------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   I. ХАТА БЕЗ ДАХУ

   "Заграно, забубняно,
   А в княжiм дому рано..."
   (з нар. пiсень)

   Давно вже не було над Галичем тако? негоди, як в одну з липневих  ночей
р. 1205. Бовдури тьми нiби високо сповененя рiка перевалювалися з  краю  в
край неба i з силою стихi? гнали в безвiсти.
   Несамовита нiч жеврiла прита?ним свiтлом, що лежав на всiх  рiчках,  як
сум на серцi людини.
   Чорнi обриси княжого замку та подвiйного перстеня грiзних фос i  валiв,
на?жених частоколом, то пропадали в тьмi, то виринали з не?, як остров  iз
моря. Здалеку видно було ?х дубовi масиви, приспанi сторожким сном.
   Вони здавалися також грою хмар, бiльше фантастичною, як ця, що на небi.
   Свист бурi гонив довкола княжих гридниць, заплiтався довкола пнiв  дуба
i тиса та згинав додолу  чорнохрещате  гiлля  модрини.  Нi  одна  зоря  не
пригадувала Бога, - золота  стрiла  хреста  замкового  собору  погасла  на
висотах, у заметiлi темних сил.
   У такий час на вежi, бiля зводного моста, нудьгував  бородатий  служка,
Тиско. Вiн струшував iз себе втому, як посоловiлий птах  струшу?  з  пiр'я
студiнь нiчно? години.
   Кричали другi когути й Тиско в дожиданню обмiни спряг  крiпше  пояс  на
сво?й сивiй служебнiй опанчi, перевiсив  через  плече  торбу  з  останками
хлiба й, опертий об вiконну  варцабу  на  вежi,  наслухував.  Думки  пiшли
круговоротом, змисли клонилися спочити.
   На мить вiн, було, задрiмав, повiки упали на очi, от як залзо.
   А буря колисала свiт на сво?й дикiй гойдалцi, без  впину,  без  стриму.
Тиско почав саме снити, що здiйма? бiля хатно? печi сво? промоклi яловичнi
ходаки, - на свiтичi горить  саме  липова  скипка,  пiд  свiтло  ши?  одiж
найстарша донька. Росиця.
   Он кинула угарок у вiдро з  водою  й  вiн  з  шипотом  згоря?,  зажегла
другий, намисто з лиснючих оленкiв гра? зеленими цятками на смаглiй ши?.
   - Цок - цок... Тук - тук...
   Наковтач товче нiччю в дерево, наковту? смерть?
   Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i  так  остав,
зляканий дивно...
   Особливий згук не вмовкав.
   Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi  й
слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався  з  колiн  i  метнув  собою  в
напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай.
   Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край  пугара
за партi?ю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового
собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя,  коли  вся  мужва,  аж  до
отрока, який напував княжi конi, по?хала  раттю  на  Польщу  з  господином
отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей?
   То Держко роздумував з почуттям велико? поваги, що вiн ?  у  сiй  хвилi
нiби Око в трикутнику з кармiну та сепi?,  що  його  розписав  над  дверми
сво?? келi? духовник Варлаам.
   Тивун глянув мимохiть на  вежу,  звiдки  сипалося  жовте  свiтло  крiзь
осьмигранi  грубого  скла,  споюванi  оловом.  На  сволоках   та   одвiрку
заломлювалася чорна тiнь самiтника.
   Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн
читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас...
   Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний  довiчною  нудьгою
мочар у верболозах,  чужi,  голоднi  розлоги,  де  чорнiють  шатра  княжо?
дружини?
   Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею  на
рукоятi смертоносного меча?
   Може доглянув вiщою  зiницею  край  одра  володара  тивунового  одинака
Олюшу?
   Хвиля i свiтло у келi? загасло. Разом iз  цим  буря  злопотiла  якимись
лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний  шнур  модрини  i  на
церквi св. Параскевi? схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона.  Глухий  тон,
подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк.
   Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й  здавалося,
що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця.
   - Хто йде? - гучно скричав Держко.
   За углами прибудiвель залунав гомiн метко? ходи.
   - Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!
   Вiн з трудом схоплював повiтря.
   - А ти йди спати. Криця на вежi.
   - Ви про сон, тивуне? Не чу?те,  як  ляцькою  дорогою  котиться  похiд?
Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля!
   Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то  крiпшали,  то
тихли серед жовтого свiтанку й хмар,  що  плили  над  ним,  каламутнi,  як
жертва Ка?на.
   Поки слухали, на замковiй обочi залунав  упротяж  високий  голос  рога.
Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу,  звiдки  переймав  ?х
Криця, простоволосий.
   Вiстовий на спiненiм конi принiс новину:
   - Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич.  Господин  князь
верта?!
   - Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше,  разом  з  куривом
вогко? мряки з-над Днiстра й свистом лютого Стрибога.



   II. НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ

   "Не дуже його порубано, пострiляно,
   Головочка на четверо,
   А нiжечки на шестеро,
   А серденько на восьмеро..."
   (з нар. пiсень)

   На небi зорiло. Галич раньше чим коли прокидався вiд сну: здовж зелених
липових вулиць з грюкотом пiдносилися в три  низки  грубих  шиб  i  жiночi
голови, тiлько  що  пiдведенi  з  постелi  у  сiтках  з  плетива,  глядiли
допитливо з-помiж розмайранiв та крокiза.
   Торгова площа, битком заповнена  крамницями,  мовчала,  нiби  нiхто  не
потребував нiчого для життя вiд цього дивного дня.
   Майнуло, правда, iнодi дитя, чи старуха з  кiзкою,  годувальницею,  або
рiщечком пiд ранну ватру, поплентався з водоносом наймит  розхристаний  та
босий, але городяни гаялися чогось, нiби в день свята.
   Складницi чужих купцiв, що  йшли  на  Володимир  аж  з-над  Балтику,  з
рухливого Кульма, були запертi наглухо i не було видно  нiкого  бiля  них,
тiлько  один  торговець  вiзантiйськими  покрасами  Грек   Никанор   сидiв
посоловiлий як сич край сво?х скринь, а  його  птичий  профiль  витягнувся
пiсно вiд безсонницi...
   Шапочник Чорнонiс,  який  сво?м  мозолем  прогодовував  ватагу  дрiбно?
дiтвори, сидiв напроти Грека, у дверях  отвертих  на  хороми  сво??  хати,
широкi от як бо?ще, та натягав мокру ще шкiру з барана на круглий, тесаний
ковбок.
   I ще старий швець Якун, горбатий  гей  павук  сидько,  посипав  приском
телячу шкiру на кам'янiм порозi сво?? робiтнi та обережно  здiймав  шипучу
шерсть топорищем. З-пiд пальцiв Якуна плив кур, як ?дь.
   Iз-за обрiю викочувалося пишне  лiтн?  сонце.  Птичi  пiснi  сколихнули
нараз  дерева  вiд  приземка  до  верховiття,  здавалося,  тисяч  сопiлок,
притулених до уст невидимих гудцiв, щебече насипом, щебече...
   I тодi, у якусь  хвилю  повз  церков  св.  Пантелеймона  перемигнув  на
свойому чорному коневi високий, як конопля, мовчан, намiсник Молибожич.
   Тi, що мешкали  близько  сурожських  ворiт,  могли  видiти,  як  ?здець
задержався перед домом  пiв-лiкаря,  пiв-волхва.  Жида  Негемi?:  намiсник
доручив остовпiлому приказ, як грiм.
   Не вспiв Негемiя оговтатися вiд  вражiння,  коли  вельможа  скакав  уже
чвалом по битiй дорозi.
   Гнав назустрiч княжiй дружинi.
   Саме в той час у замкових  гридницях  йшов  гомiн,  княгиня  одягалася.
Ясиня, дочка Глiба Словита розклала на ослонi край вiкна  празничнi  ризи,
заплiтала в тяжкий узол волосся княгинi й клала на ньому дороге чiльце.
   Це були нанизанi на дротики золотi таблички з емалi з обликом ангелiв i
Христа на водах Йордану.
   Дiти не спали: старшого Данила взяла Ясиня пiд свою опiку, одягла  його
у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом  зшитi  чобiтки,  клобушок,  тичений
павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик
суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз:
   - А роги грають, Ясине?
   Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся,  опущеним  на
чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися  купками  iскор,
як зорi.
   Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики  Караколпакiв,  що  йшли  з
князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха.
   Сухий нiби  стружина,  колишний  Днiстровий  печерак,  старий  духовник
Романiв зiйшов iз сво?? вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям  у  тремкiй  руцi,
закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових  поселян  i,
опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець  на  щоках  старця
зраджував душевне зусилля.
   Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений  мiст  i  завальнi
дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж.
   Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою
бурею, товпилися ватаги людей.
   Вони волiклися на  виснажених  конях,  на  возах,  закинених  лахмiттям
стягiв, шатрiв, дружинного статку...
   Обривками висiла з плiч парча дорогих  кирей,  криваво  блимав  золотий
басаман. Верх колiсниць, навантажених високо,  валялися  мiдянi  кольчуги,
повигинанi вiд ударiв копiя,  критi  лускою  нагрудники,  щити,  обтягненi
червоним лосячим ременем...
   В кiнцi, серед чорно? купи пiхотинцiв, ?хали вози з тяжко раненими,  що
повертали до гнiзд.
   Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надво? й дала дорогу саням,
запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене  паполомою,  блиск
як нiж пронизав серця.
   Почерез смертну ткань кинено княжу шубу  з  горностаю,  а  поверх  шуби
могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi  вiстря,  з
тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа збро?...
   Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi  з  уст  видцiв
вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля.
   А княгиня розсипувала у поривi розпуки сво? сяйливi покраси та  обнявши
голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз...
   Преподобний  Варлаам  не  бачив  нiкого,  тiльки  одно  зловiще  видиво
останно? домiвки, намiчено? чорним, трираменним хрестом.
   О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi  зi  слiдами  дощiв  i
придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю,  до
Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали  по-давньому
струйки чорного волосся й на  свитi,  крашенiй  ясним  золотом,  зцiпенiла
кров.
   Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже  ж
нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих
мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:
   - На прю!
   Нiмi були уста й велике серце не билося.
   Захожi дружинники поза  смертю  княжого  четара  Гiльдебранда  не  мали
нiяких других витрат i тепер ?хали збитою лавою, в повазi жалiбно? години,
з величавим Одiльоном i ?юльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними
тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повно?  гульби,
не зi смертного поля...
   За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння.  Воно  маяло
чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А  ще  далi,  далi,  у
рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що  вiщував  суховiй,  чалапав  на
довгохвостiй конинi латинський  монах:  може  Цистерсiянин,  бо  в  чорнiм
навершнику аж до брiв, а може Темплярi?ць - волокита, бо за  бiлою  вервою
крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице  у  нього  -  з
Польщi, помiтне доразу.
   Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення
очима гладкий як шиба  чорнозем,  зелений  вiд  борiв,  пахучий  медом  та
запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно
було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався  у
бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт:  у  Богни  зi  Сандомира,
Навойково? бояринi зупинився...


   - Савиця?
   - А, боярине?
   Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака.  На  юнаковi
була кирея,  лямована  беберяном,  шапка  з  дорогою  кичкою  косилася  на
пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з  дуже  зоркими,
нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв,  -  воно  було  тепер
огiрчене болем.
   Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.
   - Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами.
   - Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...
   Вказав деревище, поставлене перед  вiкнами  гридниць,  -  його  накрила
раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом,
пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi.
   - А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто  нас  тепер
на дорогу виведе?  Пораднику  мiй  солодкий  та  любий!  На  кого  ти  нас
вiдказав?
   Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на  нiй  -  як  на
струнах гуслi. Скиглiла чайкою:
   - Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде...
   Монах справив ходу в напрямi сво?? келi?  на  вежi,  за  ним  молодець,
темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за
?х розмовою.
   Змiст ?? був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд  нiч  спiву
перебендь, мiсто в мовчанню продумати  завтра,  коли  обходив  чати,  одну
упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто  покласти  його  в
узголов'я...
   Передзвонили запiзнену заутренню, але  старець  за  гiрким  оповiданням
гостя не чув нiчого.
   Олюшi, Держкового одинака не було.



   III. "ПОЧИТАНI?"

   "? у мене воркун дома
   На мою головоньку..."
   (з нар. пiсень)

   Постро?ний у вишнях i горiшинi  двiр  Ясининого  батька  Глiба  Словита
лежав на окра?нах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба,
з могутних цiлякiв, укритий  соломою  й  укрiплений  огорожею  з  кам'яних
гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла  з
вiтром висока жалива.
   Спiзненi прохожi минали Глiбове житло  прискореною  ходою:  мiсце  було
непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом.
   Навiть  у  водохрещi,  коли  ходили  зi  щедрiвками  церковнi  люди,  а
задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за  милостинею,  дiм
Словита був замкнений довкруги, як темниця.
   Даремно вигукували на дорозi:
   осподар з хати, а ми до хати,
   ?дем газдиньку розпитувати -
   Чого у тебе чорнi оченька?
   То вiд ноченьки, колядниченьку...
   Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний  у  бiлi  ризи,
жалi? при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами  -
музикою:
   - Сину мiй, сину, устань на нiжки,
   Ой озми ключi тай бо пекольнi,
   Вiдчини дверi душам скорбящим...
   Три  роки  минуло  якраз:  з  гiр  -  погiр'я  полилися  веснянi  води,
сповенилися рiки рiвно з берегами i  жайворонки  падали  по  скибах  услiд
плугатарям, коли Словит ви?хав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою
- i пропав як дим. За  смертельне  побиття  конюха  князь  велiв  покарати
боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит  лютий,  як
рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив
iз княжих рук.
   Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв...
   Це був час, коли Роман двигнув похiд  у  допомогу  вiзантiйському  царю
Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн
злетiв туди як грiм верх розгойдано? далини, а вслiд за ним  погнали  лави
полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою,  твердих  як  турiй  рiг  i
брали  кривавим  кiнцем  копiя  все,  що  можна  добути  веселим  людським
хотiнням.
   А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю  як  очерет
гнаний вiтром, текли  на  дерзких  конях,  на  бiлих  лискавках  колесниць
найлiпшi спiвцi, що ?х видало лоно епохи,  сiль  землi  i  народу,  свiдки
поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони
то  серед  розхристаного  крику  стрикусiв  та  хитрого  плачу   шереширiв
передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, ?диного на свiтi.
   Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя,  здвигали  з  дива  плечима
сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi  герцюки
i ходором ходила земля ракоушська, штирська...
   Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi.  Нiхто  не  умiв  шити  так
чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого  волосся  молодо?
жiнки, голубити князькiв.
   Сама ж вона нiби напротязi одно? росяно? ночi зацвiла в цю  пору  ясною
квiткою, що повертала до себе всi серця.
   У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що ??
чоловiк стуче у ворота, не годен  добудитися  слуг.  Сонна  мрiя  пурхнула
вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз  ще  гладке
обличчя й наслухувала. Серце ?? билося високо пiд узористим одiялом...
   У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промочено?  дощем,  опiсля
дзвiнкий шепiт меду, що  його  чиясь  рука  лила  нерiвно  у  срiбний  рiг
Словитiв.
   Добронiга скочила босонiж до дверей.  Крiзь  шкалубину,  залиту  смугою
свiтла, вона  доглянула  грозовитого  мужчину,  широкоплечого,  у  колпацi
засуненiм аж по брови над жорстокими очима.
   Боярин дома!
   Так, це був вiн, що пiсля  обiду  скидав  миси  з  останками  страв  на
долiвку, устелену пестрими дорiжками хатно? роботи, i переодягаючи  обуву,
зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi.
Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали  води  i
молитовна тишина плила увечерi понад  лоно  нив.  Вибранець  судьби,  який
нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки  непотрiбне:
добро, що палало у прозорiм  поглядi  його  жiнки,  красу,  що  блукала  у
дитиннiм пiв-смiховi ?? уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у ?? волосся...
   Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки.
   Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз  кута  в  кут,  нiби
ждав когось.
   Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок,  прийшла
вiдпочити у хату родичiв.
   ?? привiв раб iз Половцiв, Аклан.
   Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила ?? молодiсть та багатiла
нею, як звидом власно? весни.
   А дiвча й  справдi  неволило  очi:  бiлохрущата  камка  ??  одежi  мило
вiдбивала вiд темно? соболино? шапочки  з  малиновим  верхом  та  свiжости
молодого обличчя. Дев'ять  анфраксiв  венедицько?  оправи,  повислих  нiби
сльози з узько? оксамитно? стрiчки на чолi,  рожевою  тiнню  нiжило  чистi
черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок,  вогкi
уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття...
   Тепла нiч схилилася над свiтом.  Обi  жiнки  лягли  в  одринi  спочити.
Розмовляли про жахливi подi?  в  княжiй  сiм'?,  про  сподiванi  змiни  та
наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки.
   Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним  вiкном
колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун.
   Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту
сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як  скарб,  хати  й  роду,  добула
книгу в оправi зi слонево? кости, виложену  на  углах  росохами  коралю  й
срiблом.
   Добронiга не  була  грамотна,  однак  купила  ??  за  велику  цiну  вiд
болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних
сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а  полiсуни
суходольний теребiж i урочища.
   З втiшною самопевнiстю Ясиня взяла книгу на колiна й вiдчитала умiло:
   - И - 3 - Б - О - Р - Н - И - К.
   Букви були великi, гострi, писанi уставом,  деякi  виведенi  подвiйними
лiнiями. Тлом для них був прозорий, схiдний  орнамент.  "Зачала"  роздiлiв
творили овальнi медальйони, у яких  незвiсний  артист  зобразив  Мойсея  з
Господнiми скрижалями, Йосифа, як да? себе пiзнати братам, Рут з оберемком
пшеницi на багачевiй стернi...
   Ясиня любувалася хлилю рисунком поодиноких букв, опiсля ж доволi гладко
прочитала:
   - О чте - нiй... книг.
   Поволеньки, з працьовитою надумою, як бджiлка, що збира? скарб  меду  з
квiток, вона лучила знак зi знаком; на ?? щоки виступили  теплi  рум'янцi,
грудь хвилювала.
   А  там,  у  нутрi  першо?  велико?  букви,  у  надписi,  свята  Анна  у
двокольоровiй грецькiй шатi держала в обiймах  молодесеньку  Богородицю  i
повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи ??:
   - Добро ?сть, брати?, почитанi? книжно?, паче всякому христiяну...
   Стрiчки святих глаголiв,  нанизанi  густо  бiля  себе,  пахли  далекими
часами, нiби в'янь лiсового зiлля:
   - ?гда чтеши книги, не  тшти  ся  брьзо  иштишти  до  другия  главизни,
поразоумiй, што глаголють книги, трижди обраштая ся о ?диной главизнi...
   Кожнiське слово, працьовито пiдчеркуване  пальцем,  Ясиня  здобувала  з
радiсним трепетом серця, нiби герой, що бере копi?м  озбро?не  мiсто.  Але
пiсля трето? стрiчки письма всi сустави стали у не? лiниво болiти  i  вона
обезсилiла, як нав'ючений тягарем мандрiвник, що довго  волiк  ноги  крiзь
сухi пiски.
   - Красота воiну оружi? i кораблю вiтрила, тако i  праведнику  почитанi?
книжное...
   Ще хвилю кiновар, сепiя й  золото  мерехтiли  перед  Ясинею  мов  усмiх
чи?хось повних, побожних уст, мов мудре свiтло зiниць незнаного аскета, те
саме, що хижо й  солодко  жеврi?  в  шлiфованому  агатi.  Вiдтак  сторiнки
лопотливо упали на себе й кутом приспаних очей Ясиня  доглянула  ще  фiнал
почитанiя, витязьке алилуя мистця:
   - "Радует ся кормчiй в отишье пристав,  и  странник  в  отечество  сзое
пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам..."
   Полискливi окiвки навколо скринь, божник в сухозолотицi  й  барвiнковi,
грубi рiзьби полиць пропали у тьмi доразу. Тiнi дерев застигли в  мiсячнiй
тишинi, як казки. Анi листочок не шевельнув, ¾ анi листочок...
   Ясиня спала.



   IV. СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦI

   "Допоможи, Боже, куну вбити,
   Аби свашеньцi шубку вшити,
   Щоб була шубонька тепленька..."
   (з нар. пiсень)

   Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже  яснi  ночi.  Молоде
серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол,  червонаве  золотив  блиск
оливно? лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi
пiвнi.
   I тодi у пекарнi, просто вiкон  одрини,  блимнуло  свiтло  та  роздався
вередливий голос ключницi, що ?? на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся
крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом.
   Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес.
   Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до  одного.
Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами
смiх:
   - Що це ви  кукiльвану  пона?далися,  гей!  I  менi  попри  вас  голова
круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще  раз,  i  ще  раз,  як  п'янi?
По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий,  не
володi? собою, роздарову? направо й лiво, щоб тiльки труди  з  плiч...  Не
так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом  ляга?ш...
Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить?
   Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич,  що  славився
далеко повними котюгами. Одного з них, про якого  оповiдали  дива,  привiз
йому купець Фрелав iз землi  фiордiв,  iз  Норвегi?.  Путята  витратив  на
невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою.
   - Правду каже, - на  скотього  бога!  -  хвалив  Самбiр,  розклекотаний
вiчним п'яництвом. - Медку нам,  вишневого!  А  я  проте  ставлю  руку  за
Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки  бiд  за  Романом  приняв,  що  треба
нашому брату бути пам'ятливим...
   Хлипав п'яними слiзьми:
   - Пiд Торческом вiд смерти я його  зратував,  побратами  себе  нарекли,
зброю помiняли, еге ж... Тво? здоровля,  старий  лисе!  (пив,  мабуть,  до
Словита).
   - Ковта?те, гей наковтачi об трухлий пень! -  приводив  уми  в  порядок
подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас!
   В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки:
   - Ольговичiв сюди! Вони з Половцями  ходять,  лад  вчинять  промiж  нас
доразу!
   Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв  любимець,  веселий  силач  iз
лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але  й
тевтонським князькам на ?х  зарви  зi  сусiдами,  та  нiкого  у  свiтi  не
потребував.
   - Жди! - Мо? право! - скричав  як  гусевка  Влас  Боговiтин.  -  Ставлю
князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського  палятина,  що
торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
   - Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував
Васко Сиганич. - Його мати з ки?вського роду i вiн, коли  не  заплаче,  то
бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержу?  обiтiв,  але  нехай  тiльки
боярство доручить йому Галич...
   Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж
задзвенiла цина i скло,  справляв  уперiзку,  йшов.  Хотiв  у  ярiм  гнiвi
сказати щось  там  Сиганичу,  який  вимантив  у  нього  бобровi  озера  за
пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув.
   Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, -
вiн зачiпив у сутолоцi об тяжкий пугар, цей покотився по долiвцi,  а  тодi
глухо лiг у калюжу.
   - Цiкаво, скiльки взяв  отце  Боговiтин?  -  без  встиду  вже  поспитав
Коснячко, але нiхто  йому  не  вiдповiв.  Кожний  рахував  судорожно  свою
калитку.
   - Тiльки побите корiння пахне! - закричав нараз  Домамирич.  -  Не  так
навчав нас, караючи по темницях за конюхiв, покiйний Мстиславич? Моя думка
- викоренити плем'я Романове, а там - буде видно! Досить нам Мстихiв, геть
петлю з каркiв!
   - А, щоб його Обида поняла! Цей цiлить! - хвалили збоку. Дедькiв голос,
гей змi?не жало, зашипiв отдалеку:
   - Я готов на все, тямуйте, я корiння поб'ю!
   Добавив улесливо у палi наглих сподiвань:
   - Таняву з Чертеж закрiпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:
   - Тисяцьким не жаль поставити!
   Кроки Дарославича жвякали тепер по  скрипливих  сходах,  вiн  правцював
униз, цвенькнуло колiсце у стовпа на обiйстю, стукнув коник  у  копиточка,
вдарив у голий свiт!
   Аж тепер Глiб Словит дав себе обережно  пiзнати:  (по  полетiнку  птицю
слiдно...).
   - Правда ваша, други! Кожний з нас, як сто?мо, радий дати кров i  майно
за рiдну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князенькiв, хто зна, може нам
самим на погубу, чи не краще оставити ?х живими? У  кого  будуть  дiти,  у
того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвiв у  вертеп,
i, будемо перекидати всякими  Ольговичами,  Iгоровичами,  Ляхами,  Уграми,
висовуючи одних проти других, ге... ге...
   Спотикнувся вiд поспiху i кiнчив на радощах:
   - Лякати будемо всяких зайдiв княжими недолiтками, от що!
   - Нехай у ката, щоб тiльки плата! -  кричали  весело,  радi  медовi  як
сонце й жаренiй дичинi зi старомiзунських борiв. За ними гомонiла решта.
   - Згода, згода! Слава Словиту, честь!
   - Отврати лице Тво? от грiхiв. Господи! - прошепотiла Яси-ня поблiдлими
губами i розсiяно ломила руки, зривалася бiгти i кам'янiла з тривоги.
   А там говорили наче греблю прорвало, всi враз, - обчисляли  кiлько  хто
людей дасть для  оружно?  потреби,  який  пай  грiшми,  харчами,  спорили,
роздавали уряди. Господар смiявся згуста, радехонький... Дiтей  збереже  в
добрiм мiсцi Богна, Навойчина бояриня, - за це ж ?? Красний Двiр,  а  йому
нехай вже коломийська сiль...
   Поки Ясиня отямилася з вражiння, бояри пiдняли спiр за сите  во?вiдство
галицько? тисячi. Шумiли й клекотiли тепер, от як гнiздо лютих пардiв  над
живою добиччю.

   * * *

   Самотою чвалував Дарославич, полохав тiни з-пiд монастирських дзвiниць,
облiплених соймищем половкiв та лiсом хрестiв, простягнених у зоряне небо.
Пiд тонким вусом ?здця блимав i гас  хитрий  посмiх,  а  радiсть  бушувала
серцем, як буря верховiттям.
   Як близько всiх рук була корона спромог, а нiхто, нiхто не  зачепив  за
не? липкою думкою!
   Рука удово? княгинi це найкоротший шлях до влади,  а  вiн,  Дарославич,
та?мний власник iде?, скарбу на ру?нах.
   - Витревалому смертному станьте в допомогу, добрi  й  лихi  сили!  -  з
трiумфом окликав тьму перед собою.
   ?хав, а голова кружляла вiд втiхи, як коли вiд сикеру з корiнням.



   V. СКИПЕТР I ЯБЛУКО

   "?стоньки не смачно,
   На личеньку значно..."
   (з нар. пiсень)

   Того ж дня перед вечором дорадник i друг покiйника монах Варлаам  мiряв
у печальнiй застановi свою келiю на вежi.
   Вiн бачив невiдрадне положення, у якому найшлася велика вiдумерщина,  -
предвиджував удари, придумував оборону, падав духом i двигався, призиваючи
на помiч Господа Сил, що держить трьома перстами твердь землi...
   У якiйсь хвилi духовник накинув на рамена гостроволосу мантiю i  вийшов
на крученi сходи, а тодi в зелену темiнь саду.
   Прислухався: промiж корчi маслин гомонiла  ласкава,  стара  мова,  якiй
перечив тонкий голос пахоляти, близький слiз.
   Монах глянув промiж  гiлля,  -  це  бабуся  Мариця  говорила  щось  там
старшому княжичевi, а вiн не погоджувався.
   Обiч них стояла колиска з меншеньким княжим  немовлятком.  Дитя  спало,
затуливши очi ручками, з м'якими впадинками над кожним пальчиком.  Колиска
була низька, яворова, крашена зелено, з бiлими вирiзами. Якийсь хитрець  з
помiччю ножика зобразив у головах лося в утечi, - перед  ним  i  поза  ним
буяла иля, проста як свiча, з симетрично простертими  гилочками,  нiби  на
веселiй карпатськiй писанцi.
   Старуха, що з теплих мiткiв виплiтала чижми княжому немовлятi,  держала
в обiймах "господина отчича".  Поки  вiн  з  цiкавiстю  водив  пальцем  по
борознах край ?? уст, iз зеленi виринула Ясиня.
   Вона приглянулася дивовижному горбовинню, учиненому з пiску,  маленьким
садкам iз наломаного галуззя, дворам та церквам з  череп'я  та  трiсок,  а
тодi  з  дзвiнким  смiхом  пiдняла  високо  на  простертих  руках  княжого
первенця, Данила:
   - Ти будiвничий мiст, ктитор церков, трисвiтле сонечко народу!
   Дитя трiпоталося в ?? обiймах,  як  рибка  у  яснiй  водi,  аж  Борвiй,
смугастий гей гаддя вовчур, зiрвався зi свойого лiгва  на  сонцi  та  став
доскакувати до лиця сво?? любимицi. Вiн задихав з поспiху i ходив  танком,
в'юнкий, янтарноокий...
   Монах постояв хвилю непомiтно, -  обличчя  в  нього  оболiклося  теплою
смагою, усмiх майнув у синявi старих очей назустрiч Ясинi.
   А вона, - що зiрветься бiгти, то стане, що зупиниться, пiдбiжить.
   Заговорив, торкнений у серце:
   - До мене, дитинко, дiло?
   То вона зiбрала з силами i рваною мовою, обходом, жалiбними тiнями очей
натякала на це, чим нiччю каралося серце та непоко?ла совiсть.
   Насилу розважив ??, - оцi новини нiкому не новi! Сам все-таки згорбився
унутрi вiд непомiрного тягару... Справив кроки на круглi сходи теремiв,  а
там у княжi клiти.
   - Благословення Бога з вами, княгине! I з дiтьми вашими, недорослими!
   Засунена в сутiнь високого крiсла, - схрещенi руки спертi на поруччя, а
чоло в серпанку на руках, - сидiла Романова вдовиця... Вона повернула  i'д
гостю  потемнiле  з  болю  обличчя,  брови  смутливо  двигненi   вгору   й
сльозу-перлу з глибин.
   Монах похилився на посох та згомонiв iзтиха, нiби джерело в спеку:
   - Двигнiться до життя, милостива княгине! - Прикличте на помiч  спомини
повнi краси i слави, якими доля обагатила ваше  подружжя...  Крiпiть  ними
себе i других! i
   Стало так тихо, що чути було жузжання пiску, який мiрив час,  витiкаючи
з любастрово? посудини. У свiтлi лямпки,  налито?  маслом,  грала  вогнями
велична зброя над ложем володаря в рiзах суворих, як сама сила.
   Княгиня заговорила з гiркотою опiвголоса:
   - Споминами не будеш сит, проти грядучого ворога вони не оружжа.
   - А ще iмате вiру, аки зерно горушно... - бадьоро уловiв монах та  брав
знову посох за опору похилим раменам:
   - Я у вас з дорученням, княгине! Через годину вiдбудеться рада  старшин
i вас я зову туди.
   Вдова глянула на гостя уважнiше:
   - Приймiть дяку за серце! Що-небудь станеться,  джерело  мо??i  сили  у
вас!
   - У синах ваших... - поправив духовник.
   Вiн схилився з трудом у поклонi перед iконою на покуттю i промiж стукiт
посоха повернув до дверий.
   Княгиня вела з пошаною  суворого  гостя,  струнка,  на  вид  дiвоча,  в
голубiй заво?, опущенiй понад брови...
   - Ясине?
   Дiвчина скочила з ослона, закрутилася на сво?х  гостроносих  сафiанових
ходачатках, боками й на пiдошвах зшитих бронзовим дротом, засунула звинене
шитво за пазуху i побiгла у гридню обiч.
   - Пiди, прошу, - велiла вже спокiйнiше княгиня, - доглянь  Евпраксiю  з
поминальним приносом для церков. На коливо пшениця бiлояра,  а  соти  меду
самi липовi. Видай з клади десятеро кружлякiв воску та вели сукати  свiчi,
великi й малi. Для комашнi триста перевар меду.  Завваж,  коли  мiситимуть
хлiби для городян: пшеничного борошна нехай сиплють з житним пополовинi.
   Коли дверi  за  Ясинею  зачинилися,  княгиня  приклонила  колiна  перед
кiотом. Придiл ?? сукнi блiдо золотив мiсяць. Закрила лице руками i  стала
молитися мовчки пiд шепiт догоряючого свiтильна.
   Сумерк був тихий, теплом надиханий, i старий монах, поки вернув у  свою
келiю, ходив хвилю вкруг княжо? садиби та вiдмовляв вечiрнi молитви:
   - Возведох очи мо? вгору, отнюду же прiйдет  помощ  моя...  Не  дажд  в
смятенiе ноги Тво?я,  Господи,  -  ниже  воздремлет,  ниже  уснет,  храняй
Iзраиля...
   Вiн переходив саме  повз  пекарню,  залиту  свiтлом  i  гамором  многих
голосiв. Дзвонили ключi на ретязках за ситим станом  Евпраксi?,  цоркотiла
перемивана посуда, чи?сь сильнi руки, облитi лискавкою вогню,  швирляли  в
палениско цiлi  бервена.  З  вiкон  пекарнi  свiтло  било  як  на  пожежу,
iскрилися сорокатi  глеки  на  полицях  i  жовтiв,  нiби  шафран,  помiст,
виложений цеглою.
   В отвертих дверях, димних вiд пари, заворушився часом i пропадав  серед
глоти майже дiточий силует Ясинi. Молоденькiй боярiвнi  ввижувався  раз  у
раз покiйник, як живий, - то вона, бува, з жахом склавши ручки на  грудях,
поглядала для оборони в пiч, або в дiжу.
   Мимо сутолоки все iшло ладом: тут зачиняли муку теплою водою i  квасом,
там варили сочиво й городовину в великих кiтлах, пекли поросята i  барани,
патрали дрiб, а ще далi виробляли на довгих дошках хитрi якiсь тiста, ще й
безлiч задушних коржiв з медом i з маком.
   Великi, купчистi, у коралях  з  пестро?  глини  служебки  увихалися  по
щирости, але з нiчи?х уст не злопотiв смiх, докiр, зачiпка. Лагодилася  бо
тризна на господареву могилу. '
   Далеко внизу у темних садах  якийсь  музика  пробував  сопiлку  i  вона
плакала у нього в руках, як живе людське серце.



   VI. ТIНI НОЧI

   "У мого коня золота грива,
   Золота грива, листовi вушка,
   Листовi вушка, склянi? очка,
   Склянi? очка, шовковий хвостик..."
   (з нар. пiсень)

   Пiв доби перед похоронами, в сумерках, з  бiчних  ворiт  монастиря  св.
Рiздва Господнього у Галичi ви?хало дво? мужчин на  баских  конях.  М'ятлi
?здцiв були в поясi туго стягненi ременем, почерез плече кирея, на головi,
пiдстриженiй високо, подорожний колпак з пiдвiсами.
   Промигнули край мниських стiн, зарослих жаливою, повз тяжких вiд  овочу
цвинтарних черешень i стрiлою  минули  селища  рибалок  на  самiм  далекiм
пiдгороддю, де в уличнiм поросi дiти гралися у тин i кiлки та  ладкали  як
перепелицi.
   Доперва перед  митною  лавкою  ?здцi  перекинулися  зоркими  поглядами.
Старший здержав свойого бiлокопитого, випорпав новеньку четвертину  ногати
з опуким погруддям, кинув ?? митниковi у придiл пiдставлено? опанчi,  тодi
ж уважно глянув на митний майдан.
   Пiд   розлогим   деревом,   обвiшаним   китицями   зеленi,    окружений
простолюддям, торчав якийсь темнолиций, обгорiлий незнаними жарами чоловiк
у бурих, зовсiм обнищiлих лудах паломника. Вiн маяв  у  повiтрю  пальчатою
гилькою фiнiково? пальми, зiрвано? може з  дерева  далеко?  Сирi?,  Кипру,
Пропонтиди, чи островiв архипелагу, доказом свойого паломництва на окра?ни
десь свiта i радiсним голосом, що здавався лiтати нiби у пiсеннiм  поривi,
кричав:
   - I ще видiв я, миряни божi, моря повнi китiв i риб з крилами  соколiв,
де сонце стократ яснiше, як це, що над нами, освiчувало пучину наскрiзь, а
на ?? днi безконечнi лiси iз коралю. Разом з Беду?нами бродив я по  жовтих
пiсках пустинi i пропадав серед снiгових скель  незнано?  пiвночi,  вовкам
брат, медведям товариш...
   - Далеч же то. Велесе! - очаровано пiднесла руки якась рум'яна бабуся i
сплакала вiд насолоди.
   - Цей походив по бiлiм свiтi! Цей з'увидiв! - хиталася вiд дива юрба, у
простодушнiм милосердю над днями i ночами паломника  серед  курних  дорiг,
наглих дощiв i всiх вiтрiв далини.
   У цiй хвилi екстатичнi, нiби склицею затягненi очi промовця вп'ялися  в
старшого ?здця, - дуже ясно. Цей вiдчув ?х в сю мить, став згадувати  щось
далеке, але його товариш рванув iз мiсця, погнали!
   Тiльки сивий туман знявся попiд темiнь вiльх при битiй дорозi...
   Аж  за  дороговказом,  бiля  кам'яно?   баби   на   першiм   роздорiжжу
перекинулися скупими словами.
   - Це Жмиволос, права рука у Словита, його око в головi,  -  подратовано
сказав перший ?здець. - Тямите вбивство Iса?, що торгував медом?
   Його товариш потакнув, але вiд збентеження не сказав нi слова.
   Без путних бояр, без нiякого почоту во?вода Добриня Андрiйкович i  його
молодий друг Скобейко з Васютина  вискочили  потайки  з  Галича  як  посли
княгинi до короля  Андрiя.  Везли  достовiрну  грамоту  та  просьбу  вдови
заопiкуватися князеньками пiсля обiтниць, закрiплених хрестним цiлуванням.
   З огляду на особисту безпеку послiв i на зиск iз часу, такий саме ви?зд
був необхiдний.
   А конi йшли як на крилах, листовi вушка тремтiли рiвно пiд ритм  гордих
сердець i весело бiлiли п'ятна рвучких  кiнських  нiг.  З-пiд  повiк  обох
бахматiв, нiби з рiсниць драконiв, сипалося, срiбло, iмла.
   Тимчасом темiнь стала зiряна i з краю в край  блакитна.  Над  дiбровою,
поперетиканою очеретом, над поточиною, що чурила  бистро  кудись  з  пiль,
горiли безконечнi боте? небесних свiтил. Галич, з його жалiбним унесенням,
з його спiвами  чорноризцiв  вкруг  велико?  утрати  вiдсунувся  далеко  в
минуле.
   ?хали так пару годин, небо темнiло нiби шафiр  i'д  пiвночi,  -  стихла
скляна музика стрибунцiв  i  гомiнкi  вигуки  жаб.  З  обох  бокiв  дороги
двигався тепер чорний лiс, непрониклива стiна ялиць i  дубiв,  розгойданих
вiтром.  Далеко  десь,  на  лисих  зрубах,  старих  згарах  i  нетiчи,  на
полискливих гниловодах  i  придорожних  корчах  запалювався  iнодi  якийсь
хитрий огоньок, нiби  око  зеленобородого  полiсуна,  волокити...  Огоньок
моргав то тут, то там, нiби грався у жмурки з чарiвною нiччю i соснами.
   - Цей лiс - Лиходiй? - хрипло скричав Добриня i майже рiвночасно сягнув
пiд м'ятлю, звiдки задзвонила сорочка з мiдяних спiраль та блимнув  рожево
короткий меч фряжсько? роботи.
   - Вiн i ?, куди б йому дiтися? - якось не зараз вiдповiв Скобейко. -  А
он, Лиха рiчка чурить, чурила б вона горi руслом!
   Тiлько вiн цi слова з уст, як помiж папороти i п'ялун, мiж лiщину i тою
з ?? витрiщатими квiтами, побiгли шепоти, лагiдний,  тихий  плач,  а  тодi
слабо i майже нематерiяльно,  неначе  згублений  в  дебрах  i  трясовиною,
заграв мисливський рiг. Захвилювалися мiж галуззям чорнiшi вiд сосон  тiни
i кожна травка подала тепер голос, - свiй власний, пахучий як пiд косою...
I сама дорога стала кругло  двигатися,  нiби  хвилями  оплинена,  i  через
момент  вже  текла  сивими  пiнами  помiж   копита   коней   Лиха   рiчка,
бистряночка...
   Чари, чари!
   Знявся на переднi ноги молодий бахмат Добринi i в цю хвилю Скобейко ляг
на свойого цiлим тягарем грудей та зiбрав узду в  петлю  навколо  десницi.
Але срiбна бiль мiсяця залила  саме  лiс  i  дорогу,  стало  тихесенько...
Тiльки з глибин гомонiв ще глухо лоскiт невидимих топорiв.
   Полiсуни виходили до мiсяця рубати дрова, полохати людей...
   Коли оба подорожнi ви?хали врештi по предовгiй  блуканинi  на  отвертий
свiт, конi застрекотiли з утiхи вухами i пiшли складним бiгом.  Нiч  стала
знов свiтла наскрiзь та з краю в край блакитна. I майже весело дивилася на
?здцiв самiтна коршомка, свiтлами розсипаними  на  болончатих  вiкнах,  як
зажженi голодом очi вовка.
   - Костобобри, а? - кинув Добриня i отряс з себе нiчний холод.
   - Селище далi, це йно що Лиха коршма пiд Перуновим  га?м.  Молода  Гiда
кип'ятить зiлля до свiжих перевар меду. У синевiдських медушах лiпшого  не
п'ють.
   - Воно нiби не студiнь, але якось так - зябно... - заговорив Добриня. -
Випити б кубок з порога на раннiй зорi?
   Скобейко передав гнуздечку во?водi i вдарив просто на тi круглi свiтла,
що торчали недвижно з чорно? зеленi. Вiн хотiв, було, увiйти в сiни, але в
цю мить зупинився. Унутрi коршемно? клiти, край довгого стола,  закиненого
посудою з напитками, при посвiтi липових скип забавлялося грою в астрагали
кiлькох кремезним мужчин. На них була груба суконна одiж, яловична  обува,
при боцi меч, за чересом ножака як серп.
   Вони смiялися i спорили з  неспокiйним  запалом,  у  якiм  були  слiднi
озлоблення й нетерплячка. Хтось засвистав iз нудьги  соловейком  та  зараз
змовк. Мабуть нагадав, що нетрудно у таку пору i насвистати на  себе  щось
iз темряви...
   Ждали когось?
   Нагло Скобейко дрогнув вiд  несподiваного  вражiння:  вiдвернений  досi
чоловiк зi сивим  волосом,  спущеним  кичкою  на  лiве  ухо,  як  той  тур
широкоплечий, метнув собою у хороми...
   - О, Перуне, владико!
   Слова завмерли на устах Скобейка. Це був Глiб  Словит,  Юда  предатель,
який тут, на тухольськiй дорозi, зачiпив одно око  сiти,  на  дуклянськiй,
очевидно, друге... Його сповiстили впору  й  вiн  вдарив  полями  наскоси.
Пильнував звiдси мiсця, де в першу' чергу мiг сподiватися послiв  княгинi,
допасти ?х з нiчно? засiдки. та слiди за ними звiяти - на все.
   - А що там, гей! - скричав з дороги во?вода.
   Скобейко не вiдповiв: вихром скочив на коня, рвонув ременями, похилився
вперед i здавив благородне звiр'я залiзцями.
   Погнали по мiсячному шляховi, злитi зi сво?ми тiнями водно, як велети з
пiсень, що ?х спiвають пряхи пiд танок веретена.
   В ухах ?здцiв завивав вiтер  i  лопотливо  шумiли  на  раменах  крилатi
кире?. Серця розколихалися i били в грудях як метал, як дзвiн.
   Саме в цю хвилю з обох бокiв шляху звалилася на них  i  заперла  доразу
браму, рясно насторошену мечами, - стежа.
   Пiшли ходором булатнi, роздалося смертне хропiння i прокльони, як  коли
виття хижакiв.
   Удар, - мов грiм i нагла тишина. Нi  згуку.  Це  Добриня  зi  Скобейком
просiкли собi шкалубину  в  смертельнiй  запорi  i  випали  з  клекоту,  -
зарум'яненi мечi стелили ?м дорогу. Порiвнялися миттю i як стрiла випущена
з лука пiд високий зойк тетиви, так вони грянули з вiтром у синяву  нiчно?
години.
   Тiльки на далекiм перехрестю Скобейко оглянувся понад рам'я, прихапцем.
Костобобрiвська коршма видна була на острому сугорбi, опертому одним боком
об Перуновий гай. У  вiкнах,  затягнених  мiхуром,  блимали  свiтла  рудим
промiнням. Якiсь розчепiренi привиди злiтали на дорогу. Праворуч,  лiворуч
та?мно гойдалися сосни. Тiнями тряс вiтер i вони гнали нарозтiч.
   Аж тут Добриня не витерпiв, розсмiявся:
   - Жмиволосовi пальцi, з  митного  майдану...  А,  пройдисвiти,  на  всi
чотири кованi!
   Тупiт погонi вмовкав, губився по рудавинах i  очеретах,  а  далi  стало
тихо за ?здцями та ?х пригодою, тiльки  дерева  оповiдали  щось  визоренiй
ночi, оповiдали...



   VII. "АКИ ЦВIТ ОУВЯДАЕТ"

   "Закропляйте дорiженьку,
   Щоб-ся не курила...
   Розважайте родиноньку,
   Щоб-ся не журила..."
   (з нар. пiсень)

   У величавiй церквi св. Богородицi клали на вiчний  сон  тлiннi  князевi
останки. Здвиг народа залив Галич.
   Як повiнь, що зрива? гiрську гать,  так  людськi  хвилi.  Вiд  Блюдник,
Вихторова,  Перевозiв,  вiд  Пiтрича,  Болшова,  Чесибiсiв,   вiд   долини
Бистрицi, здовж обох берегiв Днiстра скакали на баских конях бояри, осадчi
дружинники, знатнi  огнищани,  текли  кметi  у  сивих  жупанах,  повстяних
клобуках i сафiянових чоботах,  празничних.  Помiж  них  попадалися  густо
рата? у гребiнних сорочках, бiлесеньких, у чересах, як панцирi, у шкiряних
ходаках, застiбнених зеленим плетивом...
   Побiч чоловiкiв бiгли жiнки в домашних димках, мальованках, у рантухах,
перетягнених поверх голови й пiд бородою, туго, по-старовiцьки.
   Кра?м дорiг просили милостинi охриплi вiд мольб слiпцi, хромцi,  сироти
бездольнi...
   Пилом несло понад шляхи.
   Княжий замок видний був здалеку. Вiн  стояв  на  високому  узгiр'ю,  що
немов урвище висувалося понад Галич. Засипаний прибудiвлями, з церквою  на
чолi, вiн робив вражiння окремого мiста.
   Як далеко побiгти звiдтам поглядом, у поранному сяйвi нiби низка  сонць
горiли  пiвкулi  копул  усiх  соборiв,  простягнених  понад  зелену  лiнiю
Лiмницi.
   З самого розсвiту гомонiли упротяж доохрестнi дзвони, -  з  Дуброви,  з
зелено? Карпицi, вiд монастиря  в  Гудковiй  Дебрi,  з  городища  грецьких
калагурiв у Пiтричу. Пiд ясну музику он тих, що плакали  мов  голосiльницi
оксамитними голосами, пiд  срiбний,  хлоп'ячий  дискант  других,  стелився
хмарою могутний зов велета-вiстника з вежi церкви св. Пантелеймона. Церков
сiрiла на вiдкритiм просторi залуквянських  пiль  неправильним  п'ятибоком
крiпосних окопiв i бойниць, навiваючи грозу сво?ю понурою силою.
   Похорони зачалися ще вночi: в супроводi архи?рея i глоти священства,  у
курнiм фiол?тi фимiяну, пiд текст святих роздумувань  парастаса,  плили  у
небо пристраснi жалi велико? вiдумерщини.
   Коли ж поблагословилося на день  i  озвався  передзвiн  заутренi,  один
великий плач потряс груддю Галича. Особливо на окра?нах, де жила  бiднота,
побивалися за  покiйником  тяжкою  скорб'ю,  без  ?ди,  без  напитку,  без
роботи... Жалiбнi плачi жiнок  живловою  мiццю  роздмухували  цю  скорб  i
прохожому путникови могло здаватися, що в  кожнiй  вбогiй  хатi  поко?ться
господар.
   - На кого ж та нас, сiромах, покинув, милий кагане наш?
   - На кого оставив жену, ластiвку бiлогруду, маленьких дiток  у  не?  на
колiнах?
   - Хто боронитиме нас перед боярами, вирниками, биричами перекупними?
   - Хто велике недокончая тво? - доконча?
   - Аль не жалко тобi одiял соболевих,  наволочних  узголовiй,  медвенних
сотiв на злотнiй посудi?
   - Уви ни!..
   - О, уви ни... - нудьгував вихор i вiдносив жiночi сльози у далеч, -  а
там, поза межi доземного, в бесмертнiсть.
   Двигнений на мiцi, на славу, на боротьбу з стихi?ю i часом,  собор  св.
Богородицi приймав у сво? лоно княжу тлiнь.  Мiддю  кованi  дверi  отвертi
були широко, - печальна товпа плила i вiдпливала круглими  сходами,  попiд
портал, заквiтчаний акантом, де Христос у горорiзьбi, з  книгою  життя  на
розсунених  колiнах  благословив  свiт  у  сво?х  нiг.   Древний   мистець
увiковiчнив i князя, ктитора храма, як навколiшках, пiсля схiдного обичаю,
ледве пiдводив i'д ньому чоло, отiнене кам'яною шапкою Мономахiв.
   Вiд чорних тесових  балькiв  монументально?  будiвлi  гостро  вiдбивала
прозора,  як  вода,  орнаментика,  що  вкривала  архитрави  i  заплiтувала
бестiярiй. Нутро собора отвертого широко, сяло гордою мiццю хрестообразних
склепiнь, пишнотою стiнних малюнкiв, олександринами  моза?к,  iконостасом,
сповитим у роззолочену тугу, мов оклик релiгiйного захвату.
   Стрункi, на склi мальованi вiкна чинили церков ще просторiшою, чим була
в  дiйсности,  а  головна  нава  давала  через  корисну  полiхромiю  двiчi
скрiплене  вражiння  висоти.  На   теплий   блиск   мармурового   престола
простелювалася велична перспектива, нiби дорога в сонце.
   (Одна тiльки  хиба  виявилася  пiсля  викiнчення  собора:  акустика  не
вдоволила  знатокiв  i  треба  було   великим   коштом   попри   череп'янi
горнцi-голосники перетягати в округ  банi  резонансовi  дроти,  романським
обича?м...)
   У саме полудн?, коли владика став iз хрестом край нiг мерця пiд останн?
цiлування, над Галичем зчинився лютий вихор, хмари вдарили на себе чорними
полками, об щити церков жв'якнув град.
   Св. Пантелеймон,  оперiзаний  в  силу  концентричних  крiпосних  валiв,
сповився омраком, як  панцирем  зi  срiбла.  Успенська  церков-твердиня  з
монастирем у густiй зеленi курила димом, мов жертвенний  принос.  Здалеку,
мов маяки серед моря градово? iмли, мрiли крiпости, поверненi у  всi  боки
свiта: Пiтрич, Викторiв, Сокiл. Садиби в тiнистих садах i гаях на  високiм
березi Лiмницi пропали зовсiм з очей, - нiби й не було блудницько? дороги,
спаського шляху.
   Сухий трiскiт леду об гранiтнi блоки, мiдь i скло,  грохiт  грому,  шум
нiби сповенених потокiв особливо пiдчеркували намогильнi  спiви.  До  того
пiсенний роззвук впровадив нагло замiшання на хорах i всi  очi  збентежено
глянули уверх...
   Але тони вирiвнялися якстiй i поплили стрiлою,  мов  човен  по  стихлiй
водi.
   Один тiльки старший княжич не хвилювався. Вiн  обпер  плече  об  колiна
Ясинi i зорiв за жалiбними свiтлами,  золотим  деiсусом  в  iконостасi  та
могутним Архангелом-Вiстником, розмальованим над його  головою.  Розглядав
вiзантiйськi стiннi малюнки, голови  Херувимiв  у  спiральних  мотивах,  з
чашами квiток, як язики вогню. Мов  лiс  йшли  на  нього  з  площин  мурiв
постатi пустинникiв iз Теваiди та Ливану, тих, що жили в розритих могилах,
пили росу небесну  та  ?ли  зiлля,  що  виростало  вкруг  них,  на  висотi
простягнено? руки. Суворiсть тiней лагодили пестрi блиски, якi промiж  пнi
свiч злiтали з горiшних шиб на царськi ворота i квiтчасте застiлля аналоя.
   Врештi вся увага хлопчика обернулася  на  боярiв,  що  окружили  вiнцем
домовину й торкали себе серед нiмо?, купно? молитви.
   - Отряси сон, нiси бо умерл, но спиши... - ридав  архи?рей  Косьма  над
отвертою челюстю гробницi.
   Малий Данило був сонний i оглядався за нянею, але ?? не було тут. Перед
хлопчиком мелькали в пiвснi поморщенi руки i бренiв спiв старо? колихалки:
   - А ти, кицю весела, йди борзенько до села.
   По плюшечки, по подушечки...
   Вiн впросився на руки до Ясинi i став надобре дрiмати. Колюмни святинi,
узiрчата долiвка, полив'яна, - лиснючий, як зеркало, квадрат  з  мiдi,  де
стояли мари, пропали нараз у живичнiм куривi.
   Якусь хвилю ще трiпоталося полум'я свiчi, встромлено? в коливо, посеред
погрiбавно? миси, що стояла на домовинi...
   Княжич снив дiточi ра? пiд останок заупокiйно? лiтургi? i владика, який
саме приняв за богослуження дорогий рушник  з  голови  княгинi,  з  чуттям
перехрестив дитя, приспане глибоко.

   * * *

   Пiсля похоронiв заставлено тризну  для  городян  на  розлогiм  замковiм
подвiр'ю. Нищих зiйшлася тьма тьменна: вони сидiли на спохиллю гори й обiч
на "Бабинiм торжку".
   В проруб, мiж темничникiв, повезено боклаг квасу, хлiби, вепра  i  жмут
бiлих сорочок. У кожний знову монастир  один  чюм  зелен-вина,  дванадцять
бурнастих лисячих шкiрок i п'ять гривень за упокой.
   Опiсля двiрський  тивун  з  громадою  прислуги  метав  помiж  присутних
останнi дарунки Романовi: обрiзки паволоки, шкiрки бiлок та куниць, склянi
коралi, кольоровi кам'янi хрестики, срiбло...
   У  супроводi  Богородичних  дзвонiв,  що  грали   вечiрню,   йшов   шум
одноманiтний i жалiбний, як цього листя, що кане у смерть:
   - Бог да простить!
   - Бог да простить царю Роману!
   - Бог да простить рiдному!
   Курнi смолоскипи освiчували  широко  всю  охреснiсть,  запнуту  синявою
ночi, нiби безмежним шатром над розколиханими головами.
   Помiж глiтнi острови  людей,  осторонь  вiд  даровальних  скринь  ходив
похило, без слова, високий старуган у згрiбнiй сорочцi до кiсток, як  коли
покаянник. Лице зi згаром, велике, сiдина жмутами на пiдборiддю.
   - На скотього бога, Йона печерак! - обрадувався хтось стрiчний, кого  в
товпi звали Байдуком. - Трафив поминки, ?дж солодкий хлiб!
   Нищий тряс гостро бiлою куделею волосся, жагуче блискав очима без брiв:
   - Остав говорити пусте, Байдуче! Спомин цього солодкого хлiба  скоро  в
тво?м ротi у полин обернеться... Поминки, говориш? Цi будуть довгi...  Чев
змiнить iм'я, ру?ни цих церков проглотить земля, вони ж трiватимуть!..
   Пiднiс уверх владну голову, з хмарою над ясновидними очима,  увесь  мов
вихор тремтючи у собi вiд жалiбного пориву, з тою рукою пiднятою ген понад
курняву людських голов.
   - Бог да простить! - загуло отдалеку i сповенена людська хвиля  пiрвала
Йону як трiску верх  води  аж  на  протилежний,  розгойданий  тiнями  край
узгiр'я. Було глiтно, нiби на великому храмi в день Паликопа.
   Всi немов одна сiм'я: купцi, ремiсники, крамарi, чорнороби  й  церковнi
люди, привиклi прогодовуватися чиром та лободою.



   IX. ВАТРА ПРОТИ ВIКОН

   "Калино моя, калино,
   То ж ти бiляво зацвила,
   То ж та червоно зродила..."
   (з нар. пiсень)

   Там, проти цього ось вiкна, де на обiйстю горить скирта чатиння  старим
похоронним обича?м, нещодавно до землi кланялася князевi покорена Литва  у
бiлих семрягах, лосячих сагайдаках, писаних кожушанках, простоволоса...  А
на порозi, де тепер прийма? жалiбних гостей сiдий Захар Рогата, (чуб  поза
вуха,  сухi,  бо?вi  черти,  тверда  думка  очей)  -  рiк  тому  товпилися
вiзантiйськi посли в наволочних ризах, з жемчужними "базiл?ос" на раменах,
- били чолом перед хвалою Мстишиного сина...
   А ще он там, на полив'янiм квадратi долiвки перед  престольним  крiслом
стояв торiк поблiдлий вiд вражiння папський нунцiй i слова,  якими  льстив
князю, оспiвуючи латинськi розкошi, завмерли доразу на його губах вiд виду
найлютiшо? з погорд: лискавки меча над головою.
   О, як вражало це перше мiсце при  поминальнiм  столi,  мiсце  покiйного
князя! Над високим мозайкованим  опертям  свiтив  темно  круг  iз  золото?
бляхи, протятий трираменним хрестом. Вид цього крiсла, пустого, пронизував
серця спомином втрати над всякий опис...
   Продовж холодного льняного застiлля з лiсом пугарiв, жбанiв  та  курних
мис, бiгла синя стрiчка, заплетена барвiнком, як знам'я жалоби.
   Стiл, бiля якого сидiло  вiсьмох  високих  духовникiв  побiч  знатнiших
.огнищан, був осяяний повагою, належною галицькому архи?рею Косьмi i  його
гостю, владицi Перемишля.
   Тiнь дерева над отвертим вiкном давала духовним головам  гiдне  тло,  -
вечiрню заграву, як старе золото. Вони  виглядали  у  попалi  заходу  нiби
низка медальйонiв на дверях iконостаса.
   Говорено  про  недавну  пожежу  багатого  Воскресенського  монастиря  в
Рогатинi, про незвичайного спiвака - соловiя, якого  викохав  для  Господа
спiволюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря -  закупа,  якогось
то Дужа, що як шуляк скаче по всiй волости, невловимий...
   Сiдоголовий Косьма заговорив, було,  про  неймовiрно  тяжку  хвилю  для
держави, але перемишльський архи?рей наче й не чув нiчого.  Вiн  звернувся
до сусiда лiворуч, Твердяти Остримирича,  а  лихо  зарубленим  шрамом  вiд
копiя почерез вилицi: цей  пiд  Мозгавою  обiч  покiйного  князя  боровся,
польському Вiдновителю в допомогу - криваве пригiстне привiз.
   - Оцi пiвнiчнi вiтри i частi  дощi  -  сказав  проворно,  -  коли  муть
держатися далi, зiб'ють зерно iз збiжжя  та  оставлять  хлiборобовi  гнилу
солому.
   Костко Бибельський, звiсний дерун i хитрiй, що тiльки пазив, яким духом
вi?, похопився вiдповiсти, хоч не до нього вели рiч:
   - У хлiбороба тогiднього ще хлiба напрятано вдовiль... Тiльки тодi,  як
?деш селами з путним боярством, стрiльцями, сокольничкнами, осочниками, то
навiть такий, що ма? землi на  двацять  косарiв  у  днину,  стулиться,  як
мушка, будьте вiн зроду-вiку на сирiм коренi сидить...
   Штрикнув пальцями з хижого вдовiлля:
   - А я його на допити, рiзками, вогнем...
   Присутнi минули цю балачку згiрдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа
на Плiсниську, не витерпiв:
   - Справу Войславового Торопа  ви  вже  оборудували?  Той  найсторожився
ображено:
   - Велике дiло, - пробурмотiв у бороду. - Я його велiв замучити, я  його
й заплачу!
   - У Костки по селах бiднiсть вельми велика...  -  пiвголосом  передавав
архи?рею намiсник Молибожич. - Десятьох його смердiв спомага?ться ледве на
двi сохи...
   Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою  печенi.
За  товстим  куском  поросятини  зi  сочивом  боярин  забув  з  мiсця  про
чоловiколюбнi мiркування,  натомiсть  пояс  свiй,  закроплюваний  срiблом,
вчинив дещо свобiднiшим.
   - Плещуть, що Словит вернув, - говорив i'д сусiду Абрузович, з кучерями
до рамен, як Авессалом. - Цiкаве,  що  вiн  там  за  пазухою  вiд  Лестька
привiз? Спокою б тепер побiльше, а цей...
   Славно Кормильчич слухав сторожко обiч, але вiд  себе  не  добавляв  нi
слова. Його крилатi брови зiйшлися в одну i кинули тiнь на  хижу  лискавку
очей, що освiтила на мить зеленi верхiв'я i грозовитi провалля його  душi.
Вiд часу, як покiйний князь прогнав одного з Кормильчичiв, що на  ловах  у
Плiсниську зухвало славив Iгоровичiв, чимало  лихо?  крови  поплило  через
Славнове серце...
   Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме,  дякувати  гостям
за пошану, обiйти столи з привiтом.
   Напроти Твердяти сидiв чужинець, останний iз знатних  Грекiв,  що  пару
лiт тому попали в Галич з почотом  царя-скитальця,  Олексiя  Комнена.  Вiн
заступав на тризнi свойого владира. Знуджений Вiзантi?ць  слухав  пiв-ухом
свойого сусiда, балакучого Саву Апостола:
   - Кажуть, що наш старенький Косьма  одарений  духом  прозрiння...  Коли
сто?ть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди.  Бачить,
як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми...
   Грек позiхав крадьки, пив мiд i мрiяв дремливо про  легкокрилi  хiйськi
вина.
   Тимчасом гомiн  розмов  не  уймався,  як  журчання  потока  пiд  листям
пiдбiлу, i час до часу вибухав з новою силою. Iнодi  у  хвилях  перелетно?
тишини, перед iконою Спасителя на покутi трiскала золота iскра  кадила,  -
тодi кожний хрестився живо  й  вiдмовляв  молитву  за  душi,  що  сьогодня
вiдлiтають на лоно Бога.
   Всi ждали на першу похвалу покiйному князевi з уст галицького владики.
   У якiйсь хвилi знявся шепiт, хтось плеснув у  руки  i  довгi  гриднi  з
кругластими пiдвiконниками облетiла  тишина.  У  нiй  розсипалося  срiбним
горохом лящання соловейка.
   Всi очi звернулися туди, де архи?рей Косьма випростувався над столом  у
сво?й могутнiй висотi, сивий, з кучерями на схилих  раменах  книголюбця  i
пiд чорною хустою, киненою верх мниського клобука.
   Голос владики пронiсся  вiтром  по  обледенiлих  серцях,  рванув  всiми
корiннями чуття, лискавкою грому освiтив велику втрату, аж по ??  глибiнь,
остаточну.
   - О, хто б дав у голову мою воду й очам мо?м джерело слiз! Я  б  плакав
день i нiч над мо?м Народом... (почав словами ?ремi?...)
   - Бо там, де било серце на мiру велику, сьогодня смертна порожнеча.  Не
заповнить ?? уже тисячоголосий лемент Галицько? землi. Не стало з смiливих
найсмiливiшого,  защитника  прадiдних  хитарiв,  витязя   на   займанщинах
широких, пiстуна золотоверхо? Осьмомислово? слави. Складенi навхрест  руки
переможця, що гуляв орлом по пiднебессю,  -  на  стружинах  спочила  горда
голова i вихровиннi думки сплять повiк.
   - Яку ж вимовнiшу хвалу пронести тобi, мирро милости, Мстиславичу? Яким
жалiбним голосiнням оспiвати тебе, носителю правди, весняний громе, б'ючий
у трухлi закони? Слухай, як безутiшно  ридають  пристановища  понижених  i
сирiт!
   - О ти, преобильна сило, що у користь  свою  забира?ш  нашу,  вiддих  у
грудях спираючу надiю! Долiта? ж тебе наш голос на зелених левадах  вирiю,
де ходиш з Ольгою i Володимиром, свiтилами лiтописи? Де огляда?ш вiч у вiч
божих юнакiв, Бориса i Глiба?
   - Хочемо аж там донести тобi обiт, що  вiдумерщину  твою.  збережемо  з
любов'ю, -обiт, який печатаемо вiрою i честю. Не буде того, щоби дозволили
ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сирiт пiд ноги прохожих.
   - Помагай  же  вам  Бог,  достойна  громадо,  обстояти  слушне,  iменем
великого батька повiк закрiплене право!
   Трьома пальцями руки, з пiд'?мом у старечiм усмiху, владика благословив
боярство.
   Тiльки що опустився на сво? мiсце, роздрожаний ще  пережитим  моментом,
забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.
   Йому вправдi передавали нетерпеливi знаки, що черга на  Молибожича,  но
вiн не захотiв нiчого  того  видiти,  перечесав  пальцями  чуб  чорний,  з
виблиском, i начав голосну рiч.
   Сипнув, правда, жмiнку ладану до нiг покiйника, але зараз  перейшов  на
бояр, давлених ним на кожнiм кроцi,  на  ролю  ?хню  славну  i  почесну  в
подвигах цього зокрема князя удальця.
   Пiдчеркнув з запишаним вдовiллям, що боярство було i  буде  початком  i
кiнцем княжо?, - хто б це не був! - судьби, мiрилом поваги й сили, само  ж
воно прята? у тiнь сво? заслуги в державнiм строю, вдоволене, як це першим
у народi пристало, - старими нерушимими привiлеями.
   Вiн дума?,  що  буде  речником  всiх,  коли  пiдчеркне  щиру  готовiсть
боярсько? братi? пiти на руку  -  правлiнню.  Безсумнiвно,  бояри  схочуть
пiддержати деякi чiльнi думки покiйника...
   - Але не династiю! - пронеслося хриплим визовом наприкiнцi стола.
   Знявся шум, сутолока окликiв, хтось,  дишучи  важко,  двигнув  руку  як
молот i з дзвоном опустив ?? на трапезу. Когось насильно кинено на ослiн i
на руках винесено геть...
   Стало прикро, обличчя палали зi сорому, замовкло слово.
   Княгиня схилила голову у синiй,  як  ви?мок  неба,  заво?,  зрiшенiй  в
спосiб перемiточний, i вийшла живо, за нею владики.
   - Хаiрете!
   Цю мить пiдвiвся й Грек Iринарх.  З-помiж  м'яких  складок  скарлатного
сарiкiона вiн стелив руки у прощальнiм уклонi, та черкав  повiтря  кiнцями
пальцiв, причiм жмурив стрiчкою очi, якi натомив копоть свiч. Не переносив
чвари на прилюдному мiсцi.
   - Зовсiм як волхв, або жiнка! -  озлоблено  смiявся  Кмита,  скуб  вус,
замiтавкою.
   Свiчi димували, - ?х забули вже й рiвняти.
   Поки стихло,  пристрастi  потахли,  нахилилося  i'д  пiвночi.  Аж  тодi
посипалися вокруг столiв слова справжнiх похвал з уст  сво?х  та  захожих.
Всi вони виславлювали велич Романову,  -  "он  же  не  в  невiдомiй  земли
владичствоваше, но в роускiй,  яже  вiдома  i  слишима  ?сть  всiми  конци
земля"...
   Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вiтер зривав
?х з уст i вiдносив мiж простолюддя, щоб цвили вiковiчним переказом.



   X. ЗАДУШНИК

   "В'язали руки та сирицею
   Залили очi та живицею,
   Скували нiжки та скрипицею"
   (з нар. пiсень)

   "Що кинеш за себе, найдеш перед собою"...
   Цi слова Йони печерака, що у скитаннi без кiнця й краю зачiпив об  його
дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах  та  Ломнi.
Вiн рiшив дати одного зi сво?х непокiрних рабiв, як задушника до монастиря
св. Богородицi в Синевiдську, до нiг чудотворно? iкони.
   За вбивства, пiдпали, сирiтську кривду Самбор  поставив  оце  не  марну
свiчу,  але  людину,  цiною  трьох  гривен.  Iз-за  не?,  мабуть,   церков
згадуватиме його як ктитора i молитвами монахiв загородить  шлях  дiяволу,
злосмрадному Ефiопу...
   Аж тодi задушник Дуж виявив свою вартiсть. Вiн був сiткар i ловець  без
соперникiв.
   Нiхто так як вiн не умiв дути в тонкi гусi кiсточки у приманку  орябкам
i нiхто не плiв так тонко й рiвно перевiсiв для цих птиць. Вiн  розставляв
сильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi,  та  причiпав  проти  кожного
очка по ягодi калини пiрнатим смакунам  на  принаду.  Вони  злiтали  живою
хмарою i повисали у  петлях,  сколихуючи  лiсову  глушу  смертним  лопотом
крил...
   Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв,
гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив  з  дубовою  рогатиною  на  медведя,  не
побоявся  у  розпалi  навiть  звiрового  свята,  "розiгрiв",  коли  живина
всевладне царить над чоловiком.
   Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та
листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному  десь  урочищi,  чимраз
ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли
оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову.
   Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть  тижнi,  особливо  в  порi  осiнного
риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура,
хвости бiлок, крила джо?, та зiсував униз на великих зелених гiляках  свою
ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв.
   Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих  просторах  i  збивав  хмари  над
монастирем, Самборiв задушник стукав у  дверi  келi?  отця  Теогноста,  де
молодий, як бджола трудолюбивий монах  переписував  на  бавовнянiм  паперi
?вангелi?-апракос для мнисько? книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у
кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi  питання,  як  воюють  могутним
оружжям: словом.
   В гiрських  глухих  западнях,  у  пралiсах,  мигтючих  срiблом  прудких
жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний  шум  зеленого
собора, вбогий  задушник  пробував  того  самого:  говорив  з  птаством  i
соснами. Вiн мрiяв, що перекону? та веде за собою людей.
   I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував
дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i  дике  корiння,  як  нарiд
рабiв у жменi насильника.
   * * *
   Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих
Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям  i  вiрлам,  повторював
чорним вiд злиднiв,  закурiлим  вiд  димiв  чадних  хиж  керворобникам  до
смерти.
   I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед  покiйним
князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву,  убивство  пiд  рiзками
закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян.
   Виграли справу!
   Нiнащо не придалася спроба очищення  себе  з  закиду  сiмома  вижами  й
послухами сво?? добро? слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'?  убитого,
заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво?ми пiдданими.
   Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою  довгий
ланцюг других жалоб до княжих нiг.
   Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця!
   Хтось донiс невдачниковi, Самбору,  хто  ?  винуватцем  його  сорому  i
втрати. Вiн скипiв ярою  люттю,  а  першим  вiдрухом  мести  було  вислати
довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину:  видати
ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв.
   Iгумен вiдповiв лисячим хвостом:
   - Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам  скорше,  то  йдiть  пiд
угорськi ворота i возьмiть собi його!
   I Дуж пiдглядав далi оленячi пiйла, травив лисiв  та  бив  з  маленько?
пращi лiсовi кури, що падали з висот на  лiсову  в'янь  як  живi  пригорщi
землi.



   Х. СИНЕВIДСЬКИЙ МОНАСТИР

   "Ой пив би я та водицю.
   Водиця не чиста:
   Нападало у кирничку
   Яворово листя".
   (з нар. пiсень)

   - Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо ??, волоцюгу!
   Мала чередарка з веретеном у руках, у довгiй,  червонiй  плахотцi,  гей
краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у помiч  ??  лаяли  з
усiх сил.
   Ляск бив об горбовиння, як коли вiд пожежi.
   Це було полудн?, коли отара вишуку? тiнь,  а  пастухи  кидають  довбати
всякi забавки з  дерева,  розкладають  огнi,  ?дять  хлiб,  сир  та  п'ють
джерельну воду.
   З-поза верб вихилилися ?здцi:  Скобейко  й  Добриня  та  повагом,  радi
погодi, минали чистi сiльськi мазанки з квiтниками проти вiкон. На  першiм
стрiчнiм  обiйстю  якась  старуха  увихалася   бiля   зернотерки,   молола
кукурудзку i золотий пил сiдав на ?? пальцях. Дiд, рум'яний, як яблуко  на
Спаса, ходив по садковi обiч, помiж ули?,  витягненi  довгими  шнурами,  й
вискубував щебрець, вiд якого бджоли слiпнуть та не потрапляють в улий.
   Вiн рвав лихе зiлля з корiнням, кидав у  гребiнну  тайстру,  а  за  ним
втiшно пiдтанцьовувала мала, з жовтими кiсками онука i спiвала нiби  комар
увечерi, тоненько:
   - Днинка лiсом iде,
   Пчiлок спати веде,
   Пчiлки мо? -
   Дрiбнi, маленькi,
   Тут вам улий,
   Тут вам одринка...
   - Далеко до Синевiдська? - загримiв iз коня Скобейко. - В лад ли ?демо?
   - У смерки поспi?те! - згомонiли в один голос. -  А  може  спочинете  у
нас, а вдосвiта далi?
   Нi, у них не було нi часу, нi охоти пiсля недавно пережитого  роститися
дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися  погожо?  водицi,  напо?ли
коней i за хвилю втратили з виду кмiтське дворище  охайне  та  багате,  як
добре загосподарована держава.
   У якiйсь хвилi Скобейко  прихилився  над  головою  вороного  й  глядiв:
оружна ватага назустрiч? Купцi з возами на шляху, чи грабiжники в збро??
   Порох срiблив сосни, сонце розгорювало iскри в зеленiй iмлi,  а  промiж
все те чорнiла фантастичним звидом людська сутолока...
   Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровiд, виявилося, що  це
гуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко  хворими  мандрував  до
цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли  з  гомоном  розмов,  дехто  з
побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один  кiнь,  iззаду
другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало  з  краю  в
край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда.
   Незагодя  туман  вкрив  гомiнку  ватагу  в  дорозi,  а  перед   ?здцями
простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи  i  скiльськi  гори  вгорнули
?здцiв у сутiнь i росу.
   Тут вказав ?м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло  з  гребенями  iз
мамутово? кости, або пастух, майже  нагий,  що  заганяв  i'д  кошарi  свою
худiбку, - раз перестрiв ?х навiть монах на маленькiй латастiй конинi,  що
?хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту.
   Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме
зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на
Кривiм полi...
   Рушили з мiсця, - весело, бо на  вирубi  край  дороги  заперлилися,  як
бiсер, хто зна?  з  яких  джерел,  самi  зеленi  промiж  папороть  гiрськi
водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
   I справдi, у  прозорiм  вечiрнiм  повiтр'ю  рисувалася  чiтко  сильвета
масивно? будiвлi,  пiдперта  широкими  виступнями  проти  часу  i  стихi?,
огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости.
   Сутенiло, коли пiд'?хали пiд зводженi мниськi ворота. На  голос  дзвона
глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям  до  рамен,  у
свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара,  що  принiс
зi собою пах  шавлi?  та  оделяну,  -  вiн  присушував  зiлля  для  потреб
монастиря.
   Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з  глибоко  впалими
очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори
i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в  той
час пиняво крiзь дебри та гуляйполя...
   Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель,
критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
   Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка  про  рiчи  вiчнi.
Дверi з мiдi горiли здалеку  невгасимим  черленим  посвiтом,  от  як  щит,
справлений проти ворога.
   Вiчне  свiтло  сяло  перед  ликом  святих,  мiж  якими  царила  Вона  в
смугнастiй заво? та багрянiй хустi на бiлiм  рубаттю,  з  дитинкою,  легко
притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця.
   Iгумен повiв гостей у  мниське  житло,  з  соняшним  годинником  зовнi,
промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля,  де  стояв
стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду.
   Брат трапезник подав незагодя вечерю:  рибу,  вино  з  яблук,  коржi  з
кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних  риз  та
iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв  i  вдоволялася
молочною кашею, - по чотирьох на одну мису.
   Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь,  Агатангел  сидiв  оподалiк  i
мрачно ?в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд  епiтимi?ю.  Вiн
забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i
усмiхами, як  хоче  сикiененська  школа.  Йому  хотiлося  вийти  геть,  на
простiр, поза догму  довгих  прижмурених  очей  i  вузьких  рук  у  вiчнiй
мертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може  навiть  пiти
на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
   Мiсяць минав саме, як за цю ?ресь сидiв ось тут на покаяннi.
   Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою
i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор,
з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою,  глянув  звисока
на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна),  переждав  хвилю,  аж
стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи:
   - Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко  пречистiй  Дiвi
Богородицi. Тому нiкогда путешествующу  i  гладну  сущу,  явися  Пресвятая
Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом:  и  рече
ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна ?сть, но блюдо  скверно,  и
того ради не  могу  ясти.  Рече  же  Дiва:  сице  i  молитви  твоя,  имиже
оублажа?ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради  не  благоволю  в
них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его...
   Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка.  Кожний  мимохiть  глянув  вглиб
сво?? iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб.
   Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс  липовi  скипи  на
свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений  дремливо,  як  Семен  Стилiт,
жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою,  поки  в  один  раз  iгумен  не
двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом:
   - Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами!
   Знялася мовчалива суятня,  тихий  ляск  ходакiв  i  братiя  виходила  у
хороми,  вузькi,  нiби  переддвер'я  раю,  сама,  як  сонмище  святих   зi
старогрецько? iкони. ;
   А Добриня вiд втоми, чи пiд вражiнням прочитаного вставав без  поспiху,
- туга людини, перед якою розгорта?ться звид далеких дорiг, наводила  йому
на ум обиди давно розсипанi в  порох,  манила  оплакувати  якiсь  калиновi
мости життя, банувати  за  годинами,  у  яких  серце  билося  найвище,  за
мiсцями,  де  ярився  лицарський  гнiв  i  шумiла  над  шеломами  в  сонцi
золотопера слава.
   Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма,  що  посеред  святих  стiн
монастиря: - Гуслю, а живо!
   У той  раз  зринув  з-поза  плiч  хороводу  могутнiй  обрис  ще  одного
мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив  оком  пругастий
арабський виссон, який закутував когось то так  цупко,  що  цей  здавався,
бути вiд чуба до п'ят у  повiйках,  як  маг.  Тiнь  дивогляда  облетiла  в
ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем
повз кованi дверi.
   Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим  верх  голов,
пробо?м, i вiтер споминiв розгойдав думки во?води. Вiн з'ясував неймовiрну
рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово? дошки одвiрка, йому не
чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам".
   I Добриня подався вперед вiд нагло? постанови, - ще мить i вiн викине з
себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку,  вiв  на
привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад  iз
завiшеним в блакитi нароженьком, говорив:
   - Хочете? Поведу вас  до  келi?  захожих,  де  зупинився  оден  знатний
свiтовий проходимець... Може придасться  вам  знати,  що  вiн  всi  недуги
магiчною формулою в трикутнику лiку?, альхiмiю в мене розводить...
   - Чи не цей з головою в полосатих веретах,  як  коптiйський  жрець  над
курильницею, або зебра, що ?? я бачив у молодости мо?й над Сал?фом?
   - Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних
явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе  долю  вiщу?,  демонiв  на
поводах держить... З сiмома найвищими духами  у  царинi  духа  раз  у  рiк
пробува?...
   - Звiдки ж виводиться  рiд  його?  -  ввiчливо  поцiкавився  Добриня  й
позiхнув у наставлену долоню.
   - Вiн натяка?, що з Iталi? перед костром втiк, довгi роки промiж всякi,
де не ?, монастирi, високого  ума  ради  кочу?..  Вивчив  мову  Мефодiя  i
Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець.
   - А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад  витягнути
кости на запашнiй мниськiй соломi.
   З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв:
   - Вiн хтось безконечно бiльше, во?водо.
   - Значить, горлорiз?
   Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший
вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi:
   - Вiн - вiчний скиталець, от що!
   - Чудасiя! У Синевiдсько забрiв?
   I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво? полинялi очi з iскрою  в  глибинi,
хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
   - Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з  його  фудульним
говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi.
Та згодом один, другий  вислiв  спонукав  мене  до  уваги.  Це  було  так,
во?водо, наче я напився вина з амфори, що збереглася  ще  з  часу  Скифiв.
Завважте, що скажу:  цей  чоловiк  не  знати  кiлько  лiт  прожив,  земель
промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про  час  i
подi?, - i це ? так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний
свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ?х  малими  нудьгами...  I  мова  у
нього з висот, нiяково вiд не?... Проте в науцi вiн  олицетворений  лад  i
простота.
   Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра?вид прояснiв ще  раз  перед
нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр.
   - У пустинi, - продовжав з насолодою, -  збирав  мiд  до  улия  душi  i
самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це? мудрости, якому нашому брату
за протяг одного життя не доводиться  бути  ситим,  ми  його  в  пошанi  й
держимо...
   Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням  бiльше
крилатим, чим у тяжкости сво?й був рад переносити.  Оглядався  за  помiччю
собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно? клiти на спочутливiй
розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова  лютих,
як ?дь, скарг, Агатангелових:
   - У Вiзантi? навiть кисть художника  куди  свобiднiша!  На  власнi  очi
бачив я там Менольогiон, мальований  для  кесарiя  Василiя  II,  чотириста
трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi? з природи, -  подумайте!
Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ?хнiми канонами краси, малював би
залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре?р,  вiчне
сонце, на зустрiч Фре?...
   Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що  вiн  там  думав
про Агатангелове горе, чи може й  не  думав  нiчого.  Впрочiм  iгумен  мов
нарошно понищив голос i так палкий:
   - I смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собi у  свята  варити
страву зi самих нiжних городовин у  сумiш  з  раками,  сморжами  i  я?шним
тiстом на маслянiй пiдливi. А в будень просить щораз брескву в  пластинках
до меду, закроплювану вином...
   Аскет зiтхнув непомiтно для себе самого i дивувався без краю:
   - Над свiтом як бусьол перелiтав,  це  видно...  Заговорить  про  стару
Родну, де полочуть золото Темплярiйцi, i бачиш, як  вiн  там  на  вечiрнiх
чатах в степовiй тирсi Половчина, жовтопику пiдгляда?... Дарма, що схiдний
виссон на ньому, його лице кричить, що воно: пiвнiч, що вiн iз вiкiнгiв, i
мабуть не розкрашу? нiчого, коли  каже,  що  з  Акселем,  ?пископом  Люнду
приятелював, пiд престольне мiсто основний камiнь клав... Тiльки  тодi  як
мiг вiн рiвночасно в монастирi святого Галя  бути  цим,  якого  звали  там
колись Еккегардт IV? Одно слово: маг...
   Iгумен  потер  чоло  у  хвилястих  борознах  вiд  вражiння  i   шепотiв
спроквола, нiби це вiн сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари:
   - Гельфт... Сi?на... Кордова... - золотi льви Фрибурга...
   В цiй хвилi пронизав сумерк зов iзвисока, нiби свист коса,  заскоченого
бурею, яка рве птиче пiр'я з вiтром  i  б'?  наляканим  спiваком  об  гущу
листя, в круговоротi лискавок  i  тьми.  Свист  тремтiв,  рвався  i  падав
додолу, дарма, що сутiнки розсрiблив погiдний мiсяць i гiлля стелилося без
руху, як у казцi... Це було так, нiби чужинцева  душа  не  находила  .собi
мiсця вiд дикого неспокою.
   -  Iбн-Гор  кiнчить  день,  по-свойому...  Дивний   вiн,   справдi,   а
найдивнiший, коли наслiду? спiв птиць.
   Iгумен вiв тепер гостя на збiчнi,  високi  сходи,  промiж  поруччя  теж
оплетене п'ялуном в квiтках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двiчi  долонею
в дверi: вони нiби нерадо подалися всп'ять  i  ось  заяснiло  димне  нутро
клiти, розсвiчено? широким угарком зi скапами воскових слiз. Рiвночасно  з
якогось мiсця на стiнi, промiж порозвiшуванi  химерно  фетишi  чи  трофе?,
запалало назустрiч обом око в чорних i бiлих красках, з зiницею, як меч.
   Впрочiм  кiмната  закинена  була  всяким  несамовитим  приладдям,   яке
годилося хiба на це, щоби його жбурнути мiж побите череп'я,  в  обрив.  Та
обрiзки  пергамену  з  незбагненими  математичними  формулами,   рiжновиде
камiння й течi з металiчним виблиском у струнких склах засвiдчували тiльки
що покиненi, незрозумiлi чи?сь зусилля...
   Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до  тарока,
з обличчями святих у круглих сяйвах, - зi знаменами ?х побiд для Бога.
   На вид гостей Iбн-Гор похилив голову i склав руки на грудях, без слова.
Його лице з насуненою на брови плахтою кутали грубi тiни.
   А Добриня  косо  розглядав  хлам  мага  i  була  хвилина,  коли  рубiн,
шлiфований ромбо?дом, з теплою, як мiд, iскрою на верхiвлi  фiгури  чимось
зацiкавив його. Хотiв звернути до  чужинця  свiй  запит  просторiки,  коли
зайвим рухом звернув з-пiд рук скриньчину,  писану  в  кола  i  зорi,  пiд
хитрим засовом... Вона вдарила з силою об долiвку i  розскочилася  настяж:
змiст ??, кiлька десяткiв пергаменових листiв майнув пiвкругом у  повiтрi,
як кабалiстичне вiяло.
   Iбн-Гор звився лисицею понад долiвку,  та  Добриня  випередив  його  на
пiвскоку i захопив обiруч жмут писаного  листя.  Промiж  рамена  мага  вiн
закинув туди зором як удкою, а тодi скричав щосили:
   - Шпиг! Це ж пляни мниських твердинь, це ж ваша!
   Утиск рамен Iбн-Гора ослаб, непорiвняним способом вiн зверг вiд  одного
маху смугнастий одяг кочовника, аж простелився мiж ним а Добринею як нагла
перепона, i в чорних лудах, чернечих, скочив як вихор у дверi.
   Свiча вiд продуву загасла, та iгумен бачив ще  блиск  добутого  меча  i
во?воду, як випав за втiкачем з лютим, не подiбним до себе окликом:
   - Мозгава!
   Так, це був той сам гульвiса, що у переддень мозгавського  бою  являвся
всюди при боцi короля-сусiда, а  пiсля  цього;  як  спрятали  з  побо?вища
мерцiв, потягнув з п'яними побiдниками на другу, веселiшу виправу...
   Нiби у свiтлi грому, що освiчу? в лiсi  життя  кожний  листочок,  кожне
лице, Добриня побачив бiлий хутiр на  окра?нах  пiль  i  струнку  жiнку  в
са?тах, з ши? яко? котилися зiрванi  грабiжником  перли...  Луна  жiночого
ридання... Твердята з Добринею в  саму  пору...  Ломiт  мечiв,  Остромирич
залитий кров'ю...
   - А це що, ти дiяволове кодло?!
   Втiкач настромився на Скобейка, стусаном збив його з нiг i рванув у сад
як стрiла.
   З усiх сторiн засуятилися миттю церковнi люди, i в  один  раз,  як  вiд
пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, нiби за давно намiченою диччю.
   Зашумiли потолоченi скоками мага корчi винничок  та  малин,  захрустiла
стежка пiд дрiбною рiнню, то тут, то там вистрiлив з-промiж  тiней  чорний
силует, - ще трохи, вирине з-пiд дерев, на чисте поле...
   Та замiсть цього на очах всiх як у землю впав, доразу.
   Сумерк закутав сад i людей в глибоку синяву. На  розв'язку  загадки  не
було вже спромог.
   Першою думкою  злочинця  пiсля  цього,  як  зачiпив  ногою  об  цямрину
висохло? кирницi на опустiлiм кiнцi саду, було ще бiгти, ще ключити,  поки
не вдарить нiч. Та зараз же роздумав i опустився  обережно  з  бервена  на
бервено, униз.
   Кирниця була обросла грибом i мохом, а шкалубини настiлько обчимханi  з
землi, що досягнути дна, з вибо?нами, як коли  виораними  сохою,  не  було
тяжко. Проте втiкач був блiдий, його вiддих рвався, з чола стiкав  пiт.  З
почуттям хвилево? безпеки вiн опер плече об угол бервен i наслухував.
   Глуша, - над нею зорi.
   Схилився, щоби усiсти, руками доторкнув землi i в цiй хвилинi  веселий,
живий легiт облизав його пальцi.  Простягнув  руку  i  стрiнув  порожнечу.
Перед ним роззявилася яма, видерта водою, чи вибита  топором.  З  не?  оце
прилiтав легiт як вiстун чарiвно? новини...
   Невже ж вихiд? Куди?
   Спробував посуватися вперед, - руки натрапляли  опуклi  стiни,  а  ноги
рiвний терен, злегка пологий. Збiчних ходiв не було нiяких i це ободрювало
втiкача, дарма, що плечi у нього горiли  ярим  огнем  вiд  довгого  нахилу
вперед, а серце лопотiло до болю:
   - Програна ставка! Хитрощi намарне! Димом i труд i нагорода!
   Йшов так доволi довго, легiт став вiтром, тишина затяглася стужею.  Вiд
гомону ходи обсипувалося iнодi дрiбне, звiтрiле камiння. Окликнув тьму: не
було вiдгомону, замiтного для замкнено? пустки. Iнодi нiчний  птах  вдарив
широко крилами, з криком поплив верх стiн i щез. Тут ухо  втiкача  вловило
шум десь з глибин, нiби лiсу в негоду.
   Спотикнувся вiд вражiння i в цю мить перед ним тисяччю  iскор  запалали
зорi.
   Вийшов на гiрське узбiччя, засiяне квiтками, i протер  очi  обiруч,  як
цей, що встав iз домовини:
   - Опiр!
   Перед ним колихалася промiж береги зрум'янена нiччю рiка.


   Тiлько досвiт кинув першу золоту стрiлу на Розп'яття з чорного  дерева,
Добриня побачив iгумена в саду, на ранних молитвах. Вiн не  спав  видно  з
розчарування й образи...
   Аж тепер, хвиля перед ви?здом, во?вода передав iгумену  зловiщу  новину
про поворот княжо? дружини - без князя, натякнув про цiль сво?? по?здки  i
просив провiдника до угорських ворiт.
   Загуло в монастирi, як в улию...
   Нiч захопила ?х на Плiсцi, недалеко угорських  хитарiв.  Унизу.  остали
лiсовi проходи, вiдомi задушниковi, як п'ять пальцiв його десницi,  зелена
темiнь проглотила давно старовiцькi лiсовi ру?ни,  святi  Дуби,  почерканi
та?мними  рiзами,  оброслi  п'ядуном  жертвенники  з  каменю,  подiбнi  до
висохлих кирниць, ставники Свiтовида в тисячних подобах моху  i  кладовища
обiч...
   Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожi.
   Вiд несамовитого шуму листя й трiскоту  сухого  ломаччя  сон  дивно  не
брався  повiк  во?води.  Вiн  встав,  верг  свiй  зарукавник  на  стихлого
Скобейка, вдарив об рамена заков'язлими руками, поклав око на Дужа.
   - Господине? - заговорив задушник i зам'явся.
   - А? - скрикнув Добриня i вiдслонив з-пiд навислих пальцiв  нерозгаданi
зiницi.
   -  Господине...  -  повторив  Дуж  нескоро,  -  чоловiк  я  препростий,
невигласок, лiсовий сиро?д... Ви - дiло друге, зна?те  багато  такого,  до
чого менi не сила пiдiйти...
   Зупинився, проковтнув скупу слину, i зразу ж, iз зухвалим визовом кинув
у тьму слово наболiле й нецiкаве:
   - Бо то тепер - волость без князя, хата  без  даху...  Досi  свобiдного
поселянина, безземельного чи з землею за довг закрiпляли в неволю, закупа,
як ось я, продавали за втiкачку у третi руки, довiчним слугою. Про рабiв i
казати нiчого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вiсти, що вона  схильна
до нас, простолюддя... Кажiть, правда це, що  писцi  новi  закони  пишуть,
полекшi много?
   В поглядi задушника була спрага, чоло вкрив пiт.
   - Теж вигадав? - гучно прокричав вельможа. - Про державу рiч,  щоби  ??
гайвороння не порозтягало по незахiдних мiсцях, а той... закони!
   - Ось воно як... - уповiв Дуне про себе. - Волi  не  буде,  полекшi  не
потрiбнi? А для чого ж оця воля свiтить в менi нiби сонце, гра? в усi,  як
сопiлка, цвiте в оцi, гей барвiнок?
   Смiявся вiтхненно, опертий об рогатину обiруч, i во?воду вкусив у серце
страх. Вiн ущух вiд нез'ясованого ще звиду горя... Тодi ж будьте знемiгся,
задрiмав i вснув твердосном, - та це тiлько тому, щоби промовчати визов.



   XI. ЗАВ'ЯЗИНИ

   "Ой заплачеш моя матнi,
   В недiлю раненько
   Як не буде кому встати
   Хатоньку замести"... "
   (з нар. пiсень)

   Глiб Словит ставляв нову  хату  на  спохиллях  виноградника,  лицем  до
полудня. Трапився Йона печерак: зайшов  колись  там  случайно  на  обiйстя
мабуть у невгасимiй жаждi картати промахи,  злобу  i  грiх.  Вiн  прожогом
доглянув боярина, як роздiлював ласки промiж тiчню кровожадних собак. Поли
опанчi i сипкий чупер Словита лопотiли червоно з поранним вiтром...
   Вельможа повернув на Йону студене око  i  вчинив  рух,  вiд  якого  пси
пiдняли сторожко островухi голови, - ждали ще, - а тодi рванули вперед.
   Йона замахав руками вiд грози i кричав щосили:
   - Нехай буде твiй двiр пустий, а в хатi тво?й нiкого живого!
   Тут допав вiн ворiт i з дзвоном залiззя вдарив засовами позад себе.
   З це? пори  думки  Словита  не  мали  спокою:  вони  повторювали  оклик
скитальця, як пустка повторю? ехо. Проклонiв Словит люто боявся,  -  рiшив
перехитрити Йону. Стару хату слiд було  обернути  на  стебник,  медушу,  а
самому ставити осторонь i в другому напрямi нову  хату,  до  яко?  зловiще
побажання не мало б приступу...
   Стукнув оце й день зав'язин, юрба людей з всяким робiтницьким знаряддям
трудилася з самого ранку вокруг  пiдвалин  з  гiрського  вапняка,  глибоко
впертого у землю.
   Он - де газда -  боярин,  у  сiрiм  таламанi,  в  кiсках  на  розшиттю,
простоволосий, ремiнь на три спряжки, звенигородський...
   Вечерiло, - вiн стояв саме проти утла пiдвалин, духовi землi вклонявся,
а тесля, грубов'язий велетень у згрiбних лудах з домашного прядива подавав
господарю когута зi золотим перстенем на ши?.
   Понад виноградник привiялася хмарка, когут запiяв з усiх радiсних сил i
в цю мить нiж теслi прорiзав йому горло доразу. Пiд ошалiлий  трепет  крил
стала чурiти кров на кожний гран каменю, нарiжний, - струя  темно  багрила
камiнь пiд принос землi, споконвiчнiй даровальницi.
   Тепер боярин поклав на кожний угол розрiзаний на четверо срiбний  грiш,
чорне овече руно й барвiнок, а далi пiдняв бурдюк, що стояв обiч  хворосту
пiд ватру, i лив вино на камiнь, на кров. А там ватра спалахкотiла високо,
й жертвенна птиця обдерта з пiр'я та  чиста  унутрi,  перкотiла  вбита  на
залiзний дрючок у власному товщi, у курнiй смазi.
   Поплила пiсня пiд саме небо, - люди рубали протеси,  затесували  кiлля,
лупали камiнь, як сир.
   Саме Кормильчич минав новосiлля на конi,  як  змiй,  -  хотiв  цiльнути
попри хату полегки, та Словит плескав у  руки  звисока  назустрiч  свойому
любимцю, та божився хриплими окликами, що нiякого про?здного не пустить  у
таку хвилю... Вiн пiдходив всп'ять до  ?здця,  -  берiг  свою  тiнь,  щоби
хто-небудь iз робiтникiв у розгарi працi не замурував ?? на пiдвалинах, як
нову, зловiщу примiту...
   Поки розмовляли про втрати у вiвцях вiд медведя, про ловецькi трофе? за
протяг останного року, медвежi шкiри, вiнець лося, вовчi лоби i  дичi,  та
вiяла тетеревiв, якими окрасили сво? хати, - когут пiшов по руках, димний,
кривавий ще внутрi... Хвиля i з пiрнатого красуня остала купка кiсток, якi
покладено на угол, на збiчний камiнь. I золотий  перстень  попав  туди  на
пам'ятку подi?.
   Тесля залив все те мiшаниною вапна  й  пiску,  у  якiй  був  розпущений
пшеничний клей, i замурував принос навiки.
   А в свiтлицях гудiло вiд смiху й широких розмов,  -  служба  доносювала
раз у раз жбани з питвом, миси з ?дою, хтось кричав:
   - Скоморохiв нам, - гудакiв!
   Iнший вередував на весь свiт:
   - Вино без гуслий не солодке!
   Путята з Корелич гомонiв про сво? ходи з покiйним князем  на  канiвське
пограниччя, на половецькi степи, рябi  вiд  стад,  вiд  покрикiв  сопiлки,
Шумавинський знова ж розповiдав у сотий раз про  свою  нестерпну  журу,  -
сини в нього мруть, задавка пiде, стисне, нема!  Такi  дiти,  такi  грубi!
Найстарший овечку вовковi з пащеки вихопив, дрюком вбив  злодiя  доразу...
Вiдай кум невiдповiдний, треба других, здалiших пiдшукувати! Вже й почерез
вiкно "продавали" дитину, не помогло...
   Вiн просив iзп'яна когось там стрiчного повернути в його хату  на  рiк,
виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати...
   Кормильчич перетиснувся зараз же на  порiг  сумiжно?  свiтлицi,  звiдки
долiтав дзеркiт  молодих  голосiв,  -  вiн  схрестив  руки  грудях  i  пас
нерухливими очима.
   Збiчна гридня ходила  ходором:  боярська  молодь  на  свiй  одушевлений
спосiб вiддавала  шану  старим  обичаям  прадiдiв.  Смiх  кружляв  довкола
храмини, всячнi iгри з ?х жартливою маскою, з веселiстю, iнодi  дошкульною
як жалива, розбурхували серця.
   Усмiх побiг по губах Славна: найшов.
   Край отвертого вiкна, у бiлiй сукнi з лиснючою перiзкою  сидiла  Ясиня.
Русе ?? волосся звабливо одягало дiвоцьке чiльце, обшите маргерiтом.  Вона
вiдкинула голову взад, червонi уста  пашiли  солодко,  темна  синява  очей
свiтила, мов емаль.
   Якраз по  гладкiм  масивi  тисового  стола  побiгла  золотими  стрiлами
курнява  малих  сонць,  що  зачеркали  змiнчивi  перехрестя,  нiби  дороги
людських судьб. Се покотили "перстенець", десяток ?х з рiжних рук, навгад.
   Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чи??
   Осторонь Ясинi стояв Юра  Коливанович,  дуже  блiдий.  Криваве  "вчера"
заслонив вiд нього чудовий дурман хвилi. Жива пантомiна гри, золотi  огнi,
що жеврiли з рук до рук у пiдскоках та перевертах, здавалися йому  казкою,
в якiй спiва? вiчна радiсть.
   То Юра, що прийшов недавно з-пiд самих брам смерти, хотiв не раз питати
в Ясинi, стихло? нагло, як небо пiд прихiд Ярила:
   - Ти ж це, направду, словечко мо? вiрне??
   Жалiбнотемна блакить дiвочих очей зверталася i'д ньому з тiни вiй:
   - Хто ж би, Юро, хрещатий барвiнку?
   Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з iзмарагдом,  ходив
хвилю райдугою, скочив стрiмголов. Юнак накрив його жменею, а тодi  пiдняв
проти свiчi на висоту полумiни.
   Блискальце палало тихим свiтом, нiби теплом руки, що  його  носила.  То
Юра всмiхнувся про себе  й  обережно  понiс  його  Ясинi,  нiби  витязь  у
дожиданню вiнка. Кому ж iншому могла належати ця вiтхнена чiчка, кому?
   А ?? уста спiвали вже хвалу його догадливости i простягнулася  настрiчу
перстеневi матово-бiла рука, з м'яко вiдхиленим сердечним пальцем.
   У цiй хвилi хтось оперся вкрадчиво об плече Юри, - вiн бистро оглянувся
i колечко сплило як промiнь помiж його пальцi. Немов давно  ждала  на  це,
накрила чiчку в сутiнках важко обута стопа.
   Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер Юрi поблiдлий трохи,  ?дко
всмiхнений крiзь вузькi щiлки очей  торговець  циною  i  рабом,  -  Славно
Кормильчич.



   XII. МIСТ НА КОТАНI

   "Перепеличко, не лiтай так по ночi,
   Повиколю?ш на стерниночку очi.
   Ой рада ж би я по ночi не лiтати,
   Маленькi дiтки, треба ?х годувати"
   (з нар. пiсень)

   У перше осiнн? свято, на Iллi,  Добриня  зi  Скобейком  вернули  домiв.
Послiв приняли на чужинi  з  великою  повагою,  а  король  Андрiй  рад  ?х
по-лицарськи почествувати, закликав у  престольне  мiсто  Буду  турнiй,  у
якому взяв участь цвiт боярського юнацтва Угорщини.
   Король дав послам у пригiстне конi чарiвно? краси з повним  нарядом,  а
зброя з дамаскинсько? сталi й дорогоцiннi амул?ти давали мiру  сердечности
короля для гостей з того боку Карпат.
   У вiдручнiй грамотi княгинi Андрiй передавав запевнення  свойого  повiк
прихилля, чого доказом тисяча, покищо.  Угрiв,  яких  висила?  незагодя  у
Галич для безпеки княгинi, хоч осенi та веснi не воювати, одно лiто варке,
та й те гибне... Крiм цього просив король, щоби княжа вдова  зустрiлася  з
ним у Сяноцi, в день св.  Панталеймона  для  особистого  вирiшення  деяких
важних питань, моменту.
   Княгиня  лагодилася  бистро  в  дорогу,  щоби  зустрiчi  не   опiзнити.
Призначила для супроводу собi невеликий почот, у ньому Глiбка Бiзну, Васка
Жмура та Iллю зi Соболти, - забрала й жменю  прислуги,  а  з  жiнок  вдову
Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у не? з весни.
   Дорога  була  прямо?здна,  дбайливо  удержана,  погода  тиха.   Княгиня
береглася посто?в у тих боярiв, де не чула за собою безпеки, зате  ставала
iнодi у кмiтських дворах, у вiльних оселян, де жила у всiй величi  пам'ять
князя "трiзно? мови", - та нерадо, тiлько на впертi представлення декого з
боярiв,  подратованих  нехтуванням  старих  привiле?в,  погоджувалася   на
дорожну данину сiл птицею, медом, хлiбами. Дарма пригадували ??, що десяти
волок треба брати ялiвку й барана, а вiд кожно? волок дрiб,  набiл  i  вiз
сiна...
   Спiшили.
   Обiч колiсницi, з яко? ради добро?  погоди  пiднесено  згрiбну  укриву,
йшов кiнь княгинi  пiд  верх  щонайворонiший.  Покрай  дороги  басував  на
лиснючих бахматах райдужний княгинин почот.
   Над жнивом у повнiм розгарi повисло чудове небо.  По  скибах,  бокатих,
розсiлися копицi i, здавалося, торкали чубами  спохилля  кра?виду.  Далина
розгорталася, нiби писана верета, що ??  незрима  рука  котила  зi  суво?в
опередь коней. Iнодi ж на пологих обкрутах дороги, сотня скиб простягнених
у небо прилiпала зiбгана рубцями до рвучких колiс  воза,  звiдки  у  сiрiм
дорожнiм  лудинню  й  жалiбнiй  заво?  пiд  шапочкою  з  беберяном  цiкаво
вихилювалася княгиня, а з-поза ?? плеча Шварна, вдова.
   Ставали iнодi на майданах край сiл,  самим  покрiпитися  i  коням  дати
перепочивок. У цю мить, мов iз-пiд землi являлася вiдкись тiчба  дiтей,  з
меншими в обiймах та бiля колiн, хлiб намазаний олi?ю в забрудненiй ручцi.
   З усiх сiльських переходiв гомонiло задихано:
   - Гай, бiжiм!
   А тодi шепотом, великими очима:
   - Бояри...
   I жiнки, що над рiчкою бiлили вузьке бiленце, пiдносили долонi до очей,
глядiли на веселчану курняву, причарованi смутливо...
   Все, що годне, розглядало невидальщину.
   Тимчасом подорожнi минули  на  оспiхах  дзвiнкий  Звенигород.  Об'?хали
згодом i Городок зелений вiд лiсiв та непорушних озер, перевитих очеретом.
Шлях наближався i'д Перемишлю. Вже у половинi дороги туди працювали скрiзь
на полях i сiножатях  церковнi  люди,  слуги  перемишльського  владики,  -
увихалися косарi, гребцi, розкидальники. В'?дно дзвонили коси об  клевень,
об бабку, а пахощi стелилися, як мирра у свiтлiм повiтрю.
   Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий,  гей  сама  сила:  його
соха вiдкидала пиняво розплуги,  тягнена  велетнями  -  волами,  один  вiл
чорний, а другий багрун.
   Що обходили орача майбутнi бурi, свист стрiл, грохiт  мечiв  i  крик  у
пiднебесся, що ось надлетить?
   Вiн йшов  крок  за  кроком,  старий  жрець  Яра,  i,  надавлюючи  скиби
яловичними ходаками, повагом готовив землю пiд нове зерно.
   В один раз iз далечi, що золотилася вже п'ятьма копулам святого Iвана в
Перемишлi, винирнув особливий чоловiк: лице  зi  згаром,  велике,  беззубi
уста,  очi  ж  половка,  в  глубоких  свiтляни  кругах.  Дранкаве  рубатт?
зiсувалося з його рамени, повикривлн ванi,  як  кiгтi,  пальцi  босих  нiг
говорили про вогкiсть i стуж нiчлiгiв, про поневiрку денних мандрiвок...
   - Заспiваю Тобi, Господи, нову пiсню на псалтирi дев'ятi струннiй...  -
лепетав волоцюга iз трудом пiдтягаючи старечи голос i нiяко? пiснi не було
чути, тiльки одно скиглiння.
   Княгиня добула чимскорше срiбний грiш iз зачiплено? за уперiзку калитки
та з внутрiшним трепетом подала його нищому на рубцевi голубо? заво?.
   - Нехай буде наперiд мо?? душi! - сказала д'ньому впiвголоса, з  глубин
милосердя.
   Однак мандрiвник не захотiв милостинi,  -  вiн  закрив  вiтхненне  лице
долонями та немов  оголомшений  непосильним  горем,  колихав  проти  сонця
несамовитою головою:
   - О глупi, стократь глупi ви, що правите i ви, що радите!
   Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За помiччю  до  чужих,
за любов'ю хижакiв? Ото ж стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню!
Ото ж рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку!
   Вiн кричав нiби з амвонного каменю, очi, як зорi, голос, як грiм.
   - З дороги його, та батогом! - отямився скорше всiх простодушний Костко
з Чертежа.
   - Що ви!! - заглушили його доразу, - це ж Йона печерак!
   - Божий вiдун!... - злякано уповiла Шварна i вчинила  на  грудях  тричi
знак хреста. Васко Жмур не витерпiв, упiк:
   - Ми чули лихий слух про тебе, дiду, - говорять бо, що лицемiрству?ш  i
ненавислив, до того ж. i блудник ?си?
   Йона вiдповiв тихо, мов не той сам:
   - Справдi, такий я, i не ма? в свiтi гiршого... Засоромилися,  погнали,
тiльки кур знявся за ними i вкрив придорожнi верби по саме верховiття. Але
княгиня стала зовсiм неговiрка i бояри озлоблено мовчали.
   У Перемишлi доскочив до гурту намiсник, лопотливий пан "Перемисльний" -
зi сво?ми чурами, - стало глiтно i шумно, як у храмове свято.
   Заночували в той день у старенького Клима Молибожича, батька галицького
намiсника, та новим ранком,  на  розсвiтi  загуркотiли  колеса  по  битому
шляховi  i  далеко  край   левад   розстелився   копiт   коней...   Дзвони
монастирських церков продовж лiнi? Сяну накрили собою все.
   Тимчасом хмари розсипали  сивi  пера  по  блакитi,  тишину  скаламутила
негода, завивниця. Дощ держався покищо от  далеку  й  подорожнi  квапилися
допасти даху над головою.
   На добавок на дикiй розтоцi, на Котанi, не  було  перекладання,  насилу
двигнули iз вирви колiсницю на той бiк дороги, на прикрий горб...
   Йно вони звiдтам, як не вдарить град!
   Увезлися наскорi у якесь там  стрiчне  обiйстя.  Житло  як  храм,  верх
терненького плоту калина понадвисала.
   Стара тивуниха (хмура, у ряденцi) випряла ось куделину, навила повiсмо,
аж тут - гостей повен двiр. Течуть вони, мигтить нiби стадо  iволги  понад
гай, краю нема.
   Увiйшла княгиня у хату, за нею Шварна, вдова.
   В хатi покутано, чисто. Стiни не бiленi, митi, щоби дереву не  трухлiти
вiд червотоки, пiч накрита череп'ям, вимащена глиною, як  коли  жертiвник.
Писана скатертина верх стола й скринi в узори, - грабельками.
   - Чую, - рика? коровка, -  з  осмiхом  сказала  княгиня.  -  Дайте  нам
молока, а хлiб ? з нами.
   Усiла на ослонi, стрiпувала дощ iз шитих рукавiв.
   Тивуниха  засуятилася,  запора?ла  що  треба,  дала   похарчувати.   Не
шкодувала лiжничка жiнкам постелити, вергла й верету бiло випрану.
   Княгиня була трудна, задрiмала, коли iз сумiжно?  хижi  залунав  гамiр:
дiд-тивун, заскочений нежданими гiстьми та ?х  гiрким  переходом,  почерез
розтоку закликав газдiв, отвирав раду:
   - Радьте-но, газдове, цибисме якоси того моста на Котанi не  поставили.
Бо ся трафит хоч коли, што i з другого села дехто  приде,  а  то  не  барз
гардi. Но-ле радьте, може бися дешто зробиво.
   - Га, моста треба! - гукнув хтось iз лави.
   - Ба, й як треба! - прокричало кiлька  твердих  голосiв  i  тиша.  Чути
тiлько, як тивун у призадумi цика? крiзь зуби.
   - А зна?те? - перебив хтось тишину через нiс, - нона баба в  Святковiй,
што бiля церкви хижа, тамто? ночi гмерла.
   - Гмерла? Iще не барз стара бива.
   - Почкайте-ле, як-?мся женив, то буде вiсем i трицять рокiв,  а  вонася
вiддавала гтот самий рiк.
   - Тивуне! ного бука, што за Решiвков при берiжку cтояв котро?  си  ночi
вiтер звалив.
   - Звалив? Вилите? Мусiв слабий бити.
   - Койча на Лазах штоси три вепри гчера забив.
   - Ге-ге! сприсьний, добре си карбу?!
   - В заправду, може-бисме  з  тим  мостом  даяк  врадили,  -  плiв  сво?
старуган.
   - Та ж ялиц ? дост г лiсi! - гримнув злiсно хтось iз громади.
   - О-го-го-го! - протягнувся  з  насолодою  ще  одни  iз  порадникiв  та
позiхнув широко. - Пiти б до хиж... Вже ся випогоджат!
   Ринули з ослонiв гей один: через декiлька хвиль  стало  пусто  й  тихо,
нiби маком сiяв.
   Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку i зачувся приязний  голос
Жмура з Добротова:
   - Давно ви оттак ставите цей мiст на Котанi?  Тивун  пригадував  хвилю,
тодi й вiдповiв безпечно:
   - Та з того часу, господине наш, коли Сянiк горiв.
   Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловiв не зараз:
   - Набилю?те будь що! Це ж десять рокiв  як  один  день!  Про  покiйного
князя й чутки ще тодi в Галичi не було!
   - Та якраз... якраз... десять рокiв, господиночку, й буду?мо. У прибоцi
згомонiв тепер сутий Жмурiв регiт i можна було знати  навгад,  як  вiн  аж
поклада?ться, вперши жменi  у  боки.  Тут  же  розлягся  лопiт  ходакiв  i
обиджене тивунове слово:
   - Кому весело, господине, а кому то й нi!
   I потрясся на двiр, бо стеля задрожала.
   Тодi пан Перемисльний почав упiвголоса, повагом:
   -  Царю  небесний,  оутiшителю.  Душе  iстини...  вездi   сий   i   вся
исполняяй...
   З дзеленькотом спряжок вiн скидав опанчу i меч свiй на жовтiй ременинi.
   Аж тепер нiч сипнула сном на всi голови. Дерева шумлять, дожджик  рясно
крапле... Вснули безпечно, вiд Сянока дiлив ?х день дороги.



   XIII. ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ

   "...Не раз, не два я вiконцем тiкала,
   Попiд стрiху горобчики лякала,
   Попiд стрiху горобчики сверготять,
   З чорних очей дрiбнi слези капотять..."
   (з нар. пiсень)

   На сянiцькiм майданi, залитiм поранковим  сонцем,  правив  службу  Богу
архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантiв у  Лелесовi.  Вiн
видний був понад всiх у тих червоних ризах ради  крови,  пролито?  великим
мучеником, якому належав цей день.
   Майдан, як довгий i широкий, рябiв вiд ратнього угорського  народу,  що
стояв навколiшках промiж шнури наметiв, промiж вози i всяке тягло.  Кругом
майдану  розсипалися  полотнянки,  сiменастi  хусти,  плахти   тороканi...
Курнява народу шелевiла як лан у наглiм вiтрi, у сонцi...
   Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина лiт п'ятдесяти, з важкими
нiби камiнь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменовi  карти
свято? книги i пiдносив руки над головами вiйська, короля, що  стояв  обiч
палятина Гейзи, бана Уроша i других угорських достойникiв, коли  над'?хала
княгиня  зi  сво?м  почотом,  сiдельце   наряджене   коверцями,   стремена
закосиченi, биндами зубела вбранi...
   Стягнула коника, зсiла.
   Коли вiдправа добiгла кiнця, з останним словом Венедикта, зверненим  до
народу, король Андрiй а з ним i вся його рада спрямувалися i'д княгинi.
   -  Ми  вiдстояли  примiрно  службу  божу  за   успiх   наших   приязних
мiркувань... - сказав Андрiй i засмiявся, як тиха вода, полегки.
   Вiн був чоловiк навалистий, очi липкi,  кругластi,  вус  аж  по  груди.
Королiвська  загорнина  висiла  на  нiм  от  як  на  деревi,  що   химерно
настобурчило гiлля.
   Вiн повiв княгиню за руку у передове шатро, двiчi розлоге, з чолкою  на
крiвлi та з коврами й медвежими шкiрами, розкиненими по травi й ослонах за
столом...
   Заграли лiтаври привiт i ехо понесло його далеко по  бiлих,  поранкових
iмлах долини.
   - Хочемо найти пiльгу великому горю, яке навiстило вашу  державу,  мила
серцю ятрiвко... - уловiв Андрiй по хвилi,  коли  весь  гурт  припочив,  а
служка, боснiйське хлопча, - Андрi?в любимець став наливати  iз  шкiряного
бурдюка вино як топаз, як сонце.
   Слова короля перевiв квапно з угорсько?  мови  молодий,  зi  заломленим
носом i бородою, як галка, духовник Арпад iз Хуст.
   - З вдоволенням бачу, - правив Андрiй далi, - що нi журба, нi  утяжлива
дорога не зв'ялили вас, люба княгине. Процвита?те однаково.
   Помовчав хвилю, вказав рукою наповненi  пугари.  Але  нiхто  не  сягав.
Попiдпирали бороди на руках у строгiй застановi, нiби рiзьби святцiв  край
високих престолiв.
   - Не можна вам було, княгине, вчинити нiчого кращого, як звернутися  за
помiччю до мене, чоловiчого побрата. В нас одно горе.
   Вiн помовчав знову, поки переводили його слова, а тодi глотнув сикеру й
верг легкопливно:
   - З помiччю в оружних людях, яких я ось  привiв  для  вашо?  забезпеки,
в'яжуться, ясна рiч, деякi необхiдности: жменя клиру для  духовних  потреб
вiйська  й  пару  десяткiв  урядникiв,  свiдомих  угорських  законiв,  для
кермування рiжноманiтними справами, що виринуть на чужинi. Всi вони, оцi ж
мо? люди, довiр'я стоять готовi, - ждуть на ваш знак до дороги.
   М'ягкости погляду й усмiху Андрiя противорiчили рухи наглi як у шуляка.
Видно було,  що  хитрив,  то  Iлля  зi  Соболти  не  втерпiв  королiвським
вихилясам:
   - Хочете, ваша милосте, призвича?ти населення до чужоземно? управи?
   - Що це вiн? - поривчасто допитувався порфироносець i аж припiднявся  з
ослона.
   - Про буцiмто чужоземну управу, величносте... - м'явся з  кислим  видом
архиепископ.
   - Нiчого подiбного! - вiдмахнувся король обома руками. - Вигаду?те!
   - Куди пiп - туди дяк! - i собi глаго?в варке мiсце бан  Урош,  гладкий
як склиця, червонощокий смолюх.
   - А ви просто,  не  обходом,  господине  королю,  -  пiдчеркнув  тяжкий
настрiй з-поза плiч Iллi  гостроязикий  Жмур  iз  Добротова,  та  заклiпав
пiдсмiшкуватими очима з-пiд лiсу брiв.
   Загомонiло, як в улию, в час рою:
   - Ну, i сиро?дець же!
   - От, чоловiк неукий!
   - Який вид, такий стид!
   Палятин Гейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на
деревi.  А  ?пископи  обурено  двигали  посвяченi  чола   в   приплеснутих
островерхах з парчi, та керегорiли один i'д одному з висот сво?? поваги:
   - I треба ж тако? осуди на нас,  велике  небо!  Над  загальну  сутолоку
вибився докраю нетерпеливий оклик короля;
   - Що вiн говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспiшила на ратунок: вона
здвигнула з нехiттю гордi брови, понад всiх:
   - Це оборонець кожно? добро? справи, - заспокiйтеся, знатна радо!
   I Андрiй став плести  знову  невiд,  у  який  впала  Жмурова  каменюка.
Заскакував по добру, по миру:
   - Рiцi, перше чим загра? водами, виливом, будують гать у всю шир русла.
На ворогiв добра рiч забороло, на?жене лiсом копiй,  зубами  шереширiв.  Я
радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк i добрий сусiд.
Але для того треба менi допомогти.
   Тут Гейза глипнув на короля з-пiд ока: таким краснорiчивим вiн не бував
у будень, i пустий смiх пронiсся унутрi палятина.
   - Цебто чим, як помогти? - кинула княгиня i розвела в нерозумiнню  малi
руки у нараквицях iз мережива.
   Король привстав, перехилився  над  столом  з  неторканими  пуга-рами  i
сказав сяйливо,
   - Дуже небагато, княгине! Треба тiлько признати за мною право виступати
перед всiми державами як пiстун Романово? спадщини,  як  король  Галича  й
Володимира.
   Стало тихо. Нi звуку, мов серед ночi й сну.
   Перша очуняла княгиня, - вона встала на весь  свiй  рiст,  малу  голову
вiдкинула всп'ять, будьте пiд вагою уплiток витих утро?, i поспитала  тими
тяжкими з дива вiями, жолобиною мiж очима:
   - Це цiна вашо? допомоги, Андрiю?
   Нiколи вона не звала його, свояка, по iмени, то  вiн  почув  втiшно  ??
упадок з висоти духа i зрозумiв у цю мить, що дiло завершене.
   Тому й вiдповiв з приязним осмiхом, без мiсця на пересправки:
   - Так, - моя цiна, а ваша плата!
   Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв  у  прорiзи,
пас очима королiвське завальне обличчя, аж не втерпiв:
   - А як ця цiна - непригожа?
   - Або... як вона... лихва? - чiтко поправив Жмур.
   - То полчний ряд верта? зi мною до останного  смерда,  водоношi  -  так
само, - чiтко вiдповiв король. Вiн звернувся вже до сво?х, до бана  Уроша,
i правив:
   - Над вашим вином, бане, гуля? ласа чмелина... Чого доброго, проглотите
?? враз iз трiйлом, як ось я перед хвилею?
   Бан Урош замiв зеленим рукавом повiтря поверх пугара, аж iз  бренькотом
шугнула у простiр смугнаста цятка, свiтлокрила, а  тодi  вихилив  питво  в
один глоток i встав високо, готов до дороги.
   Венедикт та Гейза  також  припiднялися  з  ослонiв.  Вони  ждали,  поки
княгиня скiнчить неголосний спiр з Бiзною та паном Перемисльним i  залюбки
глядiли, як вона зразу метка, як  полум'я,  клонить  згашене  обличча  над
стуленими пальцями...
   - Що ж оборудовали, княгине?  -  пронiсся  верх  прикро?  нудьги  голос
Андрiя. - Забира?те мою тисячу в Галич? Чи порiшили без мене обiйтися?
   Теплий вiтер заколихав лопотливо укривою шатра,  немов  помагав  королю
фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпiоном  та  купою
амулетiв.
   То княгиня пiдвела на нього скорбнi, суворi очi та вiдповiла не  зараз:
(слова мов слотиця. збила...)
   - Де вже... без вас?
   До бояр:
   - Мемо ?хати, пора!
   До себе:
   - Отож рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку!
   - Добра дорога! - скричали  в  один  голос  приплеснут!  островерхи  та
вибиванi таламани з байорами в золотi.
   - Перун на вашi голови! - хрипло зворкотiв Жмур i  перший  штрикнув  iз
шатра.



   XIV. СЕРЕД СВО?Х

   "Шура-буря гуде,
   Там розбiйник iде,
   Там розбiйник iде,
   Дев'ять коней веде.."
   (з нар. пiсень)

   Вечiр жеврiв безлiччю зiр, - йшло пiд Паликопа.  Золотий  кур  мерехтiв
опiвнеба над чорнявою садiв, над стропами збiжжя по д полях. Чи?сь гусевки
зронили останний акорд, гей смiх з червоних губ, стихло.
   Держко стояв на порозi сво?? домiвки покрай ковано? замково? брами. Вiн
обiйшов саме щоденну  свою  дорогу,  клав  око  на  кожне  вiкно  теремiв,
допевнювався,  чи  у  пекарнi  виметенi  челюсти,  чи  почорнiли  свiтичi,
простелили мiсяцевi дорогу.
   Тепер вiн ладився пустити в рух систему спiралiв, якi двигали  безшумно
дубовий, зводжений мiст, та, як все в таку пору, вийшов  на  пологий  шлях
глянути. Що, як треба кому ще в замок перед нiччю?
   Стояв так добру хвилю, похилий в раменах,  як  деревина  над  глибиною,
сива борода з перечесом, таламан, стиснений  ременем,  у  руках  костур  з
карбами. Вiн згадував сина i з пiльгою думав, З що небо те ж саме над ним,
що над могилою Олюшi, - батькiвським плачем без слiз молив орачiв, щоби не
заорювали. Вичаровував iз свiта старечих  мрiй  чи?сь  побожнi  руки,  якi
напевно, закосичать барвiнком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив
тi руки, найближчi на свiтi, щоби обвели ?? живоплотом,  сторожею  вiрною.
Вона ж здержить бурю промiж гiллячко, проч сi? пометиння...
   Наслухував, хтось спiшив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ
узгiр'я, у тьму.
   ?здець iз чорнолюддя, у полотнянцi, пiдбитiй кожухом, кiнь селюх, проте
нiжки гей у серни, - крилатi. Впер коня Держковiз у груди, штрикнув  долi,
аж мiст загудiв.
   - Ви Держко?
   I не дожидаючи, заговорив хриплою скороговiркою,  знать,  виснажений  з
дороги дотла:
   - Олюша, син ваш - шле мене з поклоном!
   Тивун розправив руки вiд вражiння i спохитнувся мов поцiлений в серце.
   - Великий Боже! - хотiв закликати, та голос застряг радiсним стогоном у
горлi.
   А гiсть обмотував уже повiддя  довкруги  залiзного  кiльця,  вбитого  в
стовп побiля брами, а тодi йшов за розтрясеним тивуном у  його  клiти.  На
порозi озирнувся: брама остала цяточку вiдхилена, а мiст не пiднятий.
   Ось i тивунова клiть, бiла як снiг, заквiтчана сухим зiллям. На  ослонi
кiт-бiлюх з чорним мазком на бородi, - привстав,  поводить  ушками.  I  ще
цвiркун стрекоче на всю глотку iз вдовiлля.
   Гiсть повернув до тивуна сво? люто  стомлене,  аж  дремливе  обличчя  i
згомонiв почерез широку осмiшку:
   - Ваш син живий, - зализу? рани... Ще двi недiлi тому  сокотив  одрини,
тепер уже на призьбi пiд хатою кожну любу днинку у сонцевi сидить...
   - Друже! Де вiн? Життя старому дарову?те! Я ж його оплакав як мерця,  я
ж його...
   За рядом бесiда йому не йшла, то змовк i тiлько пив слова з уст  гостя,
як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради
ножевi, коли краяли хлiб. Всi зорi неба гойдалися у тивуновому серцi.
   - Де вiн, пита?те? Днину дороги вiдсiля, в  добрiй  кмiтськiй  хатi,  в
яблуневiм садку, в таланi всiлякiм сидить... Гiсть смiявся, пив мiд, рубав
очима одвiрки.
   - Плужило йому,  що  й  казати!  Пригорнули  чужi  утлого,  пiклуються,
варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами  люто,
чолобиття посила?, а через недiлю й сам доскочить!
   - Мiд вашими устами пити! - лебедiв тивун i живо розгортав  постiль  на
сво?м лiгвi, дiлив мiж себе й гостя пiр'я з гуски в тонкiй  наволоцi,  хоч
знав, що цю нiч не зажмурить ока з утiхи.
   Але... що це? Пiсля одного кубка меду ноги вростають  у  землю?  Голова
клониться на сон? Тiло паде, як скошене? А в снi отвором - безодня?
   Гiсть у полотнянцi придивлявся сплячому остро насупленим зором, тодi  ж
якусь хвилю слухав... Нiде нiчого, цвiркун  стрекоче  на  всю  глотку,  та
кiт-бiлюх ушками поводить.
   То гiсть засунув тивуна вглиб лiгва, укрив, запер дверi, а  сам  будьто
ненаглою ходою близився i'д теремам, переводив вiддих у грудях, мов  пiсля
бiгу в негоду.
   В тiй хвилi дво? бiлих рук  як  два  свiтла  доторкнули  його  рамен  i
жiночий шепiт здержаний  щасливим  смiхом  злебедiв  бiля  уха  недавнього
благовiсника:
   - Як рибка в водi, так я,  мiй  Дедьку...  Нарештi  Вiзантi?ю  запахло,
подихом дiйсно? краси! Обняло мене рiдним вiтром у тво?м дикiм краю! О, як
смiливо, як прегарно, коли на устах мiд, у  рукавi  ж  -  кинжал!  Коли  у
кораблi подвiйне дно, а в пугарi ?дь, - грiм... Кожна хвилина  стрiмголов:
сьогодня я служебка, а ти... ти боярин у семрязi з овечо? шерсти, завтра ж
ми обо? царi в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях!
   - Цить, Зо?, цить!
   Вона задихалася сво?м чужинецьким виговором, не находила слiв:
   - Держи слово, Дедьку! Княжя Маренi, а престол нам, - як у Вiзантi?, як
у давнинi...
   - Цить, Зо?, цить, не повержу тебе!
   Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втiхою небезпеки,  така  струнка
гладуля, як от фiгурка з хризоел?фанитни...
   - Торкнеш вiкно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки
приспанi твердосном, як кукли iз череп'я. Тям,  Дедьку,  сьогодня,  або  -
нiколи!
   Довге бiле личко грецько? служки засiяло  серед  руху  гострою  рiзьбою
профiлю i зникло як звид. Тiлько жовтий гiматiон мелькав ще хвилину промiж
дерева...
   Дедько засмiявся згiрдливо: все було якслiд.
   Там, де темнолиста  шовкiвниця  торкала  рясним  вiттям  горiшн?  вiкно
одрини, як пчiльний пласт залiплене склом  в  окiвках  iз  олова,  надплив
знiчев'я мiсяць, вибiлив посвiтом пiвдеревини, стежку  з  молочi?м  покрай
вiкна i дунув срiблом у кожний ромб шибки.
   Iз нутра одрини глянули тепер на Дедька дивнi  iстоти,  -  вони  будьто
ждали його появи i вперли в свiтло сво?  витрiщатi  очi  краснолюдкiв.  Це
забавки князенькiв iз череп'я: дрiбоцькi хлопчуки з  лиснючими  щоками,  з
високо пiднятими брiвми  над  перконосим  обличчям,  чередарi,  що  пасуть
овечки до мiсяця, тодi, як один  у  зарукавнику  та  капчурах  на  сопiлцi
пальцями дрiбоче.
   Хозари, горбоносi, з  закруцьками  бiля  вух,  i  лучники,  i  дракони,
червонi, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек...
   Он скляний пугач пiдняв  ладiнку  пiр'я  верх  очей  у  бiлих  кiльцях,
настовбурчив ?? навиворiт, мов  у  ярiй  лютi,  красавий  ямелюх  стрiпнув
кiноваром цiпких крил, а сокiл-винозор  у  беретi.  з  кичкою  пас  пильно
Дедькове обличчя, нiби дожидав, коли  стрiлець  з  цини  за  його  плечима
прицiлиться нарештi до зайдея, вишвирне стрiлу з туга лученька...
   Дедько й справдi зупинився: вiн будьто й сам став iще раз  хлопчиком  з
гущею волосся над очима i в свiтлiй сукнi  ради  постригiв,  -  перед  ним
вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кута? хату, ясниться
коло не?...
   Як варом його облетiло, - пригадав цiну: Таняву i Чертеж. Зачулася йому
весiльна пiсня тепер,  ломiт  пралiса  пiд  ударом  росохiв  у  .перлистих
перстенях, звидiвся олень-червонюх у бiлiй iмлi, як  вп'ялив  очi  в  бiр,
трава повисла з непорушних губ... Як огнем його обiгнало.:  бачив  себе  у
поворотi з ловiв, з лiсових  дорiг...  Не  там  вiн  клав  весною  молодих
готурiв серед хижо? насолоди? Не там чурила кров диких  вепрiв  вiд  обуха
його сокири? Не там вiн випускав перед себе ловнi  котюги,  як  вiрли  без
крил?
   Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрiю серця, величну  шану
родовi, клейнод життю, довiчну втiху...
   Понаглив себе  якстiй:  пiдняв  вiкно,  пробував  його.  Обi  половини,
розкрашенi низом у мрачнi  вiзерунки,  пiшли  пливко  на  боки,  як  крила
iконостаса. Тодi вiн грянув куною уверх, став навколiшках на  пiдвiконнику
i пружив сустави на легкий скок  у  нутр,  коли  майнуло  мохнатим,  ?дким
теплом бестi?, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, -  i  в
щоку Дедька вцiлилися з трiскотом жахливi iкли пса.
   Нелюдський бiль залунав у всiх костях злочинця, зорi стали  сонцями,  -
вiн здер голову взад i випав на той бiк, а котюга грянув за ним з кривавим
м'ясом у зубах.
   Ще раз пiднявся Дедько на ноги i ще раз звiрюка впилася  з  хрипотом  у
його розпанаханi груди та тут же й прокричав ратунок -  розгублений  голос
Зо?:
   - До ноги, Борвiй, до ноги!
   Пес пустив жертву, присiв як пард перед вiкном з островерхою  аркою,  а
тодi на?жений несамовито став глушити на весь свiт, у всю ширину грудей.
   - Що сталося,  пробiг!  -  лебедiла  Ясиня  спросоння  i  вихилилася  з
горiшно? одрини, бiла, як бiль, вiд несподiванки. -  Ти  не  лягала,  Зо??
Гориш у сво?м гiматiонi промiж дерева, як  салямандра.  Хто  там  чеше  на
вулицю, тiка? кривавий?
   Зо? не вiдповiла, - вона  допала  хоромiв,  уперлася  в  глухий  кут  i
ломлючи пальцi, мнялася там iз нудьги,  перегинала  в'?дно,  як  натоптане
гаддя, а плач без слiз, невгамовний, мов буря, потрясав ?? марною iстотою:
   - О, горе... горе менi! Доки свiту й сонця - не  ?стиму...  фазанiв  iз
золотих тарiлок!



   XV. СРIБНА ШАПОЧКА

   ...Сокiл, ненько, сокiл, ненько,
   По саду лiта? -
   Насип пшонця по колiнця,
   Нехай привика?".
   (з нар. пiсень)

   Малий Чешко, дякiв  син,  пiдтягнув  свойого  брата  близнюка  на  плiт
княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали  голови  за  "отчичем",  бо
хотiли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що цiляла дуже далеко.
   - Он-он, срiбна шапочка! - зрадiв Чешко й  замахав  рукавом  до  когось
там, що бiг у пiдскоках верх обмикано?  гiлки,  ще  й  пiдбиркував  кiнцем
озуття червоне яблуко перед собою.
   То Сила стягнув твердi щiчки осмiхом  щонайяркiшим,  аж  засвiтили  два
рум'янi мазки пiд зiркатими  очима  й  в  розпалi  сподiвань  скрикнув  от
далеки:
   - Срiбна шапочко, зверж нам яблочко!
   Княжа глянуло бистро за голосом,  прихилилося,  й  метнуло  яблуком  зi
щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Одначе дарунок не долетiв, та
опiвдороги застряг промiж хабуз.
   Тiлько й всього, бо зараз же згомонiв строгий голос, нiби вiд  престола
за торжественним молебним каноном:
   - Аз-чяда - реку вама...
   Монах Варлаам, темний та чахлий як кенобiт, загорнений в шерстяну рясу,
аж зимний вiд рiзвого паху, вiд  раннього  миття,  починав  щоденну  науку
грамоти з дiтьми княжо? прислуги.
   Вiн стояв у крузi розлогих груш серед площi кругло?, нiби соняшне  око,
й писав цiпком на пiсковi гладкi, як живi  кривульки:  палички,  змi?вики,
круцьки, закруцьки...
   Бува, монах зачеркав те саме ще й цiпком у повiтрю, наугад, i  дiти  що
сил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений звук, нiби  оповiщували
пестрим деревам свою побiду.
   Коли ж у якийсь там мент iшло пиняво, старець твердив те саме ще раз  i
ще раз, доброохотно та многотерпеливо:
   - Аз, буки, вiди, глагол, добро, ?сть...
   То Сила й Чешко з втiхою доскочили туди, (не до яблука ?м вже було!)  i
з пустоти кричали, як синицi до сходу  сонця,  аж  другi  школярi  яли  ?х
корити, хто стусаном, хто словом.
   Дрiботiли так довкруги сiдоголового учителя: Олелько, бирючiв  син,  да
сопiлцi гудець знаменитий, Цвiтана, сирота по  спiвцi  святоонуфрi?вського
собора, в'юнкий, як бiлка, Прокша Гурич, стрiльчук  iз  пращi  над  всякий
опис, Сава Вовкодав, одинець. двiрського  пасiчника,  -  Святогор,  iзгой,
попенко, вдумчивий та тихий, гей нiч, осiяна мiсяцем, i  ще  смiшний  Коза
Токсобич, полонений "господичич" iз Половцiв, якого наймення  веселило  до
упаду дiтвору цiлого Галича...
   Такi безжурнi заклики фуркотiли у леготi дерев, що незагодя  на  стежцi
явилася княгиня з церковним шитянком, з ?пiтрахилем.
   Вона усiла пiд деревиною, мальованою осiннiм небом, i тiльки  потягнула
за темну нитку срiбла, коли якiсь там скрипливi ворiтечки пiшли на боки  i
упишнений лицар з чубом на праве ухо,  в  колпацi  з  бiлою  кичкою  та  з
твердим лопотом кире? вирiс промiж гущу саду.
   Дарославич.
   Вiн повернувся у пiвруховi й загукав у сутiнь обiйстя:
   - Нурла, сюди!
   Вiд колодязя, де рукою  пив  воду,  вiдскочив  дивоглядний,  як  iскра,
вороський хлопчук. На ньому була  зшита  удво?  плахта  чорного  сукна,  з
прорiзами, з тороками, як гаддя, й рум'яним, мов жар, басаманом.
   Штрикнув на зазив iз гомiнким ляском босих  п'ят,  а  разом  з  ним  то
пiдводив крила, то опускав ?х могутний, пругастий птах, що сидiв насуплено
на його раменi, з очима, прислоненими твердим шеломком-беретою, i  час  до
часу клював iзлегка руку свойого носiя, одiту в грубу шкiряну рукавицю.
   Чорна,  коротка  голова  птаха  з  пiднесеним  чолом  була  закутана  в
кругласте  пiр'я,  пiд  яким  ховалася   нерухливо   звернена   навпрямець
свiтло-брунатна дуга очей. Голубий налет мро?в на темних опругах  летiвок,
що ?х полегки щибав вiтер.
   Птах поводив iнодi допитливо головою, а тодi  стрижка  пер  довкола  ух
бiлiла чiтко, як коли вуса, - луками.
   Може мрiяв про рiднi скелi в димах диких потокiв, рожевих  вiд  вересу?
Згадував необнятi шуми ялиць, мову вiчности?
   Це був скельний сокiл iз-за тридев'яти земель, iз даху свiта, з  кра?ни
Обезiв. Боярин купив його у Суздалi, де сидiв гостем рудого князя  Ростка,
коли  на  хрестини  його  першо?  доньки  Евфросинi?  Iзмарагд   з'?халися
чужестороннi купцi з усяким добром сво?х кра?в. Й обезьке  пахоля  привiз,
птицi пiстуна вiдповiдного...
   Княгиня пiдводила саме нитку й очi  верх  шитва:  чудувалася  без  мiри
пестрому явищу, казочному хороводовi. Коли ж боярин пiдiйшов i'д нiй чолом
i рукою, вона поспитала промiж два стiбки голкою:
   - Що вас приводить, Дарославичу?
   Вiн осмiхнувся в пошанi, але ще мовчав змiстовно, а  далi.  рознiмилося
бояринове серце й уста:
   - Сокола в дарi у нiг ваших складаю, княгине... Пес,  кiнь  i  сокiл  -
трiйця, без яко? ловцевi  не  бути,  а  ви  ж  радо  герцювали  колись  за
звiровою. А ще не зараз такий сокiл народиться, як оцей!  Собаки  йому  не
треба, сам добичу вiдносить! Не на фазанiв, -  на  рися  його  пускати  не
сором, а лис йому гра щонайвеселiша! I людей травить уодно, як дич!
   Помовчав, непевний в собi:
   - Оборона вам буде в невеселу пору,  коли  другiв,  як  я,  поблизу  не
видно...
   Тут Дарославич облетiв обличчя княгинi мрiйно - палким зором осiяним iз
глибин сподiвання, сам низько поклонився удруге, ще й загукав  на  служку,
птичого пiстуна:
   - Гей чолом, Нурла, проси милости!
   Обезьке пахоля стукнуло кучерами об стежку, аж тороки  забiгали  дрiбно
по землi, нiби золотi ящiрки, i глухо  задзвонило  стальне  повiддя,  яким
заковано пiрнатi ноги сокола, колюмни сили.
   Але княгиня глядiла вже подальше обох за отчичем, срiбною шапочкою: вiн
застiбав якраз розснованi ходачатка, прихилений посеред  стежки.  Доки  не
покiнчить якслiд, не кине нiзащо... I помогти не вiльно, сам, сам!
   Про що думали строгi, промiннi очi пiд чiльцем вдовицi?  Гнiв,  образа,
чи почуття небезпеки двигнули сторожко молодi брови?
   А Дарославич, сам не свiй,  говорив  iз  веселим  видом  та  свiдомiстю
ошибки одно? за другою:
   -  Двацять  чотири  соколи  у   мене,   ватага   лягавих   котюг,   ко?
щонайворонiшi, та нiхто не давав стiлько радости мо?м ловнi дням, як  оцей
красунь дербентських борiв... Я зрубав собi хатi серед пiль i лiса та  жив
у нiй всю торiшну осiнь: сокiл, пес i я.
   (Вiд крилатих згадок обличча Дарославича теж будьте дiста. крила:)
   - Бува?, держу на руцi розбишаку, то серце у висках iз втiхи лопоче,  -
зiрву шапку з кичкою з-перед очей сокола, кину його на солукву чи перепела
i он... хижак кружля? в пiднебессю, я й  вiн  зв'язанi  невидними  нитками
одного на свiтi хотiння... Понад усi слова чар такого зв'язку  з  душевним
життям ловця! Я стаю тодi гордий, що заволодiв чудовою  iстотою.  Розкажу,
лиса спiйме , живим, захочу, вовковi виклю? очi в борнi,  пустить  у  свiт
слiпця... Цей сокiл, - це друге Я, це неспокiйне серце мо?... вам...
   В той раз княгиня встала з шумом рясненьких шат: перед нею i майнув оце
ще раз настирливий блиск в оцi боярина, та упокорення залило ??  душу  вiд
прочуто? вже гри, вiд рахунку, в який входила ?? особа.
   - Не може цього бути, Дарославичу, - (черти  стали  як  криця)  щоби  я
приняла вiд вас дар, такий небуденний.  Шукаю  думками  рiвновартного  для
вдячно? вiдплати вам i не находжу. Задержiть  цього  пiрнатого  красуня  i
далi для себе, з черги я прошу вас о ласку!
   З лиця Дарославича втекла миттю вся кров. I  всупереч  правилам  ясного
ума, приворожений величною цiллю, що вiдсувалася в  недосяжне,  вiн  глупо
наставав:
   - Квiтко Трояново? землi!  Хiба  погорджу?те  мо?ми  вiрними  службами,
виявом мо?? вiдданости повiк? На Бога й Перуна, не вiдiйду, аж вблагаю вас
схилити до мо?? проiьби сонце вашого обличчя!
   Вiн погинався у вертких рухах свiтово?  людини:  вродливий  скоморох  у
парчi, вуличний крикливець, що захвалю? чужинецьку невидальщину й себе.
   Та сяйво жiночих очей стало вже грозовите:
   - З хижаком ви набулися, Дарославичу, й переняли обича?.  Залишiть  оцi
лови, - мене!
   Голова княгинi в пливких тiнях серпанка подалася з гнiвом успять,  руки
дбайливо згорнули вишивку й оставили  боярина  пестрим  стовбуром  посеред
саду.



   XVI. ВЕСIЛЬНI ПРИМАРИ

   "Ще сонiчко не сходило,
   як до мене щось приходило.
   Приходила моя матiнка,
   приходила моя рiдная -
   Не снiдала и не обiдала,
   тiльки мене тай вiдвiдала"...
   (з нар. пiсень)

   Того року осiнь квапилася  як  нiколи,  судьба  щадила  княжого  житла,
зачiпленого над Галичем, нiби вiрлине гнiздо,  -  в  такiй  порi  вороговi
набiгати годi! Проте завзятцi Ольговичi двигнулися  навмання,  пiдiйшли  з
доброю силою чималий пай дороги, та пiд  Микулином  зачули  щось  недобре:
бояри не пустили краски, нiхто назустрiч ?м  не  зронив  слова,  надi?  на
помiч iз нутра галицько? землi завели.  А  коли  стали  доскакувати  всякi
видцi та послухи з новиною, що  Угрiв  у  Галичi  що  хво?,  що  листу,  -
вернулися похило... Йно загуло за  ляском,  за  гамором,  iржанням  коней,
поблиском шеломiв, ще й димом верх пiль...
   А  дощi  стали  вже  переганятися,  бува,  всеньку  днину  по  толоках,
зарiнках, коли ж трапилося сонце  над  головою  й  розвеселило  душу  рiк,
борiв, звiрови, людини, то на рiвнi з мандрiвною  пташнею  стали  текти  у
сво? далекi прихилища  коробкарi  з  пестрими  лишками  непродано?  марфи,
мiняйли з голками, пряшками, бовтиками, басаманом, куклами,  гребiнцями  й
другим веселим крамом, - припочивали мало!  Ой,  скоро  пряла  стужа  сиву
склицю верх ставiв, ще скорiше затягала срiблом темненький  лужок,  чорний
гай, - витрiщувала нерухливi очi промiж гiлля, про смерть нашiптувала, про
смерть...
   Глуха нiч була, коли пiд Ломнею крiзь камiння i кущi пробирався  якийсь
?здець на сiльськiм конику, - шукав стежини, а там погнав навправець, долi
потоком. Незагодя наблизилося село й вiнок рум'яних огникiв замаяв  промiж
черемху. У хатi дуки Самбора горiли посвiти, гостей Бог пiслав.
   ?здець взяв лiворуч, зiсунувся по хилiй закутинi дороги, а  та  уличкою
вниз. Пiд'?хав i задержався, - обличчям майнула  неохота,  двигненi  брови
зраджували наругу над самим  собою.  Озiнувся  понад  рам'я  i  роздумував
глухо. Хвиля, - i нiч проглотив ла ?здця: аж  коло  кладовища  став  знову
видний вiд чуба до п'ят.
   Перед ним стояла хата з чорних бервен, вкрита корою i будьто  рада  вiд
бiдности провалитися в землю.
   Мiсяць виплив на часинку, задрожав на обiйстю, освiтив клiть доокола.
   Ворiтця з хворосту були широко вiдчиненi, так само й  дверi  в  хороми.
Хтось вмер тут? Виступив iз хижi на все? Нi! На  стежцi  перед  хижею,  де
пирiй та романець, видно було свiжу смугу попелу, а на нiй легкi, як  дим,
слiди двох босих п'ят, невеличких...
   ?здець похилився над ухами коника i нараз у хижинi, отвертiй на простiр
нiби хатка  на  курячiй  лапцi,  доглянув  чоловiка  задовгим  волоссям  i
молодою, жовтою  бородою.  Вiн  стояв  у  сорочцi,  до  кiсток  оперiзаний
ременем, а перед ним на столi писаний глек, горi дном.  З-пiд  посуди  бив
лопiт крил, жалiбне птиче пискотiння...
   У той раз на обiйстю скричав пiвень  свою  першу  пiсню  i  в  цю  мить
чоловiк вдарив жменею у дно горшка, що розсипався в куски. З-пiд  черепкiв
кинулася до втiки жменя  курят,  вони  покотилися  по  столi  грудками,  а
чоловiк ловив одно за одним та клав за пазуху, аж захвилювала  вiд  ударiв
маленьких крил.
   - Мiй побрат удовий... - здивувався мандрiвник. - Покiйна гостю? нiччю,
кормить немовля, от що! Варко йому, сiромасi, дошкулило визирати  перелету
з того свiту, слухати, як вона над колискою землею дише... Тепер вже не ме
ходити, небезпечно!
   Мiсяць стояв рiвно над хатою, визорював ?? з нутра аж по той кут, де  у
сволока висiла колиска, розгойдана легко, немов хтось,  що  наляг  на  не?
груддю, встав саме та пiшов геть.
   Незнайомий вернув i'д фiртцi -  вона  була  тепер  заперта  з  силою  i
втиснена глибоко. Нiчна гостя вибiгла в ярiм гнiвi та заперла ??  наглухо,
без надi? повороту.
   Гiсть подумав ще, чи не зайти б йому  до  вдового  побрата,  але  якраз
вдарив у нiч дикий смiх гусевок, а  за  ними  несамовита  музична  ворошня
сколотила нiччю  до  дна.  Це  покрикували  з  глубини  сво?х  простеньких
iнструментiв весiльнi гудаки, рiзаки, забували цiлий  свiт.  ?х  здогоняла
iнодi дiвоча пiсня i вкривала габою з промiння.
   Серце його вдарив iзнагла грiм насолоди: вiн пригадав, як десь  там  за
ворiтьми, високими гей  у  крiпости,  з  вiконницями  у  вирiзах,  нiби  в
бойницi,  з  пiдмурованням  у   каменi,   висотою   в   чоловiка,   зника?
зоря-дiвчина.  Осмiхнувся:  такiй  красоньцi  й  справдi  ялося  царити  у
крiпостях, високо...
   - Тоя!  -  скричав  ?здець  та  поскакав  горi  селом,  за  вiтром,  за
романцевим, сягав клобу?пком ясен мiсяця плiч-о-плiч з облаками.
   А там хата пiшла ходором  вiд  брязкоту  струн,  вiд  фуркоту  уплiток,
дзвiнких слiв i ще дзвiнкiших згард... Спiвали барвiнково?.
   - Благослови, батеньку, з барвiнку вiнок звити, -
   Ой, а батенько мовить: най Господь благословить...
   - Дуж! - зрадiла нараз весiльна юрба.  -  На  скотього  Бога,  Дуж!  Чи
кочерга, чи весла, яка сила принесла?
   Кинулися саджати його пiд покутним вiконцем, здули мiсце на лавi по сам
край, щоби яко? гостi з. того  свiта  не  придавити,  а  тодi  чествували.
Ставили дзбан з медом, калиною вбраний, червоною  стрiчкою  оперiзаний,  -
сир, коржi та сало. Проти отцього почесного мiсця свiтив як  сонце  красен
коровай з зелененьким вильцем, а на ньому калина з хмелем, житний колос  з
цмином, барвiнок з рутою, васильок з ласкавцем...
   По старiй поведiнцi явилися зараз i'д гостю печоглади i Дуж перепив  до
них повною, повненькою, доброю доленькою... Нехай буде тривка  та  приязна
ця хатна пiч, у якiй молода пектиме свiй хлiб!
   Вилили решту iз кубкiв у челюсти, -  запахло  липою  i  стиглим  квiтом
гречки. Сваха поправила дбайливо дрова, покладенi там на  нiч,  аби  душам
роду було чим мостити мости у переходi на другий бiк рiчки. Гамiр  крiпшав
iз хвилi на хвилю.
   - Мудро у вас тутечки... - уповiв Дуж та глянув кругом з-пiд ока. -  На
чоловiках пояси з  калитками,  на  жiнках  уставки  в  качельцях,  гусевки
бренять, до упаду... А завтра? Завтра б'?те цiпами на чужiм тоцi,  году?те
сво?м зерном боярський дрiб, трудитеся крiвавими  ногами  по  чужiм  лiсi,
прядете не сво? мiстки...
   Хтось там розсмiявся, на болончанiм вiкнi  щосил  жузжала  муха.  Гiсть
упер руки за черес, грiмко окликав юрбу:
   - Слухайте! Йдуть вiсти, що княгиня ме правити замiсто  сирiт,  а  вона
схильна до  нас,  чорнолюддя...  Печатника  шле  свойого  мужицькi  кривди
списувати, прийде вiн, не окривайте нйчого! За це ж  постояти  б  нам,  як
стукне час, за нею, вдовою! Тодi вiльнi не стануть зазичуватися з нужди  у
володiльця, вимруть раби, будуть щасливi люде...
   Надпив  глоток  iз  глиняного  кубка  i  змовк:  веснянкуватiй   Судол,
газдiвський пасинок, обняв за шию свойого  побрата  i  реготався,  аж  ним
пiдривало:
   - Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Свiт би йому  короткий!  Глядiть,  який.  благий!
Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував,
бiдненький...
   Хтось з юрби воркнув:
   - Правда вiд неправди лиш за долоню недалеко.
   А другий:
   - Де ми, там панiв не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на
нього як стро?ний i двигнувся з ослона пiд тягарем мерзкого прочуття, коли
чорнюха, сивоока, нiби нiчне небо, доторкнула його  рукава  промiж  людей,
манила у танок високими бровами.
   - Тоя! - пробормотiв - i змовк доразу.
   Що вона йому? Радiсть очей, окраса життя? А що ж буде  з  тими  з  хиж;
травленими до смерти? Оставить ?х ради скринь та  мисок  i  прикований  до
смердючого ланцюга, задавлений  даремщиною  до  одуру,  затулить  вуха  на
вiчний стогiн села?
   Нi, - вiн не мав ?й нiчого сказати. У нього  дiло  тiлько  до  тих,  що
попiдпирали голови в кучмах порепаними  руками,  край  нужденно?  ?жi,  та
прядуть безпросвiтну свою тугу. Йому дiло до цих утлих дiтей,  що  повисли
на вiкнах, як гайвороння, до це? там  розхристано?  жiнки,  що  силку?ться
увiйти в хату, а ?? стримують i пiдiймають на смiх, коли  вона  горла?  до
свойого красуня-чоловiка:
   - Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при колисцi, а ти от  як  павич,
що си паву вибiра?? Княгиню буцiм засватав? Нехай  же  бiда  травить  тебе
гульками, а я не буду, не буду!
   Що йому та ?й, То?? Тепер, коли на рiдну землю суне  хижа  навала  i  в
його, Дужа, глядять в упiр очi прича?ного села? Коли пiд  пучками  пальцiв
чу? вiн розсипанi рiзки народно? сили, з яких учинить залiзну замiтавку на
зайде?в?
   Нехай Судол обкручу? цю квiтку села нахабним сво?м раменем, нехай товпа
прилипа? до стiн, як  мухи  у  стужу  з  очаровання  i  втiхи  над  танком
старовiцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою  силою  i  все  в
хатi крутиться пестрою крутiжжю шитих рукавiв,  чорних  вiй,  мургавистих,
черчатих плахоток, лискавок на шиях, згард, - вiн остане сам, як сокiл  на
островерсi.
   - Кучерi мо?, киньтеся д' горi.
   А я за вами - догори ногами!
   Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрiбоче!
   Вiн пiдлiтав нiби на крилах у  парi  з  оголомшеною  молодою,  нама?ною
дрiбонько,  а  кучерi  штрикали  за  ним  гей  гаддя,   i   розстiбнулися,
розпанахалися з вiтром червонi полiтички, аж на свiтичi гасли яловi скипи.
   То огудливi свашки, Хивра i Духна, шепотiли обзираючися, для безпеки:
   - Дука кудрiй... все, що ма?, то схова? в рукавицю на полицю.
   - ?? ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на  рiк  дитинку
вповити.
   - Пiшла за бiдненького, гi-гi...
   - Багатий був спороватий, мала слухати, звiдки кашля??
   - А де ж дiвся наш ратайний, а де ж Вовчий хвiст?


   Чийсь чорний звид скакав саме мiж придорожнi  верби  у  житло  Самбора,
освiчене гей вiнок на Купайла. На обiйстю  димували  смолоскипи,  боярська
челядь суятилася там з закоченими рукавами згрiбних сорочок,  люди  горiли
вiд оспiхiв, як у пеклi.
   Трапився онодi гiдний купець iз далеко? Праги, купив  рибу  за  цину  й
скло, то Самбор велiв спустити один iз ставiв, де  риба  велася  дрiбнiша.
Купець хотiв захопити погоду для повороту з товаром i  квапив.  То  слуги,
кiлько ?х там було, однi патрали щуку тонким залiзом, аж мигтiло в повiтрю
от як розлите молоко, другi общибували сивi головатнi соли, що розсипалися
iз вогкости по розстелених веретах, третi клали посолену рибу верствами  в
десяток дубових бочок,  заввишки  чоловiка.  Два  хатнi  коти,  п'янi  вiд
насолоди, пильно стерегли корит.
   Хилий чоловiк впав у хороми, а там у челядну клiть, глянув  у  боярську
одрину з розкиненим i зiм'ятим ложем,  а  тодi  вiдхилив  дверi  в  широку
гостинну гридню з ослонами в коврах край  стiн,  з  довгими  скринями  пiд
замком i полицями з посудо? iскрах та квiтах...
   Над тисовим столом бiля питва  та  ?жi  хилялися  дивогля  гостi.  Вони
гаразд пiдмогоричилися, з чубiв iшов кур. Один них з  свiтлою  гривою  над
опукими очима, червоний був вiд меду, як мак, а рука з  пугарем  тремтiла,
аж мiд слезив на криву скатертину, що одним кра?м сягала його чобота.
   На цьому гостевi була брунатна,  рiшена  опанча,  а  з-пiд  не?  блимав
срiбний ланцюг з  вiдзнакою  iнфлянтських  Мечових  Братiв:  мечем,  якого
рукоять уявляла похиле знам'я хреста.
   Вiн пив тепер на здоровля борiв, що закосичують цей  чудовий  край,  як
радiсть закосичу? людське серце, оспiвував простими словами  величну  силу
конарiв,  якими  пливе  сонце.  Славив  зелену  темiнь  тисiв,  оперту  об
туркусову чашу неба. Вона, ця зелена  шумлива  краса,  звиджу?ться  у  снi
мешканцям пiвночi, де скелi нагi  повiк,  бо  вiтер  не  вдержить  на  них
нiчого, - вона, неодолима примана, жене ?х кочувати по галицькiй  землi  в
розшуцi за всiм тим, що перечислене на грошi, да? мiць  чужинцевi.  Тисове
дерево  на  луки,  сосновi  плахи  на  смолу  й  поташ   найвищо?   проби,
дуб-невмирака на кораблi,  ось  радiсть  купця-волокити,  ось  його  тричi
веселе живло!
   Тодi жидiвський Араб, що сидiв поруч його в бiлiй  хустi,  настромленiй
на голову от як вежа, згомонiв рiзко, що пора спати, -  тиждень  саме,  як
товчеться вiн з Чорногори, паде з нiг вiд поневiрки й нудьги. Поки  вибрав
все пригоже для кораблiв, ладжених у Вiзантiю, жив у  горах  одним  овечим
будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають
i сплавлюють корабельний лiс та як гладкi гей свiчi дерева  женуть  ризами
аж на води Прута, де ?х спiйяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що
не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досi дзвонять  йому  в
ухах колокiльцi полонинських стад, попри танок  всяких  чисел  з  недавно?
токми i передзвiн гривен, солiдiв, драхм, вiзантинiв...
   На  це  торговець  рибою  i  невiльниками,  довгобразий  Чех  Братислав
прицiлився озлоблено до Самбора, що куняв у насолодi  над  власною  тiнню,
край десятого з черги пугара:
   - А мо? ж невiльники де? Третий  день  сиджу  сидьком  у  тебе,  старий
крутiю!  За  чим,  скажи,  товктися  менi  коли-небудь  удруге   в   такий
свiт-далину по чужих лiгвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою,  як  я
сам? Ти невiльникiв давай, не обманюй, держи слово!
   - Вiдстань, чого в'язнеш? - лепетав сердито Самбiр, струшуючи щось  там
iз колiн.
   - Це я, отчику мiй, Вовчийхвiст... Пiстун  твiй,  слуга  найвiрнiший...
Щось скажу... не сердься... сонечко!
   Чорний звид аж задихався вiд приливу безмежно? утiхи.
   - А, пропав би ти пропадом! - зворкотiв  охлялий  дука.  -  Реп'ях  тай
годi!
   Тодi цей кинув, як з пращi:
   - Дуж у селi, от що!
   - Де? Як? Ловiть!.. - схопився  Самбiр,  але  зараз  поквапився  сiсти,
настовбурчений, гей околот соломи.
   - Шнурiв, людей, - вiн наш! Тiлько тодi я вже не холоп, не  раб!  Добре
так, отчику, а?
   Холiтався з вражiння, як лист на трепетi:
   - Нагородiть старанника вiрного...
   В цiй хвилi високий крик роздер тишину до самого дна, а тодi  на  нього
звалилася миттю мовчанка. Це грянув вiтер iз  пiвночi,  пiрвав  голоси  на
клоччя i кидав ними де попало, людськi й собачi.
   - Бий втiкача! Колом по ногах, щоби не бiгав! У став його, благенького,
комiть головою! А... це тобi за боярськi розшуки, це... за кари, за страх!
   Не вспiли поблiдлi  купцi  посхоплюватися  з  мiсць,  коли  на  обiйстя
налетiла диковинна юрба: чоловiки в одному шкаматтю, хто кiл у руках,  хто
кований цiпок, жiнки простоволосi з кочергами як опирицi, а серед них Дуж,
обштовхуваний з боку на бiк i мало не нагий серед борнi... З розбитих  уст
текла кров, - весiльнi гостi, не хто другий, перемогли Дужа i поволiкли, а
неряха, та сама, погостила стрiчним каменем.
   - У-га! - красен коровай! - реготався Судол червоний, як сукно.
   Дудка, калiка, що бив кривими ногами позаду всiх,  почухав  потилицю  i
приостав:
   - Чоловiк крiвавий, а вiн смi?ться!
   Юрба вила.
   Тi, що чистили рибу, заклякли: хто пiднiс нiж угору,  хто  над  ночвами
схилився, так i остали.
   Як у казцi.
   А Судол, витязь, перся опередь всiх:
   - Я веду, я... пустiть братцi!
   Надавили ще раз iз усiх бокiв, вдарили  Дужом  у  гридню,  Самборовi  в
лице. Всi очi, кiлько ?х було, забiгали тепер по внутрах  мис,  дзбанах  з
переливом, по восковi-янтарi, що димував на продувi в срiбних ставниках.
   Дарма один з  розкушеною  щокою  перся  розхристаний  дико  i  блимаючи
ошалiлими очима лепетав уодно:
   - На суд! До владики його! Зубояжа!
   А Самбiр витягав себе з сiдалища як iз безоднi: його  по?дав  особливий
внутрiшний жах, вiддих рвався, то вiн  рухом  п'яного  озлоблення  шарпнув
застiжкою вишневого таламана, аж вiд горла до  колiн  посипалися  з  одежi
мосяжнi бобрики...
   Вiн хитався тяжко й летiв на стiл проти Братислава з тихим лепетом:
   - Ось тобi... невiльник... Держи... злодiя!
   I впав горiлиць.
   Мечовий Брат повагом пiдiйшов до дверей, простер рамена перед товпою  i
обезпечив кованi дверi засувом. Тодi  глянув  iз  цiкавiстю  на  Дужа,  що
облитий кров'ю i одичiлий з люти пробував зубами сили вузлiв, намотаних на
ньому в оспiху боротьби. Не давалися i Дуж  осунувся  на  долiвку  стишити
розгульний ломiт у висках i серцю.
   З черги зiр Мечового Брата упав на дуку, що розтягся  лежма,  з  очима,
вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран i прихилений дивно...
   - Мрець! - блиснуло в його думках i весь хмiль вилетiв миттю iз голови.
   - Пропав з перепою! - судорожно засвiдчив Братислав i тут же загортався
в свiй плащ без рукавiв, - готов вiдректися купна i лiгва.
   Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвiр'я понад банi  й  медушi,
понад гумна i хлiви, обору i житницi, битком повнi хлiбiв:
   - Гей, бороди! Боярин умер! Йдiть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем  в
одрину господаря, позiхнув з усiх щирих сил та чкурнув в одiнню у  пухи  i
шкiри...
   ...Як олень, що зачув у спецi зимний шум потока, так Дуж...
   Вiн грянув iз свiтлицi у якусь вузьку клiть, мабуть прибiк для хатнього
знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на  якiсь
дверi i ними скочив у сад. У живоплотi свiтили облатанi ворiтця,  торкнув,
пiшли на боки.
   У непевнiм блиску мiсяця видно було у полi озерце, переткане  очеретом.
Мачкував туди скоками, як бусол, i серед того шарпнув вервою щосил, - одно
зловiще око розплелося, зубами довершив решти.
   Був вiльний.
   Ще розбирав, в  який  бiк  вдарити  собою,  томлений  спогадом  свойого
бистрого коня, аж у цей раз вiтер  наднiс  до  його  уха  веселе  iржання,
довiрливе, як задихана з утiхи мова людини... Не стямився ще вiд вражiння,
коли зачеркуючи жартливi пiвкру-ги налетiв i'д ньому чорнюх-стрибунець...
   О милий, ти належиш менi, а я тобi, - ми ж оба рiднiй землi!
   Чийсь плач там на розпуттю, зойк iз грудей То??
   Гей, як пахли перелоги, як спiвала воля!



   XVII. НЕОДНАКОВI МРI?

   "У Волиночки коса з золотого волоса
   Щирий бiр освiтила -
   Зелену дiброву i биту дорогу"...
   (з нар. пiсень)

   Поникли у зябних росах, в iмлi, живо  зафарбленi  рожi,  небесна  краса
василькiв. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля,  промайнуло  садом
сухозолото, осiннi чари впали на смутливий деньок, на стихлий свiт...
   Ясиня сидiла на вирвi старинного замкового муру, як у  сiдлi  кам'яного
коня, звисока бачила нiби саме верхiв'я рiчей,  нове  обличчя  кра?виду  i
серце ?? палало втiхою вiд ?зди у мрiю нарiвнi з облаками.  Як  несамовито
кругом! Поля в червоних тiнях,  наче  i  бо?вище,  де  тiлько  що  погасли
шеломи, стих бiй, а  вона  не  Ясиня,  нi,  а  нагорода  геро?в,  нетлiнна
молодiсть i краса, слава в серпанках примари... Вона схиля?ться над усiми,
що лягли за свiй край, а тодi пiдносить на  руках  найсмiливiшу  з  голов,
архиголову героя, пiснею квiтча? вибраного над всiх...
   Кроки Юри збудили ?? з задуми, засмiялася, скочила вниз.
   Вона була одiта в просту сiру  сукню  з  рясним  придолом,  молоду  шию
сколював бiлий, пологий ковнiр, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою  одежi
були срiбнi гузики в  пiсковий  горiх  завбiльшки,  -  ажурна,  ювелiрська
робота фiлiграном. Ноги  Ясинi  були  озутi  в  бiлi  капчурi,  плетенi  з
лиснючо?  нитки,  -  поверх  капчурiв  зеленiли  тiсношнурованi  чижми  зi
сафiяну. Носики обуви, кожний як клюв весело? птахи, були задертi уверх.
   Юра правив:
   - Мiй батько, як там вiн iз тво?м не в злагодi,-  Польща  мiж  ними  як
провал виросла, - ради того, щоби нас видiти вкупцi, через людей  постарав
iз ним на купецьку спiлку стати, захопити ще верем'я та вислати в Ярослав,
на ляцькi хитарi декiлька возiв iз таланом... Чимало всячини напрятали оба
бодри!
   Осмiхнувся, про себе:
   - Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гiдного на  вче-рашну  зустрiч
?м зготовила,  доносю?,  а  я  слухаю  от  далеки:  глаго?ть  стару  зарву
по-жiноцьки, де вже може, тво?й неньцi й тобi похвалу вiдмiтить, що ??  на
умi, як iз прозоро? води видно... А батько твiй, - нi слова зайвого, - про
вiск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями  пiд  лад
бесiдувати, хто найкраще оборуду? замiну...
   Тут Юра журливо прочiсав рукою чуба з виблиском, важив:
   - Видно, що в обох боярiв сво? рахунки, хоч вони тепер i спiльники...
   Помовчав,  а  тодi  став  слiдкувати  за  стрикуном  верх  ногоро?жено?
билинки:
   - Не до вподоби мо?м батькам, що знову  про  вiйну  забалакали  скрiзь.
Досить, - говорять, що з-над Висли з цiлою  головою  ?х  одинець  прийшов.
Тiльки весна стукне, виправлять мене з торговим дiлом у свiт. До ткалень у
Тессальонiцi за парчею по?ду.
   Усмiхнувся до звиду мандрiвки:
   - Батько ходить по житницях та пасiках сам не свiй... - Кому, - каже, -
оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем i
кров'ю, сокотити мене оподалiк...
   Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п'ять копул святого Спаса,
звiдки плила луна Бог зна? де, в дiйсности чи мрi? розколиханих дзвонiв.
   Та Юра правив iще:
   - Ось вернув  iз  Iтилю,  вiд  Хозарiв,  навдиврвижу  меткий  Коснячко:
перськi й арабськi коври з свiтових торговищ попритягав, як на прощу  люде
на розглядини ходять! Дiргем у нього, сам я видiв, мiх  срiбла.  Оповiда?,
не неслухатися... Вiн тобi слово, - а перед тобою каравани, як змiй степом
повзуть, ярами кругло погинаються, а там,  на  бурунах  Каспiйського  моря
мають корабельнi вiтрила iз райдугою усяких, де не ?,  мандрiвних  знамен:
сонць, черепах, драконiв... Як шитi рукави проколису? ?х голубий вiтер над
глибинами.
   Мрiяв уголос:
   - Ось Коснячка шлях лiтком, ось де мiй у веснi!
   Вiн виждав, рад почути дiвоче слово, але не  було  нiякого.  Зате  юнак
вiдчув гостру студiнь у серцi, нiби там вдарив град.
   Це, певно, тому, що саме тепер Ясининi  очi  повернули  до  нього  дуже
здалека.
   То Юра в нерозумiнню нахилився, хотiв розсiяно  зняти  в'янь  з  рамена
дiвчини, та в сiй хвилi Борвiй злетiв на нього сво? камiнними лапами, а  з
очей пса бризнули свiтла, як трава.
   I Юра ще глибше, тепер вже зовсiм очевидно вiдчув прiрву в  тiм  мiсцi,
де нiжки з задертими носиками поринали  промiж  плетиво  винограду  й  цим
соняшним острiвцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.
   Дочка Словита опустила тепер м'якi кiнчики уст i заговорила  в  простiр
до себе:
   - Значить, добре глядiти з безпеки, як другим  серед  огню  крови  тебе
потрiбно? Значить, весело верстати лiси, степи i морд як  стогне  о  помiч
земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Менi iнодi  зда?ться,  що  мене
жде окреме призначення, важнiше за тво?  й  мо?  щастя.  Як  дума?ш?  Може
принесу за когось каяття? Жертву за мiй рiд,  за  край?  Я  так  хотiла  б
вчинити щось смiле, високе, не для того, щоби  гомiнко  пройти,  а  просто
тому, щоби не жити даром...
   Слова ?? плили, розгойданi власною силою, як джерело на поворотах:
   - Вiдтепер, коли спохмарнiло над головами, жах  перед  завтром  облетiв
серця, не ма? менi спокою вiд душевно?  спраги:  хочеться  до  болю  оцими
руками видерти жало  чи?йсь  грубiй  перемозi,  якийсь  роззолочений  стяг
подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених  рук,  свiтлоносицею  бiлою
походити промiж бовдури будня...
   - А от, мача?ш губи в соняшнiм повiтрю, як у медi, й веселить тво? мале
серце те, що я бiля тебе. Велике сирiтство народу,  громи,  що  прича?лися
вдалинi, хвилюють  тебе  понад  дiйсну  потребу.  Остань  мо?м  свiтельцем
тiльки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!
   Не було вiдповiдi: Ясиня глядiла в застановi на стiни мiста,  сповитого
у хвалу. Звiдтам йшли до  не?  слова  тихше  шепоту,  запевнення  твердiще
крицi.



   XVIII. НА КРИЛАХ СЛОВА

   "Заграй же нам, музиченьку,
   Бiлими пальцями"...
   (з нар. пiсень)

   Тереми, зверненi п'ятьма заснiженими вiкнами проти  карпатських  борiв,
обрубаних Чечвою та Днiстром,  осотували  вечiрнi  тiнi.  Мариця  колихала
менше княжа, - на ослонах край  високих  свiч  тулився  зi  шиткою  гурток
жiнок, у колiн Ясинi п'ятилiток Данило.
   Мариця розказувала:
   - Ще зачiм князь-отець поклав лiтком ногу в стремена у бiй з  Лестьком,
на смерть, зустрiв мене  в  зiльнику,  як  брала  я  ласкавець  на  купiль
князькам. Каже менi з осмiхом, свiтле сонечко наше:
   - Марице, говорять, ти  будьте  гадуха  на  весь  дворецький  бабинець!
Вгадай мiй сон! I править:
   - Менi звидiлося на зорi, що я  двигнув  рать  на  Польщу,  став  проти
Висли. Гляджу, на зарiнок упали птицi, сiрi та багруни, щигли  й  горобцi.
Стiлько, що бров'ю звести:  сiрих  нi  слiду,  по?ли  ?х  червонi!  Що  за
примiта, Марице?
   Менi студiнь пiшла по плечу:
   - Господине, - кажу, - сон цей зрадливу засiдку сповiщу?, сокотiться!
   Вiн схопився iти, зi шкиблею бабою якi там розговори! Потряс чубом,  як
вiтер бором, рукою по мечевi, - засмiявся:
   - Поки в мене оцей друзяка щирий,  не  убоюся  я,  старухо,  нiкого  на
свiтi!
   Поколихала хлопчика, банувала опiвголоса:
   - Пiшов вiд мене геть в шкарлатах тих, як дуб у  лiсовi,  що  на  нього
сонце попалом паде...
   - 0-ох! - зiтхнули жiнки й  з  гореччю  захитали  головами  в  прозорих
завоях та гостроверхих чiльцях,  старовiцьких,  аж  забринiли  змi?вики  й
жемчужнi  низки,  жовтi  й  бiлi.  -  Вiдлетiв  ти  навiки,  покинув  нас,
господареньку, господиноньку!
   Вдова сянiцького посадника Шварна перестала на хвилю  пряс  ти  кужiль,
тягнути нитку  як  промiнь  i  круглими  словами  немо?  у  золотий  кубок
подзвонила:
   - Не охайте, подруги, проти ночi - прошу я вас! Це домовиi  кам  не  до
вподоби!  А  вiщування  смерти  у  княж-дворi  ще   вiд!   тогiдно?   кутi
появлялися... Маркiтний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю  з
рук, як зачернув на коляду з першоi страви?  Тямиш,  Ясине,  як  торiк  на
Русалчиному тижнi пiд вiкч ном князево? одрини виросла щириця? Не говорила
я тобi, що вона когось то на могилки заклика??
   - Ми вирвали щирицю з корiнням, та через  недiлю  друга  зазеленiла,  -
вповiла Ясиня i вдумчиво пiдвела очi  з-над  силянки,  що  ??  вишивала  в
квiтки та пави.
   В цю мить Шварна пiдвела очi та злопотiла рукавами з чорною  заполоччю,
ластiвчаними крильми:
   - Боян! Боян правцю? в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядiть!
   Облягли грудьми пiдвiконники в мрачних нiшах i ви?мок шиби, крiзь  який
в ошаделинi бiлiла модрина, чорнохрещата.
   Темiнь згасила крайн? вiкно...
   Це мандрiвник у борсучiй кире? перемигнув свiтлом i бiллю, - у впадинах
сукна жеврiли тiнi, нiби руда на вогнi, червоно.
   За ним iшов черевань у беберянах, брови як повсть, очi iскрами, нiс гей
вежа, з чолом  водно.  На  грудях  бовтався  золотий  посадницький  ланцюг
Перемишля: рись серед скоку.
   Низькi хороми вiдбили луну голосiв, один хриплий,  надточений  хмельом,
другий перевитий стужею сумеркiв, закурений снiгами  лютневих  дорiг.  Вiн
пригадував прибiй великих хвиль, aбо музику дзвонiв у скловiм повiтрю.
   Гостi увiйшли в широку вiтальню зi скринями, ослонами, кiотом, -  проти
них, у свiтельцi,  сиченiм  маслом,  змерехтiла  iкона,  надихана  та?мним
теплом рiчей, передуховлених мольбами...
   Боян похилився у поклонi чорному обличчу, а тодi занява  сво?ю  гуслею,
закутаною  в  лудиння,  як  жива  iстота.  З  пошанов   помогли   знатному
скитальцевi роздягнутися й вiдiбрали вiд нього iнструмент, що сiяв  зимном
i склицею дорогого дерева.
   Ясиня присунула i'д столовi одно й друге  високе  крiсло  пiд  медвежою
шкiрою, клала хлiб i сiль на точеному  тарелевi  бiлого  явора.  Вмивальну
чашу поставила осторонь на ослонi, iз  веренькою  шитою  в  дубовi  листки
праворуч...
   ... Не орлинi крила пiд небом лопочуть: це пiсня гойда?ться верх струн,
як бiлi овечки липнуть до себе круглi  жiночi  рамена  i  грядка  голов  в
уплiтках, покрасах хиля?ться вiд  насолоди  в  такт  акордiв,  у  продзвiн
пiснi.
   Струнко у крiслi усiла княгиня, як горорiзьба на срiблi,  пальцi  цупко
стуленi на колiнах, лице чисте, далеке.
   Пан Перемисльний придержав старшого княжича промiж колiн, але вiн i там
тупцю?, мов у танку, мов серед iгри.
   А пiсня гремить iз повноти Боянових  грудей:  рванули  у  бiй  велетнi,
дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечi об щити  зi  знаменами  пардiв  та
змiй. Боги й геро? зцiпилися в дужаннях за безсмертну славу.
   О, як жв'якають мечi об  щити,  виiскренi  сонцем,  як  високо  кричить
перемога! А там пiд хмарами  ширя?  суп,  зорить  причаровано  за  дорогим
лахмiттям, що лягло розхристане промiж смереки... Упав  герой,  та  ждiть!
Ось местник жене назирцем, - зiбрався  в  собi  як  стрiла  пiд  вказуючим
пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпицi... Горе богам, коли людська
месть приходить до слова!
   У всю висоту вста? оце Гаральд Гарфагар i нiби янтарне  питво  з  рога,
кованого срiблом, кане пiсня про вiсiм його  перемог  над  осьми  королями
дронтгаймського краю. Широко  стеляться  чорно-сiрi  пустарi  у  кровi,  у
свистi  завiрюхи...  Але  ось  мiж   камiння   прозябають   квiтки,   тони
вирiвнюються, грають росами  й  сонцем,  це  розцвита?  вiдпочинок  серцю:
зелена долина над озером Тiнгваля.
   Слухайте, крiзь вiддаль столiть  норвежський  принц,  Гаральд  Гарфагар
жалу?ться на байдужнiсть доньки Ярослава:
   - "Я родився там, де Упляндцi напинають луки, тепер  я  правлю  вояцькi
кораблi серед скал, ненависнi гречкосiям, вiдколи пустилися ми в  свiт,  в
рiжних мiсцях розбивали ми човном хвилi,  але  руська  дiвчина  в  золотiй
гривнi мною помiту?..."
   Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милу? гуслю, як живу,  вiщий  патос
пливе з-пiд пальцiв, медовi  води  з-промiж  скель.  Хана  Обезiв  згадав.
Залiзних Ворiт досяг. ?вшан-зiлля пахне, зове рiд...
   Ходять струни як з барвiнку,  одна  другу  кличе!  Двобiй  Метислава  з
Редедею оспiву? тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожськi полки,
а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка  сила
в зойку борнi, свист ударiв на життя i смерть!
   Що ? в героях вiковiчного, виросло оце в пiснi понад ?хнi могили.
   Але де ж то маленький Данило? Майнув промiж  жiночими  квiтник,  пропав
леготом, як дим.
   У владичiй одринi герцю?: топче застелений  шкiрами  одр  бать-'  ка  i
рум'яний вiд пiд'?му, добро, що з очей блакить бризками не трисне,  стяга?
долiв фряжський меч, зачiплений на лосячому ременi, високо...
   Меч, про який спiва? пiсня, носителька безсмертних вiнкiв.
   То Ясиня виручила княжича, смiючися хистко, нiби жайворонок пiд  перший
пах весни.
   - Не пора вам ще  до  батькiвського  залiза,  господине  отчичуi  Ждiть
часок, поки здiймете вiстря поверх юнацького чуба!
   - Остав мене, Ясине, остав! Не бути  ж  князевi  без  меча  i  лука  на
стiнах?
   Взяла його пiд руки,  вела.  Боян  кiнчив  широким  славословi?м  красi
Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед  себе.
Вона вклонилася спiваковi бiлим,  вдумчивим  чолом,  рум'яними  як  суницi
устами i просила скласти яку там колядку господину-отчичу,  -  таку,  щоби
була йому до притоки i пiшла з роду в рiд, доки свiта й сонця.
   Усмiхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:
   - Ей в полi, в полi, в чистенькiм полi,
   Гей воли, гей сивенькi, гей воли!
   Там же ми сто?ть загородойка,
   В тiй загородойцi новая свiтлонька.
   При ним ми сидить пан Перемисльний,
   Перед ним пляше молоде паня,
   На тiм паняти рудая сукня,
   На ножейках мат шнурованi бiтки,
   На бочейках мат кований пояс.
   На тiм поясi жовтi ретязки,
   На тих ретязках золотi ключi,
   На головi мат пав'яний вiнок,
   На ручейцi мат золотий перстень!
   А наш панонько з вiйни при?хав,
   З вiйни, вiйноньки, з Вгорсько? сторононьки.
   Поз'?зжалися к'нему панове,
   К' нему панове, його братове,
   Сталися його вiдвiдувати,
   Що там доброго в Уграх слихати?
   Добрi слишано, бо поорано,
   Бо поорано, злотом сiяно.
   Пав'яним перцем заволочено,
   Золотим мечем загороджено!
   - I справдi колядка непроста й подоба? на те, що трiватиме доки свiта й
сонця! - крiпко засвiдчила княгиня. -  Наш  малий  отчич  розписаний,  гей
веселка над потоком. Спiва? i свiтить Боянiв  колядковий  малюнок.  I  про
пана Перемисльного саме вiдповiдне слово! А тепер прошу гостей  богоданних
повечеряти!
   I перша увiйшла у збiчну свiтлоньку  щонайсвiтлiшу,  де  якраз  зажегли
тотi вечiрнi посвiти й клали на ильчастiй скатертi писану мису з обжареним
сернюком та рубаним тiстом у гiднiй пiдливi, покрай сочива й городовини.
   Ще й дзбан-крашеняк iз старим яблучним питвом ставили обiч, аж  запахло
спiлим садом, як коли пiд Спаса...
   Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.



   XIX. ПIСНЯ ГIРСЬКОГО ГНIЗДА

   "Доки ж тебе, молодця, ждати?
   Росла коса до пояса,
   Нi розплести, нi розчесати".
   (з нар. пiсень)

   Був перший день нову пiсля Русалчиного тижня. Це свято  молодо?  утiхи,
музики й спiванок. Дiвчата розбiгаються тодi по  горах,  долинах  з  шумом
стяжок, лопотом шитих рукавiв i благають Ладу, пiстунку  родинного  щастя,
щоби судьбу милих звела з ?хньою. А тi, що поклали вже на волосся подружий
серпанок, споминають.
   Жiнка Словита надiла ранком сукню з парчево? ширинки i  накрила  вчасно
посивiлу голову найтоншим сво?м рантухом. Стан обвила золотою  стрiчкою  i
так загорнена сiла в свiтлицi проти вiкна над отвертою на колiнах книгою з
Хiляндару.
   Ясиня глянула з зачудованням на святочний  одяг  матерi,  -  вона  ж  у
вiдповiдь пiдняла в пальцях рубець дорого? тканини.
   - Рiчи мають свою укриту силу, - мо? дитя! Чи  дума?ш,  що  я  могла  б
пiднести зiр понад "сьогодня", коли б мо? плечi замiсть паволоки  вкривала
нитяна  кисiя  наймички?  Чи  дума?ш,  що  жрець,  закутаний  в   кольчугу
войовника, зумiв би вiщувати з внутренностей ягнят,  димуючих  на  святому
каменi, а без вiнка омели розмовляти з висотами?
   Помовчала, а тодi правила м'яко:
   - Сьогодня уперше за весь вiк сон явив передi мною одно дороге обличча,
яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято мо?? душi й  тому  я  в
паволоцi.
   Перегортала в задумi сторiнки, клала  очi  на  стрiчках,  нанизаних  на
промiнь вiчно-тривко? думки. Вони були  для  не?,  неграмотно?  за  гнетом
подружого життя, за муравлиним трудом днiв, одними iдеограмами, що духовою
сво?ю мовою, безкра?м змiстом простеляли понад верхiв'ям  доземного  свiт,
якому не було рiвнi.
   I тепер вона нахилилася побожно над пергаменом,  -  чорнi  стяжки  брiв
теплилися як шовк.
   - Скажiть, матiнко, що прочиту?те там так пильно, коли ви не книжнi?  -
поспитало дiвча крихiтку лукаво.
   - Три краски бачу тут, дитино, - чорну, червону й золоту. Або  ж  цього
не досить? Я читаю  в  них  так  само,  як  ти  у  буквах,  з  яких  кожна
назива?ться окремо...
   - Червонi знаки пригадують менi рожi мойого веснування, музику гiрських
жереловищ, твiй перший смiх...
   - Чорнi  знаки,  це  шнури  слiз,  спомини  образ,  сумнiвiв  i  темно?
шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута.
   - Золотi ж букви, нiби день на вiдлетi, кидають у далекi  шляхи  чудовi
свiтла сво?. Це корона побiдникiв, трiюмф  пригнiченого,  визвольний  спiв
раба.
   Усмiхалася, тiнню снiжного рантуха, прислонюючи  стрiчки  щонайгустiшi:
шнури теплих слiз.
   - А чому он тi сторiнки намiченi у вас заставкою? Я ?? не клала  там  i
виджу уперше.
   - Це стара iсторiя про  доньку  дружинника  Iгельда,  мо?  дитя.  Ясиня
приглянулася сторiнцi i стала читати нескоро:
   - Князь... нiкий... пелепонисiйський...  купи...  отрока...  скиф'янина
родом...
   - Нiчого тут про Iгельда нема, - сказала здивовано.
   Аж тепер веселий блиск зрозумiння заграв в ?? очах,  сплеснула  в  малi
руки:
   - Краще ви вже читайте, а я слухатиму.
   Небо нахилилося за вiкнами так низько, що здавалося,  досить  витягнути
руку, щоби черкнула блакитi.
   - Iгельд був дружинником Осьмомисла, - розпочала свою повiсть  бояриня.
- У нього була донька,  дитя  пещене,  не  грожене,  зiниця  ока.  Коли  з
пустощiв завела танок замiсть ранно? молитви, розсипавши по плечу волосся,
нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами  й  купкою  веснянок  верх
стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселю? молодi жита.
   Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З це? пори все промовчане й
неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча  ?  чуття,  я'ких  не  годнi
зобразити нi тон, нi слово.
   Трапилося, що незнаний боярин з  каплями  рося  й  чатинням  у  довгому
волоссю гуляв на ловах у  борах  Бескиду.  На  якомусь  збiччу,  прихилене
кришею до квiтяно? косовицi, стояло людське житло.
   Був пiдвечiр, - перед хатою  кружляла  серед  танку  Iгельдова  сирота.
Рамена в уставках простелила високо, як дво? крил джо?...
   А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi  нiби  урвища
оклики i смiх пiднебний!
   Через декiлька день щасливий ловець гнав з  дiвчиною  бiлими  плаями  в
сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома  голосами  по
росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi  гiлля  смерек,
думала з неспокiйною жагою:
   - Як то там за соняшними обочами Лiмницi i  ще  далi,  де  кличе  туга?
Якими весiльними казками звитають ?? зеленi гей рута  потоки  долин?  Якi,
нiде не чуванi, пiснi почу? в садах ново? оселi, куди увiйде з цим на краю
заво? срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку?
   О, мрi? дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом  сукнi  довелося
волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi.
   ... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для
лiкiв. Далина розгорталася золотом,  на  обрiю  мрiло,  як  сон,  смугасте
горбовиння i в три стрiчки збiгалося  роздорiжжя,  де  на  шпилю  ставника
чорнiв глек iз попелами давно усопших.
   Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько
гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь  голос
обiч:
   - Мацути, бортника, хутiр де?
   О, як  святочно  зжахнулася  цього  голосу,  проймаючого  немов  музика
сопiлки! Зiлля сховзнулося з ?? рук, незв'язаний  серпанок  сплив  продовж
молодих плiч.
   - Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила  не  до
речi:
   - Кметi там вiльнi споконвiку...
   З високих трав виринув ?здець, кiнь, як галка,  юнак  у  зелених  лудах
нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки  риз  сизий  сутiнок.  Колпак  з
егреток топазiв косився над чолом без порока.
   Подумала полохливо:
   - Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А  юнак  стихлий
миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт  плисок,  нi  то  здивований
моментом, вихилився з коня:
   - Я Ольстин з Нара?ва, - а ви? Хто зове вас сво?ю донькою, дружиною?
   Вiдповiла не зараз:
   - Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його зна?те? А сама  я  з  далеку,
витязю...
   Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом  заходу,
як одна грань.
   Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув  бахмата
й глибоко склонився дружинi  осьмника.  На  устах  у  нього  дрожав  усмiх
насолоди й жалю, як  сльоза,  що  у  сонцi  повисла  верх  вiй.  Заколихав
гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон.
   Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув  задумою
гiр. Княжий достойник з  сокодом-винозором,  випханим  пугачем  й  чередою
собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi.
   Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина,  -  туга  опиром  звалилася  на
груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти  неба.  Пiд
стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил.
   - О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти,  скрипiли  засуви
дубових дверей. - О, горе!
   - Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда.
   В цю мить причувся ?? тупiт кiнських копит не  вiд  шляху,  тiльки  вiд
пiль. Минула хвиля i проти ?? лiжка стояв княжий осьмник  весь  у  дощi  й
болотi.
   - Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем.
   - Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю?
   Вiн хвилювався дико:
   - Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд  кленом  край  поточини
жде.
   Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм
бiлого п'ятна бояриного черепа.
   Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми:
   - Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах,
- стрiла у ши? не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв:
   - Мiй!
   Згадав я стару зарву з-перед  лiт,  гей  зуб  вiд  вiтру  защемiло  пiд
серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки.
   Звалився, нiби вбитий небесним громом.
   Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу,  а  вiн
дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна!
   Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим,  щоби  свiдчив,  нi
штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз...
   Доволiк я його на обiч, де ждав  мiй  кiнь,  -  перекинув  перед  себе,
погнав!
   Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв:
   - Омрачило мене, привiз собi мерця пiд  порiг.  Жупанець  на  ньому  як
день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь:
   - Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт.  i  час...
Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо!
   Не ховай сво?? величности за квiтки й  занавiси...  Виходь,  виходь  на
герць з життям, укуси того, що я!
   Волiк ?? у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник
клав на нiч сво? знаряддя, а ненависнi слова пашiли на ?? плечах, як подих
пекла:
   - Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно...
   Випрати б iз крови, а?
   - Остав! - боронилася дико у смiховi наруги:
   - Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!
   Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з  листя,  горiлиць  простягнувся
юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим
здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких  застигло  слово,  промовчане
навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй.
   Спохитнулася об стрижку сво?? хусти:
   - Ольстин!
   - Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн...
   Дими  досвiтку  займалися  над  полем,  як  руки  обо?х,  гнанi  жахом,
неоднаковим,  обрiвняли  вирву  промiж  горбовиння  i   боярин   заговорив
опiвголоса:
   - Ходи...
   Йому вiдповiло мовчання.
   Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi  заплакала  навзрид,
б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
   - А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I  нехай  нi  мо?  сльози
живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю,  -  тiлько  на
тебе, на тебе, на тебе!
   Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом.
   - Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч.  -  Я  волiла  б
почути пiсню гiрського гнiзда.
   Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася  до  сво?х
та?мних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр.
   Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка
й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори,
розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла  ледом-стужею  шафiрових
висот...
   Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама,  яко?  ритм
вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо...
   Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала ?? у гiрському гнiздi
Iгельда.



   XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я

   "У новую свiтленьку заховалася,
   Та в новее платтечко убиралася,
   В золоте? зеркальце удивлялася,
   Сама сво?й красоньцi дивувалася..."
   (з нар. пiсень)

   Богна,  Навойкова  бояриня  чужениця,  стояла  перед  овальним  мiдяним
зеркалом i поправляла прим'ятi згортки заво?. Тут висуне повiсмо  жовтого,
мов шафран, волосся, там опустить на  плече  рубець  з  лиснючим  забором,
розгляда? себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим  пацьорками  аж  по
самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала  ??  хитру  вроду,
гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок...
   Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови  волоссям  дерли  саме
один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки  поскочувалися  з
розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi  плетiнки.
У глибинi вiкна видно було  швачку,  як  куня?,  шелестить  тугим  шитвом,
в'яне.
   - Цитьте! - скрикнула нагло бояриня,  прижмурила  й  так  узькi  очi  й
наслухувала.
   - Живе Господь у слугах сво?х... - роздався з порога  чийсь  вкрадчивий
привiт.
   - У добрий час, патре Рафаiле!
   Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела  свойого  хилого
гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту.
   Стояли там здовж стiн ослони вкритi  налавниками,  двi-три.  скринi  iз
смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном.
   - Миром коло вас, боярине?
   Богна залилася рум'янцем захоплення:
   - Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова?
   - Передвчора. Втомився я дорогою  серед  рiдних  злиднiв,  убожества  й
тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задиха?ться пiсками, чахлою
сосною, багном... А, забув: вiд ?пископа Фулькона благословення.
   - Спасибiг! Сiдоглавий брат мо?? матери не забува? мене  в  чужинi.  Чи
все няньчить вiн собак та годинники  мудру??  Ви  були  там?  Бачили  його
збiрку  старинних  теодолiтiв  та  гномонiв?  Вавiлонськi   хронометри   з
трикутними вказiвками, як носи?  Цифрованi  по-арабському  пугари,  жiночi
уперiзки зi складаних у слоневiй кости  пластинок  з  рисунком  зодiяка  в
емалi??
   - Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько,
князь наш, надi?ться, що коли на це прийде  пора,  пособите  однiй  важнiй
справi.
   - Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i  поблiдла  вiд  побожного
схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч?
   - Треба вговорити на днях княгиню,  щоби  приняла  мене  на  довiрочнiй
розмовi.
   - Вас? Це неймовiрне!
   - Просьба Лестькова до вас, повторюю.
   - Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi.
   Засмiялася бадьоро й говорила далi:
   - А тепер  питайте  з  черги  про  успiхи  нашо?  мiсi?  за  час  вашо?
вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi  до  власно?  хати,
сховано? у глибоку зелень перед непотрiбними очима.  Вiд  самого  досвiтку
матерi з дiтьми текуть. У запопадливо? Агнi?, ви ж  зна?те?  пекара  Кукши
пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами,
пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиля?мо до  себе  непомiтно  цих
найчисленнiших,  що  колись  приготовлять  тут  нашим  нащадкам   розкiшне
крiсло...
   - Труду не жалi?те, боярине. Ляховка з вас без догани.
   Богна заколихала головою:
   - Труду, патре, не ма? нiякого!  Вони  простi,  добрi.  Приносить  мати
дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було,  якби
хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне.
   Засмiялася тихо:
   - Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як  сорока.  Повернулася
в'юнким нахилом д'зеркалу,  звiдки  просiяв  ярко  блиск  ??  уплiток  пiд
заво?ю, й правила солодко:
   - А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не  чий!  Живе
ось недалеко золотар, Байдук...
   - Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти  княгинi  до
Кракова.
   - Цей Байдук,  -  продовжала  Богна,  -  подружився  торiк,  весною,  -
молодесеньке  дiвча  взяв.  Чайку...  Нi  гривни  за  нею,  i  нi  звертка
полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад  всi.  Сам  вiн  дука,  тому
iмення...
   А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира,  в  клопотах  i  опинилася:
трьох синiв  недолiткiв  году?,  нiкому  майном  правити,  воно  ж  у  не?
кораблями по морях плава?! Давай я його гостити, уговорювати,  на  вдовине
подвiр'ячко хилити... Роздумав, та  в  один  день  кинув  дружину  -  всiм
навдивовижу.
   Засмiялася стиха:
   - Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько  тодi
вiзьме дитя та погоду?.
   За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи  Байдук  бiля  не?,  набуток
сторицею береться, -  зарадний  золотар!  До  якогось  часу  вдовинi  дiти
помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу.
   - Наш грiш, наша сила! -  твердо  уловiв  Рафаiл  i  будьте  вирiс  вiд
власних слiв:
   - А там жменя круп вдовицi,  сорочка  на  хребет  в'язня,  одно,  друге
подружжя. Знатне дiло наладжу?ться!
   - Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна.
   - Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у
святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у  сяйвi  i
благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете!
   - Правду кажете, патре! Воно також  сила  слабих.  Але  хтось  до  нас,
увiйдiть!
   Се був Глiб Словит, травлений  вiчним  неспоко?м,  руда  борода  клином
мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби  й  не  хотiли
свiту бачити iнакше як промiж кров.
   - Вiд Лестька, з  Кракова!  -  обрадувався  невгамовно  i  тер  iзхитра
веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору!  Доручення  до  мене
мабуть?
   Монах з ореолом глянув  на  нього  в  повазi  й  мовчанню  попри  ледве
замiтний рух погорди:
   - Роз'?днуйте! - сказав тiлько.
   - Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! -  схопилася  нараз  бояриня.  -
Прощайте, он вiн iде.
   Вийшли, але другими дверми, на  сад,  а  звiдтам  фiрткою  над  пiльний
струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний
про себе.
   Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз  себе
лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбо?м. Вiн сiв  подратовано
бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром.
   - Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли
у празник на Розлавах... I так з усiм, так  всюди!  Лоском  йде  старе,  а
нового не видно!
   - Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вереду?ш... Це менi нiтрохи
недовподоби!- - зачулося вiд сiней.
   - А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтя?в, а при жорнiвцi нi душi? -
корив Навойко наряджену жiнку.
   - Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода?  -  на?жилася
Богна i стала доразу багрова.
   - Ой, ти в мене господиня,  свинi  в  вiкна  скачуть!  -  махнув  рукою
Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що  i  звався:
Любко.
   А старший пристав до матери, от як бодяк:
   - Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiця?те, а не чините!
   Богна кинула ?дкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла:
   - Жди, вскорi я возьму тебе  туди,  до  вуйка  ?пископа.  Гарно  так  у
Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, ?дiння, до чого  вже
тонкi обича?! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас,
як небо, i  намисто  з  маргеритiв,  то  князь,  Лестько  нiби  у  проходi
зупиниться, квiтку у мене  попросить...  Любу?ться  один  раз  квiткою,  а
другий раз мною.
   - Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко  i  глумливо  закашляв  у
долоню.
   - А потому йде вуйко ?пископ i пода? менi...
   - Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий  старшенький,  аж
мати справила його сердито:
   - Руку до поцiловання, моя дитино.
   - А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi?
   - Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить.
   - Перекажiть, мамко,  нехай  при?зжа?.  Я  йому  тодi  коника  вороного
подержу... - простодушно готовився Любко.
   - А я йому мечик вигострю, як  шибку...  -  нахвалявся  щодуху  другий,
Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням.
   - Геть менi вiдси, геть, до одного!  -  несамовито  скричав  Навойко  i
схопився з ослона, готов сам бiгти  у  голий  свiт.  Ослiн  загойдався  та
звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в
досмертну темiнь.
   Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та
ляг як камiнь зi сво?м нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам.
   - Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла  голодна  швачка  i
стала за шитвом ще менша, як була.
   А Богна з принадною посмiшкою стояла знову  перед  дзеркалом,  чубатила
жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби  павочка  на  сiножатцi,  на
росi.



   XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ

   "Нехай загородять, де вороги ходять,
   Нехай стежка буде, куди ходять люде".
   (з нар. пiсень)

   Сутенiло.
   Якийсь хилий, чужинецький чернець  прив'язував  нав'юченого  ослика  до
модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на  грудях,  як  до
отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради  вечiрного
вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги:
   - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В  однiм  iз
вiкон майнула голова бiляво? служебки Звiздицi, молочно? Богнино?  сестри.
Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь.
   - Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!...  -  зашепотiла
назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна  й  гладка,  гей  равлик,  пахуча
розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що  вдi?те  з
вашою ходою туди? Як на те, княгиня  сьогодня  нiкому  не  рада,  господин
отчич недужий...
   - Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо  засмiявся  монах.  -  Кращого
моменту зi свiчею пiднайти годi.
   Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим  шнуром,.  -  направився  iти.
Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами  мiдяних  окiвок,  закоцкотiв,
увiйшов.
   Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка  й
мовчав. Вiн був i так малоговiркий.
   Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй
обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i  тiни  рiзьбили  мов  у
каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю  чола  у  зморшках,  як
стрiли, у блиску опуко?  лисини,  пiдсичували  мiць  ока,  покладеного  на
простерте горiлиць дитя.
   А жара брала сво?: ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених,  з
темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб,  сторожко  приспанi
очi.
   Лiкар Негемiя приходив двiчi  на  днину,  сiдав  проти  лiжка,  чорнiм,
шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий
наголовник i скупими словами, що ?х  перепускав  через  цiдило  перелетно?
величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку  стяжку
пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що
вияснювали вза?мини небесних констеляцiй та  рисунком,  заслоненим  от  як
тайна, мiтили крилатi дороги зiр.
   Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею  дитяти?  Нiхто  не
розумiв, хоч знали глухо,  що  в  нього  доступ  до  якихось  дивоглядних,
герметичних книг i що вiн будьте  ланцюгом  мудрости  скований  з  ученими
Греками та Хозарами свойого часу...  Пошiптували,  що  з  чарiвних  зеркал
берилю чита? будуче, вiщу? судьбу...
   Коли бита непоко?м княгиня вперла очi в Негемiю, вiн  встав,  доповнено
пiдпер бедра жидiвським обича?м i заговорив про  погiдну  весну,  пригожу,
про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi  верг  на  себе  обшиту  куною
довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi добро? ночi.
   - Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите?
   За всю вiдповiдь Негемiя поклав  руку  княгинi  на  чолi  дитини:  було
вогке, на висках перлився цiлющий пiт.
   - Спить, як по купелi! - засмiявся.
   Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в  радiсний
шум дощу.
   Аж тепер княгиня будьте  знемоглася  вiд  чергового  вражiння,  -  вона
заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем,  i
роздумувала над завтром.
   Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй
дикiй крутiжи тривог поверталися ?? днi i ночi? Яким джерелом мук  ставала
кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i ?? серце розгойдалося  як
гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба  ж  це
не  була  нагода  до  розбогатiння?  До  токми  зi  скритовбийниками,  якi
перекуплюють поко?вок?
   Ось на днях Марицю, яка вертала з  вечiрнi,  у  мiстi  задержав  гойний
якийсь боярин, питав ??, чи не хотiла б мати  такий  хутiр,  як  ось  цей,
Шумавинського, на власнiсть?
   А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла  вона,  княгиня,
попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед не? без  всяко?  шани,  виминув
княжу колiсницю  сво?м  бойким  запрягом  в  мiдяних  окiвках  та  ременях
строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж  до  Воскресенського  монастиря
збивав ?? нарошно в очi тумани вулично? курняви.
   А Дарославич, - або ж не важив на решту ?? спокою, коли  обриджував  ??
життя  сплетнями,  будьте  вона  легка  на  вагу  людина?  Його  очайдушна
правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю,  запевнювала  вiру
клеветам, якi протiкали аж до не? i давали вiдчути уперше  в  життю  злобу
знехтованого поклонника.
   Схилила на руки тепле, з впадинками  лице,  голову  в  дрiбно  зрiшенiй
намiтцi, корила думками Мстиславичiв,  якi  недолюблювали  Володимира,  та
доборолися до того, що дiвчина з пiснi:
   "Уповала та на камку, на кирею,
   Думала бути попадею, -
   Вона то? кире? не зносила,
   Ще й батькiвську свиту загубила..."
   Роздумувала:
   - Рафа?л, хоч який здержливий  на  слово,  проговорився  в  присутности
Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав,
- зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка  у
Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу...
   Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами  тiльки...  А  подi?
розвиваються з днини на днину!
   I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово...
   Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину геро?в, списами
оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники  й  мiняйли,  що  з
весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй  суд
свiтовi...
   Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму  за
бервенами теремiв. Уха ??  були  повнi  жалiв  iздалека:  зачувала  у  них
голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках  вiд  стрiл  свойого
таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи  здержуть  його  грудьми
Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть  злодi?в  Суздальцiв  за
Серет?
   У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче
зупинився...
   Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок  у  Карпицi
на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв  справляти  гостей  в
свiтлицi.
   - Увiйдiть!
   На порозi явився Рафа?л. Вiн  хвилю  призвичаював  око  до  нахлинувших
красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на
грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня.
   Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з  вагою
на молоде обличчя.
   - Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в  тайнi.  Моя  ряса,  хоча
вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди мо?х  слiв.  Коли
вам миле життя ваших дiтей, слухайте.
   Патер Рафа?л переймив  у  поглядi  княгинi  лискавку  негодовання,  тож
сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький  i  володимирський  стiл
сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвира? очей,  то  це
найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... ча?ться зрада! Утiкайте!
   Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила ?х
бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас.
   - Або ж присто?ть втiкати - княгинi?
   - Матерi присто?ть.
   - Куди ж то, патре?
   - До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над  Вислою  радi.
Оце ж i доказ вам...
   З поспiхом вимотав iз рукава  волосяницi  старинний  псалтир  i  рiк  з
шаною:
   - Лестькова мати, - ки?вська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч  божу,
з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i нема? зради.  За
цим прощайте хiба, милостива княгине!
   Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем  на  вузьких  губах  i
добавив шепотом:
   - Цю нiч... на пiвнiчнiм  шляху  стоятиме  кований  вiз,  критий,  дво?
сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам.
   Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з  дерева  невмiлою
рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком  чахлого
волосся.
   - Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав
iще з осмiхом, - будьте безпечнi!
   Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз  у  сутiнки
обiйстя:
   - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича!
   А через хвилину:
   - Простибiг, дорогi, простибiг!
   У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд  модриною,  непомiтний,
убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез.



   XXII. ЛIСОВА КАЗКА

   "Нехай мо? чорнi коси буйний вiтер -
   Нехай мене молодо? нiхто не займа?"!
   (з нар. пiсень)

   Старий Скиба зняв хутко водоноса  свойого  з  плiч,  витягнув  журавлем
повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi:
   - Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцю?, переймай!
   - Чого це вiн? Ясиня пiд'?хала рисцем, весна життя сiяла а  кожного  ??
руху, зелена ляма рiзьбила ?? як куклу. Заво?ю  шелестiв  поранний  вiтер.
Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, -
вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i  строгий  здержував  осторонь.  Двi
душi цього обличчя сiяли окремим i наявним чаром несподiванки.
   - З Глухого Кута бiжу! - заговорив пiдросток. -  Посила?  мене  до  вас
Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрiбне розповiсти.  Вiдай  на  вмираннi
старуха!
   Пастушок  у  коноплянiй  дранцi  до  кiсток  пролепетав  все  це  одним
вiддихом, багровий вiд вражiння, вiд казочного виду...
   Зезиля вмира?!
   Ясиня була поражена несподiваним ударом.
   Словит поселив Ясинину няньку разом з ?? чоловiком, пасiчником  Дорошем
у Глухiм Кутi, недалеко Галича.  Боярин  мав  там  рибне  озеро  та  добру
пасiку. Старi жили без  вибаг  у  хижi,  вкритiй  корою,  з  ними  коза  -
годовальниця...
   У довгих сорочках, гребiнних,  ходили  обо?  кожного  ранка  над  озеро
кормити довговiчних  коропiв,  оброслих  водяною  слиззю  й  сивим  мохом.
Вечером знову удво? йшли у щоденний  обхiд  по  пасiцi.  У  баби  в  руках
сорокатий дзбан з вечiрньою водицею, окропити кожний улик на сон,  у  дiда
пiд пахою грабельки перегорнути сiно мiж улиями, аби рiвно сохло.
   Всю просту красу це? картини повторила пам'ять Ясинi в цю  хвилю,  коли
слухала босоногого вiстуна. Дiвчина захопила на оспiхах жмут  дивоглядного
корiння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало
клубок гаддя, яке вцiлилося в  себе  серед  борнi  i  дивно,  що  не  чути
зловiщого шипоту десятка пащек...
   Загорнула свiй лiк у хустину, скочила на  коника  й  справила  його  на
Чешибiси.
   За нею поплентався незвiсний чередар, простоволосий.
   День був червоний вiд пiльно? гвоздики, вогникiв пiд  росою  i  голубий
вiд розтулених дзвiнкiв. Повз дороги струмок, узький, як  стрiчка,  бiг  i
спiвав.
   Над головою Ясинi колихався яструб. Його хижi  обриси  золотив  пливкий
луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, свiтило верх дремливо? води, що
жеврiла промiж незабудьки й рожевий гризiвник.
   Житло дорожника з соняшниковим полем обiч  зажовтiло,  зникло  й  Ясиня
побачила як схилений над вирвою, роздертою  колiссям,  дорожник  направляв
пильно небезпечне мiсце. Сам осьмник мав  провiрювати  путь  iз  Галича  й
мости на Луквi та притоках, багато ж треба до зарви з бiдаком!
   Велика дорога роздiлювалася у якимось мiсцi на двi, - бiчна,  вузенька,
бiгла в лiс. Ясиня справила коня туди i зелень з  шумом  вдарила  об  ляму
сукнi, теж зелену.
   Було вогко, глухо.  Тiлько  каня,  що  зазрiла,  видно,  дешевий  облак
удалинi, покрикувала на деревi наче крiзь сон, - високо й впротяж.
   Глушею бродять темнi сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще  тiлько
цей лiс, а там ужитне поле i у вiнку старих лип безпечний Глухий Кут.
   Ставало тепло, дурман лiсових пахощiв снувся тяжко промiж дерева.  Кiнь
дiвчини настолочував круглими копитами цiлi  острови  суниць  i  вже  мала
зiскочити назбирати жменю, коли навперейми ?? виринув iз  темряви  ?здець,
кирея з полетом застiбнена на лiвiм раменi, колпак косом, чуб аж на брови.
   - Доброго вам дня, боярiвно! - окликнув свою втiху.
   Злякалася i подала убiк вiд вражiння.
   - Це тiльки ви,  Славно!  -  сказала  подратовано  i  придержала  рукою
роздзвонене серце.
   -  Тiлько  я,  Ясине...  -  розсмiявся  криво,  миттю  закинув   гладку
поведiнку, будьте одяг не на нього шитий,  скочив  iз  коня,  ухопив  руку
дiвчини, обмотану червоним повiддям, а тодi шугнув як вихор на  ??  карого
бахмата. З силою притиснув дiвчину себе  й  з  п'яним  свистом  трiюмфу  -
пiгнав.
   Глухий Кут торчав ще хвилю на блакитi темним обрисо? садiв, як вiнком з
розмайрану, а там пропав з очей.
   - А, злодiю! - дико пручалася Ясиня, але дужi руки хижака держали ?? на
мiсцi.
   - Цить, боярiвно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий!
Не вiрите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили...
   Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кiльце з дорогим  каменем,  залюбки
глядiв у темнi очi, що сипали iскри погорди. Смiявся, як iз доброго жарту,
i регiт вiдбивався глухо у глибинi дебри з голосистим потоком на днi.
   - Ви затiяли торг мною, ви посмiли?
   Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у  лице,  i  з
вiдвагою розпуки зiбралася в собi вся, до скоку...
   А там, у кучерявих водоворотах,  гнав  наглий  бистрець  через  тiсняву
зубчастих  берегiв.  Сiра  вода  у  сiрiй   кам'янiй   колисцi,   кидалася
несамовито.  Свiтлий  кур  горiв  купками  над  кожним  лютiшим   бризком.
Розчапiрена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла  мов
опалена вогнем довкола жовтого вару...
   З усiх сил сво?х молодих м'язiв Ясиня  перегнулася  взад  i  пружна  як
сталь вiдбилася з рук насильника, - тодi ж сталося щось несподiване.
   Хмiльний вiд чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще  крiпше
в сiдлi, з люттю стягнув зубела i гострими залiзцями здавив черево рисака.
   Вкрите рясним потом звiря стало дуба i цiяим масивом  свойого  великого
тiла сховзнулося по однiй з  ялиць,  кинених  верх  потока  та  стрiмголов
злетiло з ?здцем углиб.
   Викиненiй з  сiдла  на  збiче  провалля  Ясинi  здавалося,  немов  вона
снить...  Доперва  стогiн  звiряти  й  здавленi  шипотом   болю   проклони
Кормильчича отверезили ??.
   Вихор не бiжить  так  отвертим  шляхом,  як  вона  побiгла  тепер  верх
ховзьких цiлякiв на опiкунчiй  кладцi  i  пропала  мiж  деревами  у  сво?й
зеленiй сукнi, чимраз менша й  непомiтнiша,  подiбна  згодом  до  зеленого
вогника мiж вересом i пiсками лiсових стежок...
   - Мiй коник... мiй, понад всiх! - плакало Ясинине серце.  Сонце  стояло
добре високо, коли пiвжива, з жаром у горлi, з придолом сукнi, обдертим об
бодяччя, оглянулася кругом себе: лiворуч свiтили голубi мазанки,  у  садах
знову, на пригорi, кучерявився усатий  виноград.  Якась  пастушка  правила
насмiшливо i'д другiй, обi невиднi помiж горбовинням:
   - Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка?
   Он i дорога помiж сливи та вишнi  i  двiр,  гей  крiсло,  газдовитий...
Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це,  де  сто?ть;  i  з  зiтхненням
повно? байдужности упала на чийсь липовий  порiг.  Дверi  пiшли  на  боки,
змисли дiвчини торкнув запах свiжо зi сонця  принесених  суво?в,  меду  на
вишнях, гiрко? м'яти... Хтось схопив ?? мало не в цю  ж  мить,  волiк  пiд
рамена у хату з усiх сил i високий голос гомонiв упротяж:
   - Води! Алло, Фроне, - гей!
   Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса.



   XXIII. ПЕРЕД БУРЕЮ

   "Стоять намети як бiль бiленькi -
   А в тих наметах сидить, господар,
   Стрiлочки струже i в лучок кладе"...
   (з нар. пiсень)

   У Галич звалилися новi полки угорського вiйська. Загуло, загомонiло  по
всiх дорогах вiд крикливих чужинцiв, що сидiлий на сво?х малих кониках без
упряжi, без поводiв, одним тiлькай  мотузком  оперiзавши  десницю.  Пестрi
таламани, червонi й зелени стрiчки при вимащенiм i заплетенiм  у  дрiбушки
волоссю воякiв давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стрiли
вусами, що ?х закладали далеко за уха, вони лякали дiвчат  i  дiтей,  вели
себе дерзко i не просили за прожитком, - самi брали.
   Особливо увихалися на захiднiм пердмiстю, де побiч  Сурожцiв  товпилися
Жиди.
   Впрочiм життя в Галичi пiшло по-давньому:  на  торговицi  день  у  день
переливалася пестра юрба, так само, хоч i з острахом, з виносили свiй крам
золотарi, верескливо запрошували до купiвлi загорiлi,  довгоносi  вiрмени,
розстеляли рантухи, мастикс i циновi блискальця проворнi Греки.  На  сво?й
вулицi чинбарювали кожем'яки,  покрикували  щiтники  та  котельники.  Дiти
змiтали  березовими  вiниками  дорiжки  попiд  вiкна  хат  i  ладкали   як
перепелицi.
   Однак у повiтрю неслося щось вороже...
   Супроти нових геро?в дня мало хто цiкавився вже  чужинцем  пройдисвiтом
на Сiльнiй площi, що стояв там у таламанi - панцирi  з  твердого  сукна  й
широкополiм капелюсi з  заморськими  перами  та  встромляв  ситi  руки  за
уперiзку  з  ширинки  на  животi,  нликав  нарiд  зупинятися.  Хiба   однi
вуличники, що валялися по, зарiнках, слухали  ще  барабанщика,  як  бив  у
барабан i об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол нiмецького владики,
шука? на?много лицарства до хрестоносного  походу.  Тим,  що  вступають  у
дружину, трийцять гривен срiбла на руку й  зброю,  кожному  ж  чурi  п'ять
битих гривен...
   Мiщанство, зацiкавлене ходом подiй, живо обмiнювалося думками.  Старий,
мудрий  Олов'янець,  голова  цехiв,  вернув  хворий  з-пiд  Збаража,  куди
вибрався стрiчати сво?х слуг з набором дорогого футра, але вже припiднявся
настiлько, що брав участь в нарадах старшин.
   Дiм Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрiя  був  мiсцем,  звiдки  йшли
всякi тихi доручення, де була станиця добровiльно? сторожi i куди текли та
вiдпливали пiдростки-звiдуни, що слухали як трава росте.
   Саме тодi явився у Олов'янця Держко, тивун. Вiд дня обману, через  який
будьте ще раз вмер його син, вiн подався, от як хата, що зрубом осува?ться
в землю.
   Олов'янець у постелi, з лицем закутаним у завiйки, налякав його.
   - Вас хто так обезвiчив? - скрикнув iз порога. - Закутанi, .як Лазар  у
домовинi... Вмирати ладитеся?
   - Вiдки менi знати про це, коли я  ще  нi  раз  не  вмирав?  -  смiявся
Олов'янець з-пiд бiлих хуст. - Пита?те про оцю язву вiд меча?
   Вiн показав широко розщiплену  рану  пiд  листям  арнiки.  -  Пригiстне
привiз з дороги! Тепер це нiяка новина...
   - Варко! -  загукав  через  стiну  до  пекарнi,  де  чи?сь  меткi  руки
перемивали посуду, немов дзвонили в дзвiнки.
   Явилася господиня з бiлим личком як сонечко, у тугiм очiпку й малиновiм
саянi, шитiм гладко по лiнi? стану.  Поклала  хлiб  i  сир  на  тарелях  з
квiтками, поставила дзбан пива та з осмiхом саджала  гостей  пiд  покутним
вiконечком, там, де боги у три ряди, в лелiтках,  синь-зiллю...  Вiдсунула
ще бiлi заслони з вiкон, аж зачервонiло астрами от як заграва пiд вiтер, а
тодi вийшла, сама гей астра повна й величава.
   - Доле ж моя гiдна! - хитав головою Олов'янець. - Кiлько я  по  свiтовi
понагибався, тако? пригоди собi  не  стрiчав!  Ось  ?ду  в  Збараж  слугам
назустрiч: тiлько минув Микулин, над'?хала челядь, до гурту пристало  двох
крамарiв, таких утлих, покiрних, дрожали б вони, як  клоччя  на  веретенi!
Йшло пiд нiч, ми вснули на возах, шумлять край  шляху  суходольськi  лiси,
коли гульк!
   - Стiй!
   Конi пiшли з копита, та гляжу, ватага грабiжникiв  здержала  всi  вози,
далi з лайкою до нас! Чую, хтось iз них кричить:
   - Соболi везуть, урра!
   Кинулися грабити, мо? мiняйлй й собi. Мiсяць виплив з-пiд  хмар,  бачу,
на обочi сто?ть ватажок у кире? гiднiй, у шапцi  з  парчевим  верхом,  вус
скубле, будьте все те весела iгра, випрямився проти мене, як свiча.
   Я зцiпив зуби i пiднiс серце в небо:
   - Богородице синевiдська, заступи!
   Камiнь, викинений з пращi так тяжко не паде,  як  я  скочив  на  нього,
згрiб в оберемок i вбив у гортанку нiж по саму рукоять.
   Клекiт зчинився, немов в озеро звалився доразу пiдмулений обрив.
   Убили нам одного, поранили других, вiзниковi поторощили ребра, ледве чи
вiдiйде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер  iнодi  кров  слезить.  Весь
набiр розтрясли по шляху i перемiсили з болотом i кров'ю...
   Зiтхнув з глибини душi:
   - Скiлько горя, скiлько дошкульних, вiд  безладдя,  утрат!  Доки  князь
жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого ?м боятися? Княгинi? Своякiв за
горами? Стiй кожний та наслухуй, звiдки мечi вдарять!
   Олов'янець глянув посоловiлий вглиб зелено? улицi, звiдки крiзь шум лип
одноманiтно гудiли бджоли.
   - Куди не поступити, Словитовi пальцi слiдно... - вiдозвався Держко  по
хвилi мовчанки. -  Той  як  вовк  тече  всюди,  де  б  пiдiйти,  обманути,
заграбити, не  здержиться  й  перед  рiдною  кров'ю,  якщо  вона  йому  на
перешкодi.  -  Чули  ви,  може,  що  його  дочка-одиниця  пропала?  Хотiла
вiддаватися проти батьково? волi. Говорить про це весь Галич.
   - Не знаю нiчого, як хом'як загрiбся я в оцю хижу, язв ради... - правив
Олов'янець.
   -  Говорять,  Словит  пiдступом  вiддав  ??  Кормильчичу  iз-за   сво?х
обрахункiв. Зависоко вже Славно пiдлiтав, то зв'язав його з собою.
   - При тiй  нагодi  усi  Словитовi  прихвостнi  погладшали!  -  мiркував
Коснячко. - Срiблом у чересах поцоркують! Один iз  них,  путник  на  Афон,
розчерепив торiк голову старому Iса?, що торгував медом, а другий,  досить
сказати, Словитiв чура з ляцького вирiю, Жмиволос...
   - А, щоб тебе  Обида  поняла!  -  скрикнув  нараз  Держко  i  лопотливо
пiднявся з ослона, аж чорний кiт господинi скочив  стрiмголов  iз  високо?
постелi, майнув промiж гостей, щез.
   Вулицею йшов боярин червоний, як кат.  Вiн  зупинився  перед  старинною
капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитцi,  зачiпленiй  об  черес
грубим, срiбним кiльцем, виймив звiд-там милостиню i поклав на  череп'янiй
жертвеннiй мисочцi бiля нiг нагого святця, Онуфрiя.
   - Дешево вiдмолю? грiхи! - зареготався Олов'янець, аж Словит, бо це вiн
був, оглянувся здалеку i обвiв пусту дорогу витрiщатими очима.
   - Христолюбець, возить попа i  церков  з  собою,  але  чорта  у  першiй
почести держить! - глузував Олов'янець. - Та хочби  ти  й  розсiвся,  нашi
сторожi розставленi, у замку певнi люде,  по  боярських  житлах  нишпорять
нашi босоногi звiдуни... Всюди ?м доступ, ремесла ради! Уся волость обнята
чуйною сiттю, що дрожить вiд  найменшого  леготу.  Закороткi  тво?  кiгтi,
старий лисе!
   - Хтось у хату! - замiтив Держко й  похопився  пращати,  але  гостинний
господар не дозволив. Тимчасом пси пiдняли лютий лай. Хтось  живо  йшов  у
хороми.
   - Здоров, брате Ганусе! -  загукав  Олов'янець  i  припiднявся  радiсно
назустрiч людинi в сивiй опанчi ремiсника.  -  Чей  миром  ще  коло  тебе,
старий друзяко?
   Гiсть крiпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив пiвголосом:
   - Нашi стежi переловили на ?ли?нському урочищи  висланцiв  Словита  i'д
Рюрику, у Ки?в. Мали хартiю писану, а  в  нiй  вказанi  мiсця,  де  сидять
табором Угри, де мiсто береже зброю, а де приладдя ради пожежi.  -  подане
число залоги, намiчена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на
розпуттi...
   - Глядiть! - хрипко скричав Олов'янець. - Проти династi?,  ще  й  проти
громади! А христопродавцi, Iскарiоти!
   - Хартiя у нас, - а висланцi? - продовжав Ганус, - не  топтати  ?м  вже
трави-мурави!  Виспiвали  все:  у  Словита  ?  полку   оружникiв,   тихцем
розмiщений по його селах, i з цим вiн пiде проти власних  братiв,  одесную
князя  чорноризця...  Так   само   Путята   з   Корелич,   Дедько,   Филип
Шумавинський...
   -Що ж далi? Про це ворони плещуть по дорогах!
   - Ми вислали людей в Красний  Двiр,  де  Словит,  як  лис  у  дебринцi,
прича?вся i ждав. Найшли  там  многоту  збро?,  харчiв,  всякого  во?нного
придбання i забрали все до стебелинки  разом  з  господарем.  Вiдвiдали  i
других, примкнули Кормильчича до якогось часу...
   - Що ви! Словит попри нашу хату ходить!
   Гiсть вдарив об поли руками:
   - Правду казав соцький Момот! Вiн менi  клав  очi  в  голову,  а  я  не
порозумiв! О, триклятий, не заяць його перейшов! Та нехай i тiлько  ухо  з
лiгва покаже, вже я його закутаю! Не буде нiхто знати, йно Бог та я, ще  й
свята земля!
   Занiмiв... Трепетливий, високий свист  пронизав  повiтря  i  над  самою
головою Олов'янця вбилося у стiну смертельне залiзце...
   - Все одно, що в хатi, що в лiсi... - спокiйно покмiтив Держко.  -  Аль
Словитова стрiла, братцi?
   Палкiший Ганус кричав:
   - А скритовбивцi, Перун на вашi голови!
   Оперiзався миттю i вибiг.
   Улиця  була  пустiсiнька.  Тiлько  у  сусiдськiм   садку   безжурно   i
виспiвували дiти:
   - Гей, воротарю, отвори воротонька!
   Тоненький чийсь голосок питав:
   - Хто там ворiт кличе?
   Йому вiдповiли юрбою:
   - Ярi? бджолоньки, як дрiбнi? сльозоньки...
   I знову:
   - Що нам за дар везете?
   Сонце сiдало надвечiр у жовтих туманах, наближалася буря.



   XXIV. РОЗПУТТЯ

   "Нi про?хать, нi пройти,
   Нi через сад перейти..."
   (з нар. пiсень)

   Степовий досвiт, стулений росами, голубiв  понад  тирсу,  нiчний  шепiт
трав западався в туман. Конi стояли  без  руху,  чорну  рiзьбу  ?х  грудей
срiблив мiсяць на вiдлетi. За  кiньми  торчав  дремливо  чотиробiк  возiв,
отаборених нанiч, закутаних у ковиль.
   На возах спали покотом: з-пiд  дорожних  шерстяниць  темнiли  голови  в
бородах i рамена, як дверi. Хтось там з купцiв снив саме вузьку вуличку  в
Царгородi, якою в пiтьмах  скрада?ться  злочинець,  радий  вирвати  повний
солiдiв та вiзантинiв гаманець чужинця... Вже, вже  йме  купця  за  горло,
придавить об стiну, втече... Хотiв скрикнути, та голос  не  дався,  купець
прочумав, було, зiтхнув iз полекшею, ляг горiлиць.
   А другий лежав з блаженним видом, як  дитина  заколихана  в  теплi  або
п'яниця над медом з корiнням.
   Цьому снилася господа бiля церкви св. Мами,  де  заходили  грубокiстнi,
силою в дуба, глубокозорi старшини русько-варяжських полкiв,  якi  служили
добровольцями у цiй новiй Нiнiвi. Купець снив, як вони, розпертi тяжко над
чорню столiв, програвають в астрагали  сво?  десятиденнi  заробiтки,  щоби
вiдтак переторгувати рукоятки сво?х мечiв, рiзанi в золотi й  кривавниках,
за марний харч  одно?  днини.  Царгородськi  могоричi  смакував  ось  Вовк
Сiрославич, а певно й його товаришi: дев'ять купцiв-бояр,  самих  дерзких,
самих хижакiв.
   А Юра не спав: глуха нехiть до себе, стид,  до  якого  признатися  ста?
понад силу, пекли його, i це мiсце душi було, мов тiло одерте зi скiри, на
яке нiхто не кладе скубанки в оливi. Вiн лихословив  момент,  коли  легкою
стопою скочив на об'юченого коня, а ворота батькiвського двора зi  скрипом
зле та?но? наруги подали всiм вiсть  неправдоподiбну,  що  в  саму  годину
скрути, у переддень  дужань  з  на?здником  Юра  кинув  свiй  край,  готов
кочувати легким серцем по дорогах, витертих ласими стопами  всяких  ловцiв
щастя, шукачiв пригод.
   Правда, i тут ждали його несподiванки, загрожувала небезпека вiд лука i
барди косоокого волокити. Половчина, та  все  це  могла  бути  фантастичне
лихо, тодi коли це в краю - було жорстокий? певником.
   Нехай, що вiн мав тiнь оправдання для вчинку, який його, одинця знатно?
сiм'?, вiдносив далеко поза безпосередну грозу хвилини, щоби зберегти  рiд
з високими традицiями чести, порядку i матерiяльно?  сили.  Його  серце  у
найглибшiй сво?й iстотi з таким обрахунком глухо не  погоджувалося  i  Юра
чув в устах смак зради.
   Так, вiдколи опустив мiсто i хату, все що стрiчав по дорозi, будь  воно
людина, звiрова, чи дерево покрай курганiв, все глядiло на нього насуплено
i зловiще. Навiть вiтер, i той повернувся неждано  i  гнав  всп'ять  обох,
?здця i коня, аж грива заплiталася i кучерi буянiли з хмарами водно.
   I тодi з гiркотою спiзнено? застанови Юра зрозумiв, що  побут  Ясинi  в
Ставищах, ?? мовчанка, мимохiть пiрванi зв'язи  пособили  його  рiшенню  -
дуже не в пору.
   З наглим роздертям серця вiн з'ясував собi  аж  тепер,  що  мiж  ним  а
Ясинею нема вже нiчого спiльного  на  свiтi.  Тiлько  одно  могло  б  йому
привернути шану в ?? очах, зв'язати наново, тiльки одно...
   Мiж тим це "одно" було немислиме, -  не  тiлько  тепер,  у  час  гибелi
права, промiж  клекiт  мiжусобиць,  але  й  давнiше,  за  життя  покiйного
владара, торговельна виправа степом без вiддiлу правильного вiйська а  то,
бува, i княжого проводу належала до смiливих предпринять. Самому ж, тiльки
з гуртком слуг верстати степ у дорозi домiв, де  другу  купецьку  валку  у
поворотi з набором  у  такiй  порi  зустрiти  зовсiм  трудно,  -  являлося
легкодушне й небезпечне.
   Впрочiм у Юри було важне батькове доручення: провiдати,  нехай,  що  за
високу  цiну,  тайну  нового  гематiнону,  власности  славного   грецького
золотаря, який вироблював непрозору, скляну  масу  у  величавiй,  доси  не
бувалiй червонiй красцi, та примiнював ?? до моза?ки i розкiшно? посуди.
   Оцi  ж  вази  зi  скiфами  та  фенiкiйсько-грецькими  взорами  родом  з
чорноморських факторiй, продаванi у  Галичi  на  вагу  золота,  не  давали
спокою Коливановичам...
   I ще треба було у ткальнях Тессальонiки роздобути i  проворно  привезти
домiв сувiй  злотоглаву  найвищого  сорта,  який  вироблювали  тiлько  для
понтифiкальних  iмператорських  риз:  на  темно-багрянiй   основi   золотi
вiзантiйськi вiрли  з  вiнками  у  дзьобах.  Обiйти  чуйнiсть  цiсарського
монополю i перекинути дорогоцiнности через межу  держави  було  завданням,
якого романтичний бiк додавав принади далеким дорогам i снам  у  росах,  з
обличчям проти неба.
   Юра згрiб пiдборiддя з русим пухом над губами, пожалiв себе:
   - Життя, гомiнкий будень, в Ясинi ж воно вiчне свято. Кожна згортка  ??
струнко? сукнi ся? здалеку культом рiчей  неледви  релiгiйним.  В  хатi  у
Словита разом з червоними гвоздиками на вiкнах цвите пахливий спокiй,  вiд
якого, глянеш, каламутна вода хрусталем взялась, а сонце з бiлих  стiн  не
квапиться за дiброву. Прислуги нiде будьте не  видно,  але  кожна  робiтна
пора схоплена завчасу, бо дiм як повна чаша, а чижми Добронiги ходять  лиш
по гладкому. Невжеж такий спокiй  годен  родити  грошi,  так  само  як  ?х
згрiба? в скирти сутолока? Як гонитьба, далекозорiсть, увесь хист  старого
Йова Коливановича? Ледве.
   Ось треба було виправити Юру в дорогу,  -  попри  нього  слуг,  дорогий
набiр обiйти, предвидiти все, запора?ти вiд харчiв до лiкiв,  вiд  постелi
пiд кожну голову до подвiйного одiння i  взуття.  Правда,  дiм  гудiв,  як
улий, але як все продумано, як завершено без догани!
   А прийде осiнь, з сiл, де батько позаводив не сади, - лiси  яблуней  та
слив, тягнуть валки з податтю, з овочем i треба його якстiй на всякий  лад
переробляти для дому i для свiта, а все те обраховано, доцiльно i скоро.
   Чи виручила б коли Юрину матiр-дбаху  вдумчива  Ясиня?  Чи  стала  б  з
бойким розказом над ватагою слуг, над казанами, де диму? голуба  арома,  -
як треба невiстцi купцiв? Нi! Вона мрiйниця, озеро в глибинах  гiр,  де  у
полудн? бачиш зорi ночi...
   Ще думав, як звiдкись нахлинуло питання:
   - Чого це у  Галичi,  вiч-у-вiч  з  Ясинею  цей  бiк  рiчей  нiколи  не
зарисовувався так остро i чiтко, як тепер?
   Може тому, що Юра належав уже далинi?  Довгенько  вже  пахне  риба  над
степом, величнi  води  близько...  Днiпровi  пороги  звиджуються  у  снах,
веселий гамiв купецьких жертвоприносин на  Хортицi  причува?ться  уховi  у
звучнiй глушi степу... Повз берегiв  Понтiйського  моря  до  Царгороду  як
рукою подати!
   Сон якраз торкнув злегка повiки юнака, як у тишину впав  нагло  високий
оклик вартового:
   - Каравана!
   Що жило,  схопилося  з  мiсць,  -  мiг  же  вартовий  навiть  iз  сво?м
яструбиним зором помилятися  у  сутiнках  цих  хмар,  цих  трав...  Кожний
допевнився у свойому оружжi, у мечевi, копi?  та  стрiлах,  -  уся  ватага
заняла оборонне становище внутрi  чотиробока.  I  тодi  над  голови  коней
викотився слiпучий диск сонця.
   А там шлях зарудiв  вiд  здвигу  возiв,  що  повзли  одинцем,  круглими
поворотами, як здоровий вуж, що вiд ситости перевалю?ться з боку на бiк, -
плахти вощанки верх скирт набору слiпо вiдбивали свiт дня,  багр  сонця  i
мана була повна.
   Аж через хвилю вiд цих високо навантажених возiв  вiддiлили  ся  фiгури
людей на конях, з сагайдаками верх плiч, у вiстрях списiв iскра, як  блиск
грому.
   То Юра одушевлено скочив мiж сво?х i скричав:
   - Позiр! Вози всп'ять!
   Переглянулися, хтось спитав глупо:
   - ?хати далi?
   Не вiдповiв, але його серце спiвало:
   - Вертати... вертати...
   Тiлько тепер вiн прислухався ще раз до голосу парубка бiля возiв i лице
залила жага, гей вогким рядном. Жмиволос! Оба  вони,  один  скритовбивець,
другий втiкач iз загрожено? батькiвщини найшлися як на  ?дкий  глум  поруч
себе... Так, Юра заслужив товариша, такого, як сам! Яке  болюче  зрiвняння
вартостей!
   А керманич каравани у згрiбнiй кожушанцi, розпанаханiй  на  грудях  пiд
дротяною сорочкою, перекидався  веселими  окликами  з  Сiрославичем,  вони
чествувалися на скору руку осетриною й сикером, рух знявся широкий,  гомiн
на весь степ. Белзького це Олександра талан, - персидськi коври,  стиракс,
годовабль i корiння! Довелося зимувати на далекому Сходi,  вождя  каравани
пропасниця била...
   А тепер щосил вертають домiв, - лихi вiсти  женуть,  нi  дня,  нi  ночi
караванi за поспiхом нема!
   Юра стояв осторонь сутолоки i слухав чогось промiж запити й  вiдповiди,
важив. Лице стемнiло вiд вражiння, вiн згубився сам а собi, як у лiсi. Двi
душi вели у ньому боротьбу, дужалися великим бо?м.  Сумнiви,  гей  буря  з
покрай свiта, темнiли навкруги. О ваго рiшення, о горе! I вiтхнення i стид
в цю мiнуту оболiклися в дивнi, неледви видимi форми, про якi доси чув  iз
казок. Оце пригнали за ним, за зрадником, всемстивi Гарпi? у постати хижих
птиць, з обличчям повноустих красунь i пазурами рисiв, що  як  мечi  рвуть
серце.
   Через кiлька хвиль, довгих, як вiчнiсть, знявся новий гамiр побажань, -
каравани пращались, минаючи себе на путi. Юра прокинувся  мов  вiд  сну  i
схопився з мiсця у свiдомости безповоротно? утрати.  Одно,  одиноке  слово
проходимцям i вiн знову той сам, що вчера, що все...
   I справдi м'язи вiдмовили послуху? Дух стомився розпуттям, охляв?
   Слово це одиноке не впало з уст Юри.
   Обi валки майже рiвночасно рушили в дброгу. I тут, i там колiсся  гнало
промiж соняшнi огнi до сво?? далеко? мети.



   XXV. НА ХИЛIЙ ДОРОЗI

   "Прихилюся я до липоньки,
   А липонька не матiнка -
   Прихилюся я до явiрка,
   А явiрко - не батенько..."
   (з нар. пiсень)

   Одиноке свiтло у клiти духовника блимнуло ще раз i згасло. Жовта полоса
подвiр'я з лиснючим углом  старо?  крислато?  кирницi  накрилася  глубокою
тiнню, - з нею пропала з виду й липа, приспана в рум'янiй iмлi,  як  казка
чи пiсня про зачаровану дiвчину. В проймаючiй  мовчанцi  пiвнiчно?  години
гомiнко сплакав пугач, а тодi вже стало тихо аж до дна ночi.
   - Аклане?
   З темряви виринув хилий силует Половчина, з трикутником,  випаленим  на
щоцi,  довiчним  тавром.  З  грубою  чулiстю  Аклан  пригортав  до  грудей
накутаний одежею клунок. Маленька дiточа  нiжка,  гола,  маяла  безпомiчно
з-пiд хусти.
   - Ось я... - прошепотiв послушно. - Натомилося пахоля, анi щеберне.
   Струнку  тiнь  жiнки,  укрито?  з  головою,  з  кованою  скринькою  для
цiнностей у видi п'ятибанно? церковцi на руцi, зiйшла  бистро  з  кам'яних
сходiв. Жiнка вела бiля колiн хлопчика, а цей вередував. Не хотiв  нi  раз
iз нагрiтого лiгва, з безпеки.
   - Ай, коник мiй, я хочу йти з  коником,  -  заплакав  пристрасно,  впер
п'ятки у пiсок стежки й приостав.
   - Не личить князевi говорити пустого, - шепотом стримував Аклан. -  Ваш
коник у мене в тайстрi, попо?в травицi i спить.
   Пiшли. Фiртка, що вела в сад, подалася з протяжним скрипом,  який  нiби
розiрвав чи?сь життя надво?. Листя маслини засвiтило здовж стежок  власним
свiтлом, сивим i рясним, як  наглий  дощ.  Яблунi  зiтхали:  шелесне  суха
гилька, птах  спищить  журливо,  iз  шкалубини  тевкне  об  землю  жук  до
безпам'яти упитий сном. Скиба мокра вiд вечiрного дощу пахла з  усiх  сил.
Вона нiби оксамит всякала шепiт ходи, шум риз.
   Княгиня пошпотувалася. В один раз корч терносливу зачiпив бойко  рубець
?? заво?, немов останним зусиллям на землi задержував...
   Поражена вражiнням  сплакала  внутрiшними  слiзьми.  Аклан  йшов  тепер
опередь не?, вiв.
   У цей раз небо поблiдло  злегка  вiд  пливучого  за  хмарами  мiсяця  й
занавiса  тьми  розхилилася  нiби  тихi  дверi.  Бiлий  посвiт   упав   на
верховiття. Старi ули?, витягненi  в  три  шнури  попiд  галуззя,  замаяли
хилими острiшками, помiж них побiг мiсячний промiнь, от як стрiчка  пущена
мiж пальцi.
   - Тут... - заговорив пiстун.
   Вiн з силою вiдпер якусь ржаву засуву, - вузькi,  однокрилi  ворiтця  в
залiзi  з  вагою  подалися  вперiд.  Потрiйний  перстень  валiв,  на?жених
високими, грiзними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
   Нiчний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий,  що
пiд плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
   Оп'янiв доразу, затужив, будьте пiд лемент сопiлки:
   - О зорi  бiлi,  черленобокi!  Стада  гойнi,  окрасо  мандрiвок!  Роде,
розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолпан, зоря поранна!
   Душа  бродника  окликалася  ще  на  далекий  плач  споминiв,  тугу   по
доньцi-красунi, коли тихий призов iзгори, шорох осиписка  й  дво?  дiточих
рук простертих до  нього  з  владним  довiр'ям,  вернули  його  дiйсности.
Провергся раб.
   Тимчасом вал вкритий колючими травами  й  свербивусом  двигнувся  перед
ними ще раз i ще раз. Важкими стопами,  проте  чулими  до  болю  на  кожну
вижолобину, заслуханi у тишу  ще  виразнiшу  крiзь  дзвiнкий  крик  серць,
збiгцi сходили  по  вiдшибi  наскоси.  Настирливе  плетиво  бур'яну,  нiби
широкий невiд, колихався пiд ними, - засiдки накопиченого камiння будували
химерний лябiринт, пастки нор, де  як  котячi  очi  ча?лася  жовта  грузь,
навiвали байдужнiсть на все в свiтi.
   В однiй з хвиль княгиня пригадала, що ретязки вiд клади з  воском,  вiд
скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у дiточiй одринi, -  не  зараз
вiднайде ?х там, кому треба... Непокiй, як мрачний вихор, облетiв ?? серце
ще завивнiше, коли згадала старуху Нонну, напiвслiпу гладильницю церковних
стихарiв, устами яко? вона молилася, коли у само? серце було порожн?.
   Треба було оставити ?й жменю срiбла, дати сувiй рядна на рубаття, шубку
хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матерiяльного,  виринув  iще
перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгi очi  в
янтарних блисках, у сяйвi вiдданости до смерти...
   Кого з черги обдару? вiн сво?м очарованням людиною,  цей  i  вiтхненний
друг покiйника, радiсна тiнь дiтей? Кого?
   Здавалося, йшли так всю нiч i було дивно, що рання зоря ще не сходила.
   Самота розкинулася тепер на всю ширину ночi.  Хижа  проскурницi  Чайки,
наряджена мiсяцем, спала пiд крилами рясних груш. Об ворiтця оперлася,  аж
лягла на нiй грудьми, мов  серед  глухого  ридання  дiвчина  у  чiльцi,  -
косонька розтрiпалася...
   Нi, - це тiлько купка огняних мальв, збитих онодi бурею,  клонилася  на
тин пiд вогкий легiт ночi, колихала корони в срiблi...
   Обiйшли хату здалека, прямували в дремливi тiни вуличок, углиб  старого
мiста. Крислатi житла купцiв, оглухлi пiд зеленню, спали найкрiпшим  сном,
- без снiв. Недавно здвигнений, бiлий як  облак  Iлi?нський  собор  виплив
проти них прекрасними свiтлими сходами, нiби дорога в небо.  Мiдяна  брама
сяяла сонним плесом, на кольоровiй стяжцi шиби сивий кiнь рвав iз копита в
казочний свiт, а ?здець, вигнутий в скоку, як ялиця за  вихром,  пер  його
боки срiбними залiзцями. По склi  блукав  самiтний  промiнь,  -  освiтить,
бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплiтках, - руку в залiзi з  копi?м,
гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку  бiлих
пер на шеломi, зрум'янить тепло вiстр? копiя й згасне...
   Пробiгли мимо, видовженi тiнями аж  ген,  на  Воскресенську  нивку,  за
старомниський сад...
   А там Птичий торг виметений  охайно,  от  як  тiк  пiд  недiлю,  торчав
iздалеку туманними  видивами  спертих  у  козли  столiв  та  ослонiв,  щей
вивернених горi  дном  великих  кошiв  iз  верболоза.  Станичка  мiйського
провiрника мiр i ваг заперта наглухо, присiла насерединi,  нiби  хатка  на
курячiй нiжцi, що от-от закрутиться довкола себе.
   Мелькнув круглий, як вежа,  захист  стольного  правника,  що  пильнував
висоти цiн, ходив iз княжою хартi?ю, клав око на всi мiри  й  ваги,  ще  й
контрибуцiями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...
   Як привиди, увеличен! нiччю, чорнiли спуди, звiси, ставила...
   Ще двi-три улички призадуманi над  собою  останком  полохливо?  мрi?  i
стiна градна, як чорний хитар мiж затишною безпекою життя  i  невгомонними
вiтрами далини, винирнула перед збiгцями, спинила доразу.
   З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудiв долонею по
камiнню, а тодi схилився i полiз зi сво?м тягарем у дiру  градну,  пiдмиту
дощами, вишарпану кигтями купи вiтрiв i нiби оставлену ру?нi. Тепер  кинув
кудись перед себе дошку, добуту з могилки  хворосту  обiч,  важко  дишучи,
десь там краями закрiпив ?? та опинився  по  тiм  боцi  рова,  на  прикрiй
горбовинi, лицем у лице з розгойданою пусткою ночi.
   Вийшли на  биту  дорогу,  як  у  похмiллю.  Прямували  на  пiвнiч.  Два
велетенськi ясенi стояли серед пiль пiдгороддя, намiчували шлях у  голубiй
тьмi.
   - Хтось креше вогонь, - заговорив Аклан.
   Iскра одна i друга зачеркнула коротку  лiнiю,  згасла.  Перед  княгинею
стояв патер Рафа?л, спертий об кований вiз. На ременi вкруг  пояса  чорнiв
здалий меч. Конi порскотiли.
   - Крайний час, пробiг! - вистогнав монах розтрясений,  гей  трепета.  -
Дiждемо так свiтанку.
   Але княгиня з рiзьбленою церковцею на  руцi  i  сонним  хлопчиком  бiля
колiн, смертельно  блiда,  готова  була  вертати.  Стопи  ??  горiли,  зiр
засувався райдужним куривом нiби вiд  отрути.  Куди  це  вона  вибира?ться
проти  ноченьки  сумненько??  Слiдом  крови?  Вклонитися  порогам,  звiдки
грянула тисяча булатних у груди князя - грiзно? мови? Прибитися до  чужого
стола й не знати собi там мiсця? Замiсть кiлькох десяткiв сильних  ворогiв
мати ?х круг себе без числа?
   - Стiй! - крикнула гостро до  Половчина,  який  хотiв  покласти  спляче
хлоп'я на м'яких шкiрах унутрi воза.  -  Не  кортить  мене  на  цей  хлiб,
Аклане! - вибухнула сердито у пристраснiм знеохоченню i болю. - Вертаймо!
   Певнiсть, що через яку годину могла б покласти дiти у  тихiй  одринi  з
тим кущем бiло? кашки перед вiкнами, а ранком  видати  пряжу  служебкам  i
сiсти за золотою гладдю ?питрахиля для  Iлi?нського  собора,  видалася  ?й
чарiвно простим виходом iз фантастичного пережиття.
   - Що ж? - глупо пробормотiв посiрiлий монах, не годен одолiти жаху.
   Вiн зовсiм охляв вiд це? несподiванки, хоч кожна жила палала  у  ньому,
як огонь пiд суховiй. Хижа утома затискувала  i  розправляла  його  тремкi
пальцi в суках, як дерево. У горлi застряг високий  спазм,  серце  сурмило
тривогу. Ще трохи й лакома щока стане лiтати, як  у  дикого  кота  на  вид
розгойдано? на гильцi тетери.
   - Ось i край виправi, -  сказав  iз  ненавистю.  -  Зда?ться,  алярм  у
городищи.
   I справдi: з вежi удруге вже вилетiв протяжний свист, окружив  приспане
старе мiсто i як камiнь з пращi впав збiгцям до нiг.
   - Ось як вигляда? день,  побитий  зловiсним  дожиданням!  Ось  як  сон,
затро?ний муками непокою зi скритовбiйцею за дверми! -  подумала  останком
сил.
   - Друга обмiна! - крикнув, нюхаючи повiтря Аклан.
   Поривчастим рухом княгиня увiйшла на  ступiнь,  скочила  пiд  полотняну
укриву воза й заняла мiсце. ?й квапно подали дiти..:
   Поцiлувала ?х з чуттям, - для них, для  них  вона  готова  на  герць  з
долею!
   Сталося...
   Аклан усiв миттю на передi побiч монаха i дрожучи у собi  вiд  солодко?
знемоги витав далеч одноманiтною пiснею чужо? душi:
   - Роде, розмаю, лiсе сонних  веж!  О  ночi,  якою  дише  Чолгiан,  зоря
поранна!
   Конi пiшли як змi?, учвал.



   XXVI. ЧАЙКА

   "Чого стала моя доненька?
   Чи попалась у неволеньку?
   Чи хмiль, дочко, чи хмелиночка,
   Маленькая та дитиночка?"
   (з нар. пiсень)

   Похилена над дiжею, жовтою, як вiск, у бiлiй  платинцi  завузленiй  над
карком. Чайка сiяла муку на розчину i роздумувала, як то там матерi  тепер
на нових мiсцях?
   Вiстовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв
добре, а лiто - жниво для крамарiв. От вони ?здять певно удво? промiж села
з  повним  вiзком  печеного,  солодкого  i  солоного  краму,   -   коржiв,
завиванцiв, медяних серць, ще й рiжкатих баранчикiв iз овечого сиру, а  за
ними юрба дiтей, дiвчат...
   Який пiдвечiр у росах! Над  деревами  попал  неправдоподiбний...  Хтось
нiби окликнув ?? iмя промiж сад? У далекому голосi яка спрага! Серце Чайки
усе напоготовi дзбаночок води  подати,  та  пробiг!  Спомин  у  кучерах  i
богацьких оксамитах, Байдук?
   Нi, - тишина.
   Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в  один  раз
стежка на простiр, дорога бита, як стрiла! Новенька дiжа на  трох  нiжках,
накрита ряденцем, де трiскають пахливi дувки, це той хiд у свiт, це будуче
з веселими бровами! Всi церкви й монастирi братимуть просфору вiд не?,  як
брали довгi роки вiд ?? матери... Придбала  величавий  кiш,  скатертину  з
пiтрицького полотна, - до того здумала новi коржi, дивнi смаком, за  якими
питають уже скрiзь... Гладко зачесанiй, з косами високо над чолом, у цьому
доброму уборi, - з давнини, хiба ж ?? доведеться  стрiчати  що  друге  мiж
людьми, як усмiх i прихилля?
   Коли  б  тiлько  не  ця  пустка  довкола,  де,  зда?ться,  шепоче  одно
дрiбнесеньке серце, хоч дзвонить тiлько  ??  власне!  Як  радiсно  була  б
дiлила свiй хлiб з найближчою iстотою, що ?? дев'ять день тому винесено на
рушниках, - геть! Для чого ж не ждало обновлено?  долi,  та  обсипалося  з
рожаним квiтом ураз?
   Цить... Шелеснуло... Блука?...
   Душка  ходить  по  стебелечках,  що  розкиненi  бiля  рiвно   вимащених
челюстий, хова?ться у сирий вiник, скрипить промiж  рiзки...  Торкнула  на
ослонi черепок - тарахкальце, - вже пiд стелею, аж легiт вдарив об Чайчинi
вi?. Промiж зiлля на покутi блимнула як бiль: на  головцi  шапочка  вишита
коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула  дати  грошик  у
пазушку, якщо трафиться скрута, - там? Не встромила ж голки в рукавець,  а
крашанки хiба не поклала край правого ушка?
   Чого шука?, - чого?
   Розвела малi руки й наслухувала, коли у вiдповiдь  залунав  тихий  плач
десь iз вершка дерева, що нахилило одну вiтку у саме вiкно. Через  хвилину
бiла кулька сховзнулася промiж листя вниз i  сiла,  отрясаючи  дрож...  Це
було котя, як дiвчинка у бiлiй  сорочечцi  з  чорними  закруцьками  побiля
вушок, нiби тими малими кiсками, звиненими цупко в кружальця.
   То  Чайка  здавила  рукою  роздзвонене  серце,  пiдiйшла   навшпиньках,
обходом, i закинула рам'яна тепле тiльце, на бiлу  шубку,  що  з  муркотом
присiла на пiдвiконнику. Укрила в  обiймах  живину,  наткнулася  на  вутлi
реберця, доглянула язву на однiй лапцi...
   - А ти ж маленьке, а ти ж...  нiчи?...  потручуване  людськими  ногами!
Ти... ти мо? дитя... в котячiй шубцi!
   О, приблукана утiхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навiк  i
завтра вже не мало б права до хати i до колиски, а ось душка не забажала у
вирiй, i глянь! У котиковi муркотить, у безбатьченку...
   - А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи?! Мо? дитятко в котячiй шубцi!
   I побiгла, як бiль поблiдла вiд  вражiння  шукати  мисочку  з  квiткою,
загрiти молоко, коли висока тiнь майнула на стiнi промiж сумерк,  червоний
пiд новий вiтер, молодий.
   А стежкою, садом, хтось то ставав,  то  йшов...  Квапився  без  оспiху,
винуватець...
   Згодом поклав руку на засувi дверей i довго припочивав, нiбиi на  ньому
оперлися не пальцi, а чи?сь знеможене серце.
   Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всi  голови"  похоронний  глек  бiля
порога, що лежатиме там ще  до  сього  днiшно?  ночi?  Доглянув  у  вiкнах
жалiбний, дев'ятиденний перевiс, взiрчату крайку з-над колиски?
   - Чайко, забудь!
   - Я забула.
   - I прости.
   - Не прощу.
   Мужчина в оксамитах не переступав порога,  опирав  чоло  об  одвiрок  i
дихав важко... Оповiдав, як ?? звид з ямочками на щоках, довгими брiвми  i
жмутом волосся, що сипко гойдалося  понад  тi  брови,  не  да?  душi  його
спокою...
   Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дiйсну цiну  стремлiнню,
а так, нiкому не ма? дiла до Байдукових невдач i насолод,  до  самоти,  як
?дь, понад все...
   Iз пiтьми брiв очi золотаря жеврiли, як згар, боялися поразки:
   - Ненавидиш мене?
   Мовчання.
   - Подумай хоча б про себе... На чи? руки останешся, скажи?
   Повернула погляд там, звiдки йшов теплий шепiт тiста  пiд  ряденцем,  i
пiднесла проти Байдукового обличчя вузькi руки, долонями уверх.
   - Але - з ким?
   Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглiй повазi уст:
   - Ось...
   I на радощах вказала котя, що лягло продовж ?? раменi,  як  дiвчинка  у
бiлiй сорочечцi, з  тими  кiсками  побiля  ушок,  звиненими  там  цупко  з
кружальця.
   - Чайко, свiте мiй!
   Все ще у пiвсмiховi, вiд якого теплився гордо  оксамит  ??  очей,  вона
доторкнула засува дверей,  -  i  дуже  полегки,  звисока,  опустила  перед
влiзливцем цей засув - на все.
   Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.



   XXVII. СВIТЛО У ТЬМI

   "Пустiте нас, пустiте, бо нас слотонька б'?
   Бо нас слотонька б'?, сукенка на нас гни?... "
   (з нар. пiсень)

   Стало зимно як на досвiтi, сiк дощ. Конi йшли в такiй чорнявi, що раз у
раз зачiпали укривою воза  об  лiс  край  шляху,  настовбурчений  вогкими,
лапастими гиляками, як раменами лiсових примар.  Вони  простягалися,  щоби
налякати, заставити серце битися високо i пустити його з-помiж пальцiв без
шкоди.
   Княгиня не зажмурила ока, - вона молилася. Аклан щораз падав у  снi  на
монахове плече, тодi ж нагло вiдскакував i хропiв далi.
   О, як дошкулювала вага рiшення, як томили сумнiви!
   Княгиня почувала себе так в'яло, що коли б не  тьма,  серед  яко?  конi
йшли без поспiху, вона була б задержалася де-небудь пiд дахом,  у  спокою,
щоби ще раз провiрити стiйнiсть сво?? постанови.
   Та нiде не мро?ло житло, дощ сiк, буковинка насмiшливо била об  укриву,
тьма ви?дала очi. А колеса гомонiли упротяж, понагляли щораз:
   - Вперед, вперед!
   ?хали так довгi години, аж у якийсь раз промiж двi голови  оперед  не?,
що  вагувалися  з  втомою,  розгорiвся  червоний   облак   з   неоднаковим
насиченням: вiн не вiдпливав нiкуди i тривав на однiй висотi  промiж  двох
фiгур, - утло? ченця i розлого? Половчина.
   Пожежа? Полум'я не гнало вгору, проте облак став згодом iще червонiший.
   Вiдбилися будьте набiк, грань сховалася за горбовинням, зате  на  сходi
блимнула бiла стрiчка, - досвiт. Шлях пiшов лiворуч i було дивно  глядiти,
як десь там посеред приспаних нив жеврi? свiтло, рум'яне й  безпечне,  так
недалеке, аж палають вiд ньогоз настороженi уха коней.
   Княгиня торкнула плече Аклана, - спав.
   А конi прали дорогу з веселим стукотом колiс, -  так  донго,  поки  не
принеслися перед кмiтську хатку на черездорожжi, хатку з отвертими сiньми,
вимащеними глиною, звiдки видно  було,  як  там  кметиха  у  синiй  димцi,
дробинками, саджала хлiб у челюсти та безпечила його затулою, для  склицi.
На купках гранi обiч перкотiла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри.
   Княгиня вдруге поклала пальцi на Акланове плече й сама з пiльгою встала
на весь рiст. А Половчин якраз прокинувся вiд безруху, вiд наглого  постою
i рiзко скочив на мурiг.
   Пiд листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив нiжками...
   Аклан розглядав хижу, бiлу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано
грань, посаджено хлiби, стало сiро, а хата в зеленi ледве помiтна.
   Старший князько пустився i'д хатi побiч Аклана, сама ж  княгиня  кутала
немовля  в  рубець  сво??  лудини,  це  вiд  стужi,  а  скриньку  свою   з
дорогоцiнностями, у згортках, - це вiд людських очей.
   Монах, що воював Сараценiв, плiвся осторонь з облесним осмiхом, нiтрохи
не радий посто?вi, хоча сам тремтiв унутрi вiд сирого лiсового  паху,  вiд
дощу...
   Поки напоювали дiтей теплим  молоком,  чернець  придбав  вигiдне  мiсце
проти печi, пару разiв iще стрiпнув iз себе нiчну дрож, боровся хвилину  з
мусом не в пору, а далi склонив обличчя з перконосим профiлем на обi руки,
простертi верх стола, i вснув, гей ботюк, доразу.
   Молода  кметиха  слухала  слiв  княгинi,  оправдувалася:  одна   клiть,
гостинна i то якийсь чужинецький духовник кочу? в нiй звечора, i'д Галичу,
править, тече... Он його коник, смолюх, як вiн сам!
   Розвела руками, пiшла.
   - Гляну я, у якiм порядку нашi гнiдi, випряжу, досиплю сiнця сердешним,
- турбувався Аклан, що жив кiньми вiд колиски, коли колискою можна назвати
плетений ворох, щось у родi сiти на рибку, в якiм носила  його  на  плечах
його косоока мама, пелеханя.
   - Заспокiйтеся, Аклане! - зупинила його княгиня. - Конi мають що треба,
припочиньте самi!
   В цей момент дверi обiч створилися: молодий ще духовник з  переломленим
хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозi.
На його грудях жеврiв роззолочений  хрест,  -  перiзка,  вiдшита  шовковою
гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра.
   Стояв i слухав.
   Де це вiн чув уже цей  голос,  такий  самий  м'який  та  владний?  Коли
прошибла його насталений слух та сама висока нотка жiночого слова?
   - Заспокiйтеся... - повторив мимохiть оклик  незвiсно?  мандрiвницi,  у
розшуцi за згубленим епiзодом.
   - Знатна радо!... - прошепотiла вiрна пам'ять.
   З'?зд у Сяноцi, так! I вiн на зборах, язиковiд!
   Чужинець переслонив очi вiд несподiванки та  глядiв  промiж  пальцi  на
монаха у чужинецькiй рясi, Цистерсiянина чи Темплярiйця, побитого сном, як
стебелинка градовим куривом, - на дiтей гладких, гiдно вдягнених,  одно  в
раменах косоокого пiстуна, - врештi на  молоду  маму  в  голубiй  вдовичiй
заво? пiд бур настим окрилом, дорожним...
   - Одрина свобiдна...  - сказав вiчливо. - Хiснуйте!
   Не витерпiв:
   - Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажiть, пробiг... Впрочiм,  я
майже певен, - ви Романова княгиня?
   Голова  в  заво?  похилилася  легко,  засвiдчила  правду,   уста   були
здержанiшi, не виронила слова.
   - А в  мене,  великий  Боже!  -  грамота  до  вас  вiд  мойого  короля,
боголюбивого Андрiя. Я  супроводив  його,  бачите,  у  квапнiй  дорозi  на
Барду?в i Телич, верхiв'ями  Теплi,  Вислокою  й  Вислоком,  а  там  ми  й
розлучилися, вiн на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
   Полiз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опiвдороги:
   - У вас, милостива княгине, нема? нiчого, - (вiн очевидячки  мнявся)  -
чим закрiпили б ви сво? право на оцю високоважну грамоту? Вiдповiдаю сво?ю
особою.
   У рум'янцi несподiванки, у якiй прочула  радiснi  дверi  з  круговороту
тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну  кедрову  церковцю  з  клейнотами  i
добула дiядем княгинь:  це  були  нанизанi  на  дротики  золотi  гранчастi
таблички з обликом ангелiв i Христа у водах Йордану.
   О, як солодко лелiв червоний камiнь у срiблi! Як достойно горiли краски
у жженiй емалi? вкруг чiльця!
   Язиковiд iз Хуст сказав у побожнiм схвилюванню:
   - Йду, як бачите, на блиск анфраксу i находжу його!  Свiт  рубiнiв  внi
риз сiя?...
   Чернець iз Польщi згомонiв щось там крiзь сон, проте захропiв знову.
   - Хто цей? - поспитав цiкаво посол Андрiя. - Яка мамрота!
   Що вiн там плеще?
   - Лестькiв вiрник, Рафа?л, у Кракiв нас проводить.
   - I треба ж случаю! - сплеснув у руки духовник.  -  Зустрiч  i  справдi
дарована небом!.
   Тепер вiн, не гаючися, доручив княгинi грамоту, що  ??  берiг  у  нутрi
теплого зарукавника пiд рясою, зашиту в паволоку.
   Це  був  прямокутний  зверток  пергамену  з  десятком  рiжно-кольорових
печаток iз живицi, закрiплених на узлах iз шовку продовж ширини тексту. Як
поганськi бiжницi на розпуттi, кожна  про  себе,  з  островерхами,  -  так
на?вно й простолiнiйно торчали букви королiвсько? грамоти, змальовано? пiд
блакить основи пергамену.
   Текст звучав:
   - "Йду на Володимир, iзсiчу  Лiсконогого,  озму  град  тобi.  Течи  i'д
Волинi со чадом".
   Слiдував пiдпис Андрiя, не  пiдпис  впрочiм,  тiлько  його  скорочення,
найбiльше iстотний змiст королiвського iменi. Вiн був замотаний в гущавину
фантастичних кругiв i майже незрозумiлий для ока профана.
   - Правду кажете, - засвiдчила княгиня, - стрiча дарована небом.  Свiтло
у тьмi!
   Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожнi  статки.  Аклановi
доручила вдягати дiтей: поспiх i тишина! Новий  уклад  подiй  виявив  одно
безсумнiвне: - Андрiй йде на Володимир з власною метою на оцi, стара зарва
з Лiсконогим не да? йому спокою. Коли ж Андрi?ва мета для не? - поворот до
Мстишиного гнiзда, коли вона - передача батькiвщини ?? дiтям,  не  час  на
вагування! В погоню за моментом!
   Чула, як крiпне в поривi завзяття, як гарту?ться воля для  перемоги,  i
уперше в життю вона зрозумiла другий змисл  Романових  стремлiнь,  вiдчула
всю власну силу, прита?ну й невидобуту. Нею вона пробиватиме  наново  шлях
досягненню покiйника, що лягло в ру?ну сполуцi земель, об'?днанню народу.
   - Що вдi?те, княгине? - заговорив з шанобою язиковiд.
   - ?ду на Волинь, - вiдповiла просто. - Ви ж як?
   - Повертаю на той бiк гiр, мене ждуть. У Лелесовi тепер сиджу, мниських
реформ ради.
   Вiн вказав чернця, прихиленого в знемозi над столом,  i  засмiявся  без
голосу, одною бiллю чудових зубiв.
   Княгиня осмiхнулася й собi та поклала золотий грiш пiд пальцi  Рафа?ла,
витрат ради...
   Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, нiби в  день  свята.
Як далеко  вслухатися  в  гомiн  поранку,  щебетали  чечiтки,  синицi.  На
болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона свiтила пасмугами промiння
промiж незабудьки.
   Втiкачi  повмiщувалися  у  глибинi  воза,  -  на  кедровiй  скриньчинi,
перевитiй парчею, княгиня оперла малi ноги.
   Аж тепер Аклан вiднайшов себе знову, - вiн з насолодою ухопив вiжки.
   Вдарили з черездорожжя не на глiтний Звенигород, тiлько на Бужськ, куди
потйхiше.



   XXVIII. ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ

   "Видно того легiника
   Кiнець полонинки,
   Як розчесав жовту косу
   Аж до ременинки".
   (з нар. пiсень)

   Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забiлiла пiдбо?м уверх,  нiби
стружинами свiтла проти неба, глубокого як iндиго. Дуж вiдiтхнув з пiльгою
й наслухував, тодi розхилив кущi  понад  дебру,  завалену  трухлою  тлiнню
ялиць.
   Тiчня супiв скричала упротяж над тiлом мертво? ланi, вiдтак упала знову
на свою ласу добичу i роздирала ?? з диким лопотом крил. Над ними  кружляв
орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю.
   Вiн вимарав пiр'я,  мабуть,  тодi,  коли  падав  на  ящiрки  й  вужi  в
гущавинi, або коли шарпав тетерю, ситу  афинами,  як  хлiбом.  Мутний  зiр
стервникiв осунувся у жорстокiй радости глубоко пiд повiки, з  носових  ям
стру?лася слизь. Червона суконка ланi лежала  пiд  ударами  клювiв  от  як
лахмiття.
   У цей раз нутро землi згомонiло стоголосом, горами стряс грiм. Праворуч
Дужа покотився в дебру цикльопiчний бльок каменю i вкрив собою i супiв,  i
ланю.  Тiлько  ярко-червона  пляма  на  обривi  скелi  засвiчувала  лiсову
трагедiю.
   Аж тепер Дуж вiдчув, як невимовне  сумно  й  суворо  вкруг  нього.  Вiн
пустився уверх ходом легким як танок.
   Гори, на яких чорнi смереки виборювали собi з розпукою мiсце для життя,
двигались оперiдь юнака, як скам'янiлий похiд градових хмар.
   Ще далi дерева зникли з овиду: один тiлько червоний бук  лiз  невсипуще
вгору й сiк мечами корiння сiро-жовтi зiрвиска скель.
   Висоту слiдно було по чудово легкiм повiтрю, по дивних лiнiях цвiток...
   Ховзькi стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися слiди вепрiв,
медведiв та рисiв, як лiсове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумiв його,
i коли глядiв на змiст знакiв промiж корiння,  розгорювалося  його  серце:
вiн бачив гибкi ноги звiровi, iкли з хижим виблиском  на  кругловинi,  очi
п'янi з жаху й ненависти, живий карнiоль посеред тьми.
   Ще смакував насолоду повних споминiв, коли знiчев'я дрогнув i  став,  -
на вiдшибi торчало фантастичне марево, нi, вежа з костей, вишлiфованих  до
бiло? iскри, як дзеркало. Хтось двигнув ?? в чолобиття кровожадному  iдолу
старовини? Ставив як забороло щезниковi у жертву, нiкому не зрозумiлу?
   Дуж глядiв: крiзь ребра й щелепи мерехтiв  лазур  i  свiтло.  Плутаниця
перлистих росохiв завершувала  цей  несамовитий  ставник  нiби  варварська
тiяра. Йому бракувало тiлько крил, для того, щоби уявити з  себе  кам'яних
грифiв, якi стають дуба на церковному архитравi.
   Дуж пiдбiг великими скоками, - перед ним бiлiв дивогляд уже без  тайни.
Глубоко трагiчний, завмерлий рух  образу  вчинив  юнака  будьте  очевидцем
давно минуло? подi?: два  велетнi-оленi  вдарили  на  себе  гиллям  рогiв,
закарлючками старих корон i заплентали ?х в бою  без  ратунку.  Мiсто  йти
вперед, для того, щоби увiльнити себе зi злощасних  пут,  звiрi  шарпалися
все на бiк, чи всп'ять i так погибли з голоду, опертi об  себе  грудьми  в
останнiм зусиллю утечi.
   А небо пекло: страховинна гiрська тишина царила  на  висотах  i  Дужеве
серце, змалку годоване самотою, помертвiло вiд вражiння. Вiн не йшов  вже,
тiлько бiг до сво?? та?мно? мети, а за  його  п'ятами  сипалися  кудись  у
бердо трiски камiння  й  чорний,  вулканiчний  пiсок.  Задума-полудниця  з
блiдими вiд спраги губами зачiпала руки у  срiбних  серпанках  об  юнакове
плече, осотувала добичу, осотувала...
   Дуж окликнув далеч зриваним голосом  i  незагодя  з  глибини  просторiв
прибiг такий самий оклик, веселий до дна душi. Вiн влив у довгих перегуках
понад пустиню, як вiтхненно простий привiт. То  юнак  чорнобривець  скочив
униз гей  козел  i  бiг  йому  назустрiч  одними  пучками  пальцiв,  увесь
замiнений в ухо.
   Кра?вид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсiм  нове  обличчя:
глибоко унизу слiпуче зеленiла полонина, одним  боком  сперта  об  химернi
чотирогранй скель, яких площини вкритi були фiгуральною орнаментикою, нiби
намогильне камiння, або чоловi стiни розваленого чертога  олiгархiв.  Може
це було колись гнiздо заточенця  в  горностаях,  вождя  рабiвницьких  чет,
голови  многолюдно?  задруги,  звiдки   напротязi   столiть   вийшов   рiд
князiв-пастухiв? I вони пасли тепер маргу на  спохиллях  свойого  родового
гнiзда?
   Може  тут  були  кри?вки  втiкачiв,  що  попалили  сво?  хати,  готових
дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? I мабуть вони в  розшуцi  за
дорогами до слави й смерти чеканили слiд сво?х дужань з судьбою в  камiнню
i стародревi?
   Тепер ватаг, коли штрикав край потокiв на доли, до челядини,  каменю  й
дереву доручував сторожу над пастушим таланом.
   Он вiн, пiзний нащадок дикого витязя, сто?ть промiж чорних смерек, бiля
першо? з черги колиби, звiдки по цвiтах  пливе  лай  пса.  Засмолений,  як
крук, жовтокосий, у широкiй  мазанцi,  зi  закоченими  уверх  рукавами,  з
пiднятою над чолом долонею, з яко? ще капотить  жентиця.  Будз  виплескав,
бiлий, як мiсяць, кругленький...
   - Здоров, брате Ждане!
   - Гаразд, Дуже, як ти?
   Обнялися, Ждан вiв гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на
миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.
   Дуж смiявся:
   - Будеш самий не ?вши, - ти також не ма?ш поля, й не садиш, як i я...
   - Звiр коли ходить, то ?сть по лiсовi, що назначене, i ми так само.
   За шатром весело розмовляли. Дуж глядiв,  як  на  царинцi  плиска  миче
слухнянiй овечцi смушок iз голiвки, слухав промiж ?жу:
   - З медведями, як iз людьми, - однаковiсiнько... ? тут такий, у  Прокши
на Iгрецi сидить... Наметав раз  цей  медвiдь  колоддя  на  зимiвлю,  ляг.
Навеснi, ще зарано, пiшли вiвцi скубти порохня, то пастухи найшли медведя,
а вiн зi сну такий слабий, з  вiтром  валиться.  Взяли  його  за  пiдбоки,
вбрали в холошнi, в петак, ведуть. Привели пiд  колибу,  вiн  зачув  воду,
замугикав, а ватаг у крик:
   - Не давайте води, бо силу дiстане, овець душитиме!
   Подумав, змилосердився:
   - Будеш, мiсю, вiвцi красти?
   Цей крутить головою: нi!
   Вiдтодi йдуть вiвцi з кошари, вiн за турмою, - вертають i вiн  гей  пес
верта?, - вже до  то?  кошари  сiм  лiт  нi  iнший  медвiдь,  нi  вовк  не
приступив...
   У той раз iз утла колиби принiсся стогiн, забiлiла рука повiйках:
   - Води!
   - Молодик якийсь нездужа??
   - Цi, йно лiсна приходить нiччю,  зове...  Дiвчину  оставив  на  долах,
збанував, думав тiльки за не?, але чим далi вiдчинилася йому гадка. Ця  до
ворожки, - знову його ймило. Хотiв себе забути, - ходiм, каже, у верхи,  -
де лячно... А вийшов, млiв, так було страшно! Над головою хмари женуть,  а
внизу вода  люта,  аж  синя...  Нiччю  приходить  лiсна,  в  любу  дiвчину
перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся  iти,  обпiк.  От  вчера
чую, всю нiч говорять зi собою, - з ким говориш? - мовчить.  Пiльнув  я  з
пращi до нявки...
   Дуж з кривим осмiхом хитав головою:
   - От на що пропада? людська сила, тодi, коли кожне  дерево  в  Карпатах
повинно славитися тим, що за ним ратiвник рiднiй кра?нi!
   Ждан зам'явся:
   - Сталося що?
   - З Ки?ва на?здник суне, пожарами дорогу мiтить!  Декiлька  день  стало
мiж ним i Галичем, здержують над Серетом, опiвшляху... Вас треба менi,  як
хлiба! Пiхотинне чорнолюддя ?, та  кiннотцiв  дасть  Бiг...  Запорайте  по
горах, щоби в той дух йшли... А  то  колись  мете  говорити:  була  ватра,
грiла, тай потахла, нумо у попелi буком гребти, iскри шукати!
   - Гаразд!  -  весело  уловiв  Ждан.  -  Нехай  легiнi  трохи  по  долах
бескидують!
   Вiн з охоти затягнув  пiсню,  яко?  метр,  ритм  та  напiв  пригадували
журчання потока. Йому через хвилю  вiдповiли  чiтко  з  другого,  третого,
четвертого верха...
   Пiсня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як спiвцi кладуть сiно в
пластинки, вершать, а тодi стоять  чорними  сильветами  проти  неба,  нiби
велетнi, що ждуть чогось...
   А Ждан не гаявся, зiбрав хворост у три  могили,  осторонь  одна  одно?,
виняв iз-за череса, зашпинькуваного мiддю, невiдступне кресало й  векелию,
пiджог. Кур повз по травах, сивiв, а тодi стрiлив пiд  теплий  сумерк,  як
трираменний огневий сигнал.
   - Пiд Галичем ? урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою,
корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав:
   - На Купайла вiдай поспi?те у свояси.
   Ще говорив,  як  праворуч,  там,  де  шафiр  розчолин  розв'язувався  в
лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра,  червоний  пал  облетiв
царини, став.
   Ждан осмiхнувся суворо:
   - Улас.
   В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi.
   Ждан уловiв удруге:
   - Скакун.
   Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював
чимраз скорiше:
   - Чудин.
   - Мовчан.
   - Забор.
   - Поглод.
   - Стривiгор.
   Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь:
   - Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть  по
мо? слово. Не токмо що в тво? Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi
вiдповiднi... Хлопцi до набутку!
   Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i  сказав  з
?ддю вглиб колиби:
   - А того там.. заберiть зi собою!
   В тiй хвилi з купки  ялиць  вкруг  овечо?  кошари  сховзнулася  хмарка,
випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях,  зрожевiлих  наскрiзь,
палiла низка свiтлушок, семикрапчаток,  скрипакiв,  приспаних  блекотом  i
пряним пахом вовчих черешень.
   У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх  вориння,  заморгав
смарагдовими вiями, мов  промiж  теплих  слiз,  i  щось  крилате,  шурпате
вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце.
   ... В глубоку нiч Дужем  кинуло  з  лiгва,  вiн  провергся  в  радiснiй
чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiлено? до мети.
   Чув себе на верхах гiр i на  верхах  життя.  Тоя?  Розумiв,  що  ??  не
потребу?. Один раз, коли сумнiвався, там  бiля  хати  вдiвця,  у  прочуттю
майбутньо? обиди шукав опори ?? плечей. А вона, з посвiтом втiхи й  печалi
в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва,  слухала,  як  мече  в  юрбу  слова
нечуванi й цвяха? ними, гей вогнем.
   Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб.
   З цим допевненням сум сплив  на  Дужа  як  блиск.  Щось  унутрi  закупа
перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти  знизу
уверх. Сила його шукала шляхiв до ново? перемiни.
   Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини,  будьто  сотнi  лiт  йдуть,
минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах,  з  пiрначем,
нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi ру?н,  -  пробiг,
iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах...
   Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму.
   А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко,
мов по склi. До  руки  в  завiйках  косами  схилилася,  цяткастою  згардою
блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка!
   Рявкнув свист понад кутн? лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж  свiй
у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп.



   XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ

   "Ой жнiте, женчики, обжинайтеся,
   I на чорну хмару озирайтеся..."
   (з нар. пiсень)

   Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Ки?в на  грище,  стежi
Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича.
   Сам на?здник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi  купи
полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками,
полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь,  приповiдки
смiшак, лицарську пiсню боянiв.
   Спiвець чернiгiвсько? дружини  Ходина  ?хав  поруч  княжя,  -  велич  у
невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав,  япанчиця
з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя.
   Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй
дубовим листям...
   Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися  та  йшли  у
вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними  весело  поспiвав
Рюрик, з червоним, як лисиця, сво?м сином  Ростиславом.  Вiн  згадував  iз
самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у
ньому, гей буря, вiд спомину  жахливого  примусу,  пiд  яким  вiн,  Рюрик,
коротав сво? днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв
одним непохитним словом Мстишиного сина.
   Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести,  як  мiд,  вiн
бува,  читав  з  розпуки  й  нудьги  у  сутiнках   старовiцького   крилоса
Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона
Чорногорця й засипляв над Златостру?м, - пард промiж овечок бiлорунних...
   Ликував. Блiде i темне,  немов  згашене,  обличчя  смiялося  беззвучним
смiхом, вiд якого серце забувало iти сво?ю дорогою. I  коли  похилений  на
гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав  в'юнко  через  галицькi
землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого.
   А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники
на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали  розгульних  пiсень  мандрiвнi
шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги,  пiднiсши  уверх  оковане
залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.
   Коще?, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували.
   Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата  понад  воду  топити
Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою  свiчечкою
промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв:
   - Iде Купайло топиться,
   А за ним дiвки - дивиться...
   Хмуроока свекруха оминала колиску з  червоним  яблуком  верх  перевiса,
розповитеньке онуча, що  пручалося  там  у  крику  без  слiз,  i  глумливо
подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору:
   - Ой, люлi-люлi, дитя, спати!
   Не на роботi твоя мати!
   Ой, твоя мати на вулицi,
   Розводить дiвкам Купалицi...
   З глибини садiв, з висоти  сiльських  перелазiв  вiдповiдала  ?й  пiсня
невiстки, закрiпощено? до суду-вiку у свекри осудливо?  та  неприязно?,  у
мужа розтратника та п'яницi:
   - Ой, як я маю виходити,
   Вам Купалицю розводити?
   В мене свекруха не матiнка,
   Дитини менi не вколише,
   Мою утiху тяжко ла?...
   В  Купальну  нiч,  як  вiдкриваються  сокровища,  цвите   папороть,   а
сивобородi  старцi  сiл  вбивають  на  черездорожах  осиковi  кiлки  проти
вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав  гостей,  -  не  з
хлiбом сiллю.
   Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками,  емальовими
островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею.
   А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто,
обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху,  як
улиця.
   Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв  зi  сталi,
крилатих шеломiв, високих...
   Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя  й
шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим  поблиском  очей,  як  сонце,  що
викотилося, - криваве.
   Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати
йому стрiли, лiтали багровi рiзки.
   Полудневих ворiт боронив Милонiг  iз  Бобрики,  одноокий  Кмита  i  оба
Хиличi, Лазар i Марко, ?х  сили  скрiпляв  десяток  чорночубих  Радивоевих
синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв.
   Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив
пильно за летом камiння, -  де  справив  розреготану  пащеку  смертоносних
порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща
прогалина, немов  обсмалена  громом.  I  Радивой  рум'янiв  доброю  местю,
трiумфом героя.
   Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i  сонце,  завiшене  над
головами, з ?дкою силою розпiкало  тяжкi  скрижалi  щитiв,  слiпучу  луску
нагрудникiв, червонi вiстря мечiв.
   Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом,  гордий
скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у  правiй  стискав
копi?, зрум'янене кров'ю i сонцем.  У  тисячеголосому  роззвуцi  смертного
хропiння, безумно? лайки, окликiв  трiумфу  та  голосних  чи?хось  молитов
сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi.
   Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася  за  честь
Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi  з  прозорих
мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень  опанчi.  Борець-дiтвак
орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь  замiнений  в  око,
поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайде?в виринуть  купою  верх  бервен
частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла.
   Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким  вiн  падав  аж  на  край  стiни,  щоби
вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути ?х, навiки  нiкому  непотрiбнi,
пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя,
- а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько  не  хорунжого,
повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як ви?мок хвилини.
   Хто був борець? Нiхто не знав його.
   ... Полудн? повернуло i'д заходу, блакит посiрiв.  З  укрiплень  церкви
св.  Богородицi,  де  скупчилася  головна  сила  угорсько?  залоги,  гнало
камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти.
   Як на те, вискочила з  глоти  босонiжка,  вуличний  смiльчак,  з  двома
жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса  i
заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан,  пiдбiгла  з  цинiвкою  до
першого на стiнi.
   То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда  над  очима  i
верг у чи?сь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого,  коли  филя
тепло?  крови  поплила  йому  зi  ши?  на  груди,  а  свiт  пiшов  широким
перевертом.
   Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь  наколiнникiв,  затрiпотав
пустими руками, як на глибинi, а тодi  повернувся  лагiдно  убiк  i  миттю
простяг горiлиць.
   Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж
там, на край стiни, де на Андрi?ве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж
мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його:
   - Стяг! Д'горi стяг!
   - Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон
i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову
слабке мiсце! Глядiть, друже ?юльфе, яка нестiйна  метода  боротьби!  Удар
змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи  в
зусиллю, дух напоготовi й побiда ?х, а вони... Як дiти легковажать ворога!
Очевидно, цей б'?, аж трiски летять!
   ?юльф, високий, ставний парень у  пiвнiчнiй  збро?,  блиснув  оком,  як
рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома.
   Кинув борзо крiзь спеченi губи:
   - Зi Сельджуками було гiрше...
   I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля  цього  вiн
прибився туди, щоби у розслiдах над во?нною тактикою Руси лягти головою!
   А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, -  i  пер...  Заклекотiло  на
стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену  святiсть  народу,  але
дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль,  накрила  собою  все.  Внизу  ж
Рюрик плигав рисем промiж сво?х  i  кричав  хрипло,  аж  кров  трискала  з
посiчених губ:
   - На прю! На прю!
   Хто це?
   Нiби небесна ява у  промiнню  прозорих  спiраль  нагрудника,  нiби  той
смеряк, що  загравою  оплив  як  золотом,  двигнувся  над  столочений  лан
людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одно?  ноги.  Друга  ж
будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах...
   Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд сво?м сяйливим тягаром,  тодi,  як
зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний  труп  i  зараз  же
випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур  пiднiс  клейнод
без цiни, - стяг подiбний сонцю.
   - До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина,  нiби
видерта зубом собаки.
   Борець зачув цей зов iз нутра тисячi  серць  i  як  ластiвка  на  свiжу
оранку, так вiн упав грудьми на  те  мiсце,  де  стiна  щитiв  розсунулася
нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба.
   Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж  два  скосi
бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня  орiфляма,  як  змiст  чину
понад всякий опис.
   У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд'?мi рамен  блиснула
довкруг дика краса борнi, вiд яко? скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i
стопив водно.
   Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася  не  в  зелене
узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту,  -  не  змiнила
нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну  мить  нiби  закрiплений
останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився  довкола  сво??  точки
опору, ще став...
   Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, -  в
лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк  молоде  Ясинине  тiло  з  раною,
врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим  обличчям  проти
вечiрньо? блакитi, понурий, запечений в  боях  первенець  Радиво?в  ухопив
прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил:
   - До нас, до нас!
   Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно,  як  на  досвiтi.  У  сей
жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший,  у  зловiще
вiдхилення в один бiк  грудей,  рамен  i  плiч,  впала  нагло  як  гураган
непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом  буря
чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як  праведний
суд. Жв'якнули ?дко коси, червоним  блиском  вдарили  сiльськi  бардини  i
глухо озвалися цiпи на смертельному току.
   Хто вiв ?х? З ким прийшли?
   Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан...  О,  як
горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з  пiдвiсами!  Як
скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню  у  розгар  пожежi!  Як
женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву
п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд  багру  капчурiв,  гясне
небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой!
   Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда ?х!
   Андрiй з Болохова дужався з вiчною  тьмою,  -  то  падав  стрiмголов  з
чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе  на  одну
мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi.
   В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.
   Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили  колокiльцi  на  вечiрнi
мниськi молитви:
   - Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi...


   У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та  глядiв  на
ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв
з Богом сво?м словами Письма:
   Правив:
   - Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени ?х бурею Тво?ю!  Нехай
щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин
?х!


   Небо затяглеся сепi?ю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота
пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край  овиду,  згасла  -  на  поля
упали вогкi тiни.
   Обриси галицького побо?вища  очеркали  аж  понад  днiстрянськi  очерети
кривавi щупальця смолоскипiв. Вони  розглядали  землю,  шукали  побитих  i
намiчали просторонь, на якiй лютував бiй.
   За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу.
   Наближалася буря.  В  ??  несамовитiм  шумi  пропали  без  слiду  згуки
кiнського  тупоту  та  скрип  колiсся  пiд  раненими  й  во?нним   статком
чорноризця.
   Що жило, йшло нарозтiч.
   На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй,  роздер,  правда,
мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на  зачiпку  не  було  кому
вiдповiсти.
   З повно? груди задзвонили тепер дзвони всiх  галицьких  соборiв.  Нарiд
плив товпами, от як у  Великдень  серед  окликiв,  гомону,  лент,  спiвiв,
мальованок...
   Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний:
   - Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи,  воля  Твоя!  Вечером  так
бо?мося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахка?м ложками.
   - I наше село весь день бiльше на воротах,  чим  у  полi...  Як  котрий
суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, -  котра  на  пiд,  а  котра
крiзь вiкно, на городи.
   Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:
   - Гей, а з котрого там села такi розумнi?
   Промiж жiнок шугав на оспiгах ?юльфiв чура, простоволосий, кутав лице в
обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя  налетiла
бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном:
   - Курей тобi, нiмото, а?  Селами  красти  сновига?ш?  Ще  одна  в  мене
плента?ться на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, -
хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому:  з
ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу,  в
парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках:
   - Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi  наряджу?ш  за  людський
плач?
   - Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала
за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася!  Вона  б  рада,
щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi  мала  хату  й  маржинку  i  всяку
розкiш, то ?? шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це  б,
ба  те  б,  а  сегонне  зблiдла-сми,  путерi  нема!  Угри  нас  безпечили,
безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити  було
гляба, всю працу-смо полишали...
   - Твiй талан, любко, довiчний, бо на сво?й землi сидиш! - правив  хтось
повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi:  забулькотiли  й
нема.
   Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали
бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець  втiкав,  куди  ноги
несуть, з жаху, щоби Андрi?в меч не запер йому дороги,  коли  не  на  Ки?в
вже, то бодай на Овруч.
   Вiн пер, нiби ослiплий зi  стиду,  грузовиною  й  пiсками,  нетiччю  та
суходолом,  крiзь  столоченi  хлiби,  знiвеченi  соняшниковi  га?,   метав
проклони на власний слiд.
   За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти.



   XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI

   "Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв,
   Зберемо возiв, сiмсот обозiв".
   (з нар. пiсень)

   Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То
тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi  верб.  Осторонь  кривулькою
потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця.
   Он вражий  лучник  розтягйувся  горiлиць,  руки  долонями  уверх.  Повз
пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник  трiва?  посеред  зелени,
нiби наслуху? згару, ще й доси з куривом. Або мрi? з усiх  сил,  приспаний
терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють  також  муравлi.  На  устах
осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чу? ще доси твердий глум села:
   - Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати!
   Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля  над  бовдурами  придимлених  стрiх.
Нiде бiльця дорiжкою, нiде...
   Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси  стольного  мiста
Волинi, золотий посвiт Володимира.
   Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт  пiдков,  що
йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгава?, - кожна  думка  це  блиск  i  ритм
колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як  червонi  човенця,  -  над
головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома
аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин
письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грi? руки побiля ватри, дiвчина,
що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, яко? тайни  не
зна? нiхто.
   Яке ж це добро  стежити  ось  так  без  руху  за  крутiжжю  тiней  верх
полив'яно? долiвки, скринь зi  свастикою,  добрим  амулетом,  ослонiв  пiд
налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва
в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi
душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшо? дороги!  Мiг  же,
хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй...
   О, добро мрiяти! Вiд пiль ген  бренькiт  серпiв,  гострених  об  бабку,
якась гребеночка ма? рукавами  над  головою,  нiби  ладиться  злетiти  над
свiжим курганом, над розбитими межами... Спiва?...
   Будьто й не слiдно ру?н та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi
всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя.
   Княгиня слуха?, -  крiзь  недопертi  дверi  два  голоси,  музикою  один
матери, а другий дитини:
   - Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та  поменше.  Вечiр
iде, нiкому рвати знову.
   Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози:
   - Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне  кожна  зелену  нiжку
пiд себе, нiтрохи ?? не  видно.  А  тiлько  ви  за  дверi,  щонайчервонiшi
навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а  котра  в  комору,  у  глечик  iз
молоком...
   Хтось там жваво пора?ться бiля челюстий, хтось вигуку? упротяж:
   - Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!
   Стук-стук!
   Увiйде Товстий, просторiчний:
   - Княгине, я тiлько що з Володимира, запора?в в'?зд у замок на  завтра,
як бажа?те. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди  зi
свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий  собор  шату  зi
шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi  смолою
для вечiрних огнiв, грища висипують пiском,  а  силачi  мiста  заздалегiдь
обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань  об  меч,  дар
столицi...
   Обернувся, слово молотом, газдiвське:
   - Дiвко, гей!
   Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах:
   - З княжих це скарбiв, - шати вашо? свекри, храмовi...
   Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв,  твердих  i  шумливих,  як
наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом  процвита?,  на  шовку
птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони,  -  з  узькими  станами,
смугнасте сяйво у згортках, нiби  вiд  хвилi  високих  грудей,  вiд  тайни
минулих красот...
   Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день.
   - Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин.
   Справдi, загуло брендяком, - стало.
   Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди  спочивком  сидить
оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху:
   - Скажiть, боярине, чи ? ще край  ки?вських  ворiт  у  Володимирi  така
вузька вуличка, що коли ?де вiз, запряжений волами, треба  тiкати  у  сiни
домiв, щоби не настромитися на роги?
   - Де ж ?й дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий  та  перечесав
рукою чуба над чолом смiливця, у загарi бо?вих днiв. - Вуличка ця сьогоднi
одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих.
   - А коли так,  боярине,  то  чи  ?  ще  над  домами  старих  Товтивiлiв
поперечка з мальованого дерева,  що  торчить  над  дорогою,  як  дуга  над
потоком, бо оба доми ?, як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою
бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак?
   Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла  думку  понад
поля:
   - Трох ?здцiв на окрутi бору, трох ?здцiв пiд штрих,  як  один!  Поводи
червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з
чорного каменю, що кинув святий остров i здоганя? життя! Ох, як  там  конi
в'ються, що рвучкi, що грiзнi!
   Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв:  вiн  знав,  хто
це.
   - Так ?здять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость
настяж, от що жене ворогiв з ?х нагрiтих нор;
   Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання,
хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi:
   - Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид  приняв,  у  голий
свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю  милости,  тригубе
прошения приношу...
   - Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд нагло? стужi.  -  Або  ж
вiн чого дожида? вже тепер для себе? Глянь,  як  несе  свою  гординю  верх
голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись!
   Тишина гей пух глаго?ть упадок з висоти надiй. Як любо вiд  заграви,  у
якiй вже цоркотять красi крильця  вiщиць!  Чути  на  обiйстю  тверду  мову
Товстого i ще двоголос,  жiноцький,  тодi  змовка?  все.  Свiт,  як  вода,
промiння по береги.


   Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить
важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вi? упали вниз. Галич  мро?ться,
Рафа?л з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить.
   Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил!  Святi  га?
народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане  в  майбутнiм.  Червонi  човенця
пливуть промiж  шелест  барвiнку,  блудять...  Найшли,  дорога  як  блиск,
простiсiнька.
   Самiтна йде княгиня, двига? молодiсть свою, до смерти одна.  Або  ж  це
молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що  його  вона
двига? лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце.
   I дивнi ж  бо  дворища  кругом!  Вкоротився  талан,  погибла  широчiнь,
газдовита... Люди, доземки, як за  димним  склом,  нiби  тiльки  нагадують
самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i
вiтер, то бiля не? лата з чужого плеча... Краса i мiць, -  о,  як  далеко!
Невже ж уся кра?на, божий рай, прогнана в старцi?
   Розгорта?ться сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич
це, що лежить купою нужди у глухiй  долинi  на  просторонi  залукв'янських
пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв?
   Княгиня томиться непоко?м й озира?, де б припочити. Перед  нею  поле  в
бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на  поторощенiй  колюмнi.  На
овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток  наляг  собою  на  соху  пiд
залiззям. Сив-зозуленька ку?...
   Нога у  червоному  човенцi,  сперта  об  камiнь,  замiчу?  там  вимовнi
нерiвности, скупчення сво?рiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад.
Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлi?  людська  маска  iз  суворо
вип'яленими очима. З ?? отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.
   Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться,  шука?  думкам  опори.
Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi  знайомi  колюмни  порталю,
зв'язанi в безсмертнiсть  снопом  рiзьблених  архивольт.  Мiра,  спокiй  i
велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який  це  вбогий  лахман  над
клейнотами  вiтхненного  орнаменту?  Який  глум  завершив   могутню   наву
насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв?
   Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра,  зойк  копит  в  огню  й
золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як  свiдома
воля, ряди бо?вих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
   Гей, як там лiтаври грають, як у  курявi  рокотить  табор,  ще  й  спiв
гойда? дерева!
   А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта
утверджена верх всiх... I високо пала? свiт меча витязя, якого мати  ще  в
лонi сво?м назвала генi?м народу.
   То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив
крiзь ?? серце:
   - Витай, велична сило, що вста?ш iз  лона  вiтчини!  Ти  непоборна,  що
була, ? й будеш!
   Хиталася як лист пiд легiт тепло? туги:
   - Шеломи, мрi?, о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив ?? мов у танку,
мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори:
   - Слава цiлинi, Романовiй!
   I зелен-бiр мете землю, шумить:
   - Владiйте веселi, ви, що зберете все в ?дино!
   Iще грають веснянi води пiд дарабами, шуга? живина верх тисячi потокiв:
   - Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля  ж,
глянь!  Розсiка?ться  рудою  й  мармором,  б'?   цiлющими   джерелами,   у
пристраснiй жаждi, - вiддати все сво?.


   Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять...  Молодi
груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж.  Он  дуб  сканду?  в  повазi
повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята.
   А  там,  -  обриси  могутних  мiст  шпилями  здержують  хмари.  Княгинi
звиджу?ться, що це селища самих  святинь.  Шум  життя,  як  луна  казочних
розговорiв навдивовижу уховi б'? в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв
роздира? повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв.
   Чиясь рука встромлю? тугiйше трясучку  калини  за  синь-обшивку  шапки.
Гилька  смi?ться  всiми  ягодами   вiд   руху   завзято?   голови.   Щораз
перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черка? воду, ластiвка...


   Стук! - стук!
   Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний:
   - Ви мабудi спали, княгине?
   Насилу находила себе:
   - Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй.
   - Моя сiм'я б'? чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити.  Княжичi?
Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там  спалили
кадило.
   Встала у призадумi: богомогутне сонце  горiло  й  досi,  як  ватра  над
чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi.
   Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад  пiд  росою,  -
нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля,  та  хиляла
бiле чоло на той бiк сво?? туги.
   - Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв.
   Випрямлена, хиталася полегки у  сво?х  довгочубих  чижмах  iз  ширинки,
милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися  роззолоченi  хмари  зi
щитами та з копi?м. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць  i  з
силою окликнула сво? серце:
   - Так, чи iнакше. Галич... буде наш!

Популярность: 6, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT