi.  Ми  не  вважа?мо  себе  Центральним
комiтетом. Нехай нами i вами керують найздiбнiшi. Назвiть ?х, i ми  пiдемо
за ними. Але поспiшайте. Час дорогий. Якщо доля вирiшить, що ми ранiше  за
вас повиннi будемо вiдмовитись вiд справи катiв i  при?днатися  до  справи
свободи, то заповiт справжньо? волi народно?, прийнятий нами вiд  Пестелiв
i Рил??вих, ми переда?мо вам... Товаришi, ми,  що  на  смерть  iдемо,  вам
кланя?мось!"
   - Morituri te salutant, - прошепотiла Марiя. - Написати так, це  дiйсно
вiдчувати, що йдеш на загибель. Кiлька хвилин вони обо? мовчали.
   - В Потебнi, незважаючи  на  всю  простоту,  звичайнiсть,  видно  якусь
приреченiсть. Так не хотiв Огарьов особливо його  вiдпускати,  а  ще  коли
?хня маленька Лiзочка, - вона дуже заприятелювала з Андрi?м, з жiнками вiн
був  дуже  сором'язливий,  майже  завжди   мовчав,   а   от   з   Лiзочкою
заприятелював, навiть якусь укра?нську пiсню веселу наодинцi ?й спiвав,  -
так от Лiзочка прямо-таки вчепилася  в  нього,  й  розплакалася,  i  каже:
"Милий Потебня, не ?дь вiд нас, тебе уб'ють". А вiн засмiявся i каже:  "Та
що ти, Лiзонько, я тiльки в Париж i знову до вас" А та сво?: "Нi,  нi,  не
треба ?хати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчува??
   - Та нi, просто  наслухалась  розмов  дорослих,  -  мовила  Марiя,  щоб
заспоко?ти товариша, але ?й самiй було аж моторошно  читати  цю  листiвку:
"Ми, що на смерть iдемо, вам кланя?мось" Вона уявила собi цього скромного,
тихого  офiцера,  що  любить  спiвати  укра?нськi  пiснi,  зна?  напам'ять
Кобзаря,  -  i  спокiйно,  на  людях,  всаджу?   за   товаришiв   кулю   в
ката-генерала. I, навiть передчуваючи загибель, iде битися з  гаслом:  "За
нашу i вашу свободу".



   5

   Андрiй Потебня, член молодо? органiзацi?  "Земля  i  воля"  i  Комiтету
росiйських офiцерiв у Польщi, приходив до Герцена i Огарьова звичайно не в
днi "великих прийомiв", коли навiдувався кожен, хто  хотiв,  i  господарям
уже часто ставало неспокiйно -  чи  не  зайшов,  бува,  хтось,  спецiально
надiсланий, зв'язаний з "батькiвщиною" III вiддiлом.  Траплялося  й  таке.
Бiльше розмовляли гостi, нiж хазя?. Микола  Платонович  Огарьов  признався
Андрi?вi в сво?й кiмнатi, куди той  зайшов  напередоднi  одного  iз  сво?х
раптових при?здiв та вiд'?здiв:
   - Останнiм часом Лондон менi нестерпний вiд цього  гультяйства  язикiв,
воно мене просто бiсить.
   З Андрi?м непотрiбно було анi  зайвих  красивих  слiв,  анi  запевнень.
Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Iвановича, як i всiх його
дiтей, вiн з великою турботою (з  далеко  меншою  любов'ю,  але  з  дужчою
турботою) ставився до Генрi,  сина  Мерi  Сетерленд,  яку  так  ненавидiла
Наталi, вiрно? Мерi, яка була йому вiддана, як нiхто в  життi.  Та  Андрiй
був сином "по духу". Вiн, Огарьов, жадав  би  мати  рiдного  сина  -  саме
такого! Вiн мрiяв, що люди, молодi люди в майбутньому будуть саме такi, як
цей молодий офiцер, укра?нець  родом.  До  речi,  коли  Микола  Платонович
показав йому сво? записки, сво? пота?мнi, заповiтнi  "записки  про  та?мне
товариство", якi почав писати ще в 1857 роцi, у роздiлi  про  федеративний
подiл майбутньо? республiки на територi? теперiшньо? Росiйсько? iмперi?  в
перелiку членiв цi?? республiки пiд пактом "б" стояло: Малоросiя.
   -  Ми  звемо  наш  край  Укра?ною.  Для  Укра?ни  й  укра?нцiв  звучить
зневажливо -  Малоросiя,  малороси,  -  зауважив  Андрiй.  Тодi,  при  цiй
розмовi, навiдався i Олександр Iванович.
   - Ще б пак! Звичайно? Це ж славна Укра?на! -  пiдхопив  вiн  i,  взявши
ручку, енергiйним рухом закреслив "Малоросiя" i надписав: "Укра?на".
   Адже i в статтях сво?х, завжди тепер писав - Укра?на, укра?нцi!
   - Ну, ви тут займайтеся дiлом, а менi треба спуститися  до  марномовних
"гультя?в язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотiв, щоб  ви,  Андрiю
Панасовичу, лишили нам список  росiйських  офiцерiв,  причетних  до  нашо?
органiзацi?, на яких можна спертися. Я  ще  повернуся  до  вас.  -  Герцен
пiшов.
   - Запишiть сюди. - Огарьов простягнув Потебнi свою записну книжечку,  i
той акуратно став писати назви полкiв i прiзвища офiцерiв
   - Я пишу вам не просто iмена спiвчуваючих, а тих, що стоять на  чолi  в
кожному полку, а спiвчуваючих, звичайно, далеко бiльше.
   - Та, на жаль, все ж таки не стiльки,  як  уявля?  Бакунiн!  -  зiтхнув
Огарьов.
   - Нiчого, щодня нас ста? бiльше, - переконливо мовив Андрiй.
   - Як ви трима?те в пам'ятi всi iмена, - зауважив Огарьов, дивуючись, як
швидко пише Андрiй, наче справдi не з пам'ятi,  а  переписуючи  з  якогось
списку. Андрiй усмiхнувся.
   - I не лише прiзвища, а й вдачi ?хнi. От Костянтин Гнатович Крупський -
це  розсудливий,  завжди  справедливий  до  всiх,   користу?ться   великим
авторитетом i серед офiцерiв, i серед нижнiх чинiв. Солдати його люблять i
слухають беззаперечно.
   Потебня давав такi коротенькi характеристики кожному сво?му товаришевi.
   - А тепер запишемо i нашi адреси, i нашi назви мiст, - сказав Огарьов.
   I вони записали сво? конспiративнi означення. Паролем органiзацi?  була
назва - "?русалим", Центр польського революцiйного руху -  "Берлiн",  хоча
насправдi це означало Варшаву, а тому  й  Польський  центральний  народний
комiтет назвали "берлiнським банком", а вiйськовий  комiтет-  "берлiнською
поштою". Другий великий, центр польського руху - Кракiв  -  звався  умовно
"Гамбург", а Петербург - "Любек", i  Росiйський  революцiйний  центральний
комiтет - "любецький банкiр".
   Через багато, майже сотню рокiв, була розшукана ця дорогоцiнна  записна
книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармiв III вiддiлу. Разом  з
планами й програмами майбутнього республiканського устрою, соцiалiстичного
устрою суспiльства, разом з  усiма  прекрасними,  хоча  й  багато  в  чому
утопiчними мрiями  й  положеннями,  ще  досить  далекими  вiд  справжнього
наукового пiдходу до розвитку суспiльства, але вже стремлiнням до цього, -
цi неоцiненнi сторiнки потрапили до рук вдячних нащадкiв, коли вже  багато
з цих мрiй i планiв було здiйснено. Але ж не тiльки в цих записних книжках
ховалися цi думки! З сторiнок "Колокола",  "Веча",  з  листiвок,  з  усних
розмов та настанов вони линули по всiх усюдах i  закладали  основи  перших
революцiйних органiзацiй.
   А тодi не лише далеке майбутн?, а тривожне  сьогоднi  турбувало  i  вже
немолодого мислителя  Огарьова,  i  юного  одчайдушного  дiяча  -  офiцера
росiйсько? армi? - Андрiя Потебню.
   - От все. Вам на пам'ять вiд мене, - усмiхнувся  Андрiй  сво?ю  дитячою
посмiшкою, яка рiдко й завжди несподiвано з'являлась на його обличчi.
   Огарьову стало якось не по собi, навiть моторошно вiд  цих  слiв,  наче
справдi Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
   - Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами i Лiзочкою я  попрощався,
- сказав Андрiй. - Менi вже треба йти.
   - Я проведу вас трохи, хочеться на повiтря, - мовив Огарьов.
   - Надворi ж така мряка i досить холодно, - турботливо зауважив Андрiй.
   - Так завжди в Лондонi. Не те щоб я  звик  до  цього,  а  намагаюсь  не
звертати уваги, поки не примушу? мiй органiзм.
   А надворi справдi була типова осiння  лондонська  мряка,  густий  туман
наче заволiк усе навколо.
   - Таки справдi непри?мно, я вже змерз, -  мовив,  здригнувшись,  Микола
Платонович. Дерева почорнiли вiд  дощу,  насувалися  сутiнки,  i  вiд  них
ставало ще вогкiше, незатишнiше. - Отут,  у  Рiчмонд-парку,  я  знаю  один
кабачок, можна чаю гарячого випити, навiть з вершками. Зайдемо погрi?мось,
- запропонував вiн Потебнi.
   Кабачок був невеличкий, звичайний  лондонський  кабачок  для  скромного
службового люду. Зараз  вiдвiдувачiв  було  мало.  Дене-де  сидiли  дрiбнi
клерки за маленькими столиками.  Хто  пив  чай,  а  хто  зiгрiвався  трохи
солiднiше.
   - Може, попросимо грогу? Ви п'?те? - спитав Огарьов.
   - Де б ви бачили вiйськового, який би при нагодi не випив? - добродушно
усмiхнувся Андрiй.
   I чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намага?ться удати з  себе
якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
   - Ну, вип'?мо за ваш успiх! - мовив Микола Платонович
   - Наш успiх, - поправив Андрiй.
   - Звичайно, за наш спiльний. Та зараз я хочу випити цей кухлик  за  вас
особисто, конкретно, щоб ви знову пiсля всiх подiй при?хали в Лондон!
   - А ще краще, щоб ми зустрiлися з вами в Росi?.
   - Щоб ми могли там уже вiльно всi зустрiтися! - зрозумiв його Огарьов.
   - Та випити по добрiй чарцi i в нас десь у якiйсь корчмi на Укра?нi. Ви
бували там?
   - Лише про?здом, коли ?хав до Криму.
   - I я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
   Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлiв.
   Власне, обидва думали про одне...
   На  думку  Андрiя  раптом  спливли,  замайорiли  далекi,  майже  забутi
спогади. Маленький  хутiр,  смерть  матерi,  i  його,  ще  зовсiм  мало-го
хлоп'ятка, вiдвозять у Кадетський  Корпус.  I  з  того  часу  -  вiйськова
муштра, вiйськове училище в Петербурзi, вiйськова служба. Та на  щастя,  -
зустрiчi й дружба з старшими товаришами по училищу i по вiйськовiй службi,
з  поляками  Падлевським,  Домбровським,  Врублевським,  а  через  них   -
знайомство з членами "Землi i волi" в Петербурзi. На вiйськовiй  службi  у
Варшавi - вже велика вiдповiдальнiсть за все: за налагодження зв'язкiв, за
солдатiв,  за  той  народ,   який   цих   солдатiв   посила?   "усмиряти",
приборкувати. За все, за все вiдчув вiн  вiдповiдальнiсть  i  вирiшив,  що
життя його належить тiй справi, яка  змiнить  долю  людей,  пригнiчених  i
безправних, де б не жили вони - в Росi?, на Укра?нi, - вiд  яко?  берiг  у
глибинi серця пiснi почутi в дитинствi, та  вiршi  Кобзаря,  змiнить  долю
людей розтерзано? Польщi, жебрацько?  Бiлорусi  та  всiх,  усiх...  Що  ж,
старший брат вчився в гiмназi?, закiнчив унiверситет, вiн  присвятив  себе
науцi, а його, Андрiя, тихого, мрiйного хлопчика, який наче не мав нiякого
потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, -  вiддали  у  корпус,  вiн  i
пiшов шляхом вiйськово? професi?. Але ж е обов'язки  вищi  понад  будь-якi
професi? i присяги!
   Дивно! У цi хвилини Огарьов, дивлячись  на  Потебню,  також  думав,  що
цьому юнаковi лише двадцять три роки! I з семи рокiв вiн уже  "вiйськовий"
- корпус, вiйськове училище, полк. Та як пiзнав вiн людей,  а  головне,  -
свiй обов'язок, свiй головний обов'язок! Нi,  вiн  таки  правий,  Огарьов,
коли твердив, що тепер саме серед вiйськових, офiцерiв, розвинулися зовсiм
iншi,  вiдмiннi   вiд   старого,   почуття   честi,   обов'язку,   почуття
вiдповiдальностi за свою дiяльнiсть... Коли б тiльки  зрозумiли  проводирi
польського  повстання,  з   якими   чистими   помислами   й   прагненнями,
позбавленими честолюбства i жадання особисто?  слави,  йде  ця  молодь  за
"нашу i вашу свободу!"
   Щось ? в цьому  юнаковi  вiд  його  предкiв,  славних  запорожцiв,  вiд
небагатослiвного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А  може,  трохи
мрiйностi та лiричностi i вiд Андрiя? Коли б вiн повернувся живий i  цiлий
з того виру, що вже шуму? на пiвденному  заходi  матiнки  Росi?,  по  всiх
шляхах, великих i малих мiстах i  селах  Укра?ни  i  Польщi.  Та  i  йому,
Огарьову, i Герцену звiдси, здалека,  зрозумiло,  що  там,  на  жаль,  усе
дi?ться без керма i без вiтрил, а може, ще гiрше, з кермом, яке скеровують
не тi руки, що треба, з вiтрилами, якi напина? надто свавiльний  вiтер,  i
чи ма? право Бакунiн, хай навiть з найщирiшим почуттям,  -  в  цьому  нема
сумнiвiв, - так безоглядно запалювати i використовувати вiру i  вiдданiсть
тако? молодi? Не раз Герцен спиняв Бакунiна:
   - Де купка  спiвчуваючих  -  тобi  вже  уявляються  тисячi  готових  до
повстання! А в дiйсностi ?х нема.
   - Нема - так буде! - впевнено виголошував Бакунiн. А за цього юнака, за
Андрiя Потебню, що вируша? тепер
   битися на боцi повстанцiв, боязко i тривожно, як за кревного
   сина.
   - Ну, останнiй, на дорiжку! Щасти вам!
   - А як менi i друзям мо?м, росiйським офiцерам, не пощастить, невже  не
спом'януть нас, за Росiю розп'ятих  во  оставленi?  ??  грiхiв?  -  раптом
спитав Андрiй з якоюсь гiркою посмiшкою.



   6

   Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це  було  ?диним  бажанням  Тедзика
Шуазеля,  студента  Ки?вського  унiверситету,   колишнього   немирiвського
гiмназиста, який зараз тiкав iз Ки?ва i мусив, що б там не було, дiстатися
до Чернiгова.
   Здавалося, коли б, ну двi-три години абсолютно спокiйних, без думки, що
це може обернутися непоправною бiдою, просто заснути, в якомусь закапелку,
в якiйсь комiрчинi, тодi б вiн вiльно подолав цю вiдстань.
   Хай вiн ще молодий i сили йому  не  позичати,  але  ж  вiн  утiк  з-пiд
арешту, i бiда може спiткати його на  кожнiм  кроцi.  Житомир.  Василькiв.
Ки?в. Бровари. Козелець.  А  по  дорозi  скiльки  тих  Iванiвок,  Лемешiв,
Бобрикiв та хуторiв без числа i без наймення! I невiдомо,  де  краще  -  у
великому мiстечку чи на малолюдному хуторi. Як знати, де його  приймуть  i
сховають, а де одразу вiддадуть сторожi?
   Хоч би швидше Чернiгiв, i там, у друзiв, перш за все  -  заснути  i  не
бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарiв... лiнiю солдатiв..
   Вiн  згадав  розширенi  жахом  очi  матерi,  коли  вiн  забiг   додому,
вислизнувши з казарми, куди ?х зiгнали.
   - Тедзику, тiкай з Ки?ва, негайно тiкай!
   Бiдна мама, вона не мала спокою все життя. У повстаннi 1830  року  брав
участь ?? батько i батько Тедзика. З ними були  ??  свекор  i  ??  брат...
Тепер сини...
   Вона змолоду зазнала  жах  переслiдувань,  ризикованих  втеч,  обшукiв,
приниження дозволених побачень крiзь тюремнi грати, чекання з  заслання...
Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хiба сини могли йти iншим шляхом?
   Вона хрестила i сама квапила:
   - Швидше, швидше. Тiльки не в Житомир. Тiльки не лишайся в Ки?вi...
   Звичайно, вiн про це сам знав. Адже в Житомирi його  розшукували  пiсля
манiфестацi? з хрестом, а в Ки?вi його заарештували з юрбою  студентiв,  i
вiн утiк з-пiд арешту.
   - Мамо, не турбуйся, я по?ду до Чернiгова.
   - Ти гада?ш, там спокiйнiше?
   - Нiде не спокiйнiше. Але в Чернiговi ?  надiйнi  друзi,  i  менi  було
наказано пробратися туди. Ще  ранiше  було  наказано.  I  ти  ж  розумi?ш,
однаково вчитися спокiйно не довелося б. Тепер усi збира?мося до лясу.
   До лясу! Он де тепер ?хня батькiвщина.
   - Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
   - Якщо менi буде наказано - тодi кордон. Ти ж сама зна?ш, кого  я  мушу
слухатись i кому пiдкорятись. Що накаже Жонд.  Хiба  ти,  полька,  дружина
мого батька, дочка мого славного дiда, хотiла б, щоб я ховався вдома?  Щоб
я зразково й  спокiйно  закiнчив  унiверситет  i  пiшов  на  службу,  коли
готуються до велико? рухавки за святу справу визволення?
   Звичайно, цього вона хотiти не могла!
   I вона нiчого не просила, нiчого не наказувала, що вона  могла  просити
або наказувати? Берегтись? Ховатись?  На  це  вона  не  мала  права.  Бути
смiливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна - вiн  триматиметься
за всяких умов гiдно.
   - Мамо, пам'ятай: професор Iзидор Коперницький i його дружина - це  для
тебе найближчi люди.
   - О, я знаю, дарма що панi Коперницька укра?нка, вона завжди  до  серця
бере нашi справи. Ми ж знайомi були ще дiвчатами, коли вона була панночкою
Березовською...
   - Ну, от-от. Може,  менi  буде  легше  дати  звiстку  про  себе  пановi
Коперницькому, нiж тобi.
   Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибiг якийсь  не  знайомий
зовсiм студентик i похапцем сунув конверта:
   - Вiд професора Коперницького. Вiдповiдi не треба. До вiдзення!
   У конвертi були грошi без записки  i  конверт  без.адреси.  Значить,  у
комiтетi дiзнались, що вiн утiк. Мама не знала, що  професор  Коперницький
не просто професор Ки?вського унiверситету, а й сто?ть  на  чолi  та?много
польського комiтету.
   Треба було поспiшати!
   Вона ще хрестила його, коли вiн уже зник за дверима, i у вiкно  вже  не
видно було його струнко? постатi, а вона все стояла i хрестила,  хрестила,
шепочучи: "Матка боска, збережи  його,  хоч  його  збережи  менi  в  цьому
життi..."
   Тедзику треба було поспiшати. Але як поспiшати?
   Деколи вiн iшов пiшки, деколи  пiд'?здив  на  випадкових  санях,  а  то
раптом йому пощастило. Перед за?здом невеличкого мiстечка стояла  каретка,
видно, наймана. Вiн спитав у фурмана:
   - Куди ви? Кого везете?
   - Та двох панiй до Козельцiв.
   "Може, вони дозволять йому сiсти поряд з фурманом на козлах?" - майнула
думка.
   З брудного будинку, заляпаного аж по вiкна грязюкою, - лютий мiсяць,  а
розвезло наче в березнi, - вийшли двi дами: одна вже лiтня, друга  молода.
Обидвi суворi й смутнi, в  глибокiй  жалобi.  "Нашi.  Польки",  -  збагнув
Тедзик. Пiдiйшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
   - Пшепрошем, яснi панi, чи не дозволите про?хати з вами до Козельцiв? Я
сяду поруч з фурманом на передку.
   Молодша глянула перелякано.
   - Будьте ласкавi, - тихо й спокiйно вiдповiла старша i поважно  кивнула
головою. - Сiдайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде  тiсно.  Там  ?
вiдкидний ослiнчик, - наказовим тоном мовила старша панi.
   Вони  ?хали  мовчки.  О!  Тедзик  давно  добре   знав,   що   й   серед
спiввiтчизникiв-полякiв ? рiзнi, i серед великих панiв,  i  серед  дрiбно?
шляхти. Однi  великi  магнати  допомагали  войовничо  настро?нiй  частинi,
особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути ?? на шлях боротьби за
стару "Жеч Посполиту", iншi - зараз ?х була меншiсть, -  боячися  втратити
сво? мiсця i  привiле?,  якi  мали  тепер,  -  навпаки,  запобiгали  перед
росiйським iмператором i присягалися у вiрностi росiйському  престолу.  Та
була невеличка частина i  серед  можновладцiв,  дiти  яких  йшли  разом  з
ремiсниками, бiднотою, дрiбною шляхтою, не вважали  кожного  росiянина  чи
укра?нця ворогом. Правда, крiм  купки  запроданцiв,  що  запобiгала  перед
урядом,  майже  всiх  полякiв  об'?днувало  одне  прагнення  -   прагнення
нацiонального визволення.
   Та все-таки краще мовчати цi кiлька годин пере?зду.
   - Дзенькую бардзо, - подякував вiн скромно, коли карета зупинилася коло
гарно? садиби. Обидвi  жiнки  вийшли  з  карети,  i  раптом  старша  панi,
озирнувшись i побачивши, що фурман пiдiйшов до коней i не дивиться на них,
поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
   - Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
   Вiн нахилився i з почуттям поцiлував ?й руку. А в цей час дверi будинку
вiдчинилися i молодша з плачем кинулася до старого чоловiка,  який  вийшов
на ганок. Тедзик поспiшав далi...
   Так, важко було зараз знайти польську родину,  в  якiй  би  не  зазнали
горя... А жiнки, - усi без винятку, чи втратили  кого,  чи  нi,  -  носили
жалобу. У жалобi були всi жiнки, коли правили панахиду по  розстрiляних  у
Варшавi в житомирському соборi.  У  жалобi  були  всi'жiнки  у  ки?вському
костьолi, коли правили панахиду  по  Лелевелю,  i  вже  генерал-губернатор
вiддав наказ  -  заборону  носити  жiнкам  жалобу,  так  само,  як  юнакам
заборонено було одягати нацiональне вбрання - чи польське, чи  укра?нське.
Урядовцi казали зневажливо - "хлопське".
   ...Однаково носили. I жалобу, i "хлопське" вбрання. Навiть пiдполковник
Красовський, з котрим Тедзик  познайомився  у  Коперницьких,  вдома  носив
вишиту сорочку. Цей одяг був i знак приналежностi до свого народу, i  знак
протесту. Красовський був давнiй знайомий Коперницького,  ще  з  Кримсько?
вiйни, а тепер, незважаючи на свiй вiйськовий чин, вiн ще бiльший чин  мав
серед молодi в революцiйнiй роботi, вiн стояв на чолi та?м-ного товариства
на Укра?нi - "Земля i воля", i  це  так  добре  було,  що  вони  обидва  -
Красовський i Коперницький - давнi, випробуванi в  боях  друзi.  Авторитет
?хнiй серед молодi був непохитним,  i  до  того  ж  обидва  такi  розумнi,
освiченi, завжди тримались з усiма зовсiм просто.
   Тедзик згадав про них, i наче легше стало йти, легше було забути одну з
небезпечних зупинок на хуторi, - як його назва - Колодяжне, чи що? На тому
хуторi писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повиннi приглядатися  до
кожного клятого ляха, бо ляхи  знову  хочуть  усе  Поднiпров'я  спольщити,
перевернути на свою вiру, щоб усi люди, як колись, пiд  польськими  панами
та ксьондзами були, а треба  тiльки  царя-батюшку  росiйського  iмператора
слухати, за нього бога молити i його ворогiв нищити.
   Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та  цього  нiяк
не можна було зараз робити - його б схопили i все, а вiн же мусив за всяку
цiну дiстатися до Чернiгова.
   Та весь час по дорозi з усiх уривкiв розмов, чуток вiн  вiдчував,  який
розгублений, який роздратований народ, зневiр'я  у  нього  до  всiх  i  до
всього, i що не давши народовi того, що вiн по праву мав одержати -  землю
i волю, уряд у пiвденному кра? пiдкладав трiски для  розпалення  ворожнечi
мiж поляками й укра?нцями, а поляки теж у нестямнiй образi на  утиски  вже
не зважали на права укра?нцiв, не розумiючи, хто ж  справжнiй  винуватець.
Хтозна-що творилося на очах.
   Коли б можна було розтлумачити всiм, хто  справжнiй  ворог,  де  корiнь
зла,  щоб  разом  боротися.  Як  палко,  проникливе  звертався  До   сво?х
спiввiтчизникiв i До полякiв  Герцен  на  сторiнках  "Колокола",  закликав
об'?днатися в боротьбi не за Польщу "вiд можа до можа", а за права народiв
- польського, укра?нського, росiйського...
   Тедзик  сам  стiльки  разiв  переписував  статтю  з  "Колокола"  i  сам
роздавав, пiдсовував ?? скрiзь, де було можливо й неможливо, та ще  одного
разу з газеткою "Великоросе",  що  надрукував  ?хнiй  меткий  органiзатор,
невловимий Стефан Бобровський.
   Вiн пiдходив до невеличкого сiльця. Навiть бiднi села на Укра?нi влiтку
не виглядають  жалюгiдними.  Завдяки  щедрiй  зеленi,  вишнякам,  маку  та
соняшникам,  а  слiзьми  загорьована  осiнь,  безнiжна  зiма  або  холодна
несмiлива  провесiнь  начеви  валяють,  дужче  пiдкреслюють  усi   злиднi,
убозтво, безпросвiтнiсть життя. I  невiдомо,  куди  м  зайти.  Хто  одразу
повтрить, що вiн поспiша? з  сусiднього  хутора  у  Чернiгiв  до  родичiв,
тiльки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде  до  когось,  a
той "хтось" i побiжить до станового.  Адже  по  всьому  Правобережжю  дано
наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до
мiста недалеко, та хлопець вiдчував, що сил  майже  нема...  Гарна  висока
молодиця несла воду.
   - З повними? На щастя? - спитав Тедзик, намагаючись говорити  весело  й
безтурботно, блиснув синiми очима. Знаючи свою принадну  зовнiшнiсть,  вiн
завжди волiв розпитувати дiвчат або молодиць, взагалi жiнок.  Вiн  умiв  з
ними пожартувати без образливо? вольностi i навести на потрiбну розмову.
   - Коли б тiльки вiд мо?х повних вiдер та щастя, - я б  ?х  з  ранку  до
ночi по селу носила! - кинула молодиця, i не жарт, а щось гiрке  пролунало
у вiдповiдi.
   - Щоб кожному на щастя?  А  коли  б  якийсь  лях  клятий,  то,  мабуть,
крижаною так i ошпарила б?
   Молодиця раптом iз злiстю зиркнула на юнака:
   - А що як лях? Не людина, чи що?
   - Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай i йому повнi! Краще тiльки  з
зайцем, попом та становим не спiткатися, еге ж? - добродушно мовив Тедзик.
   Молодиця з острахом глянула на нього.
   - Та ви ж самi з яких? Видно ж, панич?
   - Та скорше недопанок! - засмiявся Тедзик. - Нас  таких  зараз  багато,
хоч греблю гати. Вчився - не довчився. Залицявся - не  оженився.  Гуляв  -
усе прогуляв, а йшов, тебе побачив - не дiйшов.
   - А куди ж ви йдете? - ледь стримала усмiшку жiнка.
   - До Чернiгова.
   - Пiшака? Чого ж так?
   - Кажу ж: гуляв - усе прогуляв. Та тут же недалечко. А  може,  й  добрi
люди стрiнуться то й пiдвезуть! Не зна?ш таких добрих людей? Ти-то  гарна,
а чи добра?
   - Як до кого. До всiх доброю будеш - проковтнуть.
   - Твоя правда. А втiм, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи,  де  менi
тут краще перепочити, ?й же богу замерз, аж дрижаки беруть.
   Тедзик базiкав  та  весь  час  стежив  за  собою,  щоб  за  звичкою  не
заприсягнутися "маткою боскою",  не  запевнити  "словом  гонору",  або  йе
встругнути якогось польського комплiмента.
   Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких,  i  слiвця
гостренького ?й позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все
ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й  справдi  прогулявся,  а  тепер
пiшака  верста?.  Вона  одразу  збагнула  -  чоловiковi  треба  завтра  до
Чернiгова ?хати, мо, й вiзьме, а як не чоловiк, то брат  ного  молодший  -
Петро. Той. хоч i не треба, а Марина, тобто вона, накаже - усе зробить.  А
Тедзик, почувши, як вона вiдрубала  про  ляха,  одразу  впевнився,  що  цю
молодицю можна попросити.
   Вже за кiлька хвилин сидiв вiн, здалося йому, в  теплiй  хатi.  Правда,
незабаром вiн вiдчув, що не дуже теплiй, але чистiй, охайнiй, хоч i досить
порожнiй. Чоловiк навiть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком  увiйшла
до хати.
   - Василю, паничу треба до Чернiгова. Ти ж намiрявся  ?хати,  то,  може,
пiдвезеш? ?м ще й сьогоднi треба було б.
   - Як треба, то й треба, - спокiйно вiдповiв чоловiк. - Сiдайте в  нашiй
хатi. Ти б. Марино, обiдати дала, а по обiдi рушимо.
   Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався - чому?
   Молодиця швиденько загуркотiла  рогачем,  витягла  з  пiчки  казанок  з
темними галушками, миску картоплi.
   - Призволяйтесь, паничу, -  приязно  мовив  хазя?н,  подаючи  дерев'яну
ложку. - Мамо! Злазьте там та йдiть до столу.
   Пришкандибала стара-престара, ну, зовсiм древня бабуся,  уся  схожа  на
зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився ?й, вона й  не  подивилася  на
нього.
   Перехрестилися, почали сьорбати юшку,  i  здалася  вона  хлопцевi  дуже
смачною, i, може, те, що вiн з таким смаком, не  гребуючи,  ?в  з  ними  з
однi?? миски, - а вiн був просто голодний, - одразу  привернуло  до  нього
хазя?в.
   - Сказано Злиднi, нема чим людину подорожню пригостити,  -  несподiвано
зашамотiла беззубим ротом стара.
   - Це наше прiзвище Злиднi, - пояснив Василь  таким  тоном,  нiби  хотiв
застерегти: не звертайте уваги, хай патяка?, що заманеться.
   - Хiба ми злиднi, мамо, - заперечила Марина. - Он у сусiдiв  i  жменьки
борошна вже нема, i картопля - одне гнилля перемерзле, а у нас  юшка  i  з
цибулею, i з сiллю.
   - Ще й така смачна! - похвалив Тедзик. Стара пiдсмикнула губи,  сердито
закивала головою, аж страшно стало, що вiдвалиться.
   - Як у тюрязi ще посидить, так i без солi звикне!
   - Хiба вiн один сидiв? - заступилася Марина.
   - А ти б язика придержала. Забула, що й тебе рiзками вчили.
   - На свою голову навчили! - огризнулася молодиця.
   - Помовч, - спокiйно стримав ?? Василь. - Тобi що,  небезпремiнно,  щоб
тво? зверху було? Вони старi, хай говорять.
   Та я хiба що? Мамо, ?жте! Я й справдi  така  язиката  вдаiдася,  ви  ж,
мамо, зна?те. Берiть картоплi, паничу, у  нас  ще  добра!  -раптом  весело
мовила Марина, i Тедзик зрозумiв, що справжньо? сварки тут нема.  Отак  за
звичкою стара свекруха  бубонить,  невiстка  без  серця  огриза?ться,  для
годиться чоловiк репиня?, але й вiдчув одразу, що в  цiй  хатi  траплялось
щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, i  рiзки,  якими  молодицю  вчили.
Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самi бiди немало? скуштували? Шкода,
що не можна було розпитати - незручно.

   - Хай краще Петро ?де, -пiсля обiду  раптом  сказала  Марина,  -  а  то
староста побачить, що не один ?деш, присiка?ться.
   Вона дивилася на Василя стривоженими очима, i Тедзик подумав, що ?й  не
хочеться Василя вiдпускати, непоко?ться за нього. Може, це вiн i  сидiв  у
тюрязi?
   Прийшов Петро, схожий на брата, тiльки похмурiший.
   - Василь нездужа?, - заторохтiла Марина. - Ти замiсть нього  по?деш,  а
за одним заходом панича одвезеш.
   - Про мене, хай ?дуть.
   - Та ти не кажи нiкому, вже вечорi?, отак простенько на шлях i  берiть.
А як що - скажеш, тiльки-но сiв.
   - Про мене, - знову буркнув Петро.
   - Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, - проскрипiла, вмощуючись на
сво?му сiдалi на печi,  стара,  i  закашлялась,  закректала,  наче  якийсь
нiчний лiсовий птах. - Ох-хо-хох, старiй бабi i на пiчцi ухаби.
   Марина, всмiхаючись, допомагала ?й.  Василь  витяг  iз  скринi  старого
кожуха.
   - Може, й нашому Миколi хтось кожуха кине по дорозi, охох, - долiтало з
печi шамотiння. По?хали.
   - Хороша ваша мати, - сказав Тедзик.  -  Уда?,  що  сердита,  а  добра.
Старенька вже зовсiм.
   - Не такi вони старi, як спрацьованi та згорьованi. З  восьмерих  дiтей
нас двiйко лишилося - я та Василь. А тих - кого хвороба  згубила,  кого  в
солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали - однаково, що
вмерла, а Миколу жандарi застрелили, ще як я малим був,  та  матерi  брати
сказали, що його в Сибiр заслано, а то збожеволiла б. Нехай дожидають,  ?м
так легше, а побачаться вже на тамтешнiм свiтi.
   - А батько? - спитав Тедзик.
   - Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами,  як  та  чайка  при
дорозi, а була - ого! - молодиця на все село. Не  гiрша  за  Марину...  То
вона так на невiстку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту рiзками
торiк карали, мати наша,  як  вовчиця,  вила-голосила  та  так  кляла,  ми
боялися, що ?? заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу
в хату затягли сусiди. Василя ж забрали до в'язницi. А  Марина  причвалала
додому й каже: "Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а  менi,
як на собацi, хiба на панському дворi  не  куштувала,  не  звикла?"  Вона,
справдi, на панському дворi дiвчам ще була. Каже:  "Як  поб'ють  -  то  не
повiсять, а як повiсять - то не поб'ють". А мати ?й: "Цур тобi пек за такi
слова, горличко ти моя бiдолашная", - та цiлiсiньку нiч над нею просидiли.
   Так i уявилася Тедзиковi та нiч  страшна  -  лежить  побита  Марина  та
намага?ться жартом заспоко?ти стару, а стара бiдка?ться коло не?, i обидвi
думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
   I в кожнiй хатi сво?, своя драма, як i в його власнiй.
   - А Марина й не соромилася аж нiяк, що  ??  рiзками  покарано  було,  -
помовчавши, навiть з якоюсь  гордiстю  сказав  Петро.  -  На  третiй  день
вийшла, усiм людям у живi очi дивиться та й каже: "Я гадала, нам  воля,  а
воно воля тiльки рiзкам - яка була, така й лишилася". I дарма що  баба,  а
?? на селi всi слухають.
   - А ви жонатий? - спитав Тедзик.
   - Та нi! - I раптом по-доброму засмiявся.  -  Хiба  таку  другу  Марину
знайдеш? А гiршу - не хочу! Но-но! Чого ви пристали,  злиденнi!  -  гукнув
вiн  на  коней,  раптом  стало  нiяково,  що  з   чужим   подорожнiм   так
розбалакався, може, тому, що хлопець приязний i в таких же лiтах,  як  вiн
сам.
   Вже ?хали мовчки. Тедзик i носа сховав у високий  комiр  кожуха  i  вже
трохи куняв, навiть щось верзлося - мiшанина з баченого за останнi днi  та
почутого вiд Петра.
   - А он уже й мiсто! - почув раптом Тедзик. Вiн таки справдi задрiмав, i
не хотiлося вилазити з свого кубла.
   Та вже замайорiли вогники - то в хатах на околицi засвiчували свiтло.
   - До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку i мамi вашiй, i
братовi, i братовiй. Може, коли ще побачимося?
   - А що ж, на вiку, як на довгiй  нивi.  То,  може,  я  вас  куди  треба
пiдвезу.
   - Нi, спасибi, трошки розiмнуся, менi близько, треба сон прогнати.
   Справдi, свiже повiтря одразу наче вмило,  пiдбадьорило,  i  вiн  пiшов
упевнено й швидко.
   Адресу вiн знав напам'ять. Нiяких папiрцiв iз ним не було, крiм одного,
зашитого в пiдкладку рукава  на  пiджацi.  Вiн  не  розпитував  поодиноких
зустрiчних, хоча ранiше  нiколи  не  бував  у  Чернiговi.  Та  йому  добре
пояснили ки?вськi товаришi, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на
потрiбну вулицю, i там на розi будинок. "Повтори номер будинку, -  казали,
- постука?ш або подзвониш i тодi спита?ш, чи дома".
   Останнiм часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
   У вiдвiдинах нiчого дивного не було. Колишнiй учень дiзнався,  що  саме
тут учителю? його колишнiй улюблений учитель. Учитель математики. Що  може
бути безневиннiше? Це про всякий випадок. Але  "всякого"  випадку  тут  не
мусить статися. Його тут нiхто не зна?.
   Тедзик смикнув на  дверях  саморобне  калатальце.  Визирнула  поко?вка,
певне, хазя?в - моторна, гостроносенька.
   - Чи вдома добродiй Дорошенко Iлля Петрович?
   - Нi, нi, пана Дорошенка нема дома. От тобi й ма?ш!
   - А чи скоро буде?
   - Нi, авжеж, нi! Хiба ви не зна?те? Вони ж на виставi.  Усi,  усi  туди
пiшли. Ви краще теж iдiть туди! Там усi! Сьогоднi ж вистава знову.
   Яка вистава? Хто усi? Але  Тедзик,  не  виказуючи  нiякого  здивування,
мовив у тон дiвчинi:
   - Я й не знав! От досада! Певне ж, квиткiв уже не дiстати.
   -  Так  пан  же  Дорошенко  сам  квитки  продавав,  може,  лишився  хоч
одненький. - Явно, що для дiвчини якась там вистава заступала зараз  цiлий
свiт.
   - А як нi? - Тедзик усмiхнувся. - Що тодi робити?  Додому  менi  далеко
вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? - пожартував вiн.
   Дiвчина чмихнула.
   - Такого гарного панича i без квитка пропустять, а мене матiр божа  вiд
нього вряту?! Ви ж зна?те, де вистава? У  тому  будинку,  де  пани  завжди
збираються, тут же недалечке,  ви  навпростець,  площею,  може,  ще  й  на
початок встигнете. Панi недавно пiшли.
   - Панi Дорошенкова? Дiвчина знову чмихнула.
   - Та нi ж бо, вони ж ще нежонатi, хiба не зна?те? Моя панi з дочкою.
   - Ну, спасибi, чорнявко. Я пiсля вистави все ж  таки  прийду  до  тебе!
Чекай!
   Чорнявка зойкнула, зашарiлась, i коли вiн пiшов,  ще  з  мить  дивилася
услiд вiдверто заздрiсним поглядом. Такi  неймовiрнi  втiхи,  як  вистава,
були не про не?. ?й наказано було стерегти хату, переробити безлiч роботи.
Але гарний панич ?й усмiхнувся, i вона,  наспiвуючи  пiсеньку,  зовсiм  як
Попелюшка з незнано? ?й вiчно? казки, побiгла на кухню. А що,  як  справдi
вiн теж прийде з панами вечеряти?
   Тедзик прискорив кроки. Справдi, що може бути природнiше i простiше, як
зайти на виставу, де сьогоднi,  певне,  вся  iнтелiгенцiя  мiста?  Але  ж,
мабуть, там i полiцiя? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крiм думки,
що, певне, вiн побачить  сво?х  друзiв  i  знайомих  i,  головне,  -  Iллю
Петровича, виникло раптом пiдсвiдоме легковажне бажання, таке  природне  у
молодо? людини - бажання свiтла,  вогнiв,  безтурботних  облич,  посмiшок,
веселого гомону. Хай ненадовго. Тiльки як перепочинок. Вiн  оглянув  себе,
струснув соломинки з пальта, пiд пальтом у нього цiлком  пристойний  одяг,
не для свiтських вечорiв, звичайно, але цiлком пристойний!
   Вiн пiдтягнувся i зовнi, i внутрiшньо, усмiхнувся. Кому?  Просто  тому,
що з'явилося таке легковажне рiшення, i попрямував навпростець до будинку,
який весь свiтився вогнями i був дворянським зiбранням.
   Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар i  капельдинер
теж стояли у дверях i з цiкавiстю дивилися на  сцену.  У  нього  нiхто  не
спитав квитка. Вiн з таким безтурботним i впевненим  виглядом  зайшов,  що
служителям i на думку не Могло спасти, що  в  нього  нема  нi  квитка,  нi
контрамарки. Вiн скинув пальто, вiддав на вiшалку i поспiшив до  зали,  на
ходу причепурюючи хвилясте волосся.
   У залi було глядачiв, що й яблуку  нiде  впасти.  Багато  стояло  попiд
стiнами, попiд колонами, i на нього нiхто не звернув  нiякiсiнько?  уваги,
бо вiн теж став пiд стiною позаду всiх. Вiн не знав, що за вистава, вiн не
зупинився бiля велико? афiшi, що висiла бiля дверей, йому  було  до  цього
цiлком байдуже.
   Та раптом знайомi  слова,  знайома  музика  примусили  його  внутрiшньо
стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з  iншого,  але  його,  його
життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у  дитинствi,  нiжно  й
весело. Так, так, оця проста музика,  скомпонована  з  народних  пiсень  -
скiльки разiв довелося йому повторювати на сво?й скрипочцi  одну  й  ту  ж
музичну фразу, а педантичний  i  невблаганний  щодо  музики  капельмейстер
оркестру графа  Потоцького  старий  Йоганн  Ляндвер,  якщо  вже  й  узявся
пiдготувати гiмназичний оркестр,  -  не  припускав  нiяких  потурань.  Вiн
простоював  коло  кожного  i  рукою  вiдмахував  такти.  Старий   музикант
переживав кожну ноту Адже вiн сам оркестрував весь акомпанемент, i вiн  же
допомагав  учителю  Марковичу  скомпонувати  знайомi  пiснi.  Тедзику   не
набридало повторювати десятки разiв те ж саме, вiн  був  гордий,  що  його
взяли в той невеличкий гiмназичний оркестр, i вiн хотiв грати  якнайкраще,
бо саме тодi  вiн  та?мниче  безтямно  закохався  в  Марiю  Олександрiвну,
дружину вчителя Марковича. Вiн сам знав, що це безглуздя, але ж в той  час
йому здавалися безглуздими всi люди, якi спокiйно, а не закохано  дивилися
на не?. Правда, сво?м ревнивим серцем  пiдлiтка  вiн  вiдчував,  що  таких
мало.
   Зi сцени линуло:
   Он я дiвчина Наталка,
   А зовуть мене Полтавка...
   I губи Тедзика мимоволi розтягалися в  посмiшку.  Зараз  спiвала  якась
молода жiнка, а тодi, в Немирiвськiй гiмназi?,  звичайно,  i  жiночi  ролi
грали  хлопцi.  Наталку  грав  гiмназист  сьомого  класу,  кругловидий   i
рум'яний, як дiвчина. На ньому була спiдниця, керсетка, вишита  сорочка  i
багато намиста, а на головi перука з косою i вiночок з стрiчками. Прегарна
вийшла дiвчина з того Грицька! Серце Тедзика щемiло вiд заздростi не тому,
звичайно, що не  вiн  переодягнутий  був  дiвчиною,  а  тому,  що  вбрання
принесла "вона", Марiя Олександрiвна. Може, це було  ??  власне?  А  може,
вона сама вишивала цю сорочку? I вона так спокiйно й весело  розмовляла  з
Грицьком, який червонiв чи вiд того, що був переодягнутий, чи й вiд  того,
що й сам був закоханий так само, як i старий капельмейстер Йоганн Ляндвер,
i вже всi хлопцi помiтили, що з  нього  одразу  немов  водою  змивало  усю
строгiсть та педантичнiсть, коли приходила Марiя Олександрiвна.  Музиканта
аж нiяк не  дратували  ??  запитання,  в  яких  завжди  знаходилась  якась
крихiтка поради. Вона ?х робила дуже чемно  й  скромно,  немов  мiж  iншим
питала i перепрошувала при цьому,  i  пан  Ляндвер  брався  виправляти,  а
iнколи вiн  просив  проспiвати  ??  те  або  iнше  мiсце,  i  вона,  трохи
почервонiвши, неголосно наспiвувала.
   На репетицi? вона  частiше  заходила  не  одна,  а  з  сво?м  чоловiком
Марковичем та з Iллею Петровичем. Вона готувала всi  костюми,  i  ?х  було
зроблено з таким смаком i знанням народного вбрання!
   Зараз вiн згадував мимоволi ту виставу, пiдготовку до не?,  ту  щасливу
"Наталку Полтавку", адже цим жила вся гiмназiя, вся iнтелiгенцiя Немирова!
Не хотiлося вiдходити вiд тих спогадiв, але йшла вже остання дiя, i,  коли
гримнули оплески, Тедзик мерщiй почав шукати очима  того,  для  кого  сюди
прийшов.
   Звичайно, вiн був тут - Iлля Петрович Дорошенко. Вiн стояв коло Опанаса
Васильовича Марковича. Опанас Васильович щось гаряче говорив, шукав когось
поглядом, комусь усмiхався, одне слово - ще жив  цi?ю  виставою,  успiхом,
вiн був у сво?й улюбленiй сферi! А Iлля Петрович, хоч i плескав у  долонi,
i кричав, як усi, "браво" - обличчя у нього здалося Тедзику сумним. Вiн не
те щоб постарiв за цi роки, що Шуазель його  не  бачив,  а  начебто  якось
висох, посiрiв. Гiркi зморшки лягли навколо рота, зморшки прорiзали  чоло,
зблизу помiтне було тонке павутиння на скронях.
   - Пане вчителю! Iлля Петровичу! -  прошепотiв,  нахилившись  до  нього,
Тедзик.
   Дорошенко пiдвiв голову, якусь мить дивився ошелешено i  раптом  схопив
хлопця обома руками й притис до себе.
   - Тедзику! Як? Наче з неба звалились! Опанасе! Пiзна?ш? Це ж  Теобальд!
Шуазель!
   Ще не розiбравши, хто це i чому так радi? друг, Опанас Васильович,  сам
перебуваючи в пiднесеному настро?, мiцно обняв Тедзика. Адже  той  прийшов
на його "Наталку Полтавку"!
   - Ви бачите, бачите, який успiх! Ми вже вдруге повторю?мо.
   - Я  щасливий,  що  потрапив  одразу  сюди,  -  мовив  Тедзик.  -  Iлля
Петровичу, ви зараз додому? Адже вистава скiнчилась.
   - Що ви? - замахав руками Опанас Васильович. - Хiба ви не читали афiшi?
Повернiть, либонь, голову, мiй голубе!
   На стiнi i в залi також висiла афiша, яка повiдомляла про те, що
   "На тутешнiм театрi
   на пiдмогу убогим студентам нашо? губернi? товариством, кохаючим  рiдну
мову, представлятиметься "Наталка Полтавка" - оперета I. Котляревського".
   Далi йшов перелiк дiйових осiб.
   - А яка Терпилиха! - захоплено сказав Опанас Васильович. - Це ж дружина
нашого чернiгiвського поета - байкаря Глiбо.ва. А Микола? Наш милий  лiкар
Степан Данилович Нiс. Та вiн будь-якого столичного актора за пояс  заткне!
Шкода тiльки, що Наталку не Меланiя  Овдi?вна  Загорська  спiва?,  правда,
Iлько? ?? сопрано не порiвняти з  цим!  Ну,  та  вона  в  дивертисментi  у
третьому вiддiлi виступить у хорi, ви ?? почу?те - увесь хор перекри?!
   - Хiба буде ще вiддiл? - спитав Тедзик. Вiн  хотiв  би  одразу  пiти  з
Iллею Петровичем.
   - Аякже, ще два вiддiли. У другому аз багатогрiшний  прочитаю  повiстку
Стороженка "Вуса", а в третьому - читайте. Так, Тедзик прочитав:

   За тим товариство спiватиме наськi пiснi:
   1. Ой не пугай, пугаченько! (удвох)
   2. Ой Морозе-Морозенко (гуртова)
   3. Ой котилось та ясне? сонце (гуртова)
   4. Ой по горi, по горi вiвчар вiвцi гонить (гуртова).

   Ще було оголошено, що "перед починком театру музики гратимуть  увертюру
з "Наталки Полтавки", зложену Iваном Ляндвером".
   - Це ж ще робота  нашого  немирiвського  Иоганна  Ляндвера,  -  пояснив
Маркович.
   - А я пiзнав, згадав, уявiть собi, я ж сам грав у нього в оркестрi!
   - Нас просять ще повторити  ближчими  днями,  -  з  задоволенням  мовив
Маркевич. - Шкода, що великий пiст почина?ться, а то заробили б для  нашо?
молодi! Навiть дорогi квитки розхватали й отямитися не встигли, а боялися,
що надто дорогi! Вiн з гордiстю показав на тiй же афiшi:
   "Ложi: середнi - 15 крб. лiтернi унизу - 10 крб. крiсла - 3 крб.  Мiсця
за крiслами - 75 коп. Галерея - 30 коп.
   Бiлети продаватимуться у I. П. Дорошенка,  а  в  день  представленi?  у
театрi.
   - I жодного не лишилося! - похвалився Опанас Васильович. -  Добре,  хто
заранi купив.
   - Або, як я, зовсiм не купував, - засмiявся  Тедзик.  -  Капельдинер  i
швейцар так були захопленi дi?ю, що я спокiйно пройшов без квитка.
   - От i добре! - зрадiв Опанас Васильович.  -  Нi,  це  таки  подiя  для
Чернiгова, та й взагалi для театрального, культурного життя Укра?ни. От ще
послуха?те хор! Мене можете не слухати  -  в  цей  час  покурiть  собi  та
погомонiть з Iллею Петровичем у буфетi, а от хор обов'язково послухайте, i
хай Iлько зверне вашу увагу на Меланiю Овдi?вну - такого голосу в  нас  ще
не чували, обов'язково  надалi  Наталку  вона  спiватиме.  Ну,  любi  мо?,
перепрошую; менi треба навiдатися до хору. Ми побачимося пiсля концерту!
   Вiн поспiшив за лаштунки, дiяльний, задоволений. Коли б зараз  побачили
його закордоннi знайомi, Марiя.
   Та вiн зараз про них не думав. Вiн радiв, що вистава ма?  такий  успiх.
Вiн радiв, що так добре грав  Нiс.  Вiн  радiв,  що  серед  аматорок  хору
виявилося чудесне сопрано.
   - Марiя Олександрiвна теж тут, у Чернiговi?
   - Нi, - похитав головою Дорошенко. - Вона ще за кордоном, у Парижi.
   - Що? Знову по?хала?
   - Вона й не при?здила.
   - Як? З того часу?
   - Так, з того часу. Опанас Васильович нека? ?х у ближчому  часi.  Марiю
Олександрiвну й Богдася. Хлопчик увесь час з нею. -  Вiн  говорив  про  це
надто сумно, сам це вiдчував. - Де ви зупинилися?
   - Поки ще нiде. З корабля на бал, вiрнiше, просто з  воза  на  "Наталку
Полтавку" в чернiгiвському театрi.
   - Значить, у мене, - зрадiв Iлля Петрович.
   - А ви не бо?теся? - напрямки спитав Тедзик.  -  Може,  я  навiть  дуже
легковажно вчинив, що прийшов просто сюди.
   - Навiть коли ? чого боятися, ви повиннi зупинитися  у  мене.  Хiба  не
так?  Так  що  ж,  слухатимемо  "Вуса"  у  виконаннi  Марковича  i  хор  з
незрiвнянним сопрано панi За горсько?? Чи чкурнемо просто до мене?
   -  Слово  гонору,  до  сопрано  менi  байдуже.  Крiм  того,  не   треба
випробовувати долi - поки що кавалери в  блакитних  мундирах  на  мене  не
звернули уваги.
   - От i добре. Ходiмо мерщiй  до  дзвоника,  а  сопрано  за  нас  Опанас
Васильович залюбки послуха?. Та одразу втекти не пощастило.
   -  Iлля  Петровичу!  Невже  ви  не  будете  до  кiнця?  -  спитала,  як
проспiвала, пiдходячи назустрiч i стаючи так, наче  брала  його  в  полон,
огрядна, ще не стара панi. - Ми з Лiзонькою сподiва?мося, що пiсля вистави
ви повечеря?те  у  нас  у  невеличкому  товариствi,  i  Опанас  Васильович
попереджений.
   - Вельми вдячний, але нiяк не зможу, я дуже зайнятий сьогоднi,  тому  й
тiкаю, - вiдповiв чемно, але категорично Дорошенко. Вiн не сказав,  що  до
нього при?хав приятель, дами могли б запросити й того! Вiн i не представив
Тедзика, не знаючи, може, тому не слiд зараз називати  сво?  прiзвище.  Та
Тедзик сам тактовно  вiдiйшов,  але  бачив,  як  Лiзонька,  певне,  дочка,
зажурено та розчаровано дивилася на вчителя.
   - Я обов'язково завiтаю до вас цими днями, -  вирiшив  пом'якшити  свою
вiдмову Iлля Петрович. - Менi треба побачитись iз вашим чоловiком.
   - Аз нами? - кокетливо спитала мати. Дочка була скромнiша й  при?мнiша,
але з досить невиразним обличчям.
   - Це зрозумiло без зайвих пояснень, - вклонився Дорошенко.
   - Ви користу?тесь тут успiхом, - зауважив Тедзик, коли вони  вийшли  на
вулицю.
   - Це для мене потрiбне знайомство, - виправдуючись, вiдказав Дорошенко.
- Чоловiк цi?? панi - керуючий Акцизним управлiнням. Вiн обiцяв влаштувати
на службу Опанаса Васильовича.
   -Ну, а дружина цього чоловiка, певне, ма? намiр влаштувати вас?
   - Я сподiваюсь, що це ?й не вдасться. Хоча я нiчого  поганого  не  можу
сказати про дочку, вона не схожа на матiр, та я вже звик бурлакувати.
   Ще краще, нiж у свiтлi, пiднесеному гомонi, на людях, було опинитися  в
невеличкiй  кiмнатцi  Iллi  Петровича,  звичайнiй  кiмнатцi  провiнцiйного
гiмназичного вчителя, що йому здають вiд себе хазя? велико?  квартири  або
власники будинку. Кiмнатка була наче рiдна сестра його немирiвсько?,  куди
досить часто навiдувався Тедзик - канапка, поличка  книг,  портрет  Тараса
Шевченка на стiнi. А на столi - Тедзик одразу пiдiйшов  до  столу  -  фото
Гарiбальдi, якогось хлопчика (вiн не пiзнав Богдася) i Марi? Олександрiвни
Маркович!
   У пам'ятi  вона  лишилась  такою,  якою  бачив  колись  у  Heмировi,  -
зовсiм-зовсiм молода, коси заколотi ззаду, певне, важкi, здавалося,  через
них вона ходила завжди так прямо i не хилила голови, погляд ясних  великих
очей, привiтна доброзичлива усмiшка. Тут, на картцi, вона була в накинутiй
на голову мереживнiй темнiй косинцi, i очi здавалися на фотографi?  зовсiм
темними, i в них були неспокiй i тривога,  як  у  людини,  яка  не  тiльки
зазнала вже багато прикрощiв, але й передчува?,  що  й  попереду  невiдоме
майбутн? не вiщу? радощiв.
   Нi, вона не була несхожа на ту, немирiвську,  але  здалася  юнаковi  ще
кращою,   привабливiшою,   якоюсь   та?мничою   через   цей   незвичайний,
несподiваний для нього вираз обличчя, тривожний погляд.
   Тедзик не мiг вiдвести очей вiд картки.
   - Як вона змiнилася! - вирвалося у нього.
   - Кажуть, взагалi дуже змiнилася, - тихо мовив Iлля  Петрович,  i  щось
безмежно сумне й безнадiйне бринiло в  його  голосi,  але  вiн  зовсiм  не
знiяковiв,  як  колись  у  Немировi,  коли  Тедзик  побачив  картку  Марi?
Олександрiвни в нього на столi. Тепер це було як цiлком  належне.  -  Вона
надiслала менi цю картку, а Богдась - картку Гарiбальдi ще з Iталi?.  Вона
з  ним  торiк  в  Iталi?  була.  Писала,  що  дуже  там   з   Добролюбовим
заприязнилася. Вiн аж до сво?? смертi ?й писав i  ??  справами  турбувався
разом з Чернишевським. Еге ж, багато побачила свiту  й  людей  До  Лондона
?здили, це ще разом з Опанасом Васильовичем Опанас Васильович хвалився, як
?? Герцен уподобав, листу?ться  з  нею,  про  не?  в  "Колоколе"  написав,
захистив вiд несправедливо? критики Читали?
   Тедзик кивнув головою.
   - Що ?й Чернiгiв? У не? зовсiм iншi обрi? тепер. Не бачу  я,  щоб  вона
так уже рвалася сюди, - i знову сум i безнадiйнiсть бринiли в його голосi.
   - А може, й не треба, щоб вона ?хала тепер? Просто  не  можна?  Самi  ж
кажете,  з  якими  людьми  зв'язана,  це  ж  неспроста!  Нi,  можливо,  ?й
небезпечно  повертатися!  -  палко  сказав  Тедзик,   нiби   повинен   був
виправдувати Марiю Олександрiвну перед Дорошенком.
   - Я й сам iнколи так думаю, - вiдповiв  той.  -  У  листах  до  Опанаса
Васильовича вона весь час обiця?  незабаром  при?хати.  Вiн  так  за  ними
суму?.
   - Ну, я сьогоднi не помiтив!
   - Це вiн за сво?ю улюбленою справою трохи ожив. Але  що  я  -  теревенi
розводжу, а ви з дороги, певне, голоднi.
   - Та ще з яко? дороги!
   - Ну, то я швиденько чай зберу, i якщо дiвчина-поко?вка ще не спить,  -
щось вигада? для нас.
   - От через мене ви втратили нагоду добре повечеряти в гостях.
   - Скажете таке, - вже весело махнув рукою Дорошенко. - Ризикувати сво?ю
волею заради "чечевично? похльобки"!
   - А тепер скажiть менi, яким вiтром занесло вас до нашого Чернiгова,  -
спитав Iлля Петрович, коли вони вже сидiли за вечерею.
   - Злим вiтром, Iлля Петровичу, - серйозно вiдповiв Тедзик.
   - Я вам можу допомогти? Я вам потрiбний?
   - Безперечно. Саме ви менi потрiбнi. Ви ж тут уже майже  старожил.  Ви,
певне, зна?те Iвана Олександровича Андрущенка Того, що закiнчив  у  Москвi
Межовий iнститут?
   - I працю? тут у Межовiй палатi землемiром, - пiдхопив Дорошенко. - Вiн
живе в "куренi" у батька  "отамана  курiнного"  -  Носа.  Ви  його  бачили
сьогоднi в ролi Миколи.
   - А, так? Значить Андрущенко близький з Носом? Нiс у вас тут  проводир,
чи що?
   - Я б не сказав. Це Кулiш охрестив Носа "курiнним отаманом",  та  ви  ж
зна?те самi, який  далекий  сам  Кулiш  вiд  революцiйних  настанов.  Менi
зда?ться, що й з Носом у Андрущенка глибокого вза?морозумiння у поглядах i
справжнього контакту нема, особливо останнiм часом, коли чекають дi?, а не
балачок у при?мному товариствi. Нiс -  добра  людина,  нiчого  не  скажеш,
порядна, укра?нський просвiтитель, але далi  цього  не  пiде.  Андрущенко,
його товаришi - це люди, котрi зв'язанi з дiлом.
   - Зрозумiло. Власне, в ки?вськiй "громадi" таке ж розшарування, не лише
в укра?нськiй, у  польськiй  гмiнi  немало  людей,  якi  дбають  лише  про
нацiональне вiдродження. Це природно, ви ж самi, Iлля  Петровичу,  бачите,
що полякам терпець урвався.
   - А укра?нцям?
   - Звичайно, також. Але коли б  усi  зрозумiли,  що  справа  не  лише  в
польських та укра?нських школах. Я знаю, знаю,  -  гадаючи,  що  Дорошенко
хоче йому заперечити, зупинив  його  рухом  руки  Тедзик,  -  рiдна  мова,
навчання на рiднiй мовi, це, може, й перший крок визволення нацi?,  але  ж
ви самi давали менi читати Герцена - i школа, й освiта  нiщо,  коли  народ
безправний i голодний, коли все в руках панiвно?  верстви,  яко?  б  нацi?
вона не була! Тепер, ви самi зна?те,  ми  напередоднi  велико?  рухавки  -
польського повстання. Але ж треба, щоб  зрозумiли,  за  що  повстання!  Чи
пiдтрима? нас народ? У деяких селах по дорозi я мусив критися, щоб  селяни
не вiдвели мене до вiйськово?  сторожi,  тiльки  тому,  що  я  лях,  селян
нацьковують, i я б сказав, дуже влучно використовують настанови й  настро?
тих груп польських панiв, якi мрiють  про  вiдродження  Польщi  в  якихось
ефемерних кордонах сиво? давнини...
   - Нехтуючи тим, скiльки тодi укра?нцi терпiли вiд шляхти.
   - Звичайно, це одна з найбiльших погроз для рухавки.
   - А ви,  Тедзику,  гада?те  -  нашi  села,  наш  народ  не  напередоднi
повстання?  Адже  здебiльшого  не  хочуть  пiдписувати  уставнi   грамоти,
вiдробляти за землю. От коли б усе це обурення, народний гнiв  та  в  одне
рiчище... Адже я певен, не скрiзь i  не  всi  селяни  ладнi  кожного  ляха
вiдвести до полiцi?!
   - О нi, я сам потрапляв зовсiм у протилежнi умови... - I  Тедзик  хотiв
розповiсти про  останню  свою  зупинку  в  сiм'?  Василя  та  Марини,  але
Дорошенко вiв роздумливо далi:
   - Менi зда?ться, саме на нас велика провина, по-перше, що ми далеко вiд
народу, по-друге, i серед нашо?  iнтелiгенцi?,  серед  нашо?  молодi  нема
також   цiлковитого   розумiння   нагальних   потреб   i   навiть   просто
вза?морозумiння помiж себе. Iнколи менi зда?ться, що i Герцен, i  листiвки
"Молодо? Росi?", i все - це глас вопiющого в пустинi. А тих, що  розумiють
i ладнi життя вiддати, - таких жменька. Але що ж, хай поки що  жменька,  з
кожним днем вона ростиме, наша жменька!
   - Я й при?хав, власне, прийшов,  щоб  зв'язатися  з  вашою  жменькою  i
розповiсти, що робиться у нас i що ми гада?мо робити.
   - Це я зрозумiв одразу. Я зведу вас з Андрущенком. - За це ви  матимете
вiд мене подарунок. Може, ви пам'ята?те маленького гiмназиста Немирiвсько?
гiмназi? Стефана Бобровського. Та нi,  певне,  нi,  вчився  вiн  тiльки  в
молодших класах, а потiм пере?хав до Санкт-Петербурга.
   - Але це вiдоме прiзвище, я не раз його чув.
   -  Один  брат,  юрист,  зараз  на  Бердичiвщинi,   другий   -   офiцер,
штабс-капiтан, а сестра Евелiна - дружина нашого  польського  поета.  Його
вiршi спiвають тепер у костьолах,, як  гiмни  й  молитви!  Вони,  брати  i
сестра, рано лишились сиротами, i Стефан  мусив  просто  змалку  заробляти
репетиторством, щоб самому вчитися.  Але  здiбностi  в  його  блискучi,  в
шiстнадцять рокiв вiн був уже студентом Петербурзького  унiверситету,  та,
зда?ться, з другого чи третього курсу перевiвся до Ки?ва й швидко перейшов
на нелегальне становище.
   - Значить, не для навчання перевiвся?
   - Нi, звичайно. Вiн налагодив у нас, у Ки?вi, друкарню.  Тепер  я  можу
вам розповiсти про це. Вiн передрукував росiйську  листiвку  "Великоросе",
видав польську газетку "Вiдродження", в якiй  писав  саме  за  настановами
Герцена: кожен народ ма? право на самостiйне життя, на спiлкування з iншим
лише за власним бажанням...
   - До нас вони не дiйшли, - здивувався Дорошенко. - Може,  в  Андрущенка
?, так вiн менi показав би.
   - Певне, нема, оце й ? мiй подарунок вам! Але тiльки прочитати, я  мушу
подарувати братикам-полякам, щоб у них у головах трохи  прояснiло.  Ви  не
уявля?те, з якими труднощами я зберiг цi аркушики! Але я обiцяв Стефану...
До речi, Стефан був у великiй дружбi з пiдполковником Красовським.
   - Чому "був"?
   - Бо зараз Стефан далеко. Невiдомо де.
   - Його заарештовано?
   - На щастя, нi. Вiн встиг утекти, коли викрили  його  та?мну  друкарню.
Уявiть  собi  його  винахiдливiсть  i  смiливiсть!  Вiн   налагодив   друк
прокламацiй i сво?? газетки  -  зна?те  де?  У  друкарнi  Ки?во-Печерсько?
лаври!
   - Ки?во-Печерсько? лаври!? - не вiрячи власним  вухам,  перепитав  Iлля
Петрович.
   - Так, так, там, де друкували житiя святих  та  портрети  архi?ре?в  та
митрополитiв i дещо, - Тедзик лукаво примружився, - на замови полiцi?, ну,
там усякi бланки тощо,  i  поряд  iз  цим  -  першi  у  Ки?вi  революцiйнi
листiвки!
   - Нова iсторiя для Ки?во-Печерського патерика! - усмiхнувся  Дорошенко.
- Коли б у нас був свiй Дюма, вiн би використав це для роману.
   -  На  жаль,  це  не  в  романi,  а  в  дiйсностi.   Якийсь   негiдник,
мерзотник-провокатор  виказав  майже  весь  пiдпiльний  гурток  у   Ки?вi.
Нагрянули з обшуком i в друкарню, знайшли лiтографськi каменi,  примiрники
надрукованого, що не встигли винести. А втiм, дещо встигли винести  ранiше
й розповсюдити, навiть пiд час ки?вських славнозвiсних контрактiв.
   - А сам Бобровський?
   - Стефан утiк, попереджений про обшук, а з ним i  мiй  добрий  товариш,
студент Сашко Крилов, укра?нець, закоханий у Шевченка i Марка  Вовчка.  Де
вони зараз - не знаю. Може, навiть за кордон подалися. Вiн не  раз  казав,
Стефан: "Коли б менi за кордоном опинитися i вiч-на-вiч побачитися з  тими
князями та панами, що з Парижа намагаються керувати  польським  рухом".  Я
певен, що вiн уник арешту, а арештiв було досить за цей час! Сам  собi  не
вiрю, що я тут iз  вами  сиджу.  Пiсля  кожно?  панахиди  по  розстрiляних
поляках, по Лелевелю у Житомирi, Ки?вi та скрiзь  -  сотнi  арештiв.  Наче
якийсь морок насунувся на свiт.  Зна?те,  у  мене  весь  час  перед  очима
величезний чорний хрест з бiлими смугами i червоними квiтами...
   - Тедзику, я знав, що ви всi трохи мiстики, але до тако?  мiри...  Який
хрест? Чому це вам ввижа?ться хрест?
   - Це зовсiм не мiстика, а цiлком реальний хрест. Хiба  ви  не  чули?  У
Житомирi вночi проти собору на площi  водрузили  хреста,  мабуть,  близько
шести аршинiв заввишки, пофарбованого у чорне з бiлим  i  з  написом:  "Na
pamiatkй zamordowanych polakov 1861 року". На хрестi цьому висiли вiнки  з
живих квiтiв. Я бачив цей хрест, мене саме тодi з Сашком Крилевим  послали
до Житомира. Цей хрест - для мене наче початок усi?? трагедi?. Полiцiя  ще
вдосвiта зняла його й кинула & дровник пожежно?  команди,  де  валявся
пожежний реманент.
   - Яке безглуздя! Це ж, певне, лише викликало обурення!
   - Несамовите. Але  спочатку  люди  намагалися  стримати  сво?  ображенi
почуття. Зiбрався великий натовп, всi житомирськi поляки.  Серед  натовпу,
що рушив до начальства - генерала, - найбiльше було жiнок. Так, так,  пань
i панянок, усi в жалобi. Серед них Ганна Пустовойтова - дiвчина, яка  i  в
костьолi заспiвувала забороненi польськi гiмни пiд  виглядом  молитов,  ??
потiм хотiли запроторити в монастир, так  мати  зумiла  довести,  що  вона
католичка, i якщо ?? зашлють в  православний  монастир  -  вона  дiйде  до
самого папи у Ватiканi. Так от, на переговори з генералом пiшли три панi -
жiнки, а  не  чоловiки,  пiдкреслюю  це!  Вони  просили  вiддати  хрест  i
дозволити справити панахиду. Нiчого з  того  не  вийшло.  Телепень-генерал
перелякався, розгубився, тримав  себе  брутально.  I  що  ж?  Врештi  йому
довелося вiйськом, збро?ю,  пострiлами  розiгнати  тисячний  натовп,  який
цiлiсiнький день уперто й смiливо стояв на  майданi.  Пострiли,  звичайно,
зробили сво?. Вночi  арешти,  облави.  Житомир  оголосили  на  вiйськовому
становищi. Я з Сашком ледве втекли. А коли б ви побачили,  що  робилося  в
Ки?вi на панахидi по Лелевелю! Тисячi зiбрались, не лише  поляки.  Костьол
не мiг всiх умiстити. Навколо церкви стояли навколiшках  i  спiвали!  Наче
зараз бачу, як з церкви виходять разом  Стефан  Бобровський,  пiдполковник
Красовський i професор Коперницький. Разом. А  потiм,  потiм,  не  можу  i
зараз не засмiятися, коли  згадаю  чудову  картину  -  студенти  примусили
жандармського полковника, вiдому архiбестiю, який  привiв  вiйсько,  стати
навколiшки й спiвати "Боже, котрий Польщу...". Нi, ви тiльки  уявiть  його
перелякану огидну  пику!  Вiн  ледве  врятувався  вiд  лютi  й  самочинно?
розправи натовпу. Сашка таки захопили, одразу вiддали в солдати, та вiн  з
казарми втiк i на Подолi переховувався.  Я  скористався  його  досвiдом  i
також втiк, коли й мене забрали в казарми.
   - Ой, милий мiй Тедзику,  i  попри  всi  страшнi  пригоди  ви  зберегли
почуття гумору i житт?радiснiсть.
   - Дорогий мiй Iлля Петровичу,  пригоди  ще  не  скiнчилися.  Вони  лише
починаються. А зараз на мене просто повiяло таким споко?м  тут  у  вас,  у
Чернiговi, пiсля Житомира, Ки?ва. Я розумiю, i тут, певне, сво?  справи  й
пригоди,  але  зараз,  пiсля  всього,  що  я  зазнав,  -  раптом  "Наталка
Полтавка"... Чудове сопрано... А по дорозi, в однiй хатi,  де  мене  трохи
вiдiгрiли, - одного сина забито, другий у в'язницi посидiв, а жiнку  його,
прегарну  молодичку,  пороли  з  iншими  селянами,  коли  каральнi  загони
розтлумачували людям про волю! Чого я тiльки не набачився i не начувся  по
дорозi! Хвилинами  здавалось:  тiльки  пiдклади  скiпочку  -  i  займеться
пожежа...
   - Але, як трапля?ться на пожежi, - вiйне вiтер, та  саме  на  солом'янi
стрiхи. Та бува? - люди бiжать рятувати - хто з вiдром та  цебром,  хто  з
багром, а баба Христя з iконою. Поки що багато наших балакунiв у ролi баби
Христi - там горить, а вони з молитвами!
   - Але ж треба, щоб горiло!
   - Коли iнакше не можна - звичайно, треба. Але, бiдний хлопче,  ми  так
забалакалися, ви зовсiм з лиця спали.  Лягайте  швидше  i  можете  в  мене
цiлком спокiйно спати. Мо? хазя?  до  того  статечнi  й  поважнi  у  мiстi
добродi?, що нiяко?  пiдозри  не  викличуть.  Мене,  правда,  одного  разу
потурбувало начальство з наказу попечителя, та потiм майже перепросили, що
на такого  смирного  та  тихого  учителя  недобре  подумали,  -  засмiявся
Дорошенко.
   - А може, це все-таки негаразд, що я у вас?
   - Облиште це. Завтра я зведу вас  з  Андрущенком.  Вiн  часто  бува?  у
нашого байкаря Глiбова. А втiм, може, краще Глiбова не вплутувати.  Я  сам
до Андрущенка зайду i домовлюсь, як i де вам побачитись. Отже,  вмощуйтеся
тут, на лiжку.
   - Нiзащо в свiтi. А ви ж де?
   - Я на канапi.
   - Нi, я на канапi.
   - Ну, ви вже не командуйте над хазя?ном! Господаря треба слухати, та ще
й учителя, хоч i колишнього.
   Тедзик знав, незважаючи на тиху вдачу, як Iлля Петрович скаже, так тому
й бути. Загасили лампу.
   - Вам не холодно? Зручно? - спитав турботливо Iлля Петрович.
   - Чудово. Як боже д?цко в колисцi.
   За цi днi втечi вiн справдi вперше спокiйно заснув,  бо,  нарештi,  мiг
перепочити. Трохи перепочити, а там знову хай буде, що  буде.  А  зараз  -
вiрний друг поряд.



   7

   Що ж, весь час на ?? шляху були такi несподiванi  крутi  повороти,  якi
цiлком змiнювали ?? життя, хоч зовнi  це  нiкому  не  було  видно.  До  ??
раптових подорожей, змiни мiст, адрес якось всi знайомi вже звикли. Навiть
дивно було, що вже понад рiк не ви?здила  Марiя  Олександрiвна  з  Парижа.
Правда, весь час казала дальшим  знайомим,  що  незабаром  повернеться  до
Росi?, а ближчi, знаючи ?? вдачу, i не розпитували дуже...
   ...I от по?хала. I зовсiм не так, як гадала навiть у листах до Опанаса.
   ...?? спитав Сахновський, повернувшись з Лондона, чи зможе вона швидко,
не гаючись, зiбратися  i  по?хати  до  Петербурга?  "Це  було  б  для  нас
надзвичайно  зручно.  Адже  ви  по?дете  в   сво?х   видавничих   справах,
бачитиметеся з багатьма людьми, з тими, що вам потрiбнi,  побачитеся  i  з
тими, що й нам зараз потрiбнi, принаймнi передасте  ?м  на  словах  навiть
через спiльних знайомих. Для вас небезпеки нiяко? не буде".
   Марiя аж спалахнула. Вона по?де, звичайно, по?де, про що тут може  бути
мова? ?й справдi давно треба самiй навiдатися до Петербурга.
   - I ви ж скоро повернетесь. Чи не так?
   - Я зроблю  все  так,  як  вам  потрiбно.  Вам  треба,  щоб  я  там  не
забарилась?
   - Авжеж.

   * * *

   I от вокзал. По?зд.
   - Не сумуй. Я незабаром повернуся. Полагоджу всi справи в  редакцiях  i
швиденько до вас, - шепоче вона Сашi.
   Карл Беннi, ?хнiй "придворний лiкар", i Олександр Сахновський делiкатно
вiдiйшли вбiк.
   - Ав Чернiгiв ти не по?деш? - пошепки вже вкотре пита? Саша.
   - Звичайно, нi. Ти  сам  же  розумi?ш,  там  таке  зараз  робиться!  Ще
застряну, а Богдась тут. Ти менi пиши щодня, обов'язково щодня. - I раптом
дода? несподiвано для нього, бо його вже трошки  вкололо,  що  тiльки  про
Богдася: - Ми ж це вперше з тобою розлуча?мось. Як я там  без  тебе  буду,
серце мо??!
   ?й зда?ться, вони все життя були разом - вона i Саша. За цi  слова,  за
цей погляд любимих ясних очей вiн вмить i проща?, i забува?  сво?  ревнощi
до Богдася, до Опанасових листiв, до "придворного" медика Карла Беннi,  до
та?мничого Сахновського, ласкаво? уваги Тургенева, небезпечних побачень  з
Бакунiним i Фрiчем.
   Саша сам зверта?ться до Беннi i Сахновського:
   -  Панове,  правда,  Марi?  Олександрiвнi  нема  чого  турбуватися  про
Богдася? Адже ми всi вiдповiда?мо.
   - Така шкода, що вiн зараз на заняттях  i  не  змiг  прийти,  -  зiтха?
Марiя. - Я вас усiх дуже прошу!
   - Про це i просити не треба, - запевня? меткий, швидкий Карл  Беннi.  -
Щодня Олександр Вадимович надсилатиме вам бюлетенi. - I, схаменувшись,  що
сказав не дуже тактовно,  виправля?ться:  -  Я  так  звик  писати  iсторi?
хвороб, що боюся обмежитись лише повiдомленням про температуру, шлунок або
просто писати habitus normalis. Ну, а Сахновський, ви ж  зна?те,  i  п'яти
хвилин не може на мiсцi всидiти.
   - Не перебiльшуйте, Карле, i не вселяйте тривоги в материнську душу.  Я
обiцяв перевiряти всi уроки з математики, i це  я  виконаю  найсумлiннiше,
навiть коли б для цього треба було при?хати з Лондона хоч на кiлька годин.
   - З вас станеться! - засмiявся Беннi.
   -  Дле,  Марi?  Олександрiвно,  я  тепер  нiкуди  не  збираюсь,   отже,
математика i здоров'я забезпеченi, за решту вiдповiда? Олександр Вадимович
- iсторiю, лiтературу й право.
   - Я розумiю, право Богдася на розваги? Чи не так? - пожартував Саша.
   - Побалуйте його без мене, але не дуже, - з м'якою усмiшкою обвела всiх
поглядом Марiя.
   - Та я вас прошу теж нам писати, - попросив Сахновський,  -  як  там  у
Петербурзi, i швидше повертатися. Ви ж зна?те, без вас нам усiм буде не те
життя, не лише Богдасевi.
   - Просто таке нудне, що це може зле вiдбитися  на  мо?х  пацi?нтах!.  -
додав Карл.
   А Саша не мiг нiчого сказати! Та вона й без цього знала, як  йому  буде
погано без не?.
   - Треба вже сiдати у вагон. До побачення! - вона тисне руки усiм трьом.
   Кожному з цих трьох хочеться зайти за нею в купе, i  кожному  зда?ться,
що саме йому треба це зробити.
   Але вона дивиться у вiкно на цього щасливчика - Олександра  Вадимовича,
i, певне, той зараз опиниться коло не?. Але Саша не стриба? у вагон,  хоча
йому зда?ться -  вiн  мусить  бути  там  у  останню  хвилину,  вiн  просто
вага?ться... Та тут сюрчок - i по?зд руша?, i вони  тро?  махають  руками,
скидають навiть капелюхи, бiжать кiлька секунд по перону поруч з  вагоном,
кожен намага?ться вловити востанн? погляд, прощальну усмiшку,  i  кожен  з
них, не кажучи про це рештi, дума?: "Чому такий  неспокiй  у  очах,  такий
сум, незважаючи на усмiшку? Та нi, то просто  Reisefieber  i  неспокiй  за
сина..."
   Вона сто?ть бiля вiкна, поки зника? з очей перон, ?? вiрнi Друзi, увесь
вокзал, але ще довго в темрявi  мигтять  вогнi  Парижа,  поволi  рiдшають,
рiдшають i нарештi зовсiм зникають, по?зд мчить у пiтьмi. I  ?й  зда?ться,
що вона, одна-однiсiнька, вирвалася iз звичайних берегiв i мчить кудись  у
безвiсть.
   Вона ?хала до  Петербурга,  де  не  була  бiльше  як  три  роки.  I  не
поверталася, а ?хала наче  нишком,  поспiхом,  треба  було,  i  сама  вона
хотiла, щоб якнайменше людей знали про цю  подорож,  i  не  тiльки  з  тих
причин, про якi дбали Сахновський i його товаришi, а й  через  саму  себе.
Хiба вона знала, як обернеться ця по?здка...
   За цей час усе так змiнилося. Змiнилися люди.  Вза?мини  з  ними.  Хоча
вона ще часто пита?, що  дума?  про  те  або  iнше  Iван  Сергiйович,  але
вирiшальною бува? своя власна оцiнка.
   Марiя вже лежить на нижнiй полицi спального вагона. Сусiдка спить. Вона
й не розглянула  ??  як  слiд.  Якась  немолода,  провiнцiйна  жiнка.  Для
годиться привiталися i, на щастя, швидко вмостилися спати.
   ?й треба бути самiй iз сво?ми думками. Хоч вона  й  дуже  втомилася  за
останнi днi квапливих зборiв до несподiвано?  подорожi,  але  сон,  як  то
часто бува? у перевтомлено? людини, не опанову? ??.
   ...Так от. Думки Iвана Сергiйовича про нових у ?? життi людей.
   Вона, звичайно, спитала про Бакунiна, товариша його юностi, i ?й прикро
було прочитати в листi:
   "Що за людина Бакунiн, пита?те Ви? Я в Рудiнi  змалював  досить  вiрний
його портрет, i тепер це Рудiн, не вбитий на барикадi. Мiж нами - це ру?ни
Рудiна. Буде ще копошитися i пiдiймати слов'ян,  але  з  цього  нiчого  не
вийде. Шкода його. Важкий тягар - життя агiтатора, який уже  видохся.  Ось
моя вiдверта думка про нього, а Ви не базiкайте".
   Але ж Михайло Олександрович  Бакунiн  розвинув  таку  дiяльнiсть  серед
полякiв!
   А Герцен хоч i каже, що Бакунiна  треба  сприймати,  як  його  маленьку
Лiзу, а от же друку? його статтi в "Колоколе". Бакунiн бере гарячу  участь
у переговорах з поляками...
   Може,  Iван  Сергiйович  помиля?ться  i  в  Бакунiнi,  як  помилявся  в
Добролюбовi й Чернишевському,  а  тепер  говорить  про  них  не  тiльки  з
повагою, а навiть з теплотою. Розповiдали, що й Герцен так само... Правда,
Бакунiн i тi  дво?  -  зовсiм  рiзнi.  Аж  серце  защемiло,  коли  згадала
Добролюбова. Коротка була ?хня дружба, але така щира,  мiцна,  значима.  I
якi днi провели вони в Неаполi! Вiн прожив три мiсяцi пiсля  того.  Тiльки
три мiсяцi... I вже хворий писав ?й i правив коректуру ??  "Трёх  сестёр".
Радiв, що вона надiслала йому свою фотографiю. От з ким ?й  треба  було  б
поговорити!
   Це неправда,  що  Тургенев  хотiв  змалювати  в  Базаровi  пасквiль  на
Добролюбова. Вона слухала  "Отцы  и  дети",  ще  в  читаннi  на  паризькiй
квартирi  Iвана  Сергiйовича,  читала  в  рукопису  все,   написала   тодi
Добролюбову: "Тургенев сюди при?хав. Я його  часто  бачу  (тодi  ще  часто
бачила) i читала нову його повiсть "Отцы и дети". Найкраща з усiх постатей
там Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   О боже мiй милий! Скiльки за цього Базарова пережив Iван Сергiйович! Як
його - сам вiн ?й писав - "били руки, якi б я хотiв потиснути,  i  пестили
руки iншi, вiд яких я б  утiк  за  тридев'ять  земель".  А  потiм  вiн  iз
задоволенням казав ?й, що найвiрнiше його зрозумiв Писар?в, так,  так,  ??
брат у других Митя Писар?в. Вiн встиг написати  статтю  про  новий  роман,
який наробив неймовiрного розголосу, особливо постать Базарова. Так Митiна
стаття i зветься: "Базаров", i з'явилася вона цього року в березнi  мiсяцi
в "Русском слове".
   Тургенев здивовано i обрадувано сказав: "Чудова стаття". Вiн  не  чекав
такого розумiння саме вiд запального, задерикуватого Писар?ва.
   "Як дивно, - додав вiн, - ще Досто?вський до того повно i тонко  схопив
те, що я хотiв показати в Базаровi, що я тiльки руками  розвiв".  Справдi,
Досто?вський i Писар?в - такi далекi мiж собою люди.
   Марiя читала цю статтю з захопленням, i було таке вiдчуття, що Митя, ??
молодший братик, поруч з нею, як колись у ?хньому Грунцi,  де  вони  часто
вдвох читали й палко розмовляли. Тiльки вiн якось раптово став дорослий, i
в ньому самому та ж чеснiсть, тверда непримиреннiсть, бажання ламати старi
пiдвалини, що i в Базаровi, i недарма вiн пише  "ми",  розумiючи,  що  вiн
разом з Базаровим належить до тi?? молодо? сили,  яка  зараз  веде  перед,
почува? на собi вiдповiдальнiсть за громадянськi справи Вони розумiють, що
треба народу i в чому не лише хиби, а злочин лiберальствуючих  панкiв.  Як
?й захотiлося тодi побачити  Митю,  але  невдовзi  ?й  переказали  -  Митю
заарештовано. Вiн сидить у Петропавловськiй фортецi. За що  саме  -  нiхто
достеменно не знав. Казали, нiбито вiн написав  щось  на  захист  Герцена,
якусь листiвку, але то все були лише чутки.
   Тургенев мав пiдстави, коли не радив ?й ?хати до  Петербурга.  Скiлькох
заарештовано! По всiй Росi? розлiтаються листiвки, пiдписанi  "Великоросе"
та "Молодая Россия". Це ж "Великоросса"  передрукував  у  Ки?во-Печерськiй
лаврi Стефан Бобровський... Невже i Митя причетний до них?
   Влiтку спалахнули в Петербурзi пожежi. Звичайно, уряд,  полiцiя  ширили
чутки,  що  це  дiло  рук  революцiйно?  молодi,   полякiв.   Роздмухували
ворожнечу. "А коли ж на Русi не горiло?"  -  питав  у  "Колоколе"  Герцен,
доводячи, що це брутальна провокацiя.  Але  ж  пiсля  того  пiшли  арешти.
Закрили на кiлька мiсяцiв "Современник", "Русское  слово"  -  два  бойових
журнали.
   - Ну, куди ви ?дете? - питав докiрливо Тургенев.
   - Я швидко повернуся, -  запевняла,  всмiхаючись,  Марiя.  Вона  мусила
нарештi сама,  сама  хоч  трохи  побачити,  вiдчути,  що  робиться  вдома!
Прохання Сахновського стало рiшучим поштовхом.
   I тут, у вагонi, на самотi виринула думка: а може,  треба  буде  зовсiм
лишитися там, у  Петербурзi,  поки  що?..  Хiба  можна  зараз  Думати  про
особисте щастя, коли люди, такi люди життям накладають?
   I всмiхнулась якось i розгублено, й гiрко, i з докором  собi  водночас.
Оце. ж  вона  сама  писала  в  сво?му  "Пройдисвiтi",  що  так  сподобався
?шевському:
   "Боже, боже з високого неба! Чи нам усiм так того коханнячка треба,  що
не мина, не вимiча воно нi старого, нi лiтнього, нi молодого, нi  мужнього
у свiтi? А що вже лиха вiд нього, боже свiте? Не перелiчить нiхто, скiльки
потопилось, задушилось, пострiлялось, порiзалось вiд нього  -  а  посохло,
пов'яло то бiльш нiж билля у полi. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та
там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся"...
   Вона знала, що заплуталася  з  цим  коханням.  Може,  вiдрубати  все  i
лишитися на батькiвщинi?



   8

   Вiн зайшов тихий,  благолiпний,  погляди,  рухи,  кожна  риска  обличчя
промовляли: "Я не належу собi, я -  слуга  господа  бога.  Я  прийшов  вам
принести  слово  втiхи,  просити  вас  думати  про  нього,  Всевишнього  i
всеблагого".
   Вiн так звик  вiрити  в  себе,  свою  непогрiшнiсть,  сво?  призначення
передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вiвцям отари  господньо?,
слово боже, що звичайна зовнiшня пристойнiсть добре влаштованого  в  життi
протоi?рея, а до  того  ж  ще-унiверситетського  професора  богословiя  аж
набула ?лейностi. Ця ?лейнiсть до обожнювання зворушувала дам вищого свiту
й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.
   I голос був у святого батюшки ?лейний, спокiйний, що  мусив  насамперед
заспоко?ти сво?м тембром, сво?м тоном, таким несподiваним у цих  проклятих
вiд заснування мурах.
   Батюшка розмовляв - не умовляв,  а  розмовляв,  спокiйно,  тихо,  тоном
простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була  якась  рiзноманiтнiсть,  вiд
цього  можна  було  хоч  трохи  вiдчути  себе  людиною...  Але  всi  вони,
ув'язненi, всi без винятку знали про та?мну мету цих вiзитiв, i сподiвання
батюшки були даремнi.
   Адже не просто для ?хньо? розваги  пропускають  у  найжорстокiше  мiсце
Петропавловсько? фортецi - Олексi?вський равелiн,  протоi?рея  Полiсадова!
Деякi ув'язненi розмовляли з  ним,  аби  скоротити  тюремний  чорний  час,
говорили на абстрактнi богословськi теми, i  цi  розмови  нiби  зовсiм  не
стосувалися ?хньо? дiяльностi, ?хнього життя на волi. В той  же  час  самi
ув'язненi стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони
хоч трохи довiдаються про сво? становище.
   Точилася гра: обидвi сторони удавали, що вiрять щиростi й  простотi,  i
обидвi чекали, хто перший спiткнеться.
   От i сьогоднi протоi?рей Полiсадов пройшов вузьким темним коридором пiд
низьким склепiнням, вийняв з широко? кишенi темно-фiалково? ряси гребiнку,
розчесав  сивуватi  кучерi,  що  з  належною  лiпотою  падали  на   плечi,
скорбно-благочестиво поблагословив по  дорозi  вартових  i  попрямував  до
камери, зробивши в мiру батькiвський, у мiру докiрливий  вигляд.  Вартовий
вiдкрив камеру, батюшка зайшов туди i - не минуло й хвилини, як раптом цей
благоподобний пастир зовсiм не благоподобно вистрибнув  звiдти,  та  ще  й
пiдхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в нiй  i  не  впасти.  А  за  ним
навздогiн летiла товста книга й лунав дзвiнкий юнацький голос:
   - Не заважайте менi! Забирайтеся геть!
   Замiсть ?лейно? усмiшки губи пастиря злiсно й безсило тремтiли, з  лиця
немов скинули  маску,  постiйну,  застиглу,  i  на  якусь  мить  з'явилося
справжн? обличчя з дрiбними лисячими рисами, презирливими зморшками,  наче
потрiпане й  втомлене  вiд  постiйно?  гри,  i  до  того  ж  зараз  просто
перелякане. Та тiльки на мить. Коли до нього квапливо  пiдiйшов  вартовий,
що крокував далi пiсля того, як вiдiмкнув камеру,  благоснi  руки  батюшки
вже звично пригладили волосся, потiм зробили жест - мовляв, все  спокiйно,
не турбуйся, не надавай значення.  Ногою  i?рей  вiдсунув  книгу  назад  у
камеру.
   - Я зайду поряд, - сказав вiн.
   Вартовий, намагаючись не виявити жодно? емоцi?, - тут усе небезпечно! -
слухняно вiдчинив камеру поряд.
   - Добрий день чи вечiр, - лагiдно, як завжди, мовив панотець.
   - Добрий день чи вечiр,  батюшко!  -  вiдповiв  спокiйно  арештант  без
здивування, без роздратування i без нiякiсiнько?  поштивостi.  Спокiйно  й
байдуже.  Вiн,  цей  арештант,  був  ще  не  старий,  з  розумними,  трохи
монгольськими очима, з борiдкою клинцем. До приходу  гостя  вiн  сидiв  на
вузькому твердому лiжку, вкритому жорсткою брудною арештантською  ковдрою.
Вiд багаторiчного бруду вона давно загубила свiй колiр.
   Арештований трохи пiдвiвся i знову сiв,  спокiйно,  звичайно,  немов  у
звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецiкавого знайомого.
   Протоi?рей сiв на ослiнчик.
   - Дуже менi шкода вашого сусiди, - мовив вiн.  -  Прекрасний,  розумний
молодий чоловiк, але завжди такий  збуджений,  нервовий.  Дмитро  Iванович
Писар?в. Ви його знали, Миколо Васильовичу?
   -  Так,  бачив,  -  вiдповiв  Микола  Васильович,  не  виявивши  нiяких
почуттiв. О, як важко це йому було: не виявити! - Знав  мало.  У  редакцi?
бачив. Справдi, шкода, прекрасний юнак!
   Невiдомо, до чого стосувалося це "шкода" - чи до того, що сидить, чи до
того, що завжди збуджений, нервовий.
   - Уявiть, хотiв поговорити, розрадити,  розважити  трохи,  адже  зовсiм
юний хлопець, а вiн у крик: "Не заважайте!" Книгу навiть у мене кинув. Ну,
я не звертаю уваги. Я розумiю. Такi незвичнi  умови,  обстановка,  адже  з
порядно? дворянсько? родини.. "Не вiдають-бо, що творять..." Я не  звернув
уваги,  цiлком   природнi   вияви   неврiвноважено?   натури.   Я   навiть
затурбувався, що хтось почу? з наглядачiв, з караулу, i  йому  ж,  бiдному
юнаковi, непри?мнiсть вийде Я не хочу  бути  причиною  Мо?  бажання  iншi.
Полегшити. Заспоко?ти
   - Так, так, - мовив  арештант,  а  в  цей  час  його  пронизала  думка:
значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний
юнак, якого вiн бачив  у  редакцi?  "Русское  слово",  -  Дмитро  Iванович
Писар?в...
   Одразу вiн виник в  уявi  таким,  яким  уперше  побачив  його  Високий,
стрункий, але не худий. Вiд нього пашiло здоров'ям, чаруванням юно? сили й
упевненостi в цiй силi. Юнак тримався прямо, дуже прямо,  здавалось,  його
щось пiдносить угору  Великi  свiтлi  сiрi  очi  дивились  з  неприхованою
цiкавiстю i увагою. на всiх i на все. Здавалось, вiн чу? не тiльки те,  що
кажуть, а одразу намага?ться розкрити саму  суть,  i  причини,  й  можливi
наслiдки думки iншого й одразу кинутися  в  бiй,  словесну  пересварку  на
захист сво?х поглядiв, сво?х iдей. Так само, як i з його статей, так  i  з
перших слiв його вiдчувалась незалежна самостiйнiсть думки, сво?х  власних
настанов, i не з бажання оригiнальничання, а з власних переконань, власних
роздумiв.
   Але тодi юнак  не  кинувся  в  словесний  бiй  з  Миколою  Васильовичем
Шелгуновим. ?х познайомив редактор  "Русского  слова"  Благосв?тлов,  юнак
приязно усмiхнувся, блиснули бiлi зуби, i наче чоло, з якого вiн  вiдкинув
хвилясте русяве волосся, i свiтлi очi прояснiли ще дужче, ще приваблившiе.
Саме таким вiн i уявлявся Шелгунову, коли той читав його  статтi:  весь  -
щирiсть, порив, абсолютна чеснiсть iз собою. Можна було не погоджуватися з
ним,  сперечатися  проти  його  надто  радикальних  висновкiв,  сво?рiдних
тлумачень загальноприйнятих iстин,  але  не  вiрити,  що  це  власнi  його
переконання без найменшого  пристосовництва  до  когось  чи  чогось,  було
неможливо.
   Як же це важко зараз почути i нiчим не виказати, як це жахливо, що  вiн
тут, цей бойовий чесний  юнак,  поряд,  в  цих  кам'яних  мурах,  пiд  цим
гнiтючим склепiнням, i що вiн збуджений, роздратований, нервовий! Вiн, для
якого над усе - "емансипацiя особистостi", воля iнтелекту. Шелгунов  знав,
що рокiв два тому Писар?в нервово захворiв, вiн навiть короткий час був  у
лiкарнi, та коли вони познайомилися в редакцi?, нiщо не нагадувало хворобу
Певне, то було нервове збудження вiд крайньо?  перевтоми,  i  казали,  вiд
якогось нещасливого  кохання.  Мiж  iншим,  як  це  могло  бути  у  такого
чудесного юнака нещасливе кохання?
   Але ж все те давно минулося,  вiд  хвороби  не  лишилося  i  слiду  Вiн
закiнчив блискуче унiверситет. Його дисертацiя всiх  здивувала  ерудицi?ю,
глибиною аналiзу. А вiн пiсля одужання так поспiшав з нею,  що  навiть  не
встиг переписати набiло! Вiн сам весело розповiдав, що поставив "?же писах
писах" i зовсiм не встиг обробити!
   Коли професор попросив у нього другий примiрник, вiн  признався,  що  й
чернетки нема! А потiм пiшли його  статтi  в  "Русском  слове",  i  журнал
одразу вирiс в очах читачiв, вiн набув сво? обличчя, свiй  бойовий  тон  i
став популярним,  майже  як  "Современник".  О!  передбачливий  i  дiловий
редактор Благосв?тлов одразу зрозумiв, який скарб потрапив йому в руки!
   Як, через що Писар?в тут? В  Олексi?вському  равелiнi  Петропавловсько?
фортецi?  Невже  вiн  також  був   зв'язаний   з   тим   та?мним,   пильно
законспiрованим гуртком, що складало ядро "Землi i волi"?  Шелгунов  знав,
що Писар?в не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися
з Михайловим Останнiм часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзi, вони
по?хали за сво?м другом Михайловим, якого заслали в Сибiр,  щоб  полегшити
там долю засланого i з та?мним бажанням органiзувати його втечу. Та звiдти
самого Шелгунова повернули заарештованим.
   Чи зна? Писар?в, що поряд, зовсiм близько сидять Чернишевський,  Микола
С?рно-Соловйович, вiн сам, Шелгунов, i десь у цьому ж коридорi  -  Михайло
Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали,  що  вiн,  вихованець
столичного вiйськового училища, блискучий офiцер, був у загонi  Гарiбальдi
в Iталi?, потiм перебував у Лондонi,  працював  у  друкарнi,  де  друкують
"Колокол", i Герцен вiдзначив  його  сво?ю  увагою  i  прихильнiстю.  Вiн,
Бейдеман, мусив повернутися на батькiвщину i  раптом-зник,  нiяких  слiдiв
його не могли розшукати. I тут ось у цьому страшному коридорi  несподiвано
пролунав його голос i майнуло його лице, яке ледь можна було пiзнати...
   Що ж з Писар?вим? Коли б можна було переказати йому якимось чином,  хто
його сусiди,  трохи  заспоко?ти.  Невже  вiн  в  такому  нестямному  станi
роздратування? Це ж тiльки шкодитиме... Може,  вiн  даремно  вигнав  цього
Рейнеке-Лиса в рясi - Полiсадова?

   * * *

   Нi, недаремно. I зовсiм Писар?в не був у  такому  збудженому  нервовому
станi, як повiдомив Полiсадов Шелгунову Навпаки, вiн,  Писар?в,  не  хотiв
дратуватися... А Полiсадов дратував його самим сво?м виглядом. Вiн заважав
арештованому Писар?ву Обурював i дратував. Писар?в з першого ж  вiзиту,  з
першого слова не  вiрив  жодному  ?лейному  звуку  його  мови,  оздоблено?
богословськими псевдофiлософськими прикрасами, жодному благосному погляду,
благолiпним рухам рук у широких рукавах ряси на  шовковiй  пiдкладцi.  Цей
i?рей просто заважав арештованому, звичайно,  не  такому  витриманому,  як
його старшi сусiди по камерах. Розради i заспоко?ння,  як  не  дивно,  цей
арештований зовсiм не потребував.
   Як не дивно, Митя Писар?в був тепер  цiлком  спокiйним  Турбувало  його
лише одне  -  те,  що  "душечка  maman"  i  старша  сестра  Вiра  безмежно
хвилюються i переживають за нього.
   Вiд книг,  що  передавали  йому  для  читання,  вiн  вiдривав  тоненькi
смужечки на берегах, i бiсерним, найдрiбнiшим -  лiтери  просто  з  макове
зернятко - почерком писав листи, скочував ?х у кульки i передавав  матерi,
коли ?й дозволяли прийти на побачення.
   Мати вдома довгi години розбирала ?х  i  переписувала,  ?х  важко  було
розiбрати. Одразу здавалось - зовсiм неможливим.  Вона  надiвала  окуляри,
якi дотепер i не носила, ?? нiхто не чiпав у той час, нi про що не  питав.
Тiльки б очей вистачило розiбрати кожне слово.  А  терпiння  -  хiба  його
позичати матерi, коли це пише ?? Митя, ?? син, ?? скарб?..
   Очi червонiли й сльозилися, але це все  було  дрiбницею,  порiвнюючи  з
кожним  розiбраним  словом,  яке  вона  переписувала,  i  це  було  ?диною
нагородою за безсоннi ночi, за ходiння до Петропавловки, за всi приниження
прохань у кам'яних душ...
   "Друже мiй, maman, не журись зараз..." "Душечко maman, я  бачу,  що  ти
так само суму?ш i турбу?шся... Не знаю,  як  менi  запевнити  тебе,  що  я
дiйсно нiчого не потребую i не вiдчуваю анiтрохи страждання, нi фiзичного,
нi морального..."
   Як вона могла вiрити?.. Але ж вiн ?й нiколи в життi не брехав...
   Ох, коли б вона вiрила, коли б мiг вiн ?? переконати, що не стражда?!
   Вiн вирiшив, постановив для себе - треба зберегти сили  Життя  попереду
Всеньке життя.
   Ну що ж,  вiн  переживе  призначенi  йому  вироком  роки  ув'язнення  в
Олексi?вському равелiнi Петропавловсько? фортецi.
   Коли вирок було оголошено i вiн уже знав напевне, що йому присуджено, -
вiн заспоко?вся. Вiн  уже  знав,  вирiшив  для  себе,  що  робитиме,  чого
домагатиметься, а головне - вiн знав, скiльки це триватиме.
   Колись,  вiн  ще  був   тодi   пiдлiтком,   гiмназистиком,   вчився   у
Петербурзькiй гiмназi? i, звичайно, завжди нетерпляче чекав  канiкул,  щоб
?хати швидше додому в любий Грунець.
   З однi?ю з петербурзьких кузин - вiн жив у родичiв - вони вираховували,
скiльки лиша?ться мiсяцiв, днiв,  годин,  i  навiть  хвилин  i  секунд  до
жаданих днiв дозвiлля. Вiн взагалi любив тодi пiдраховувати все, що мiг
   Його сестра Вiра смiялася, коли читала: "Cher ami Vera! Я тобi не пишу,
тому що ти менi 2 752 години не писала!"
   Йому хотiлося i тепер пiдрахувати й написати, але числа  виходили  такi
астрономiчне великi! Навiщо ?х лякати? 32 мiсяцi. 975 днiв. 22 760 годин.
   Двадцять двi  тисячi  сiмсот  шiстдесят  годин  у  цьому  казематi,  де
постiйно за ним стежили. У  дверях  до  коридора  було  зроблено  вiконце,
прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завiскою, - караульний мiг коли
завгодно пiдглядати, що робить арештант Повз камеру весь час  ходили  дво?
караульних iз шаблями наголо, ?хнiх крокiв не  було  чути.  Коридори  були
застеленi товстою м'якою пiлкою. Це пiдглядання найдужче дратувало кожного
ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги  на  око,  що
зненацька з'являлось у вiконцi.
   От вже на це Митя Писар?в не звертав  нiякiсiнько?  уваги.  Хай  "вони"
дратуються, а не вiн! Що ж, вiн зачинений  у  казематi,  за  гратами,  пiд
пильним наглядом. Але ж дух його, розум  його  -  вiльний!  Його  людський
розум, волi якого  нiхто  не  може  поставити  меж!  I  воля  його  розуму
переможе.
   Якi не були передбачливi тонкi спецiалiсти  жандармерi?,  а  не  змогли
вони анi передбачити, анi подолати ту силу,  що  протидiяла  ?м.  Навпаки,
вони  немов  навмисне  зiбрали  в  один  час,  в  одну  фортецю,  в   одну
найстрашнiшу катiвню - Олексi?вський равелiн, куди  споконвiку,  вiд  його
заснування царi кидали сво?х найнебезпечнiших ворогiв, - саме  сюди  тепер
посадили гурт людей, розум яких подолав не  лише  цi  грати,  вiн  подолав
простiр i час. У цьому равелiнi сидiли  в  рiзних  камерах-одиночках,  але
воднораз Микола Чернишевський, Микола С?рно-Соловйович,  Микола  Шелгунов,
Дмитро Писар?в, Михайло Бейдеман.
   Вони всi були зайнятi, i не лише Писар?ву заважав протоi?рей Полiсадов.
Просто "старшi" були розважливiшi. Хоч "старшi" теж були далеко не  старi!
Чернишевському минав тридцять третiй  рiк,  С?рно-Соловйовичу  -  двадцять
дев'ятий. Та, звичайно, Писар?в, який потрапив  у  каземат  двадцяти  двох
рокiв, був серед них зовсiм молодий.
   Цi "старшi" знали, що нема в руках царського правосуддя нiяких  доказiв
провини, i тому були переконанi, що ?хн? ув'язнення скороминуче. Вони ж бо
i не уявляли, що "правосуддя" гарячкове фабрику? фальшивi  докази,  найма?
людей, якi пишуть пiдробленi листи й  пiдписують  пiдробленими  пiдписами,
свiдчать, - а проти цього ув'язненi безсилi, безправнi й безпомiчнi.  Вони
не знали всi?? цi?? смердючо? кухнi, iнакше  хiба  писав  би  i  двiчi,  i
тричi, настiйно, з благородною вiрою, що вiн може  переконати  iмператора,
сво? листи С?рио-Сояовйович, щирi листи, викладаючи в них  думки  i  плани
щодо устрою державного управлiння на благо всього народу?  Яка  на?внiсть!
Цi листи судова  комiсiя,  суддi  не  вважали  за  потрiбне  давати  перед
всемилостивiшi очi iмператора. А що б iмператор сказав, коли б i прочитав,
примiром, хоча б цi сторiнки:
   "Я настiйно говорю з  глибини  сво??  тюрми:  старий  державний  устрiй
скiнчив сво?  iснування  в  iсторi?.  Тепер  ще  уряд  сам  може  провести
переворот мирним шляхом i зробити Росiю найщасливiшою  кра?ною.  Але  часу
згаяно немало, i його небагато  попереду.  Кожен  пропущений  рiк  несе  в
сучасному i готу? на  майбутн?  лихi  бiди  й  наближа?  нас  до  страшних
потрясiнь. Я благаю вашу iмператорську величнiсть  iм'ям  усього  для  вас
священного i дорогого звернути увагу на мо? слова, бо  я  кажу  свiдомо  i
беруся  пiдтвердити  вражаючими  iсторичними  зiставленнями.  Переворот  у
державi неминучий, тому що вiдбува?ться переворот в поняттях..."
   Звичайно, комiсiя боялася, що iмператор - "ангел-визволитель" - мiг  би
прочитати:
   "Низка  безперервних  хитань  i   напiвмiр   з   боку   уряду   посилю?
роздратування в суспiльствi. Докази перед  очима:  скасування  крiпаччини,
яке мусило викликати в  усьому  свiтi  безмежне  захоплення,  призвело  до
екзекуцiй, розвиток письменностi - до закриття недiльних  шкiл,  тимчасовi
цензурнi полегшення - до небувалих  каральних  заходiв  проти  лiтератури,
безлiч  фiнансових  заходiв  -  до  чимдужчого  розладнання   фiнансiв   i
кредиту... Хто зна? iсторiю - зна?, що провина усього цього не в людях,  а
в установах, якi не вiдповiдають вимогам часу, i це  приведе  до  страшних
наслiдкiв..."
   Вiн, двадцятидев'ятирiчний чоловiк, вiдкинув абсолютно страх, вiн  наче
сам готував собi петлю на шию  або  принаймнi  шлях  до  Сибiру  вiдвертим
викладом сво?х  iдей  i  мiркувань.  Адже  по  справедливостi  нi  в  яких
кримiнальних дiях його не могли обвинуватити, нiяких "улик"  для  суду  не
було. Йому здалося - звiдси, "з  глибини  тюрми",  його  голос  долине  до
найвищого земного суддi - iмператора, i вiн зможе з ним чесно  й  одверто,
по-людському говорити, i ув'язнений писав абсолютно одверто про себе,  про
"найстрашнiших" ворогiв самодержавства, за зв'язок з якими,  власне,  його
було  забрано  -  про  Герцена  й  Огарьова.  Адже  справа  судова  так  i
iменувалася: "За зв'язок з лондонськими пропагандистами".
   Микола С?рно-Соловйович писав про них:
   "Пiзнавши  ?х  особисто,  важко  не  вiддати   справедливостi   ?хньому
серйозному розуму й найбезкорисливiшiй любовi до Росi?, навiть коли б я не
подiляв ?хнiх думок... В Огарьовi я знайшов невтомного трудiвника й одного
з найглибших знавцiв нашого економiчного стану..." I вiн  наполягав:  "Зло
не в окремих особах, а в часi i в обставинах. Ми хворi радикально, i  тому
лiкування повинно бути радикальним i серйозним. Вiдшукувати  в  такий  час
зловмисникiв, щоб знищити ?х, - однаково, що намагатися позбутися  якогось
сипу чи вiспи, зриваючи ??...  Не  пропаганда  виклика?  роздратування,  а
загальне становище справ. I лондонськi, i  всiлякi  iншi  пропагандисти  -
продукт  часу.  Знищiть  цих  людей  -  ?хн?  мiсце  посядуть   iншi,   ще
небезпечнiшi, якщо не змiняться обставини..."
   Вiн мав смiливiсть повчати самого iмператора!
   "Iстинна державна мудрiсть у тому, щоб зрозумiти, що  всi  цi  люди  не
зловмисники, а люди мiцних переконань, i що вiд ?хнiх здiбностей  розумний
уряд зумiв би здобути величезну користь для  держави.  Справедливiсть  цих
думок я мiг би довести позитивними даними й фактами, i якщо уряд  побажа?,
- всi мо? здiбностi й знання до послуг вiтчизни".
   Вiн на?вно сподiвався, що уряд "прислуха?ться i використа? його  знання
i досвiд", адже вiн так одверто написав: "Мо? переконання були й  лишилися
чеснi й чистi. Визнаю, що  вони  не  урядового  вiдтiнку  i  не  схвалюють
канцелярського порядку, якому я протидiяв словом i дiлом".
   Вiн гадав, що його одвертiсть допоможе йому вирватися з фортецi  i  вiн
знову працюватиме, як вiн вважав можливим для себе у цей жахливий час. Вiн
зовсiм не дивився як на  провину,  що  вiн  вiдкрив  книгарню  i  першу  в
Санкт-Петербурзi читальню при цiй  книгарнi.  Так  працювати  -  вiн  мiг.
Служити - нiзащо! Не дивно, що читальню закрили!
   Нiкого-нiкогiсiнько вiн не заплутав у свою судову справу. "Я не називаю
спiвучасникiв, тому що заранi обмiрковано? пропаганди я не вiв.  Але  менi
довелося  б  назвати  безлiч  людей..."  Звичайно,  з  ким  не  доводилось
зустрiчатися i за кордоном, i тут, у крамницi! I T In за дурне питання!  I
яка порядна, чесна людина може  давати  список  сво?х  знайомих?  "...крiм
того, я, зi сво?ми поняттями про честь, швидше пiшов  би  на  страту,  нiж
став би Iудою..."
   Уряд i готував йому  повiльну,  але  неминучу  страту.  Недарма  Герцен
говорив про нього, як про одного з найчистiших i благороднiших людей свого
часу.
   Микола Гаврилович Чернишевський не  звертався  з  листами  й  викладами
сво?х переконань до царя. Вiн не був таким на?вним, i потiм - вiн  вважав,
що його обов'язок надалеко бiльший.
   Вiн звертався до всiх людей. Особливо до молодих людей i цього часу,  i
до молодих людей майбутнiх поколiнь, якi жадали вiдповiдi на питання  -  а
що ж робити? Що треба робити тепер? Якi вогнi  свiтитимуть  ?м?  До  якого
iдеалу ?м прагнути? Яких людей ?м брати за зразок?
   Микола Гаврилович там, в  Олексi?вському  равелiнi,  писав  твiр,  який
вiдповiдав, "що робити" - "Что делать?".
   Вiн поспiшав. Вiн ще не знав, що на нього  чека?,  та  вже  передбачав:
хмари збираються  щiльнiше  й  щiльнiше,  його  оплiта?  мерзенне  плетиво
нахабних  фальшивок,  наклепiв.  Йому  брутально  брешуть  в  очi  найманi
провокатори й шпигуни на очних ставках,  i  навколо  немов  зсуваються  ще
мiцнiше, ще вужче цi мури. Судова комiсiя не мала аж нiякiсiньких доказiв,
але ж вiдчувала, що головний проводир революцiйно? молодi  тут,  у  Росi?,
-це  вiн,  Чернишевський,  i  коли  нема  наявних  доказiв,  -  ?х   треба
сфабрикувати!
   Вiн був безсилий розiрвати  це  брутальне  плетиво  нахабно?  брехнi  й
пiдробок, так само як розбити мури. Але вiн  мав,  вiн  мусив  так  багато
сказати людям, молодi i за всяку цiну передати рукопис на волю. Треба було
поспiшати, поспiшати, адже вiн не знав, що його чека?. Можна  було  чекати
усього вiд цього "праведного" суду! I вiн поспiшав. Вiн встиг написати!
   Ох, коли б вiн тодi ж дiзнався, що трапилося з його рукописом!  Рукопис
пройшов потрiйну цензуру. Великорозумнi цензори не  добрали  нi  глибокого
змiсту, нi тайнопису твору. Вони вирiшили, що нiчого небезпечного в  цьому
романi нема. З багатьма печатками i пiдписами дозволу  Микола  Олексiйович
Некрасов, редактор "Современника", нарештi, одержав його в руки  i  тримав
як найдорогоцiннiший скарб. Пiсля  восьмимiсячно?  заборони  "Современник"
знову мав право виходити. Як чекали в редакцi? i  всi  друзi  твiр  Миколи
Гавриловича! Твiр, написаний в Петропавловськiй фортецi!
   Некрасов сам повiз його до друкарнi Вульфа, де  друкувався  журнал.  Це
було неподалечку вiд його квартири.  Раптом,  вже  пiд'?жджаючи,  Некрасов
пополотнiв. Який жах! У  кишенi  пальта  рукопису  не  було.  Не  було  на
сидiннi, анi долi пiд ним. Вiн вронив його  десь  по  дорозi.  А  може,  в
метушнi забув дома найголовнiше, для чого  поспiшав  до  друкарнi?  Мерщiй
повернули додому. По дорозi дивилися на брук, на панель.
   Авдотiя Микола?вна Панаева, вiрний соратник i любимий друг,  злякалася,
побачивши  схвильоване  обличчя   Некрасова,   але   одразу,   з   жiночою
винахiдливiстю, почала вигадувати, якi заходи треба вжити.  Треба  одразу,
не гаячи часу, дати оголошення в газетi, пообiцяти нагороду. Це,  справдi,
був жах - адже чернетки твору не було i не могло бути в автора у  фортецi!
Був один примiрник, написаний  у  таких  неймовiрних  умовах,  i  з  цього
примiрника треба було одразу набирати  в  друкарнi.  Бiльшого  нещастя  не
могло трапитися!
   - Так, так, цей рукопис пiдiбрав якийсь неписьменний дядько, продав  за
гривеник у першiй крамничцi, де його розiрвали  i  загортають  у  подертий
папiр оселедцi та свiчки, або якась  куховарка  пiдняла  i  розтоплю?  ним
пiчку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! I я, я в усьому виною!
- картався Некрасов.
   Авдотiя Микола?вна, як могла заспокоювала, але ж i сама  розумiла,  яка
трагiчна подiя сталася.
   Другого дня в газетi "Полицейские ведомости" з'явилося  оголошення  про
загублений пакунок, i саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за  щось,
пiшов до Англiйського клубу, лакей доповiв Авдотi? Микола?внi,  що  якийсь
чоловiк бажа? бачити особисто редактора.
   Панаева квапливо вийшла до нього.  Перед  нею  стояв  бiдно  вдягнений,
немолодий,  з  виснаженим  худим  обличчям  чиновник,  тримаючи  в   руках
потрiпаний портфельчик. Авдотiя Микола?вна  одразу  зрозумiла  -  принесли
рукопис! Пiсля  перших  же  слiв  вiдвiдувача  негайно  послала  лакея  за
Некрасовим.
   Радiсть усiх, особливо Миколи Олексiйовича, була безмежною.  Та  чи  не
менше  радiв  чиновничок  несподiванiй  великiй  нагородi.  Вiн  випадково
побачив на вулицi i пiдiбрав пакунок з рукописом, чекав довго,  оглядався,
чи не пiдiйде хтось, а потiм вiднiс додому. I ще не вирiшив, що з пакунком
робити далi. А сьогоднi почув вiд товаришiв про оголошення, от i  прийшов,
i тепер сам врятований, бо якраз опинився i без роботи, i без грошей.
   Чернишевському вирiшили поки що нiчого не розповiдати. Хай  потiм,  уже
на волi. Довго ж довелося цього чекати! Та й невiдомо,  чи  розповiв  йому
хтось про це "потiм", бо це "потiм" наступило через  довгi-довгi  роки.  I
вiн не знав, не уявляв, яку бурю, нi, не бурю, навiть  не  ураган  -  адже
ураган не може бути житт?дайним, а цей його  роман,  сколихнувши  з  силою
урагану людськi душi, дав ?м ще силу життя, боротьби, вiри.
   Вiн, Чернишевський, нiколи не дiзнався  i  не  мiг  дiзнатися,  що  вже
"потiм", коли був старим i повертався з двадцятирiчного далекого заслання,
-його роман прочитав один молодий студент i прочитане так вразило його, що
написав той студент листа авторовi. "В. Ульянов"  -  був  пiдпис  на  тому
листi. Але лист не дiйшов. Може, загинув десь на перевiрцi в  жандармських
вiддiлах, може, загубився просто так, на довгих  гонах  степових  поштових
шляхiв. Та той студент нiколи в життi не забував свого враження вiд роману
Чернишевського - немов освiтився шлях далеко наперед, пiдтримував  почуття
бадьоростi, вiри. I  одразу  пiсля  читання  виникло  непереможне  бажання
сказати слова подяки нещасному страдниковi. До  адресата  не  долинули  цi
слова. Та й про лист дiзналися багато рокiв згодом, коли згадала про нього
та людина, котра писала, а iм'я ?? стало вiдомим усьому свiту - Ленiн.
   А ще Ленiн згадував, як у юностi любив вiн читати твори Писар?ва,  i  в
сво? сибiрське заслання взяв вiн його фото. Його тодi ще наречена -  Надiя
Костянтинiвна - також призналася, як любить i вона  Писар?ва.  Це  був  не
виняток. Вся молодь любила його!

   * * *

   Отут, у казематi, хоч i не знав, якi люди сидять  поряд,  Митя  Писарев
однаково не почував себе самотнiм.
   З ним були тi, про кого вiн ще дуже хотiв, мусив написати Адже  вiн  не
написав усього, що думав про людину, яка була для  нього  живою  постаттю,
вiн любив ?? майже як самого  себе.  А  про  любов  до  себе  вiн  одверто
признавався i казав, що вiн - "его?ст". Та це був зовсiм не той  его?зм  у
загальному розумiннi слова,  самозакоханий  i  тому  непри?мний  i  навiть
небезпечний для оточення. Вiн пояснював, що, "люблячи" себе, вiн хоче бути
розумним, дiяльним, корисним людям, щоб було за що любитиi "Любов до себе,
- думав i казав вiн ще там, на волi, в колi колег, - ставить собi за  мету
насолоду, але не обмежу? вибору насолоди. Его?зм -  це  система  розумових
переконань, що веде до цiлковито? емансипацi? людини i збiльшу?  в  людинi
самоповагу" Отаким був цей сво?рiдний, дивний "его?зм"! Вiн казав,  що  не
може мати нiяко? насолоди вiд життя, коли зна?, що поруч  люди  голодують,
безправнi, забитi, значить, вiн мусить боротися за докорiнну змiну усього.
   А людина, яку вiн "любив" майже, як себе, - був Базаров,  турген?вський
Базаров, нiгiлiст, на якого обурилися "батьки" i зрозумiли далеко  не  всi
"дiти". I вiн знав: нiхто не зрозумiв, не вiдчув  так  Базарова,  як  вiн,
Писар?в.
   Вiн, звичайно не мiг знати, що його любима кузина Маша Маркович  писала
Добролюбову торiк: "Булаву Iвана Сергiйовича на  читаннi  "Отцы  и  дети".
Менi найдужче подобався Базаров, хоча й нiгiлiст..."
   Митi здавалося, що навiть сам творець цього  образу  -  Тургенев  -  не
зрозумiв його до кiнця. Вiн тiльки правдиво, як справжнiй  великий  чесний
художник, змалював його так само, як чесно  змалював  "батькiв".  От  -  я
показую  вам  життя  без   навмисних   гiпербол,   навмисного   осуду,   -
розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки  поколiнь.  А  з  ким  я,
автор, творець? Я розумiю неспроможнiсть, слабкiсть одних -  "батькiв".  Я
не розумiю до кiнця других - "дiтей". Але чому молодь не  повiрила,  що  я
сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли вiн умирав?..
   Стаття  Писар?ва,  що  з'явилася  майже  перед   його   арештом,   була
несподiваною радiстю для Тургенева.  Адже  колись  Iван  Сергiйович  казав
жартома  самому  Чернишевському,  що  вiн,  Чернишевський,  просто   змiя,
Добролюбов - очкова, а ще наближа?ться  -  гримуча,  це  юний  Писар?в!  I
раптом ця "гримуча змiя", молодий публiцист, найвiрнiше зрозумiв i  оцiнив
його Базарова.
   Тургенев не мiг навiть уявити, як цей  задерикуватий  критик  жив  його
образом, домислював поведiнку Базарова,  його  дiяльнiсть,  його  думки  й
iдеали, його любов.
   Письменник, змалювавши портрет ново? молодо? людини,  немов  питав  при
цьому: хто ж це такий? Я знав Он?гiна, я  знав  Печорiна,  я  дав  публiцi
Рудiна - вони всi зрозумiлi менi. А цей лiкар? Я не розумiю його...
   А сам Писар?в був з поколiння "синiв", i, коли вперше читав вiн "Отцы и
дети", вiн читав про свого ровесника, близнюка, - це його брат i друг, вiн
був живий, вiн був поряд, цей одержимий нiгiлiст, що боровся  з  пошлiстю,
рутиною, брехнею, нищив всi i вся авторитети i забобони, вiн вiрив  тiльки
в науку, у тверезу потрiбну дiяльнiсть. Пишучи про  Базарова,  Митя  часто
вживав слово "ми". Так, ми - Базаров, Писар?в i подiбнi ?м  люди,  молодь,
що прагнуть чесно? дiяльностi, боротьби в iм'я зовсiм нового життя...
   Вiн зрозумiв з гiркотою i болем, що навiть науковi вiдкриття, якi  мали
б служити лише прогресу, тепер часто збiльшують  людськi  страждання,  так
само як технiчнi винаходи, новi машини, що мусили б бути джерелом достатку
i щастя, породили, навпаки, хронiчну i  невилiковну  в  теперiшнiх  умовах
бiднiсть i злиднi. Вiн доходить до основного - на свiтi  не  повинно  бути
голодних, пригнiчених. Наука, мистецтво в руках меншостi - це не добро,  а
зло, а треба, щоб вони були надбанням  усiх.  Так  само,  як  труд,  праця
повиннi бути не тiльки обов'язком, а смислом життя.  Не  невiльничий  труд
бiльшостi, за рахунок якого може розкошувати меншiсть, а творчий труд усiх
без винятку людей. Отак логiчно вiн доходив до соцiалiзму.
   Кожна книга, кожен новий твiр, який вiн читав, примушував замислюватися
не лише над образами, виведеними в творi, а аналiзувати всi явища життя  в
?хнiй складнiй вза?модi?.
   У цьому було багато спiльного з молодим Герценом - бажання,  смiливiсть
домислюватися до глибини, виявляти корiння, безстрашно уявляти наслiдки  й
кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно,  вiн  iшов  далi  -  життя,
наука за цi понад двадцять рокiв, що минули з часу появи  "Дилетантизма  в
науке" та iнших праць Iскандера, зробили неймовiрнi кроки вперед, i молодi
навiть Герцен здавався  тепер  помiркованим  лiбералом,  i  в  теоретичних
пiдвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався  з  Герценом.  Примiром,
вiн не подiляв думок Герцена, що шлях в Росi?  до  соцiалiзму  -  це  шлях
селянсько? общини. Та однаково - вони були в одному таборi борцiв  i  саме
за Герцена опинився зараз Писар?в  у  Петропавловськiй  фортецi.  Так,  за
Герцена.
   Вiн не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з  органiзацi?ю  "Землi  i
волi", вiн навiть не брав участi в студентських виступах i  заколотах,  бо
вже закiнчив на той час унiверситет, вiн тiльки писав для "Русского слова"
статтi, i сповненi вони були тако? пристрастi, розуму i дотепно?  юнацько?
задерикуватостi водночас, дохiдливого викладу i величезно? ерудицi?, що та
молодь, яка йшла на демонстрацi?,  збиралася  на  мiтинги  протесту  проти
утискiв, консервативних нововведень, якi обмежували вступ до унiверситету,
проти рутини у навчаннi, - вся та молодь вiдчувала в ньому свого соратника
- молодого, бонового, хай навiть такого, що надто захоплю?ться в  боротьбi
проти  усталених  поглядiв  i,  може,  помиля?ться  в  сво?х   радикальних
висновках, але ж саме цей радикалiзм i захоплював молодь.
   Його  думки,  його  переконання  були  спiвзвучнi   iдеям   соцiалiзму,
неминучостi революцi?, i хоча вiн ще  не  був  зв'язаний  з  гуртками,  що
виникали повсюди, та йому вiрили, в нього вiрили, i не дивно,  що  студент
Петро Баллод запропонував саме йому написати листiвку-вiдповiдь мерзенному
Шедо-Фероттi. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов  вiд
себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росiю,
вона скрiзь розповсюджувалася урядом.
   Написати на захист Герцена!  Митя  погодився.  Який  блискучий  памфлет
вилився з-пiд його пера!
   Та листiвку Писар?ва не встигли  надрукувати  в  та?мнiй  "кишеньковiй"
друкарнi. Баллода було заарештовано, а серед його паперiв знайшли  рукопис
Писар?ва.
   Члени комiсi?, якi розглядали справу "пропагандистiв"  та  "кишеньково?
друкарнi", навiть не могли читати вголос цi рядки зухвалого юнака. Це  уже
було б злочином проти царствуючо? особи iмператора, бо весь пострiл  проти
примiтивного Шедо-Фероттi, звичайно,  рикошетом  бив  проти  недоторканно?
особи  iмператора,  проти  них  самих.  Вiн  писав,  цей  хлопчисько,  цей
новоспечений кандидат унiверситету: "Шедо-Фероттi дорiка? Герцена в  тому,
що  той  нiби  порiвню?  себе  з  коронованими  особами.  В  цьому  докорi
виявля?ться як моральна низькiсть, так i  розумова  малiсть  Шедо-Фероттi.
Яка ж рiзниця мiж простою людиною i  помазаником  божим?  I  яка  ж  охота
чесному дiячевi думки порiвнювати  себе  з  царственими  лежебоками,  якi,
користуючись довiрливiстю простого народу, пожирають iз сво?ми придворними
грошi, добробут i робочi сили цього народу!  Якщо  хто-небудь  надумав  би
провести  паралель  мiж  Олександром  Iвановичем  Герценом  i  Олександром
Миколайовичем Романовим, то, певне,  перший  серйозно  образився  б  таким
порiвнянням".
   З яким сарказмом, нищiвно, без краплини поваги написав вiн:
   "Слабкi люди, поставленi високо, легко стають злочинцями. "Злочин",  на
який нiколи не наважиться Олександр II як  чесна  людина,  буде  неодмiнно
зроблений ним як самодержцем всея Росi?.  Тут  мiсце  псу?  людину,  а  не
людина мiсце".
   I вiн цiлком одверто закликав у сво?й листiвцi до революцi?: "Повалення
благополучно  царствуючо?  династi?  Романових  та  змiна  полiтичного   й
громадського устрою становить ?дину мету i надiю всiх чесних громадян. Щоб
за сучасного становища справ не бажати революцi?, треба  бути  або  зовсiм
обмеженим, або цiлком пiдкупленим на користь панiвного зла".
   Писар?ва рятувало лише одне - його листiвку не  встигли  надрукувати  i
розповсюдити. Спочатку вiн взагалi вiдмовлявся вiд усього. Та потiм,  коли
вже зрозумiв, що саме  вiдомо  слiдству,  зiзнався,  що  написав  вiн  пiд
впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, -  одне  слово,  нiхто
через нього не постраждав i сам вiн намагався весь час запевнити себе,  що
вiн витрима? цей термiн ув'язнення, не загубивши анi часинки! Тридцять два
мiсяцi - дев'ятсот сiмдесят  п'ять  днiв  -  двадцять  двi  тисячi  сiмсот
шiстдесят годин -  один  мiльйон  триста  шiстдесят  п'ять  тисяч  шiстсот
хвилин...
   Поряд з усiм, що  пiднесло  його  на  стiльки  щаблiв  угору,  в  ньому
лишалося  ще  стiльки  зовсiм  дитячого,  адже  було   йому,   коли   його
заарештували, двадцять два роки!
   Нiчого, цi години i хвилини, якi вiн, як маленький, смiшний  гiмназист,
вирахував для себе, вiн не промарну? навiть тут.  А  попереду  ж  iще  все
життя!
   Коли б тiльки  йому  дозволили  писати  для  журналу!  Як  багато  йому
хочеться написати, про що вiн тепер передумав i заново  переоцiнив.  Та  й
про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хiба  вiн  усе  написав?  Йому
хочеться написати далеко глибше, майстернiше, i  вiн  вiрить,  що  це  вiн
зумi? зробити.
   На черговому побаченнi з матiр'ю вiн просить:
   -  Мамо,  голубонько,  виклопочи  менi  дозвiл  займатися  лiтературною
працею! Адже i грошi потрiбнi, я ж знаю, як ви там бiду?те.
   Мати перелякано слуха? цю неймовiрну просьбу...

   * * *

   Варвара Дмитрiвна  звернулась  до  генерал-губернатора  князя  Суворова
з"прошенi?м".  "Прошенi?"  матерi  по-жiночому  на?вне,   по-материнському
просте - дозволити ?? синовi, що  сидить  заарештований  в  Олексi?вському
равелiнi, займатися лiтературною працею, мотивуючи це  тим,  що  заробiток
потрiбний не лише для самого заарештованого,  але  й  для  його  родини  -
матерi й сестер, якi жили з цього заробiтку.
   Суворов здивувався,  запросив  Сенат.  У  Сенатi  розмiркували  тггчим,
власне,- це може пошкодити? Адже всi  статтi,  якi  напище  заарештований,
проходитимуть найсуворiшу цензуру.
   Дозвiл було дано.
   Митя, як одержимий, кинувся до  роботи.  Разом  з  листами,  написаними
найдрiбнiшим почерком, передавалось такими  ж  "кульками"  те,  що  мусило
поминути цензуру. Мати розбирала  ?х  так  само  i  переписувала  чiтко  i
красиво. Яке щастя! Митя мiг  знову  писати  i  знову  друкуватися!  Пiсля
восьмимiсячно? заборони "Русского слова" журнал знову почав  виходити.  За
мiсяць вже туди була передана стаття "Наша университетская наука", а ще за
мiсяць - "Очерки из истории труда".
   Але ж  вiн  хотiв  написати  ще  про  Базарова  -  велику  статтю,  вiн
обов'язково напише ?? тут i присвятить матерi - найкращому сво?му друговi.
   Звичайно, лицемiрний пiп Полiсадов заважав йому сво?ми  солодкогласними
теревенями!
   Митя потурив його i забув про нього. Вiн думав про  майбутн?.  Не  сво?
майбутн?. Зараз вiн уникав думати про це. Про майбутн? людей - незалежних,
чесних, вiльних.

   * * *

   Щоразу, коли  мати  пiд'?здила  до  цих  проклятих  стiн  на  випрохане
приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собi все, що
терзало ?? днi i ночi,  повсякденно  i  повсякчасно.  Витираючи  хусточкою
бризки збаламучено? веслами невсько? води, вона наче хотiла зiтерти  вираз
розпачу, муки, безмежного болю. Зараз вiн вийде до не?, ?? юний  кучерявий
ясноокий син, ?? первiсток, - зараз безправна казенна iстота пiд  номером,
i ?й важко збагнути, второпати, чому ?? Митю, "кришталевого хлопчика", так
злякались, як страшного  ворога,  злочинця,  що  замкнули  в  найстрашнiшу
тюрму. А ще важче ?й збагнути, що все, що вiн пише, а  вона  перепису?,  -
молодь чита? й сприйма? з ентузiазмом, захопленням, вiрою.
   Митя вийшов, як завжди, усмiхаючись ?й. I  усмiшка  була  як  завжди  -
така, що всi зуби блищали! I в очах така ж нiжнiсть i любов до матерi, яка
свiтилася, коли був маленьким хлопчиком. I очi, i усмiшка вмовляли: "Мамо,
дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як i був. Мiй розум,  мою  душу
цим стiнам не перемогти".
   ...I вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою
вiру, що все оточуюче  зараз  -  скороминуче,  тимчасове,  неспроможне  ?х
перемогти.
   - Митюшо, стаття твоя за дозволом друку?ться, -  казала  мати,  -  але,
зна?ш, цей Благосв?тлов, не люблю я його,  зменшив  гонорар,  сказав  -  у
нього там у фортецi мало витрат, вистачить i п'ятдесят карбованцiв...
   Ну що ж, Благосв?тлов не вперше показу? свою свiтлу душу.
   - Чорт з ним! - добродушно сказав Митя. Хотiв висловитися  мiцнiше,  та
при матерi стримався. - Аби тiльки можна було друкувати. Вiн  зна?,  що  я
зараз неспроможний вiдстоювати сво? iнтереси. Не  будемо  думати  про  це,
мамо, я постараюсь бiльше написати, щоб ви не терпiли нестаткiв.
   Все ж таки добре, що його люба  робота  -  журналiстика  -  да?  засоби
iснування 'родинi навiть тепер, коли вiн ув'язнений.
   - Ну, а дома як? Вiрочка, Катюшка? - спитав вiн про сестер.
   - Вiрочка чита? вiд рядочка до рядочка все, що ти пишеш, i  намага?ться
дiстати всi тi книжки, всiх тих авторiв, яких ти хоч побiжно згаду?ш,  щоб
прочитати до твого повернення.
   - О, - засмiявся Митя. - Вона гада?, я не повернусь  ще  багато  рокiв?
Адже вона людина сумлiнна, не те, що я, який iнколи тiльки листав,  а  при
нагодi згадав.
   Мати зiтхнула. Вiн - не сумлiнна людина? Вiн тiльки перелистував? А хто
ж написав пiсля лiкарнi,  важко?  хвороби,  за  три  мiсяцi  дисертацiю  i
одержав за не?  срiбну  медаль,  та  й  то  половина  професорiв  вимагала
золото?! Отакий вiн завжди, а iншi журналiсти - де ?й розiбратися  в  усiх
угрупованнях - лають його его?стом, нiгiлiстом, зарозумiлим.
   - А Катюша хова? для тебе яблука. Каже: "Це для мого Митi"...
   - Ну, от вона в iншу  крайнiсть  впада?,  -  знову  засмiявся  Митя.  -
Яблука, звичайно, погниють,  поки  я  при?ду,  в  цьому  вже  нема  нiяких
сумнiвiв. Хай з'?сть за мо? здоров'я,  хоч  бачиш,  мамочко,  дружочок,  я
нiвроку. Запевняю, коли був я на волi, ти б непоко?лась дужче, -  жартував
вiн. - Скiльки дурниць я мiг би нако?ти! Я мiг би  програти  в  карти  всi
гонорари, я маю пiдозру, що Благосв?тлов навмисне влаштовував для мене гру
"по маленькiй", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну,  я  жартую!  Я  мiг  би
знову побитися, як хлопчисько,  з  Ра?синим  чоловiком,  я  мiг  би  знову
закохатися!
   Отак вiн завжди жартував i втiшав, щоб применшити  перед  нею  важкiсть
свого становища. Як  ?й  хотiлося  притиснути  зараз  його  рiдну  голову,
цiлувати його розумнi, але такi дитячi очi i сказати:
   - Грай в карти, закохуйся, роби якi завгодно дурницi, тiльки будь  коло
мене, на волi! Що це все, порiвнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями  при
свiдках-жандармах!
   Адже ?й не спадало на думку, що на волi вiн нако?в би  iнших  "дурниць"
-далеко серйознiших  навiть,  нiж  прокламацiя-вiдповiдь  Шедо-Фероттi  на
захист Герцена!
   - Да, от ще новини, про Марi Маркович. Вона, кажуть, зовсiм  розiйшлась
з Опанасом Васильовичем.
   -Правда? Як добре!
   - Що ж тут доброго? - заперечила мати. - Я не дуже симпатизувала  йому,
та коли ти вийшла з сво?? добро? волi, ма?ш уже  чималенького  сина,  отак
покинути чоловiка, зiйтися з молодшим за тебе юнаком...
   - З ким? - зацiкавився Митя.
   - Кажуть, це племiнник Герцена, син його кузини Тетяни Петрiвни Пассек,
кандидат наук, юрист. Перед ним була вiдкрита певна й гарна  кар'?ра,  вiн
по?хав за кордон, зустрiв там нашу Марi, i, незважаючи на матiр, тиняються
скрiзь удвох.
   - Хiба вона тиня?ться? - здвигнув плечима Митя. - Вона ж працю?.  Ти  ж
сама казала, та й я бачив у журналах ?? новi твори, ?х люблять, я сам мрiю
написати про не?. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплю? в Марi  ??
самостiйнiсть у всьому  Я  не  любив,  признаюсь,  Опанаса  Васильовича  i
дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врештi розгледiла i
мала смiливiсть покинути, не фальшивила, не лицемiрила. Я  не  знаю,  який
вiн - цей ?? коханець, але, справдi, мамо, я заздрю йому. Я б  хотiв,  щоб
мене любила така жiнка - розумна, талановита, самостiйна!
   - Надто самостiйна!
   - I для яко? поговiр - нiщо, - вiв далi Митя, - i яка не  створена  для
кисло? метушнi хатнiх злиднiв, а живе вищим iнтелектуальним  життям,  може
бути другом-товаришем. Нi, мамо,  я  радий  за  Марi.  Коли  буде  нагода,
передай ?й привiт вiд мене. Вона завжди добре  ставилась  до  мене,  я  це
вiдчував змалку.
   - Побачення скiнчено, - байдуже повiдомив черговий жандарм.
   Ах, скiльки ще хотiлося сказати синовi. I так завжди. При чому тут Марi
i ?? легковажний романi I в той же час подумала - може, й добре, що  трохи
розважила його  сiмейними  плiтками  Вона,  як  завжди  при  несподiваному
закiнченнi побачення, - завжди це  ставалося  несподiвано,  хоча  знала  -
двадцять хвилин, не бiльше, - заметушилася, дрiбно-дрiбно почала  хрестити
Мнтю, хоча знала, що вiн давно  невiруючий,  але  ж  це  було  споконвiчне
материнське прощання.
   Зашепотiла:
   - Бережися, голубчику мiй, я клопотатиму, далi клопотати му!
   - Не турбуйся,  не  тривожся  так,  мамо,  дружочок,  -  ласкаво  мовив
найрадикальнiшнй у Росi? нiгiлiст. - Все буде  гаразд.  Поцiлуй  вiд  мене
усiх наших.
   - Арештований, до камери, - байдуже, як автомат, проказав жандарм.



   9

   - Марусенько, мила моя, дорога! Нарештi!
   - Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
   Вони обiймалися i цiлувалися, двi подруги - Марiя i Сонечка,  яча  була
вже не панночка Рутцен, а  панi  Пфьоль,  бо  нещодавно  вийшла  замiж  за
орловського помiщика Пфьоля Олександра Карловича. Вiн  давно  вже  не  був
орловським. Жив i служив у Петербурзi, навiть не  в  малих  чинах,  i  мав
прекрасну комфортабельну квартиру, куди  так  гостинно  запрошував  Марiю,
зустрiвшись  з  нею  цього  лiта  в  Парижi.  Сонечка  теж  не  так  давно
повернулася з-за кордону, але з Марi?ю  вона  досить  довго  не  бачилась.
Пiсля студiй спiвiв i музики в Дрезденi вона вчилася в Лондонi.
   Як багато хотiлося розпитати, розповiсти  подругам!  Навiть  добре,  що
Олександра Карловича не було дома i вони  могли  говорити  вволю.  Розмова
була, як завжди  при  таких  зустрiчах,  непослiдовна,  хаотична,  але  не
припинялася нi на мить: i коли Сонечка влаштовувала Марусю у вiдведенiй ?й
кiмнатi, i коли Маруся пiшла митися з дороги, а Сонечка теж пiшла за  нею;
не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася i,  звичайно,  коли,
нашвидку перекусивши i випивши кави,  сидiли  вже  на  низеньких  пуфах  у
затишному Сонеччиному будуарi.
   - Так ти познайомилась у Лондонi з Герценом? - спитала Маруся.
   - Аякже! Мо? милi Рейхелi - от чудовi люди, вони просто  були  менi  за
батькiв, написали заздалегiдь Герцену, i, коли я при?хала  в  Лондон,  вiн
вiд них перейняв опiку надi мною Вiн, правда, дивувався, чому я по?хала до
Лондона, а не в Париж, але ж я волiла брати уроки у  Гарсiя,  брата  мадам
Вiардо Я й не мрiяла потрапити до не? в ученицi, ти ж, напевне,  зна?ш  ??
характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у недiлю, я завжди приходила
до Герценiв. Сво? ж, росiяни... Я,  правда,  бiльше  бу  вала  на  жiночiй
половинi, з жiнками - Татою. Не Мейзенбуг, Наталi?ю Олексi?вною,  коли  та
була вiльна.
   Але ж ти багатьох бачила, не тiльки жiнок, я гадаю?
   Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунiн, коли дi знався,  що  я  вiд
Рейхелiв, заспоко?тися не мiг Нiмцiв вiн не любять, з Мальвiдою  Мейзенбуг
весь час сперечався, а втiм - цiкавився, чи пам'ятають його дрезденцi.
   - Я теж познайомилася з ним, коли вiн при?здив до  Парижа,  -  докинула
Марiя. - А от у Лондонi так i не була бiльше.
   - Був там  Саша  -  Герцен-Юнiор,  -  вела  далi  Сонечка.  -  Вiн,  як
повернувся з Гейдельберга, став iншим, зовсiм наче пiдмiнили його.  Тiльки
й розмов про Росiю, про революцiйнi справи.
   - Певно, Олександр Iванович задоволений? Вiн  страждав,  що  його  дiти
далекi вiд цього.
   - Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у  цю
дiяльнiсть, став просто полiтичною людиною. А наукова його дiяльнiсть?
   - Уяви, вiн не кинув сво?? зоологi?, працю?, пише  статтi,  виступа?  з
лекцiями. Вiн, мiж iншим, був переконаний, що скоро повернеться до  Росi?.
Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
   - I я тi?? ж думки, - погодилася Маруся.
   - Хоч яка я завжди далека вiд  полiтики,  але  ж  хiба  можна  лишатися
байдужою? - мовила Сонечка.
   - Та ще пiсля року,  проведеного  в  Лондонi,  близького  знайомства  з
Герценом та Огарьовим.
   - Безперечно, - сказала Сонечка. - Я на багато речей тепер iншими очима
дивлюся, хоча i я, i чоловiк зовсiм осторонь вiд усього.
   "Це й добре, - подумала Марiя, - для мене зручнiше, що  я  саме  у  них
зупинилася".
   - Хоча б цi пожежi, - зiтхнула Со'ня. - Ти не уявля?ш, який то був  жах
бачити, як  займа?ться  один  будинок  за  iншим.  Нiколи  не  було  таких
величезних пожеж.
   - Ти читала, Герцен писав: "А коли на Русi не горiло?" Це ж абсурд,  що
уряд приписав цi пожежi студентам, та?мнiй органiзацi?. Невже ти  вiриш  у
це?
   - Звичайно, нi, нiхто з освiчених людей у це не вiрить.  А  якi  утиски
почалися! Мiй чоловiк каже, що вони зовсiм не потрiбнi, такi утиски.  Вони
лише викликають обурення навiть у тих людей, якi й не хочуть втручатися  у
полiтичнi справи. А ?х навпаки - наштовхують на  небезпечнi  роздуми.  Ну,
чому, примiром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися лiтератори...
   - Саме тому...
   - Наче всi лiтератори вороги уряду.
   - Коли б так! - засмiялася Марiя. Соня насварила ?й пальцем.
   - Будь обережна, ти не уявля?ш, що тут дi?ться. Ну,  що  Чернишевського
забрано, це вже всi знають, i твого кузена Писарева. Взагалi  пiсля  пожеж
все так  круто  повернулося,  всi  стали  такi  пiдозрiливi,  недовiрливi,
непри?мно стрiчатися з людьми. ?й же богу, я  заздрю  тим,  хто  тепер  за
кордоном.
   -  А  я,  навпаки,  тим,  хто  тут,  -  i,  з  мить  помовчавши,  Марiя
додала:Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернiговi. Ти  ж  у
Чернiговi бувала - коло Красного мосту. Це краще,  нiж  у  Стародубi.  Вiн
ранiше писав, що в Стародубi житимемо. Взагалi, весь  час  у  нього  плани
мiняються. То вiн сповiстив так задоволене, що в Чернiговi  видаватиметься
газета "Десна", там такi добрi друзi в нього - Глiбов, Нiс, Дорошенко.  Ти
ж Дорошенка Iллю Петровича зна?ш? Я вже просила, хай i мене там  у  газетi
наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пiснi чеськi переклала. У мене
там, у Парижi, завелися друзi чехи.  Коли  оце  лист  знову  вiд  Опанаса.
Переходить працювати в акциз. Така я з  цього  невдоволена,  написала,  що
копi?чки щербато? з  тих  грошей,  зароблених  в  акцизi,  не  вiзьму.  Не
подоба?ться менi, навiщо вiн ту свою працю чесну та хорошу на цю змiнив.
   Сонечка цього не розумiла. Яка рiзниця - аби сам чесно працював.
   - Нi, нi, - переконливо заперечила Марiя, - то зовсiм iншi грошi,  вони
пектимуть менi руки.
   - А багато  вiн  тобi  надсила?  взагалi,  що  не  печуть?  -  спитала,
усмiхаючись, Соня. Вона знала безгосподарнiсть Опанаса.
   Марiя засмiялась i обняла подругу.
   - Правду кажучи, поки що нi, тiльки тi, що за мо? книги одержу?.
   -  Оце  вже  дiйсно  чесно  заробленi.  Ти  там  дуже  бiду?ш,   певно,
Марусенько?
   - Нi, якось викручуюсь. Я  вже  звикла.  Ну,  та  я  тепер  побачуся  з
Бiлозерським, побуваю в редакцiях росiйських журналiв. А у Каткова я  сво?
рукописи забрала, в цього мракобiса нiзащо не друкуватимуся, хай  хоч  без
копiйки сидiтиму. Я була незадоволена, що Iван Сергiйович  мо?  оповiдання
йому передав.
   - Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже i "Современник" i  "Русское
слово" тимчасово припиненi.
   - Я знала, але що поробиш, менi не було вже кому доручати сво?  справи.
Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
   - А  все  ж  таки,  коли  ти  гада?ш  зовсiм  повернутися?  Марiя  щиро
призналася:
   - ?й же богу, не знаю.
   - Але ж ти по?деш тепер до Чернiгова?
   - Аякже, - сказала Марiя, хоча знала: до Чернiгова вона тепер не по?де.
Та як вона про це скаже Пфьолям?
   ?? виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сидiли за обiдом. I знову  Соня
чомусь наполегливо завела розмову про Чернiгiв.
   - Не радив  би  я  Марi?  Олександрiвнi  тепер  туди  ?хати,  -  сказав
багатозначно i солiдно Олександр Карлович.  -  Там  були  арешти,  обшуки,
взгалi становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне  щось  бiльше,
нiж просто незадоволення. Нi, нi. Коли вже Опанас Васильович стiльки чекав
на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марiя Олександрiвна там,
а син у Парижi, уявляю, скiльки буде хвилювання. Хiба неправда?
   - Ваша правда, - зiтхнула Марiя. Не могла  ж  вона  сказати,  що  й  не
думала до Чернiгова тепер ?хати. А що поляки напередоднi рухавки,  вона  й
сама знала краще за них.

   * * *

   Дiвчинкою Сонечка була завжди спокiйною, сором'язливою,  дуже  милою  i
доброю i майже нiколи не втручалася в чужi справи,  що  так  не  схоже  на
панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на не?  трохи  знизу  вгору,
без заздростi, наче так i  належало.  I  тепер,  ставши  замiжньою  дамою,
лишилася такою ж милою та доброзичливою.
   Вона й ранiше нiколи не розпитувала нi  про  що.  Знала  -  Маруся,  як
захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тiльки  нiяково
буде за свою цiкавiсть. Та ?й не тiльки  з  цiкавостi,  а  й  з  спiвчуття
хотiлося знати, як  же  живе  Маруся  насправдi,  що  гада?  робити.  Вона
зрозумiла: коли чоловiк Олександр Карлович  сказав,  що  тепер  небезпечно
?хати на Укра?ну - Маруся майже зрадiла з цього приводу. Чоловiк,  як  усi
самовпевненi солiднi чоловiки, цього не помiтив. Вiн був  задоволений,  що
Марiя Олександрiвна не заперечу?, погоджу?ться з його  думкою  i  порадою.
Але ж Сонечка, як жiнка, пiдмiчала завжди  бiльше  нюансiв  i  деталей.  З
тактовностi вона не питала зайвого.
   Як тiльки при?хала Маруся, майже з другого ж дня стали до не? надходити
листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи вiд  сина  Богдася,  i
вдвох вони смiялися над ?хньою  рiзномовнiстю  та  були  зворушенi  ?хньою
безпосереднiстю.
   "Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, ?й тут виповнилось
двадцять дев'ять рокiв!) i обiцяю  добре  вчитися  et  d'кtre  sage  (Бути
розумним_ (франц.)_ i менi дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем i
з m. Vachi, i привези менi iцо-небудь до рiздва. Я дуже дякую  за  timbres
(Марки (франц.)_, якi ти менi надiслала. Je t'aime de  tout  mon  coeur  i
обiцяю бути courage et sage (Я люблю тебе вiд усього серця обiцяю  i  бути
мужнiм i розум ним_ (франц.).__
   Твiй хлопчик Богдась".
   - Ну, а як Пассек? - не стерпiла, нiби мiж iншим,  спитала  Сонечка.  -
Застряв також у Парижi?
   - Застряв, - комiчно зiтхнула Марiя. - Париж -  то  вже  таке  мiсто...
Люди зовсiм iншими стають. Ти ж сама там також бувала i ще при?деш, певне,
мрi?ш?
   Отак вона завжди повертала, коли не хотiла  вiдверто  говорити.  I  вже
Соня не наважувалася розпитувати про "маленького Пассека", але  ж  бачила,
що листи линуть зливою саме вiд нього, а не вiд Богдася.
   О, цi листи. Вони не давали спокою Марi?. Добре,  що  вдень  було  дуже
нiколи. Справдi, ?й треба було якнайшвидше поладнати не  тiльки  доручення
Сахновського, а й сво? особистi справи.
   Насамперед з "Основою". Побачитись з редактором  Василем  Бiлозерським.
Вiн так рiдко ?й писав, вона нiколи до ладу не знала, що вiн  одержав,  що
друку? з ?? творiв, якi грошi  вже  надiслав,  скiльки  ще  надiшле.  Вона
казала:  "Скоро  я  питатиму  у  мiсяця,  у  зiрок,  у  сонця,  де  Василь
Михайлович?"
   Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадiв  ?й,  вiн  ставив  ??  найвище
серед усiх укра?нських письменникiв, але нiколи вона не сподiвалася,  коли
прийшла до них, тако? щиро? радостi його дружини Надi?.
   Марiя принесла ?й подарунок, який так обережно везла  з-за  кордону,  -
фото Олександра Iвановича Герцена. Вона тут же написала на зворотi картки:
"Вам вiд мене. М. О."
   - Ви бачили Герцена, - прошепотiла Надiя Бiлозерська. - Ви  там  зовсiм
iнше життя ведете.
   - Але я б не того хотiла, - сказала Марiя. - Все ж таки життя на чужинi
- не справжн? життя.
   Василь  Михайлович  замахав  руками.  Вiн   був   якийсь   розгублений,
неспокiйний,  наче  прибитий.  Весь  час  здавалося:  вiн  хоче  в  чомусь
виправдатися перед нею не за ?? видавничi справи, тут вiн робив, що мiг, а
за справи укра?нського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
   - Сидiть поки що там i не рипайтесь. Я не  знаю,  що  там  з  "Основою"
буде, такi утиски з  цензурою,  такi  присiкування,  такi  сперечання  мiж
сво?ми, а тiльки ж по почали.
   Надiя насупилася i, коли чоловiк чогось вийшов, сказала Марi?:
   - Не можна всiм догоджати. Тодi якраз усi й будуть незадоволенi.
   - Але ж справдi становище Василя  Михайловича  тяжке,  -  для  годиться
спробувала його захистити Марiя. - От же закрили росiйськi журнали.  Це  ж
буде дуже прикро, коли й "Основу" припинять.
   - Принаймнi  у  них,  у  тих  журналiв,  була  тверда  програма,  ясний
напрямок. А у нас? Василь виправду?ться тим, що укра?нський журнал  значно
труднiше вести.
   - Це ж правда. Так було добре,  що  вийшов,  нарештi,  наш  укра?нський
журнал, але ж мало того, що вiн - укра?нський. Адже серед укра?нцiв  рiзнi
люди, рiзнi  напрямки,  а  вiн,  журнал,  один  i  ста?  мимоволi  рупором
найрiзноманiтнiших уподобань.
   - Та ще коли керу? така людина, як Василь. Ви ж зна?те його безвольний,
добрий характер, - мовила Надiя. Може ж вона бути з Марi?ю Олександрiвною,
Марком Вовчком, цiлком одвертою! Це одразу вiдчула Марiя.
   - Я сама дивувалася, читаючи, - сказала Марiя. - То така розумна стаття
про промисловiсть Укра?ни,  пiднесення  ??  господарства,  щоб  була  вона
головним  постачальником  хлiба  в  ?вропi,  щоб   витримала   конкуренцiю
Угорщини, Пiвнiчноамериканських Штатiв, Дунайських  князiвств,  Туреччини,
якi можуть забити нашу хлiбну торгiвлю, i  нашi  величезнi  запаси  просто
згниють. Я радiла, коли  читала,  що  насамперед  треба  дбати  про  шляхи
сполучення, про залiзницi, про судноплавство, щоб наш Днiпро став  великим
судноплавним шляхом.
   - Як колись iз варягiв у греки.
   - Але набагато далi - вiд Укра?ни в  ?вропейськi  держави.  Справдi,  я
читала й бачила нашу Укра?ну розквiтлою, багатою, культурною...
   - Так, так, - iз захопленням пiдтакувала Надiя.
   - I раптом стаття Пантелеймона  Олександровича.  Знову  його  хуторськi
мрi?: "Щоб уся земля селом стояла". I сам же собi суперечить!  А  цi  його
твердження, що  ?  нацi?  "одвiчно  демократичнi".  Що  вiн,  забув  наших
укра?нських панiв?
   - А про ту ж залiзницю, яка так пiднесла скрiзь життя, написав:  "Нехай
собi гуркотять i свищуть чугунки, кому ?х треба",  -  додала  Надiя,  -  i
зовсiм уже одверто: що "як ? такi люди як ангеляни,  якi  попереду  пiшли,
то, мабуть, треба,  щоб  iншi,  як  от  ми,  укра?нськi  хуторяни,  позаду
зiставалися". Не можу я простити  Василевi,  що  вiн  це  надрукував.  Сам
сердився, а друкував, i менi було просто соромно читати.
   - До речi, де вiн зараз, Кулiш? Я його ще не бачила.  Кажуть,  на  мене
злий до нестями.
   - Його зараз нема в Петербурзi. I добре,  що  нема.  Правду  кажучи,  я
спочиваю, коли його нема. Вiн нiяк не може простити Василевi, по-перше, що
вiн редактор "Основи", по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув.
А Василь i так його часто просто побою?ться i друку?, що треба, чого й  не
треба. Ви уявити не можете, Марi? Олександрiвно.  Ви  от  пiдпису?те  сво?
твори "Марко Вовчок", i всi знають единого, любимого, справедливого  Марка
Вовчка.  А  в  нього  в  самiй  "Основi"  я  пiдрахувала  двадцять   вiсiм
псевдонiмiв! Iй-богу!
   - Та що ви? - здивувалася i розсмiялась Марiя. -  То  ви  вже,  мабуть,
перебiльшили, Надi?чко.
   - Аж нiскiлечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка,  Козак  Белебень,
Ломус, Петро Забоцень, Iван Горза, Необачний, Вишняк...
   - Годi, годi, - замахала руками Марiя.
   - А як вiн редагу?, - не  втихомирювалась  Надiя.  -  Часто  вiд  думки
автора нiчого не залиша?ться!
   - Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, - i додала  лукаво,
по-жiночому, - в усiх вiдношеннях.
   - Хiба я цього не зрозумiла щодо вас, - засмiялась Надiя, - тому вiн  i
плете хтозна-що. - (Нiзащо вона не скаже Марi?, якi паскуднi  вiршики  вiн
написав про не? i давав читати чоловiкам, а Василь, звичайно, подiлився  з
дружиною!).
   - Хай собi плете. Менi байдужiсiнько. Тiльки подумати, скiльки у людини
сили, енергi?, розуму. Тiльки згадати, адже це вiн  нашу  абетку  до  ладу
привiв, хiба дарма ?? кулiшiвкою звуть! I так назавжди й залишиться. За це
йому всi вдячнi мусять бути. А в той же час такий вiн поплутаний, що часто
нашiй справi шкодить. Може, вiн просто хворий? Я на нього серця не маю.  А
бачитись? Нi, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я  люблю  i
хотiла б дуже побачити.
   - А його тепер теж нема в Петербурзi.
   - Знаю. То добра, сердечна  людина,  робiтник  щирий  i  скромний.  Ну,
нiчого. Незабаром я повернуся назовсiм, тодi вже  всiх  побачу.  Усю  вашу
громаду, усiх "основ'ян".
   - Не знаю, чи матимете з цього велику втiху. З одного боку, наш  журнал
начебто й дуже прогресивний, а з другого  -  ?й  же  право,  "Современник"
справедливо нам дорiкнув.
   Марiя подумала: "От коли  б  видавати  за  кордоном  -  тут  не  можна,
звичайно,  -   укра?нський   журнал   на   зразок   "Колокола",   вiльний,
революцiйний". Про це  попа  мрiяла  в  Парижi  з  Фрiчем,  i  зараз  вона
розповiла про це Надi?.
   - Ви гада?те, не вистачило б v нас сили. матерiалiв? - захоплено казала
вона. -Скiльки з Укра?ни полинуло б звiсток,  скiльки  молодi,  що  прагне
дiла, адже в кожному унiверситетi i в Ки?вi, i в Харковi,  i  в  одеському
лiце? ростуть гуртки. Лондонськi видання через Одесу  поширюються,  певне,
не менше, нiж тут, у Петербурзi або в Москвi. Менi розповiдали хлопцi, якi
зараз за кордоном. А всi слов'янськi кра?ни? Хiба для них  це  н(  було  б
живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про полякiв i казати  нема
чого.
   - Ну, поляки не "однакi". Деякi мрiють укра?нцiв усiх пiд Польщу.
   - А ми "однакi"? Ви ж так не дума?те, Надi?чко!  Це  побоювання  Василя
Михайловича.  А  згадайте  друзiв   Тараса   Григоровича,   Желiговського,
Сераковського, Станкевича? З Желiговським ми часто зустрiча?мося в Парижi,
я буваю у нього. I зна?те що, я б до журналу притягла б багато жiнок.  Оце
була б сила!
   - Як я часто думаю про це, скiльки  нашо?  жiночо?  сили  гине  в  оцих
хатнiх  турботах,  в  цих  кубелечках  удаваного  сiмейного  щастя!  -  аж
загорiлася Надiя. - Це було б надзвичайно!
   -  Про  що  ви  так  палко  розмовля?те?  -  спитав,  заходячи,  Василь
Михайлович.
   - Менi Марiя Олександрiвна розповiда? про паризькi  моди,  -з  викликом
кинула Надiя.
   - Жiнки завжди лишаються жiнками,  -  добродушно-насмiшкувато  зауважив
Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть  такi  жiночi  розмови,
нiж небезпечнi тепер - на полiтичнi теми.
   Прощаючись, Марiя  мiцно  обняла  Надiю.  "Поки  я  тут,  я  вас  часто
бачитиму".
   Саме вiд Надi?  вона  дiзналася  докладно  i  про  веснянi  студентськi
заколоти, бо ?? брата Анатоля, студента Медико-хiрургiчно? академi?,  було
також тодi заарештовано, i Надiя не тiльки переживала за молодшого  брата,
вона всi?ю душею спiвчувала молодi.
   Але цi розмови також точилися не  в  присутностi  ??  чоловiка,  Василя
Михайловича Бiлозерського.

   * * *

   "От не пощастило!" - подумала з жалем Марiя, коли ?й сказали, що Миколи
Олексiйовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсiм  нема?  зараз  у
Петербурзi. У нього помер батько,  i  вiн  по?хав  на  похорон.  Знову  не
познайомилася!
   Заочно вони були давнi знайомi, так само як i з  Чернишевським.  Нiколи
не  бачилися,  а  немов  були  близькi  знайомi.  Адже  ?х  звiв  ??  друг
Добролюбов, коли вона зустрiлася з ним у Неаполi. Короткий час, усього три
мiсяцi, а здавалося, ?хня дружба тривала довгi, довгi роки! Для  не?  його
смерть була великим горем. Аж до само? смертi  його  вони  листувалися.  I
поки  вистачало  у  нього  сил,  вiн  читав   коректури   ??   творiв,   в
"Современнике"  вони   надрукували   "Жили-были   три   сестры".   Завдяки
Добролюбову Чернишевський  узявся  за  ??  лiтературнi  видавничi  справи,
Некрасов вважав ?? сво?ю.
   Тепер нема надi? скоро побачити Чернишевського, а от i з Некрасовим  не
познайомилася.
   З "Современника" у 1863 роцi вже мали зняти заборону  видання,  тому  в
редакцi? готували наступнi номери, анонс на пiдписку.
   Марi? хотiлося поговорити про свою участь у журналi. . Найдiяльнiшим  i
найенергiйнiшим помiчником Некрасова у справах журналу був тепер  секретар
редакцi? Василь Олексiйович Слепцов.
   "Добре, що хоч з ним познайомилась", -  подумала  Марiя  в  першу  мить
знайомства.
   "Як добре, що ми познайомилися! -  з  радiстю  думала  Марiя  весь  час
перебування в Петербурзi. - А Салiас ?лизавета Василiвна зовсiм не  права.
Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово i  однобiчно  дивилася  на
нього!"
   Ще в Парижi чула про Слепцова вiд ?лизавети Василiвни Салiас.  Вiн  був
товаришем  ??  сина  ?вгена,  був  замiшаний  у  московських  студентських
iсторiях, а в ?? журнальчику "Русская речь" надрукував сво? першi  нариси.
Талановитi, розумнi нариси  сво?м  напрямком  пролунали  дисонансом  у  ??
невиразному плутаному журналi, та Сл?пцов незабаром пере?хав до Петербурга
й одразу вiдчув сво? справжн? рiдне мiсце в "Современнике".
   Графиня Салiас, згадуючи його, казала: "Вiн напрочуд  красивий,  просто
красень, i жiночим питанням займа?ться не лише в сво?х статтях".
   Вiн,  справдi,  був  дуже  красивий,  але  спочатку  здався  стриманим,
холодним. Та ж Марiя, коли хотiла, вмiла швидко розтопити будь-який холод!
Василь Олексiйович одразу вiдчув, що ця молода, гарна жiнка, на якiй Париж
уже лишив свiй вiдбиток, перш за все - колега, товариш по роботi.
   Вона такими сумними,  теплими  словами  згадала  Добролюбова,  як  вони
подружилися в Iталi?,  сподiвалися  на  зустрiч  у  Петербурзi,  i  он  як
трапилось...
   I Миколу Гавриловича так i не побачила, тiльки листовне познайомились.
   - Вiн також дуже хотiв вас побачити, - сказав Сл?пцов. - Ви б чули,  як
вiн говорив про вас, про вашi твори, як високо ?х  цiнив.  Вiн  казав,  що
пiсля Гоголя ви тепер один з кращих проза?кiв.
   - Ну, це занадто, - почервонiвши, засмiялася Марiя. -  Iнодi  й  великi
уми надто захоплюються i помиляються.
   На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до  сво?х  творiв,  i
перебiльшенi похвали ?? не псували. Але, звичайно,  ?й  було  при?мно,  що
Чернишевський так вiдгукнувся, i ще дужче болiло за його долю.
   В них обох, i в Марi?, i в Слепцова, пiдсвiдомо було вже таке вiдчуття,
що саме Микола Олександрович Добролюбов i Микола Гаврилович  Чернишевський
наказали ?м зiйтися, i подружитися, i бути в одному таборi.
   Вони знали, що можуть розмовляти  одверто,  що  можуть  не  думати,  як
триматися,  i  Марi?  було  байдужiсiнько,  що  вiн  був  такий  красивий,
Дон-Жуан, як казала графиня Салiас.  До  того  ж  вона  зрозумiла,  що  це
неправда. Звичайно, жiнки закохувалися в нього, iнакше й  не  могло  бути,
але ж вiн справдi був  захисником  i  борцем  за  жiночi  права,  тут  вiн
перейняв  естафету  вiд  Михайлова,  i  вiн  радiв,  що   познайомився   з
жiнкою-письменницею, яка  розумiла,  що  справа  не  в  дрiбних  подачках,
полегшеннях  i  дозволах,  а  жiноче  питання  -  одне  з  основних  засад
докорiнно? змiни всього устрою життя. Марiя швидко зрозумiла, що вiн то? ж
вiри, на яку навертав ?? Добролюбов, - соцiалiстично?.
   Слепцов багато ?здив, ходив по селах, вiдвiдував фабрики  й  заводи  не
тiльки  для  того,  щоб  записати  влучнi  слова  та  приказки  i  ефектно
використати в лiтературнiй працi, а  справдi  дiзнатися,  як  живе  народ,
показати це i боротися за нього.
   Вiн зображував перед нею майстерно рiзнi сценки, зустрiчi на  фабриках,
з селянами, так що iнколи не можна було втриматися вiд  смiху,  та  раптом
зовсiм iншим тоном вiн робив серйознi висновки з цього.
   - Не може бути нiяких полюбовних згод з помiщиком, народ  обманутий,  i
чим бiльше загострюються ?хнi вза?мини,  тим  швидше  знайдуть  пригнiченi
вiрний шлях.
   - Шлях революцi??
   - Атож. I ми не  ма?мо  права  стояти  осторонь.  Менi  становище  нас,
лiтераторiв, малю?ться, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги:
праворуч  -  "вузька  стезя  доброчесностi",  лiворуч  -  "тернистий  шлях
беззаконiя", посерединi -  "дверi  милосердя",  для  всiх  напiввiдчиненi,
дверi, через якi ми можемо  ступити  на  "шлях  поблажливостi".  Звичайно,
важко вибрати, навiть коли й вiриш, що ?дино чесний шлях - "тернистий шлях
беззаконiя".  Ми  ж  зна?мо,  куди   вiн   завiв   Михайлова,   Шелгунова,
Чернишевського...
   - Писар?ва, - додала тихо Марiя.
   - Та попри все, хiба ми, лiтератори, ма?мо право стояти осторонь  i  не
боротися не лише словом, але й дiлом, особливо тi, кому, як вам,  бог  дав
талант?
   Хiба вона сама не замислювалась над цим?
   А що ?й робити з ?? заплутаним "сiмейним" життям?  Хiба  не  блага?  ??
Саша - все сказати Опанасу Васильовичу i одружитися з ним, нi перед ким не
ховатися, бути завжди разом, хiба ж вони  не  люблять  одне  одного?  Вона
одержувала тут вiд нього листи, повнi розпачу, суму  за  нею,  зневiр'я  i
навiть, навiть недовiр'я. Боже, невже вiн  ?й  не  вiрить?  Невже  вiн  не
бачить, як ?й важко? Вона сама вже вiдчувала, як ?й не вистача? його, вона
звикла, що вiн коло не?, але ж яке вона мала право зв'язувати сво? життя з
його?
   Хоч кожен день був заповнений справами,  клопотом,  вона  нудьгувала  i
сумувала без нього все дужче i дужче. Хiба вона коли  нудьгувала  так  без
Опанаса? Розлука - теж найвiрнiше випробування.
   - Марусенько, ти  схудла  за  цi  днi,  -  похитала  докiрливо  головою
Сонечка. - Ти весь час заклопотана, кудись поспiша?ш, та так не  можна.  У
Петербурзi зараз я вiдповiдаю за тебе.
   - Перед ким? - гiрко всмiхнулася Маруся.
   - Перед усiма! - вихопилося у Сонечки, i раптом вона замовкла.  Правда,
перед ким? Нi, вона вiрно вiдповiла - "перед усiма".
   А Маруся увечерi, перед  тим,  як  лягти,  уважно  глянула  на  себе  у
дзеркало. Вона справдi схудла? I що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай
i так. Нi, нi! Я хочу, щоб вiн любив мене. Я не хочу  старiти  i  марнiти.
Вона сiла за стiл, ?й захотiлося швидше написати йому, швидше  -  щоб  вiн
знав, що вона з ним, що ?й важко без нього, щоб вiн чекав на не?. I хай не
диву?ться, що вона змiнилася.
   "Чи пiзна?ш ти мене, мо? серце? Кажуть, я схудла дуже, i скажу тобi, що
при?ду сумнiшою, нiж була, хоч вiдчуваю, що спочатку про це все забуду  i,
побачивши тебе, зрадiю як божевiльна"...
   Ох, як вона хоче його побачити! Коли б вiн знав, цей  дурненький  Саша,
який ще сумнiва?ться в ?? любовi!
   "Я люблю тебе, мiй друже, дуже люблю, вiр менi. I завжди, i скрiзь.
   Не одержиш мо?х листiв  -  не  думай,  що  любов  моя  змiнилася.  Тво?
приходять раптово i бог вiда? як i чи всi, - не знаю... Я завжди  любитиму
тебе, мiй дорогий, милий, i не менше вiд того, якщо замiж за тебе не пiду.
Щоб замiж пiти, на завадi сто?ть Опанас Васильович, якому  це  буде  гiрше
вiд смертi..."
   Звичайно, як Саша  не  розумi?,  не  може  вона  цим  убити  Опанаса  -
офiцiйною розлукою, офiцiйним другим шлюбом. Не може... Та й  чи  потрiбно
це... "А потiм, мо? серце, чи будеш ти щасливий зi мною, як з дружиною?"
   Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом  з  Сашею,  але
чоловiк i жiнка - то вже зовсiм iнше, нiж закоханi. Нi,  нi,  так  складно
зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
   "Кажуть - все мина?, i як часто я сама бачила, що все мина?".  Але  про
це гiрко писати, хоча й дума?ться.
   "А потiм трет? i,  може,  найголовнiше.  Хiба  час  тепер  щастю,  коли
стiльки нещастя навколо скрiзь.
   Хiба час думати про себе, адже важко  вiдiрватися  вiд  свого  куточка,
коли його заведеш, i працювати для незнайомих, коли ? таке знайоме i  сво?
рiдне.
   Ось тобi, милий, зовсiм не  забутий,  уся  правда.  Ти  не  сердься,  я
сказала тобi найпота?мнiше, що в душi у мене.
   Хiба ти дума?ш, що можна, смiючись, вiдкинути вiд себе дороге й рiдне i
вийти з свого дому на бездомiв'я? Не знаю, як iншим жiнкам..."
   I раптом вона уявила сво? життя. А в не?, зараз у  не?,  хiба  -  через
Сашу, через Опанаса - не бездомiв'я?..
   I вона заплакала, не скiнчивши листа...

   * * *

   ?й  не  хотiлося  повертатися  до  Пфьолiв,  не  хотiлося  заходити  до
Бiлозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймнi вiн такий  далекий
вiд усього ?? життя, а все ж таки  брат,  рiдний  брат,  навiть  незручно,
дiзна?ться, що була тут i не завiтала. Навiщо вона розсентиментальничалась
i зайшла? Валер'ян зустрiв  здивовано,  якось  звисока-поблажливо.  Навiть
зрозумiти не могла Марiя - з якого дуру? Майже не розпитуючи ??,  почав  з
апломбом казати, як вiн клопочеться про  встановлення  свого  дворянського
звання, в якихось  паперах  щось  було  наплутано,  вiн  тепер  установлю?
iстину. До чого це було байдуже Марi?!
   - Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже - повертай  додому,
до чоловiка. Втеряти легше, нiж здобути, а то i'i пiзно буде.
   - Що ти верзеш? - здвигнула плечима Марiя.
   - А те, що не думай, що навiть така терпляча людина, як Опанас, буде до
смертi чекати. I йому терпець увiрвався. Тож моя порада, швидше кидай  там
сво? баловства та ?дь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди
- займуть тво? мiсце. Святе мiсце порожнiм не бува? - хе-хе-хе!
   Марiя не знала, що сказати.
   - Там, кажуть, така актрисочка-спiвачка коло нього зiтха?. Вiн уже i на
квартиру до не? пере?хав, дарма що замiжня. Кажуть, там таке  сопрано,  що
крига тане, як вона спiва?. А тиiii Опанас - ти ж сама зна?ш - почу?  вашу
малоросiйську пiсню, та й розтане - хе-хе-хе!
   - Годi. Не тво? дiло, - рiзко зупинила Марiя.
   - Та ти все-таки сестра, хоч i легковажна. Пора тобi за розум узятися i
сво?м хлопцем займатися, а не чужими  молодиками.  А  то,  може,  надiшлеш
Богдана сюди? Все-таки родичi - не дадуть загинути.
   - До  побачення.  Нi,  краще  прощавай!  -  встала  Марiя  i,  похапцем
одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тiльки чула за спиною: "хе-хе".
   Який був уредний, такий i лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до
нього? Iнше муляло й пекло.
   Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чу? Марiя про  це  "сопрано",
якусь спiвачку Меланiю  Овдi?вну.  Та  якось  пропускала  повз  увагу,  не
надавала значення.
   Влiтку одержала вiд Дорошенка коротенького  листа,  що  ?де  до  Парижа
добрий його знайомий студент Павло Косач, вiн розповiсть про  ?хн?  життя,
про Опанаса Васильовича. Марiя радо, як завжди, прийняла земляка. Вiн  про
Опанаса Васильовича не так багато розповiдав, ?х обох iншi  справи  бiльше
цiкавили.  Проте  казав,  що  Опанас  Васильович  захопився   аматорськими
виставами. "Наталка Полтавка" в Чернiговi  мала  величезний  успiх,  брала
участь  чудова  спiвачка  Меланiя  Овдi?вна   Загорська.   Була   б   вона
першокласною актрисою, так у не? чоловiк -  звiрюка,  старий,  ревнивий  i
горбатий до того ж. Опанас Васильович витяга? ?? на свiт.  Тодi  Марiя  не
надала  особливого  значення,  знала  душевну  добрiсть  Опанаса,  бажання
допомогти людинi та ще й талановитiй. А зараз, хоч i обурилася до  нестями
на Валерка, якимось жiночим чуттям раптом повiрила, вiдчула -  Опанас  уже
не з нею.
   А кличе ж ??? Вiн сам не зна?, що робити... Але ж вiн коло то?.
   Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловiка?
   Ну й добре. Навiть якесь полегшення охопило ??. Хай йому щастить.  Вона
ж не принесла йому щастя.
   I в той же час, всупереч всiй логiцi,  десь  глибоко  всерединi  муляло
почуття образи - хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна,
що Опанас нiколи ?? не розлюбить i що нiхто ?? замiнити не може?
   Геть це низьке жiноче почуття!
   Хай вiн буде щасливим. Якщо вiн змiг полюбити iншу, вона нiколи в свiтi
не повернеться до нього.
   Вона раптом вiдчула себе самотньою. Саша? Нi, нi, не треба  Сашi.  Коли
Опанас розлюбив, то молодий гарний  Саша  також  може..  Вона  усмiхнулася
гiрко,  вона  боялася  розплакатися  тут,  на  вулицi.  Вона   нiкого   не
обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. "Нiхто не  винен,  сама  я,
сама я", - як спiвала колись. I чому для сво?х почуттiв у не? iнша мiрка й
iншi вимоги? I чому вона хоче тiльки брати, нiчого не даючи? Вона  згадала
вiрного Дорошенка. От хто ?? любив, не чекаючи нiчого.
   Вона повернулася до  Пфьолiв  майже  заспоко?ною.  Принаймнi  зовнi.  А
сьогоднi був таки важкий день, хоч  i  не  понедiлок.  Сонечка  повiдомила
досить весело:
   - А ти зна?ш, що менi розповiли? Твiй друг  Дорошенко,  i  я  ж  з  ним
знайома була, вiн, нарештi, одружився. От не уявляю!
   - Чому? - спитала наче байдуже Марiя.  -  Вiн  досить  цiкавий,  гарний
чоловiк, зовсiм ще не старий i дуже порядна людина. Вiн менi пише iнколи.
   - Але вiн здавався менi якимось анахоретом i поза всякими почуттями.
   - Аз ким же?  -  так  само,  наче  байдуже,  спитала  Марiя.  Про  себе
подумала: "Далi очi, далi серце..." Так от чому останнiм часом не було вiд
нього листiв.
   - Кажуть, дочка  начальника  акцизного  управлiння,  нiчого  особливого
собою не явля?. Звичайна собi провiнцiйна панночка. Ну,  тепер  зрозумiло,
як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
   - Вiн уже, зда?ться, не мiй, - примусила себе усмiхнутися Марiя.
   - А й до тебе дiйшло? - почервонiла Сонечка. - А може, це все неправда,
плiтки?
   - Сонечко, коли ти зна?ш, але не показу?ш - i добре, мiж iншим,  робиш,
- то ти ж мусиш знати й розумiти, що менi це байдуже,  а  може,  навiть  i
легше. Опанас - хороша, добра людина.  Характер  тiльки  нелегкий,  правду
кажучи. Ти цс також зна?ш. Я йому тiльки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
   - Не думаю, - похитала головою Сонечка. - А  може,  тобi  краще  швидше
повернутись, ?хати до нього в Чернiгiв?
   - Тепер? Коли я знаю? Нiзащо! Я повернуся в Париж.
   - Як? Назовсiм? - злякалася Сонечка.
   - Нi, що ти! Я поладнаю там справи й при?ду сюди. А там видно буде.
   Коли вона вже лягла в лiжко, ?? охопило нестерпне бажання ?хати, швидше
?хати, завтра ж ?хати. Боже мiй, господи! Там же  Богдась,  там  Саша,  як
зрадiють вони, як вони ?? люблять. Там  друзi  й  вiльне  повiтря.  Швидше
?хати з цi?? iмли, мжички, темряви...

   * * *

   На  тiй  станцi?  стрiчалися  по?зди  -  з  Варшави  до  Петербурга,  з
Петербурга до Варшави. На станцi? був великий буфет. Iнколи з  "невiдомих"
причин по?зди стояли довше, нiж мали  за  розкладом,  i  простiшi  люди  з
другого й третього класiв ремствували, що, певне, по?зд  затриму?ться,  бо
пани з першого класу просто не встигли пообiдати. А тепер  часто  моталися
великi сановники до Варшави i з Варшави.
   Коли  по?зд,  яким  поверталася  Марiя  до  Парижа,  зупинився  на  цiй
"обiденнiй" станцi?, там уже стояв по?зд iз Варшави. Марiя  нi  з  ким  не
познайомилась, як трапля?ться в подорожах, i рада була, що зараз сама.
   Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет  i
стояли столики. Всi столики були вже зайнятi, та ?й ?сти не  хотiлося,  ?й
хотiлося швидше ?хати, бути "дома". Дiм ?? там,  де  Богдась,  Саша  i  ??
письмовий стiл з ?? рукописами.
   Думала про сво?, але мимоволi усе вiдбивалося наче на фотоплiвцi,  усе,
що бачила навколо.
   От  пробiг  чепурун-повар  з  тарiллю  пирiжкiв  -  запахло  м'ясним  i
капустяним фаршем. От щось ображено  й  пискляво  доводила  офiцiантам,  i
сусiдам заодно, худенька нервова дама в  модному  капелюшку,  з-пiд  якого
вибивались дрiбно завитi кучерики. Вона  гiрко  ображена,  що  до  телячо?
котлети ?й подали не зелений горошок, а картоплю-фрi.
   Даму заспокою? солiдний  пан  з  хвилястими  баками  кольору  пiску,  з
орденом на грудях.
   За сусiднiм столиком трохи не лаються пасажири за подану  страву,  кому
першому взяти. За кожним  столом  кожен  пасажир,  а  особливо  пасажирка,
розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському мiсцi,
а в сво?й ?дальнi, i наче те, що вони кажуть, найважливiше i  всi  повиннi
чути.
   Пройшовши поволi зал, щоб не зiткнутися з кимось iз  офiцiантiв,  котрi
стрiмголов розносять борщi, пирiжки, котлети,  Марiя  вловлю?,  навiть  не
бажаючи прислухатися, рiзноманiтну розмову:
   - Весiлля буде а l'anglais...
   - Хiба це риба, рибка повинна бути не бiльше за чотири вершки...
   - Ваш брат посила? пару кадетiв, вiн  хоче  вирвати  дiтей  з  поганого
грунту й пересадити в добрий.
   - Що за фантазiя?
   Марiя виходить на перон. Краще подихати свiжим повiтрям,  а  перекусити
уже в вагонi тим, що нав'язала ?й силомiць дбайлива Сонечка. На перонi  не
було тако? метушнi, як у залi.  Вона  одразу  помiтила  двох  хлопчикiв  у
кадетськiй формi; одному було рокiв дванадцять. "Старший трохи за Богдася,
- вiдзначила зразу Марiя, - а той менший,  мабуть,  рокiв  восьми,  певне,
братики".
   Щось зацiкавило ?? в  тих  хлопчиках.  Може.  тому,  що  ?х  супроводив
фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець  куховарок
та поко?вок. Видно,  чепурун,  впевнений  в  сво?й  красi,  але  з  досить
добродушним рум'яним обличчям.
   А от хлопчики були блiдi й сумнi. Безмежно сумнi.  По  сiрих  очах  пiд
густими довгими вiями, по цих тонких личках Марiя одразу пiзнала полякiв.
   Проходячи повз них, Марiя iз спiвчуттям глянула на хлопчикiв, i так  ??
вразила гiрка журба  дитячих  очей,  змученi  блiдi  личка,  що  вона,  не
замислюючись, спитала по-польськи:
   - Може, я можу чимось вам допомогти?
   Вони були ошелешенi,  але  старший,  опанувавши  себе,  захлияаючись  i
поспiшаючи, пояснив: ?х забрано вiд мами. його, Адама, i  братика,  оцього
братика Чесю, вночi забрали, i мама не зна?,  де  вони,  i  писати  ?м  не
дозволяють... Якби мiг  вiн  передати  мамi,  коханiй  мамi,  що  вiн  усе
пам'ята?, нiколи не забуде i Чесю берегтиме... I хай вона  зна?...  Тiльки
якiй передати...
   - Я передам, - мовила Марiя i сунула йому в руки свою маленьку  записну
книжечку.
   Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся i суворо,
що не в'язалося з  його  дурнуватим  виглядом,  сказав,  що  розмовляти  з
паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
   Марiя не заперечувала, хлопчики, тремтячи, вiдiйшли, а вона  зупинилася
коло фельдфебеля.
   Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно!  Вона
так спокiйно перепросила його й почала розмовляти з ним,  що  в  нього  не
було нiяких причин не вiдповiдати такiй  "благороднiй"  дамi.  Вона  ж  бо
розпитувала про його службу й звiдки вiн родом, чи не суму? в  Варшавi  за
сво?ю родиною i зовсiм непомiтно для нього перейшла  на  розмову  про  цих
хлопчикiв.  I   вiн   сказав,   що   це   дiти   бунтiвника,   яких   його
превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з
корiнням вирвати у цих гадюченят бунтiвливi замашки. Вiн говорив докладно,
бо дама спiвчутливо дивилася на нього. А в цi?? дами  хололо  серце,  коли
вона слухала його. Та ?й треба було обмiркувати, як же взяти  наз-ад  свою
записну книжечку.
   Пiсля першого дзвоника почина?ться  метушня.  Фельдфебель  поспiша?  до
хлопчикiв, i тут розумненький Адам наче навмисне  ронить  свiй  кадетський
кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кида?ться його дiстати, -  адже  вiн
вiдповiда? за цих "гадюченят". Вони мусять бути в повному порядку. I в цей
час записна книжечка уже в руках Марi?. Пасажири юрмляться  коло  вагонiв.
По?зд рушить до Петербурга. Вона шука? очима у вiкнi голiвки хлопчикiв. От
вони, братики, притулились один до одного. I не  може  забути,  нiколи  не
може забути Марiя останнiй погляд Адама, i як Чеся склав сво? рученята  на
грудях...



   10

   Повстання  було  придушене.  Настро?  в  суспiльствi,  давiть  у  людей
спiвчуваючих до того полякам, мiнялися. Це не первина в iсторi?.  Схиляння
перед переможцями i картання переможених.
   Тепер  уже  бiльше  бачили  не  просто  непiдготовленiсть   i   огрi.хн
проводирiв i усього керування "рухавкою", а  говорили  обурливо  про  самi
iде?, прагнення повстрання. В Росi? починав панувати реакцiйний "квасний",
патрiотизм, i вже голосно, особливо колишнi лiберали, лаяли Герцена i його
"Колокол", лаяли тi люди,  що  нещодавно  схилялися  перед  ним,  за  його
незламне  спiвчуття  полякам,  i  прiрва   мiж   балакунами-лiбералами   i
справжнiми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця  польська
справа тепер була критерi?м дiйсних переконань.
   За кордоном також. Вже не з захватом говорили про  молодь,  яка  йде  у
повстанськi загони,  вже  з  ледь  прихованим  докором  за  легковажнiсть,
нерозважливiсть або з лицемiрним жалем  стрiчали  поранених  i  переможних
втiкачiв, чудом врятованих.
   Марiя проймалася ще дужчою повагою до  Герцена  й  Огарьова,  так  само
жадiбно перечитувала "Колокол".  Який  невимовний  сум  огорнув  ??,  коли
прочитала в "Колоколе" про загибель Андргя  Потебнi  в  бою  повстанського
загону. З розповiдей Сахновського вона наче добре знала його, i  здавалося
?й - вона бачила його, бачила. Може, у Желiговського? Може, у Сал?ас? Адже
казав Сахн&вський, що вiн, Потебня, так змiнював свiй зовнiшнiй вигляд
i  так  перевтiлювався  для  конспiрацi?,  що  часто  й'  друзi  його   не
впiзнавали. Та, може, тi сiрi уважнi очi мовчазного юнака, що  так  пильно
одного, вечора вглядався в не?, - може, то були його? Чому  вона  тодi  не
заговорила з ним?
   Вона потiм дорiкала Сахновському, - чому не показав,  не  познайомив  з
Потебнею?
   - Не довелося, - тiльки й вiдповiв Сахновський.
   I Сераковський загинув. Його повiсили...
   Якi жалiбнi, журливi  години  настали  в  родинi  Желiговських...  Вона
бувала там, як i ранiше. Як i ранiше, часто бачилася з ?лизаветою  Салiас.
У салонi Салiас, як завжди, точилися бурнi розмови. Та порятунок для  себе
був тiльки в роботi-тiльки, коли сидiла за столом.

   * * *

   Писати для Марi? - це ж щоразу жити  чужим  життям,  коли  i  в  сво?му
стiльки, що не упора?шся, не встига?ш нiчого. А час бiжить, як шалений,  i
все змiню?ться, i всi навколо змiнюються, i ти сама змiню?шся - не  тiльки
зовнi. У життя входять новi  й  новi  люди,  i  приязнь  до  них  наклада?
вiдповiдальнiсть.  Так,  вiдповiдальнiсть  за  них,   бажання   допомогти,
пiдтримати, навiть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь -  куди
складнiша й вiдповiдальнiша, нiж ворожнеча або й просто антипатiя.  Але  в
той же час приязнь, дружба, це така незрiвнянна нi з чим радiсть у свiтi!
   З першо? ж хвилини Марiя пройнялася приязню до цього подружжя.
   ?лизавета Василiвна Салiас знайомить Марiю з новими гостями.
   - Художник Якобi Валерiй Iванович, а це диво - його дружина  Олександра
Микола?вна.
   Жiнка - справдi диво. Вона вража? ясною, чистою  красою,  що  вабить  i
приверта? до себе.  У  синiх-синiх  очах,  повненьких  по-дитячому  вустах
стiльки тепла й доброти.  Пухнасте  каштанове  волосся  вiдтiня?  нiжну  з
легким рум'янцем  матовiсть  обличчя.  Наче  художник  пiдiбрав  найлегшу,
найтоншу пастель. Але головне не цi нiжнi й тонкi риси, найбiльша краса  -
усмiшка, що немов усiх зiгрiва?.
   Трапля?ться така краса, що одразу скажуть - "яка  мила",  а  потiм  уже
"красива", бо це якась  людяна  рiдна  краса,  в  присутностi  яко?  легше
дихати. Це одразу вiдчува? Марiя i дружньо потиску?  немов  виточену  бiлу
ручку.
   Вона ще дуже молода, ця жiнка. Марiя прикида?  в  думках  -  певне,  ?й
рокiв  двадцять  -   двадцять   один.   У   нiй   непомiтно   анi   зайво?
сором'язливостi, анi самозакохано? самовпевненостi, як трапля?ться часто у
красунь.
   - Я дуже рада познайомитися з вами, - каже Олександра Микола?вна.  -  Я
читала вашi твори, ваш роман у "Современнике" про трьох сестер  i  радiла,
що побачу вас у Парижi.
   - Я певна, що ви будете обидвi задоволенi знайомством, тому т;ж хотiла,
щоб ви швидше у мене зустрiлися, - пiдхопила графиня. - Я просто  нудьгую,
коли довго не бачу Марiю Олександрiвну.
   -  Хоча  ми  живемо  в  одному  будинку  i  бачимось  досить  часто,  -
усмiхнулась  Марiя.  -  У  ?лизавети  Василiвни  завжди  стрiча?ш   цiкаве
товариство. Проте нам i вдвох не бува? нудно.
   - Так, так, навпаки, нам - двом письменницям, старiй i молодiй - завжди
? про що поговорити.
   - О, з вами про рiзницю вiку не дума?ш, - щиро  сказала  Марiя.  -  Дай
боже, щоб усi були такi молодi душею. Крiм того, менi  зда?ться,  в  нашiй
працi стира?ться вiк.
   - Аби тiльки в цiй працi не  стиралися,  не  нiвелювалися  нашi  жiночi
риси,  наша  жiноча  суть.  Та  приклади  iсторi?  доводять,   що   нi   -
жiнки-письменницi, жiнки мистецтва лишаються жiнками i страждають не менше
вiд притаманних усiм жiнкам переживань, а може, ще й дужче,  -  засмiялася
графиня. - Тому нам, самостiйним жiнкам, далеко важче, нiж чоловiкам, i  я
радiю, коли наш гурт самостiйних жiнок збiльшу?ться.
   - Щоб чинити опiр?
   - Можливо, просто допомагати, пiдтримувати одна одну. Я  ще  познайомлю
вас з однi?ю дiвчиною, яка нещодавно при?хала до Парижа з Росi?. Це  також
жiнка ново? формацi?, Аполлiнарiя Суслова. - Нахилившись до обох  жiнок  -
Марi? i Олександри Микола?вни, - графиня Салiас мовила трохи  тихiше,  щоб
почули лише вони:  -  Надзвичайно  цiкава  дiвчина,  але  зараз  пережива?
особисту  трагедiю.  Якось  не  находить  мiсця  в  життi.  -   I   додала
багатозначно: -  Вона  була  близьким  другом  письменника  Досто?вського,
ближче нiж другом, але чомусь наступив розрив.
   - Шурочка, - покликав дружину художник, теж красивий, але не такий,  як
вона, звичайнiший i старший за не? рокiв на десять.
   - Гарна пара, - мовила графиня i знову конфiденцiйно зашепотiла  Марi?:
- Не зважайте на ??  молодiсть,  вона  самостiйних  передових  поглядiв  i
досить смiливо провадить ?х  у  життя.  Перший  шлюб  ??  був  короткий  i
нещасливий, i вона покинула чоловiка, який  не  хоче  давати  ?й  розлуки.
Отже,з Валерi?м Iвановичем вони живуть невiнчанi.  Погодьтеся,  для  цього
потрiбна i рiшучiсть, i  смiливiсть.  У  них  уже  ?  син,  немовлятко,  i
Олександра Микола?вна чудова мати. А з  чоловiком  вони  закоханi  одне  в
одного,  тiльки  вiн  ревнивий  до  нестями.  Певне,  i  до  нас  з   вами
ревнуватиме, - добродушно усмiхнулася ?лизавета Василiвна.
   Вона все про всiх  знала,  але  ж  при  всiй  сво?й  екзальтованостi  i
експансивностi  завжди  охоче  по-справжньому  допомагала  чим  могла,   i
справдi, деякi жiночi риси аж нiяк не стиралися,  як  вона  не  намагалася
удати з себе полiтичного дiяча, ??, як i кожну  жiнку,  цiкавило  особисте
життя, не вигаданi в белетристицi, а в самому життi  щасливi  й  нещасливi
романи, вона охоче давал;i поради, переживала за сво?х молодших  подруг  -
одне слово, зберiгала всi риси,  притаманнi  пiдстаркуватим  жiнкам,  коли
сво? романи уже вiдходять у спогади.
   Марi? було трохи непри?мно, що так одразу графиня виклала про  цю  милу
жiнку, i в той же час,  дiзнавшись  про  ??  особисте  життя,  вiдчула  ??
ближчою, ??, як подругу, хотiлося  взяти  пiд  руку,  пiти  кудись  удвох,
гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомiнкими, де на  тебе
нiхто не зверне уваги, або  принаймнi  хотiлося  сiсти  десь.  у  куточку,
подалi вiд усiх i  розмовляти  одвертiше  й,  щирiше,  нiж  iз  ?лизаветою
Василiвною.
   А графиня  Салiас  дiйсно  високо  цiнила  Марiю  i  симпатизувала  ?й.
Пригощаючи Олександру Микола?вну ча?м, вона встигла i тiй сказати:
   - Яка чудова, надзвичайна  жiнка!  Який  талант!  Який  розум!  -  Але,
зiтхнувши, додала: - I  яке  нещасливе  життя  Чоловiк  зараз  у  Росi?  -
абсолютно не вартий ?? А тут - ??  так  коха?  один  молодий  чоловiк.  Ви
познайомитесь з ним,  та  вона  живе  одна  з  сином,  i,  звичайно,  обо?
страждають.
   - Вона i син? - спитала Олександра Микола?вна
   - Нi, нi, вона й той молодий чоловiк. Ви побачите  його.  Вiн  як  тiнь
коло не?,
   А втiм, иож.е, й  добре,  що  графиня  обом  ?м  нашептала  цi  iнтимнi
подробицi, ?х ще  дужче  потягло  одну  до  одно?.  I  невдовзi  вони  вже
вiдокремились вiд решти й сидiли удвох на  низенькiй  канапцi.  Олександра
Микола?вна розповiдала, як ?й пощастило перевезти через  кордон  у  сво?му
альбомчику...
   - Ну, зна?те, звичайний альбомчик, як у кожно? дiвчини, куди вона вiршi
запису?. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
   - Михайлова? Боже мiй, господи! -  Марiя  схвильовано  приклала  обидвi
долонi до свого обличчя. - Михайла Ларiоиовича? Того, що заслали в  Сибiр,
i у вас ? ця фотографiя, яка? -  Марiя  дужче  присунулась  до  Олександри
Микола?вни.
   - Це фотографiя з невеличкого малюнка,  як  його  заковують  у  кайдани
перед вiдправкою у Сибiр. Вiн вийшов такий схожий. Я бачила  його  ранiше,
тiльки, звичайно, вiн дуже змiнився в тюрмi. Але такий спокiйний, сидить i
спокiйно дивиться, що з ним роблять. Менi  зда?ться,  художнику  пощастило
схопити його суть, аж моторошно глянути.
   - А хто ж змiг його змалювати в таких умовах?
   - О. - пiдняла палець угору Олександра Микола?вна й похитала ним, а  ??
тонкi, наче вимальованi брiвки, строго зiйшлися, мовляв, про це  не  можна
го'ворити. Та в ту ж мить синi очi скосилися на  чоловiка,  i  знову  вона
наче насварила пальчиком i похитала головою з високою зачiскою.  Каштанове
волосся було таке пишне, хвилясте, одразу  можна  було  уявити,  яке  воно
довге i багате, коли розпустити.
   - В альбомчику, - вела  далi  Олександра  Микола?вна,  -  в  мене  були
переписанi вiршi Гейне i тi вiршi Огарьова, якi не друкуються нiде.
   - Крiм "Колокола".
   -  Авжеж.  З  "Колокола"  ми  всi  в  Росi?  i  перепису?мо.тце   вiршi
Добролюбова. На кордонi нiхто на цей  альбомчик  не  звернув  уваги,  а  я
намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
   - Ну, це вам легко вдалося, - усмiхнулась Марiя.
   -  Що  поробиш?  Тут  навiть  Валерiй  Iванович  не  ревнував   i   був
задоволений, що я провезла фотографiю.
   - Ви покажете менi?
   -  Обов'язково.  Ви  ж  прийдете  до  нас.  Правда,  ми   ще   похапцем
влаштувалися. Одразу стiльки  турбот,  роботи.  Валерiй  Iаанович  задумав
велику картину, вона захопилавсi його думки. Уявiть  собi:  Володимирка  -
шлях до Сибiру. По етапу  женуть  нещасних.  Невеличкий  короткий  привал.
Вимушений привал, бо один iз них помира?. Валерiй тепер  весь  час  мiрку?
над композицi?ю, над характерами, а менi доводиться йому  позувати,  i  не
тiльки менi, а й мо?му маленькому Володику.  Я  стою  запнена  хустиною  i
годую немовля. Так що i ми допомага?мо, - добродушно всмiхнулась вона.
   - Яка тема! Як добре, що ваш чоловiк узявся за не?, - мовила Марiя.
   - Його дуже пiдтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
   Дивно,  що  цей  чепурний  веселий  художник  з  модною   за   кордоном
еспаньйолкою зупинився на такiй темi, замислився над цим. Марiя  якось  не
звернула уваги на зауваження Олександри Микола?вни про молодшого брата.
   - Обов'язково незабаром прийду до вас, - сказала вона, -  i  фотографi?
хочу подивитися, i картини вашого чоловiка, а найдужче ваш головний твiр -
вашого синка. Ви зна?те, я дуже люблю малят,  -  призналася  вона,  -  мiй
Богдась уже досить великий самостiйний парубчак. Ми з ним великi друзi. Та
я завжди згадую, як менi було цiкаво й при?мно, коли вiн був таким  малим,
кумедним у сво?й безтурботнiй дитячiй порi.
   Тепер уже було далеко не безтурботно i  для  Богдася...  Рятувала  його
жвава й енергiйна вдача. Але ж вiн уже добре  знав,  що  таке  сидiти  без
грошей, прожити цiлий день  лише  на  смажених  каштанах...  Вiн,  правда,
досить байдуже ставився до цього.
   - Я хочу з вами часто стрiчатися, - вирвалось у Олександри  Микола?вни.
- Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей,  адже
тут  багато  росiйських  художникiв,   товаришiв   i   знайомих   Валерiя,
стипендiатiв Академi?. Я iнколи  втомлююсь,  бо  ?хнi  безконечнi  балачки
вiдривають вiд роботи, адже  менi  треба  також  працювати.  Я  хочу  сама
заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самi  зна?те,  скiльки
часу забира? мала дитина. А скiльки  хочеться  подивитися  в  Парижi!  Ви,
певне, вже все тут бачили? - спитала вона у Марi?.
   - Ну, що ви! По-перше, також треба багато  працювати,  по-друге,  також
люди. Добре, коли цiкавi, але, може, не  цiкавi  для  тебе,  а  потребують
тво?? уваги.
   - Ми вже бачилися тут iз Бакунiним, вiн у нас був, i ми його вiдвiдали.
Вiн живе польськими справами. Зда?ться, i графиня також.
   - Ну, це зовсiм у них по-рiзному. Ви  самi  побачите  -  ??  вiдвiдують
поляки всiх напрямкiв i уподобань. Правда, - додала вона, усмiхнувшись,  -
у не? можуть зустрiтися люди, яким треба зустрiтись, це ж також потрiбно!
   З скiлькома тут вона сама, Марiя, познайомилась. Та от i з Бакунiним...
А в цей його короткий при?зд до Парижа вони вдвох з ним  писали  листа  до
укра?нцiв i всiх слов'ян.  Вiн  сказав,  що  передасть  його  на  Укра?ну.
Цiкаво, чи дiйшов цей лист до  адресата?  Адже  за  цей  рiк  стiльки  там
трапилося! Головне - поразка польського повстання. Рiк тому  вона  була  в
Петербурзi, майже напередоднi подiй.
   Для Марi? тепер ставлення  до  польських  справ  ста?  мiрилом  людини.
Олександра Микола?на розповiда?, що в Росi? ста? помiтним  охолодження  до
"Колокола", до Герцена саме за його  гаряче  спiвчуття  до  Польщi.  Марiя
зна?, що Герцен, знiтивши серце, вiдчуваючи бiду - адже  вiн  розумiв  усю
непiдготовленiсть, незлагодженiсть, непорозумiння з "бiлими" i "червоними"
мiж поляками, попри все це, коли вже нiчого не можна було зупинити,  писав
сво? полум'янi статтi на сторiнках "Колокола". Тепер Добролюбов нiчого  не
мiг би йому закинути. Цiкаво,  чи  показував  йому  Бакунiн  той  лист  до
слов'ян, що написав удвох iз Марi?ю? Там же вiдбилися  думки  Герцена  про
права кожного народу на свою мову, свiй розвиток...  А  от  Тургенев  дуже
критично ставиться до ?? "дружби" з поляками.
   - Ви чули, - долiта? до них  голос  ?лизавети  Василiвни,  -  Тургенева
викликали зараз до Росi?, до Сенату, в зв'язку з новими  арештами,  але  ж
вiн хворий, i йому дали вiдстрочку. Та  й,  зда?ться,  обмежились  якимось
листом iз запитаннями щодо зв'язкiв з "лондонськими  пропагандистами"  так
звуть у Третьому вiддiлi наших лондонських друзiв.
   Марiя спалахнула. Iван Сергiйович весь час листу?ться з ними, ?здив  до
них, але в той же час такий далекий вiд  них!  От  i  з  Бакунiним  -  вiн
щедрiше за всiх допомiг грошима, допомiг дружинi Бакунiна, хоч i нiколи не
бачив ??, але ж мiж ним та Бакунiним неперейдена прiрва! Це тут  зрозумiло
кожному Цiкаво, як триматиметься вiн?
   - Кажуть, ви дуже дружнi з Турген?вим? - пита? Олександра Микола?вна.
   - Була дуже дружна, - вiдповiда? з ноткою суму  в  голосi  Марiя,  -  i
тепер ми стрiча?мось... та вже зрiдка. Життя йде, люди  змiнюються...  Але
ми стрiча?мось... - повторю? вона. - Я вас познайомлю, коли  хочете.  А  з
Бакунiним, зда?ться, Тургенев i не зустрiвся...
   - А ви бачили дружину Бакунiна?
   - Бачила й здивувалась.
   - I я також. Що ?х зв'язу?? Хiба тiльки те, що полька?
   - Та ?? начебто i не обходили польськi  справи,  вона  нiчим  таким  не
цiкавилась. Взагалi ?? Париж наче звiв з глузду. Михайло Олександрович так
всепрощаюче лагiдно казав: "Вона ж така молоденька - i вперше в Парижi!"
   Марiя подумала при цьому - от i Олександра  Микола?вна  молоденька,  не
старша за Антонiю Бакунiну, i теж уперше в Парижi!
   - Вiн бiдкався, - згадала Марiя, - що не може одягти ?? з шиком, купити
все, чого ?й хочеться, вiн з нею, як з дитиною, i,  зна?те,  вона  теж  до
нього дуже добра, якось довiрливо ставиться,  але  без  тiнi  любовi,  усе
прийма?, як належне. А вiн ?? любить страшенно, навiть нiколи не  уявляла,
що вiн може так любити, з  такою  нiжнiстю  та  терплячiстю.  Вона  досить
гарненька, схожа на тендiтного польського хлопчика, правда?
   - А от розмовляти з нею нема про що!
   От ?м обом було про що розмовляти, навiть бiльше,  нiж  гадала  Салiас,
знайомлячи ?х, i кожна з них подумала майже одними словами: як  добре,  що
тут, у Парижi, ми зустрiлися!

   * * *

   Саме тут, на кладовищi, не думалося  про  смерть,  бо  тут  переплелися
безсмертя i життя.
   День був весняний, якийсь фiалковий, як взагалi повiтря  у  Па  рижi  -
синьо-фiалкове, з рiзними тонкими вiдтiнками вранцi, удень i ввечерi.
   Скрiзь багато квiтiв, густого плюща, що  заплiв  дерева,  пам'ятники  й
хрести. I поки не пiдiйшли до то? частини кладовища.  де  безлiч  забутих,
занедбаних могилок, де великi бiдняцькi спiльнi  могили,  вони  зупинялися
коло пам'ятникiв "знайомим людям".
   Навколо буяла весняна зелень, людей сьогоднi стрiчалося зовсiм мало, бо
день був звичайний, буденний, а не  свято,  не  недiля  або  субота,  коли
приходять родичi покiйних. Просто дехто прогулювався так само, як i  вона,
Марiя, з Олександрою Микола?вною, дружиною художника Якобi, з Шурочкою, як
звали ?? близькi.
   Вони полюбили вдвох блукати, цi двi такi гарнi i такi несхожi мiж собою
жiнки, та в чомусь дуже рiднi  й  зрозумiлi  одна  однiй.  Щедрiстю  душi?
Бажанням пiзнати якнайширше i найглибше життя? А ще -  вiдчуттям  краси  в
якихось звичайних людських вчинках, i в  цiй  першiй  веснянiй  зеленi  на
кладовищi, i в безсмертних рядках,  що  колись  вимовили  i  написали  тi,
могили яких зараз вони оглядали.
   Однi пам'ятники - мармуровi й бронзовi бюсти - були схожi на тих,  кому
були поставленi, iншi -зовсiм нi... Але все  ж  таки  вони  нагадували  ще
живих, з усiм притаманним людям людським горем, щастям, славою i бiдами, i
хотiлося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
   Марiя  вiдхилила  густий  плющ,  який  майже  зовсiм   закрив   обличчя
письменника на постаментi, - широке, веселе, жваве.
   - Який вiн тут здоровий,  мiцний,  впевнений,  що  пiдiйме  велетенську
глибу - томи сво?? людсько? комедi?!
   Вони обидвi помiтили, що збоку  сидить  молодий  художник  i  змальову?
пам'ятник.
   - Пробачте, - мовила Марiя i вiдiйшла.
   Шурочка не втрималась i мимохiдь зазирнула з-за спини художника в  його
малюнок i ледь знизала плечима.
   За нею i Марiя непомiтно поглянула  туди  ж.  I  обидвi  швидко  пiшли.
Художник старанно перемалював постамент, квiти, але з рамки зелених  гiлок
на малюнку дивилося не розумне  жваве  обличчя  письменника,  а  гарненька
жiноча голiвка.
   - Вiн заробить на цьому бiльше, а книжок Бальзака,  може,  i  не  читав
нiколи, - iронiчно мовила Марiя. -  Ходiмо  далi.  От  могила  Беранже.  Я
схилялась завжди перед його незалежнiстю. Вiн нiколи не  хотiв  одержувати
нiяких почестей та нагород вiд уряду,  ненависного  йому.  Вiн  навiть  не
захотiв  виставляти  свою  кандидатуру   в   члени   Академi?,   в   число
"безсмертних".
   До могили пiдiйшла купка чоловiкiв у робiтничих  блузах.  Один  iз  них
гаряче розповiдав рештi про Беранже, показував на високу купу вiнкiв  коло
могили, правда, уже прив'ялих.
   Вiн знав, що лишиться в серцi народу, - пошепки сказала Шурочка.  -  Це
далеко почеснiше.
   А от до могили Шопена, напевне, давно нiхто не приходив iз близьких.
   - Ач, як розрослися квiти й кущi, треба просто мати силу, щоб розсунути
гiлля, - мовила Марiя. - I стежки майже не I. видно.
   - Яке страдницьке, змучене обличчя! - зiтхнула Шуроч; ка. - Його музика
- моя найулюбленiша. Коли завгодно я можу слухати ??. Стiльки в нiй  суму,
болю i проникнення в душу.
   - Але ж у нього ? один прелюд, де просто чу?ш гуркiт барикадних бо?в, -
заперечила Марiя. - Я теж його дуже люблю.
   - Певне, кожен чу? лiпше те, що йому ближче, - засмiялася Шурочка. -  Я
от волiю грати його ласкавi ноктюрни, сонячнi мазурки.
   - Це, справдi, вам бiльше личить, - милуючись нею, мовила : Марiя.
   - Все ж таки не розумiю, як його могла розлюбити Жорж Занд? -  з  жалем
сказала Шурочка.
   Ну, якi б жiнки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена i Жорж Занд?
   - Його дуже любив художник Делакруа, - мовила Шурочка.  -  Вiн  вивозив
його хворого гуляти, називав його "маленький Шопен".  Це  розповiдав  менi
чоловiк, вiн працю? тепер у майстернi Делакруа, пише копi?.
   - Делакруа не так давно помер, - сказала Марiя. -  Яка  прекрасна  його
"Свобода на барикадах"!
   - Зна?те, нашi художник-и i мiй Валерiй стрiчаються в цiй  майстернi  з
його друзями, i всi тако? високо? думки про  Делакруа  i  про  Коро  -  не
тiльки як про майстрiв-художникiв, а як про  людей.  Уявiть,  Коро,  цього
надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, i от на його ювiлей
художники - його друзi й учнi - самi вилили для Коро  золоту  медаль.  Вiн
казав, що пиша?ться нею бiльше, нiж будь-яким орденом.  Я  б  хотiла,  щоб
такi щирi вза?мини були i мiж нашими художниками, щоб не тримали в секретi
сво? роботи, не запобiгали  у  начальства,  -  Шурочка  зiтхнула,  мабуть,
неспроста. - До речi, ми хочемо з  Валерi?м  звести  вас  ближче  з  нашою
росiйською художницькою колонi?ю. Там ? справжнi  високi  таланти  i  дуже
хорошi люди. Мiж iншим, дехто вже хотiв писати ваш  портрет,  -  хитрувато
примружила вона одне око.
   Марiя розсмiялася.
   - Познайомитися ближче - я з охотою. А  портрет  -  не  уявляю,  щоб  я
позувала!
   - А я уявляю, - переконливо сказала Шура. .
   - Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, - запропонувала Марiя. -  От  ще  один
нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати  сво?х
коханцiв.
   - Але ж вона ?х уже не кохала, - заперечила Шурочка.
   - Невже нiчого не  лишилося,  нiякого  почуття?  -  роздумливо  сказала
Марiя.
   Могила Мюссе була в сiмейному колi - сестра, родичi. Невеличка  плакуча
верба схилила саме над його могилою вiти.
   Жiнки сiли на лавочцi. Шурочка тихо проказала:
   Mes chers amis, quand je mourrai,
   Plantez un saule au cimetiиre,
   J'aime son feuillage йplorй;
   La pвleur m'en est douйe et chиre,
   Et son ombre sera lйgиre
   A la terre ou je dormirai.
   (Коли я вмру, посадовiть_
   Вербу плакучу надi мною._
   Свою блiду прозору вiть_
   Вона похилить в супоко?,_
   I буде тiнь ?? легкою_
   Для того, хто пiд нею спить._
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла)._

   - Правда, чарiвнi вiршi?
   Шура дуже любила вiршi. Вона нiколи про це не казала,  але  тримала  ?х
безлiч у пам'ятi. Для Марi? це було чимось органiчним у Шурi,  невiд'?мним
вiд ?? синiх очей, дитячо? усмiшки, усього нiжного, поетичного обрису.
   Звичайно, не при всiх, лише з близькими людьми  любила  Шура  згадувати
улюбленi вiршi, рядки, що вразили ??. Вона любила, як i  Марiя,  ритися  в
книгарнях, на лотках у букiнiстiв, i коли знаходила, вiдкривала  для  себе
ранiше не знаного поета або й давнього "знайомого", зупинялась над якимось
образом, що  раптово  розкривався  по-новому,  якоюсь  особливою  мелодi?ю
рядка, ?й здавалось, вона одержувала дарунок, ?й хотiлось  подiлитися  цим
дарунком з iншими.
   - "Гармонии стиха божественные  тайны  не  думай  разгадать  по  книгам
мудрецов". Правда, Майков вiрно сказав, - нагадала ?й якось Марiя.
   З Марi?ю можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи,  читати  напам'ять
сво? улюбленi вiршi.
   От i зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
   - От послухайте ще його:
   J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
   Je ne puis ici-bas que donner en chemin
   Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie I.
   (Та_ леле, генiя_ Петрарки я не маю, _
   Я_ можу з ним зрiвнятись тiльки почуттям, _
   Кохати_ так,_ як вiн. Тiй, що мене коха?, - _
   Пожертвувати можу всiм сво?м життям. _
   (З_ франц._ переклала Наталя Забiла). _

   Чому Шура вибрала цей вiрш i з такою милою усмiшкою дивиться на  Марiю?
Певне, вона дума? те ж саме, що дума? й Марiя.
   А Марiя згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки i запевняв, що
нiхто не виявив так  його,  Сашиних,  почуттiв,  як  iталiйський  спiвець.
Мабуть, йому до душi припаде Мюссе.
   - Я вам iнколи заздрю, - призна?ться Шура. - Я не  можу  скаржитися  на
Валерiя, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я iнколи цiлi
днi його не бачу. Вiн не може, як i кожний художник,  i  дня  прожити  без
картини. Мабуть, людям мистецтва потрiбнi жiнки, якi цiлком  живуть  ?хнiм
життям. I не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [
не лише перш за все, а просто все.
   - Ну, звiдки ви це взяли? - зашарiлася Марiя.
   - О, любовi, як кашлю, зата?ти не можна, - переконливо мовила  Шура.  -
Зда?ться,  так  кажуть  iталiйцi.  Робота  для  нього  -  що?   Необхiдний
обов'язок, який треба швидше виконати i  поспiшити  до  вас.  Певне,  йому
треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезiй.
   - I захворiли ним?
   - О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати,  один  твiр  кращий  за
iнший. Там такий надзвичайний вiрш "Tristesse" (Журба_ (франц.)._ Але  вiн
навiва? на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку i для  вас?  Я
рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи,  хоч  йому,  Альфреду  Мюссе,
часом не щастило в любовi, - я певна, мiж iншим, що не менше й щастило,  -
проте коли тво? вiршi можна дарувати  як  дорогоцiннiсть,  -  хiба  це  не
найбiльша радiсть поета? Менi зда?ться, Олександру Вадимовичу це  буде  ще
ближче до серця, нiж вам. Я знаю, ваш  улюбленець  Гейне  -  "Schlage  die
Trommel und fьrchte dien nicht".
   Сильнее стучи и тревогой
   Ты спящих от сна пробуди!
   Вот смысл глубочайший искусства,
   А сам маршируй впереди! -
   пiдхопила Марiя. - Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
   Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
   Вот дух философских начал.
   Давно я постиг эту тайну,
   Давно барабанщиком стал!
   Але радiйте, я вiдчуваю - Мюссе менi стане  близьким...  Може,  справдi
через Сашу... - додала вона роздумливо. - Де ви купили Мюссе?
   - Не смiйте купувати, я ж вирiшила, що я подарую вам.
   - Шурочко! - Марiя докiрливо глянула на не?.
   - Не турбуйтеся, ми одержали вчора грошi. Однаково прийдуть гостi  -  i
ми ?х про?мо i проп'?мо на радощах, - мовила Шурочка. -  Художники  iнакше
не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це  буде  на  згадку
про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, - призналася вона
щиро. - Ну, з ким можна отак просто читати вiршi, так вiдчувати життя?
   - Отут, на кладовищi, - тихо мовила Марiя.  -  Та  Гейне  похований  на
Монмартрському кладовищi. Там взагалi бунтiвники - Марат, Лелевель.
   Хiба вони знали обидвi, що не мине й  десяти  рокiв  i  саме  кладовище
Пер-Лашез увiйде в iсторiю революцiй i мало хто й знатиме, що названо воно
було колись iм'ям духiвника Людовика XIV, отця ?зу?та Лашеза, якому король
подарував землю на цьому горбi, а назва "Пер-Лашез" буде навiки зв'язана з
iншою трагiчною i величною подi?ю -  загибеллю  перших  комунарiв,  бiйцiв
Паризько? комуни.
   - Я знайома була з Лелевелем, - сказала Марiя. - Мене  водив  до  нього
Герцен у Брюсселi.
   - А ви поведiть мене хоча б до його могили, i зна?те, я тепер  не  хочу
приходити  з  порожнiми  руками,  треба  покласти  кожному  знайомому  хоч
квiточку.
   - Для цього потрiбний буде цiлий снiп  квiтiв,  -  зауважила  Марiя.  -
Звичайно, вiдрива?шся якось вiд роботи, - мовила вона роздумливо, - але  я
виправдовую себе тим, що  iнакше  не  могла  б  писати,  як  домовилася  з
петербурзькою газетою, сво? "Листи з Парижа". Менi замовили  такi  нариси.
Про це мене ранiше просив i редактор нашого укра?нського журналу "Основа",
але, на жаль,  журнал  уже  припинив  сво?  iснування.  Так  що  пишу  для
росiйсько? газети.
   - Може, для цього вам треба поблукати самiй? - делiкатно спитала Шура.
   - Нi, нi, я вже сама багато скрiзь ходила, а тепер  менi  з  вами  дуже
добре. Я не хочу думати весь час - от про це треба напи сати,  от  про  це
буде цiкаво прочитати, i коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму,
я просто гуляю, дивлюсь, дiзнаюсь про те, що менi самiй цiкаво знати, а  в
головi, в пам'ятi завжди лиша?ться, що найдужче вразило, - значить, про це
й треба написати. Менi навiть краще з вами, наче не  тiльки  двома  сво?ми
очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рiдко з ким  люблю  вдвох  гуляти.
Дуже мало людей, з якими можна не тiльки розмовляти, а й мовчати... якi не
заважають мовчати... i  писати...  Ранiше  я  могла  коли  завгодно  i  де
завгодно писати, аби не торсали, - засмiялася вона. - А тепер  менi  треба
бути наодинцi.
   - Олександр Вадимович,  мабуть,  ревну?,  -  пожартувала  Шура.-Сказати
правду, я ревную Валерiя до його картин, але ж тiльки  до  картин!  А  вiн
мене до всiх i всього, навiть до власного сина!
   - Нi, Олександр Вадимович до роботи мене не ревну?, - мовила роздумливо
Марiя. - Менi самiй дивно: при ньому я можу писати, i вiн завжди радi?, що
не заважа? менi.
   Справдi, вiн ?диний нi в чому не заважав. З ним вона як сама з собою  -
може, це й ? критерiй справжнього щастя? Але ? рiзниця в ?хньому ставленнi
одне до одного. Вiн не може без не?. А вона так само,  як  без  нього,  не
може бути без сво?? роботи. Нi, не треба думати, хто  дорожчий  -  вiн  чи
робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити  питання  -  вiн  чи
Богдась. Це зовсiм рiзне. Не треба  важити  на  терезах  i  торгуватися  з
життям. Адже вона i без людей, без друзiв також не може!
   Вона вiдмаху?ться вiд цих думок. Тим бiльше, що вже прийшла  до  одного
кардинального рiшення.
   - До речi, - каже вона Олександрi Микола?внi, - я збираюсь пере?хати  з
rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми пере?демо в Нель?.
   - Як? Це ж, зда?ться, навiть не Париж, це невеличке село.
   - Скорiше передмiстя. Але це мене не ляка?. Уявiть  собi  -  на  березi
Сени, два кроки до справжнього лiсу i квартирка - кiлька кiмнаток. У  мене
буде цiлком вiдокремлена - бачите, як важно! А головне  -  садок,  правда,
невеличкий, зда?ться, лише одне, але ж величезне,  таке  крислате  дерево,
немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабiч справдi чималi сади  i
лiс, справжнiсiнький лiс, куди  можна  буде  тiкати!  Хазяйка  з  гордiстю
казала, що в Нель? живуть вiдомi французькi поети. Хто саме, вона так i не
назвала, але це говорилося з таким виглядом, що пiсля цього не можна  було
торгуватися за платню! Мiж iншим, там, звичайно, дешевше жити.
   - Менi шкода, що ви будете так далеко, - зiтхнула Шура.
   - Зовсiм нi, - переконливо заспоко?ла Марiя. - Це сорок хвилин ?зди вiд
центру Парижа. Хiба  це  багато?  Отак,  зна?те,  вiд  Трiумфально?  арки,
бульварами, потiм ?лiсейськими Полями i  прямiсiнько  до  нас.  Ви  будете
часто при?здити з вашим Володенькою,  там  таке  чудесне  повiтря!  Ви  не
уявля?те, як я скучила за свiжим  повiтрям,  зеленим  листям  -  щоб  його
багато було, - за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мрi? про
рибалку!
   - А як ставиться  до  цього  вашого  пере?зду  Олександр  Вадимович?  -
обережно спитала Шура.
   - О, та вiн же найщасливiший! У нього теж буде там окрема кiмната. А ви
ж зна?те, як з його слабими  легенями  йому  дуже  потрiбне  свiже,  чисте
повiтря!
   Так просто сказала це Марiя, а скiльки вона перемучилась  i  передумала
до того - це ж починалось зовсiм якесь нове життя. Разом iз Сашею. Уже  не
як закоханi напiвта?мнi коханцi, а як подружжя, справжн? подружжя.
   - Ну, значить, i я щаслива за вас, - щиро сказала  Шура,  -  i,  правду
кажучи, найбiльше за Олександра Вадимовича. Але як  ви  все  по?дна?те  iз
сво?ю роботою? Це ж додасться ще стiльки турбот - я-то знаю!
   - Хiба менi звикати? Та коли ми будемо разом, менi зда?ться, у нас буде
бiльше часу i для роботи. I вiн буде  доглянутий  -  вiн  став  так  часто
хворiти! А ще я дуже прошу при?хати до мене сюди мою маму.  Вона  допоможе
менi, порадить в хазяйствi Я так давно ?? не бачила. Вона згодна,  хоча  й
дуже бо?ться подорожi. Я на не?  так  чекаю,  але  хочу  пере?хати  до  ??
при?зду.
   - Ми вам допоможемо, - вихопилось у Шури,  -  та  й,  певне,  весь  ваш
вiрний почт.
   - Ну, звичайно, уже розподiлили обов'язки! -  засмiялася  Марiя.  -  Ви
часто буватимете в нашому ма?тку! А щодо Валерiя Iвановича, я  певна,  вiн
при?здитиме туди з пензлем i фарбами.
   - От я й подарую вам на новосiлля Мюссе, ви ж зна?те - на щось  дорожче
я зараз неспроможна!
   - Це найдорожчий подарунок, тим бiльше, що ми мрi?мо,  нарештi,  купити
книжкову шафу. Ми вже бiгали з Сашею по  старих  крамницях,  нам  хочеться
саме книжкову шафу вибрати гарну, адже  таку  рiч  купують,  може,  раз  у
життi! Мюссе займе в нiй почесне i  достойне  мiсце!  У  мене  назбиралося
багатенько книжок. Я не можу спокiйно проходити повз  книгарнi,  треба  ж,
нарештi, щоб було де ?х ставити!
   - Ах, як це буде чудесно! Вони обидвi радiли.
   - Так ми пiдемо на Монмартр? - пита? Марiя, коли вони вже прощаються.
   - Обов'язково! Але як це легковажно  луна?:  "на  Монмартр",  немов  ви
пропону?те менi прогулянку й розваги в улюблених художниками i  студентами
кав'ярнях i театриках Монмартру, - лукаво смi?ться Шура.  -  Iнколи  менi,
правда, хочеться скрiзь побувати i трошки розважитись,  якщо  справдi  там
цiкаво й весело.
   - Ми побува?мо i там, я мушу багато про що написати в сво?х "Листах". Я
обмiркувала i занотувала щось на зразок  плану.  Ми  побува?мо  з  вами  в
судi...
   - От так розваги!  Це,  звичайно,  вас  спокусив  Олександр  Вадимович?
По?днати при?мне з корисним?
   - Я була вже з ним один раз, це дуже цiкаво, хоч i досить важко, i  вже
зовсiм не можна сказати, що при?мно. Але ж взагалi наша робота - при?мне з
корисним, хiба не так? Так от - перше: суд, - Марiя загнула один палець, -
два: установи для малолiтнiх злочинцiв. Не лякайтесь, це  може  бути  дуже
корисним не тiльки для Олександра Вадимовича, а й для мене, i  не  лише  в
тому, що напишу про них. Далi, три: школи для слiпих i  глухонiмих  дiтей;
чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже  веселiше.  Шiсть:  народнi
гуляння, бали для робiтникiв. Не лякайтесь тако? легковажностi!
   - Навпаки, менi це все дуже цiкаво, я в захопленнi!
   - Ну, щоб ми не дуже з  вами  поринули  у  таке  легковажне  марнування
життя,  я  ще  хочу  вiдвiдати  й  написати  про  церковнi  проповiдi   та
великопiснi концерти.
   - Де ми спокуту?мо нашi розваги на ярмарках i балах!
   - Як бачите, мо? "Листи" зовсiм не будуть схожi на листи Герцена, якими
я зачитувалась  i  якi  вiдкривали  менi  очi  й  збагачували  думки.  Вiн
охоплював  усе,  вирiшував  полiтичнi  мiжнароднi  питання  i  фiлософськi
проблеми.
   - А ви  дасте  життя  робiтничого  Парижа,  Парижа  бiдноти,  звичайних
простих людей, часто скривджених життям,  -  хiба  це  не  потрiбно  i  не
цiкаво?
   - Це мене й заспокою? трохи. А на Монмартрське кладовище  я  хочу  пiти
навiть не для того, щоб потiм одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
   - I Гейне.
   - I Гейне.

   * * *

   Так само, як i  бiля  кладовища  Пер-Лашез,  бiля  Монмартрського  було
багато крамничок, лоткiв з квiтами - живими й штучними.  Веселi  дiвчатка,
наче низали намисто, робили гiрлянди, бутонь?рки, вiнки, продавали  широкi
стьожки з готовими

   ### вiдсутнi сторiнки 382-383 ###

   волi, вiд Парижа, вiд оточення нових друзiв,  якi  слухали  й  вимагали
розповiдати все, все, що трапилось там,  па  батькiвщинi.  Адже  тут  вони
перебували в атмосферi дискусiй, сперечань, сварок, яко?сь метушнi, а  там
- дiяли, жертвували сво?м життям.
   - Ви - нашi геро?! - сказав Желiговський пiсля розповiдi Тедзика.
   А потiм, коли йшли  вдвох  з  Марi?ю  Олександрiвною,  i  вона  сказала
задумливо:
   - Справдi, Тедзику, ви герой.
   - Ну, хоч ви не кажiть цього,  -  щиро  обурився  Тедзик.  -  Вам-то  я
розповiв бiльше, нiж Желiговському. Таких, як я, були сотнi,  i  навiть  у
в'язницi не знали наших iмен, бо ми  вигадували.  I  такi,  як  я,  тiльки
рядовi виконавцi, солдати повстання.
   Дiйсно, вiн ?й розповiв далеко  бiльше,  нiж  Желiговському,  коли  там
увечерi зiбралося кiлька чоловiк, бо ?й  вiн  хотiв  передати,  що  й  сам
переживав, те, що, звичайно, вiн не винiс  на  люди,  i  Марiя  намагалася
уявити все, як було там,  на  Укра?нi,  в  Ки?вi,  поки  тут  сперечалися,
дискутували, i "бiлi генерали" мрiяли про урочистий в'?зд на  бiлому  конi
до Варшави, урочистi паради пiд старими знаменами.
   А те, що вiдбувалося там, на батькiвщинi, що пережив сам Тедзик i сотнi
таких, як вiн, було так.
   За  розпорядженням  повстанського  Центрального  комiтету  мали  почати
повстання на Укра?нi одразу за повстанням у Польщi, але воно  вiдкладалося
з багатьох причин.
   Уже на початку 1863 року трапилися  великi  провали,  арешти  в  Одесi,
Ки?вi, Житомирi. Особливо зле  вiдбився  на  пiдготовцi  повстання  провал
"Революцiйного агенства"  в  Одесi,  яке  мало  мiцнi  зв'язки  з  Ки?вом,
Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862  роцi  через  Одесу  готували
втечу пiдполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, i
ще тодi в руки жандармiв потрапило багато ниток. Нитки i  вели  до  Ки?ва,
Петербурга, Варшави, а головне, за  кордон  до  Лондона.  Почалися  арешти
агентiв-зв'язкiвцiв,  вже  добиралися  до  голови  Комiтету  -   професора
унiверситету ?сидора Коперницького,  але,  певне,  хотiли  зiбрати  бiльше
матерiалiв,  з   арештом   зволiкали,   i   старий   професор,   сво?часно
попереджений, зник iз Ки?ва. Отже, нi Красовського, голови "Землi i волi",
нi Коперницького, керiвника польських революцiонерiв, у Ки?вi вже не було.
   А повстання за всяку цiну мали почати напровеснi 186З року. "Диктатором
на Русi" був призначений Лнтось Юр'?вич, i вiн  сам  командував  одним  iз
ки?вських рейдiв повстання i в його саме загонi й був Тедзик,  який  пiсля
сво?? втечi й  подорожi  до  Чернiгова  знову  повернувся  до  Ки?ва,  але
переховувався вiд полiцi?.
   З Антосем Тедзик  познайомився  з  перших  днiв  вступу  до  Ки?вського
унiверситету, хоча вчилися вони на рiзних факультетах. Антось був "вiльним
слухачем"  iсторико-фiлологiчного,  а  Тедзик  -   юридичного.   Та   вони
стрiчалися у професора Коперницького, пiдполковника Красовського, i обидва
з запалом працювали в недiльних  школах.  Антось  приятелював  з  Стефаном
Бобровським.
   У Антося, Стефана, Тедзика, -  так  само,  як  i  мiж  ?хнiми  старшими
друзями - Красовським та Коперницьким, - було цiлковите вза?морозумiння  в
питаннях самовизначення та незалежностi Польщi, Укра?ни,  Литви.  Для  них
головним була справа народу. Та серед  "укра?нських  громад"  i  польських
товариств - "гмiн" - такого  розумiння,  на  жаль,  не  було.  Багато  хто
вважав, що селянам треба домовлятися з помiщиками на вигiдних умовах i  що
саме шляхта матиме велике значення у повстаннi, i поки що нi Коперницький,
нi Антось Юр'?вич i ?хнi однодумцi, якi були за докорiнний перелом саме на
селi, ще не могли вiдстояти сво?х позицiй. А коли спочатку примушений  був
зникнути Бобровський, потiм Коперницький, а Красовського,  якому  замiнили
смертну кару засланням до Сибiру, вже потайки  вивезли  з  Ки?ва,  молодий
"диктатор на Русi" мусив прийняти на сво? плечi  великий  i  важкий  тягар
вiдповiдальностi.  Вiн,  як  i  його  друзi,  покладав  надi?  на  "Золоту
грамоту", яку пiдготував i надрукував у багатьох примiрниках  Комiтет.  Це
було звернення до селян, а "Золотою грамотою" воно звалося, бо надруковане
було почасти золотими лiтерами. Мiж iншим, i цю  золоту  фарбу  метикованi
хлопцi дiстали у монастирськiй друкарнi. Там ця фарба вживалася для  сяйва
навколо святих! А друкували та?мно в  унiверситетськiй  друкарнi.  "Золота
грамота" оголошувала, що селяни "безвозмездно" одержать у вiчне  володiння
землю без усяких там вiдробiткiв на пана.  Обiцянки  в  цiй  грамотi  були
розпливчастi, туманнi, але й Антось Юр'?вич, i ватажки iнших  повстанських
загонiв вважали, що треба обов'язково привернути на свiй  бiк  укра?нських
селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям,  вони  виборюють  i  сво?
права.
   Багато полякiв -  шляхти,  студентсько?  молодi  -  бiльше  мрiяли  про
нацiональне  вiдродження  Польщi,  а  не  про  права  селян,  -  не   лише
укра?нських, бiлоруських, литовських, а й сво?х -- польських.
   Та гасла повстання вже об'?днували тисячi рiзноманiтних людей, i  палка
й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорiв над
усiма заклик до боротьби за визволення вiд тиранi? росiйського самодержця.
   Тедзик не бував на засiданнях  Комiтету,  де  розроблялися  плани,  але
догадувався, що ки?вськi пiдпiльники збираються останнiм часом на квартирi
в Антося, який  жив  на  Мало-Володимирськiй  вулицi,  i  звiдки  керували
пiдпiльною роботою та пiдготовкою до повстання.
   Марiя, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала  цi
назви знайомих вулиць у любому Ки?вi. Адже вона  жила  там,  ходила  ними,
вони всi поставали перед ?? очима  з  сво?ми  тополями  та  каштанами.  I,
помiтивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальнiше всю топографiю.
   Рядовi члени, як вiн, Тедзик, часто стрiчалися  в  манежi  у  Ромуальда
Ольшанського.
   . О! Манеж унiверситетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспiшав
туди Тедзик! Нiде правди дiти,  крiм  дiлових  зустрiчей,  вiн  навiть  не
по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхово? ?зди.  Аякже,
вони вчилися стрiляти, орудувати: шаблями, ?здити верхи. Вiн дуже  полюбив
коней. З якою заздрiстю дивився вiн завжди на сiрого в яблуках коня Вабiя.
Це був красень кiнь, просто казковий кiнь графинi Moщинсько?,  який  також
стояв в унiверситетському манежi i якого  дивак  берейтор,  вiдданий  друг
Красовського i Коперницького - Ромуальд Ольшанськии нiкому,  звичайно,  не
давав.
   - Це кiнь графинi Мощинсько?, -казав вiн  таким  тоном,  немов  це  був
недоторканий кiнь Королеви. .
   I уявiть, 26 квiтня, так, того пам'ятного 26 квiтня ын дав  цього  коня
ватажковi  найбiльшого  загону,  поручику  Ки?всько?  iнженерно?   команди
Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанцi звали "козаком Са вою;".
   - А як же графиня Мощинська?  -  здивувалися  тодi  хлопцi  -  ки?вськi
студенти, гiмназисти, офiцери, що складали повстанський загiн,  та  й  сам
ватажок, козак  Сава  -  Володислав.  Рудницький,  дивувався,  погладжуючи
розкiшну, шию красеня Вабiя i не вiрячи сво?м очам.
   - Вона не внесла податки на  потреби  повстання,  як  належить  кожному
поляку, - урочисто й безапеляцiйно - мовив  Ольшанський.  -  Вабiя  у  не?
конфiсковано i за постановою передано командиру вашого загону.
   Хлопцi вважали за краще не  допитуватися,  чия  була  постанова  i  хто
конфiскував.
   Так що Вабiй теж узяв участь у повстаннi.
   Увечерi 26 квiтня 1863 року з  манежу  Ольшанського  вирушив  на  конях
загiн юнакiв, озбро?них рушницями та  шаблями:  Такi  ж  чималi  загони  i
зовсiм невеличкi групки потяглися з рiзних кiнцiв Ки?ва - пiшi й на конях.
   Вони прямували усi до застави, до села Бiличi. То був збiрний пункт, а.
вже звiдти, розбившись  на  десятки  й  сотнi,  iшли  на  села  Романiвку,
Баланiвку,  Бородянку,  Пiски.  Якою   свiжiстю,   бадьорiстю   вiяв   цей
ки?вський-вечiр, i не хотiлося замислюватися, що збро? мало, що до  Ки?ва,
Житомира,  Кам'янець-Подiльського  вже,  стягаються  вiйська.   Вiдкладати
однаково не можна було, але нiхто й не думав про загибель i поразку.  Мало
збро?? "Зброя повстанцiв у руках  ворога"  -  передавались  слова  Стефана
Бобровського, тепер вiйськового наг чальника повстання  у  Варшавi.  Проти
них виставлять гармати? Але ж на  допомогу  вийдуть  "косiнери".  Клеплять
коси по ковальнях, точать ножi та списи по усiх усюдах.
   Тедзик  iз  загоном  Юр'?вича  ?хав  по  Василькiвськiй  дорозi.  Загiн
розмiстився  на  двох  возах.  За  заставою  зробили  зупинку,   оглянули,
перевiрили рушницi, шаблi, пiстолети. Розгорнули сво?  повстанське  майно,
знамено.  Це  знамено  вишили  польськi  жiнки,  якi  попри   всi   накази
губернаторiв не скидали жалоби, i на цьому  червоно-чорному  знаменi  були
хрест i слова: "В iм'я бога за нашу i вашу зольнiсть".
   Тедзик перевiрив свiй похiдний ранець. Там лежав чималий пакет - аркушi
"Золото? грамоти".
   - Ми будемо читати "Золоту грамоту" в кожному селi, на кожному  хуторi,
- сказав Антось. - Ми скажемо людям: "Ми повстали i боремось  "за  нашу  i
вашу свободу".
   Хiба не настав той день, до якого готувався  Тедзик  змалку,  усе  сво?
молоде життя?
   .Вони проходили Села -  Мотовилiвку,  Фастiв,  Дiдiвщину,  Голяки...  В
деяких мiсцях ?х зустрiчали навiть з церковним дзвоном, з  рушниками,  але
здебiльшого мовчки, насторожено, поки ие чули палких  промов  Юр'?вича  i,
головне -  читання  "Золото?  грамоти".  Так.  Виймали  аркуш,  оздоблений
золотою фарбою, i на цьому аркушi  вгорi  був  зображений  хрест  та  Iсус
Христос. Сам Антось, або Тедзик, або ще хтось iз загону повстанцiв читав:
   - Во iм'я отця i;сина, i  святого  духа.  Разом  з  .Польщею  i  Литвою
пiднявшись проти  московського  панування,  щоб  добути  вiчну  свободу  й
щасливу долю цiло? нашо? кра?ни, заявля?мо перед  богом,-цiлим  .свiтом  i
народом,, що iншого щастя  не  жада?мо  для  нашо?  дорого?  кра?ни  й  не
знайдемо нiде бiльш, як тiльки у волi, свободi i рiвностi всiх мирян, яко?
б  вони  вiри  i  якоvo  стану   не   були.   Ажадаючи   найбiльше   щастя
сiльському.людовi на вiчнi наси,постановля?мо..."
   Де було дядькам, та дiдам,,.та бабам розбиратися в постановах  грамоти,
про якi до сварок сперечалися "бiлi" й "чорвонi"i Де ?м було збагнути, що,
написавши про "дорогу кра?ну", "бiлi" мали на увазi  Польщу  в  старих  ??
межах i що дiдичi не втратять сво?? вигоди!
   Вони чули, ?х вражали, вони серцем сприймали слова:  "Сiльський  люд  у
селах i хуторах панських i казенних - однодворцi, чиншовики i  т.  д.  вiд
сьогоднi вiльнi, свободнi й рiвнi в правах з iншими жителями кра?ни.
   Землi орнi, сiножатi й садиби панськi й казеннi, которi за чинш або  за
вiдробiток держали селяни, будуть вiд сього дня власнiстю кожного  хазя?на
без жодно? за них плати..."
   Вiд тих слiв загоралися очi, всi  присувалися  ближче,  щоб  нiчого  не
пропустити, i не пiп бубонiв з амвона не зрозумiлий  нiкому  манiфест,  як
було це два роки тому, а читав юнак голосно, запально, наче це самого його
дужче торкалося.
   Ох,  як  тодi  Тедзик  обвiв  усiх  очима  й  повторив   двiчi   навiть
задерикувато, наче кидаючи виклик тiй владi, що досi тяжiла й знущалась iз
цих людей:
   - "Можуть i мають право переходити з мiсця на мiсце до сподоби, i нiхто
?м у тому перешкоджати не буде".
   А зупинивши погляд на молодi, на дiтлашнi,  що  звичайно  юрмилася  тут
попереду батькiв, оголосив майже врочисто: "Можуть i мають  право  вчитися
по всiх школах i бути в  крайовiй  службi  нарiвнi  з  iншими  обивателями
кра?н".
   I тут матерi почали хреститися, i пiдшморгувати носами, i витирати  очi
кiнчиками хусток - дiти ?хнi мають право вчитися по всiх школах...
   Ще були пакти про священикiв, про ?хнi права й обов'язки перед народом,
щоб i вони мали з чого жити, але не  стягали  з  людей  грошi  за  духовнi
послуги.
   - А то iнколи поховати нема за що, - зiтхнула якась бабуся.
   - Поховати-то вже  якось  поховають,  а  от  коли  дитини  нема  за  що
похрестити, - промовила коло не?  молодиця,  притуливши  до  себе  мiцнiше
прегарнесеньке дитинча, яке тiльки лупало  очима,  i  було  йому  поки  що
байдужiсiнько, як та коли його хрестили, а чи й зовсiм ще не змогли.
   Ще юнаки закликали пристати до них i  обiцяли  за  це,  хто  залишиться
живим, землю, i садибу, i досмертну плату з народного скарбу.
   Тедзику здавалося, та  нi,  не  здавалось,  вiн  знав  напевне,  що  це
найвищий, найсвятiший день у його життi. З його рук, з рук його  товаришiв
люди приймали волю, землю, людськi права. Серце калаталося вiд захоплення.
При?днувалося до ?хнiх загонiв ще не дуже багато. В деяких селах  виносили
хлiб, овочi, молоко, проводжали врочисто, i для загону було  несподiванкою
те, що сталося в селi Солов'?вцi.
   Адже полiцiя не дрiмала. Уже заздалегiдь  у  багатьох  селах  провадила
вона й свою урядову "агiтацiю". Селянам втлумачували, що поляки  повстали,
щоб i царя-визволителя, царя-батюшку знищити,  усiх  повернути  пiд  сво?х
польських панiв, усе спольщити,  православну  вiру  заборонити.  Вербували
людей, сiльську стражу, за це обiцяли i платню, i всi речi,  що  вiдiб'ють
вiд повстанцiв, i всiлякi нагороди та вигоди.
   Увечерi, коли повстанцi вийшли з Ки?ва, полiцi? вже  наказали  бути  на
вартi, створювати засади, негайно вести повстанцiв  у  волосне  правлiння,
сповiщати полiцiю. У перших  селах,  якi  проходив  Юр'?вич,  ще  не  було
проведено цi?? полiцейсько? роботи, отже, загiн стрiчали добре. Але в селi
Солов'?вцi сiльська сторожа органiзувала засаду, i вночi,  коли  повстанцi
пiд'?хали до села, добре озбро?на варта заступила шлях з  вимогою  iти  до
волосного правлiння.
   - Ми й так ма?мо йти до волосного правлiння, - сказав Юр'?вич. - Ми  не
вою?мо проти вас, ми несемо вам волю i вашi права. Ви скличте сход,  i  ми
пояснимо вам усе.
   Вiн  навiть  наказав  сво?му  загону  покласти  зброю  на  вози.   Адже
порозумiвся вiн iз селянами у попереднiх пунктах! Тут ма? бути так само.
   Але навiщо було складати на возi зброю? На доказ того, що не з селянами
прийшли  вони  воювати?  Загiн  рушив  до  волосного  правлiння,  оточений
сiльською вартою, далеко численнiшою, нiж загiн.
   Самi селяни з варти були розгубленi, вони  гадали,  що  зустрiнуться  з
розлюченими ворогами, якi одразу кинуться в бiй, а юнаки цiлком  миролюбно
розмовляли з ними.
   Раптом десь позаду коло возiв пролунав пострiл. Це один iз полiцейських
найманцiв схопив пiстолет повстанця, вистрелив у темрявi  i  сам  же  зняв
гвалт:
   - А! вони стрiляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще  слухати  ?хнi
теревенi, бийте ?х одразу, ворогiв наших! -  i  перший  кинувся  на  групу
повстанцiв. Це був наче той сiрник,  вiд  якого  може  початися  пожежа  в
цiлому лiсi.
   - Вони стрiляють, вони обдурили нас, вони приховали  зброю!  -  горлала
тепер уся юрба, стрiляючи в беззбройних, б'ючи ?х дрючками, кiлками.
   Нiхто не вийшов з цi?? сутички цiлим. Дванадцять юнакiв  лежали  побитi
до смертi. Решта була покалiчена,  поранена.  I  ?х,  поранених,  побитих,
зв'язали й кинули в льох. Потiм перевезли до ки?всько? фортецi - в'язницi.
Вони опинилися в Прозорiвськiй баштi. Серед них був важко поранений Антось
Юр'?вич i, на щастя, тiльки побитий Тедзик..

   * * *

   ...Жахливо було перший день i першу нiч. Антось майже  не  приходив  до
пам'ятi, i його в подальшi днi поки що не чiпали й не  водили  на  допити.
Ходити вiн не мiг i до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче  турбувався
про нього. Йому здавалося - Антось помира?. Отут, у  тюремнiй  баштi,  вiн
помре. Адже вiн нiчого не говорить, тiльки стогне, а лiкар не приходить, i
товаришi самi невмiло зробили перев'язку. Якось уночi Антось  заворушився,
застогнав i раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
   - Це я, Тедзик. Чи чу?ш мене, Антосю?
   - Тихше, присунься, - раптом почув Тедзик слова, вимовленi, безперечно,
у цiлковитiй свiдомостi. - Слухай, Тедзику, менi, звичайно,  дуже  зле,  -
зашепотiв Антось, - а втiм,  не  настiльки,  як  я  ще  удаю.  Менi  треба
зволiкти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на  волi.  Ми  мусимо  втекти
звiдси. Ти розумi?ш, коли я пiду на допит  -  кiнець  один:  шибениця.  Це
надто безглуздо - такий кiнець, коли ми тiльки почали життя i дiло...
   Звичайно, це було безглуздо - отак сидiти й чекати шибеницi.  Тедзик  в
усьому поклався на Антося.
   Антось лежав. Вiн вставав лише, коли всi спали i коли Тедзик  з  iншими
хлопцями пересвiдчувалися,  що  i  варта  куня?.  Тодi  Антось  вставав  i
тихенько нишпорив по кутках, оглядав вузькi загратованi щiлини-вiкна.
   Тедзик раптом згадав тут, у в'язницi, у Прозорiвськiй  баштi  ки?всько?
фортецi, те, що чув колись  малим..Про  це,'зда?ться,  казав  його  батько
матер..: А може, дядько, ?? брат? Адже вони обидва i сидiли, i  тiкали,  i
були в засланнi... Та, врештi, не так уже важливо,  хто  з  них  казав,  а
Тедзик тепер згадав, що для ув'язненого час зупиня?ться. Тедзик,  навпаки,
боявся, що час бiжить надто швидко i вони не встигнуть пiдготувати втечу.
   У в'язницях Ки?ва, Житомира, Вiнницi сидiли  сотнi  повстанцiв,  та  це
зовсiм не означало перемоги приборкувачiв повстання. По-перше,  ?х  дурили
цi ж самi арештованi, сидячи за гратами, по-друге, вони тiкали,  всiлякими
засобами тiкали.
   Багато ув'язнених називалися не сво?ми  прiзвищами,  казали  iмена  вже
забитих, збивали з пантелику жандармiв. У сутичцi пiд Верхолiссям у  полон
узяли свiтловолосого й свiтлоокого юнака, якого називали "козаком  Савою",
а прiзвище його  було  Iванський.  За  кiлька  днiв  хтось  довiв,  що  це
Тарасович - один з ватажкiв, невловимий i небезпечний. Полiцiя радiла.  Та
радiсть ?? була передчасною. Юнак утiк просто з-пiд ?? носа, i згодом було
виявлено, що з волi пiдкупили навiть iсправника, полiцейських  чиновникiв,
i вiн втiк, переодягнувшись у жандармсьмундир, на  жандармських  конях!  I
був  це  начальник  повстання  в  Ки?вськiй  губернi?,  поручик  ки?всько?
iнженерно? команди Володислав Рудницький!
   На волi дiяла  безупинно  пiдпiльна  органiзацiя  допомоги  ув'язненим,
дiяла запально, наважуючись на ризикованi неймовiрнi  вчинки.  Розлютованi
жандарми казились. Вони нiяк не могли намацати ниток цi?? органiзацi?,  бо
"зараза"  проникла  'навiть  у  варту,  навiть  у  ?хн?  середовищеi  Однi
допомагали  ув'язненим  iз  спiвчуття  до  ув'язнених,  з   ненавистi   до
начальства, iншi - не вважали за потрiбне  втримуватися  перед  пiдкупами,
третi - пiд загрозою помсти.
   Тедзик був уже не Шуазель, вiн назвався вигаданим прiзвищем  i  доводив
на допитах, що вiн потрапив цiлком випадково в ту  колотнечу,  його  взяли
помилково, вiн i в Ки?вi не жив, плiв хтозна-що. Антосевi було важче. Його
взяли лiд його iм'ям, провокатор-свiдок запевняв, що саме  вiн  -  ватажок
ки?вського загону i взагалi ки?вського пiдпiлля. Та вдень  Антось  лежав:,
стогнучи i не рухаючись...
   На волi не дрiмали. Чого тiльки не вигадували, особливо жiнки, особливо
дiвчата.  Вони  збирали  кошти,  пiдкупляли  варту,  зав'язували   близькi
знайомства, з офiцерами полiцi?, у кожно? з них сидiв "наречений", з  яким
благали побачитись, в передачах передавали в найрiзноманiтнiший спосiб  не
лише записки, а навiть iнструменти, якi могли б зиадобитяся.при  втечi.  ,
Молодь ? молодь. Вже за кiлька днiв, виглядаючи з-за грат, хтось iз юнакiв
весело повiдомляв усiй камерi:
   - .Слово гонору, знову иаш Чорний ангел з'явився!
   "Чорним ангелом" назвали невiдому поки  що,  тонку  високу  паненку,  в
усьому чорному, з чорними величезними очима i чорним волоссям, пасма якого
вибивалися з-пiд жалоби. Вона трималася так упевнено й гордо, що здавалося
- вартовi ?? просто оояться. У цiй камерi, де сидiли Антось i  Тедзик,  не
знали, хто вона.
   Камера ?хня була вщерть переповнена.  "Скрiзь  так,  -  проговорився  з
нудьги якийсь вартовий, добродушний солдат, -як оселедцiв у бочцi, та воно
вам на краще. Це коли в одиночнiй - то вже каюк. Або, не приведи  господи.
Косий капонiр!"
   Косий капонiр - то вже. був для смертникiв або довiчно ув'язнених. Його
збудували спрадавна як  форт  ки?всько?  фортецi  та  використовували  для
ув'язнення. Ки?вський  Шлiссельбург.  Вiн  мiстився  в  ущелинi  ки?вських
валiв, коло вiйськового госпiталю:  Крiм  природних  неприступних  стiн  -
крутих високих горбiв,  ще  збудували  високу  огорожу,  i  скрiзь  стояла
посилена варта.
   Випадково, - а може, й не випадково, - вiд  одного  з  офiцерiв;  варти
дiзналися,   що   саме   там   сидить   Ромуальд   Ольшанський,   завзятий
унiверситетський берейтор. Усi враз змовкли й схилили голови.
   Звiдти порятунку не могло бути!
   За кiлька хвилин, коли офiцер пiшов, хтось iз хлопцiв мовив:
   -От цiкаво б дiзнатися, а що з Вабi?м? Невже Вабiя  забрали  й  вiддали
графинi?
   - Нi! - озвався iнший. - Вабiй  був  наш  до  кiнця  -  його  забили  в
сутичцi.
   Прозорiвська башта не була така  безнадiйна,  як  Косий  капонiр.  ?хня
камера мiстилась низько, майже пiдвальна, i найкраще ?м було видно ноги  -
багато  нiг  -  у  важких  грубезних  солдатських  чоботях,  у   блискучих
офiцерських, але звичайно  пожвавлення  наступало,  коли  в  певнi  години
прийому передач починали мелькати жiночi нiжки.
   - Дивiться, за  "Чорним  ангелом"  вже  з'явилось  наше  Чортенятко,  -
повiдомив юнак, який притулив обличчя до грат - "черговий по  гратах",  як
жартома називав таких Тедзик. -  Дивiться,  слово  гонору,  воно  менi  до
вподоби бiльше, нiж "Чорний ангел"!
   - Я розумiю, що варта бо?ться "Чорного ангела", я б сам  ??  боявся!  -
признався Тедзик.
   - Ой, товаришi! Чортенятко iз сво?ми усмiшками та бiсиками  в  оченятах
просто заговорю? зуби черговому офiцеру.
   - Бронеку! Тедзику! Прошу вас, станьте на дверях, щоб  зненацька  нiхто
нас не застукав, - мовив iз сво?х нар Антось. - Що  ви  гада?те,  що  я  з
каменя? Я теж хочу поглянути врештi i на ваше Чортенятко,  i  на  "Чорного
ангела".
   Шкандибаючи, вiн причвалав до вiконця.
   - Слухайте, та це ж Зуня! Це маленьке  чортенятко  -  Зуня  -  наречена
Казика Бобровського, старшого брата Стефана!
   - Так я ж бачив Казика й ранiше, i тут уже на плацу з  солдатами,  коли
мене водили на допит - вiн же офiцер!
   - Значить, вiн як офiцер бува? тут! Треба неодмiнно зв'язатися з ним  i
з Зунею! А я хворiю далi, i нога не  да?  менi  ходити,  -  мовив  Антось,
вкладаючись знову на нари.
   Вiн недаремно оглядав усi кутки, не тiльки в камерi, а  й  у  коридорi,
куди iнколи вночi виходив, недарма вiн розпитував фельдшера, чи далеко  до
тюремно? лiкарнi, а потiм зiтхав i казав: "Нi, менi не дiйти,  ви  вже  не
сердьтеся - приходьте до мене", а легкий  у  вза?минах  Тедзик  вияснив  з
вартовими, чи далеко ?м, бiдним солдатам, ходити до казарми, чи  вона  тут
близько, -  взагалi,  всi  були  зайнятi  виясненням  всiлякими  способами
топографi? i географi? ?хньо?  фортецi  i  навколишнiх  мiсць,  головне  -
шляхiв до Днiпра. Яка була радiсть, коли в однiй iз передач, яку  передали
дiвчата вже до ?хньо? камери, бо через  фельдшера  зв'язалися  з  ними,  -
Тедзик, надкусивши якусь булочку, раптом вiдчув пiд зубами папiрець.
   - Матка боска! - вирвалося у нього. - Я ж мiг його проковтнути!
   - З тво?м апетитом не дивно! Читай швидше! - захвилювався Антось.
   - Ой, тут треба не читати, а розглядати...
   На крихiтному цигарковому клаптику папiрця було точно намальовано  план
фортецi, позначена тюремна стiна над глибоким яром i пункти,  де  вартують
караульнi, а головне, було пiдписано i вказано  стрiлкою,  що  пiд  стiною
мусить проходити давнiй пiдземний хiд!
   Антось довго мiркував над цим пожмаканим папiрцем, врятованим вiд зубiв
Тедзика. Антося нiхто нiчого не питав, його не чiпали,  поки  вiн  сам  не
подiлився сво?м планом.
   План був ризикований, готуватися треба було довго, та вiн усiх захопив.
   - Ми робимо пiдкоп.  Нам  треба  мати  вихiд,  хоча  б  найвужчий,  щоб
дiстатися цього стародавнього пiдземного ходу. Нi, не з нашо?  камери,  це
неможливо, з пiдвалу, куди ? вхiд з нашого коридорчика  i  яким  нiхто  не
користу?ться,  як  уже  ви  всi  помiтили,  бо  це   занедбане   пiдвальне
примiщення, де звалений рiзний мотлох, i от iз  нього,  з  цього  пiдвалу,
треба  пiдкопатися  до  старого  ходу.  Мабуть,  у  цьому  планi,  що  нам
надiслано, брав участь хтось, хто добре це врахував. Це добре,  що  в  нас
уже такi налагодженi зв'язки з частиною варти,  що  тепер  ви  всi  просто
гуля?те  спокiйно  собi  в  коридорчику,  палите  цигарки  й  базiка?те  з
черговими офiцерами.
   - З тими, яких оплела Зуня! - вставив Тедзик.
   - I яких пiдкупля? весь час. Але ж довiряти ?м, звичайно, не можна, те,
що переда?мо записки, - i то велика довiра i риск. Так от, коли,  нарештi,
нам  пощастить  прокопати  до  хзду,  в  слушний  час  уночi  ми   тiка?мо
невеличкими партiями, виходимо над яром, спуска?мось до Днiпра, а там  уже
справа  легша.  Попереджую  -  пiдготовка  довга,  риск  великий,  хто  не
наважу?ться - хай  все  ж  таки  присягнеться  найсильнiшою  присягою,  що
мовчатиме й нiкого не викаже анi за яких обставин. Можливо, тi, проти кого
нема явних прямих доказiв, можуть не ризикувати... А кого чека? Сибiр  або
шибениця...
   - Я однаково з тобою, - сказав Тедзик.
   Присягнулися всi, так, як присягалися ?хнi батьки, вони самi, як кожен,
хто тiкав "до лясу" й починав  боротьбу.  Тепер  знали  -  це  присяга  на
смерть, i вiдбувалася вона врочисто, пошепки серед тюремно?  нiчно?  тишi.
Вiдтодi всi й почали потай i вголос,  власне,  впiвголоса,  майже  пошепки
молитися, щоб час тягнувся довше, щоб до суду, який ма?  бути  навеснi,  -
про це також повiдомили ?х спiвчуваючi офiцери,  -  вони  могли  закiнчити
пiдкоп i здiйснити втечу.
   Антось керував усiм. Його  слухали  беззаперечно,  хоч  вiн  нiколи  не
наказував, а коротко й розумно доводив. Iнколи гiрко замислювався  Тедзик:
чому ж, коли такi розумнi вiдданi люди,  як  старий  Коперницький,  Стефан
Бобровський, Антось Юр'евич, iншi, стояли на чолi "рухавки", чом  так  усе
вийшло жахливо? I чи не надто був благородний  вчинок  Антося  -  спокiйно
там, у селi, покласти зброю на вози i цим довести,  що  вони  не  з  бо?м.
iдуть до селян, а несуть волю! Але ж у iнших рейдах з тих або iнших причин
теж повстанцiв було переможено...
   - Це образливо, гiрко, - сказав вiн Антосевi уже тут,  у  тюрмi.  -  Ми
йшли до них з вiдкритим серцем, з жадобою кращого життя для них же...
   -Що ж, хiба вперше люди побивають сво?х пророкiв? Згадай Голгофу...  Та
ти не вважа?ш, Тедзику, що найдужче виннi ми самi, нашi проводирi? Адже  i
серед нас, хто брав участь i хто тiльки  допомагав,  хiба  було  цiлковите
вза?морозумiння щодо остаточно? мети? I зараз, коли нашi смiливi  дiвчата,
як "Чорний ангел", як Зуня, збирають кошти нам на допомогу, i ранiше, коли
нашi збирачi ходили з кружками  по  всьому  пiвденному  й  захiдному  краю
начебто для бiдних, - а насправдi на потреби ."рухавки". I всi поляки  про
це знали, i давали хто що мiг, адже навiть i магнати давали немало, але  ж
вони мрiяли про вiдновлення, сво?х можновладних  прав,  а  зовсiм  не  про
права, того бiдного люду, якому треба, було втлумачити, що нi.  землi,  нi
волi анi з царських, анi з панських рук вiн не матиме. Яку ворожнечу зараз
знову розпалили мiж поляками, укра?нцями, росiянами, яку.  дику  ненависть
розвивають!
   Оце було найболючiше, адже' i в тiй юрбi, що напала на нас, було кiлька
найманих заводiяк, а решта хiба розбиралася, хiба розумiла? Але ж ??, як i
всяку юрбу, захопив дикий момент, коли дiють, не усвiдомлюючи, собi  ж  на
зле. Нi, нам нiяк не можна загинути й занапастити наше справедливе дiло, -
твердо закiнчив Антось, - а поки що - змiнимо наших копачiв - ри?мо, ри?мо
далi! Ходiмо, Тедзику!
   I вони колупали, рили, рили без утоми, колупали тверду тюремну стiну  i
молились, молили хто  долю,  хто  матку  брску  ченстоховську,  хто  ?зуса
Христа, щоб час тягнувся довше, хоч трошечки  довше,  нiж  йому  належить.
Особливо вночi.
   Нiколи не забути  тi??,  останньо?,  ночi.  Втечу  вже  не  можна  було
вiдкладати, як не можна  було  вже  вiдволiкати  явку  на  допит  Антосевi
Останнi днi Антось весь час був у пiдземеллi,  але  перевiрку  робили  вже
давно абияк.'Антось мав тiкати першим. з'ням ще три товаришi.  Якщо  втеча
пройде щасливо, за першою партi?ю за кiлька днiв втечуть  ще  кiлька...  З
яру над Днiпром вони мають дiстатися за Видубецький монастир,  в  останнiй
записцi  з  волi,  зашифрованiй.  Звичайно,  було  зазначено,  де  на  них
чекатимуть конi.
   - А як же спуститись до Днiпра цим яром? Та" тiльки скотитися можна!  -
сказав Бронек, теж з "першо? черги".
   - А хоч би й так, - спокiйно сказавАнтось.
   - Зараз у Ярах ще снiг, - легковажно зауважив Тедзик, - не боляче  буде
котитися.
   - Побачимо, як ти там пожарту?ш, - образився Бронек. Так,  ще  снiг  не
розтанув. Була провесiнь, ще холодна мiнлива провесiнь, з  рiзким  вiтром,
мокрим снiгом, сiрим хмарним небом. Першим лiз Антось - коли  що  не  так,
вiн перший прийме на себе удар долi. За ним Тедзик. Потiм  Бронек..  Потiм
Михась.
   -У разi тривоги треба напасти на вартового, кляп у рот, зв'язати.
   - До вiдзення, товажишi! Ми чекатимемо на вас. Ми  дамо  звiстку,  коли
все пройде гаразд. Тихо. Мв йдемо... Эа ними у пiдвал спустилися ще кiлька
- для варти. Першим полiз Антось. За ним Тедзик.
   - Я не можу, - сказав третiй, Бронек. - Це вiрна  смерть,  а  иа  судi,
може, ще якось викручусь.
   - Пусти мерщiй мене, - вiдштовхнув його Михась i зник в отворi.
   Панувала цiлковита тиша.  Особливо  тут,  пiд  землею,  в  цьому  ходi,
виритому, може, кiлька сторiч  тому.  Тро?  втiкачiв  пробиралися  мовчки,
кожен шерех примушував зупинятися, прислухатися; ?, тривоги не було  чути.
Залишаючи камеру, на сво?х нарах хлопцi так поклали ковдри i всяке шмаття,
яким укривалися, нiби пiд нимхтось лежить.. Антось присвiчував малесеньким
лiхтариком, який ?м заздалегiдь передали. От повiяло свiжим повiтрям. Вони
виходять. На смерть чи на волю?  Вени,  всi.  тро?,  вилiзли  за  тюремною
стiною, справдi, над яром.  На  розi  стiни  побачили  постать  солдата  з
рушницею, але в ту ж мить вiн зайшов  за  рiг  стiни,  зникнувши  з  очей.
Хлопцi тремтiли. Вiд хвилювання чи вiд  холоду?  Адже  була  майже  зимова
холодна нiч.
   - Швидше вниз! - пошепки скомандував Антось. ?м допомагав вiтер, за ним
не чути було шереху. Вони  полiзли  плазом  додолу...  Раптом  покотилися.
Здавалося - у безодню. Якi ж то високi надднiпрянськi  гори!  Вони  нiколи
ранiше не здавалися ?м такими!
   "В Антося ж поранена нога, - подумав тодi  Тедзик,  -  хоч  би  вiн  не
пошкодив ?? дужче!" I ця думка так заволодiла ним, що  вiн  не  думав  про
небезпеку i не звертав уваги, що голий густий чагарник дряпа? йому обличчя
- от клята шипшина, а як гарно цвiте повеснi!
   - Лiзьте по струмку, - прошепотiв Антось. Слава богу, значить", живий!
   Це, певне, був перший весняний струмок.  Як  це  вiн  не  пiдмерз  цi??
холодно? ночi. Вiн навiть дзюрчав! От молодець! А шлях, вiрнiше,  полiт  -
здавався нескiнченним.
   Раптом вони почули тихе iржання. I вже не треба було  нi  котитися,  нi
плазом спускатися, можна було стати на ноги, i випростатися, i  вiддихнути
на повнi груди.
   - Це, певне, нашi десь тут, - сказав Антось.
   А де  ж  вони  опинилися?  Десь  за  Лисою  горою?  Чи  за  Видубецьким
монастирем? Нiчого вночi не розiбрати.  Пройшли  трохи  в  тому  напрямку,
звiдки  почули  iржання.  У  темрявi  ледь  помiтно  стало  видно  фаетон,
запряжений двома кiньми. Може, той, що чека? на них, а може, й не той...
   Однаково  треба  пiдiйти  й  дiзнатися.  Iншого   виходу   нема.   Коли
розвидниться - вони повиннi бути вже  далеко.  Тут  ?х  однаково  схоплять
уранцi - не по-зимовому вдягнених, в подертому,  пошматованому  одязi,  за
час перебування в тюрмi якого вигляду вiн набув! А арештантського одягу не
вистачало...
   Вони обнялися тро? - може ж, треба  попрощатися?  -  i  попрямували  до
фаетона.
   - "Чорний ангел"? - спитав Антось. Це був пароль.
   - Сiдайте мерщiй, - вiдповiв кучер, i  вони  помчали.  Не  на  мiст  на
Бровари i не в Ки?в.
   - Переночу?те в Корчуватому.
   Мокрi, подряпанi, замерзлi, нiчого  не  розпитуючи,  опинилися  вони  в
маленькiй хатцi. Хазяйка й хазя?н тiльки привiталися; i так само нiчого не
розпитуючи, тiльки зiтхнувши, дала  хазяйка  умитися,  поставила  на  стiл
хлiб, картоплю, квашену капусту... а сама  стала  готувати  постiль.  Якщо
органiзатори втечi обрали цих людей для ?хньо? схованки, значить,  вони  в
них певнi. Хазя? були укра?нцi, це почули з розмови.  Хазя?н  скидався  на
якогось робочого - чи то сторожа, чи  доглядача  на  мосту,  чи  з  яко?сь
артiлi. Мовчазний i трохи насуплений, але з добрими сумними очима.  Видно,
що верховодила жiнка. Вранцi вона також пiшла на роботу, зачинивши хату на
замок i залишивши ?м ?сти.
   Хлопцi, втомленi фiзично, нервово перенапруженi, довго спали, все  нiяк
не  могли  отямитися...   Трохи   очунявши,   поснiдавши,   Тедзик   почав
роздивлятися в хатi, бiднiй, але чистiй, з вишитими рушниками на iконах  i
навiть iз стосиком книг у кутку.
   Вiн зацiкавився. Згори лежало ?вангелi?, потiм якiсь лубочнi видання, а
потiм, потiм...
   - Дивiться, хлопцi, - гукнув вiн,  наче  побачив  щось  надзвичайне.  -
Дивiться! "Кобзар" i "Народнi  оповiдання"  Марка  Вовчка!  -  Тепер  було
зрозумiло, чому саме цю сiм'ю вибрали для ?хньо? схованки.

   * * *

   - Марi? Олександрiвно, - мовив Тедзик, розповiвши ?й усе. -  Ви  тiльки
збагнiть. Вашi  "Народнi  оповiдання"  я  побачив  пiд  час  утечi.  Потiм
з'ясувалося: цей робiтник вiдвiдував недiльну школу на Подолi. Нi, вiн  не
був анi революцiонер, анi пiдпiльник, але ж вiн читав уже "Кобзаря" i вашi
"Народнi оповiдання", i це дало пiдставу повiрити йому, довiритися. О,  ви
не уявля?те, як я зрадiв! Я хотiв попросити у нього цю книжечку, та  потiм
подумав: "Хай читають, хай знають вас. Хай люблять вас люди".
   Марiя сумно глянула на нього.
   - Ая була так далеко вiд них, - мовила вона. -  Ну,  а  далi,  далi  як
було?
   - За тиждень "Чорний  ангел"  надiслала  нам  офiцерський  одяг,  i  ми
помчали далi.
   - А ви побачились iз нею?
   - Нi, нi з нею, нi з Зунею. Ми через  кучера,  нашу  людину,  звичайно,
попросили переказати ?м безмежну подяку, а також просили,  щоб  повiдомили
нашi одчайдушнi панночки товаришам у в'язницю, що з нами все гаразд.
   - А тi, що лишилися там? Утекли?
   - Не знаю. Невiдомо. Михась подався до Варшави, а ми  з  Антосем  сюди.
Антось тепер долiкову? рани, якi, звичайно, дали себе знати. А я чекаю, що
менi накажуть, може, по?ду до Iталi?, може, в Гейдельберг, а може,  лишуся
поки що тут...

   * * *

   Що Антось Юр'?вич втiк iз Прозорiвсько?  башти,  стало  там  вiдомо  не
одразу. Ще кiлька днiв дурили голови  вартовим  i  контролю,  i  до  втечi
готувалася друга партiя. Адже нiкому з начальства  й  на  думку  не  могло
спасти, яким саме чином могли втекти першi. Розкрили зовсiм  випадково,  i
друга партiя втекти вже не змогла.
   Потеплiшало, вже вiяло справжньою весною. Снiг танув. Раптом  вартовий,
що ходив повз стiну фортецi, ставши на снiг, провалився  пiд  землю!  Зняв
несамовитий крик. Так було вiдкрито пiдкоп iз в'язницi i стало  зрозумiло,
як втiк Юр'?вич, але спiймати його вже не могли.
   Щодо Тедзика й Михася-тут сталася цiлковита плутанина, бо вони  були  у
в'язницi пiд вигаданими iменами й прiзвищами.

   * * *

   - Чи знатимуть про це все потiм,  про  кожного  З  вас?  Вашi  справжнi
iмена? - мовила Марiя.
   - А яке це ма? значення! - безтурботно вiдповiв Тедзик;- Аби, нас  було
багато,!, хай хоч через багато рокiв, щоб перемога була за нами.



   12

   - Як добре, що ми самi, без чоловiкiв, чотири, жiнкиписьменницi, - каже
?лизавета Василiвна Салiас, щирогостинним жестом запрошуючи сiсти  навколо
круглого столика, з якого зараз  зняли  газети  й  журнали  i  який  тепер
правитиме за чайний.
   Олександра  Микола?вна  -  Шурочка  -   з   жалем   заперечливо   хита?
пишноволосою голiвкою.
   - Я ще далеко не письменниця. Я тiльки бажаю, Пiдстрижена, як  належить
сучасним передовим жiнкам" Аполлiнарiя Суслова скептично пiдбира? губи.  В
?? високiй постатi, худорлявому обличчi ? iдось дражливе й спокусливе.
   Марiя про себе вiдзнача?; "Мабуть, вона чомусь ображена на людей". Вона
сама, як завжди, на людях спокiйна i недуже говiрка.  На  зауваження  "про
чотирьох письменниць" вона ледь усмiха?ться без  iронi?,  письменницi  так
письменницi. Адже двi молодшi в цiй счетвiрцi - Шурочка Якобi й Суслова  -
теж пробують писати. I внутрiшн? чуття пiдказу? Марi?, що Шурочка, яка  ще
не знайшла себе, - обов'язково знайде. В  не?  ?  добра  увага  до  людей,
цiкавiсть  до  життя  без  зосередження  на   собi,   на   сво?х   жiночих
переживаннях, хоча ?х у не? доволi! Покинула жорстокого першого  чоловiка,
розлучена з дочкою, яка лишилась у ?? матерi i за  якою  нестерпно  суму?.
Життя з любимою людиною - Валерiем Якобi -  весь  час  затьмарю?ться  його
ревнощами,  турботами  за  малятко,  вона  втомлю?ться  вiд  художницького
богемногопобуту, вiд постiйних нальотiв гостей-художникiв,  вiд  того,  що
весь час доводиться викручуватись iз грошима, вiд того, що нiколи не  може
розпоряджатися сво?м часом, а хочеться читати, писати щось самiй, i  попри
всi цi незгоди вона завжди  з  доброю  усмiшкою  дивиться  на  всiх,  наче
вважа?, що все це тимчасово.
   А чи буде писати, працювати самостiйно в. будь-якiй галузi  Аполлiнарiя
Прокопiвна - важко сказати. Та й не  треба,  мабуть,  виносити  присуд  на
самому початку, тим бiльше, коли людина в такому  збентеженому  станi,  як
тепер    Аполлiнарiя    Прокопiвна.    Адже     Салiас     уже     встигла
спiвчутлнво-конфiденцiально розповiсти  про  ??  нещасливий  роман  з  цим
дивним i мало при?мним письменником Федором  Достоевським.  Власне,  з  ??
слiв важко було зрозумiти,хто кого любив,  хто  кого  покинув  перший,  бо
графиня то починала жалiти дiвчину й ганити Достоевського, то виходило, що
сама   Аполл.iнарiя   йому   зрадила   з    якимось    палким    iспанцем,
студентом-медиком,  а  тепер  стражда?.  Марiя  знала,  що  Суслову  часто
вiдвiдують i ?? лейб-медик Карл Беннi. i син само? графинi Салiас - ?вген.
Якось у Карла прорвалось у розмовi з Марi?ю: "Ой, то страшна жiнка. Комусь
добрi кислицi сняться". Сама  ж  вона  справила  на  Марiю  якесь  непевне
враження. Коли прийшла вперше до Марi? - була тодi  й  Шурочка,  -  раптом
розплакалася. Шура й Марiя злякалися, кинулися втiшати. Виявилося,  що  та
зустрiла по дорозi бiдну голодну жiнку й розхвилювалась. Все  було  не  те
щоб штучно або неприродно, але  з  ноткою  iстеричностi,  що  не  зблизило
жiнок, i вони не  могли  знайти  вiрного  потрiбного  тону  для  вза?много
контакту.
   А оповiдання, яке дала Суслова  потiм  читати  Марi?,  здалося  якимось
безпомiчним i примiтивним - про якусь  нещасливу  любов,  не  було  за  що
зачепитися, щоб  похвалити.  Хоч  би  якийсь  цiкавий  поворот  чи  вдалий
сво?рiдний образ, сама постановка питання- нiчого не могла  знайти  Марiя.
Та  в  Марi?  завжди  була  якась  милостива  поблажливiсть,  особливо  до
жiнокписьменниць. ?й завжди хотiлося знайти  якiсь  виправдовуючi  мотиви.
Розмовляти ж саме про лiтературу, творчiсть, про свою працю з Сусловою  ?й
раптом стало нецiкаво, i вона з трудом  пiдшукувала  нейтральнi  теми  для
розмови; Певне, та це вiдчувала й проеебе вирiшила,  що  Марковичка  надто
багато про себе дума?, i хiба ж може передова жiнка  цiкавитися,  де  вона
ши? плаття t чи хороший у  не?  пансiон?  А  те,  що  Марковичка  ретельно
взялася допомогти ?? молодшiй  сестрi,  яка  хотiла  при?хати  вчитисй  на
лiкаря, - це Аполлiнарiя сприйняла як належне, тим бiльше, що й  Марiя  не
чекала за це подяки.
   Нi, не  виникло  у  них  приятельських  вза?мин,  та  й  тi??  душевно?
близькостi, як у Марi?  з  Шурочкою,  як  не  намагалася  цього  ?лизавета
Василiвна Салiас. не виникло! От i зараз Салiас здавалось, що мусить  бути
дуже iнтересно, адже в ?? салонi зустрiлися, познайомилися чотири неабиякi
жiнки. ?лизавета Василiвна, звичайно, розумiла, що справжнiй талант  -  це
Марiя Олександрiвна, але вона любила опiкувати, протегувати, вiрити сама в
уявленi образи i  примушувати  iнших  так  само  захоплюватися  тим,  чого
насправдi  нема.  II  експансивнiй  iстотi  потрiбна  була  завжди  кипуча
дiяльнiсть, яка найдужче проявля?ться  в  слозах,  нестримнiй  мовi,  вона
завжди щось доводила, переконувала iнших, приписувала ?м сама думки, проти
яких гаряче заперечувала. Першi враження вiд не? були як вiд людини, життя
яко? наповнене вищими iнтересами, потiм, придивившись ближче, особливо  до
?? строкатого оточення, тимчасових захоплень, люди дивувалися  самi  собi,
як могли вони ?? неглибокi переконання,  мiнливi  думки  вважати  за  щось
стале й серйозне. Але потiм все ж  таки  розрiзняли,  що  за  шарами  всiх
химерних  екзальтацiй  ?  мiсце  й  для  справжнього  спiвчуття  друзям  i
спроможностi допомогти в скрутний час. Може, тому й було в не? так  багато
рiзноманiтних знайомих i друзiв. З багатьма вона листувалася, улаштовувала
зустрiчi й знайомства.
   - Ну, як вашi вiдвiдини установ для слiпих та глухонiмих  дiтей  i  для
малолiтнiх злочинцiв? - пита? вона Марiю i Шурочку. - Ви ж удвох ходили?
   Шурочка ствердно кива? головою.
   - О, я уявляю, скiльки дають цi прогулянки й  вiдвiдини  таких  установ
матерiалу для вашо? творчостi!
   - Це не зовсiм те, про що я хотiла зараз писати,  -  каже  Марiя.  -  Я
домовилась з газетою у Петербурзi написати низку нарисiв -"Листи з  Парижа
та Iталi?", але ж я все частiше тепер замислююся, що коли б спромоглася, я
б краще щось iнше робила, нiж писала. Що тi писання? Читають ?х  тi,  кому
не дуже потрiбно. А тим, якi  не  читають?  Тим  однаково  -  як  дудка  в
очеретi.
   Аполлiнарiя Прокопiвна недовiрливо скептично усмiхнулась.
   Шурочка аж руками сплеснула.
   - Марi? Олександрiвно, хiба можна так думати, маючи талант?
   - Це щастя, коли ? талант! - гаряче скрикнула ?лизавета Василiвна.
   - Невже потрiбний тiльки талант для щастя?  -  спитала  Аполлiнарiя,  i
?лизавета Василiвна враз змiнила напрямок розмови й почала так само гаряче
доводити:
   - Я вважаю, що жiнка i без таланту може бути щасливою, знайти  щастя  в
сiм'?. Iнколи талант, навпаки, заважа? сiмейному щастю,  якщо  чоловiк  не
розумi? цiлком жiнки. Я певна, коли б я не покинула чоловiка,  я  б  i  не
писала нiколи.
   - Однаково талант не дав би вам мовчати.
   - Та я ж почала писати зовсiм з iнших причин. Я абсолютно не могла жити
з мо?м чоловiком, а коли  лишилася  одна  з  дiтьми,  менi  ж  треба  було
заробляти, бо чоловiк зовсiм ними не турбувався.  Нашi  батьки  дали  нам,
дiтям, добру освiту. Мене вчили кращi професори Москви.
   Це було все справдi так. А все ж таки, незважаючи на  одверту  розмову,
вона  не  розповiла,  що  серед  тих  професорiв  був   молодий   видавець
"Телескопа", професор Над?ждiн. Як вони полюбили одне  одного!  Як  мрiяли
одружитися! Але батьки, гонористi столбовi дворяни, i  слухати  не  хотiли
про такий мезальянс - видати дочку за "поповича", "семiнариста".  Заборона
батькiв так на не? вплинула, що вона трохи не збожеволiла, певне,  вiдтодi
й лишилася така нервознiсть.
   Потiм ?й було байдуже, ?? повезли за  кордон,  там  зустрiвся  миршавий
график Салiас де Турнемiр, нiкчема, хлюст, але з титулом! Не те, що якийсь
професор iз семiнаристiв! Любовi не  було.  Щастям  i  не  пахло.  Чоловiк
кидався на рiзнi афери, поки не протринькав усе придане дружини. За  якусь
скандальну дуель йому запропонували покинути Росiю - вiн  був  французький
пiдданий. ?лизавета Василiвна не захотiла ?хати й лишилася з трьома малими
дiтьми на руках.
   Лiтературнi здiбностi - це було  щось  сiмейне.  Адже  ??  рiдний  брат
Сухово-Кобилiн був вiдомий i цiкавий лiтератор-драматург. На жаль, вiдомий
i страшною сво?ю справою - убивством коханки, за яку постраждав не вiн,  а
його безвиннi крiпаки. Про це говорили пошепки, пляма тяжiла над  ним  усе
життя.
   Яке вже там щастя в сiмейному життi  графинi!  Та  то  було  давно,  не
хотiлося  ?й  згадувати...  Не  хотiлося  згадувати  й  про  свою  пiзнiшу
закоханiсть у друга дитинства - Огарьова,  саме  тодi,  коли  той  полюбив
Наталiю Олексi?вну.  Але  з  Огарьовим  лишилися  друзями.  Навiть  iнколи
запевняла себе i його ?лизавета Василiвна, що вони - однодумцi. Це останн?
було далеко не так, i дедалi виявлялося все дужче.
   - А втiм, щастя, коли робиш i заробля?ш улюбленою справою, -  зауважила
Шура  на  слова  ?лизавети  Василiвни.  -  Адже  одразу  ваш  перший  твiр
"Племянница" так добре прийняли. Тургенев написав про не?.
   - Не кажiть менi нiчого про Тургенева, - спалахнула  графиня.  Вона  не
любила його з то? першо? рецензi?, у якiй  вiн  почав  з  комплiментiв  ??
щиростi, лiричностi, а закiнчив тим, що назвав ?? талант "непершокласним",
а головне, написав, що ?й не  страшно  наповнювати  десятки  сторiнок  або
непотрiбними розмiрковуваннями, або розповiдями, що не мають нiякiсiнького
вiдношення до  справи,  або  просто  базiканням.  Цього  нiколи  не  могла
простити графиня.
   Правда, дальшi ?? твори зазнали ще дужчо? критики з боку Чернишевського
й Добролюбова. I. звичайно, письменниця ?вгенiя Тур  назавжди  зненавидiла
?х i ?хнiй "Современник".
   Але тих уже не було, а  Тургенев,  хоча  був  зовсiм  не  з  ними.  жив
близько, не намагався нiяк пiдтримувати знайомство з нею, яке почалося  ще
в ?? московському салонi. Зараз, коли всi  друзi  Герцена,  Огарьова  були
обуренi ного поведiнкою, вона наче мала всi пiдстави докоряти йому i  дати
волю сво?м почуттям
   - Як  це  можна  вiдректися  вiд  сво?х  друзiв!  -  палала  вона.Марiе
Олександрiвно, ви ж зна?те, у сво?х  вiдповiдях  сенату  вiн  написав,  що
давно порвав з ними, з Герценом i Огарьовим.
   - Вiн не подiляв ?хнiх думок,  це  вiдомо,  але  справдi  так  сумно  й
непри?мно почути таке про Iвана Сергiйовича, - мовила Марiя.
   -Ми спереча?мось з мо?м другом Огарьовим, - хвилювалася графиня. -  Вiн
пише менi, що у нас iз ним спiльний ворог- свавiлля, деспотизм, та друзi у
нас рiзнi. Я не заперечую, вони надто вiрять в селян на Русi,  а  я  зараз
нiчому вже доброму в Росi? не вiрю, не вiрю i не вiрю. I сама я думаю -  я
вже нiколи не писатиму  для  дорослих,  я  не  можу  бути  матерiалiсткою.
Принаймнi для дiтей можна писати за  старими  правилами-та  звичаями  -  з
вiрою в доброчеснiсть, справедливiсть, право, у  вищий  дух  i  безсмертну
душу.
   - Так i до бога близько, - усмiхнулась скептично Марiй. Як  часто  вона
тепер думала сама про твори для дiтей. Але ж хiба ?  одна  справедливiсть,
одне право для внукiв графинi Салiас  i  для  тих  дiвчаток,  яких  злиднi
викидають-на вулицю, а потiм вони потрапляють, у; тюрми i- в. колонi?  для
малолiтнiх злочинцiв.
   Пiсля "затишного" вечора у Салiас вона повернулася розстро?ною.
   - Сашенько, - сказала вона, - а зна?ш, що б я хотiла?
   Вiн дивився на не?, як завжди, захоплено й закохано.
   - Ми повернемось додому  i  влашту?мо  школу  для  дiвчатоксирiт,  яких
жахливо звуть "малолiтнi злочинницi" Я сама вчитиму ?х, вони й житимуть  у
школi, працюватимуть у саду, на городi. Десь на селi, в  гарному  мiсцi  у
нас на Укра?нi. Ти б хотiв? Ми-б разом довели, як можна  виростити  з  них
чесних трудящих людей, порядних працьовитих жiнок. Не смiйся з цi?? думки,
я серйозно кажу. Ну, що мо? писання? Для кого? Для чого?
   Але ж не писати вона не могла...
   ?й справдi дуже захотiлося  писати  для  дiтей  -  i  писати  про  щось
геро?чне, славне, не про слабкiсть людську, а  про  Велич  i  благородство
душi людини, хай i в маленько? iстоти.
   Вона спробу? написати казки, адже дiти так люблять  казки,  I  в  казцi
можна про все сказати й показати  рiзнi  вдачi,  i  рiзнi  випробування  в
життi, i щоб це було схоже на правду.
   Звичайно, буде схоже на правду - адже, пишучи, вона думатиме, що це все
вiдбувалося на Укра?нi.
   Вона заплющила очi, i здалося: вона не тут, не в  маленькому  будиночку
над Сеною... i наче почула плескiт та лелiння днiпрових хвиль.
   Не писати вона не могла.

   * * *

   Серце мо?! Ми вже нiколи з тобою не розлучимось. Як добре повертатись у
цей маленький .будиночок яа березi Сени коло справжнього зеленого лiсу.
   Це нiчого, що у нас  майже  порожньо.  Але  вже  стоять  такi  розкiшнi
книжковi шафи, з червоного  дерева,  з  вигадливими  iнкрустацiями,  майже
зовсiм такi, якi ми бачили з тобою в пала.цах чи  музеях,  ну,  не  зовсiм
такi, а все ж таки дуже, дуже гарнi! .Я й не мрiяла  про  такi!  Давай  не
картати себе за цю, може, недозволену в наших умовах розкiш i таку  дорогу
витрату! Ми так мало дозволя?мо собi! А це ж наш подарунок одне одяому.
   Це зовсiм нiчого, що ми не в самому Парижi. Дивись, скiльки  човнiв  на
Сенi, скiльки рибалок, скiльки закоханих на цих човнах, на березi!
   Невже ми тут живемо? Я сама собi не вiрю. А як буде далi?..  Так  само!
Та к само! Удвох! Разом! Все життя. Я буду працювати ще дуж.че, ще бiльше.
I я така рада, що ти написав статтю-про  колонi?  для  пiдлiткiв.  Я  така
рада, що ми вдвох над цим дума?мо,  я  багато  думаю  над  цим,  над  цими
бiдолашними дiтьми, я бачу що це тво? справжня дiло, щоб усi закони про це
переглянули i щоб не мали ?х за покидьки серед людей...
   Нi, таки справдi, дуже красивi  шафи!  Це  нашi  першi  спiльнi  меблi!
Добре, що ми почали з них, а не з господарчого,  начинания,  адже  те  все
обов'язково буде, без нього не обiйдешся.. А  от  шафи  -  статечнi  люди,
може, саме б цю купiвлю вiдкладали, ну, i що ж, що ми з тобою ще  нiяк  не
стали статечними! Зате в цих шафах так чудово розташувалися  нашi  книжки!
Бачиш - он "Фауст" у зеленiй з золотом оправi,  це  менi  Iван  Сергiйович
подарував ще В.Петербурзi, коли ми познайомилися.
   Ну, звичайно, на чiльному мiсцiу мене "Кобзар" -  а  як  же  iнакше?  -
дорогий мiй "батько"! Так i не привелося бiльше побачитись. А  поряд  буде
Пушкiн.
   Отут я поставлю мо?х друзiв - Герцена й Тургенева, хоч вони вже й менше
мене люблять, але ж ?хнi книги мене не зраджують. I Добролюбов тут. Як  ти
гада?ш - ха-ха. - на полицях вони порозумiються? Не посваряться бiльше? От
сюди-Мiцкевича, Гейне, Баратинського. Це менi Макаров надiслав, давно вже,
тепер не пише менi... А як добре на цiй полицi стали Стендаль, i Байрон, i
Шеллi. Я його дуже люблю, Шеллi.
   А поряд мо? улюбленi iталiйцi, i тут стоятиме Мюссе. Але ж  вiн  завжди
на тво?му столику, коло твого лiжка, Альфред Мюссе Милий мiй, чого ти  так
часто чита?ш "Tristesse", адже я з тобою - i завжди буду з тобою.
   А  отут,  у  цiй  шафi,  стоятимуть  мо?  любимi  фiлософи  -  Вольтер,
Монтескье, Дiдро. Коран i бiблiя також будуть  у  "фiлософськiй"  шафi.  Я
дуже зрадiла, коли побачила бiблiю у букiнiста. Це нiчого, що цi  книги  в
перекладi французькою мовою, що ж поробиш, в оригiналi нi  я,  нi  ти  все
одно не прочитали б, i вони були б тiльки для окраси та наших хвастощiв  -
от бачите, якi у нас книги! А ти навiть смi?шься, що я надто часто читаю i
коран, i  бiблiю.  Мiж  iншим,  ти  зна?ш,  менi  казали,  що  Кулiш  мрi?
перекласти бiблiю укра?нською мовою. Це було б надзвичайно! В  ньому  таки
"демонськi сили", як казав добряга Каменецький,  я  тобi  розповiдала  про
нього. Але яка загалом плутана людина, той Кулiш,  наче  вся  з  протирiч,
пiдозр та честолюбства! Важко такiй жити на свiтi, та бог iз ним! Коло нас
такi хорошi тут друзi, i люди, i книги! Ну, що поробиш, лайте мене, хоч не
лайте, я не можу не купувати книжки i квiти!



   13

   Тетяна Петрiвна Пассек була сама не своя. Та тепер вона  нi  з  ким  не
розмовляла, нi з ким не дiлилася сво?м хвилюванням. Вона терпляче  чекала.
Володя, ?? молодший син, по?хав до Парижа. Вiн зупинився у  Сашi.  Так,  у
будиночку Нель?, в передмiстi Парижа, де Саша жив iз цi?ю вовчихою. Тетяна
Петрiвна  була  певна,  що  Володя  зупиниться  в  готелi,  але   одержала
коротеньку листiвочку, в якiй була зворотна адреса - "Нель?"  -  i  кiлька
слiв, що в нього все гаразд i що вiн зупинився у Сашi. Боже мiй, вiн  там,
у них...
   Вiн при?де i все розкаже. Вiн бачитиме це  жахливе,  ганебне  життя  на
власнi очi.
   Вона нiкому нiчого не казала, вона чекала. При?де Володя i з  ним  вона
зможе дати волю i сльозам, i словам.  Вона  вiрить,  що  молодший  син  не
покине ??. Але чому вiн зупинився у цьому вовчому лiгвi?  Йому  ж,  певне,
непри?мно.
   Може, це жертва для брата,  щоб  не  образити  його,  жертва  для  не?,
матерi, щоб потiм усе докладно розповiсти.
   Володя повернувся з Парижа веселий, змужнiлий, якийсь трохи  не  такий,
яким по?хав. Адже материнськi очi пiдмiчають найменшу змiну.
   Вона наперед уявляла, як сядуть вони вдвох i наодинцi вiн докладно  про
все розповiсть.
   Але вiн почав одразу, розбираючи чемодана i виймаючи подарунки, тут же,
в присутностi Iполита.
   Це тобi Саша й Марiя Олександрiвна передали  А  це  Iполитовi.  На,  не
заздри, незабаром i ти по?деш. Мамочко, я у них чудово провiв час.
   Тетяна  Петрiвна  не  перебивала,  вона  мовчки  здивовано   розглядала
фуляровi хустки, якесь матiне-накидку.
   Вона, вона, вовчиця, переда? разом iз Сашею ?й подарунки!
   - Це Маша сама вибирала. Правда, гарна! "Маша" - вiн,  Володя,  зве  ??
просто Машею, наче це дружина його брата.
   - Мамочко, вони найняли  чудесний  будиночок  у  передмiстi  Парижа,  з
садком, i Сена недалеко, i лiс. Маша дуже  задоволена,  що  можна  гуляти,
бути на природi i в той же час дуже швидко опинитися  в  центрi  Парижа  -
сполучення там прекрасне. Я просто радiв, що зупинився у них, не мав справ
iз готелями i нi про що не турбувався. Зна?ш, там же  тепер  з  ними  живе
Машина  мати,  така  мила  старенька,  освiчена,  добра.   Вона   порядку?
хазяйством, а Маша i Бритя працюють.
   "Бритя" - так звали Сашу брати в дитинствi.
   Кожне повiдомлення кололо серце Тетяни Петрiвни. Вона  уявляла  богемне
паризьке життя, хвiст поклонникiв i коханцiв, поневiряння  ??  бiдолашного
сина, а виявля?ться - там сiм'я, щаслива сiм'я, навiть мати з ними - "мила
старенька" - не вона, Сашина мати, а мати ненависно? Марi?.
   Володя який не був легковажний та веселий, а помiтив розгублене,  сумне
обличчя матерi. Вiн лишив свiй розкритий чемодан, сiв коло не? i обняв.
   - Мамо, ти не хвилюйся. I ти змiни сво? ставлення  до  Машi,  до  Марi?
Олександрiвни. Я ?? дуже полюбив.
   О! Вона причарувала i цього юнака!
   Але Володя зрозумiв ?? переляк. Вiн насварив жартома пальцем i мовив:
   - Мамо, Марiя Олександрiвна менi стала як сестра. Але, слово  честi,  я
заздрю Сашi. Я б хотiв, щоб мене любила така жiнка, я б хотiв, щоб у  мене
була така дружина Так, так, мамоТи ж пам'ята?ш, якими фарбами малювала  ти
менi цю пiдступну, лукаву кокетку, спокусницю, злочинницю просто Я ж  тодi
добре не розбирався, а тепер я побачив сам. Ти зна?ш, мамо, я  скажу  тобi
правду - нашому Бритi саме така дружина й потрiбна була.
   - Дружина? - перелякано спитала Тетяна Петрiвна
   - Ах, мамо, ну що  за  забобони!  Я  ж  тебе  завжди  вважав  передовою
людиною. Вони живуть разом, як чоловiк i жiнка, з ними i ?? мати, ??  син,
це сiм'я! Хiба треба обов'язково вiнчатися? Особливо коли обидва не вiрять
Але, подумай, вона розумна, вольова, працьовита, а наш Саша - ти  ж  зна?ш
його млявий характер! I уяви - вона якось вплинула на нього в  роботiЯ  от
привiз його статтю, понесу в журнал, вiн сам- незабаром  при?де  зi  сво?м
проектом.
   Володя з переможним виглядом вийняв з чемодана списанi зошити.
   - Вiн багато чита", слуха? лекцi?, i вона, вона в усьому  бере  участь.
Сама письменниця, вона знаходить час, щоб бути просто секретарем у  нашого
Сашi! Вiн так змiнився, посолiднiшав, ти б його  не  впiзнала,  вiн  тепер
серйозно, навiть iз захопленням працю?. Ти це бачила ранiше? Вiн  серйозно
вивча? справу перевиховання малолiтнiх злочинцiв. А якi в них цiкавi  люди
бувають! Я познайомився з нашими росiйськими художниками, чоловiк i  жiнка
Якобi, мiж iншим, як i нашi голубчики, невiнчанi. Подума?ш! У Парижi на це
нiхто й уваги. не зверта?. А Машу  дуже  поважають  скрiзь.  Вона  працю?.
безупинно.
   Так, так, вона завжди працювала безупинно. Цього вiд не? не вiднiмеш.
   - Ти даремно так береш до серця, мамо. Сашi .нашому пощастило. Хiба тут
вiн мiг би знайти таку подругу душi?
   - - А як його здоров'я? - упалим голосом  спитала  мати,  Володя  трохи
посерйознiшав.
   - Ти ж зна?ш, мамо, у нього, певне, спадковiсть вiд батька, а  легенями
у нього негаразд, i дуже добре, що вони живуть не в  самому  Парижi,  а  в
передмiстi, на свiжому повiтрi.
   Так, вiн хворий, ?? син, його божевiльна любов  розслабила  дужче  його
слабке здоров'я, а ??, ?? нема поряд iз ним.
   - Вона його любить? - спитала тихо мати.
   - О! - Володя знову прояснiв усмiшкою. - Я ж:  тобi  кажу,  що  я  йому
заздрю. Нема бажання, щоб вона не вгадала i не кинулася виконувати, а коли
йому зле - так усi ж ходять навшпиньках, вона не вiдходить  вiд  нього,  а
мамаша вже й не  зна?,  що  приготувати,  як  побалувати.  Серед  близьких
знайомих е дуже хороший молодий лiкар Карл Беннi, це ?хнiй друг i домашнiй
лiкар. Вiн, звичайно, закоханий у Машу i коли хто в сiм'? хворий, то вiн i
вночi прибiжить.
   - Закоханий! - зiтхнула мати.
   - Ну, в не? ж усi закоханi, - засмiявся Володя, - iнакше не може  бути.
Але для не? наш Бритька - принц, цар.
   - А вона для нього?
   - О, вона для нього божество,  яке  випадково  опинилося  на  землi.  Я
присягаюсь, мамо, покиньмо жарти, тiльки .?? наполегливiсть примусила Сашу
так працювати над собою, писати статтi, закiнчити проект. Ти ж сама зна?ш,
вiя був досить байдужий до всього - робив, учився, бо так годиться.  Ти  ж
сама зна?ш, навiщо обманювати себе? А зараз -  вiн  щасливий,  .'розумi?ш,
щасливий.
   Чи могла бути щасливою з такого щастя мати? ?й -було боляче, гiрко -  i
те, що стiльки прикрощiв завдали одне одному, i те, що це "щастя"  виникло
всупереч ?? бажанням i уподобанням, i навiть незважаючи на всi  перешкоди,
якi вона сама чинила, ?й було боляче, що син далеко, що вiн  уже  не  може
вважати ?? близьким другом, а iнша, чужа мати допомага? там, "балу?" його.
   ?й  було  боляче,  що,  власне  ж,  спочатку-вона  так  полюбила  Марiю
Олександрiвну, Машу, боже мiй - для ?? синiв вона - "Маша"!  А  потiм  так
обурилася на не?, чорнила ??, та нiколи, нiколи,  нiде,  нi  вiд  кого  не
чула, щоб та прохопилася б хоч ?диним лихим словом проти не?.
   ...Тепер вона так по-рiдному прийняла Володю. Може, це хитрощi? Та  нi,
якi? Не треба вже розпалювати притихлу злобу. Коли б  ?й  тiльки  побачити
Сашу, тiльки б побачити. I хай би вiн знав, уже в  не?  нема  нiякого  зла
проти Марi? Олександрiвни. Ну, що ж? Щастя  бува?  рiзне,  i  народжу?ться
воно не по писаних .законах.
   Тiльки б, його  побачити,  милого,  смаглявого  первiстка,  схожого  на
Вадима. Так, вiн i вдачею, як Вадим. Це правду  сказав  Володя  -лагiдний,
тихий. I такий же однолюб. А Володя уже розповiдав Iполитовi  щось  веселе
про паризьке життя, театри, художнi .виставки i  на  яких  концертах  вони
були з Бритею i Машенькою.



   14

   - Ви тiльки гляньте на цього хлопця, - мовив Желiговський,  iз  любов'ю
дивлячися на Тедзика. - Наче це не вiн розповiдав нам усiм про  "рухавку",
про ув'язнення в ки?вськiй фортецi i втечу  шкереберть  з  надднiпровських
гiр! Кiлька днiв побiгав по Парижу - i  немов  нiчого  цього  не  було,  а
Юр'?вич уже клопочеться, як  йому  продовжувати  медичну  освiту,  щоб  не
загубити часу, -поки вони в Парижi. А були ж поряд зi смертю.
   Тедзик трухнув чорними кучерями, блиснув синiми очима й проспiвав:
   Pomier Macek.pomier,
   Lezi juz па desce.
   Gdyby mu zagrali, Podskoczylby jeszcze.
   (Помер, помер Мацек, _
   Вже лежить на лавi. _
   В одну мить схопився, _
   Тiльки-но заграли (польськ.)_
   - Браво, Тедзику! - легенько заплескала в долонi Марiя Олександрiвна. -
Я не знала, що ви спiва?те, я пам'ятаю, ви грали на скрипочцi  в  оркестрi
старого Ландвера.
   U masura taka dusza,
   Gdy mu zagrac,
   To siе rusza. -
   (У хлоп'ячи така вдача:_
   Музику почу? - _
   У танок заскаче (польськ.) _
   у вiдповiдь проспiвав далi Тедзик.
   - Почу?ш рiдну стару пiсню i  наче  знову  на  батькiвщинi,  -  журливо
сказав Желiговськии.
   "От i весiлля справив, - подумала Марiя, - а який усе смутний".
   - Коли я чую народну пiсню, я не тiльки бачу знову все перед  очима,  я
наче дихаю пахощами тамтешнiх дерев i квiтiв, - сказав замрiяно Фрiч. -  Я
чую в них дзюркiт наших руча?в.
   Вiн дуже любив музику, спiви. От i зараз  до  Желiговських  прийшов  iз
сво?м знайомим композитором - нiмцем Мертке, який при?хав на  кiлька  днiв
iз Швейцарi?.
   Наче весела й на?вна  пiсенька  Тедзика  сколихнула  у  кожного  далекi
найнiжнiшi спогади, а вони ж були зв'язанi з рiдними пiснями,  почутими  з
перших крокiв  життя.  I  сьогоднi,  завдяки  ?м,  вечiр  у  Желiговського
перетворився на музичний, наче хотiлося кожному хоч трохи не  забути,  нi,
про все те важке i страшне, що ско?лося i ко?ться, а  втiшити,  заспоко?ти
душу й серце собi й друзям, як мати дитину, що  забилася,  вiдволiкти  вiд
болю, приголубити нiжними, простими словами. I цiлком природним  було,  що
Йозеф Фрiч пiдсiв до рояля i, усмiхаючись, проспiвав упiвголоса:
   Pod nasima okny
   Тесе vodicka,
   Napoj mnи, ma mila,
   Meho konicka!
   (Пiд нашим вiконцем _
   Тече рiченька, _
   Напiй менi, мила, _
   Мого кониченька! (чеськ.)_
   Його знайомий, чистенький, гладенький, наче весь  випрасуваний,  панок,
дивився так уважно й зосереджено, що Марi? здалося, вiн  вiдбива?  подумки
такти i трохи супиться, коли,  як  у  кожнiй  народнiй  пiснi,  виконавець
допуска? якiсь вольностi.
   Може, й не дивно, що пiсля всiх розповiдей прибульцiв iз мiсця кривавих
подiй, пiсля постiйних сперечань, що доходили  до  сварок  мiж  молоддю  з
"Молодо? Польщi" та "центром" Мерославського, узгоджень та  непогоджень  з
представниками "Землi i волi" раптом так усi потяглися  не  до  войовничих
або скорботних пiсень, що ще  дужче  б  роз'ятрювали  рани,  а  до  милих,
простих i навiть веселих, як усмiшка безтурботно? юностi.
   - Тепер черга за вами, Марi? Олександрiвно, - сказав Тедзик. - Тут  уже
пролунали i польська, i чеська пiснi. Я ж пам'ятаю, ви так  добре  спiвали
вашi укра?нськi.
   Марiя не пересiла до рояля, вона тiльки встала  й  пiдiйшла  до  вiкна,
глянула на дахи й вулицi Парижа - а що iнше  вона  могла  побачити?  Потiм
повернулася до товариства, i кiмнату заповнили соковитi звуки ?? голосу.
   Лугом iду, коня веду -
   Розвивайся, луже!
   Сватай мене, козаченько,
   Люблю тебе дуже!
   I всi мимоволi почали всмiхатися, а обличчя пана Мертке аж витяглося, i
вiн заблимав очима, як людина,  що  намага?ться  щось  збагнути,  схопити,
впiймати i - не може.
   - Наче знову в Немировi, - прошепотiв  Тедзик.  -  Панi  Марi?,  я  вже
нiчого не можу, не хочу, крiм цих пiсень, вашого спiву.
   - Не зарiкайтесь, - засмiялася Марiя. - Нас тут  ще  пригостять  вашими
рiдними пляцеками.
   - Але ж ви ще поспiва?те? - спитав i Фрiч. - Подивiться на пана Мертке,
вiн ошелешений.
   - Я дуже прошу фрау Марiю, - вклонився композитор.
   - Спiвайте ще, Марi?, - взяв ?? за руки Желiговськии.
   I вона спiвала ще й ще i веселi, i сумнi, i розпачливi пiснi Укра?ни.
   За скромною вечерею, що зiбрала приязна молода  дружина  Желiговського,
дочка Адама Мiцкевича, Марiя помiтила, як  серйозно  про  щось  шепочуться
Фрiч i Мертке.
   I, вже прощаючись, Фрiч сказав ?й:
   - Мила панi Марi?, мiй приятель пан Мертке дуже вас  просить  придiлити
йому якусь годинку i наспiвати вашi укра?нськi пiснi. Вiн  покладе  ?х  на
ноти, напише акомпанемент. Розумi?те, яка це буде чудова й корисна справа!
Вiн домовиться з вами й спецiально для цього знову при?де з Швейцарi?.  Не
пошкодуйте свого часу!
   Вона не пошкодувала...

   * * *

   Опанас знав з ?? листiв про цю справу. Марiя писала йому:
   "Вже нiмець той чепурний поклав 167 на голос. -  Сто  шiстдесят  сiм  -
еге. Доводимо до 2ОО номера.  Та  й  зараз  би  видавати  треба,  щоб  уже
привезти з собою друкованi".
   Так  вона  i  в  цьому  листi  писала,  що  збира?ться  ?хати,   тiльки
пiдлiку?ться i пiснi до ладу доведе, ?й треба було  по?хати.  Можливо,  до
Петербурга вона по?де з Сашею? Про це вона не писала.
   Вона не писала нiчого про Меланiю Овдi?вну. Вона не писала, де  житиме.
Тiльки було в тому листi: "Вже ж я при?ду не за пiчкою сидiти та  вареники
?сти, а хочу - не ?здити, - ходити iз села в село. Так менi дуже  бажалося
на?хати туди у свiжому, мiсяцi ма?, тодi, як  "пiд  гору.  зелененько,  по
мiсяцю видненько, серденько!".
   Вона знала,  щоб  писати  по-новому,  ?й  треба  добувати  там,  вдома,
побачити отих людей, почути  дзюркiт  рiдних  поточкiв,  вмитися  водою  з
рiдних криниць.
   "Дуже й дуже багато ? в мене роботи у головi мо?й бiднiй, та здалеку  я
нiчого не можу робити. Вже дожидатиму. Тож прошу вас, знайте, що я  не  не
хочу, а не можу я ?хати i дожидаю, як буде мога, то й по?ду зараз".
   I: вже частiше в листах зверталась до нього на "ви". Дивно  було.  Адже
знала вона про Мела щю Овдi?вну, i знав Опанас, .що живе Марiя з  Пассеком
разом, - а все закликав вiн .?? при?хати  додому  i  вона  його  питала  в
листах, може, вiн при?де до них побачитись iз хлопцем.  "Мужу,  мiй  мужу,
мiй невiрниченьку..." Бажала поговорити, все довести до ясностi, адже  вже
не було сподiвання на спiльне життя. Це вже було достеменно вiдомо. Але  ж
була i достеменна правда, коли писала, що хоче при?хати на Укра?ну.
   Особливо тепер. Коли спiвала для Мертке цi пiснi... i коли  писала  про
них, знову зверталася до Опанаса, як до близько? людини, навiть у  тому  ж
листi, що почала на "ви",  "Ти  багато-зна?ш  людей,  прошу,  щоб  зробили
громадську складчину на той друк, - що зостанеться, коли  зостанеться,  од
?х дару, то пiде на друге таке добре дiло, а ?м  увесь  вiд  видавцiв  лiк
пришлеться. Не занедбай ти цього  дiла,  прошу  тебе  так,  аж  серце  мо?
рветься. Щодня пропада? та пропада? щось - помремо, i те, що зiбрано нами,
пропаде марно".
   Оце, мабуть, уперше вiдчула вона вiдповiдальнiсть  не  тiльки  за  сво?
оповiдання, за сво? "писання".
   Вже майорiли  частiше  в  головi  думки,  що  ними  подiлилася  вона  в
Петербурзi з Надi?ю Бiлозерською. Про укра?нський журнал. Про  книжки  для
дiтей  з  iсторi?  Укра?ни.  Може  б,  тепер  Макаров  i  не  засмiявся  б
припущенню: Марiя Олександрiвна - на чолi журналу!
   Поки що це був ?? перший крок, вона не могла не зробити його:  покласти
на музику й видати укра?нськi народнi пiснi. Тут, за кордоном,  у  Парижi.
Як вона могла вiдмовитися вiд цього, коли вiдчувала, що може це зробити, а
значить - мусить.
   Вона не тiльки спiвала для композитора Мертке, а й розвинула  енергiйну
дiяльнiсть, писала Опанасов", друзям.
   Першим - милим, незабутнiм, дорогим ?шевським:
   "Paris - Neuilly, rue de Longchаmp 71-bis.
   Мо? дорогi друзi!
   Я прошу вас, допоможiть менi скiльки можете. Допоможiть ось у  чому:  я
зустрiла тут одного композитора, котрий з мого  голосу  поклав  на  музику
двiстi укра?нських пiсень, - знайшовся  один  видавець,  який  хоче  тепер
видати ?х за  свiй  рахунок,  якщо  знайдуться  передплатники  на  видання
заздалегiдь на 5ОО примiрникiв. Прошу вас, милi мо? друзi, поговорiть  про
це з вашими знайомими, чи не захоче хтось пiдписатися.
   Дуже прошу вас вiдповiсти менi про це. Видання вийде у восьми  зошитах,
кожен зошит на 25 пiсень. Цiна  кожного  зошита  два  карбованцi  срiблом.
Можна пiдписатися на всi вiсiм зошитiв одразу, а якщо кому важко  на  всi,
то на перший або на два чи три перших. Нехай, хто пiдпишеться,  грошi  вам
передасть i свою адресу,  куди  надсилати  видання.  Одержуватиме  одразу,
тiльки вийде зошит. Коли ви зберете  все,  що  збереться,  тодi  надiшлете
грошi на мо? iм'я". - ?й здавалося - усi зрадiють цiй справi!
   "Чи раду? вас це видання пiсень? Ви любили ?х колись - пам'ята?те? А  я
не можу заспiвати: "Чом, чом чорнобров" анi "Нiхто не винен, сама  я",  не
згадавши вас, Аахена,  багатьох  дорогих  сподiвань,  що  не  здiйснилися,
навiть економiста Станкевича".
   Вона всмiхнулася, пишучи це.
   "Нiхто не винен, сама я". Так, колись вона заспiвала i цю пiсню:
   Нiхто не винен - сама я,
   Що полюбила гультяя,
   Гультяя, гультяя.
   I коли дiйшла до слiв:
   ?сть у сусiда гарний син,
   Гарний син, гарний син,
   Там-то хороший, вражий син,
   Вражий син!
   Очi чорненькi, хоч дивись,
   Хоч дивись, хоч дивись.
   Хлопець до серця, хоч тулись,
   Хоч тулись, хоч тулись! -
   Юленька ?шевська жартома насварила ?й пальчиком, i вона  злякалась,  що
почервонi?... Але все-таки й далi любила спiвати цю пiсню, i  Саша  любив,
коли вона потiм, геть потiм - у Парижi, в Iталi?, жартома наспiвувала:
   Був у сусiдки гарний син,
   Гарний син.
   Там-то хороший, вражий син,
   Ах ти мiй, вражий син...
   Що поробиш - "хлопець до серця" - вона й притулилася! "Я рада  виданню,
- пише вона друзям ?шевським, - живить воно мене якось-то. От уже  двiстi,
навiть бiльше пiсень покладенi на музику.
   Я спiвала йому цiлi ранки понад два тижнi з  одинадцято?  до  четверто?
години. По двадцять пiсень iнколи щастило покласти. Вiн - цей пан  Мертке,
композитор, при?хав нарочито за пiснями iз Швейцарi? сюди i пробув тут два
тижнi".

   * * *

   Понад двiстi пiсень... Марiя спiвала..

   * * *

   Мама спiвала. Богдась повертався додому,  чув  ??  голос,  i  враз  усi
плани, увесь його хлоп'ячий клопiт вiдходили кудись далеко, i думки линули
ген-ген за Сену, за Булонський лiс, за Париж. за Францiю..
   Про що вiн мiг думати, коли мама спiвала?

   Зажурилась Укра?на,
   Що нiде прожити
   Витоптала орда кiньми
   Маленькi? дiти

   Найдужче вiн любив оцi пiснi про Укра?ну, запорожцiв, Кармелюка -  мама
й книжку про Кармелюка написала для нього, i ту стару пiсню любив вiн,  що
ще малим вивчив вiд Дорошенка "Ой, на гирi та Й женцi жнуть".
   А ще була сумна, тужлива до безкраю пiсня про чайку. Мама казала, що це
також про Укра?ну.

   Ой бiда, бiда
   Чайцi-небозi,
   Що вивела ча?няток
   При битiй дорозi.

   I вiн, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсiм вирости й бути
в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був
у загонi повстанцiв i втiк з ки?всько? фортецi, як  брат  художника  Якобi
Павло, якого поранили в бою, а вiн теж був на боцi повстанцiв.
   А мама спiвала так розпачливо:

   А бугай бугу гне чайку в дугу...
   Не кричи, чайко, бо повiшу в лугу.
   Як не лiтати, як не кричати,
   Дiтки маленькi, а я ?х мати.
   Киги, киги! Злетiвши вгору,
   Тiльки втопитись в Чорному морi!

   Аж сльози пiдступають до очей Богдася. Хоч би нiхто його не побачив!
   Та раптом мама зовсiм  змiню?  мелодiю,  i  улюблена  Богдасева  весела
пiсенька лине з вiтальнi, де сто?ть напрокат взяте пiанiно:

   А вже весна, а вже красна,
   Iз стрiх вода капле!
   Iз стрiх вода капле!
   Молодому козаченьку
   Мандрiвочка пахне,
   Мандрiвочка пахне!

   Ой, скiльки, вже тих пiсень зна?  мама!  Його  найкраща,  найрозумнiша,
найкрасивiша у свiти мама!

   * * *

   Маша спiва? i спiва?...
   I де в не? сили беруться? I звiдки вона взяла всi цi пiснi?
   Параскева Петрiвна сiда? на кухнi. "Хай я  потiм  приберу  -  не  треба
грюкати посудом, щоб не заважати".
   Це привiд, ?й самiй хочеться послухати Мащу. Який у Машi гарний низький
голос. Чому вона так сумно спiва?:

   Ой, глибокий колодязю,
   Золотi? ключi -
   А вже ж менi докучило,
   В свiтi горюючи.

   Вона  щаслива  тепер,  ??  дочка?  ?й  добре  з  Сашею?  А  щось  гризе
материнське серце, коли виводить Маша журливо:

   Чи я в лузi не калина була,
   Чи я в лузi не червона була...
   Чи я в батька не дитина була.
   Чи я в батька не кохана була?

   Взяли ж мене замiж дали
   I свiт менi зав'язали.
   Така моя доля!
   Гiрка доля моя!

   Що ж тепер картати старе серце за Машине  сумне  дитинство,  розкидане,
розiрване  по  родичах?  Хiба  мати  не  розумiла  -  i  замiж   вона   не
вийшла-вискочила, щоб здихатися тих родичiв, i нiчого доброго  з  того  не
вийшло.
   Але нiколи докору матерi, нiколи, навпаки - тiльки щоб ?й, старiй, було
добре та зручно. Так у Парижi, як i в Немировi.
   Що  вона  сама  може  сказати  проти  чемного,  вихованого   Олександра
Вадимовича? Це ж не те, що ?? другий чоловiк, Машин вiтчим, бодай його  не
згадувати! Але ж чому, врештi, не взяти розлуку й  не  одружитись  Машi  й
Олександру Вадимовичу? Отак - наче все тимчасове.
   I Опанас Васильович пише й пише, наче нема там у нього  цi??  артистки.
Кажуть, i дитя вже знайшлося. Нiчого незрозумiле.
   А Маша виводить:
   Болить моя головонька,
   Нiчим зав'язати.
   А далеко до родини,
   Нiким наказати...
   Заболить...
   "Машенька, дочка моя любая!"
   Ще не каже Параскева Петрiвна, що вже кличе ?? молодша дочка Вiрочка до
не? ?хати. Хоч розiрвись матерi!
   "А все ж таки, може, час, щоб цей настирний нiмець дав  перепочинок,  а
то й справдi занедужа?? Пiду запропоную ?м перекусити".

   * * *

   "...Мила моя, ?дина моя! Перша й остання. Я чую твiй голос -  i  нiчого
менi бiльше не треба".
   Саша лежить у сво?й кiмнатi, трохи застудився,  але  ж  вiн  зна?  -  в
перервi спiвiв Маша забiжить до нього й спита?:
   - Серце мо?, ти все слухав? Якi тобi найдужче до вподоби? Може,  чогось
не включати до збiрки?
   - Усе, усе до вподоби. Як ти пита?ш?
   - А може, цей спiв заважа? тобi задрiмати? У тебе вiд нього  голова  ще
дужче заболить?
   - Ну що ти, менi це найкраще вiд усяких лiкiв, хiба ти не зна?ш?  Слово
честi, я сьогоднi себе чудово почуваю, напевне, тому,  що  ти  спiва?ш.  Я
вийду до обiду, я вже скучив за всiма Так добре, коли ми всi разом
   - То я ще кiлька пiсень доспiваю i тодi покличу  тебе.  Вона  поправила
подушку, поцiлувала швидко в очi, погладила спiтнiле волосся - знову  жар!
- i побiгла доспiвувати.
   I в-же лунало: .
   Ой не свiти, мiсяченьку,
   Не свiти нiкому,
   Тiльки свiти миленькому,
   Як iде додому
   А от цю, що вона почала зараз, вiн не чув ще вiд не?:
   Та бодай тая степова могила запала, гей!
   Де я вчора жито жала, вчора вечiр утеряла.
   Для   нього   кожен   вечiр,    кожна    годин'а,    коли    вони    не
разом"утерянин-загублений".
   Ой, не говори ж нi до кого, говори зi мною, гей!
   Як не будеш, серце, говорити, - умру, серце, за тобою
   "Говори з ким завгодно, тiльки будь зi мною i не треба про смерть.  Нам
так добре вдвох! А що буде завтра? Нi, я не думаю про це".
   Ой. я умру iзвечора, а ти умреш вранцi, гей!
   Та нехай же нас поховають з тобою в однiй ямцi'
   Та нехай же нас поховають i:хрест укопають, гей!
   Щоб усi люди здивувались, як ми вiрненько кохались!
   "Як ми вiрненько кохались", -пошепки повторю? Cauia

   * * *

   Раптом музика припиня?ться. Швидкi  кроки.  Гомiн.  Вже  з  саду  луна?
задьористо Марi?н голос:
   При?хали три козаки
   Та всi три однакi.
   Питаються Марусеньки,
   У кигорiй хатi?
   - Фрау Марi?, я вас  прошу,  -долiта?  голос  пана  Мертке,  -  ще  оцю
проспiвайте, одну цю.
   - Потiм! Потiм! Уже двадцять  пiсень!  Панове,  подумайте,  я  двадцять
пiсень сьогоднi проспiвала!
   - Он лишенько! Ми б ранiше при?хали послухати! - це голос Тедзика.
   - Я, як лейб-медик двору ?? величностi, вимага-ю припинити це знущання,
так ви захворi?те, - це голос Карла Беннi.
   - Але ж хоч не спiвати, а розмовляти  з  нами  ще  можна?  -  це  голос
Сахновського.
   - Панове, до столу! - запрошу? всiх  Параскева  Петрiвна.  Як  це  вона
примудря?ться, скiльки б людей не було, зовсiм нежданих,  усiх  запросити,
усiх пригостити?
   - Мамо, Олександр Вадимович теж хотiв вийти до столу.
   - От i добре, - щиро радi? стара. - Пане Мертке, я i вас не  вiдпускаю.
Богдасю, пiди за Олександром Вадимовичем.
   - Я сама покличу! - Марiя бiжить до Сашi.
   "Три козаки" зiтхають i з заздрiстю дивляться  на  дверi,  в  якi  вона
побiгла, потiм один на одного.
   Бувають же такi щасливi люди, як цей Олександр Вадимович!
   ...А Олександр Вадимович, Саша, заздрив ?м. Пiдсвiдоме, не  признаючись
у цьому навiть собi. Вiн був i не старший, i не молодший  за  них,  але  ж
вони були здоровi! Вони наче з повного розгону  кинулися  в  життя,  як  з
високого берега у бурхливу рiчку, i боролися з невпинними дужими  хвилями,
вiддаючися цiй боротьбi, i  наче  дужчали  в  нiй.  I  ?м  не  треба  було
повсякчас розраховувати сво? фiзичнi сили i дбати про збереження ?х. А вiн
мусив жити так, наче йому вже одмiряно певний строк i  вiн  не  ма?  права
забувати про те, бо коли хоч трохи забуде, щось  невблаганне  й  невмолиме
нагаду? болем, простудою, кашлем, несподiваним жаром.
   Часто не хотiлося признаватися в цьому Марусi, хотiлося поводитись,  як
цiлком здоровому, молодому, i в цьому для  самого  себе  було  ствердження
життя, i спочатку це ?? навiть обманювало - те, що пристрасть його  навiть
дужчала i ласки були нестримнiшi, невситимiшi. Вона радiла, що вiн  любить
?? все бiльше й бiльше, що вона ще  бiльше  жадана,  i  вона  радiла,  що,
наперекiр усiм прописним iстинам, любов не переходить у звичку, а навпаки,
?м усе здавалося - ?хн? життя тiльки-но почалося.
   I був ?й вiн ще дорожчий i ближчий, нiж перший час,  i  через  цю  свою
шалену любов, i через те, що на очах вирiс, змужнiв  внутрiшньо.  Вона  не
думала про те, скiльки приклала до цього сво?х зусиль,  сво?х  бажань,  ?й
було радiсно, при?мно, що, коли вiн,  нарештi,  по?хав  до  Петербурга  iз
сво?м проектом, вона вже йому, не комусь чужому, а йому, дала доручення  i
довiренiсть на ведення сво?х справ у редакцiях та з видавцями,  пiдписання
договорiв тощо.
   От тiльки оцi частi простуди. Оцей кашель. Оцей  жар.  I  вона  вже  не
радiла його пристрастi, i в той же час  боялася  образити,  коли  йшла  до
сво?? кiмнатки працювати або ?хала до Парижа. Вiн  любив  товариство,  яке
збиралось у них, адже це все були симпатичнi молодi люди,  з  ними  завжди
було цiкаво й легко, вони всi були тактовнi, послужливi, але ж  вони  були
здоровi, i коли, зовсiм не пiдкреслюючи цього, хтось iз  них  -  або  Карл
Беннi, або Тедзик, Сахновський, художник Карл Гун чи його приятель,  якого
вiн увiв у дiм, архiтектор Павло Волков - хотiли прислужитися  саме  йому,
йому ставало боляче, що вони це роблять тому, що вiн хворий.
   Та це було зовсiм не так.
   Хоч вони йому "заздрили" (що вiн заздрить ?м -  про  це  нiхто  з  них,
звичайно, не думав), для них  було  цiлком  зрозумiло:  його  щастя  нiхто
порушити не зможе. Як часто трапля?ться в молодих товариствах -  вони  всi
були вiрнi рицарi сво?? королеви, а що ж поробиш,  коли  був  у  не?  один
обранець, щасливчик, якому можна тiльки безнадiйно заздрити!
   Було якось усталено само собою мiж ними усiма -  в  очi  Марi?,  навiть
далеко  частiше  на  людях,  нiж  наодинцi,  вони  говорили  напiвжартома,
напiвсерйозно якi завгодно палкi  слова,  комплiменти,  одверто  схилялись
перед нею i нiколи не говорили про не? мiж собою в ??  вiдсутнiсть,  крiм,
звичайно, дiлових справ. I незважаючи на всi паризькi спокуси  й  принади,
особливо звабливi для молодi, кожного з них у вiльний час  тягло  сюди,  у
Нель?. Тут можна було вiдпочити  душею,  якось  освiжитися,  а  головне  -
завжди подiлитися сво?ми турботами, про все порадитись.
   I всiм було краще й легше, коли цей  щасливий  Олександр  Вадимович  не
хворiв i в очах Марi? Олександрiвни не мигтiли неспокiй та тривога.

   * * *

   Пiснi, якi найдужче любив Богдась. Пiснi, якi найпроникливiшс сприймала
мати. Пiснi, якi спiвались для Сашi.
   А ще були пiснi для себе. Нi, ?х не  треба  голосно  спiвати.  I  цьому
композиторовi вона ?х не наспiву?. Вони записанi в не? у  книжечцi,  давно
?х записала, там, удома... Iнколи спливають ?хнi рядки - i Марiя  тихенько
мугика? без слiв:

   Сама не знаю, де мiн розум дiвся,
   Що я на чужинi зосталася,
   Що на чужинi, як у неволi,
   Завше я плачу доволi...

   Це коли спливають у пам'ятi рiднi потiчки, луги та садки...



   15

   ...Срiбнi ложки також були вiдданi в заставу до ломбарду.  Шура  нiчого
не казала Валерiю Iвановичу, щоб не нервувати його дужче. Вона ж знала - у
нього в кишенi лише кiлька су,  аби  перекусити  вдень  пiд  час  працi  в
майстернi. Настрiй у нього i без того поганий.
   На виставцi близький товариш пiдвiв  одразу  велику  княгиню  до  сво??
картини i так заговорив ??, так забив баки, що та й не заходила  до  залу,
де висить картина Валерiя. Звичайно, про купiвлю не могло бути й мови.  Що
ж ще закласти? У кого позичити? Салiас  у  Парижi  зараз  нема  -  по?хала
вiддавати замiж дочку, та в не? Шура й не хотiла б просити. У художницько?
братi?... У ближчих нема, а в тих, у кого зараз куплено  картини,  Валерiй
нi за що не попросить. Це цiлком зрозумiло. Треба по?хати  до  Марковички.
Правда, ?й уже виннi, але ж ?дина тут, у Парижi, близька ?й жiнка -  Марiя
Олександрiвна, в усякому разi, ?й не соромно i не  незручно  розказати,  в
якому вони станi опинилися. I треба ж, щоб Валерiй спокiйно закiнчив  нову
картину. Тiльки б у само? Марi? Олександрiвни були грошi. У не? теж нiколи
не тримаються в кишенi. Та все-таки, коли при?хала мати, вони  стали  жити
якось впорядкованiше, i до них  завжди  можна  по?хати  з  Володенькою.  У
?хньому будиночку  у  Нель?  тiльки  зрадiють  малому.  Вона  вже  не  раз
пiдкидала його туди на цiлий день, а сама ?здила в сво?х справах.
   Шура швидко почала одягати сина у "парадний" костюмчик.
   - Куди ви причепурю?теся? - спитав Валерiй Iванович. Вiн  збирався  йти
до сво?? майстернi.
   - Я по?ду з Володенькою до Маркевичiв. Йому там добре буде  погуляти  в
?хньому садочку, - напрочуд безтурботним тоном  вiдповiла  дружина.  -  До
речi, може, у Марi? Олександрiвни я  позичу  трошки  грошенят,  щоб  якось
дожити до тво?? стипендi?.
   - Хитруха! - по-доброму засмiявся Валерiй Iванович. - Ти б сказала так:
я ?ду позичити грошi у Маркевичiв, а, до речi,  Володя  погуля?  у  них  у
садку. Зна?ш що, я не пiду зараз до майстернi, не хочу зустрiчатися  зараз
iз сво?ми вiроломними друзями. Я по?ду з  вами  i  там  попрацюю.  Накидаю
деякi етюди над Сеною!
   - Та це ж чудесно! Важко вигадати щось розумнiше, - аж застрибала Шура.
- Володечка, мерщiй, з нами ?де тато! А в нас вистачить на дорогу? Туди  й
назад? - раптом спитала вона стурбовано. - Скiльки в тебе лишилося? - Вони
обо? серйозно виклали все з гаманцiв. Шурочка перевiрила всi кишенi сво? i
чоловiка i зосереджено порадувала весь дрiб'язок, який зiбрала.
   - От, цiлком вистачить  i  навiть  на  чашечку  кави  тобi,  а  Володю,
звичайно, нагоду? Параскева Петрiвна.
   - Як i всiх нас, - засмiявся Валерiй Iванович. - Можливо, це не  будуть
трюфелi й  курчата,  але  якi-небудь  укра?нськi  картоплянички  вона  вже
зробить!
   - Зна?ш, чим бiльше я пiзнаю Марiю Олександрiвну, тим бiльше ??  люблю,
- сказала Шура. - Нещодавно менi здалося, що вона змiнилася до мене, якась
була холодна й замкнена, i я так засмутилася, що нашi вза?мини псуються.
   - Чуднi жiнки, - знизав плечима Валерiй Iванович, - хiба в не? не могло
бути сво?х непри?мностей, адже в не? стiльки роботи, турбот, та,  може,  в
не? просто щось не виходило з ?? новою повiстю. Я ж розумiю. Коли  щось  у
мене не виходить, як я замислив, я ладний на всiх кричати, кожна  дрiбниця
драту?, так i побив би усiх.
   - Ну, це ми з Володенькою зна?мо, коли у тебе не виходить.
   - Наче я колись бив кого, - обурився Валерiй Iванович. - Я дома й  виду
не подаю.
   - Аякже, - засмiялась Шура, - тодi тобi й на очi не потрапляй; i Володя
погано вихований, вередун, i до мене всi залицяються, i я з усiма кокетую,
i вже домовилась утекти з Павлушею. Усi виннi, все поста? проти  тебе,  не
да? працювати! Але зараз давай нiчого  не  згадувати.  Подума?ш,  важниця,
нема грошей! Це вже нiяк не мусить псувати  настрiй.  Хiба  вперше?  ?дьмо
швидше! I ти ж зна?ш, як залюбки купують тут невеличкi пейзажi! Ти  нiчого
не забув iз сво?х причандалiв? Палiтра? Пензлi? Фарби? - Вона  уважно  все
перевiрила, i за це Валерiй Iванович не мiг не обняти й не поцiлувати свою
красунечку Шурочку, яку, нiде правди дiти, ревнував до всiх художникiв,  а
найдужче до свого молодшого брата Павла. Той все-таки для Шури з'явився  в
ореолi героя. Та зараз не хотiлося про це думати. Треба було  дiйсно  десь
розжитися грошима, щоб дотягти до стипендi?.

   * * *

   - Ой, якi милi гостi! От добре, що вибралися до нас! Володенько, як  ти
вирiс, пам'ята?ш бабу, пiзна?ш? - вiта? радiсно Параскева Петрiвна i  бере
на руки хлопчика.
   - А Марiя Олександрiвна дома? Невже по?хала до мiста i ми розминулись?
   - Дома, дома! - Та враз привiтне  обличчя  Параскеви  Петрiвни  набира?
яко?сь поважностi, значимостi, i вона конфiденцiально  повiдомля?:Машенька
позу?, ?? малю? Карл Iванович Гун-. Ви таки умовили ??, аж нiяк не хотiла!
   Справдi, ?? нарештi умовили, й найдужче вплинуло те,  що  довели:  Гуну
неодмiнно треба до наступно? виставки зробити ?? портрет. Портрет  вiдомо?
письменницi - це ж буде чудово! Вона його просто виручить!
   - Машенько, до нас гостi! Олександра  Микола?вна,  Валерiй  Iванович  i
Володечка мiй.
   - Я чую, чую! Карле Iвановичу, бога ради, перепочинок, я  i  так  довго
сидiла, як статуя, i ви без перерви працю?те, - почули Якобi голос Марi?.
   А от i вона вийшла на ганок.
   - Нi, ви подивiться тiльки  на  мене!  Карл  Iванович  запевня?,  що  я
обов'язково мушу бути в чорному оксамитовому платтi й сидiти  в  малинових
оксамитових крiслах. Суцiльний оксамит! Я -  i  оксамит,  -  знизала  вона
плечима. - Мама була в захопленнi вiд цi?? думки i швидко  спорудила  менi
таке вбрання! Я не винна, ?й же богу!
   - Вам дуже личить,  -  заспоко?в  ??  Валерiй  Iванович.  -  Гун  добре
вигадав. Карле, менi можна подивитися? Ти дозволя?ш?
   - Ну, звичайно. Тiльки ти менi обов'язково скажи, як виходить, чи добре
пада? свiтло?
   - Чудесно! Тiльки не переборщуй у промiннi. Шурочко, iди поглянь. Марi?
Олександрiвно, звичайно, так i треба було - вашi золотистi коси  i  чорний
та малиновий оксамит.
   - Менi зда?ться, головне не це, - тихо  мовила  Шурочка.  -  Ви  трохи,
ледь-ледь усмiха?тесь нам, а дума?те щось сво?, про що не скажете.
   - Ну, просто Джiоконда! - засмiялася Марiя. - Мамо, у нас перерва  -  i
ти нас чимось нагодуй. Тiльки попереджаю, ми трохи на декохтi, i мама  вже
згаду? нашi немирiвськi улюбленi страви.
   - Признатися, i ми про це мрi?мо, - заявила Шура.  -  Валерiй  не  може
спокiйно згадувати нi ваших картопляникiв, нi  вареникiв.  А  ми  самi  на
такому вже декохтi, що й висловити важко.  -  Але  говорила  вона  про  це
весело.
   Художники сiли в  садочку  покурити  пiд  ?диним,  але  таким  розлогим
гiллястим деревом, що воно наче утворювало альтанку пiд зеленим дахом.  Та
поряд були сади, Булонський лiс, вiяло рiчним повiтрям iз Сени, i  було  б
зовсiм добре, коли б не треба було говорити про грошi.
   Але чоловiки надали цю при?мнiсть  жiнкам.  I  Шурочка  одразу  одверто
сказала, що основна причина ?хнiх вiдвiдин - необхiднiсть позичити грошi.
   Обличчя Марi? посмутнiло.
   - Що ж робити? Повiрите, в нас у самих нiчогiсiнько нема? зараз. Добре,
що мама вигаду? неймовiрнi способи, як нас усiх прогодувати. Я  вже  давно
чекаю, що надiшлють гонорар за мо? першi "Листи  з  Парижа",  але  все  не
надсилають.
   - Менi дуже прикро, що i я вам додала  непри?мностi,  -  сумно  сказала
Шурочка.
   - Треба знайти якийсь вихiд, - замислилась Марiя.
   - Просто не знаю, що й робити. Я навiть посуд наш заклала, у  нас  були
срiбнi ложки, ножi й виделки, що з собою привезли. Ну, тепер купила зовсiм
простi, дешевi. Валерiй спочатку здивувався, а потiм нiчого. "Аби було  що
ними ?сти", - сказав. Та коли нема чого...
   - Ой, зна?те що, - враз прояснiла Марiя i простягла перед  себе  обидвi
руки, - бачите?
   - Що? Бачу вашi руки, - здивувалася Шура.
   - А на руках? От бачите - обручка, це справжня золота обручка.  Правда,
вона менi дуже, дуже дорога. Ви зна?те, ?? подарували  менi  в  Петербурзi
земляки-укра?нцi, коли вийшла моя  перша  книга  "Народнi  оповiдання",  а
вигадав це Тарас Григорович Шевченко. Вiн сам i вибрав. У мене зараз  нема
нiчого дорогого, нiяких дорогоцiнностей, крiм цi?? обручки. Але  ??  можна
закласти, вона ж не загине. Хто перший одержить грошi, я чи ви,  -  той  i
викупить, обов'язково  викупить.  Я  ??  майже  нiколи  не  ношу.  Це  для
портрета, Карл Iванович упросив мене надiти. Але я ?? дуже  бережу,  це  ж
Шевченкiв подарунок! - Вона з любов'ю милувалася обручкою.
   - Нi, нi, я не вiзьму, - заперечила  Шурочка.  -  Така  дорога  з  усiх
поглядiв рiч!
   - Вiзьмiть! Це ж на кiлька днiв. У вас же дитина. У скрутну  хвилину  я
колись ?? також заставляла, - призналася вона. - I завжди думала: "Це менi
мiй "батько" Тарас Григорович допомага?!" I сама  простежу,  щоб  викупити
сво?часно. Що-що, а вже цю обручку ми не втратимо!
   - Менi просто нiяково, - збентежилась Шура.
   - Ну, от ще! Я гадаю, коли можна чимось перемогти  труднощi,  треба  це
зробити, не надаючи великого значення, не роздумуючи,  не  терзаючи  себе,
простiше дивитися. - I помовчавши, додала: - Хай уже терза?  нас  справжн?
лихо, яке не  можна  перемогти,  на  нього  треба  берегти  сили!  -  вона
зiтхнула.
   Про що думала вона? Шурочка не спитала, розчулена вчинком Марi?.
   - А як же портрет? - занепоко?лась Шура.
   - А вiн уже мо? руки закiнчив, слава тобi господи!  Казав,  що  з  ними
бiльше мороки, нiж з головою - нiяк не мiг ?м пози  вигадати,  i  туди,  й
сюди примiрював. Звичайно, голову так крутити та примiрювати не  можна,  -
засмiялася вона. - I ходiмо в наш садок! Я ним дуже пишаюсь.
   - Я помiтила!  Але  справдi  в  ньому  чудово.  Он  Параскева  Петрiвна
виносить частування на столик  пiд  деревом!  I  самовар!  -  зрадiла,  як
дитина, Олександра Микола?вна. - Зовсiм як у родичiв на дачi!
   - Он i Богдась iде з риболовлi! Богдасю, - гукнула Марiя,  -  може,  ти
щось уловив цього разу? Справдi, дивiться, у нього якась рибина. Мамо,  ти
засмажиш нам на снiданок!
   - Бабусю! Мо? трофе?!  -  простяг  Богдась  двi  нiчогенькi  рибинки  i
втомлено, але задоволене присiв на лозяному стiльцi.
   - Богдась! Не ворушись! - раптом закричав  Якобi.  -  Я  зараз  накидаю
ескiз, можна зробити чудесну  картинку:  "Повернення  з  риболовлi".  Поки
Параскева Петрiвна готу?, ти посидь от так, i  вудки  хай  коло  тебе,  не
чiпай ?х!
   - Я пiду покличу Олександра Вадимовича, - сказала Марiя.
   - Хiба вiн удома? - здивувалася Шура. - Я думала, в Парижi працю?.
   - Нi, вiн щось погано почува?ться, застудився, кашля?,  але  мама  його
майже вилiкувала.
   - Вiн так часто хворi?, - зi спiвчуттям мовила Шура. - Це добре, що  ви
тут живете.
   - Так, нам тут дуже добре, - сказала  Марiя.  Але  в  очах  був  сум  i
неспокiй.



   16

   З Iваном Сергiйовичем тепер  бачилися  зовсiм  рiдко.  Iван  Сергiйович
зовсiм змiнив сво? оточення. Вiн тепер часто  зустрiчався  з  французькими
письменниками:  Флобером,  Гонкуром,  Доде,  бiльшiсть  часу  проводив   у
Баден-Баденi, де оселилася сiм'я Вiардо i де Iван Сергiйович будував поряд
з ?хньою вiллою комфортабельну свою. Полiнька уже вийшла замiж i жила не в
Парижi. Його слава письменника набувала в ?вропi все  бiльшо?  сили,  але,
незважаючи на все, вiн лишався тим же напрочуд скромним щодо себе i  таким
же доброзичливим  i  турботливим  щодо  сво?х  собратiв  по  перу.  Навiть
особистi смаки не вiдiгравали тут ролi. Що з того, що йому  не  подобалася
перша книга нового роману Толстого "Война и мир", що з того,  що  вiн  сам
казав про Толстого: "Я його поважаю, але бути з ним у однiй кiмнатi  якось
незатишно". Разом з цим Iван Сергiйович переконливо твердив, що Толстой  -
це неперевершений, найбiльший талант, величезна  сила  тепер  у  Росi?,  i
турбувався про переклади толстовських творiв за  кордоном.  А  що  вже  до
меншо? братi? - вiн, як i ранiше, клопотався  за  всiх  i  кожного,  часто
помиляючись в оцiнцi.  Але  ж  ще  устами  святого  Петра  мовив  Данте  в
"Божественнiй  комедi?",  що  краще  помилитись,  пустивши  до  раю,   нiж
помилитись, не впустивши.
   Iван Сергiйович усе ж таки побував у Марi? в Нель?. Навiть одного разу,
не заставши ??, довго чекав  i  розмовляв  з  Параскевою  Петрiвною.  Вона
спочатку трохи збентежилася - Тургенев  при?хав  до  них!  I  як  навмисне
Машеньки  нема!  Така  прикрiсть!  Але  Iван  Сергiйович   заспоко?в   ??,
запевнивши, що залюбки почека?, i Параскева Петрiвна навiть  розбалакалася
з ним. Вона не знала  про  всi  мiнливi  нюанси  вза?мин  дочки  та  Iвана
Сергiйовича. ?й було тiльки вiдомо, що Тургенев  завжди  протегу?  Машi  i
завжди чим може допомага?. Не дуже, а все ж таки майнуло в ??  словах,  що
хоча все добре i вона сама дуже рада, що при?хала, проте Маша тягне все на
собi. Опанас Васильович за сина зовсiм не дба?,  i  дуже  шкода  ?й  бiдну
Машу. Потiм, немов сама злякалася,  що  наговорила,  може,  зайве,  почала
вихваляти Машу, яка вона хороша дочка, дбайлива мати.
   Тургеневу все це було не новиною...
   На жаль, коли Марiя при?хала з мiста, йому треба було вже  повертатися.
Марiя пiшла його проводжати до омнiбуса.
   Вони не торкалися болючого питання - його осоружного виклику до Сенату.
Марiя розпитувала про знайомих лiтераторiв, петербурзькi новини.
   - Збираюсь, збираюсь сама по?хати, все щось  заважа?,  -  мовила  вона,
наче думаючи про щось iнше. - Все-таки дуже важко з роботою. Ви ж  зна?те,
я залежу вiд Петербурга, i це все таке весь час непевне. Вже ж "Основа" не
iсну?, але й з росiйськими журналами  без  особистого  зв'язку  трудно,  -
призналася вона, пiдвiвши голову й глянувши в очi.
   I хоча давно вже зникло для нього чарування, що  вiдчував  вiн  колись,
буваючи  з  нею,  проте  знову  заговорило   якесь   почуття   товарисько?
доброзичливостi, бажання допомогти.
   - Вам треба бiльше увiйти в життя лiтераторiв  Парижа,  спробувати  тут
налагодити зв'язки, мати постiйний заробiток, щоб не  залежати  вiд  наших
невiрних редакцiй та журналiв i, головне, вiд змiн  нашого  петербурзького
клiмату. Я познайомлю вас з  вiдомим  видавцем  П'?ром-Жюлем  Етцелем.  Не
можна уявити собi  сучасно?  французько?  лiтератури  без  цього  славного
старого. Вiн  видавав  Жорж  Занд,  Вiктора  Гюго,  вiн  ?х  вiрний  друг,
переконаний республiканець.  З  приходом  Наполеона  "малого"  навiть  був
деякий час у вигнаннi. Я лише в останнi роки познайомився  з  ним,  обiцяв
перекласти росiйською мовою казки  Перро  i  написати  до  них  передмову.
Старий Етцель i сам письменник. Пише для дiтей пiд iм'ям П'?р-Жюль  Сталь.
Ви так добре володi?те французькою мовою, i коли вже волею долi залишилися
тут - треба використати цей час.  Понесiть  йому  сво?  казки  для  дiтей.
Перекладiть кiлька французькою мовою для ознайомлення.

   * * *

   Вона поглянула на нього, як на "старого".
   Коли вже Тургенев у сво? сорок сiм рокiв завжди говорить про  старiсть,
то що вже казати про людину, яка досягла п'ятдесяти?
   О боже мiй, господи! Це ж i вона вже розмiню? свiй четвертий десяток!..
?й минуло тридцять. Вона також стара?.. Нi, нi. Герцен казав, що  справжн?
життя жiнки почина?ться  пiсля  п'ятдесяти!  Вона  не  раз  згадувала  це,
смiючись... ?й ще далеко до старостi!..
   Елегантний, з благородною осанкою чоловiк, справжнiй  француз.  Волосся
трохи посивiле, обличчя ще гарне, хоч немолоде,  та  з  таких,  котрих  не
псують зморшки. Воно могло б видатися навiть строгим, гордовитим,  коли  б
не добрi очi.
   Вiн чемно запрошу? сiсти, уважно дивиться на  жiнку,  про  яку  говорив
йому цей прекрасний росiйський письменник Жан  Тургенев.  Жiнка  молода...
Вродлива? Щось бiльше за вроду. У повному жiночому розквiтi. Що за дурниця
вживати визначення "бальзакiвський вiк" для жiнок  пiсля  тридцяти  рокiв?
Саме пiсля тридцяти жiнка розквiта?. Хiба його не любили жiнки цього вiку?
   Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною французькою мовою.
В нiй нема ?хньо? грайливостi й кокетування.
   - Я зробила  переклад  свого  твору  "Кармелюк"  французькою  мовою,  -
говорить вона. - Поки що це просто як пiдрядник, аби  ви  зрозумiли  самий
змiст. Коли твiр пiдiйде для вас, тодi я попрацюю над ним досконало.
   Крiм жiночо? принадностi, видно, що це дiлова роботяща людина, видавець
цс одразу розумi?. З такими при?мно мати справу.
   - Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спiльну мову.
   Його диву? якийсь на?вний погляд  ??  великих  сiрих  очей,  коли  вона
говорить досить стримано про сво? книги, наче сама диву?ться, що  написала
?х, i раптом, коли згаду? про сво?х видавцiв, у цих очах i в куточках  губ
мелька? лукава смiшинка. I це враз перекону? Етцеля, що не така вже проста
ця жiнка, i йому хочеться ближче познайомитися з нею.
   Вiн мимоволi внутрiшньо пiдтягу?ться, як кожен пiдстаркуватий чоловiк у
присутностi   привабливо?   молодо?   жiнки.   Люб'язно,   але   в   межах
загальновживано? чемностi,  вiн  повторю?,  що  постара?ться  ?й  стати  у
пригодi, адже вiн чув про не? вiд Жана Тургенева.
   Дiйсно, при?мно було б знайти спiльну мову i бути зв'язаним  роботою  з
цi?ю укра?нською письменницею.
   - Я прочитаю i напишу вам. Ваша адреса, мадам?
   Вiн потиснув ?й руку, i Марiя пiшла вiд нього пiдбадьорена. Справдi, як
добре було б зв'язатися  з  журналами,  редакцiями  гут,  у  Парижi.  Вона
залюбки перекладатиме з французько? i може  перекласти  деякi  сво?  твори
французькою мовою.
   Адже все склада?ться так, що ?й треба лишатися  в  Парижi  на  невiдомо
який час.  Куди  ?й  повертатися?  Пiсля  розгрому  польського  повстання,
арештiв, закриття "Основи", циркуляра мiнiстра Валу?ва,  який  закреслював
укра?нську мову, лiтературу, самий  народ,  пiсля  арешту  Чернишевського,
його брутально?  громадсько?  страти  й  заслання,  становище  лiтераторiв
жахливе. Що ?? там чекало на батькiвщинi? Та й де?  Про  Чернiгiв  уже  не
було й думки.
   Власне, яке вона мала право чекати вiрностi вiд Опанаса? А  втiм,  щось
щемiло. Як кожна жiнка, вона, навiть не признаючись собi, вважала, що  для
чоловiка незамiнна й незабутня... Вона навiть  на?вно  була  певна,  що  й
Дорошенко нiколи не одружиться, хоча сама пропонувала  висватати  його  за
когось. Вiн тодi обурювався...
   А в Опанаса вже й дитина ? з  тi?ю  спiвачкою...  Марiя  нi  з  ким  не
говорить про не?, i навiть коли при  нiй  при?жджi  з  рiдних  мiсць  щось
легковажно починають натякати й розповiдати, вона припиня?  це  базiкання.
Та "на кожен роток не  накинеш  платок".  Ну,  що  ж,  хай  буде  щасливий
бiдолага Опанас! Вiн же хороша людина, тiльки характер нестерпний. О боже,
як могла вона витримати стiльки рокiв! ?й зда?ться  життя  з  ним  якимось
доiсторичним перiодом. Справжн? життя почалося з Сашею. Швидше,  швидше  в
?хнiй маленький будиночок над Сеною! Вона розповiсть  йому  про  вiзит  до
Етцеля, i вiн радiтиме, може, ще й дужче за  не?,  бо  це  ??  ще  мiцнiше
прив'яже до Парижа. Адже вiн також не зна?, що його чека? на  батькiвщинi,
як вони там влаштуються разом, а щоб жити нарiзно, тепер про це  не  могло
бути й мови.
   Так. Це був тiльки пiдрядник, нашвидку  зроблений,  щоб  вiн,  видавець
П'?р-Жюль Етцель, ознайомився зi змiстом. I те, що вiн читав  зараз,  було
таким далеким, i незнайомим, i дивним.
   "Хто бував на Укра?нi? Хто зна? Укра?ну?
   Хто бував i зна?, тон нехай згада?, а хто не бував i не зна?, той нехай
собi уявить, що там скрiзь бiлi хати й вишневi садки, i  весною...  весною
там дуже гарно, як усi садочки цвiтуть i всi соловейки защебечуть..."
   Вiн чита? i мимоволi усмiха?ться. Спочатку тому, як  недоцiльно  обрала
авторка цей свiй твiр: хто ж зна? тут Укра?ну?
   Але чита? далi маленький вступ i раптом уявля?, як ця жiнка з  русявими
косами вночi сидить бiля вiкна маленького домика пiд соломою i слуха?,  як
дерева ростуть, як рiчка тихо лелi? i як  солов'?  почали  перегукуватися,
перегукуватися, а потiм усi разом защебетали i все заглушили...
   I вiн уже всмiха?ться не з дивного бажання письменницi почати  з  цього
твору, а вже якось пiдсвiдоме те все уявляючи.
   Вiн зачитався. Яке те все було далеке, i  всi  звича?,  i  вдачi,  весь
побут незнано? кра?ни - певне, вона, авторка, дуже  ??  любить,  коли  так
вималювала все, i, певне, суму? за нею, бо немов проспiвала якусь баладу.
   I вiн згадав, як  сумував  за  сво?м  кра?м,  за  сво?м  Парижем,  коли
опинився у вигнаннi. Вiн змушений був покинути Париж  у  1852  роцi,  адже
вiн, республiканець, гарячий, завзятий, був енергiйним полiтичним  дiячем,
займав посади в мiнiстерствi iноземних справ, морському мiнiстерствi,  був
генеральним секретарем кабiнету. Але коли владу  захопив  цей  пiдступний,
вiроломний Наполеон III - "малий Наполеон", як назвав  його  Вiктор  Гюго,
пiсля цього ганебного перевороту скiльки друзiв Етцеля i вiн сам опинилися
у вигнаннi! Його улюблений  Вiктор  Гюго  пiд  чужим  iм'ям  теж  пере?хав
спочатку до Брюсселя, де влаштувався i Етцель. Та потiм Гюго  пере?хав  на
острiв Джерсi, а потiм Гернсей. Гюго й досi у  вигнаннi,  вiн  не  захотiв
повертатися i пiсля оголошено? амнiстi?, поки, як казав вiн,  "у  вигнаннi
свобода". Там,  над  океаном,  народжуються  його  полум'янi  твори.  Його
блискучий  памфлет  "Малий  Наполеон",  його  вiршi,  зiбранi   у   книжцi
"Вiдплата", видав Етцель так само. як i першi його  романи.  Етцель  пiсля
амнiстi? не так давно повернувся до Парижа. Вiн вважав, що  як  видавець-а
вiн був природженим видавцем, - вiн бiльше зробить для  батькiвщини.  Йому
писала про це i Жорж Занд,  старий  його  друг,  що  вiн  мусить  при?хати
працювати  тут.  I  це  не  зрада  його  республiканських  iдеалiв.   Його
просвiтительська дiяльнiсть повинна бути в нього зараз на першому планi.
   Справдi, вiн був природжений видавець, винятковий видавець.
   У чому талант  видавця?  Вiдчути,  що  потрiбно  народу.  Вiдчути  Iвсi
передовi iде? доби - де б вони не народилися, в якiй кра?нi, яко? б  мовою
не були проголошенi - i якнайшвидше перекласти  рiдною  мовою,  i  зробити
здобутком сво?? культури, i, найголовi яiше, вiдчути  талант  у  скромному
молодому письменнику, i, пiшовши  на  риск,  пiдтримати  його.  Згуртувати
навколо видавництва письменникiв, художникiв, обов'язково й художникiв,  i
в той же час вести справи так. щоб видавництво мало прибутки i завжди було
спроможним пiдтримати того автора, який через будь-якi причини перебува? в
матерiальнiй скрутi. Дати можливiсть йому працювати.
   Нещодавно принiс йому несподiваний роман не вiдомий нiкому Жюль Верн. В
романi дивно переплетенi наука й фантастика, i  все  осяяно  благородними,
гуманними пошуками вчених, дослiдникiв, мандрiвникiв, i  все  викладено  в
гострому сюжетi.
   Син Етцеля Жюль-Жюль, пiдлiток, прочитав не вiдриваючись. Етцель-батько
переконаний: книги Жюля Верна читатимуть i дорослi, i молодь, i  дiти!  Як
вони поширюватимуть кругозiр  кожного  пiдлiтка,  прилучатимуть  до  новин
науки i виховуватимуть бажання  невтомно?  працi,  пошукiв.  Вiн  уклав  i
пiдписав з молодим Верном договiр, - на двадцять рокiв! По роману в рiк!
   Невже вiн помилиться? Нi, нiзащо! Вiн вiрив у свiй талант видавця.
   Яка  шкода,  що  це  оповiдання  чи   невеличка   повiсть   укра?нсько?
письменницi аж нiяк не матиме успiху у французьких читачiв! Але ж як  вона
написана! Недарма старий Етцель замрiявся i деякi рядки  перечитав  кiлька
разiв...
   I потiм... З цi?? повiстi видно, яким повiтрям диха?  молода  жiнка,  i
йому, старому республiканцю, прогресивному просвiтителю, це при?мно.
   Саме тепер вiн узявся до органiзацi?  журналу  для  дiтей  та  юнацтва:
"Magazine d'йducation et de rйcrйation" - "Журнал виховання та розваг".
   Вiн розмовляв уже з приводу цього з  багатьма  письменниками,  яких  би
хотiв залучити до участi  в  журналi.  I  не  тiльки  для  "rйcrйation"  -
найкращих  письменникiв,  але  й  для  "йducation"  -  вчених.   Поряд   з
письменниками Мало, Шатрiаном, Еркманом, Лорi, Лабуле, звичайно, вiдкритим
тепер Жюлем Верном, в журналi мелькають iмена старого друга-республiканця,
мандрiвника, який теж зазнав  вигнання,  географа  Елiзе  Реклю,  молодого
талановитого  астронома  Камiла  Фламарiона,  хiмiка  Сент-Клер-Девiль  та
iнших.  А  iлюструватимуть  журнал  Густав  Доре,  Жан  Гренвiль,  Альфонс
Деневiль,  Жорж  Ру  та  всi  здiбнi  талановитi   художники,   якi   щиро
вiдгукнулися на таку потрiбну цiкаву справу. А що,  як  у  журналi  вiзьме
участь i ця  укра?нська  письменниця?  Що  з  того,  що  саме  ця  повiсть
непридатна - але ж .не тому, що вона  не  талановито  написана,  а  просто
надто далека сво?м змiстом i  тому  не  матиме  успiху,  а  перший  виступ
повинен бути вдалим.
   Вона також зможе перекладати росiйською мовою тi французькi  книги,  що
вида? тут Етцель, адже його  "контора"  зв'язана  з  "конторою"  Вольфа  й
iншими видавництвами у Петербурзi! Це було б вигiдно для обох сторiн.
   Марiя навiть не сподiвалась так швидко одержати  вiдповiдь.  "Мадам,  я
прочитав рукопис, який Ви менi  залишили.  Талант  автора  для  мене  поза
всяким сумнiвом. Книга ма? безперечну значимiсть, але  постатi  й  звича?,
якi в нiй змальованi, дуже далекi вiд нашо? французько? дiйсностi, а  тому
менi зда?ться недоцiльним починати саме  з  цього  твору.  Треба,  щоб  Ви
знайшли серед Ваших речей таку, яка б  не  була  надто  далека  для  нашо?
публiки.
   Вибiр першо? книги ма? дуже велике значення для Вас, для Вашого  успiху
у Францi?.
   Те, що Ви зробили у Вашому оригiнальному рукописi, перекону? мене, що й
у Францi? Ви можете стати письменником такого  ж  рангу,  яким  Ви  ?  без
сумнiву у Вашiй Росi?..."
   Вiн просив прийти ?? в четвер,  себто  позавтра,  -  швидко  вирахувала
вона, - об одинадцятiй годинi ранку, а коли вона  не  зможе,  вiн  готовий
прийняти ?? i в п'ятницю, i навiть у суботу, тiльки, щоб вона  заздалегiдь
повiдомила. Вiн хотiв би в першу чергу з'ясувати, якi ?? твори можна взяти
для видання у Францi? для дiтей, та дiзнатися  взагалi  про  ??  плани  та
задуми.
   Вiн просив про це одверто розповiсти, бо хоче спробувати  прокласти  ?й
лiтературний шлях тут, у Францi?.
   Лист був дiловий i в той же час вселяв  надiю,  незважаючи  на  те,  що
перший твiр, який вона лишила видавцю, вiн не мiг використати.
   Вона розумiла - надто все було далеке вiд Францi?. Вона зупинилася саме
на ньому, бо всi дуже хвалили його, але ж,  справдi,  хто  б  зрозумiв  ??
Кармелюка тут? Вона не образилась, адже Етцель не для пустого  комплiмента
написав, що талант автора для нього безсумнiвний i що  вона  й  у  Францi?
може стати достойним письменником.
   Вона про це й не думала, коли  йшла  до  Етцеля.  Хоча  б  мати  якийсь
заробiток i тут, за кордоном. Що ж, нехай не одразу пощастить ?й i шлях ??
не буде гладким та легким. Хiба вона зляка?ться роботи?
   Марiя сiла за переклад французькою мовою двох сво?х казок для  дiтей  -
"Дев'ятеро братiв-розбiйникiв та десята сестричка Галя"  i  "Невiльнички",
казки, присвячено? Богдасевi, яку вiн дуже любив.  Вона  зробила  переклад
швидко й легко, адже сама була господаркою сво?х вигадок, образiв, сюжету.
   Було цiкаво перекладати, але ж коли вона наче  оглядалася  на  все,  що
оточувало тут, на друзiв-ровесникiв Богдася, на всi  умови  життя  -  вона
починала боятися, що й  цi  казки  надто  далекi  для  французького  юного
читача. Вона й сама не знала ранiше, як усiм корiнням зв'язана вона з  тою
далекою землею, що звалася "Укра?ною"!
   I в той же час ?й не хотiлося дуже  перероблювати,  пристосовувати.  ?й
хотiлося,  щоб  тут  пiзнали  про  незнану  Укра?ну,  знали,  що  ?  такий
одчайдушний народ, ? такий могутнiй Днiпро й надднiпрянськi гори, i чудовi
лiси й степи.
   Цi казки виходили вже росiйською  мовою  у  ??  власному  перекладi,  i
навiть строгий Салтиков-Щедрiн похвалив ?х. Вiн  писав:  "...вважа?мо,  що
читання ?х дасть користь. Не зле вводити дiтей у свiт справжнього героя  i
нефантастичних нестаткiв; не зле малювати перед ними постатi трохи суворi,
але чеснi й сильнi на зразок Остапа у "Невiльничцi".
   Значить, головне ?? бажання досягнуто. Вiн, суворий Михайло ?вграфович,
схвалю?, що в творах для дiтей вона не пiшла звичайною  дорiжкою  багатьох
письменникiв. З якою втiхою читала вона з самого початку його статтi:  "Ми
взагалi без особливого захоплення дивимося на велике поширення у  нас  так
звано? дитячо? белетристики, але вже якщо участь  ??  в  справi  виховання
внаслiдок рiзних умов визна?ться необхiдною, то дума?мо,  що  казки  Марка
Вовчка задовольнять цю потребу значно краще, нiж  так  званi  моралiстичнi
оповiданнячка, якi становлять теперiшнiй фонд нашо? дитячо? лiтератури i в
яких розказу?ться, що Ваня був грубiян i за  це  його  не  пустили  гуляти
пiсля обiду, а Маша була розумненька i за це ?й дали яблуко".
   Звичайно, були й серйознi зауваження, над  якими  треба  було  серйозно
замислитись. Може, вiн був правий, коли писав, що "спочатку драма, а потiм
водевiль", i туркiв у казцi вiн  назвав  "балетними".  Але  ж  основнi  ??
задуми зрозумiв такий вимогливий критик!
   Марiя уже не хотiла вiдбирати час у Етцеля i просто надiслала  йому  цi
казки, схваленi Щедрiним, на rue  Jacomb,  де  була  його  квартира,  така
вiдома усiм письменникам.
   Етцель i цього разу не затримав вiдповiдi. О! Це був зовсiм  не  Василь
Бiлозерський, який мiсяцями не мiг ?й вiдповiсти.
   "Chиre madame! - вiн уже ?й як знайомий  писав:  "дорога  мадам",  -  я
прочитав "Галю" i "Невiльничку" i вважаю за можливе надрукувати в  журналi
першу з цих двох речей".
   Марiя полегшено зiтхнула. Хай хоч одну. Аби почати, адже добрий початок
- половина дiла!
   "...З другою казкою важко..." - а другу вона любила дужче! Ну, нiчого.
   "Там ? прекраснi мiсця напочатку, але не наприкiнцi. Для нас вона надто
"чужоземна", навiть трохи дикувата. Все це менi  зда?ться  дуже  гарним  i
цiкавим, але така нацiональна сво?рiднiсть може пiти на шкоду якостi твору
й зробити його доступним лише невеличкiй кiлькостi французьких читачiв".
   У глибинi душi ?? радувало, що у творах, написаних тут,  не  загубилась
"нацiональна сво?рiднiсть", але, звичайно, треба подумати ще  над  добором
для перекладiв.
   Етцель радив, як професiонал-письменник i видавець:
   "Хотiв би я, щоб  у  "Галi"  рiшення  братiв  стати  розбiйниками  було
наслiдком фiзичного покарання, тобто актом, який може обурити й виправдати
навiть найзлочиннiшi рiшення, викликанi почуттям  помсти.  Якщо  цього  не
буде. Вашi дев'ятеро братiв перестануть цiкавити в ту хвилину,  як  тiльки
вони стануть розбiйниками".
   Може, справдi, те, що цiлком  зрозумiло  у  нас,  тут  потребу?  iншого
висвiтлення i виправдання?
   Вiн пише: "У мене одна мета - зробити  Вас  популярною  у  Францi?.  Ви
передасте менi все, що перекладете. Я краще,  нiж  Ви,  вiдберу,  що  може
пiдiйти...
   В усьому цьому, що я написав, не  шукайте  вiдтiнкiв,  якi  можуть  Вас
розхолодити. Я видам книгу Ваших творiв, це безперечно,  але  туди  мусять
увiйти речi, що найбiльше пiдходять для французьких читачiв".
   Вiн повiдомляв, добрий Етцель, що  написав  листа  видавцевi  Вольфу  у
Санкт-Петербург з приводу ?? перекладiв з французько? мови  -  книжок,  що
друку? тут вiн.
   Вiн певний,  що  днiв  за  вiсiм-десять  одержить  вiдповiдь.  "Я  буду
щасливий, якщо Ви вiзьметеся за переклади, якi не  потребуватимуть  у  Вас
велико? затрати творчих сил, i хотiв би поспраижньому допомогти Вам".
   Нi, вона не шукала нiяких вiдтiнкiв у його одвертому листi. Вона  й  не
хотiла б ?х шукати,  щоб  справдi  не  охолонути.  Марiя  хапалася  за  цю
можливiсть працювати в Парижi й не ображалася на його зауваження i  поради
до казок, як нiколи не ображалася на зауваження Iвана Сергiйовича.
   Вона була вдячна за його готовнiсть допомогти. I ще не розумiла, що вiн
писав не з формули чемностi i не для годиться "я буду щасливий", "я  хотiв
би по-справжньому допомогти Вам"...
   Чим частiше вiн бачився з Марi?ю, тим дужче йому  хотiлося  бачити  ??,
разом з нею говорити про журнал, який от-от мав виходити.
   Вiн подарував ?й останнiй - на той час останнiй - роман  Вiктора  Гюго,
який  щойно  вийшов  i  яким  усi  зачитувались  -  "Les   Misйrables"   -
"Знедоленi", й розповiдав ?й про живого сучасного бога лiтератури, як його
примусили покинути Джерсi, i з маленького скелястого  острiвця  Гернсей  в
океанi вiн кида? сво? грiзнi слова, й наче  всi  вiтри,  розносять  ?х  по
свiтах.
   - Ви зна?те, його лист був  надрукований  у  першому  номерi  "Полярной
звезды", яку видавав наш Герцен у Лондонi, а нещодавно в  "Колоколе"  було
звернення Вiктора Гюго до полякiв, - каже Марiя.
   - О, ваш Герцен! - з шанобою вимовля? Етцель. -  У  вигнаннi,  коли  ми
читали його славетний "Колокол", - ми вiдчували тiсний зв'язок  незламного
братства: Гюго - Герцен  -  Гарiбальдi  -  Мадзiнi...  Це  не  давало  нам
схилитися i загубити вiру.
   Вiн розповiда? Марi? про побут Гюго, його  сiм'?  на  цьому  самотньому
острiвцi, про його вiрну кохану Жюль?тту Друе, яка не  раз  рятувала  йому
життя i просто вiдмовилася вiд себе, вiд усього свого заради свого бога  -
Вiктора Гюго, а "бог" сприймав це як належне...
   - Бува? таке кохання, - каже вiн i з цiкавiстю дивиться на  Марiю.  Вiн
уже бував у не? в маленькому будиночку у Нель?, вiн стрiчався там з блiдим
молодим чоловiком. "Мсь? Пассек", -  представила  його  Марiя.  Етцелю  не
треба багато пояснень. Для нього зрозумiло, що життя "Belle Marie"  далеко
не легке i не просте...
   ?й хочеться допомогти.
   Вiн уже часто каже ?й "mon enfant".
   Але ж йому зовсiм не хотiлося почути вiд не? "mon pиre"  -  усмiха?ться
вiн у думках.
   Вiн нiколи не сподiвався, що на старостi може  виникнути  таке  глибоке
почуття, що вiн радiтиме ?? радiстю, болiтиме ?? болями, i вiн  не  гадав,
що почуття  це  не  залишить  його  до  смертi,  надто  воно  було  щирим,
безкорисливим i не схожим на всi попереднi.
   Вiн не знав вiршiв росiйського поета Тютчева:

   О, как на склоне наших лет
   Нежней мы любим и суеверней.
   О ты, последняя любовь!
   Ты и блаженство и безнадежность.



   17

   П'?р-Жюль Етцель знову нагадував  Iвану  Сергiйовичу  про  переклад  та
передмову до казок Перро Тургенев давно дав згоду, але  власна  праця  все
вiдволiкала. Етцель, звичайно, розумiв це  i  розумiв,  що  Тургенев  хоче
швидше звести розмову на iнше.
   - До речi, я давно не бачив мадам Маркович, з якою, зда?ться,  ви  дуже
зiйшлися.
   - О! -  приязно  усмiхнувся  Етцель,  -  тисячi  подяк  за  це  чудесне
знайомство. Ми тепер постiйно мiцно зв'язанi з вашою чарiвною  слов'янкою,
?? так i звуть у нас: "La belle slave". Адже вона  тепер  член  редколегi?
нашого журналу "Magazine d'йducation et de Rйcrйation", i ??  iм'я  сто?ть
завжди на обкладинцi серед iмен наших постiйних авторiв.
   - Так, я бачив це, i менi було  при?мно,  що  серед  французьких  iмен,
досить вiдомих, сто?ть iм'я нашо? укра?нсько? письменницi - Марко  Вовчок.
Хоча, як ви зна?те, вона й росiйська.
   - А тепер i французька. Вона ж французькою володi?, як  рiдною,  i  вже
пише нею сво? оповiдання. Я дуже  радий,  що  мадам  Маркович  ма?  багато
роботи з перекладами. Мене особливо раду? ?? приязнь з нашим Жюлем Верном.
Вiн заявив, що тепер тiльки ?й довiря? переклади сво?х  творiв  росiйською
мовою, i дав ?й на це виключне право, i я гадаю, це  не  лише  для  ?хньо?
вза?мно? користi, а для користi лiтератури й  читачiв.  Адже  як  важливо,
коли перекладач переклада? твiр з захопленням i любов'ю, а мадам  Маркович
признавалася, що не тiльки вона, а вся ??  сiм'я  нетерпляче  чека?  нових
творiв Жюля Верна. Його ж романи не лише привертають надзвичайною фабулою,
динамiкою  сюжету,  а  саме  сво?м  захватом  наукою,  просякнутi   такими
гуманними iдеями - це ж все близьке ?? серцю!
   - Дяка боговi, хоч у цьому я не  пiдвiв  вас,  -  добродушно  засмiявся
Тургенев. - Ви проспiвали такi дифiрамби мадам Маркович, що я вiдчув -  ви
простили мене!
   - Ви зна?те, що й незалежно вiд знайомства з "La  belle  slave"  я  все
мушу вам простити  за  вашу  неперевершену  майстернiсть.  А  хiба  ви  не
бачитесь з мадам Маркович? Ви ж, зда?ться, були великi друзi!
   - Так склалися обставини. Але якось на вокзалi, поспiхом, я зустрiв  ??
з мсь? Пассеком. Я жахнувся. Не вiд не?, звичайно, вона  навiть  розквiтла
за цей час, правда, поповнiшала й трохи втратила юно?  чарiвностi,  але  ж
такий сповнений здоров'я вигляд, i поряд  -  майже  кiстяк!  Я  навiть  не
насмiлився спитати про його здоров'я. Вiн, певне, дуже, серйозно хворий.
   - На жаль, це так, - пiдтвердив сумно Етцель. - Вона в  розпачi.  Днями
ми пiдраховували з нею всi ?? гонорари у нас, щоб вона могла повезти  його
до Нiцци лiкувати. Менi шкода ?? безмiрно.
   - Так вразливо бачити ?х разом, вона - сповнена  життя,  бадьоростi,  -
повторив Iван Сергiйович
   -  Працьовитостi,  -  вставив  Етцель  з  шанобою  i  якоюсь  особливою
м'якiстю.
   - I поряд - напiвжива людина. Його  мати,  кажуть,  дорiка?,  звичайно,
Марi? Олександрiвни, що вона сво?м неймовiрним темпераментом  довела  його
до цього. Яка дурниця!
   - Абсолютна дурниця, - обурився i Етцель, - така  врiвноважена  розумна
особа. Менi зда?ться, весь ?? темперамент у роботi.
   - I я в цьому певний, - пiдтвердив Тургенев i додав тоном лiкаря, - але
ж ви зна?те, хворi на туберкульоз самi дуже темпераментнi й шкодять  собi.
Що б там не було, менi стало шкода, шкода ??.
   - Вони й досi закоханi одне в одного, -зiтхнув Етцель. - Але мадам Марi
коло нього як найкраща, найдбайливiша сестражалiбниця.
   - Так. Вона завжди була дуже доброю, -  роздумливо  мовив  Тургенев.  -
Колись ми доручали ?й доглядати хворого Боткiна...
   Як давно це було для нього,  Тургенева.  Для  нього  вона  вже  "була",
"колись", i вiн так спокiйно, розсудливо може констатувати про змiни в нiй
i в Пассеку... Вони стрiчаються випадково, вряди-годи, от i на вокзалi,  в
метушнi, перекинулися  кiлькома  словами,  обо?  поспiшали...  Сумно  було
дивитись на не?. Сумнiше, нiж на Пассека. Чому вона,така здорова, бадьора,
з напiвмерцем?..
   "Вони й досi закоханi одне в одного..."

   * * *

   О, этот юг, о эта Ницца!
   Ф. Тютчев

   - От бачиш,  тобi  сьогоднi  краще.  А  температура?  Хiба  в  тебе  не
траплялось, що так довго трималася температура? Пам'ята?ш, у Неаполi? Тобi
там було далеко гiрше, а потiм - немов нiчого й не було.
   - Було.
   - Що було?
   - Венецiя, Флоренцiя, Мiлан.
   - I тепер буде. Неодмiнно буде. Тобi трохи  краще  стане,  i  ми  знову
по?демо до Венецi?, до Флоренцi?. Усюди, куди нам тiльки заманеться. Може,
тобi почитати щось?
   -  Так,  так,  почитай  Мюссе.  Як  добре,  що  Олександра   Микола?вна
подарувала тобi Мюссе, саме вона. Коли вони  по?хали  з  Парижа,  здалося,
наче рiднi нас покинули. Спочатку мама твоя, а потiм вони...
   - Ми й до них по?демо, до нашо? Шурочки й Валерiя Iвановича у  Рим.  Ти
про Рим не згадав!
   - Ну, Рим. Усi шляхи ведуть до Рима - пам'ята?ш, з ?шевським?
   Та про ?шевського краще тепер не говорити. Це ще незаго?на рана  в  них
обох. Професор ?шевський, ?хнiй милий щирий друг  помер.  Саша  бачився  з
ним, коли ?здив  у  шiстдесят  четвертому  роцi  до  Петербурга  зi  сво?м
проектом  до  Валу?ва  i  з  ??  "Дячком".  I  проект  там   валя?ться   у
мiнiстерствi, i на "Дячка" ще й досi духовна цензура  не  дала  дозволу...
?шевський  встиг  прочитати,   дивувався,   як   вона   опанувала   стилем
семiнарсько-попiвсько? мови, але iншi ?? твори вiн любив  бiльше.  Взагалi
рiзнi були вiдгуки про "Дячка". От Лесков, який дуже критично ставився  до
?? оповiдань, про "Дячка" вiдгукнувся дуже схвально. Шурочка  сказала,  що
багато вiрно й тонко пiдмiчених картин i характерiв, але коли Марiя читала
- сама бачила - Шурочка нудиться. Валерiя Iвановича деякi сцени,  навпаки,
зацiкавили, вiн навiть сказав, що надихають на сюжет оригiнально? картини,
над якою вiн обов'язково подума?. По-рiзному сприймають люди... Це  цiлком
зрозумiло. Все-таки добре, що ?шевський встиг прочитати, i як зле,  що  не
встигли вони побачитись... Вiн тодi в Аахенi був, лiкувався. Так  близько,
а все не виходило - то грошей не було, то часу.  А  як  хотiлося  знову  в
Аахенi опинитися, за?хати до милого Гейдельберга,  який  тепер  згаду?ться
таким  чарiвним.  Адже  там  почалася  ?хня  любов  iз  Сашею!  Дружба   з
?шевським... Бiдна сердечна Юленька лишилася сама з дiтьми. Не  треба,  не
треба тепер анi про ?шевських, анi про Гейдельберг... Вони  знову  по?дуть
до Iталi?!
   - Я вiзьму Мюссе! - Марiя схопилася з низенького балконного  ослiнчика,
на якому завжди сидiла коло Сашi, коли вiн напiвлежав тут, на  балконi,  в
лонгшезi. Вона побiгла  в  кiмнату,  раптом  вiдчула,  як  ?й  хотiлося  б
порухатися, походити швидкими, енергiйними кроками. Вона так  любила  сама
ходити, але ж вона вiдразу одiгнала цю злочинну думку.
   Думки не про Сашу були всi "злочиннi". За кожну  з  них  вона  дорiкала
собi, картала себе. Усе, усе, кожна хвилька ??  життя,  кожна  думка,  усе
мусить належати йому. Адже й так вона вiддавала надто багато "собi" всi цi
роки в Парижi. Собi? Звичайно, собi - коли сидiла за столом i писала, коли
була  з  Богдасем,  коли  стрiчалася  з  Етцелем,  Жюлем   Верном,   усiма
письменниками й художниками -  спiвробiтниками  Етцелевого  журналу,  коли
позувала для портрета Карпу Гуну, коли гуляла  й  читала  з  Шурочкою  або
базiкала  в  салонi  графинi  Салiас,  коли  розмовляла  з  Карлом  Беннi,
Сахновським, Тедзиком, писала листiвки з Бакунiним i Фрiчем,  спiвала  два
тижнi пiдряд укра?нськi пiснi композитору  Мертке...  Це  ж  усе  було  ??
життям, ?? особистим  життям!  Вона  вiдривала  час  вiд  нього,  ?диного,
коханого Сашi, i вона, вона пропустила щось важливе  в  його  здоров'?,  в
доглядi за ним...
   Та нi ж бо, Володя, його брат, був же в захопленнi,  як  раю?  Бритя  в
гнiздечку Машi та ?? матерi, а втiм, певне, щось пропустили, i щось не так
дiяли, i, може, треба було щороку ви?здити сюди, або  на  пiвдень  Iталi?.
Але ж вони жили в Нель?, передмiстi Парижа - Сена, лiс, чудове  повiтря...
Скiльки разiв перераховувала вона це! У чому  ж,  у  чому  вона  винна?  -
картала вона себе. I хотiлося вночi головою об стiнку битися - тепер  вона
зрозумiла, що це не просто  "художнiй  образ",  саме  битися'  головою  об
стiнку, бити себе в груди, кричати,  голосити...  Але  вона  пiдходила  до
нього й смiялася,  розповiдала  рiзнi  веселi  iсторi?,  бадьоро  дiлилася
сво?ми планами майбутнiх творiв, мрiяла  про  спiльнi  подорожi,  майбутню
спiльну  роботу,  i  вiн,  здавалося,  вiрив,  що  це  тимчасова  звичайна
простуда...
   От i зараз у тiй iншiй кiмнатi, де лежала книга, вона раптом зупинилася
i схопила голову руками. Боже мiй, що менi робити? Що  менi  зробити,  щоб
вiн одужав? I враз провела руками по  обличчю,  немов  мусила  зняти  слiд
жахливого розпачу, i, вийшовши з книгою, сiла в тiй же позi  коло  нiг,  i
сказала так, немов вела далi незакiнчену  розмову,  треба  було  говорити,
щось говорити, не  зупиняючись,  щоб  вiн  нiчого  не  помiтив,  тiльки  б
вистачило сили в не?, щоб вiн нiчого нiколи не помiтив...
   - Зна?ш, коли ми повернемось додому, не в Париж, а додому, до Росi?,  я
таки  справдi  вiдкрию  школу  для  дiвчаток,   яких   звуть   малолiтнiми
злочинницями. Я горджуся, що саме ти  порушив  це  питання,  надрукував  у
"Современнике" цiкаву статтю про такi установи тут, у Францi?.
   Вона обминала те, що статтю вона добре вiдредагувала,  пiдказувала,  на
що треба звернути увагу, бо й вона вiдвiдувала цi установи.
   - Звичайно, зараз писанням не проживеш, - казала  вона  дiловито:  вона
знала, такий дiловитий тон його найдужче завжди пiдбадьорював, -  от-от  i
"Современник",  i  "Русское  слово",   можливо,   закриють   зовсiм.   Про
укра?нський журнал пiсля Валу?вського циркуляра i гадати нема чого!
   - I ти кинеш писати?
   - Що ти, дурненький, звичайно, нi. Та поки що,  тимчасово  це  не  буде
основним. Основне - буде наша школа. I не просто для сiльських  дiтей,  як
влаштував граф  Толстой  у  Яснiй  Полянi.  Я,  звичайно,  захоплена  його
дiяльнiстю, ти ж зна?ш, я написала йому про це й пропонувала сво?  послуги
для  його  журналу,  але  сама  я  хотiла  б  улаштувати   школу-дiм   для
дiвчаток-сирiт, що тиняються по базарах, по нiчлiжках, якi вже  скуштували
грiха i  зазнали  багато  кривди,  забули,  а  може,  нiколи  й  не  знали
материнсько? ласки...
   - Чому тiльки для дiвчаток? - спитав, милуючись нею, Саша.
   - Менi ?х дужче шкода. Хлопцi якось легше виб'ються на стежечку, навiть
коли й схибнуть, швидше навчаться працювати, якимось ремеслом  оволодiють.
А дiвчаткам - що? Змалку - затурканi няньки, а старшi - трохи оступилася i
шлях один: на вулицю, на панель. Ти ж сам це зна?ш. I ти будеш боротися за
здiйснення сво?х проектiв - полiпшення умов дорослих ув'язнених...  Зна?ш,
найдужче мене жаха? кара мовчанням у тюрмах цi?? цивiлiзовано? Францi?,  а
от у сiльськогосподарчих колонiях для  дiтей  ми,  звичайно,  можемо  дещо
запозичити. Але головне - любов до них, людське ставлення.  ?й-богу,  менi
цi дiти й  пiдлiтки  серце  крають,  i  найдужче  дiвчатка.  Ти  видужа?ш,
спочинемо в Iталi?,  у  Парижi  вiзьмемо  Богдася,  повернемося  додому  й
почнемо це дiло! Зупинимось по дорозi у Варшавi, i через Вiльно -  я,  мiж
iншим, там не бувала, i ти також. Люблю оглядати новi мiсця, а про костьол
свято? Анни менi ще Тарас Григорович розповiдав. Подивимося  по  дорозi  й
просто на Петербург. А там уже вирiшимо, де, та що, та як...
   Вона завжди говорила так упевнено, що й вiн починав  вiрити  й  забував
про нестерпний кашель вночi, зловiсну кров у мокротi i таку слабкiсть,  що
опановувала його, що здавалося: коли б поряд не було  Машеньки,  i  дихати
несила...
   - А що, як Опанас Васильович... - почав вiн. Той згадувався, згадувався
раптово, не мiг про нього Саша забути зовсiм.
   - Навiщо ти його згаду?ш? - нетерпляче перебила Марiя.  -  Хiба  ти  не
зна?ш, наче я не казала тобi, що в нього вже  двiйко  чи  трiйко  дiтей  з
Меланi?ю Овдi?вною - хай собi живуть на здоров'я! Вiн, певне, тiльки  тому
не заводить про розлуку, що у то?  ж  чоловiк  ?;  кажуть,  страшна,  люта
людина...
   - Але ж вiн пише тобi, й кличе, i хоче бачити й тебе, й Богдася.
   - А що ж тут дивного, - спокiйно мовила Марiя, але ж ?й i  самiй  часто
здавалось це дивним. - Ми з ним не ворогами розлучились,  а  Богдась  його
син, його первiсток. Я й так дивуюсь, що Опанас Васильович йому мало уваги
придiля?. Знати, що росте десь однокровна його дитина,  вже  не  маленька,
потребу? освiти, i нiколи не подумати, що  й  грошi  на  це  потрiбно,  i,
головне, щоб син знав, що батько турбу?ться про нього...
   - Машенько, ти не дуже справедлива до нього, - м'яко зауважив  Саша,  -
адже спочатку вiн дуже сумував за Богдасем.
   - Але нiколи не дбав. Я присягаюсь тобi, я написала йому про  грошi  на
Богдасевi витрати, тiльки для того, щоб у Богдася викликати почуття подяки
до батька; я дуже делiкатно про це написала, коли ми  стiльки  рокiв  жили
без його допомоги, то й надалi проживемо, але  я  гадала:  от  повернемося
додому, адже  Богдась,  природно,  вiдвiда?  батька,  а  чом  нi?  Хай  же
вiдчува?, що й батько турбу?ться за нього, ?м обом було б краще й легше, я
бiльше дбала  про  моральне  значення,  хай  зовсiм  невеличко?,  допомоги
синовi. Не та я людина, щоб, розлучившися, якесь шмаття видирати. Та тепер
знаю, то була моя помилка. Вiн вiдповiв на  це  не  менi,  а  Богдасевi  -
виклав усi сво? розрахунки, куди та чому йдуть його грошi. Богдасевi  було
i дивно, i образливо, а я себе лаяла. Ти про це не зна?ш,  нiколи  я  йому
ранiше не нагадувала, крiм сво?х зароблених, звичайно, i не нагадаю.  Хiба
ж ми з тобою не доведемо Богдасика до пуття самi?
   - "Ми", - подумав Саша. Вже скiльки вiн  хворi?,  знову  все  лягло  на
плечi Марусi, усе його лiкування, подорож до Нiцци... Невже  не  вистачить
його життя вiддячити ?й за все, за  все?  Вiн  злегка  потиснув  ?й  руку,
пiднiс до блiдих губ, прошепотiв:
   - Почитай Мюссе. "Tristesse".
   - Ну, навiщо таке сумне?
   - Прочитай "Tristesse", - повторив вiн. - Ну, коли не хочеш, не  треба.
Я й сам добре пам'ятаю, - i вiн тихо проказав:

   J'ai perdu ma force et ma vie,
   Et mes amis et ma gaietй.
   (Я втратив все, що мав допiру, _
   I друзiв, i веселий спiв... )_

   A кiнець? Це ж про мене:

   Dieu parle, il faut qu'on lui rйponde.
   Le seul bien qui me reste au monde
   Est d'avoir quelquefois pleurй.
   (За все вiдповiдати треба. _
   ?диний дар я мав вiд неба:_
   Це те. що плакати я мiг. _
   (З_ франц._ переклала Н. Забiла)._

   Тiльки я плакав колись вiд  любовi  до  тебе,  вiд  щастя,  що  побачив
тебе...

   * * *

   Вiн заснув. Марiя дивилася з балкона на мiсто, на Нiццу. Боже мiй, наче
для не? писав Тютчев:

   О, этот юг, о эта Ницца!
   О, как их блеск меня тревожит!
   Жизнь, как подстреленная птица,
   Подняться хочет и не может.

   Кажуть, сюди вiн привозив свою останню любов, з якою прожив  14  рокiв,
не беручи розлуки з "законною" дружиною. I з цi?ю,  молодою,  у  них  було
тро? дiтей. Вона молодою вмирала тут вiд туберкульозу, його остання любов,
якiй присвятив вiн найнiжнiшi, найтоншi й найкращi вiршi, якi тiльки могли
з'явитися в ураженому людському серцi.
   ...Нi, нi, я не  вiддам  тебе  смертi,  мiй  коханий...  Там,  удалинi,
праворуч - гора, i на горi  кладовище.  Там  похована  дружина  Олександра
Iвановича Герцена - Наталi, перша Наталi.
   Вiн розповiдав, як уночi за iталiйським звича?м ховали  ??.  Iталiйськi
жiнки, а серед них i родичi Гарiбальдi, вкрили ?? всю трояндами i помагали
нести труну.
   Вiн розповiдав, як потiм, уже iншим часом, вiн  i  бойовi  однодумцi  й
соратники з рiзних кра?н, котрi випадково опинилися в Нiццi, усi на  сво?х
руках несли на це ж кладовище труну матерi Гарiбальдi, а самого Гарiбальдi
не було, вони виконували його обов'язок...
   I ще раз бiдному Олександру Iвановичу довелося породичатися  з  роковою
горою. Вiн був тодi недовгий час у Парижi. Марiя вже збиралася  побачитись
iз ним, як у нього захворiли наймолодшi дiти, дво?  близняток,  хлопчик  i
дiвчинка, ?х не бачила Марiя, про них розповiдали,  якi  це  були  чарiвнi
дiтки, та якi б не були! - вони захворiли на дифтерит  i  за  кiлька  днiв
обо? померли. Вiн привiз ?х, дiтей  Наталi  друго?,  поховати  коло  сво??
першо? Наталi.
   Досить про смерть! Я не хочу дивитися у  той  бiк!  Страшна  ця  Нiцца.
Навiщо на сонячному годиннику такi страшнi слова поiталiйськи?
   Iо vado е vengo
   Ogni matina,
   Ma tu ondrai
   Senza ritorno '.
   (Я iду й повертаюсь щоранку, а ти пiдеш у якийсь день i не повернешся(з
iтал.)._
   Увечерi вона попросила зайти лiкаря. Температура була вище сорока.  Але
Саша спав. Звичайно, вiн просто задрiмав,  а  не  був  непритомним.  Марiя
сказала:
   - Вiн задрiмав тiльки-но, може, не треба  будити?  Лiкар  узяв  безсилу
руку, помацав шию:
   - У  нього  не  може  бути  така  висока  температура,  як  ви  казали,
торкнiться самi.
   Справдi, i шия, i руки були зовсiм не такi гарячi...
   - Але ж я  тiльки-но  мiряла,  -  якось  винувато  мовила  Марiя,  наче
виправдуючись,  ?й  здалося,  що  лiкар   незадоволений   тим,   що   його
потурбували. Вiн сам поставив термометр. Саша не чув. Вiн спав.  Тiльки  в
грудях i в горлi в нього щось клекотiло.
   - Справдi,  температура  дуже  висока,  -  сказав  лiкар,  глянувши  на
термометр i якось дивно на не?. - Вранцi  обов'язково  викличте  сестру  i
менi сповiстiть. Давайте пити й частiше повертайте з боку на бiк,  щоб  не
було набряку легенiв.
   Нi, вiн не сердився на не?, що вона його потурбувала,  i  вона  сказала
кiлька разiв:
   - Дякую, дуже, дуже вам дякую.
   А вiн дивився з жалем i спiвчуттям i знову наказав:
   - Вранцi покличте сестру.
   Вона вже не лягала, весь час  сидiла  коло  Сашi.  Вiн  не  прокидався.
Тiльки чула, як весь час клекоче в грудях.  Повертала  його,  приговорюючи
нiжнi, ласкавi слова. Оцей клекiт у грудях лякав бiльше, нiж  температура.
Така  температура  траплялась  уже  не  раз,  а  потiм  раптово  наставало
полегшення. Вона заспокоювала сама себе й нетерпляче чекала ранку.  Тiльки
почало  розвиднюватися,  вона  тут  же  коло  нього  стала  готувати  йому
цитриновий сiк. Поставила знову термометр. Температура  трохи  впала,  вже
було не сорок, а тридцять дев'ять, ?й здалося, вiн  трохи  розплющив  очi,
зовсiм-зовсiм трохи. Звичним рухом вона трохи пiдняла йому голову  й  дала
сiк. Останнiм часом йому навiть ковтати  було  важко.  Але  зараз  ковтнув
майже без зусилля.
   - Сашенько, серце мо?, температура пада?, i сiк ти  добре  ковтнув.  Ти
чу?ш мене, Сашенько? Ти чу?ш?
   Вiн з зусиллям пiдняв повiки й глянув у очi, прямо в  живi  очi  Марi?,
сумно, але цiлком свiдомо, та повiки враз безсило опустилися.
   - От бачиш, уже тобi легше. Ти чу?ш?  Повiки  знову  заворушилися,  але
цього разу лише ледь-ледь напiввiдкрили очi i впали.
   - Ти чу?ш мене? Ти чу?ш мене? - повторювала Марiя все голоснiше  i  вже
кричала, не розумiючи, що кричить несамовито:
   - Ти чу?ш мене? Ти чу?ш мене?
   I вже в кiмнату бiгли  поко?вки  й  сусiди  по  пансiону,  а  вона  все
кричала, тримаючи його голову:
   - Ти чу?ш мене?
   I коли ?? хотiли вiдтягти вiд нього, вона кричала:
   - Нi, нi, вiн тiльки-но чув мене! Вiн подивився на мене! Цього не  може
бути!
   - Отак i бува?, - сказала просто i навiть якось грубо  сестражалiбниця,
i Марiя враз зiщулилася, принишкла, раптом ?й стало страшно, що зараз його
заберуть, кудись вiднесуть, не можна ?й кричати, вона сама все зробить, що
треба. Вона стала навколiшки й  притулилася  до  його  руки  -  може,  вiн
всетаки чу??..

   * * *

   Вони поверталися разом "додому".
   Тiльки вiн був у трунi, а вона везла його... Так хотiла його мати, якiй
повiдомили негайно. "Поховати в Москвi,  коло  батька".  Хiба  вона  могла
заперечувати? I як вона могла доручити комусь везти його -  ?й  здавалось,
вона ще з ним, коло нього. Вона сама повинна привезти й вiддати матерi, не
вiддати, вони удвох будуть з  ним  до  останньо?  хвилини.  Наче  увi  снi
про?хали Париж. Богдась. Етцель. Сахновський. Волков. Мадам Дезiре -  ?хня
куховарка останнi роки - уважна жiнка, яка перейшла до них вiд Якобi.  Ще,
зда?ться, хтось був... Марiя нiчого не розумiла. Не плакала,  все  робила,
як автомат, - що накажуть. Усi наказували щось. У дорозi, в  по?здi  нi  з
ким не розмовляла.
   Найдовша зупинка була у Вiльнi. Вона пiшла навмання блукати по вулицях,
але нiчого не бачила, анi башти Гедiмiна, анi собора Петра i  Павла,  хоча
хтось люб'язно наполягав:
   - Зайдiть, панi, там бiльше тисячi статуй!  Коли  вiдправа  скiнчиться,
можна все оглянути.
   Навiщо це було ?й? Вона просто не  знала,  куди  себе  подiти,  тому  й
блукала.
   Вона згадала, тому що не так  давно  про  це  розповiдала  Сашi,  а  ?й
розповiдав "батько" - Тарас Григорович. Вiн жив тут, у  Вiльнi,  коли  був
козачком у свого  пана  Енгельгардта,  тут  вiддали  його  вперше  вчитися
малюванню до художника Рустема, i  тут  вiн  був  закоханий  у  молоденьку
вiденську модисточку Дзюню Гусиковську. Вiн побачив  ??  в  соборi  Спято?
Анни, i Марi? раптом захотiлося в цей собор. Там вiн бував,  ??  "батько",
наче могла вона там розповiсти йому про сво? безмежне горе. Але вона й  не
звернула уваги на надзвичайну красу цього собору, надзвичайну, як мереживо
тонке, кладку з цеглин. Вона сидiла без думок, без молитов, без  слiз,  до
самого вiд'?зду. Вже стояла осiння пора. Тарас Григорович  розповiдав  ?й,
що з Вiльна  до  Петербурга  йшов  пiшки  з  iншими  крiпаками  взимку,  в
завiрюху, напiвбосий, бо в заметах пiдошва вiд одного чобота вiдпала, i по
дорозi вiн весь час перевзувався.
   Боже мiй! Я йшла б боса весь час  у  цю  осiнню  холодну  сльоту,  i  в
нестерпний мороз, i в найгарячiшу спеку, аби знала, що везу не  труну,  що
вiн чека? мене живий!
   Пiсля Вiльна - Дiнабург, потiм  Москва.  Майже  два  тижнi  тяглася  ця
подорож. Як вона ?? витримала? Треба було матерi привезти сина. Вона немов
скам'янiла.
   У цi днi Тургенев  писав  Етцелю,  що  вiн  не  розумi?,  навiщо  Марiя
Олександрiвна везе труну, адже вона зовсiм не  релiгiйна...  Але  це  було
щось бiльше за релiгiю. Обов'язок душi й серця перед  тим,  кого  везла...
Щоб мати з ним попрощалася. Обов'язок  перед  його  матiр'ю,  яка  ??  так
ненавидiла й кляла.

   * * *

   Мати сто?ть на цвинтарi Симонового  монастиря  коло  викопано?  могили,
змарнiла, постарiла, прибита горем мати, така  несхожа  на  ту  московську
гостинну клопотуху у Гейдельберзi, ?? пiдтримують син i племiнник,  сто?ть
купка родичiв i друзiв.
   Несуть труну i за труною йде жiнка, яко? вона - мати - не хотiла знати,
приймати. Ця жiнка привезла ?й сина... у трунi.
   Марiя пiдвела голову, глянула на матiр, i обидвi кинулися в обiйми одна
однiй i заридали.




   ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА


   1

   З Парижем було докiнчено. Власне, не з Парижем, а з  паризьким  життям,
?й здавалося, взагалi з ?? справжнiм  життям.  Наче  увi  снi,  в  мареннi
провезла вона через Париж тодi труну. З Сашею. Пiсля похорону  пiд  стiною
Симонового монастиря ?й треба було ще повернутися до Парижа, там  лишалися
Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливi, удвох  iз  Сашею...
Власне, оце й усi речi. ?хнiй щасливий  будиночок  уНель?  був  не  ?хнiй,
найманий... Усе було тимчасове, наймане, тiльки книги й рукописи ??. Та ??
справжн? гiрке i надзвичайне щастя, що також виявилось  тимчасовим,  таким
скороминучим. Яке вже там життя може бути у не??! Часом трохи гiрше, часом
трохи краще щодо зовнiшнього побуту, про людськi очi тiльки, а торгуватися
з ним, з життям, вже не треба, не варто.
   Та тiльки не могла вона примусити себе  й  на  день  навiдатися  в  той
будиночок, в той "розкiшний" садок з ?диним крислатим  гiллястим  деревом.
Вона зупинилась пiсля Петербурга в мебльованих кiмнатах, якi  найняли  для
не? друзi.
   Вiрнi друзi - учитель Богдася Волков, Карл  Беннi,  клопотуха  служниця
Дезiре, яка перейшла до них вiд Якобi, - самi  все  склали,  спакували.  I
Богдась допомагав, незвично для всiх серйозний. Вiн  намагався  допомагати
чоловiкам i уникав лишатися з Марi?ю вiч-на-вiч. Цього нiхто  не  помiчав.
Але короткi хвилинки, коли залишалися вдвох з  матiр'ю,  Богдась  тримався
особливо послужливо. Проте, не  усвiдомлюючи  цього  як  слiд,  вiн  волiв
допомагати чоловiкам...
   Один Етцель помiчав це.
   П'?р-Жюль Етцель турбувався про грошi, про квитки, вiн виряджав  pauvre
belle Marie, як рiдну.  Уже  на  вокзалi  вiн  тримав  ??  руки,  говорив,
говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде  гаразд,  це
треба, так краще, що вона поверта?ться на батькiвщину,  цього  вимага?  ??
талант, це потрiбно для виховання сина...
   Марiя мовчки кивала головою. Ти важко  було  вимовити  хоч  слово.  Вiн
переходив на дiловий тон, починав говорити, якi  переклади  треба  зробити
найшвидше, як треба мерщiй видати в Росi? Жюля Верна,  нагадував,  що  всi
клiше iлюстрацiй вiн негайно надсилатиме, що вiн вважа?  ??  представником
сво?? фiрми, та, головне, - вiн весь час повертався до цього, -  щоб  вона
не  забувала,  що  вона,  укра?нська  письменниця  Марко  Вовчок  -   член
редколегi? журналу для  дiтей  та  юнацтва  "Magazine  d'йducation  et  de
rйcrйation" - журналу виховання та  розваг,  i  там  друкуються  i  завжди
друкуватимуться ?? твори, i поки iсну? журнал, ?? iм'я стоятиме на титулцi
серед iмен французьких письменникiв i вчених, якi беруть  участь  у  цьому
журналi.
   ?й хотiлося усмiхнутися в подяку за його турботи, але вона  могла  лише
мовчки кивати головою... Вiн говорив, що все, що тiльки-но  з'являтиметься
на книжковому ринку в ?вропi цiкавого - у Францi?,  Англi?"  Нiмеччинi,  -
вона матиме перша для перекладiв, хай притяга? для цього сво?х друзiв, хай
подума? з приводу цього. Вона мовчки кивала головою.
   Так, так. Вона думатиме над цим.  Про  що  ?й  ще  думати?  Адже  треба
ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це  жахливо,  що
не ма?ш права на смерть. Даремно вони так усi хвилюються,  бояться  лишити
?? саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме.  Але  ж  треба  робити
вигляд, що живеш.
   Добрий Етцель  не  мiг  спокiйно  дивитись  на  не?.  Вона  була  якась
потойбiчна, з порожнiми очима. Сльози виступали не у не?,  а  в  нього  на
очах, вiн починав  пестити  ??  руки,  маленькi  бiднi  руки,  що  стiльки
винесли, i говорив знову ласкаво, заспокоююче:
   - Mon enfant, je vous aime de tout mon c ur. Je suis votre ami toute ma
vie. (Дитя мо?, я  люблю  вас  усiм  серцем.  Я  вам  друг  на  все  життя
_(франц.). _I запевняв, що Париж вiд Петербурга не за горами,  вона  часто
при?здитиме до Парижа, i вiн завжди чекатиме ??, як рiдну дитину.
   Вона мовчки поцiлувала  його,  коли  сiдала  в  вагон.  Етцель  уважно,
багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: "Бережи!"
   Ну  от.  Прощавай,  Париж.  Це  вже  остаточно  вона  поверта?ться   до
Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далi видно буде. Але тепер ?й треба
для сво?? роботи зупинитись у Петербурзi, увiйти в якусь житт?ву колiю. Це
можливо, лише працюючи, iнакше - як робити вигляд, що ти жива?
   По?хали. Короткi розмови з Богдасем про речi, про швидкий  снiданок  на
довгiй зупинцi: "Бога ради, не вiдстань!"
   Яка непри?мна, непередбачена затримка у Варшавi! У не? витягли грошi! А
може, загубила у такому сво?му розгубленому станi? Вона  кусала  губи  вiд
досади.
   - Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович  Бiлозерський,  -  сказала
Марiя Богдасевi. - Вiн так завжди приязно й дружньо ставився  до  мене,  а
Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу новi твори у  Петербург.  У
мене незабаром мусять бути грошi, я позичу в них i надiшлю.
   - Звичайно, мамо, - заспокоював ?? Богдась. - Чого ти так  турбу?шся  i
хвилю?шся цим? Надiшлемо з Петербурга i все. Принаймнi Варшаву подивимось!
   Не  було  тепер  чого  дивитися  Варшаву  пiсля  придушення  повстання.
Спорожнiлi, наче вимерлi вулицi, незвичайна тиша, яка зовсiм не диву? десь
у селi i так пригнiчу? у великому мiстi. Тут панував тепер лютий Муравйов,
якого недаремно прозвали "вiшателем".
   "Де ж тепер Тедзик? Сахновський?" - майнуло в головi у Марi?. Давно, як
давно передали вони ?й привiт з Iталi?, куди подалися з Парижа.
   А тут вона потрапила зовсiм в iнше  оточення.  Вона  знала,  що  Василь
Бiлозерський пiсля непри?мностей у Петербурзi, - у нього навiть обшук  був
у 1863 роцi, - пiсля припинення "Основи", зовсiм порвав з журналiстикою  i
перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить  помiркований,
вiн ще дужче "поправiв" i  у  Варшавi  займа?  статечну  посаду  урядового
чиновника. Проте вiн зустрiв ?? дуже радо, гостинно, так само, як колись у
Петербурзi, коли вона при?здила з Парижа. I так само, як тодi,  ще  дужче,
нiж чоловiк, зрадiла ?й Надя.
   - Нi, нi, ми вас так одразу не вiдпустимо. Та й, дивiться, ви,  мабуть,
застудилися в дорозi, ви зовсiм слабi, ви перепочинете у нас кiлька  днiв,
- обнiмаючи ??, казала Надя.
   - I не сперечайтесь, i  не  заперечуйте,  Марi?  Олександрiвно,  дорога
наша! Зробiть нам таку ласку й честь! -  щиро  пiдтакував  дружинi  Василь
Михайлович.
   У   Марi?   потеплiшало   на   серцi,   ??   пам'ятають,   ??   люблять
земляки-укра?нцi! I, може, саме  через  це  тепло  так  вразила  ??  друга
зустрiч... Вона таки зупинилась на кiлька днiв у Бiлозерських.  Обо?  вони
панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марiя знала, що  ?хнiй  хлопчик
помер, i це ставлення до Богдася ?? особливо зворушило. Боже мiй, кожний в
свiтi сво? лихо ма?.
   Треба було написати листи паризьким  друзям.  Вона  знала  _  вони  всi
хвилюються за не?. Треба було написати  матерi,  Параскевi  Дмитрiвнi,  що
вона затрималась у Варшавi. Здавши листи на поштi,  Марiя  поверталась  на
квартиру Бiлозерських. На сходах побачила якусь  жiнку.  Жiнка  зупинилася
також коло тi?? ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчi. Боже  мiй!  Та
це ж Олександра Михайлiвна,  дружина  Кулiша!  Сестра  Василя  Михайловича
Бiлозерського. I в першу мить Марiя зрадiла. Сво? ж, сво? люди - хiба вона
пам'ятала зараз, що було колись! То справжн? горе пам'ятливе,  а  все,  що
було з Кулiшем, -такий дрiб'язок перед ним!
   - Олександро Михайлiвно, доброго здоров'я! От несподiванка! - простягла
Марiя руку, навiть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.
   Та дивилася здивовано.
   - Хiба не пiзна?те? Марiя Маркович!
   Кулiш дивилася якось спантеличено, нерiшуче простягла свою руку,  мляво
вiдповiла на мiцний потиск. Так, вона вже впiзнала ??, свою  суперницю,  й
неспроможна  була  приховати  ворожого  почуття,  спалаху   всiх   прикрих
спогадiв, навiть коли вже сидiли у вiтальнi.
   Надiя намагалась завести якусь спiльну  розмову,  не  могла  зрозумiти,
чому Кулiшиха ледве цiдить слова, ледве дивиться на ?хню дорогу  гостю.  А
гостя немов не бачить цього, вона зовсiм просто каже:
   - Така прикрiсть у дорозi трапилася - витягли  гаманець  з  грошима.  А
втiм, я рада, що через це зупинилась тут i бачу сво?х друзiв.
   - Яким не первина вас виручати, - раптом презирливо мовила панi  Кулiш.
Як ?? дратувала ця жiнка, ця елегантна красива дама! Одразу  вона  справдi
не пiзнала Марi? Маркович, але не тому, що та мала за цi роки постарiти чи
змарнiти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жiнку.
Нi, нi, ?? Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бiдувала там,  за
кордонами!
   Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох - i Надiю, i Марiю.  Марiя
враз змiнилася. Вона глянула гордо  i  навiть  трохи  примруживши  очi  на
Кулiшиху, а Надя почервонiла й заговорила швидко, стиснувши руки:
   - Ми радi, ми дуже радi такiй дрiбнiй, по  сутi,  непри?мностi,  бо  цс
дало нам змогу побачити  нашу  любу,  дорогу  Марiю  Олександрiвну.  Марi?
Олександрiвно, ви ж зна?те, Кулiшi також живуть тепер у Варшавi.
   - Так? - байдуже, холодно спитала Марiя.  -  Пробачте,  менi  треба  до
Богдася. Я повернуся зараз, Надi? Олександрiвно, -  вона  кивнула  недбало
головою i вийшла з вiтальнi. Повертатися вона не збиралася.
   - Чого це  вона  корчить  iз  себе  королеву?  -  обурилася  Олександра
Михайлiвна. - Що, до чоловiка поверта?ться? Кажуть, ??  полюбовник  помер,
довела його до смертi, тепер i до чоловiка можна!
   - Як вам не соромно! -трохи не вигукнула Надiя. -Облиште цю розмову!  Я
не  хочу  говорити  так  про  мого  друга,  про  нашу   найкращу   шановну
письменницю!
   Але цю розмову Марiя чула. Треба триматися. Невже вона сподiвалася,  що
самi друзi чекають на не? на батькiвщинi? Треба триматися.
   З Бiлозерськими i слiвцем не прохопилася про Кулiша й  Кулiшиху.  Надiя
була ще уважнiшою, ще ласкавiшою, i Марiя,  пам'ятаючи  про  важку  втрату
Надi?, хай хоч i не недавню,  намагалася  не  завдавати  ?й  зайвого  болю
невигойних спогадiв,  бiльше  говорили  не  на  особистi  теми,  i  обидвi
розумiли, що це не з неуваги до горя кожно?,  а  навпаки  -  з  чулостi  й
тактовностi.
   Обо? Бiлозерськi умовили Марiю, щоб Богдась пожив ще в них  у  Варшавi,
поки вона  влашту?ться  в  Петербурзi.  За  Богдасем  погодилася  при?хати
бабуся, Параскева Дмитрiвна.
   Все ж таки зустрiч з Олександрою Михайлiвною Кулiш  якось  вплинула  на
Марiю. Вона  повернулася  до  Петербурга  з  гордим,  незалежним  виглядом
впевнено? в собi людини. А насправдi...
   Боже! Невже нiхто не чекатиме ?? нiколи,  не  жадатиме  нiколи  так  ??
погляду, ?? мови, ?? подиху, як Саша?
   Нiколи? Нiхто?



   2

   А на не? чекали, ?? жадали дво? людей...
   ?й i на думку не спадало, i уявити собi не  могла,  як  чека?  на  не?,
дума?, як, може, нiколи не думав, - Опанас Васильович.
   Вiн хворiв у Чернiговi, куди вже слабим пере?хав, i жив "на квартирi" в
домi Меланi? Овдi?вни Загорсько?. Власне, ?? чоловiка. ?? чоловiк  -  злий
невдаха, п'яниця, горбань - жив теж тут.  I  ?хнi  дiти  -  його,  Опанаса
Марковича i Меланi? Овдi?вни.  А  вiн,  Опанас  Маркович,  чекав  на  свою
дружину Марiю Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, i  найдужче,  до
нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.
   Iлля Петрович Дорошенко знав усе.
   Вiн знав, що Марiя Олександрiвна поверта?ться до  Петербурга,  можливо,
вже повернулася з сином, що невдовзi  до  того  вона  при?здила,  привезла
труну з тiлом того невiдомого йому Пассека, з яким прожила шiсть рокiв  за
кордоном.
   - Вона повернеться  до  мене?  -  спитав,  дiзнавшись  про  це,  Опанас
Васильович Дорошенка. - Вона ж тепер повернеться до мене? - повторював вiн
з якоюсь незрозумiлою Дорошенковi надi?ю.
   - Куди ж вона повернеться? Сюди? - пересмикнув плечима Дорошенко.
   Меланi? Овдi?вни не було в кiмнатi. Немов ?? зовсiм не  було  на  свiтi
зараз для Опанаса.
   - Хоча б хлопчика побачити, - прошепотiв Опанас, - Богдася  мого,  мого
сина ?диного.
   Немов там, за стiною, були не його дiти...
   - Iлько, напиши ?й, хай ?де швидше. А як одразу неможливо,  я  почекаю,
почекаю... Нехай тiльки хлопчика одразу надiшле. Може, його вже  на  свiтi
нема??
   - Що ти верзеш? Адже ти листи вiд нього одержу?ш.
   - I вона ж пише. Писала,  -  поправився,  зiтхнувши,  Опанас.  -  Довго
писала. Просила - то про Кармелюка надiшли, то пiдписку  на  пiснi  збери.
Вона ж нiколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ята?ш Немирiв, Iлько?  От  i
ти не дочекався... То б вона при?хала i у тебе  зупинилася  б,  поки  б  я
знову квартиру пiдшукав. А ти не дочекався!  -  з  докором  казав  Опанас.
Дорошенковi здалося - вiн марить.
   ...Але ж справдi. Вiн не дочекався. Одружився. З горя. Нiхто  не  знав,
що з горя. Адже цiлком природно - годi йому бурлакувати. А вiн-то знав:  з
яко?сь тако? безвиходi, коли дiзнався, що полюбила якогось хлопця i на все
рукою махнула. Нi, у нього нiколи не  було  нiяких  навiть  найпота?мнiших
надiй на якусь вза?мнiсть, але ж поки вона була  з  Опанасом,  -  вiн  був
рiдний усiй сiм'?, ?? друг, брат.  I  йому  нiчого  бiльше  наче  не  було
потрiбно. А тепер - яке порожн? життя!  Поряд  завжди  чужа,  зовсiм  чужа
людина, i нiхто не зна?, навiть Опанас, як вiн карта? себе весь  час...  А
зовнi - все нiби гаразд, як у людей. То не горе, що горю?, бо ще  важче  -
як смi?ться.
   Чи хотiв би вiн тепер побачити Марiю Олександрiвну? Вiн не знав. Боявся
цього питання. I не листувалися бiльше. Вiн перестав писати.
   - Iлько, ти напиши ?й, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надiслала. Я
не можу вмерти, не побачивши його.
   - Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
   - Не старий, а дурний, - спробував пожартувати Опанас. - Напиши,  може,
й вона при?де. Попрощатися. Навiки  попрощатися.  Тодi  прощалися  -  хiба
знали? I вона не знала, моя бiдолага, адже й вона бiдолага, Iлько. Хiба ?й
з такими, як ми? Не вмiли ми ?? цiнити... I той, що  вмер.  Що  вiн  перед
нею? Я на нього зла не маю.  Побачив  -  i  збожеволiв...  А  зi  мною  ?й
непереливки було... I мовчала, нiколи не дорiкала.
   Вiн усе шепотiв, шепотiв, перед очима виринали далекi картини, i бiльше
прикрi, якi нiколи й не згадував.
   - Ти слухай, слухай, Iлько, та ти сам зна?ш, та це ще коли  в  Ки?вi...
Бiдували дуже, на Куренiвку перебралися, у хату пiд соломою... Нiчого, анi
слiвця не казала, немов так i належить.
   А в чому ходила! Черевики латанi, платтячко ще  орловське,  перешивала,
зашивала, перелицьовувала, i - нiчого, анi слiвця, ще й бадьориться i мене
пiдбадьорю?, смi?ться: "Все гаразд буде, ти собi ще фрак справиш i цилiндр
купиш". ?й-богу! Так i казала - цилiндра купиш. Це вона жартувала, а ми  й
за ту хату пiд солом'яним дахом хазяйцi завинили. От тiльки раз i  сказала
сумно: "Так уже Богдасевi чобiтки потрiбнi". Ти не зна?ш... У Немировi так
не було, як тодi в Ки?вi... Нiяко? роботи... I раптом розшу.ку? нас Чалий,
ти ж зна?ш Чалого? Еге ж. Чалий. I бачить, у мене  непроданi  мо?  книжки,
каже: "Давайте, я ?х швиденько пристрою, от приходьте  позавтра  -  i  вже
грошi матимете". Ти подумай, справдi, навiдався я за два днi, i  вiн  менi
щось чи тридцять, чи iНавiть  п'ятдесят  карбованцiв  виручив  i  дав.  Ти
дума?ш, я ?х додоiму вiднiс? Марi?чцi вiддав? Аякже! Отак з  доброго  дуру
думаю - iгреба на радощах i Манечцi, i Богдасику якихось  ласощiв.  Казала
вона якось, що так уже, ну над усе,  ки?вське  сухе  варення  лю.бить,  ти
зна?ш, фрукти рiзнi у цукрi,  такi,  справдi,  тiльки  у  нас  у  Ки?вi  в
Балабухи роблять, i попрямував я одразу до  Балабухи...  Ну,  крiм  сухого
того варення, пляшечку шампанського, закусок  якихось.  А  там  Хрещатиком
чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а  на  вiтринi  -
цилiндри, i бiс мене з глузду звiв - згадав ?? жарт: купиш собi  цилiндра.
Зайшов i таки купив, та  ще  найдорожчий.  На  мене  дивляться  з  подивом
прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички моднi, правда,  не
тiльки собi, а й Марусi теж купив. Ще якусь дурницю, дрiбницю  непотрiбну.
Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще  й  парокiнний.  Iду  й
уявляю - ото зрадi?, ото здиву?ться! По дорозi ще Чалого побачив,  вiн  аж
очi вирячив, а я помахав йому рукою в  новiй  рукавичцi  -  знай,  мовляв,
наших; гукнув, щоб у гостi приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай.
Вибiга? моя Манечка й справдi здивувалась, немов i не мене побачила. Я  ?й
i коробку з ласощами, i шампанське, i рукавички моднi, а вона  зблiдла,  а
губенята смикаються, наче от-от заплаче, i очi з докором дивляться,  як  я
карбованця тому вiзниковi недбало, як великий пан,  дав.  I  знову  -  анi
слiвця, а я ще й  образився,  що  не  зрадiла  подарункам,  хотiв  вже  ??
розрадити. "Нiчим тобi не вгодиш", - буркнув,  йолоп  такий,  адже  нi  на
хату, нi на чобiтки Богдасиковi вже не вистачило... А  ?й  на  черевики  й
поготiв...
   Вiн схлипнув. Так уже  згадалася  чiтко  та  безжальна  сцена,  хоч  би
вилаяла добре - легше було б!
   - Iлько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, при?де?
   Вiн усе шепотiв, шепотiв... Щось знову згадував те, що нiколи  наче  не
пам'ятав, а тепер спливало у пам'ятi - дошкульне, непоправне. То весь  час
усi цi роки намагався нанизувати всi  ??  огрiхи  проти  нього,  щоб  себе
виправдати,  хоча  нiхто  вiд  нього  цього  не  вимагав,  усi  бiльше  ??
засуджували, хто знав про ?? життя тепер, а йому нiби  так  i  належало  -
зiйтися з iншою жiнкою. А зараз, зараз усе в глибинi приховане,  людям  не
знане, спливало, i дорiкало, i обвинувачувало. Вiн згадував ту ясну, щиру,
вiддану  дiвчину,  яка  так  вразила  його,  а  потiм  як  узявся  вiн  ??
"виховувати", в якi шори забрав,  якi  умови  створив!  I  нiколи  докору,
ремствування... А потiм... потiм усе порвалося... i край...
   Вiн i зараз не хотiв думати, не  припускав,  що  нiколи  вона  його  не
любила, нiколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити
якимись обставинами, тимчасовими непорозумiннями, матерiальним становищем,
не тому, бороиь боже, що ?й там чогось не вистачало, а тим, що  цi  борги,
нестатки,  мiзернi  розрахунки  примусили  надовго  розлучитися...  Але  ж
дивилися на нього з докором в уявi ?? очi, так як  нiколи  не  дивились  у
дiйсностi - може,  лише  тодi,  одненький  разочок,  коли  в  цилiндрi,  з
шампанським i ласощами вiд Балабухи при?хав на ту куренiвську "дачу"...  I
вiн шепотiв... шепотiв... та вже нiчого не мiг розiбрати Дорошенко, то вiн
пiдвищував голос, i Дорошенко почув, як за стiною  щось  зашарудiло,  щось
рипнуло:
   - Тихше... - мимоволi вирвалося у Iллi Петровича, - Меланiя Овдi?вна.
   - Бо?ться. I досi бо?ться, що при?де Марiечка, i я ??  покину.  Покину,
та не для Марiечки. Шкода менi ??, Меласi, - не  зазнала  щастя.  Була  зi
мною - весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А
я ж ?й листи показував: "Меланi? Овдi?внi низенько кланяюсь", "Усiх вiтаю,
а Меланiю Овдi?вну найдужче". Нi, не любила вона мене... Може,  й  радiла,
що коло мене Мелася - ?й спокiйнiше там було. Та  що  я?  Любила.  Вiрила.
Писала:  "Пришли  все  про  Кармелюка...  Обiйма?мо  тебе,  наш  друже..."
Зоренька наша... Марко Вовчок... Мiй Вовчок...
   Вiн марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
   - На води, випий води, Опанасе, тобi  краще  буде.  До  кiмнати  вбiгла
Меланiя Овдi?вна.
   - Опанасе Васильовичу, вам погано?
   От клята та Марi?чка, Марусинка, Марко Вовчок, не да? йому  спокою  все
життя!
   Та тiльки вбiгла - чоловiчий грубий голос залунав з iнших поко?в:
   - Меланi?! А ну швидше сюди!
   - Зна?те що, Меланi? Овдi?вно?  Треба  Опанаса  Васильовича  мерщiй  до
лiкарнi. Йому дуже кепсько, - сказав Дорошенко. Меланiя Овдi?вна заридала.



   3

   А другий, хто чекав на не?, -нi, не Дорошенко.  Це  був  ??  троюрiдний
брат, Митя Писар?в.
   Вона зустрiлася з  ним  пiсля  семи  рокiв  життя  за  кордоном,  пiсля
похорону Сашi в Москвi, коли ?хала знову до Парижа за Богдасем та  речами,
?хала через Петербург.
   Вона нiкого не хотiла, не могла бачити в Петербурзi. Вона не могла нi з
ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла  дати  собi  ради.
Вона всоте переживала останнiй день  у  Нiццi,  все  до  краплинки,  кожне
слово, погляд, рух. Наче в туманi поставала ця жахлива  подорож  -  Париж,
Вiльна, кiлька годин у Петербурзi, Москва, Тетяна Петрiвна  Пассек,  i  ця
яма коло стiни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. I вона знову тодi
по?хала мерщiй до Петербурга, щоб знову ?хати до Парижа.
   ?й страшно було самiй, i ?й страшно було бути з людьми. Раптом  там,  у
Петербурзi, ?й спало на думку, що годилося б вiдвiдати Варвару Дмитрiвну й
Митю Писар?вих. Адже Митя нещодавно вийшов з  фортецi,  вiн  пережив  такi
страшнi роки! А улюблена ?? тiтка - що вона перенесла за цей час!  До  них
можна зайти. До них треба зайти.
   Дверi вiдчинив Митя, i обо? зупинилися. Вони  не  бачилися  з  вiд'?зду
Марi? у 1859 роцi. Сiм рокiв! I яких рокiв! Вiк за них прожито i в не?,  i
в нього!
   Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на  не?,  молоду  'ще  жiнку,
таку  несхожу  на  всiх  знайомих  i  родичок,  на  всiх  петербурзьких  i
провiнцiйних дам.
   Марiя завжди одягалася зi смаком, але  тепер  можна  було  додати  -  з
паризьким смаком, тiльки зараз, коли б вiн розумiвся  на  цьому,  -  якось
недбало. Наче надягла це темне  плаття,  шите  паризькою  кравчихою,  i  в
дзеркало не поглянула - байдуже було, як  лежить.  Мереживна  тонка  чорна
косинка, накинута на плечi, вiдтiняла  русяве  хвилясте  волосся,  недбало
заколоте на потилицi. Вiн пам'ятав ?? довгi коси, спущенi долу або вiнком,
як короною, на головi. Зараз  -  звичайнiсiнька  зачiска,  немов  також  -
розчесала, заколола будь-як i анi волосинки не поправила. Та однаково - нi
на кого не була вона схожа, не була звичайна!
   Очi глянули йому в живi очi  й  нагадали  давню  милу  i  добру  кузину
М.чнiу, Марi. Та зараз очi ?? були зовсiм iншими, наче вони вже набачились
невблаганно? дiйсностi, i не було вже в  них  то?  сповнено?  житт?любства
цiкавостi до всього, стремлiння одразу багато побачити й зрозумiти, а коло
повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гiркi

   ### вiдсутнi сторiнки 452-453 ###

   розсталися друзями, з величезною вза?мною повагою - старий наш  Пирогов
i старий Гарiбальдi.
   - Марi, - перебив Митя, - я писав у статтi про  роман  Чер  нишевського
"Что делать?", що для таких  людей,  як  Оуен,  як  Гарiбальдi,  старостi,
давнини не iсну? - такi люди будуть новими для всiх вiкiв i народiв!
   Варвара Дмитрiвна, спочатку схвильована спогадами про  Герцена,  а  для
не?, значить, i про причину арешту Митi, тепер радiла - як  вiн  захопився
розмовою з Марi! Бiдна Марi. Не вона, maman, ?й суддя! Мати ?й вдячна,  що
та розрадила Митеньку.
   Митя з захопленням дивився на свою троюрiдну сестру. Саме така жiнка  -
самостiйна, розумна - була його iдеалом, про таку вiн  мрiяв,  коли  писав
про свого Базарова, тако? жадали Базаров i вiн. Вони обидва  помилилися  -
той iз сво?ю великопанською холодною Одинцовою, а вiн - iз  сво?ю  любов'ю
до кузини Ра?си Коренево?, тепер Гарднер. Яке  порiвняння!  Ця  талановита
самостiйна людина, друг  Шевченка,  Герцена,  Тургенева,  i  та  пiгалiца,
звичайнiсiнька панночка - Ра?са! Як це  вiн  мiг  колись  казати,  що  ??,
Ра?си, сентиментальнi, солоденькi, як дешевеньке куповане печиво, що зараз
мати подала до столу, романи можуть затьмарити живi соковитi твори  друго?
"сiмейно? знаменитостi"?
   Це була справжня "емансипована людина". Не лише жiнка, а людина!
   А жiнка... Усе в цiй жiнцi чарувало його, i мимоволi почуття  заздростi
й ревнощiв ворушилися в грудях. Ця жiнка пристрасно кохала якогось  юнака,
задля нього покинула чоловiка, не звертала уваги на  поговiр,  на  непевне
становище, весь час сама працювала.
   Який вiн був щасливий - той юнак! Стiльки рокiв iз нею!..  А  от  тепер
поховала його... Бiдна! Поруч iз почуттям заздростi росло ще й  спiвчуття,
бажання чимось допомогти, ?й, певне, так тяжко зараз! Адже вона  i  сестра
його, рiдна Маша, мила  Марi,  яку  вiн  завжди  так  нетерпляче  чекав  у
дитинствi!
   Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцiлувала його, i вiдчуття
?? губ не зникало. Хотiлося дивитися у цi сумнi очi, якi лише  при  згадцi
про Лондон та Iталiю трохи пожвавiшали, хотiлося тримати цi маленькi  руки
в сво?х, i щоб цi губи ще поцiлували його, - може, й не по-сестринському!
   Марiя дивилась на нього уважно й ласкаво.
   - Я все говорю, а я б тебе хотiла, Митюшо, послухати, щоб ти,  коли  ти
можеш, звичайно, розповiв про себе.
   - Звичайно, я тобi все  можу  розповiсти,  абсолютно  все,  -  з  такою
готовнiстю вирвалося у Митi, що у  матерi  мимоволi  заворушилося  почуття
ревнощiв.
   - Але хай потiм, - сказав Митя, наче сам зупинив себе. - Зна?ш,  правду
кажучи,  я  ще  не  отямився  як  слiд  пiсля   чотирирiчного   самотнього
перебування  в  равелiнi,  пiсля  тi??  тишi,   мовчання.   Життя   зовсiм
перевернулося, i я ще нiяк не призвичаюсь до всього того,  чого  ви  й  не
помiча?те. Я ще нiяк не знайду себе.
   Марiя здивовано глянула на нього.
   - Ти не знайдеш себе? А хiба ти коли губив себе? Зна?ш,  Герцен  казав,
та й писав,  що  Петропавловська  фортеця  -  великий  вселенський  собор.
Чернишевський написав там "Что делать?", а ти... Боже мiй, господи!  Та  я
схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останнi роки там
писав, виявляло людину, яка знайшла себе,  зна?,  про  що  хоче  i  мусить
сказати собi та iншим.
   - Так, я знаю, що сказати. Але зрозумiй, може, це смiшно, я просто нiяк
не можу  призвича?тись,  пристосуватися  пiсля  свого  становища  казенно?
тюремно? речi до звичайних умов. Менi ще  часто  бува?  нiяково,  важко  з
людьми, я тiльки цього ?м не показую. А тобi я справдi можу  все  сказати.
Наче вперше пiсля в'язницi свiжого повiтря ковтнув.
   Дивно було матерi чути це. Та й Марi? також.
   - А менi самiй, коли читала  тво?  статтi,  здавалося  -  свiжий  вiтер
врива?ться в мо? життя  i  всi  думки  переполошу?,  хоч  iнколи  хотiлося
закричати: "Митю! Що ти! Я не згодна!"
   - Митi запропонували видати повне зiбрання творiв, - з гордiстю сказала
мати й трохи з остраху, щоб Марiя не почала теоретичних сперечань,  з  чим
вона не згодна. - Хiба хто мав таку честь у двадцять шiсть рокiв!
   - Менi вже двадцять сiм,  i  прошу  ставитись  до  мене  з  повагою,  -
засмiявся Митя.
   - Та зараз щось  застопорилося  з  виданням,  -  стурбовано  вела  далi
Варвара Дмитрiвна. - Знову цензура  присiку?ться.  Нам  треба  повертатися
додому, ми ж тут ще й з Вiрочкою, дочкою. Нам не по зубах  зараз  життя  у
Петербурзi, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.
   - Таку бiдну безпорадну дитину, яку чотири  роки  пильно  доглядали,  -
комiчно закивав головою Митя.
   Марi? хотiлося сказати: не бiдну, не безпорадну (то  я  зараз  бiдна  i
безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя i  зараз  ще  не
пристосовану до звичайних умов, вза?мин, до побутового клопоту.  Марiя  це
все одразу зрозумiла.
   - Maman, - сказала вона, звернувшись так, як у дитячi роки всi, i рiднi
дiти, i приймачки-племiнницi, i далекi родичi називали Варвару  Дмитрiвну,
завжди розважливу i справедливу до всiх "maman".  -  Я  ж  тiльки  ?ду  за
Богдасем, а потiм на деякий час, не знаю ще на скiльки,  але  ж  лишуся  в
Петербурзi. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку  з  радiстю.  -
Вона поляскала його по плечу. - I ми ж не тiльки родичi по кровi, ми  ж  i
по роботi родич-i, журнали нас обох поять i годують.
   - Що ж, я, як добрий ремiсник, горджуся сво?м ремеслом, так само, як за
кордоном, кажуть, - та ти це, певне, бачила на власнi очi, - кожен  швець,
кожен пекар чи кравець пиша?ться сво?ю майстернiстю.
   -Ще й як! Ти б подивився на когось iз них! Добрий майстер  трима?  себе
як король! I таки вмi? визискувати сво?х пiдмайстрiв та учнiв.
   - Як наш Благосв?тлов у журналi, - пiдморгнув  матерi  Митя.  -  А  пiд
тво?м доглядом я радий  бути,  навiть  коли  вiн  буде  суворiшим,  нiж  у
равелiнi! - звернувся вiн до Машi.
   - Ну, що ти! Я дам тобi повну волю,  крiм  часу  снiданкiв,  обiдiв  та
вечерi, - усмiхнулась Марiя.
   Для Варвари Дмитрiвни це був вихiд. Прощаючись з  Марi?ю,  цiлуючи  ??,
вона сказала:
   - Тепер я буду спокiйнiшою. Повертайся швидше. Митя тобi також у всьому
допоможе, все ж таки чоловiчi руки. А ти бережи його.
   Митя пiшов ?? проводжати. Вони розмовляли, як близькi родичi, товаришi.
   - Справдi, Машенько, ти менi давай рiзнi доручення, я  з  такою  охотою
виконаю все, поки ти при?деш. Я вiдчув -  ми  будемо  друзями,  справжнiми
великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
   I вiн раптом додав таким тоном, що Марiя  зрозумiла  -  вiн  усе  зна?,
перед ним нема чого критися:
   - Я все зроблю, щоб тобi було легше... Напиши  менi  обов'язково,  -  i
притиснув ?? руку до себе мiцнiше, наче хотiв, щоб вiдчула - вона може  на
нього спертися.
   ...А мимоволi вiн думав усю дорогу - поцiлу?  вона  його  на  прощання?
Вона поцiлувала. По-сестринському.
   - Дякую тобi, Митенько. Коли б ти знав, як менi важко. Тiльки йому  так
сказала. Навiть з Етцелем мовчала.
   - Я знаю! - тихо сказав Митя.
   Але хiба вiн мiг знати всю безодню ?? болю?

   * * *

   Який несприятливий час для повернення на батькiвщину! Та хiба вона його
обирала?
   А втiм, хiба легше було на Русi великiй i рiк тому, i  два,  i  три?  I
коли б мала вона- силу тепер замислитись та окинути поглядом,  що  дiялося
тут за тi роки, що вона жила за кордоном, - хiба можна було б сказати:  от
краще вона б повернулася тодi, Отодi було не так важко.
   Правда, перший час пiсля реформи немов забуяли свiжi вiтри, прокинулись
новi сили, нова молодь росла по всiх усюдах, тяглася до знання, до  працi,
до боротьби за права i людське життя знедолених.
   Палкi шiстдесятi  роки!  Вони  увiйшли  в  iсторiю  росiйського  народу
бадьорим весняним свiтанком, славними iменами... Але ж, але ж... Як швидко
зрозумiли всi, крiм тих, хто не хотiв розумiти,  що  разом  з  невеличкими
подачками, якi давала лiва рука уряду, права затискувала ще  жорстокiше  i
невблаганно виривала з когорти одчайдушних бiйцiв то одного по  одному,  а
то й цiлими купами. Кожен рiк позначався вразливою бiлою.
   1861 рiк. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально -  вiд
хвороби? Та чи не все  злощасне  життя,  заслання,  знущання,  поневiряння
довели його до могили у сорок сiм рокiв? Усiм це було зрозумiло. А  восени
того ж року - смерть Добролюбова.
   Увесь цей  рiк  по  всiй  iмперi?  -  селянськi  заколоти.  Студентськi
хвилювання по всiх унiверситетських мiстах.
   Арешти. Заслання. Кари.
   1862 рiк.  Арешт  Чернишевського.  Красовського.  Михайлова.  Писар?ва.
Тимчасова заборона прогресивних  рупорiв  -  "Современника"  та  "Русского
слова".
   Арешти. Заслання. Кари.
   1863 рiк. Вже й "Основа",  перший  укра?нський  журнал,  припинив  сво?
iснування. А мiнiстр внутрiшнiх справ горезвiсний  Валуев  видав  циркуляр
про  заборону  видання  книжок  укра?нською  мовою,  якщо  це  не  художня
лiтература, та й для художньо? лiтератури були створенi посиленi  цензурнi
рогатки.  У  та?мному  ж  листi  до  мiнiстерства  народно?   освiти   цей
"лiберальний", як  вiн  себе  вважав,  мiнiстр  Валуев  писав:  "...нiяко?
малоросiйсько? мови нема? i бути не може".
   Усе "тайне" ста? "явним". Не тiльки явний  циркуляр,  але  й  про  лист
знали всi, i увiйшли  вони  в  iсторiю  укра?нсько?  лiтератури  ганебними
вiхами.
   А тодi, в тi роки, вiдчули на  собi  цi  розпорядження  усi  укра?нськi
письменники, усi видавцi, усi вчителi, увесь народ.
   I, звичайно, особливо гостро вiдчула це укра?нська письменниця -  Марко
Вовчок.
   (Бiдна Марiя! Вона це вiдчула не лише як соцiальне лихо, а  як  i  сво?
особисте: адже перед тим запропонували ?й укра?нськi дiячi, про цс  з  нею
говорив Василь  Бiлозсрський,  коли  була  вона  в  Петербурзi  наприкiнцi
шiстдесят другого року, -  щоб  заходилася  вона  працювати  над  iсторi?ю
Укра?ни для дiтей; i скiльки планiв уже  виникло  тодi  у  не?  з  приводу
популярних книжок укра?нською мовою для шкiл, для простого народу).
   Той же шiстдесят третiй рiк. "Рухавка" - невдале, приречене на страшний
кiнець  польське  повстання.  Загибель  сотень  молодих  життiв.  Розправа
Муравйова, посланого на придушення повстання, який сказав: "Я  не  з  тих,
кого вiшають, я з тих, хто вiша?!" Скiлькох же вiн перевiшав!
   А серед повiшених, серед закатованих, засланих, загиблих у  сутичках  -
скiльки знайомих i друзiв Марi?!
   Арешти. Заслання. Кари.
   1864, 1865 роки. Ще дужчi утиски цензури.
   Арешти. Заслання. Кари.
   1866 рiк. Пострiл Каракозова в iмператора Олександра  II.  Яка  страшна
розправа з усiма причетними i непричетними!  Недарма  на  розслiдування  i
ведення справи був викликаний до Петербурга Муравйов-вiшатель. Ну, вже вiн
i розправився!
   Усiх, притягнутих до справи, насамперед обвинуватили в  тому,  що  вони
"особи, вiдданi злочинному вченню  соцiалiзму  та  комунiзму".  Багато  iз
забраних не крилися, що вони стали на шлях боротьби за народ  пiд  впливом
соцiалiстичних iдей Чернишевського, пiд впливом його роману "Что делать?".
"Современник" заборонили зовсiм.
   Арешти. Заслання. Кари.
   Страшний Марi?н рiк. Вона навiть  не  могла  стежити,  дослухатися,  що
робиться на батькiвщинi. Навiть пострiл Каракозова i всi подi?, зв'язанi з
ним, одразу не викликали значимо? реакцi?, - вона боролася за життя  Сашi,
i все-все вiдiйшло на другий план, усе iнше було як у туманнiй  далинi.  I
тiльки тепер дiзнавалася, що дiялося, тiльки тепер доходило, i треба  було
думати, що робити. "Современника" нема, "Основи" давно нема,  Бiлозерський
i Кулiш, "основ'янськi" редактори, влаштувалися у Варшавi i  вiдiйшли  вiд
укра?нських справ. Та, правда, в не? зв'язки з  "Русским  словом",  iншими
росiйськими журналами та газетами,  куди  вона  надсилала  сво?  нариси  -
"Листи з Парижа", зв'язки з видавцями.
   Треба працювати. Перш за все працювати. Журба сорочки не  дасть.  I  не
думати, що нiхто ?? не чека?.



   4

   "Друже мiй Машо! Сьогоднi я мiг уже чекати вiд тебе листа, але  й  досi
його ще нема. Я ще не почав непоко?тися з приводу тебе i, певне, почну  не
скоро, але вважаю сво?часним написати тобi i  потiм  спокiйно  i  терпляче
чекати тво?? вiдповiдi.  Менi  тепер  не  те  щоб  сумно,  а  якось  мляво
живеться, я такого становища i настрою не  терплю,  хотiлося  б  сiсти  за
працю, зробити якнайбiльше, почасти для того,  щоб  очистити  собi  кiлька
вiльних днiв до часу твого повернення, але досi рiзний дрiбний i стороннiй
клопiт постiйно вiдтягали мене вiд дiла, примушували мене ?здити по мiсту,
i час витрачався найдурнiшим чином без працi й без задоволення".
   А клопiт у Дмитра Iвановича Писар?ва трапився непри?мний. Класна дама в
гiмназi?, де вчилася його молодша сестричка  Катя,  дала  ляпаса  по  щоцi
дiвчинцi в присутностi ?? подруг. Дмитро  Iванович  вважав,  що  не  можна
залишити  так  цю  iсторiю  -  дiвчинка  не  повинна  була  примиритися  з
незаслуженою образою, це могло зломити ?? волелюбний чесний характер.  Вiн
любив сво?х сестер, особливо турбувався про цю, молодшу, "Какас", як звали
?? дома, пiдлiтка трохи свавiльного й нервового. А вона його обожнювала, i
?й уже тепер хотiлося прикладати  в  життi,  запроваджувати  всi  тi  iде?
справедливого життя, про якi вичитала в його статтях. Та хiба  тiльки  для
рiдних сестер  його  статтi  вiдкривали  новi  обрi?,  руйнували  усталенi
поняття людських вза?мин у родинi, в  суспiльствi  i  разом  з  сво?рiдним
гiмном працi, труду, знанню, науцi, - о,  як  пiсля  читання  ?х  хотiлося
вчитися, читати, працювати, щоб не бути трутнем у життi, - як разом з  цим
виховували його думки прагнення до "емансипацi?  особи"!  Як  часто  тепер
лунали серед молодi вирази з  його  статей:  "емансипацiя  особи",  "вiрно
зрозумiлi  вигоди",  "розумний  его?зм".   Цей   "розумний"   писар?вський
"его?зм", про який вiн писав: "Люди, якi  мислять,  освiченi,  вiльнi  вiд
забобонiв, керуючись лише велiнням свого  его?зму,  неодмiнно  дiйдуть  до
загального добра".
   Звичайно, вiн не мiг поминути байдуже такий випадок знущання хай i не з
доросло?  людини.  У  гiмназi?  хотiли  затерти   цей   iнцидент.   Батьки
дiвчаток-подруг,  якi  були  свiдками,  суворо  заборонили  сво?м   дочкам
розповiдати, що вони бачили.
   Для Дмитра Iвановича пiсля фортецi ця iсторiя була особливо  нестерпною
i принциповою. Вiн  вирiшив  довести  все  до  вiдома  попечителя  жiночих
гiмназiй принца  Ольденбурзького,  який  був  i  головним  управителем  IV
вiддiлу власно? ??  величностi  канцелярi?,  що  вiдала  всiма  установами
iмператрицi Марi?.
   Ох, цей вiзит! Адже треба бути стриманим, бо  йому  хотiлося  врятувати
Катю i вiд дальших переслiдувань i помсти. Вiн,  як  i  до  фортецi  (i  в
фортецi!), працював для Благосв?тлова. Благосв?тлов тепер видавав  "Дело".
Так усi спiвробiтники н казали:
   "Працю?мо у Благосв?тлова" - наче у  хазя?на,  бо  вiн  i  тримався  як
"хазя?н" i з Писар?вим, i з iншими молодими та й немолодими  працiвниками.
Навiть незрозумiле було, як в однiй людинi по?днуються  революцiйнi  iде?,
приналежнiсть до радикального табору журналiстiв, i - одверта експлуатацiя
сво?х  спiвробiтникiв,   самовпевнений   беззаперечний   тон,   i   просто
смiхотворний потяг у власному побутi жити пишно, багато. Не можна сказати,
що вiн з розкритими обiймами зустрiв Писар?ва пiсля звiльнення з  фортецi,
Писар?ва, який пiднiс його журнал, запалив його вогнем сво?х  думок,  наче
надихнув у нього душу.
   Благосв?тлов тепер не раз прохоплювався перед спiвробiтниками i взагалi
в журнальних колах, що Писар?в "видохся", що вiн змiнився,  що  це  зовсiм
уже  не  та  людина,  яка  була  до  фортецi.  Послужливi"друзi"   залюбки
переказували це Писар?ву, це його боляче вражало,  його  часом  охоплювало
зневiр'я у сво? сили - а що, як Благосв?тлов ма? рацiю?..
   Як зневажливо дозволив Благосв?тлов взяти редакцiйний фрак  для  вiзиту
до принца!
   Фрак був власнiстю редакцi?  i  завжди  висiв  у  редакцi?  на  випадок
побачень з поважними особами  -  найчастiше,  коли  вирушали  на  битви  з
цензорами.
   Примiрка фрака трохи розвеселила.
   - Вам дуже личить, Дмитре Iвановичу! - смiялися товаришi.
   - Я б на вашому мiсцi надягав би частiше фрак, особливо,  коли  жада?те
перемоги над якимось жiночим серцем!
   - Але поскiльки вам треба вплинути не  на  жiноче  серце,  головне,  не
виявляйте нiяко? iнiцiативи, бiльше слухайте i пiдтакуйте.
   - Те, що погодився прийняти вас з сестрою, - i то вже не абищо!
   - А то ще скажуть: "мовчать" - i край!
   - Я й сам вирiшив триматися тако? методи у принца, - признався Писар?в,
завжди одвертий iз товаришами, - а  то  й  справдi,  коли  виявлюся  надто
заповзятливим та енергiйним, скажуть раптом: "Мовчать!",  -  i  вже  нiчим
тодi справi не  зарадиш.  Постараюся  не  вiдступати  вiд  програми  цього
вiзиту, як я накреслив собi.
   З добрими напутнiми словами товаришiв, - дяка боговi, Благосв?тлова  не
було, - вiн по?хав за Катею.
   Потiм вiн сам картав себе, чи не надто "пасивно" вiн тримався, -  проте
з другого року ця класна дама в цiй гiмназi?  вже  не  працювала,  а  Катю
спокiйно перевели до iншо?. В очах подруг вона лишилася "геро?нею".
   Та це вже сталося потiм, а тепер Митя Писар?в на самотi,  пишучи  листа
сестрi Машi Маркович, був незадоволений собою, i йому  хотiлося  усiм-усiм
подiлитися з нею.
   "Всю сцену розгляду  я  розповiм  тобi  докладно,  дотримуючись  усього
колориту в словах, коли ми побачимося..."
   Коли ж вiн ?? побачить? Вiн раптом швидко-швидко написав:
   "Менi дуже хочеться Вас бачити, так хочеться, що навiть погано вiриться
в це".
   Вiн зупинився, перечитав, але не закреслив, нi,  вiн  сам  пояснить  це
несподiване звернення: "Тобi дивним зда?ться, що  я  раптом  написав  тобi
"Ви". Це у мене така звичка. Коли я починаю бути нiжним з людьми,  яким  я
звичайно кажу "ти", тодi у мене  обов'язково  з'явля?ться  "Ви".  Це  "Ви"
замiня? у мене безлiч голубливих епiтетiв, на якi я взагалi не майстер".
   Цей лист розминувся з Марi?ю. Вiн був написаний напередоднi ??  при?зду
до Петербурга.
   Вона, звичайно, згадувала Митю, але так, не дуже.  Зупинилася  знову  у
Пфьолiв, маючи намiр мерщiй пiдшукати собi квартирку.
   "Треба буде зайти до Митi, - подумала вона. - Я ж обiцяла maman. Так, я
ж обiцяла знайти примiщення в одному домi зi мною i йому! Може, пощастить?
Це було б добре!" - навiть зрадiла вона такiй можливостi.
   Вона боялася самотностi.

   * * *

   Вони обо? ще не знали, до чого були потрiбнi одне одному!  Саме  тепер.
Саме зараз. Обо? пiсля таких житт?вих шквалiв, але обо? ще молодi.
   Варвара Дмитрiвна, maman, писала Марi?:
   "Признаюся, боюся я за Митю, щоб не  дуже  втомився  вiд  сво?х  праць,
надто вiн уже заробився. Скажи, мила, правду - як ти вважа?ш  його  працi:
чи жваво вони йдуть, чи краще, нiж при менi, -  пам'ята?ш,  коли  вiн  усе
рвав i такий був собою незадоволений. Голубонько, Машо, ти кажеш, що пiдеш
i подивишся, як у нього в кiмнатi, так влаштуй ти у нього, щоб  йому  було
зручно. Занадто багато меблiв у нього, а от  коли  ви  пере?дете  на  iншу
квартиру, вам потрiбнi будуть рiзнi меблi, а тепер, я гадаю, в нього  дуже
тiсно".
   Вона не боялася ??, Митина  мати,  вона  казала:  "Бережи  його",  вона
радiла, що Марiя знайшла i перебралася на  "свою"  квартиру  i  в  тому  ж
будинку поверхом нижче оселився Митя.
   Вона мусила його берегти.
   Спочатку Митя вiдчув пожвавлення, нiби  сил  йому  прибуло.  i  справдi
починалося життя.
   Пiд одним дахом з Машею. За одним столом з Машею.
   Так, працювати вiн приходив до не?. В них був спiльний переклад. Кожен,
правда, мав сво?  роздiли,  але  вони  одразу  радилися,  допомагали  одне
одному. Та коли це був i не "спiльний" переклад, а Маша писала свiй  новий
роман, а Митя статтю, - ?м було якось легше працювати, коли вони сидiли за
тим же великим столом - одне навпроти одного. Це не тiльки не заважало,  а
навпаки - немов додавало сили.  Глянуть,  зведуть  очi,  усмiхнуться  -  i
працюють далi. Ранiше, мабуть, i не повiрила б, що таке можливе. "Та це  ж
Митя, брат, тому так просто", - спочатку  думала  вона.  Ну  й  добре,  що
просто. Вона його опiка?.
   А йому так  при?мно,  коли  Марi  турбу?ться,  щоб  вiн  випив  кави  з
вершками, щоб з'?в булку з маслом. О, споконвiчна несправедливiсть  дiтей!
Це зовсiм не драту?, як дратувала завжди материнська опiка, i навiть  коли
Марiя перевiря? сво?ми вправними  пальцями,  чи  добре  вiн  замотав  шарф
навколо ши?, - вiн не кривиться, вiн ловить губами й цiлу? цi  пальцi.  Що
вона дума? про це?
   Коли вiн iде з дому, Марiя наказу?  сво?часно  прийти  обiдати,  i  вiн
поспiша? додому, щоб швидше, швидше бути поряд iз нею.
   А коли йде вона й каже, щоб вiн не перевтомлювався, спочивав, i жартома
дода? - i не нудьгував без не?, - вiн викону? все, крiм останнього.
   Найкраще, коли вони обо? "вдома" - себто у  Марi?.  У  сво?й  маленькiй
кiмнатцi на один поверх нижче Митя, власне, тiльки ночу?.
   Коли вона вдома, тодi його не бентежать нiякi  думки  про  ??  невiдоме
йому жiноче життя - де вона бува?, з ким стрiча?ться, кому надсила?  листи
до Парижа, кому до Москви (коли вона ?х пише? Не тодi, коли вони сидять за
робочим спiльним столом, одне навпроти одного!), вiд кого одержу?. Вона не
розказу?. Вiн не розпиту?. Навiть, коли вона дуже сумна  пiсля  листiв,  -
вiн не розпиту?, тiльки  намага?ться  розважити.  Найбiльше  йому  щастить
вiдволiкти вiд невiдомого суму, коли вiн дiлиться сво?ми задумами, про  що
вiн хоче ще написати, може, не зараз.  Вона  нiколи  не  каже:  "Так  пиши
швидше! Так роби ж те, що замислив". Мила, розумна Марi! Вона так  уважно,
зацiкавлено слуха? його, iнколи перепиту?, просить пояснити, але вона сама
нiколи не почина? розпитувати: "Що ти робиш? Що ти робитимеш? Коли  ти  це
зробиш? Коли закiнчиш?" - усi тi питання, що дратують того, хто пише. Вона
розумi? - йому ще важко зiбратися з думками...
   Вiн одверто писав про  свiй  стан  Тургеневу.  Так,  Iвану  Сергiйовичу
Тургеневу. Але спочатку вони зустрiлися. Про свою зустрiч з Турген?вим вiн
докладно розповiв Марi?, i ?й якось дивно  було,  -  вона  слухала  Митину
розповiдь про колишнього свого близького друга Тургенева, як про чужу  для
себе людину. ?й кортiло спитати - а про не? вiн не згадав? А вiн зна?,  що
вони мешкають разом?
   Та, певне, вiн i не згадував, Iван Сергiйович,  певне,  вiн  просто  не
знав i не здогадувався, не зв'язував ?х - Марiю Олександрiвну  Маркович  i
"нiгiлiста" Писар?ва, хоча вiн знав, що вони родичi. Невже вiн зовсiм  уже
не цiкавиться нею?
   Вона Митю нiчого про це  не  спитала.  А  Митя  був  i  задоволений,  i
здивований, i трохи збентежений цi?ю зустрiччю.

   * * *

   Здивований був i сам Тургенев.
   До того вiн нiколи  не  бачив  Писар?ва.  Iван  Сергiйович  читав  його
статтi, i коли пiсля виходу його роману  Тургенева  лаяли  i  "батьки",  i
"дiти", вiн був вражений, що саме цей найрадикальнiший у сво?х твердженнях
молодий критик, що нехтував чистим мистецтвом, докоряв Пушкiну, сперечався
з Добролюбовим з приводу Катерини, взагалi нестримно кидався у бiй з усiма
i з усiм, в  азартi  помилявся,  в  азартi  не  схилявся  нi  перед  якими
авторитетами, саме цей критик найвiрнiше зрозумiв i вiдчув його Базарова i
з азартом i енергi?ю кинувся захищати його Базарова.
   Тепер Тургенев вiз свiй новий роман "Дым" до Москви в  журнал  Каткова.
Та  в  Петербурзi  знову  "стара  знайома"  -  подагра  -  зупинила  Iвана
Сергiйовича на кiлька днiв. Вiн  жив  у  давнього  приятеля  -  лiтератора
Василя Боткiна - "Великого Могола", як звали його товаришi.
   До кiмнати, де спочивав у крiслi Iван Сергiйович, вбiг  Великий  Могол,
сердитий i збентежений.
   - Там Писар?в прийшов. Навiщо цей ще заявився? Невже ти його приймеш?
   - Звичайно, прийму! - спокiйно мовив Тургенев.  -  Адже  я  хотiв  його
бачити, а коли вже сам завiтав у справах, тим краще. Якщо тобi  непри?мно,
ти б пiшов до себе.
   - Нi, я лишуся!  -  уперто  мовив  Великий  Могол.  Iвану  Сергiйовичу,
навпаки, хотiлося, щоб  Боткiн  пiшов.  При?мнiше  було  б  познайомитися,
поговорити з критиком, який полюбив Базарова дужче, нiж сам ного  творець,
наодинцi. Але Боткiн сидiв  у  крiслi  з  упертим,  просто-таки  бридливим
виглядом. Iван Сергiйович мiг  сподiватися  на  будь-який  вибрик  з  боку
Великого Могола. Та що поробиш? Адже не мiг вiн вигнати господаря  з  його
господи!
   Увiйшов юнак. Чемно, стримано привiтався, як належить  добре  вихованiй
людинi. "Il a l'air d'un enfant de  bonne  maison,  як  кажуть,  -  одразу
подумав Тургенев, потиснувши тонку й мiцну руку Писар?ва. - А ручки  -  ач
якi, кожен нiготь обточений, - от тобi й нiгiлiст!"
   Боткiн ледь кивнув головою.
   "Бути бiдi" - майнула з острахом думка у Тургенева.  I  дiйсно:  тiльки
сказав щось Писар?в про журнал "Дело", про  статтю,  яку  вони  збираються
надрукувати, навiть не дуже розiбравшись  у  чому  питання,  Боткiн,  наче
вжалений, схопився i майже закричав:
   - Та як ви смi?те, хлопчиська, молокососи, невiгласи...
   Писар?в навiть не почервонiв, навiть не здригнувся. Вiн стримано мовив:
   - Певне, добродiй Боткiн не  дуже  зна?  сучасну  молодь,  якщо  огулом
назива? ?? невiгласами, а щодо докору в "молодостi" нашiй - так це ж ще не
провина, прийде час - i молодь виросте, визрi?. Хiба не так?
   Боткiн червонiв, пихтiв.  Як  було  непри?мно  Iвану  Сергiйовичу!  Але
здавалося -  Писар?в  не  дуже  збентежився  таким  вибухом  Боткiна.  Вiн
спокiйно передавав Iвану  Сергiйовичу  прохання  редактора  -  мати  ?хнiй
журнал на увазi i щось написати для нього. У Тургенева вiдлягло на  серцi.
Вiн сказав, що зараз привiз новий роман, який друкуватиметься  в  "Русском
вестнике", i йому буде дуже цiкаво дiзнатися потiм про  думку  щодо  цього
роману його, Дмитра Iвановича Писар?ва.
   - Я нетерпляче чекатиму його виходу, - щиро сказав Писар?в.
   Вiн вiдкланявся, такий  же  чемний,  спокiйний,  з  привiтною  усмiшкою
Тургеневу, з абсолютною байдужiстю до Боткiна, наче це вже була якась така
застарiла рiч, на яку й уваги  звертати  не  варто,  i  пiшов,  лишивши  в
Тургенева враження чогось ясного, чесного з собою i  з  життям.  Нi,  Iван
Сергiйович не чекав, що  цей  "близнюк"  Базарова  така  вихована  при?мна
людина, а що розумна - про те Тургенев уже знав iз його праць.
   - Тобi не соромно? - смiючись, мовив  Тургенев  Боткiну,  коли  Писар?в
пiшов. - Ти  -  найпалкiший  прихильник  всього  прекрасного,  вишуканого,
витонченого, ти поводився  як  брутальний  забiяка,  а  цей  "нiгiлiст"  i
"цинiк", як ти його обзива?ш, - як справжнiй джентльмен!
   - Я не можу ?х  переносити,  -  пихтiв  Боткiн.  -  На  мистецтво  руку
здiйма?! Тому i твого Базарова так розписав!
   - Цiкаво, що вiн скаже з приводу "Дыма", -  замислено  мовив  Тургенев.
Навiть самому дивно було. Значить, думка  цього  юнака  для  нього  багато
важила. Iвану Сергiйовичу хотiлося ближче познайомитися з ним.



   5

   Як завжди, кожен новий роман Тургенева -  наче  бомба,  що  несподiвано
розрива?ться, i гуркiт вiд не? довго не затиха?. Отже, i "Дым" - тiльки-но
вийшов у "Русском вестнике", обурилися "генерали", - аякже,  вони  пiзнали
себе! Обурилася молодь, вважаючи, що роман - пасквiль на не?.
   - Тобi подоба?ться? - спитала Марiя Митю. - Яке  в  тебе  враження  вiд
цього роману?
   - Менi хочеться спитати пiсля читання його: "Ка?н, де брат твiй  Авель?
Шановний Iване Сергiйовичу, куди ви  подiли  Базарова?  Невже  ви  справдi
дума?те, що ?диний Базаров помер вiд зараження кровi й бiльше нема  нiкого
на його мiсцi?"
   - А сцени у Губарьова? Ти не обурю?шся проти них? Навiщо вiн так  вивiв
революцiйне настро?них людей?
   - Ну, зна?ш, дурнiв i в олтарi б'ють!  Не  сприймай  так  прямолiнiйно.
Менi зда?ться, вiн вивiв таких дурних, щоб його не запiдозрили в тому,  що
вiн надто почервонiв, полiвiв себто, змалювавши так  блискуче  Ратмiрових.
Адже основний удар праворуч, проти них!
   Того ж дня Марiя подала йому листа з Баден-Бадена. Там перебував  тепер
Тургенев.
   Митя жадiбно прочитав його. Спочатку  задоволення  засвiтилося  в  його
очах, якi нiчого, нiчогiсiнько не вмiли  нiколи  приховати.  Та  за  якусь
хвильку вiн явно зажурився.
   Вiн простягнув листа Марi?, вiд не? у нього не було та?мниць. Марiя так
само, як i вiн, нетерпляче почала читати:
   "Шановний пане Дмитре Iвановичу! Я пробув у Петербурзi так мало часу на
зворотному шляху з Москви, що не встиг побачитися з Вами. Я шкодую з цього
- по розтопленнi того, що французи звуть першою кригою, ми  б,  я  певний,
коли б i не зiйшлися б, то поговорили  б  одверто.  Я  цiную  Ваш  талант,
поважаю Ваш характер..."
   Рука Марi? мимоволi пiдвелася i розкуйовдила Митине хвилясте волосся.
   - Бач. як пише! Я теж - "цiную Ваш талант i поважаю  Ваш  характер",  -
усмiхнулась вона йому й читала про себе далi:
   "...i, не подiляючи деяких Ваших переконань, постарався б викласти  Вам
причину мо?? незгоди - не  вiд  надi?  повернути  Вас,  а  маючи  на  метi
скерувати Вашу увагу на деякi наслiдки Вашо? дiяльностi. Я не знаю, коли я
потраплю до Петербурга,  але  якщо  Вам  трапиться  ви?хати  за  кордон  i
дiстатися Бадена, я з iстинним задоволенням побачився б з Вами".
   Звичайно. Митi треба за кордон. Вiдпочити. Побачити свiт.
   I однаково серце Марi? защемiло. Не може, не може вона ?хати навiть  iз
ним туди, де була з Сашею. Не може. Не треба про це думати зараз.
   Що вiн пише далi, Iван Сергiйович?
   "Я поставив собi цими днями питання: яке враження справив "Дым" на  Вас
i на Ваш гурток - чи не розсердилися Ви з приводу сцен у Губарьова i чи не
застили цi сцени для Вас змiст усi?? повiстi?
   За всiма  звiстками,  що  доходять  до  мене,  "Дым"  збуджу?  мало  не
ненависть та презирство до мене у бiльшостi читачiв:  двiтри  статтi,  якi
менi довелося прочитати, - у тому ж дусi. Я не можу не  бути  справедливим
до себе -
   Mit keiner Arbeit hab' ich geprahlt -
   Und was ich gemalt hab'hab' ich gemalt ,
   (Не стану за працю себе вихваляти:_
   Я те змалював, що зумiв змалювати._
   Гете. _(З нiм. переклала Наталя Забiла.)_
   а тому й не хвилююсь; я наперед знаю, що не вiдчую нiяковостi, коли б i
Ви вiдгукнулися несхвальне, але зверну на цей факт увагу, - бо, хоча я,  з
одного боку, дуже добре знаю, що кожен талант, як кожне дерево,  да?  лише
тi плоди, якi йому належать, проте, з другого боку, я не роблю собi нiяких
iлюзiй щодо свого таланту - мого дерева, - я бачу в ньому досить звичайну,
ледь прищеплену, росiйську яблуню. В усякому разi. Ваша думка - якщо  вона
буде висловлена i мотивована, однаково буде при?мною".
   - Бачиш, вiн хоче з тобою ближче спiзнатися, - мовила Марiя.
   Так, Iван Сергiйович жада? знати думку Митi. Вiн з Митею розмовля?  "на
рiвних". I раптом боляче вколов спогад - до Сашi вiн завжди ставився дуже,
дуже приязно, але яка рiзниця! Та що там! Хiба вiн так чекав думки  навiть
Добролюбова i Чернишевського!
   - Вiн тебе цiну? бiльше за Добролюбова  та  Чернишевського,  -  сказала
вона. - Тих вiн не любив i зовсiм не виявляв бажання зiйтися  ближче.  Вiн
сам менi розповiдав, що якось давно  сказав  Чернишевському  жартома:  "Ви
просто змiя, а Добролюбов - очкова, але ? ще й гримуча - це юний Писар?в -
той сповiща? про сво? наближення".
   Митя розсмiявся, а потiм сумно мовив:
   - Яка там гримуча! Про Тургенева треба писати на повну  силу,  а  я  ще
неспроможний.
   - Але ж ти вiдповiси йому?
   - Безперечно. I я не приховаю свого  першого  враження  вiд  роману.  Я
гадав, що наше особисте знайомство обмежиться мо?м дiловим вiзитом.  Слово
честi. Марi, його лист для мене несподiванка - значить, вiн  пам'ята?  про
мене, не хоче забувати, i менi було б цiкаво поговорити з  ним.  Та  ти  ж
зна?ш, певне, я не скоро побуваю за кордоном, а може, й нiколи. Хiба  мене
випустять?
   Про це Митя написав на початку свого листа Тургеневу i все-таки не  мiг
не написати хоч кiлька слiв про новий роман, з вiдвертiстю,  яка  знову  i
схвилювала, й полонила старого письменника.
   "Я, напевне, не писатиму про "Дым", принаймнi тепер, - писав Митя. - Не
буду з двох причин. По-перше, менi необхiдний деякий простiр,  щоб  я  мiг
висловити тi думки, на якi мене наводить Ваша повiсть. А цього простору  в
мене нема, тому що на мо?му журналi лежить рука попередньо? цензури".
   О, ця цензура, найлютiше зло, що не тiльки гальму?, а спотворю?  все  в
лiтературi!
   "По-друге, я вважаю, що про Вас треба писати  добре  i  захоплююче  або
зовсiм не писати. А я весь цей час, уже  близько  пiвроку,  вiдчуваю  себе
нездатним працювати так, як працював ранiше у зачиненiй  клiтцi.  Вся  моя
нервова система струшена переходом до волi, i я й досi не можу  оправитися
вiд цього потрясiння. Ви бачите самi, як недоладно написано цього листа  i
як тремтить моя рука. Я почекаю писати про  "Дым",  поки  не  вiдчую  себе
спокiйнiше й мiцнiше. Але я передам Вам,  наскiльки  зумiю,  основнi  риси
мого погляду на Вашу повiсть".
   I вiн одверто написав про те, про що говорив i  Марi?,  i  що  сцени  у
Губарьова аж нiскiлечки не завдають  йому  прикростi,  i  так  само  навiв
прислiв'я: "Дурнiв i в олтарi б'ють".
   "Я сам, - писав вiн, - глибоко ненавиджу всiх дурнiв взагалi i особливо
глибоко ненавиджу  тих  дурнiв,  якi  прикидаються  мо?ми  однодумцями  та
спiльниками. Далi, я бачу, що сцени у Губарьова складають епiзод, пришитий
до повiстi на живу нитку, напевне. для того,  щоб  автор,  скерувавши  всю
силу свого удару праворуч, не загубив остаточно рiвноваги i не опинився  в
невластивому йому товариствi червоних демократiв.  Що  удар  дiйсно  пада?
праворуч, а не лiворуч, на Ратмiрова, а не на Губарьова - це  зрозумiли  i
самi Ратмiрови..."
   До речi, про те, що це  зрозумiли  самi  Ратмiрови  -  Iван  Сергiйович
дiзнався одразу. Вiн сам знав, як вони йому добре "вдалися" в.  романi,  i
як вiн влучно поцiлив! Йому розповiли  знайомi:  "справжнi"  генерали  так
образилися, що, зiбравшись у Англiйському клубi, ухвалили написати  автору
колективного листа з рiшенням виключити його зi свого товариства! Тургенев
шкодував, що Сологуб переконав ?х, що це просто безглуздо, i  вiдмовив  це
робити. А Тургенев смiявся i скаржився друзям:  "Не  можу  простити  цього
Сологубу! Яким би торжеством був для мене цей лист! Та я б його в  золотiй
рамцi на стiнi повiсив би!"
   Звичайно, нi Писар?в, нi Марiя про це не знали.
   А над листом Писар?ва Iван Сергiйович замислився. Той  напрямки  писав:
"При всьому при тому "Дым" мене рiшуче не задовольня?: вiн уявля?ться менi
дивним i зловiсним коментарем до "Отцов и детей".
   I вiн знову писав так, як казав Марi?,  про  Ка?на  i  Авеля,  i  невже
перший i  останнiй  Базаров  умер  у  1859  роцi  вiд  порiзу  пальця  або
переродився в Бiндасова. Але ж у Писар?ва  нiяких  сумнiвiв  не  було,  що
Базаров iсну?, як же Тургенев його не примiтив? Не мiг вiн не  написати  й
про те, що його дуже здивувала i ущипливо вразила  в  кiнцi  повiстi  одна
"глибоко фальшива  та  несподiвано  солодка  рулада".  "Ви,  без  сумнiву,
зрозумi?те, про що я  кажу.  Це,  звичайно,  дрiбниця,  але  я  рiшуче  не
розумiю, як це вам спало написати таку дивну фразу?"
   - Ти натяка?ш про "царське слово"? - спитала Марiя.
   - А звичайно, - пам'ята?ш, як у нього: "... i лише одне велике  царське
слово "воля" витало, як божий дух, над  водами".  Ну,  просто  соромно  за
нього!
   - Я певна, це  вставлено  для  цензорiв.  Але  ти  правий,  треба  було
обiйтися без цього.
   Згодом, в окремiй книжцi, що вийшла незабаром, вони обо? з задоволенням
побачили, що цi?? "солодко?" рулади нема?, та й у вiдповiдi  на  цей  лист
Тургенев пояснив Митi, чому вiн написав ??, так, саме так, як i припускала
Марiя.
   Iван Сергiйович писав, що вiд душi хотiв би  продовження  знайомства  i
принаймнi листування, поки не побачаться.
   На жаль, вони не побачилися з причин,  незалежних  вiд  них.  Трагiчних
причин.



   6

   Марiя  вже  помiтила:  пiсля  кожно?  зустрiчi  з  Благосв?тловим  Митя
поверта?ться сердитий та роздратований.
   - Вiн не вносить у нашу справу анi розуму, анi таланту. От  ранiше  вiн
був iнший. Коли я починав тiльки працювати, вiн добре вплинув на мене, щоб
я зрозумiв, у чому  саме  полягають  обов'язки  чесного  лiтератора,  i  я
зрозумiв, - лiтератор, однаково, чи критик, чи письменник, не повинен бути
схожим на лагiдне телятко, що смокче двох, а то й трьох чи чотирьох маток.
А нашi росiйськi письменники - аби грошi платили!  Як  шевцi,  хто  купу?,
тому й продають. Зна?ш, Марi, я радий, що ти не дала сво?  твори  Каткову.
Тако? поведiнки  колись  навчав  мене  Благосв?тлов.  Вiн  тодi  прихильно
ставився до мене.
   - А що з "Русским словом" було б без тебе? - заперечила Марiя.  -  Хiба
журнал набув би такого значення?
   - Ну, не тiльки без мене... Ти не згадала Зайцева, iнших.
   - Гаразд, тим бiльш обурливо... Що Благосв?тлов без вас?  А  як  вiн  з
вами поводиться?!
   - Признатися, вiн став просто неможливий у сво?х вза?минах  iз  людьми.
Вiн в одну мить може  все  зiпсувати,  над  чим  мiркували,  працювали,  -
розладнати,  переплутати  i   просто   оскандалити   сво?ю   метушливiстю,
роздратованiстю, якоюсь короткозорою задерикуватiстю i  якоюсь  пристрастю
до порожньо? i в той же час красномовно? полемiки.
   - На жаль,  дуже  вже  часто  тепер  надибу?ш  на  таку...  порожню  та
красномовну.
   - Я не хочу вважати його поганою людиною, - вiв далi Митя.
   - Та вiн же просто перетворився на хазя?на-буржуа у ставленнi  до  всiх
вас, - обурено перебила Марiя.
   - Ти б тiльки почула, як вiн розмовля? з наборщиками, службовцями, - не
мiг не згадати Митя.
   - Це правда, що вiн ударив одного з робiтникiв?
   - Достеменна правда. I вiн ще дорiка? менi панством!
   - От уже таки справдi "панство" - наше життя, - знизала плечима Марiя
   - А ти б побачила, як вiн живе, яка квартира! Та хоча дверi з червоного
дерева, полiрованi, пiдвiконня  мармуровi,  скрiзь  понатиканi  кришталевi
вази, бронза, дорогий посуд, рояль вiд Бехштейна. на якому,  певне,  нiхто
не гра?, - все свiдчить про абсолютну вiдсутнiсть i крихти смаку. Уяви,  в
нього  був  навiть  лакей  -  негр.  Правда,  з  приводу  цього  з  нашого
?влампiйовича, з Благосв?тлова, так глузували, що вiн його  досить  швидко
звiльнив.  I  разом  з  усi?ю  цi?ю  дурною  пишнотою  вiн  торгу?ться  iз
спiвробiтниками за копiйки, як якийсь дрiбний крамар. Зна?ш,  вiн  зменшив
менi гонорар, коли я сидiв у фортецi, - мовляв, його й  так  там  годують,
грошi йому не потрiбнi!
   -  Вiн  просто  огидна  людина!  -  спалахнула  Марiя.  -  I  як   люди
перероджуються! Менi боляче,  що  ти  мусиш  терпiти  його.  Я,  звичайно,
розумiю, вiн почав видавати "Дело", а це  ж  буде  продовженням  "Русского
слова".
   - Я не дуже в це вiрю, - признався Писар?в. - Цензура цензурою,  але  й
сам ?влампiйович i  менi,  i  Зайцеву  ставить  такi  рогатки,  що  просто
неможливо працювати. Я жадаю бiльшого простору для роботи, але вiн скрiзь,
де може, торочить, що я видохся.
   Що може бути для лiтератора болючiшим, коли колеги,  а  то  й  друзi  з
жалiсливою мiною, - мовляв, нiчого не поробиш, - голосним шепотом, щоб усi
чули, нiби мiж iншим, але  пiдкреслюючи,  кинуть:  "Виписався.  З'?здився.
Кiнь, та не той". Хiба вона сама на собi це не вiдчувала i не вiдчува??  I
це трапля?ться часто, коли письменник "мовчить" не  тому,  що  видохся,  а
коли замислив щось бiльше, ширше, може, навiть  на  кiлька  ступнiв  вище,
значимiше, нiж ранiше, i важче для втiлення, - а оцi нiби спiвчутливi жалi
й питання: "Щось вас давно не чути", "чи скоро пораду?те?". А  за  спиною:
"Нiчого вже пiсля "Народних оповiдань" не дала надзвичайного". I не може ж
вона  кожному  такому  "друговi"  перераховувати,   скiльки   написано   й
надруковано повiстей та оповiдань, скiльки перекладено  ??  творiв  iншими
мовами. Коли люди не хочуть помiчати та знати - це так легко зробити!
   А щодо Митi - це така несправедливiсть iз  боку  Благосв?тлова!  Навiть
пiсля фортецi за кiлька мiсяцiв вiн уже стiльки написав!
   - Ти ж йому дав таку цiкаву статтю "Образованная толпа",  а  "Будничные
стороны  жизни"!  Хто  ще   так   тонко   зрозумiв   Досто?вського,   його
Раскольникова? Шкода, що це лише перша частина тво?? роботи, а найдужче  я
чекаю, коли ти напишеш про Гейне. Ти ж зна?ш, як я його люблю!
   - Можна сказати, я починав  з  Гейне  свою  лiтературну  дiяльнiсть,  з
перекладiв його поезi?, - вже зовсiм iншим  тоном,  вiдкинувши  думки  пре
Благосв?тлова i роздратування, мовив Митя; куди цiкавiше було розмовляти з
Марi?ю про саму роботу, а не про рiзнi непри?мностi пов'язанi з роботою! -
Ти тiльки не чекай вiд мене самих дифiрамбiв i захоплень щодо Гейне!  Адже
поруч з його генiальнiстю поета ужива?ться  такий  полiтичний  дилетантизм
свiтогляду, i менi хочеться це розкрити, насамперед для молодi. Треба, щоб
молодь, звiльняючись з-пiд влади старих iлюзiй, зв'язувала  сво?  життя  з
боротьбою  за  перетворення  всього  суспiльства,  хiба  не  так?  Нi,  не
влаштовують зараз мо? статтi Благосв?тлова. - I раптом закiнчив жартом:  -
i трима?ться, як самодур, i платить, як скнара! Ну, нiчого. Марi,  сiдаймо
за працю! Слово честi, я просто з насолодою перекладаю "Походження людини"
Дарвiна. Стiльки думок  виника?  одразу  i  стiльки  хочеться  написати  з
приводу цi?? надзвичайно? книги!
   - Ти зна?ш, - мовила Марiя, - я гадаю, i так цього хочу,  просто  мрiю,
перекладати з тобою i Брема "Життя тварин". От тiльки закiнчу Жюля  Верна,
я обiцяла Етцелю i милому Жюлю не затримувати.
   Як це радiсно було чути Митi, вiн вiдчув, що треба стримати себе,  адже
Марi  говорить  так  спокiйно,   по-дружньому.   Надто   спокiйно,   надто
по-дружньому. Тому вiн по-дiловому нагаду?:
   - А твiй власний роман?
   Новий роман, який задумала писати Марiя i дiлилася з ним.
   - Ну, то вже для душi. То вже напишу напевне. Як воно вийде - не  знаю,
а написати - напишу.
   ?? рятувала праця. Багато працi, не тiльки "для душi" -  iнша  рiч,  що
вона обирала завжди працю, - переклади в даному разi, - яка була  для  не?
цiкава, спiвзвучна ?? настановам або поширювала ?? кругозiр, знання. Абищо
вона не брала перекладати i в  найскрутнiшi  часи,  коли  зовсiм  не  було
грошей.
   Тепер були найскрутнiшi часи в iншому планi. Треба було повернутися  до
життя. Заново почати  для  себе.  Може,  виправдати  внутрiшньо  для  себе
iнстинкт життя, що не зника? наперекiр усьому?
   При Митi вона не давала волi сво?му суму.
   Вона  нiчого  не  розповiдала  про  сво?  особисте,  iнтимне  життя  за
кордоном. Вона не згадувала нiколи iменi Сашi.
   На те були ночi. Самотнi ночi.
   Удень вона була рiвна, турботлива, дiловита. Митя  не  обманював  себе.
Вiн проймався чим дужчою повагою до цього вмiння  триматись.  Вiн  так  не
вмiв. I невже вона  не  помiчала  нiчого,  що  з  ним?  Iнколи  йому  було
образливо вiд цього, iнколи вiн був радий цьому - бо iнакше що б було? Хай
принаймнi вже так - турботлива сестра.
   Та нiколи Митя не бачив  Марiю  такою  роздратованою  i  збудженою,  як
одного дня, коли вона раптом повернулася додому  далеко  ранiше,  нiж  вiн
сподiвався.
   - Уяви, що  утнув  твiй  Благосв?тлов!  Навiть  не  питаючись  у  мене,
поставив мо? iм'я в анонсi  вашого  "Дела".  Для  пристойностi  вiн  мусив
поговорити  зi  мною?  А  може,  я  зовсiм  цього  не  хочу!  Я  ж   тепер
познайомилася з Некрасовим, вiн клопочеться про видання збiрок,  про  свiй
якийсь журнал, я друкувалася у нього в "Современнике" i обiцяла дати  йому
новi твори. А твiй Благосв?тлов, я вже не раз, мiж iншим, чула, що вiн про
мене скрiзь патяка? те,  що  його  зовсiм  не  стосу?ться,  -  вiн  просто
невихований нечема, i я зовсiм не хочу мати з ним справ! Яке вiн ма? право
розпоряджатися мною?
   Митю усього аж пересмикнуло. Його теж таким нiколи не бачила Марiя. Вiн
швидко накинув легке пальто i пiшов з дому, тiльки сказавши:
   - Заспокойся. Я зараз повернуся.
   Марiя за хвилину вже  картала  себе  -  чом  вона  не  стрималася?  Чом
дозволила йому пiти таким роздратованим? Що там вiн  утне?  Ясно,  що  вiн
побiг до Благосв?тлова!
   I в той же час стало якось тепло вiд того, що вiн так близько до  серця
взяв ?? образу, одразу кинувся захищати.
   Вiн повернувся, звичайно, збуджений, але зовсiм  не  пригнiчений  i  не
стурбований.
   - Чорт з ним,  з  ?влампiйовичем!  Нашi  вза?мини  порванi.  Я  вже  не
спiвробiтник його "Дела"!
   - Що ти кажеш? Як же так? - злякалася Марiя.
   - А от так! Я сказав йому, що коли вiн не вибачиться перед тобою,  мо?ю
близькою родичкою, я не зможу  з  ним  працювати.  Вiн  вiдповiв  напрочуд
грубо, що коли нашi вза?мини залежать  вiд  усяко?  дрiбницi,  то  ними  i
дорожити нема чого. Я остаточно переконався, що вiн у собi уособлю? журнал
i навiть на основних сво?х спiвробiтникiв, як я i Зайцев, дивиться  як  на
наймитiв, яких в одну  мить  можна  замiнити  новим  комплектом.  Менi  це
набридло! Я розкланявся й пiшов. Будь ласка, не бiйся, я не  кричав  i  не
лаявся - хоч дуже хотiлося! У них у  портфелi  ?  мо?  новi  статтi,  вони
покриють мiй борг, який я зробив, коли вийшов iз фортецi. Марi, я  не  мiг
дiяти iнакше. Ти моя сестра, мiй друг, я нiкому в життi не  дам  скривдити
тебе.
   Вона знала - це не просто слова. Чим вiддячить вона йому?
   - Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не  загинемо  й  без
"Дела". Я бачила, тобi вже нестерпно було з ним працювати останнiм  часом.
Менi тiльки шкода й нiяково, що цей розрив трапився через мене. I потiм  -
це ж все-таки журнал твого напрямку.
   - Не тiльки через тебе. Я не хочу бути настiльки рабом  будьяко?  iде?,
щоб вiдмовитися вiд особистих бажань i почуттiв. Ти ж  зна?ш,  я  глибокий
его?ст не лише з переконань, а й по природi.
   - Милий ти мiй его?ст! - усмiхнулася Марiя. - Нiчого. Влашту?мося.
   I в ?? тонi забринiли впевненi, бадьорi нотки. Вона подумала:
   "А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине мiсце тепер  серед  iнших
людей? Що з того, що "Современник" i "Русское слово" завжди  полемiзували?
Полемiзував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був  Митя!"  А  от
Некрасова вiн, М,итя, завжди високо ставив, i поважав як поета,  i  писав,
що поважа? його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий  промовити  за
бiдаря, за пригнiчену маленьку людину, що в його творах  завжди  до  тако?
людини гаряче спiвчуття. У ставленнi до Некрасова в них не було суперечок,
як у ставленнi до iнших поетiв i поезi? взагалi, ?х обох захоплювала  сила
некрасовсько? ненавистi до "ликующих, праздно  болтающих",  що  росла  вiд
твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю  молоду  Росiю,  i  окремi
твори, i уривки з них ставали улюбленими  пiснями.  На  якiй  студентськiй
вечiрцi не спiвали .тепер "Вьiдь на Волгу, чей стон раздается над  великою
русской рекой"? Або не декламували з "Железной дороги"?
   Навiть дивно, що Писар?в ще не  мав  нагоди  особисто  познайомитися  з
Некрасовим!
   А от  Марiя  дуже  швидко  здiйснила  те,  чого  ще  так  хотiв  Микола
Олександрович Добролюбов у Неаполi, чого не вдалося зробити пiд час  свого
короткого при?зду до Петербурга у 1862 роцi, коли вона щиро заприятелювала
з Василем Сл?пцовим. Обо? - i Марко Вовчок, i Некрасов - уже  добре  знали
одне  одного  заочно,  адже   Марко   Вовчок   був   жаданим   автором   у
"Современнике". Тепер вони нарештi познайомилися особисто, так само, як  i
з сестрою Некрасова - Анною Олексi?вною Буткевич.



   7

   Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марiя сказала ?й:
   - Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижi прочитала  поему  Миколи
Олексiйовича "Мороз,  Красный  нос",  i  звичайно,  я  звернула  увагу  на
присвяту - "Сестрi" - одне тiльки слово.
   - I таке багатство в дарунок на все  життя,  -  замислено  мовила  Анна
Олексi?вна. У не? було серйозне хороше обличчя,  можливо,  навiть  строге,
коли б не добра м'яка усмiшка, не добрий погляд очей.
   - Не тiльки вам! Усiм людям! Усiм жiнкам!
   - Звичайно, всiм людям i насамперед жiнкам. Це зрозумiло. Тим  дорожче,
що присвятив менi, - i додала, помовчавши з мить: - Брат мене завжди любив
i жалiв iз самого малку.
   - Коли я прочитала поему, ще в Парижi, - знову  сказала  Марiя  (о,  як
давно це було, вiк минув з того часу!), -  менi  так  захотiлося  побачити
швидше вас, познайомитися з вами.
   Вона не сказала, як тодi ?й захотiлося швидше "додому", на батькiвщину.
Адже й вона найбiльше писала про долю жiнок, долю селянок, - а хiба  рiзна
доля в укра?нсько? i в росiйсько? селянки? Як  намальованi,  постали  тодi
перед нею i жнива, i дiтлашня,  i  чудовий  образ  слов'янсько?  жiнки,  i
радiсть немудрованого ?? щирого щастя.
   Тодi ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона i в думках  не  казала
"помер", "був живий"... Був з нею.
   А цей похорон Прокла, а ця  казкова,  прекрасна,  найвищо?  поетичностi
картина з Морозом-во?водою!
   - Аж моторошно, коли чита?ш кiнцiвку. - сказала вона, - навiть  не  вiд
смертi Дарi?, а вiд  надзвичайностi  образу  Мороза.  Це  ж  так  вражаюче
зроблено:
   Не ветер бушует над бором,
   Не с гор побежали ручьи,
   Мороз-воевода дозором
   Обходит владенья свои...
   Певне, цi рядки вчитимуть школярi напам'ять!
   - Так, так, - проникливе мовила Анна Олексi?вна, -  я  теж  вважаю  цей
твiр перлиною росiйсько? поезi?. А от уявiть собi, на початку лiтературно?
дiяльностi брата, нi, навiть не на  початку,  адже  були  вже  написанi  i
"Саша", i цей чудовий вiрш "В дороге"  -  пам'ята?те:  "Скучно!  скучно!..
Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку".
   Марiя кивнула головою. Вона тепер  з  особливим  почуттям  перечитувала
вiршi Некрасова.
   - Так от, - вела далi Анна Олексi?вна, - в час, коли  вже  видно  було,
який вiн поет, тодiшнi його друзi - i Василь Боткiн, i Тургенев,  особливо
Боткiн, докоряли братовi, що вiрш його важкий,  нема  в  ньому  грацiозно?
форми, а це непоправна вада для  поета,  це  буцiмто  "коробить"  людей  з
художнiм смаком, рiже вухо, яке не терпить дисонансiв, i що поезiя поляга?
не в реальностi, а у витонченостi форми. Ну, одне слово,  що  мiг  сказати
такий захисник чистого мистецтва, як Боткiн!
   Марiя зiтхнула, згадавши, як у Парижi Боткiн  наче  священнодiяв  -  ?в
грушу або ще щось солодке. Тодi враз спротивiли його "витонченi"  розмови.
А зустрiч оце тепер з Митею у Тургенева! Дiйсно вже витончена особа!  Аннi
Олексi?внi вона, звичайно, нiчого не сказала, а слухала ??.
   - А брат йому вiдповiв: "Я вас ще дужче здивую, якщо  одверто  висловлю
свою думку - мо? авторське самолюбство буде цiлком задоволене, коли хоча б
пiсля мо?? смертi росiйський мужик читатиме мо? вiршi!"
   - I читатиме! - з певнiстю сказала Марiя. - I не тiльки росiйський!  Ви
зна?те,  мiй  добрий  друг  польський   поет   Антонiй   Сова-Жслiговський
перекладав вiршi вашого брата польською мовою. Вже нащо  Герцен,  -  ви  ж
самi зна?те ?хню неприязнь, -  а  вiн  одразу  надрукував  "Размышления  у
парадного подъезда" в сво?му "Колоколе", i менi  казала  його  приятелька,
вихователька його дочки, Мейзенбуг, як вiн рекомендував  ?й  читати  твори
Некрасова, що вiн високо цiну? його як поета  i  що  це  поет  надзвичайно
визначний сво?ю демократичною, соцiалiстичною зненавистю.
   - I скiльки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи  братовi,
- стримано, але з глибокою гiркотою мовила Анна Олексi?вна. - Не  прийняти
брата в Лондонi! Брат не може забути цього!
   - Справдi, це жахливо сталося, - погодилася Марiя. Вона сама  не  могла
збагнути, як розумний, великий Герцен через якiсь  грошовi  непорозумiння,
плiтки,  нез'ясованiсть  не  захотiв  прийняти   у   Лондонi   найкращого,
найпередовiшого поета Росi?, редактора "Современника"!
   - До брата все життя ставилися i ставляться несправедливо його друзi, -
зажурено сказала Анна Олексi?вна, - ставлять  йому  у  провину  i  широкий
розмах життя, i картярську гру, i навiть його пристрасть до  полювання,  i
те, що водиться з людьми, якi зовсiм не заслуговують  поваги.  А  того  не
розумiють, не згадують,  як  вiн  бiдував,  голодував  у  молодостi,  поки
перемiг життя. Тодi мало хто йому допомiг, щоб вiн просто  не  загинув!  А
тепер я не знаю випадку, щоб  вiн  не  допомiг  у  скрутну  хвилину  сво?м
колегам, ?хнiм сiм'ям, от хоча б сiм'? Чернишевського - вiн  вважа?  сво?м
святим обов'язком турбуватися про  його  дiтей,  регулярно  допомагати  ?м
матерiально, не лише словесним спiвчуттям, що далеко легше! А  журнал!  Як
вiн завжди виручав журнал, як примушений був  вести  знайомства  з  зовсiм
чужими по духу людьми,  пiдтримувати  дружнi  вза?мини  з  цензорами,  аби
врятувати цю велику  вiдповiдальну  справу!  Що  вiн,  для  себе  особисто
старався? Хiба не мiг вiн iз сво?ми  коштами  тепер  спокiйнiсiнько  жити,
полювати, пописувати, як iншi, вiршики i не наражатися на небезпеку? Але ж
вiн вiдчува? на собi вiдповiдальнiсть за справу росiйсько? журналiстики. Я
не виправдую всiх його вчинкiв, навiть у цiй боротьбi трапляються помилки,
за якi вiн сам себе карта? найдужче. Коли б хто знав, як вiн карта?  себе!
- Анна Олексi?вна замовкла.
   Марiя теж мовчала. Вона зрозумiла  -  певне,  Анна  Олексi?вна  згадала
зараз той вчинок Некрасова, що так несподiвано приголомшив усiх,  викликав
обурення в лiтературних колах.  Пiсля  пострiлу  Каракозова,  коли  настав
просто терор з боку уряду, Некрасов всiлякими засобами намагався врятувати
"Современник" i таки перегнув  палицю  -  вiн  узяв  участь  у  вшануваннi
Муравйова ("вiшателя"),  яке  влаштували  йому  в  Англiйському  клубi,  i
навiть, за порадою графа Строганова - старшини  клубу,  щоб  "вплинути  та
приборкати" цю страшну людину, майже повновладного диктатора  в  той  час,
прочитав на честь Муравйова вiршi. Це було вже занадто! Анна Олексi?вна не
сказала Марi?, як терза? це брата i досi i, певне, терзатиме все життя, бо
вiн  одразу  усвiдомив  свою  полiтичну  помилку,   але   ж   по-жiночому,
по-сестринському ?й хотiлося виправдати брата в усьому, усьому!
   -  Треба  ж  зрозумiти,  зрозумiти  його,  -  заговорила   знову   Анна
Олексi?вна. Завжди мовчазна i скромна в колi лiтераторiв - знайомих брата,
- з цi?ю жiнкою, Марi?ю Олександрiвною Маркович, вона вiдчула  змогу  бути
одвертою. - Зрозумiти, - повторила вона, - i не так по-панськи  ставитися,
як, примiром, Тургенев. А брат казав  колись:  "Вiн,  Тургенев,  з  панами
хотiв бути паном, хоча по природi сво?й, по духу не був пан. Його тягне до
яко?сь аристократично? баринi, а я б не пiшов туди  нiзащо,  хiба  тiльки,
коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!"
   Марiя розсмiялася, а Анна Олексi?вна сумно похитала головою,  видно,  i
?й важко було зрозумiти до кiнця суперечливу вдачу брата.
   - Приходьте до нас частiше, - запросила Анна Олексi?вна, - i  до  мене,
до ?ракових, i до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував
ваш роман у "Современнике"  i  статтю  Добролюбова  про  вашi  оповiдання.
Добролюбов так добре розповiдав про вашу зустрiч в Iталi?, i все мрiяв, як
ви при?дете до Петербурга i будете в нашому гуртi. А  крiм  того,  зна?те,
брат любить  вашу  Укра?ну,  адже  мати  наша  з  Укра?ни,  з  Подiльсько?
губернi?, Олена Андрi?вна Закревська - дочка укра?нського помiщика, а брат
i народився в маленькому ?врейському мiстечку на Подiллi, у Немировi.
   - У Немировi? - аж схопилася Марiя. - В мо?му Немировi?
   - Чому вашому?
   - Та я ж там жила з чоловiком, вiн  там  учителював.  Я  так  люблю  тi
мiсця! I Немирiв менi як батькiвщина!
   - От i його батькiвщина там. Уже пiзнiше,  коли  йому  було  три  роки,
пере?хали на Ярославщину, у Гр?шн?во, на Волгу. Мати наша багато  зберегла
укра?нського i в характерi, i в звичках -  така  лагiднiсть,  поетичнiсть,
високе почуття обов'язку. Вона любила спiвати укра?нськi пiснi... ?й важко
довелося з нашим батьком, вона його майже  не  знала,  коли  вiддалася  за
нього. Але  по  любовi  -  побачила  офiцера,  досить  гарного,  веселого,
дотепного, закохалася i майже втекла з дому, потiм усе життя терпiла... Як
i вся сiм'я, особливо брат. Круто? вiн  був  вдачi,  наш  батько,  типовий
помiщик-крiпосник... Брат рано пiшов з дому на самостiйне  життя.  Зна?те,
вiн дуже любив вашого Шевченка. У день його  похорон,  коли  вiн  iшов  за
труною Шевченка, брат казав, - у головi в нього склалися вiршi, удома  вiн
записав ?х i розiрвав аркуш надво?,  про  всякий  випадок.  Вже  згодом  я
переписала. Прийдете до нас - я покажу вам. Адже цi вiршi поки що нiде  не
надрукованi.
   Незабаром  Анна  Олексi?вна  прочитала  Марi?  вiршi,   присвяченi   ??
"батьковi":
   Не предавайтесь особой унылости!
   Случай предвиденный, чуть не желательный.
   Так погибает по божией милости
   Русской земли человек замечательный...
   Марiя охоче стала заходити до ?ракових - сiм'? Анни Олексi?вни. Так, це
була ?? сiм'я, справжня, дружня i рiдна.
   Анна Олексi?вна зазнала на сво?му шляху немало труднощiв та  горя.  Про
себе вона мало розповiдала - бiльше про брата. Та хiба для Марi?  потрiбнi
були розповiдi? З кiлькох слiв вона могла уявити все - важке дитинство пiд
гнiтом самодура батька, бажання вчитися, мати самостiйний заробiток. Ранн?
замiжжя  з  нелюбим,  далеко  старшим  за  не?  чоловiком,  потiм  розлука
неофiцiйна, адже й прiзвище його лишилося - "Буткевич". "Так, як  i  я,  -
Маркович", - подумала  Марiя.  Потiм  пошуки  самостiйних  заробiткiв  для
самостiйного життя. Добре, що був закiнчений пансiон, що мати, освiчена  й
розумна, переборюючи всi перешкоди, якi чинив батько, домоглася, щоб дочка
вивчала мови, розвинула в нiй любов до книг, до читання.  Анна  Олексi?вна
знайшла мiсце виховательки  дочок  вдiвця  полковника  -  iнженера  шляхiв
сполучення Олександра Миколайовича  ?ракова.  З  дочками  ?ракова  виникла
вза?мна любов.
   Та вза?мна любов народилася i все мiцнiла  i  з  ?хнiм  батьком,  i  не
тiльки Анна Олексi?вна стала членом сiм'?  ?ракових,  але  й  вiн  увiйшов
рiдною приязною людиною  у  родину  Некрасових,  заприятелював  з  Мяколою
Олексiйовичем. Некрасов навiть присвятив  йому  один  iз  сво?х  визначних
вiршiв.
   Анна Олексi?вна була старша за Марiю бiльше як на десять  рокiв.  Та  у
самостiйних трудящих жiнок рiзниця вiку стира?ться. ?х  ?днало  не  тiльки
те, що в  обох  життя  починалося  несолодко  i  в  спогадах  було  багато
подiбного. Чимало  стрiчалося  таких  жiнок!  Головне  -  ?днали  погляди,
ставлення до людей, до роботи. Анна Олексi?вна  перекладала,  завжди  була
вiрною i сумлiнною помiчницею брата.
   Раптом ще одна ниточка зв'язала ?х. Навеснi цього 1867 року Некрасов iз
сестрою i лiкарем ?здив лiкуватися до Iталi?.
   Правда, ще з ними ?здила  артистка  французького  театру  в  Петербурзi
Селiна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила  Авдотiю  Якiвну  Панаеву  в
життi Некрасова, але про не? Анна Олексi?вна не згадувала.
   Анна Олексi?вна згадувала життя у  Римi,  зустрiчi  з  земляками,  новi
знайомства з росiйськими художниками, яких завжди було багато в Римi, i  з
особливою при?мнiстю згадала про знайомство з подружжям Якобi  -  Валерi?м
Iвановичем i Олександрою Микола?вною.

   * * *

   Для  при?жджих  чи  то  для  лiкування,  чи  просто  для  подорожей  та
вiдпочинку Iталiя, як завжди, була  неперевершеною  скарбницею  мистецтва,
найпоетичнiшою кра?ною сво?ю казковою пiвденною природою,  але  для  самих
iталiйцiв i для тих, хто надовго вже затримався тут i ближче  познайомився
з сучасним ?? повсякденним життям, ясно було, що знову  назрiвають  подi?,
вiд закулiсних iнтриг та дипломатi?  папи,  королiв,  ?вропейських  урядiв
знову народ стане свiдком i учасником кривавих сутичок, все частiше  знову
повторювали iм'я Гарiбальдi.
   Валерiй Iванович, перебуваючи в Римi як стипендiат Росiйсько?  Академi?
художеств, зайнятий був сво?ми картинами.  Олександра  ж  Микола?вна,  яка
немов подорослiшала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати  сво?
життя лише турботами про сина та чоловiка. За порадою видавця Солдатенкова
вона вирiшила познайомитися з iталiйськими народними  школами  й  написати
статтю про освiту в Iталi?. Вiдвiдуючи рiзнi школи, Шура згадувала,  як  у
Парижi ходила в рiзнi дитячi установи з Марi?ю, i часто шкодувала,  що  ??
нема тепер iз нею, -не можна подiлитися враженнями, порадитись.  Ще  дужче
вона почала цiкавитись полiтичним життям Iталi? i,  стикаючись  з  простим
народом, всi?ю душею була на боцi  гарiбальдiйцiв.  А  серед  росiян  вона
бiльше сходилася тепер з революцiйне настро?ними молодими людьми, як  брат
Валерiя Iвановича - Павло Iванович, якi  всiлякими  шляхами  проникали  до
колишнiх гарiбальдiйських  загонiв,  тепер  розпорошених,  але  цi  загони
стягалися,  об'?днувалися,  були  напоготовi  стати  пiд  червоне  знамено
визволення Рима з-пiд влади папи i чекали, чекали голосу свого Джузеппе.
   Все частiше виникали сварки i непорозумiння в Олександри  Микола?вни  з
Валерi?м  Iвановичем,  який  ревнував  ??  до  цих  молодих  людей  i   до
лiтературно?  працi.  Взагалi,  те,  що  полонило  його   першi   роки   -
самостiйнiсть, якась цiльнiсть ?? натури, цi?? нiжно? юно? красунi,  тепер
наче дратувало його.
   Художник  Верещагiн,  також  стипендiат  Академi?,  який  працював  над
картиною "Побачення ув'язненого  з  родиною",  саме  в  цей  час  змалював
чудесний портрет Олександри Микола?вни. Портрет вийшов напрочуд вдалим, не
просто подiбним до натури, а наче вiн уловив  саму  ??  сутнiсть.  Правда,
Шурочка була на ньому замислена i навiть трохи смутна, але з  тим  виразом
чисто?  доброти  i  уважностi,  що   так   полонив   людей   i   перемагав
найзаскорублiшi серця.
   Про сiмейнi  нелади  чужi,  звичайно,  не  знали,  Некрасов  був  радий
знайомству  i  дiлився  сво?ми  враженнями,  вважав,  що  обо?  вони  люди
розвиненi й розумнi, i,  як  завжди,  охоче  взявся  допомогти  Олександрi
Микола?внi в ?? лiтературнiй дiяльностi. Сам Некрасов  спочатку,  навпаки,
не дуже сподобався Шурi. Та так, мiж iншим,  було  з  багатьма,  хто  його
вперше бачив. У  сво?му  щоденнику,  який  Шура  вела  за  кордоном,  вона
записувала:
   "15 травня. 1867 року: ...Увечерi в  Hotel  d'Europe  познайомилась  iз
Некрасовим".
   "16 травня. Вранцi з сво?м лiкарем при?хав Некрасов. Вiн несимпатичний,
носить на собi печать яко?сь внутрiшньо? тривоги".
   Але це було перше враження. Чим далi, тим хотiлося бiльше бувати разом.
   "Пiшли снiдати з Некрасовим до Nassari, вiн не один:  з  ним  при?хали,
крiм лiкаря, француженка та ного сестра Буткевич. Пiсля снiданку по?хали в
Ватiкан...
   Некрасов подарував менi на пам'ять сво? твори".
   Некрасови умовляли Олександру Микола?вну по?хати з ними до  Неаполя  на
кiлька днiв. "Я зовсiм готова, тiльки Валерiй сприйма?  все  це  з  якоюсь
злобою та незадоволенням". Шурочка не по?хала.
   "24 травня. Сьогоднi увечерi повернувся з  Неаполя  Некрасов,  надiслав
менi дерев'яний нiж з Сорренто". При цьому була записка Некрасова, в  якiй
писав: "Прошу дати менi банок, бо за росiйською прикметою - ножi  дарувати
не слiд, навiть дерев'янi".
   "25 травня Некрасов, лiкар i м-м Буткевич при?хали до мене:
   менi нездужа?ться, але тому, що вони завтра ?дуть,  я  вирiшила  вийти.
Разом з ними обiдала".
   Врештi, вона насмiлилась i потiм, щаслива, записала до щоденника:
   "Увечерi читала Некрасову сво? оповiдання, i вiн знайшов, що дуже добре
написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що  у  мене  старий  i  його
дочка надто багато плачуть i скаржаться  на  сво?  горе,  мало  вiдчуваючи
журби про загальну справу..."
   Та Шурочка, як i в Парижi з Марi?ю, була  ще  молода,  гарна  жiнка,  з
усiма багатьма притаманними жiнкам  рисами,  i,  як  у  Парижi,  завжди  в
щоденнику перераховувала всi подарунки i покупки, так i зараз пiсля  думки
Некрасова про ?? оповiдання все ж таки записала:  "Я  подарувала  Буткевич
камею (голову медузи), вона менi плаття, квiти, пудру".
   Але вже 26 травня треба було прощатися.
   "Була  цiлий  день  з  Некрасовими,  ?здила  ввечерi  провести  ?х   на
залiзницю, вiн обiцяв умiстити  мою  працю,  сам  надарував  багато  книг,
обiцяв писати".



   8

   Ну що  ж,  хiба  скласти  руки,  що  "Современник"  заборонили  зовсiм?
Звичайно, з його загону вирвано таких мiцних бiйцiв, але ж не  припинилося
життя,  воно  йде,  вимага?  працi,  боротьби.   Треба   боротися,   треба
ризикувати!

   Да! будем лучше рисковать,
   Чем безопасному безделью
   Остаток жизни отдавать...

   Так Некрасов у своему вiршi сказав, i новi, з погляду декого  з  старих
соратникiв,  неймовiрнi,  несподiванi  плани  вже  народжувалися  в   його
головi...
   Спочатку вони здивували i Марiю, але вона швидко зрозумiла ?хнiй  сенс,
i ?? все дужче притягав будинок Кра?вського на Литейному проспектi.
   Там ранiше  мiстилася  редакцiя  "Современника".  Там  жили  Пана?ви  й
Некрасов. Пана?в помер. Авдотiя Якiвна Панаева, пiсля важкого  остаточного
розриву з Некрасовим (нi для кого не був та?мницею багаторiчний зв'язок ??
з Миколою Олексiйовичем),  тепер  вийшла  замiж  за  скромного  працiвника
"Современника" Головачова i  пере?хала  звiдси.  У  будинку  на  Литейному
лишився жити Некрасов, i всiх соратникiв по журналу завжди тягнуло сюди.
   Марiю  здивувало,  коли  вона  вперше  завiтала  на   квартиру   Миколи
Олексiйовича.
   Нiщо не нагадувало примiщення лiтератора, поета.  Але  потiм  думала  -
с-аме така обстановка i мусить бути у Некрасова, адже вiн сам  зовнi  нiяк
не вiдповiдав образу поета, "печальника горя народного", як уявляло багато
його читачiв i прихильникiв!
   Марiя з цiкавiстю розглядала: скрiзь висiла  мисливська  зброя,  стояли
чучела рiзних звiрят та птахiв.
   А у великiй залi  кожного,  хто  приходив  уперше,  несподiвано  лякала
величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Нi, не живi,  звичайно,  а  також
чучела.
   - Це я сам забив, - пояснив тодi Некрасов не з пихатою гордiстю людини,
що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця.  -  У  мене
випав тодi щасливий рiк на ведмедiв.  Я  трьох  поклав,  вагою  до  десяти
пудiв.  Одного  подарував  для  зоологiчного  кабiнету  Медико-хiрургiчно?
академi?,  Сергiю  Петровичу  Боткiну,  певне,  зна?те,  братовi   Василя,
лiкаревi. Ото був радий! А цих мо?х приятелiв, - кивнув вiн на чучела, - я
в найнебезпечнiше сво? полювання здобув, трохи сам не загинув!
   Потiм ведмедиця i ведмежата вже не  лякали  Марiю,  навпаки,  приходячи
сюди, ?й хотiлося пiдморгнути ?м i спитати: "Ну, як тут у вас?  Як  Микола
Олексiйович? Як його здоров'я?"
   Сьогоднi, коли вона прийшла  сюди,  наче  заспоко?лась,  побачивши  усе
знайоме птаство та звiр'я, i стiл, за яким розмiщувалися усi спiвробiтники
на некрасовських обiдах, i конторку, де вiн писав, i вiкно, що виходило на
Литейний i з якого видно було будинок департаменту удiлiв з тим пiд'?здом,
славнозвiсним пiд'?здом, коло якого Некрасов побачив  прохачiв-мужикiв  i,
схвильований  гнiтючою  сценою,  написав  сво?  "Размышления  у  парадного
подъезда".
   I велика кiмната, i спальня Некрасова - його кабiнет водночас, - i iншi
кiмнати виявляли характер самого хазя?на - роботящий, нiяко?  вишуканостi,
близький природi й люблячий ??.
   Марiя  згадала  кабiнет  iншого  енергiйного  завзятого  видавця,   теж
захопленого сво?ю дiяльнiстю - П'?ра-Жюля Етцеля.
   Захопленiсть, талант видавця - це було в них спiльне, але до чого  вони
були рiзнi! Елегантний i в старостi,  француз  до  самих  кiсток  -  один;
другий - до  самих  кiсток  -  росiянин,  великий  органiзатор  росiйсько?
журналiстики. До того ж поет, твори якого ставали народними пiснями. Зовнi
- дуже скромний iнтелiгент, росiйське просте обличчя, одразу зда?ться  вiн
суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий,  слабий,  -  але  гляне  добрими
уважними  очима,  i  враз  змiню?ться  враження,  i  зника?  нiяковiсть  i
скутiсть, i раптом помiча?ш у наче недбалому звичайному одязi.елегантнiсть
i смак.
   - Ну, отцi, значить, домовились, з богом, - почула вона голос Некрасова
за дверима, усмiхнулась на це його звичне звернення "отцi", - вiн часто  й
далеко молодшому за себе казав: "так от, отець", - i це  одразу  знищувало
межу, стiну мiж визнаним майстром i юнаком. Що ж за "отцi"  були  зараз  у
нього? Е! Таки справдi "отцi"!
   З  кабiнету  вийшли  Салтиков,  Сл?пцов  i  ?лис??в.  Певне,  тiльки-но
вiдбулась якась важлива розмова, бо навiть  завжди  наче  застигле  суворе
обличчя Салтикова виявляло  хвилювання.  "До  чого  й  вони  не  схожi  на
письменникiв! Хiба що Василь Олексiйович! Салтиков  -  поважний  чиновник,
недарма був вiце-губернатором, а ?лисе?в, ну ?й-богу, одягни  тiльки  рясу
-справжнiсiнький пiп!"
   Зараз  саме  ?лис??в  був  найдужче  схвильований,   але,   видно,   не
непри?мнiстю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всiх був вигляд -  наче
наважились на якийсь рiшучий крок.
   - Чом ви ранiше не прийшли,  Марi?  Олександрiвно?  Нам  таки  довелося
обмiрковувати та сперечатися, - тиснучи руку, сказав ?лис??в. -  I  в  нас
давно не були, дружина питала, куди подiлися.
   - А що ж таке обмiрковували? - зацiкавилась Марiя.
   - Микола Олексiйович вам розповiсть. Одне слово - готуйте новий  роман!
- iнтригуюче повiдомив Слепцов.
   Вiн був так само красивий, дiяльний,,iяк  i  тодi.,  коли  вони  вперше
познайомились, хоча за цi роки зазнав стiльки невдач у  сво?х  починаннях.
Хоча б iз славнозвiсною Знаменською комуною!  "Знаменською"  вона  звалась
тому, що органiзована була на Знаменськiй вулицi. Зiбралося кiлька молодих
жiнок та чоловiкiв, щоб жити комуною i запровадити в побутi тi iдеали, про
якi стiльки  скрiзь  красномовно  говорили  -  самостiйна  праця,  спiльнi
витрати. Та нiчого з того не вийшло. Однi нiчого  не  вмiли  й  не  хотiли
робити i пред'являли лише великi претензi?, iншi хотiли - та не вмiли, усе
було  безладно,  всi  когось  обвинувачували,  а  найдужче  самого  Василя
Олексiйовича, який один  працював,  про  все  турбувався,  всiх  намагався
примирити i мусив зовсiм закинути свою лiтературну роботу, хоча  з  перших
же крокiв мав заслужений успiх. Врештi, "комуна" стала  буквально  притчею
во язицех у Петербурзi - чого тiльки не плели про не?!
   Як Марi? шкода було вiдданого захисника  жiночих  прав  Слепцова,  коли
вона чула неймовiрнi плiтки про нього i про життя комуни. Вона  й  недовго
проiснувала, ця комуна. Як добре, що сам  Василь  Олексiйович  не  занепав
духом, не розчарувався у сво?й дiяльностi!
   - Готуйте, готуйте новий роман i давайте швидше! - повторив вiн.
   - А вiн уже майже готовий, - в тон йому вiдповiла Марiя, - але  ж  куди
давати? Хто його вiзьме? -  Вона  вже  догадувалася,  в  чiм  справа,  але
вдавала, що нiчого не розумi?. - З Благосв?тловим я не хочу мати справи!
   - Тiльки з нами! Тiльки з нами! - насварив жартома пальцем Слепцов.
   -  Вiрно,  отець,  -  пiдтвердив  Некрасов,   -   новий   роман   Марi?
Олександрiвни нам буде дуже до речi.
   -Та пояснiть же! Адже "Современника" нашого нема.
   - Хай уже Микола  Олексiйович  розкаже.  Панове,  ходiмо.  Вашу  ручку,
шановна Марi? Олександрiвно! - статечно мовив Салтиков.
   Вiн ?? справдi шанував, строгий i немов  завжди  сердитий  Салтиков,  i
Марiя це знала й не боялася його, як багато iнших лiтераторiв.
   - Так  ви  менi  розкажете?  -  спитала  нетерпляче  Марiй,  коли  вони
залишились самi. - Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
   - Не зовсiм так, - сказав Некрасов. Вiн, як i його друзi, був  також  у
доброму, пiднесеному настро?, i вже не  вперше  Марiя  вiдзначила,  якi  в
нього хорошi проникливi очi i як з ним усе попростому.
   - Що тут довго розповiдати? I вам  же  зрозумiло,  що  треба,  нарештi,
згуртувати нашi сили. От я й пiдписую угоду з Кра?вським на "Отечественные
записки".
   - Ви  з  Кра?вським?  "Отечественные  записки"?  -  Марiя  була  просто
ошелешена. - Адже це зовсiм iншого напрямку, нiж був "Современник"!
   - Напрямок можна змiнити. I ми змiнимо. Тепер, ви самi розумi?те,  менi
свiй  журнал  видавати  не  дозволять.  "Отечественные  записки"  зараз  у
цiлковитому занепадi, крiм збиткiв, нiчого не дають, передплата  впала  до
непристойного, Краевському доводиться зовсiм скрутно. Вiн зна?, що зi мною
журнал пiдведеться знову. У нас така угода: вiн- видавець, я  -  фактичний
редактор. Вiн одержуватиме певну орендну  платню  i  не  втручатиметься  в
лiтературнi справи.
   - I дозволять? - з недовiр'ям спитала Марiя.
   - Уявiть собi, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих
iнстанцiях вирiшили, що ?м легше буде впоратися з бродячими  тепер  силами
лiтераторiв, коли вони будуть зiбранi докупи -  в  даному  разi  в  одному
журналi. Хай сподiваються!
   - А ви сподiва?тесь упоратися з цензорами! - засмiялася Марiя.
   - Така вже моя доля! Нiчого! Я сподiваюсь i вiрю в цю справу.
   - Що ж, "будем лучше рисковать"! - процитувала Марiя його ж вiрш.
   - Бездiяльнiсть лiтераторiв - це злочин. Сили ж у нас ?,  притягнемо  й
новi, молодi. Головне - Салтиков дав згоду!  Це,  розумi?те,  як  важливо?
Вiн, ?лис??в i я - от трiумвiрат для  керiвництва  журналу.  Сл?пцов  буде
вiдповiдальним секретарем. Деякi старi нашi соратники з "Современника"  не
вiрять у нашу  справу,  навiть  засуджують  -  Антонович,  Жуковський  уже
виголошують: "Некрасов мiня? курс!" Нiчого! - навiть  не  роздратовано,  а
впевнено мовив Некрасов, - вони побачать, no роботi, по  творах  побачать.
Ми не уронимо честi "Современника". "Отечественные записки"  будуть  нашi!
Так  що,  Марi?  Олександрiвно,  бачите  -  ваш  роман  ?  де   друкувати.
Поспiшайте! Як його 'назва?
   - "Жива  душа",  -  поволi  вiдповiла  Марiя  i  чомусь  злякалась,  що
почервонi?.
   "Жива душа" - ?й хотiлося всю душу вкласти в цей роман!
   - От, значить, добре, що я порвала з Благосв?тловим, -  мовила  вона  й
подумала: "Треба про Митю сказати", але раптом Некрасов сказав:
   - От би нам Писар?ва притягти на критика!
   - Так i Писар?в же порвав iз ним!
   - Писар?в? Також? Та це ж нам пощастило! Саме вiн нам потрiбний!  Ви  з
ним стрiча?тесь?
   - Та вiн же мiй кузен. Ми  мешка?мо  в  одному  будинку.  -  I  додала,
усмiхнувшись: - На рiзних поверхах тiльки!
   ?й хотiлося одразу побiгти додому й розповiсти усе Митi! Некрасов склав
угоду з Кра?вським! Вiн, Салтиков, який пише пiд псевдонiмом  "Щедрiн",  i
?лис??в   керуватимуть   журналом!   Звичайно,   це    буде    продовження
"Современника". I вiн, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це  останн?
не казати? Хай довiда?ться, коли Некрасов сам  запросить  його?  Звичайно,
так буде краще й при?мнiше Митi!
   I раптом Марiя вiдчула, як ще нiколи, - вона зовсiм серед сво?х!  Не  в
мрiях, не в планах! Оце ?? "сьогоднi", отут ?? робота, ?? мiсце в життi.
   А будинок на розi Литейного знову  ставав  центром  бойово?  росiйсько?
лiтератури.

   * * *

   Вранцi Митя трохи спiзнився на снiданок. Марiя уже хотiла спуститися до
нього, як вiн сам вбiг до кiмнати.
   - Марi! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов
книгопродавець Звонарьов i сказав, що Некрасов бажав би побачитися зi мною
для розмови про збiрник, який хоче видати. "Якщо бажа?те,  -  сказав  вiн,
Звонарьов, - Микола Олексiйович самi при?дуть до вас, а якщо ваша -  себто
моя  -  ласка,  то  просять  пожалувати  сьогоднi  ж  уранцi  до  них,  до
Некрасова". Я вiдповiв, що "пожалую" сам, i  зараз  ?ду.  Руку  на  щастя.
Марi! Я поспiшаю!
   - Ой, як добре! Але ж ти не снiдай! Випин хоч молока!
   - Потiм, потiм.
   - Нi, нi, випий швидше, це хвилинка. I хай  щастить!  Я  чекатиму  тебе
вдома!
   Вiн на ходу поцiлував ?? руку й побiг.
   Боже мiй, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе  винною,
що через не? вiн лишився без певно? роботи у Благосв?тлова! Та хiба  ж  не
там, з Некрасовим, Салтиковим, Сл?пцовим мiсце Митi, критика Писар?ва! Ой,
хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його  гострi
статтi проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хiба Митя
не помилявся  у  сво?му  запалi?  Але  ж,  певне,  коли  Некрасов  надумав
запросити Митю на головного критика в "Отечественных записках", то це  вже
вiн погодив i з Салтиковим, i з iншими. А що це за  збiрник?  Це,  мабуть,
поки все налагодиться з  журналом?  Не  може  Некрасов  сидiти  без  дiла,
справжнього, потрiбного дiла! Хай що завгодно кажуть про нього - але хто б
мiг у сучасних умовах, попри всi перешкоди, зробити це для лiтератури? Яка
"змi?на мудрiсть", як сказав якось  Салтиков  про  Некрасова,  потрiбна  у
вза?минах з цензорами! А його ставлення до авторiв!..
   Як старий бо?ць, вiн збира? свою когорту. Звичайно, вiн перетворить  цi
нiкчемнi "Отечественные записки" теж у бойовий передовий орган, у цьому  в
Марi? нема нi найменшого сумнiву. Некрасов - великий стратег. А з авторами
- ?й  же  богу,  як  капельмейстер,  добира?  свiй  оркестр  -  з  рiзними
iнструментами, рiзними голосами цих iнструментiв, а все разом залуна?,  як
симфонiя. Йому спало на думку запросити Писар?ва! Марiя не встигла й слова
про це сказати, хоча йшла спецiально для цього.
   I невже треба "прощати" чи "не прощати" цiй  людинi,  цьому  найкращому
поетовi в Росi? i карти, й iншi "грiхи"? I знову поверталася до думки: "Ну
як мiг не прийняти його Герцен у Лондонi? Чому вони  зовсiм  розiйшлися  з
Турген?вим? Ну, хай би рiзнi святенники жбурляли камiння в Некрасова,  але
ж вони, вони?.."
   От i вона "розiйшлася" з Турген?вим. I Герцен  не  може  простити  йому
вiдповiдей у  сенатi...  Вона  згадувала,  аналiзувала,  якось  намагалася
вiдволiкти думки, бо  дуже  хвилювалася,  непоко?лася,  як  там  Митя,  як
вiдбудеться це важливе перше побачення. Такi ж складнi людськi душi. Iнодi
якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть -  i
потiм роки непорозумiння, навiть i  тодi,  коли  нема  протирiч.  Нi,  мiж
Герценом i Турген?вим не просто якийсь випадок, там значно глибша  рiзниця
свiтоглядiв... Але ж Митя i Некрасов мусять, мусять порозумiтися!
   Вона то пiдходила до вiкна, то сiдала за ?хнiй спiльний  робочий  стiл,
але не робилося нiчого, то пiдходила до  пiанiно  -  хазяйського  пiанiно.
Вона зрадiла,  коли  вперше  побачила  його,  i  знову  подумала:  "При?де
Богдась, вчитиму його .музицi". Богдась був зараз iз бабусею в Орлi.
   Взяла кiлька акордiв. Але, звичайно, й не гралося. Господи,  боже  мiй,
хоч. би все було гаразд у Богдасика й Митi!.. I сама  здивувалась,  як  це
так  подумалось  поряд  -  Богдасик  i  Митя!..  Наче  за  Митю  так  само
вiдповiдальна,  як  за   Богдасика.   Пiдiйшла   знову   до   вiкна.   Яка
холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
   Вона сама здивувалась тiй  радостi,  з  якою  побачила  нарештi  високу
струнку постать Митi. Його наче вiтер пiдганяв,  такими  швидкими  кроками
поспiшав вiн.
   - Ну як?
   - Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
   - Що ти? Вiн тiльки спитав  мене,  де  ти  живеш.  Ну,  розповiдай  усе
докладно!
   - Зна?ш, я чесно признаюсь тобi: одразу Некрасов менi просто жахливо не
сподобався, менi здалося в його обличчi навiть щось фальшиве. Нi,  нi,  не
лякайся, за кiлька хвилин розмови  передi  мною  виявився  такий  чарiвний
дiяльний розум, що враження зовсiм змiнилося, навiть стало  соромно  менi.
за. перше! А може, я просто вiдвик вiд тако? простоти? Вона  менi  здалася
неприродною, але ж за кiлька хвилин я  зрозумiв  -  це  не  вимушено,  вiн
справдi такий: розумний, простий, дiяльний, Ми довго розмовляли.
   - Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
   - З ним цiкаво було говорити зовсiм одверто,  говорити  й  про  журнал,
який вiн редагуватиме, певне, з  наступного  року.  Вiн  сподiва?ться,  що
незабаром дадуть остаточний дозвiл на цю комбiнацiю -  вiн  i  Кра?вський.
Говорили й  про  сучасне  становище  лiтератури.  А  конкретно  практичний
наслiдок нашого  побачення  -  Некрасов  запропонував  менi  написати  для
збiрника, який вiн, хоче видати тепер, двi-три статтi аркушiв на десять.
   - Ой, як добре, - аж зойкнула Марiя, - про що ж?
   - Оце головне! Про що я сам  хочу!  Я  сказав,  що  напишу  про  "Дым".
Звичайно, я хочу про "Дым" написати. Потiм про роман Андре Лео, а  ще  про
Дiдро - я це давно про себе замислив, про Дiдро написати, а про Андре  Лео
саме на часi. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався i попередив, що  менi
в "Русском слове" платили не менше як по 50 карбованцiв за аркуш i менше я
не вiзьму, я вирiшив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав,  що  вiн
нiколи не наважиться менi платити стiльки.
   - Вiн сказав тобi так? -перелякалася Марiя: чого ж вiн радi?, Митя, хай
би вже спочатку одержував так,  як  дадуть!  На  щастя,  вона  не  встигла
сказати це.
   - Еге ж, вiн сказав саме так, i що норма в збiрнику за аркуш буде  менi
75 карбованцiв. Ну, я погодився i на це!
   - А ну тебе, ти мене перелякав!
   - Я ще мусив  попередити,  що  зараз  займаюся  перекладами  для  свого
iснування,  а  для  статей  треба  буде  вiд  них  вiдмовитися.   Некрасов
запропонував одразу дати скiльки менi  треба,  але  я  вiдмовився,  навiщо
одразу починати з авансiв? Якось  викрутимося!  Та  все  ж  таки  Некрасов
просто силомiць дав менi записку - в разi потреби видати менi негайно  200
карбованцiв - от ця записка Звонарьову! Машенько,  ми  живемо!  Дарвiна  й
Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладiв "для iснування"  бiльше  не
вiзьмемо!
   - Я така щаслива за тебе!
   - Це все через тебе так добре обернулося - iз Благосв?тловим порвав,  i
з Некрасовим зiйшовся! А вiн передав тобi вiтання i сказав,  що  чека?  на
роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
   - I треба все встигнути! I Жюля Верна я обiцяла Етцелю не тягти. Ой!  -
Марiя аж за голову схопилась обома руками.
   - Марi, все встигнемо.
   - Звичайно, встигнемо! То я так,  сама  себе  пiдганяю.  Головне,  тво?
статтi чека? Некрасов! Якi вони були потрiбнi одне одному! Здавалося ?м  -
як дво? чесних трударiв лiтератури...



   9

   - Ти його любиш? - спитала Сонечка Пфьоль.
   - Кого? - не зрозумiла одразу Марiя.
   Перед тю майнуло обличчя Сашi.Але ж його нема. Нема.
   - Як кого? Митю Писар?ва!
   Марiя глянула замислено й вiдповiла не одразу.
   - Нi, звичайно, нi. Що ти? - i додала сумио: - Це зовсiм iнше.
   Вона розумiла, таке питання цiлком природне. Та хiба було щось схоже  в
?? ставленнi до "братика" Митi з ?? почуттям, ??  нестримним  коханням  до
Сашi? Саме нестримним, попри всi роздуми, розголос, лють його матерi...  А
що з Митею? Майже цiлий день вони проводять удвох, удвох працюють.  Навiть
дивно - вони можуть працювати за одним столом! В"н так заступився за не? у
Благосв?тлова, порвав з ним, почув немало ?хидних ущипливих натякiв, та не
звернув на це нiякiсiнько? уваги!
   Пiсля ?? вiльного, самостiйного  життя  за  кордоном  про  не?  взагалi
бозна-що плели з легко? руки Кулiша. Хай плетуть. Вона звикла.
   Нiхто ж не знав, як щовечора вона виштовху? Митю "з неба на землю" - на
нижчий поверх у  його  маленьку  кiмнатку.  Зовсiм  не  тому,  що  бо?ться
поговору. Тепер-то вона зовсiм цього не боялася! Вона боялася зради Сашi.
   Ты не должна любить другого,
   Нет, не должна,
   Ты мертвецу святыней слова
   Обручена...
   Наче молоточком, вiдбивалися рядки Лермонтова.
   Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотностi. Певне, так боялася,  як
кожна жiнка.
   Iнколи жiнка, вдова, що загубила  коханого  чоловiка,  раптом  невдовзi
виходить знову замiж, i ?? всi ганять та гудять: "Як швидко вона  забула".
А до того ж часто не може бути  й  порiвняння  мiж  першим  та  другим,  i
почуття зовсiм не тi. I лише деякi чутливi люди розумiють - це вiд  страху
самотностi.
   Але ж Митя...
   Нi,  вона  не  порiвнювала,  вона  знала,  що  саме  Митя  вище  всяких
порiвнянь. З його дитячих рокiв вона ним  милувалася,  дивувалася  з  його
розуму, його розвитку, його чесностi й щиростi... Його й не  треба,  i  не
можна було нi з ким порiвнювати.
   - Коли б ти знала, який вiн... - роздумливо сказала Марiя Сонi.
   - Вся Росiя зна?! - жартома зауважила Соня.
   - Розумi?ш, я вiдчуваю себе вiдповiдальною за нього, за його життя. Я б
хотiла, щоб мiй Богдась був хоч трохи схожий на нього.
   У не? нiколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше -
Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подiбний до батька.
   - До речi, а як вiн з Митею?
   - О, вiн його одразу полюбив, - усмiхнулась не  без  гiркоти  Марiя.  З
Сашею у них були цiлком пристойнi вза?мини, нiяких  конфлiктiв  нiколи  не
виникало, але до Митi було зовсiм iнше ставлення. -  Вiн  навiть  не  дуже
хотiв ?хати з мо?ю мамою до Орла. Його кликали  туди  родичi,  та  й  маму
вимагали! Треба ж йому i до батька по?хати, в Чернiгiв.
   - Марусенько, а ти влiтку при?деш до нас, на село,  -  прохаюче  мовила
Соня, - тобi треба хоч трохи по-справжньому вiдпочити вiд  усього,  побути
на свiжому повiтрi!
   - У мене стiльки роботи зараз, - сказала Марiя. - А  втiм,  справдi,  я
залюбки по?хала б до вас, а потiм усе ж таки н;i Укра?ну...'Як мене  тягне
туди, коли б ти знала... Лежать мо? бiдолашнi укра?нськi твори, i старi, й
новi, а хто  ?х  тепер  друкуватиме?  Правда,  Пипiн,  видавець,  згодився
видати, але ж перший том -  росiйський,  i  мо?  укра?нськi  твори  -  теж
росiйською мовою.  Що  поробиш!  Треба  швидше  роман  новий  закiнчувати.
Перекладiв набралася.  Ох,  все  не  так  просто  -  узяла  та  й  по?хала
спочивати!
   Що було простого в ?? заплутаному життi?
   Ще ж ?й хотiлося, - вона не згадала про це  Сонi,  вона  писала  Тетянi
Петрiвнi, Сашинiй матерi, - закiнчити початi  разом  з  нею  його  статтi,
видати його проект. Вона мусила  це  зробити  перед  пам'яттю  Сашi.  Вона
мусила доробити все, що вiн не встиг через свою хворобу.  Вона  мусила  це
зробити i заради Тетяни Петрiвни,  яка  тепер  писала  ?й  нiжнi,  люблячi
листи. Сама Марiя вiдповiдала на них не дуже акуратно,  та  писала:  "Вашi
листи для мене вiдрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це  схоже  на  те,  коли
хвора людина не може потиснути  простягнуту  ?й  руку,  але  розумi?  цiну
потиску цi?? руки".
   Про це нiкому не казала. Кому вона може сказати? Сонечцi? Митi?  Вiн  i
так iнколи бува? нервовий, засмучений. Вона зна?: це через не?.
   - Сонечко, - раптом спитала вона, - ти не можеш попросити чоловiка, щоб
вiн допомiг дiстати Митi Писар?ву дозвiл  по?хати  лiкуватися  за  кордон.
Йому так треба розвiятися пiсля в'язницi, та й  взагалi,  хто-хто,  а  вiн
повинен i для роботи сво??  побачити  свiт.  Ми  б  уже  якось  збилися  б
грошима. Я б по?хала влiтку до вас, а вiн - за кордон. - Вона знала, що це
пустi слова - без не? вiн би тепер не "розвiявся".
   - Я  скажу,  обов'язково  скажу  чоловiковi!  -  пообiцяла  подруга,  з
спiвчуттям обiймаючи Марiю.
   Справдi, Митя знову став нервовий,  засмучений.  Це  помiчала  не  лише
Марiя, це помiчали всi, особливо товаришi-журналiсти.
   Якось  зустрiвшись  у  кав'ярнi,  куди  заходили  переглянути   газети,
погомонiти, хтось iз журналiстiв спитав його:
   - Що з вами? - I пожартував: - Чи не закохалися бува?
   - Так, справдi закохався. Менi на роду написано нещасливо  закохуватись
у сво?х кузин.
   Вiн сказав це так одвсрго й розпачливо, що навiть нiхто не засмiявся  i
не продовжував жарту.
   - То це ви, мабуть, у Марiю Олександрiвну закохалися? - як  про  справу
звичайну, але спiвчутливо мовив колега.
   - А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи ??? Якщо вона  не  буде
зi мною, - я загину.
   До чого ж ми був одвертий i безпосереднiй юнак, незважаючи на вченiсть,
на свiй авторитет провiдного,  критика!  Йому  дiйсно  здавалося,  що  вiн
загине, к"я" Марiя не буде з ним, його, зовсiм його.
   Коли Писарев пiшов, досить ?хидний лiтератор Скабичевський мовив:
   - Ця жiнка гра? ним, як кiшка мишкою, - то пiдпустить,  то  вiджене,  а
пазури вже напоготовi!

   * * *

   Вiн дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер iшла з  дому,
коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама,  немов
не помiчаючи, як вiн це пережива?.
   Вона ще ретельнiше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши  на  себе
всi турботи, як дбайлива старша сестра.
   Господи! Коли б вiн знав, коли б вiн вiдчував, як терзало це  ??  -  що
вона насправдi старша сестра! Старша! Знову старша i на цiлих  сiм  рокiв.
Вiд Сашi вона була старша всього на три роки, i як цим колола  його  мати,
Тетяна Петрiвна.
   Варвара Дмитрiвна, навпаки, просила  Машеньку  не  кидати  Митi.  Марiя
розумiла: мати була у  безвихiдному  становищi,  вона  признавалася,  вона
боялася - що, як Митя знову захворi?? Вона без тремтiння не могла згадати,
вона  вiдганяла  цей  спогад  -  Митя-в   лiкарняному   халатi.   Митя   в
арештантському халатi. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним,  лишиться
з ним, як завгодно - сестрою, дружиною, коханкою, - як  захоче,  аби  були
коло нього рiднi дбайливi руки, добре серце, щира порада. А Маша  ж  така.
?й можна довiрити.
   Марiя розумiла: з усiх лих мати вибрала для себе найлегше.
   Але ж сама Марiя, сама перед собою?
   Вона не збрехала Сонi. Вона не любила його так, як Сашу,  тi?ю  жагучою
любов'ю, та дедалi вiн ставав ?й усе потрiбнiшим i все дорожчим.
   Вони працюють укупi. Вони мусять бути вкупi в життi, ?й  потрiбна  його
вiддана дружба, допомога i... його любов... I те, що вiн такий молодий,  i
завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, цi очi...
   Перед ким вона согрiшить?
   Як я тодi людям у очi гляну? Коли - "тодi"? Хiба можливе - "тодi"?  Нi,
нi, мабуть, треба тiкати свiт за очi. Я собi  не  прощу.  Тiльки  рiк,  як
Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло
нього, коло Митi, я вiдчуваю тс життя про яке завжди мрiяла, I як я втечу,
покину його тепер? Тепер, коли вiн, може, мусить, .жада? стiльки, зробити?
Вiд не?, Марi?, залежить пiдтримати його.  Я  вiдповiдаю  за  нього  перед
усiма. Я ж обiцяла матерi берегти його.

   * * *

   Вона таки перевтомилася i до того ж, певне, застудилася, i  треба  було
хоч кiлька днiв полежати. Як перелякався Митя!'Вiн боявся лишити ?? саму.
   - А що, як тобi захочеться пити? А що, як  хтось  прийде?  Нi,  нi,  за
книгою я можу пiти завтра, хазяйка буде вдома,  i  я  ??  попрошу'посидiти
тут. Марi, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина - я  тiльки-но
нагрiв, воно пiдкрiпить тебе.
   Марi? було i смiшно, й при?мно вiд таких турбот, тим  бiльше,  що  вона
знала: нiяко? хвороби нема - просто безмежно втомилась, але як добре, коли
про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всiх турбуватися!
   I саме в цi днi  вона  одержала  листа  з  Орла  вiд  тiтки  Мардовiно?
Катерини Петрiвни, образ яко?  весь  час  спливав  перед  нею,  коли  вона
описувала провiнцiйний "салон" лiберально? Дамочки в сво?му новому  романi
"Жива душа". Над ним вона працювала  з  захопленням,  роман  просто  лився
з-пiд пера на папiр. Богдась, який по?хав З бабусею на Орловщину, гостював
зараз пiд Орлом у старих друзiв  Маркевичiв  -  Корнiль?вих,  вiн  бачився
часто i з Мардовiними.
   Родичi й друзi прийняли юного парижанина а обiймами. Вiн  був  веселий;
дотепний, товариський хлопець. Особливо йому радiли двоюрiднi й  троюрiднi
кузини! Вiн "зажився" на  Орловщинi,  бо,  по-перше,  нiяк  не  траплялося
оказi?, щоб хтось з ним по?хав у Чернiгiв до батька, по-друге -  йому  тут
подобалося!  Вiн  удавав  цiлком  дорослого,  самостiйного   й   не   дуже
замислювався, що незабаром iспити. Куди та як-- навiть мама  ще  остаточно
не вирiшила!
   Побачивши листа вiд тiтки Мардовiно?, одразу Марiя страшенно злякалась.
'Може, що трапилось iз Богдасем?
   Нi, з Богдасем усе було гаразд, а втiм, лист був жахливий i  в  конверт
вкладено було ще й iншого.
   "Мила Машо! - писала тiтка. - Надсилаю тобi листа,  що  одержала  вчора
вiд Дорошенка. З нього ти довiда?шся про безнадiйну хворобу Опанаса i  про
його бажання глянути востанн? на Богдана. Звичайно, я найменше з  усiх  на
свiтi стала б протидiяти цьому бажанню.
   Бог менi свiдок, що коли б я мала хоч  яку  змогу,  я  другого  ж  дня,
одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька,  але  воiстину  кажу,  в
мене на сен час для цього нема зовсiм нiяких коштiв..."
   "Коли б i були, то не завдала б собi нiяко? мороки", - подумала  Марiя,
- адже в кожному листi вона,  Марiя,  просить  орловських  родичiв  швидше
послати з якимось попутником Богдана до батька! Але  якась  байдужiсть  iз
боку всiх.
   Хiба справа в грошах - вона б одразу надiслала  чи  повернула  б!  Адже
вона писала й просила про це давнього знайомого i друга Федора Матвiйовича
Лазаревського,  i  той  обiцяв  влаштувати  обов'язково  по?здку  Богдана.
Хвилюючись, вона читала далi:
   "Не бачачи з боку Лазаревського нiяких вимог, я  три  днi  тому  писала
йому, додавши листа Дорошенка, i просила його переконливо вiдповiсти  менi
якнайшвидше, щоб у випадку вiдмови я могла написати до тебе  -  i  що  ти,
напевне, кинеш усi сво? справи для виконання останнього бажання чоловiка".
   Так,  Лазаревський  вiдповiв  Мардовiнiй,  що  дiйсно  обiцяв  вирядити
Богдана до батька, але зараз йому самому треба по?хати на кiлька  днiв  iз
Орла, а потiм вiн простежить, хто ?хатиме до Чернiгова.
   Тiтка переконана, що Маша все кине й по?де до "свого чоловiка".
   Вона читала далi:
   "Певне, ти сама почува?ш, Машо, що тобi  необхiдно  бачити  Афанасiя  в
останнi хвилини його життя - i вiн помре  спокiйнiше,  i  тобi  спокiйнiше
буде доживати свiй вiк, якщо ви  попроща?теся  дружелюбно  на  вiчну-вiчну
розлуку.
   Боже мiй, боже мiй! Краще створiння тво? готу?ться покинути нашу землю!
Я не знайду слiв, щоб сказати тобi, як важко менi на душi i до  чого  менi
шкода Афанасiя..."
   Цi ламентацi? роздратували Марiю, бо  вона  знала  ставлення  тiтки  до
Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити.  Тiтка  переконана,  що
Маша одразу по?де.
   "Я ще раз дуже тебе прошу - телеграфуй. Про те, щоб ти поспiшала ?хати,
вважаю зайвим говорити, - хто краще за тебе  може  вiдчувати,  що  було  б
страшно запiзнитися! Так, це страшнiше. нiж запiзнитися для себе".
   Марiя не могла в думках одразу осягнути все.  Наче  залунали  голоси  з
тако? далечини, наче з диiсгирично?  доби.  Так,  вона  знала,  що  Опанас
хворий. Незалежно вiд його хвороби хотiла, щоб Богдан  по?хав  до  батька.
Нiде правди дiти - вона переклала турботи про це на  чужих  людей,  хоч  i
родичiв, вона була заклопотана сво?ми справами i якось легковажно вважала,
що все зробиться само собою.
   Але Опанас умира?, ?? чоловiк. Опанас Маркович. Як це далеко вiд не?. В
не? на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Нiцци до Москви.  Шлях
з хрестом на Голгофу. ?й здавалось -  вона  вже  мертва.  Що  там!  Людина
живуча.  Кажуть,  жiнка  живуча,  як  кiшка.  Коло  не?   з'явився   Митя,
надзвичайний Митя Писар?в, простягнув мiцну  юнацьку  руку,  i  вона  наче
ковтнула живо? води й воскресла. I  от  ?й  треба  повернутися  в  царство
мертвих, в царство розпачу, каяття, вза?мних мовчазних докорiв,  покути  й
прощення. В не? нема на це сил.
   Вона не брехала, нiчого, крiм доброго й щасливого,  не  бажала  Меланi?
Овдi?внi. Але бачитися з нею там, коло лiжка  вмираючого,  красти  одна  в
одно? останнi слова i останнi погляди, i вiдчувати на собi ??  ревнивi,  а
може, й докiрливi! О! З докором на не? глядiтимуть усi. А може, з жалем?
   Нi, нi, в не? на це нема зараз сил. Хай ?де Богдась.
   А може, ?хати все ж таки ?й? Опанас... "Друже мiй, Опанасю",  -  казала
вона йому колись. Адже вiн вирвав  ??  з  того  провiнцiйного  орловського
болота, вiн дав ?й читати "Кобзаря", вiн перший читав, i вiн,  вiн,  а  не
Кулiш, правив перший ?? оповiдання!
   Може, треба перемогти себе й справдi, як пише тiтка, востанн?  обнятися
з ним на вiчну-вiчну розлуку?
   Коли вони бачилися востанн?? У  Нiмеччинi,  суворим  передсвiтанком  на
сiрому похмурому вокзалi...
   Хоче вiн тепер ?? бачити?
   Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише
Меланiя Овдi?вна  -  "укра?нський  соловейко",  який  щебетав  коло  нього
останнi роки.
   Марiя вiдчувала, що обманю? себе, але ж доводила сама собi:
   у них дiти, а тут  при?де  вона  й  отру?ть  останнi  хвилини  нещаснiй
вiдданiй жiнцi, останнi хвилини, якi нiколи, нiколи не забуваються...
   I до кого з них двох зверне вiн сво? останн? слово,  кого  з  них  двох
почу? востанн??
   - Ти чу?ш мене?  Ти  чу?ш  мене?  -  раптом  заговорила  вона,  але  не
Опанасовi, ?й вбачалося обличчя Сашi. Це вона Сашi казала  останнi  слова,
якi вiн почув на цiй землi. -Ти чу?ш мене? Тобi краще? Ти чу?ш мене?
   - Машенько! Марi! Ти мариш! - кинувся до не? Митя, який був у  сусiднiй
кiмнатi. - Що з тобою. Марi? Я зараз покличу лiкаря!
   ?? била пропасниця. Усе i всi мiшалися в головi.
   - Не йди! Не кидай мене саму! - крикнула вона раптом.
   - Що ти? Ти мене не кидай! - якось простой лагiдно,  як  малiй  дитинi,
мовив Митя i став гладити ?? руки.
   Богдась до батька запiзнився. Цього нiколи не могла простити собi Марiя
i нiколи, нi з ким про це не говорила.



   10

   Марiя по?хала до Москви зустрiти Богдана,  який  нарештi  повертався  з
Орла.
   Митя проводжав ?? на вокзал. Вона була  нiжна  до  нього,  але  вся  та
нiжнiсть була начебто якась машинальна, зовнiшня,  а  ??  думки  були  вже
далеко, далеко вiд нього, уже там, у Москвi. Та вона наказувала йому,  щоб
вiн писав ?й щодня, обов'язково щодня i обов'язково про все, про все.
   Потiм уже, коли вона була в вагонi, а вiн стояв коло вiкна i  намагався
протерти рукавичкою замерзле вiкно, - адже був останнiй день листопада,  -
i коли востанн? неясно майнуло ?? обличчя, - йому стало сумно,  не  тiльки
сумно за себе, а без краю шкода ??. Митi хотiлося сказати, що живому треба
жити з живими, дiяти, жити життям, а не спогадами та  розпачем.  Адже  вiн
передбачав, якi сумнi думки охоплять ?? там, у Москвi. Вона силомiць, так,
вiн певний, що силомiць, усмiхнулась  йому  i  гукнула,  вiрнiше  показала
жестом, щоб вiн iшов, бо холодно. Звичайно, вiн чекав, поки по?зд  рушить,
i тодi тiльки побрiв додому, де враз усе йому здалося порожнiм,  злннялим,
позбавленим змiсту.
   Йому все ж таки не хотiлося йти з кiмнати, де вони разом працювали i де
вiн  раптом  став  таким  щасливим,  та  тепер  все  здавалося   непевним,
випадковим...
   I наче все було давно-давно, i хоча в'iд ?? вiд'?зду минуло лише кiлька
годин, - кiлька годин вiн просидiв майже непорушне в цiй кiмнатi,  -  усе,
що трапилось мiж ним i Марi?ю,  здавалося  якимось  "plusquamperfectum"  -
давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало ?? сумне обличчя у вагонi
по?зда, вимушена усмiшка, розвiяний погляд...
   Але ж не повиннi, не повиннi з'являтися сумнiви, що вона не повернеться
до нього, що вона не буде з ним! Вiн вiзьме себе в руки, працюватиме,  вiн
пiдготу? до ?? при?зду Брема - треба швидше  купити  книги,  треба  уважно
виконати всi  ??  дрiбнi  доручення  i,звичайно,  писати  щодня!  Вона  це
повторювала кiлька разiв, значить, вони, його листи, ?й  потрiбнi!  I  вiн
писав ?й. Щодня.
   Поряд iз  його  блискучими,  iскрометними  статтями,  де  буяли  думки,
несподiванi, часто такi гострi, пронизливi, що одразу примушували  кожного
читача замислитися i - або захопитися, або, навпаки, обуритися, тiльки  не
лишали спокiйним та байдужим нiкого, - поряд з цими статтями листи його до
Марi?, безмежно кохано? та жадано?, були до дитячо? на?вностi простодушнi,
?двертi в сво?му смутку, iнколи така безпораднiсть просякала ?х, лейтмотив
лунав один- повертайся .швидше!'
   "Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення i  замислився  з  пером  у
руках. Не знаю, що я тобi хотiв сказати, не вмiю ясно висловити, про що  я
думав. Та основний мотив все тогi же:
   люби ти мене, а вже я  -  так  тебе  люблю  i  ще  любитиму,  що  тобi,
звичайно, не буде холодно й журно жити на свiтi.  Мила!  Як  м'и  з  тобою
можемо весело працювати й розумно розважитись!"
   Тiльки б вона його любила!
   Вiн писав щодня, докладно: як минув  день,  де  був,  кого  бачив,  хто
заходив - Слепцов, Кутейников, при?хав ?? паризький приятель- Карл  Беннi,
в них зупинився, ходили з ним у лазню... Вiн  сам  вiдчував,  що  пише  ?й
нецiкаво, не те, що треба.
   "Ти, можливо,  будеш  незадоволена  тим,  що.  я  все  розповiдаю  тобi
найдрiбнiшi факти, замiсть того, щоб подiлитися з тобою  мо?ми  думками  й
почуттями. Але що ж, друже мiй, робити, коли нiякi  думки  не  спадають  у
голову i коли почуття все тi ж самiсiнькi: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю i
бажаю з тво?ю допомогою мiцного, доброго i живого щастя".
   Вона  вiдповiдала  коротенькими  записочками  на  кiлька  рядкiв.  Вона
взагалi не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев смiявся  з  ??  звички
слати телеграми. I цi записочки були схожi на телеграми.
   "Вiд Богдана ще нема депешi. Сьогоднi я всi  справи  закiнчу.  Поспiшаю
тобi надiслати цього листа i тому не розповiдаю нiчого. Обiймаю  тебе.  До
побачення.
   Вiддана тобi M. M. Сьогоднi писатиму увечерi".
   Але й увечерi лист був довший лише на кiлька рядкiв. Тiльки й того,  що
"вiддана тобi M. M."
   Але ж так вона i чужим, стороннiм людям листи пiдписувала, не вкладаючи
особливого змiсту. Просто формула епiстолярного етикету.
   Хоч би вона в цьому листi, де пише йому  про  побачення  з  Володимиром
Вадимовичем i що по?хала разом з ним до  "них",  додала  б  щось  нiжнiше,
заспокоююче... А от у листi до Наталi Федорiвни, жiнки,  яка  стала  вести
?хн? господарство -  чи  то  домоуправительки,  чи  то  економки,  -  було
написано, що при?хав один знайомий, якого анi вона, Наталя Федорiвна,  анi
Дмитро  Iванович  Писарев  не  знають,  а  зна?  Беннi.  Наталя  Федорiвна
повiдомила  про  це  без  усякого  навмисного  злого  намiру  за   обiдом,
переказуючи взагалi листа - далеко довшого, нiж Митi.
   - Та це  ж,  певне,  Володимир  Вадимович,  молодший  бра".  Олександра
Вадимовича, - вихопилося у Беннi. - Вiн же до  них  при?здив  у  Париж!  -
Раптом Карл схаменувся,  замовк,  але  став  якийсь  незвично  розв'язний,
вимушено смiявся до речi й не до речi. Митя зiбрав усi сво? сили,  щоб  не
виказати нiяких емоцiй з приводу цього, але Марi? вiн  i  про  це  одверто
написав.
   "Я, зрозумiло, лишився незворушним, тому  що  зважив  i  обмiркував  цю
звiстку ще ранiше. Не можу сказати, щоб вона була для мене при?мною або що
я сприйняв ?? байдуже, але ж тут, як i в iнших випадках, я скажу з вiрою в
мою богиню: "Да святится iмя твое, да приидет царствие  твое  и  да  будет
воля твоя!" I я буду сподiватись, що менi дадуть мiй насущний  хлiб  i  не
"введут во искушение и избавят от лукавого".
   Марiю зворушували цi  почуття,  i  в  листах-записочках  частiше  стало
з'являтися: "Бережи себе i чекай мене", "Я тебе не забуваю i часто думаю",
"Ти не зажурюйся, що листи мо? такi короткi. Менi тут важко i душно,  i  я
пишу тобi лише тому, що знаю, ти будеш неспокiйним, якщо не одержиш листа.
Все, що тут робиться i говориться, дуже дрiбно та вбого, а думати я  тепер
думаю тiльки про те, коли додому по?ду. До побачення. Пам'ятай, що у  тебе
? надiйний i вiрний друг. Обiймаю тебе. Вiддана тобi Marie".
   Вiн любив, коли вона пiдписувалася не M. M., a Марi. Це було його  iм'я
для не?. Треба вiрити й чекати. В одному листi вiн вiдзначив  -  аж  двiчi
було "бережи себе".
   У кожному майже листi вона нагадувала:
   "Ти приготуй якнайбiльше працi. Я навiть увi  снi  бачила  наш  робочий
стiл".
   I знову:
   "Приготуй бiльше роботи i чекай мене!"
   Не треба нарiкати, ?й там нелегко. Праця для не? порятунок.  Але  добре
вже й те, що працю вона зв'язу? з ним. Вона призналася в одному листi,  як
?й сумно:
   "Вчора я тобi не писала, тому що вчора менi було важко i сумно, так  що
я весь час розмiрковувала".
   Про що, про що вона там розмiрковувала  вдалинi  вiд  нього  i  поблизу
могили того, коханого i близького?
   "Я винна. Можна було i мiркувати, i тобi все-таки написати.  Ти  прости
мене".
   ?? "простити"? Тiльки б вона його хоч крихту  любила!  Вонгi  пише,  що
буде краще, нiж було. Вiн вiрить.
   I Марiя хотiла вiрити, i сама вiдганяла думки  про  це  i  хапалася  за
них... Адже вона вже зрозумiла - живому треба жити i дiяти з живими.
   У Москвi, спр'а'вдi, було важко.
   При?хав Володя, молодший брат Бритi, з яким так  добре  породичалися  в
Парижi i якому ще так недавно писала  з  Петербурга:  "Все  задушливiше  з
кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Менi  важко,  мiй
любий брате, i порожньо. Ця розлука iнша, iнакша. У колишнiх  розставаннях
було, лишалося менi стiльки ще доброго i солодкого, незважаючи на тугу,  а
тепер нiчого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливiший за минулий".
   В одному листi Володi писала: "Я вiдiйду з часом, але до того часу?"
   Вона тепер розумiла - зустрiнуться з Володею, i Сашин брат не  знатиме,
що казати, що робити, аби втiшити ??, самотню, безнадiйну, яка так  кохала
його Бритю... Невже вона вже "вiдiйшла"? Невже настав уже "той час"?
   Але ж Митя, думки про нього, про спiльну роботу... Вона  згадувала  все
дужче i частiше - саме роботу. Якiр порятунку.
   Вона зупинилася, як i пiд час похорону Сашi, у Юлi? Петрiвни ?шевсько?.
Бавилася з ?? дiтьми - сво?ми "хрещениками", згадували  обидвi  приязного,
розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.
   Марiя зустрiлася з Володею Пассеком i ?здила з ним до них -  до  Тетяни
Петрiвни, з якою були тепер i не як свекруха з ненависною невiсткою, i  не
як мати з дочкою, - ?хнi вза?мини нiколи не були i не могли  бути  такими!
Дивно! Вони були як подруги - рiзного вiку, доброзичливi одна до  одно?  i
навiть люблячi, бо ?х по?днало одне горе i  народилася  вза?мна  повага  й
увага.
   Тетяна Петрiвна торiк враз дуже змарнiла, постарiла, постарiла,  але  в
не? ще був син, внуки вiд нього, - значить, клопiт, турботи за сiм'ю  i  -
навiть сво?  "особисте"  життя,  дитячий  журнал  "Игрушечка",  який  вона
редагувала, вона i сама писала  для  дiтей  науково-популярнi  оповiдання.
Вона теж намагалася якось жити, а не животiти...
   У Москвi Марiя обiцяла Митi вiдвiдати одного безнадiйно хворого  кжэка,
який-жив у богадiльнi. В нього були паралiзованi ноги i трохи права  рука,
але вiн  хотiв  учитися,  багато  читав  i,  по?найв"""вiи"сь  iз  творами
Писар?ва, став  зистуватися.  Митя  як  мiг,  допомагав  йому,  насамперед
книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: "Вiн, Митя,  писав  про  теорiю
его?зму, вiн завжди переконано казав, що вiн, звичайно, его?ст, а сам?  От
i зараз - цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками  й  ласощами,  бо
так просив Митя". Правда, про ласощi Митя не казав, але ж то в Парижi вона
приносила хворим у лiкарню дешевi букетики  квiтiв,  що  найдужче  тiшили;
тут, певне, хлопець найдужче жада? книжок. Митя  ще  просив  договорити  -
"так, як i:" вмi?ш" - i з хлопцем, i  з  лiкарями,  i  вияснити,  що  вони
зможуть зробити для хлопця.
   Марiя згадала, як зараз турбу?ться Митя, щоб надiслати  потрiбнi  книги
засланому Шелгунову, з яким листу?ться. Так, справжнiй его?ст Митюша! От у
кого слово не розходиться з дiлом!
   Хоч би швидше при?хав Богдась! Хоч би  швидше  в  Петербург!  Хвилинами
здавалось - пiшли ?? лiта, як  вiтри  круг  свiта,  минула  ??  молодiсть,
почина?ться ?? справжн? життя - робо-че, просте, як шматок чорного  хлiба,
такого потрiбного кожнiй людинi.
   Перед вiд'?здом вона сама знову пiшла  i,  хоч  було  зимно,  сiла  пiд
стiною Симонового монастиря на вогкому ослiнчику.

   Ты не должна любить другого,
   Нет, не должна,
   Ты мертвецу святыней слова
   Обручена...

   Нiкого вона и не любитиме так. Але як ?й бути без нього, того, iншого?
   Швидше до Петербурга, туди, за ?хнiй  спiльний  робочий  стiл!  Вона  ж
писала Митi: "Не вдаватися в тугу, милий робiтниче.  Багато  проститься  в
iм'я роботи".
   Може, i ?й "проститься" в iм'я роботи?



   11

   В одному з листiв  (записочок!)  Марiя  з  Москви  написала:  "Сьогоднi
Миколи-угодника, i всi в Москвi веселi. Оглушливий дзвiн i  метушня  така,
наче Гарiбальдi святкують".
   "...наче Гарiбальдi" - мимоволi порiвняла  вона.  Навiщо  ?й  згадувати
Iталiю?
   Навiть у розмовах з Юленькою ?шевською намагалася обминати ту подорож -
Степан Васильович ?шевський, Бородiн, вона з Богдасем... Саша...
   Але ж скрiзь у тих колах, де ?й доводилось тепер бувати,  знову  почали
згадувати Гарiбальдi i стежити за його дiяльнiстю.
   Там, за кордоном, у Парижi завжди здавалось - все,  що  вiдбува?ться  в
Iталi?, дуже близько, поряд, i як близько  приймали  до  серця  усi  подi?
18(i2 року, як обурювалися, коли король Вiктор-Емману?л, якому  Гарiбальдi
здобув перемогу, оголосив його просто бунтiвником i  направив  проти  його
загонiв, якi вирушили з гаслом "Рим або  смерть!",  свою  армiю  разом  iз
французьким вiйськом. Пiд горою  Аспромонте  Гарiбальдi  було  поранено  i
взято в полон. Якийсь дивний, нiби почесний полон! Ця  рана  в  ногу  була
найважча з усiх ран, слiди вiд яких вiн мав на сво?му тiлi. Та ще  була  i
найважча, моральна, рана. По всiх  усюдах  усе  прогресивне  людство,  всi
робiтники кра?н ?вропи i палка молодь чекали  нетерпляче  повiдомлень  про
стан його здоров'я, скликали мiтинги, збирали кошти. Отодi й  вiдзначилася
росiйська молодь у Гейдельберзi, надiславши до  Гарiбальдi  славнозвiсного
професора Пирогова.
   Гарiбальдi дозволено було повернутися на  свою  Капреру.  Та  хiба  вiн
заспоко?вся?  У  тисяча  вiсiмсот  шiстдесят  шостому  роцi  вiн  у  лавах
iталiйсько? армi? виступа? проти Австрi?. Цього  раз-у  прекрасна  Венецiя
нарештi при?днана до Iталi?.
   I знову, коли перемогу одержано, Гарiбальдi вже не тiльки не  потрiбний
урядовi, а навiть небезпечний - бо страшно, що  народ  пiд  його  проводом
пiде на боротьбу за сво? права не тiльки проти чужоземних ворогiв!
   Але 1866 рiк - важкий Марi?н рiк. Усе вiдбувалося  наче  за  тридев'ять
земель, i коли ?й щось розповiдали, вона примушувала себе удавати,  що  це
?? цiкавить, а до не? нiщо як слiд не доходило.
   Та у вереснi 1867 року вони вдвох з  Митею  вже  з  захватом  читали  i
розпитували  кого  тiлькимогли  про  мiжнародний  конгрес  "Лiги  миру   i
свободи", який вiдбувався в Женевi, У президiю  серед  iнших  були  обранi
Гарiбальдi й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце  Марi?,
коли вона почула про це. А Герцен  на  конгрес  не  по?хав.  Казали  -  не
захотiв. Росiйська емiгрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалi у
Герцена тепер були непорозумiння. На конгрес  при?хав  i  другий  знайомий
Марi? - Михайло Олександрович Бакунiн. Учасники конгресу являли  цiлковиту
сумiш думок, переконань, настанов i бажань. Соцiалiсти  рiзних  вiдтiнкiв,
анархiсти, буржуазнi пацифiсти i навiть клерикали.
   Може, тому Герцен i не по?хав. що не вiрив у  якийсь  путнiй  наслiдок?
Вже набридли i  дратували  безпiдставнi  захоплення  Бакушна,  бакунiнськi
анархiчнi заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли i не згодний з  Бакунiним,
не може йому  протидiяти.  Авторитет  "Колокола"  в  Росi?  пiсля  поразки
польського повстання пiдупав саме через пiдтримку Герценом полякiв.  Марiя
не знала, що все бiльше замислювався Гернен над  настановами  "марксидiв",
як вiн називав оточення Маркса, з якими не сходився i не знайомився ближче
через того ж давнього друга - Бакунiна.
   Про це все потiм дiзналася Марiя, коли все ж  таки  ?й  довелося  ще  в
життi зустрiтися з Герценом, знову писати йому...
   Кожна  групка  однодумцiв  хотiла  використати  трибуну  конгресу,  щоб
довести правоту сво?х iдей.
   Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрiв народного героя -
Гарiбальдi, коли вiн вийшов у сво?му гарiбальдiйському плащi,  сивокудрий,
простий i в той же час упевнений в правдi сво?х дiй, та голосно i водночас
проникливе й щиро зачитав сво? тезиси, сповненi гуманiзму й вiри  в  добру
волю людства.
   "Всi нацi? - сестри, - виголошував вiн,  -  лише  демократiя  спроможна
знищити бич людства - вiйну... Лише раб ма? право воювати  з  тираном!  Це
?диний випадок, коли вiйна дозволя?ться".
   Гарiбальдi  готував  громадську  думку  всi??  прогресивно?  ?вропи  до
остаточного об'?днання Iталi?. Адже Рим був ще пiд владою  папи  -  тiльки
Рим в усiй Iталi? був вiдокремленою, дивною i страшною державою!
   Пiсля конгресу Гарiбальдi вирiшив, що час наспiв, уже треба розпочинати
свiй  "хрестовий  похiд",  i  вiдвiдав   рiзнi   провiнцi?.   Його   знову
заарештували i знову вiдправили на Капреру! Полонений у власному домi.
   Капреру  оточили  вiйськовi  суда  -  фрегати,  броненосцi,   невеличкi
пароплави,  зафрахтованi  урядом.  Вони  пильно   стерегли,   щоб,   бува,
Гарiбальдi не залишив свiй острiвець i  не  опинився  серед  сво?х  вiрних
сподвижникiв.
   Яке ж було здивування всiх - i прихильникiв, i ворогiв, коли в серединi
жовтня Флоренцiя з захватом приймала й вiтала народного героя!
   А про подробицi його  неймовiрно?,  фантастично?  втечi  серед  буряних
хвиль та ворожих кораблiв дiзналися значно пiзнiше.
   Похiд почався  вдало,  та  пiд  Ментаною,  недалечко  вiд  Рима,  загiн
Гарiбальдi був розбитий об'?днаними силами папських i французьких вiйськ.
   Про цю подiю несподiвано Марi? довелося дiзнатися докладнiше, коли вона
повернулася з Москви до Петербурга.
   Вона знала, що в не? на квартирi зупинився Карл Беннi.
   Ще ранiше Марiя дала йому на це дозвiл, бо Кардовi треба  було  тримати
iспит на лiкаря при Петербурзькiй медико-хiрургiчнiй академi?.
   Повертаючись до  Петербурга,  вона  непоко?лась.  Нiде  правди  дiти  -
звичайно, непоко?лася.
   Карл Беннi, паризький приятель, близький приятель, свiдок  ??  життя  з
Сашею, його хвороби, ?? горя...
   У листах Митя згадував Беннi. Як вони зустрiнуться?  Вона  i  Карл?  Як
триматимуться? Як розвинуться ?хнi стосунки?
   Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...
   Як важко стрiчатися з друзями з iншого життя! Мимоволi хвилю?шся,  наче
?хня оцiнка, ?хнi критерi?, ?хнiй присуд мусять на щось  вплинути,  можуть
щось змiнити, наче чека?ш на якесь виправдання.
   На жаль, так, на жаль, нiчого цього було непотрiбно. Всiлякi думки щодо
цього виявились зайвi.
   Карл стояв перед нею такий пригнiчений, такий зажурений, яким нiколи не
бачила його Марiя в Парижi.
   - Що з вами, Карле, милий? - вирвалося у не?, коли вiн мовчки нахилився
поцiлувати ?й руку при зустрiчi,  i  ?й  здалося  -  не  хотiв,  щоб  вона
помiтила сльози на його очах. Непри?мностi  з  академi?ю?  Нi,  вiн  не  з
таких, щоб з приводу цього вiшати голову, - хiба мало  труднощiв  довелося
йому подолати в життi, щоб iти вибраним сво?м шляхом!
   - Марi? Олександрiвно, дорога, я тiльки-но дiзнався, що мiй брат Артур,
ви зна?те його, вiн познайомив нас у Парижi, - вiн  загинув  у  битвi  пiд
Ментаною у гарiбальдiйському загонi.
   Перед смертю, та ще такою несподiваною, все зда?ться дрiбним, не вартим
уваги. I де б бiдний Карл мав одразу стiльки щирого  спiвчуття,  як  не  у
Марi? Олександрiвни? Адже i в Парижi всi завжди  звикли  бiгти  до  не?  з
бiльшими i меншими прикрощами.
   Це ж вона у Парижi ходила  до  ?хньо?  старо?  матерi,  щоб  розрадити,
заспоко?ти ??, коли Артура було заарештовано в Росi?, i  вигадувала  рiзнi
причини його мовчанки. Як вона  розсердилася  на  Тургенева,  коли  на  ??
запитання в листi про Беннi,вiн тодi  насмiшкувато  вiдповiв:  "...що  вам
Беннi загорiвся?"
   Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Беннi, англiйцем
за паспортом, поляком по батьковi, росiянином по любовi до Росi?, а врештi
-  патрiотом  кожно?  кра?ни,  де  точилася  боротьба  за  визволення,  за
незалежнiсть, за краще життя пригнiчених? I от - загинув у Iталi?!..
   Марiя розпитувала всiх, хто хоч трохи бiльше знав про подi? в Iталi? не
лише з газет.
   Торiк друкував сво? кореспонденцi? у  "Санкт-Петербургских  ведомостях"
Володимир Онуфрiйович Ковалевський, з яким зустрiчалися, i саме тепер вiн,
захоплений природознавством, запропонував Митi перекладати Брема. У  сво?х
кореспонденцiях вiн як очевидець писав про виступи гарiбальдiйцiв,  гостро
критикував iталiйських лiбералiв.  Повернувся  вiн  з  Iталi?  на  початку
шiстдесят сьомого року. До цього часу Марiя  говорила  з  ним  бiльше  про
роботу, свою й  Митину,  i  не  дуже  дослухалася,  коли  чоловiки  дуетом
починали лаяти не тiльки iталiйських лiбералiв.
   Тепер вона жадiбно стала розпитувати Ковалевського, - де вiн саме  був,
кого бачив з росiян. Хоч i недовгий час, але  ж  вiн  перебував  у  загонi
самого Гарiбальдi! Ще торiк, у  шiстдесят  шостому  роцi,  коли  визволяли
остаточно  Венецiю.  Про  Ментану  вiн  уже  и  сам  знав  лише  з   чужих
кореспонденцiй.
   I раптом, коли Марiя зустрiлася з Некрасовнм, той сказав ?й, вiтаючися:
   - А, коли ви були в Москвi, одержав листа, i статтю вiд вашо?  знайомо?
-  дружини  художника  Якобi.  Вона   написала   про   подi?   в   Iталi?,
гарiбальдiйський похiд, поразку, пiд Ментаною. Я хочу десь влаштувати  для
друку. Панi Якобi пропону? написати кiлька кореспонденцiй, очевидно,  вона
в  самому  вирi,  подiй.  Поки  що  я  передав  ??  статтi  Кра?вському  -
надзвичайно цiкавi, адже автор-безпосереднiй очевидець i, менi зда?ться по
цих кореспонденцiях, до деяко? мiри i учасник...
   Шурочка? Мила, нiжна Шурочка, з якою читали вiршi  Мюссе  на  кладовищi
Пер-Лашез, носили квiти на могили Гейне та  Лелевеля,  вiдвiдували  дитячi
школи, суди, гуляли дружнiм сiмейним товариством на ярмарках,  а  потiм  i
смiялися, i дивувалися, як Марiя з цього робить  нариси  i  "заробля?"  на
цьому!.. Марiя вчила ?? шити маленькому  Володi  штанцi,  щось  сама  йому
частенько перешивала з Богдасевих речей - такi  затишнi  вечори  проводили
вдвох... I от вона, Шурочка Якобi, - учасниця гарiбальдiйського руху!  Яка
шкода, що статтi Некрасов уже вiддав, та, певне, ?х надрукують.
   Увечерi, вдома, Марiя почула ще приголомшуючу звiстку, яку принiс Карл.
   - Брат загинув не в бою, - сказав вiн,  -  Артур  помер  вiд  рани,  що
дiстав пiд час бою, а помер  уже  в  госпiталi  на  руках  у  ланi  Якобi,
Олександри Микола?вни - вашо? паризько? подруги. Поки що я  бiльше  нiчого
не знаю. Знаю тiльки, що поранений був у руку. Подумайте - в руку! Хiба не
можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дiзнатися!
Я мушу ствердити, обiлити його чесне iм'я, яке заплямували нiкчемнi людцi!
Навiть у некролозi, в газетi, не могли знайти доброго слова!
   - Заспокойтеся, Карпе,  -  мовила  Марiя,  -  адже  i  Герцен,  i  Iван
Сергiйович Тургенев добро?  думки  про  Артура.  Це  комусь  було  вигiдно
виставити його непевною людиною!
   - Непевною людиною! - з гiркотою вигукнув Карл. - Просто пустили чутки,
що вiн агент III вiддiлу! Вiн, який все сво? життя  вiддавав  боротьбi  за
сво? iде?, в якi вiрив беззаперечно, найменше думав i дбав про себе -  уся
дiяльнiсть його свiдчить про це! Вiн був надто на?вний i довiрливий  -  що
правда,  то  правда,  але  ж  вiн  намагався  скрiзь  дiяти!  I  за   свою
довiрливiсть скiльки разiв жахливо розплачувався. А якi злиднi все  життя!
I нiякiсiнького щастя!
   - Але ж вiн загинув смертю славних, - намагалася втiшити Марiя.
   - Загинув вiд рани, яку, напевне, я вилiкував би  одразу!  Менi  тiльки
легше на якусь краплину, що вiн помер на  добрих  руках  тако?  прекрасно?
людиниI Я ж стiльки разiв стрiчався  з  нею  у  вас.  Коли  б  побачити  i
розпитати докладно! - схопився Карл за голову.
   - Це ж, напевне, цiлком  можливо,  -  мовила  Марiя,  адже  повернеться
врештi Олександра Микола?вна на батькiвщину. Уявляю,  скiльки  вона  зможе
розповiсти... - додала вона замислено.
   Так. Розповiсти Олександра Микола?вна Якобi могла багато.



   12

   Олександра Микола?вна Якобi вже третiй рiк жила в Римi з  чоловiком  та
сином Володею. За. цей час вона "виросла", якщо можна так сказати  про  ??
двадцятип'ятирiчний вiк, виросла не в якомусь там громадському значеннi чи
в сво?й роботi - зовнi наче нiчого не змiнилося: лишалася вона так,  як  i
була,  скромною  дружиною  росiйського   художника-стипендiата   академi?,
надiсланого до Iталi?, турбувалася вiддано про сiм'ю, намагалася працювати
сама. Поки що ?й не дуже в  ньому  щастило.  Можливо,  все-таки  бракувало
певного лiтературного таланту, а самого бажання,  любовi  до  лiтературно?
працi i старанностi було замало. В не? вiдсутня  була  та  пробивна  сила,
напористiсть, якими бiльшiсть журналiстiв, навiть i не талановитих, випина
лися наперед.  Але  Олександра  Микола?вна  виросла  якось  внутрiшньо,  в
самостiйностi сво?? думки, свого власного .ставлення до всiх явищ,  життя,
в сво?й непохитностi переконань.. Це вiдчували всi, хто стрiчався з нею, i
всiх дивувало це в напрочуд гарнiй, тендiтнiй  i  дуже  лагiднiй  i  чулiй
жiнцi. Оця чулiсть, небагатослiвна та дiяльна, i була спроможна на чудеса,
i чутки про надзвичайну росiйську красуню докотилися до самого Гарiбальдi,
i саме. до не? Гарiбальдi звернувся у небезпечному, скрутному випадку.
   Та про це пiзнiше.
   Повстання, за повстанням.  "Рим  або  смерть"  -  вимальовано,  вишито,
викарбувано кров'ю на знаменах гарiбальдiйцiв. Осiнь 1867 року.  У  загони
повстанцiв продерлися шпигуни, зрадники. Поразка пiд Ментаною.
   Опiвночi вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками мiж  високими
домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, ?х розмiщують,
вiрнiше заштовхують абияк у найгiршi госпiталi при  рiзних  монастирях,  у
яких бiльшiсть  лiкарiв,  вiрнiше  коновалiв,  не  дуже  замислюються  над
дiагнозами  та  лiкуванням.  У  лiкуваннi   найактивнiшу   участь   беруть
отцi?зу?ти. Крiм  того,  що  вони  сповiдають  перед  операцiями,  вони  й
присутнi на самих операцiях - численних ампутацiях нiг та рук.
   Коли б хто мав можливiсть пiдрахувати, та й  без  пiдрахунку  стороннiй
людинi впада? в око, що найчастiше та найшвидше  пiсля  операцiй  умирають
тi, хто вiдмовився вiд сповiдi i взагалi не покаявся в злочинi проти  папи
та свято? церкви.
   Але "стороннiх" людей тут майже нема. Треба пройти  i  подолати  багато
перешкод, щоб дiстати дозвiл ходити за пораненими.
   Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава  росiйська  синьйора.
I, звичайно,  вона  з  жахом  побачила  й  зрозумiла  методи  лiкування  в
брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпiталi святого Онопрiя.
   ?? привiв сюди знайомий багатьом росiянам iталiйський лiкар, коли почув
?? бажання хоч чимось допомогти  нещасним  пораненим  гарiбальдiйцям.  Сам
лiкар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпiталi свято?  Агати,  але  ж
синьйора Якобi спитала - де найважче, де потрiбна допомога, де вона дiйсно
зможе бути корисною.
   Першо? ночi в госпiталi святого Онопрiя для поранених не було не тiльки
лiжок, а навiть соломи на пiдлозi, ?х  клали  будьяк,  трохи  не  один  на
одного. ?диний догляд - варта на  дверях.  Навiть  на  стогiн:  "Пити",  -
сторожа з папських стрiльцiв вiдповiдала: "Вранцi!"
   Наступав ранок. Лiкарям навiть важко було ходити  по  пiдлозi,  стiльки
було кровi. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарештi, якiсь  старi
лiжка, мiшки з соломою, замiсть тюфякiв.
   Коли вперше Шура увiйшла в "палату", вона  зiбрала  всi  сили,  щоб  не
зойкнути, не крикнути,  не  задихнутися...  Але  вона  якомога  спокiйнiше
спитала у служки, де дiстати води, глечик, миску, сама  наточила  води  на
подвiр'? з стiнного фонтанчика пiд стату?ю якогось святого i стала умивати
лежачих  хворих.  Побачивши,  як  вона  впевнено   дi?,   персонал   трохи
пiдтягнувся. Гарна  синьйора  розмовляла  по-французьки  i  по-iталiйськи.
Лiкарi знали, що  вона  ма?  дозвiл-перепустку  вiд  якогось  закордонного
комiтету допомоги. Вона не турбувала поранених нi зайвими запитаннями,  нi
розмовами, а втiм, кожному з них ставало легше вiд приторку ?? нiжно?, але
вправно? руки.
   Вiдвернувшись до стiни, лежав молодий чоловiк з рудуватою борiдкою, вiн
був поранений у руку. На невеличкому столику коло лiжка, - уже внесли сюди
два чи три, - вона помiтила кiлька номерiв англiйсько? газети  "Times"  та
путiвник Бедекера у червонiй обкладинцi. Хто тiльки з мандруючих iю ?вропi
ис  поспiшав  одразу  придбати  такi   томики!   З   пораненим   розмовляв
по-англiйськи протестантський пастор,  але  поранений  не  повертався  вiд
стiни, хоча щось тихо вiдповiдав.
   Коли пастор вiдiйшов вiд лiжка, Шура пошепки спитала його:
   - Хто цей поранений?
   - Це Артур Беннi, англiйський пiдданий, тому мене пустили до нього.
   Шура швидко пiдбiгла до лiжка Беннi i, схопивши його лiву здорову руку,
потиснула ??.
   -  Здрастуйте!  Я  добре  знайома  з  вашим  братом  Карлом.  Ми  часто
стрiчалися з ним у наших  спiльн-их  друзiв.  Скажiть,  що  вам  треба?  Я
постараюся зробити все, що зможу.
   Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгiршим i навiть  думав,
що краще вже смерть, небуття, нiж цей бiль, цей  жах,  що  оточував  його,
почувши привiтнi слова, такi несподiванi тут, враз  повернувся  до  життя.
Шура вмила його, напо?ла ча?м, пiдходила до нього кожну вiльну вiд догляду
за  iншими  хвилинку,  i  вiн  усе  розповiв  Шурi,  вiн  говорив  з   нею
по-росiйськи, i, видно, це йому було насолодою.
   - Оцi ще росiяни, лiзуть не в сво? справи, - буркали в коридорi лiкарi,
але чомусь здавалося, що синьйора з  якогось  знатного  i  багатого  роду,
iнакше не трималася б вона так спокiйно i незалежно.
   Шура дiзналася, що Беннi при?хав кореспондентом англiйсько?  газети.  З
Росi? його було вислано, i вiн жив останнiй час у Швейцарi?. Вiн  потрапив
у загiн гарiбальдiйцiв i взяв участь у сутичцi  з  папським  вiйськом  пiд
Ментаною. Командира одного з полкiв було забито.
   - I тодi Меноттi, син Гарiбальдi, сказав, щоб я  узяв  командування!  -
очi Артура спалахнули  -  чи  вiд  рани,  чи  вiд  спогаду.  Шура  поклала
заспокоююче йому руку на плече. - Я прийняв командування,  хоч  нiколи  не
був вiйськовим, та я знаю, моя рiшучiсть замiнила б  усе.  На  жаль,  мене
поранили, i ось я тут, i я певен, що тут я помру.
   - Що ви! У вас зовсiм не страшна рана, - заперечила Шура.
   - О, тут помирають не вiд ран, а вiд лiкування. Коли  б  мене  перевели
кудись в iнше мiсце - може,  я  б  видужав,  але  навiть  просити  про  це
незручно, адже, гляньте, ? багато значно важче поранених, нiж я.
   - Та зна?те, - збагнула вмить Шура, - про вас легше попросити  --  адже
ви кореспондент. Я спробую. Вiн трохи нiяково сказав ?й:
   - Дайте телеграму в Швейцарiю за цi?ю адресою, що я живий.
   З трудом, лiвоюрукою вiн надряпав на клаптику  паперу  адресу,  iм'я  i
прiзвище адресата. Iм'я i прiзвище росiйськi, iм'я i прiзвище жiночi. Шура
не розпитувала нiчого.
   - Як при?мно, що з вами можна говорити росiйською мовою.  -  прошепотiв
Артур. - Може, кому й дивно, я - англiйський пiдданий, але ж я росiянин...
   - Не говорiть багато, заспокойтеся, заснiть. Я завтра прийду.
   Вона була певна - коли б можна було взяти його додому, до себе, або  до
когось iз знайомих, вона швидко виходила б його, лiкар Чезаре  допомiг  би
?й. Але взяти з госпiталю нiхто не дозволив би, до росiян почали ставитися
взагалi в Римi упереджено. Та й куди б  вона  могла  його  взяти?  Валерiй
Iванович i так сердиться за цi ?? клопоти.  Може,  лiкар  Чезаре  допоможе
перевести Беннi в госпiталь свято? Агати, де працю? сам? Цей  "загадковий"
Артур Беннi! Так про нього казали в салонi Салiас у Парижi, коли вiн пiсля
близького знайомства з Герценом по?хав до Петербурга з якимось купцем,  що
обiцяв дати кошти  на  пропаганду,  а  в  дiйсностi  покинув  Беннi,  лише
пере?хали кордон. У Петербурзi Артура  заарештували.  Марiя  Олександрiвна
Маркович розповiдала Шурi, що бiгала заспокоювати його  матiр,  стареньку,
дуже порядну жiнку. Батько його  був  пастором  у  невеличкому  польському
мiстечку, де й минуло дитинство Артура, Карла  та  ?хньо?  сестрички.  Уся
сiм'я була дуже порядна, культурна,  освiчена.  Батьки  дбали  про  освiту
дiтей,  навчили  ?х  кiльком  мовам.  Оце  мiшане  походження,   досконале
володiння рiзними мовами дало пiдставi кинути на  Артура  з  провокацiйною
метою тiнь пiдозри - то тут, то там  пустити  плiтки,  що  вiн  агент  III
вiддiлу, шпигун. А вiн усi?ю сво?ю романтичною душею прагнув узяти  участь
у справжнiй боротьбi, на?вно довiрявся рiзним людям  i  найменше  думав  i
дбав про себе.
   Карповi було краще - вiн одразу вирiшив стати медиком i будь-що здобути
грунтовну медичну освiту.
   Один iз споконвiчних ?зу?тських прийомiв боротьби -  саме  на  вiдданих
чесних людей кинути пiдозру, посiяти розбрат, недовiр'я серед:  товаришiв.
Хiба не хотiли кинути пiдозру навiть на таку постать, як  Бакунiн?  Хай  у
революцiйному середовищi не погоджувалися з його анархiстськими  теорiями,
з методами його боротьби, але людину, яка сидiла прикута ланцюгом до стiни
u  австрiйськiй   в'язницi,   конала   в   Петропавловськiй   фортецi,   у
Шлiссельбургу - оголосити агентом III вiддiлу! Але ж то  був  Бакунiн!  За
нього пiдняв голос i добре вилаяв наклепникiв Герцен!
   А Карл, тверезий медик Карл скаржився  Марi?  в  Парижi;  що  на'  його
романтичному старшому братовi весь час тяжить цей незрозумiлий наклеп, хоч
i Герцен, i Тургенев добре ставляться до нього i не вiрять цьому, але досi
.не заступилися вголос.
   Олександра  Микола?вна  якось  одразу  вiдчула,  що  це  за  людина,  i
поспiшила до лiкаря Чезаре.
   - Ви  гада?те,  в  госпiталi  Агати  пораненим  краще?  -  з  iронiчною
посмiшкою спитав ?? лiкар. - Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли  туди
i помiстили хоча б  у  малесеньку.,  але  окрему  палату.  У  них  ?  такi
чернецькi келi?, перетворенi на госпiтальнi  палати.  Але  ж  лiкування...
Недарма хворi бояться не ран,, а лiкування...
   Попи-?зу?ти нишпорили по всiх палатах, в операцiйних, надто  настирливо
вмовляли прийняти святе причастя... У госпiталi стали  приходити  жiнки  з
простого, на роду, пiсля ?хнього крику та гвалту ?м дали на не  дозвiл,  i
Щура радiла, що це не дами-патронеси, а простi жiнки Рима.
   Якось Шура з допомогою цих жiнок вивела .поранених,: що могли рухатися,
у малесенький внутрiшнiй дворик трохи подихати чистим повiтрям. Дивно,  що
в палатах не задихалися  до  кiнця!  Людина  таки  живуча.  На  стiну,  що
вiдмежовувала госпiталь вiд ?зу?тсько? колегi?, вилiзли хлопчиська -  учнi
колегi?, майбутнi священнослужителi. Вони вигукували рiзнi непристойностi,
плювали в хворих.
   - Свята Мадонна! - сплеснула руками одна, з iталiйських жiнок. -Що вони
блудять сво?ми дурними язиками! Синьйоро, не  слухайте  ?х!  Це  не  евятi
хлопчики, якi служитимуть у церквi, а маленькi дияволята! Замовкнiть!
   - Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастiано,  а  вони
самi навчали, що кожен плювок у обличчя бунтiвниковi дару? нам милiсть  на
тому свiтi! А ви  (m  допомага?те,  i  ви  шкварчатимете  на  сковорiдках,
ха-ха-ха! - загорлали хлопчиська.
   - А з тiтки Терези натопиться сала на  всеньке  пекло!  Ха-ха!  Тереза,
дебела, нiвроку, лiтня iталiйка, вже настро?лася вiдповiсти належним тоном
з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула ?? за рукав.
   - Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погiршить долю наших
хворих, - шепнула вона, а в головi майнуло:
   "Не вiдають-бо, що творять", - невже так буде у всi вiки!? Цi  пораненi
"бунтiвники" лишили сво?х дiтей, тепло рiдно?  хати  за  те,  щоб  здобути
кращу долю рiдному народовi, i от що мають! А "христове во?нство"  вихову?
змалку для себе достойну змiну.
   Та про що вона  дiзналася  пiзнiше  -  зовсiм  приголомшило  ??.  Деякi
лiкарi,  запроданцi   папському   урядовi,   робили   операцi?   отру?ними
iнструментами. Може, Тереза помилилася? Нi, вона присягалася  в  тому,  ця
проста щира жiнка, i дiйсно, Олександра  Микола?вна  помiтила,  iдо  пiсля
операцi? лiкаря Танчiнi за одиндва днi у  хворого  починалася  гангрена  i
хворий помирав. Невже й Артуровi зробили таку операцiю? Спочатку Артур був
певний, що можна обiйтися без ампутацi? руки, рана була не з страшних,  та
поки Шура не почала сама ходити за ним, вiн був залишений напризволяще,  i
рана почала загнивати. Йому ставало гiрше й гiрше. I,  як  на  бiду,  Шура
нiде не могла знайти лiкаря Чезаре, худенького моторного  стариганчика,  -
вiн чомусь цi днi не  приходив  до  госпiталю.  Вона  кинулася  до  одного
знайомого лiкаряанглiйця, щоб той подивився Артура, i, коли треба,  умовив
на операцiю, i сам зробив би йому. Лiкар погодився. Вiдповiдь його  lilypi
була безнадiйна: "Тепер i ампутацiя вже не вряту?, i краще не робити".  Та
тiльки вiн пiшов разом iз Шурою, Артура винесли  в  операцiйну  i  зробили
ампутацiю руки.
   Шуру кiлька днiв до нього не пускали, а  коли  пустили,  вона  його  не
пiзнала, ?й здалося - перед нею лежить мрець.
   Але Артур був ще живий.
   - Вiзьмiть мо? книги й щоденник, коли я  помру.  I  дайте  телеграму  в
Швейцарiю, сьогоднi ж. Хай швидше при?де. Може, я ще встигну побачити... -
i раптом сказав зовсiм слабким голосом те саме, що  й  тодi,  коли  вперше
побачив ??: - Який я радий, що можу розмовляти з вами по-росiйськи. Якщо я
видужаю, я все ж таки повернуся в Росiю...
   Вiн не видужав. Дiвчина, яку вiн любив, не встигла  при?хати.  При?хала
лише другого дня пiсля того, як вiн помер на руках у Олександри Микола?вни
Якобi.
   Потiм Шура дiзналася, що це була одна з учасниць вiдомо?  недовговiчно?
Знаменсько? комуни, яку невдало органiзував Василь Слепцов у Петербурзi, а
тепер ця дiвчина вчилася  в  Швейцарi?.  Обидвi,  вона  i  Шура,  плакали,
ховаючи Артура, i накидали в могилу, за iталiйським  звича?м,  червоних  i
бiлих квiтiв...
   I скiльки ще молодих i  одчайдушних  померло  тодi  на  руках  у  Шури,
скiльком  казала  вона  ласкавi  заспокоюючi  слова,   записувала   адреси
рiдних...
   Валерiй Iванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не  звертати
уваги. Хiба могла вона тепер лишатися  байдужою,  доторкнувшися  до  цього
страшного свiту кровi, облуди, злочину?
   ??  вже  стали  вважати  настiльки  "сво?ю"  серед  гарiбальдiйцi"   та
спiвчуваючих ?м, що раптом  звернулися  з  неймовiрною  просьбою.  До  не?
прийшла нiмецька письменниця Шварц i передал  лист  вiд  Гарiбальдi.  Вона
сказала, що з Гарiбальдi бачився нещодавно один лiкар  (Чезаре!  -  одразу
майнуло в головi Олександри Микола?вни, - так от де вiн пропадав, а  я  не
могла його знайти!), i цей лiкар, - вела далi нова знайома, - розповiв про
не?, синьйору Якобi, як про надзвичайно смiливу i розумну  жiнку,  а  саме
така зараз може допомогти в однiй важливiй невiдкладнiй  справi.  Вона  не
додала, що лiкар ще змалював ??, як надзвичайну красуню, а це  також  мало
велике значення!
   Пiд Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарiбальдi Лу?джi Кастеллаццо,
зараз вiн ув'язнений у  найстрашнiшiй  в'язницi  Рима,  ще  страшнiшiй  за
в'язницю Святого Ангела. Вiн напередоднi страти.  Вiн  повинен  втекти.  У
листi до Шури була вкладена крихiтна записочка  до  Кастеллаццо  з  планом
втечi. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку.
   Шура погодилася...
   ...До  коменданта  фортецi  пiдiйшла  чарiвна  юна  жiнка  пiд   чорною
мережаною косинкою i, ламаючи руки, благала дозволити ?й востанн?, на одну
малiсiньку хвилинку, побачити  нареченого  -  Лу?джi  Кастеллаццо.  Сльози
текли з синiх великих очей,  але  не  псували  прекрасне  обличчя  -  воно
здавалося вiд них ще чарiвнiшим.
   - Синьйоре! Одну хвилинку! Тiльки глянути на нього! Менi нема  дiла  до
його злочинiв! Я вiдмолю потiм його грiхи! Але мушу його  побачити!  Невже
ви нiкого не кохали? Невже ви вiдмовите бiднiй, нещаснiй дiвчинi  в  такiй
маленькiй, невиннiй справi - перед стратою востанн? побачити коханого!
   Комендант не вiдмовив. Вiн гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели
з камери до примiщення вартових, i повiв  Шуру  гвинтовими  сходами  вниз.
Шура тремтiла. Вона ж нiколи не бачила цього  Кастеллаццо!  Вiн  сам  може
необережним словом, рухом, зiпсувати все, i загине сам,  i  ??  нiколи  не
випустять з цi?? фортецi.
   Тiльки рипнули дверi i в них з'явилася висока постать  з  кайданами  на
ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз,
заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком:
   - Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навiки твоя наречена i без тебе
я стану нареченою тiльки Христа! Я не зраджу тебе! Я пiду в монастир!
   Вона душила його в обiймах - навiть  вартовi  нiяково  вiдвернулися  на
мить. Цi?? митi було досить, щоб  Кастеллаццо  раптом  вiдчув  за  пазухою
кульку з паперу.  Вiн  мовчав.  Спантеличений  несподiваним  побаченням  з
незнайомою "нареченою", вiн  враз  збагнув  усе,  коли  вiдчув  на  грудях
папiрець.  I  хоча  "наречена"  нестримно  цiлувала  його,  вiн   сам   не
насмiлювався поцiлувати цю красуню в обличчя i тiльки вкрив поцiлунками ??
руки.
   - Ну, досить, досить! - буркнув комендант.
   - Дякую! Дякую,  синьйоре!  Хай  береже  вас  свята  мадонна!  У  сво?х
молитвах я завжди поминатиму вас? -

   Шура легко намить опустилася навколiшки, склавши руки, як католичка, i,
враз так само легко й нечутто схопившись, пiшла, боячнся обернутися  i  на
"нареченого", i на коменданта.
   Комендант, насупившись, поспiшав за  нею  до  само?  брами  фортецi.  В
думках вiн  лаяв  в'язня  -  маючи  таку  красуню  наречену,  злигатися  з
бандюгами!  От  бiдолага,  бiжить  тепер,  захлина?ться  вiд  слiз,  слова
вимовити не може, пiде-таки, чого доброго, здуру в монастир!
   Нарештi вона за брамою  фортецi.  Швидше,  швидше  звiдси!  Невже  вона
наважилася сама увiйти  туди,  спуститися  в  пiдземелля,  розiграти  таку
сцену? Чи це ?й приснилося?
   Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не  кинутися  бiгти,
бiгти, бiгти...
   Вночi Кастеллаццо втiк... Шура бiльше нiколи не бачила свого  укоханого
нареченого". З Гарiбальдi, який був у захопленнi  вiд  подвигу  росiйсько?
синьйори, вона познайомилася особисто  лише  у  тисяча  вiсiмсот  сiмдесят
другому роцi. Олександра Микола?вна гостювала у  нього  цiлий  тиждень  на
Капрерi, i вони розсталися друзями. Гарiбальдi подарував ?й свiй портрет з
автографом i потiм, уже в Росiю, писав ?й...
   То було вже потiм...
   Поки що вона,як i ранiше, ходила в госпiталь,  збирала  серед  знайомих
для поранених кошти, харчi, корпiю, записувала, що можливо,  коротенько  в
щоденник, писала статтi i  чекала  нетерпляче  вiдповiдi  Некрасова  -  чи
надрукують: десь- у росiйських журналах: ?й хотiлося писати, а крiм  того,
дуже потрiбнi були грошi. Про побачення  з  Кастеллаццо  чоловiк  поки  що
нiчого не знав. Нiчого довго не  знала  i  ??  паризька  подруга  -  Марiя
Олександрiвна.



   13

   Усi бачать,
   Як сирота скаче,
   А нiхто не вiда?.
   Де вона обiда?...
   Народна пiсня

   Марiя знала й iнший кiнець цього прислiв'ячка: "А нiхто не  бачить,  як
вона плаче"...
   "Нiхто й не побачить..." - думала Марiя.
   Звичайно, вона не "скакала", але всi бачили завжди  дiлову,  енергiйну,
самостiйну жiнку, до того ж чатто' оточену молодими лiтераторами.  Це  теж
була цiкава тема для розмов, як взагалi постать письменницi Марка  Вовчка,
що повернулася нарештi з-за  кордону,  i  не  тiльки  "молодi"  лiтератори
прагнули потрапити в ?? оточення, а хто не потрапляв,  той  уже  намагався
"вiддячити" як мiг. До одних з таких належав i критик Скабичевський.
   - Правду кажучи, - не раз казав  вiн  з  усмiшечкою  колегам,  -  я  не
розумiю, що ви знаходите у цiй лiтнiй-матронi гарного, хiба що п  волохатi
брови? А в не? на побiгеньках цiлий штат! Той булочки  вiд  ?лис??ва,  той
коректуру несе, той якiсь книги шука?...
   - Уже й "лiтня"! - засмiявся приятель Писар?ва Кутейников. - Яка  ж  то
"лiтня", коли ?й лише тридцять чотири роки, а вигляда? вона, слово -честi,
рокiв-на десять молодшою! I погодьтеся  -  рiдко  зустрiнеш  таку  розумну
жiнку!
   - Умi? просто кожного оплести з  усiх  бокiв  неперевершеним  мереживом
лестощiв та уваги! А що нашому-брату лiтератору треба - щоб  слухали  його
писанину й млiли, - не здавався Скабичевський. - Я не вiдмовляю ?й самiй,у
талантi, а проте це скороминучий успiх! Коли б не Тургенев, який  переклав
??, та не Добролюбов, який присвятив ?й цiлу статтю, - вона б  i  того  не
мала. Та ще мав значення полiтичний напрямок! ??  оповiдання  задовольняли
злобу дня, i тому здебiльшого  критики  крiзь  пальцi  дивилися  на  слабi
сторони ?? творiв.  А  побуту  вона  не  зна?,  замiсть  реальних  фарб  -
запозичення з народних пiсень та сентиментальнiсть...
   - Ну, це ви вже хватонули! У редакцi? "Русского  слова"  був  ??  роман
"Записки дячка". На жаль, духовна цензура нiяк не пропуска?, ще  з  Парижа
його надiслала. Хто читав, усi кажуть: важко навiть повiрити, що  написала
жiнка, та  ще  з  освiчено?  дворянсько?  родини  -  таке  знання-  побуту
сiльського попiвства! Може, врештi дозволять надрукувати.  Кажуть,  такого
вражаючого роману, антиклерикального, у нас ще нiколи не було!
   - Дай боже нашому телятi вовка з'?сти! Якщо й ?  в  не?  талант,  -  я,
власне, цього не  заперечую,  -  то  бiльше  суб'?ктивний,  лiричний.  Ну,
звичайно, ?? творам не  можна  вiдмовити,  що  вони  просякнутi  гуманним,
демократичним духом, - поблажливо мовив Скабичевський. - Побачимо! Поки що
я бачу почт молодикiв та бiдолагу Писар?ва.
   - ? чарiвливiсть дорожча за будь-яку звичайну так звану красоту, я б  з
охотою сам належав до ?? почту, - пожартував хтось. - А ?? сердечнiсть  до
людей! Та, кажуть, i до вашо? родини вона виявила багато чуйностi!
   Скабичевський почервонiв. Нiде правди дiти - Марiя  Олександрiвна  дуже
чуйно поставилася до його старшо? "незаконно?" дочки й не тiльки допомогла
"законно" удочерити, бо та народилася до шлюбу, а дуже  тепло  поставилася
до дiвчинки, яка деякий час навiть пожила в не?.
   - Та, певне, ви самi одержали вiд не? одкоша! -засмiявся Кутейников.
   Хiба один Скабичевський мстився i в поговорах, i в  критичних  статтях?
Марiя намагалася не звертати на це уваги. У не? були вищi  суддi.  I  сама
вона була собi суворим суддею в роботi. А щодо життя - як усi помилялися!
   ? зовнiшн? життя письменника, яке  всi  бачать:  вiн  пише  -  значить,
"працю?". I навiть близькi не розумiють, що то  вже  останнiй  етап,  коли
сидить i пише. Уважнi рiднi тодi шикають на дiтей, на стороннiх: тихше, не
заважайте, бачите - працю?!
   Але ж найважливiший той час, коли вiн,  з  погляду  iнших,  "нiчого  не
робить". Якщо це чоловiк - лежить i палить цигарку за цигаркою, а  дружина
й теща нервують: грошей на базар нема, а вiн i не сяде за стiл!
   Для жiнки ще гiрше: "Стiльки роботи в домi, а вона все закинула! I  хоч
би писала, а то ж нiчогiсiнько не робить -  пiшла  собi  гуляти!  Або  теж
лежить та чита? якийсь роман, ще й  драту?ться,  коли  до  не?  з  якимось
питанням звернешся, наче роботу переб'?ш!"
   Але навiть i тi, хто розумi? цю найважчу роботу думки,  перевтiлення  в
iнше життя, зосередження, виключення вiд оточуючого, - не  завжди  знають,
що етапи життя вiдзначаються зовсiм iншими датами, а  не  тими  зовнiшнiми
подiями, що всi бачать.
   Сама  собi  Марiя  в  думках  лiчить:  "Це  ж   було   тодi,   коли   я
почала'"Дячка". Це тодi, коли я писала "Живу душу"...".
   Навiть найближчi приятельки, можливо, дивуються: поховала  Сашу,  помер
чоловiк, i завела новий роман iз сво?м кузеном - навiть молодшим за  себе!
Швидко ж вона "вiдiйшла"!
   А  "вiдiйшла"  вона  лише  тодi,  коли   знову   вiдчула   спроможнiсть
перевтiлюватися.-Найбiльше  щастя  письменника  -  раптово  зажити  життям
вигаданих i невигаданих геро?в.
   Вона, Марiя, вiдчула, що вона ще  жива,  знову  живе  справжнiм  життям
письменницi,  коли  справдi  почала  новий  роман.  Не  з  сво?м  молодшим
троюрiдним братом! Нi, а за сво?м робочим столом.
   Вона почала писати "Живу душу", i спогади юностi рiзнобарвним  натовпом
наплинули на не?, але тепер усе  вона  бачила  нiби  iншими  очима.  Пiсля
польського повстання, пiсля пострiлу в царя  Каракозова  i  його  страти,з
багатьох спала маска i виявлялася справжня суть. То, що Марiя колись  лише
iнстинктивно вiдчувала й вiд чого вiдверталася в тих провiнцiйних,  нiбито
прогресивних, "салонах", тепер постало перед нею в усiй нiкчемнiй  наготi.
Цiлий  шерег  рiзноманiтних   балакунiв,   якi   вмiли   так   красномовно
виголошувати пишнi фрази про вищi iдеали, прогрес, любов до  народу  i  не
хотiли поступитися найменшою  дрiбничкою,  щоб,  бува,  не  порушити  свiй
комфорт, сво? благополуччя. Вона тепер дужче зрозумiла, чому й Митя в усiх
сво?х працях пiдкреслю?, що найбiльша небезпека саме в таких "лiбералах" i
молодi треба йти iншим шляхом.
   Багато було автобiографiчного в  цьому  романi  -  ??  юнiсть  у  тiтки
Мардовiно?, провiнцiйнi лiберальнi гуртки, шукання панночками "геро?в"  (а
заодно й женихiв), ?? власна жадоба самостiйно? працi, живих людей.
   Так, тiльки вона почала писати цей роман, як вiдчула, що хвиля  понесла
??, понесла без упину. I якось,  коли  вона  написала  про  чоловiка  панi
Пiдколодно?, лицемiрно? дамочки-позерки, як вiн примушений був  на  догоду
жiнцi повторювати ?? сентенцi? на  зразок:  "Я  тепер  зрозумiв,  що  таке
женщина,  що  таке  чесноти,  свiдомiсть  власно?  правоти,  ?дина   мiцна
пiдтримка у важких випробуваннях..." - i  раптом  закiнчував  несподiвано:
"Всiх цих праведникiв перевiшати треба", - вона, Марiя, сама  розсмiялась:
так це було вiрно пiдхоплено серед то? метушливо? орловсько? юрби i  тепер
влучно використано'.
   Недарма вона колись писала ?шевському,  який  здивувався,  звiдки  такi
правдивi образи в ?? "Записках дячка": "Адже я знала колись  цих  людей  i
спостерiгала - живе враження завжди залиша?ться у мене i не вмира?".
   Коли вона розсмiялася, пишучи тепер у романi цi рядки,  Митя  здивовано
пiдвiв голову - вiн ще ?? не бачив такою жвавою, веселою.
   - Почекай, я допишу цей роздiл i почитаю тобi, обов'язково почитаю.
   Вона  вже  жила  в  цьому  романi,  вже  заграли  деталi  побуту,  вона
всмiхалася, тiшилася, пишучи про кота Друга, який: "...проживши вiк не без
помилок, вiдчував на собi наче гнiт суворо? i невмолимо? доброчесностi, що
просякала собою весь дiм  (тих  же  Пiдколодних),  i  пирхав,  наче  хотiв
сказати: - Ну, добровiльно мене сюди не заманиш нiякими мишами на свiтi".
   Вона любила отак  пожартувати,  веселими  i  смiшними  деталями  додати
жвавого колориту всiй  картинi.  А  якi  соковитi  й  зовсiм  живi  вийшли
розвiнчанi геро?  -  Павло  Iванович,  Квач,  Бурнашов  i  "дiвчина-титан"
Агнеса!
   Це зовсiм не були фотографiчнi портрети якихось  певних  людей,  зовсiм
нi! Рiзнi рисочки спливали в пам'ятi - в одних виразнiшi, в iнших блiдiшi,
але перед нею вже метушилися створенi живi люди - звичайно,  не  "живi"  у
вищому розумiннi слова ?? Маша - "жива душа" - саме шукала живо? людини. I
от поки що саме задумана  "жива"  людина  не  виходила  дуже  живою!  Вона
розумiла: Загайного треба показати в дiяльностi, в роботi, - та про  це  ж
можна писати лише натяками! I перо вже не бiгло жваво, вона наче пiдтягала
образ до певно? накреслено? схеми. Адже полюбила Загайного  ??  геро?ня  -
Маша, бо вiдчула в ньому нову людину. В чому ж саме? З чого це видно?
   Вона замислювалася, починала новий аркуш, але не писала, вставала  з-за
столу, виходила з кiмнати, вигадувала якiсь справи, йшла з дому.
   Якось вона повернулася пiзно увечерi. Наталя Федорiвна вiдчинила дверi,
вона тихенько зайшла до кiмнати, де працював Митя. Вiн так захопився сво?м
рукописом, що не почув ?? крокiв.
   Вона дивилася  на  схилену  голову  над  столом,  заваленим  книгами  й
паперами, обличчя його було втомлене, зблiдле, але коли вiн глянув на  не?
- вона зупинилась: нiколи не бачила вона його таким - вiн, певне,  з  мить
не мiг збагнути, що це вона прийшла, вiн ще був  весь  у  сво?й  працi,  в
полонi сво?х  думок,  якi  жадав  швидше  викласти.  Хоч  обличчя  було  й
стомлене, й зблiдле, очi дивилися радiсно, натхненно, i не ??  стосувалась
ця радiсть. Вiн зробив знак,  щоб  вона  почекала,  не  займала  його,  не
звертала уваги, i рука не кидала писати, а очi знову звернулися до паперу.
   Марiя раптом подумала, що отак i ?? Загайний весь вiддавався роботi - i
одразу вся картина постала перед нею: Маша тiка? з гомiнкого балу. Свiтло?
липнево? ночi вона мимоволi поспiша? на околицю мiста, за рiчку, пiдходить
до халупки, де живе Загайний, жалюгiдно? мiщансько? хатинки, i в освiтлене
свiчкою вiкно бачить за столом Загайного... i розумi?, що нiякi  мрi?  про
"щастя" -  спокiйне,  забезпечене,  -  нiщо  перед  цим  втомленим  блiдим
обличчям людини, що вся вiддалася роботi: в цьому щастя, життя i сила!
   "Милий мiй Митя, - подумала Марiя, - я тобi присвячу цей роман,  тiльки
б вiн вийшов у мене, як я загадала. Я так хочу, щоб вiн сподобався тобi".
   Потiм вона читала йому окремi роздiли, i вiн теж смiявся над  дотепними
малюнками, був задоволений з характеристики  розвiнчаних  геро?в  i  майже
закричав, коли дiйшло до "дiвчини-титана":
   - Машенько! До чого ж ти перевернула мо?х "титанiв"! Ти ж сама  казала,
що я так влучно й цiкаво написав у сво?й  статтi  про  Гейне  про  титанiв
думки й титанiв почуття!
   - Надзвичайно влучно й цiкаво! Тому я й замислилась  над  цим!  I  менi
заманулося  показати,  як   пародiйне   вiдбиваються   блискучi   iде?   у
самозакоханих i холодних его?стiв.
   - Ти ?х просто чудесно змалювала! А признайся, кого ти мала  на  увазi,
коли писала про дiвчаток?
   - Ти звернув на них увагу? Багатьох, а зокрема обох Кать  твою  молодшу
сестру й мою орловську племiнницю, коло яко?  я  була  гувернанткою.  Менi
завжди цiкаво писати про дiтей, пiдлiткiв, особливо дiвчаток. Я хочу,  щоб
у них у всiх, ти розумi?ш, було зовсiм iнше життя!
   ?м обом здавалося - можна, можна наблизити ще  iнше  життя,  хоч  важко
було уявити, яким же воно буде. Одне було для обох ясно, - всi  повиннi  й
зможуть працювати, i праця буде не ярмом, а радiстю. Про  це  вони  писали
обо?, звичайно, по-рiзному, вiн - у сво?х статтях, вона - в сво?х художнiх
творах.
   - Як це добре у тебе сказано: хай на  небi,  чи  де  там,  спокiй,  але
дiяльнiсть, але любов, але головне життя - це ж на землi!



   14

   Богдась! От хто був закоханий у Митю!
   Вiн дивився на Митю наче  широко  розкритими  очима  i  намагався  йому
наслiдувати. Нiхто, нiхто в життi не подобався йому так  з  чоловiкiв,  як
Митя. Скiльки маминих друзiв i знайомих бувало  в  них  у  Парижi,  i  вiн
багатьох iз них любив, до бiльшостi ставився приязно, але в Митю  вiн  був
просто закоханий, хоча той нiчого не робив,  щоб  привернути  це  хлоп'яче
серце.
   До "мсь? Пассека" - Олександра Вадимовича (вiн змалку звик  звати  його
"мсь? Пассек") - Богдась ставився якось поблажливо, вiд нього Богдановi не
було нiяких прикрощiв або непри?мностей. Навпаки, Богдась був  певний,  що
нiчого такого вiд Олександра Вадимовича неможливо й чекати.  Коли  Богдась
пiдрiс, вiн зрозумiв, що це не тому, що вiн, Богдась, так уже  подоба?ться
мсь? Пассеку, а тому, що той хоче в усьому догодити мамi, i Богдась навiть
вiдчував пiдсвiдоме якусь силу  й  владу,  бо  вiн  завжди  був  непохитно
переконаний, що для мами вiн - найголовнiша iстота в  свiтi,  навiть  коли
мама не з ним. Коли мама жартома казала про нього  "мiй  тиран",  "я  його
раба", - i навiть писала так у листах до нього, - Богдась знав, що  це  не
лише жарт. Зi свого боку Богдась також, щоб догодити мамi,  був  завжди  з
Олександром Вадимовичем  чемний  i  досить  витриманий,  iнстинктивно  вiн
вiдчував, що так потрiбно для всiх, сво?х i стороннiх. Нiколи  нi  з  ким,
навiть з бабусею вiн не говорив про маму i Сашу. Дiти часто бувають далеко
замкненiшi й витриманiшi в таких складних сiмейних ситуацiях, нiж  гадають
дорослi! Але особливо близьких вза?мин з Олександром Вадимовичем не  було.
Нi в чому вiн не правив для Богдася за iдеал чоловiка,  особливо  останнiм
часом, коли став так часто хворiти.
   Богдасевi було бiльше шкода мами - весь час вона з ним, стiльки  вiдда?
часу й сил. По натурi  добрий,  Богдась  завжди  допомагав,  коли  про  це
просила мама, але сво?? iнiцiативи коло хворого  не  виявляв.  Йому  дужче
подобалися i Карл Беннi, i його вчитель  Олександр  Сахновськии,  а  потiм
Волков i галасливий Тедзик. Але ж у нього, Богдася, були вже  сво?  власнi
приятелiровесники, сво? хлоп'ячi iнтереси, i його  все  менше  цiкавило  i
обходило життя дорослих у будиночку в Ней?.
   У родичiв на Орловщинi - i в  мiстi,  й  на  селi  -  вiн  вiдчув  себе
дорослою людиною. У всякому разi, намагався так поводитися.  Всiх  родичiв
одразу причарував юний парижанин. Колись,  давно,  коли  вiн  при?здив  iз
мамою з Немирова, усiх дивувала його укра?нська мова, укра?нськi  пiснi  i
як - Марiя писала про це Опанасовi - вiн "навертав одпалих  укра?нцiв".  А
тепер так само дивувалися з його блискучо? паризько? вимови, вiльних,  але
в межах чемностi, манер; усе його поводження таке  несхоже  на  поводження
дикуватих помiщицьких синкiв-гiмназистiв. Усiх вражала його обiзнанiсть  у
рiзних мiжнародних полiтичних подiях - адже скiльки вiн наслухався  розмов
дорослих i про  Гарiбальдi,  i  про  Наполеона  III  i  тепер  з  апломбом
розповiдав  провiнцiйним  тiтонькам  та  кузинам!  Нiхто  не  спиняв  його
втручання в розмови старших, i нiкого не  дратував  його  апломб,  з  яким
удома, по правдi, вiн нiколи не розмовляв! До того ж хлопець  був  гарний,
веселий, добродушний. Це все привертало до нього,  вносило  пожвавлення  в
провiнцiйне життя родичiв, i ?дине, що його iнколи ображало, так це те, що
маминi тiтки - а, значить, його бабусi - та й рiдна бабуся не цiлком i  не
завжди вважали його дорослою самостiйно мислячою людиною,  хоча  йому  вже
минав п'ятнадцятий рiк! Це виявлялося в турботах i пiклуваннi, щоб вiн  не
застудився, не "перекупався" i т. iн.
   У родичiв на Орловщинi вiн швидко забув останнiй сумний час  у  Парижi,
смерть Сашi, тим бiльше, що це трапилось не на його очах, а в Нiццi.  Вiн,
по правдi, не дуже переживав  i  ";мерть  батька,  бо  вiдвик  вiд  нього.
Останнi роки хлопець був трохи ображений пiсля того, як одержав вiд батька
листа, в якому Опанас Васильович  перераховував  усi  сво?  витрати,  сво?
борги й пояснював, чому не надсила? йому грошей. Власне, мама  дуже  часто
при ньому i навiть з ним пiдраховувала сво? "достатки" i  навiть  радилися
разом, як можна "викрутитися" з скрутного становища, i разом  накреслювали
плани економi? в побутi, якi, правда, рiдко витримували,  тiльки-но  грошi
з'являлися, але ж з мамою усе було разом i спiльне, i мама добре розумiла,
коли й що потрiбно Богдановi, щоб не похитнувся  його  авторитет  i  певне
"renommйe" серед хлопцiв! А от лист батька був  у  чомусь  образливий  для
нього. Мама теж була ображена, з Богдасем вона не говорила про це, але вiн
почув, як вона сказала бабусi: "Я гадала, що коли людина зна?,  що  в  не?
росте його дитина. то дитина, син, мусить знати, що батько турбу?ться  про
нього. Богдась слова лихого чи недоброго не чув  вiд  мене  про  батька  i
нiколи не почу?, але коли Опанас Васильович через свою нову  сiм'ю  вважа?
неможливим для себе давати на його освiту - я  нiколи  вдруге  не  нагадаю
йому про це. Я сама вирощу свого сина".
   Друга сiм'я! Богдась нiчого не спитав анi маму, анi бабусю: i, нiяково,
i якось страшно було  розпитувати,  саме  -  страшно.  Не  кажуть  самi  -
значить, не можна про це говорити. Про  "другу  сiм'ю"  вiн  почув  i  вiд
цiкавих до всього родичiв у Орлi.  Голосним  шепотом,  прозорими  натяками
говорили про якусь спiвачку, про маленьких дiтей,  спiвчутливо  поглядаючи
на Богдана. Щоб вiн говорив про батька й маму з  родичами?!  Та  нiзащо  в
свiтi! Мама була для нього непорiвнянною нi з ким!  Хiба  хоч  одна  жiнка
була схожа на не??
   Мама, вiдправляючи його в Орел, казала, що неодмiнно йому треба по?хати
побачитися з батьком, i вiн збирався. Мама нiчого  не  казала  про  "другу
сiм'ю", i вiн якось забув про це. Та от надiйшов лист про хворобу  батька,
i тiтоньки-бабусi заквоктали навколо нього: "Бiдний  хлопець,  йому  треба
хоч би попрощатися з батьком!" I всi хором виспiвували,  який  батько  був
хороший, майже святий, i в усьому вiдчувалася  догана  мамi,  але  вiд'?зд
нiяк не влаштовувався, i поки його збирали -батько помер.
   Кiлька днiв вiн намагався уникнути товариства, бо вже родичi  з  ?хнiми
зойками та спiвчуттям ставали нестерпнi, з однi?ю ба" бусею було легше,  -
бо вона мовчала, певне, теж ображена  осудом  дочки.  Але  потiм  почалися
турботи про наступнi iспити в гiмназi?, перше хлоп'яче  захоплення  дочкою
давнiх орловських приятелiв мами й батька -  теж  наче  родичiв,  наступна
подорож до Москви та  Петербурга.  Усе  це  вiддалило  смерть  призабутого
батька.
   А в Петербурзi почалося нове життя, i в  Петербурзi  жив  з  ними  Митя
Писар?в.
   Писар?в доводився йому дядьком, але чомусь так вийшло, що Богдась  звав
його просто Митею, i не те  щоб  вони  заприятелювали,  -  Митя  був  дуже
зайнятий, але вiн дiйсно правив для хлопця за iдеал людини й мужчини.
   По-перше,  вiн  був  "революцiонер",  адже  вiн  тiльки-но   вийшов   з
Петропавловки. По-друге, вiн так багато читав i знав,  як  нiхто  з  ?хнiх
знайомих, та аж нiяк не пишався, що вiн такий розумний. Про  все,  про  що
хотiв дiзнатися Богдась, про все вiн мiг розповiсти просто i ясно.  З  ним
було цiкаво розмовляти! Шкода тiльки, що йому було нiколи.  По-трет?,  вiн
був справжнiй мужчина - гарний,  мiцний,  здоровий.  Здавалося,  пройти  з
кiнця в кiнець величезного Петербурга для нього - дрiбниця. Вiн казав,  що
влiтку вони плаватимуть з Богдасем наввипередки, i Богдась мрiяв про лiто.
Митя не казав Богдасевi, щоб той готував уроки або читав щось  потрiбне  -
просто поряд з Митею було соромно погано .вчитися або щоб хтось нагадува-в
про це. Соромно було не прочитати книги, про яку згадували в розмовi. Вони
були зовсiм на рiвних, наче брати, тiльки один - старший брат,  але  такий
славний, не гордий старший брат, хоч i найрозумнiший серед усiх, хто бува?
у них. Дарма що молодий, але ж всi прислухаються до  його  слiв,  до  його
думки, навiть мама.
   Богдась був усе ж таки досить дорослим для того, щоб зрозумiти, що  для
мами Митя не просто "брат".
   Митя нiяк i не приховував, як вiн любить  маму,  але  вiн  аж  нiяк  не
запобiгав  перед  Богдасем.  Навпаки,  Богдась  трошки,   так   ледь-ледь,
запобiгав перед ним, i йому здавалось, йому школа було, що мама  ставиться
до Митi не так, як до Олександра Вадимовича, хоча в  очах  Богдася  ?х  не
можна було й порiвняти! Богдасевi iнколи навiть страшно ставало,  що  мама
якась байдужа до Митi, нi, не байдужа, це було не те слово; i  Богдась  не
мiг знайти вiрного слова: коли б була байдужою, вона не турбувалася б так,
не радилась так про свою роботу,  як  нiколи  не  радилася  з  Олександром
Вадимовичем, не зважала б  так  на  його  думки  i  навiть  зауваження  та
заперечення, коли читала iiюсь сво?,  i  не  любила  б  так  сама  слухати
уважно-уважно все, що написав вiн. А втiм, завжди Богдасевi було  страшно,
що мама раптом не захоче жити спiльно з Митею, хоч про це нiколи й мови не
було, що  раптом  вони  роз'?дуться  -  хоча  нiколи  вони  не  сварилися.
Богдасевi здавалося, що кращого за Митю не може бути, i коли вже мама,  як
усi жiнки, хоче чи мусить, - в цьому Богдась  ще  не  розбирався,  -  бути
знову замужем, то тiльки за Митею, тiльки з  Митею!  Богдан  уже  прочитав
його статтi про Базарова, "Мыслящий пролетариат", i вирiшив сам для  себе:
вiн мусить бути такою людиною, як Базаров, як сам Митя, i,  звичайно,  вiн
буде революцiонером!
   Це було, правда, вирiшено вже давно, ще в Iталi?, коли вiн  був  зовсiм
малим i гасав iз римськими хлопчаками, якi вигукували гасла  Гарiбальдi  й
зачiпали ченцiв та черниць. У Парижi пiд впливом розповiдей  Сахновського,
Тедзика, Павла Якобi це рiшення остаточно змiцнiло, йому було  прикро,  що
мсь? Пассек, хоч i спiвчував ?м усiм, але сам зовсiм не такий.
   А Митя - вiн писав сам листiвки! Вiн сидiв у  Олексi?вському  равелiнi,
вiн зараз пише те, в чому глибоко переконаний, i  хоче,  щоб  усi  про  це
знали!
   Нi, незрозумiле, чому мама ставилася до мсь? Пассека далеко нiжнiше!
   Багато вiн чого не розумiв, Богдась!
   Де йому було знати, що iнколи вночi, дивлячися на сплячого Митю,  Марiя
думала:
   "Я хочу, щоб Богдась був схожий на нього, я хочу, щоб вiн був таким!.."
Так вона нi про кого нiколи не думала...
   Коли б цi ?? думки i Митя знав - яким би вiн був щасливим!
   Але йому теж було часто страшно, що вона його покине...
   А в не? цього i на думцi не було... Нiколи...
   Вона не про нього думала, коли писала в "Живiй душi": "А  хто  не  зна?
почуття жiнки, коли чуже щастя в ?? руках?.. Часто слова "Ви для мене все"
примушують битися ?? серце. В кожно? жiнки,  крiм  того,  ?  вiра  в  щось
чудесне в майбутньому - i жаль, спiвчуття, оточуюча порожнеча, ця  вiра  в
майбутн?, самотнiсть, надiя на якесь чудо опановують ?? i  часто  доводять
до любовi.
   Така любов бува? iнколи дуже мiцною i хорошою,  але  вiд  не?,  так  би
мовити, не захоплю? дух, i неспокiйнi характери,  що  зазнали  лише  тако?
любовi, все бентежить iнколи якась пiдсвiдома тривога,  все  шукають,  все
хвилюються..."
   Нi, вона зовсiм не про нього  це  писала,  хоч  такi  почуття  ?й  були
знайомi. Колись. Давно. Але ж потiм у не? була iнша, та  любов,  вiд  яко?
захоплювало дух!
   Вона не шукатиме бiльше тако?.
   Однаково - Митя став ?й уже  необхiдний,  конче  потрiбний!  Опорою  не
просто в самотньому  життi,  хай  i  самостiйно?  жiнки,  а  опорою  в  ??
духовному, внутрiшньому, як нiхто нiколи. А разом з його незайманою, такою
щирою, ясною молодою любов'ю хiба це не був несподiваний дар для не??
   Нiколи вона не зрадить його, не покине його.
   Вночi вона часто дивилася на його молоде ясне обличчя  i  думала:  "Хай
буде завжди так. Разом з ним.  Менi  бiльше  нiхто  не  потрiбний.  Вiн  i
Богдась. Адже ще багато життя попереду. Ми будемо  разом.  Хай  йому  буде
добре зi мною".

   * * *

   На "Живiй душi", романi, який вона так швидко з натхненням  написала  i
якого чекав Некрасов для "Отечественных записок", вона поставила присвяту:
"Дмитровi Iвановичу Писар?ву на знак глибоко? пошани".
   I хай всi про це знають!
   - Бачиш? - похвалився Митя Богдану, показуючи цей напис на рукопису.
   - А менi мама присвятила "Невiльничку", - не поступився Богдан,  -  там
так i надписано: "Богдановi Опанасовичу Марковичу".
   - Як важно! - удавано здивувався Митя.
   - От хлопчиська! - знизала плечима, смiючись, Марiя,  але  до  чого  ?й
була при?мна ?хня приязнь, невимушенiсть!
   Ще коли вона була в Москвi,  у  груднi  шiстдесят  сьомого  року,  Митя
написав ?й, що з "Отечественными записками" все у Некрасова  поладнано,  i
хоч ще стоятиме iм'я Кра?вського, але перший номер шiстдесят восьмого року
пiдiбрано Некрасовим з "його" матерiалiв, i що: "Некрасов питав про тебе i
дуже хотiв, щоб ти швидше закiнчила "Живу  душу",  яка,  напевне,  вся,  в
цiлому, пiде в першу книгу. Туди ж пiдуть  вiршi  Некрасова  й  оповiдання
Щедрiна.  А  мене  почекають  пускати,  i  я  з  свого  боку  схвалюю   цю
обережнiсть".
   Але i в першому номерi все ж таки дали його роботу  -  без  пiдпису,  у
вiддiлi "Iноземно? лiтератури" - поки що лише переказ романiв  Андре  Лео.
Та вiн уже готував для Некрасова статтю про Дiдро.  I  його  вже  запросив
Некрасов на обiд, не просто сiмейний, для  розваги  та  вiдпочинку,  а  на
"традицiйний"  обiд,   якi   влаштовував   Некрасов,   будучи   редактором
"Современника", i на яких спочатку розв'язували рiзнi серйознi  редакцiйнi
справи. Традицiя "Современника" жила далi!
   Серед колишнiх соратникiв - тут були присутнi Щедрiн, Слепцов,  ?лис??в
- з'явився новий - молодий Писар?в, i всi розумiли, що незабаром саме  вiн
вестиме критику  журналу.  На  цьому  обiдi  остаточно  вирiшувався  склад
редколегi?, вза?мини з Кра?вським, змiст перших номерiв.
   У якому доброму товариствi з'являлася i Марiя з першого номера!
   Ох, як непевне усе в свiтi журналiстики, лiтератури взагалi!
   От i з "Живою душею" вийшло зовсiм  не  так  гладко,  як  чекалося.  Та
господи, боже! А з чим було "гладко",  з  яким  романом?  "Записки  дячка"
(тепер назвала - "причетника") лежали вже не перший  рiк  то  в  звичайнiй
цензурi, то  в  духовнiй,  а  ще  коли  той  самий  Благосв?тлов  збирався
надрукувати ?х у сво?му журналi! Адже  Марiя  надiслала  цей  роман  ще  з
Парижа!
   Як вiдчували на собi всi лiтератори та видавцi  цей  бич  цензури,  цей
страх перед розправою!
   Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тiсному колi знову  заговорили
про цензуру, й особливо ?? вразило, як Некрасов сво?м глухим  вiд  хвороби
горла голосом мовив:
   - Сидить письменник i пише, i на кiнчику пера в нього прекрасне  слово,
таке слово, яке вдесятеро краще за все, що вiн у життi написав,  i  раптом
вiн бо?ться його написати, бо  спаде  йому  невiльно  думка  -  а  що,  як
увiйдуть жандарми та схоплять!
   - Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, - сердито забурчав Щедрiн. - Це
ж не тiльки мука,  це  ж  цiлiсiньке  душевне  пекло.  Крапля  за  краплею
точиться письменницька  кров,  ранiше  нiж  потрапить  твiр  у  друкарську
машину. Чого тiльки й зi мною  це  робили!  I  вирiзали,  i  пiдрiзали,  i
перероблювали, i в цiлому твiр  забороняли  та  ще  й  оголошували,  що  я
шкiдливий, шкiдливий, шкiдливий! Я просто дивуюсь  Миколi  Олексiйовичу  -
якi потрiбнi сили,  щоб  витримувати  бо?  з  цензурою.  Як  хочете  -  це
величезна заслуга! I зна?те, Миколо  Олексiйовичу,  коло  мiцного  коня  i
слабший потягне, отак i я подумав i погодився увiйти в редколегiю.
   - Та, отець, таке скажете! Без  вашо?  участi  i  я  не  потягну  тепер
"Отечественные записки" i не поверну ?х на шлях "Современника"!
   Нiхто не заплющував очi, що i для всiх спiльно, i  для  кожного  автора
зокрема без перешкод, труднощiв не обiйдеться.  Справдi,  наче  краплю  по
краплi  кров  виточують,  коли   примушують   викреслювати,   скорочувати,
перероблювати виношенi, виплеканi рядки!
   Довелось i Марi? перехвилюватися немало з "Живою душею".
   В один номер роман не вклався, в цьому  винний  був  лише  розмiр,  але
зняли присвяту, i це була перша прикрiсть. Не все однаково  сподобалось  у
романi самому Некрасову, хоч вiн i не наполягав, щоб вона щось  змiнювала,
та  якому  авторовi  це  при?мно?  Проте  записка  вiд   Некрасова   трохи
заспоко?ла: "Хоч я, може, з надмiрною суворiстю поставився до III  частини
"Живо?  душi",  тому  вважаю  за  обов'язок  сказати,  що  п'ять  роздiлiв
четверто? частини,  якi  я  вчора  прочитав,  категорично  i  беззаперечно
хорошi".
   Вона писала цей роман з пiднесенням i  любов'ю,  та,  як  i  в  кожному
творi, вона була незадоволена рiвно всiм, особливо останньою частиною, там
були лише натяки на дiяльнiсть Загайного. Не могла ж вона писати  напрямки
про революцiйну органiзацiю!
   Напрямки вона написала про табiр лiбералiв, який скочувався до одверто?
реакцi?, i саме проти цих колоритних  образiв  розвiнчаних  геро?в,  ?хнiх
висловлювань, запобiгання перед владою заперечив Кра?вський i наполягав  у
листi до Некрасова, щоб викреслити цi сторiнки.
   Марiя сидiла, насупивши сво? густi темнi брови.
   - Некрасов пропону? менi  викинути  цi  мiсця,  проти  яких  заперечу?"
Кра?вський. Але ж у них уся сiль, весь сенс викриття  цих  балакунiв,  без
цього все буде беззубо,  все  губить  свою  гостроту  й  спрямованiсть,  -
скаржилася вона Митi, - i правду тобi сказати. найдужче  прикро  менi,  що
зняли присвяту. Чого боятися твого iменi тепер?
   ?й так хотiлося, щоб на романi стояла, стояла ця присвята,  наче  перед
усiм свiтом сказати: "Так, я поважаю його,  я  з  ним,  ми  разом,  у  нас
спiльнi думки, життя, праця!"
   - А може, це навiть при?мно, що  бояться?  От  уже  через  це  не  варт
хвилюватися, адже я-то знаю, що роман мiй! А в книжцi ти поновиш  вилученi
цензурою мiсця.
   - Якщо цензура в книжцi пропустить! Скiльки вона  завжди  спотворю?!  I
перед  читачами  ми  з'явля?мося   такими   добропорядними,   причесаними,
спокiйними...
   - Або зовсiм не з'явля?мось!
   - Хочеться, щоб тебе швидше почули,  а  воно.  написане,  лежить  та  й
лежить!
   - Що ж ти робитимеш iз "Живою душею"? Ти зваж. Марi, Некрасов  не  може
вiдстоювати все в журналi. Ти подумай, його "Ведмеже полювання",  яке  так
тобi подобалося, зовсiм випало.
   - Що робитиму? - Марiя зiтхнула. - Звичайно, для журналу скорочу,  а  в
книзi спробую вставити. I присвяту. Ти не  уявля?ш,  як  менi  боляче,  що
присвяту зняли.
   - Ну, про це найменше турбуйся! - усмiхнувся  Митя.  ?й  непри?мно,  що
зняли його iм'я. Хiба вiн не щасливий з самого бажання ??? А щодо людей  -
хiба це ма? для нього якесь значення, справдi, хай це ?? зовсiм не турбу?!
   - Ну, нiчого. Чого на  свiтi  не  бува,  аби  здорова  наша  голова!  -
махнувши  рукою,  згадала  сво?  улюблене  прислiв'я  Марiя,  яким  завжди
заспокоювала себе. - Я не повинна скаржитись саме тобi, що  пишеш,  а  все
лежить, - вже лагiдно мовила вона.
   Хто-хто, а Митя на собi це найдужче вiдчував, i тим бiльше для  критика
так важливо одразу, сво?часно подати свiй голос!
   Вонa сказала:
   - Коли подумати - хто губить бiльше вiд того, що в  "Деле"  надрукована
лише перша частина тво?? статтi "Будничные стороны жизни"? Авжеж, не ти, а
читачi, читачi роману Досто?вського. Я певна, що саме пiсля  тво??  статтi
не лише я зрозумiла ще краще увесь химерний  характер  Раскольиикова,  усю
шкiдливiсть його теорi? про людей незвичайних, яким усе можна, якi  можуть
розпоряджатися життям i кров'ю людей звичайних. Так у тебе добре  написано
про огиду справжнiх генi?в людства до кровопролиття, до злочину.
   - А як же революцiя? Повстання? - раптом спитав  Богдась,  вiдiрвавшись
вiд читання. Здавалося, вiн заглиблений був у сво? i не прислухався.
   - Так у Митi ж про це й було! - гаряче пояснила Марiя. - Коли вже треба
наважитися на кривави бо? i перевороти, то лише  заради  полiпшення  життя
тисяч, пiд впливом захоплюючо? любовi до iде?!
   - Саме це й налякало цензуру. Ти ж помiтила - в  журналi  викинуто  усi
важливi соцiальнi моменти, - нагадав Митя.
   "I Благосв?тлов ще смiв казати, що вiн "видохся"!"  -  подумала  Марiя,
але  стримала  себе.  Навiщо  тепер  згадувати?  Проте  як  можна   казати
"видохся"? Тiльки-но вийшов  новий  роман  Досто?вського  "Преступление  и
наказание", i Митя одразу написав такий гострий аналiз його.
   А Митина стаття "Старое барство"  також  одразу  написана  пiсля  появи
"1805 года" Льва Толстого. Правда, в статтi лише поки що про двi  постатт,
i не головнi - молодого Ростова та Бориса Друбецького, але ж вiн  написав,
що пiсля  виходу  дальших  частин  обов'язково  зупиниться  на  характерах
важливiших та складнiших - П'?ра Безухова,  князя  Андрiя  Волконського  й
Наташi Ростово?.
   - Сказати тобi правду, я просто нетерпляче чекаю i закiнчення роману, i
тво?х статей з приводу нього, - вже весело мовила Марiя,  вiдкинувши  свiй
поганий настрiй i радiючи його роботi. - Ти  вiрно  написав,  що  створенi
Толстим образи живуть сво?м власним життям незалежно вiд намiрiв автора  i
вступають самi у безпосереднi вза?мини з читачами,  приводять  читачiв  до
таких думок i висновкiв, яких, можливо, сам автор i не схвалив би!
   - Я сам усiх'його геро?в вiдчув  живими  i,  признатися,  жадаю  швидше
дiзнатися, куди ж вони поведуть за собою графа Толстого? - засмiявся Митя.
   Нi, вiн таки добре попрацював цей рiк, ?? Митя. А  стаття  про  Генрiха
Гейне!?
   З приводу Гейне Марiя навiть трохи образилася за критичнi думки про  ??
улюбленого поета. Для не? вiн  був  хоробрим  барабанщиком  у  боях  проти
рутини, заскнiлого мiщанства.
   - Ти ж сам казав, що вiн i твiй улюблений, - докоряла  вона  йому,  але
Митя не здавався.
   - Я не можу йому простити "попелясто-сiре вбрання рiвностi".  Хiба  вiн
не розумiв, що тисячi не повиннi ходити босi та жити надголодь  для  того,
щоб одиницi мали змогу дивитись на гарнi картини, слухати гарну музику  та
декламувати гарнi вiршi!
   -Але ж ти сам наводиш його слова: "Земля досить велика  для  того,  щоб
дати кожному досить мiсця, щоб збудувати на ньому хатинку свого щастя,  ця
земля може пристойно годувати нас усiх, якщо ми хочемо всi працювати i  не
жити за рахунок iнших". Хiба це не тво? кредо,  яке  ти  проводиш  в  усiх
сво?х  працях?  I  ти  сам  сказав,  що  тебе  з  юностi  просто   п'янили
чарiвливiсть, легкiсть його поезi?, а найдужче його дотепнiсть, сарказм?
   - I досi це дi? на мене безперечно,  але  ж  треба,  щоб  наша  молодь,
котру, як i мене, полонить це,  розбиралася  i  в  його  свiтоглядi,  i  в
нетривких настановах.
   - I не робила бога з цього безбожника? -  засмiялася  Марiя.  До  Гейне
незабаром повернулися знову.
   - У Петербурзi ма? бути з'?зд природознавцiв! Пiдемо? - повiдомив  Митя
Марiю. Вiн завжди, а тепер  особливо  глибоко  цiкавився  всiма  сучасними
питаннями науки, найдужче в  галузi  природознавства.  А  наука  крокувала
семимильними кроками  вперед  i  вперед.  Нещодавно  в  свою,  тепер  ?хню
спiльну, бiблiотеку Марiя купила Сеченова "Физиологию  нервной  системы  и
физиологию органов чувств".
   - Ти зна?ш, ми часто стрiчалися з ним у Гейдельберзi, i з iншими нашими
молодими вченими - Бородiним, Мендел??вим.
   - Певне, ти ?х усiх побачиш на з'?здi, - навiть нотки неспокою не  було
в голосi Митi. I Марiя так само вiдповiла:
   - Я дуже рада цьому. Сеченов, правда, на мене дивився  спiдлоба  сво?ми
монгольськими очима, - Марiя зобразила жартома, як суворо дивився  на  не?
Сеченов, - а от з Бородiним ми по-справжньому  приятелювали,  i  в  Парижi
стрiчалися, бували у Тургенева, i до Iталi? разом ?здили. Мiж iншим, я  не
знала тодi, тiльки дивувалася, як вiн чудово гра? на роялi, - кажуть,  вiн
не лише хiмiк, а й вiдомий композитор! От дива!
   Ну й що з того, що вона зустрiнеться  з  друзями  з  "того"  колишнього
життя i вони побачать ?? разом з Митею? I нiкому вона  вже  не  рекоменду?
його - "мiй кузен". Вiн - ??  чоловiк,  Дмитро  Iванович  Писар?в,  i  вже
iнколи чу? вона мимохiдь шепiт за собою:
   - Яка гарна пара!
   А Сонечка, щира подруга, каже: "Ти завжди виглядала  молодшою  за  сво?
роки, а зараз таки справдi - ну, зовсiм молода!"
   Звичайно,   з'?зд   був   великим   явищем.   Царювала   пожвавленiсть,
зацiкавленiсть. Дебати не вщухали i в кулуарах,  навпаки,  розгорялися  ще
дужче, стрiчалися старi й новi друзi, люди, якi стали друзями мiж собою ще
позаочно,  з  праць,  статей,  спiльних  думок.  Перший  росiйський  з'?зд
"естествоиспытателей"!
   Писар?ва  в   перервi   оточила   молодь   -   студенти   унiверситету,
вiйськово-медично? академi?. Вже коли перерва закiнчилася, вiн сiв на сво?
мiсце коло Марi? з задоволеним радiсним обличчям.
   - Марi, - шепнув вiн, - мене просять виступити на  одному  неофiцiйному
лiтературному вечорi. Я дав згоду. Пiдеш зi мною?
   - Звичайно!
   - А що, як я прочитаю реферат про Генрiха Гейне? Я вiзьму  просто  свою
статтю!
   - I саме другу частину!
   Хто потрапив на той вечiр, тому поталанило! Молодь радiла, що  побачила
на власнi очi й почула свого улюбленого критик". А Митя б'ув в ударi!  Вiн
з  таким  запалом  прочитав  свою  статтю,  немов  мусив  вiдповiсти  всiм
опонентам, довести всiм вiрнiсть сво?х думок.  Марiя  радiла,  бачачи,  як
слухають його, наче ковтають кожне слово.
   Але й на долю Марi? випала при?мнiсть, що стосувалася лише ??.
   До не? пiдвели чорнявого, ще  молодого  чоловiка  з  явно  неросiйським
обличчям i неросiйським акцентом.
   - Знайомтеся, це сербський письменник, Свiтозар Маркович,  бачите,  ваш
однофамiлець, а це наша  шановна  вiдома  письменниця  Марко  Вовчок-Марiя
Олександрiвна, також Маркович!
   - Не лише ваша вiдома - вiдома i в нас, i я вже знайомий з вами заочно,
- вклонився Свiтозар Маркович, - у сербському журналi  "Вила"  надрукованi
вашi чудеснi оповiдання "Максим Гримач" i "Чумак" - "Кириджиа"  по-нашому,
i ще збираються друкувати iншi! А в "Русалцi",  яку  редагу?  наш  знавець
лiтератури, сам письменник Новакович, друкують ваш "Викуп".
   - Дякую за таку увагу та ласку! - спалахнула задоволене Марiя. - А  хто
переклав?
   - Наш письменник Радованович. При нагодi я похвалюся йому, що мав честь
познайомитися з авторкою.
   Значить, ?? твори, особливо ?? "Народнi оповiдання", линули  та  линули
по свiтах, i з них  люди  довiдувалися  про  Укра?ну,  укра?нський  народ,
пiзнавали й укра?нську письменницю. У "Ceska Vcиla", додатку  до  чеського
журналу "Kvйty", дали замiтку про Марка  Вовчка,  письменницю,  яка  добре
зна? прагнення i життя народу.  У  львiвському  журналi  "Село"  польською
мовою надрукованi ?? "Iнститутка" та "Чари" У Францi?  в  журналi  доброго
друга Етцеля "Magazine d'йducation et de rйcrйation", де ?? iм'я сто?ть на
титульнiй сторiнцi  серед  постiйних,  особливо  шановних  спiвробiтникiв,
торiк надрукована була "Мелася", i Етцель писав, що  мрi?  переробити  для
маленький французiв одне з улюблених ?? оповiдань - "Марусю".
   А от ця сама мила ?? серцю "Маруся",  де  вкладено  стiльки  любовi  до
Укра?ни, так схвильовано  поданi  сторiнки  ??  бурхливо?  iсторi?,  -  ця
"Маруся" не може вийти рiдною укра?нською мовою?
   Рiдною мовою, яку вона чу? усе менше й рiдше... А коли вона знову  буде
там, на  Укра?нi?  Зда?ться,  з  смертю  Опанаса  Васильовича,  одруженням
Дорошенка - нема вже там людей, якi знають ?? як Марусю Марковичку...
   Вона й уяви не мала, як багато ?? знають, як автора "Iнститутки", "Двох
синiв", невмирущих "Народних оповiдань"!
   I не тiльки на Надднiпрянськiй Укра?нi! Адже весь  час  друкують  ??  у
Галичинi i звуть ?? сво?ю "ясною зорею", що  посiда?  славне  мiсце  пiсля
батька Тараса...
   Свiтозар Маркович разом з при?мною звiсткою  на  мить  сколихнув  i  цi
завжди бентежливi й неспокiйнi думки,  але  тiльки  на  мить.  Успiх  Митi
пригасив ?х, i  вiн  теж  був  такий  задоволений,  почувши  про  переклад
Марi?них творiв  сербською  мовою.  Бадьорi  й  щасливi  повертались  вони
додому. "Аби здорова наша голова".



   15

   Роботи було невпрогорт i в не?, i в Митi. Та й Богдан був дуже зайнятий
- знову iспити, iспити! А скiльки у Богдана спокус -  тепер  уже  головним
чипом серед книжок. Чому завжди хочеться читати, коли треба  вчити  зовсiм
iнше?
   Старий Етцель надiслав мамi новий роман Жюля  Верна  -  "Дiти  капiтана
Гранта". Усi твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще  французькою
мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей -  "Дiти  капiтана  Гранта"  -  був
найлiпший з  усiх,  такий  цiкавий,  що  вiдiрватися  не  можна,  усi  ним
зачиталися. Марi? треба перекладати, а в не? потихеньку взяв Богдась, а  в
Богдася потихеньку потягнув Митя! Вiд знайомих, якi  приходять,  -  просто
ховають, а то обов'язково схопить чи Вiрочка - сестра Митi,  чи  хтось  iз
дiвчат, що постiйно бiгають до мами, або з Митиних товаришiв. Мама удавано
сердиться:

   - Дайте менi врештi перекласти!  Я  обiцяла  Егцелю  не  затримувати  з
росiйським виданням. Жюль такий задоволений мо?ми перекладами, сказав,  що
тiльки менi да? право на переклад його творiв. Весь  час  поспiша?ш,  весь
час пiдганя?ш себе. Швидше! Швидше!
   Швидше! Швидше! Отак наче все ?? життя -  треба  швидше  щось  зробити,
щось улаштувати, а тодi вже почнеться справжн?...
   - Та ти ж переклада?ш тiльки те, що хочеш, що припало тобi до  душi,  -
зауважив Митя.
   - Звичайно! I я не нарiкаю - от Жюля Верна я з захопленням перекладаю -
це ж гiмн людям науки, працi, винахiдникам, i все  це  в  такому  напрочуд
захоплюючому сюжетi. Не дивно, що ви обидва з Богдасем  вирива?те  одне  в
одного i не да?те менi перекласти.
   - Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кiнця, - нагадав з
усмiшкою Митя.
   Але ж, крiм власно? працi, крiм перекладiв, було  ще  багато  турбот  з
видавцями не лише про сво? книги!
   Минув той час, коли ?й допомагали, турбувалися про ??  справи  друзi  й
знайомi - однi щиро, iншi - крекчучи,  що  от  треба  знову  морочитися  з
виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише сво? дiла  впорядковувала.
Старий Етцель у Парижi дивувався  i  писав,  що  його  видавництво  мусить
увiнчати ?? короною за ту величезну вiдчутну допомогу, яку виявля? вона  в
органiзацi? швидкого випуску французьких видань у росiйських видавництвах,
росiйською мовою, але з iлюстрацiями французьких художникiв. Вона  дi?  як
представник ного фiрми! А як швидко влаштову? переклади!
   - Ну, це вже не так важко тепер, - розповiдаючи про лист Етцеля, мовила
вона Митi, - адже стiльки жiнок, освiчених, таких, що знають чудово  мови,
прагнуть  зараз  мати  роботу,  бути  самостiйними.   От   при?хала   Надя
Бiлозерська - ми з нею знову мрiяли, щоб був у нас журнал.
   - I ти була б редактором.
   - А що ж? I була б!.. Хай це був би журнал хоча б iноземних  новинок  з
додатком для дiтей, i скiльки б жiнок мали роботу. I ти не  смiйся,  що  я
хотiла б бути редактором такого журналу.
   - Що ти, Марi, та ти впора?шся з цим краще за будь-якого чоловiка!
   - Мiж iншим, - вела далi Марiя, - хоч це зовсiм не "мiж iншим", ти вже,
певне, чув вiд самого Некрасова, що  вiн  i  Салтиков  хочуть  видавати  й
газету, хоча б щотижневу. Безперечно, ?м дозволу  не  дадуть,  от  вони  й
мiркували, хто б мiг на себе це взяти.
   - Бути, так би мовити, пiдставною особою?
   - Еге ж! Вони вирiшили, що я можу  подати  заяву,  щоб  менi  дозволили
редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони  -  Некрасов  i  Салтиков.
Якщо дозволять - це було б прекрасно! Я ж для них своя!
   Дiйсно, це було б прекрасно. Салтиков  i  Некрасов  недарма  зупинилися
саме на такому рiшеннi - вiдома письменниця, цiлком шанована особа i в той
же час - "?хня", своя, ?хнього табору! Коли б тiльки не вiдмовили тому, що
жiнка!
   Так, зовсiм iншою вже стала  Марiя  в  роботi  i  справах  -  вона  вже
вiдчувала  вiдповiдальнiсть  не  лише  за  сво?  оповiдання,   романи   та
переклади.  Постiйнi  стосунки  з  гуртком  Некрасова  розвинули   в   нiй
вiдповiдальнiсть взагалi за справи лiтературнi.  От  же  i  хворий,  -  аж
моторошно  чути  його  замогильний  глухий  голос,  -   i   тепер   цiлком
забезпечений Некрасов мiг би собi спокiйно жити, писати, полювати -  а  от
же нi! Вою?, винаходить рiзнi засоби, деякi  iнколи  й  помилковi,  та  не
кида? боротьби за лiтературу, за  чесний  голос  росiйсько?  журналiстики.
Таки справдi - роботи невпрогорт i в не?,  i  в  Митi,  статтi  якого  вже
друкують  в  "Отечественньiх  записках"  з  його  пiдписом,  i  вiн   уже,
безперечно,  ста?  там  теж  сво?ю  людиною,  а  ще  невтомно  працю?  над
перекладами.
   Йому б треба, ой, як треба вiдпочити!
   Ще в лютому Митя знову звернувся  до  петербурзького  оберполiцмейстера
Трепова  з  проханням  видати  йому  закордонний  паспорт  у   зв'язку   з
лiкуванням, i знову йому вiдмовили.
   Навеснi Марiя знову радилася з Сонечкою Пфьоль, i обидвi вони  говорили
з Сонеччиним чоловiком Олександром Карловичем i просили його поклопотатися
про дозвiл.  Олександр  Карлович,  знайомий  з  управителем  III  вiддiл/у
Мезенцовим, нагадав  про  його  обiцянку  переглянути  справу  Писар?ва  i
доповiсти начальнику III вiддiлу графовi  Шувалову.  Граф  Шувалов,  зовнi
вихований, навiть вишуканий, не те що його попередники Орлов  чи  Дубельт,
але не менш жорстокий, нiж перший, i  ще  дужче  лукавий,  нiж  другий,  -
"згоди на звiльнення за кордон кандидата словесностi  Д.  О,  Писар?ва  не
дав".
   Та Марiя i тепер не склала руки - Митя мусить вiдпочити! А  Митя  казав
?й:
   - Мила моя  Марi!  Я  так  хочу,  щоб  ти  вiдпочила!  Ти  зовсiм  себе
занехаяла!
   Вони  обо?  вiдкладали  грошi,  пiдраховували,  що  та  як  зможуть  ще
одержати, заощаджували, а потiм витрачали  на  книги,  весело  дорiкали  в
цьому одне одному i прощали одне одному! I раптом  Марiя  принесла  чудову
вiсть:
   - Хоч таку небезпечну людину, як ти, за кордон ще випустити  не  можна,
але можна по?хати до Риги!
   - Та це ж чудово! Богдане! Ми ?демо до Риги! - закричав Митя,  схопивши
Богдана. - Там же чудове морське узбережжя! Менi ще Баллод, - ну да,  отой
самий Баллод, через якого я сiв, як запевня? maman, - розповiдав, якi  там
прекраснi мiсця - Дуббельня, Майорi, Юрмала! Марi, це  надзвичайно!  Невже
ми справдi по?демо i будемо  вилежуватися  над  морем  i  нiчогiсiнько  не
робити?
   - Тiльки плавати зi мною наввипередки! -  пiдхопив  задоволений  чи  не
найдужче вiд усiх Богдан.
   - Як нiчого не робити? - здивувалася Марiя.  -  Я  беру  з  собою  Жюля
Верна, саме там, над морем, я буду його з задоволенням перекладати.
   - Нi, нi, нi, я нiчого не дозволю тобi робити! Ти питимеш  молоко  глек
за глеком, лежатимеш на пляжi i гулятимеш! У нас вистачить грошей  на  все
лiто! Богдане, там, напевне, ? парусни ки, ми походимо з тобою!
   - Якщо я пускатиму! - застережливо нагадала Марiя.
   - Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати?
   - Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись вiзьмемо?
   Годi балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у  нас  не  загине!  Ой,
менi ще треба забiгти до Некрасова i до ?ракових!
   - А менi, як це не непри?мно, зайти в "Дело",  адже  Благосв?тлов  менi
дещо винний!
   Боже, якi вони були щасливi! Невже вони не заробили  цього  вiдпочинку,
моря, пiску, сонця, сосен?

   * * *

   I море, i золотий пiсок, наче оксамитний пiд босою ногою, i теплий  вiд
сонця, як м'який килим, i сосни збiгають з  пiщаних  пагорбiв  аж  у  саме
море, i стовбури старих дерев, наче запнутi в зелений оксамит-багаторiчний
мох!
   А сонце не палюче, як на  пiвднi,  а  немов  лише  злегка  голубить,  i
бентежне, неспокiйне, тривожне життя вiдiйшло кудись  ген-ген  далеко.  Не
думати нi про що, не згадувати. Отак лежати й вiдпочивати.
   У Ризi пробули кiлька днiв. Це було  перше  "скромне"  знайомство  Митi
майже з закордоном.  Правда,  центр  мало  рiзнився  вiд  Петербурга,  але
старовиннi вузькi вулички, гостроверхi будинки,  кiрхи  бiльше  нагадупали
Марi? старовиннi мiста Нiмеч чини, Бельгi?. Ой! скiльки вона надивилася ?х
за сво? закордонне бродяче життя перших рокiв на чужинi!
   У Ризi вони зупинилися в готелi "Франкфурт-на-Майш" в центрi  мiста  па
Олсксандрiвськiй  вулицi.  Богдан  на  правах  дорослого   вештався   сам,
найбiльше  часу  пропадав  у  порту,  коло  кораблiв,  пароплавiв,   шхун,
парусникiв.
   А Марiя з Митею були вдвох. Так добре - вдвох у чужому мiстi, де навiть
лунала чужа мова, ?х нiхто не знав, вони не стрiчали знайомих, а  тi  новi
знайомi, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, i,
звичайно, аж нiяк не цiкавилися ?хнiми вза?минами.
   Новi знайомi - це були товаришi  Петра  Баллода,  про  якого  завжди  з
зiтханням  казала  maman  Варвара  Дмитрiвна.  Митя   ?й   поблажливо   не
заперечував, але ж Марi? вiн колись докладно розповiв, як  усе  трапилось,
що Баллоду вiн, навпаки,  вдячний.,  бо  тодi  вiн  замислився  над  сво?ю
дiяльнiстю i хiба може колись  пожалiти,  що  написав  ту  листiвку  проти
Шедо-Фероттi на захист Герцена, - а власне,  як  завжди  в  сво?х  працях,
узявши якийсь поодинокий факт, вiн кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то
все було ще надто недозрiле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у  його
свiтоглядi, революцiйному свiтоглядi, i те, що вiн вiдсидiв за це, теж для
нього мало й позитивне значення. А свою "провину" вiн  визнав  лише  тодi,
коли дiзнався, що все вiдомо i нiкого вiн сам не заплутав i не виказав.
   Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичiв  i  друзiв.  Серед
них особливо зрадiв знайомству з Писар?вим та Марком Вовчком  прогресивний
латвiйський дiяч - видавець Ернст Платес. Вiн  просто  загорiвся  бажанням
перекласти латиською мовою i надрукувати в журналi "Die Libelle" ("Бабка")
оповiдання укра?нсько-росiйсько? письменницi.
   - От хотiли з тобою лише вiдпочивати!  Але  ти  така  вiдома  особа!  -
смiючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марi?ю.
   - I вiн ще каже таке! - сплеснула руками Марiя. - А хто вже дару?  сво?
портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долi, що я не ревнива!
Ну-ну, не роби такi очi, як Богдась.  Вiн,  коли  почува?,  що  щось  може
обернутися проти нього, вважа? за краще самому  мерщiй  зробити  ображений
вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся тво?ю славою далеко бiльше, нiж  ти!
А цей автограф звеселив мене без краю!
   А трапилося так. Напередоднi вiд'?зду Митя забiг у  редакцiю.  Вiн  так
сяяв вiд щастя, що всi мимоволi усмiхалися, дивлячись на нього.
   - Що трапилось? Що з вами? - спитав Сл?пцов.
   - Завтра ми ?демо до Риги!
   - Хто ?де?
   - Як хто? Марiя Олександрiвна з сином i  я!  Скабичевському,  який  був
тут, хотiлося кинути щось ущипливе, але навiть  вiн  вiдчув,  як  це  буде
недоречно i просто по-дурному. I саме в цей час до редакцi?  зайшла  якась
юна дiвчина i, червонiючи, простягла Митi його ж фотокартку.  Де  вона  ??
дiстала?
   - Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу - надпишiть сво? iм'я!
   Писар?в, сам трохи знiяковiлий, але  явно  задоволений,  пiдписав  свiй
портрет,  потиснув  дiвчинi  руку,  хотiв  щось   спитати,   але   дiвчина
почервонiла ще дужче i втекла.
   Спiвробiтники заплескали в долонi, зняли гамiр:
   - Браво! Дмитро Iванович в  ролi  славетного  тенора  розда?  автографи
захопленим поклонницям!
   - А ну вас!  До  побачення!  До  осенi!  Статтю,  яку  обiцяв,  надiшлю
сво?часно.
   Дехто тиснув йому руку, дехто навiть обiйняв, бажали щасливо? подорожi,
веселого вiдпочинку, давали поради й дiловi, - як найдешевше i найзручнiше
влаштуватися на дачi, - i гумористичнi -  запастися  достатньою  кiлькiстю
портретiв для сувенiрiв, i в крайньому разi, коли витратять  усi  грошi  й
опиняться на мiлинi, можна буде продавати цi портрети!
   Таким веселим Писар?ва бачили хiба що до арешту,  а  таким  щасливим  -
нiколи!
   Новi знайомi в Ризi  так  само,  як  i  петербурзькi  приятелi,  радили
найняти дачу в Дуббельнi, Навiть дали адреси не дуже дорогих,  але  цiлком
пристойних дачок - головне, на самому березi моря.
   Завтра вони мали вже по?хати.
   Митя пiшов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марiя спакувала
речi й вийшла почекати Митю на повiтрi; Глянула на годинник вежi - ще  був
час до його повернення. Можна було зайти в Домський  собор,  де  вже  були
вчора з Митею, i послухати орган.
   Починалася вечiрня вiдправа. Марiя сiла в крiсло в останнiх рядах.
   Залунали могутнi  звуки  органа.  Рижани  запевняли,  що  орган  цей  -
найбагатший у ?вропi, а втiм, Марiя вже звикла,  що  скрiзь,  де  вона  не
мандрувала, патрiоти свого мiста запевняли про першiсть i  непорiвняннiсть
сво?х визначних славних пам'яток.
   Та коли  полинули  величнi  звуки,  -  органiст  виконував  Баха,  вона
пiзнала, - ?й здалося, що не лише цей височезний собор, а весь свiт  зараз
просякнутий ними, цi?ю музикою, i чомусь згадалася  Сiкстинська  капела  i
"Створення свiту" - улюблена фреска на плафонi капели.  Не  було  спогадiв
про минуле, анi мрiй про майбутн?, але якесь вiдчуття фатуму,  що  охоплю?
людину, коли луна? музика, або коли сто?ш на самотi на  березi  бурхливого
моря, або опинишся серед безлюдних гiр на вершечку скелi.
   ?й хотiлося вирватися з полону цих могутнiх,  наче  рокованнх,  звукiв,
космiчних хвиль музики, та вони оволодiвали нею все дужче  й  дужче,  наче
примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, i  вона  була  безсила
проти них, бо в них, у цих звуках, у  той  же  час  була  така  велична  й
могутня краса великого життя i глибина якогось болю i страждання, поривань
людсько? душi...
   Боже мiй! Навколо сидiли  чужi  люди,  якiсь  старi  жiнки  дивилися  в
молитовники, а ?й здавалося -  вона  сама,  сама,  в  незмiрному  просторi
всесвiту, i ?й стало моторошно,  нестерпно  захотiлося,  щоб  зараз,  тут,
поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя,  ясне
чоло, його свiтлi, розумнi, добрi до не? очi, щоб вiдчула себе на землi, в
життi, а не в безмежно холодному, невблаганному просторi.
   На подив сусiдок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кiнця  меси,  i
вийшла з собору. У брамi вона зiткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за
руки й вийшли на площу.
   - Я не застав тебе в готелi i чомусь вирiшив, що  ти  саме  тут.  Ти  ж
вчора шкодувала, що не почула органа.
   - Як добре, що ти тут! - прошепотiла вона й мiцнiше стисла його руку.
   - Як добре, що ми тут, - як завжди просто й лагiдно мовив вiн.

   * * *

   Така земна, ясна i проста радiсть  охопила  ??,  коли  вже  вранцi,  на
свiтанку, ?хали в екiпажi двадцять п'ять верств наче широкою  але?ю  саду,
тiнистого парку, потiм на паромi переправлялися  через  рiчку  Лi?лупу,  -
вони всi тро? радiли й смiялись з кожно? дрiбницi: i  з  цi??  назви,  яку
важко було вимовити, i з коней у солом'яних капелюхах, i з цього парома, i
коли побачили курзал у невеличкому селищi, i все це не було  схоже  нi  на
мiсто, нi на село, але були i рiчка, i озеро, i море, море!
   За адресою, даною в Ризi, вони швидко знайшли i найняли горiшнiй поверх
дачi в охайно?  пiдстаркувато?  латвiйки.  I  море  було  майже  поряд!  З
балкончика його було видко!  I  сосни  збiгали  до  моря,  не  можна  було
розiбрати, чий то шум: моря чи сосен.
   Сусiднi дачки були  такi  ж  самiсiнькi  -  охайнi,  чистенькi,  як  на
малюночках!  I  такi  ж,  як  i  ?хня,  привiтнi  й  охайнi  хазя?ни,   не
запобiгливi, а просто привiтнi. Неподалечку - тут усе було  неподалечку  -
був курзал, де вечорами грала музика,  iнколи  заходили  туди  i  Марiя  з
Митею, але частiше  блукали  над  морем  або  над  рiчкою,  яка  обрамляла
Дуббельню з протилежного боку.
   Якось  майже  вночi  почули  над  шаландами  спiв.  Спiвали  ри  балки,
спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марiя i Митя пiдiйшли, пiдсiли, i
то вже була така властивiсть Марi? - навiть у незнайомiй мовi  вона  могла
одразу знайти якийсь мiсток, легкий зв'язок. Може, тому, що пiдiйшла, тихо
пiдспiвуючи, одразу вхопивши мотив ?хньо? народно? пiснi, i сiла  спокiйно
на борт шаланди, i пiдспiвувала без слiв далi, i нiхто не припинив  пiснi.
На ?? волосся була накинута косинка, i вона не  схожа  була  на  курортних
чепурних дам. Може, в темрявi  ??  прийняли  за  швачку  чи  служницю,  що
при?хала з мiста iз сво?м милим погуляти над морем?
   Як там не було - вони просидiли довгенько, спочатку спiваючи,  потiм  i
розмовляючи ламаною росiйською i латиською мовами - адже  за  кiлька  днiв
Марiя вже встигла схопити звичайнi звернення,  привiти,  запитання.  Потiм
несподiваних прибульцiв  пригостили  надзвичайною  наваристою  рибальською
юшкою i найсмачнiшою - запевняла Марiя - рибою, i гостi не вiдмовились,  а
з охотою покуштували, i рибалки ще  бiльше  переконались,  що  це,  певне,
якийсь майстер та майстриня, але з чемностi не  розпитували.  Розпрощалися
по-приятельському, i рибаки запрошували прийти вдень - вони  покатають  ?х
на шаландi.
   - Я сина приведу, - сказала Марiя, - у мене хлопець, отакий, як ваш,  -
показала вона на наймолодшого рибалку.
   - Така молода i такий хлопець? - здивувались рибаки.
   - Приходьте, неодмiнно приходьте! I ти,  Марiя,  i  ти,  Митя!  -  вони
почули, як гостi звуть одне одного. - Юшки наваримо, спiвати будемо!
   - Неодмiнно! - обiцяли i Марiя, i Митя.
   Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. I його, й Митю смiшили
до нестями пляжнi порядки. Коло берега було мiлко,  i  купальники  наймали
"повозки". Це  були  блакитно-бiлi,  досить  чепурнi  кабiни  на  чотирьох
високих колесах, в якi запрягали коней, одного  на  кабiну,  а  на  коняцi
верхи сiдав кучер. Вiн вiдвозив  кабiну  з  купальниками  далi  в  море  й
зупиняв там, де вони забажають.  I  вже  з  кабiни  можна  було  купатися,
стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку,  повертався  з  нею  на
берег i чекав, поки його клi?нти не пiднiмуть прапорець - це  був  сигнал,
що ?м треба повертатися.
   Митя й Богдан волiли вранцi побiгти самi й  наплаватися,  i  накупатися
досхочу без кабiн, кучера та прапорцiв.
   .Але нiякi дрiбницi й смiшнi, кумеднi риси цього маленького курорту  не
дратували. Всi тро?  наче  домовились  -  з  усього  радiти,  смiятися  i,
головне, - тiшитися морем, сонцем, вiдпочинком.
   Марi? при?мно було дивитися на хлопцiв - як вони засмагли, як за кiлька
днiв поздоровiшали.
   Марiя теж на очах "вiдходила".
   - Яка спокiйна, мила ця росiйська дама, - хвалилася сусiдкам  господиня
дачi, - я така рада, що  саме  ?м  здала  дачу  на  все  лiто.  Усiм  вони
задоволенi, дуже хвалять мо? вершки i сир, i взагалi нiяких вередiв!
   Марiя сама почувала - наче новими силами налива?ться все тiло,  i  руки
знову мiцнi, i голова свiжа.
   Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а  ранки  траплялися  навiть
холоднуватi.
   Усi тро? вставали рано. Так було й сьогоднi
   - Мамо, може, й ти пiдеш з нами на море? - спитав Богдан.  -  Так  рано
там ще нiкого нема.
   - Нi, йдiть самi, тiльки не дуже там захоплюйтесь i не  спiзнюйтеся  на
снiданок. Митюшо, ти все-таки  не  давай  Богдасевi  запливати  далеко,  -
шепнула вона Митi.
   Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан  уже  побiг  стежечкою  мiж
соснами наперед. Марiя i  Митя  на  хвильку  зупинилися  коло  хвiртки.  З
нiжнiстю подивилися одне на одного.
   - Повертайся швидше! - сказала Марiя.
   Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От  Митя  наздогнав
Богдася, i  вони  швидко  закрокували  поряд,  от  спускаються  з  пiщаних
пагорбiв. Уже ?х не видко.
   Марiя повернулася додому, на ?хнiй горiшнiй поверх, вийшла на маленький
балкончик. Мiж дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого  Балтiйського
моря, а хлопцiв - нi, вже  не  видати.  Свiжий  вiтерець,  здавалося,  теж
солоний, як i море, налiтав з моря i обвiвав обличчя.
   "Удень i я поплаваю,  -  подумала  Марiя,  -  а  зараз  все-таки  треба
перечитати до снiданку  те,  що  мушу  далi  перекласти,  а  то  потiм  не
захочеться".
   Але сiла на плетений дачний стiлець i - так не  хотiлося  рухатися!  Не
хотiлося нi  про  що  думати,  зв'язане  з  роботою.  Повернуться  хлопцi.
Поснiда?мо. Пiдемо усi  на  пляж.  Побачила  долi  в  садку  хазяйку.  Та,
усмiхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, - у  не?
була власна корова, i ?? мукання надавало  дачi  ще  бiльшого  затишку  та
сiмейностi.
   Марiя глянула на годинник. Зараз хлопцi повернуться,  як  завжди  пiсля
ранкового купання, зголоднiлi й жвавi. Кава готова. Вершки, булочки -  все
на столi.
   - Ма-а-амо-о! - чу? вона крик Богдана. Так i ? - вони повертаються.
   Вона швидко збiга?  долу  й  зупиня?ться.  Богдась  один,  i  вiн  щось
кричить. Ще нiчого не розумi? Марiя, але ?й зда?ться, що все пада? на  не?
- сосни, дiм, небо... Що вiн кричить, Богдась?  Вона  не  може  зрозумiти,
тiльки враз усе тьмариться в очах.
   - Митя! Митя!
   Що вiн кричить? Нiчого ще не доходить до свiдомостi, лише чу?  -  горе,
бiда, нещастя! Вона бiжить - як була в ранковому  халатику,  простоволоса,
тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан i Митя, годину тому, нi,  менше,  оце
зараз спускалися до моря такi веселi, такi щасливi...
   А зараз Богдан один, i, ще не чуючи слiв, а тiльки глянувши  на  нього,
напiводягненого, на його розширенi вiд жаху очi, його мокре  настовбурчене
волосся, вона розумi? - щось трапилось з Митею!
   - Митю! Митю! - кричить вона. ?й  зда?ться,  вiн  мусить  почути.  Вона
гука? i бiжить, i за нею бiжать  i  Богдан,  i  хазяйка  дачi,  i  люди  з
сусiднiх дач.
   - Людина потонула! Рятуйте швидше! - кричать  вони,  передають  страшну
вiсть по всьому селищу.
   - Митю! Митю! - кличе несамовито Марiя,  i  шука?  його  на  березi,  i
дивиться на хвилi, не такi вже великi й бурхливi хвилi! Вiн мусить почути,
виринути, вiн, може, просто далеко заплив, вiн почу? ?? голос  i  припливе
назад!.. Хiба то не його русява голова? Нi, нi, то здалося! На човнах,  на
шаландах, з баграми. з сiтями поспiшають у  море  люди,  мiж  шаландами  -
шаланда i тих рибакiв, з якими провели вони вечiр.
   - Як вона кричить, ця жiнка! - шепочуться на березi.
   - Коли б зараз витягти, може б, i вiдкачали ще!
   - А давно, хлопчику, давно вiн зник? - питають розгубленого Богдася.
   Але до пуття той нiчого не може пояснити.
   - Вiн плив i плив все далi, я вже лежав на березi, - захлинаючись, каже
Богдась. - Митя сказав, я ще разочок попливу, там за  глибиною  мiлина,  а
там знову глиб. Вiн плив i повертав  голову  i  кричав:  "Тут  мiлко!  Тут
глибоко!  Тут  знову  мiлко!"  Потiм  закричав:  "Я  повертаюсь!"   I   не
повернувся. Я чекав i кричав, а вiн не чув, i його не видно було.
   - Його вже не видно було, - пiдтвердив якийсь старий. - Я тут сидiв.
   Марiя нiчого не чу?. Скiльки народу зiбралося...
   - А де? Де? Не витягай ще? -скiльки цiкавих все прибува? на берег.
   Вона нiкого  не  бачить,  перед  нею  лише  зеленкуватi  хвилi,  зовсiм
невеличкi хвилi. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може,  йому
стало погано у водi? Та витягнiть же його шиидше!
   Вона  мечеться  берегом,  як  пiдстрелена  птиця,  вона  кида?ться   до
чоловiкiв, блага? всiх:
   - Витягнiть його швидше!
   - Вiн аж туди  заплив,  а  я  лежав  на  пiску  i  чекав  на  нього!  -
захлинаючись вiд слiз, повторю? Богдась. - Вiн там, он там, де ота шаланда
з вiтрилом!
   Якийсь старий, - завжди в юрбi знаходяться такi,  що  все  розумiють  i
передбачають, каже:
   - Тут одразу мiлина, потiм глибоко, потiм знову мiлина, а потiм  уже  й
дна нема! Треба знати це мiсце. Хiба можна аж туди  запливати?  -  бурчить
вiн докiрливо.
   - Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю
вас, витягнiть швидше, його  можна  буде  вiдкачати,  це  ж  тiльки  зараз
трапилось, правда, Богдасику, тiльки зараз! Його можна буде  вiдкачати!  -
блага? Марiя.
   I раптом знову почина? несамовито гукати:
   - Митю! Митенько!
   Мина? час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибiгли,  нетерпляче
чекали, гомонiли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море,
- пристають похмуро до берега,  на  змiну  ?м  випливають  iншi.  Лише  та
шаланда,  на  якiй  сидять  вечiрнi  знайомi,  весь  час  кружля?,  шука?,
кидаються у воду з не? хлопцi, знову виринають, вiдпливають,  припливають,
мовчазнi, суворi, стурбованi.
   Мина? година. Друга. Третя. I вже дивляться жiнки  не  на  море,  даючи
всiлякi доречнi й недоречнi поради чоловiкам, а з  неприхованою  скорботою
дивляться на Марiю. Вони вже знають.  Ця  жiнка  приречена  найстрашнiшому
горю. Поряд з нею - смерть.
   Нарештi його витягли. Митю.
   Люди стоять, безнадiйно опустивши руки.
   Хiба можливо повернути до життя людину пiсля стiлькох годин у водi,  на
днi!
   Як цього не розумi? його жiнка?
   Вона витира? йому волосся, вона цiлу?  його,  намага?ться  привести  до
пам'ятi.
   - Ну, зробiть же, зробiть йому штучне  дихання!  Адже  рятують  так!  -
просить вона молодого лiкаря i старенького фельдшера, яких- привели сюди.
   I раптом почина? голосити, так голосити, як нiколи не голосять тут,  на
пiвночi.
   - Вiдведiть ??, вiдведiть ?? додому, - каже  лiкар.  Але  ??  неможливо
вiдiрвати вiд небiжчика. Вона вчепилася за нього руками.
   - Нi, нi, нi, я не вiдiйду, вiн ще може отямитися! I лiкар каже:
   - Не чiпайте ??. Панi, заспокойтеся, ми спробу?мо ще. Вiн-то  зна?,  що
це безнадiйно. Розрив серця у водi.
   Вона не вiдходить анi на мить.
   Митю витирають, одягають - хто про все турбу?ться? Вона не зна?. Завжди
знаходяться чулi, добрi люди. Його  везуть  до  маленько?  церкви.  Звiдки
з'явилася труна? Вона вже мовчить i руха?ться, як сомнамбула.
   - Я буду тут, коло нього, - каже вона таким голосом, що всi розумiють -
будь-якi розмови i вмовляння надаремнi. Вона все  ще  не  вiрить,  що  вiн
мертвий, ?й зда?ться - вiн отямиться.
   Цiлу нiч вона сидить в церквi коло Митi. Люди приходять i  йдуть  собi,
вже увечерi нiкого нема,  крiм  церковного  сторожа,  який  час  вiд  часу
заходить, запалю? нову свiчку, поправля? лампади  i,  похитуючи  докiрливо
головою, знову куня? на подвiр'? коло дверей.
   А вона сидить коло Митi.
   На стiнi праворуч iкона божо? матерi - дiви Марi?.
   - За що ти кара?ш мене так важко? - пита? вона. - За що  ти  дала  йому
загинути?
   Вона дивиться, вдивля?ться в нього, як часто дивилася ночами й  думала:
"Нiколи, нiколи не покину  тебе".  Його  обличчя  не  спотворено  раптовою
смертю. Вiн лежить спокiйний, наче живий. Тiльки  не  чу?  ??.  Нiколи  не
почу?.
   - Як же ти покинув мене? Може, це тому покарано мене, що я мало  любила
тебе? Прости мене. Не кидай мене. Я знаю - бога нема i чудес нема, коли  б
вiн був, за що карав би мене так немилосердно? Але  ж  може  статися  таке
чудо - що ти живий, Митюшо, що це тiльки страшне  наснилося  менi.  Ти  не
чу?ш. Я не вберегла тебе, Митю!
   Вона знову починала плакати, так  розпачливо  плакати,  вже  неголосно,
наче безсило, схиливши голову на його груди i  з  жахом  вiдчуваючи  крiзь
тонку сорочку холодне непорушне тiло.
   Iнколи плутались думки, ?й здавалося - то Саша лежить у трунi,  вiн  же
так довго хворiв i помер на ?? руках. А Митя  живий,  вiн  же  сказав,  що
незабаром повернеться з моря...
   Коло iкон блимали тоненькi вогники в лампадах, i святi на  iконах  наче
ворушились, i  сумно  й  безнадiйно  дивилася  на  не?  з  iкони  праворуч
Казанська божа матiр, i Марiя знову докоряла ?й, сво?й святiй.
   Вранцi при?хали з Риги  студенти  -  до  них  одразу  долинула  страшна
звiстка. Дехто з них заходив до Писар?ва  i  Марi?  в  готель,  коли  вони
перебували в Ризi, дехто знав його з праць, i тепер  усi  були  здивованi,
приголомшенi - лежав такий молодий, гарний, далеко  молодший,  нiж  завжди
уявляли його поза очi, i це його дружина коло  нього  -  така  ж  гарна  i
молода - у такому розпачi... i так жалiсливо i безсило глянула на них.
   - Ходiмте додому! - запропонував хтось.
   - Вони просидiли  тут  самi-самiсiнькi  цiлу  нiч,  -  зiтхаючи,  мовив
церковний сторож, - навiть  вийти  на  хвилинку  щось  випити,  з'?сти  не
схотiли.
   - Цiлу нiч? Одна? I не боялися? -вирвалося в одного з студентiв.
   - Чого боялася? - спитала Марiя.
   Боже мiй! Якi дурнi люди! Як вона могла боятися бути коло Митi? Колi  б
вiн устав - вона б зрадiла, тiльки зрадiла, вона цього чуда й чекала  цiлу
нiч. Вона про це не сказала, тiльки глянула так здивовано, що  одразу  всi
вiдчули, яке недоречне питання...

   * * *

   ?? та Богдася перевезли до Риги. У той самий готель, де вони зупинялися
перед Дуббельнею - "Франкфурт-на-Майнi". Спитали, кого повiдомити.
   - Слепцова. Вiн скаже Некрасову. Слепцову Василевi Олексiйовичу.
   Спитали, коли ховати. Як не тяжко, про все треба було спитати, а  ?й  -
вiдповiсти.
   - Тут нiзащо. Я повезу до Петербурга.
   - Треба ж дозвiл.
   - Дайте телеграму Сл?пцову.
   Так, Слепцов, Некрасов, усi друзi з будинку на розi Литейного - це ж ?й
найближчi люди. I Митя ставав ?м близьким, "?хнiм".
   - Я не лишу тут його. Я  мушу  повезти  до  Петербурга,  -  несподiвано
твердо  сказала  вона  i  раптом  проявила  несподiвану  наполегливiсть  i
енергiю.
   Дiйсно,  Некрасов  одразу  надiслав  Слепцова  i  грошi  вiд   редакцi?
"Отечественных записок".
   Слiдом за Сл?пцовим, за дорученням редакцi? "Дела",  вiд  Благосв?тлова
при?хав видавець Павленков,  близький  друг  Митино?  сестри  Вiрочки.  Iз
Сл?пцовим Марi? було легше, i вiн лишався з нею  весь  час,  поки  мiнiстр
внутрiшнiх справ дав дозвiл на перевiз тiла Писар?ва до Петербурга.  Майже
через три тижнi. Митя лежав у подвiйнiй  трунi,  яку  потiм  для  перевозу
морем поставили ще в спецiально замовлений ящик.
   Вiд матерi приховували його загибель.

   * * *

   На  морi  знялася  буря.  Хвилi  здiймалися  чим  раз  вище  й  вище  i
загрожували залити невеличкий  пароплав  "Ревель",  що  йшов  iз  Риги  до
Петербурга. Марiя весь час стояла на палубi. Богдан,  схудлий,  зажурений,
уже цiлком дорослий, був iз нею безмежно уважним i нiжним, вiн  просив  ??
пiти в каюту, полежати, вiдпочити. Але мати  то  рвучко  обiймала  його  i
мiцно притискувала до себе, то мерщiй вiдсилала самого, - а йти  з  палуби
вiдмовлялась.
   Спочатку ?й просто легше було дивитися на море, дихати тут, нiж  сидiти
в напiвтемнiй маленькiй каютцi. Хоч i вiд  цих  хвиль  ?й  хотiлося  часом
заховатися,  бо  крiзь  ?хнiй  гуркiт,  рев  вгтру  ?й  все  вчувалися  тi
невблаганнi могутнi роковi звуки, що приголомшили ?? в Домському соборi.
   Може, то й було передчуття, пророкування неминучо?, невблаганно? бiди?
   А потiм вона, коли б i хотiла, не  спустилася  б  до  каюти,  бо  стала
боятися за труну. Так, боятися за той ящик, що стояв у трюмi.
   Забобони, прикмети тяжать  i  тяжiтимуть  над  людьми,  особливо  таких
професiй, якi постiйно перебувають у небезпецi в боротьбi з стихiями.
   Уже шепотiлися i команда пароплава, i пасажири, поглядаючи  на  даму  в
глибокiй жалобi, i до не? долiтав цей шепiт i страшнi слова, ?й здавалося,
коли вона пiде в каюту, - трапиться щось неймовiрне, непоправне.
   Сл?пцову  було  погано  вiд  цi??  бурi.  Але  ж  до  кого  вона  могла
звернутися? Коли Богдан, який не знаходив собi мiсця,  знову  пiдiйшов  до
не?, вона швидко написала на клаптику паперу:
   "На  палубi  хвилювання.  Дiзналися,  що   знаходиться   в   ящику,   i
присiкуються до мене. Публiка дуже незадоволена, що ночувала з покiйником.
   До того ж, ящик тече".
   (Так ?й сказав один iз старих i, певне, добрих матросiв, бо вiн дивився
на не? з спiвчуттям i жалем).
   - Богдасику, вiднеси мерщiй Василевi Олексiйовичу.
   Боже! Хоч би швидше Петербург! Вона нiзащо  не  дасть  к-инути  Митю  в
море!

   * * *

   Як  не  намагалася  полiцiя  i  III  вiддiл  протидiяти  похоронам,   -
величезний натовп зiбрався на причалi  зустрiти  труну  Уже  не  криючися,
винесли ?? з пароплава. За труною, нi на кого не дивлячись, пройшла Марiя.
Перед нею всi розступилися, i страшно було  звернутися  до  не?  i  навiть
дивитися - таке було в не? обличчя.
   У полiцi?, де було вже  занотовано,  що  "першу  звiстку  про  загибель
Писар?ва  подала  Маркович  комунiсту  i  лiтератору  Василевi  Сл?пцову",
боялися демонстрацiй пiд час похорон, та нiчого не могли заподiяти. Кiлька
тисяч людей проводжали Писар?ва на Волкове кладовище. Важку подвiйну труну
несли всю дорогу на руках студенти. Могила була вирита навкоси вiд  могили
Добролюбова.  Близько  лежав  i  Б?лiнський.  Виступали  з   промовами   -
Благосв?тлов, Павленков, студенти. Там же,  на  могилi,  Павлепков  збирав
грошi й вiдкрив пiдписку на сво?рiдний пам'ятник-стипендi? студентам iменi
Дмитра Писар?ва. А незабаром за таку "зухвалiсть" Павленкова заслали.
   Двi жiнки в чорному впали на його могилу,  закидану  квiтами,  i  ?х  з
трудом пiдвели, i одну, зовсiм непритомну, вiднесли до карети. Одна з  них
була сестра Митi - Вiрочка, а про  другу  сперечалися.  Запевняли,  що  то
Марiя Маркович, але вона так змiнилася i так щiльно вкривала ?? жалоба, що
навiть переодягненi нишпорки полiцi?, якi  повиннi  були  переписати  всiх
близьких i особливо схвильованих на похоронi, - ?? не пiзнали.
   Друзi вiдвезли ?? додому i перший час боялися за ?? життя.
   Коли вона трохи прийшла до пам'ятi, Богдан дав ?й листа вiд Некрасова.
   "Лише вам, Марi? Олександрiвно, наважуюсь поки  що  дати  цього  вiрша.
Писар?в перенiс в'язницю не здригнувшись (морально) i, напевне,  так  само
зустрiв би цю могилу, яка тут ма?ться на думцi, але ж це виняток - поки що
життя явля? бiльше фактiв  протилежних  властивостей,  i  тому  моя  думка
прийняла такий напрямок. Одне слово - Ви розумi?те - так написалось".
   Аркушик iз листом тремтить перед очима в ?? руках. Вона чита? далi, "як
написалось":

   Не рыдай так безумно над ним.
   Хорошо умереть молодым!

   - "Хорошо умереть молодым..." - беззвучно повторюють блiдi вуста Марi?.
   Митине обличчя перед нею - молоде, живе, ясне...

   Беспощадная пошлость ни тени
   Положить не успела на нем,
   Становись перед ним на колени...

   Вона розумi? - Некрасов зверта?ться не тiльки до не?. До всiх, до всiх,
хто йшов за його труною, хто читав, хто читатиме...

   Перед ним преклониться не стыдно,
   Вспомни, сколькие пали в борьбе...
   А теперь его слава прочна...

   Так.  Його  не  забудуть.  Вiн  житиме  серед  молодi   теперiшньо?   i
прийдешньо?.
   Але ж лишилася вона, його дружина, його друг, жiнка, яку вiн  любив.  I
це вже до не?, тiльки до не? лунають гiрко останнi рядки:

   У счастливого недруги мрут,
   У несчастного друг умирает...
   Як же жити ?й тепер? Марi??
   А жити треба було...

   1963-1983, Ки?в - Конча-Озерна

Популярность: 6, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT