------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ? - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КАТОРЖНА

   I

   Каторжна - так ?? всi звали.
   - Унеси дров у хату, чи чу?ш, каторжна ти! - кричала мачуха.
   - Геть з-перед очей, каторжна! - визвiрювався на не? батько, вертаючись
п'яний з шинку i заточуючись по хатi.
   - За сцо  ти  мене  стовхнула,  католзна!  -  пищав  дворiчний  мачушин
хлопчик, б'ючи ?? кулаками.
   I так усi!.. Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi  хоч  i  не  так  часто
звали ?? каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то  все
ж iз додатком:
   "Ота каторжна_ Докiя..."
   Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату,  ця  маленька,
семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на не? по-людському,  а  все  з-пiд
лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим,  що
вона мачуха; а потiм не кидала  боятися  тим,  що  вже  знала,  яка  вона.
Може... А все ж був у не? завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд!
   Третього чи четвертого  дня  пiсля  свого  весiлля  мачуха  звелiла  ?й
горщики поперемивати, а в не?, бачите, чомусь  затрусилися  руки,  i  вона
впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити -  i  мачуха
дала ?й штурханця. I ось пiсля цього - хоч ти ?й що, а нiчого не  вмi?  до
пуття зробити: або поб'? що, або наплута, накруте й  не  так  зробить,  як
треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня... Так що  ж  вона  -
пока?ться? перепросить? Така! Хоч ти ?? вбий, од не?  слова  не  почу?ш  i
нiколи не заплаче,- найгiрше, що й не заплаче нiколи!
   - Докi?! - спершу  ще  ??  таки  на  ймення  звали,-  чому  хвiртки  не
причинила? Теля вибiгло.
   Мовчить.
   - Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?..
   Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi!
   - Чи ти оглухла? - I мачушина рука з усi?? сили б'? ??.
   Сто?ть, мовчить.
   - Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чу?ш ти?!
   Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов ?й i  не  болить!  Одного  разу
мачуха не втерпiла:
   - Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки  глянула  на  не?
з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'? ?? мачуха,  б'?,  поки
втомиться, поки заболять руки,- аж тодi кине:
   - У-у!.. проклята! Каторжна!..
   А до батька яка вона? Ще як мати ?? жива була, так тодi тiльки до не? й
мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така  ж
i мати ?? була - або плаче мовчки, або докоря:  "Нащо  п'?ш,  нащо  жидовi
хлiб носиш!.." Давав ?й вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то  ж
матiр бив, а ця ж чого тiка? вiд його? Не завсiгди ж вiн i  п'яний,  iнодi
схочеться йому пожалувати ?? - вона ж таки рiдна дитина,- оце й покличе:
   - Докi?!
   Пiдiйде, голову похнюпить.
   - Докi?! Дочко...- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед
його сто?ть. Штовхне ?? спересердя,  встане,  плюне  та  й  пiде  з  хати,
промовивши: - Ну, каторжна!
   А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона ?х била та штовхала?
Як мачухи в хатi нема, так i ?сть ?м! А одного  разу  таки  розманiжилась:
увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу i
хлопчика - рокiв пiвтора йому було - мачушиного на руках  держить  та  так
цiлу? та примовля? :
   - Голубчику ти мiй,  манесенький!  Поцiлуй  мене,-  нiхто  ще  мене  не
цiлував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне:
   - Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий  ??,  бо
вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком ??...
   Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло ?? кулачком. Як скочить  вона,  як
кине його на пiл - трохи дитини не вбила - та  з  хати!  Не  потрапила  ??
мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала,
тiльки як мачуха звелить.
   От так же вона й на вулицi. З не? почнуть смiятися:
   - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?
   А вона зараз кулаком!
   I зла ж вона була, на всiх зла! I всi  ?й  були  вороги,  й  вона  всiм
ворог,- каторжна, та й годi! Мабуть, у не? не серце, а камiнюка була.
   I все хова?ться вiд людей - мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб  не
бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там  робить  -
хто ?? зна?! Дiти  мачушинi  хотiли  довiдатися  i  назирцем  одного  разу
побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового
куща - рiс там кущ калиновий великий,- сiла там пiд ним i головою до  його
припала, i руками його обхопила, й каже:
   - Калинонько,- каже,- моя червоная,  рiдна  моя  матiнко!  Покрий  мене
сво?м листоньком зеленим,  сво?ми  ягiдками  червоними!  Одна  ти  в  мене
рiдная, улюбленая! - каже, а сама плаче...
   Еге, вона плакала тим, що в не? не камiнь  у  грудях  був,  а  маненьке
дитяче серденько! I те серденько так хотiло  любити,  так  хотiло!  Але  ж
любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо  п'яного  батька  вона  не
любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала...
   I вона плакала та обнiмала червону калину,  поливала  ?й  землю  сво?ми
слiзьми; i нахиляла тодi до не? калинонька сво? вiти, i здавалось дiвчинi,
що то мати рiдна руки до не? простяга?... I так вона плакала, поки  почу?,
як мачуха кричить:
   - I де вона, та каторжна, забiгла?!
   Тодi вставала вона з землi  i  втирала  сльози.  Вiдразу  застигало  ?й
обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була  тодi
справдi каторжна, що ?? нiчим не дошкулиш - нi словом, нi  ломакою.  Такою
вона йшла вiд калини.
   Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона  побачила,
як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли  ??  схованку?  А
може, нi, може, вони тiльки так бiгли?
   Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про
все мачусi.
   Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як
мачуха ?? кликала. Уже тодi почула, як мачуха  знайшла  ??  в  гущавинi  i
потягла за волосся в хату.
   - Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд  роботи  пiд  свою
калину!
   Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i  занiмiла.
Слуха?, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки - ось ще, ще...
   Вона  кинулась,  себе  не  пам'ятаючи,  пробiгла  садок,   добiгла   до
гущавини... Мачуха руба? калину.
   Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i  стала  мiждо  калиною  i
мачухою. Мачуха аж злякалась.
   - Ти чого прибiгла?
   - Не займайте мо?? калини!.. Очi ??  горiли,  а  щоки  були  бiлi-бiлi;
груди так i здималися.
   - Ах ти ж падло! Геть!
   I здорова  мачушина  рука  вiдкинула  геть  маленьку  дiвчинку.  Сокира
рубонула, жалiбно хряснула цiвка  калинова,  i  впала  стеблина,  тремтячи
листом.
   - Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте!
   - Геть, -каторжна!
   Вона кинулась до мачухи, цiлувала ?й руки, затуляла сво?м тiлом останнi
калиновi стеблини.
   - Геть, каторжна!
   Але каторжна обхопила руками кущ, i ??  тонкi  маленькi  пальцi  так  i
заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв ?й не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд
калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево...
   Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без  дитячих
iграшок, без калини,- тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що ?? нiхто  не
чу?, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася - бог ?? святий  зна?,  а
вмiла багато - i все жалiбнi,- так, мов самi вони в не? з серця лилися:

   Он до кого ж би я прихилилася?
   Прихилилась би я до калиноньки,
   До калиноньки, до червоно?,
   А калинонька нахиля?ться,
   Мо? серденько розрива?ться...

   А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i  була:  очi
додолу, обличчя закам'янi?...
   I так минали роки...
   Минули - iз маленько? дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя ?й  не
перемiнилося: так, як i попереду, била ?? мачуха i зневажав п'яний батько;
як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм  чужа,  не  маючи
нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна  -
зосталася вона "каторжною", як i була.
   Нi, була й вiдмiна.
   Колись  мов  закам'янiлий  упертий  вираз  на  обличчю   тепер   неначе
злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала сво?м  серцем  до
людей, а люди до не?,- нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща
журба, що гнiтила ?й душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в
серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала ?? й тодi, як Докiя була
ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала
??.
   Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо?
Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума:  дума?ться,
та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i  ось,  нарештi,  з
цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка:
"За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки
не давали ?й спокою. Вона не могла бачити, що й  вона  була  iнодi  винна:
коли ?? кривджено й зневажувано, то й вона,  як  мала  силу  й  змогу,  не
лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона
сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi  колись
пiдiйшла до не? i сказала:
   - Докiйко! Я... я...
   Правда, всi вони - i хлопцi й дiвчата, i  ця  Христя  з  ними  -  якось
особливо дошкуляли ?й того вечора сво?ю зневагою, але ж Христя  оханулась,
?й шкода стало бiдно? Докi?, i вона, мало не плачучи, промовила:
   - Докiйко! Я... менi тебе... я...
   Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною  подругою
Докi?,- але ж цього  нiчого  не  сказала,  бо  Докiя  скрикнула:  "Геть!",
одiпхнула ?? i втекла з вулицi.
   Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама  iнодi
була винна, не могла, бо дуже вже велико? кривди зазнала вiд людей. I вона
винуватила цих людей за все: за сво? муки  й  сльози,  за  сво?  дитинство
безрадiсне, безлюбовне, за сво? молодi лiта, що марно гинули,- за все,  за
все. I люди були справдi виннi.  Однi  пекли  ??,  мучили.-  така  була  п
мачуха. Другi не хотiли зрозумiти ?? мук, а тiльки глузували з не? (або ?й
так здавалося, що глузували),- такi були дiвчата, парубки. I вона  це  все
терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась У не?  в  серцi
журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив ?й усi груди, не давав
спокою нi вдень нi вночi.
   Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що?  Навiщо?  Господи!
Краще й на свiтi не жити!
   I вона то плаче, то страшне обурю?ться на людей за ?х неправду i  дума?
про помету.
   Еге, ?? серце бажало тепер  помсти,  вона  задушила  б  усiх  тих,  хто
зневажа ??, хто глузу? з не?! А проте ?? серце не  зле  було,  воно  вмiло
любити i прихилятися до чужого горя.
   Вона не дiвувала  так,  як  дiвують  iншi  дiвчата.  На  вулицю  чи  на
вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге - що  вона
?х не любила - тих хлопцiв та дiвчат - i... боялася; трет?- не мала в чому
й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому  водила  ??  мачуха.  Нi,
вона не дiвувала! I  хоча  деякi  парубки  таки  задивлялися  на  ??  стан
високий, рiвний, на ?? очi темнi, на коси чорнi, на брови,  але  ж  тiльки
задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цi?? каторжно?  не  можна  й
приступитися - така зла, зараз стусанами нагоду?. А сама вона  про  це  не
думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала ?й бровенята, та  не
дала долi,- вона цього не знала i не дбала  про  це,  бо  про  це  дiвчата
думають i дбають тодi, як парубки ?м згадуються, а ?й ще нiякi парубки  не
згадувалися...
   I так вона жила собi вiдлюдьком з сво?ю журбою, з сво?ю мукою, а  iнодi
- i останнiми часами дуже часто - iз бажанням помститися...

   II

   Одного разу мачуха послала ?? до тiтки Одарки глечика попрохати.
   У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя  в  хату,-  аж  там  шахтарi.  Усi  в
червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами
та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю  гра?,  а
тi пiснi шахтарсько? спiвають:

   Позавидував мужик,
   Що шахтьору добре жить:
   Шахтьор пашеньки не пашеть,
   Коси в руки не берьоть!

   На столi горiлка,  ласощi  дiвчатам.  Це  ж  сьогоднi  на  шахтi  грошi
заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць  шахтарi
взяли та всi отут за день чи за два  прогуляють.  А  й  гарно  ж  отой  на
гармонiю гра?! Та й сам гарний - одежа аж вилиску?ться, а пояс так  i  ся?
весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!..  Не  встигла  ще
Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв ?? та й крикнув:
   - А ось i дiвка йде нова!
   Та як кинеться до не?,  та  й  обняв.  Вона  його  добре  пхнула  -  аж
поточився,- а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та  й
пiймав у дворi:
   - А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти?
   Та поставив ?? проти мiсяця - мiсяць ясно свiтив,- та й дивиться  ?й  в
обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором
тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона,  вихопилась  та  тiкати
знову. А вiн кричить:
   - Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, ?й-бо, ти гарна!
   Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала:
   - Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик?
   Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка.
   Полягали спати - не засне вона. Усе мiсяць повний перед не?, просто  ?й
в обличчя дивиться... А вiн нахилився до не?: чи  гарна?  Ой,  сором!  Ой,
сором!.. А вiн же сказав, що гарна... Невже?.. От  якби  тепер  глянути  в
дзеркало, та не можна!.. Як його звуть?  Вiн  не  з  Ковалiвки  -  мабуть,
оврамiвський... Та чого вiн на не? так дивився?
   I спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила ?? за  те,
що стане та й сто?ть, як стовпець, а дiла не робить.
   Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться,  чи
там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю - все його нема, i не  йде  вiн
?й з думки. Коли в недiлю смерком  iде  вона  левадою  хмизу  набрати,  аж
хтось:
   - А здорова, дiвчино! Чия ти?
   Глянула - вiн! Так на ?й i затрусилось усе. Сто?ть - з мiсця не рушить.
А вiн пiдiйшов та:
   - Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла?
   Та за руку ??. Злякалася вона чогось, чи що,- хотiла бiгти.  А  вiн  не
пустив. Обняв та як пригорнув... Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не
чула, нi того вечора, нi другого дня,- нiчого! Тiльки чула, як ?й на губах
його поцiлунки горiли.
   Що далi було? Те, що вона  покохала,  ??  серце  нарештi  знайшло  кого
любити i вiддалось... Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають
- байдуже! ?й не болить пiсля  цiлування  солодкого,  пригортання  щирого.
Байдуже!..
   Прийшла весна весела,  верба  зазеленiла,  соловейко  затьохкав,  вишнi
цвiтом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче.  Небо
синi? далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка,  бiжать,  степи,  лiси
зеленiють, садок увесь пахощами обнiма?,- ох i красо ж  божая,  яка  ж  ти
гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно
жити, вiрно любити!..
   Заспiва? вона - сама пiсня з  грудей  рветься;  серце  розцвiта?,  душа
вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею  запашною,
рясно квiтом укритою, зустрiнеться - нiч  ?й  мала,  не  наговориться,  не
намилу?ться. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i  назад
не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив,-
вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихi?, зiрки небеснi?! Тiльки ви  чули  й
бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!
   Минула весна, лiто мина?... Чи не мина з ними й щастя?

   III

   Нi, ще не минуло...
   Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжа?. Дiйшли до  перелазу.
Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила  вона  йому  шию  сво?ми
руками, пригорнулась до його:
   - Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий,
як спершу був?
   Осмiхнувся Семен:
   - От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не  все  ж  цiлуваться,  не
довiку ж обнiматься!
   - Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б  умерла  коло  тебе...
Тiльки й вiку мого, що тво? кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе.
Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце мо?, щастя мо?!..
   Та й упилась устами йому в уста... I не одiрвалась би, мабуть, якби сам
вiн не одiрвавсь:
   - Прощавай!
   Перестрибнув через тин та й пiшов улицею...
   Пiшов та знов не прийшов... I тиждень, i два минуло,  а  його  нема.  I
осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн ??
кинув. А вже з не? всi дiвчата смiялися...
   Вона ждала i - дiждалася...
   Стрiла таки вона його, стрiла вдень  серед  вулицi.  Кинулася  вона  до
нього - забула, де й коли це.
   - Семеночку, голубчику!
   А вiн:
   - Тю! Чи ти не здурiла!
   Та й пiшов... Краще б вiн ?? вбив! Сто?ть вона,  коли  чу?,  регочеться
хтось. Озирнулась - дво? дiвчат з не? смiються.
   - Утiк? - кажуть.- Вiн уже давно до Прiськи ходе...
   Невже правда? Нi, не вiрю!  Сама  пiду,  впевнюся!  I  пiшла  туди,  на
вечорницi. Вiн там, i Прiська там.
   I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд не?,- аж усi  помiтили.  Не
мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула,- каже вiн:
   - I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?
   Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому  вона  каторжна
стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi ??  ненавидять!  А  як  вона
його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I  вiн  такий,  як  усi.  О,
проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську,  i
тих парубкiв та дiвчат, що з не? смiялися, глузували, знущалися!  От  якби
було чим - вона зараз би пiдпалила цю хату...
   Голова ?? горiла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи
нема в не? в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не  зосталося  якого
сiрника, чи не  сховала  як-небудь,  розтоплюючи  пiч.  Вивернула  карман,
витрусила - нема.
   Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до  сво??  хати.  У
вiкнах не свiтиться,-  вже  полягали.  Сiни  незасуненi,  хата  теж.  Вона
ввiйшла в хату.
   - Хто там? - спитався спросоння батько.
   - Я! - сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й  побiгла
з хати.
   - Куди ти? - гукнув батько.
   Вона не вiдмовила, вибiгла з двору,  знову  пробiгла  вулицею,  але  не
пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто
не бачив. Велика повiтка була прироблена до  хати.  Докiя  зупинилася  пiд
нею.
   Вона чиркнула один сiрник. Вiн  зайнявся  i  зараз  же  погас.  Сердито
кинула вона його осторонь i  запалила  другий.  Вiн  горiв.  Докiя  почала
пiдпалювати ?м солому у стрiсi. Але солома  була  мокра,  i  сiрник  знову
погас. Те саме було з третiм i з четвертим.
   "Нi, треба знайти сухо? соломи. Тут ?сть - тут, може,  як  тепло  було,
вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"
   Вона знайшла сухо? соломи, згребла ?? в купку пiд очеретяною стiнкою  i
запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi.
   "Ось коли зайнялося! Гори  швидше,  займайся!  От  гарно!  Вiд  повiтки
вогонь на хату. I всi вони згорять".
   I Докi? згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так i тут буде.
Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять... I Санька згорить?  Санька  -
маленька дiвчинка, дочка досвiтчано? матерi. Докiя за  останнiй  час  дуже
влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила ??. Але ж i вона згорить... Така
гарна, ласкава. I  Докi?  в'явилося  все:  як  хата  горiтиме,  як  Санька
простягатиме руки з  полум'я  й  кричатиме:  "Рятуйте!  Докi?чко!  витягни
мене!"
   Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить ??? Це ж грiх! Людину  спалить
живу. Та й не ?? саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж  це  вона
робить?
   А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло.
Ось-ось повiтка займеться.
   Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?..
   Треба гасить, гасить мерщiй, а  то  все  займеться.  Вона  кинулась  до
вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А ?й уже вчувалося, як
Санька кричить:
   "Докiйко, рятуй!.."
   Все закрутилось ?й у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його
погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на  полум'я.  Воно  пекло
??, на ?й займалась одежа. Але вона  того  не  чула.  Вона  хапала  руками
вогняну солому, пiдгортала пiд себе i  силкувалася  гасити.  Але  вже  вся
одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:
   - Рятуйте, хто в  бога  вiру?!  Рятуйте!  -  i  бiльше  нiчого  вже  не
пам'ятала...
   Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона
i що з нею,- того вона не розумiла.
   ?? обрятували парубки та дiвчата,  вибiгши  на  ??  крик  та  погасивши
пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не  чула:  ??  ще  дужче  пекла
гарячка...
   Страшно вона мучилась. Усi ??  розпаленi  думки  крутилися  тепер  круг
одного  осередку:  ?й  все  здавалося,  що  вона  гасить  пожежу,  i  вона
борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала:
   - Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..

   * * *

   Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмира?. Бiля не?
стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала
батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки:
   - За що? Господи, боже мiй! За що? -  пiдвелася  i,  скрикнувши,  впала
знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва.
   ?? поховано, i нiхто не  пожалiв  ??.  Вона  всiм  осталась  каторжною.
Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання,  що
вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки  муки,  горя  та  слiз  додають
людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?..

   1888.XII.31. У с.Олексi?вцi в Катеринославщинi



   БАТЬКО ТА ДОЧКА

   I

   Мала Маруся зосталася дома сама. ?? батько пiшов на роботу в шахту.  Нi
братiв, нi сестер у не? не було;
   Мати ?? вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько  йшов  на
роботу.
   Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згаду? той час, як вона там iз
матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно  було!  Вона  ледве  пригаду?  молоде
вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригаду?, як  це  обличчя,
без краю ласкаве, схилялося до не?, а дбайливi руки вкривали ?? теплiше, i
тихий материн голос казав:
   - Спи, моя голубко! Спи, мо? серденько!
   Багато з того, що тодi було, позабувалося - адже ?й тiльки чотири  роки
було, як мати вмерла,- але цей чарiвний образ  нiколи  не  зникав  з  душi
бiдно? дiвчини-сироти.
   ?? батька звали Максимом. Вiн був  безземельний,  бо  Марусин  дiд,  за
панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi  йому
не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було  на  свiтi,  та  й
батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою.
   У ?х була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю  хлiборобну  наймати
доводилось. Поки мати Марусина жива була,- вони так-сяк  господарювали;  а
вже як вона вмерла (тiльки п'ять год  за  чоловiком  i  пожила),  то  тодi
господарство  зовсiм  занепало,  бо  й  не  можна  було  хазяйнувати   без
господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в  сiм'ю  до
сво?? сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався
заробляти на шахти.
   У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко ?й там було жити!
   Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у  цiй  сiм'?.  Там  було  вже
четверо дiтей та дво? старих,- то Маруся була аж сьомою. Усiм  треба  було
надати ?сти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком  з  усi??  сили
працювали, годуючи сiм'ю,- тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що
вона не "своя". Правда,  Максим  платив  сестрi  за  дочку  скiлькись  там
грошей. Тiтка з дядьком  знали,  що  цих  грошей  стане,  щоб  прогодувати
дiвчину. А все ?м здавалося  часом,  що  Маруся  -  зайвий  клопiт  у  ?х;
здавалося це ?м того, що важка робота в убозтвi зучила  ?х  труситися  над
кожною крихтою.
   Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'?. Воно i сво? дiти  тiтка
не дуже милувала, та все ж то були сво?: хоч  i  покарта?,  та  й  пожалу?
потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим  вона  чула  вiд  тiтки
здебiльшого саме бурчання та гримання i мало,  дуже  мало  коли  зазнавала
жалування.
   Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування,  що
так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по  голiвцi.
Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй  дiвчинi.  Тим  i  образ
той, як  мати  ??  песту?,  нахилившись  до  ??,  Марусиного,  приголов'я,
зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий.
   Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день  часом  приходив  до
не? батько.
   Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив ?й якого гостинця, садовив  ??
до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз  нею,
як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро,  сам
батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла.
   I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку,  ??  журба  за  рiдним
пестуванням вибухнула вiдразу.
   - Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я  не  хочу  тут  бiльше
жити! - благала, ридаючи, дiвчина,  припадаючи  сво?ю  маленькою  чорнявою
голiвонькою батьковi до колiн.
   - Серденько мо?, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу,- там тобi
не можна жити,впевняв ?? батько.
   - Я буду там жити, я буду вам пособляти,- тiльки вiзьмiть мене!
   - Дурненьке! Ти не зна?ш, що то таке казарма. Там кисно,  нечисто,  там
живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити.  Нiяк  менi  тебе,
дочко, взяти.
   I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма,  де  шахтарi  жили,-  це
була довга, кисна й брудна будiвля. В  нiй  жили  робiтники  й  спали  всi
покотом на одному полу, а пiл тягся через  усю  хату.  Будiвля  була  дуже
вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти,  щоб  лягти
на пiл. Тут не можна було жити сiм'?ю - ось через вiщо Марусин  батько  не
мiг ?? до себе взяти.
   Але ?? сльози зворушили  йому  серце,  i  вiн  почав  думати,  яким  би
способом зробити, щоб дочцi було  жити  краще.  Вiн  згадував  усiх  сво?х
родичiв, силкуючись угадати, хто з ?х був би  ласкавiший  до  Марусi,  щоб
туди вiддати ??, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не
було; були й гарнi люди, та хто ж його зна?, як у ?х Марусi буде.  Адже  й
сестра його - людина гарна, а Марусi важко в не? жити. Та ще й те:  сестра
гнiватиметься, коли взяти в не? дiвчину, а кому iншому вiддати.
   Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися  Марусi  та  й
узяти ?? жити до себе? Тiльки не в казарму, а в  землянку.  Бо  на  шахтах
робiтники жили то в казармi, а то ще й у  низеньких,  поганеньких,  землею
критих хатках, що звалися землянками.  Такi  землянки,  давано  самим  тим
шахтарям, що в ?х сiм'? були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку?
   Звiсно, мабуть, так буде, що ?? не дадуть йому, та але ж: догнав  -  не
догнав, а побiгти можна. Та й ?сть одна землянка-пустка,- правда, така, що
вже гiршо? й не бува?, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може,
швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,- як  потрапиш  до
його в слушний час, то може й дасть.
   А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А
якби Маруся - от би добре було!.. Максим уже собi  в'являв  те  радiсне  -
життя...
   Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у  слушний  час  вiн
прийшов.
   - Нащо тобi землянка? - допитувавсь управи­тель.
   - Та дочка в мене маненька, дак не можна  ?й  у  казармi  жити,-  казав
Максим.
   - А чом же вона з матiр'ю не живе?
   - Бо нема в не? матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi  до
себе взяти ??. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi
вам, жити в тiй землянцi,однак вона  без  догляду  розвалиться,  а  ми  ??
держатимем цiлу.
   - А воно й правда, що розвалиться,- подумав управитель i згодився.- Ну,
гаразд,- можеш туди переходити.
   Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов  просто  до
землянки. Вона справдi була  поганенька:  шпаруни  пообпадали,  хворостяна
покрiвля (стелi по землянках не бува?) погнулась у середину вiд землi,  що
на ?й було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а  дверi  висiли  на
бiк на  однiй  завiсi.  Не  дожидаючи,  поки  все  те  звелить  управитель
полагодити, Максим заходився сво?м  коштом  усе,  що  треба,  робити.  Вiн
полагодив дверi, засклив вiкно  й  навiть  думав  був  заходжуватись  хату
мазати, та не було коли.
   - Хай уже Маруся сама вимаже,- подумав Максим i, скоро прийшла  недiля,
узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.
   Весела була Маруся без краю. Байдуже ?й було, що ця хата така обiдрана:
вона  здавалась  ?й  чудово  гарною,-  бо  ж  вона  в  ?й  порядкувала   й
хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала сво?ми  малими  руками,  вимазала
хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як
квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то ?й, а
й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву,- i от
уже й хата така, як треба, стала.
   Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще  дужче  Максим!  Який  вiн  був
радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн  приходив  з  роботи  не  в
брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там
його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти,  дивлячись,  як  вона
господарю?, мов i справжня господиня.
   З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно.  Щодня
вранцi рано Максим iшов на роботу,  а  Маруся  лишалася  дома  сама.  Вона
починала господарювати.
   Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'?. Тим  на  не?
накинуто було багато роботи, що ?? роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата.
Тодi ?й це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося,  бо  вона
навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер  саме  цього
?й i треба було. Отож, що сама знаючи, а  що  батька  питаючи,-  вона,  як
умiла, варила ?сти. Не завсiгди ?й щастило, а найбiльше отой борщ дався ?й
узнаки,- нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак!  Ну,  та  це  ще  не
велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо ?сти, а пiсля  щоденно?
важко? роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося ?сти ввечерi.
   Кажу - ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив
вугiль, той, що ?м топлять, а вугiль  той  глибоко  в  землi  лежить.  Щоб
досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й  копаються  на  всi
боки попiд землею,- скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе
Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд  землю,  дак  уже  й  не  вилазить
звiдти ввесь день,- там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся  дома  сама
обiда?- так, не дуже варить, а бiльше вчорашн? до?да?. А  вже  ввечерi  як
треба вони ?ли.
   Як упора?ться Маруся, то звичайно ши?. Шила вона поганенько, та  все  ж
полатати одежину яку могла,- то й досить цього було. А шити  нове  вона  у
сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж  на  шахтi  робив,  а  Горпина
часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою  хатку  та  й  бiжить  до  не?
вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до  не?  шити,-  щоб
веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.
   Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь  день  дома  був.  Отодi
Марусi найвеселiше було.  Жде  було  -  не  дiждеться,  як  загуде  машина
ввечерi,- ото, щоб роботу шахтарi  кидали.  Тiльки  загуде,-  вона  так  i
метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i
знайома чорна постать ста? на порозi.
   - Ой, якi ж ви чорнi, тату! - мало  не  щоразу  скрику?  Маруся,  скоро
батька вздрить.
   I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд  вугiлля,  а  й  обличчя
таке чорне вiд сажi, як у арапа,- тiльки зуби та очi блищать на чорному.
   - А тобi не до вподоби? - смi?ться Максим.- Ну, то давай умиваться!
   Маруся тiка? аж на пiч, у куточок, а Максим  тим  часом  умива?ться  та
передяга?ться.
   - От i вже! - каже вiн.
   Маруся вилазить зi сво?? схованки, прибира? швиденько, що треба, i  вже
трохи згодом сидять обо? за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ пару?.
   Повечерявши, вони розмовляють.
   В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи,  поспiшався,
звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й  тим,
що йому зовсiм гидке було життя в казармi - з брудом, з пияцтвом та iншим.
Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й  гидоти,  що
серед не? доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора
вони вдвох розмовляли,  часом  i  довгенько.  Маруся  цiкаво  слухала,  що
оповiдав ?й батько про шахти, про те, як у ?х роблять. Вона  здригалася  з
остраху, уявляючи собi, як ?? татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та
нора ось-ось завалиться й  засипле  його  навiки,-  лежить  i  б'?  кайлом
вугiль... Часто згадували вони покiйну Марусину  матiр,  i  це  були  такi
сумнi, такi солодкi розмови!
   Але ще бiльше розмовляли вони про сво? замiри. Тими замiрами вони жили,
тi замiри звеселяли ?м важке та хмурне життя.
   У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i  йому  здавалося,  що
нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк ма? клапоть свого поля. На  шахти
вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то
залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн
звiрив дочцi сво? мрi?.
   - Зна?ш, Марусе, що я думаю?
   - А що, татку?
   - А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома  у  сво?й
хатi та господарювати як треба.
   - Ой i гарно ж було б, господи! -  скрику?  Маруся,  й  оченята  в  не?
блищать.
   - Еге, гарно...- каже Максим.- Якби то зiбрати  грошей  хоч  трошки  та
купити поле...
   - Ой купiть, татку, купiть!
   - Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим  полем
що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку...
   Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиля?ться, але  зараз  надiя  знову
займа?ться у дитини в очах.
   - Ну, то що? Ми назбира?мо грошей на струмент, i на воли, й на все.
   - Не легенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки
я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут  добре,
а витра-чу?м на себе ми не багато,- то й можна назбирати хоч на поганеньке
хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.
   - А довго ж?
   - Та таки довгенько, дочко,- зо два чи зо три роки ще.
   Маруся зовсiм засмучу?ться.
   - Та й довго ж! - каже вона, знову похнюплюючись.
   - Довго? Нi, це ще не довго! Та  й  не  можна  ранiше.  Треба,  щоб  ти
пiдросла, справжньою господинею стала. Бо  хто  ж  у  мене  хазяйнуватиме?
Тепер тобi десять рокiв, а за три роки  буде  тринадцять.  I  то  ще  мала
будеш,- не впора?шся. Та  дарма!  Вiзьмемо  до  себе  бабу  Оксану,-  вона
порядок даватиме.
   Баба Оксана була  пiд  лiтами,  та  ще  крiпка  собi  жiнка,  бездiтна,
безхатня; колись була вона хазяйкою, I' а як умер чоловiк, пiшла ходити по
наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що  вона  могла  б  ;
пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не  за
наймичку, а за господиню.
   - Та навiщо ж  ??  брати?  -  спереча?ться  Маруся.-  Наче  я  сама  не
впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.
   - Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити,-  смi?ться
Максим,- а баба Оксана тобi шкоди не  зробить,  а  порядок  дасть,  бо  ти
порядку не зна?ш.
   - Та вже хай приходе! - говорить врештi Маруся.- Вона не сердита.
   Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого.
   Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час  одно
марили вони про  те,  як  вони  колись  житимуть,  та  трохи  не  щовечора
вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його.  Тими
мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без ?х воно  було
б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко  робити.
Якби не було в ?х надi?, що тi?ю роботою осягнуть вони мету бажану, було б
життя ?м безрадiсне. А тепер Максим з усi?? сили гнався  за  заробiтком  i
робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм  дiлом  (а  це
такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити,вона-бо  хотiла,
щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.
   Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг
би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн  поле  й
купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо
дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй  слободi.  Як  же  прийшла
весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву.  А
сам зостався поки на шахтi,  бо  трапилась  така  робота,  що  дуже  добре
заробити можна було. То й зважився Максим  перебути  на  шахтах  весну  до
зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.
   I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то
днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися,- та шкода, що на години
лiчити не знала! А й довгий здався ?й цей час,- довший за тi три роки,  що
вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край
приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити  ?м  на  шахтах  усього
шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.
   - Правда, правда, дочко,- вiдмовив Максим,- у суботу грошi  за  тиждень
вiддаватимуть,- а тодi гайда!
   - Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! - зiтхнула Маруся.
   - Та  вже  якось  доживемо!  -  розважав  ??  батько.---Ну,  зоставайся
здорова, ясочко!

   II

   Пiшов батько, а Маруся зосталася сама.  Вона  швиденько  поприбирала  в
хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi  було  весело
та любо. Марусi заманулося туди. Та  в  не?  була  робота:  вона  дошивала
сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було  вперше.
Ця робота була ?й така люби, що вона швидше одвернулась од  вiкна,  щоб  i
спокуси не було, та й заходилася шити.
   Як ши?ш, то можна й думати.
   I Маруся думала собi про те, як вони пере?здитимуть звiдси, та якого це
клопоту буде. Та дарма - якось воно буде,  а  як  улаштуються  -  от  тодi
добре! У сво?й хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така  весела!
А коло хати Маруся квiток-квiток понасаджу?,- от як у ?? матерi було -  це
так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще  садитиме
садовину в тому садочку, що вже там ?. От добро -  свiй  садок!  Вийдеш  у
його: сонечко ся?, пташки щебечуть, вишеньки червонiють - вже ж i гарно!
   Маруся всмiхнулась радiсно та й... схаменулась. За сво?ми думками  вона
й не помiтила, що вже й  голку  з  рук  пустила,  i  не  ши?  вже.  Трошки
засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.
   Опiвднi чу?,- гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула  шити
та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не до?ли, а варити самiй собi вранцi
не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попо?вши,- знову до шиття. Чу?
й машина гуде,- це вже й татко пообiдав i робити заходився.
   Пошилась Маруся так ще  з  годину.  Коли  чу?,-  машина  знову  загула.
Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,- а  тепер  же
нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася  була  про  це,  дiла
свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чу?, гомiн якийсь на вулицi. Щось  наче
бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.
   - Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у вiконце.
   Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi  цiкаве.  Вона
вискочила з хати. Люди  вже  перебiгли,  й  вона  не  могла  нi  про  вiщо
довiдатися. Та трохи згодом побачила,- бiжить  проз  не?  знайома  дiвчина
туди, куди й люди побiгли.
   - Галько! - гукнула вона до не?.- Галько!
   Галька спинилась i вздрiла Марусю.
   - Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там  зробилося  -  шахту  залило!  -
ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух ?й вiд швидкого бiгу забивало.
   Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:
   - Яку шахту? де?
   - Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
   - А тобi ж хто казав? - спиталася Маруся.
   - Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! - казала  Галька
поспiшаючись.
   Маруся мовчала. Вона нiяк  не  могла  зрозумiти,  звiдки  взялася  вода
заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не  довго  про  це  думала.
Iнша думка вразила ??: у тiй шахтi робив ?? батько,- то це й його  залило?
Ця думка вдарила ??, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.
   - Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! - скрикнула Галька,  пiдбiгаючи
до не?.- От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було
б! А твiй, Марусю, в якiй?
   - У новiй...
   - От бiдна ти!..- пожалiла Галька.- Ходiмо ж туди!
   - Ходiм! ходiм! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку  й
потягла ?? за собою.
   - Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та,- а то я не пiдбiжу.
   Вiд землянки, де Маруся жила, до ново? шахти було  не  дуже  далеко,  i
дiвчата швидко туди добiгли.
   Що ближче вони пiдбiгали до не?, то бiльше людей ?м стрiвалося, що туди
ж бiгли, а коло само? шахти зiбралася вже чимала юрма,- тут був управитель
над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок
з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили.
   Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж
на середину мiж  люди.  Там  вони  побачили,-  якийсь  чоловiк  сидить  на
каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу  його  пiзнала:  то
був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з  ??  батьком.  Вiн  був  тепер
увесь мокрий, i видко було, що з ?м сталося щось:  чи  хворий  вiн,  чи  в
шахтi прибито. Бiля його стояв управитель,  високий  чорнявий  чоловiк,  i
наказував штегеровi:
   -  Пiднiмiть  двадцять  чоловiк   з   шахт!   Обидва   смоки   сюди   з
локомобiльчиком швидше!
   Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.
   - Ну, та як же воно було?
   - Так! - вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з  болю.-  Ми
били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк,- а  вода  так  i
суне! Кинулись бiгти,-  так  хiба  ж  його  втечеш?  Як  ухопило  нас,  як
понесло!.. Зараз я  Iвана  й  загубив,утоп,  мабуть,  бiдолаха.  А  я  вже
силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути.  А  воно  мене  як
закруте та об стовп головою - лусь! Почорнiло менi  в  очах,-  от,  думаю,
край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого - мабуть, не дуже вдарило. Потiм  ще
не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а  з
похiдно? винесло водою на бiлий свiт.
   - А правда,казав якийсь шахтар,- у сторчовiй край! А з похiдно? може  й
винести. Щастя тво?!
   - Та звiдки ж та вода  взялася?  -  допитувався  другий  шахтар.  Хтось
одмовив:
   - Та з старо? шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води - залило ж.
Вони, мабуть, пiдiйшли пiд не? або до не? та й пробилися туди,- от воно  й
залило.
   - А ти хiба зна?ш?
   - Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер  у  глиб  вода
пiшла.
   - Лихо та й годi!
   - А скiльки людей у шахтi? - спитавсь управитель у десятника.
   - Та, хвала  боговi,  не  багато:  було  десятеро,  одного  винесло,  а
дев'ятеро там,- вiдмовив той.
   Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як
колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю  вглиб,
i шахтарiв не спускано в не?, як у сторчову, а вони просто ходили  туди...
Тепер вона була вщерть повна нечисто?, яко?сь рудо? води. Вода дiйшла  вже
доти, поки ?й треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I
справдi,- вона була могильною ямою тим нещасливим, що в ?й робили.  I  ??,
Марусин, батько в цiй ямi.
   Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик,  що  там  стояв:  Галька
сiпала ?? за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся  мов  не
чула ??, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з  каламутною  водою,  що
поглинула ?? батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не
хоче йти з нею, вiдiйшла.
   Тим  часом  людей  побiльшало.  Поприбiгали  шахтарi  з  друго?  шахти.
Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали ?х становити.
   - А ця чого тут? - здивувався штегер, Марусю вздрiвши.- Геть  звiдцiля,
тут машина стане!
   Маруся не ворухнулась; вiн узяв ?? за руку.
   - Чу?ш, iди звiдцiля!
   Вiн хотiв стягти ?? з вагончика.
   - Не займайте мене! - скрикнула вона.- Там татко!
   Штегер несамохiть пустив ?? руку.
   - Що там таке? - спитав управитель, пiдходячи.
   - Та ось,показав штегер,- дiвчина. Батько ?? там.
   - Одведiть ?? звiдцiля! - звелiв управитель.
   Штегер знов узявся до не?.
   - Я не хочу! Я не пiду! - i пручалась, i благала  Маруся.-  Дайте  менi
тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!
   Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.
   - Ой, господи, чия ж то? - почулося помiж ?ми.
   - Максимова.
   - От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.
   - Одведiть геть жiнок та дiтей! - знову звелiв управитель.
   Жiнок вiдштовхнули  назад.  Але  з  Марусею  справа  була  важча.  Вона
пручалась, кричала й не хотiла йти.
   - Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму.  Там
татко!.. Ой, там же ж татко!
   Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до не?.
   - Дiвчино, йди звiдцiля,- тут становитимуть машини. Машини витягатимуть
воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?
   Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла  набiк.  Вона  сiла  на  ту
каменюку, де попереду сидiв Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо
його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося.
   Смоки  становили  недовго.  Трохи  згодом  машина   забухтiла.   Маруся
здригнулася й устала.
   По той бiк шахти вже лилася з кишки вода,  лилася  просто  на  землю  й
стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю  нечисту  воду  i
врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут  води  вже  добре  поменшало.
Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер  зосталося.
Маруся знову сiла на каменюку й почала  дивитися  на  шахту,  дожидаючись,
поки поменша? води. Вона  ма??о  що  чула  з  того,  що  робилося  навкруг
не?,уся-бо ?? увага повернулася на одно - на воду.
   Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього  не  помiчала.  На  таку
широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.
   Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки,  що
?х чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й  тi  пiшли.
Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся.
   Вона й тепер сидiла на каменюцi, ?? кiлька разiв  хотiли  прогнати,  та
все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчина
добре, що вода подалась нижче вiд кра?в.  Тодi  вона  ще  пильнiше  почала
дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так,  що  оком  не  можна
було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не
насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.
   - Дядьку,несмiливо почала вона,- чи скоро?
   - Що - скоро? - спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.
   - Чи скоро воду витягнете?
   - Ге-ге, дiвчино! Ще  довгенько  тобi  дожидатися!  Ще  днiв  iз  п'ять
поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!
   Маруся  вiдiйшла.  Тi  слова  ??  вразили.  Вона  сподiвалася,  що  все
зробиться сьогоднi. Вона була певна, що ?? татко  ще  живий.  Вiн,  певно,
обрятувавсь у який закапелок,такий, що й вода туди не  досягне,-  там  вiн
сидить i дожида?ться, поки воду витягнуть. Але  воду  витягнуть  аж  через
п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого  ?сти,-  вiн
умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ?вши.
   Ой, боже ж мiй! Що ?й зробити,  щоб  пособити,  щоб  швидше  обрятувати
татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову
i з тугою безнадiйною впевнялася, що  пособити  вона  нiчим  не  може,  що
навiть, якби життя сво? вiддала, то й тодi не могла б i  на  один  ступiнь
посунути наперед дiло.
   З такими тяжкими думками просидiла вона до  вечора.  Вона  хотiла  була
зостатися тут i на нiч, та ?? взято за руку й одведено геть. Вона постояла
трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить.
   Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на kаву, зiперлась на стiл та  й
занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що  вiдняла  в  не?
всю силу, кинула ?? в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву.
   Вона прокинулась несподiвано серед ночi.
   Навкруги була темрява. Дiвчина не  могла  зрозумiти,  що  з  нею.  Вона
пiдвелася й  почала  згадувати,  що  сталося.  Яку  хвилину  вона  думала,
напружуючи  думку,  й  вiдразу  згадала,  все  згадала.   Вона   скрикнула
несамовито й кинулася з лави насеред хати.
   ?? татко в шахтi, його залила вода, вiн  умира?  з  голоду!  Невимовна,
безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання
те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання.
   Округи була темрява - чорна,  важка,  похмура  темрява,  i  серед  цi??
темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла  маленька
посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об  цi  колiна
головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала  в
життi: оборону, любов, усе сво? щастя - чи то ж могла вона не  ридати,  не
розриватися  з  несамовитого  плачу,  не  бажати,  щоб  розпалена   голова
розбилась об худi колiна?
   I вона ридала.
   Чи довго це було,- вона, звiсно, не знала. Але дедалi  плач  ??  ставав
усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще  змагалося,  ще  розривало
груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але в горла  вже
не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло.
Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби  не  здригалося
iнодi тiло ?? перемучене, була б це мертва постать.
   А тим часом нiч уже кiнчалась, i похмурий невеселий день уже зазирав  у
вiкно. Маруся не помiчала цього, не помiчала, як  потроху  бiлiшали  перед
нею стiни, пiч, як висувалися з темряви стiл та  iкони  в  кутку.  Але  як
розвиднилось добре, вона помiтила свiт. Пiдвелася з  долiвки  i  хитаючися
вийшла з хати.
   Вона пiшла до шахти i пройшла до не? спотикаючись. Там була  така  сама
робота, як i вчора. Маруся глянула на воду й скрикнула з  ляку:  за  ввесь
час, вiдколи роблено, вода подалась тiльки як на пiваршина. Знесилена сiла
вона на ту каменюку, де й учора сидiла. Та вона  не  хотiла  коритися  тiй
несилi, вона хотiла бути тут, дожидатися й дiждатися.
   I вона сидiла. Працювали, розмовляли,  метушились  робiтники,  плюскала
вода, бухтiла парова машина, але все це Маруся мало й  помiчала.  З  нiмою
тугою не спускала вона очей з ями, повно? води, й ждала. Чого  вона  могла
ждати?
   Так минув день, а Марусина постать усе маячiла на  каменюцi.  Робiтники
вже не прогонили ??. ?м було жалко дивитися на цю дiвчинку, таку без  краю
сумну, що, здавалось, то живий жаль, живий сум прийшов у тiлi людському та
й сiв отут на каменi, нагадуючи людям про те нещастя,  про  те  горе,  яке
ховалося там, глибоко попiд землею, заховане, запечатане  цi?ю  каламутною
водою. Вони давали ?й ?сти, та вона не схотiла. До  не?  прибiгла  Галька,
приходила Горпина,- та жiнка, що вчила ?? шити,- вона  ледве  промовила  з
?ми кiлька слiв. Горпина хотiла взяти дiвчину з собою, та Маруся не пiшла.
Одначе Горпина примусила ?? з'?сти пирiжок, що принесла ?й з дому.
   Так поминув день до вечора, а ввечерi Маруся вернулася в свою хату.  Не
знала, що ?й робити, як розважитися. Схотiла молитися.  I  вона  молилася,
проказуючи не молитву,, а сво? слова, сво? ледве  зрозумiлi  благання.  Це
немов заспоко?ло ??. Вона заснула. Але спала не довго  i  прокинулась  iще
вночi - сидiла й дожидала свiтання.
   Ледве свiнуло надворi,- вона вже побiгла з хати. Але бiля шахти було те
ж: метушились робiтники, бухтiла машина, хлюскали смоки. Тiльки, як ближче
пiдiйшла, помiтила вона й вiдмiну: води в ямi вже  не  було  видко,-  вона
була десь там глибоко, i звiдти тягли ?? смоки.
   Маруся сiла на старе мiсце.
   Вона прийшла з надi?ю, i надiя держалася деякий час у не?'в грудях. Але
потроху надiя починала зникати, i пекуча нiма  туга  безнадiйная  обнiмала
дiвчину. В ??  маленькiй  голiвоньцi  плутались  безладно  чорнi,  страшнi
думки. Нi, нiколи не спорожнять цi?? клято? безоднi! Адже вона  позаливала
всi закапелки,- чи то ж виберуть ?? звiдти? А якщо й  виберуть,  то  коли?
Тодi, як татко вмре з голоду. Умре? Боже мiй милий! А тепер? Може, вiн уже
тепер умер, може, вже давно залила його вода? А коли й не потопила, то вже
сьогоднi третiй день, а завтра ще робитимуть, а там ще... I татко сидiтиме
в шахтi не ?вши.
   Вона починала в'являти собi страшну смерть з голоду. Там,  глибоко  пiд
землею, залiзши у найдальшу вiд води нору, сидить вiн, зiгнувшись, i голод
його мучить, мучить... Далi вона про це не могла  думати,  бо  вже  й  вiд
цього самого кригою проймало ?й душу.
   А коли вона не побачить живого татка, коли  вона  зостанеться  сама  на
свiтi, то що ?й тодi? Хто ?? так пожалу?, так оборонить, як татко?  Нiхто,
нiхто! I, мабуть, краще було б, коли б вона не жила вже на свiтi, коли б i
?? та шахта поглинула. Коли татко вмер, коли татко лежить у шахтi неживий,
то нащо ?й жити?
   Вона просидiла ввесь цей день нiма й непорушна. До не? знову  приходила
Горпина, ?сти приносила, та не могла вона ?сти.
   На нiч вона не пiшла додому,- сподiвалася,  що  вночi,  може,  виберуть
воду. Вона лягла долi бiля того каменя, зiбгавшися,  як  клубочок.  Якийсь
жалiсливий шахтар укрив сердешну сво?ю свитою. Але вона не спала. Вона  то
лежала, трусячися з холоду, то  пiдводилась  i  дивилася,  як  бiля  шахти
робили люди, чудно осяянi червоним свiтом од машини,  од  ламп.  Вони  все
робили, вони не спинялись: коли втомлялись однi,  приходили  iншi  замiсть
?х, а робота все не дороблялась, а в ямi все  була  вода.  Маруся  даремно
дожидалася всю нiч.
   Вранцi вона знову сiла на каменюку. Сiвши, почула, що ?й погано  якось.
Вона встала. Ледве встала,-  вiдразу  здалося  ?й,  що  люди  коло  шахти,
вагончики, шахтова будiвля здалека - все це враз якось захиталося,  рушило
й попливло перед нею. Вона хотiла зрозумiти, що це таке, i ту ж мить упала
додолу, непритомна.
   Прочнулася Маруся в Горпининiй хатi на полу. Спершу вона не  зрозумiла,
де вона й що з нею. Але зараз же побачила, що бiля вiкна сидить Горпина  й
ши?. Чого ж це вона, Маруся, тут?
   Горпина озирнулася й побачила, що дiвчина дивиться на не?.
   - Вже прокинулася? - промовила вона й пiдiйшла до  Марусi.-  А  що,  як
тобi?
   - Та нiчого,- вiдмовила Маруся.- А чого це я, тiтко, у вас?
   - А того, що ти вчора вранцi зомлiла коло шахти, а мiй Петро там  робив
i тебе сюди принiс.
   - Учора вранцi? А сьогоднi хiба який день? - спиталася Маруся.
   - Сьогоднi четвер.
   - Четвер? - скрикнула Маруся.- А татко?
   - Татко? - А ось стривай, скоро й про татка довiда?мось,-  ось-ось  уже
воду витягнуть усю.
   - Хiба й досi ще не витягли?
   - Нi.
   - Четвертий день?
   - Еге.
   - А я ж як це?
   - Та вчора вдень i вночi, i сьогоднi все спала, хвала боговi.  Як  тобi
тепер?
   - Анiчогiсiнько, я пiду туди.
   - Нi, дочко, ти не ходи! Гаразд, що хвороба  сном  вийшла.  Тобi  треба
тепер попо?сти.
   - Ой, тiтко, я не хочу ?сти. Пити дуже хочу!
   - Ну, на, напийсь, тiльки не води: я тобi молока дам.
   Маруся жадiбно випила молоко.
   - Ну, лягай же, дочко, та лежи,- промовила Горпина.- Вiдпочинь! А  менi
треба на часинку пiти з хати. Я зараз прийду,- тiльки до Мотрi збiгаю.
   Горпина напнулася хусткою й пiшла. Маруся зосталася сама. Але  вона  не
могла лежати.-?й здавалося, що там уже доробили все, що там уже  витягають
з шахти людей. Вона мусить побiгти туди, щоб побачити, що там буде.  Може,
вона зустрiне татка.
   Вона схопилася, швиденько вбулася й вибiгла з землянки. За хвилину була
вже коло шахти. Там народу було бiльше, нiж  звичайно.  Пiдходячи,  Маруся
почула слова:
   - Вагончиком спуститися, вагончиком!
   - Так не пройдеш туди - грязюка, слизько; а вагончиком можна.
   Марусi перехопило дух. Уже, вже! Вона проскочила промiж  людьми  аж  до
шахти.
   Там готовано вже вагончик, той, що в йому  звичайно  возять  вугiль.  З
його одiрвано верхню дошку, й один робiтник сiв у його.
   - Ти ж гляди,- наказував йому штегер,- скоро що  не  так,-  гукай,  щоб
назад тягти. Та роздивляйся добре, чи можна долiзти куди треба.
   - Боже благослови!
   - Рушай!
   Шахтар перехрестився. Повагом почав iти вглиб вагончик, прив'язаний  до
кодоли, що потроху розмотувалася з барабану. Та це було не довго.
   - Стiй! Стiй! - почулося зсередини, з  шахти.  Люди  спинили  коня,  що
крутив барабан.
   - Назад!
   Барабан закрутився назад, кодола коротшала, i за кiлька хвилин вагончик
з шахтарем вернувся з шахти.
   - Нема ходу, братця! Всю дорогу поламало.
   - Яку дорогу?
   - З дощок намощену, що по ?й вагончики бiгають. Далi не про?деш.
   - Що його в бога робити? - бiдкався штегер,- бiжiть до управителя!
   Один побiг. Управитель зараз прийшов i звелiв спробувати пробитись у цю
шахту з старо?, з тi??, де вода була. Шахта була сторчова, i в  не?  можна
буде спуститися просто в цебрi.
   Всi кинулись до тi?? шахти, тягнучи за собою  кодолу,  барабан.  Маруся
бiгла, щоб не зостатися позаду.
   - Давай цебер! Чу?ш, швидше! - гукав  штегер.  Поспiшаючись,  поставили
барабан, причепили цебер. Штегер сам став у нього.
   - Спускай!
   Барабан закрутився;  цебер  здригнувся  i  проваливсь  у  шахту.  Довго
крутили шахтарi барабан, а кодола все  розкручувалась  та  розкручувалась,
сягаючи аж до дна.
   Врештi стали  i  дожидались.  Дзенькнув  дзвоник,-  барабан  закрутився
знову, накручуючи кодолу назад.
   Без краю довгий здався Марусi час, що проминув, поки штегера пiднято  з
шахти.
   - А що? як? - почали всi його питатися.
   - Можна! Дiрка, що через не? вода пробилася, страшенна. Крiзь ту  дiрку
й можна туди долiзти. Хай зо мною ще хоч дво? стане.
   Дво? шахтарiв стало до штегера в  цебер,  ?м  подали  кiлька  пляшок  з
молоком та хлiба - це щоб пiдкрiпити тих, якi ще живi.
   - Боже поможи!
   - Спускай!
   Цебер з людьми зник у ямi.
   Маруся протовпилась аж до шахти.
   - Та чого це тут дiвчина?  -  скрикнув  управитель,  ??  вздрiвши.  Але
зараз-таки пiзнав ?? i вже бiльше нiчого не сказав.
   Маруся стояла над шахтою.
   Стояла  й  дожидалася.  Думала,  що  це  скоро,  ось  зараз  вернуться,
витягнуть ?? татка. Але нiхто не  вертався,  не  озивався.  Глибока  шахта
проглинула людей i не вертала.
   - Довго шукають! - сказав хтось.
   - Якби дав бог, щоб хоч живих найшли!
   I знову всi замовкли, дожидаючися...
   Проминула вже, мабуть, година. Без краю довгою  здалася  вона  всiм,  а
найбiльше Марусi! Звiстки з шахти не було нiяко?.
   Врештi мотуз, проведений з шахти до дзвоника,  заворушивсь,  i  дзвоник
дзеленькнув. Всi стрепенулися.
   - Тягни!
   Барабан пiшов спершу тихо, а далi все швидше  й  швидше.  Маруся  ледве
дихала... Хвилина... двi... три - i ось, ось цебер!..
   В цебрi стояв штегер з одним робiтником  i  пiддержу  вав  обрятованого
чоловiка.
   Але це був не Марусин татко. Обережно вийняли з цебра привезеного.
   - Багато живих? - спитавсь управитель.
   - Усiх тро?,- вiдмовив штегер,- оце один, а дво?  ще  там.  Забились  у
далекий закуток, такий, що й вода туди не досягла.
   - А тi?
   - Двох бачив - утопли, а бiльше нема. Та, мабуть, не минула лиха доля.
   Цебер  знову  пiшов  наниз,  а   хвершал   кинувся   клопотатися   коло
обрятованого.
   Проминуло ще з  пiвгодини,-  знову  дзеленькнув  дзвоник  i  закрутився
барабан. Маруся знову вся випросталась - готова в цю мить до  життя  й  до
смертi.
   Ось знову цебер - i в йому був не ?? татко.
   Штегер сказав, що живих тро?. Третiй повинен бути татко.  Не  може  бог
так дуже не пожалiти ??, щоб вiдняти вiд не? татка. Адже вiн добрий!
   - Господи! - молилася вона думкою: - Адже ти  добрий!  Верни  татка!  А
нi,- то вiзьми мене до його!
   А тим часом цебер давно вже пiшов наниз. I як  почулося  "пiднiмай!"  -
Маруся притисла сво? худi рученята  до  грудей  з  усi??  сили  i,  широко
розкривши очi, втупила ?х у чорну глибоку шахтову яму.
   Повагом пiднявся цебер.
   Дво? шахтарiв держали того, хто там стояв, i це був - Максим.
   Ледве ступив вiн на землю,- ту ж  мить  Марусинi  руки  обхопили  його.
Припадаючи до його, вона скрикнула :
   - Татку! любий! живий!..
   I змучена дiвчина впала непритомна до нiг батьковi.
   Максим пролежав кiлька день у лiкарнi, а потiм  кинув  шахти.  Удвох  з
Марусею вони повернулись у сво? село.
   Тепер вони живуть у сво?й хатi i господарюють щасливо.

   У Олекс?iвцi, 1893. IV.13.



   ЕКЗАМЕН

   Сьогоднi великий день у Тополiвськiй школi: у цей  день  ма?  вiдбутися
екзамен, а на йому повинен бути член ради шкiльно?. Тим-то у  школi  ще  з
учора все готу?ться. I молодий, що тiльки перший рiк учителю?, вчитель,  i
сторож Кирило Криворукий працюються з усi?? сили. Ще вчора маненька хатка,
що волость вiддала у сво?му будинковi на школу,  хатка,  завбiльшки  сорок
квадратових  аршин,  почала  чепуритися.  Усi  ями  в   землянiй   долiвцi
позасипувано, а потiм сторож попримазував ?х глиною  i  кожному  школяревi
прикро наказував, щоб вони, хлопцi, якомога обережнiше приторкалися сво?ми
ногами до примазаних мiсцин:
   - А то сяде та й товче чобiтьми! Де б оберiгатися, легенько ступати,  а
вiн товче. А ти за ним маж та рiвняй! От уже при?де пан, то вiн вам дасть!
   Тим часом учитель власноручно порався коло пообпадалих шпарун на стiнах
та на грубi i, закотивши рукава за лiктi, щиро примазував  рудою  й  бiлою
глиною, зовсiм незважаючи на те, що така  праця  анiтрохи  не  вiдповiдала
його вчительським обов'язкам. Але що ж  було  робити,  коли  вiн  нiяк  не
здолав домогтися, щоб громадський атаман дав йому мазильниць?!  Школярськi
парти, що стiльки разiв цi?? зими заходжувались розсипатися пiд школярами,
та й розсипалися навiть  часом,  цi  парти  позбивано  тепер  гвiздками  й
клинцями,  i  вони  почали  позирати  якось  навiть  спишна;  та   це   не
перешкоджало сторожевi Кириловi подавати вчителевi до уваги, що коли вони,
школярi, не  побережуться,  то  "ота  гемонська  задня  парта  коли  б  не
обернулась, бо там нiяк не приладна?ш однi?? нiжки".  Та  й  учительському
стiльцевi, що якось  випадком,  мабуть,  потрапив  до  школи,  треба  було
лiкаря, i вчитель довго працювався, силкуючись, щоб замiсть трьох  було  в
його чотири ноги, як то повинно бути в кожного порядного стiльця.  Ще  два
стiльцi взято в батюшки i в волостi - про самого батюшку й про "члена".
   Сьогоднi й школярi поприходили, одягшись, мов по-празниковому: мало  не
на всiх були новiшi свитки, а то й чумарки, босих не було.
   Сторож востанн? витирав три вiкна шкiльно? свiтлицi. Батюшка та вчитель
розмовляли промiж себе i боялись за того або iншого  школяра,  що  мiг  не
здати екзамену.
   Школярi й собi з запалом розмовляли.
   - Чого ж вiн при?де, той  пан?  -  допитувався  маленький  хлопчик,  що
тiльки одну зиму походив до школи, у свого старшого товариша.
   - А питатиметься, чи навчилися ми...
   - А вiн який? Страшний?
   - Та хiба ж я  знаю:  я  й  сам  його  не  бачив.  Спитайсь  у  Олексiя
Петровича.
   - Олексiю Петровичу,- озива?ться школяр до вчителя,- а вiн страшний?
   - Хто?
   - Та той пан, що ири?де?
   Учитель силку?ться впевнити, що страшного в "тому пановi" нiчого нема.
   - А вiн не битиме? - не покида свого школяр.
   - Та нi! Хто ж тут смi? битися? - дуже зважливо впевня? другий.
   - Е, не смi?! А як спита?ться, а ти й не знатимеш, то що тодi?  Тодi  й
битиме...
   У другому мiсцi, де сидять щонайстаршi, чути, як вони бубонять собi пiд
нiс, ще раз прочитуючи вивчене. Кожен працю?,  бо  кожному  хочеться  мати
"свiдоцтво".
   Один маненький хлопчик залiз у  куток  i  наляканими  очицями  погляда?
навкруги: вiн заздалегiдь злякався "пана".
   - Я втечу, як вiн при?де! - шепоче вiн на вухо сво?му товаришевi.
   Зненацька розiтнувся скрик. То  якийсь  занадто  смiливий  хлопець,  не
лякаючись нiтрохи сподiваного "пана", гепнув по спинi свого товариша.
   - Половина десято?,- промовив батюшка,- нехай сiдають:  скоро,  мабуть,
при?де.
   Вчитель глянув на батюшчин годинник (шкiльного або свого дасть бiг!)  i
звелiв дiжурному покликати тих школярiв, що були надворi.
   Гуртом сипнули школярi до класу  i,  стовпившись  коло  дверей,  почали
скидати свитки, складаючи- ?х у купу на долiвцi у  школi.  Хтось  штовхнув
дiжечку з водою, що стояла тут  же,  i  пообливав  одежу.  Смiх  i  галас.
З'явився  сторож  i,  бубонячи  собi  пiд  нiс  щось  i  про  "безрахубних
шибеникiв", довiв знову все до ладу.
   Прочитали молитву, посiдали. Вчитель та  батюшка,  подiливши  школярiв,
почали  дещо  перепитувати  ?х,  перебиваючи  один  одному.  Але  дiло  не
ладналося: i вчителi, i школярi були стурбованi.
   Якось минула година. Чого ж вiн не ?де?
   Вчитель знову випустив школярiв зо школи. Меншi побiгли, а  старшi,  що
здають екзамен на "свiдоцтво", знов до книжок. Батюшцi надокучило ждати, i
вiн пiшов додому, попрохавши зараз же прислати по його, скоро при?де член.
   А член усе не ?хав. Старшi ще щирiше вчать, хоч учитель i  впевня?,  що
?м тепер краще буде пробiгатися.
   Мина? година, друга, третя. Страшний пан, що так довго примушував  себе
дожидатися, ще бiльше тепер лякав  школярiв.  I  потомились  усi,  i  пана
страшно,- так би i втiк.
   Нарештi, години в три, зненацька почувся дзвоник.
   -?де, ?де!..- розiтнувся шепiт промiж школярiв.
   Ту ж мить сторож Кирило, вiдчинивши дверi, оповiстив:
   - ?де, уже бiля Стецькового шинку.
   Вчитель послав одного хлопця по  батюшку.  Школярi  сипонули  в  школу.
Миттю посiдали, випростались  i  затихли.  Маленький  школярик,  що  хотiв
утiкати вiд пана, ще бiльше залiз у куток i ввесь зiгнувся, -неначе  якось
хотiв сховатись. У багатьох перехопило дух. Вони пiвзлякано,  пiвдивуючись
прислухалися до дзвоника, що все голоснiше  та  голоснiше  видзвонював  i,
нарештi, востанн? гучно дзвенькнувши, замовк бiля  само?  школи.  При?хав!
Усi голови повернулися до  дверей.  Обличчя  у  багатьох  побiлiли;  деякi
злякано шепотiли: "Господи, поможи!.." Далi почувся Кирилiв голос:
   - Сюди! Ось сюди пожалуйте!
   Дверi вiдчинилися, увiйшов член шкiльно? ради. Школярi  повставали.  Не
вiдмовляючи на ?х поклiн, вiн пiдiйшов до вчителя.
   - Ви учитель?
   - Учитель.
   - Член училищного совета Куценко.
   Пан Куценко рокiв 25-30 був волосним писарем, а  жiнка  його  торгувала
бакалi?ю. I в писарствi, i в  крамарствi  йому  так  пощастило,  що  через
десять рокiв вiн мав уже свою  крамницю  в  повiтовому  мiстi  i,  потроху
посуваючись угору, зробився з писаря значною особою  в  мiстi.  Недавнечко
вiн був мiським головою, а тепер директором  повiтового  банку,  що  через
його ж шахрайства незабаром мав впасти, i разом вiн - член земсько? управи
i шкiльно? ради,- тим i ?здить вiн по сiльських  школах  на  екзамени  яко
голова "екзаменацiйно? комiсi?". Але  як  непевнi  голоснi  й  приголоснi,
проклята лiтера h та й усякi iншi хитрощi росiйського правопису нiколи  не
давалися до зрозумiння пановi членовi, то вiн, звичайно,  на  екзаменах  з
росiйсько? мови любiше мовчав. На  екзаменах  же  з  закону  божого  та  з
рахункiв почувався вiн вiльнiше, найбiльш як  справа  доходила  до  лiчби.
Арифметику у межах цiло? лiчби вiн добре  вивчив  ще  як  був  писарем,  а
директорування в банковi дало йому змогу перемогти й "дроби", i  пан  член
особливо на рахунки й наполягав на екзаменах. Вiн завсiгди возив  з  собою
свiй завдачник, де були папiрцями й олiвцем  позначенi  завдачi,  якi  вiн
звичайно i безодмiнно давав рiшати школярам. До цього треба додати хiба ще
те, що, силкуючись удавати з себе пана, вiн без жалю нiвечив i укра?нську,
i росiйську мову, нехтуючи першу i не знаючи друго?.
   Прийшов пiп, посiдали за стiл. Член витяг якiсь папери i порозкладав ?х
на столi. Коло ?х лiг заялозений завдачник ?втушевського з позакладаними в
його папiрцями, потiм перо й олiвець, що з'явилися з членово? кишенi. Дiти
з острахом поглядали на всi цi приготування. Часом хтось тихо шепотiв:
   - I в його завдачник ?!
   - Перо, як срiбне, блищить...
   - Дайте список учеников,- голосно прогомонив член.
   Ре?стр дали, i вiн уткнув у його носа. Тихо-тихо стало,- чути було,  як
муха, летячи, дзвенiла  крилами.  Школярi  вже  не  перешiптувались;  вони
ждали, що то буде...
   - Байденко Iван!  -  голосно  вигукнув  пан  член.  Викликаний  хлопець
схопивсь i почав пролазити промiж тiсно поставленими ослонами. Ноги в його
якось не слухалися, чiплялися за нiжки вiд ослонiв; видко було, що хлопець
лякався. Нарештi, вилiзши, вiн несмiливо пiдiйшов до столу i вклонився.
   - Ну, по закону,- муркнув член.- Читай молитву господню.
   Хлопець тремтячим голосом почав:
   - "Отче наш, iже ?си..."
   - Троице! - знову звелiв член. Хлопець i ту проказав.
   - А што ето такое тройця? -  запитався  вiн.  Хлопець  силку?ться  щось
сказати, але не може.
   - Ну-ну! - пiдганя батюшка.- Я ж вам ето об'яснял, как же ти не зна?ш?
   - Тройця...почина хлопець i ста?.- Тройця... це - бог отець, i  син,  i
дух святий...
   - А шо ж то, три бога? - допиту?ться член.
   - Нi, один...
   - Ну, как же то один? Розкажи! Хлопець мовчить.
   - Ну, чого ж ти мовчиш? - знов пiдганя батюшка. - Ти ж зна?ш!
   Хлопець то червонi?, то бiлi?, вiн тремтячою рукою тре чоло, видко,  як
замружiли i змокрiли очi, затiпалися губи. Йому стало страшно.
   - Ето значить... обикновенно, це  всьо  одно,  шо  от  свет  од  сонця,
iсходить i шо того... те?...-об'яснiть йому, батюшка! - докiнчив член,  що
хотiв був навести вiдоме порiвняння з бiблiйно? iсторi? Рудакова,  але  не
змiг i заплутавсь.
   Батюшка вияснив.
   - Тепер по священной iсторi?...- промовив учитель.
   - Розкажеш про Ноя i ?го синовей? - спитав пiп.
   - Розкажу,вiдмовив, трохи заспоко?вшися, хлопець i почав розказувати.
   - А шо,зненацька перехоплю? його оповiдь член,-  хорошо  сделал  Хам  с
отцом?
   - Hi...
   - Обикновенно, он отца не уважал, посмеялся  с  него...  за  то  ему  i
наказанi?. А ти уважа?ш отца? Слушается? -  зненацька  грiзно  запиту?ться
член.
   - Слухаюсь...- вiдмовля? переляканий його голосом хлопець.
   - То-то!..  Всегда  должно  слушаться,  потому  отец  обикновенно  ?сть
родитель! - промовля член, удаючись уже до всiх школярiв, а тi зо  страхом
дивились на все, що робилося у ?х перед очима.
   - Тепер по арихметик?! От я вже сам ?го спрошу,- промовив член.
   Тут уже було його широке поле до дiяльностi, i вiн,  розгорнувши  свого
завдачника i нашукавши по прикметах завдачу почав нею  мучити  хлопця.  На
щастя хлопець знав.
   - Тепер по-руському!
   - Читай! - промовив учитель, показуючи хлопцевi в книжку.
   - "Мартышка в старости слаба глазами стала, а у людей она слыхала,  что
это зло еще не так большой руки, лишь стоит завести очки"... i т. i.
   - Розкажи!
   Хлопець  ламаною  великоруською  мовою  переказу?  прочитане,   всячину
плутаючи:
   - ...вона слихала, шо у людей большi руки i очки... сто?ть та й крутить
хвостом...
   - Да, очки надела,- дода? член.- Хорошо!  Будеть!  -  промовив  вiн  i,
нахилившись над ре?стром, хотiв 'писати "балли".
   - Может бить, пiсать ?що? - спитавсь учитель.
   -  Мм...муркнув  член,  погадавши,  мабуть,   про   недосяжнi   правила
правопису.- Нехай пишеть!..
   Вчитель почав читати якийсь уривок з книги, а школяр писав на  класовiй
таблицi. Потiм почали виправляти помилки.  Член  якось  пiдсунув  до  себе
книжку i, звiряючи з нею написане, знайшов двi помилки. Зоставалось ?х  ще
з п'ятеро, але член сказав, що все останн? так, i хлопця пущено.
   Саме таким робом узялися й до другого школяра.  Тiльки,  як  дiйшли  до
арифметики, бiдолашний нiяк не мiг рiшити завдачу - даремно направляв його
вчитель, даремно пiдганяв член. Нарештi, член не вдержавсь:
   - Шо ето? - зненацька крикнув вiн.- Арифметики  не  знають,  щитать  не
ум?ють! Ви учитель, ви нiчего не делали! Я в училищний совет на вас  подам
рапорт!
   Бiдолашний учитель тiльки крутивсь  на  одному  мiсцi.  Школярi  сидiли
бiлi, як крейда.
   Зненацька озвалося хлипання, спершу  тихше,  а  далi  все  голоснiше  й
голоснiше, i перейшло, нарештi, у голоснi заводи плачу.  Плакав  саме  той
маленький хлопчик, що ще заздалегiдь хотiв утiкати вiд "пана".
   - У! Я не хочу тут!.. Я не хочу! Я додому пiду! - ридаючи казав вiн.
   Почувши це, член зупинився. Вчитель побiг до хлопця. Але вiн не  зважав
на вмовлення i не покидав ридати i  намагатися  додому.  Довелось  пустити
його з школи.
   Бачачи, що  вже  переборщив,  член  притих.  Екзамен  останнiх  шiстьох
хлопцiв, що здавали на "свiдоцтва", вiдбувся  тихо,  надто,  що  всi  вони
"арихметику" знали, i пан член не мав рацi? сердитися.
   Нарештi скiнчили. Пан член устав.
   - А т?х  не  будем  екзаменовать?  -  спитавсь  учитель,  показуючи  на
школярiв першого та другого року.
   - Нн?т... Та они ум?ють читать?..- казав утомлений член, поглядаючи  на
годинника: було вже шiсть годин. - Хлопцi, читать ум??т?? - запитався  вiн
у школярiв.
   - Умi?м...несмiливо вiдмовили деякi.
   - А щитать? Ну: дважди с?м?
   - Чотирнадцять! - гукнули всi вiдразу.
   - А 25 без 7?
   - Вiсiмнадцять.
   - Ну...промовив член, вагаючись.
   - Може, закусить би...- обiзвавсь батюшка.
   - Обикновенно...  не  мiшало  б...  Ну,  д?тi,-  знов  озвався  вiн  до
школярiв,  а  тi  чогось   повставали,-   значить,   ви   тепер   получите
свiд?тельство - котори? екзамен здали, а  котори?  нет,  то,  обикновенно,
учiтеся,  потому  шо  наука...  то-?сть...  потому,  шо  без  ??   человек
тьомний...  А  арихметику,  особливо  арихметику,   шоб   знали.   Потому,
обикновенно, арихметика  -  то  велика  наука!..-  i  показуючи  великiсть
"арихметики" яко  науки,  пан  член  пiдняв  угору  проти  лоба  пальця  i
погрожаючи, штрикнув ?м у повiтря.
   Далi течiя членового красномовства всохла, i вiн став,  не  знаючи,  що
казати.. Школярi, батюшка, вчитель i собi стояли, не знаючи, що ?м робити.
   - Так от шо... те?...- почав знову член, згадавши, як  вiн  колись  був
укупi з iнспектором на екзаменi i як саме той закiнчив його, - школа у вас
хорошая, i я так доложу у совет. I арихметику знають,- один не зна?ть, ну,
та то вже нiчево...- I член так само, як i iнспектор, подав руку вчителевi
та батюшцi.
   - Так ?х распустiть? - спитав учитель.
   - Еге, да...
   - Читайте молитву! - промовив учитель.
   Хлопцi, тупочучи ногами, повернулись до iкони. Прочитали молитву.
   - Ну, тепер те?... домой iдiть! - почав член.- А ми  до  вас,  батюшка.
Обикновенно треба закусить. Може б того... й водочка?..
   - А всенепримiнно!.. Як же!.. Пожалуйте!..
   - Так, так... От ми там i протокол екзаменськой подпишем...

   1884



   ПАНЬКО

   Панько  останнiй  ускочив  у  дерев'яний  великий  цебер  до   чотирьох
товаришiв i гукнув машинiсту:
   - Пускай!
   Цебер почав спускатися в шахту спершу тихо, а далi все швидше й швидше.
Вiн хитався на всi боки, i шахтарi  повиннi  були  часом  вiдпихатися  вiд
стiн, щоб не вдаритись об ?х,тодi б усi сторч  головою  могли  полетiти  в
шахту з розбитого цебра. Але шахта була не глибока; чорнi стiни промайнули
швидко, й шахтарi вже були на днi.
   - Ну, вилазь! - сказав Панько й сам вискочив перший,  держачи  в  руках
динамiтовi патрони. Товаришi почали вилазити за ?м з струментом у руках.
   Зараз же бiля сторчово? шахти пробивано  новий  хiдник.  Але  величезна
брила кам'яна, зустрiвшись на дорозi, не давала йти далi.
   Шахтарi мусили розбити цю каменюку динамiтом.
   За кiлька ступнiв вони були вже там, де треба.
   Нахиляючись, вони пройшли,чи, мабуть, краще сказати - пролiзли у почату
нору.
   Там було мокро й темно.  Двi  лампи  шахтарськi,  блимаючи,  освiчували
чорнi стiни i не менше чорнi шахтарськi обличчя, тiльки зуби та очi бiлiли
на тих арапських обличчях.
   Робiтники почали оглядати камiнь.
   - Ну, з ?м буде морока! - промовив один.
   - Та здоровий! - додав другий.
   - То нiчого, що здоровий, а ось подивимось,  як  його  пробивати,сказав
Панько.Ану лиш давай свердел!
   Почали  вертiти  камiнь,  б'ючи  по  свердлу  молотком:   камiнь   мало
подавався.
   - I що б було кращий струмент узяти! - сердився Панько,  що  порядкував
дiлом.А то цим - до вечора не зробиш дiрки.
   - Та й вечiр недалеко,озвався хтось.
   - I добре, бо вже й кiстки болять на  цiй  чортовiй  роботi,додав  один
шахтар.
   - Не журись! - одказав  молодий  високий  парубок,зате  завтра  недiля,
погуля?мо!
   - Погуля?мо! - трохи зло вiдказав йому чоловiк з бородою. Вiн  приходив
на роботу з села i мав сьогоднi йти додому, несучи свiй  заробiток  сiм'?.
Парубок же той жив на шахтi i всi  грошi  витрачав  на  себе.  Перший  був
порядний господар i не мiг бути прихильний до шибайголови шахтарсько?.
   - Погуля?мо! Вам усе тiльки б гульки справляти! За гульками й  дiла  не
зна?те.
   - А якого я дiла не знаю? - розсердився парубок.
   - А от такого, що тебе посилано взяти путящого  струменту,  а  ти  взяв
казна-що.
   - Велике лихо! - вiдмовив парубок.Як треба  буде,  то  пiдiймусь  та  й
вiзьму кращий.
   - А воно й справдi треба взяти,промовив Панько. - Ану лиш добудь!
   - Круть-верть - зараз буде! - сказав парубок.Ходiм, Семене!
   Другий парубок, той, що лаяв роботу, пiшов з ?м до цебра.
   Три шахтарi посiдали, прихилившися спинами  до  каменюки.  Дво?  почали
зараз же крутити цигарки i позакурювали ?х вiд лампи, що  причепили  збоку
на стiнi.
   Панько не курив. Вiн дуже втомився. Сьогоднi йому було  багато  роботи.
Хотiлося вiдпочити. Поки товаришi курили й розмовляли, вiн  мовчки  сидiв,
приплющивши очi. Залюбки згадував, що  сьогоднi  пiде  додому,  обми?ться,
вiдпочине й побуде в сво?й сiм'?. Сiм'? всього - жiнка молода та маленький
син, рокiв три йому було. Влiтку Панько хлiборобив, а взимку  заробляв  по
шахтах. Цей заробiток давав йому змогу не вбожiти, ще трохи й  пiдправляти
сво? господарство.
   Вiн тепер думав про свою теплу чистеньку хатку. Вона так  i  в'являлась
йому, а серед не? Одарка. I обличчя  в  Одарки  так  наче  всмiхнулося  до
нього. Якесь любе, лагiдне почування обняло Панька, i йому  так  схотiлося
швидше туди, до не? й до сина. Ну, Данько запевне спатиме, як вiн  прийде,
але завтра вже ж спита?ться:
   - А со менi татко принесла з сахти?
   Чудний! Завсiгди з матiр'ю, чу?, як на не? кажуть "вона", то й собi  на
всiх,i на чоловiкiв, i на жiнок,почав казати "вона". Треба буде взяти йому
в крамницi яку канхветину. Бо так тобi любо обнiме за шию та й каже:
   - А со принесла?
   А Одарка дожидатиме його, хоч як пiзно вiн прийде,вона не ляже...
   Усмiх осяйнув  умазане  в  сажу  чорне  обличчя  Панькове.  Йому  знову
схотiлося побачити Одарку зараз бiля себе... Нi, самому  бути  зараз  бiля
не?...
   - А ось i ми! - гукнув голос мало не над самим Паньком.
   Панько розплющив очi. Парубки вже вернулися з  струментом.  Треба  було
робити. Трохи нехотя вiдiрвався Панько вiд сво?х мрiй i встав.
   З новим струментом робота пiшла краще. Але все як  каменюка  подавалася
погано, бо дуже тверда була.
   - Та ну його к бiсу,всi руки обшмуглявi - промовив чоловiк  з  бородою,
спускаючи руку з молотком.Буде й стiльки!
   - Не глибоко буде, не розiрве враз,сказав Панько.
   - Дарма,удруге можна, коли треба буде.
   Панько позастромлював у попровiрчуванi дiрки патрони.
   - Ну, хлопцi, гайда в цебер! Я зараз позапалюю гноти.
   Чотири шахтарi пiшли до цебра,  покинувши  Панька  запалювати.  Парубок
зачепив старого:
   - А що, от i принiс, що треба, й не загаялись.
   - Мовчи вже! Про тебе  й  кури  сокочуть  по  смiтниках,  що  ти  такий
моторний,вiдмовив той.
   - Та про мене хоч кури сокочуть, дядьку Андрiю, а про вас i того  нема!
- вiдказав парубок, улазячи в цебер.
   - Га-га-га! - зареготалися шахтарi.От так утяв!
   - Утяв! - розсердився дядько Андрiй, уже стоячи в цебрi в той  час,  як
iншi ще влазили.
   - Утяв! Якби йому язика втяти, так ото було б добре! А то дуже довгий,-
щоб не придавило коли в шахтi грудякою.
   Шахтарi знову зареготались, i пiд регiт парубок гукнув угору:
   - Пiднiмай!
   Цебер смиконуло й пiднесло вгору.
   - Стiй! стiй! - скрикнув дядько Андрiй. - А Панько?
   За реготом та за спiркою шахтарi зовсiм забули, що Панько мусить  сiсти
з ?ми. Вони зирнули наниз i побачили Панька.
   - Стiй! - згукнув з усi?? сили парубок.
   Цебер спинився.
   Панько  все  це  бачив.  Вiн  одразу  згадав,  що  патрони   позабивано
неглибоко, що гноти були короткi. Вибух мусить бути зараз - ось-ось.  Коли
цебер спуститься, то камiння вдарить  просто  на  товаришiв.  Все  це  вiн
зрозумiв за одну мить.
   "Що бог дасть!" - промайнуло у його  в  головi.  I  перш  нiж  товаришi
встигли гукнути, щоб спускати, вiн голосно крикнув:
   - Пiднiмай!
   Цебер знову смикнуло й вiдразу винесло нагору.
   Панько повернувся, щоб кинутися набiк у другий хiдник.
   Але саме в цю мить iз темряви блисконуло ясним огнем, потiм ударило,  i
важкий гугот струсонув шахту.
   Панько почув, як щось штовхнуло його в груди й кинуло вавзнем.
   Як дим розвiявся, товаришi кинулись у шахту. Панько лежав зараз же тут,
i його груди були однi?ю великою кривавою раною...

   1893. I. 17. с. Олексi?вка.



   CAM СОБI ПАН

   Я ?хав залiзницею, третiм класом i, як звичайно, у  вагонi  з  написом:
"Для некурящих".
   Ох, цей напис! Раз у раз доводиться воюватися з подорожнiми,  щоб  вони
справдi не курили, - це  зна?  кожен,  кому  траплялося  сiдати  до  таких
вагонiв, сподiваючися заховатися в них од огидно? отрути димом з  паленого
листу. Будь ти дитиною, кашляй вiд тяжко? хвороби на груди, -  все  дарма:
напуватимуть тебе тi?ю отрутою, смiючися i з  тво?х  прохань,  i  з  тво?х
протестiв.
   Цього разу трапилося, що в нашому вагонi людей було дуже мало i  з  них
виявився тiльки один курiй, високий лiтнiй селянин  у  кудлатiй  капелюсi,
з-пiд яко? блищала пара виразних розумних очей. Вiн ?хав  з  двома  сво?ми
товарищами, i з ?х розмови я довiдався, що цих трьох дядькiв уже не вперше
посила? сiльська громада до мiста клопотатися за одну  громадську  справу.
Тепер вони верталися додому i були веселi: справа клалася на добре:  от-от
уже  добудуть  свого.  Трошки  глузуючи,  пригадували  собi,  як  сьогоднi
тупцялись у якiйсь губернськiй писарнi та розмовляли з панками.  Дядько  в
капелюсi витяг тим часом з кишенi критого кожуха курецьке  знадiб'я  та  й
почав поважно длубатись у кисетинi, добуваючи звiдти тютюн  та  натоптуючи
його в люльку сво?ми товстими робочими пальцями.  Як  вiн  узявся  був  до
сiрникiв, я попрохав його не курити, показавши на напис.
   - Хiба? - пiдвiв вiн голову i глянув за  мо?м  пальцем,  читаючи:  "Для
не-ку-ря-щих". А й справдi, що тут не годиться. Вибачайте, не  буду:  коли
тут таке право, щоб не курити, то й не  куритиму.  Бо,  звiсно,  пiд  яким
правом чоловiк ?, то вже того права й слухайся. От якби тут не  було  цi??
таблички, то хоч би ви були й дуже великий пан, я вас не  послухався  б  i
нiчого б ви зо мною не вдiяли, - казав  вiн,  помалу  витрушуючи  назад  у
кисет тютюн iз люльки.
   - Тодi б я нiчого вам i не казав, бо й я корився б тодi тому праву.
   - Хiба? - спитався вiн, зашморгнувши зразу кисет i знову, як  i  перше,
пiдводячи голову. - Оце добре, що в вас такий напрямок. А то звичайно  так
бува?, щоб люди пiд право хилилися, а пан - нi. Це  вже  я  вивiрив  i  на
оцьому курiйствi, бо менi була така притичина.
   - А яка ж саме притичина вам була? - запитавсь я, зацiкавившись.
   - То справдi притичина! - засмiявся  старий  сивий  дiд,  товариш  мого
курiя.
   - Чудасiя! - додав тоненьким голосом другий товариш - худий гостроносий
чоловiчок, швидкий на рухи. - Я б  такого  i  не  вдав,  як  Данило  -  не
витримався б. Бо це треба як затятися, то  вже  щоб  i  не  зрухнутися  iз
свого.
   - Так, може б, ви й менi розказали про вашу приго-  ду?  -  попрохав  я
Данила.
   - А таки й розкажи, Даниле,  пановi,  розкажи!  -  задрiботiв  тоненько
гостроносий, крутнувшись до Данила. - Воно чудне, ну й чудне!
   Данило помовчав  трошки,  всмiхаючися  з-пiд  рясного  темного  вуса  в
невеличку бороду, i загомонiв:
   - Та що ж там такого?.. От собi, звичайно, чоловiк щось робить,  а  тим
часом то про те, то про се дума?, мiзку?. Отак i я... Що так воно дивно на
свiтi: усi люди, а життя в них неоднакове. От хоч би мужик - одно життя, а
пан - зовсiм iнше. I шана кожному не однакова: зараз пан  увiходить  куди,
то лакей пiдбiга? й  кланя?ться,  i  пальто  пановi  скида?,  i  говорить:
"Пожалуйте, пожалуйте!" Ще й дверi ширшенько прочиня?, щоб  не  зачепився,
бува?, пап; а наш братчик, сiром'яга, туди ж поткнися, то зараз:  "Ну  ти,
мурло! Куди прешся? Завертай назад, мугиряко!" I зараз тi? дверi, хоч би й
навстiж зяли, то зачинить...  Ну,  сказати,  лакей,  то,  звiсно,  панська
помийниця, - яких помий туди влий, такими й смердiтиме... така вже в нього
душа... так же й iншi туди ж...
   Чого ж воно так? Невже через грошi? Бо в пана грошей багато: зараз  вiн
лаке?вi тиць у руку, - вiн йому й кожушинку скине, i дверi прочине...  Або
хоч от на машинi: сiда?ш у третiй клас, то там на тебе кондухтор нагрима?,
а iнодi й межи плечi наштовха?, а такiсiнський собi му- гиряка, як  i  наш
братчик, тiльки що з гудзиками... А пан за великi грошi сiда?  до  первого
класу, то вже вiн там на  кондухтора  грима?,  а  той  тiльки  все  -  "як
завгодно"... Мат-терi його ковiнька, як же  воно  недобре  на  свiтi  зроб
лено!..
   Ну, та вже, - думка в мене, - нехай собi там  хто  що  хоче,  а  вже  я
дознаю, як воно так на свiтi жити, щоб нiхто тобою не поштурхував,  а  щоб
сам собi пан був!
   ?здять пани у первому класi, по?ду й я!
   Бiс його бери, що воно дорого, отже я з того не зубожiю. Хазяйствечко в
мене хоч там i не велике, та не зовсiм i  мале,  а  син  у  мене  один,  -
роботящий паруб'яга, - то все воно йому самому припаде... от там  хiба  ще
за дочкою що дам, а бiльше нiкого й нема.
   Отак собi надумавiпися, - це було цi?? осенi, - та й лаштуюсь у дорогу,
та й нiкому не хвалюсь. У мене в городi було- таки  й  дiло  до  знайомого
чоловiка. Як прийшов той день , - удяг добру чумарчину,  узяв  карбованцiв
iз двадцять грошей та й на станцiю вже б то йти. А жiнка:
   - Що це ти, чоловiче, в дорогу йдеш, а куди й  не  кажеш?  Що  воно  за
мода? Мабуть, уже знову  за  якимись  громадськими  дiлами?  Тiльки  грошi
переводиш.
   А я на смiх i кажу:
   - Пiду панського права добувати.
   - Тю! - каже. - Чи ти не здурiв? Чи тобi на свiтi жити надокучило?
   - Нi, - смiюся, - тiльки надокучило мужицьке право.
   - Що ж ти робитимеш? - пита?, а сама, бачу, вже  й  бо?ться,  й  роботу
покинула, i не зна?, що ?й i казати.
   - А що ж я робитиму? Де пани бувають, там i я побуваю, подивлюся, чи не
можна якось так, щоб i мужик в однiй хатi з паном сидiв.
   Вона як заголосить:
   - Ой лишечко! Пропав же ти, пропав же ти навiки! Та тебе  ж  закатують,
та тебе ж на Сибiр завдадуть або на Соколиний острiв запроторять!.. Та там
же гаду-гаду, що й ступнути хрещенiй душi нiде... (I звiдки вона те зна? -
про той гад?) Та дiточок же наших дрiбнесеньких посиротять!..
   А вони, тi дiточки, таки й дрiбнесенькi: сина цi?? осенi оженив,  та  й
до дочки вже тi, що куниць шукають, рипаються... Гаразд хоч,  що  обох  па
той.час у хатi не було, а то б i ?х стара  до  лементу  призвела.  Уже  не
радий, що й признався. Почав ?? вмовляти, почав ?й  тс  та  се...  Так-сяк
розважив, затихла... Затихла, а сама сво? дума?: як випроваджала,  то  так
сльози i бринять на очах...
   I шкода менi ??, i самому неначе трохи смутно стало, - ну,  а  все-таки
того, що намислив, не кидаюсь, простую на станцiю. Прийшов.
   Узяв бiлета первого класу... таки дали, нiчого й не сказа- ли...  Оива!
Та й дорого ж, нехай йому всячина!.. Це так, що  не  дурно  папське  право
достанеться!.. Ну, та дарма: один той день, що батько у плахтi.
   Вийшов я до вагонiв, подивився, де синiм помальовано, - ото й мое.  Так
просто й чимчикую у первий клас... А назустрiч iз вагона кондухтор.
   - Не сюди, не сюди!.. - гримас. - Куди  пха?шся?  Наперед  iди,  -  там
третього класу вагони. А я таки собi тиснуся.
   - Чи ти чу?ш, мурло, що я тобi кажу? Не тут третiй клас, а спереду.
   - Та чого ви гука?те? - вiдказую. - Менi й не треба третього  класу,  а
первого, - та й показую йому бiлета.
   - А, пановi бiлета несеш, - ну, иди, коли так... Та не барись  там,  бо
скоро по?зд рушить, - та й побiг далi.
   Брешеш, думаю, я сам собi пан. Та й посуваюся у той первий клас.
   Iду, а самому таки трохи моторошно. Увiйшов туди. Бий тебе сила божа! -
вiдразу не розбереш, куди й поткнутися. Одначе пролiз тiсненькою  вуличкою
та й уступив у таке, що воно  вже  й  не  вагон,  а  таки  зовсiм  панська
свiтлиця: тут тобi й столики, тут тобi й постелi, тут тобi й тапчани...
   Народу не дуже багато: панiв кiлькоро та  панiй  дво?,  бачу...  Сидять
пани, - треба й менi сiдати. Набачив порожн? мiсце, пiдiйшов та й  сiв  на
тапчанику та так i пiрнув у нього!.. Ну та й м'яко!..
   - Мужичок, а мужичок! - каже  менi  панок  молоденький  з  бiлявенькими
вусиками позакручуваними. - Не туди попал, тут первий клас.
   - А так, - кажу, - пане, первий.
   - Ну, так зачим же ти, - каже, - сюди, коли тобi в третiй?
   - Нi, - кажу, - менi iменно в первий, а третiй менi тепер не в моду, бо
в мене бiлет не туди.
   - Што ти, - каже, - вигаду?ш абищо!
   - Чого б же я вигадував? - одказую. - Подивiться самi.
   Та й даю бiлета.
   Глянув вiн раз, два...  знизнув  плечима...  Тодi  ззирнувся  з  iншими
панами. А тi слухають, що ми говоримо.
   - Справдi, - каже до них, - у нього первого класу бiлет.
   Тут iще дехто з панiв пiдiйшов, дивляться на мiй бiлет та дивуються.
   - Хто ж це тобi дав? - питають.
   - Нiхто, - кажу, - менi не давав, я сам собi купив.
   - Нащо ж ти його купив? Це ж дорого  -  у  третьому  класi  дешевше,  -
озива?ться товстий пан з такою бородою, що з щiк телiпа?ться, а посерединi
голе.
   - А дешевше , - одвiтую.
   - Так нащо ж ти сюди купив?
   - А ви ж, пане, нащо сюди купили, а не в третiй? Адже ж i  вам  дешевше
було б.
   Один пан, такий огрядний собi, з чорною бородою, засмiявся та й каже:
   - Правду говорить.
   А той товстий пан, що шлях у нього серед бороди вiд губiв до  ши?,  вже
трохи й сердитенько:
   - То ти, а то я! - навча?. - Ти не рiвняй, а коли вже сiв тут, так сиди
тихо та чорт зна чого не розказуй.
   - Та хiба ж то я вас, пане, зачепив? То ж ви мене зайняли, - вiдговорюю
йому, та бачу, що воно сердите, та вже й мовчу собi.  1  воно  замовкло  i
пiшло в куточок до вiкна та й сiло навпроти мене, тiльки  навскоси  трохи,
бо я скраю сидiв.
   Поки ми так оце  балакали,  вже  й  по?зд  рушив,  а  трохи  .згодом  i
кондухтор ускочив,  -  той-таки,  що  мене  виряджав  до  третього  класу.
Дивиться на бiлети та цока? по них. Дiйшов i до мене та:
   - Ти чого тут? Я ж тобi казав, що не в цей вагон.
   - Аж воно таки в цей, - одказую та й подаю йому бiлета. Вiн зирк  та  й
нi в сих, нi в тих.
   - Так це, - каже, - твiй... ваш бiлет? - уже не зна?, як йому й казати.
   - Та мiй же, мiй, - одповiдаю.
   Вiн тодi глянув так неймовiрно по панах, а той огрядний  пан  з  чорною
бородою, читаючи книжку, та й кива? з-за книги головою:
   - Його, його, - каже.
   Здвигнув кондухтор плечима, цокнув по бiлетовi  та  й  вернув.  Подався
далi.
   Коли це трошки згодом пiдходить до мене  той  молодень-  кий  панок  iз
бiлявими вусиками. Зiперся на стовпчик, утупив у мене очi та й пита?:
   - А ти ж, мужичок, як це: завсiгди ?здиш у первому класi? -  Випиту?  б
то, що воно за чоловiк. - Так, як бог  дасть,  -  кажу.  -  Чи,  може,  ти
козак?..
   - Та козак.
   - А де ж ти живеш: на селi чи хутiр свiй ма?ш?
   - На селi.
   - Далеко вiд станцi??
   - Де там, зараз i станцiя.
   - Ти ж на станцiю ходиш чи ?здиш?
   - Як коли йду, а як треба, то й ?ду, - вiдказую спокiйненько, -  що  то
воно далi буде?
   - А ?здиш же ти одним конем чи парою?
   - Як треба, то й трьома по?ду.
   - Возом, чи, може, чим iншим?
   - Як треба возом, то й возом, а як чим iншим, то й  iншим,  -  одспiвую
паничевi, згадуючи свою гарбу.
   - Ти ж сам ?здиш, чи, може, й наймит у тебе ??
   - Чому нема?
   - А хата ж у тебе велика? Докучило вже менi це.
   - Та саме як на мене, - кажу. - А у вас, пане, яка, - чи велика?
   - Як? - говорить.
   - Та хата, - кажу, - у вас велика?
   - А тобi яке дiло до мо?? хати? - вже сердиться панок.
   - Та ви ж за мою пита?те, - вiдказую так собi плохенько. - А наймита ви
держите, пане, чи самi на станцiю ?здите?
   - Чорт зна що говориш! - одказав менi на те панок та  одвернувся  та  й
пiшов.
   Ну, дарма. Сидимо собi та й ?демо. Пани про сво? говорять, а я сам собi
про сво? думаю  та  на  всячину  роздивляюся.  Мене  покинули,  вже  й  не
дивляться на мене.
   Добрий тютюн пани вживають, аж  пахне.  Наш  так  смердить,  а  цей  як
ладанець. Якби такого чоловiк заживав, то жiнка й не вигонила б у  сiни  з
люлькою.
   Е, а це вже не ладанець! Товстий пан iз  дво?стою  бородою  та  закурив
таку товстючу чорну цигарку, просто з листя кручену. Ну, та й мiцна! Ця  й
менi дух забива?. Треба, мабуть, самому покурити, а то задавить.
   Отак собi думаючи, витяг кисета та й набиваю люльку. Набив, закурив...
   Коли чую: кхи-кхи-кхи! Я й не туди-то, що це мо? пани кашляють уже  вiд
мого люлечного. Зараз i пiдбiга? той паничик iз закрученими вусиками:
   - Мужичок, а мужичок, а зачим ти куриш?
   - Та, - кажу, - пане, покурити схотiлося.
   - Не можна тут курить! - говорить.
   - Адже ж пани курять, - одказую, - от i у вас цигарка в руках.
   - То, чу?ш, табак не той, а в теб'я тютюнище  такой,  што  ввесь  вагон
засмердев.
   - Коли ж у мене нема iншого. А хiба ж, - питаю, - тут мужицького тютюну
не можна вживати, а самий панський?
   - Авжеж!
   - А де ж це написано?
   - Отам! - та й показу? на табличку.
   - Нi, пане, я письменний: там  написано  про  те,  щоб  не  виходити  з
вагону, як по?зд ?де, а не про тютюн.
   Коли тут як зiрветься з мiсця той пан з  двома  мичками  на  щоках,  як
пiдбiжить до мене, як гуконе:
   - Вон, мужлан! Вон! Не смiй курить сво?? смердючо? гидоти!
   А сам аж труситься зо злостi, а червоне обличчя аж двигтить.  Ну,  менi
спершу трохи моторошно стало, а далi думаю: чого? Та й кажу, пихкаючи собi
люлечку:
   - Ви, пане, не кричiть i не тупотiть, бо й мо? такi самi  грошi,  як  i
вашi, а ота цигарка, що в вас у руцi, може, вона менi смердючiша, нiж  вам
моя люлька.
   Як же затупотить мiй пан, як же зарепету?: - Кондухтор!
   кондухтор!
   Та й побiг iз вагона.
   За малу годину вже й з кондухтором верта?ться. Зараз той до мене:
   - Не кури!
   - А хiба ж не вiльно?
   - У первому класi не можна такого тютюну.
   - А де це написано?
   Тик-мик - i цей нiчого не вiдкаже, тiльки все:
   - Не кури, бо я тебе виведу!
   - Нi, не виведете, бо я бiлета маю. Нехай пани не курять,  то  й  я  не
куритиму, а як ?м вiльно, то й менi.
   - Дак ти ж би хоч узяв вийшов з вагона та  постояв  там  надворi  та  й
покурив.
   - Коли пани виходитимуть надворi курити, то й я виходитиму, вжеж!
   Тут той панок iз закрученими вусиками як пiдбiжить  до  мене,  як  кине
менi на тапчан цигарку:
   - На, - каже, - кури, чорт би  тебе  взяв,  та  тiльки  не  чади  сво?ю
смолою!
   - Нi, - одвiтую, - у мене й свiй ?, - нащо менi цей? Не  кидайте  менi,
пане, бо я не собака.
   Та хоп тую цигарку пальцем та й скинув ??  додолу.  Як  iзчиниться  тут
лемент та крик! Як позбiгаються всi!  Пани  лаються,  панi?  дрiботять  та
знов-таки лаються, кондухтор лiзе вiдчиняти того вiтрогона, що  вгорi,  та
собi верещить, а я мовчки сиджу та люлечку пихкаю.
   - От буде станцiя, - я тебе на станцi? виведу, ?хати  не  дам  далi!  -
каже кондухтор.
   А той пан iз чорною бородою глянув на нього пильно та й пита?ться:
   - Хiба ви ма?те право не давати пасажирам  ?хати?  Кондухтор  верть,  -
поживився, як пес макогоном , -
   нiчого не вiдказав та й подався собi. Змовкли й пани, тiльки
   сопуть та плюють, а той пан iз чорною бородою  чогось  смi?ться  мовчки
з-за сво?? книги. Загула  машина,  -  уже  й  станцiя.  Дожидаюся  я  того
кондухтора, - не йде мене виводити. I по?зд рушив, а його нема.
   Ну й гаразд!
   Я тим часом давно вже й люльку докурив, i дим од не? розвiявся, затихли
й пани мо? зовсiм.
   Проскочили ми так iще станцiй зо три,-- знов  заманулося  менi  курити.
Тепер уже, думка, - вийду справдi з вагона та надворi покурю  -  однак  же
мене жiнка вигонить, як я курю в хатi, -  вона  вже  й  звикла  до  нашого
ручкового, а то ж таки пани, - з незвички, то  ?м  воно  i  в  носi,  i  в
горлянцi те?... Треба й ?х пожалiти, авжеж... А свого права я вже доказав.
   Одначе тiльки сягнув у кисет по люльку, хотiв тут  набити,  бо  надворi
вiтер, - коли це той пан з чорною бородою, що мене обороняв, пересiда?  до
мене.
   - Куди ?дете? - пита?.
   - Та до Ч. - вiдказую.
   - Дiло там ма?те?
   - Атож! - кажу, а того й не признаюся, чого саме  ?ду,  набиваю  люльку
далi.
   - Чи не хочете, - говорить, - мого?
   Та й пода? менi повен капшучок цигарок панських.
   - Та спасибi, дякую, - у мене ще й свого потягне: вже коли  курець,  то
маю свою люльку й тютюнець.
   - Та свiй i надалi здасться, - умовля?, - а я був би дуже  радий,  якби
мого зажили: який вiн вам буде на смак.
   Подивився я на нього, - смi?ться з мене  вражий  пан:  не  хоче  нюхати
ручкового, так пiдносить турецького. А втiм, видко, що добрий  чоловiк,  -
може, вiн, щоб сварки знову не було та нападу на мене. Нема вже чого  менi
сваритися, коли вiн до мене по-людському озива?ться.
   - Добре, - кажу, - коли ваша  ласка,  то  й  вiзьму.  Узяв,  подякував,
закурив та й думаю собi:
   - Бач, як воно на свiтi дi?ться: то як собацi кидали, а те- пер уже  як
людинi подають та припрохують. Еге-ге! Треба тiльки не подаватися! Так  же
я тепер i робитиму!
   Ото собi думаю, а тим часом машина уже й до Ч. добiга?.
   При?хав я до Ч., - у мене, кажу ж, таки й дiло було  там  до  знайомого
чоловiка. До обiд iз тим чоловiком, а тодi покупив дещо... Увечерi б можна
й на машину, щоб додому, та в мене думка не така. Треба ж iще  подивитися,
яково то самому собi паном бути. Куди б же менi пiти?
   Розпитуватись у людей не важився, щоб, бува, не насмiялися,  а  надумав
собi так, що пiду до тiятру. Хоч я сам у ньому й не був, та  таки  попович
наш менi розказував, що там шут- куючи таке роблять, неначе  справдi  воно
?: i кохаються, й цу- раються, i миряться, i сваряться, ще й убивають одне
одного... а що вже спiвають та танцюють!.. i так каже, що без  сорому  при
людях i цiлуються... А пани сидять та дивляться. Отож пiду й я  подивитися
та й куплю собi панське мiсце.
   Пiшов, ходжу по городу та читаю  по  тих  стовпах,  де  здоровi  газети
налiплюють, з оттакелезними лiтерами - шукаю, чи нема де тiятру.  Так  усе
або вчора був, або завтра буде, а сьогоднi нема. От менi не щастить. Ходжу
вiд стовпа до стовпа, як дурний... Коли таки натрапив на сво?. Хоч воно  й
не тiятр, та таки щось на нього скида?ться: "у залi дворянського  собранiя
концерт".
   Одмiна його зна, думаю собi, що воно  за  концерт!  Одначе,  прочитавши
газету, бачу, що там грають i спiвають, - ну, то можна й слухати.
   А почому ж там платять? ? мiсця по пiвкарбованця i по карбованцю  й  по
два. Ото вже саме панськi, як по два.
   А де ж це воно ?? Написано:  "в  залi  дворянського  собранiя".  Це  ж,
мабуть, там, де пани-дворяни збираються... то я ж знаю, бо колись туди сам
до призводителя дворянського доступався за  громадською  справою.  Чого  ж
менi ще й шукати? Ото и мо? - де пани, там i я.
   Ну, поки ще рано, то вернувся на квартиру до знайомого  чоловiка,  дещо
розпитався, куди та як у те собранi? йти, та, дiждавшися  того  вечора,  й
простую туди. Пiдходжу до великого того дому,  -  от,  що,  зна?те,  позад
собору, аж там уже перед дверима народу-народу  -  тиск!  Раз  у  раз  тi?
хвалiтони пiд'?здять та все туди, та все туди! Це ж буде тiснота така,  що
й ки?м не протиснеш.
   Ну, думаю, голубе, держись цупко, бо тут, гляди, ще  дужче  завихорить,
як на машинi в первому класi! Та так смiливо слiдком за одним паном у тi ж
дверi.
   Тiльки вступив, коли якесь лакейське опудало зараз мене за руку хап!
   - Ти чого сюди?
   - Не хапай, - кажу, - не поспiшайсь! - та одвiв його руку та й  подався
собi.
   Iду далi так, як менi сказано, коли справдi сидить за  сто-  лом  якась
панночка i бiлети прода?. Пiдiйшов i собi.
   - Дозвольте менi, коли ваша ласка, бiлет!
   - Н?ту, - каже, - всi попродала, тiльки в первих рядах ?сть.
   - Отого ж менi й треба - первого ряду, - давайте його менi.
   - Два рублi, - каже.
   - Дарма, - вiдказую, - давайте! - та й подаю ?й два карбованцi.
   Взяла грошi й дала бiлета.
   Там пани ще роздягаються, ну а я собi був у чумарчинi, то так просто  й
пiшов у ту залу, - не питався й куди, бо менi вже розказано, де повертати.
   Як увiйшов, то тут уже -  не  буду  брехати  -  таки  стало  менi  дуже
моторошно.
   Хата така здорова, як клуня, та де! ще бiльша!.. та вся блищить, -  ну,
незистино ще дужче, як у церквi!.. А пов нiсiнько  стiльцiв  наставляно...
народ вешта?ться, та все  пани  та  панi,  -  якi  сидять,  якi  ходять...
Зроду-звiку не бачив такого, - якби  не  намiрився  йти,  то,  мабуть  би,
вернувся, а то що дуже вже затявся.
   - Держись цупко! - знов кажу собi та все посуваюся,  та  все  посуваюся
помалу промiж панами та промiж стiльцями, до свого первого ряду цiляючи...
Та ще тi панi? з довгими хвостами, - ну ?й же ти боговi мо?му, - однiй так
у той волок уплутався, як парубок у гарбузиння, -  мало  не  впав...  Щось
менi за це  й  сказано,  та  не  розiбрав...  Дивляться  на  мене  всi  та
дивуються, одначе пускають... Помалу протюпав  я  до  того  первого  ряду,
знайшов свiй сьомий номер та й  сiв.  Бiля  мене  нiкого  нема,  -  тiльки
геть-геть дво? якихся так, як я, у первому рядi сидять.
   Сиджу, мовчу й не озираюся. Дивлюся на тi  здоровеннi  патрети,  що  по
стiнах, та на той хортоплян, що  грають  на  ньому...  А  позад  мене  усе
шамотаються пани, усе шамотаються, i вже чую, що щось,  мабуть,  про  мене
гомонять, бо раз у раз: "Смотри! Смотри!" Зирнув я так трохи через  плече,
- коли пани купками позбивалися, гомонять та  на  мене  показують.  А  це,
бачу, один наближа?ться до первого мого ряду, крутнувся разiв зо два та  й
став коло мене.
   - Мужичок, - каже, - ти не туди попав.
   - Нi, туди, - ось у мене й бiлет ?,  -  вiдказую,  а  сам  собi  думаю:
точнiсiнько, як i на машинi.
   - То що, що бiлет, - каже, - то дарма, а можна тут сидiти тiльки  тому,
хто в панськiй одежi, а в мужичiй - нi.
   - Хiба, - доводжу, - одежа слуха?? Адже люди!
   - Та люди - люди, та тiльки не в такiй одежi. Це  дворянське  собранi?,
так мужикам не годиться.
   Дошкулив вiн мене. Стривай же ти, думаю, - загну й я тобi карлючку.  Та
й питаю:
   - А хiба, - кажу, - пани тут щось погане  робитимуть,  що  не  можна  й
дивитись на нього?
   А вiн собi круть та й побiг од мене, нiчого не сказавши. Бiжи!
   Коли трохи згодом тупотить знов щось до мене, - зда?ться, той лакей, що
одежу з панiв iзнiмав. Прийшов:
   - Мужичок, уставай, iди!
   - Чого? - питаю.
   - Нiдзя, тут только господам можна, панам.
   - Хто заплатив за бiлет, той тут i пан, - одказую. - Я заплатив,  то  й
сидiтиму.
   - Iди, бо виведуть!
   - Побачимо, - кажу. - Ви лучче йдiть до свого дiла, - чого ви  до  мене
причепились, як шевська смола?
   Побiг i цей тим слiдом. Може, вже й годi, i покинуть? думаю собi.
   Отже не покинули! Бачу, суне до мене  отой  хватальний,  що  по  базарю
ходить та  перекупок  ганя?,  аж  засапавшись,  аж  стiльцi  валя,  -  так
поспiша?ться. Прибiг та як зашипить:
   - Вон отсюда!
   - Ваше благородi?, - кажу, - ви на мене не кричiть, бо я  грошi  вiддав
так, як i пани.
   - Взять його!
   Тут де не взялись отой самий лакейчук та полiцейський. Ухопили мене  та
й ведуть. Iду, не опинаюся, бо бачу, що вже не поможеться.
   Ну й  сором  же  було  промiж  того  панського  натовпу  йти!  А  вони,
гемонськi, ще й смiються!..
   Коли це якiсь паничi назустрiч:
   - За що ви його ведете: вiн же мас бiлет.
   - Не ваше дiло, не мiшайтесь у полiцейськi дiла! - загарчав хватальний.
   Вивели мене в сiни, каже хватальний до солдата:
   - Забери його в полiцiю, - хай переночу?, а  завтра  я  йому  по-сво?му
розкажу, як у концерти ходити. Еч, хамлюга, ще й у первий ряд!
   Повiй мене солдат.
   Iдемо вулицею -  темно  вже  надворi,  лiхтарi  скрiзь  посвi-  тилися.
Пройшли трохи мовчки.
   - А куди це ми йдемо? - питаюся.
   - Хiба не чув? - одказу?. - У  полiцiю  йдемо.  А  бодай  би  ти  пiшов
круга-свiта! - думаю собi, а сам питаю:
   - Так хiба це ви й справдi в полiцiю мене ведете?
   - А веду.
   - А нащо?
   - Бо звелено.
   - А що ж у полiцi? буде?
   - Закину тебе в темну, то переночу?ш. Хiба не чув?
   - Чув, - кажу. - А як переночую, то що буде?
   - А тодi надзиратель буде тобi розказувати по-сво?му.
   - Що ж то воно: по-сво?му? - питаю.
   - Хiба не зна?ш?
   - Не знаю.
   - Ну, то завтра твоя морда знатиме. Як почув я  те,  то  так  менi  мов
окропом хто в обличчя линув, а далi й дух перебило. Зроду мене не бито,  -
хiба коли мати, як пустував малим, сторч ганчiркою вдарила. Це вскочив  по
самi вуха!
   Ще помовчали. Тодi я й кажу:
   - А що якби я зараз оце вiд вас та втiк?
   - Який швидкий! - одказу?. - Помалу, бо попа звалиш.
   - Ну, а якби таки втiк? - знову я намагаюся.
   - То я б тебе наздогнав i морду набив. А щоб ти i в  старцях  щастя  не
мав за таке слово! - думаю та й знов у мене серце огнем узялось. Та  треба
терпiти, щоб не було гiрше. А вiн на мене скоса позира та:
   - Не оставайсь, не оставайсь позаду, - iди лиш попереду!
   - Та я , -кажу , -й не зостаюсь, а я так собi думаю:
   що якби я вам карбованця в кишеню вкинув?
   - То тодi б, наздогнавши, морди не бив, а тiльки узяв за шияку та  таки
й потяг би у полiцiю.
   - А якби два карбованцi, то, може б, вам важко було бiгти?
   - Нi, не дуже... Ти багач, бiлети в первому рядi купу?ш.
   - Отож, що багато витратився я, - кажу. - Нi, а як два з половиною,  то
вже, мабуть, заважуть, мабуть, не пiдбiжите?
   - Хто його зна?... А що ж я надзирателевi казатиму?
   - Скажете, що  втiк  по  темному,  а  ви  зачепились,  упали  та  й  не
наздогнали.
   - Хто його зна?... Давай три, то, може, й важко буде.
   Виняв я три карбованцi та укинув йому в руку.
   А ми дiйшли саме до темнiшо? вулички. Я й метнувся
   туди, - бiжу, аж земля пiдо мною горить, аж дух менi забива?.
   Озирнувсь, - уже його в темному не добачу.
   Тодi завернув у другу вулицю, чую - торохтить... ?де
   звощик. Пiдождав та так на нього й скочив.
   - На станцiю, та швидше! Чи вспi?мо на по?зд?
   - Поганятиму, то вспi?мо.
   - Так паняй же!
   Поки до станцi?, то все боявся, що спiзнюся, а як увi йшов  у  станцiю,
то вже не знаю, як i бiлета вхопив, як i у вагон ускочив.
   I що ж би ви думали? Аж поки по?зд рушив, то трусився.
   Не страшно менi тих полiцейських  самих,  та  страшно  тi??  ганьби  та
зневаги.
   Отак я того права добувався... та й не добувся...
   Вернувшися додому, то й жiнцi довго  не  признававсь.  А  далi  таки  й
сказав. Вона на мене мокрим рядном, що стiльки грошей перевiв.
   - Тобi, - кажу, - байдуже, що з мене так назнущалися, тiльки за грошi
клопочешся!
   - Так тобi й треба! - грима?, - не витiвай абичого!
   Ну, що ти ?й казатимеш? То,  як  ?хав,  так  аж  плакала,  а  як  цiлий
вернувся, так i байдуже, - аби грошi!
   Та то б iще дарма, а то  бiда,  що  хоч  я  ?й  наказував,  щоб  нiкому
анiтелень, одначе вона таки розказала про все сво?й  сестрi  Хотинi,  а  в
тi?? язик як лопатень, - так усi й довiдалися.
   Смiються тодi з мене: панського права, - кажуть, - добувався.
   А воно й неправда: не панського, а таки людського.
   Та де воно в нас ??

   1902. XII. 5, м. Чернiгiв.



   УКРАЛА

   Тiльки вчитель увiйшов у клас, зараз  побачив,  що  там  робиться  щось
непевне. Школярки та школярi юрмою оточили  когось  i  про  щось  палко  й
голосно гомонiли. Гомiн був неласкавий, сердитий. Зрозумiти поки нiчого не
можна було.  Чуть  тiльки  було,  що  на  когось  дiти  сердились,  комусь
докоряли.
   Зараз же дехто побачив учителя, i почулось промiж дiтьми:
   - Василь Митрович прийшов... Учитель прийшов.
   Дiти стихли i всi повернулись до вчителя. Учитель пiдiйшов i спитавсь:
   - Що тут у вас дi?ться?
   Усi  мовчали,  стоячи  навкруг  одно?  парти.  На  тiй   партi   сидiла
Олександра.
   Олександра   була   школярка    першого    року,    дочка    сiльського
писарчука-п'янички. Вона сидiла, низько похнюпивши голову i втупивши очi у
свiй стiл. ?? бiляве, усе у веснянках, обличчя було бiле як  крейда.  Вона
вхопилася руками за стiл, мов боялася, що ?? тягтимуть кудись силомiць.
   Учитель ще раз спитавсь:
   - Що тут у вас сталося?
   Озвалась Прiська - подруга й товаришка Олек-сандрина. Батько ??  був  у
економi? за прикажчика. Прiська була дiвчина сита, добре годована  -  вона
завсiгди приносила з дому гарну ?жу: пирiжки, перепiчки, коржi тощо.  Вона
погано вчилася, але була дуже весела i не могла говорити не смiючися. Вона
й тепер, осмiхаючись, загомонiла:
   - Та Олександра...- Прiська почала й засмiялась, не доказавши.
   Учитель спитавсь:
   - Що Олександра?
   - Украла в мене хлiб! - доказала Прiська i зовсiм  зареготалася,  i  ??
нерозумнi сiро-синi очi з смiху аж сховалися за ситими щоками.
   Ця звiстка дуже вразила й здивувала вчителя. Такого в школi ще не було.
Учитель знав, що деякi з дiтей ще дома, перш нiж у  школу  почали  ходити,
були де в чому грiшнi, але в школi поки нiхто  в  грiх  не  вскакував.  На
Олександру вiн теж нiколи нiчого не думав. Вона була просто дiвчина боязка
- мабуть, налякав ?? батько-п'яниця.
   Учитель глянув на Олександру й спитавсь:
   - Олександре, правда цьому?
   Вона мовчала й  сидiла  нерухомо,  як  кам'яна.  Учитель  зрозумiв,  що
Прiська казала правду. А Прiська вже не мовчала й торохтiла:
   - Вона не вперше це краде. Вона кiлька  разiв  у  мене  тягала.  Тiльки
кинеш торбу з пирогами - так i потягне.  Та  я  все  мовчала.  А  оце  вже
сьогоднi... Бачу, вхопила хлiб та й побiгла з школи у двiр, та  зайшла  за
дерево, та й ?сть. Я  прибiгла  до  не?,  а  вона  злякалась.  "Не  кажи,-
каже,вчителевi, я тобi малюнок дам..."
   Учитель ще раз спитався:
   - Олександре, правда цьому?
   Але й тепер Олександра мовчала i сидiла нерухомо. Один великий  школяр,
не зовсiм розумний i не дуже жалiсливий, загомонiв:
   - Та що там ?? питаться? Хiба й  так  не  видко,  що  правда.  Бач,  що
вигадала,- красти! ?? треба прогнати з школи!
   Школярi загули:
   - Треба! Треба!
   Учитель сказав:
   - Чому ж._ то так?
   - А тому, що вона  краде,  а  ви  або  ми  на  кого  iншого  думатимемо
по-дурному.
   Iншi казали:
   - Це нiчого не можна буде й положити в школi, якщо крастимуть.
   -  А  хiба  воно  гарно,   як   казатимуть   на   школярiв,   що   вони
крадуть,додавали третi.
   Учитель сказав:
   - Ось що, дiвчата й хлопцi. Ви он уже налагодились вигонити  Олександру
з школи, а ще не зна?те до пуття дiла. А може, воно й не так  було?  Треба
послухати спершу, що Олександра скаже.
   Той-таки великий школяр почав був знову:
   - Та що там слухати, хiба й так не видко?.. Але його зараз же спинено:
   - Цить! Василь Митрович правду кажуть.  Вже  ж  треба  знати,  що  вона
скаже.
   Усi обличчя повернулися до Олександри, усi очi  втупилися  в  не?.  Всi
дожидали вiд не? слова. Але вона й тепер  сидiла,  мов  скам'янiвши.  Вона
сховала голову межи плечi й прищулилась, неначе сподiвалась, що ?? ось-ось
ударять, хоча знала, що в школi не б'ються.
   Учитель спитався:
   - Ну, Олександре? Кажи,- ми ждемо.
   Мовчить. Учитель знову:
   - Не думай, що ми всi хочемо нападатися на тебе. Нам треба тiльки знати
правду. Може, це ще й не так, як кажуть, та я й думаю, що не так.
   Блiде обличчя в Олександри зробилося вiдразу як жар червоне. Але ж вона
мовчала. А вчитель казав далi:
   - Еге, я  думаю,  що  це  не  так.  Менi  зда?ться,  що  Прiська  якось
помилилася i що ти не винна.
   Олександрине обличчя нахилилося аж до столу.
   -Певне, то ти свiй хлiб ?ла,  бо  я  нiколи  не  повiрю,  що  ти  можеш
украсти.
   Голосне гiрке ридання  розiтнулося  у  школi.  Це  плакала  Олександра,
припавши головою до столу. Школярi вiдразу притихли. Очi ?м  якось  широко
порозплющувалися, i вони мовчки, зата?вши духа, дивилися на Олександру.  А
вчитель казав:
   - Не плач! Коли цьому неправда...
   - Правда!.. Правда!..- скрикнула Олександра.- Я вкрала!
   I вона заридала ще дужче. У великiй класовiй свiтлицi стояло  шiстдесят
школярiв мовчки, не ворушачись, а серед ?х,  припавши  головою  до  столу,
гiрко плакала маленька бiлява дiвчина.
   Довго вона плакала, i всi мовчали, аж  поки  вона  трохи  заспоко?лася.
Тодi вчитель, сiвши бiля не?, спитавсь:
   - Нащо ж ти це зробила?
   Вона мовчала знову i знову похнюпилась. Учитель бачив, що  сказати  те,
через вiщо вона це зробила, ?й так само важко, як було важко признаватися.
Але вона перемогла себе.  Кiлька  разiв  вона  починала  казати,  ворушила
губами, але зупинялася. Нарештi промовила:
   - Я ?сти хотiла.
   - Хiба ти дома не ?ла?
   - Не ?ла.
   - Чому?
   Вона знову змовкла i... зовсiм несподiвано уп'ять заридала.
   - У нас... у нас... нема чого ?сти... Батько нiчого... не  приносять  з
волостi... усе пропивають... Ми ?мо су... су... сухарi вже другий тиждень.
   I бiльше вона нiчого  не  могла  сказати  за  слiзьми.  Давно  був  час
починати вчиття. Учитель тихо взяв  Олександру  за  руку  i,  сказавши  ?й
кiлька ласкавих слiв, повiв у свою хату, щоб  вона  там  заспоко?лась.  Як
повернувся вiн у клас, то з десяток рук простяглеся до його,  i  в  кожнiй
руцi була якась ?жа.
   - Нате! дайте ?й! хай попо?сть!
   Учитель глянув на дiтей. Хлопцi були нi в сих нi в тих,  дiвчата  деякi
плакали. Вiн забрав усе, що дiти надавали, i понiс  Олександрi.  Але  вона
нiчого не хотiла ?сти i все плакала. Вiн, скiльки мiг, розважив ??, а  сам
пiшов у клас i звелiв спiвати молитву перед початком науки.
   Як заспiвали молитву, вiн непомiтно ввiв у клас Олександру.

   * * *

   Олександра пiсля цього довго соромилась глянути учителевi в  вiчi.  Але
нi вiн, нi школярi нiколи не нагадали ?й про те, що було. Та  й  не  треба
було  ?й  нагадувати.  З  того  часу  вже  нiщо  не  могло  спокусити  ??.
Дiвчата-товаришки ?? люблять i часто дають ?й чого ?сти  -  такого,  що  з
дому приносять. Але вона  зрiдка  бере,  хоч  i  часто  сидить  на  сухому
хлiбовi. Цього року вона  здасть  останнього  екзамена  i  вийде  з  школи
розумною, правдивою i чесною дiвчиною.

   1891



   ДЗВОНИК

   ?? звали Наталею. Вона була маненька, ?й було тiльки сiм рокiв. Мати ??
вмерла рокiв уже з пiвтора, батько був калiка, та ще й  п'яниця.  П'яницею
вiн був iздавна, але поки не був калiкою та жива була жiнка, то вiн  якось
там хазяйнував на сво?му клаптику землi. Але вiн, пiдковзнувшися, впав  на
льоду, переломив собi руку й тодi вже мало що  мiг  робити.  А  тут  жiнка
вмерла.   Вiн   зовсiм   розпився,   прогайнував   господарство,    продав
землю,зосталася сама обiдрана хатка. Вiн мало коли бував  дома,  а  в  тiй
хатi сидiла Наталя.
   Сидiла й голодувала. Добрi  люди  помiтили,  що  вона  голоду?,  почали
закликати ?? до себе обiдати, а потiм якось поклопоталися за бiдну сироту,
щоб узято ?? до сирiтського дому. Наталю вiдвезено до губернi? й там здано
до того дому.
   Добрi люди казали, що Наталi буде там краще. Вона  й  сама  силкувалася
так думати, але чогось ?й страшно було туди ?хати.
   Як при?хала, то стало все ?? життя по-новому.
   Дома вона голодувала часом, а як не голодувала, то на?далася  хлiба  та
порожнього борщу з буряками, бо каша не щодня бувала; а тепер  вона  могла
?сти добру смачну ?жу щодня i скiльки схотiла. Дома вона ходила в  дранiй,
латанiй та задрипанiй одежi, а тут була в не? одежа  чистенька:  влiтку  -
легенька, взимку - тепленька, саме добре. Дома вона  мерзла  в  обiдранiй,
нечупарнiй хатi,  спала  на  голому  полу,  тiльки  в  голови  пiдмостивши
поганеньку подушечку, а тут хати були великi, чистi, теплi, i  спала  вона
на м'якому лiжку, засланому тоненькою ряднинкою.  Дома  ??  батько  п'яний
лаяв, а часом бив, а тут нiхто не бився, не лаявся:  коли  що  треба  було
робити чи не робити, то начальниця просто велiла  чи  забороняла  завсiгди
спокiйним, рiвним, однаковим голосом,- вона навiть не кричала  нiколи.  Це
нове спокiйне життя в достатках спершу здавалось Наталi, пiсля ??  вбогого
сiльського життя, якимись розкошами, якимсь  пишним,  панським,  трохи  не
царським, життям.
   А все ж Наталi тяжко було жити.
   Чому?
   Вона була зовсiм чужа серед цього життя.
   З самого початку ?й довелося  звикати  до  багатьох  речей,  цiлком  ?й
нових,- починаючи з завички ?сти м'ясо не руками,  а  ножем  та  виделкою.
Вона нiяк не вмiла пристромити шматок  м'яса  в  борщi  виделкою,  а  тодi
вiдрiзати його ножем:  звичайно  шматок  вискакував  з-пiд  ножа  i  з-пiд
виделки й ляпав додолу або на  колiна  Наталi  чи  якiй  подрузi,  а  борщ
розхлюпувався на стiл. Обляпана подруга сердилась i  казала:  "От,  ляпало
недотепне! Селючка!"
   Олександра Петрiвна, начальниця, завважала  Наталi,  що  так  не  можна
робити, що треба бути обережною та охайною. Дiвчина й сама це добре знала,
дак коли ж вона нiяк не могла керувати тими струментами! Зараз же, другого
дня, вона знову те робила, а Олександра Петрiвна велiла ?й  виходити  з-за
столу й обiдати самiй окремо пiсля всiх. Вона мовчки покiрно виходила з-за
столу й сiдала в куточку. Вона дивилася на дiвчат, як вони всмак  обiдали,
весело смiялися, як не було  начальницi  (хоч  ?м  смiятися  за  обiдом  i
заборонювано), i дожидалася сво?? черги. Врештi дiвчата починали вставати,
соваючи  та  стукаючи  ослонами,  деякi  зараз  бiгли  з  хати,  а   деякi
зоставалися прибирати зо столу, начальниця виходила.  Тодi  Наталя  мусила
йти обiдати. ?й хотiлося ?сти, й вона мовчки сiдала за  стiл.  Дiти  часто
бувають нежалiсливi,- обляпана Наталиним борщем подруга, а  за  нею  й  ще
дехто починали кричати на Наталю:
   - Селючка обiда! Ляпало обiда? Тiкайте, а то всiх пообляпу?.
   Наталя кидала ?сти. ?й було сором, тяжко, хотiлося плакати, але вона не
плакала, тiльки губи в не? тремтiли i все ?? обличчя якось кривилося. Вона
спускала сво? великi темнi очi додолу, ?? довгi  вi?  виразно  визначалися
тодi на зблiдлому  обличчю.  Так  вона  сидiла  мовчки,  аж  поки  дiвчата
облишували ?? й бiгли в садок. Тодi вона вставала, голодна йшла  в  якийсь
закуточок i ховалася там так, щоб нiхто не бачив, i сидiла доти,  аж  поки
голосно дзенькне дзвоник,  кличучи  всiх  до  вечiрньо?  науки.  Вона  вся
здригалася з несподiванки, тодi тихо вставала i йшла.
   Потроху вона одначе звикла обiдати так, як i всi,  але  дiвчата  все  ж
дражнили ?? ляпалом. Це  нечупарне  прiзвище  нiяк  не  приставало  до  ??
тоненько? невеличко? постатi з чорноволосою голiвкою,  до  ??  замисленого
обличчя з великими засмученими очима. Але вже як приложили, то так воно  й
зосталося.
   I з одежею клопiт. Це була зовсiм не та сiльська одежа, що в нiй звикла
ходити Наталя,- та була така проста. А в ?й Наталя почувала себе  нiяково.
А найгiрше спершу було те, що вона не вмiла якось сама  в  не?  вбиратися.
Копа?ться, копа?ться й нiчого не вдi?.  Треба  дожидатися,  поки  Маринка,
подруга, до не? трохи прихильна, пособить. Але поки та поспi?, аж тут  уже
- дзень! дзень! дзень! - кличе дзвоник до снiдання.  Поспiша?ться  Наталя,
руки в не? тремтять... бо?ться вона опiзнитися, бо скоро дзвоник задзвоне,
зараз бiгти треба.
   Та потроху й до одежi Наталя звикла. Але  нiяк  не  могла  звикнути  до
пансько? мови. Вона ?? дуже погано розумiла, ?й казано надiти iншу "юпку",
а вона не розбирала, що це говориться про спiдницю, i вдягала пальто -  ту
юпку, що зверху вдягають;
   ?? посилано в "чулан", а вона йшла навмання в якусь хату, бо не  знала,
що воно i де воно той "чулан"; ?й велено вчитися "прилежно", а  вона  нiяк
не могла зрозумiти ..- навiщо це, вчачися, треба  лежати,  коли  ?й  краще
сидiти. Багато ?? подруг, хоч i самi були такi спершу, але тепер  смiялися
з не?, а Олександра Петрiвна звала ?? нерозумною й казала, що вона  зовсiм
погано вчиться. Наталя справдi погано вчилася, але не через  те,  що  нiби
нерозумна була, нi! Дома вона все розумiла, дотепна була розмовляти, знала
безлiч казок та пiсень. Нiхто з ?? подруг сiльських краще вiд не? не  вмiв
спiвати, а казки оповiдаючи, вона голосом силкувалася вдавати  тих  звiрiв
чи людей, про яких казала. А тут-тут  вона  була  нерозумна,  бо  нiяк  не
ррзумiла тих слiв, "що в книзi пописано"... Вивчившися врештi читати, вона
насмiшила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом",  а  переказала
те так: "У середу занявся дом".
   - I сгор?л? - спиталася, глузуючи, вчителька.
   - I згорiв...- одказала Наталя,  але,  почуваючи,  що  щось  не  так  i
страшенно червонiючи, зараз же додала: - Нi, цього в книзi не написано...
   Голосний регiт не дав ?й далi казати. Увесь клас реготавсь,  аж  сльози
втирав. I в Наталi забринiли на очах сльози, але не з смiху.
   З цього часу ?? прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили.
   Увесь клас нашорошував уха, як  Середа  вставала  проказувати  вивчене:
вона не тiльки погано його знала, а ще й  завсiгди  казала  якусь  кумедну
нiсенiтницю, звеселяючи тим нудну лекцiю.
   А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб ?х знати,
щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi  не  могла  подужати
незрозумiло? книжки. I ця книжка робила з ?? головою  щось  дивне.  Наталя
блукала по ?й очима й думкою, так, як дитина блукала б темно?  ночi  серед
невiдомого безкрайого степу, шукаючи  шляху  додому.  Вона  стiльки  разiв
помилялася, стiльки разiв ?? осмiяно за цi помилки, навiть карано, що вона
тепер не була певна нi в одному словi, чи розумi? його, як треба. Написано
"масло",- може, це й справдi те масло, про яке досi знала Наталя, а  може,
й щось зовсiм iнше: адже думала вона, що "орать" - це  на  полi  орати,  а
сьогоднi ?? вилаяно дурною й сказано, що це значить - репетувати;  або  от
учора: вона думала, що "рожа" то квiтка така, а ?й кажуть, що це - пика...
Може, й з маслом так буде... I  потроху  Наталя  зовсiм  перестала  вiрити
сво?й головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка  в
не? замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною.
Знаючи себе i сво? знання, вона боялася того класу як огню i тим ще  гiрше
робила собi, бо страх вигонив у не? з голови й те,  що  та.м  удержувалося
так-сяк.
   Еге, вона боялася класу i вся  здригалася  враз,  почувши,  як  ударить
голосний дзвоник, наказуючи ?й до того класу йти.  "Дзень-дзень-дзень!"  -
розкотиться скрiзь, а ?й так i выявиться, як вона сто?ть перед учителькою,
блiдне, червюнi?, знову блiдне, мучиться, силку?ться  щось  iзгадати  -  i
нiчого не може...
   Ох, цей уже  ?й  дзвоник!  Як  вiн  ?й  упiкся!  Вiн  дзвонив  на  день
шiстнадцять разiв! Другого ж дня, як вона при?хала  сюди,  ??  вразив  цей
дзвоник.
   Був ранок, i вона ще спала. ?й снилося рiдне село й те,  що  так  часто
бувало з нею справдi.
   Зелена-зелена, кв.iтками змережена, лука, на тiй луцi вона з дiвчатами?
бiга? й гра?ться. Ясно ся? над ?ми небо, пишно пахнуть,  навкруги  квiтки,
всмiхаючися до не? сво?ми червоними?, блакитними,  жовтенькими  блискучими
личками... Дзвiнко та весело розкочу?ться по  всiй  луцi  дитячий  га?мiр,
смiх. I так ?м, дiтям, гарно, так без мiри  гарно  йi  весело,  що  тiльки
пташкам вiльним, щебетливим вiльнiше й веселiше,  нiж  ?м...  Та  й  вона,
Наталя, мабуть, уже пташкою стала, бо ось уже вона не на луцi, а на  вербi
гiллястiй над водою,- широко-широко розлилаася весняна вода, пойняла луки,
городи, i верба тая, де Наталя сидить, теж у водi, аж гiлля в ?й  купа?...
Сiидить Наталя й голосно веснянки вигуку?:
   Розлилися води
   На чотири броди...
   I далеко по водi розляга?ться тоненький голосок:
   Соловей щебече,
   Садки розвива?...
   Розвилися садки, та густi-густi - як лiс. I справдi, це вже не садок, а
лiс густий,  а  пiд  дубком  сидять  вони  вдвох:  Наталя  та  ??  подруга
Оксанка... Це вони сюди заховалися  вiд  батька  Наталиного:  вiн  прийшов
додому п'яний i хотiв Наталю бити, а вона вирвалась i втекла, i тут вони з
Оксаною заховалися... Вони одна одну так люблять... Обнявшись,  оповiдають
одна однiй про сво? горе й щастя... Старша й  дужча  Оксана  пригорта?  до
себе маленьку Наталю, пригорта? й цiлу?... Ох, як гарно, як любо! Коли  це
вiдразу як гримне щось над ?ми... Озирнулися вони,- аж  позад  них  батько
Наталин п'яний... Скрикнула Наталя як несамовита, схопилася й побiгла...
   - Стривай! Куди ти? Чи вона здурiла? Кiлька рук  ухопило  ??,  держать.
Вона розплющу? очi й бачить, що нема нi лiсу, нi Оксани, нi батька,-  круг
не? дiвчата, держать ?? й говорять:
   - Як iсхопиться сонна, як побiжить!.. Чого ти? Наталя спершу  не  зна?,
що ?й казати, тодi вiдмовля?:
   - Злякалася... щось загримiло...
   - Загримiло? От дурна! Та то ж у дзвоника вдарено, щоб ми вставали.
   Озирнулася Наталя й бачить, що круг не? дiвчата встають,  убираються...
Ще вся тремтячи з переляку, вона й собi почала вбиратися,  коли  це  знову
несподiвано вдарив дзвоник i примусив ?? здригнутися...
   Тяжко-сумний був той день Наталi. Вона почувала всi?ю сво?ю  душею,  що
минулося ?? щастя, що не побачить вона села рiдного, лук квiтчастих,  га?в
зелених; не обнiме ??,  не  пригорне,  не  приголубить  Оксанка...  Сльози
бризнули з очей у Наталi, як вона згадала Оксанку... Як  вона  житиме  тут
без не?? Тут i дiвчат багато, та всi вони не такi: всi чужi, нема  рiдних,
нема подруги... Вона втекла вiд  ?х,  забилася  в  куточок  i  сидiла  там
мовчки. Дiти знайшли ??, силкувалися витягти  звiдтiля,  займали  ??,  але
вона мало й озивалася. Деякi смiялися з не?,  що  вона  така  дика,  деякi
жалiли ??, але й тi, що жалiли, не були такi, як Оксанка,  i  Наталi  вони
були чужi. Вона сидiла й мовчала. Дiти ?? кинули.
   I пiшли днi за днями. Серед людей жила Наталя  в  самотинi.  Жила?  Нi,
вона не жила. Вона слухалася - дзвоника. Дзвоник будив ?? - вона вставала,
кликав снiдати - вона йшла, велiв учитися - вона вчилася, випускав з класу
пiсля лекцi? i знову наказував сiдати - вона слухалася. I  так  усе:  сон,
?жа, гулянки, наука - все дзвоник велiв, промовляючи сво?м гострим,  уховi
дошкульним голосом. Тепер у не? не було сво?? волi -  вiн  усю  забрав.  А
вона не звикла до цього. Вона звикла, рано вставши,  вибiгати  на  волю  i
ввесь день робити, що хочеться: бiгати, смiятися, борюкатися, плюскатися в
чистих хвилях оточено? зеленими очеретами рiчки. Ото  життя!  А  тут  нема
життя, бо вiн _одняв волю.
   ?й стало здаватися, що вiн живий i що навiть начальниця слуха?ться його
й через те вона така завсiгди  однакова...  ??,  Наталю,  дзвоник  зна?  i
вмисне так вигуку?, бо хоче ?й дошкулити. Вона, звiсно, знала,  що  це  не
так, але не могла збутися тi?? думки. I вона зненавидiла його.
   Вона зненавидiла його всi?ю  сво?ю  душею,  всiм  сво?м  серцем,  всiма
сво?ми думками. Темними ночами вона думала про те,  як  би  його  збутися.
Розбити? Але ж вiн мiцний i високо висить. Утекти вiд його? Не було куди.
   Зненависть задавлена почала перемiнятися на од чай.  Нiколи  Наталя  не
вирветься з тi?? тюрми, не збудеться свого  ворога.  Хiба  що  надзвичайне
зробиться. Може, хата ця, тюрма ця, згорить? Може, проженуть  ??  вiдцiля?
Може, батько схоче назад ?? забрати? Може... багато ще дечого думало бiдне
дiвчатко, але нiчого того не робилося,  i  вона  знала,  що  нiчого  й  не
зробиться. Безнадiйнiсть страшна обняла Наталю...
   А життя йшло все одним ладом. Вона ?ла,  пила,  спала,  вставала  не  з
сво?? волi, а з чужого наказу. Незрозумiла ?й шкiльна наука пригнiтила  ?й
мозок, упевнила ??, що вона, Наталя, дурна, нiчого не хоче сама розумiти й
повинна робити одно тiльки: питатися старших та ?х слухатися.  Коли  хочеш
ступнути, то спершу спитайся, а тодi вже ступни. Iншi дiвчата часто дурили
начальницю: робили крадькома, не питавшися. Вона так не  могла:  дуже  вже
пригнiчена в не? голова була.
   Може, ще занадто правдива була й занадто полохлива. I вона жила  дивним
життям: життям без сво?? волi, без надi?. З покiрним  нерозумним  виглядом
вона слухалася всього,  що  ?й  велено,  не  робила  нiчого,  чого  ?й  не
наказувано. З подругами мало коли й гралася, але часто ховалася вiд усiх у
садку й сидiла в гущавинi сама нерухомо. Спершу вона ховалася таким робом,
щоб виплакатися, а тепер рiдко коли плакала, а тiльки сидiла  й  дивилася:
як листя зелене колива?ться, як жучок лiзе. ?й подобалося це: ?й тодi було
спокiйно. Подругам i начальницi  вона  здавалася  байдужою  до  всього,  i
дiвчата вже продражнили ?? Сонною Середою - така вона була з погляду.  Хоч
вона спала мало: вночi бiльше лежала тихо, нерухомо i згадувала, як  листя
зелене коливалося, як жучок лiз... Iнодi сво?  село  згадувала...  В  душi
маленькiй, дитячiй глибоко й  далеко  вiд  людського  ока  ховався  тяжкий
бiль... I нiколи не переставало болiти.
   У дворi в ?х був глибокий-глибокий колодязь. Одного разу, як витягано з
його  воду,  Наталя  перехилилася  через   цямриння   й   дивилася   вниз.
Глибоко-глибоко блищала там вода. Як далеко!..
   - Не перехиляйся, бо впадеш та й утопнеш,- сказали ?й дiвчата.
   - То що? - спиталася Наталя.
   - От дурна! То жити не будеш.
   Вона знову хотiла сказати: то що? - та спинилася й не сказала.
   Але другого дня, як нiкого поблизу не  було,  вона  знову  пiдiйшла  до
колодязя й почала зазирати в його. ?? чогось тягло туди. Саме  в  цю  мить
дзенькнув дзвоник, i вона аж уся затремтiла. Але дивна рiч:  з  того  дня,
тiльки  почу?   вона   дзвоника,   зараз   ?й   згаду?ться   колодязь,   i
глибоко-глибоко блищить у йому вода. Що, як упаде вона в колодязь,  то  чи
довго падатиме, поки води досягне?
   З того часу думка про колодйзь  не  покидала  ??.  Ворог  ??,  дзвоник,
шiстнадцять разiв на день нагадував  ?й  про  його.  Як  вiн  дзвонив,  ?й
здавалося, що вiн так i вимовля?: топись! топись! топись! Вiн зучив ??  до
цi?? думки, i ця думка запанувала над нею цiлком.
   От тiльки що перехилятися  через  цямрину  Олександра  Петрiвна  гостро
заборонила...
   Але ж ця думка так ?? пече...
   Вона мало не зовсiм перестала спати за нею.
   Запаморочена голова мало що стала розумiти до пуття. Вона не працювала,
в ?й цiлком запанувало  тiльки  двi  речi:  глибокий-глибокий  колодязь  i
заборона перехилятися в його...
   Одного разу Наталя обiбрала такий час, що Олександра Петрiвна сама була
в сво?й хатi. Вона  пiдiйшла  до  ??  дверей  i  постукала.  Серце  в  не?
замирало...
   - Хто там? - озвалася Олександра Петрiвна.
   - Це я.
   - Хто?
   - Наталя.
   - Чого тобi? Iди.
   Вона ввiйшла i стала бiля порога. Олександра Петрiвна сидiла за  столом
i щось писала, ?? худе, сухе обличчя виразно визначалося проти вiкна сво?м
профiлем. Як i завсiгди, воно було спокiйне, без усмiху.
   Наталя стояла й дивилася на не?.
   - Ну, дак чого ж тобi? - I начальниця повернула голову до Наталi  i,  з
пером у руцi, дожидалася, що та скаже.
   - Олександре Петрiвно, дозвольте менi втопитися в дворi в  колодязi!  -
промовила несмiливо дiвчина.
   - Що?!
   - Дозвольте менi втопитися...
   Олександра Петрiвна встала, пiдiйшла до не? ближче i глянула на не?.
   - Ти хвора?
   - Нi.
   - Дак що ж ти кажеш?
   - Я кажу... Я не хочу тут жити... Я хочу втопитися... Дозвольте менi...
   - Не смiй цього й думати! - аж скрикнула начальниця (Наталя ще не чула,
щоб вона коли кричала).- Бач, що вигадала! Я тобi велю не  думати  про  це
нiколи! Чу?ш?
   - Чую...
   - Я тобi забороняю це. Розумi?ш?
   - Розумiю.
   - Iди!
   Дiвчина тихо повернулася й вийшла.
   Слiдком за нею вийшла й начальниця - наказати сво?й помiчницi,  щоб  та
пильнувала нерозумну дiвчину.
   Того ж дня колодязь накрито вiком i те вiко замкнено.
   I  того  ж  дня  Наталя  занедужала,  i  нездужала   довго...   хоч   i
встала-таки...

   У Чернiговi, 1897.



   9 СIЧНЯ

   Вони йшли повнi вiри й надi?.
   Натрудженi тяжкою працею, зашкарублi  робiтницькi  руки  несли  емблеми
того, чому поклонялися ?х прадiди, дiди, батьки i перед чим хилились  вони
самi.
   Тi емблеми мали ?х захищати, мали говорити за  них,  казати,  що  йдуть
вони покiрнi й смиреннi; що йдуть  знеможенi  тяжкою  працею,  безрадiсним
життям, безправним поневiрянням пiд гнобительством дужих i злих, що  йдуть
вони благати - благати слова того, яке зняло б вагу з ?х плiч намуляних, з
?х спин iзгорблених, яке внесло б свiт i радiсть у ?х темнi, сумнi хати.
   Щоб хоч не вони, хоч дiти ?х могли вирости дужими й вiльними, щасливими
людьми.
   Адже й тому, хто крутить колесо, хто б'? молотом, хто копа?  землю,адже
й тому треба свiту, волi, щастя - так саме, як i тому, хто п'? з  золотого
кубка.
   Так саме треба - без нiяко? рiзнацi?.
   I вони йшли з дитячою вiрою, що й ?м  капне  хоч  одна  крапелина  того
щастя.
   Без збро? вони йшли.
   Зброя ?х зустрiла.
   Простреленi впали емблеми покiрностi, впали, щоб не пiднятися нiколи...
Нiколи не пiднятися нi в душах ?х, нi в душах дiтей ?х, нi внукiв.
   Простреленi, впали вони самi,- полягли купами, як купами  йшли:  могучi
молодi робiтники, знеможенi працею дiди, матерi й сестри, маленькi дiти  -
квiтки надi? кожного народу.
   I густо-густо закрасили бiлий снiг червоною кров'ю...
   А тi, що зосталися живi, зосталися на те, щоб нiколи  не  забути  сього
дня.
   Щоб робiтницькi груди нiколи не прострелювали тяжкi кулi.
   Щоб жiнки не припадали, ридаючи, до трупiв батькiв, чоловiкiв, синiв.
   Щоб живi - живi й веселi могли щебетати маленькi  дiти  -  квiтки-надi?
кожного народу.
   I щоб вони виростали дужими й вiльними, щасливими людьми.
   I щоб се зробилось - твердо, мiцно, навiки.
   Зробилося там, де червона кров закрасила бiлий снiг.

   1906.



   ОЛЕСЯ

   Це було давно. Це було тодi, як нашу землю шарпали турки  й  татари,  а
гетьмани укра?нськi ходили з козацтвом одбиватись од ворогiв.
   Тодi на Волинi було невеличке село. Воно заховалося в  улоговинi.  Круг
його були лiси. В селi жили простi люди-хлiбороби. Якби не татари,  то  ?м
жити було б непогано. А то часто й густо набiгали татари. Вони  грабували,
палили й руйнували села. Старих та малих убивали, а молодих брали в неволю
та й продавали рабами на тяжкi роботи туркам. Iнодi гнали татари з Укра?ни
тисячi безщасних людей.
   I цьому селу довелося зазнати лиха, але поки ще тiльки один  раз.  Село
заховалося в лiсах, i знайти його було не легко.
   Край села стояла невеличка хатка. Бiля  не?  пишався  рясний  садок.  У
садку гули бджоли. Там була пасiка.
   У хатцi жив старий дiд Данило.  Колись  вiн  козакував,  був  у  неволi
турецькiй, але визволився вiдтiля. Тепер  жив  дома,  пасiчникував.  Жiнка
його давно вмерла. Вiн прийняв  до  себе  дво?  сирiт:  дiвчину  Олесю  та
хлопца-стрибунця Михайлика.  Олеся  вже  була  величенька  дiвчина,  рокiв
шiстнадцяти.
   Дiд був щасливий з дiтьми, а дiти були щасливi з ним. Дiти так  любили,
як дiд розмовляв з ними. Вiн розказував ?м про турецьку та  про  татарську
неволю. Оце, було, сидить дiд у пасiцi, робить що-небудь, граблi чи ще що.
Михайлик-стрибунець i собi щось тут майстру?, i  дiвчина  Олеся  з  шитвом
сидить. Сонце ся?, пташки щебечуть, бджоли гудуть. То оце Михайлик:
   - Розкажiть, дiдусю, про неволю турецьку.
   А дiдусь:
   - Та я вже розказував,- ти ж чув. Ще й не раз,- хiба тобi мало?
   А Михайлик та Олеся:
   - Ще, ще, дiдусю! Так гарно слухати!
   I дiд почина? оповiдати, а дiти слухають i  очей  не  зведуть  з  його.
Олеся схилить чорняву головоньку на руку,  а  Михайлик-стрибунець  уже  не
стриба, а теж сидить, слуха. А дiд розповiда,  як  був  вiн  на  турецькiй
каторзi:
   - Три роки вибув я на каторзi турецькiй, прикований до мiсця. Так от за
поперек узято ланцюгом та й приковано. Сидiти можна,  i  встати  можна,  i
лягти, а пiти - нi. А каторга - це корабель такий. Там гребли ми  веслами,
женучи судину. А за те нашi голi  спини  раз  у  раз  доглядачi  списували
нагаями та колю­чою червоною таволгою...
   - А нащо ?х списували? - пита? Михайлик.
   - А щоб ми швидше гребли... Як здасться турковi, що помалу робимо,  дак
ото й покропить нам голi спини.
   - I кров текла? - скрику? Михайлик.
   - Текла,каже дiд.
   - Я б ?х усiх повбивав,  тих  татар  та  туркiв  проклятих!  -  погукне
хлопець, стискаючи кулаки. Олеся нiчого не скаже, тiльки  все  обличчя  ?й
зблiдне. А дiд далi:
   - Покалiчено тодi мене добре.  А  вже  що  годували  погано  бусурмани:
цвiлими сухарями та смердючою водою!. За таким життям уся сила пропала, бо
мене ще й порубано трохи, як у бран брато. Ну, то як визволили мене козаки
- не здатний я вже був козакувати. Вернувсь я додому. Тут я ваших  батькiв
зазнав: i твого,  Олесю,  i  твого,  Михайлику.  Ви  були  сусiди.  Тiльки
Михайлик був ще тодi дуже малий - рокiв зо два йому було. А  тобi,  Олесю,
вже рокiв iз сiм було, i ти бiгала вже швиденько. Жили ви гарно.  Коли  це
набiгла татарва... Що тут казати? Одбивались  ми  завзято,  та  нiчого  не
вдiяли. Село  татари  спалили,  багато  людей  повбивали,  багато  у  бран
забрали. А дехто повтiкав. Отi втiкачi вернулись сюди потiм та й знов  тут
побудувались. Мене вдарено чимсь важким по головi. Я й упав. Але я не вмер
i вночi очутивсь. Дивлюсь: мiсяць свiтить, видко. Тихо скрiзь. Коли  гляну
круг  себе,  аж  я  на  пожаринi,  а  круг  мене  все  люди  лежать...  Як
розвиднилось, пiшов я помiж трупами та й знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав
i плакав бiля мертво? матерi. Тут i батько твiй був з розрубаною головою.
   - Проклятi! Ой, проклятi! - скрику? Михайлик.
   - I твiй тут батько й мати були, Олесю, мертвi... А тебе вже  я  згодом
знайшов у лiсi. Ти забiгла якось туди... От i все...
   Змовкне дiд. Олеся сидить, не ворухнеться. В не? обличчя блiде, в  очах
пала якийсь огонь. Дiд гляне на не? та й похита головою:
   - Гай-гай! - каже.- Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що ж  робити!  Без
лиха не проживеш.  Не  журiться,  дiточки,-  вашi  батьки  полягли  доброю
смертю, рiдний край боронячи. Кожен чоловiк повинен боронити  вiд  усякого
ворога рiдний край, не жалiючи свого життя.
   -  Еге,  не  жалiючи  свого  життя!..-  промовить  дiвчина  тихо  та  й
замислиться ще дужче i довго замислена ходить.
   Ото одного разу була недiля. Олеся з Михайликом лагодились iти в лiс по
ягоди, а дiд казав:
   - Глядiть, дiточки, далi вiд багновицi, а то лихо буде.
   У лiсi було величезне болото-багновище. Iнодi, не  знаючи,  набреде  на
його людина та й утопне. Дiд i боявся, щоб з дiтьми чого  не  було.  Олеся
каже:
   - Не бiйтесь, дiдусю, хiба ми не зна?мо?
   А Михайлик-стрибунець i собi тоненьким голоском:
   - Авжеж, зна?мо!
   Побрали дiти глечики та й пiшли. Дiд довго дививсь ?м услiд.
   Iдуть, а Михайлик i каже:
   - Олесю-сестричко! Ходiм аж на той бiк лiсу. Лiс не можна було перейти,
бо ж болото там було. А обходити далеко - верстов шiсть. Олеся каже:
   - Але ж це далеко.
   - Дарма,каже Михайлик,- так ягiд там багато. Ходiм, голубонько!
   - То й добре! - каже Олеся.
   I вони пiшли. Не увiйшли у лiс, а подались узлiссям. З одного боку  був
височезний, старий, темний лiс. А з другого боку простягався степ.
   Дiвчина й хлопець iшли швидко. Вже верстов п'ять одiйшли вiд дому. Коли
це Михайлик скрикнув:
   - Глянь, Олесю, що то таке?
   Олеся глянула. Серед степу ?хали люди. Усi були верхи. То були не  нашi
люди. Гостроверхi шапки маячiли здалека. Таких шапок нашi не носять. Олеся
багато чула дечого вiд дiда. Вона пiзнала цих людей - це були татари.
   Татари! Вони при?хали на Вкра?ну палити  села,  убивати  або  в  неволю
забирати людей.  Ось-ось  вони  побачать  ?х  i  заберуть.  Олеся  вхопила
Михайлика за руку i мовчки потягла в кущi.
   - Що то? Що то? - питавсь Михайлик.
   - Цить! Татари!
   Михайлик так i занiмiв. Страх обняв його такий, що вiн i слова  не  мiг
вимовити. Олеся з-за кущiв бачила, як  татари  ?хали  просто  на  лiс,  як
поводили сюди й  туди  головами.  Це  вони  шукають,  де  село.  Ще  трохи
пошукають та й знайдуть його. Що тодi буде?
   Село запалять, людей повбивають. I дiдуся вб'ють!.. Боже  мiй!..  Треба
бiгти, треба сказати!..
   Але ж татари ?дуть кiньми: вони до?дуть швидше, нiж вона добiжить. Якби
вони тут загаялись! Та як же те зробити, як це ?й зробити?
   Бiдне серденько в Олесi мучилось. А татари  пiд'?здили  все  ближче  та
ближче. Уже видко ?хнi обличчя. I вiдразу Олеся надумала...  Вона  вхопила
Михайлика за плече:
   - Братику, бiжи лiсом додому, скажи дiдусевi, що ?дуть татари. Чу?ш?..
   I вона потрусила хлопця за плече. Вiн немов прокинувся з того i  глянув
на дiвчину.
   - Бiжи, а то дiдуся вб'ють.
   - А ти ж? - спитався хлопець.
   Олеся штовхнула його, щоб бiг, кажучи:
   - Я знаю сама, що зроблю,- не бiйсь! Нiколи говорити  -  бiжи!  Та  все
понад кра?м, щоб од багновицi далi!..
   Хлопець не думав довго. Вiн кинувсь у лiс i побiг з усi?? сили.
   Олеся зосталася сама. Вона постояла  ще  кiлька  хвилин.  Обличчя  було
блiде. Але вона не боялась. Вона вийшла з-за  куща  i  пiшла  попiд  лiсом
зовсiм не в той бiк, де було ?? село.
   Iшла так, мов не бачила татар. Але татари ?? побачили. Вони кинулись до
не?. Олеся скрикнула й побiгла щосили далi.  Та  бiгла  вона  недовго.  За
хвилину татари наздогнали ??, щось закричали, загукали,  ?х  було  чоловiк
тридцять. Вони зупинились i почали промiж себе  джеркотiти.  А  далi  один
високий пiдiйшов до дiвчини. Вiн загомонiв по-нашому, але так  погано,  що
Олеся ледве розiбрала, що вiн каже:
   - Хороша дiвчина! Хороша дiвчина! Ми тобi нiчого не зробимо, пустимо на
волю, тiльки ти нам скажи, де тут ?сть село?
   Олеся каже:
   - За лiсом. Оцей лiс перейти - то й село по той бiк.
   А татарин ?й:
   - То ти нас проведи цим лiсом, а то ми дороги не зна?мо.
   Олеся каже:
   - Проведу.
   А татарин знову:
   - Та не одури й не тiкай, а то бачиш оце!
   I вiн вийняв з пiхов криву гостру шаблюку та й лиснув нею перед очима у
дiвчини.
   - Бачиш оце? Голову зрубаю!
   - Бачу! - каже Олеся.
   Олесi накинули на шию аркан. Високий татарин узяв  той  аркан  у  руки,
пустив дiвчину поперед свого коня й сказав:
   - Веди!
   Олеся повела.
   Але вона йшла зовсiм не в той бiк, куди Михайлик побiг. Вона  ще  трохи
обiйшла лiс, тодi знайшла стежку, що бiгла зо степу, i пiшла  нею.  Татари
?хали слiдком за дiвчиною. Дедалi лiс усе  густiшав.  Олеся  вела  ворогiв
просто в середину лiсу, де було болото.
   Вона вела й  думала:  "Чи  добiг  же  Михайлик  додому?  Чи  сказав  же
дiдусевi? Ох, хоч би менi довше поводити ?х, поки вiн добiжить!"
   I вона йшла тихо, iнодi звертала  убiк,  тодi  знов  назад  вертала'сь.
Татари сердились, а високий кричав:
   - Чого ти плута?ш? Веди гарно, а то ось! - I  вiн  показував  рукою  на
шаблюку. Дiвчина казала:
   - Ось зараз вийдемо з лiсу,- там i село.  I  вела  далi.  Лiс  зробився
страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди
по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердо?  землi
вганялась у драговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було
видко. Навкруг було темно i пуща така, що тiльки той, хто добре знав  лiс,
мiг вiдцiля вийти, не загрузши в болотi. Високий татарин скрикнув:
   - Чого ж ти стала? Веди!
   Дiвчина повернулася до ворогiв. На блiдому обличчi  палали  темнi  очi.
Вона глянула ворогам у вiчi i тихо промовила:
   - Я далi не пiду.
   Татарин пiд'?хав аж до не?, показав ?й нагая й вилаяв.
   Дiвчина осмiхнулася:
   - Я не поведу вас далi, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в
цей лiс, i ви не вийдете вiдцiль.
   Тi? ж митi нiж блиснув у татарськiй руцi i вдарив дiвчину в  груди.  Як
билина пiдрiзана, впала вона додолу.
   ?? головонька схилилась i чиста душа покинула тiло. Татарин  плюнув  на
не?, i всi вороги повернули назад.
   А Михайлик тим часом добiг додому.  Вiн  казав,  що  татар  хто  й  зна
скiльки. Люди покидали все i повтiкали у лiс. Дiд Данило думав, що вiн там
i Олесю знайде.
   День просидiли люди у лiсi. Далi ?м не стало харчу. Другого  дня  треба
було вертатися. Послали двох  парубкiв  подивитися,  що  в  селi.  Парубки
вернулися i сказали, що в селi все цiле.  Люди  зрозумiли,  що  татари  ?х
обминули, i почали вертатись додому.
   Але ж Олесi там не було. Дiд Данило попрохав  кiлька  чоловiк,  i  всi,
узбро?вшись, гуртом пiшли шукати ?? в лiсi. Михайлик  привiв  ?х  до  того
мiсця, де вiн покинув Олесю.
   Тут знайшли татарськi слiди. По тих слiдах пройшли у лiсову пущу. Довго
йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болотi. Татар не
було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли у багнюцi.
   Дiд Данило йшов попереду. Вiн перший побачив Олесю. Вона лежала мертва.
На ши? в не? був татарський аркан.
   Тодi зрозумiв дiд Данило i всi люди, що вона  сво?ю  смертю  обрятувала
рiдне село.
   Зробили мари з гiлок i понесли дороге тiло додому.

   * * *

   Другого дня ховали Олесю. Подруги-дiвчата  несли  труну.  В  ?й  лежала
Олеся, убрана, як молода княгиня. На головi  у  не?  був  вiнок.  Навкруги
спiвали пташки, вгорi сяло сонце. А вона  лежала  тиха,  спокiйна.  Навiть
здавалось, що на обличчi в не? сяла якась радiсть.
   Еге, ?й можна було радiти.
   Ридаючи, провели ?? до холодно? ями; ридаючи, засипали землею. Не  сам.
дiд Данило плакав, плакали всi: i старi й малi,  i  чоловiки  й  жiнки,  i
подруги-дiвчата.
   Але як кинули на  могилку  останню  лопату  землi,  дiд  Данило  пiдвiв
голову. Вiн уже бiльш не плакав. Обличчя йому було  поважне.  Вiн  простяг
руки над могилкою i сказав:
   - Кожен повинен боронити свiй рiдний край, не жалiючи життя! Дай, боже,
всякому тако? смертi!

   1890.



   БЕЗ ХЛIБА

   I

   Край села стояла хата поганенька, а в ?й жив селянин  iз  жiнкою  та  з
дитиною - хлопчик був. невеличкий, недавнечко народився.  Вже  третiй  рiк
був, як вони побралися, - з чужого села вiн ?? взяв,- а все нiяк не  могли
збитися на хазяйство. У ?х тiльки й було худоби, що  теличка,-  купили  ??
торiшню весну,- та й та недавно здохла. А хоч би й не  здохла,  то  все  ж
годувати нiчим було б. Як усе недороди, то й самим ?сти нiчого - не то  що
теличцi. Поплакала Горпина за теличкою, так хiба з того доможеться?
   На весну зовсiм у селянина не стало  хлiба.  Тижнiв  зо  три  позичками
жили, а тепер уже його зна?, як i жити - нiхто й позичати не став,  усякий
каже:
   - Що я тобi позичатиму? У мене в самого, може, дiти голоднi  сидять,  а
тобi давай, давай, а назад i не  сподiвайся.  Ти  вже  он  у  всього  села
напозичавсь. Тут сам за мiшок хлiба, може, хтойзна-що вiддав би!
   Раяла жiнка Петровi до пана пiти, найнятися. Пiшов на сусiднiй хутiр  -
не взяли: i так багато, кажуть, наймитiв. До другого пана пiшов,  так  той
глянув, що  в  Петра  одежа  -  лата  на  латi,  подумав,  що  гольтiпака,
пройдисвiт якийсь,- не схотiв i говорити.
   - Геть! - каже,- багато вас тут ходить таких!.
   Зовсiм не знав Петро, що й робити. У кого коняка була, так  хоч  возити
панськi дрова з лiсу наймалися, а йому й того не можна.
   Одного ранку встала Горпина вдосвiта. Дитина ще спала. Молодиця  почала
тихесенько бiля печi поратися, а Петра послала дров урубати. Пора?ться,  а
сама дума?:
   - Якби цей тиждень так-сяк перебутися, а там, може, помiг  би  господь,
то по?хала б до батька в Сироватку: може б вони хоч з мiшечок  дали.  Лихо
без коня: то сiла б, по?хала, та й годi; а тепер, поки-то випроха?ш у кума
того коня!
   Вiдчинилися дверi. Петро внiс дрова, додолу кида?.
   - Та не грюкай-бо так, дитину збудиш! - каже Горпина.
   Розтопила молодиця в печi, постановила горщики. Тодi пiдiйшла до  дiжки
з борошном, глянула:
   - Петре, а Петре!
   - Га?
   - А що ми оце робитимем?
   - Як?
   - Борошна тiльки на раз, та й то хлiбини на двi. Помовчав  Петро,  далi
каже:
   - Що ж його зробиш? Я вже й сам не знаю...
   - Хiба ще пiти попрохати?..
   - Та до кого ж iти, коли у всiх напозичалися так, що нiхто вже не да??
   Горпина й сама це добре знала.  Замовкли  обо?.  Прокинулась  дитина  в
колисцi, молодиця взяла  ??  на  руки,  почала  годувати.  Воно  вхопилося
голодне, та й  кинуло:  молока  нема.  Тiльки  ще  дужче  заплакало.  Каже
Горпина:
   - Хоч би вже самi, та оцi?? дитини не було, а  то  тiльки  дивишся,  як
воно мучиться: сама голодна й воно голодне щодня, бо молока нема.
   Петровi самому дитячий плач мов  ножем  серце  краяв.  Так  хiба  жалем
поможеш?
   - Зна?ш що, Петре? Пiди  попрохай  старосту  -  може,  вiн  з  гамазе?в
дасть?..
   Мовчить Петро, а дитина все плаче, усе  мов  ножем  серце  кра?.  Устав
Петро, каже:
   - А пiду! Не здихати ж iз голоду!
   Узяв шапку, ще постояв, подумав, а далi й пiшов мовчки.  Вiн  знав,  що
староста не може сам дати, а все ж пiшов,  щоб  хоч  не  чути,  як  дитина
плакатиме.
   - А може й дасть? - дума?,- хто його  зна??..  Треба  попрохати  добре.
Шкода, що на чвертку ратушним нема.
   Прийшов Петро в ратушу, увiйшов, перехрестився:
   "Здоровi, з середою!" сказав i став бiля порогу. Староста  в  кутку  за
столом сидiв, а писар з шафи папери виймав, по столу  розкладаючи.  Бiльше
нiкого в ратушi нема, тiльки Петро  та  ?х  дво?.  Намiря?ться  все  Петро
сказати, та нiяк не зможе. Дума?: "А як скаже - нi, не дам?" I  як  подума
про це, подума, що тодi в його дома i жiнка, й дитина голоднi  сидiтимуть,
так дух йому перехопить, i не вимовить  вiн  нiчого,  тiльки  сто?ть  бiля
порогу та шапку драну в руках мне. Бачивши староста, що йому чогось треба,
а нiчого не каже вiн, став сам питатися:
   - А чого тобi, Петре?
   Пiдiйшов Петро ближче, вклонився.
   - До вашо? милостi,- каже.
   - Ну?
   - Не положiть гнiва, прийшов оце до вас... От уже третiй день, мало  що
й ?вши, сидимо... Сьогоднi й крихти в ротi не було i борошна нема...
   - Ну, то що?
   - Не положiть гнiва... Я вже всюди прохав, так хто ж його позичить,  як
у самого, може, нема?.. Так я оце... чи не  дозволили  б  з  гамазе?в  хоч
мiшечок дати?..
   Глянув на його староста та й засмiявся.
   - Ге, хлопче? Цього ми не можемо сво?ю волею зробити, на це  дозвiл  од
начальства треба.
   - От управи земсько?, розумi?ш? - каже писар.
   - Та воно так,- каже Петро.- Та  чи  не  можна  б  як-небудь  там,  хоч
трiшки?..
   - Та й чудний же ти який, чоловiче! Ти ж чу?ш, що нi, нiяк не можна.
   Петро постояв, помовчав, та й каже:
   - Та може воно так, i без управи?.. Хоч небагато...
   - Та тобi ж кажуть, чи нi? Позакладало тобi? - визвiрився писар.
   А Петро все сто?ть, не йде. Вiн i сам не розумiв,  чого  ще  вiн  ждав.
Тiльки як же його йти без нiчого? Дома ж i картоплю вже затого  по?дять!..
Хiба ще раз спитатися?
   - Та я вiддав би скоро, ось тiльки б заробив, так i вiддав би...
   Писар зовсiм розсердився:
   - Та кажуть же тобi, що нi! Що тобi, сто  разiв  казати?  Хоч  ти  йому
коляку на головi теши, а вiн усе - дай та дай! Ну, люди!..
   Пiшов Петро з ратушi.

   II

   Забавила Горпина дитину, положила,- сама з  останнього  борошна  спекла
двi перепiчки, борщу та картоплi зварила. Пора?ться, а сама дума?:
   - Сьогоднi так-сяк перебудемося, та й завтра... Як дадуть Петровi,  то,
може, й до батька не треба буде ?хати. Нi, хоч i дадуть, а все ж на  сiвбу
нема?,- ?хати не минеться.
   Повиймала молодиця перепiчки, хату вимела та й  сiла  прясти.  У  само?
прядива не було цього року - сiяти не мали де, так чуже брала вiд повiсма.
Усе за тиждень яких днi сорокiвки заробить, а то й копу.
   - Копу заробiшi за тиждень, а  на  карбованця  з'?си,-  дума?  Горпина,
нитку викручуючи. Коли чу?, рипнули сiнешнi дверi.
   - Мабуть, Петро,- дума? молодиця, - чи несе ж хоч що-небудь?..
   Справдi Петро. Увiйшов мовчки, сiв на лавi, нiчого й не каже. Позирнула
Горпина на його i вiдразу вгадала, що дурно вiн ходив.
   - Петре,каже,- нiчого не дали?
   - Кажуть, що без панiв земських не можна...- понуро вiдказав Петро.
   Мовчать обок. Петро, похнюпивши голову, сидить сумний-сумний. А Горпина
схилилась на прядку i не пряде  вже.  Глянув  на  не?  Петро,-  така  вона
змучена, зовсiм змарнiла. Так жалко йому стало ??. Пiдiйшов до не?, обняв,
та й каже:
   - Годi, голубко моя, годi! Не журись...
   Пiдняла очi Горпина, а в очах сльози.
   - Ми то перетерпимо,- каже,- а дитина як? Яково ?й терпiти?
   Та й заплакала Горпина тихо... Згодом озвалася знову:
   - Та вже ж така, мабуть, наша доля. Як бог поможе, то й перетерпимо.
   То розважити жiнку хотiв Петро, а тепер чу?, як у самого на  серцi  все
важче та важче ста?. А  як  сказала  вона,  що  терпiти  треба,  то  й  не
вдержався:
   - Та доки ж його терпiти? - аж скрикнув. -Уже ж i так, зда?ться, дня не
мина?, щоб не терпiли!
   - Та вже ж, мабуть, так бог дав! - знову каже Горпина.
   Петро насупився.
   - Та хiба ж ми вже такi грiшнi, хiба ж нема? вже й грiшнiших од нас, що
таке лихо ми терпимо?
   Нiчого не сказала Горпина, замовк i Петро похмурений. Мовчить,  а  думи
снуються в головi:
   - Хiба ж то правда? За вiщо ж мусимо з голоду вмирати? Староста не дав,
а як сам, то хiба не бере вiдтiля ж? Торiк  же  вкрав  четверть  ячменю...
Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай i дитина нехай умира?!
   Та й обняла Петра злiсть; така  злiсть  у  його  в  серцi  заворушилася
вiдразу на старосту, що й не сказати.
   - Вiн у достатках,- Петро дума?,- та ще й краде, а я  голодний,  то  що
менi робити?
   И хтойзна-що зробив би вiн старостi, так запалилося. Схопився  похмурий
з мiсця, пiшов з хати. По двору блука?, а думка не кида:
   - Не вмирати ж iз голоду! Мо? ж добро, не  чи?  там,  бо  й  я  ж  туди
зсипав, а тепер, як менi ?сти нiчого, так дати не можна! Ну, так я ж у вас
не прохатиму! Я й сам без вас вiзьму!
   I скiльки вiн не думав, то все одно в головi сто?ть: "вiзьму!"
   - Не чуже ж я вiзьму, а сво?. Коли не дають самi, треба криткома брати.
   I так вiн потроху до тi?? думки звик, що зовсiм не лякавсь  ??.  Спершу
йому здавалось аж страшно, як вiн про це думав, а тепер i дарма,- звик.  I
як звик, i не став цього зовсiм боятись, тодi наважився  зробити  так,  як
надумав.
   - Пiду, дiрку в гамазе? продовбаю та й наточу! - дума? Петро.
   Тiльки як про це Горпинi сказати? Вiн знав добре, що вона зроду того не
схоче, знав, що хоч як ?? вмовляй, а на це не пiдмовиш. А що ж його бiльше
робити? Вiн бачив округи себе лихо, а не мiг тому лиховi запобiгти. Бачив,
що й люди не хотiли йому помочi дати. Он староста краде,  а  йому  так  не
дав! Усюди неправда!..  I  тепер  йому  не  здавалося  грiхом  украсти.  А
все-таки боявся казати про це Горпинi, бо почувався, що й вiн не по правдi
робить.
   А Горпина стала помiчати,  що  з  Петром  робиться  недобре  щось.  Все
похмурий та смутний ходить. Почне вона питатися, нiчого не каже, або:  "Та
так... Щось голова болить". Iнодi ж гляне понуро так на не? та й одмовить:
"А з чого ж його веселому бути?"
   Бачила молодиця, що не такий став Петро, а запобiгти  лиховi  не  знала
чим, тiльки журилася ще дужче.
   А тим часом хлiба вже не було, картоплю всю по?ли,  затого  вже  зовсiм
нiчого ?сти буде. До батька не довелось Горпинi по?хати -  коня  нiхто  не
дав, а пiшки хiба ж легко сорок верстов до Сироватки пройти,  та  ще  й  з
дитиною. А покинути дома ?? не  можна:  i  так  ледве  жива  тi?ю  краплею
молока, а як покинути, тодi й зовсiм хтойзна-що буде.
   Бачить усе те Петро i знову сам собi каже: "Вiзьму! Не  здихати  ж,  як
собацi! Хай Горпина що хоче каже".
   Одного разу лежить вiн уночi з жiнкою на  полу,  не  спиться  йому,  бо
думки не дають. Та й дума? вiн:
   "А що, як Горпинi зараз скажу?"
   Але  не  сказав,  тiльки  ще  дужче  почав  з  одного  боку  на  другий
перевертатися.
   - Чого ти, Петре?
   - Нiчого,каже.
   Стала вже дрiмати Горпина, коли чу?, кличе Петро:
   - Горпино!
   - Га?
   - Зна?ш що...
   - Ну?
   Став Петро, знову бо?ться казати.
   - Та я нiчого... Я хотiв спитати, чи ? у нас вода в хатi? Пити хочу.
   - Та в дiжцi ж...
   Устав Петро, наче воду пiшов пити, а в самого думка: "Сказати? Та вже ж
од не? не схова?шся - чи тепер, чи тодi, а казати доведеться".
   Прийшов, знову лiг бiля жiнки, вкрився.
   - Горпино, що ж далi робитимем?
   Нiчого не каже молодиця: вона вже всi думки передумала,  та  нiчого  не
вигадала. Тодi Петро почав, заникуючись:
   - А я... я... Зна?ш, що я думаю?
   - Що?
   Та й знову Петро  зупинивсь,  далi  вiдразу  заговорив  швидко,  неначе
поспiша?ться:
   - Не здихати ж iз голоду!.. ?м  нiчого  -  он  i  староста:  сам  грошi
громадськi краде, а нам хлiба шматка не да?. Хiба ж  нема  й  нашого  там?
Хай! Панькатися з ?ми, чи що? Хiба вони розумiють?  Узяти  та  наточити  з
гамазе?!..
   - Бог з тобою, Петре! Що ти кажеш? Аж розсердився Петро:
   - А що ж, iз голоду,- каже,- вмирати?
   - Грiх, Петре! На те божа воля!.. Бог так дав... А чужого не руш!
   - Грiх! А з голоду вмирати - як? Хiба я сво?ю волею йду?
   - Дак Що, Петре,- перетерпiти треба... Не ходи!..
   Страшно вiдразу стало Горпинi. Пригорнула вона чоловiка.
   - Петре, годi! Бог поможе... Пiдеш сам до батька, вони дадуть...  А  те
покинь, зовсiм покинь! Грiх!
   То вагався хоч трохи Петро, а тепер, як стала Горпина  вмовляти,  знову
пiднялась у його на людей злiсть, так i клекоче у грудях.
   - Пiду, говорить, - не кажи менi нiчого,- пiду!

   III

   День поминув, нiч насунула. Дiждався  Петро  пiвночi,  одягся,  узяв  з
собою три мiшки й свердел та й пiшов до гамазе?в.
   Нiч була темна. Петро перейшов свiй город, вийшов на вигiн. На  душi  в
його якось спокiйно було. Вiн уже раз наважився зробити це дiло  i  бiльше
не думав про те, яке воно. "Пiду та й  украду",-  думав  вiн,  i  йому  не
здавалося, що вiн погано робить, бо вiн просто забув про це, неначебто про
це й думати не було чого. Спокiйно та смiливо йшов, нiчого не лякаючись.
   Ось  вигiн  кiнча?ться,  щось  зачорнiло  здалека.   "Гамазе?",-подумав
Петро.-"У сторожа гамазинника вже не свiтиться,- будуть повнi три мiшки".
   Легкою ходою пiшов далi. Уже недалеко! Тiльки, що це? Голосно,  дзвiнко
вiдгукнувсь у повiтрi крик. Мабуть, сич. Знову кричить, "нявка" -  нi,  це
сова.  I  вiдразу  страшно  Петровi  стало.  Щось  перехопило  дух,  серце
застукало в грудях. Вiн зупинився, став прислухатись. За спиною аж морозом
сипнуло.
   - Пiймають, пiймають! Злодiй!..
   I знов одразу, наче снiгом обсипало. То смiливий  був  i  спокiйний,  а
тепер усе те зникло. Вiн увесь тремтiв.
   - Йти, чи не йти? - думав вiн. - А як пiймають?
   Вiн знову почав прислухатися. Але навкруги всюди було так тихо, що  вiн
мiг чути, як у його в грудях колотилося серце.
   - Може, вернутися?.. А завтра знову будемо без хлiба!.. Нi вже - пiду!
   I вiн тихо-тихо почав прокрадатися до гамазе?в; пiдiйшов до ?х, ще  раз
озирнувсь округи. В темрявi нiчого  не  видко.  Тодi  полiз  пiд  будiвлю.
Щороку зсипавши зерно у засiки, знав, з якого вони боку.  Обережно  пiдлiз
вiн до того мiсця, лiг на спину. Тодi  наставив  свердло,  почав  вертiти.
Сухе дерево трохи затрiщало. Петро  зупинивсь,  прислухаючись.  Далi  знов
почав робити. Свердло глибше та глибше влазило  в  дерево  -  незабаром  i
дiрка буде. Петро з усi?? сили натиснув на свердло, лежачи на спинi.
   - Агов! Семене! Е, стонадцять кiп!..
   Петро здригнувсь. Хто це? Сторож? Серце колихнулось у  грудях,  а  далi
немов застигло - Петро слухав. Холодний пiт виступив у його на  лобi.  Вiн
так i закам'янiв, пiднявши руки вгору до свердла. Знову чути:
   - Семене! Семене!.. А, щоб тобi! Ну, я й сам, хiба  менi  що?  Не  вмiю
заспiвати?.. Стонадцять!.. Гей!..
   Ой там за байраком
   Танцювала риба з раком...
   П'яну пiсню чути було бiля само? гамазе?. I як хтось iде, чути.
   Та гей: танцювала риба з раком,
   А цибуля...
   - Тю на твого батька!.. Чого сюди? Нi, я сюди не хочу, додому пiду!
   Гей, а цибуля з часником,
   А дiвчина з козаком!
   П'яний пiшов. Голос i хода затихли. Петро не  ворушивсь.  Вiн  затримав
духа й ждав. Ось уже нiкого не чути. Вiн ще прислухавсь. Нi, нема  нiкого.
Тодi останнiм натиском вiн довертiв дiрку. Налапав мiшок, пiдставив, витяг
свердло. Зерно сипнуло. Трусячись, як у пропасницi,  Петро  понасипав  усi
три мiшки.  Гамазе?  були  низько  при  землi,  то  не  можна  було  повнi
понасипати. Одначе, що тепер робити? Покинути  дiрку  незатулену  -  зерно
витече на землю, завтра побачать, знайдуть. Треба заткнути. I чого це  вiн
не взяв затички?
   Петро затулив дiрку однi?ю  рукою,  а  другою  почав  шукати  трави  на
затичку. Трава не росла пiд гамазеями. Згадав, що в його ? хустка. Знайшов
??, так-сяк заткнув дiрку. Тодi витяг один клунок з-пiд  гамазе?,  став  i
дума?:
   - Додому нести? Нi, то дуже довго буде. Попереношу на могилу, нехай там
перележать поки що.
   Могила була за селом, на цьому ж вигонi, там, де колись границя йшла, а
тепер тiльки вал зостався високий. Поспiшаючись, однiс Петро один  клунок.
Тi два клунки були меншi, вiн забрав ?х одразу. Усi  три  вiн  заховав  на
могилi в бур'янi. Хотiв був додому йти, та знову про дiрку  згадав.  Треба
взяти кращу затичку, а то хустка коли б не випала.  Вiн  тихо  пройшов  до
чийогось тину, виламав цурпалок i пiшов знову до гамазе?в. Пiдлiз  уп'ять,
обережно витяг хустку й заткнув дiрку дерев'яною затичкою.  Цурпалок  саме
прийшовсь i мiцно стримiв у дiрцi. Петро спробував - добре. Мабуть, додолу
трохи зерна розсипалося. Вiн помацки позагортав його землею.
   Вернувся додому, увiйшов у хату.
   - Горпино!
   Нiчого не чути. Мабуть, спить. Лiг вiн на пiл, не роззуваючись,  тiльки
свиту скинув.
   - Горпино, ти спиш?
   - Ну?
   - Я заховав на могилi...
   - Про мене де хоч ховай, а я тобi у помочi не буду!
   Замовк Петро.

   IV

   Нiкому й на думку не впало, щоб можна було вкрасти  хлiб  iз  замкнено?
гамазе?. Та й крадiжка була невеличка, то не дуже й помiтна. Бачачи Петро,
що нiде нiчого про крадiжку не чути, перенiс жито додому. Та його стало не
надовго. Уп'ять хоч знову красти йди. Та тiльки тут трошки пособила  доля.
У сусiднього пана Петро впрохавсь у найми. Став вiн жити  в  пана,  тiльки
ночувати додому ходив. Дома злиднi зосталися злиднями, але й за те хвалити
бога, що хоч голоднi не сидiли. А про крадiжку й досi не чуть було нiчого.
Петро заспоко?вся.
   Отже нi, не заспоко?вся... Вiн давно вже згубив свiй спокiй, давно його
не стало, аж iз тi?? темно? ночi, як вiн пiд гамазеями був. I не  крадiжка
стала його мучити, нi! Про не? вiн спершу й не думав. Тiльки ж Горпина мов
не та до його стала. Зникли тi розмови щирi  та  ласкавi,-  тепер  вона  з
чоловiком iнодi й слова не промовить за день - сумна-сумна ходить. Далi  й
у найми пiшов Петро, став тiльки ввечерi жiнку бачити - не пособилося. Все
мовчить. То щоночi Петро ходив, а то вже тiльки двiчi, тричi  на  тиждень,
бо зна?, що дома не привiтають, не загомонять, що дома ще тяжче  на  серцi
буде. Вiн не докоряв жiнцi: його самого вже починала гризти згадка про  те
дiло. Удень, серед невгавно? роботи, ще не так було тяжко - забувалося;  а
в тi ночi, що вiн то в пана, то дома ночував, у тi похмурi  ночi  не  було
йому спокою. Бо загинуло його щастя, може, навiки загинуло. А воно ж  було
колись, те щастя, було навiть i тодi, як  голод  ?х  мучив.  А  тепер  усе
зникло. Тiльки груди пече, так пече... "Хоч би кара, та не  така.  Хоч  би
налаяла мене, хоч би докоряла, а то мовчить, нiчого не каже, а  як  билина
сохне".
   Це було в недiлю ввечерi. Петро сидiв дома бiля  столу,  а  Горпина  на
полу дитину колихала. Каганець потроху блимав, i  при  його  свiтлi  жiнка
здавалася ще бiльше змученою, нiж удень. Обличчя змарнiло, очi позападали,
i якась мука свiтилась у ?х у той час, як вона ?х пiднiмала  вiд  колиски.
Жаль стиснув серце Петровi. Устав вiн, пiдiйшов, сiв бiля не?.
   - Горпино!
   Вона мовчки пiдняла на його смутнi очi.
   - Горпино! Доки ми будемо так мучитися?..
   У його порвався голос; щось стиснуло, мов клiщами, горло.  А  вона  все
мовчала. Ледве перемiг себе Петро, знову почав:
   - Обо? ми гинемо... Уся душа перемучилась... Скажи менi, що ти ма?ш  на
думцi, скажи, бо доки ж так жити?..
   Вона знов глянула на його сво?ми позападалими очима i тихо спустила  ?х
додолу. I Петровi здалося, що той погляд досяг йому аж у серце i як  ножем
рiзонув його.
   - А що я тобi скажу? - почала вона тихо.- Адже ти сам зна?ш... Я казала
- не роби... Коли ж не сила моя... я любила тебе, а ти злодi?м зробивсь.
   - Нехай i так,- говорить Петро,- але ж ти зна?ш, я не  тим  це  зробив,
що... ти зна?ш, що не можна було цього не зробити...
   - Я знаю,тихо вiдмовила Горпина.- Усе те я. знаю... Але що ж я з  собою
зроблю, коли я не можу, коли менi несила до того звикнути.  Краще  б  я  з
голоду вмерла, нiж це сталося!
   Вона все нижче й нижче нахилялась до колиски.
   - Яке тепер життя буде?.. Не життя, а мука... Чи ждала  ж  я  того,  чи
сподiвалася!
   I вона тяжко заридала, припавши до колиски  i  б'ючись  головою  об  ??
бильця. Злякана дитина прокинулась i собi заплакала. А Горпина мов не чула
??. Довго вона ховала свою муку, i ось тепер та мука  сльозами  вибухнула.
Тiльки ж не пособили тi сльози, не винесли лиха з душi.

   V

   Ще бiльший сум обняв Петра. За останнiй тиждень вiн перемучився так, що
й пiзнати його не можна було. Дума по думi минали в Петровiй  головi,  все
чорнi, непривiтнi думи. Раз, серед  ночi,  у  його  промайнуло  в  головi:
признатися? В острог замкнуть... Там з злодiями, з розбiйниками... А  хiба
вiн сам не злодiй.? Ну й нехай  у  пута  закують,  поведуть...  А  син?  А
Горпина? Що тодi з сином буде?
   - Що! А тепер хiба краще? Тепер менi жiнка - не жiнка, наче й дитина  -
не моя дитина... Гiрше не буде, та хоч Горпинi може полегша?, як  мене  не
бачитиме.
   I що бiльше вiн думав про це, то все дужче хотiлося йому все розказати,
крикнути: "Це я!.."
   I в його обертом iшла голова. Вiн ходив зовсiм як несамовитий,  i  його
позападалi очi iнодi так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його.
   I ось настав час, наважився вiн. Це було в недiлю. Строк у пана вiн уже
вибув i  жив  дома.  Вiн  устав  рано  i  мовчки  почав  справлятися  бiля
хазяйства.
   - Хiба  все  сказати  ?й?  -  думав  вiн.-  Нi,  якось  страшно.  Нехай
довiда?ться сама, як уже зроблено буде.
   I вiн вештався на дворi, не'ввiходив у хату, бо йому тяжко було  бачити
жiнку. Так-сяк перебувся до обiд. По обiдi одягсь,  глянув  на  Горпину  i
знову подумав: "Сказати?.." Вона мовчки поралась бiля печi i  не  дивилась
на його. Вiн одвернувсь, перехрестивсь i пiшов з хати.
   Горпину здивував Петро тим, що йдучи помоливсь. Але  вона  не  зупинила
його: ?й тяжко було з ним розмовляти. Вона й тепер любила його,  i  тим-то
ще тяжче ?й на серцi було тодi, як  вона  пригадувала,  що  ??  чоловiк  -
злодiй.
   Петро тихо йшов до волостi. Його перестрiвали люди, а вiн  i  не  бачив
?х,-  так  опанували  його  думки.  А  проте  вiн  був  якось  надзвичайно
спокiйний. Саме так, як тодi, коли вiн  iшов  красти,  саме  так  i  тепер
якийсь дивний спокiй обняв його.
   Але ж як побачив  коло  волостi  громаду,  серце  заколотилося  йому  в
грудях. Як вiн скаже перед громадою? Хiба пiдождати, поки розiйдуться,  та
сказати самому старостi?
   Тим часом вiн  наближався  до  громади.  Вiн  i  сам  не  пам'ятав,  як
протовпився промiж людей аж до  рундука.  На  рундуцi  стояв  писар,  щось
читав. Петро став ждати. Писарiв голос вiдбивавсь  у  вухах,  але  ж  слiв
зрозумiти вiн не мiг. Та вiн i не силкувався прислухатись  до  ?х.  Голова
йому палала.
   Що це? Громада загвалтувала - це писар дочитав.Уже час.
   Вiн зняв шапку й почав:
   - Люди добрi!..
   Громада трохи вщухла.
   - Петро щось каже, слухайте!
   - Та чого там йому треба?
   - Та слухайте вже, що чоловiк каже!
   Петровi перехопило дух, вiн ледве дихав.
   - Люди добрi! Простiть мене, бо я злодiй! Я вкрав з гамазе?...
   I те промовивши, вiн упав до нiг громади.

   * * *

   Громада ледве зрозумiла, за вiщо Петро зве себе злодi?м, бо нiкому й на
думку не впало, що з гамазе? вкрадено. Писар звелiв був арештувати  Петра,
та громада не дала:
   - Це наше добро, наш i суд,- гукали люди. Але громада нiчого не зробила
Петровi. Вiн набрав три повних мiшки хлiба й  одвiз  у  гамазе?.  I  немов
удруге на свiт народився тодi. Громада не розумом, а якось серцем  почула,
як Петро мiг дiйти до такого дiла, i нiхто бiльше не  згадував  про  його.
Сам Петро потроху заспоко?вся. I Горпина знов стала його Горпиною,  такою,
як i перше була... I стали вони знову жити, як жили...

   1884.

Популярность: 6, Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GmT