------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 http://www.ukrlib.km.ru/
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 ?, ? - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 ?, ?  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------



   КНИГА ПЕРША. АЛЬПИ

   О Русская земле! уже за шеломянемь еси!
   "СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ".

   Одтодi, як передовi частини  перейшли  кордон  i  зникли  за  горбатими
висотами  чужо?  землi,  минуло  вже  кiлька  днiв.  На  переправi   стали
прикордонники,  перевiряючи  документи  бiйцiв  i   окремих   команд,   що
наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий  прикордонний  стовп  i  ряба,
смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на
тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули  нiчого,
але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий  ти,
ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну
недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав
тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го
Укра?нського  фронту  в  сво?х  зелених  безсмертних  гiмнастьорках  знову
з'являться на берегах цi?? рiки i перепливуть ??? Доля! -  сказав  би  ти.
Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна.
   Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий
сержант, який саме розмовляв про щось з  прикордонниками.  Голова  його  з
золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс  волоссям  раз  у  раз  витягувалась
вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн  усе  пiдкрадався,  щоб
зненацька накрити перепела,  прича?ного  в  травi.  Наскiльки  мiг  Черниш
зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в  1941  роцi  саме  тут,  на
кордонi.
   Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як ?х
бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн
шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн
гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на  степову  мишу.
Сержант по-тигриному  вигинав  свою  кряжисту  широку  спину,  пригадуючи,
видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!..
   Коли прикордонник, читаючи документи  Черниша,  перепитав  найменування
частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся  до
Черниша:
   - Ви в Н-ську?
   - В Н-ську.
   - Буна дзiва! Мо? вам... Ми супутники! По  обличчю  сержанта  не  можна
було вгадати - жарту? вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим
сторожким поглядом з-пiд навислих  брiв,  воно  мало  вираз  тi??  лукаво?
напускно? блазнюватостi, вiд яко? можеш чекати всяких несподiванок.  Бiйцi
дивились на нього i заздалегiдь посмiхались.
   - Тiльки вибачте, товаришу  молодший  лейтенант,  але  я  вас  щось  не
закмiтував.
   - Нiчого дивного. Я... вперше.
   - А-а! - роззявив рота сержант, нiби дуже  тим  здивований.  -  Вперше!
Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв...
   - ?
   - ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув:
   -  Товаришу  сержант!  (Сержант  клацнув   каблуками   з   пiдкресленою
бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому  у  вас  такий  розхристаний,
неохайний вигляд?
   З-пiд пом'ято?, в брудних  плямах  гiмнастьорки  в  сержанта  виглядала
охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна,  i  це  нiби  трохи
встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та  й  взагалi
важко було  уявити,  щоб  вiн  коли-небудь  червонiв.  Обличчя  його  було
землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер  з  нього
пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'?лася йому в тiло.
   - Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, -  сказав
сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. - Бо не  мама
?? прала, а дiвчата  з  фронтових  пралень,  а  ?м  уже  руки  милом  геть
пороз'?дало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в  Дуна?
тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, - iнша рiч! Все новеньке та чистеньке...
З голочки. Тил подбав!  Дозвольте  запитати,  ви  з-за  Волги  на  Укра?ну
по?здом ?хали?
   - То що?.. По?здом.
   - А я... на пузi повз, - сказав сержант майже пошепки i з  такою  щирою
iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть.
   - Так ви справдi з Н-сько?? - згодом спитав Черниш уже примирливiше.
   - Шельма буду!
   - То що ж... пiдемо разом?
   - В натурi. Ви та я - ось ми з вами уже й  команда...  А  прiзвище  мо?
Козаков.
   Козирнувши  прикордонникам,  вони  зiйшли   на   переправу,   полущену,
вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг.
   - Щасливо, товаришi! - гукали прикордонники навздогiн. - Пишiть!..
   - Ждiть телеграми з Берлiна! - вiдповiв без посмiшки Козаков.
   Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як  перед  дощем.
Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi  хвилi  армiями  котилися
десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара;
дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то  не
хмара перед ними, а також гора i до не? можна дiйти.
   Козаков у сво?х трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких
вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм
корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiка? з госпiталю. Там, бачите, його
лiкували пiсля контузi? електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i  не
дрижали руки, коли хвилю?ться. Однак, почувши, що  його  частина  разом  з
армiями 2-го  Укра?нського  вже  перейшла  кордон,  вiн  не  стерпiв  далi
"кантування" в тилу:, його смертельно "потягло" до братви.
   - Тягне, ой як тягне,  товаришу,  -  говорив  Козаков.  -  Мабуть,  для
гражданки я вже остаточно пропаща людина.  Так  уже,  мабуть,  i  залишусь
вiчним солдатом.
   - Вiчний солдат, - посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем.  -  То  колись
тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?..
   - Що свiженький, з училища? Ще б  пак,  не  вгадати...  У  мене  ж  око
розвiдника!
   На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище,  вони
побачили, що то не стовп, а  високий  кам  яний  хрест,  побiлений  колись
вапном i  прикритий  зверху  дощаним  козирком;  козирок  уже  почорнiв  i
пожолобився вiд  часу.  На  хрестi  було  прибите  розп'яття.  Воно  також
потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.
   - Ось наше "Л", - жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру,  що
?? хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд  самим  розп'яттям,  поставивши
стрiлку на захiд. - Значить, топа?мо правильно.
   На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i
глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у
тремтливому  маревi  розстилався  рiдний  край.  Здавалось,  якби  не   те
тремтливе синювате марево, то всю кра?ну ?м було  б  видно  звiдси  як  на
долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi  села,  i  чорнi  ру?ни
мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками  обгорiлих  машин.
Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси
ти ще рiднiший синовньому серцю.
   Обличчя Козакова  стало  зосередженим,  i  з  нього  зникло  легковажне
лукавство.
   - Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали
на Укра?ну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по  пояс,  голоднi,
виснаженi. Подумати тiльки: Укра?на... два роки не  бачили  ??,  два  роки
тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi
кiнча?ться Курщина, i вже за радгоспом, зна?мо, Укра?на.  Не  спали  перед
тим кiлька ночей, ?ли самi буряки, а де й сили взялося!  Штурмом  захопили
радгосп, балку перелетiли на крилах. "Оце,  -  гука?  комсорг  Ярославцев,
глянувши на карту, - уже Укра?на!" Скiльки було нас там, рiзнi нацi?  -  i
сибiряки, i таджики,  i  укра?нцi,  i  бiлоруси  -  всi,  як  один,  впали
навколiшки,поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як  дiти.  Стоять
серед неораного поля навколiшках - бородатi, в  шинелях,  забрьоханi,  без
шапок... Ех!
   Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд
ними i, здавалось, злегка  загойдалась,  мов  хитка  палуба.  Вони  вперше
помiтили й  вiдчули,  що  земля  пiд  ними  чужа.  Залопотiв  дощ,  i  мiж
крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.
   - Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.
   - Шинель знайду,  -  знехотя  вiдповiв  Козаков.  -  А  поки  що  можна
перестояти пiд оцим грибком. - Сержант  став  пiд  козирок,  напнутий  над
розп'яттям. - Святий не прожене?
   - Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.
   Вони накрились шинелею обидва.
   Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв  об  шинель,  а  там  -  далеко
внизу, на рiднiй сторонi, - ще свiтило  сонце.  Матово-бiла  дощова  коса,
повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла  туди:
зеленiючi лани востанн? посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю  чужу,
непривiтну гору  з  одиноким  розп'яттям.  I  Черниш  -  ще  зовсiм  юний,
затягнутий новими ременями, i Козаков,  який  горбився  бiля  нього,  щоб,
випрямившись, не стягнути з  офiцера  шинель,  -  обидва  довго  i  пильно
вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ?? в сво?  серця  i
понести далi з собою.



   II

   - Ти звiдки? - запитав Черниш Козакова.
   - З Донбасу.
   - Батько, мати пишуть?
   - Яз дитбудинку. Шахтарчук.
   - Сирота?
   - О! Який я сирота? Сироти - це  дiти.  А  менi  вже...  скiльки  ж  це
менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на  свiтi  цей
потомок шахтарський.
   Дощ згасав так само швидко, як  i  пустився.  Чим  далi  рiдше  ляскали
останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з  пробитих
цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.
   Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.
   - А боги в них такi, як i в нас, - зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на
бiлий хрест iз розп яттям. - За що ж його розп'яли?
   - То цiла iсторiя, - стримано  сказав  Черниш,  одначе  розповiдати  не
став.
   - Отже... вперед на захiд?
   - Марш!
   I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.
   - Важка земля, - зауважив Козаков, хмурнiючи. - Там було легше.
   Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.
   - Мати Вiтчизно! - мимоволi вирвалось у нього  по-юнацькому  дзвiнко  й
урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiяко? урочисто? пишностi,
цi слова зараз прозвучали щиро й природно.
   - Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не
повернемось зовсiм!
   Вони почали спускатися з кряжа,  i  рiдна  сторона  швидко  зникала  за
горбом.
   Обабiч  шляху  лежали  незнайомi  поля,  перекраянi  вузькими   довгими
нивками.
   - Аж дивно бачити такi клаптики, - сказав Козаков.  -  Невже  i  в  нас
колись було так?
   Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.
   - Все ж я не такою уявляв собi ?вропу, - признався Козаков. - Думав, що
тут суцiльнi мiста i села,  де  з  людьми  не  розминешся,  -  так  скрiзь
перенаселено. Все ?м територiй не вистача?...  А  в  них,  зда?ться,  села
рiдшi, нiж у нас в Донбасi.
   Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились
гiнкi стебла,  однаковi,  незлiченнi,  як  солдати.  Знову  розгодинилось,
показалося сонце. До самого села не трапилося жодно?  живо?  душi,  тiльки
де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям  дороговкази
на них всi були зверненi на захiд.
   У селi хати, з повибиваними  вiкнами  i  дверима  навстiж,  наче  ждали
когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й  туди  здичавiлi
без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи
стiни згори й  донизу,  нiмо  свiдчили,  що  тут  недавно  пройшла  велика
житт?радiсна армiя. На стiнах ще залишився ?? веселий вiдгомiн: "Васька  i
Колька, доганяй!", "Балабуха з биком у Бухарестi!" (до Бухареста ще  сотнi
кiлометрiв ворожо? територi?), "Владимиров, жми!" i т. п. А над усiм цим:
   Л- Л - -_ i велика стрiлка на захiд.
   Зненацька серед пустого села гучно вдарив  бубон,  зацигикала  скрипка.
Пiд  облупленою  нужденною  хатою  з'юрмилися  бiйцi,  теж  iз   тих,   що
наздоганяли сво? частини. На призьбi, затиснувши  бородою  скрипку,  сидiв
старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном.  Перед  музиками
вiдчайдушне  танцювали  двiйко  циганчат:  хлопчик  i  дiвчинка.   Чубатi,
закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони  виробляли
такi  вихиляси,  що  все  подвiр'я  розлягалося  дужим   реготом.   Старий
пiдбадьорював сво?х дiтей енергiйними вигуками.  Загледiвши  на  Чернишевi
офiцерськi  погони,  скрипаль  догiдливе  схопився   йому   назустрiч   i,
зiгнувшись дугою, заграв "Катюшу". Чернишевi стало соромно за старого,  за
його улесливiсть i за  жалюгiдний  танець  дiтей.  Вiн  узяв  Козакова  за
лiкоть:
   - Ходiмо!
   - Та цiкаво ж подивитись.
   - Не дуже веселе видовище... Ходiмо.
   Вони знову вийшли на дорогу.
   Тепер за селом ?м раз у раз траплялися назустрiч румуни  й  бессарабцi,
що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по  кам'янистiй  дорозi,
понуро шкутильгали а румуни в сiряках i  високих  чорних  шапках  брели  з
батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв  на  ходу,  з  рук.
Почорнiлi вiд сонця, сухi  й  нужденнi,  з  випуклими  скорботними  очима,
румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах,  що  вiками  стоять
понад шляхами ?хньо? кра?ни. Iнодi  на  возi  з-пiд  закривавлено?  шинелi
важко пiдiйма?ться солдатська стрижена голова:
   - Браток!.. А браток!.. Дай закурити.  Козаков  роздавав  рештки  свого
тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.
   - Далеко фронт? - допитувався Козаков.
   - Да-ле-ко...
   - Скiльки кiлометрiв?
   - Вже... двi... доби.
   Не кiлометрами, а часом, болем сво?х розтривожених  ран  вимiрювали  цi
люди вiдстань до фронту.
   Вози, про?жджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на  поранених
майже з побожною пошаною. Вони  вже  були  там,  де  вiн  ще  не  був,  i,
закривавленi,  блiдi,  перебинтованi,  стали  для   нього   нiби   якимись
особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз  них  рум'яний  i  здоровий.
Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
   Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi,  вкритий  шинеллю,  корчачись
вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскаку? на камiнь.
   На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей,  курчат
i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл  гарячий  круг
мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах  i  вузьких  вовняних
штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну  в  нiй  i  не
було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. ?х,
видно, дуже дивувало, що цi  незнайомi  люди  не  почали  ще  рiзати  всiх
пiдряд, як про це говорилося навiть у  букварi,  а  теж  умiють  смiятися,
жартувати i ?сти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг  мамалиги,  i  малеча
опала ?? в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як  дiтвора
жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.
   - Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по  Укра?нi,  зайдемо,  бувало,  в
село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому
попелi, грiються. "Де батько?" - "Нема". - "Де мати?"  -  "Нема".  Скинемо
шинелi, складемо зброю i - за лопати. Викопа?мо ?м землянку, залишимо  ?жi
та й знову... вперед на захiд.
   - Пiсля цi?? вiйни, - сказав Черниш, - нi нашi, нi  ?хнi  дiти  вже  не
кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься,  як  той  сьогоднi  iз
скрипкою... Пiсля цi?? вiйни  люди  повиннi  стати  нарештi...  справжнiми
людьми.
   -  Розумi?ш,  кучерява,  чого  ми  хочемо?  -   пiдiйшов   Козаков   до
худорлявенько? насуплено? дiвчинки з хрестиком на грудях.
   - Ну шти...
   Вiн поклав ?й на голову свою важку, зашкарублу руку.
   - Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумi?ш?
   - Ну шти...
   - Щоб щасливою росла...
   - Ну шти...
   Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.
   - Наша вiйна не на рiк i не на два, - говорив вiн нiби сам до  себе.  -
Нам треба не тiльки розгромити  ворожi  армi?  i  зняти  з  ?вропи  во?нне
становище. Нi, не тiльки це, не тiльки...
   Ночувати господар пiшов у кошару - вiн боявся, щоб у нього  не  забрали
овець. Господиня постелила Чернишевi на  лiжку,  а  Козакову  на  долiвцi,
вважаючи його денщиком  молодого  офiцера,  як  це  вона  бачила  в  сво?х
вiйськах, що стояли тут посто?м. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i
теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала ?м важкий,  збитий  з
вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не  роздягнувся,
тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.
   - Це розкiш, - казав вiн, - в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в
окопi, коли не розстебнусь, то не засну як  слiд.  Розстебнеш  усього  два
гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!
   Козаков швидко дав хропака.
   Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не
гасячи свiтла.
   Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля
нього у бiлiй спiднiй сорочцi, - роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак,  -
i занепоко?но огляда?ться на всi боки.
   - Що таке? - запитав Козаков,  iнстинктивно  шукаючи  збро?,  хоча  при
ньому ?? не було. - Що трапилось?
   - Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспоко?вся.
   - Чи чу?ш... ?вропа, - промимрив вiн i, перевернувшись на  другий  бiк,
знову швидко-заснув.



   III

   Наступного дня дороговказ вивiв ?х на центральний шлях. Тут було  людно
i шумно: безнастанно мчали  машини  з  бо?припасами,  гарматами,  кухнями;
брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.
   Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i  йшов,  як  по
водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли
йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки,
пив ясну воду з зелених криниць при  дорозi,  черпаючи  ??  пригорщами,  а
потiм весело вимахував пiлоткою про?жджаючим дiвчатам-пекарям.
   Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi  нiде
?? не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою  шляхи,
заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з  мiсця
i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!
   Навкруги лунали регiт i жарти.
   Козаков, скрiзь  встигаючи,  встрявав  у  розмови,  у  всьому  вiн  був
компетентний,  i,  здавалося,  всi  тут  були  давно  йому  знайомi.  Його
бурхливий  настрiй  поступово  передавався  i  Чернишевi,  який,  зрештою,
починав думати, що нема на свiтi нiяко? вiйни, нiяких страхiть, а  ?  лише
якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.
   - Люблю фронтовий край! - пiднесено вигукнув Козаков. -  Ти  вiдчува?ш,
що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!
   Чабани-румуни виходять на шлях  канючити  тютюн.  Вони  гнуться  в  три
погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.
   - Чого ви  гнетесь?  -  не  мiг  байдуже  дивитись  на  них  Черниш.  -
Випрямтесь та ходiмо з нами!
   А чабани думали, що руський офiцер глузу? з ?хньо? убогостi, i  злякано
задкували. Нiмцi навчили ?х: розмовляючи з вiйськовими,  триматися  завжди
на певнiй вiдстанi.
   Наступного дня  Черниш  i  Козаков  уже  пiдходили  до  села,  в  якому
розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж  високими  хлiбами.
Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй  не  було  нiякого  руху  -  нi
пiдвiд, нi машин.
   - Тут ?здять тiльки вночi, - зауважив Козаков, розглядаючи свiжi  колi?
пiд ногами.
   За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро  здiймалась,
як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але  висота
мовчала. Навкруги - пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя.
Луки, гори, пишнi сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо сто?ть над
цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла лл?ться так багато, що  рiже
очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi  кiлометрiв,  стоять  мовчазно
темно-синi  Карпати  в  клубках  срiбних,  слiпучо-бiлих  хмар...  Жодного
пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й
громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цi?ю неприродною тишею,  гарячою
Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.
   У селi теж залягла  тиша,  подвiр'я  позаростали  бур'янами,  мешканцiв
звiдси було  евакуйовано  в  тил.  По  садках  де-не-де  сновигали  бiйцi,
збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й  розкiшнi,  як
дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно,
вони просто облипали гiлля.
   Бiля штабу Козаков зустрiв сво?х розвiдникiв.
   Серед   iнших   бiйцiв   ?х   одразу   можна   було   впiзнати   i   по
впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по  рухах,  в  яких  було  щось
солдатсько-аристократичне, ?х любив увесь полк, ?х балував увесь  полк,  i
це з часом давало себе знати  в  незалежнiй  упевненостi  поведiнки.  Полк
давно став для них рiдним, i вони  трималися  в  ньому  невимушене,  як  у
сiм'?. Вони навiть у сво? рапорти й козиряння старшим умiли  вкласти  щось
особливе, неофiцiйне, домашн?.
   За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i  перебиваючи  один
одного, встигли розповiсти Козакову, що  вони  зараз  "кантуються",  тобто
б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали "язика"  i
"хазя?н" дав ?м вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим,  що,  обнявшись,
вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й  Черниша,
але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.
   Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за
офiцерським звича?м, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик
вiдповiв, що "хазя?н" зараз у сусiдньому блiндажi у  майора  Воронцова,  i
порадив зайти туди.
   У блiндажi гвардi?  майора  Воронцова,  заваленому  газетами,  картами,
книжками, стояла при?мна свiжа прохолода. Дерев'яну  пiдлогу  тут,  видно,
часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в  куток  по
блiндажу не ходив, а майже бiгав "хазя?н" - гвардi? пiдполковник Самi?в. З
розповiдей Козакова Черниш уявляв  його  саме  таким.  Це  був  маленький,
енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг;  оглянув
Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз сво?м запиленим  ранцем
за плечима,  i,  очевидно,  залишився  вдоволений  iдеальною  курсантською
виправкою молодого офiцера.
   - Черниш? - Самi?в раптом стукнув себе по лобi  коричневим  пальцем.  -
Черниш... Ви звiдки? Родом, родом?
   Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самi?в аж просяяв.
   - Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?
   - Так точно, Всеволод Юрiйович.
   - Воронцов, чу?ш, поглянь: перший земляк, який  зустрiча?ться  менi  на
фронтi! Такий збiг!
   Виявля?ться, що Самi?в ще задовго до вiйни знав Чернишевого  батька  по
спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам  ?вген  Черниш,  якого
батько часто брав у сво? експедицi? по Середнiй Азi?, ще змалку добре знав
тi мiсця, про якi тепер,  хвилюючись,  розпитував  його  Самi?в.  Пiдлеглi
Самi?ва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто
вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б  свого  командира.  Вiн  запросив
Черииша сiсти,  i,  коли  той  почав  опинатися,  сам  посадовив  його  i,
метаючись по блiндажу, гарячий,  сухий,  збуджений,  поглядав  на  Черниша
ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.
   - Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, - говорив  пiдполковник
скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в мо?х друзiв
сини - офiцери! А ми все ще вважа?мо себе юнаками!
   Гвардi? майор  Воронцов  лежав  у  лiжку,  вкритий  кожухом  i  важкими
яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн  не
встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша.  В  дорозi
Казаков розповiдав просто  легенди  про  Героя  Радянського  Союзу  майора
Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за
цей час до заступника командира полку по  полiтчастинi.  Цей  гвардiйський
стрiлецький полк неможливо було уявити  собi  без  Воронцова.  Iншi,  коли
хворiли,  лягали  в  медсанбат.  Воронцов  мусив  хворiти  в   полку,   не
припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли  iншi,  до
них не можна було заходити й  турбувати,  до  Воронцова  ж  i  до  хворого
заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це  ж  Воронцов!  В  iнших
могло бути щось не гаразд в особистому  життi,  i  тодi  вони  мали  право
скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило  бути  завжди
все гаразд, i було б дивно почути, що вiн  на  щось  скаржиться:  адже  це
Воронцов!
   Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам
це  вважав  цiлком  нормальним.  Коли  його  посилали  на  навчання,   вiн
вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту - вiдпросився,
нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше?  Воронцов  нiби
становив найголовнiшу, невiд'?мну частину складного органiзму  полку,  вiн
був у полку, наче мати в сiм'?. Природно, що  мати  мусить  всiх  утiшати,
вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не  падати
з нiг. Вона така звична й рiдна, що ?? не завжди й помiча?ш  у  родинi,  i
лише тодi, коли ?? не стане,  всi  одразу  зрозумiють,  що  вона  для  них
означала.
   Не раз i не два Воронцов iшов у  бойових  порядках  пiхоти,  коли  було
скрутно, а iнодi - коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзi? штабiсти
вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю  людину,  яку  ще
ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда,
досi Черниш уявляв собi  майора.  Героя  Радянського  Союзу,  не  таким  -
вкритим  кожухом  i  трофейними  килимами,  з  жовтим,  пом'ятим  хворобою
обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у  гордiй  войовничiй  позi
поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi.  Так
змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя,  зовсiм
не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд  натягнутим  до
самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i  зосереджений,  висвiчуючи  широкою
лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi
очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його  чорний,
з полиском, курсантський йоржик.  Чернишевi  хотiлося  почути  вiд  майора
слово. Але Вбронцов мовчав,  iнодi  беззвучно  плямкаючи  вкритими  смагою
губами, що пересихали й злипалися. Зате Самi?в, потираючи маленькi,  жвавi
брунатнi руки, говорив невтомно.
   - Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся  зухвалiше,  -  повчав
вiн Черниша, - а то вам будуть наступати на пальцi.  Безперечно,  вам  усе
тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув  з  академi?.
Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподоба?ться  наша  сiм'я.  У
нас ви скоро змужнi?те, у нас люди швидше зростають, анiж  в  тилу,  якщо,
звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
   -  Бiй  покаже,  товаришу  гвардi?  пiдполковник!  -  вiдповiв  Черниш,
заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом  повернув  голову  i  подивився  на
Черниша з-пiд сво?х кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.
   - Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись.
   - Так точно, комсомолець, товаришу гвардi? майор! - схопився Черниш  зi
стiльця.
   - Сядьте, - сказав Воронцов i одвернувся до стiни.
   - Бiй, бiй - це для нас найкращий атестат, - провадив  далi  Самi?в.  -
Вiдвага,  хоробрiсть  -  найвища  якiсть  в  людинi.  Принаймнi  я  вважаю
справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?
   - Альпiнiст, товаришу гвардi? пiдполковник.
   - Чудово! Це одразу видно: жилавий,  легкий.  Це  вам  придасться...  в
Альпах.
   Чернишевi радiсно захопило дух:
   - А ми й там будемо?
   - Будемо!  Будемо,  гвардi?  молодший  лейтенант  ("Гвардi?!"  -подумав
Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!
   - А наступ скоро, товаришу гвардi? пiдполковник? - не втримався Черниш,
хоча розумiв, що питати про це  не  зовсiм  тактовно.  Самi?в  i  Воронцов
переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя  Воронцова  i
наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись  давно,
i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.
   - Який нетерплячий, га? - заговорив Самi?в. - А ви готовi?
   - Готовий,товаришу гвардi? пiдполковник!
   - Добре. Не турбуйтесь: наш по?зд рушить точно за графiком.  Хвилина  в
хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну?
Чудово! Брянський  -  ветеран  полку,  сталiнградець-комунiст,  культурний
офiцер, в минулому студент, зда?ться, з Вiтебська...
   - З Мiнська, - поправив Воронцов, повiльно  закриваючи  очi  втомленими
повiками.
   - Так, так, точно - з Мiнська! Золота голова!  Коли  кiнчимо  вiйну,  я
його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце - там. Ти як  дивишся  на
це, майор?
   - Не поспiшай, - вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. -  Вiйна  ж  не
сьогоднi кiнча?ться? - I пiсля паузи сам собi вiдповiв: - Нi.
   Прощаючись, Самi?в  на  мить  задумався  i,  нiби  мiж  iншим,  запитав
Черниша:
   - Нам,  до  речi,  потрiбен  ПНШ-3.  Що  ви  сказали  б,  якби  я...дам
запропонував?
   Черниш почервонiв. Хоч йому  i  сподобалась  пропозицiя  пiдполковника,
але, дивлячись довiрливо й щиро Самi?ву в вiчi, вiн одповiв:
   - Дуже дякую, товаришу гвардi? пiдполковник, але краще я пiду на взвод.
Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньо? участi...
   - Розумiю, розумiю, - перебив командир полку,  беручи  його  за  плече,
немов Черниш саме сво?ю вiдмовою став йому  дорожчий.  -  Бажаю  успiху  в
наступних боях...
   Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу  руку  i  подав  ??  Чернишевi.
Рукав спiдньо? сорочки закотився на руцi аж по  лiкоть,  i  майор  видався
Чернишевi цивiльним, як батько.
   - Ми ще зустрiнемось, -  сказав  майор  сухими  губами.  -  Перед  нами
дорога... далека i... дуже вiдповiдальна.  Потiм  майже  пошепки  Воронцов
додав:
   - Так ви готовi?
   - До всього готовий.
   Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його  не  лякали,
дороги кликали, хоча  нiхто  не  мiг  би  сказати,  чи  далеко  вони  його
поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього  низького  блiндажа,  що
загубився серед горбатих просторiв зелено? Румунi?.
   Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому
розтлумачили, як знайти  третiй  батальйон,  i  тепер  вiн  рушив  у  тому
напрямку - попiд занедбаним залiзничним насипом.
   Проходячи  повз  штаб,  що  розмiстився  у  бетонованому  вi-адуцi  пiд
залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця,  який  прив'язував  до
дерева гриватого бiлого коня.
   Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзi?, щось питав  тодi  в
нього, i тепер бо?ць козирнув йому, вже як давньому  знайомому.  Чернишевi
стало при?мно.
   З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами  пiд
пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи нема?  там  румунських
"музикантiв". Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому  до
дерева. Штабник вирячився на нього, як на  щось  жахливе,  неймовiрне,  i,
за?каючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця:
   - Чо-чому кiнь бiлий?! - Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий  кiнь  не
замаскований.
   Бо?ць мовчав, весело кусаючи губу.
   - Я вас пи-та-ю, - тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, - чому кiнь
бiлий?
   Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю:
   - Не знаю, товаришу гвардi? майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд  бiлого
жеребця!
   Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи  кiнця  розмови.  Починалося  нове
життя з новими стосунками, з новими iнтересами.
   Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря  навкруги
було напо?не густими пахощами степових квiтiв.  Дрiмали  пашнi,  млiючи  в
сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв  бiлiла  розвалена  залiзнична  будка,
навколо не?  стирчали  обчухранi  снарядами  стовбури  дерев.  З-за  будки
вдарило трупним смородом.



   IV

   - Гвардi? молодший лейтенант Черниш - у ваше розпорядження.
   - Гаразд. Опустiть руку.
   Командир мiнроти вiдклада? газету вбiк i застiба? комiр.  Шия  в  нього
по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цi??
землянки на сонце.
   - Менi вже дзвонили вiд "хазя?на", - продовжу? командир роти i, подаючи
руку Чернишевi, теж бiлу й тверду,
   рекоменду?ться: - Гвардi? старший лейтенант Брянський.
   Вони  сiдають  на  брустверi  бiля  входу  в  землянку  i,  обмiнюючись
незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського  юнацьке
вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але  не  худе.  З-за  довгих
бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi.
   Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом стро?м  проходить
взвод з лопатами,  ломами  й  кайлами  на  плечах.  Важко  гупаючи,  бiйцi
зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант  хрипким
басом доповiда? командировi мiнроти, що перший взвод повернувся  з  робiт.
Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною,  сто?ть,
облитий променями призахiдного сонця.  "Як  соняшник  у  цвiту",  -  дума?
Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, пита?, чи не забули
часом лопат на мiсцi роботи. Запису?, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi
дозволя? розпустити  взвод.  Черниша  знайомить  з  лейтенантом  Сагайдою,
командиром першого взводу.
   - Ти також ванькою-взводним? - цiкавиться  Сагайда,  оглядаючи  Черниша
без церемонiй. - Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть...
   - Пiсля вiйни, - дода? Брянський.
   Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi
боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами  сполучень.  В  ячейках,
вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети,  уважно  дивляться  в  ясне
румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi  чоловiки,  загледiвши
офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi.
   Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i  сам  навчав,
поки  стояли  в  оборонi.  Бiйцi  -   переважно   вiнницькi,   подiльськi,
надднiстрянськi колгоспники - слухнянi й працьовитi. Тут були  односельцi,
сусiди, навiть дво? братiв. Усi вони трималися вкупi,  жили  ще  спiльними
спогадами про домiвку та про запасний полк.  Ще  кликали  один  одного  на
ймення:
   - Агей, Хомо!
   - Що-бись ма?ш казати?
   - Де ти запорпав паклю? Так, нiби пита?:
   - Де ти поклав вила?
   Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або
сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку.  Проте  вони
?? опанували досить хутко,  i  Брянський  був  цiлком  задоволений  сво?ми
вусатими вихованцями.
   - Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, - казав  вiн
тепер сво?м офiцерам. - Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на  фронтi
так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви  помiчали,  з  кого
виходить найбiльше геро?в у бою?
   - З колишнiх безпритульних, - сказав Сагайда. - З бiломорканальцiв.
   - Зовсiм нi, - заперечив Брянський. - Я, навпаки, знав чимало таких, що
в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi,
ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi во?ни  -  це  вчорашнi  робiтники,
шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних  трудових  професiй.
Адже вiйна - це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих  людинi  робiт,
без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу.
   - Товаришi, - сказав Сагайда, як  перед  аудиторi?ю,  -  ви  прослухали
коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардi?
старшого лейтенанта Брянського. У кого ? запитання?
   - Давай, - сухо посмiхнувся Брянський. - Валяй! Цi?? ночi Черниш  довго
не мiг заснути. У землянцi було жарко.  Поруч  хропiв  Сагайда,  вiн  весь
пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку,  гарячу  руку,
намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський.  Мiсячне
сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного  разу,  коли  понад
блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв  телефонiст,  тихо
мугикаючи якiсь нiжнi мелодi? i раз у раз викликаючи когось:
   - "Зоря", "Зоря", я "Грiм" - повiрка. I знову наставала така тиша,  що,
здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт.
   Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту  рейками
стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем,
дума?, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кида?ться сво?м
тiлом на амбразуру дота.
   - Женю, - говорила вона йому при останнiй зустрiчi, - я знаю,  який  ти
бува?ш запальний... гарячковитий  до  самозабуття.  Ти  занадто  романтик.
Звичайно, я не раджу тобi бути поганим во?ном або ховатися за чужi  спини.
Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе  люблю.
Будь таким, як ти  ?,  будь  мужнiм,  вiдважним,  знищуй  ?х,  але,  Женю,
хлопчику мiй... не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це
такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо!
   Бiдна мати! Скiльки вона зараз передума?!  А  вiн  лежить  у  спокiйнiй
землянцi, i вiйни нема, ? лише бiлий мiсяць  на  порозi,  та  лункi  кроки
вартового, та якась дивна  Зоря,  що  ?й  молодий  телефонiст  раз  у  раз
засвiдчу? свою готовнiсть.
   I все ж Черниш вiдчував, що вiн  досяг  сьогоднi  чогось  незвичайного,
щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже  не  йтиме
шляхом з ясними дороговказами,  п'ючи  студену  воду  з  зелених  криниць.
Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду
зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'? той  мур,  щоб
скрученi, як пружини,  дороги  розправились  i  полетiли  знову  вперед  з
дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б,  коли  б
ми всi почали раптом жалiти себе?
   Черниш стримано зiтхнув.
   - Ви не спите? - подав голос телефонiст.
   - Га?
   - Та... кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять...
   - Чого ?м треба?
   - Гвардi? старшого лейтенанта. I все не нашi позивнi:
   якась "Берiзка", якась "Фiалка"...
   - То розбуди його.
   - Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати  всяким  фiалкам,  що
його... нема.



   V

   Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстила?
рушник i нарiза? на ньому хлiб. Все  це  вiн  робить  з  якоюсь  особливою
селянською делiкатнiстю.
   - Що там? - пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб
   заглянути  в  казанок.  -  Знову  гвардi?  горох!  Здоров  був,   давно
бачились!.. Шовкун!
   - Я вас слухаю.
   - Я знаю, як ти мене слуха?ш! Горiлка ??
   - Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задуму?ться.
   - Так от знай, Шовкун, - каже вiн, позiхнувши, - твоя Килина взяла собi
приймака. Мiлiцiонера!
   Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця.
Завжди пiсля такого жорстокого жарту  лiтнiй  бо?ць  почина?  блимати,  як
дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. I весь  вiн  також
м'якне, тане, нiяково посмiхаючись.
   - Що ви. товаришу гвардi? лейтенант... Не може цього бути...  У  нас  i
мiлiцi? нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда дума?.
   - Однаково, зв'язалася з бригадиром, - каже вiн. - Бригадир  привiз  ?й
соломи, а вона йому за це...
   - Годi тобi, -  спиня?,  морщачись,  Брянський.  Сiдають  ?сти.  Шовкун
сто?ть бiля дверей, i зда?ться, що його зовсiм нема в  землянцi.  Взагалi,
вiн ма? дивну властивiсть - зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним  i
нiколи нiкому не заважати. Але досить, зда?ться. Брянському  хоч  увi  снi
окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: "Я вас слухаю".
   Сагайда ?сть, голосно жвакаючи. Пiсля ?жi йому хочеться  закурити.  Але
вiн зна?, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну.
   - Ти не куриш? - пита? вiн Черниша.
   - Нi.
   - I не п'?ш?
   - Нi.
   - I дiвчат не цiлу?ш?
   Черниш червонi?.
   А Сагайда вже почина? нарiкати на  Романiю.  Злиденна  нещасна  кра?на!
Хати без димарiв, бо на димар Антонеску наклада? податок. Тютюн не сiй, бо
це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть -
?вропа.
   Брянський теж потерпа? без  курива,  але  сто?чно  зносить  сво?  муки.
Шовкун легким рухом  зiбрав  посуд,  перемив,  перетер,  i  хоча  сам  вiн
обертався повiльно, проте робота в  його  руках  якось  iшла  сама  собою,
швидко й до ладу.
   Уже вiн все зробив i знову стояв вiльний та,  переступаючи  з  ноги  на
ногу, несмiливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
   - Да, обкурились, - скаржиться, нарештi, i Брянський. - Хоч би раз  оце
потягти.
   -Товаришу гвардi?  старший  лейтенант,  -зрадiвши,  обзива?ться  Шовкун
сво?м  ласкавим,  проникливим  голосом.  -  Я  трошки  маю...  У  конвертi
прислала...
   - Килина? - кричить Сагайда.  -Та  чого  ж  ти  мовчиш?  Давай  мерщiй!
Закурили.
   - Шовкун! - гука? Сагайда, пожадливо затягуючись. - Хiба це  тютюн?  Це
якась мерзота!
   - То я трохи буркуну пiдмiшав, - виправду?ться Шовкун.  -  Нашi  хлопцi
всi буркун курять. Вiн пахучий. А румуни  багато  його  розвели  на  сво?х
полях.
   - Нудьга, - каже через деякий час Сагайда.  -  Ненавиджу  оцi  оборони.
Копай i копай без кiнця. Святе дiло наступ. Я тiльки тодi й  вiдчуваю,  що
живу, коли наступа?мо. Черниш!
   - В чiм рiч?
   - Дай менi адресу яко?-небудь учительки або агрономшi.
   Черниш диву?ться.
   - Для чого?
   - Напишу ?й листа. Виллю душу.
   Це в Сагайди манiя. Вiн пише багато,  куди  попало  i  кому  попало,  з
?диною метою - одержати фотографiю. Якщо ж вiн досяга?  свого,  то  кiлька
днiв ходить, розмахуючи карткою, показу? кожному свою дiвчину, яко? нiколи
не бачив i, напевне, нiколи не побачить.
   - Але я знаю, - раптом дода? вiн, хмурнiючи, - це вона не свою вислала.
   - Чому не свою?
   - Бо сама вона - ряба!
   - Ти ж ?? не бачив.
   - Все одно - ряба!!
   Тодi його не чiпайте. Вiн сердито захова? фото у свiй гаман  i  надовго
замовкне.
   Чернишевi все це зда?ться легковажним блюзнiрством.
   - Я не розумiю, - каже вiн, - як можна писати людинi,  яко?  зовсiм  не
зна?ш?
   - А що ж менi, по-тво?му, робити? -кричить Сагайда. -  Скажи,  що  менi
.робити? Добре, що в тебе ? там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що
жде тебе, збираючи бавовну i спiваючи "Темную нiч".
   - Кожного хтось жде.
   - Кожного! Мене нiякий чорт не жде?
   - А дома?
   На обличчi Сагайди появля?ться злiсна гримаса, а губи починають  дрiбно
тремтiти.
   - Мiй дiм, брате... вiтер розвiяв! I вiн розповiда? свою iсторiю, давно
вже вiдому всьому полковi.
   - Ти ж, мабуть, не зна?ш, що наша  дивiзiя  носить  iм'я  мого  рiдного
мiста, - з гонором каже Сагайда. - Не зна?ш? Так уяви: це мо? рiдне мiсто,
i менi ж самому випало його визволяти. Це вже  скоро  рiк  вийде,  еге  ж.
Брянський?
   - Через три тижнi - якраз рiк, - подумавши, каже комроти.
   - Надвечiр зав'язався бiй,  -  з  цього  завжди  почина?  Сагайда  свою
iсторiю, - а опiвночi ми вже вступили i в мiсто. Нiмцi за Днiпро  драпали.
Зайшли ми - все трiщить,  горить,  валиться.  Вiдпросився  я  то?  ночi  в
Брянського... Краще б ти мене був не  пустив  тодi,  Юрко!..  Iду  мiстом,
наших бiйцiв мало, цивiльних - зовсiм нiкого, аж моторошно. А  вулиця  вся
горить... I впiзнаю ??, i впiзнати не можу: i рiдна вона менi, i вже якась
чужа, страшна. Я нiколи не бачив тако? моторошно? червоно? ночi!.. Звернув
до заводу проходжу в ворота, де тисячi разiв  проходив.  Порожнi  обгорiлi
коробки будiвель, над цехами звиса? погнута  арматура,  а  внизу  пiд  нею
висять авiабомби, як чорнi смаленi свинi. Не встигли ?х  пiдiрвати...  тi.
Кiнотеатр у парку догора?, кожне дерево освiтлене, кожну  гiлку  видно.  А
там же я колись... i сидiв,  i  обiймав,  i  пригортав...  Чортма!  Чортма
нiчого! Свiжi смердючi вирви  та  якийсь  дрiт  пiд  ногами  плута?ться!..
Приходжу на околицю, на мiсцi нашого будинку - кучугура цегли  та  попелу,
та й усе то було мо? щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов  в  одному
льоху знайомих сусiдок - позгиналися, трясуться, впiзнати мене не  можуть.
Довго переконував ?х, що я справдi Володька Сагайдин, той, вiд  якого  всi
паркани  колись  трiщали.  "Як  ти  змужнiв!"  (тобто  постарiв).  "Як  ти
змiнився!" - "Де мо??" -питаю. Батько,  кажуть,  ще  зимою  сорок  першого
пiшов десь на село з тачкою по хлiб та й не вернувся.  Чи  десь  умер,  чи
снiгами в дорозi замело. А сестру в Нiмеччину вивезли. Писала, кажуть,  iз
Гамбурга, ще як була там на бiржi. "А де  ж,  питаю...  Муся?"  Була  така
сусiдка, лаборанткою працювала у нас  на  заводi.  "Еге,  кажуть,  Муся...
Муся... За коменданта вийшла!" - "Як вийшла?" - "Та так... Чи з охоти,  чи
з принуки, а вийшла i ви?хала з ним..."
   Деякий час усi сидiли задумавшись. Потiм Сагайда враз стрiпнув головою,
одкинув чуба назад.
   - Гаразд. За  все  поквита?мось.  За  все,  за  все!  Ще  заплачеш  ти,
Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
   - Ми не дикi конi, щоб усе топтати, - з несподiваною рiзкiстю  вiдрубав
Брянський. - Не такими нас ждуть.
   - Знаю, знаю, ти одразу почнеш пiдводити базу,  -  вiдмахнувся  нервово
Сагайда. - Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
   Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не  второпав,  про  що  йшла
мова.
   - Скажи, правду я говорю?
   Бо?ць  боявся  Сагайди,  як  напастi,  i  тому,  глянувши  спочатку  на
Брянського, чи той не сердиться, нарештi згодився:
   - Аякже, слухаюсь.
   Проте ця слухнянiсть не заважала дотепному Шовкуновi увечерi  вiд  душi
кепкувати з Сагайди в колi найближчих сво?х землякiв.



   VI

   Вечори в ротi, якщо вона не йшла рити  транше?  або  тягати  шпали  для
перекрить, перетворювались на справжнi духовнi бенкети, на  якiсь  чарiвнi
плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, iнтимного.
   Повний мiсяць у небi, сторожка тиша на землi...  В  цi  мiсячнi  вечори
бiйцi вилазять iз сво?х нiр i збираються  в  травi  за  брустверами  ходiв
сполучень. З тилу до само? вогнево?  пiдходить  степ,  бiйцi  лежать  бiля
нього, як на  березi  великого  пахучого  моря.  Високе  небо  незнайомого
пiвдня, терпкий аромат близького поля дiють на бiйцiв, мов якийсь чарiвний
трунок: зникають деннi сварки, вгамовуються пристрастi, всi стають  ближчi
мiж собою, одвертiшi, мирнiшi, тихiшi.
   - Хто буде цi жита жати? - чути задумливий голос. - Мабуть,  осиплються
i зогниють на пнi.
   - Там не стiльки хлiбiв, скiльки меж та бур'янiв.
   - Тут комбайном i робити нiяк.
   - Що ж у них i родитиме, як не кукiль, коли сiвозмiни нема. Я  бачив  -
на кукурудзi знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
   - Не обробляють землю, а тiльки мучать.
   - А казали: культура!
   - Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу,  б'?  в
бубон i вигуку? новi якi-небудь укази. А баби посхиляються на  тини  та  й
слухають.
   - Вивiсив би на стiнi та й, будь ласка: хай собi читають...
   - Начитають! Темнота у них по селах... I шкiл мало, i лiкнепiв нема...
   - Темнi-темнi, а от по сво?х Бiбулештах не б'ють.
   - Значить, у них там командир батаре? земляк, i йому шкода свого села.
   - Вигадуй. То вони бояться нас  дратувати.  Спокiйно,  розважливо  тече
розмова.
   - Дивись, Iване, - каже один, лежачи на животi i погладжуючи  шкарубкою
долонею травинку, освiтлену мiсяцем. - Дивись, i тут росте спориш!  Зовсiм
такий, як i в нас.
   - Земля скрiзь пiд нами одна.
   - I сонце над нами однаково свiтить...
   - Ходив я сьогоднi, братцi, по обiд через транше?  першого  батальйону.
Ой леле! Там цiле пiдземне мiсто спорудили. Якби не указки, заблудився  б,
як у лiсi. Одна стрiлка в ту роту, друга в ту. Та -  на  БеО,  а  та  -  в
ленкiмнату.
   - Добре, що ? указки.
   - Що воно значить оте наше "ел"?
   - Може, Ленiн?
   - Попав. То прiзвище нашого генерала, командира дивiзi?.
   - А як же його?
   - Скажуть...
   - А коли хто спита??
   - Скажеш - людина, та й усе. Людина теж на "ел" почина?ться...
   - Недавно  румунешти  на  наше  БеО  наступали.  Але  там  молодцi,  не
розгубились: пустили в самi транше?, а потiм перебили майже всiх саперними
лопатками.
   - Бува?, чого ж...  Братова  приймила  приймака,  а  вiн  без  ночi  не
тутешнiй, пожив три днi, та й шукай вiтра в полi...
   - А чули, що розвiдники гомонять? Буцiмто скоро пiдемо наступати.
   - Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все  собi  окмiтував.
Ой, скiльки там гармат за. горою, - не годен перерахувати!  А  хлопцi  все
такi буцматi та, видно. бувалi. Вже кажуть, тi ?хнi  доти  всi  в  нас  на
картах зазначенi. I кожен ма? свiй номер i навiть кличку.
   - I кличку? То вже брешуть.
   - I вже пристрiляний кожен  дот.  Як  почнуть  артпiдготовку  --  кожна
батарея зна?, по якому ?й цiляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в
лоба, аж поки-вiн i не лусне!
   - Снаряди ?х не беруть. Сюди Малиновський тисячу лiтакiв  пустить.  Щоб
на кожен дот i лiтак.
   - Кажуть, нiбито цi доти тягнуться вiд самих Карпат аж до Чорного моря.
Всуцiль, як ота лiнiя Маннергейма.
   - Це ?м нiмецькi iнженери набудували.
   - Падлюки! У мене хату пустили з димом.
   - А я замурував був у хижi дочку вiд Германi?, то в управi так шмагали,
що - вiрите? - шкура на менi полопалася.
   - Признався?
   - Дзуськи!
   - А мого Василька не чути. Був у Рурi десь, а тепер i зовсiм  не  чути.
Розвезли, розмикали наших дiтей по всенькому свiту. Всiм вони гарнi,  доки
молодi, та здоровi, та цвiтуть, якмак... Шукай тепер, а де  шукати?  Може,
давно вже розбомбили союзники.
   - Кому яка доля, братцi!..
   - Руки я, звiсно, не хотiв би збутися, бо то  дуже  кепсько  -  адже  я
тiльки двi зими до школи ходив, одною головою важко було  б  жити.  А  без
ноги, ?й-право, не страшно.
   - А як спати?
   - Байдужки: жiнка сама скидала б дерев'янку.  При  цьому  хтось  вкида?
дотеп, всiм ста? весело, i бiйцi смiються довго,  вволю  i  не  хапаючись,
нiби ?дять.
   Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспiвав
   сво?м при?мним  голосом  загальний  улюбленець  Льоня  Воиков,  комсорг
батальйону:
   Как устал боец, дремлет война...
   З командирсько? землянки мiнроти  вийшли  офiцери  i,  про  щось  жваво
розмовляючи, попрямували на музику.
   - Файнi хлопцi, - зауважу? один, дивлячись услiд офiцерам.
   - Замолодi тiльки.
   - Молодi, та раннi. Зна?ш, скiльки вже Брянський  у  цьому  полку?  Вiд
його заснування. Шiсть раз поранений.
   - Тож-то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
   - А Сагайди не влучиш: коли - добрий, а коли -  як  звiр.  Особливо  не
люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвсько? норми не дають... Начебто  я
винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
   - Що йому до тво?? Килини? Хай краще сво?? пильну?...
   - Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
   - А цей новий,  чорнявенький-не  кавказець  часом?  Джеркотiв  сьогоднi
по-якомусь з Магомедовим.
   - Який там кавказець: Черниш... З наших укра?нських вiн, iз тих, що  на
заслання ?х при царевi гнали. Батько його  нiбито  революцiйним  студентом
був...
   - Такий поштивий i бiйцiв назива? на "ви".
   - Це попервах: потiм тикатиме.
   - Як вiн спитав на полiтзаняттi, хто скурив газету, я  хотiв  збрехати,
що не бачив, але не мiг. Якось тобi наче всередину дивиться.
   - А моя пише: хлiба стоять, як сонце. Ввiйдеш - _i з головою пiрна?ш...
Нiколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, лiта нашi
молодi?. Як вийду, каже, надвечiр за ворота з сином  на  руках,  стану,  а
теплий вiтер вi? з пiвдня, то й  зда?ться  менi,  що  то  вiтер  iз  само?
Романi?, вiд тебе, Грицю!..



   VII

   Щодня рота  займалась  бойовою  i  полiтичною  пiдготовкою  за  планом,
складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших вiдхилень -  так,
нiби рота стояла десь у мирних таборах, а не на  передових  позицiях,  пiд
ворожою висотою, серед цього гарячого пiвденного степу.  Полiтнав-чання  з
бiйцями Брянський провадив завжди сам.
   - Я вестиму роту в бiй, - говорив вiн, - i  я  зацiкавлений  бiльше  за
всiх у тому, щоб вона була вихована як слiд, згуртована й дружна,  щоб  не
пiдвела нi себе, нi мене.
   Вiд того як я ?? виховаю, залежить не тiльки те, як вона  викона?  свiй
бойовий обов'язок. Зрештою, вiд цього залежить i мо? власне життя. Я  мушу
виховати ?? так, щоб у всяких обставинах мiг цiлком покластись  на  не?  i
вiрити ?й, як собi.
   Сьогоднi в ротi бурхливий день. Парторг  батальйону  принiс,  екстрений
випуск листiвок про подвиг Самiйла Полiщука, який у бою пiд Яссами  знищив
власноручно шiсть ворожих танкiв. По  телеграфу  прийнято  з  Москви  Указ
уряду про присво?ння Полiщуковi звання Героя Радянського Союзу. Слава  про
невiдомого досi нiкому рядового бiйця  стрiлецько?  роти  за  кiлька  днiв
облетiла весь 2-й Укра?нський фронт.
   У пiдроздiлi  Брянського  на  цю  подiю  вiдгукнулися  особливо  жваво:
Полiщук був земляком багатьох бiйцiв роти.  Це  був  не  якийсь  казковий,
маловiрогiдний богатир, а  близька  ?хньому  розумiнню  людина,  звичайний
вiнницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як i багато  бiйцiв
роти Брянського, з останнiм поповненням. Ще недавно Полiщуковi, як  i  ?м,
жiнка, мабуть, приносила в  запасний  полк  пироги  й  самогон  у  простiй
селянськiй торбi.
   Командир третьо? обслуги Денис Блаженко, високий  кряжистий  мовчун,  з
завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що  вiн  зна?  Полiщука
особисто, бо ще задовго до вiйни вчився разом з ним на курсах трактористiв
у Ямполi. Це ще збiльшило загальне збудження.
   - Який же вiн собою? Силач? Борець? Шибайголова?
   - Звичайнiсiнький собi чоловiк, -  вiдповiдав  Блаженко,  хмурячись,  -
такий, як би й я. Сумирний був i не забiяка.
   - Справа ж не в тому,  силач  вiн  там  чи  нi,  -  терпляче  пояснював
Брянський змiст подвигу. - Головне, що вiн не розгубився в рiшучу хвилину.
Часи танкобоязнi, видно, таки справдi минули. В чому  тут  рiч?  Все  дуже
просто, товаришi: танки йдуть, а Полiщук чека?. Танки його  не  бачать,  а
вiн ?х бачить. Вони зверху, а вiн у транше?. В таких умовах людина  далеко
сильнiша за танк! Тiльки не розгубися: бий i пали!
   I вже бiйцям уявлялися спаленi  сонцем  солонцюватi  поля  пiд  Яссами,
гарячi задушливi транше? в повний профiль i ворожi  гуркотливi  танки,  що
сунуться на них, як слiпi,  незграбнi  потвори.  Ревуть,  насуваються  все
ближче, пашать пекельним смородом газiв... А вiнницький тракторист сто?ть
   по плечi в сухiй, надiйнiй землi i, затиснувши пляшку КС у руцi, чека?,
чека?... Чека?, бо не хоче, щоб цi слiпi потвори перейшли  через  нього  i
знову поповзли з пекельним гаркотом на Укра?ну, сiючи всюди горе i смерть.
Бий i пали!
   Бiйцi думають.
   - Кожен з вас теж це мiг би, - каже Брянський. - Хiба нi?
   - Я змiг би, - сердито бурка? Блаженко, блимаючи на  Брянського  сво?ми
яструбиними очима.
   До самого вечора в ячейках  не  змовкають  розмови  бiйцiв  про  подвиг
земляка. Оце вам i Полiщук. Шiсть танкiв пiдбив,  а  сам  зостався  живий.
Тiльки, кажуть, як вернувся пiсля бою в окоп,  то...  жаби  злякався!  Так
злякався, що з окопу вискочив! Отаке бува?...
   Розпаленi погляди бiйцiв раз по раз зупиняються  на  ворожiй  мовчазнiй
висотi, переносяться далi вiд не? - влiво, де лягли до самого моря  залитi
сонцем простори чужо? кра?ни, та?мничi, закутi в залiзобетон.
   Брянський  бачив,  що  сьогоднi  бiйцi  з  бiльшим   нетерпiнням,   нiж
будь-коли, чекали бою. його радував  цей  дух,  як  жива  чудесна  музика,
викликана в iнструментi ним же самим.
   - Вже скоро, скоро  загримить  грiм,  товаришi,  -  говорив  Брянський,
походжаючи по вогневiй i задумливо помахуючи  листiвкою.  -  Скоро,  скоро
вдарять блискавицi пiд цим чужим небом...
   - А я... зможу, - раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на  висоту,  як
мисливець на тигра.



   VIII

   Черниш  лежав  у  травi  на  краю  насипу,  розглядаючи  ледь  помiтнi,
замаскованi по пiдгiр'ю доти. Мовчазнi  наче  покинутi  людьми...  Що  там
робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять  там  гарнiзони,
що планують, що готують? I де та стежка на нагрiтiй  сонцем  висотi,  якою
йому рано чи пiзно доведеться бiгти, згинаючись пiд кулями, i де те мiсце,
де, може... доведеться впасти!
   Рейки на насипу поржавiли за  лiто.  Давно  тут  не  ходять  по?зди,  а
семафор вдалинi на заходi сто?ть весь час, день i нiч,  вiдкритий.  Черниш
зверта? свiй погляд на нього. Хто вiдкрив його? I коли? I в якi  кра?  вiн
манить?
   - Товаришу гвардi? молодший лейтенант! - покликали
   Черниша десь знизу, з-пiд насипу. Обернувшись, вiн побачив бiйця  свого
взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, i
Черницi не забув, як Гай розповiдав, що його брата  стратили  окупанти,  -
Вас кличуть командир роти, - посмiхаючись, передав Гай, задерши  голову  в
маленькiй вицвiлiй пiлотцi, що кумедно сидiла на самiм його тiм'?.  -  Уже
повернувся? - Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
   - Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
   Гай був чимось наче збентежений.
   "Наступ! - було  перше,  що  подумав  Черниш,  глянувши  на  хлопця.  -
Значить, наступ!"
   Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офiцера, мовби  хотiв
щось сказати i не зважувався, i лише дивно все якось посмiхався, мружачись
при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що  на  серцi  йому  щось
муля?.
   - Страшнувато? - запитав Черниш.
   - Нi, - бо?ць покрутив головою. - Якось тiльки...  Всiх  нiби  хочеться
приголубити...
   Вiн оглянувся, чи не смi?ться Черниш.
   - Це вам просто... боязко, - повторив Черниш.
   - Е, не кажiть, - впевнено вiдповiв Гай. - Менi не боязко. Менi  зовсiм
не боязко. Я, товаришу командир, вiдважний.
   Вiн знову оглянувся, чи не смi?ться офiцер. Черниш не смiявся.
   - Повiрте мо?му слову, я на повнiм  ходу  стрибав  з  по?зда,  а  деякi
боялись. Останнiй раз - аж за Варшавою. Я тодi  собi  ногу  з'вихнув,  так
поляки мене возиком везли вiд села до села, з рук  до  рук  передавали  до
само? Укра?ни. Бо вони  також  ненавидять  окупантiв...  Я  вас,  товаришу
командир, хочу про одне дiло просити... Так, на всякий  випадок...  Адреса
ось...
   Гай квапливо  розстебнув  гiмнастьорку  i  дiстав  з  кишенi,  пришито?
зсередини, маленький, складений учетверо папiрець. Озирнувшись, подав його
Чернишевi з таким виглядом, наче довiряв йому якусь важливу та?мницю.
   - Коли... Коли що трапиться, - одпишiть ?й, будь  ласка...  Бiльш  нема
нiкого.
   Лiтери на паперi порозпливались вiд поту. Стежачи, як
   офiцер чита? адресу, Гай ще бiльше примружився i говорив далi, з  сво?ю
соромливою делiкатнiстю, якою взагалi вражали Черниша його селюки-бiйцi.
   - Напишiть, будьте ласкавi, ?й... Щоб  складно...  Щоб  жалiбно...  Хай
поплаче... - I додав майже сердито: - Не бiйсь, не вмре!
   Чернишевi хотiлося пiдбадьорити хлопця, але вiн не знав, як це робиться
в таких випадках.
   - Не турбуйтесь, - тiльки й сказав вiн. - Все буде добре.
   - А я й не турбуюсь, - засмiявся бо?ць дивно, як  ранiш.  -  Чого  менi
турбуватись? Я не зрадник i не злодiй, поганого я  нiчого  не  вчинив.  За
святе дiло й умерти легко... Коли мого брата й iнших партизанiв привезли з
лiсу пов'язаних i пiд'?хала безтарка вже пiд саму шибеницю, щоб ?х вiшати,
то баби всi заголосили, ой як заголосили! А вiн поглянув навколо  i  каже:
"Жалко покидати тебе, рiдне Полiсся, i тебе, високе ясне сонце!.. Але я нi
в чому не каюсь!" Хурман-полiцай ударив тут по  конях  i  висмикнув  з-пiд
нього безтарку... "Нi в чому не каюсь, - повторив у задумi Гай. -  Нема  в
чому каятись".
   "Славний хлопець, - рушаючи, подумав про бiйця Черниш. - Життя в нього,
як струмок, чисте".
   На вогневiй кипiла робота. Брянський сам керував пiдготовкою,  вiддавав
короткi  накази  обслугам,  походжаючи  по  брустверу  в  зелених   легких
чобiтках, пошитих з плащ-палатки.
   Маскувальнi сiтки з мiнометiв уже було  знято.  Бiйцi  носили  ящики  з
мiнами, розпаковували гранати й дiлилися ними, запасались  патронами.  Всi
були збудженi й хапливi.
   Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогоднi  буде
щось особливе.  Брянський  був  якийсь  урочистий,  iнакший,  нiж  завжди.
Застебнутий на  всi  гудзики,  туго  пiдтягнутий,  чистий,  вiн  стояв  на
брустверi, справдi, мов соняшник у цвiту.
   Пильно подивившись на Черниша сво?ми голубими, як дим, очима. Брянський
промовив:
   - Зна?ш? Сьогоднi, нарештi, робота. I повторив:
   - Велика робота, друже!
   "Вiн мене так розгляда?, неначе примiря?, яким я буду в бою", - подумав
Черниш i сказав:
   - Чудово!
   - Я зараз iду на НП . Ви залиша?теся з Сагайдою. - Вiн узяв Черниша пiд
руку i, знизивши голос, говорив йому нiби щось дуже iнтимне:
   - Зна?ш, тут можливi рiзнi ситуацi?, це ж перший бiй для багатьох  мо?х
орлiв. Може статись, наприклад, що я вимагаю  "огонь",  а  противник  саме
обстрiлю?, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може,  i  розгубиться,  i  в
блiндаж нирне, не витрима?... ("Чи  вiн  не  на  мене  натяка??"  -подумав
Черниш). То з таким дiй рiшуче, блискавично. Нiяких вiдхилень. Крiм  того,
уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебрiхували. Щоразу  сам
перевiряй установки. А взагалi я певен, що все буде добре: дивись, народ у
нас, як на пiдбiр. Кожен стара?ться, "самовари" надра?ли - аж горять.
   I Брянський гукнув:
   - Бiнокль!
   Ординарець козирнув у нього за спиною:
   - ?сть, бiнокль!  Потiм  Брянський  покликав  Сагайду,  i  той  пiдбiг,
гупаючи важкими чобiтьми. Вiн теж сьогоднi був увесь чепурний,  святковий,
тугий i вiдрапортував урочисто, по всiй формi:
   -  Товаришу  гвардi?  старший  лейтенант,  з  вашого   наказу   гвардi?
лейтенант...
   - Лиша?шся за мене, - не дав йому кiнчити Брянський.
   - ?сть, за вас!
   - Концерт почина?ться через п'ятдесят  хвилин.  Вiн  взяв  у  ординарця
бiнокль i повiсив собi на груди. Подав руку Сагайдi,  i  вони,  за  давнiм
сво?м звича?м, перед небезпечним бо?м обнялися - рвучко i нiби аж сердито.
Прощаючись з бiйцями,  якi,  збившись  навколо  свого  командира,  всiляко
зичили йому щастя. Брянський заспокоював ?х:
   - За мене не турбуйтесь, товаришi: я знаю, що зi мною нiчого особливого
не трапиться.
   - Але ж може зачепити...
   - Зачепити? Зачепити, звичайно,  може,  i  взагалi...  може.  Але  хiба
смерть це найстрашнiше? ?, товаришi, речi  страшнiшi  за  смерть:  ганьба.
Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж  смертi.  У
кожного з нас ? дома або мати, або дружина, або дiти, або  наречена.  Вони
дивляться на нас звiдти, з-за Пруту. То дивиться на нас ?хнiми очима  сама
наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ?? честь  i  незалежнiсть.  Ви
зна?те, якими вона хоче нас бачити?
   - Зна?мо! - вiдповiли хором бiйцi.
   - Добре. Я надiюсь!
   Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до  стрiлецьких  рот.  За
ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води i  плащ-палаткою
для свого командира.
   Уже все  було  готове.  Обслуги  стали  на  сво?  мiсця  i  завмерли  в
напруженому чеканнi.  Здавалось,  ма?  бути  затемнення  сонця.  Командири
востанн? перевiряють мiномети. Жодного пострiлу.  Жодного  вибуху.  Черниш
нетерпляче погляда? на годинник. Бiйцi зосередженi, серйознi, як люди,  що
раптом вiдчули на собi величезну вiдповiдальнiсть.  Вiд  цього  вони  нiби
виросли в сво?х власних  очах  i  одразу  якось,  внутрiшньо  зiмкнувшись,
затвердiли, загострились у напрузi. Черниш огляда?ться i не бачить уже тих
знайомих, то благодушних, то лукаво усмiхнених, облич, якi вiн звик бачити
у сво?му взводi. Кожен сто?ть замислений, зiбраний, мов  перед  смертельно
небезпечним стрибком.
   Велика, грiзна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
   I раптом, немов десь здалеку, чути несказанно  прекрасну  музику,  наче
все небо вiдразу перетворилось у грандiозний блакитний орган i заграло.
   - "Катюша"!!!
   Зашелестiло все  небо,  незримi  хвилi  потужних  шумiв  понеслися  над
головою, загойдались:  шов-шов-шов...  Заблискало  по  висотi,  загримiло,
завалувало димом. I гора ревнула: почалось... Мовби iнженер увiмкнув  десь
струм, i складний величезний агрегат  вiйни  почав  працювати  -  рiвно  й
ритмiчно.
   Телефонiст у землянцi припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути,
що переда? Брянський з НП. Земля щораз вiдвалювалася зi стелi,  падала  на
столик i телефонiстовi на голову. Телефонiст не струшував ??.  Вiн  нiчого
не чув, крiм команд.
   ...Сагайда вже захрип, вiддаючи команди. До краю збуджений,  вiн  стояв
бiля входу в землянку  з  блокнотом  в  руцi,  мокрий  вiд  поту.  Черниш,
повторюючи команди на вогневiй,  кричав  щосили,  але  обслуги,  хоч  були
поряд, ледве чули його за суцiльним гуркотом. Труби мiнометiв уже розпек
   лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, трiскалася  то
в тому, то в iншому мiсцi, i з не? виривалися грiм i  пломiнь,  змiшанi  з
чадом. Гази сповнили повiтря, i гiрко було дихати. А  Черниш  передавав  i
передавав короткi цифри, якi йому хотiлось би спiвати.
   Стрункими пружними клинцями пiшла авiацiя, розгортаючись над дотами.  У
цей момент Черниш бiльше, нiж .будь-коли, був гордий  з  того,  що  вiн  ?
сином тако? могутньо? держави. Пишався, що уральський метал  рве,  стряса?
перед ним ворожi укрiплення, що снаряди гвардiйських  мiнометiв  летять  i
летять десь iз-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо.
Нiкому не зупинити блискавиць, нiчим не  вiдвернути  отi  високi,  летючi,
вогнисто-червонi  траси  "катюш"!  Мчать  поспiль,   нестримно,   навально
посилають народам ?вропи червоних сво?х буревiсникiв: визволення близьке!
   Пострiлiв не було, було ?дине  гоготання  землi  i  неба,  серед  якого
виокремлювались тiльки  вибухи  авiабомб,  наче  з  гуркотом  обвалювались
височеннi фортецi. В головi безперервно гуло,дзвенiло, як  пiсля  мiцного,
але не болючого удару. Черниш не мiг стримати  себе,  щоб  раз  у  раз  не
виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, вiд вершини  i  до  само?
пiдошви перетворилась на вируючу клубливу туманнiсть.
   Раптом  небо  пронизливо  засвистiло.  Свист  з  неймовiрною  швидкiстю
наближався, летiв, як здавалось Чернишевi, прямо на нього. Але  йому  було
зовсiм не страшно. Взагалi, все, що робилося навкруги  в  цьому  гримучому
хаосi, його не лякало i сприймалося ним досi скорiше не  як  вiйна,  а  як
стихiйне якесь явище,  як,  примiром,  землетрус  чи  смерч  в  азiатських
пустинях.
   Те, що свистiло вгорi, з розгону шугнуло  в  грунт,  сухо  грякнуло,  i
гаряча суха хвиля газiв забила  Чернишевi  дихання,  кинула  геть,  i  вiн
незчувся сам, як опинився в транше?, приглушений ударом, поставлений майже
навкарячки. Як це сталося? Вiн  озирнувся,  чи  нiхто  не  смi?ться,  але,
навпаки, почув чийсь стривожений голос:
   - Не поранило?
   Чи не поранило? Хiба його могло б поранити? Отак просто?.. Iз скреготом
полетiли гнутi рейки, знову гряк, знову гiрко, нiчим дихнути.  I  все-таки
вiн весь час машинально чув те, що йому було треба. I коли третiй  мiномет
раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Вiн кинувся в третю ячейку.
Заряджаючий Роман Блаженно, лiтнiй уже бо?ць, стояв на одному колiнi  бiля
мiномета на глинистiй землi, а його молодший брат, Денис, командир обслуги
легко i вмiло стягував з  нього  сорочку.  У  Романа  було  красиве  тiло,
розвинуте, бiле, м'язисте,  значно  молодше  за  ного  порiзане  глибокими
зморшками обличчя. Тiльки шию по комiр вкривав густий,  аж  темний  загар,
який зараз особливо впадав у вiчi, вiдтiнений бiлiстю всього тiла, рiвний,
як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця  жилава  шия!  Уламок  снаряда,
розiтнувши бiйцевi руку вище лiктя утворив двi рванi губи, i з них, як  iз
джерела, била ясна кров, стiкаючи по лiктю на  землю.  Блаженко,  моргаючи
довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
   - Кiстка цiла, -заспоко?в його Денис, перев'язуючи
   - Болить? - спитав Черниш.
   - Нi, не болить, - вiдповiв  поранений.  -  Тiльки  кровi  шкода.  Бач,
скiльки задаремно дзюрить! Денисе, хутчiй! - пiдгонив вiн молодшого брата.
Хоча Денис був уже гвардi? ?фрейтор i цiнився серед командирiв  вище,  нiж
Роман, проте мiж ними ще жили стосунки сiмейно? i?рархi?, i Денис мовчазно
корився старшому братовi, як батьковi.
   - Швидше, i в санвзвод! - наказав Черниш,  якому  стало  раптом  не  по
собi. Вiн вiдчував, що i його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод
вкрай збентежила обох Блаженкiв.
   - Товаришу командир... Товаришу командир, - заговорили вони разом.
   - Дуже вас прошу, -  благав  поранений,  -  не  женiть  мене  звiдси  в
санвзвод... I лейтенантовi Сагайдi зараз не кажiть...
   Черниш нiчого не розумiв.
   - Чому?
   - Воно тут заживе... Заго?ться. Присохне... Я все  буду  робити,  як  i
всi... Чи на пост, чи й стрiляти...
   - Але ж там швидше вилiкують?!
   - Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте!  -
На загорiлому зморшкуватому обличчi  Блаженна  з'явився  справжнiй  страх.
Вуса  його  жалiбно  обвисли.  -  Тут  ось  мiй  брат...  Вiн  у  колгоспi
ветсанiтаром був...
   - Я сам його вилiкую, - твердо пiдтримав Денис брата.
   - Тут усi нашi... А там вилiкують i кудись зашлють... Сюди не попаду.
   - А якщо зараження?
   - Не буде,-запевнив Денис. - У мене ? всякi медикаменти i корiння.
   - Дивiться.
   Черниш поставив заряджаючим iншого бiйця, а Блаженковi  наказав  iти  в
блiндаж. Бо?ць розчулено хлипнув:
   - Спасибi... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже  м'яке
i чуле серце.



   IX

   Час артилерiйсько?  пiдготовки  кiнчився,  i  пекельний  гуркiт  поволi
стихав, влягався, як вляга?ться море, розбурхане штормом. Тепер, коли били
вже тiльки окремi батаре? та мiномети,  всi  почули  глухий,  рiвномiрний,
безперервний гул далеко на лiвому фланзi. Бiйцi вслухалися, як зачарованi.
   - На Яссах!
   - Значить, по всьому фронту!
   Було радiсно, що гуде по всьому фронту.
   Дим. над висотою поступово розходився, i крiзь рудi хмари почали  знову
випливати окремi шматки висоти.  Вся  вона  була  переорана,  перерита  за
годину. Дивним було, що вона ще iснувала. Бiльше того, i доти стояли ще на
сво?х мiсцях, тiльки зовсiм були тепер оголенi, землю з них  розметало  на
всi боки, i вони бiлiли по  схилах,  як  величезнi,  неймовiрних  розмiрiв
черепи.  Батаре?  без  угаву  молотили  по  них,  ослiплюючи  i  оглушуючи
методичним вогнем гарнiзони, що божеволiли в тих залiзобетонних черепах.
   Раптом iз землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефонiст, без
пiлотки, з землею на плечах, i дзвiнко - скiльки мав духу - оголосив:
   - Пiхота пiднялась!
   I знову зник у сво?й печерi.
   - Пiхота пiднялась! -пронеслось, як блискавка, вiд бiйця  до  бiйця,  i
вже й за горбом, в артилеристiв, було чути цю новину:
   - Пiднялась!
   - Рушила! Пiшла!
   Як  прояв  найвищих  спiльних  сподiвань,  ця  магiчна  звiстка  одразу
облетiла весь фронт, штаби i батаре? i докотилась до тилiв. Пiхота встала!
Якби там були оркестри, вони б зустрiли цю звiстку урочистим маршем.
   Черниш з завмиранням  серця  бачив  крiзь  дим,  як  на  схилах  висоти
з'явилися першi  сiрi  цятки.  Маленькi,  ледве  помiтнi,  вони  прикували
погляди всiх. Вони щоразу ховалися в  диму  вибухiв,  зникали,  здавалось,
навiки, але хмари розпливались, i сiрi цятки  знову  жили,  ворушились  по
схилах, як комахи пiсля дощу. За тими рухливими сiрими  цятками,  за  тi?ю
комашнею i стежили, не  зводячи  очей,  усi  -  вiд  бiйця-артилериста  до
генерала. Бо долю операцi?, успiх чи неуспiх ??, могла вирiшити,  зрештою,
тiльки вона, матiнка пiхота!
   Брянський з НП передавав наказ перейти пiд саму висоту. Сагайда, сяючий
i патлатий, з'явився на брустверi i подав команду, яку вiн любив над усе в
свiтi:
   - Вiдбiй! Мiномети на в'юки!
   Сагайда п'янiв вiд цi?? команди, бо це означало - вперед. Телефонiст  з
гордiстю доповiв у штаб:
   - Я вiдключаюсь.
   Ячейки спустiли за кiлька хвилин. Важкi плити,  двоногi  лафети,  труби
вже були на спинах у бiйцiв, що входили в траншею.
   Стоячи збоку в нiшi, Сагайда пропускав роту,  оглядав,  чи  все  взято.
При?мно зараз було Сагайдi дивитись на сво?х людей.  Ось  попереду  кроку?
розшарiлий, з високо пiднятою головою Черниш, поблискуючи великими  ясними
очима з-пiд чорних упертих брiв. Вiн ступа? з  якоюсь  особливою  щасливою
пружнiстю. Ось проходить високий Бузько, зiгнувшись пiд вагою плити i весь
час дивлячись пiд ноги, нiби хоче  запам'ятати  кожен  свiй  крок  на  цiй
землi.  Чимчику?  Хома  Ха?цький,  невтомний  жартун,  з  пишними  вусами,
закрученими вгору, як два добрi баранячi роги. Юнак  Гай,  весь  обвiшаний
металевими лотками з мiнами, гримить ними, як рицар  у  зелених  латах,  i
дивиться на Сагайду, на товаришiв,  на  все,  що  дi?ться,  простодушно  й
довiрливо. Проходять нерозлучнi Блаженки, обидва темнi, засмаглi й  хитрi.
В молодшого - труба на плечi, прицiл у руцi, а в старшого... Старший праву
руку хова?, а в лiвiй несе лотки.
   - Блаженко! - оклика? Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
   - Слухаю, товаришу лейтенант гвардi?!
   - Скiльки я вас учив, що не лейтенант гвардi?, а гвардi? лейтенант!
   - Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардi?!
   - Дайте сюди лотки!
   - Вiн у мо?й обслузi, - втруча?ться Денис. - Це з мого наказу.
   - Дайте сюди лотки?
   - Товаришу гвардi? лейтенант, - наполяга? на сво?му Денис, -  ви  ж  не
можете через мою голову касувати мо? накази. Наказ бойовий...
   - Та ти статути  зна?ш!  -каже  Сагайда  i  силомiць  забира?  лоток  у
Блаженка-старшого. - Чому не доповiв, що брата поранено? Марш!
   Роман розгублено клiпа? очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди -
"марш"?
   - Марш... з братом!
   Сагайда сам бере лотки i теж руша?, замикаючи роту. Траншея,  вирита  в
повний профiль, спуска?ться все нижче. Сагайдi видно голови мало  не  всiх
бiйцiв,  ?хнi  засмаглi  жилавi  ши?.  Голови  в  такт  ходi  похитуються,
здiймаються й опускаються, нiби,  вiддiлившись  вiд  тулубiв,  пливуть  по
?диному руслу, гойдаючись на хвилях. У  деяких  мiсцях  траншея  перекрита
шпалами, i коли бiйцi входять у темний тунель, Хома Ха?цький вигуку? сво?м
спiвучим подiльським говором:
   - Ой патку мiй, патку!.. Так, наче в пекло!
   - А ти думав, у рай? - смi?ться котрийсь з бiйцiв.
   - Най його мамi, де тому буде край?
   Вночi рота окопувалась уже на новiй вогневiй позицi?,  в  глибокiм  яру
пiд самою висотою. Про сон не могло бути й мови.  Бiй  тривав.  До  вечора
були взятi 14-й,  17-й  i  18-й  доти,  деякi  були  блокованi,  проте  ще
прострiлювали майже всю мiсцевiсть, яку нашим вдалося захопити.  Мiнометна
заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бiйцi, скреготiли  в  темнотi
кайла, викрешуючи iскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
   З настанням ночi ринули до висоти  пiдводи,  навантаженi  бо?припасами.
Зацокотiла дорога, забита ще з дня потрощеними возами i роздертими кiньми.
Обминаючи ?х, пiдводи гуркотiли i гуркотiли в темрявi.  На  повнiм  галопi
пiдскакуючи до висоти i з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набитi
мiнами ящики i знову гнали по новий вантаж. Бiля пiдошви висоти створилася
цiла гора бо?припасiв. Брянський послав майже половину роти носити  звiдти
мiни на вогневу.
   Як темний караван тiней, брели в темрявi бiйцi  з  ящиками  на  плечах,
щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у  твердий  грунт.  Ха?цький,
маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда,
або шавкотiння важко? мiни.
   -- Летить! -вигукував вiн, а сам  уже  падав,  припадав  до  землi,  як
осiннiй лист. - Патку мiн, патку! Спина йому збiгалася брижами. Чомусь був
певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел.  Не  в
ногу, не в руку, а саме в поперек. Там пiд сорочкою аж  холодок  ходив,  а
Хома грiб руками землю i, обламуючи нiгтi, шепотiв:
   - Пронеси!
   Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи,  мов
грушi. Тодi Ха?цький  перший  енергiйно  пiдводив  голову,  випнувши  вуса
вперед. - Онде-го впало! - повiдомляв вiн, неначе iншi цього не бачили.  -
Най його крах вiзьме!
   - Пiднiмайсь!:- командував Черниш,  який  вiв  бiйцiв.  .  Вони  мовчки
висаджували вантаж на плечi один одному i, горблячись  пiд  важкою  ношею,
рушали далi.
   - Всi йдуть?
   - А то.
   Це вже був ?хнiй четвертий рейс у цю нiч.
   - Покурити б, - сказав хтось, iдучи за  Чернишем.  Напередоднi  на?тупу
бiйцi одержали тютюн.
   Поблизу, врiзаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, i Черниш
дозволив зупинитись у нiй на перекур.
   Вже було за пiвнiч. Бiйцi, склавши ящики понад  бруствером,  щоб  потiм
легше було висаджувати на плечi, присiли в транше?. Враження бою  i  тяжка
нiчна робота втомили ?х. Але коротка  передишка,  безпечнi  стiни  транше?
швидко повернули бiйцям втрачену жвавiсть. Кожен полегшено вiдчув себе пiд
надiйним захистом землi. Заяснiли на днi рову зiрки цигарок,  розв'язались
язики, почулися жарти. "Як, зрештою, небагато  треба  людинi,  -  мимоволi
подумав  Черниш,  -  щоб  вона  вiдчула   себе   задоволеною,   втiшилась,
засмiялась".
   - У нас був румунський  комендант,  по-?хньому  -  претор,  -  чувся  в
темрявi спiвучий веселий голос Хоми Ха?ць-кого. - То я до нього  день  при
дню ходив, аби вiн повернув менi корову, а вiн теж виявився впертим:  день
при дню мене шмагав.
   А ти все-таки ходив?
   А я ходив, бодай йому й кiсточки дрiбненько рознесло.
   - I повернув?
   - В обидвi руки... За налигач i повiв десь у свiй Букарешт.
   - Ласiй, видно, був до молока та сметанки!..
   - Ниньки при Дуна? де-небудь твоя корiвчина пасеться...
   - Впiзнаю - вiдберу.
   - Втiкаючи, вони спiвали: "Антонеску дав наказ- всiх румунiв на Кавказ.
А румуна не дурной - на каруцу i домой".
   - Заспiвали, як припекло на Укра?нi.
   - Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
   - Припече, то й звiдси геть вивтiкають.
   - А швидше несло б ?х з димом та з чадом. Черницi вста?.
   - Кiнчай курити!
   Внизу простелилася сиза прохолода ночi.  Подекуди  в  полi  схоплюються
червонi спалахи вибухiв. По висотi над бойовими порядками пiхоти  звисають
ракети i в'януть, падаючи, як зiтнуте слiпуче волоття. А за горою все небо
ятриться. Пала? румунський тил, пала? вся Романiя, тривожно i загадково.
   - Тю, бодай ти щезло! - вигукнув раптом Гай,  задкуючи  вiд  бруствера.
Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
   - Що таке, товаришу Гай?
   - Рука! Чиясь рука...
   Беручи ящик. Гай  мацнув  по  брустверу  i  наткнувся  на  не?.  Черниш
нахилився i справдi побачив у темрявi скарлючену руку, що звисала в  самий
окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливостi, в якому не хотiв  сам
собi признатися, Черниш узяв ??, холодну, вже задубiлу, i одкинув знову на
бруствер, щоб пройти. А на долонi в нього нiби лишилося щось липке. Iдучи,
вiн весь час вiдтирав долоню землею. Проте йому ще кiлька днiв пiсля того,
коли брався ?сти, здавалося, що вiд руки тхне, i його нудило.
   Вони наближалися до заклятого мiсця - вiдкрито? галявинки при входi  до
яру. Вся галявина ще й досi прострiлювалася  противником  з  кулеметiв,  i
Черниш, скомандувавши бiйцям лягти, лiг i сам. Тут можна було  пробиратись
тiльки поповзом.
   Черниш повз по зритiй землi, яка вся смердiла газами  й  трупами.  Кулi
гидко дзвенiли весь час, то пролiтаючи над головою, то цмокаючись поруч  у
щось м'яке, як у тiсто. Трупи щораз загороджували йому путь.  А  позаду  з
важким сопiнням плазували один за одним бiйцi, тягнучи ящики за собою.
   Iнодi Чернишевi здавалося, що це не нiч, а бiлий  день  i  що  вороговi
зараз видно все, до зiрки на його пiлотцi. Тодi вiн на мить  ховав  голову
за якогось убитого i, прича?вшись, ждав товаришiв. А  переборовши  химеру,
зачувши поблизу знайоме сопiння, знову збирався весь  у  лапружений  кулак
i'повз далi.
   Раптом  позад  нього  хтось  закричав   страшним   нелюдським   криком,
моторошним серед цi?? тьми, де навiть  розмовляти  було  дозволено  тiльки
пошепки.
   - Хлопцi!.. Братики! Браточки!
   Чернишевi зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий  це  голос?
Повний  безмежного  вiдчаю,  пронизливий,  високий,  вiн   прозвучав   так
неприродно, що Черниш не мiг пiзнати його.
   - Брато-чки!.. - зойкнув ще раз серед ночi так гостро i несподiвано, що
здавалось, - почують його над усi?ю величезною висотою,  по  обидва  схили
??, i звiдусiль кинуться рятувати людину.
   Сколихнути всю нiч сво?м зойком, так закричати на повний голос мiг лише
той, хто ма? останн? право на це, -мiг лише вбитий... Щойно, отут убитий!
   Черниша мимохiть кинуло вперед, далi вiд того крику, що вже переходив у
стогiн, вiн чув, як за ним i всi бiйцi повзуть швидше, бо сопуть  тяжче  i
частiш. Кулi  прошивали  повiтря  щоразу  густiше.  Нарештi  Черниш  досяг
каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулi не
залiтали. "Що я зробив! -одразу жахнувся Черниш. - Що я зробив!"
   З темряви пiдповзали бiйцi i зупинялись мовчки навколо,  не  пiдiймаючи
голiв од землi.
   - Кого нема? - майже закричав Черниш, лютуючи невiдомо на кого. -  Кого
нема?
   Не було двох: Бузька  i  Вакуленка.  Черниш,  готовий  на  все,  рiшуче
обернувся i поповз  назад.  Хай  краще  вб'?,  але  так  вiн  не  пiде  до
Брянського! В цей час його хтось мiцно вхопив за ногу.
   - Не ходiть... Ось я.
   Це був Гай.
   Не чекаючи вiдповiдi, вiн зашерхотiв  у  темрявi,  як  вуж;  розмашисте
працюючи лiктями й колiнами, вмiло маневруючи межи трупiв, бо?ць поповз на
стогiн. Дзижчали кулi, iнодi подзенькуючи, мабуть, об чиюсь  лопатку.  Гай
не звертав уваги на цi звуки, вiн чув поблизу щось незрiвнянно  важливiше:
глухе туркотiння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тiло, ще
тепле i все мокре вiд поту. По  чоботу  домашнього  крою  впiзнав,  що  це
Бузько. Тiло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, i  весь  час  було
чути поблизу тихе оте  воркотiння:  кров  била  цiвкою  з-пiд  пахви.  Гай
приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче  занiмiла  в  подивi  вся  земля:
серце не билось.
   Бо?ць понишпорив у кишенях, забрав гаманець i патрони i  знову  поповз.
За кiлька метрiв вiн впiзнав Вакуленка, бо навiть у темрявi заблищала його
лобата лиса голова без пiлотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крiзь
горло .i вийшла на потилицi.
   Бiля каменя Гай передав Чернишевi  документи  вбитих,  а  собi  залишив
тiльки Бузьковi патрони. Всi знову встали, пiддавши один одному  трипудовi
ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотiли сягнути неба
i, знесилившись, гнулися i вмирали,  розсипаючись  холодним  сяйвом.  Поки
прийшли на мiсце, нiхто  не  сказав  нi  слова.  На  вогневiй,  вiдшукавши
Брянського, Черннш доповiв йому, що люди з мiнами повернулися, одначе двох
убито. Брянський уважно й серйозно вислухав  рапорт,  розпитав  про  деякi
подробицi.
   - Жаль, - сказав вiн по паузi. - Жаль. Особливо цього...  Вакуленка.  З
нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметi. Ну що ж...
   Брянський якусь мить подумав.
   - Що ж... Забирай, друже, людей i... знову по мiни. На ранок  ма?  бути
"сабантуй".
   Черниш козирнув i подав команду на п'ятий рейс.



   Х

   На ранок справдi почався "сабантуй", який уже й не  змовкав  до  самого
вечора. В бiй були введенi всi пiхотнi батальйони.  Вони  блокували  злiва
кiлька живих ще дотiв. Противник теж пiдкинув значнi сили пiхоти i виводив
?? раз по раз з окопiв  у  контратаки,  щоб  звiльнити  замкненi  в  дотах
гарнiзони. Кiлька разiв пiхота сходилася врукопаш на самiй вершинi.
   Безнастанний  гул,  трiскотнява  i  хмари  диму  стояли  над   висотою,
заволiкаючи сонце.
   Брянський стояв на  спостережному  пунктi  сьомо?  стрiлецько?  роти  i
звiдси керував огнем. Вiн мав завдання весь час тримати пiд обстрiлом одну
з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на  висоту,  вплiтаючись  у
складне -Мереживо ?? оборони.  У  стереотрубу  Брянський  добре  бачив  цю
траншею, обплетену зсередини лозою. По нiй вiн бив, бив  з  самого  ранку.
Корегуючи вогонь, вiн рiдко заглядав у таблицю стрiльб, бо знав  ??  майже
напам'ять.  Взагалi,  математична   пам'ять   у   нього   була   розвинута
надзвичайно. Коли мiни лягали десь поза транше?ю на  обпаленiй,  переритiй
землi. Брянський не мiг стримати свого роздратування.
   - Партачi! Партачi! Партачi! - кричав вiн за кожним невдалим  пострiлом
i, не вiдриваючись очима вiд  цiлi,  грозився  в  трубку  телефонiстовi  i
вимагав негайно ж повiдомити установки: йому здавалося, що  там  наводчики
геть усе переплутали. Зате, коли мiна вибухала в самiй транше?,  сповнюючи
?? димом, обличчя Брянського сяяло вiд вдоволення, вiн  хапав  Шовкуна  за
плече i енергiйно тикав ординарця в тому напрямi.
   - Бачиш, бачиш, - говорив вiн, не спускаючи очей з транше?, -  накрито!
Цiль накрито! Чудесно! Молодцi!
   I нашвидку записував собi щось у блокнот. Органiзацiю  бою  вiн  завжди
сприймав як процес невпинно? творчостi, матерiал для все нових узагальнень
i вдосконалень.  Брянський  оцiнював  бiй  не  лише  за  його  остаточними
результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим,  як  цей  бiй
був пiдготовлений, проведений, як розгортався, як  переборювалися  складнi
ситуацi? i несподiванки, що завжди виникають у ходi  бойових  дiй.  Навiть
найменша операцiя батальйону виступала перед Брянським або "неохайною", як
вiн  говорив,  з  зайвими  жертвами,  або  зробленою  точно,  красиво,   з
найменшими втратами. Пiсля бою, коли командир батальйону збира? командирiв
рот, щоб зробити пiдсумки, Брянський нерiдко саме так i висловлю?ться:
   - Знищення тако?-то групи противника в тiм-то перелiску було  проведено
рiшуче, точно, красиво.
   Командири стрiлецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського.
   - Особливо, - каже котрийсь, - "красиво" сержант Новиков засадив багнет
тому нiмецькому унтеровi нижче пупа!
   I зараз, керуючи вогнем сво?? роти. Брянський весь  час  стежить  i  за
вогнем iнших мiнрот та мiнометних батарей, звертаючись щоразу  до  Шовкуна
iз сво?ми спостереженнями.
   - Дивись, дивись, як Серг??в буду? "ве?р"!  Iч,  жук!  На-крив!  Накрив
усiх!
   Шовкун, який не знав нiякого Серг??ва i  зовсiм  туманно  розумiвся  на
"ве?рах", немало дивувався з цi?? невгамовностi свого командира.
   - I навiщо вам, товаришу гвардi? старший  лейтенант,  отой  Серг??в?  -
насмiлювався запитати ординарець  з  м'якою  чемнiстю.  -  Хiба  мало  вам
клопоту з сво?ю ротою? Чи ви за того Серг??ва вiдповiда?те?
   -Шовкун! - зиркав на нього Брянський з несподiваною суворiстю -  Ми  за
всiх вiдповiда?мо. I за все!
   I знову, злiгши витертими лiктями на  суху  глину  бруствера,  впивався
гострим поглядом у поле бою.
   А пiд кручею,  де  розмiстилася  його  вогнева  позицiя,  дiялося  щось
незвичайне. Чахкання гарячих мiнометiв, гамiр, метушня i лайка, лайка  без
кiнця. Хто глянув би збоку на цей розгардiяш, мiг би подумати, що тут люди
втратили глузд i тiльки шаленiють, не тямлячи себе, замкнутi в цiй клiтцi,
сповненiй  пекучо?  задухи.  I,  лише  придивившись  ближче,  можна   було
помiтити, що  тут  пану?  цiлковитий  порядок  i  залiзна  чiткiсть  добре
злагодженого механiзму. Це  було  ?дине  порiвняно  невразливе  мiсце  пiд
висотою, i сюди збилися всi, хто мав на це можливiсть i право.
   Крiм вогнево? Брянського, тут розмiстився командний пункт батальйону  з
усiм сво?м штатом, до писарiв включно. Писарi, що складали на колiнах сво?
нескiнченнi  зведення,  надавали  картинi  якогось  дiловитого  вигляду  i
впевненостi. Тут розгорнулися  санiтарнi  взводи  двох  батальйонiв.  Бiля
санвзводiв уже назбиралося кiлька десяткiв поранених; вони сидiли й лежали
на самiм днi яру i чекали ночi. Штабний офiцер з молдаванином-перекладачем
допитував полонених, захоплених сьогоднi. Вони були  ще  мокрi  вiд  поту,
очманiлi i нiчого, крiм учорашньо?  нашо?  артилерiйсько?  пiдготовки,  не
пам'ятали.
   Якийсь контужений сержант,  зiбравши  бiля  себе  гурт  легкопоранених,
за?каючись, розповiдав дуже голосно, як вiн пiдкладав вибухiвку пiд дот  i
як нею ж його оглушило, бо  не  встиг  далеко  вiдповзти.  Другий,  зовсiм
молоденький бо?ць, дотепно хвалився, як пiдстерiг румунешта, коли той,  не
чекаючи гостя, саме вiдчинив броньованi тиловi дверi дота.
   - Буна дзiва! - сказав я йому i ошелешив прикладом по головi... А в дот
- протитанкову...
   - Давай, загинай смiливiше,  -  недовiрливо  перебива?  новичка  рослий
пристаркуватий сапер. - Хто дасть води ковтнути - я теж збрешу...
   - Спека сто?ть нестерпна. Вся долина пiд кручею по  самi  й  цiния  мов
налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нiзвiдкiль не залетить вiтрець  i
не сколихне гаряче повiтря.  Обслуги  бiля  мiнометiв  стоять,  вмиваючись
потом, чорнi, як негри. Але настрiй у всiх збуджений, пiднесений, бо зразу
надходять чутки про падiння то того, то iншого дота хоч i бiйцi-штурмовики
часом гинуть  разом  iз  ним.  Хома  Ха?цький  з  червоними  вiд  безсоння
булькатими  очима  сидить  весь  у  кiптявi,  вставляючи  в  оперення  мiн
додатковi заряди.  Вiн  без  угаву  править  теревенi,  поблискуючи  з-пiд
розкуйовджених вусiв бiлими молодими зубами.
   - Товаришу гвардi? лейтенант, - зверта?ться вiн до Сагайди,  пiдкидаючи
на руцi мiну. - Еж при?мно якомусь фрiцевi спiймати до рук отакий  огурок?
Гей би вдавився!
   Десь поблизу, вгорi пiд  кручею,  вибуха?  снаряд,  i  безсилi  осколки
хурчать над головою, мов ситi перепели. Це трохи  бентежить  Ха?цького,  i
вiн задира? голову туди,  поверх  кручi,  до  неба.  Вiн  погрожу?  в  бiк
противника мiною.
   - Е, май розум! - гука? Хома, розважаючи всю роту, - куди ти  стрiля?ш?
Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався менi вiку вкоротити? Але ж то було б
кепсько! Бо маю дома жiнку, i двох дiтей, i батька старого! Та  i  я  жити
хочу!.. Роман Блаженко теж надяга? на мiни додатковi заряди, i  рана  йому
не заважа? в цiй роботi.
   - Я стидав би ся, - каже  вiн,  -  сидiти  згорнувши  руки,  коли  всiм
навколо такi жнива, такий шарварок... А я ж. братцi, нарiвнi з вами  також
з'?даю казанок кашi.
   Всi знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до  роботи.  Без  не?
вiн гине, чахне, як стебло в посуху. Роман  -  людина  нiжно?  i  сумирно?
вдачi. Коли вони, мов ярмарковi лiрники, заведуть, бувало, на  дозвiллi  з
братом Денисом тiльки ?м самим вiдому  пiсню  про  "пiсочок,  що  загорта?
милого слiдочок", то Блаженко-старший одразу розжалобиться  до  слiз.  При
його м'якому характеровi iншим, зубатiшим, зда?ться,  легко  було  б  його
заштовхати, перетворити в попихача, проте насмiхатися з  нього,  скривдити
його нiхто не наважу?ться. Бо он коло мiномета  сто?ть  Денис,  атлетично?
будови чолов'яга рокiв тридцяти, з вiчно насупленими  чорними  бровами,  i
яструбом погляда? навкруги. Спробуй-но тiльки зачепи! В  усяку  хвилину  i
перед ким завгодно вiн ладен вступитися за свого брата.
   Над телефоном сидить Маковей. В ротi його всi кличуть Маковейчиком,  бо
вiн 1926 року народження i ма? симпатичне обличчя з широким, як  паперовий
кораблик,  носом.  Сам  Маковейчик  маленький  на  зрiст,  але  груди  ма?
розвиненi й завжди випнутi молодцювате -  "колесом".  На  плечах  у  нього
мiцно сидить рухлива лобата голова, яка, за  словами  Сагайди,  готувалася
людинi-велетневi, а  опинилася  помилково  у  Маковейчика.  Сагайда  iнодi
любить  -  заради   розваги   -   всi?ю   п'ятiрнею   провести,   проорати
Маковейчи-ковi од лоба до пiдборiддя.
   - Не пацайте! -кричить тодi бо?ць i кида?ться на Сагайду  боротися,  бо
"пацання" означа?, що в цей момент можна пустувати iз лейтенантом..
   Коли рота ще стояла на формуваннi i багато спiвала вечорами,  Брянський
випросив Маковейчика у командира стрiлецько? роти,  бо  Маковейчик  чудово
заспiвував. Проте iнодi Маковейчикiв талант йому  ж  i  шкодить.  Чергуючи
ночами бiля апарата, вiн уже й  тут,  в  оборонi,  бувало,  з  нудьги,  як
соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи сво?м спiвом незнайомих  i
нiколи  не  бачених  дiвчат-телефонiсток.  За   це   розлючений   командир
батальйонного взводу зв'язку да? йому три наряди поза  чергою,  погрожуючи
ще й побити на головi трубку.
   Проте замiсть нарядiв Сагайда, який не терпiв, щоб його бiйця карав  ще
хтось, крiм нього самого, тричi "пацав" Маковейчика п'ятiрнею, i  тим  усе
кiнчалося.
   Але нинi Маковейчиковi не до пiсень. Вiн сидить, згорнувшись  бубликом,
над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову бiля вуха.  Вiй  переда?
команди Брянського, похвали i прокльони, переда? уривки пiдслуханих розмов
про загальне  становище  на  дотах,  а  сам  дума?,  заклина?,  щоб  знову
де-небудь не порвало  кабель.  Сьогоднi  вiн  уже  шiсть  разiв  бiгав  по
вiдкритiй  висотi  на  лiнiю,  i  щоразу  старшi  бiйцi  проводжали   його
спiвчутливо, як на той свiт, бо, незважаючи на  досить-таки  задерикуватий
характер Маковея,  всi  його  любили.  Правда,  бiльшостi  з  них  вiн  не
доводився справжнiм земляком, навiть зухвало допiкав ?м  ?хньою  говiркою,
насмiшкувато передаючи, як "Г'андрiй г'узенькою г'уличкою  повiз  г'орачам
г'обiдати". Але старшi не були на нього в претензi?  за  цi  витiвки,  бо,
зрештою, хлопчисько мiг бути  багатьом  з  них  за  сина  i,  може,  якраз
нагадував ?м власних ?хнiх дiтей i тепло рiдних покинутих гнезд. Коли  вiн
повертався з лiнi?, з'являючись над кручею йтрибаючи звiдти,  як  з  неба,
рота полегшено зiтхала:
   - Маковейчик! Соловейчик! Живий!
   А Сагайда на знак особливо? прихильностi жорстоко "пацав"  його  кiлька
разiв, впiймавши в сво? ведмежi лабети. I все-таки лiнiя  знову  замовкла.
Маковейчик хотiв сам себе ошукати  i  ще  деякий  час  надсадне  кричав  у
трубку, лаючи свого напарника, що сидiв десь на НП. Одначе, видно, даремно
витрачав Маковей свiй порох: напарник таки мовчить,  i  ротний  соловейко,
люто чортихаючись, вискаку? з окопу. Вiн просить  у  Ха?цького  ножа,  щоб
зачищати кiнцi кабеля. Ха?цькому шкода давати ножа, i вiн довго шука? його
по сво?х кишенях, повних рiзноманiтних скарбiв.
   -Швидше шукай! -кричить Маковейчик. -У  тебе  там  не  кишеня,  а  цiла
кузня.
   - На, та гляди, щоб не згубив.
   - А коли й сам не вернусь?
   - А нiж щоб був.
   Маковейчик хапа? кабель в руки i бiжить уздовж лiнi?;
   Доки лiнiя йде байраком, Маковейчик вiдчува? себе спокiйно Та ось  вона
подерлася вгору, i Маковейчик подерся за нею, поки  опинився,  врештi,  на
вiдкритому мiсцi. Тут  йому  вiда?ться,  що  вiн  зовсiм  голий.  Безлюдна
мiсцина, вигорiла трава, i вибухи гуркають то там, то там по всiй  висотi.
Моторошно: один на всю  висоту!  Маковейчик  припада?  майже  до  землi  i
котиться по нiй клубочком,  i  кабель  лежить  у  нього  в  руках,  боляче
обшурхуючи пальцi. На якийсь час лiнiя входить у зруйновану траншею, потiм
знову вирина? i знову бiжить через пагорби.
   Сонце сто?ть десь над головою. Пiт залива? очi, i солоно ста? на  сухих
губах. Недалеко  впав  снаряд,  обдало  Маковейчика  гарячою  хвилею.  Вiн
схопився, оглянувся на себе - неушкоджений - i знову  покотився  в  газах,
гiркiй духотi, один, як у пустелi. Дивлячись на цю  висоту  збоку,  вiн  ,
нiколи не уявляв собi, що вона така велика. А тепер йому вда?ться, що  вiн
бiжить уже цiлу годину. Нарештi - розрив. Маковейчик зубами зачища?  кiнцi
кабеля, забувши, що в кишенi у нього  лежить  здоровенний  саморобний  нiж
Ха?цького. З'?днавши, пуска?ться назад. Згори бiгти  набагато  легше.  Вiн
почува? задоволення вiд  того,  що  полагодив  кабель,  i  навiть  не  так
ляка?ться снарядiв. Де-не-де бiлi? деревiй, жовтi?  безсмертник,  пахнуть,
сохнучи вiд спеки, васильки, ще не зчесанi металом. I раптом Маковейчик як
бiг, так i вкляк на мiсцi.
   Зовсiм близько попереду з-за пагорба нагло вирiс довготелесий  румун  у
зеленому мундирi i в постолах. Маковей встиг побачити навiть це - що румун
у постолах. Чужинець, видно, теж нiяк не  сподiвався  на  таку  зустрiч  i
зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли  мовчки,  розгубленi,
збитi з пантелику обо?. Якби ще трохи пробiгли, то, зда?ться стукнулись би
лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився  на
Маковейчика, а той - на нього. Це тривало якусь мить,  а  ?м  здалося,  що
стоять вони так уже здавна, стоять вiч-навiч.
   I враз, нiби за ?диним окликом, обо? круто повернулись i... дременули в
рiзнi боки.
   Уже тiльки чимало вiдбiгши,  Маковей  почув,  що  за  спиною  в  нього,
бовтаючись, боляче  б'?ться  автомат.  Перед  цим,  налетiвши  на  румуна,
Маковей зовсiм забув про свiй пепеша, як, напевно, забув i румун про  свою
гвинтiвку.
   Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге,
дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготiв постолами,  виринаючи  та
пiрнаючи у складках висоти. На вилинялiй румуновiй спинi танцювала  забута
гвинтiвка. Телефонiст пустив довгу чергу йому  навздогiн.  Румун  на  бiгу
озирнувся, нагнувсь i... глузливо поляпав себе долонею ззаду.
   - Ах ти ж, мамалижник! -  вигукнув  Маковей,  пускаючи  вслiд  ще  одну
чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. - Чеше! аж кiстки торохтять, а
ще глузу?!
   Проте i самому Маковейчиковi було якось i соромно, i легко,i весело.
   "Щастя тво?, що автомат у мене був за спиною! -  з  веселими  погрозами
думав телефонiст. - А то я б тобi показав: ну шти рус?шти!.. I де вiн  тут
узявся? Чи, може, вiн також  зв'язкiвець?  Заблудився,  видно,  як  погана
вiвця, та й гаса?".
   Повернувшись на  вогневу,  Маковей  не  втримався,  щоб  не  розповiсти
товаришам про свою конфузну пригоду. Товаришi пiдняли його на глум:
   - Ех ти, соловей!
   - Прогавив свого "язика"!
   - Ти б же йому - хенде хох! - кричав Ха?цький.
   - Забувся, - невмiло каявся Маковейчик. - Все на  той  час  вилетiло  з
голови. Очi в нього, як два чорнi колодязi... Великi, блищать... Не одразу
по них пальнеш...
   - Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, - тодi амiнь
   Вся рота нещадно потiшалася з свого солов'я, проте пота?мцi  i  зважала
на його зелену молодiсть. До того ж, це - перший бiй.
   Маковей,  сидячи  над  апаратом,  терпляче  зносив  незлобивi  насмiшки
товаришiв. Докори сумлiння, видно, не дуже гризли його  за  те,  що  з-пiд
носа випустив живим того знужденного, бiльше схожого на чабана, вояку,  що
не одразу пальнув у його переляканi, блискучi, мов чорнослив, очi...
   -_ Як ти  хоч  мого  ножа  не  загубив,  -  турбувався  Хома  Ха?цький,
забираючи в Маковея свого ятагана. - Давши такого  драпака  перед  якимось
охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
   - А якби й загубив, то що? - лукаво задирався хлопець.
   - Я би з тебе тодi шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що.
   "Чекайте, - весело думав про себе Маковей, -чекайте... Хiба  це  вже  й
край... Стану i я згодом таким воякою, як вашi полковi "вовки". Сказано ж:
солдатом не родишся, а робишся..."
   Маковейчиковi радiсно i легко на серцi, бо сонця так багато, що небо аж
побiлiло вiд нього, а  внизу,  далеко-далеко  за  насипом,  за  батареями,
виднiються луки i бiжить-струму? по них марево, мов отари прозорих водяних
овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах  i  в  бiлих
штанях пасуть iз собаками сво?  отари.  I  вiвцi  мають  маленькi  голоснi
дзвiночки на шиях...
   В серцi малого телефонiста спiвають радiснi сонячнi хори...



   XI

   Нарештi висота впала.
   Це сталося наступно? ночi  перед  свiтом,  i  першим  про  це  дiзнався
Маковейчик.  Лiнiя  одразу   сповнилась   радiсним   клекотом,   вза?мними
поздоровленнями. Вночi румуни вiдступили. Вiдступили  раптово,  крадькома,
проте нiхто ще не знав, що на цей раз вони вiдступили  востанн?,  що  цi??
ночi Румунiя, оповита загравами, була поставлена на колiна.
   Знiмалася  наша  пiхота.  Зв'язкiвцi,  вiльно  походжаючи  по   висотi,
змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти i вже  не
вертали назад, а стали попiд нею величезним гомiнким  табором.  Ранок  був
ясний, як пiсля градобою. Сапери-пiдривники пiдкладали  пiд  порожнi  доти
десятки кiлограмiв толу, i доти з веселим  ревом  пiднiмалися  з  землi  i
майже  цiлi  ставали  на  диби,  розчепiривши,  як  фантастичнi   потвори,
покрученi лапи залiзних крiплень.
   Взявши мiномети на в'юки, рота Брянського теж  рушила  вперед.  Здорова
свiжiсть лiтнього ранку промивала безсоннi очi бiйцiв,  обвiвала  спаленi,
запорошенi обличчя. Один по одному пiднiмалися мiнометники  на  висоту  за
командиром роти. Сорочки на ?хнiх спинах  за  цi  днi  побiлiли:  на  них,
пропотiлих наскрiзь, виступила й позасихала сiль.
   Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собi важку металеву плиту, яку  ще
кiлька днiв тому чистив i нiс Бузько. На спинi бiйця вона вилискувала,  як
вiдполiрований скибами грунту лемiш.
   Досягши  вершини,  зупинились,  щоб  перепочити.  Свiт,  до  захмелiння
прекрасний, розступався на всi чотири боки вiд  них.  Далеко  праворуч  на
захiд рум'янiлись пiд вранiшнiм сонцем бiлi вершини  гiр.  Чи  стрiмкi  то
гори бiлiють,  повитi  лiтнiми  хмарами-оболоками,  чи,  може,  далека  то
Укра?на  бiлi?  черiдкою  хат?..  Мiж  зелено-сизими  полями,  звиваючись,
висвiчу? водами на  сонцi  мирний  i  лагiдний  Серет.  У  повитих  свiжим
туманцем далях, скiльки сяга? око, бовванiють зеленi острови сiл у садках,
над  якими  пiдносяться  високi  дзвiницi,  нiжно-блакитнi   веселi   банi
цер'-ков. Там, здавалось, нiколи не було вiйни, нiхто там  i  не  чув,  що
вона бува? на свiтi. Здавалось, там, як i ранiше, оце саме пiють  пiвнi  в
дзвiнкiй ранковiй тишi i протяжне, лiниво реве  худоба,  яку  вигонять  на
пашу, i ходить вулицями допотопний  iнвалiд,  б'?  в  цимбали,  викликаючи
селян послухати новини. I тiльки ця висота стояла геть порита,  подовбана,
обгорiла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все,  вкривши  ??
понiвеченими трупами, покинутою  збро?ю,  гiльзами,  протигазами  й  iншим
мотлохом, що ним засмiчу? землю вiйна.  А  над  усiм  цим  великим  свiжим
цвинтарем зводяться бетонованi доти, як  гiгантськi  страховиська,  живцем
вивернутi нашими пiдривниками з землi.
   - Корчуйте ?х, корчуйте! - гука?  в  той  бiк  Ха?цький,  немов  сапери
можуть i справдi почути його. - Корчуйте ?х з ?хнiм залiзним  корiнням!  А
ми вже викорчу?мо й тих, що садять  по  землi  оце  погане  зiлля!  Сапери
снують по всiй висотi, як рибалки з вудлищами  i  довгими  мiношукачами  в
руках.  Позначають  мiннi  поля,  рокладають  проходи  бiйцям  у   широкий
вiдвойований свiт. "Л -, Л -"  -  виростають  по  висотi  свiжi  дерев'янi
таблички.
   - Ось i траншея, по якiй ми вели  вогонь,  -сказав  Брянський,  i  всiх
потягло глянути на результати сво?? роботи. Дивлячись  пiд  ноги,  щоб  не
наступити на мiну, бiйцi пiдходили до транше?. Всiма  опанував  пiднесений
настрiй, бо нiщо сьогоднi вже не  загрожувало  життю,  страшне  пекло  бою
вiдгуркотiло,  i  чистий,  як  скупаний,  серпневий  ранокдежав  до  ясних
горизонтiв. Ворог вiдступав, а вони лишилися живi i  вперше  пiсля  гiрко?
задухи й виснажливого напруження цих днiв дихали вiльно, на  повнi  груди.
Жодного пострiлу не чути було над землею.
   Траншея  являла  жахливе  видовище.  Це  була  сумiш  глини,  кривавого
лахмiття i навалених в рiзних позах жовтих трупiв.  Один,  жовтий,  босий,
тiльки з онучами на ногах, сидiв,  спершися  спиною  на  стiну  транше?  i
схиливши голову, наче в задумi. На його колiнах нiби спав - лицем  вниз  -
другий, з брезентовим одкритим ранцем  на  плечах,  з-за  якого  виглядала
брудна солдатська бiлизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав
третiй.  Не  звертаючи  уваги  на  трупи.  Брянський  звичним   оком   ,".
Професiонала одразу став визначати, куди влучали мiни:
   -  Ця  розiрвалася  на  брустверi...  Ця  вдарила  в  стiнку...  Цiкаве
влучання... А та лягла на саме дно... Порядок!  Та  звертаючись  до  сво?х
офiцерiв, вiн продовжував:
   - У цьому бою я зробив дуже цiкавi спостереження.
   Менi зда?ться, що система вогню з кiлькох мiнометiв, яку  застосовували
досi для траншей такого типу, може при деяких корективах  давати  набагато
кращi наслiдки... Дивiться, пiд яким кутом ця  траншея  стояла  до  нас...
почав  розвивати  сво?  iде?,  дивлячись  прямо  на  Черниша  i  оцiнюючи,
наскiльки Черниш його розумi?.
   - У тебе пiсля кожного бою цiла хмара iдей, - зауважив  Сагайда,  який,
видно, уже звик до цього. - Факт, що  мо?  вусачi  дали  жару.  А  ти  все
кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився
в траншею i вiдшукав там кiлька рваних сизих осколкiв.
   - Це з мого мiномета, - заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
   Осколки пiшли з рук до рук.
   - Чому обов'язково з твого?
   - Ось моя маркiровка. Вона в мене записана. I Денис впився в  командира
роти своiм упертим яструбиним поглядом, нiби ждав,  нiби  чогось  настiйно
вимагав.
   - Не турбуйтесь, Блаженко,  -  посмiхнувся  йому  Брянський  втомленими
холодними очима. -  Я  все  пам'ятаю.  У  мене  кожен  чесний  бо?ць  сво?
одержить.
   Iшли  по  самiй  висотi,  перестрибували  через   транше?,   не   могли
втриматися,  щоб  не  оглянути  всi  найближчi  вирви.  Зустрiвся  один  з
батальйонних зв'язкiвцiв i вказав стежку, що нею недавно пройшла пiхота.
   Як не гуляла вiйна  по  висотi,  проте  не  все  ще  спалила.  Де-не-де
попадався пiд ноги безсмертник i стирчали бiлявi пухнастi  вiнички  тирси,
спiвучо? степово? трави, що вiд найлегшого подиху  вiтерця  почина?  тонко
бринiти, мов жива. З яких степiв i якими вiтрами занесене й  посiяне  тут,
на високiй горi, ?? насiння? I яким чудом врятувалась  вона  вiд  вогню  й
металу в цi днi? Де-не-де бiля вирв сивi?  безводний  полин  або  кущиться
пахучий чебрець,  i  Гай,  сутулячись  пiд  важкою  плитою,  не  лiну?ться
нагнутись, щоб зiрвати запашний кущик. Потiм, задерши голову до сонця, вiн
кiлька разiв глибоко нюха? сухе зiлля i вдоволено крутить головою.
   - Ловко пахне, -  примовля?  вiн,  мружачись  сьогоднi  якось  особливо
ласкаво, всмiхаючись невiдомо кому. - Це наша трава... По-нашому й пахне.
   Дивною була ця любов до степових рослин'i запахiв  у  нього,  корiнного
полiщука, який  народився  i  вирiс  у  суворих  пущах,  пiд  шум  вiкових
полiських дiбров. Вiн нагадував собою тих дивакiв, що,  вiк  звiкувавши  в
безводнiм степу, все життя марять про море.
   - Ти почав би ще, як  дiвчина,  вiнок  собi  з  того  зiлля  плести,  -
смiялися бiйцi.
   - I сплiв би, якби було коли, - вiдповiдав юнак, злегка червонiючи. - Я
вмiю.
   Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, нiби тут були розсипанi скарби.
Той знайшов сигарети, iнший нап'яв на себе рябу, як ящiрка,  плащ-палатку,
але йому загукали, що вона в кровi, i закривавлена палатка  вже  летить  з
плеча  геть.  Зацiкавлено  пiдiймали  рiзний  блискучий  дрiб'язок  чужого
солдата, i, покрутивши його в руках, побавившись, мов дiти, кидали тут же,
i знову чогось шукали, поки зненацька пролунав  громовий  вибух,  i  ясний
ранок зразу потьмарився: Гай наступив на мiну. Ще хвилину перед тим Черниш
бачив його. Бо?ць стояв над кущиком синiх василькiв,  приязно  всмiхаючись
до них. Потiм нагнувся, обережно зiрвав i не встиг  зробити  кроку,  земля
пiд ним гримнула i все зникло в чорному димi. Де стояв Гай, вирвався  лише
високий чорний стовп, i коли розвiявся, там уже нiхто не стояв. Гай  лежав
розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до
землi. Тiло, звiльнене вiд брезентових закривавлених лямок, наче  зiтхнуло
i впало безсиле. Бо?ць лежав, витягнувшись на весь зрiст, i  тiльки  тепер
усi побачили, який вiн був  гарний,  стрункий,  широкогрудий  -  справжнiй
красень. I шовковистi бiлявi брови лежали на задимленому й обличчi, як два
волотки тирси, степово? спiвучо? трави, занесено? сюди iз  схiдних  степiв
буйними вiтрами. Бо?ць i тепер довiрливо й трохи здивовано дивився в чисте
небо, i його очi були ще синiшi за  небо,  прозорi,  як  камiнь-сапфiр.  I
найдивнiше було, що в руцi бо?ць ще стискав сво? синi  васильки.  Обпаленi
вибухом, вони тепер нагадували  жмут  i  iржавого  колючого  дроту.  Хтось
попробував взяти ?х з Га?вих рук, але мертва рука так мiцно затисла квiти,
що ?? годi було розчепити. Так i залишили його з тими васильками в руцi, з
польовими квiтами рiдного краю. Ледве  знайшли  заплилi  кров'ю,  посiченi
документи. У другiй кишенi була пригорща автоматних  патронiв.  Маковейчик
мовчки вигрiб ?х, наче золоте насiння, i пересипав до сво?? кишенi. Вiн не
знав, що тим патронам доводитися  -  пiсля  Бузька  i  Гая  -  вже  третiм
господарем.
   Смерть Гая справила тяжке враження, пiдсилене ще, може, тим, що сталася
вона не вчора в бурхливому пеклi бою, а саме цього ранку,  коли  так  ясно
було навкруги i безкра? степи дихали  на  них  пишнiстю  пiвдня,  ароматом
нових далеких походiв.. Бiйцi йшли, похмурi, задумливi, поволi спускаючись
стежкою з висоти. Спiдлоба поглядали на загадковi  кра?,  що  розстилалися
перед ними внизу, на далекi мiста, в яких вони  ще  не  були,  але  мусять
бути.
   - I там наздоженем, - блимнув бiлками Ха?цький, ще бiльш потемнiвши.  -
I все тодi пригада?мо. Все!
   Незабаром догнали батальйон. Вiн також не встиг ще спуститися з  висоти
вниз, хоч розвiдка доповiдала, що i в першому мiстечку, i далi  противника
не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за  три  доби  ?ли  бiйцi  як
слiд, розсiвшись по зеленому пiдгiр'ю, яке ще вчора було румунським тилом,
?ли повiльно, зiгрiтi нiжним сонцем, поглядаючи на нього так,  наче  довго
не бачились.
   ?вген Черниш сидiв на травi  оддалiк,  спершись  пiдборiддям  на  руки.
Смерть Гая  приголомшила  його.  Пригадалась  позаминула  нiч,  коли  Гай,
рискуючи власним життям, полiз замiсть  нього,  Черниша,  вiдшукувати  мiж
трупiв  Бузька  i  Вакуленка...  I  нинiшнiй   ранок,   коли   бо?ць   уже
лежав-горiлиць  на  висотi,  посiчений,  задимлений,  з   тими   опаленими
васильками в руцi... Було нестерпно гiрко.
   За днi штурму Черниш помiтно схуд, i його смугляве хлоп'яче обличчя  ще
бiльше витяглеся,  густий  рум'янець  щiк  потемнiв,  як  тужавий  дубовий
листок, повитий багрянцем.
   Сонце  уже  пiдбилося.  Внизу,  на  рiвнинi,   у   тремтливiй   гарячiй
прозоростi, розкинулось степове мiстечко, яке Черниш ще в оборонi  не  раз
бачив на топографiчнiй картi у Брянського. Там  воно  було  тiльки  купкою
чорних бездушних прямокутникiв, а насправдi - тут перед очима -  яке  воно
свiтле, красиве, сповнене живих барв! Широкi  вулицi  бiжать  до  сонячно?
слiпучо? рiчки, над кварталами  строкато  поблискують  дахи,  крiзь  густу
зелень проглядають бiлi стiни будиночкiв, мов розвiшанi на деревах екрани.
Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш  зна?,  що  то  лише  видимiсть
затишку:  мiстечко  розгромлене,  перетворене  в  пустку.  Щедра  пiвденна
природа не встигла ще сво?ю буйною рослиннiстю  прикрити  рани  вiйни.  То
тут, то там навiть неозбро?ним  оком  видно  проламану  черепицю  крiвель,
величезнi купи ру?н мiж деревами... Будувала, творила людина для щастя,  а
чим усе обернулося?
   Замислившись, ?вген не помiтив, як пiдiйшов до нього з-за  спини  Роман
Блаженно i, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на мiстечко.
   - Я б ?х не вбивав, -раптом промовив  бо?ць,  i  Черниш,  здригнувшись,
оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.
   - Кого?
   - Отих гiтлерiв, антонесок,  отих  мiнiстрiв,  яким  не  си-диться  без
во?н... Убити - що ж... Це мало. Я закував би ?х в ланцюги i  водив  би...
Нi, хай би отi дрiбнi сироти  водили,  що  вони  ?х,  як  макового  зерна,
пустили по свiту. Хай би вони ?х водили по всiх дорогах i по всiх кра?нах.
   Не -давав би ?м нi хлiба, нi води... Хай би, душогуб й, ?ли отой  попiл
наших спалених хат... Гризли  б  оте  закурене  камiння...  Я  пiк  би  ?х
повiльно день при дню отим вогнем i залiзом, що вони послали супроти  нас.
Щоб нажерлися то? вiйни, аби нiкому й не забажалося ?? вже нiколи!..
   - Пектимем, - крiзь зуби процiдив Черниш. - Випiкатимем... Як пошесть.
   | Блаженко, спитавши дозволу, сiв i собi на травi  i  знову,  дивлячись
униз i мружачись, вiд чого його зморшкувате лице ще  постарiшало,  журливо
говорив:
   - Але й того мало, мало!.. Ось Гай  був...  Такий  славний  хлопчина...
Молодий, моторний, совiсний такий. Чи вiн вижив свiй вiк? Чи вiн не  хотiв
би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так!
   I бо?ць глибоко зiтхнув. Деякий час обидва сидiли мовчки.
   - Яке то щастя дано людинi! -  заговорив  знову  Блаженко,  заворожений
картиною неосяжного  свiтлого  простору.  -  Отакий  свiт!..  Скiльком  би
вистачило!.. А що з того?.. Не вмi? вона його спожити!
   Блаженко глянув ненароком на  молодшого  лейтенанта  скам'янiв:  Черниш
плакав. Плакав, не помiчаючи власних слiз, втупившись суворим  затуманеним
поглядом у  зелене  порожн?  мiстечко  з  бiлими  екранами.  Коли  б  його
запитали, чого вiн плаче, вiн не змiг би й  вiдповiсти.  Бувають  хвилини,
коли ста? тоскно за все,  ста?  жалко  всього  на  свiтi.  "Всiх  хочеться
приголубити", -не сходили йому з думки слова Гая.
   Це були його першi й останнi сльози на вiйнi. Пiзнiше,  iнодi  згадуючи
?х, Черниш стидався сво?? розчуленостi, не знаючи, що, може, це був  якраз
найлюдянiший, найнiжнiший голос його молодого, ще  не  огрубiлого  в  боях
серця.
   Подали команду рушати. Попереду пiшли, не розосереджуючись,  стрiлецькi
роти, потiм штаб батальйону,  потiм  рота  Брянського.  Спускаючись  униз,
Брянський i Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов  хлопчаки.
по слизькiй травi. Зеленi матер'янi чобiтки Брянського зовсiм вилиняли  за
цi днi.
   "Вони вже все забули, все-все, - з докором подумав Черниш про офiцерiв.
- Невже i... Гая? Так швидко?"
   Через кiлька днiв на маршi, коли  вони  ближче  зiйшлися  з  Брянським,
Черниш нагадав йому про цей епiзод, про те, як вони  пустотливо  ковзались
по травi... Старший лейтенант замислився.
   - Зна?ш, ?вгене, - сказав вiн по деякiй паузi,  вперше  звертаючись  до
Черниша на ймення. - Я бачив за  цю  вiйну  багато  чого.  I  багато  чого
зрозумiв. Дума?ш, ти не станеш таким? Вiд того, що тут  побачиш,  неминуче
ста?ш або черствiшим, або мудрiшим.



   XII

   Тиргу-Фрумоський i Ясський укрiпленi райони противника  були  прорванi.
Триста п'ятдесят залiзобетонних оборонних  споруд,  що,  здавалося,  стали
непорушним залiзним валом вiд Пашканi до  Ясс,  тепер  залишалися  уже  за
спиною  наших  бiйцiв.  У  прорив  було  введено   ударнi   вiйська   2-го
Укра?нського фронту, i вони, громлячи ворога, знищуючи  його  резерви,  що
зустрiчались на шляху, незабаром вийшли до мiста Васлуй i, оволодiвши ним,
швидко просувались на пiвдень. Падали одне за одним  мiста  Роман,  Бакеу,
Бирлад, Хушi. Вийшовши в районi Лопушна - Леушенi на рiчку  Прут,  вiйська
2-го Укра?нського фронту зустрiлися з  вiйськами  3-го  Укра?нського,  якi
наступали всi цi днi з плацдарму бiля Бендер, на захiд уздовж  знаменитого
Троянового валу, обходячи, таким  чином,  з  пiвдня  i  пiвденного  заходу
кишинiвське угруповання нiмецько-фашистських вiйськ. З'?днавшись,  вiйська
обох Укра?нських фронтiв наглухо  замкнули  кiльце  навколо  кишинiвського
угруповання противника. Почалось  планомiрне,  нещадне  стискування  цього
грандiозного кiльця, в якому опинились, крiм румунiв, 15 нiмецьких дивiзiй
з групи вiйськ "Пiвденна Укра?на". Розгорталась одна з найблискучiших битв
Велико? Вiтчизняно? вiйни. Кiлькома  ударами  нашi  вiйська  розрубали  на
частини  оточенi  дивiзi?  ворога,  лiквiдуючи  тi   окремi   клубки,   що
продовжували  жити,  як  живе  деякий  час  порубана  на  шматки   гадюка.
Кiнчилось, як вiдомо, тим, що жоден полк, жоден пiдроздiл з десяткiв тисяч
оточених не вирвався з кiльця.
   День i нiч гримiло в районах Ганчешт,  Мiнжира,  Хушi,  Бакеу.  Червона
Армiя  трощила  оточенi  ворожi  дивiзi?.  Тим  часом  iншi  вiйська  обох
Укра?нських фронтiв вели навальний наступ на центральнi райони Румунi?. До
складу одного з цих наступаючих з'?днань 2-го Укра?нського фронту входив i
гвардiйський стрiлецький полк гвардi? пiдполковника Самi?ва.
   Вiйська, ринувши, як веснянi потоки з гiр, затопили всi шляхи, що  вели
в глиб Румунi? на пiвдень i пiвденний захiд.
   Уже дiйшли вiдомостi, що взято Кишинiв, Ясси, що Румунiя капiтулю?, але
це були поки що тiльки чутки, певного бiйцi нiчого не знали. Iшли  спiшним
маршем, днi i ночi, майже не вiдпочиваючи. I було дивно, що групи румунiв,
здавшись, бредуть назустрiч без конвою i ?х нiхто не чiпа?, хiба що якийсь
веселий бо?ць гукне:
   - А, Романiя Маре! Шти рус?шти?
   - Рятуйся, хто як може, - в кукурудзу!..
   А румуни брели, не вiдповiдаючи на жарти, мовчазнi й приховано радiснi,
деякi зовсiм  роззувшись  i  впрiваючи  пiд  пузатими  ранцями  iз  сво?ми
солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлiбороби й  пастухи,  яких
Анто-неску насильно вiдiрвав од рiдних шматкiв поля,  продавши  Гiтлеровi,
як гурти овець, на зарiз, ?м уже ввижалися домiвки, i  вони  поспiшали  по
узбiччях шляхiв, даючи дорогу нашим колонам.
   Потiм почали йти не тiльки  без  конвою,  а  й  при  повнiм  озбро?ннi.
Потяглись обози, артилерiя, та сама артилерiя, яка ще, може,  кiлька  днiв
тому била по нас з-за дотiв, а  тепер  покiрно  ?хала  назустрiч  похiдним
стро?м.
   Бiйцi почали роздобувати коней.
   Старшина мiнометно? роти Вася Багiров, енергiйний,  тугий  здоров'як  з
монгольськими вузькими очима, кидався влiво i  вправо,  рiшучий,  рвучкий,
запальний. Пiд час штурму, пiдвозячи до висоти мiни, старшина втратив усiх
сво?х коней: ?дина дорога, по якiй вiн гасав цiлу добу, весь час була  пiд
вогнем. Брянський, хоча йому й шкода  було  втраченого  транспорту,  цього
разу не дуже дiймав старшину. Зрештою, в iнших пiдроздiлах полку було те ж
саме.
   - На те бiй, - сухо сказав Брянський, радiючи в душi, що сам Вася, його
улюбленець, залишився живий. - Були б люди, а все iнше... буде.
   Проте Багiров почував себе трохи винним  перед  командиром  роти.  Його
сумлiння ще бiльше мучило те, що Брянський не розпiкав  його  за  понесенi
втрати.
   Тепер Вася вирiшив будь-що поставити  роту  на  колеса.  Вiн  про  щось
по-змовницьки пошептався з Ха?цьким, переморгнувся, потiм  обидва  шугнули
кудись, i невдовзi  Хома  з'явився  в  мiнротi,  гордо  сидячи  в  каруцi,
напнутiй брезентом i запряженiй добрячими ситими кiньми.  В  цi  днi  така
iнiцiатива  вважалася  справою  грiховною,   суперечила   iнструкцiям,   i
Брянський для порядку почав ганити бiйця, хоча  пiдвода  йому  була  вкрай
потрiбна. Бiйцi його вже другий день заливалися потом пiд важкими  в'юками
з матерiальною частиною мiнометiв.
   - Але порядок ? порядок, - нахмурився  Брянський.  -  I  вам,  товаришу
Ха?цький...
   - Що ви, товаришу гвардi? старший лейтенант! - заволав  Ха?цький,  щиро
вiдчуваючи  себе  невинним.  -  Хай  бог   милу?,   щоби   я   гарбав   та
свавiльничав!.. Я тiльки сво? забрав! Це ж нашi конi, чи то я вже не годен
?х впiзнати?.. З нашого колгоспу! Я би ?х  i  облупленими  впiзнав!..  Два
роки ними зерно возив на станцiю.
   - Спробуйте це комбатовi довести...
   - А то я не доведу? Сам я ?м клички давав!.. Кличка цi?? Весела, а цi??
- Маринка!
   - Це жеребець! - засмiявся хтось iз бiйцiв. Ха?цькнй не розгубився.
   - А то забороните менi жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь i корова
в них моя, теж вiдберу, в душогубiв!
   Саме в цей час побiля мiнометникiв проходив Самi?в з румунським гладким
полковником, командиром капiтулюючо? частини. Загледiвши  свого  командира
полку, Хома виструнчився на каруцi i хвацько взяв пiд  козирок.  Брянський
запитав дозволу приймати транспорт. Самi?в махнув на ходу рукою:
   - Приймай... Писарi оформлять пiзнiше...
   - Ба, не я вам казав ?  -  аж  пiдскочив  на  радощах  Хома.  -По-мо?му
вийшло! А жаль, що я тi?? карети не захопив!
   - Яко? карети, Хомо? - зацiкавились бiйцi.
   - Там така файна була берлина, роззолочена вся!..  Сам  буцiмто  король
Мiхай у нiй ?здив...
   - От би тобi, Хомо, та в королiвськiй каретi... Ха-ха-ха...
   - Не встиг, братове: з-пiд носа трофейна  команда  вихопила...  А,  най
вашiй мамi!..
   Брянський скомандував скласти на воза матерiальну частину. Бiйцi  вмить
розв'ючились, i за кiлька хвилин мiномети вже лежали  в  каруцi,  дбайливо
обмощенi сiном.
   - Вйо? - гукнув Ха?цький, поблискуючи бiлками. - Гаття на Букурештi!
   Конi, видно, вiдчувши, що вiжки попали в мiцнi руки, ожвавiли,  пiдняли
голови лебедями.
   Втомлених  цiлодобовим  маршем  пiхотинцiв   охопило   бажання   швидше
пересiсти на коней. Саме як на те, назустрiч iшла кавалерiйська  румунська
дивiзiя, граючи кiньми, виблискуючи новою збру?ю.  Доки  десь  там  штабнi
писарi сушиили собi голови, як оформляти в паперах передачу  капiтулюючими
вiйськами нашiй армi? засобiв пересування (така передача була  передбачена
в актi про капiтуляцiю), сiрi вiд дорiжньо? кiптяви пiхотинцi  з  радiсним
галасом  накинулися  на  остовпiлих   кавалеристiв.   Хiба   могли   вони,
перевтомленi останнiми боями, безупинним маршем,  пропустити  таку  нагоду
одержати транспортнi засоби! Танкiстам, артилеристам, що заглиблювались  в
Румунiю на важких бойових машинах, цi трофе? були нi до чого, а  пiхотному
полковi вонi зараз пiдвернулись пiд руку аж он як до речi. Ворог тiкав  не
оглядаючись, i його треба було доганяти. А мимо про?жджають, сунуть кiнвою
вiйська вчорашнього  сателiта  нiмеччини...  Очi  розгорялися,  руки  самi
тяглися до поводiв...
   Сагайда з'явився в  ротi  на  конi,  нiби  вроджений  козарлюга.  Чорна
кубанка його була збита на вухо.
   -Чого ви спите? -гукнув вiн хрипко. -Нi чорта не нищиться!
   I знову зник у веремi?. Повз Черниша пробiг схвильований Козаков.
   - Привiт молодшому лейтенанту! - гукнув вiн на ходу. - Гайда по  коней!
Це було саме те, чого й Чернишевi кортiло.
   - Гайда так гайда!
   Черниш незабаром опинився з Козаковим у самiй гущi.  Румуни  розтяглися
на кiлометр чи й бiльше, збилися кiньми на узбiччях дороги. Черниш  бачив,
як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а  той
безпорадно волав у простiр:
   - Капiтуляцiя! Капiтуляцiя!
   Пiдскочив Козаков, вiдiпхнув бiйця i гукнув сержантовi:
   -_ Злазь!
   Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
   - Домiне офiцер!..
   Козаков шарпнув румуна за ногу:
   - Злазь, мамалига!
   Сержант випустив повiд цяцьковано? вуздечки i неохоче плигнув з коня.
   - Сiдай, младшой! -гукнув Козаков Чернишевi. - А я собi зараз добуду!
   Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
   Хтозна: може, це й справдi були пiд капiтулянтами тi самi конi, якi  ще
недавно топтали поля за Днiстром? Такого не грiх i реквiзувати!
   Сiдло нагадало Чернишевi ясне дитинство, гарячi  степи  Казахстану,  де
вiн ?де на маленькому конi в батьковiй експедицi?...
   - Домiне офiцер...
   Черниш, вiд'?жджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак  стояв  на  тому
самому мiсцi. Розгублено тримав у руцi нагайку, мовби  не  знав,  куди  ??
приткнути.
   Назустрiч Чернишевi скакав охляп на баскому конi  якийсь  пiхотинець  у
розстебнутiй шинелi, без пiлотки, з рiдкою сiрою  борiдкою  вiником.  Вiн,
видно, нiколи не сидiв на конi i тепер, щоб не впасти,  весь  скоцюрбився,
по-кошачому вп'явся обома руками коневi у гриву. Трензелi  впали,  i  кiнь
уже обiрвав ?х ногами - метлялись самi  обривки.  Запiнившись  i  хропучи,
схарапуджений кiнь летiв щодуху, вiн  просто  ошаленiв,  став,  як  дикий,
вiдчувши в себе на хребтi незвичайного ?здця.
   - Запини! -волав пiхотинець не сво?м голосом. -Запини, запини!
   - Нiчого, потренуйся, старий! Чiпкiше, чiпкiше тримайсь! Ото тiльки  що
вискубеш усю гриву! - I бiйцi аж за животи бралися, розважаючись  кумедною
?здою.
   I Черниш смiявся,  бо  вершник  таки  був  незвичайний,  здавалося,  що
промчить отак старий, розвiваючи сво?ю шинелею, через усю  Романiю,  через
степи i гори, i все волатиме й  волатиме  у  безвiсть,  благаючи  невiдомо
кого:
   - Запини! Запини! Запини!
   Мiж пiдводами метушився Маковейчик.  Вiн  шукав  собi  транспорту,  щоб
везти  котушки  з  кабелем.  Хлопець  губився   серед   цього   побаченого
ярмаркового багатства i не знав, на чому зупинитися. Нарештi,  його  увагу
привернула жовта гарненька тачанка.  В  нiй  не  було  нiкого.  Маковейчик
скочив у не? i вхопив вiжки. Кучер, що обiдав збоку,  пiдбiг  з  ложкою  в
руцi.
   - О, будь ласка! - гукав вiн весело  Маковейчиковi,  i,  зда?ться,  був
задоволений з того, що його звiльняють  вiд  цього  осоружного  тарантаса.
Тепер вiн уже напевне кiнчить з вiйною i повернеться додому. - Будь ласка,
товаришу!
   Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув  з  несподiванки.  Перед  ним
стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з
яким вiн мав випадкову i конфузну зустрiч на висотi. Румун, усмiхаючись,
   пояснював  жестами,  що  вiн  хоче  лише  забрати   з   тачанки   сво?_
господарство.
   - На, на, забирай! - охоче погодився Маковей, сам викидаючи  з  тачанки
румунове багатство: ковдру, ранець, вблiзлу  смушеву  селянську  шапку.  -
Менi, крiм коней, нiчого не треба!
   - Нуй бун герман, - белькотiв румун, радiсно пiдбираючи сво? статки.  -
Нуй бун разбой. На самiм сподi тачанки лежали в  сiнi  пахучi  яблука,  ?х
румун вiдмовився брати, лишаючи Маковейчиковi на знак сво??  прихильностi.
"Вiн мене не впiзнав!" - зрадiв Маковувейчик i вдарив по конях.
   Йому було по-дитячому легко i гарно на душi. Сонце сяяло, конi  iржали,
румуни,  звiльнившись  вiд  них,  як  вiд  тягаря,   розкинулись   поблизу
циганським табором i вже весело варили щось  на  бездимних  вогнищах.  Все
навкруги бурувало життям i щастям. "А може, це й не  той?  Чого  йому  тут
бути? А-а, вшистко ?дно!" Маковейчик  швидко  забув  про  румуна.  Навколо
стояв веселий гармидер вселенського  ярмарку.  Син?  небо  дзвенiло,  суха
дорога курилась, лисий пiхотинець без пiлотки уже мчав з iншого  кiнця  на
сво?му безтямному конi.
   - Запини! - хрипло кричав вiн, як i ранiш, по-кошачому уп'явшись коневi
в гриву, а поли його шинелi розвiвались, мов величезнi сiрi крила.
   - Тримайсь! - смiючись, вiдповiдали йому, i нiхто не  зупиняв.  -  Коли
сiв, то тепер уже - куди понесе!
   Протягом кiлькох годин, доки штабнi писарi нашвидку оформляли в паперах
передачу, всi уже пересiли на коней. У Брянського  кожна  обслуга  дiстала
собi пiдводу. В третiй обслузi ?здовим сiв Блаженко-старший. Вiн ретельно,
по-хазяйськи вибрав коней i воза. Коням оглядав копита, заглядав  у  зуби.
Каруцу обiйшов з Денисом кiлька разiв, постукуючи пужалном на колесах.
   - До Букурешта до?де?
   - До?де.
   Мiцнi колеса дзвенiли. Все ж, порадившись  мiж  собою,  брати  притягли
звiдкись ще й запасне колесо i його теж поклали на воза.
   - Бо там, кажуть, пiде камiнь.
   Все шосе тепер загримiло, заскрипiло, затупотiло.  Пiдроздiли  на  ходу
шикувалися в похiдну колону. Командир полку Самi?в щоразу  обганяв  ??  на
мотоциклi, задоволене оглядаючи з коляски бiйцiв  i  наказуючи  командирам
якнайсуворiше стежити, щоб нiхто не вiдстав.
   - Тепер хоч на край свiту, товаришу гвардi? пiдполковник!  -не  втерпiв
Ха?цький, щоб i тут не  висловитись.  -  Не  втекти  супостатам,  доженем!
Гаття, алюр три хрести!..
   Гримiла дорога, вставала курява, огортаючи бiйцiв сiрою хмарою.  Тiльки
голови вершникiв виринали з не?, хитаючись ритмiчно - то вгору,  то  вниз,
то вгору, то вниз...
   Могутнього потоку не вмiщало шосе, i багато  верхiвцiв  скакало  обабiч
шляху прямо по хлiбах, з радiсним лементом, в бурхливiм чаду гонитви.
   "Яке   щастя   бути   в   полку!"   -   думав   Черниш,    скачучи    з
товарищами-офiцерами поперед сво?? роти, i свиснув канчуком, забуваючи про
все на свiтi.



   XIII

   Мчали, не переводячи подиху. Бурею  вривались  у  не-зруйнованi,  чистi
мiста. Бiлi прапори на знак капiтуляцi? звисали з кожного ганку, з кожного
балкона. Черниш з гордiстю кидав погляди на цi символи  покори,  якi  наче
стверджували його безмежнi права, законнiсть його волi i непереможну мiць.
   Мiська публiка стiною стояла на тротуарах i, приголомшена, дивилась, як
з гуркотом проносились вулицею незнайомi  вiйська  -  шумливi,  нестримнi,
повнi енергi?. Вершники, сiрi вiд пилюки, обвiтренi  суховiями  пiвдня,  з
потрiсканими губами, мчали по дзвiнкому асфальту, не  стишуючи  темпу,  не
маючи часу зупинитись навiть попити води. Бо на  стiнах  мiських  будинкiв
уже виростало величезне, в людський зрiст "Л" з товстою, як рука,  стрiлою
дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це "Л",
хоч вони, зда?ться, йшли першi. Здавалося, що те "Л" само заздалегiдь  для
них вироста? на стiнах по ?хньому маршруту. I вони цокотiли й цокотiли  по
мiських асфальтах, вилiтаючи знову в степ, i гнали, гнали коней,  охопленi
шалом переслiдування ворога. Вiн же, уникаючи бою i поспiшно  вiдступаючи,
ще бiльше притягував i дратував, як дратують мисливця свiжi звiринi слiди.
   Якось надвечiр попереду встали м'якi силуети гiр, нiби  вони  виступили
непомiтно з блакитi самого небосхилу. За  ними  заходило  сонце,  пускаючи
високо  пишнi,  рум'янi  стрiли  по  бiлих  хмарах,  i  тi  стрiли  також,
здавалось, вказували ?м дорогу вперед, як грандiознi указки. Всю  нiч  без
зупину ?хали на тi гори. Тепер  уже  було  ясно,  що  дивiзiя  iде  не  на
Бухарест,  як  сподiвалися  досi  офiцери,   а   звернула   i   захiд,   у
Трансiльванськi Альпи. Альпи!
   Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бiйцям довелося де скакати день i
нiч, поки, нарештi, почали входити в  гори.  Незнайомi  гори  зустрiли  ?х
рiзкою змiною температури. Спустився вечiр, i  одразу  похолоднiшало,  хоч
удень була Iiестерпна спека. Сагайда, передавши бiйцевi коня, забрався  iа
воза i швидко  заснув.  Вiн  любив  поспати  i  при  найменшiй  нагодi  не
вiдмовляв собi в цьому.
   I тепер, хоч колеса стрибали по камiнню i щось металеве доразу  стукало
йому по головi, вiн спав  i  навiть  бачив  сон.  Iому  здавалося,  що  це
командир полку Самi?в товче його Iсулаком по  головi  i  наказу?  закинути
геть кубанку. Через шапку з  козачим  червоним  верхом  у  Сагайди  завжди
виникали  конфлiкти  з  полковим  начальством.  Командир  ролку,  завзятий
патрiот пiхоти, органiчно  не  терпiв  "модникiв",  "кубанщикiв",  як  вiн
говорив, а Сагайда саме й належав до найзапеклiших  "кубанщикiв".  Кубанка
завжди сидiла на ньому чортом. Вiн ?? носив i в холод, приморожуючи  вуха,
i в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрiчаючи Сагайду,  не  на
жарт сварився на нього сво?м кулаком. Сагайда  давав  слово  скинути  i...
знову не мiг розлучитися з нею. "Потеряю  я  свою  кубанку  с  беспокойной
буйной головой", - любив вiн  спiвати  в  землянцi.  Шовкун,  похитуючись,
дрiма? в сiдлi. Мокра, спiтнiла у день спина тепер замерзла:  накидку  вiн
тiльки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направдi
шинель його була десь глибоко закладена у возi до привалу ?? не добути.  А
привалу все не давали. Дорога пiдiймалася вище i вище. Попереду в  темрявi
рушилася, гаркотiла, звиваючись, безкрая людська рiка, текла  не  вниз,  а
насупроти гiр.
   - Це ти. Шовкун?-озвався якийсь вершник у темрявi, порiвнявшись з  ним.
По голосу не можна було впiзнати, хто  це,  бо  вершник  хрипiв.  Тут  усi
похрипли, вiдколи вiйшли в  гори  з  ?х  стуленими  джерелами  та  рiзкими
змiнами температури. Придивившись, Шовкун впiзнав Романа  Блаженка.  Роман
?хав у гострiй смушевiй шапцi, як у шоломi.
   - Ти ж ?хав у каруцi? - здивувався Шовкун.
   - А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Вiн геть розбився
в сiдлi.
   - Без звички воно, звiсно... А ти, Романе, в цiй шапцi наче румунешт.
   - Добряча шапка! Чабанська... Це менi Хома дав. I де вiн ?х видира??
   - А пiлотка?
   - Пiлотку я заховав у кишеню, бо ?ду  й  дрiмаю...  Так  i  дивись,  що
загублю... Вже багато ?дуть без пiлоток: погубили соннi.
   - Вибились люди зi сну... А маршевi кiнця не видно.
   - Дорога... Це вже Карпати, як ти гада?ш. Шовкун?
   - Це не Карпати. Це Альпи.
   - Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту вiйну в  Карпатах  убито...
Сусiд, iдо з ним був, каже, що навiть братська могила е десь у горах.
   - Де наших могил нема?, Романе... Нашi люди скрiзь бували.
   - Нам наче на роду написано - завжди всiх визволяти i всiх рятувати.
   - А кому ж... Тут люди, бачиш, якiсь вутлi...
   - А нiмець тiка? - конем не догнати. ' - В горах зачепиться.
   - Знов буде хрещення.
   - Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час вiд хрещення до хрещення.
   - I самi охрестимось. I ?х охрестимо в кращу вiру.
   - Вся ?вропа ниньки в Йордан вступа?. Входить така, а вийде - iнакша.
   - А ми також хiба такi вийдемо?
   - А вийдемо?
   - Вийдемо!
   Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зiрвав з  Блаженна  шапку  i
пошпурив ?? далеко вбiк.
   - Хто то?
   - Комбат наш...
   - От тобi ма?ш, - спокiйно сказав Блаженко, наче цього  й  чекав.  Став
добувати з кишенi пiлотку.
   - Вiн з усiх поскидав нево?ннi шапки, - усмiхнувся Шовкун. -  Скрiзь  у
кюветах лежать.
   - Та я ж ?? тiльки вночi одягав. Удень я знаю, що не можна.
   - Нi, тобi, Романе, в пiлотцi бiльше личить... В шапцi ти... на  чабана
схожий. А на нас, як не кажи, ?вропа дивиться.
   -  То  правда.  Вона,   гей,   пильно   зараз   пригляда?ться   до   та
примiря?ться... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди...
   -  Нелегко,  видно,  було  i  ?й   тут,   ?вропi.   Розтерзали   звiри,
назнущалися... Тiльки вiд нас порятунку й жде.
   - Але ж зимно!
   - Я сам геть зазябаю...
   Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все бiльше хилило на сон. Тепло,  що
йшло знизу вiд коня, при?мно грiло й заколисувало. Темрява  важчала,  наче
самi гори змикалися над головою. Iнодi Шовкуновi здавалося, що кiнь iде не
вперед, а задку?. "Що за мана?" - стрiпу? Шовкун  головою,  щоб  розiгнати
сон. Але через хвилину йому знову зда?ться, що кiнь  ступа?  назад,  немов
чимось наполоханий.
   Пере?хали убрiд бистру гiрську рiчку i  знову  ввiйшли  в  шосе,  як  у
тунель.
   Опiвночi зiрвався вiтер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо,
мов бандури.
   - Вже, либонь, противник недалеко, - обiзвався Блаженко.
   Шовкун сопiв у  сiдлi  i  не  чув  його.  Серед  темно?  ночi  попереду
несподiвано пiднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище  пiдiймались
бiйцi, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарештi,  стало
видно, що горить високий мiст над якоюсь гiрською рiчкою. Полум'я билось у
вiтрi величезним червоним птахом. Похмурi вiдблиски  лягали  на  гори,  на
сосни, на скелi. Скоро заграва  осяяла  й  обличчя  бiйцiв,  що  ?хали  ?й
назустрiч, суворо ?? розглядаючи. Скомандували привал.
   Сагайда прокинувся вiд того, що пiдвода  зупинилась  i  його  перестало
товкти в голову металевою нiжкою лафета.  Якби  ще  товкло,  то  спав  би.
Висунувшись з-пiд шинелi, Сагайда в першу мить не мiг  збагнути,  де  вiн.
Чому цi скелi в багристих переблисках, чому  гудуть  сосни,  чому  гуде  й
трiщить якийсь вогняний мiст?
   - Коня  вiдрiзали!  -  хрипко  закричав  хтось  поблизу.  -  3  поводом
вiдрiзали! Остався, як ти, боже, бачиш!
   Почувся смiх, жарти, брязкiт казанкiв. Тепер Сагайда зрозумiв, що це не
сон, а все наяву. Встав з  каруци,  розминаючись  м'язами,  тремтячи  всiм
тiлом вiд гiрського холоду. Збоку при смолоскипi дво? бiйцiв кували  коня.
Вони поспiшали, раз по раз поглядаючи у бiк кухнi, бо турбувались,  що  за
роботою не встигнуть попо?сти. Так було на кожнiм привалi:  замiсть  ?сти,
голоднi бiйцi насамперед кидалися кувати коней. Пiдкови губилися щодня,  а
"босий"  кiнь  не  мiг  пройти  тут  по  камiнню  i  десятка   кiлометрiв.
Закривiлого, змученого, його доводилось зганяти з дороги  вбiк  i  кидати,
шукаючи собi iншого. А знайти  коня  в  цих  рiдко  заселених  горах  було
нелегко.
   Понад шляхом  палахкотiли  багаття.  Бiйцi,  грiючись,  пританцьовували
навколо них. Деякi вiдкотили пiлотки на вуха. Бiля одного вогнища  Сагайда
побачив Брянського i Черниша; посхилявшись, вони ?ли з  одного  казанка  i
про щось розмовляли. На маршi вони здружилися. Сагайда пiшов  до  них,  на
ходу добуваючи з-за халяви свою алюмiнi?ву складану ложку.
   - Нi, найвища, по-мо?му, краса, це краса вiрностi,  -  чув,  пiдходячи,
Сагайда спокiйно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського.  -  I  хай  би
довелось менi ще бути на фронтi двадцять, тридцять рокiв...  Бути  ще  сiм
раз пораненим... Посивiти, постарiти, а я все залишався б ?й вiрним.
   - Знову краса вiрностi, - встряв Сагайда, пiдсiдаючi? до казанка. -  Ти
вiриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному i вiриш, а  коли  розiбратися,
то ти вже забув, яка вона й була  насправдi...  Подумати:  третiй  рiк  нi
листа, нi фотографi?!
   - Так, третiй рiк, - спокiйно промовив Брянський, нiби сам до  себе,  i
задумався. Черниш розумiв його настрiй. Це був той  дивний  настрiй,  коли
людинi пiсля довгого суворого стримування так раптом захочеться подiлитися
з ким-небудь сво?м найсердечнiшим, найiнтимнi-шим...  Попирхували  поблизу
конi, жуючи овес; трiскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом;  гори
гули й гули, як порожнi металевi короби.
   - Вона  теж  училась  зi  мною  на  фiзматi,  -  в  задумi  продовжував
Брянський, повiльно ловлячи руками тепло над багаттям. - Уяви собi,  Женю,
- звернувся вiя до Черниша, - три роки ми з нею  сидiли  поруч,  на  однiй
лавi. Ми вже так знали одне одного, що навiть думки одне одного  вгадували
безпомилково. Власне, у нас було не двi, а одна думка, подiлена на двох. Я
мiг би кожен ?? погляд перекласти на мову i записати з точнiстю до ?диного
слова. У нас не було мого i твого. У нас було тiльки наше. I ми знали,  що
так буде все життя... Через мiсяць пiсля початку вiйни мене вже  поранило.
Я лiкувався в госпiталi пiд Смоленськом, i Шура тодi  менi  написала.  Але
незабаром нiмцi захопили Мiнськ. Нас  повезли  глибше  на  схiд.  А  вона?
Вона... Нiчого не знаю. Пам'ятаю тiльки ?? останнi слова:  "Коли  тебе  не
буде, Юрасю, я нi з ким не зможу... До само? смертi буду сама!"
   - I ти вiриш? - перебив Сагайда.
   -  Вiрю.  Вiрю,  бо  знаю,  що  це  не  може   бути   iнакше.   Це   не
самовпевненiсть.  Звичайно,  вона  може  зустрiти  красивiшого  за   мене,
розумнiшого i ще мало чого... Але я глибоко  переконаний,  що...  серця...
саме такого серця не зустрiне. Бо нема? на свiтi двох абсолютно  однакових
сердець. А Шура  любила  саме  таке,  як  мо?...  Тисячами  рiзних  граней
свiтиться кожне людське серце. I от тiльки в  нас,  мiж  нами,  цi  тисячi
граней усi, до останньо?, свiтилися...  однаково,  вiрнiше  -  гармонiйно,
спiвзвучно. Я теж пiсля не? бачив багатьох дiвчат,  навiть  красивiших  за
не?, навiть справжнiх красунь, але жодна з них не була схожа  на  не?,  не
могла зрiвнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в свiтi, нi, я
не iдеалiст! Але саме таку, а не iнакшу, не гiршу i не кращу, я  тiльки  й
можу любити, i для мене в цьому розумiннi вона найкраща в  свiтi.  Тому  я
так вiрю i собi, i ?й... I я радий, що вродився таким... ?динолюбцем -  чи
? таке слово? Як нема, то хай буде, - бо саме це ?динолюбство робить  мене
багатим i сильним. Я вiдчуваю себе завжди багатим i сильним. От чому  я  й
говорю, що найвища краса - це краса вiрностi.  Люди,  якi  накидаються  на
все, якi розмiнюють сво? почуття направо й налiво, по-мо?му, кiнець кiнцем
мусять вiдчувати себе злидарями.
   - Все це ти вимрiяв собi по окопах, друже, - не вгамовувався Сагайда. -
Хай навiть була вона такою, але звiдки ти зна?ш, якою  вона  стала  тепер?
Три роки, три таких роки! Все летiло шкереберть, все на очах  мiнялося,  i
тiльки твоя любов нi? Ха-ха... Гранi, гармонiя  сердець...  Бачив  я,  чим
кiнчалися цi гармонi?!
   - Ти ма?ш на увазi себе?
   - Х'оч би й себе... А iншi? А  сам  ти  зараз  хiба  той,  що  був?  Ти
продовжу?ш ?? любити просто... з сво?? рицарсько? впертостi.  Дама  серця!
Вiчна! Незмiнна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помiча?ш, що любиш уже не
так ??, Шуру Ясногорську, як сво? студентське минуле, свою молодiсть.  Хай
чудову, але все-таки - казку!
   - Хай навiть так. Хай навiть казка. Але ця  казка  свiтитиме  менi  все
життя.
   - Отже, виходить, ти iдеалiст? - запиту? Черниш, усмiхаючись.
   - В цьому - можливо.
   - А якщо i вона тебе ще коха?, - продовжував нападати Сагайда, - то теж
лише уявного, теж казку. Фантазу? дiвчина,  обточуючи  нам  мiни  десь  на
Уралi чи за Уралом... Яким тебе  задума?,  таким  ти  ?й  i  приснишся.  А
насправдi? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до  вiйни
i яким саме й кохала. Ну хай ти, як iншi, романiв по госпiталях не крутив,
прапор свого кохання тримав високо, але... що не  кажи,  Юрiю,  а  ти  теж
загрубiв на фронтi, осолдафонився... Хiба що трохи менше, нiж ми.
   - Можливо, до певно? мiри, Володько,  ти  й  ма?ш  рацiю,  -  погодився
Брянський, замислившись.  -  Може,  в  серцi  нема  то?  вразливостi,  то?
нiжностi, що була...  Скiльки  нових  звичок,  скiльки  грубих,  жорстоких
пристрастей пустили в ньому корiння... Багато що зiйшло з кров'ю,  згорiло
в серцi за цi роки... А може, i не згорiло? Може,  випалене  вогнем,  воно
тiльки загартувалось та стало вiд того ще мiцнiшим?
   - Я певен, - каже Черниш, - що якби матерi побачили, якими стають  ?хнi
сини на вiйнi, вони не впiзнали б нас... Вони й не уявляють собi,  що  тут
робиться з  людиною,  яку  складну,  яку  страшну  еволюцiю  встига?  вона
пройти... Повнiстю цього не збагнути нiкому, хто сам не був  тут,  а  зна?
вiйну тiльки з фiльмiв та розповiдей, хай навiть найправдивiших... Щоб  це
збагнути, його треба - пережити.
   ?вген лежав, спершись на  руки,  перед  багаттям  i  дивився  в  огонь.
Вiдблиски полум'я переливалися в його чорних, широко вiдкритих очах.
   - Згорiло... випалилось, - бурмотiв Сагайда, вишкрiбаючи в  казанку.  -
Випалене серце, га? Здорово.
   - Але заради яко? мети? - роздумливо говорив Черниш. - Заради тако?, що
краще не?... не може бути в людини нiчого.
   Брянський, видно, його не чув. Вiн сидiв, обiйнявши бiлими руками  сво?
вицвiлi чобiтки i рiвномiрно похитуючись. У такiй зiбганiй  позi  вiн  був
зовсiм маленький, було щось тендiтно-дiвоче в його гостро пiднятих  плечах
з твердими акуратними пбгонами. В глибокiй задумi дивився вiн на  багаття,
спостерiгаючи,  як  полум'я  пожира?  зеленi  гiлки,  а  з  них  виступа?,
закипаючи, смола.
   - Все, все ми вiдда?мо тобi, Батькiвщино, - промовив вiн раптом якимось
дивним голосом нi до кого. - Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього
щастя, цi??,,. краси вiрностi, той не жив по-справжньому.
   I знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нiчого не бачив i
не чув. Всi мовчали.
   Бiля сусiднього багаття Хома Ха?цький, облизуючи ложку, серйозним тоном
розповiдав товаришам:
   - ...А я ?й вiдповiдаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти
просиш грошей, я не одержував...
   - Подали команду рушати.
   Знову сiли на коней. Рiчку  пере?здили  вбрiд.  Деякi  конi  полохалися
води, комизились, рвали посторонки. Доводилося  бiйцям  самим,  поскидавши
штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши вiжки наперед, бiйцi
тягнули за собою норовистих коней силомiць, як бурлаки баржу.
   - Отак i допомагають всю дорогу, - мiркував якийсь  бо?ць,  -  то  конi
людям, то люди коням, а всi разом - вперед.
   Тиснява, галас, лайка, гуркiт возiв,  i  знову  чорна  дорога  в  гори,
блискання iскор, викресаних пiдковами, клекiт копит.  Позаду,  бушуючи  на
вiтрi, залишався високий палаючий мiст, а понад шляхом  догорали  покинутi
багаття.
   Холодна гiрська нiч на чужинi мимоволi схиляла до iнтимностi.  Сьогоднi
навiть Брянський, завжди  стриманий,  дещо  замкнутий,  охоче  вiдкривався
товаришам, якi ?хали плiч-о-плiч з  ним.  Досi  Черниш  не  думав,  що  ця
людина,  яка,  здавалось,  була  цiлком  зайнята  лише  сво?ми  формулами,
справами роти, боями, - живе ще i чимось iншим. Брянського вiн вважав дуже
здiбним офiцером, але сухим i до деяко? мiри педантом. I, може, тiльки  ця
бурхлива маршова нiч здатна була викликати Брянського на одвертiсть. Йому,
видно, хотiлося зараз говорити i говорити про не?, далеку кохану  дiвчину,
говорити хоч у простiр, наче вона десь могла почути його мову. Несподiвано
гарячi його слова про не? були пройнятi нiжнiстю, повитi пiсенною красою.
   - Де б вона не була, я знайду ??! - запевняв вiн. - Кiнчиться вiйна,  i
я повернусь до не?, я вiдшукаю ??.
   - А чому ти певен, що  вона  жива?  -  запитав  раптом  Сагайда.  -  Я,
звичайно, бажаю ?й сто лiт жити, але  де  гарантiя,  що  ??  ще  в  тисяча
дев'ятсот сорок першому роцi  не  скосили  десь  "месершмiти"  з  колонами
евакуйованих? Або хвороба... Або...
   - Нi, нi, вона жива, вона  ?!  Вона  в  мене  живуча,  вона  мiцна,  як
кристал!.. Десь на Волзi, або в Сибiру, або на Уралi!..  Може,  i  справдi
сто?ть в цеху, виточу? нам мiни...
   - Може, то вона будувала в азiатських степах на  голому  мiсцi  во?нний
завод, - каже Черниш. - У вiтер, у буран, у пекучий мороз, й  не  забувала
про тебе, Юрiю!
   - Може, i зараз, читаючи зведення Iнформбюро, шука? мене думками саме в
оцих Альпах.
   - От рицарi, от фантасти! - смi?ться в темрявi Сагайда.  -  Фантазуймо,
так теплiше!
   Черниш, ?дучи, iнодi оглядався  назад  i  бачив  гiрське  шосе,  забите
вiйськами, багрову рiчку, де  артилеристи  саме  переправляли  гармати,  i
темну глибiнь за рiчкою, де  зникала  тисячоголоса  рухлива  маса  вiйськ.
Здавалось Чернишевi, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону i далi,
шляхами рiдно? землi, аж до кiмнати його матерi. Може, i  зараз  оце  вона
сидить перед репродуктором, чекаючи батька з  роботи,  i  слуха?  вiстi  з
ефiру, накинувши теплу шаль на худенькi плечi. I  хоче  почути  про  свого
Женю. Вона зна? тiльки Женю. А ?? Женя дедалi зника?, перетворю?ться, його
заступа? вже гвардi? молодший лейтенант ?вген Черниш, новий,  не  знайомий
матерi.
   Мiст, перегорiвши, з гуркотом повалився в воду.
   - Ми палимо за собою всi мости, - каже Чернищ.
   - То не ми, то фрiц, - заперечу? Сагайда. - Фрiц нетямиться, дума?,  що
без мостiв не доженемо. А наш Iван i через пекло пройде.
   Брянський уважно дивиться вперед на тiсну щiлину шляху, в яку вповзають
вiйська.
   - Сюди, в цi Альпи, можна лише наступати,  -  каже  вiн.  -  Вiдступати
звiдси неможливо. Це було б цiлковитою загибеллю для всiх нас.  Але  тому,
що ми вiдступати не дума?мо, -хрипко смi?ться вiн, - то й рвемося все далi
в цi кам'янi катакомби.
   Далеко  в  головi  колони  заторохкотiли  пiдводи.   Торохкотiння   все
ближчало. I ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомонiли колеса, i
конi пiд ними самi перейшли на рись.



   XIV

   Фронт щодалi глибше входив у гори. Почалася система численних  гiрських
хребтiв. Вже не один такий хребет  перевалили  вiйська.  Збитий  з  висот,
противник вiдкочувався в глибину гiр.
   Полки стали на дньовку.
   Черницi i Брянський  лежали  в  садку  на  вигорiлiй  травi.  Брянський
дiставав iз сво?? планшетки якiсь схеми i записи з формулами, пояснюючи ?х
Чернишевi,  явно  задоволений  тим,  що  Черниш  його  розумi?.  Над  ними
розкинула крислатi вiти чорна обгорiла яблуня, на якгй  дивними  здавалися
плоди, що висiли, мов на новорiчнiй ялинцi. Вони були  зовсiм  попеченi  в
полум'? пожежi.
   Неподалiк ще тлiла кучугура попелу, i тiльки  уцiлiлий  комин,  бiлiючи
серед нього, свiдчив, що вчора тут стояло людське житло.
   Останнi днi не да? дихати авiацiя противника.  Бомбить  гiрськi  шляхи,
бомбить села, де вiйська зупиняються на перепочинок. Тодi дороги  й  садки
на?жуються стволами зенiток.
   Це вже справжня  Трансiльванiя.  Типова  картина:  село  з  усiх  бокiв
оточене пасмами безплiдних гiр, i тiльки в цьому  котлованi  буяють  ряснi
сади, городи, виноградники. Напередоднi це село бомбили, i згарища й  досi
дим-ляться.
   - Надсилай оцi сво?  мiркування  прямо  в  наркомат,  -  радить  Черниш
Брянському. - Там, я певен, ?х обов'язково вiзьмуть до уваги при складаннi
нових настановлень.
   -  Менi  зда?ться,  -  говорив  Брянський,  -  що  цi  спостереження  я
обгрунтував  досить  переконливо.  З  математичною  точнiстю.  Адже   нашi
мiномети  -  порiвняно  новий  тип  озбро?ння,  i  природно,  що   вогневi
можливостi ?х ще не повнiстю  дослiджено.  Мiномет  ма?  велике  майбутн?.
Вiзьми хоча б "катюшi" - найкращi сучаснi мiномети... Да, так  ти  згоден?
Побудований таким чином, як це я  пропоную,  огонь  трьох  мiнометних  рот
полку обов'язково накрива? траншею противника i не да? йому змоги  пiдняти
голову. Тут жодна  мiна  не  ляже  марно.  Нашi  стрiльцi  можуть  смiливо
кидатись на перший пояс оборони...
   До них пiдходить Сагайда. Сьогоднi тут, на зупинцi, батальйон  одержав,
нарештi, пошту за кiлька  днiв-свiжi  газети,  журнали,  пiвмiшка  листiв.
Сагайдi не було нiчого. Вiн, видно, нудьгу? i  не  знаходить  собi  мiсця.
Зрива? над головою обпечене яблуко i знiчев'я ?сть його.
   - У нас на околицi, на пасiках,  жила  баба  Щура?ха,  -  почина?  вiн,
лягаючи пiд деревом. - Разiв у десять старiша за оцю яблуню. Коли  я  йду,
бувало, з хлопцями в парк на танцi, вона сто?ть на порозi i  галасу?:  "А,
Сагайдин пройдисвiт!.. Це ти мого собаку вбив!" Проте славна була  бабуся.
Цiкаво б знати, чи вона ще жива...
   З'явля?ться звiдкись  Денис  Блаженко  i,  браво  клацнувши  каблуками,
пита?ться  дозволу  гвардi?  старшого  лейтенанта  звернутись  до   нього.
Брянський дозволя?. Блаженко в коротких словах доповiда? суть  справи.  Як
вiдомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений пiд дотами  в
руку, залишився в строю i виконував бойовi завдання. За такий вчинок  брат
його, Роман, заслугову? нагороди; вiн, Денис, питався про це  в  замполiта
гвардi? майора Воронцова.
   - Ви трохи запiзнились, Блаженко. Я вже подав i на Романа, i на вас,  i
на багатьох iнших. Будете й надалi чесними во?нами, будьте певнi, зася? на
грудях i "Вiдвага", i "Слава". Я не скупий для  хорошого  солдата.  Можете
йти.
   - Ой жила, - сказав  Сагайда,  коли  ?фрейтор,  вiдкозирявши  за  всiма
правилами, вiдiйшов.
   -  Жйла-то  жила,  -  згодився  Брянський,  -  але  командир  з   нього
виробля?ться чудовий. Вольовий, дисциплiнований i стрiля? краще за iнших.
   Брянський не встиг кiнчити. Небо раптом загуло десь зовсiм  близько  за
горою, i хтось страшно закричав:
   - Повiтря! Повiтря!!!
   Вони зiрвались на ноги i кинулись до найближчо?  щiлини.  Брянський  на
ходу запихав папери в планшетку.
   По садках залопотiли зенiтки, про якi досi й не знала пiхота,  що  вони
тут ?. Бiйцi заметались, i  ?х  стало  одразу  дуже  багато.  Однi  шукали
схованок у землi,  iншi  кинулися  за  село  в  гори,  що  обступили  його
стрiмкими кам'яними мурами. В нестямi дерлися кудись мiж стрiмке камiння i
знову скочувались вниз.
   Небо з виючим свистом спускалося на  землю  все  швидше  й  навальнiше.
Черниш плигнув у щiлину на чи?сь пругкi тiла.
   Земля розкололась i вдарила  вгору  пружним  полум'ям.  Стало  гiрко  й
темно.
   - Пронеси, пронеси! - палко шептав хтось пiд Чернишем.
   Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче.  Промчали  через  садок
перепудженi конi в запряжцi i без ?здового. Небо, виючи, падало прямо  над
щiлиною. "Невже тут, невже тут? - гарячкове працювала думка Черниша. -  Не
може бути, не може бути!"
   - О, пронеси, пронеси, - шепотiло внизу. Земля здригнулась, щось  важке
навалилось на Черниша, i стало душно. Наступний вибух  уже  -  вiн  чув  -
розлiгся далi, потiм - ще далi.
   - Прогуло! - озвався  перший  Сагайда,  струшуючи  з  себе  землю.  Вiн
допомiг i Чернишевi видобути ноги, приваленi землею, ?дкий  газовий  туман
стояв навколо. З дна щiлини пiдвiвся Ха?цький, вибираючи сiно з вусiв.
   - Ха?цький! - здивувався Черниш. - Це ви були пiдi мною?
   - Як бачите, товаришу гвардi? молодший лейтенант. Справдi я.
   - То ви й шепотiли: "Пронеси"?
   - Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакi праники летiли повз нас, га?
   Садком бiг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледiвши сво?х, вiн
крикнув:
   - Старшого лейтенанта не бачили?
   - Нi, - вiдповiв Сагайда. - Ми й самих себе не бачили.
   - От горечко! - вдарив Шовкун об поли руками i кинувся бiгти далi.
   - Ось вони тут! - пожалiв земляка Хома. Шовкун, зупинившись,  полегшено
зiтхнув i пiдiйшов до щiлини, нiяковiючи перед усiма за сво? збентеження.
   - Там усi живi? - звернувся до нього Брянський, вилiзаючи з окопу.
   - Нашi всi. А в четвертiй ротi...  Лихо!  ?х  було  дво?  чи  тро?  пiд
черешнею... То нi ?ден не встав.
   - Горить! - раптом вигукнув Хома. - "Мiстер" горить!
   Всi глянули, куди вiн вказував.  Справдi,  на  однiй  з  найвищих  гiр,
розiп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав пiдбитий нашими зенiтками
ворожий лiтак. Султан чорного диму вставав над ним.
   - Гарно горить, - сказав Брянський.
   Вилiзли на траву i всi закурили. Навiть Черниш закурив, нiби жартома, i
чув, як голова його йде обертом.
   Якийсь бо?ць з батiжком у руцi пробiг мимо,  занепоко?но  розпитуючись,
чи не бачили його коней.
   - Запряженi? - спитав Хома Ха?цький.
   - Запряженi.
   - Гнiдi?
   - Гнiдi.
   - Не бачили.
   Всiх опанував бадьорий, збуджений настрiй, як пiсля тяжкого  бою,  коли
всi раптом  зустрiчаються  живими.  Улоговина  поволi  провiтрювалась  вiд
?дкого диму, i гори наче розступались. За ними, сiрими, похмурими, яскрава
блакить неба виступала ще нiжнiшою.
   - А якi тут соняшники ростуть - па-атку мiй!  -  заспiвав  Ха?цький.  -
Буде, як з нашу хату!
   - А вистига? все пiзнiше, хоч i пiвдень, - зауважив Шовкун. - Дивiться:
вересень, а овес ще майже зелений. I слива...
   Прибiг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, i повiдомив,  що  забито
п'ятеро коней i потрощено його каруцу.
   - А вашого поранило, - звернувся вiн до Черниша.
   - Дуже? - рвучко пiдвiвся Черниш. Обличчя його похмурнiло.
   - Як вам сказати... Вiн, як оце почалося,  ошаленiв  зовсiм,  зринув  з
повода i вискочив на сошу. Хотiв кудись бiгти... Там i лежить, на сошi...
   - Покажiть менi.
   Вони пiшли з Блаженком.
   - Не журiться, ми вам коня добудемо, -  на  ходу  заспокоював  Блаженко
свого командира. - Ха?цький казав, що в нього ?  десь  на  прикметi.  Шосе
було забите кiньми i рознесеними вщент возами. Черниш iще здалеку  впiзнав
свого коня. Вiн борсався  в  кюветi,  щоразу  пiдiймаючи  голову  з  бiлою
лисинкою на лобi i  намагаючись  зiп'ястися  на  переднi  ноги.  Але  ноги
дрижали, i кiнь знову падав, тяжко зiтхаючи. Куди вiн хотiв тiкати?.. Йому
вирвало груди. Вiн теж впiзнав Черниша i потягнувся йому  ши?ю  назустрiч,
не спускаючи з нього розумних, налитих  сумом  очей.  "Домнуле  офiцер!.."
Черниш пригадав погляд юнака  румуна,  власника  цього  коня.  "Чимало  ми
пройшли з тобою вiдтодi, друже!.." В горлi у коня  заклекотiло,  нiби  там
билися i не могли вирватися назовнi членороздiльнi  звуки.  "Що  ти  хочеш
сказати, вiрний товаришу?" Черниш  розстебнув  кобуру,  добув  пiстолет  i
нацiлився прямо в лоб, у бiлу лисинку.
   Кiнь дивився. Пролунав пострiл.



   XV

   Наступного дня Блаженко з Ха?цьким справдi звiдкись  привели  Чернишевi
коника. Вiн був  маленький,  незавидний,  але  на  диво  тугий  i,  видно,
невтомний.
   - Наш, вiтчизняний, - визначив  Ха?цький,  як  циган,  обходячи  коника
навколо i старанно загладжуючи застрижене тавро. -  Густий,  карапуз,  хай
його мамi!
   Гори стали справжнiм випробом для армiйських коней. I бiйцi, якi бачили
немало трофейних коней, здобутих у  ворога  -  бельгiйських,  французьких,
угорських, - переконалися, що все-таки  найвитривалiшi  конi  -  це  нашi.
Трофейнi важкi битюги й красивi  чистокровнi  рисаки  спадали  в  тiлi  за
кiлька важких переходiв, виснажувались на очах i падали в горах на  кожнiм
кiлометрi. Нашi ж низькорослi кошлатi  алтайськi  коники,  невибагливi  на
корм, легкi i невтомнi,  тюпали  й  тюпали  днi  i  ночi,  пiдiймались  на
найкрутiшi кряжi, скрiзь вiрно слугуючи бiйцевi.
   Хома Ха?цький з цього приводу мудрував:
   - Куди ?хнiм коням до  наших!  Вони  в  них  задихаються  вiд  ожирiння
серця!.. Легкодухi, як i ?хнi господарi! А гляньте на нашу дрiбноту.  Така
ж густа i туга, як i нашi люди. Скрiзь пройде!..
   Одну ваду мав коник, якого дiстали Чернишевi:  розкувавшись,  вiн  стер
копито i шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його  десь
i вдалося добути Хомi та Блаженковi. Кинулися добирати пiдкову, але  нiяка
не пiдходила: всi були для цього малюка завеликi. Взагалi, пiдкова стала в
горах коштовнiстю. Коли вона, одiрвавшись, дзенькала десь  по  каменю,  за
нею зiскакувало з сiдел одразу кiлька вершникiв, наче то дзвенiло  золото.
Малi ж пiдкови для наших коней цiнувались особливо високо,  як  пiстолетнi
патрони найдефiцитнiших калiбрiв. У тутешнiх ковалiв не було таких пiдкiв.
   Пiдiгнати пiдкову Чернишевому коневi  можна  було  тiльки  в  кузнi.  У
Брянського кiнь теж клацав: пiдкови ослабли, i ?х треба було пiдтягати.
   Брянський i Черниш попросили в командира батальйону дозволу  проскочити
до кузнi в якесь з околишнiх гiрських селищ. Комбат спочатку  заперечував,
а потiм таки дозволив.
   - Тiльки ж не до темноти, - попередив вiн.
   - ?сть... Доженем колону ще завидна, - пообiцяв Брянський  i  потряс  у
повiтрi порожньою флягою:  -  Може,  буде  й  бакшиш.  Комбат  усмiхнувся,
розумiючи, що йдеться про флягу вина.
   Дорога величезною спiраллю спускалася вниз i далеко, по той бiк долини,
знову спiраллю пiдiймалася по пiдгiр'ю. I  скiльки  видно  було,  на  цiлi
кiлометри рухались i рухались колони вiйськ, здiймаючи буру куряву.
   Лiворуч по долинi, вкритiй лiсом, на значнiй вiддалi вiд шосе Брянський
i Черниш помiтили дахи гiрського селища. Там мала бути кузня.  На  стежцi,
яка звертала туди вiд шосе, виднiлися свiжi слiди пiдкiв.
   Коли Брянський i Черниш уже звертали на стежку, ?х обiгнав Козаков. Вiн
щодуху мчав униз по шосе в червонiй пожежнiй машинi з мiдними дзвонами  по
боках. В машинi стояли ще кiлька  полкових  розвiдникiв  з  автоматами,  в
пiлотках набакир. За кермом сидiв  маленький  бо?ць  у  великих  димчастих
окулярах. Окуляри, призначенi захищати ?вропейського панка вiд передчасних
зморщок, тепер захищали бiйця вiд сонця i пилюги...
   - На захiд! - пролiтаючи, гукнув Козаков Брянському i Чернишевi.  -  На
завдання!
   Конi шарпнулися в кювет вiд скажено? червоно? машини, що  з  дзвоном  i
гуркотом промчала повз них. А в долинi вже командир полку, зупинивши  свiй
мотоцикл, вихопився з нього i  пiдняв  назустрiч  сво?м  любимим  "вовкам"
нагайку, як регулювальник червоний прапорець.
   -  Битиме,  -  весело  сказав  Брянський.  -  Академiк-то  академiк,  а
вiдлупцю? - будь здоров.
   ?хнi конi тюпали по кам'янiй стежцi, все далi заглиблюючись в лiс. Тиша
огортала ?х. Поруч дзюркотiв ясний струмок, стрибаючи по зеленiм, оброслiм
мохом камiнню. Черниш зупинив коня i пiшов до струмка напитись.
   - Юрiй! - гукнув вiн, лежачи над струмком. - Справжнiй  тобi  нарзан!..
П'?ш i ще хочеться!
   Брянський теж встав, пiдiйшов до струмка. Справдi, це була не  звичайна
- мiнеральна вода. Свiжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух сво?ю
мiцною при?мною рiзкiстю, i сльози виступали офiцерам на очах,  коли  вони
пили.
   - Запам'ятай це мiсце,  ?вгене,  -  сказав  Брянський.  -  Пiсля  вiйни
при?демо сюди вiдпочивати.
   - Доживем?
   Брянський не вiдповiв, задивившись  на  мальовничi  в  лiсах  гори,  що
пiдiймалися перед ним на пiвнеба.
   - Коли будеш,  ?вгене,  уже  старим,  -  пiсля  тривало?  паузи  сказав
Брянський, - згадай колись оцей струмок, де це було i з ким ти пив.
   - Добре...
   - Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згада?. Вони набрали у фляги
мiнерально? води, щоб повезти сво?му комбатовi.
   - Скажемо, що це гiрське вино.
   Знову сiли на коней.
   Гори навколо мовби висiли в повiтрi, такi вони були прозорi й  легкi  в
цi останнi днi  ясного  гiрського  лiта.  Лiси  наче  свiтилися  наскрiзь.
Контури кожного дерева, кожно? скелi були напрочуд виразнi, як у  панорамi
бiнокля, бо в чистiм повiтрi тут нiколи не було того  пилу,  найдрiбнiшого
сухого туману, що в низьких мiсцях завжди  зменшував  видимiсть.  Де-не-де
уже прохоплювалось по лiсах перше полум'я осiннього  багрянцю,  вiд  якого
вони ставали ще пишнiшi й барвистiшi.
   Найменший шерхiт, луск гiллячки, шум пташиного крила, цокання  копит  -
все резонувалось тут надзвичайно  лунко,  чисто,  повноголосо.  I  дзвiнке
повiтря, i дзвiнкi гори, i лiси -  здавалося,  все  починало  вiд  кожного
слова бринiти, як грандiозна мембрана.
   При в'?здi  в  село  вершникiв  уже  чекали,  юрмлячись  край  дорiжки,
босоногi дiти. Вони, видно, ще здалеку помiтили вершникiв.
   - Ковач? Ковач? - навперебiй допитувалась дiтвора. - Ван, ван!
   Видно було, що дiти довго, з нетерплячою радiстю чекали гостей i  тепер
одне поперед одного хотiли чимось прислужитись офiцерам.
   Ескортованi  юрбою  обшарпано?  малечi,  Брянський  i  Черниш  неквапом
пiдiймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як  вказували  дiти,  мав
бути ковач. З кожного подвiр'я виглядали цiлими сiм'ями пожильцi. Чоловiки
скидали зiм'ятi капелюхи, а жiнки, всмiхаючись, закликали пити молоко.
   Чорнi важкi буйволи, лiмиво ремигаючи,  лежали  в  загородах  у  теплiй
багнюцi.
   Дiтям при?зд офiцерiв, видно, був за свято. Вигуками  та  красномовними
жестами вони розповiдали, що тут уже були руськi, серед них якийсь веселий
загадковий Iван Непитай: Iван теж кував коня, шукав вина  i  потiм  по?хав
доганяти сво?х.
   За селищем, пiд самою горою, на висячiм мосту виднi-лись  вагонетки,  а
нижче, мiж великими конусами дробленого камiння, пролягала вузькоколiйка i
стояли довгi дерев'янi бараки. Там були каменоломнi.
   В кiнцi вулички  Черниш  i  Брянський  раптом  зупинились  i  здивовано
переглянулись. Що це? До ?хнього слуху десь з-пiд гори  доносився  спiв  -
урочистий, повiльний, грiзний, нiби з кам'яно? печери. Вони  не  розбирали
слiв, але ж знали цей мотив, рiдний з дитинства,  з  пiонерських  загонiв,
мотив, з яким вони росли, виховувались i мужнiли, - "Iнтернацiонал"!
   Дiти, теж  зупинившись,  з  радiсною  гордiстю  дивились  на  офiцерiв:
"Iнтернацiонал"!
   Брянський i Черниш ударили по конях i  по?хали  швидше.  Скоро  вуличка
кiнчилась,  i   перед   ?хнiми   очима   вiдкрився   невеликий,   оточений
господарськими будiвлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Бiля  одного
з сара?в чорнiла купа деревного вугiлля,  лежали  рiзнi  машини,  залiзний
брухт, кайла. Це, видно, i була кузня - майстерня  каменоломень.  Навпроти
широко вiдчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалi,
?х було чоловiк десять, усi  без  капелюхiв,  у  брезентових  фартухах,  з
молотками в руках. Це вони й спiвали пролетарський гiмн.
   Коли Брянський i Черниш пiд'?хали, один  з  ковалiв  вийшов  наперед  i
урочисто вклонився ?м.
   - Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! - сказав вiн виразно одному, потiм другому.
   Офiцери знiяковiли, зворушенi  цi?ю  пишно-церемонiйною  зустрiччю,  до
яко? вони не звикли i яко? зовсiм не ждали.  Тим  часом  коваль  пояснював
сво?ю  рiдною  говiркою,  що  вiн  буковинець  родом,  а  працю?   тут   у
каменоломнях барона Штрайха. Його товаришi-робiтники хотiли б чимось гiдно
зустрiти радянських воякiв, але  вони  бiднi,  у  них,  крiм  дiтей,  нема
нiчого, i вони вирiшили зустрiти радянських во?нiв  "Iнтернацiоналом".  Бо
нiмцi забрали в них молодь i погнали будувати  укрiплення.  Нiмцi  забрали
худобу, якщо хто не встиг заховати ??, вигнавши в  гори.  Але  германи  не
могли забрати в них "Iнтернацiонал".
   Брянський i Черницi, схвильованi  i  зворушенi,  зскочили  з  сiдел  i,
вiтаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалi вправно хапали ?х
за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно.
   Особливу симпатiю викликав  шкутильгаючий  коник  Черниша.  Мiцний,  як
качан, сумирний, з густою чуприною на лобi, вiн дозволяв дiтям бавитися  з
ним, лазити попiд черевом i акуратно  пiдбирав  жвавими  губами  ласощi  з
?хнiх долонь. Йому давали вилущенi горiховi зерна,  персики,  виноград,  i
вiн усе охоче по?дав.
   - Руський! - галасували  дiти,  тiшачись  i  радiючи,  що  коник  такий
маленький i все ?сть. - Руський! Йов, йов!
   Тим  часом  ковалi  пiдгонили  на  нього  пiдкови,  не  дозволяючи   нi
Брянському, нi Чернишевi допомагати ?м.
   Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер  нароблять  багато  малих
пiдкiв спецiально для руських коней.  Пiдкують  так,  щоб  вони  зiйшли  з
бiйцями на найвищi гребенi Альп.
   Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений  мешканцями
селища  -  чоловiками,  жiнками,  старими,  дiтьми.  Тут  були   угорськi,
румунськi сiм'? i кiлька родин укра?нцiв з Буковини та  Карпат.  Всi  вони
багато рокiв працювали на цих каменоломнях. Були також бiженцi,  переважно
молодi дiвчата з Альба-Юлi?, Сiбiу та iнших мiст. Вони  рятувалися  в  цих
горах вiд вiйни i  мiського  голодування.  Деякi  з  них,  не  соромлячись
старих, пiдходили до Черниша i Брянського, невимушене оглядали  з  нiг  до
голови ?хн? обмундирування i ласкаво поляпували юнакiв офiцерiв по  щоках.
Новi Усi приязно смiялись, старi й  молодi,  не  осуджуючи  дiвчат  за  ?х
вiльнiсть, вiд яко? обох офiцерiв кидало в жар. До таких нiжностей, та  ще
прилюдних, вони не звикли.
   Жiнки несли ?м фрукти, козиний сир, бринзу,  молоко,  але  Брянський  i
Черниш ?ли тiльки фрукти, а бринзи не хотiли.
   - Нем отравiт, -  запевняли  жiнки,  першi  куштуючи  ?жу.  -  Германам
отравiт, руським - нем отравiт.
   Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не
буде тут барона Штрайха, а  будуть  новi,  демократичнi  порядки,  то  всi
кинулись тиснути йому руку, а дiти почали захоплено свистiти горам, наче в
них ще сидiв проклятий барон Штрайх.
   Молода циганка набивалася поворожити  Чернишевi,  попереджаючи,  що  не
вимага? нiяко? плати. Черниш розсмiявся:
   - Нам не треба ворожити. Ми й так зна?мо, що нас чека? попереду.
   Коли конi вже були пiдкованi, ковалi ще прив'язали по  кiлька  запасних
пiдкiв до сiдел. Вони не хотiли брати грошi, тiльки  попросили  зiрки  вiд
пiлоток.
   - Добре пiдкували, вiд серця, - запевняв буковинець на прощання. -  Хай
не зiтруться пiдкови, хай не пiдiб'ються вашi конi!
   - Продзвенять по всiй ?вропi, -  сказав  Брянський,  легко  плигаючи  в
сiдло.
   Коли вони вiд'?хали, спускаючись у ту саму тiсну  кам'яну  вуличку,  за
ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робiтники  виряджали  сво?х
визволителiв у далеку благородну путь. В чоловiчий хор  тепер  вплiтались,
як шовковi барвистi нитки, i дитячi, й дiвочi голоси.
   Вечiрн? небо, гори, лiси, вiдлунюючи той спiв, бринiли,  як  грандiозна
чутлива мембрана.



   XVI

   Гора була така, що з не? опускалися цiлий день.  Гальмувати  доводилось
по дво? колiс, i залiзнi шини розпiкались на каменi,  як  у  горнi.  Потiм
майже цiлу нiч пiдiймались угору.
   Десь за пiвнiч колона раптом  зупинилась,  i  ?здовi  попiдкладали  пiд
колеса камiння, щоб пiдводи не скочувались  униз  i  щоб  конi  вiдпочили.
Камiння про такий випадок кожний ?здовий тримав бiля себе в  передку,  щоб
потiм не шукати його в темрявi, коли буде треба. Чекали  команди  годувати
коней, але команди не було. Замiсть не? незабаром  покотився,  передаючись
вiд бiйця до бiйця, iнший наказ:
   - Командири рот, в голову колони!
   Це вiщувало тривогу. Офiцери  пробiгали  вперед,  на  ходу  поправляючи
пiлотки.  Невдовзi  вони  повернулись  до  сво?х  пiдроздiлiв,   енергiйно
вiддаючи накази: з'?жджати з шосе, маскуватись...  Транспорти  з  гуркотом
з'?жджали з шосе на узбiччя i маскувалися в соснах.  Поки  що  ?хати  було
нiкуди, ?здових при транспортах  залишено  було  якнайменше  -  одного  на
кiлька  пiдвiд.  Решта  збиралися,  ставши  одразу  напружено   похмурими,
дiловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Тi, що не  мали
баклаг, одержували  ?х  у  старшин.  Здалека,  з  гори,  донеслось  кiлька
спокiйних кулеметних черг, немов стрiляли в небi.
   Тим часом розвiдка приносила все новi й новi повiдомлення. Там,  угорi,
на одному з найвищих перевалiв засiв противник. Невелике гiрське село  вiн
перетворив на мiцний  опорний  пункт.  Дорога  перед  селом  була  наглухо
закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кiлькома
ярусами транше?, дзоти i вiдкритi  вогневi  точки.  Саме  пiднiжжя  висоти
оперiзували суцiльнi дротянi загорожi. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не
могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успiху не гарантувало.
Командир полку послав кiнну розвiдку далеко лiворуч i праворуч вiд дороги,
щоб з'ясувати там характер ворожо? оборони i вогневу систему.
   Розвiдники повернулись по сходi сонця. Вони доповiли саме те, що уявляв
собi командир полку. На флангах не було не лише дорiг, а навiть стежок. По
найвигiднiших гребенях ворог виставив поодинокi  кулеметнi  гнiзда,  а  ще
далi, в горах, зда?ться, i зовсiм не було нiкого  живого.  Там  починались
дрiмучi лiси i прямовиснi стiни диких скель. Противник був певен,  що  там
нiхто не пройде, що там лiси i скелi надiймо  охороняють  його.  А  Самi?в
знову погнав розвiдникiв на фланги, поставивши завдання - шукати проходiв.
Бо i вiн, i Воронцов,  оцiнюючи  обстановку,  доходили  ?диного  висновку:
перевал  доведеться  брати  саме  там,  у  непрохiдних  лiсових  хащах,  у
неприступних скелях, де ворог зовсiм ?х не сподiва?ться. Там  вони  мусять
перевалити цей кряж i зайти вороговi з тилу.
   Опiвднi розвiдники повернулися. Додатковi данi потверджували результати
нiчно? розвiдки: у глибинi флангiв починався такий глухий край,  що  ворог
не вважав за потрiбне виставляти там навiть окремi засiдки.
   Самi?в разом з  начальником  штабу  взявся  розробляти  детальний  план
операцi?.
   Майор Воронцов зiбрав комунiстiв i комсомольцiв. Полк  мав  просуватися
вперед окремими загонами i дрiбними групами i, можливо, дiяти  певний  час
децентралiзовано. Тому роль комунiстiв i комсомольцiв у цих окремих групах
мала зараз бути особливо значною i вiдповiдальною.  Взагалi  роль  кожного
бiйця в гiрських умовах виростала набагато бiльше, нiж це  було  в  умовах
рiвнин. Тут  загальний  успiх  у  великiй  мiрi  залежав  вiд  iнiцiативи,
винахiдливостi, бойового настрою кожного окремого  бiйця.  Воронцов  добре
враховував,  якi  новi  обов'язки  покладаються  в  зв'язку   з   цим   на
партiйно-комсомольський прошарок. Вiн розставляв людей так,  щоб  комунiст
був у кожнiй групi, яка  дiятиме  певний  час  самостiйно.  Саме  комунiст
повинен був у нiй  задавати  тон  i  весь  час  пiдтримувати  бойовий  дух
солдатiв.
   Це були незвичайнi збори. Комунiсти й комсомольцi з'явились  до  майора
уже  в  повнiй  бойовiй  готовностi,  обвiшанi  гранатами  й  дисками,   з
автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколiв,
не складали  резолюцiй.  Часу  для  цього  не  було,  групи  мали  ось-ось
виступати.
   Деякi  сiли  на  буреломi,  деякi  слухали  стоячи.  Воронцов  говорив,
походжаючи мiж ними. Опале листя шелестiло пiд його  порудiлими  чобiтьми.
Майор говорив не голосно, а майже шелестiв, як те листя.  Проте  усi  чули
кожне його слово.
   - Ми переходимо до ново? та'ктики. Досi ми билися з ворогом у степах  i
на рiвнинах, в лiсах i болотах. Вiднинi ми будемо битися з  ним  високо  в
горах. Будемо битися частiше не вдень,  а  вночi.  Наша  мета  -  захопити
перевал, захопити дорогу. Вiйна в горах, як бачите, це насамперед вiйна за
шляхи. Але ми, пiхота, гвардiя, не можемо приковувати себе до  шляхiв.  Ми
повиннi вмiти добре маневрувати в горах, по пересiченiй  мiсцевостi.  Тодi
оцi пустиннi кряжi, оцi непролазнi хащi перетворяться з наших  ворогiв  на
наших друзiв. Нiмцi вважають ?х нездоланними. А ми ?х здола?мо.  Нiмцi  ?х
бояться, а ми ?х переможемо. Бо  наша  тактика  гнучкiша,  смiливiша,  нiж
прусська.
   Черниш слухав майора, не зводячи з нього  очей.  Це  вiн  вперше  бачив
Воронцова пiсля то? зустрiчi пiд дотами, коли Воронцов лежав  у  блiндажi,
хворий на малярiю. Замполiт недавно тiльки одужав як  слiд.  Обличчя  його
пiсля хвороби ще й досi було змарнiле, зiм'яте, зблякле. Знову  вiд  нього
вiйнуло  на  Черниша  чимось  невловимо  цивiльним,  як  вiд  батька.  Цей
хриплуватий голос...
   Ватяна коротка фуфайка,  з-пiд  яко?  знизу  вигляда?  гiм-настьорка...
Злегка зсутуленi плечi...
   Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор,  що  говорить  iз
споко?м сiльського вчителя,  зрiдка  вiдкашлюючись,  -  чим  мiг  вiн  так
впливати на сво?х бiйцiв i офiцерiв? Майже нiколи не чули, щоб вiн  кричав
i метушився. Все вiн робив, як i  говорив,  спокiйно,  рiвно,  поблискуючи
з-пiд кошлатих брiв  сiрими  очима,  то  з  суворою  уважнiстю,  то  iнодi
ласкаво. I проте його слухали всi, його накази виконувались не гiрше,  нiж
накази командира полку. Полк любив його.
   - Вiд нас передусiм залежатиме успiх цього  бою,  -  говорив  Воронцов,
виточуючи  кожне  слово,  наче  токар  бiля  верстата.  -Ми,  комунiсти  i
комсомольцi, повиннi знати, де наше мiсце в походi i в нiчному  бою.  Наше
мiсце - в першiм ряду. Вночi наш голос  мусить  завжди  пролунати  поперед
бiйцiв. Бо?ць вiрить нам, бо?ць встане за нами в атаку.
   "?сть! - хотiлося гукнути Чернишевi. - Будемо, будемо попереду!.."
   Автоматнi рiжки, набитi патронами, буденно виглядали у  Воронцова  з-за
обох халяв.
   - Нас не злякають цi гори без шляхiв i без стежок, цi глухi мiсця,  де,
може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо  тут,  бо  ми  -  бiльшовики.
Частiше, частiше нагадуйте бiйцям слова фельдмаршала Суворова:  "Де  олень
пройде, там i наш солдат пройде. Де олень не  пройде,  i  там  наш  солдат
пройде!.."



   XVII

   План  операцi?,  маршрут  окремих  груп  i  загонiв   були   розробленi
"академiком"  до  найдрiбнiших  деталей.  Тiльки  точне  виконання  кожним
загоном свого завдання могло забезпечити загальний успiх. Тому з  загонами
i окремими групами пiшли навiть штабнi  офiцери.  Вони  повиннi  були,  як
штурмани на  лiтаках,  весь  час  орi?нтувати  бiйцiв:  у  цих  мiжгiр'ях,
особливо вночi, дуже легко  було  заблудитись.  Кожен  гребiнь  уночi  мав
кiлька собi подiбних.
   Перший батальйон залишався на мiсцi, щоб атакувати  перевал  з  фронту.
Другий батальйон iшов влiво у гори, третiй - вправо у гори. За  добу  вони
мали перевалити хребет, зробити кожен по пiвсотнi кiлометрiв,  а  надвечiр
наступного дня вийти з двох бокiв у тилу ворога i непомiтно осiдлати шосе.
По серi? зелених ракет мала початись нiчна атака.
   Мiнометна рота Брянського теж дiяла в цiм бою децентралiзовано.  Взводи
були приданi до окремих стрiлецьких  рот.  Взвод  Черниша  йшов  з  другим
батальйоном  у  тил.  Завдання  ставилось:  вибравши  вогневу  позицiю  на
пануючiй висотi над шосе, розстрiлювати звiдти разом iз станкачами  тилове
шосе ворога i вершину перевалу.
   Другий батальйон вирушив пiсля обiду. Кiлька годин iшли лощиною по  дну
мiжгiр'я, дедалi  бiльше  заглиблюючись  у  лiс.  Вели  коней,  нав'ючених
мiнометами, бо?припасами, великими термосами з водою. Поперед мiнометникiв
просувався взвод батальйонних автоматникiв i четверта стрiлецька  рота.  З
ними, крiм комбата, був i гвардi? майор Воронцов. З автоматом за плечем, з
трубками газет, якi стирчали з  кишень,  вiн,  щоразу  озираючись,  уважно
оглядав бiйцiв, що змiйкою брели за ним, шелестячи листям, ?х  було  мало.
Коли йшли маршем, бiйцiв завжди ставало менше. А коли зав'язувався бiй,  i
вони займали  бойовий  лад,  i  зброя  ?хня  починала  говорити,  -  тодi,
здавалося, число ?х одразу зростало в кiлька разiв.
   Лiс густiшав i густiшав. Над  головами  бiйцiв  зiйшлися  вiковi  темнi
дерева, i  сонце  не  могло  пробитися  крiзь  них.  Вологiсть  насичувала
повiтря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром камiння,  було  м'яке,
як подушка, i вгиналося пiд ногами. В  листi  то  там,  то  там  шарудiли,
звиваючись, гадюки, кублились ?жаки.
   Раз у раз  дорогу  загороджував  бурелом.  Бiйцi,  мов  бiлки,  вправно
перескакували  по  столiтнiх  повалених  деревах,  але  коням  з  вантажем
перебирагись було далеко важче.  Деякi  з  них  застрявали  мiж  дерев  i,
несамовито  б'ючись,  виламували  ноги.  ?х  тут  же  кидали,   розiбравши
бо?припаси по руках.
   Весь час робили на деревах зарубки для зв'язкiвцiв. Зiстругували  нiким
не торкану, зарослу мохом кору стовбурiв i вирiзьблювали: "Л-".
   - Л, Л!-вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Ха?цький. -  Всюди
йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрiзь-по горах, i по  долинах,  i  по  чужих
кра?нах!..
   Як рiд вiчних маякiв, залишалась ця лiтера за бiйцями в похмурих нетрях
чужих лiсiв. Перша лiтера невмирущого iменi вождя. Наче й справдi дух ного
витав над ними, всюди супроводжуючи ?х.
   Незабаром настав момент, коли довелося кидати i останнiх  коней.  Перед
бiйцями височенним муром встала стрiмка скеля. Черниш наказав розвантажити
коней i вiдправити ?х назад з двома бiйцями. Воду з  термосiв  розлили  по
флягах, решту випили.
   Почався довгий i впертий штурм гранiтно? стiни. Черниш  скинув  чоботи,
обв'язався канатом i подерся по каменю перший.
   Був час, коли вiн сходив на Памiр, не  думаючи  про  вiйну.  Вiн  любив
спорт, любив сонце, його вабили сяючi, високi пiки. А Вiтчизна вчила  його
сходити на найвищi пiки не лише заради спорту... I вiн тепер дякував ?й за
науку.
   - Ви говорили, Черниш, що були альпiнiстом? -  сказав  Воронцов,  який,
виявля?ться, i досi пам'ятав оту розмову в румунському блiндажi. - Бачите,
як стало в пригодi.
   Задерши голову, майор пильно стежив за обережними,  точними  i  чiпкими
ривками Черниша вверх по камiнню, Раз у раз Черниш  зупинявся  перепочити,
тримаючись за скелю руками i ногами. Босий, без ременя, без  пiлотки,  вiн
здавався зараз якимсь особливо юним i вiльним.  Воронцов  пригадав  бачену
десь картину з часiв громадянсько? вiйни: бiляки привели  комсомольцiв  на
розстрiл. Один з тих юнакiв сво?м  одухотвореним  лицем,  гордою  поставою
нагадував цього молодого лейтенанта...
   Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну  чубату  голову  вверх,
якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень,  за  який  можна
було б вхопитися i пiдтягтися на руках. Потiм  хапався  за  нього  сильною
мертвою хваткою.
   Вiн уже видерся метрiв на двадцять, а стiна i далi здiймалася над  ним,
стрiмка, як хмарочос.  Знизу  бiйцi,  затамувавши  подих,  все  з  бiльшою
напругою стежили за кожним його рухом.  Внизу  вже  було  накладено  купою
гiлля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш  зiрвався.  "Ой,
мало це  допоможе!"  -  думав  Ха?цький,  поглядаючи  на  зелену  постiль,
наготовану його командировi.
   - Обережнiш!  -  рiзко  командував  Воронцов,  помiтивши  вгорi  якийсь
небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя  майора  вiд  напруги  стало
тепер твердим, суворим. - Тримайсь! Перепочинь!
   Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою  i  старанно
вивчаючи ?? вершок за вершком. Вниз вiн не оглянувся нi разу.  Звiдси  вiн
був схожий на мiцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся
пазурами в гранiт i повис, розплатавшись на ньому.
   "Вродиться ж отаке чiпке!" -  думав  Ха?цький,  з  острахом  поглядаючи
вгору на запаморочливий хмарочос i непокоячись вiд того, що  йому  теж  не
минути дертися туди.
   Сонце вже заходило, пiд скелею залягали темнi тiнi, а Черниш все ще  не
досягнув гребеня. Тонкий,  мiцний  канат,  що  спускався  вiд  нього,  вже
кiнчився, i його мусили доточувати.
   - Хапай хутчiш, вточуй  хвоста,  -  гукав  нетерпляче  Ха?цький.  -  Бо
здiйметься й полетить, а ми отут на днi залишимось!
   - Тебе пошлемо, Хомо!
   - То, гада?ш, i не здерся б, най його мамi?
   - Язиком?.. Добре, що довгого ма?ш, - i линви не треба!..
   - Все! ?сть! - раптом радiсно вигукнув Черниш з висоти.  -  Порядок!  -
доповiв вiн на весь голос лунко, аж боковi патрулi почули його i  зрадiли.
Бiйцi з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий
карниз i швидко пiшов босими ногами вище й вище навскоси  по  скелi,  поки
опинився  на  самiм  гребенi.  Сорочка  його  залопотiла  на  вiтрi,   чуб
розвiявся, i яскраве червоне сонце несподiвано осяяло  всю  його  постать.
Там ще було сонце. Внизу, пiд скелею, воно вже давно зайшло.
   -  Що  там  бачите,  гвардi?  молодший  лейтенант?  -  гукав  Ха?цький,
наставивши в небо сво? чорнi вуса.
   - Сюди гляну - бачу Москву, туди гляну - Берлiн!
   - А мо?? Вулиги звiдти не видно?
   - Щось мрi? таке - далеко-далеко...
   - Ото й вона!
   - Ну, хто тепер? - запитав  Воронцов,  переводячи  погляд  з  бiйця  на
бiйця. Кожному здавалося, що цi сiрi допитливi очi заохочують саме його.
   - Я, товаришу гвардi? майор!
   - Я! Я!
   - Альпiнiсти ще ? серед вас?
   - ?, - глухо вiдповiв Денис Блаженко, пiдступаючи до  каната.  Денисовi
земляки повитрiщали очi на свого  ?фрейтора.  Альпiнiст!  Блаженкiв  Денис
альпiнiст! Та чи вiн хоч зна?, що це воно таке? Адже вiн вище сво??  клунi
нiколи не вилазив, це вони знають напевно!
   - На  якi  ж  ви  гори  сходили?  -  зацiкавлено  допитувався  Воронцов
?фрейтора, що з допомогою товаришiв  уже  туго  затягувався  канатом.  -На
Казбек? На Ельбрус?
   - Я б сказав, товаришу гвардi? майор, куди вiн сходив, -  не  втримався
Хома, - але боюсь: накладе потiм стягнення! Страх суворий у нас ?фрейтор!
   I все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бiйцям,  i
тi дружно пирснули.
   - Давайте! - гукнув Блаженко вгору i подерся по каменю, як кований кiнь
по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись колiньми в брилу,  тягнув
обережно канат. Зрiдка вiн кидав униз короткi поради - лiвiше  чи  правiше
триматись, де краще ступати.
   Незабаром Блаженко стояв уже на  висотi,  поруч  з  лейтенантом.  Вiтер
парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсiм безвiтряно, тихо.
   Коли пiднялися всi бiйцi i витягли озбро?ння, тодi пiдiйшов, нарештi, й
Хома,  який  в  мiру   наближення   його   черги   ставав   усе   тихiшим,
малопомiтнiшим.
   - Швидше! - гукали йому тепер, як  завжди  гукають  останньому.  А  вiн
дбайливо ув'язував себе якомога  мiцнiше,  щоб  не  зринути  з  петлi,  не
зiрватись. Зате бiйцi, змовившись, тягли його скорiше,  нiж  iнших,  тягли
жартома всi разом, як цебер з водою.  Хома  ледве  встигав  перебирати  по
скелi руками й ногами та вчасно вiдхиляти сво? вуса вiд камiння.
   - Легше! - волав вiн. - Ой, легше, пропав чоловiк! А коли вже  став  на
гребенi, то оглянувся  навкруги  в  синiючий  прозорий  вечiр  i  сплеснув
руками:
   - Леле! Який свiт широкий! Гори i гори без краю! Таке все велике, що аж
наче i сам пiдроста?ш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань  дибки,  подивись-но
сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де ?? Хома здира?ться  до  неба,
то не впiзнала б Хоми! Сказала б: "Це не той Хома!"
   Х'а?цький   почав   розв'язуватись   i,   збираючи   канат   на   руку,
заговорив-заспiвав по-подiльському:
   - Ой канате, канате, рiдни? наш брате! Нiде ми тебе не  кинемо,  скрiзь
понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий,  анiж  був  би
кутий iз щирого золота! Братський канате, ?дна?ш ти нас докупиi Доки  тебе
трима?мось дружно,  то  нiщо  нам  не  страшне!  Як  один  з  тобою  вгору
здiйметься, то i всiх витягне! Як один пада, то всi його пiдтримають i  не
дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього  каната,  братове
слов'яни!..
   "Брати слов'яни"  з  деякого  часу  стало  загальновживаним  звертанням
бiйцiв мiж собою, коли вони були в доброму настро?. Зараз "брати слов'яни"
звично в'ючили мiномети на себе.
   - Зда?ться, i ви тепер ста?те альпiнiстом? - сказав Воронцов Ха?цькому,
посмiхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу.
   - Стаю, товаришу замполiт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!..  Але
ж це просто чудо якесь з чоловiком тут робиться. Внизу пiд скелею був один
Хома, а пiднявся на скелю, то це вже iнший Хома!  I  бачить  далi,  i  чу?
далi...  I  в  головi  наче  посвiтлiшало?  Ким,  ким,  а  от,  що   стану
альпiнiстом, нiколи не думав. Таке бескеття подолати, га?
   - А ми  здавна  альпiнiсти,  товаришу  Ха?цький,  -  докинув  Воронцов,
крокуючи поруч з бiйцем. -Ми альпiнiсти ще  з  часiв  Суворова.  Чули  про
Суворова?
   I, перестрибуючи з бiйцями з каменя на камiнь, майор почав  розповiдати
?м про Чортiв мiст.
   Черниш  iнодi  поглядав  на  Воронцова  i  дивувався,  як  швидко   мiг
змiнюватись замполiт. Ще вранцi на партiйно-комсомольських зборах вiн  був
якийсь збляклий i начебто  кволий,  хирлявий  пiсля  перенесено?  хвороби.
Тепер же вiн ступав пругко, бадьоро, iнодi балансуючи по гострiм  камiнню,
як молодий. Обличчя його в синiх  сутiнках  здавалось  затвердiлим,  i  не
видно було на ньому слiдiв утоми. Майор на ходу  розповiдав  i  розповiдав
бiйцям рiзнi iсторi?, i бiйцi  намагались  не  вiдстати,  бути  ближче  до
нього, щоб усе чути. Пiд час коротких привалiв, коли бiйцi  опускались  на
холодне камiння, Воронцов не сiдав, а весь  час  походжав  мiж  ними.  Вiн
здавався ?м невтомним, бо нiхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому
буде дуже трудно знов устати на сво? побитi ноги, подробленi осколками  ще
в сорок першому.
   Свiтла  нiч  стояла  над  горами.  Чиста,  прозора,  вона  просвiчувала
наскрiзь, як синiй коштовний камiнь чисто? води. Високi зорi тремтiли  над
головами бiйцiв, iнодi  падаючи,  наче  хтось  звiдти,  з  неба,  запускав
сигнальнi ракети. Подзвонювали в такт  фляги  й  тугi  диски  на  ременях.
Поцокували солдатськi пiдкови на вiковiм камiнню, на яке ще досi нiхто  не
ступав.
   "Там, де олень не пройде..."



   XVIII

   Гвардi? сержант Козаков iшов з  кiлькома  бiйцями-розвiдниками  поперед
третього батальйону, що його вiв  сам  "хазя?н",  командир  полку  Самi?в.
Батальйон рухався в обхiд перевалу, далеко праворуч вiд шосе.
   Тоненькi  ялинки  розбрелися  по  схилах  гiр.  По  дну  мiжгiр'я,  мiж
тисячотонними камiнними надовбнями,  крiзь  колючий  чагарник  продиралися
бiйцi. Майже  всi  були  вже  обшарпанi,  закривавленi,  подертi  колючими
гiлками. Навiть у пiдполковника Самi?ва смуглява, старанно  виголена  щока
була вкрита темною плiвкою запечено? кровi. Вiн iшов з комбатом  попереду,
твердо ступаючи сво?ми стрункими ногами, щоразу зупиняючись i  розгортаючи
карту, коли помiчав десь на горi дерев'яну  хатину,  схожу  на  ластiв'яче
гнiздо. Пожовуючи  смаглу  губу,  пiдполковник  дивився  на  карту,  потiм
чортихався i рвучким енергiйним жестом закривав свiй  величезний  планшет:
ластiв'ячого гнiзда не було на  картi.  Його  вже  пiсля  складання  карти
вимостив собi якийсь мiсцевий лiсник-романтик.
   - Марш! - з характерним таджицьким акцентом командував  Самi?в  i  йшов
далi. Хiба вiн повинен  був  зупинятися  через  те,  що  мав  перед  собою
застарiлу карту Центрально? ?вропи?
   Козаков залишав по дорозi "маяки", а  сам  дерся  все  вище  й  вище  з
компасом у руцi по заданому азимуту. Вiн добре орi?нтувався в мiсцевостi i
тому йшов серед цих прадавнiх сивих ярусiв камiння так твердо й  упевнено,
наче проходив тут уже не перший раз.
   Як i всьому батальйоновi, Козакову доводилось посуватися з сво?ю групою
повiльно, весь час маскуючись, мiсцями переповзаючи по-пластунському, бо з
кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожi кулемети.
Вже  навiть  кiлометрiв  за  дванадцять  вiд  шосе,  в  такому  хаотичному
нагромадженнi диких скель, урвищ,  яруг,  де,  здавалось,  не  могло  бути
жодно? живо? людини, зверху несподiвано вдарив кулемет.  Козаков  сигналом
поклав бiйцiв i  сам  залiг  теж,  уважно  вивчаючи  скелю,  з  яко?  його
обстрiляли. Вона нагадувала середньовiчний замок, похмуру кам'яницю,  яка,
гострiшаючи догори, утворювала там щось подiбне до вежi. Звiдкись  iз  то?
вежi i було обстрiляно розвiдгрупу.
   Сержант  послав  одного  з  бiйцiв  назустрiч  батальйоновi  попередити
"хазя?на",  що  на  шляху  ?хнього  просування  виявлено   вогневу   точку
противника.
   -  Передай,  що  за  годину  ??  буде  знищено,  -  наказував   Козаков
посильному, - а поки що хай хлопцi перекурять  i  поп'ють  холодно?  води,
якщо вона в них ?.
   Знищено!.. Легко передати, що  буде  знищено.  Але  ж  це  треба  ще  й
зробити. "Хазя?н" не любить пустих обiцянок. Козаков прийняв рiшення: якщо
його  групу  вже  виявлено,  -  вiн  залишить  тут  кiлькох  бiйцiв,   якi
удаватимуть, нiби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих
кулеметникiв буде зосереджена на цих "гастролерах", як  назвав  Козаков  у
думцi сво?х товаришiв, вiн тим часом непомiтно пробереться до само? сопки,
зiйде з тильного боку на вершину i знищить  кулеметну  обслугу  гранатами.
Козаков не доручив цi?? справи  нiкому  з  сво?х  бiйцiв,  а  вирiшив  усе
зробити сам. Це не тому, що вiн не надiявся на сво?х хлопцiв (вiн знав  ?х
давно i вiрив ?м, як самому собi). Вiн просто  сам  ласий  був  до  такого
шматка. Вiн аж тремтiв увесь, коли траплявся  такий  небезпечний  випадок,
такий "шанс", де  можна  було  дати  волю  сво?й  винахiдливостi,  умiнню,
хоробростi. I по праву командира Козаков завжди брав собi  найнебезпечнiшi
завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям.
   - Ти, сержанте, зловжива?ш  сво?ми  личками,  -  нарiкали  товаришi.  -
Завжди сам лiзеш чортовi на роги!
   - Це я даю Козакову по блату, - висловлювався сержант про себе в третiй
особi.
   Розвiдники почали давати "гастролi",  i  одразу  ж  iз  вежi  пролунало
кiлька коротких черг.
   Козаков поповз мiж камiнням, ледве помiтний, сiро-зелений,  як  степова
ящiрка.
   Бiйцi продовжували дратувати вогневу точку.
   Знову кулемет дав кiлька черг, проте кулi високо прозумкотiли у  чистiм
сухiм повiтрi над головами розвiдникiв.
   - Що за чорт? - здивувався один з розвiдникiв. - Стрiляють не по нас, а
понад нами!
   - Може, ми в мертвiм просторi?
   - Кий бiс! Дивись...
   Вони приблизно змiряли кут вiд вершини сопки до них. Виходило, що  кулi
могли б сiкти по них.
   Козаков повз невтомно.  Вiн,  Козаков,  якого  на  тактичних  навчаннях
нiякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро,
без фальшу, тут повз так, нiби це з  дитинства  було  його  найулюбленiшим
заняттям. Озирнувшись, вiн встав на ноги лише тодi, коли наблизився зовсiм
до пiдошви кам'яницi, де вже й справдi був мертвий  простiр  i  зверху  не
могли  його  бачити.  Натертi  об  камiнь  лiктi  гостро  щемiли.  В  часи
перепочинку, коли дивiзiйна пральня з дiвчатами стояла недалеко вiд полку,
тi лiктi в Козакова були завжди старанно заштопанi. Тодi й трофейнi чоботи
його  вилискували  дзеркально,  а  ясно-руда  велика  голова,  пiдстрижена
боксом, пахтiла найкращими парфумами ?вропейських фабрик.  Тодi!"  А  коли
полк вступав у бо? або коли "хазя?н" щоночi ганяв Козакове по  "язика",  а
"азяк" не попадався, тодi сержант на свiй  зовнiшнiй  блиск  i  на  дiвчат
махав рукою. Ходив мовчазний,  сердитий,  занехаяний,  як  з  похмiлля,  i
тiльки повiки його нервово  посiпувались.  В  поглядi  його  тодi  було  й
справдi щось вовче.
   У такому станi вiн був i зараз. Не до шику було,  не  до  чепурiння,  i
знову спiдня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду,  як  парашут.
Немазанi чоботи порепались. Руда щетина вкрива? випнуту  кiстляву  щелепу.
Забув уже Козаков i пральню, i шик, i всi сво?  фронтовi  розваги.  Нiчого
зараз для нього не iснувало, крiм завдання. В такi моменти все життя  кого
зосереджу?ться в  зеленкуватих,  трохи  скошених  очах  та  настовбурчених
вухах. Ось вiн прича?вся, як рись, сто?ть пiд скелею, сторожко наслухаючи,
трохи схиливши голову набiк i розкривши рота. Якби його  хто  пiдгледiв  у
цей  момент,  то  побачив  би,  як  у  гострих  його  очах  уже  iскряться
найсмiливiшi вигадки й комбiнацi?.
   Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючi кущi шкарубкими,  в
ластовиннi руками. Надiйнi  широкi  руки,  що  так  подобались  дивiзiйним
дiвчатам!..
   Озирався, наслухав i знову дерся по камiнню, напружуючись  усiм  тiлом,
яке ставало, коли вiн пiдважувався, одним суцiльним гнучким м'язом.
   Нiяко? стежки тут не було.
   Хто там на висотi? Скiльки ?х? Цi думки не лякали  Козакова,  а  тiльки
заохочували, пiд'юджували швидше видертися  туди  i  помiрятися  силами  з
ворогом.
   Гiрськi орли кружляли високо в синьому небi. "Сюди, мабуть,  нiколи  не
залiтали степовi нашi птахи, - подумав Козаков. - А ми залетiли".
   I ось  нарештi  вершина.  Це  була  площа  значних  розмiрiв,  безладно
завалена голим камiнням, хоча знизу  здавалася  майже  гострим  шпилем.  З
наготованою гранатою в руцi сержант почав скрадатися межи камiнням  в  той
бiк, де зрiдка зривалися скупi кулеметнi черги. "Чому ?х не взяти  живцем?
Краще я ?х живцем! - раптом вирiшив Козаков. - Свiжакiв приведу!  "Хазя?н"
буде радий". Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, вiн узяв автомат
на руку, тримаючи його на-по-готовi.
   Те,  що  побачив  Козаков,  зупинившись  за  останнiм  каменем,   вкрай
здивувало, вразило  його.  За  кулеметом,  на  самiм  краю  урвища,  лежав
один-однiсiнький солдат у мадьярському жовтому обмундируваннi, але  босий.
Навколо нього валялись коробки з-пiд  патронiв,  купи  вистрiляних  гiльз,
вiдiткнута алюмiнi?ва фляга... Бiльш  не  було  нiкого  i  нiчого.  Солдат
пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помiчаючи, що хтось  уже  сто?ть  в
нього за спиною.  "Чого  вiн  босий?"  -  подумав  Козаков  i,  наставивши
автомата, звично, з пiдкресленою байдужiстю сказав:
   - Хенде хох!
   Солдат обернувся до нього  обличчям.  Це  було  обличчя  мерця,  подоба
яко?сь ?гипетсько? мумi?, вийнято? з гробницi. Один  маслак,  один  череп,
обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкiрою!.. Тiльки тi глибоко  запалi  очi
ще жили i горiли таким щирим, змiшаним з божевiльною радiстю  подивом,  що
Козакову раптом стало жаль свого бранця.
   - Хенде хох, - сказав сержант  ще  раз  таким  тоном,  наче  пропонував
земляковi закурити.
   Солдат сiв i, сидячи, пiдняв руки. Тiльки тепер Козаков зрозумiв,  чому
кулеметник босий. Обидвi  ноги  його  були  прикутi  до  каменя  залiзними
короткими ланцюгами.
   "Смертник! - майнуло Козакову в головi. - Та це ж смертник!"
   Досi вiн багато чув оповiдань бiйцiв про цих смертникiв,  що  ?х  ворог
залишав за собою при вiдступi, але навласновiч бачив такого бiдака вперше.
   - Камрад, не убий!  -  скривився  солдат  жалiбно,  злякано  i  приязно
вдивляючись у Козакова. - Я хорват, товаришу.
   I щоб швидше переконати цього плечистого юнака з  автоматом,  що  перед
ним таки справдi хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно
проспiвав йому рiдною мовою  якийсь  фривольний  куплет,  щось  на  зразок
коломийки. Сержантовi нестерпно було на нього дивитись.  До  такого  стану
довести людину! Посадити  на  ланцюг  без  води,  без  хлiба  i  заставити
стрiляти у сво?х же братiв!.. Та ще ця скрипуча соромiцька пiсенька,  якою
вiн хоче врятуватись вiд смертi... Губи солдата, запеченi, як чорна хлiбна
шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага.
   - Ех, ти...
   Козаков вiдстебнув вiд пояса флягу, i хоч там було води всього на  один
ковток i самому йому пересихало в горлi, вiн, не  вагаючись,  подав  флягу
старому солдатовi.
   - Пий!
   Солдат схопив флягу обома руками. Сухi, до  краю  виснаженi  руки  його
дрижали, коли вiн пив, i навiть рiдке сивiюче волосся на головi  тремтiло,
безладно одкинувшись назад.
   - Кесенем сипе, шпасiба, мерсi,  -  повертаючи  флягу,  дякував  солдат
всiма знаними мовами. - Руський - добрий; руських - любiм...
   Козаков, однi?ю рукою  пiднявши  автомат  в  небо,  дав  три  одиночних
пострiли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся
до командира полку доповiдати, що все вже в порядку.
   Хорват тим  часом  показував  Козакову  сво?  солдатськi  документи,  i
Козаков, розглядаючи ?х, удавав, що цiлком у них розумi?ться.
   - Так, так... Умгу, - суворо миркав вiн у документи.
   Хвилюючись i все ще не опам'ятавшись, солдат розповiдав про  себе.  Вiн
угорський хорват з Балатону, по професi? чизмар, тобто швець. Коли  Салашi
закликав його до армi?, запродавши нiмцям, вiн не хотiв стрiляти  в  сво?х
схiдних братiв слов'ян i вирiшив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одно?
ночi на гвинтiвку бiлу хустку, вiн пiшов у гори. Цiлу нiч  вiн  кружляв  у
якихось бескеттях, кам'яних лабiринтах,  без  компаса,  без  керма  i  без
вiтрил iз сво?ю бiлою хусткою на гвинтiвцi. На свiтанку йому  здалося,  що
вiн нарештi досяг мети. Iз скелi над ним  чахкали  малi  мiномети,  i  вiн
почав туди гукати, махаючи  бiлою  хусткою  радянським  бiйцям.  До  нього
звiдти швидко спустилися... нiмцi й мадьяри. Отак проблукавши нiч в Альпах
- жорстокi гори Альпи! - вiн знову попав до осоружних фашистiв. Тi  одразу
здогадалися, в чiм рiч. Одвели  в  штаб  батальйону.  Там  офiцерня  довго
глузувала з його невдалого переходу в полон, а потiм було винесено  вирок:
розстрiляти. Проте з солдатами у них сутужно, i один  з  офiцерiв  порадив
залишиш його в засiдцi на крайньому глухому  фланзi  батальйону.  Це  була
певна смерть. Його прикували на цiй  кам'янiй  вежi  бiля  МГ,  позбавивши
всього, залишивши йому тiльки патронiв вдосталь. Тепер вони знали, що  вiн
загине так чи iнакше:  або  скона?  сам,  змучений  спрагою,  розкльований
птицями, або впаде пiд кулями, вiдстрiлюючись до останнього, коли на нього
наступатимуть. Не стрiляти вiн не мiг - вiн мусив стрiляти. Це була  ?дина
остання надiя для  нього,  прикутого  на  цiй  альпiйськiй  скелi:  тiльки
пострiлами мiг вiн окликнутись до живих, дати ?м знати про себе, що вiн ?,
iсну?, живе. Коли б у нього скiнчились патрони, вiн сконав би тут страшною
повiльною  смертю  на  безхлiб'?  та  безводдi  серед  розпеченого  сонцем
камiння. Бо хто  почув  би  його  стогiн  серед  цих  безкра?х  пустельних
кам'яних гiр? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю свiту?
Хiба що голоднi орли прилетiли б випити йому очi. Лежало  б  через  мiсяць
тут почорнiле солдатське тiло, висушений кiстяк, прикутий бiля нiмого, уже
заржавiлого вiд гiрських туманiв МГ... Могло б так бути, але не буде.
   Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на вiйнi  постала
перед ним у новому свiтлi. Гарно рятувати людей! Краще, нiж убивати!
   Розповiдаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою.  щоб  торкнутися  нею
Козакова. Йому  немовби  ще  й  досi  не  вiрилось,  що  перед  ним  живий
радянський сержанг у вицвiлiй пiлотцi,  з  автоматом  на  грудях.  Посеред
сво?? розповiдi хорват раптом  замовк,  зупинивши  зачудований  погляд  на
орденi  Слави,  що  висвiчував  у  Козакова   на   засмальцьованiй   лотом
гiмнастьорцi.
   - Кремль? - сказав солдат, вказуючи на силует Спасько? вежi на орденi.
   - Кремль.
   - То ? мiць. То ? вiкторiя.
   Козаков пiдвiвся, пiдiйшов до важкого МГ i взяв його  обома  руками  за
теплий ствол, як коваль за молот.
   - Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотiли, велично  плаваючи  понад
глибокими, повними спеки мiжгiр'ями.



   XIX

   Опiвночi, коли гвардi? пiдполковник Самi?в випустив з ракетницi одну по
однiй шiсть зелених ракет, нiмцi й угорцi, якi обороняли  перевал,  навiть
не думали, що кiнець ?х так близько, ?хнi вартовi, не  розумiючи,  в  чому
справа,  здивовано  поглядали,  як  розсипались  ракети  холодним  зеленим
блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянськi батальйони вже
звечора лежать обабiч шосе в тилу i напружено  чекають  у  небi  саме  цих
ракет?
   Тепер дочекались i встали. Тиша трiснула, нiч загримiла, тисячi  вогнiв
трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звiдусiль на перевал.
   На досвiдi попереднiх бо?в за висоти пiдполковник  Самi?в  переконався,
що мiж бо?м бiля пiднiжжя i бо?м на вершинi проходить, як правило,  певний
час i саме це да? змогу противниковi опам'ятатись i  зiбратись  з  силами.
Щоб уникнути цього тепер, пiдполковник заздалегiдь  розставив  вiдповiдним
чипом сили i вогневi засоби  полку.  Батальйони,  що  непомiченими  вийшли
противниковi у тил, зараз  лежали  вище  перевалу  в  скелях  понад  шосе.
Встановленi тут станкачi й мiномети за  сигналом  накрили  ворожу  оборону
майже нависннм вогнем.
   Навпаки, бiйцi  першого  батальйону  ще  звечора  залягли  дугою  попiд
перевалом  внизу  так,  що  па  тлi  неба  видно  було  силуети   солдатiв
противника. Вогнi знизу i зверху  схрестились,  накриваючи  перевал.  Полк
почав  бiй  уночi,  i  це  давало  йому  особливi   переваги.   Ошелешений
несподiваним ударом, противник кинувся до апаратiв, але  зв'язок  уже  був
перерiзаний.
   Тим часом штурмовики першого батальйону проклали  гранатами  проходи  у
дротяних загорожах. Незмовкаюче серед  темряви  "ура"  пiдiймалося  дедалi
вище, охоплюючи вершину. Дезорганiзований раптовiстю нiчно?  атаки,  ворог
не встиг учинити скiльки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших  i
найблискучiших бо?в, проведених полком у гiрських умовах. Втрат  майже  не
було. "Академiк" довго потiм  пишався  перед  генералом  сво?ю  так  вмiло
органiзованою нiчною операцi?ю.
   До  ранку  шосе  вже  було  розчищене  бiйцями   вiд   дубових   колод.
Протитанковий рiв засипали так, що по  ньому  могли  рухатися  транспорти.
Знову заклекотiли кованi колеса, пiдiймаючись на перевал, один з  найвищих
у Трансiльванських Альпах.
   Бiйцi поспiшали досягти  вершини  i  глянути  вперед:  що  там?  Чи  не
рiвнина, чи не степи?..
   А перед ними знову вставала панорама гiр,  нижчi  i  вищi  кряжi,  наче
грандiознi хвилi кам'яного, навiки застиглого моря. Скiльки сягали  очi  -
гори, гори, гори.
   Бiйцями сприймалось - бо?, бо?, бо?.



   XX

   "Живий, здоровий. Весь час з  боями  просува?мося  в  горах.  Вою?мо  в
Трансiльванi?, якщо ти коли-небудь чула про таку кра?ну. Б'?мо i нiмцiв, i
мадьярiв. Згаду?мо нашу далеку золоту Батькiвщину. Не бачимо нiчого,  крiм
сонця над головою. А вночi хмари бiлiють пiд нами.  Ма?мо  все,  що  треба
солдатовi. Мрi?мо вийти з цих безкра?х  гiр:  душа  тужить  за  просторами
степу.
   Не скучай, мамо. Будь щаслива,
   Женя"



   XXI

   Маковейчик сидить, зiбгавшись, над апаратом. Раз у  раз  вiн  пiдводить
запаленi очi i глухо повiдомля?:
   - Убило комсорга.
   - Убило лейтенанта Номоконова.
   - Поранило санiтарку Галю.
   Мiномети, охолоджуючись, похмуро дивляться  вгору  на  висоту  вiсiмсот
п'ять. Третiй день ?? шгурму? пiхота i не може взяти. В батальйонах  полку
лишилося по п'ятнадцять-двадцять активних багнетiв. Командир полку Самi?в,
розмовляючи по рацi? з  вищим  начальством,  тiльки  ще  бiльше  темнi?  i
коротко повторя? крiзь зуби:
   - ?сть... ?сть... ?сть...
   По тилах iшла чистка за чисткою. У  пiхоту  забрали  кухарiв,  писарiв,
?здових, старшин. Вони тепер там, нагорi, повзли метр за метром все вище i
вище мiж розпеченим камiнням, об яке кресались, розплавляючись, кулi.
   Комбат викликав Брянського до апарата. I Брянський, розмовляючи з  ним,
також повторював, зцiпивши зуби:
   - ?сть... ?сть... ?сть...
   А кiнчивши, сiв на каменi й охопив голову руками.
   - Що там? - запитав Сагайда.
   - Вимага? дати в пiхоту чотири чоловiки. Що я йому дам?.. Що-о  я  йому
дам?
   I, дiставши блокнот, обвiв  поглядом  сво?х  бiйцiв.  Кого  вiн  дасть?
Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре зна?  -  з  пiхоти  до
нього не повертаються. А скiльки чесних зусиль, невтомно? працi вiн вклав,
щоб цi люди стали такими мiнометниками, як  зараз.  Свiй  досвiд,  знання,
свою пристрасну любов до справи вiн терпляче, на кожному  перепочинку,  на
кожному привалi передавав ?м. Особливо ж у горах... У гiрських умовах роль
мiнометного вогню одразу пiдвищилась  порiвняно  з  тим,  як  це  було  на
звичайнiй мiсцевостi. Бездорiжжя та рiзко пересiчений рель?ф,  що  обмежу?
огляд i обстрiл,  змусили  стрiлецькi  пiдроздiли  користуватися  найбiльш
легкими i рухливими артилерiйськими системами. Сучасний  мiномет  виявився
наче спецiально створеним для гiр. Його  можна  перенести  на  в'юках,  де
нiколи не пройде важка гармата. Сво?м вогнем вiн  скрiзь  прокладе  дорогу
батальйоновi i просунеться сам з допомогою  мiнометно?  обслуги.  Крутизна
тра?кторi? мiн в горах  виявилась  особливо  цiнною.  Мiна,  викинута  пiд
потрiбним кутом, з однаковим успiхом може збити ворожий кулемет на високiм
гребенi i дiстати ворога на днi  найглибшо?  складки,  закрито?  вiд  усiх
iнших видiв вогню.
   У горах Брянський, як командир, зустрiвся  з  новими  труднощами.  Його
мiнометники, що звикли вести вогонь на рiвнинi, мусили  стрiляти  в  нових
умовах.
   Тiльки грунтовна математична  пiдготовка  Брянського  дала  йому  змогу
швидко врахувати всю особливiсть роботи в горах, i,  довчаючись  сам,  вiн
доучував весь час сво?х офiцерiв та бiйцiв.
   Повiтря в горах дуже прозоре, отже,  i  видимiсть  тут  стала  набагато
краща, нiж  на  рiвнинi.  Тому  наводчикам  i  спостерiгачам,  якi  звикли
вiдзначати вiдстань в умовах рiвнини, тут цi  вiдстанi  здавались  меншими
вiд справжнiх. Брянський поставив начебто химерне завдання:
   - Перебудувати очi!
   Доки очi не звикнуть до гiрських умов, старший  лейтенант  заборонив  i
собi, i сво?м пiдлеглим визначати дистанцi? на око. Вiн став вимагати, щоб
данi ока обов'язково перевiрялись хоч  би  сiткою  бiнокля.  Нi  собi,  нi
пiдлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навiть Сагайду i Черниша  вiн
тренував годинами, привчаючи "дивитись по-новому". I  знову  свiй  досвiд,
сво? експерименти й спостереження вiн намагався узагальнити й  занотувати.
Вiн весь час поспiшав, немов турбувався, що не встигне iншим  разом  цього
зробити.  Майже  не   знаючи   сну   й   вiдпочинку,   вiн,   як   фанатик
експериментатор, лежачи десь мiж гарячим камiнням, виводив якiсь додатковi
формули для стрiльби знизу вверх  i  iншi  -  для  стрiльби  зверху  вниз.
Набивав записами свiй планшет i,  всмiхаючись  втомленими  очима,  говорив
Чернишевi:
   - Коли що трапиться зi мною, вiзьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. I
додавав замислено:
   - Шкода, коли б наш досвiд, здобутий такою  цiною,  пропав,  загубився.
Хто зна?? Можливо,  вiн  ще  колись  придасться  тим,  що  ходять  нинi  в
пiонерських краватках... Ми, звичайно, дума?мо,  що  це  вiйна  остання  у
свiтi... Але ж зна?ш, як багато ворогiв у нашо? Вiтчизни...
   I ось тепер вiн сидить з блокнотом та олiвцем в  руках  i  дивиться  на
свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати сво?х дiтей. З ними, з цими
людьми, простими, чесними й вiдданим", вiн уже пройшов сотнi кiлометрiв  i
мрiяв пройти ще сотнi. Але...
   "Кого ж я йому дам?"
   I вiн почав писати. Записав трьох i задумався.
   Потiм, обламуючи олiвець, додав четвертого: "Шовкун".
   Iшли:  старий  Барабан,  його  сусiда  Багрiй,  молдаванин  з   Рибницi
Булацелов i Шовкун. Вислухавши наказ. нiхто з них нiчого не  промовив,  нi
про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зiбрали сво? бiднi солдатськi
пожитки i попрощалися з товаришами. Уже вiдiйшовши кiлька  крокiв,  Шовкун
раптом вернувся i, нiяковiючи, пiдступив до Брянського:
   - Ось... мало  не  забув...  Вашi  комiрцi,  товаришу  гвардi?  старший
лейтенант... Випранi, чистi.
   I ще раз глянувши з прихованою нiжнiстю на свого командира, козирнув  i
кинувся доганяти товаришiв.
   Це було в обiдню пору.
   I не пройшло кiлькох годин, як Шовкун знову спускався на  вогневу  тi?ю
самою стежкою, мiж бурими кущами i величезними брилами камiння. На цей раз
пiдборiддя Шовкуна було перев'язане i  крiзь  марлеву  подушку  проступала
свiжа кров. Його обступили товаришi й земляки. Але Шовкун не мiг  як  слiд
володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тiльки сичав крiзь зуби.
   - Я нiчого... й не  встиг,  -сичав  вiн.  -АБулацелова  убило  поруч...
Багрiй i Барабан були ще живi...
   Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб iти в тил, Шовкун знову
пiдiйшов до Брянського:
   - Товаришу гвардi?  старший  лейтенант...  Побережiться...  Прошу  вас,
побережiться,  -  ледве  мiг  розiбрати  Брянський.  -  Бо   менi   погане
видiлося...
   -  Шовкун,  -  серйозно  глянув  на  нього  Брянський,  -  хiба  можемо
вберегтися вiд сво?? долi?
   - Воно-то так...
   На прощання Брянський мiцно потис ординарцевi руку.
   - Вилiку?тесь - повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму.
   - Постараюсь, товаришу гвардi? старший лейтенант.  Коли  Шовкун  пiшов,
повiльно спускаючись на дно мiжгiр'я, Брянський далеко провiв його пильним
поглядом. Потiм пiдiйшов до Черниша, сiв поруч з ним на теплому  каменi  i
сказав з якоюсь особливою задушевнiстю:
   - Женю.. Я тобi вже говорив... коли б зi мною що трапилось-забери  оцей
планшет. Тут усi мо?... Все мое... Я знаю - ти доведеш  це  до  кiнця.  Ти
зна?ш усi мо? iде?, розумi?ш ?х краще, нiж будь-хто. Гаразд?
   Чернит мовчки стиснув руку товариша.
   Високо над грядою гiр ключем пролiтали в сонячному  небi  якiсь  бистрi
тонкоши? птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив  за
ними.
   - На пiвдень, у вирiй. Ти не цiкавився,  друже,  шляхами  птахiв?  Нашi
сюди навряд чи лiтають... З Б?ларусi вони через Укра?ну, а потiм  -  через
Чорне море...
   Черняш уперше ночув вiд Брянського оце "Беларусь". Вимовив його старший
лейтенант з незвичною нiжнiстю в голосi.
   Задумались обидва. Кожному сво? думки, сво? мрi?  навiяли  отi  високi,
даленiючi птахи...
   Хома Ха?цький, висунувшись з ячейки,  яку  вiя  цiлу  пiч  довбав  собi
кайлом, терпляче вдивлявся в кущуватi заростi, що залягали  лiворуч  попiд
висотою.
   - Нiмцi! - раптом вимовив вiн, блiднучи. Мiнометники з сусiднiх  ячейок
насторожено глянули в той бiк.
   - То тобi здалося. Там десь нашi сорокап'ятчики.
   - Ба нiмцi.
   - Ба й нi.
   Раптом ще кiлька голосiв разом вигукнули:
   - Нiмцi!!!
   Тепер уже помилки не могло  бути:  всi  побачили,  як,  звиваючись  мiж
камiнням, мовчки повзуть  i  повзуть  тi.  Де  вони  просоталися,  -  було
невiдомо, хоча, зрештою, тут  це  не  було  незвичайним  явищем:  в  горах
нерiдко нi в них, нi в нас не було суцiльно?  оборони.  Тут  захищались  i
штурмувались  здебiльшого  дороги  та  окремi  висоти,  що,  як  бастiони,
здiймалися над довколишнiми хребтами.
   Брянський одразу  розгадав  маневр  противника  й  оцiнив  усю  глибину
небезпеки. Обтiкаючi? пiднiжжя висоти, нiмцi хотiли звiдси вiдрiзати  весь
батальйон, який штурмував  сопку  там,  високо  вгорi.  Брянський  негайно
наказав повернути на нiмцiв усi  мiномети,  коротко  повiдомив  комбата  i
закiнчив словами:
   - Приймаю бiй.
   Мiномети задерли сво? труби майже вертикально в небо.  Було  видно,  як
мiни, мов чорнi риби, зробивши в блакитi найкрутiшу тра?кторiю, шугнули  в
саму гущу нiмцiв. Там, серед камiння, диму й  полум'я,  знявся  страшенний
гвалт, i нiмцi пiднялись в атаку.
   Вечорiло, i тiнi вiд висот уже закривали мiжгiр'я. Брянський глянув  на
сво?х засмалених сонцем бiйцiв  i  згадав  лiто  -  найтяжче  лiто  тисяча
дев'ятсот сорок другого року в донських степах.
   - Товаришi, - сказав вiн спокiйно, i тiльки незвичайна блiдiсть обличчя
показувала, якого зусилля волi кошту? йому той спокiй i стриманiсть. - Вiд
нас залежить доля батальйону, доля наших товаришiв-пiхотинцiв. Крок  назад
- уже зрада. Вiдступати нам нiкуди.  Може,  комусь  iз  нас  тут  судилося
загинути, не доживши до дня перемоги. Але пам'ятаймо одне: на  нас  лежить
велика мiсiя. Будемо ж стояти на смерть!
   Бiйцi стояли по груди в ячейках, мов загiпнотизованi.  В  цiлому  свiтi
настала повна порожнеча. Все зникло, були тiльки зiгнутi попелястi постатi
в чужiй унiформi, що з гелготом наближались i наближались.
   Черниш нiколи й не думав, що вiн так спокiйно сприйме першу  зустрiч  з
ворогом лице в лице. Йому  здавалося,  що  зникло  все  хвилювання.  Нерви
напруженi до краю, рука мiцна, погляд ясний.  Здавалось,  вiн  на  протязi
всього життя не зазнавав такого напрочуд ясного спокою,  як  зараз.  Думка
працювала  з  особливою  яснiстю,  рухи   стали   методично   доцiльнi   й
безповоротнi. Вiч встигав усе бачити,  все  чути  i  все  розумiти,  немов
сприйнятливiсть його мозку раптом нечувано розширилась, збудивши  в  ньому
на мить спалах ясновидiння.
   - Огонь! - скомандував Брянський.
   Ударили з усiх автоматiв i карабiнiв.
   Маковейчик теж вистрiлив, ще ранiше прицiлившись. I хоч стрiляли всi  i
хтось, глушачи, бахкав йому бiля самого вуха, все ж, побачивши, як нiмець,
змахнувши руками, впав горiлиць, Маковейчик скорiше вiдчув, нiж  зрозумiв,
що то його нiмець,  що  упав  вiн  саме  вiд  його  кулi.  "Це  я,  це  я!
-пiдiймався в ньому переможний внутрiшнiй голос. - Нiхто iнший, тiльки я!"
   I вiн прицiлився в iншого.
   Нiмцi безладно строчили на ходу  з  автоматiв,  падали  в  трiскотнявi,
зводились i знову бiгли, наближаючись, i вже видно було ?хнi  скривленi  -
чи злобою, чи смертельним переляком - обличчя.
   - Гранати! - крикнув Брянський i перший метнув, стежачи, де вона пада?,
i взяв другу, його очi, що, здавалось, давно i назавжди згасли, загоралися
гострим  синiм  вогнем,  наче  вiтром   здувало   попiл   i   роздмухувало
спиртово-синiй жар, що жив пiд ним.
   - Гранати! Гранати!!!
   Гранати летiли одна за одною. Знявся страшенний лемент,  нiмцi  вбiгали
на вогневу. В цей момент усi почули, як вигукнув Брянський:
   - За Батькiвщину! Вперед!
   Нiколи нi до, нi пiсля цього Черниш не чув цi??  фрази  так.  З  якоюсь
особливою силою й значимiстю прозвучала  вона  ?м  тут,  збиваючи  всiх  в
кулак. Батькiвщина! Як у фе?ричному свiтлi,  сяйнули  Чернишевi  i  далека
рiчка на кордонi, i сонячнi поля за нею, i випускний вечiр  в  училищi,  i
мати з накинутою шаллю на плечах, i довгий караван у  пiсках,  i  ще  щось
невиразне, але без краю прекрасне промайнуло перед ним в одну  секунду,  i
все йому  стало  ще  яснiшим.  Не  дивуючись,  вiн  бачить,  як  Брянський
маленькими бiлими руками ввiгнався в кремнистий бруствер i  легко  вилетiв
наверх, не оглядаючись на бiйцiв, наче не мав  найменшого  сумнiву,  що  й
вони зроблять те саме, плигнув з бруствера  вперед,  заносячи  з-за  спини
важку протитанкову гранату.  Черниша  теж  винесло  ?диним  духом  наверх.
Дивлячись уперед, вiн весь час встигав якось боком бачити, як i iншi бiйцi
вилiтали з ячейок, немов ?х звiдти щось виштовхувало, i в усiх були блiдi,
зосередженi обличчя.
   - За Батькiвщину! - ще раз дивним голосом гукнув Брянський, i Черниш не
впiзнав його сильного голосу, наче змiненого резонансом чужих гiр.  Черниш
бачив ще, як Брянський  боком  стрибнув  кiлька  крокiв  уперед  i  метнув
гранату, вихоплюючи в ту ж мить пiстолет, i одразу серед  нiмцiв,  що  вже
були ось тут, гуркнуло, заклубилося, i вони  на  мить  зникли  в  чорному.
Черниш бачив, як упав Брянський, але не зупинився, i нiхто  не  зупинився.
Всi, схилившись, мчали вперед, i всi щось кричали в диму й чадi. I  Черниш
теж кричав, не пам'ятаючи що.
   Нiмцi тiкали з вогнево?.
   Це ще пiддало Чернишевi сили, тако? сили, що, здавалось, його не мiг би
тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорiв чужий френч, фляга,
закрита кружкою, билася в нiмця на заду, i Черниш хотiв за не? вхопитися i
ще швидше бiг, не бiг, а летiв, як птах. Усе тiло його  зробилося  легким,
пружним, нестримним...
   Черниш, вiдчуваючи в сво?й руцi щось важке, розмахнувся i вдарив  нiмця
до тiм'ю. Той одразу присiв, наче ввiйшов у  камiнь,  i  Черниш  аж  тепер
помiтив, що вдарив його мiною, яка не знати коли i яким чином опинилася  у
нього в руцi. "Хоча б не вибухнула!"-майнуло йому в головi.
   - Рубай, бий!
   - За Брянського!!! - вигукнув хтось поблизу, i  Черниш  знову  рвонувся
вперед у суцiльнiй рев, стогiн, гупання нiг. "3начить, Брянського  вбито!"
- здогадався вiя на бiгу, але це  його  де  занепоко?ло,  а,  навпаки,  ще
бiльше сповнило лютою мiццю; i його не здивувало, що iм'я його  друга  вже
гримить мiж ними,  як  бойовий  клич.  Чериниi  бачив,  як  перед  Денисом
Блаженком обернувся високий гiтлерiвець  в  окулярах  i,  здiймаючи  руки,
страш но крикнув:
   - Гiтлер капут!
   - А тобi теж!
   I Денис рубонув його кайлом прямо по перенiссю.
   - За Брянського!!!
   Мiжгiр'я гримiло бойовим клекотом. Перед Чернишем, утiкаюяи, скреготали
по камiнню кованi чоботи, i вiн, зцiпивши зуби, напружуючись що було сили,
плигнув ще раз упе'ред i вдарив обома руками нiмця в шию, в спину, повалив
i уп'явся пальцями в горло, i той, наливаючись  кров'ю,  захарчав.  Черняш
товк його потилицею об камiнь, i все було мало,  мало...  Кинув,  i  знову
побiг,  i  знову  кричав,  не  пам'ятаючи  що.  Промчав  мимо  Ха?цький  з
розтрiпаними  страшними  вусами.  Вiн  весь  час  клепав  нiмця  по  спинi
маленькою саперною лопаткою. На мить Черниш загледiв Сагайду, що майнув  у
розпанаханiй гiмнастьорцi, з  оголеними  волохатими  грудьми,  з  налитими
кров'ю очима. Вiн тримав у  руцi  пiстолет.  Черниш  згадав,  що  теж  ма?
пiстолет, i, на бiгу вихоплюючи його, мчав, i всi мчали вже  мiж  нiмцями,
що з перекошеними вiд жаху обличчями  тiкали  кудись  наослiп.  У  повiтрi
свистiли приклади, лiтали вигуки й зойки. Знову  перед  Чернишем  з'явився
нiмець, нiби той самий, якого вiн душив, кресали  камiння  кованi  чоботи,
трiпалася фляжка на заду, хтось близько кричав:  "Стiй!"  I  Черниш  також
закричав у потилицю нiмцевi:
   - Стiй! Стiй!!!
   На вигук нiмець озирнувся, зашкопиртав у камiннi I впав.
   - Я руський! - скрикнув вiн, похапцем зводячись на колiна  i  здiймаючи
тремтячi руки. - Я з Солнечногорська!!!
   - В Солн?чногорську таких нема! - видихнув Черниш i, пiднявши пiстолет,
вистрiлив йому прямо в груди.
   Утерся рукавом, i зненацька погляд його зупинився на  висотi.  Там,  на
тлi вечорового неба, виразно видiлявся силует, непорушний, нiби  висiчений
з каменю. Сонце вже давно зайшло  за  висотою,  а  небо  над  нею  все  ще
свiтилося, переливалося барвами. Силует не рухався. Дерево? Але в цю  мить
постать, що досi стояла  а  профiль,  обернулася.  I  стало  видно  контур
автомата у пiднятiй руцi. "Значить,  висота  наша!"  -  майнуло  в  головi
Черниша, i вiн закричав щосили:
   - Наша! Наша!!!



   XXII

   - Вiн загинув, мабуть, вiд власно? гранати, - похмуро говорив  Сагайда,
схиляючись над Брянським i шукаючи рани. - Вона розiрвалася надто близько.
   Старший лейтенант лежав иа правому боцi, одкинувши голову  i  подавшись
усiм тiлом вперед. Вiн напружено витягнув руку по каменю, наче  хотiв  нею
дiстати щесь близьке, зовсiм недалеке перед собою. В руцi закляк пiстолет.
Брянський лежав, як живий, кровi нiде не було на бiлiм обличчi, i його очi
не заплющенi були, а тiльки злегка примруженi, як тодi, коли вiн.  дивився
в  бiнокль  i  командував.  Несподiвано  серед  загально?   тиши,   луснув
пiстолетний пострiл, i куля дзенькнула десь об  камiнь  за  кiлька  метрiв
поперед Брянського.
   - В чому справа? - крикнув Сагайда, здивовано дивлячись, як э пiстолета
Брянського в'?ться дямок. - Нiчого не розумiю...
   Виявля?ться,  хтось  iз  бiйцiв  ненароком  торкнув  у  сутiнках   руку
Брянського, i його пiстолет вистрiлив вiд того незначного  руху.  Вiн  був
зведений.
   - Брянський! - з болем вигукнув Черниш, стоячи над  маленьким  холодним
тiлом свого командира i друга. - Ти... ти i мертвий стрiля?ш!
   Гори  темнiшали,  випливав  далекий  мiсяць.   Брянському   розстебнули
гiмнастьорку, оглянули рану. Осколок пройшов у серце.
   Стовпившись навколо старшого лейтенанта i присвiчуючи лiхтариком, бiйцi
по черзi розглядали фотографi?.
   Скорботна жiнка в чорнiй  хустцi,  зав'язана  по-старомодному,  склавши
руки на колiнах, дивиться прямо перед собою.
   - Мати, - каже Сагайда.
   Мати! Досi мало кому з бiйцiв спадало на думку, що i в Брянського  може
бути мати.
   Дiвчина сто?ть на березi моря в купальному костюмi  з  веслом  у  руцi.
Сонце б'? ?й в очi, вона мружиться i смi?ться.
   - Наречена.
   Мовчки розглядали бiйцi незнайому вродливу дiвчину. Де вона тепер? Що з
нею буде?
   З лiво?  кишенi  гiмнастьорки  дiстали  партквиток.  Вiн  весь  злипся,
пронизаний осколком наскрiзь.
   - Пошлють в Москву... В ЦК партi?. Денис Блаженко з якоюсь  погрозою  в
голосi сказав, не звертаючись нi до кого зокрема:
   - Я вступаю в кандидати.
   I, зустрiвшись очима з братом, додав:
   - Я вже пiдготовлений.
   Прибув старшина Багiров з бiйцем, ведучи в обох руках коней, нав'ючених
бо?припасами. В'ючнi сiдла на конях були системи Брянського. Коли в  горах
довелося кинути значну частину обозiв i перейти тiльки на в'юки, Брянський
запропонував цi простi сiдла замiсть стандартних армiйських в'юкiв, важких
i громiздких. Сiдла Брянського, введенi спочатку в мiнротi, швидко дiстали
визнання, i тепер ними користувалися всi  полки  дивiзi?.  Особистий  кiнь
Брянського теж був зав'ючений бо?припасами i парував пiд тяжким вантажем.
   - Старшина, - покликав Сагайда. - Ти бачив? Вiн  вказав  на  трупи,  що
лежали бiля вогнево?.
   - Я знаю, - похмуро вiдповiв Багiров. По  дорозi  вiн  зустрiв  кiлькох
поранених у цiм бою, що пiшли вже в санроту. Вони йому все розповiли.
   - Зна?ш, старшина?.. Тодi скидай, друже, свою сорочку. А то глянь...
   Сагайда  вiдстебнув  на  грудях  булавку,   i   роздерта   гiмнастьорка
розiйшлася на двi поли. Старшина скинув йому свою сорочку.
   Бiйцi сiли навколо термоса вечеряти.
   Багiров мовчки розливав норму спирту  i  пiдносив  кожному  сьогоднi  з
особливою пошаною, немов перед ним були не тi  люди,  що  завжди.  Маковей
ранiш не пив спирту, боячись, що згорить вiд нього. Вiн оддавав свiй спирт
Хомi. Сьогоднi ж Маковейчик несподiвано випив свою порцiю, та й ще забажав
випити Хомину. Ха?цький не дав, хмуро пообiцявши розплатитись iншим разом.
   Мовчки пили i мовчки ?ли, як пiсля смертельно втомливо? працi.
   А Вася Багiров, роздавши норму, мовчки вiдiйшов убiк. Потiм  наблизився
до нав'юченого коня командира роти,  поклав  руку  на  гриву.  Доки  бiйцi
вечеряли, Вася все стояв бiля коня, ткнувшись йому чолом в гриву. Продертi
плечi його дрiбно, по-дитячому здригалися.
   Подзвонив комбат i передав Сагайдi командування ротою,  доки  четвертий
вiддiл пришле когось iз резерву.
   - А чули? - зненацька порушив мовчанку  Маковей.  -  Шовкун  казав,  що
повернеться в роту...
   - Може, ще когось i застане, - зiтхнув Роман Блаженко. - Але ординарцем
уже навряд чи буде...
   - Вiн якось говорив старшому лейтенантовi, що до Берлiна з ним iтиме.
   - Ой, далеко, браття, до нього йти... Буде ще кровi та кровi...
   Брянського поховали того ж вечора на самому шпилi  тiльки  що  здобуто?
безiменно? висоти 805. Як ветерана полку, його ховали з усiма  вiйськовими
почестями, якi тiльки були можливi в цих умовах.
   В суворiй задумi стояли бiйцi навколо могили, слухаючи прощальне  слово
гвардi? майора Воронцова. Вiн справедливо вважався  найкращим  оратором  в
дивiзi? i полку. Але тепер це говорив не лише  оратор,  Воронцов  стояв  у
сво?й розстебнутiй фуфайцi, з якою майже нiколи не розлучався,  лiва  рука
його була пiдв'язана на грудях. Майор сам брав участь у штурмi  висоти,  i
його легко поранило. Лисий, з вiдстовбурченими вухами, трохи зсутулившись,
вiн стояв над могилою, як старий батько серед сво?? родини. Для  Воронцова
Брянський був бiльше, нiж  тiльки  командир  одно?  з  мiнометних  рот.  З
Брянським  вiн  пройшов  шлях  вiд  само?  Волги.  Брянському  вiн   давав
рекомендацiю в партiю. Воронцов, наче за власним сином, стежив, як зроста?
цей молодий обдарований офiцер,  фанатично  неспокiйний  в  поривах  сво??
думки.
   -  ...Вiн  до  останнього  подиху  зберiг  вiрнiсть  присязi,  вiрнiсть
прапоровi, вiрнiсть сво?й Батькiвшлвi,. - говорив гвардi? майор.
   А Брянський лежав на палатцi бiлий, спокiйний, з ясним чолом  i,  сяючи
при мiсяцi орденами, слухав, що про нього говорили.
   Високий ясний вечер  був  сповнений  тих  чар  простору,  того  запаху,
безмежностi, якi властивi тiльки вечорам цi?? пiдхмарно? кра?ни.
   - Це не перший i  не  останнiй  з  наших  бойових  товаришiв,  яких  ми
залиша?мо в Альпах. Ми йдемо вперед, а вони залишаються за нами на  кожнiй
сопцi, як нашi вiрнi застави. Оглянемось - i ми побачимо ?хнi образи, ?хнi
силуети на близьких i далеких сопках. Будуть вони  стояти  на  чужинi,  як
вiчна пам'ятка, вiчне нагадування всьому свiтовi про жертви нашого народу,
який грудьми зустрiв навалу  фашистських  орд  i  сплачу?  власною  кров'ю
визволення ?вропи...
   Черниш стояв э планшеткою Брянського  через  плече,  стискаючи  в  руцi
пiстолет, наготований для салюту, i дивився на далекi верховини, що  чiтко
окреслювалась вiд мертвим сяйвом мiсяця.  Часом  здавалося  Чернишевi,  що
звiдси можна побачити i ту висоту, на якiй  залишився  бо?ць  його  взводу
Гай.  Мiж  цими  сопками  ддя  Черниша  встановлювався  якийсь   невидимий
та?мничий  зв'язок,  як  мiж   тими   придорожнiми   бiлими   стовпами   з
розп'яттяiми, що вiн ?х бачив у Румунi?.
   - Вдень цi силуети на горах виднiтимуться за сотнi кiлометрiв, а  вночi
будуть свiтитися сяйвом, нагадуючи про себе i про свою державу. Це не лише
жертви. Це невгасимi гарячi вiдозви, написанi нашою кров'ю...
   Було незвичайно, свiтло  навкруги.  Повний  мiсяць,  як  матове  сонце,
осявав океан хребтiв, що  розладились  у  всi  боки,  скiльки  сягав  зiр.
Черлишевi пригадались вичвтанi в дитинствi фантазi? про  далеке  майбутн?,
коли згасатиме сонце. Захолоне земля, позамерзають у рiках  риби...  Серед
грандiозних льодовикiв блукатимуть останнi люди, не знаходячи нi теяла, нi
?жi, нi води. Верховини гiр стояли кругом, схожi да фантастичнi льодовики,
а мiсячна, напрочуд ясна нiч нагадувала такий згасаючий  день,  що  носить
уже в собi смеркання вiчностi.
   Черниш переступив з  ноги  на  ногу  i  ненароком  вiдчув  чи?сь  тепле
спiтнiле плече. Це його мовби трохи втiшило. Чим далi  залишалась  за  ним
рiдна земля, чим бiльше  сотень  кiлометрiв  роздiляло  його  з  нею,  тим
дорожчими ставали Черпишевi його бойовi товаришi, якi мов дихали на  нього
?? теплом, говорили до нього ?? мовою, несли в собi ?? вiрнi прикмети.  Це
почуття побратимства, мабуть, сповнювало й iнших бiйцiв, проявляючись  все
виразнiше i нестримнiше, чим менше ?к  ставало.  Певно  саме  тому  зараз,
стоячи мовчазним суворим кругом навколо могили Брянського, вони все тугiше
змикалися, iнстинктивно тулилися плечем до плеча,  лiктем  до  лiктя,  щоб
вiдчути на собi живий людський дотик, тепло товариства - ?дине тепло серед
холоднечi цих чужих гiр.
   - ...Його образ, оповитий красою вiрностi, залишиться назавжди в  наших
серцях. На честь бiльшовика-гвардiйця - салют!
   Воронцов  вийняв  здоровою  рукою  з  кобури  свiй   важкий   трофейний
парабелум, з яким не розлучався з часiв Сталiнграда, бо дiстався вiн  йому
в тяжкому бою.
   Брянського в тих же парусииових чобiтках  загорнули  в  плащ-палатку  й
опустили в могилу. Вiддаючи останню  шану  офiцеровi  Велико?  армi?,  всi
присутнi пiднесли вгору свою рiзноманiтну, вилискуючу  при  мiсяцi  зброю,
вiтчизняну i трофейну, рiзних систем i рiзних армiй свiту.  Вистрiлили  по
командi в небо - раз, i вдруге, i втрет?.
   Всю нiч рота Сагайди пробивалася за пiхотою через мiжгiр'я, тягнучи  за
собою коней, нав'ючених мiнами i матерiальною частиною  в  сiдлах  системи
Брянського. I було незвично, що вже не йде перед ними твердою ходою, щораз
оглядаючись, бiлявий  спокiйний  юнак  з  вдумливими  очима.  У  стройовiй
частинi полку креслярi вже знiмали копiю з топографiчно? карти i  наносили
позначку на висотi 805 у тому мiсцi, де його поховали.
   Мiжгiр'я бiлiли внизу,  затопленi  молочними  озерами  туманiв.  Мiсяць
хилився на  захiд,  камiння  нахолонуло  за  нiч,  i  бiйцi  промерзали  в
гiмнастьорках.
   -  Черниш,  яке  в  нас  сьогоднi  число?  -  спитав  похмуро  Сагайда,
шкутильгаючи поруч. Вiн зiрвався цi?? ночi по камiнню в якийсь  крутояр  i
пошкодив ногу. Черниш не знав, який у них день.  Йому  здавалося,  що  вже
минуло дуже багато часу вiдтодi, як вони  ведуть  бо?  в  Трансiльванських
Альпах.
   - Не знаю, - вiдповiв Черниш глухо.
   - Мiж iншим, мати  в  нього  зовсiм  стара.  Одна.  Вона  жила  з  його
атестата. Я вирiшив послати ?й свiй... Га?
   - Добре зробиш... Я... теж частину пошлю. Мо? обiйдуться.
   - Справдi, навiщо нам грошi? - говорив далi Сагайда.  -  Що  менi  буде
треба, я матиму й без грошей. А ?й пошлю, все-таки помiч. Юра писав ?й про
мене, яка в мене iсторiя з рiдними... Так  вона  в  кожнiм  листi  i  менi
привiт передавала. Також називала... сином.
   Камiння вилискувало проти мiсяця холодними тьмяними скалками.
   - Добре, що ми ?х добивали на мiсцi, - несподiвано  сказав  Сагайда.  -
Нiколи, нiколи не братиму в полон! Все нищитиму, нiкому не дам пощади!..
   Од пекучо? туги руки Черниша стискалися  в  кулаки.  Зда?ться,  в  його
короткому життi ще не було такого горя, яке  могло  б  зрiвнятися  з  цим.
Брянський був його першим справжнiм другом на фронтi. Ця  сувора  чоловiча
дружба, яка не раз випробову?ться смертю,  забува?ться  важче,  нiж  перше
кохання.
   Як видиво, стояла перед Чернишем дiвчина з веслом на  березi  моря,  що
смiялась до сонця. Вiн  бачив  ??  на  фотографi?  у  Брянського  i  тепер
звертався в думках до не?, як  до  живо?.  "Люби,  кохай  його,  кохай!  -
заклинав вiн у нестямi. - Кохай, хоч вiн нiколи не повернеться до  тебе  з
цi?? висоти, як i бо?ць Гай  зi  сво??!  Не  вернуться,  кiнчиться  вiйна,
загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут, на чужинi,  як
нашi вiрнi застави! Так люби ж його, не забудь довiку, люби, люби його, не
забудь ради iншого!.. Може, тодi вiн буде тут не такий самотнiй!"
   А наступного ранку якийсь молодий сапер, проходячи слiдами батальйону i
ставлячи указки, побачив велику брилу, пiд якою був  похований  Брянський.
Вона була на виднотi, ?? було легко помiтити кожному, хто йшов по указках.
Бо?ць рубонув кiлька  разiв  кайлом  по  каменю,  i  вирiзьбилось  "Л"  iз
стрiлкою, обернутою на захiд.



   XXIII

   Цього ж ранку бiйцi Сагайди, видершись на  останнiй  хребет,  полегшено
зiтхнули,  як  мореплавцi,  що  пiсля  далеких  мандрiв  нарештi  побачили
довгождану землю. Внизу, мов дно  висохлого  моря,  розкинулось  величезне
плато, що зеленiло виноградниками, нивами й садами.
   Милував i заспокоював око бiйцiв цей шмат рiвнинного простору в  горах,
що розкинувся на десятки кiлометрiв, хоч вдалинi на заходi знову синiли  й
синiли гори.
   - А це, мабуть, i  ?  отi  альпiйськi  луги?  -  звернувся  Сагайда  до
Черниша.
   - Якi?
   - Колись до вiйни у нас були парфуми "Альпiйський  луг".  Я  ?х  одного
разу подарував Мусi на iменини.
   Догораючи,  димiли  внизу   населенi   пункти.   По   щляхах   рухались
бронетанковi частини й маси кiнноти козачого корпусу, що  прорвалися  десь
злiва.
   У найближчому мiстечку розташувався полк. Вiд комбата Сагайда дiзнався,
що полк вийшов у другий ешелон i стоятиме тут, напевне, до завтра, чекаючи
поповнення, яке вже десь вели цiлий тиждень офiцери резерву.
   Мiстечко  було  спустiле,  напiвзруйноване  ударами   нашо?   штурмово?
авiацi?. В уцiлiлих будинках уже господарювали бiйцi. У  трофейних  бочках
з-пiд пального грiлася вода, голi - як  мати  родила  -  бiйцi  милися  на
сонцi, стриглися, писали листи,  читали  газети.  У  полкових  розвiдникiв
грала гармошка, i на воротях уже бiлiв напис:
   "Добро пожаловать". Саме коли  повз  них  проходила  мiнрота,  з  ворiт
ви?хав Козаков верхи на маленькому бiлому ослику. На цей раз  сержант  був
виголений, чистий, вдоволений. В руцi у нього метлялася  порожня  оплетена
сумка.
   - Куди, Козаков?
   - В ?русалим... За святою водою!
   Бiйцi гикнули, свиснули на осла, i вiн припустив уподовж вулицi щодуху.
Козаков, обiйнявши тварину довгими ногами, вiдчайдушне балансував на  нiй,
махаючи в повiтрi величезною сулi?ю.
   Мiнометники розташувалися в саду на околицi.
   Яка тут розкiш панувала навкруги! Запашнi  величезнi  яблука  пiвденних
сортiв  сповнюють  повiтря  тонкими  пахощами   лiкеру.   Синiють   сливи,
червонобокi  повнi  персики  вгинають  гiлля...  Бери,  ?ж,  насолоджуйся,
скiльки тво?й душi завгодно! До саду приляга? виноградник. Нiхто про нього
не дба?, урожай кинуто напризволяще. На площi  в  кiлька  гектарiв  бiлий,
прозорий виноград звиса? важкими гронами до само? землi.
   - Гей, куме! - гука? Хома  до  Романа  Блаженка.--  Ходiть-но  до  мене
персикiв ?сти. ?жте, скiльки душа ваша запрагне - нипьки я вгощаю!
   - Ого, як ви розщедрились, Хомо...
   - Ходiть-но, ходiть, кличте  i  брата  з  собою...  Та  що  брата!  Тут
вистачить i на вашу жiнку, i на ваших дiток, i на всеньких родакiв, хоч ?х
у вас - батальйон.
   Причепурившись, почистивши зброю, бiльшiсть бiйцiв ляга? спати.  Тiльки
Ха?цький, хоч теж не спав цiлу нiч, не може вгамуватись.  Довго  ника?  по
подвiр'ю зi щупом в руках, загляда? в усi закутки, пробу? землю. Вiн вiчно
шука? якiсь скарби в цiй чужiй землi, наче вiн тут уже колись  був  i  сам
закопав ?х. Хома не втрача? надi? знайти отак коли-небудь  закопану  бочку
добрячого столiтнього вина, щоб почастувати потiм увесь свiй "колгосп", як
вiн назива? свою роту. Зда?ться, знахiдки й цiкавлять його саме  тим,  щоб
зробити цiлiй ротi при?мнiсть. Прощупавши подвiр'я i нiчого не  знайшовши,
вiн нарештi вгамову?ться. Бере лопату й копа? собi  щiлину.  Копати  землю
вiн мастак. Незабаром щiлина готова,  дно  ??  застелене  пахучою  травою.
Тепер Хома влазить туди i вмощу?ться спати, поклавши автомат  пiд  голову.
Ха?цький  органiчно  ненавидить  клятих  месерiв  i  бiльш-менш   спокiйно
вiдпочивати може, лише зарившись глибоко в землю.
   - Земле моя, матiнко моя, - зверта?ться  вiн  до  не?,  -з  тобою  менi
найлiпше! В тобi я, наче в маминiй пазусi?..
   Верхiвець-автоматник гонить  вулицею  полонених.  Сонце  вгрiва?,  вони
чимчикують пiдтюпцем, важко, запалено дихають, обливаються брудним  потом.
- Гони ?х, гони! - пiд'юджу? Блаженко-старший, стоячи бiля ворiт на посту.
- Бач, як повпрiвали, а мiшкiв  з  ланцями  не  кидають.  I  чим  вони  ?х
повабехкували?
   З гуркотом про?жджають вперед нашi й румунськi танки; не зупиняючись  в
мiстечку, зникають один за одним в сухiй, гарячiй курявi. Зверху на танках
сидять румунськi солдати в чорних беретах i, смiючись, п'ють нахильцi сирi
яйця.
   - Що, вони теж, мабуть, вступають у  бiй?  -  зверта?ться  Блаженко  до
Черниша, що, влаштувавшись неподалiк пiд яблунею,  старанно  чистить  свiй
пiстолет.
   - Уже вступили, - неквапом вiдгуку?ться Черниш.  Блаженко  пробу?  свою
руку, розсiчену в першiм бою пiд дотами. Вона вже добре зажила.
   - Хай  спокутують  сво?  грiхи,  -  каже  Роман,  проводжаючи  поглядом
танкiстiв.
   На Черниша цi смаглявi румунськi хлопцi в беретах навiяли  iншi  думки.
Пригадалось: падiння дотiв, прорив  останнього  боярського  рубежу  i  той
шалений  марш  по  вiдкритих  внутрiшнiх  шляхах  Романи...  Iржуть  конi,
дзвенить  далечiнь,  i  плавом  пливуть  назустрiч  втомленi   капiтулюючi
вiйська... На одному з роздорiж у степу, на високiй, наспiх спорудженiй iз
снарядних ящикiв трибунi  сто?ть  випростаний  смаглочолий  наш  офiцер  з
дiвчиною-перекладачкою.   Завдання    його,    видно,    було    вiдiбрати
трансiльванцiв,   якi   пiдуть   визволяти   ще   зайняту   ворогом   свою
Трансiльванiю.  Поки  що  ж  перед  ним  -  море  озбро?них   закiптюжених
капiтулянтiв.
   - Товаришi!
   Одне це слово, одне це - перекладене  дiвчиною  -  звертання  викликало
серед румунiв бурю радостi й  захвату.  Вiн  назвав  ?х,  вчорашнiх  сво?х
противникiв, товаришами! I вже,  передаючись  з  уст  в  уста,  покотилось
далеко в  поле,  помчало,  поклекотiло  в  iншi  розтягнутi  понад  шляхом
румунськi батальйони й полки:
   - Вiн сказав нам - товаришi! А офiцер вiв далi:
   - Ви рветеся додому, але де ваш дiм? Серед  вас  тут  тисячi  й  тисячi
трансiльванцiв,  а  Трансiльванiя  ваша  ще  зайнята  ворогом,  ??   треба
визволяти! Чи ? у вас бажання йти ?? визволяти?
   I сколихнулося закипаюче людське море:
   - ?! ?! ?!!!
   - Обдуренi сво?ми правителями,  ви  шукали  свого  щастя  в  Одесi,  на
Кавказi, пiд Сталiнградом... Нi, не там ви його мусили  шукати.  Щастя  не
награбу?ш, його треба створювати самим!  Отам,  -офiцер  вказав  рукою  на
захiд, - отам вашi Клуж, Сiбiу, Альба-Юлiя! Iдiть  i  берiть  ?х,  i  самi
будуйте нове життя!..
   I ось тепер  вони  йдуть,  пролiтають  вулицею  уже  на  танках,  п'ють
нахильцi, замiсть вина, свiжi курячi яйця,  радiсно  смiючись  до  рiдних,
найкращих у свiтi гiр...
   "Так охоче пересiсти на танки iнших систем, так швидко повернути  зброю
на сто вiсiмдесят градусiв... Як це могло статись?  -  роздумував  Черниш,
неквапом збираючи прочищений пiстолет. - Чим могли ми так легко привернути
?х до себе? Не чарами ж, не силою, не пiдкупами, нi. Тiльки правдою  нашо?
боротьби, тiльки вином свободи..."
   Цього ж дня по обiдi Черниш пiшов з Денисом Блаженком до  Воронцова  по
рекомендацi?, якi вiн ?м  обiцяв  дати.  Майора  вони  застали  на  терасi
будинку, де розташувалась полiтчастина полку. Воронцов сидiв на стiльцi, а
вродлива, надмiру  серйозна  фельдшерка  з  санiтарно?  роти  робила  йому
перев'язку.
   - Сiдайте, - запросив Воронцов, - я зараз.
   Сiвши, Черниш мовчки дивився на майора i пригадував першу зустрiч з ним
пiд дотами. Здавалося йому, що це  було  давно-давно...  Тодi  вiн  вперше
почув iм'я Брянського. Не знав, що скоро стане його найближчим другом i що
не пройде багато часу, як вiн  ховатиме  його  вночi  на  трансiльванськiй
сопцi. О Брянський, Брянський! Самiев же мрiяв послати тебе пiсля вiйни  в
академiю!..
   Кiнчивши з перев'язкою, Воронцов дiстав аркуш паперу, самописну ручку i
наготувався писати. Але  перш  нiж  писати,  вiн  задав  Чернишевi  кiлька
запитань з його бiографi?.
   Пiонерський загiн, десятирiчка, подорожi влiтку з батьком у гори  чи  в
пустинi... Потiм вiйськове училище. I все. Життя його було ясне i  прозоре
до дна. В ньому було мало горя, мало втрат,  багато  смiху,  мрiй,  сонця.
Першою найболючiшою втратою для нього була смерть Юрiя Брянського. Важким,
фiзично вiдчутним каменем вона тепер лежала на серцi...
   Майор писав. Кiнчивши i помахуючи аркушем, доки просохне, вiн дивився з
тераси на далекi синiючi гори.
   - Там знов пасмо, - сказав вiн роздумливо. - Знов Альпи...
   - Знов бо?, - доказав Черниш, вгадуючи думку Воронцова.
   Майор подав йому рекомендацiю.
   - Певен, що червонiти за вас не доведеться.
   - Дякую. Обiцяю вам... Довiр'я виправдаю. Коли i Денисовi  рекомендацiя
була написана,  ?фрейтор,  беручи  ??,  мовчки  виструнчився  i  взяв  пiд
козирок.
   Дорогою, вже повертаючись в роту, Денис заговорив до Черниша з  якоюсь,
не властивою йому ранiше, iнтимнiстю в голосi:
   - Мабуть, сьогоднi у нас недiля, товаришу гвардi? молодший лейтенант...
Так якось святково... Бачите, вступаю... Не знаю, чи й вам так,  як  менi.
Знаю ж, що цей вступ таких якихось... практичних переваг менi не  да?.  Як
був ?фрейтором, так  i  залишусь.  Як  носив  мiномет  на  плечах,  так  i
носитиму. Навпаки, обов'язкiв ще бiльше буде. Тепер ще парторг  буде  весь
час доручення давати. I все-таки гарно. Коли  я  вiдповiдав  про  права  й
обов'язки члена парти', то - ви чули? - про обов'язки вiдповiв краще,  нiж
про права. Вступаю в партiю,  кажу,  значить,  беру  добровiльно  на  себе
додатковi обов'язки перед народом. Беру нову  ношу  на  плечi.  Хай  важче
буде, але ж на серцi якось гарно. Наче недiля, наче свято...
   Надвечiр хмари вкрили небо. Весь свiт посiрiв, i почався обложний  дощ,
рiвномiрний i тихий, з тих вересневих дощiв,  якi  заходять  надовго.  Всi
одразу помiтили, що лiто вже минуло, що вже настала осiнь з  нескiнченними
мряками,  розбитими  дорогами,  холодними  вiтрами.  Солдатовi   це   було
страшнiше вiд куль i снарядiв, бо не кiнчалося нi вдень нi вночi.  В  такi
години туга за рiдним кра?м була особливо гостра.
   Увечерi Черниш i Сагайда сидiли в розвiдникiв. Грала  гармонь,  тужливi
чоловiчi голоси з рiзних куткiв кiмнати пiдспiвували ?й:

   До тебя мне дойти нелегко,
   А до смерти - четыре шага.

   Козаков сидiв край столу, схилившись  на  руку,  сумовитий,  задуманий.
Рiднi пiснi навiювали на нього багато споминiв, змушували задумуватись над
сво?м життям.
   Чорний дощ перiщив у шибки, гуркотiв од вiтру бляшаний дах, i вiд цього
в освiтленiй кiмнатi було ще затишнiше. Хороше було знати, що сьогоднi  не
доведеться нiкуди йти, що можна буде  в  сухому  примiщеннi  проспiвати  з
друзями допiзна, а потiм всмак поспати на пухкiй соломi до ранку.
   Негода розгулювалась. "Добро пожаловать", написане знадвору,  поступово
змивалось дощем...
   Вартовий за вiкном на терасi зупинив когось вигуком,  питаючи  пропуск.
Потiм у дверях загримiло, захлюпало,  i  ординарець  Сагайди,  заздалегiдь
попереджений, де ?х шукати, став мокрий на порозi, з автоматом на  грудях.
Вода ручаями стiкала з його плащ-палатки.
   - Товаришу гвардi? лейтенант, батальйон виходить.
   Сагайда чортихнувся i швидко встав, затягуючи ремiнь.
   Прибiг полковий  зв'язкiвець  з  наказом  сержантовi  Козакову  негайно
з'явитись до начальника штабу.
   Черниш i Сагайда вийшли на вулицю, i гострий дощ ударав ?м у  розпаленi
обличчя. По  дворах  чути  було,  як  перегукуються  бiйцi,  збираючись  i
побризкуючи збро?ю.
   - Iванов, де ти? - кричав хтось у темрявi. - Де ти, чорт би тебе взяв!
   На заходi пiвнеба  охопили  нерухомi  заграви,  дощ  лив  як  з  вiдра,
стiкаючи крижаним холодом на гарячi  ши?,  i  дивно  було,  що  тi  далекi
заграви не гаснуть вiд такого дощу.
   - Горить, горить ?вропа,  -  сказав  Сагайда,  брьохаючись  у  грязюцi.
Черниш бачив при тьмяних вiдблисках змокрiле сердите обличчя товариша.
   Промчав вулицею  чорний  вершник,  вiтер  роздував  його  плащ-падатку,
багнюка  стрельнула  з-пiд  копит  в  усi  боки.  Сагайда   пiдняв   руку,
прикриваючи обличчя, i вилаявся. Заграви, здiймаючись  над  нiччю,  стояли
перед ними, яя здиблене в небо нерухоме багряне море.



   XXIV

   Батальйон,  не  розосереджуючись,  посувався  вперед.  Безмежний  морок
розлився навкруги. Здавалось, це була iнша  земля,  не  те  зелене  широке
плато, що постало було вранцi веред очима бiйцiв, залите сонцем до далеких
синiх гiр.
   Мовчки чвалали  бiйцi  назустрiч  мокрому  вiтровi.  Конi  мiнометникiв
хропiли й стогнали в темрявi, в'язнучи в рiллi.  Виноградники,  кукурудза,
соняшники трiщали пiд йогами. Йшли без дорiг, бо ?х, зда?ться, й  не  було
тут. Уночi нiби позникали всi тi асфальти, якими вранцi  рухались  частини
козачого корпусу, здiймаючи хмари пилу.
   Комбат час вiд часу зупинявся на хвилину з старшим ад'ютантом, щоб  при
лiхтарику звiритись пiд плащем по  картi.  Потiм  знову  доганяли  пiхоту.
Цмокала i цмокала важка земля, мовби цiлувала невтомнi солдатськi ноги.
   - Патку мiй, патку! - чу?ться голос Ха?цького, що б'?ться десь позаду з
конем. - I коли то буде край цьому болоту?
   У цей момент чобiт першого бiйця задзвенiв об камiнь i  весь  батальйон
полегшено зiтхнув.
   - Шосе!
   Знали пiхотинцi, що не ходити ?м по цьому шосе, знали й мiнометники, що
не мчати ?м по цiй дзвiнкiй дорозi на конях, бо вона, лiгши з  пiвночi  на
пiвдень, не збiгалася з напрямом наступу, а ?? ж не переведеш, як  стрiлку
на годиннику... Знали це i все ж зрадiли.  Хоч  десять  крокiв  хоч  п'ять
крокiв - аби вiдчути пiд ногами твердiсть, а не хлипку, розбагнену  рiллю,
в яку, зда?ться, ввiйшов би  з  головою,  коли  б  не  рухався  вперед,  а
зупинився на
   З ходу перетнули асфальт, i незабаром з  темряви  з'явився  залiзничний
вал,  що  простягся  паралельно  шосе.  Попiд  насипом  сновигали  людськi
силуети, чути було румунську мову i наше: "Давай, давай""
   - Чу?ш, як румунешта гвоздять по-нашому, - сказав хтось, веселiючи.
   - Вони будуть нашим правим сусiдом, - повiдомив Чернишевi Сагайда, якиа
щойно повернувся вiд комбата.
   По той бiк залiзницi, десь зовсiм недалеко ворожi транспортери вiдкрили
вогонь. Лункi пострiли МГ  наче  дзвонили  по  бляшаному  небу.  Щоразу  в
темрявi зустрiчалися румунськi солдати з оберемками  кукурудзи  для  сво?х
окопiв.
   - Здоровi  були,  товарицючки,  -  гуиав  ?м  Роман  Блаженко  бадьорим
голосом. - Здоровi були, братцi!
   Бiйцi, скинувши з себе плащ-палатки, вкрили вами мiномети вiд  дощу,  а
самi, лишившись у  гимнастьорках,  рили  ячейки,  подзенькуючи  в  темвотi
лопатами. Сагайда i Черниш сидiли пiд насипом, не ховаючись вiд дощу, бо й
нiде було ховатися i нi для чого:  вони  вже  промокли  до  кiсток.  Земля
м'яка, як губка, теплiшала пiд ними, нагрiваючись вiд ?хнiх тiл.
   - Iнодi уявляю собi, - глухо говорив Сагавда, - що було б, якби вже все
на свiтi було ?дине. Щоб нi рiзних мов,  нi  кордонiв,  нi  во?н...  Мiста
хорошi, бiлi... Хочеш - ?дь в Багдад, хочеш -  в  Буенос-Айрес...  I  люди
стали б усi рiвними, вiльними... А то не живуть, а по-вовчому  бродять  по
свiту i клацають один на одного зубами...
   I по паузi додав уже iншим тоном:
   - Коли б я зустрiв де-небудь отого бандюгу, що
   вкрав мою дiвчину... Уявля?ш? Га?
   - Хiба тiльки в тебе, Сагайдо? Скiлькох людей вони посиротили,  скiльки
нашо? молодi погнали па каторгу... А скiльки  вкрали,  знiвечили  людських
надiй,  сподiвань,  прекрасних  планiв!  Менi  все  сто?ть   перед   очима
Брянський, звучить його голос. Пам'ята?ш, вiн якось сказав:
   "Все, все ми вiдда?мо тобi, Батькiвщино: навiть нашi  серця..."  Як  це
справедливо! Хiба й справдi ми не зрiка?мось усього, на що мали б право на
землi! I особисте щастя, i власнi бажання,  всi  мрi?  i  всi  почуття  ми
зiлляли в одне-?дине стремлiння - прагнення. перемоги... Свiдомо йдемо  на
все... на смерть в iм'я цього. I, може, тому вона,  Батькiвщина,  для  нас
ста? тим дорожча, тим прекраснiша, чим бiльше  злигоднiв  ми  зазна?мо  за
не?. От прожив я двадцять рокiв. Звичайно,  стикався  в  життi  з  рiзними
людьми. Були серед них, крiм хороших, очевидно, i  нехорошi,  дрiб'язковi,
заздрiснi, злi i взагалi всякi... Але дивно - тепер цi  останнi  забулись,
вiдiйшли на заднiй план, а пам'ятаються тiльки отi хорошi люди, i вся наша
кра?на вiд пiвночi  й  до  Памiру  уявля?ться  якимось  прекрасним  ?диним
табором тiльки хороших, чесних, трудящих людей... Подумай, Володько,  який
це народ, який великодушний народ...
   Серед бiйцiв, що копалися поблизу в темрявi, хтось  дзенькнув  лопатою,
мабуть, натрапивши на камiнь.
   - Зна?те, чим би я карав Гiтлера i всiх  причинникiв  вiйни,  якби  оце
запопав ?х? - почувся басовитий голос з ячейки. - Я  не  стрiляв  би...  Я
тiльки виволiк би його з його крiсла та пхнув би в отакий, повний  болота,
окiп, та хай би вiн копав i копав без продиху всi оцi осiннi ночi, доки  й
захлинувся б тванюкою, зогнив у нiй... А то сидять зараз десь у чистому та
сухому, на картах воюють! Нi, ти спробуй вiйни  в  окопi,  сам  наковтайся
тванюки по горло!.. На?жся оцього  болота  по  саме  нiкуди!  Тодi,  знаю,
бiльше не забаглося б ?м вiйни!
   Тiльки-но  окопались,  прибiг  вiстовий  з  батальйону  i  доповiв,  що
наказано знову знiматися вперед, бо противник вiдступа?.
   Сагайда подав команду в'ючитись.
   Сковзаючись i витягаючи один одного за руки, перебиралися через  насип,
i знову темна пустеля залягла перед ними.  Серед  ??  чорного  океану,  як
багрянi  острови,  здiймалися  пожежi.  Близькi  й  далекi,  вони   сво?ми
нерухомими загравами викликали почуття космiчно?  безмежностi  цих  темних
просторiв. Здавалося - йди хоч столiття, все буде пiд ногами цмокати крута
земля, сiятиме й сiятиме однаковий дощ, все буде темрява, будуть  височiти
серед не? непорушнi острови багряних скель.
   Далеко за пiвнiч бiйцi Сагайди наблизились до одно?  з  таких  багряних
сопок, i Черницi побачив, що нема нiякого скелястого  острова  з  рожевого
камiння, а  ?  лише  довжелезнi  скирти,  стайнi,  комори,  якi  горять  з
повiльною  страшною  байдужiстю.  Часом  затрiщать  крокви,   з   гуркотом
посиплеться  гаряча  черепиця  з  покрiвлi,  i  знову  все  горить  рiвно,
повiльно, приречено.
   Не горiв лише панський будинок у центрi просторого дворища,  осяяний  з
фасаду полум'ям. Стрункi бiлi колони, обвитi диким виноградом, стояли бiля
його входу. Черниша будинок вразив сво?ю  архiтектурною  досконалiстю.  Не
займаний полум'ям, вiн бiлiв у  темрявi,  мов  казковий,  заворожений  вiд
усяких стихiй палац, височiй,  як  справжнiй  володар  цього  розбурханого
чорного степу. Зяючi отвори  вiкон  з  багристими  зблисками  на  уцiлiлих
де-пе-де шибках мовчазно i  загадково  дивилися  на  озбро?них  незнайомих
людей, що заповнили подвiр я i на мить зупинилися враженi.
   Завжди бува? ця зупинка,  хоч  на  мить,  хоч  на  одну  секунду  перед
об'?ктом, який був щойно iншим, та?мничим свiтом i бив, стрiляв по тобi, а
зараз ти мусиш увiйти до його нутра. Зна?ш, що вже там нема ворога, i  все
ж зупинишся, бо вона, будiвля, по iнерцi? ще диха? на  тебе  неприязно.  I
лише зайшовши досередини i гукнувши  щось  товаришевi  або  навiть  самому
собi, ти наче обвi?ш чужi стiни сво?м подихом, i вони вже стають  близькi,
осво?нi, як трофейна зброя, що вистрiлила вперше в тво?х руках.
   У стайнях ревiла прив'язана худоба, душачись у диму i згораючи  живцем.
Обсмалене лоша, пирхаючи, вискочило з полум'я i стало, злякано озираючись.
Загледiвши бiля мiнометникiв коней, воно довiрливо пiшло на  них,  шукаючи
матерi. Зовсiм мале, безпорадне; воно тонкими тремтячими нiжками дибало до
них i довiрливо йшло в руки бiйцiв.  Кожному  захотiлося  погладити  його.
Роман Блаженко обiйняв лоша за шию i притулився  шершавою  щокою  до  його
атласно? мордочки. Черниш гiрко посмiхнувся. Його теж в цей  момент  мовби
гладила по щоцi далека нiжна рука...
   - Гляди, заколенi його сво?ми вусами! - гукали бiйцi на Блаженка.
   -  Кумисом  би  малого  напо?ти!   Повiтря   вiд   близького   пожарища
нагрiвалось, i бiйцям ставало теплiше.



   XXV

   В другiй половинi дня пронеслася чутка, що праворуч пiд натиском ворога
сусiди драпають, оголяють фланг. Невiдомо, хто пустив  цю  новину  перший,
але тепер уже ?? знав кожен. Нервова тривожнiсть з'явилася в рухах бiйцiв.
I хоч мiномети з-за дотлiваючо? скирти чахкали, як i  ранiше,  але  бо?ць,
навiть опускаючи мiну в трубу, одним  вухом  насторожено  прислухався,  що
робиться в пiхотi. А там, у вибалку за ма?тком, де  залягла  пiхота,  було
неспокiйно. Кулемети захлинались. Прибiг зв'язкiвець з полку  i  на  оклик
Сагайди  нiчого  ие  вiдповiв,  тiльки  махнув  рукою.  З'явилися   штабнi
працiвники, заклопотано  кудись  поспiшаючи.  Пробiгла  задихана  полкова,
розвiдка.  Козаков  бiг  у  розстебнутiй  фуфайцi,  з  автоматом  в  руцi.
Вглядаючись з якоюсь злою увагою вперед, вiн навiть не помiтив Сагайди.
   Комбат вимагав вогню i вогню. Сагайда бив i бив, збентежено поглядаючи,
як тануть мiни, як загрозливо росте купа порожнiх ящикiв.  Що  буде,  коли
вистрiля?  мiни?  Транспортери  з  бо?припасами  ще  пробирались  десь  по
бездорiжжю.
   Черниш стояв на спостережному пунктi, виритому цi?? ночi просто в  полi
за ма?тком. Вiн сам напросився у  Сагайди  коригувати  вогонь,  i  Сагайда
згодився, бо в глибинi душi вважав Черниша кращим за себе коригувальником.
В окопi, бiля Чернишевих нiг, сидiв над апаратом  Блаженко-старший.  Пiсля
того, як  у  бою  пiд  висотою  одного  а  телефонiстiв  поранило,  Романа
поставили на апарат, i вiн, з властивою йому ретельнiстю, взявся до  ново?
роботи. Водночас вiн виконував при Чернишевi обов'язки  ординарця,  хоч  i
робив це не з волi Черниша, а тiльки з власно? iнiцiативи.
   Розташуванням свого  спостережного  пункту,  виритого  вночi  нашвидку,
Черниш був не зовсiм вдоволений, - i вiд вогнево? забрався далеко, i видно
звiдси не все, що хотiв би бачити... А тепер мiняти мiсце було вже  лiзно.
Сiре туманисте поле закипало бо?м,  то  тут,  то  там  зблискували,  рвучи
землю, снаряди, в лощинi, що тяглася попереду, наростав глухий,  тривожний
гомiн. Та лощина непоко?ла Черниша найбiльше. Зараз на правий край ?? саме
вповзали ворожi бронетранспортери з  десантами.  Черниш  спрямував  вогонь
мiнометiв  туди.  Мiнометники  били  на  крайньому  зарядi,  i  влучити  в
бронетранспортер було важко. Одначе кiлька мiн лягло за машинами  гам,  де
брели десантники, i коли дим розвiявся, Черниш побачив, як нiмцi збирались
по кiлька чоловiк у гурт, напевне, бiля вбитого або пораненого.
   Незабаром трiскотнява i гармидер  знялись  i  лiворуч  в  лощинi,  десь
зовсiм близько, де було досi порiвняно спокiйно. В  лощинi  раз  за  разом
зривалось "ура", гучне, далеко тануче, але пiхоти не видно було.
   "Мабуть, кричать навлежки, - майнула Чернишевi  догадка.  -  Зна?мо  цi
штучки!.. Ах, нема на них Воронцова!.."
   Транспортери один по одному  заходили  в  балку,  переснувавши  всю  ??
трасуючими кулями. Звялася справжня вогняна завiрюха. Гамiр наростав.
   I ось з то? завiрюхи, з балки стали вискакувати бшцiз один. два,  потiм
цiлим табуном. Бiгли сюди, на ма?ток. Видно, там, у  лощинi,  кимось  дано
було команду вiдiйти. Чернишевi було це зрозумiлим: протитанкову артилерiю
ще  не  встигли  пiдтягнути,  i  пiхота,  атакована   бронетранспортерами,
опинилась у скрутному становищi... Вiдiйти до ма?тку,  закрiпитись...  Але
чи не занадто поспiшливо? Чи не панiка це?
   Важкi запиленi шинелi шумiли бiля його окопчика. Чернишевi здалося,  що
серед iнших промчав тут i той лисий пiхотинець, який носився в Румунi?  на
схарапудженому конi i волав: "Запини,запини!"
   - Що сталося? - гукнув Черни?н до одного  з  пiхотинцiв.  -  Ану  стiй!
Стiй!!
   Солдат прошумiв, не вiдповiвши. Кулi цьвохкали все ближче, впиваючись у
землю. Черниш  ще  когось  зупиняв,  про  щось  питав,  комусь  погрожував
пiстолетом, але вiд нього тiльки вiдмахувались.  Все  летiло  повз  нього,
хтось падав, скошений кулями, поки  й  вiн  раптом  ойкнув  i  похитнувся,
розставивши руки так, нiби хотiв сво?ми грудьми спинити цю лавину, i впав.
А пiхотинцi пiд хвищею куль, що густiшали  й  густiшали,  пролiтали  далi,
перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого.
   Блаженко хоч немов i не стежив за Чернишем, але одразу помiтив, скорiше
вiдчув, анiж  помiтив,  що  нема  вже  молодшого  лейтенанта  в  загальнiй
катавасi?. Тiдь-ки-но  був  i  нема!  Роман,  не  втрачаючи  самовладання,
рiшучим стрибком вискочив  з  окопу,  кинув  оком  туди-сюди  й  одразу  ж
наткнувся на свого  командира:  Черниш,  розплатавшись  у  грязюцi,  лежав
горiлиць, iз затисну-тим  у  руцi  пiстолетом.  Закривши  очi,  вiн  глухо
стогнав, наче увi снi. Обличчя було смертельно-блiде, безжитт?ве. Блаженко
одним  поглядом  визначив,  що  командира  поранило  кудись  у  голову  чи
потилицю, бо чубата  Чернишева  голова  вже  пiдпливала  кров'ю.  Блаженко
навiть не уявляв собi, що можна кинути свого командира серед цього поля  i
тiкати  самому.  Владним  окриком  з  металевими  нотками,  якi   звiдкись
несподiвано з'явились у його голосi, Роман зупинив найближчого  пiхотинця,
i той став, отетерiлий.
   - Допоможи взяти!
   Пiхотинець пiддав, i Блаженко звалив  Черниша  собi  на  плечi,  взявши
його, як брав  у  колгоспi  лантухи  з  зерном,  -  обома  руками.  Черниш
застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогiн,  зiгнувся  пiд  важкою
ношею, побiг. Не думав вiн, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким!
   В зойках, трiскотнявi, страшному гвалтi, гармидерi тонуло все  навколо,
тьмарило свiдомiсть i надавало ногам дивовижно? прудкостi. Не  можна  було
вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Вiдколи  Блаженко
взяв на себе молодшого лейтенанта, вiн несподiвано позбувся страху за свою
спину, за саме сво? життя. Йому здавалося, що тiло командира захища? тепер
його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить
на ньому. Адже вiн зараз виключився з вiйни, вiн тiльки ряту? iншого.  Був
певен, що за такою святою роботою нiяка сила не може вбити людину.
   Впав перед Романом якийсь бо?ць, влучений розривною кулею в голову так,
що знесло череп. "А мене не може!" - подумав на ходу Блаженко i перескочив
через ноги бiйця. Бiг,  упрiвши,  хекаючи,  пускаючи  очi  пiд  лоба,  щоб
побачити далi наперед. Найпрудкiшi з пiхотинцiв були вже  в  ма?тку:  однi
минали його, iншi заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулi,
мов кайлами, кришили кам'янi стiни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув
на схiдцi, пiднявся до дверей. Шинелi перед ним розступилися,  пропускаючи
всередину. На першому поверсi бiля дверей  уже  набилося  повно  бiйцiв  з
рiзних пiдроздiлiв - розвiдники, радисти,  зв'язкiвцi...  Декотрих  з  них
Блаженко знав у обличчя, бiльшiсть була незнайома.
   - Черниш? - раптом почувся з гущi голос Сагайди.  -  Ану  розступiться!
Сюди його давай!..
   Обережно зняли, поклали його на бруднiй моза?чнiй пiдлозi.
   В числi тих, що допомагали мiнометникам влаштовувати пораненого, був  i
розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим
лежав на той молоденький, свiжий, чистий офiцер, якого вiн зустрiв  уперше
на прикордоннiй переправi... Галiфе в багнюцi.  Пiдошва  на  однiм  чоботi
вiдстала... Погони зiм'ялись, вицвiли за цей час...  I  з  виду  помужнiв,
постаршав: мiж чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою
висипався темний молодий вус.
   Блаженко та Козаков одразу взялися  перев'язувати  Черниша,  розриваючи
сво? засмальцьованi пакети, якi тижнями носили в кишенях,  зберiгаючи  для
себе.
   Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише  в
голову, а й у бiк.  Доки  вони  з  ним  порались,  бiйцi  один  по  одному
вискакували  з  будинку  i  кидалися,  як  у   прiрву,   через   подвiр'я,
сподiваючись прохопитись далi, до сво?х. Деяким вдавалося проскочити помiж
вибухами, iншi зникали на згарищах у клубах  диму,  i  вже  ?хн?  лахмiття
летiло вгору  з  попелом  конюшень  та  бризками  грязюки.  Грiм  вибухiв,
трiскотнеча розривних  куль  наростала.  А  коли  дво?  пiхотинцiв  упало,
корчачись, на самих схiдцях, то  бiльш  нiхто  не  рискував  вириватися  з
будинку.  Злiва,  десь  уже  зовсiм  близько,  зайшов  бронетранспортер  i
прошивав тепер з кулеметiв самий ганок. Жахливе,  страшне  слово  вимовили
чи?сь тремтячi уста:
   - Оточенi!!!
   Сагайда кинувся вiд Черниша до бiйцiв:
   - Що таке? Що?
   На якусь мить стало тихо, як у могилi.
   - О-то-че-нi...
   Сагайда iнстинктивно рвонувся до  виходу,  але  порiг  йому  загородили
пораненi, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки кровi  по
схiдцях.
   Подвiр'я вже спустiло. Лише де-не-де ще конали серед  згарищ  пораненi.
Гвалт стихав даленiючи.
   Сагайда збентежено окинув оком присутнiх i  стрiвся  поглядом  з  Сашею
Сiверцовим, знайомим лейтенантом з полково? батаре?.
   Сiверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами,  дивився
на нього непорозумiло, здивовано. "Як же це так? - запитував його  погляд.
- Пiд час загального наступу, серед бойових  успiхiв  на  всiх  фронтах  i
раптом опинитися... в мiшку?" Це здавалося безглуздям. Одначе сумнiву бути
вже не могло: залiзне кiльце замкнулося.
   Бiйцi, притихлi й настороженi, гостро стежили за кожним рухом  Сагайди.
Цей грубуватий лейтенант усiм сво?м вольовим, рiшучим виглядом говорив, що
здатен взяти на себе клопiт за всiх - за ?хн? життя чи смергь... Навiть не
дивлячись на бiйцiв, Сагайда бачив тепер ?хнi  очi,  що  запитливо  шукали
пiдтримки,  надi?,  командирсько?  влади.  I   велика,   досi   не   знана
вiдповiдальнiсть - чув - ляга? йому на плечi  нещадним  тягарем.  Його  аж
гнув той тягар.
   - Що ж, -сказав Сагайда, випростовуючись, -що ж, брати...
   Плечi його пiднялись. Навпроти нього стояв з ручним  кулеметом  високий
лiтнiй бо?ць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкiру.
   - Кулемет справний? - запитав Сагайда.
   - То що? - блимнув бо?ць  спiдлоба.  Руки  в  нього  були  в  засохлому
болотi, як шкураток.
   - Справний, питаю?
   - Ну, справний...
   - Не нукай - не по?деш!.. Лягай тут, на дверях.
   - Я не з вашого батальйону...
   - Що-о?
   - Не кричiть! - спокiйно пiдняв голову бо?ць. - Страшнiше бачили  -  не
злякались... А тут ми тепер... усi однаковi!..
   Темна кров ударила Сагайдi в обличчя.
   Знесамовитiлий, наблизився вiн до бiйця впритул i,  ледве  стримуючись,
виговорив:
   - Я наказую!
   - Сво?м наказуй...
   Не встиг бо?ць вiдхилитись, як  Сагайда  без  розмаху,  коротким  тупим
ударом в пiдборiддя збив його з нiг.
   Стало тихо. Бо?ць, не пiдводячись, провiв долонею по обличчю  й  мовчки
поповз до дверей. Всi чекали: що вiн  робитиме?  А  вiн,  нi  на  кого  не
глянувши,  взявся  неквапливо,  зi  звичнiстю  професiонала  встановлювати
кулемет на порозi.
   - Другий номер! - гукнув Сагайда.
   - Я.
   - Скiльки дискiв?
   - Повний короб.
   - Сюди!
   Козаков  також  виступив  наперед,  звертаючись  до  Сагайди  з  якоюсь
пiдкресленою офiцiйною шанобливiстю:
   - Товаришу гвардi? лейтенант... Тут найнебезпечнiше... Дозвольте й менi
стати на дверях!
   - Ставай.
   Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводi Срерцева оглянув  весь
будинок, пiдрахував зброю,  бiйцiв  та  бо?припаси.  Чим  бiльше  вiн  цим
клопотався, тим бiльше зростала в ньому певнiсть, i становище здавалось не
таким уже й безнадiйним.
   Виставляв пости бiля вiкон, бiля кожно? дiрки, звiдки можна було  вести
огонь i робити спостереження.  Iнструктував  при  цьому  бiйцiв  детально,
впевнено, як наряд на розводi. I бiйцi потроху  заспокоювались,  приводили
себе в порядок, нiби й справдi йшли  в  гарнiзонний  наряд.  Незнайомi,  з
iнших пiдроздiлiв, вони вже чiтко виконували волю Сагайди i звертались  до
нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача.
   Бiльшiсть бiйцiв зосередилась у залi другого поверху, де було найбiльше
вiкон. Звiдси можна було обстрiлювати всю тилову частину подвiр'я, на  яке
вже зайшли зi степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на вiддалi
будинок.
   Вечорiло.
   Внизу, десь пiд самими вiкнами, почувся гомiн чужих голосiв.
   - Русь, здавайся! - донеслося звiдтя в розбитi вiкна. - Здавайся, ми не
будемо вбивати!
   А загледiвши в вiкнi бiйця-узбека, завалували, заги-кали:
   - Монголи! Азiя!
   - Русь, здавайся!
   - Гранатами! - скомандував Сагайда бiйцям, що стояли навпроти вiкон.  -
Покажiть ?м Русь!
   Бiйцi, тулячись до стiн, висунули з вiкон самi  лише  руки  i  опустили
гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревiло, i пiсля того довго було чути
стогiн: "О-о-о! О-o-o!"
   Потiм i це замовкло, i звiдти нiхто бiльше не гукав.
   Кулемети з броньовикiв рiзонули по всiх вiкнах.
   Черниш лежав у кутку пiд стiною. На  мить  вiн  опритомнiв  i  попросив
пити. Пошерхлi губи його злипалися, вiн iз зусиллям розтулив ?х. Блаженко,
спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залi  ще
було видно, а чим нижче  вiн  спускався  плутаними  схiдцями,  тим  бiльше
темнiло. Опинившись у похмурому пiдвальному примiщеннi,  Роман  намацав  у
пiвтемрявi важкi, кутi дверi i з силою рвонув ?х. Бункер!
   Довгий низький пiдвал iз склепистою стелею весь був завалений  меблями,
валiзами, клунками. В глибинi його спокiйно горiла на  столику  свiчка,  а
бiля  не?  в  широкому  крiслi  понуро   сидiв,   закутавшись   у   халат,
старичйвусатий угорець з важким, обвислим  пiдборiддям.  Помiтивши  бiйця,
старий мовби прокинувся з глибоко? задуми, що скувала його всього.
   - Ви ще тут? - запитав вiн.
   Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом:
   - Was wollen sie?
   - Води, - сказав Блаженко, показавши жестом, нiби п'?. - Води!
   Старий неквапом взяв зi стола невеликий  бронзовий  бюст  i,  показуючи
його бiйцевi, виговорив задумливо, шанобливо:
   - Кошут...
   Блаженко переплутав це слово з "тешiк" (будь ласка), яке  вiн  знав,  i
заперечив:
   - Нi, не це! Води, розумi?ш, води! - I знову показав, нiби п'?.
   А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим
суржиком  з  росiйсько-нiмецько-словацьких  слiв.  Роман,  який   за   час
перебування на  чужiй  територi?  з  дивною  кмiтливiстю  навчився  ловити
загальний змiст чужих мов i жестiв, зрозумiв з  мови  старого,  що  й  тут
колись була революцiя i предок цього дiдугана  був  офiцером  революцi?  i
загинув у бою з вiйськами царя Мiклоша. I що нинi цей старий упертий  граф
вирiшив нiкуди не йти  з  свого  фамiльного  замку,  де  колись  збиралися
революцiонери Мадьярорсага i де живе славний дух його предкiв - гонведiв.
   - Габору нем йов! - кiнчив старий широковживаним прокляттям, а  води  й
не думав шукати.
   Тодi Блаженко сам пiшов по нишпiрках.
   Вiн натикався на багато дивовижних чудових речей, яких нiколи не  бачив
ранiше i вiд яких у нього тепер розбiгалися очi. Однак, покрутивши добро в
руках, вiн знову кидав його туди, звiдки взяв. Вiрячи  у  прикмети,  Роман
був певен, що як тiльки вiн - всупереч совiстi -  вiзьме  чуже,  скривдить
когось, так щастя й вiдступиться вiд нього: не вийде  вiн  тодi  з  ма?тку
живим! Старий же з-пiд насуплених брiв  весь  час  зiрко  стежив  за  ним,
сердито чекаючи Романового грiхопадiння.  Поступово  старий  наче  оживав,
його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей  чужий  солдат  нехту?  його
скарбами?
   У далекому кутку за пуховиками бо?ць  таки  знайшов,  чого  хотiв.  Там
стояла скляна банка  з  маринованими  черешнями.  Взявши  банку,  Блаженко
пiдiйшов з нею де стола i подав старому:
   - Пий, графе! Роман боявся отрути.
   - Пий... Кошут! Угорець пив.
   - Стоп! Досить!
   Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Вiн добре
знав, куди вiн iде.
   - Слухай, мадьяре... як нас тут переб'ють, капут... розумi?ш... То  щоб
поховав по-людському. Чу?ш?
   Наверху в залi було повно диму. На пiдлозi лежали, стогнучи,  пораненi.
Тут  уже  утворився  цiлий  шпиталь.  Сагайда  пропонував  пораненим   для
безпечностi спуститися  вниз,  на  перший  поверх,  але  нiхто  з  них  не
згоджувався на це. Вони волiли бути вкупi  всi  до  кiнця  i  тис-лися  до
Сагайди, збивалися навколо нього в один  закривавлений  кулак.  Сагайда  в
глибинi душi був радий, що вони з ним,усi вкупi.
   Блаженко рачки полiз попiд стiною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по
калюжах кровi. Кулi впивалися в стiну над головою, i  штукатурка  сипалась
йому за шию. Бiйцi, прича?вшись з боку вiкон, стояли  напоготовi,  але  не
стрiляли. Нiмцi боялись з'являтися на видному.
   Небо на заходi жеврiло, оголялося блакитними островами.
   "Сонце заходить на погоду", - вiдзначив мимохiть Роман.
   Черниш, голий по пояс, лежав спокiйно, нiби  вiдпочивав  пiсля  велико?
втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На  голих  м'язистих
грудях також схрещувалися бiлi бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве  ще
бiльше витяглеся, пiдборiддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з
смуглявих щiк. Маленькi спраглi губи мiцно затиснутi.
   - Товаришу командир...
   Черниш суворим поглядом, не клiпаючи, дивився в протилежну стiну  i  не
чув Блаженка.
   Обагрену яскравим заходом стiну клювали кулi. Велика картина в  золотiй
рамi гойдалася на нитцi, а намальований угорський рицар на баскому  бiлому
конi рубався з турками, що оточили його я сво?х червояих жупанах.  I  всiх
?х клювали й клювали невидимi лтахи, i вони гойдалися на нитцi.
   - Товаришу командир, це я... Товарищу командир... Черниш зморщився i, з
зусиллям  вiдiрвавши  очi  вiд  картини,  суворо  подивився  на  Блаженка.
Блаженко розiмкнув йому твердi  губи  i  притулив  до  яих  банку.  Черниш
ковтнув кiлька разiв i зiтхнув.
   - Де Брянський?.. Де Сагайда?
   Сагайда в  протилежному  кутку  заля  садге  клопотався  з  лейтенантом
Сiверцевим бiля рацi?. Поруч лях  лежав  батарейний  радист,  поранений  в
обидвi руки, i давав ?м вказiвки.
   - Вiдправте мене в  санчастину,  -  вимовив  твердо  Черниш,  дивлячись
просто в стелю. - Я поранений. В цей час бiля вiкна хтось гукнуа:
   - Iдуть!
   I бiйцi оглушливо застрочили з автоматiв. Вистрiлянi гiльзи  задзвенiли
об пiдлогу.
   - Чому вони стрiляють? -зморщявся Черниш. - Ох, чому вони  стрiляють?..
Коли воли вже настрiляються!.. В мене болять вуха.
   За  вiкном  десь  близько  заскреготав  транспортер,  i  трасуючi  кулi
полетiли в залу, як куцi блискавки.  Знову  почулося  знадвору  гелготалня
нiмцiв. Очi Черниша розширилась:
   - Так вони кругом?
   Блаженко мовчки зiтхнув.
   Сонце зайшло за далекi гори, i стiна померкла,  червонi  жупани  туркiв
потьмарились,  i  красень  рицар  потьмарився  також.  Тiльки  бiлий  кiнь
басував, як i перше.
   Раптом десь всерединi будинку  заграв  баян  i  почулася  пiсня.  Бiйцi
занiмiли, враженi: так незвичайно.  моторошно,  дико  вирвалася  та  пiсня
серед цi?? кровi, вогню й загального напруження.
   Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал,
   Ни-ги-где я ми-лай не нашел!
   Зухвалий  спiв  наближався,  наростав,  наче  десь  з  далекого  степу.
Невдовзi на дверях з'явився i сам спiвак: присадкуватий карячконогий бо?ць
у розхристанiй гiмнастьорцi з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках.
Кирпате, простодушне обличчя  бiйця  свiтилося  широкою  посмiшкою:  його,
зда?ться, мало непоко?ло те, що непоко?ло iнших.
   - Все! - вигукнув вiн, весело похитуючись. - Капець!.. Тут наша могила!
   Всi не зводили з нього очей.
   - Внизу - вино!.. Товаришi!.. Реб'ята!.. Любi ви  мо?,  ех!..  Гайда...
осушимо бочку! Всю, до дна! А потiм:
   "Вра-агу не сдается наш гордый "Варяг"... i... протитанкову пiд себе!..
Хай бачить поганий фрiц,  як  руськi  вмiють  вмирати!..  Хай  уся  ?вропа
бачить...
   - Замовчи, паскудо! - висунулась з-пiд рояля  сiра  борода  пораненого.
-Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано!
   Глибокi зморшки лягли Сагайдi на чолi. Вiн залишив рацiю i,  пiдiйшовши
до "варяга", деякий час мовчки оглядав його з голови до нiг.
   - Товаришi, - похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бiйцiв. -  Гляньте
на цього типа. Це - дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже  дезертир
i зрадник. Як прiзвище?
   - Гвардi? рядовий Шумейко!
   - Присягу ти давав?
   - Кiлька разiв, товаришу гвардi? лейтенант! -
   виструнчився бо?ць.
   - А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин -
до останнього...
   - А хiба я що? Я готов... Я тричi готов...  Тобто,  ?сть...-  спробував
був козирнути спiвак, але зробив це так невдало, що акордеон  випорснув  у
нього з рук i з зойком трахнувся об пiдлогу. -Ах ти, смерть моя, музика...
Капець тобi, амба!
   I вiн вiдкинув ногою акордеон убiк.
   - Нас ждуть поневоленi народи ?вропи, - добирав  Сагайда  не  раз  чутi
слова. - Нас послано визволити ?х.
   - ?сть, визволити! - влучив-таки козирнути бо?ць,  ледь  тримаючись  на
ногах. - Ми ще з вами...
   - Помовч, п'яна пико! - гримнув на нього Сагайда. I знову звернувся  до
бiйцiв: - У нас тут нема  трибуналiв.  Ми  самi  трибунал!  Що  ми  з  ним
зробимо?
   - Дев'ять грамiв йому! - гукнув хтось з кутка. I всi пiдтримали:  -  За
вiкно! За вiкно, як собаку!
   Це з нього, зда?ться, вигнало хмiль. Побачив, що з ним не жартують.
   - Братцi, - забелькотiв вiн. - Як же це так...
   - За вiкно паразита!
   Тепер ?м шкода було б на нього витрачати навiть дев'ять грамiв  свинцю:
патронiв було обмаль.
   Саме в цей час через порiг ввалився той старий  кулеметник  з  запалими
щоками,  якого  Сагайда  силою  примусив  залягти  на   головному   входi.
Кулеметник важко сiв бiля порога, спершись об одвiрок i пiдтримуючи  рукою
розстебнутi штани.
   - Теж п'яний? - нахилився до нього Сагайда.
   - Нi... Мене поранило, -тихо промовив кулеметник.  Пiт  котив  з  нього
ручаями. Тримаючи одну руку при тiлi на животi, вiн другою пiдняв сорочку.
Сагайда мимовiль вiдсахнувся: мiж пальцiв кулеметника випиналися кишки.
   - Хто кулеметник? - звернувся до бiйцiв Сагайда.
   - Я! -першим вiдповiв "варяг". -Три роки...
   - Ти п'яний.
   - Гвардi? лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я  пiду
на дверi.
   Сагайда подумав i ще раз змiряв поглядом  розхристаного  "варяга".  Той
стояв серйозний i не хитався.
   - Сержант Коломi?ць! - покликав  Сагайда  полкового  зв'язкiвця,  якого
знав ще з Дiнця i який зараз виконував у нього  обов'язки  розводящого.  -
Одведи цього... "варяга" на пост.
   - ?сть, на пост!
   - Перевiриш: засне - пристрели на мiсцi.  Винуватець  ще  раз  козирнув
усьому товариству i почвалав за сержантом до дверей.
   А поранений кулеметник, закусивши потрiсканi губи i  не  стогнучи,  все
щось мошкотiв i мошкотiв у себе на животi, наче шукав  у  сво?му  лахмiттi
нужу. Сагайда наказав перев'язати його.
   - Не треба, - з дивним споко?м сказав  кулеметник.  -  Пакетiв  мало  у
нас... А менi... вже однаково.
   Вiн звiв до Сагайди сiре змучене обличчя з великими сумними очима.
   - Товаришу гвардi? лейтенант...
   - Я вас слухаю.
   - Простiть менi.
   Сагайду кинуло в жар. Вiн одразу здогадався, про що хоче сказати бо?ць.
   - Пусте!
   - Нi, простiть, простiть...
   Вiн кивнув, щоб Сагайда нахилився.  Сагайда  нагнувся  до  його  впало?
колючо? щоки, i вони якось особливо  по-людському,  урочисто  й  прощально
поцiлувались.



   XXVI

   Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об порiг.  Поруч  нього,
коло другого одвiрка, темнiв за кулеметом  "варяг".  Попiд  стiною  стояли
гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант  Коломi?ць  привiв  цього
присадкуватого  миршавого   "варяга"   на   змiну   пораненому   в   живiт
кулеметниковi, Козаков  оцiнив  його  невисоко:  тарган.  Хiба  вiн  зможе
заступити  свого  попередника,  який  навiть  Козакова  захоплював   сво?ю
вiртуозною роботою так, що розвiдник, звертаючись до нього, став шанобливо
називати його "батя".
   Проте "варяг" залiг бiля кулемета настiльки впевнено,  наче  давно  тут
лежав.
   I пiд час бою враження Козакова поступово  змiнювалось.  Руки  в  бiйця
були на диво вправнi, кожен рух красиво впевнений i твердий:  видно  було,
що  йому  не  вперше  доводиться  лежати  за  "ручником".  Опинившись   на
небезпечному  посту,  вiн  якось  увесь  зiбрався,  швидко  прохмелився  i
покрикував уже на свого пiдручного енергiйно i владно.
   - Давай магазин!.. Жвавiш повертайся, п'яна пико! - пiдганяв вiн,  хоча
пiдручний сном-духом не знав хмiльного.
   Коли на темному подвiр'? зринав пiдозрiлий шерхiт або стриманий брязкiт
збро?, кулеметник негайно давав у тому напрямi коротку блискавичну  чергу.
Стрiляючи, вiн весь приростав до кулемета, i, здавалось, вiн  стрiля?  вже
не лише руками, а всiм сво?м коротким пружинистим тiлом.
   Козаков по собi знав, як небезпека змiню? людину. Це вiн звiдав  багато
разiв, виходячи ночами на завдання.  Бува?  тодi  так,  що  зника?  одразу
млявiсть i втома, а напруженi до  краю  нерви  сповнюють  все  тiло  тугою
настороженою силою. В такi хвилини розвiдника аж подив брав, яку величезну
мiць носить у собi людина. Ця  сила  не  помiча?ться  в  буднiй  день,  бо
прокида?ться вона лише перед  лицем  смертельно?  небезпеки.  Тодi  людина
квiту?, молодi?, наче м'язи й  дух  не  одного,  а  сотнi  здорових  людей
скупчуються раптом в одному тiлi, що аж бринить, аж гра? мiцною стосильною
пругкiстю... Це було з Козаковим i зараз.  Може,  тому  вiн,  лежачи  бiля
дверей, i був так впевнений, що його не вб'ють, що його  неможливо  вбити.
Ця зухвала певнiсть, переконанiсть не покидали його в найскрутнiшi моменти
його фронтового життя. Бути пораненим,  оглушеним,  скалiченим  -  це  вiн
уявляв собi, бо вже цього скуштував, а  зникнути  зовсiм,  не  iснувати  -
цього, був певний, статися не могло.
   За ма?тком, десь в районi залiзницi, звивались чужi ракети. Дивно було,
що мiж ним, сержантом  Козаковим,  i  його  полком  -  гаркотять,  ?здять,
запускають отi ракети вороги. Що вони собi думають? Здавалось часом, що це
не вiн оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гiрського степу,  а
навпаки,  оточенi  вони,  вороги,  бо  через  ?хнi  голови  полк  усю  нiч
перегуку?ться з Козаковим, стрiля?, живе. Полк! Це було  його  найдорожче,
полк не мiг кинути його в скрутi...  А  вiн?  Хiба  вiн,  Козаков,  вiчний
солдат,  мiг  уявити  себе  без  полку?   Без   полкового   прапора,   без
комендантсько?, без скупого ОВС, без усього iншого?  Нi,  це  неможливо!..
Коли сержант стрiляв, то виразно уявляв собi, що  його  пострiли  чують  i
там, у його рiдному полку. Чують, як тодi, коли вiн виходив  з  товаришами
на завдання у ворожий тил, i весь полк,  наготувавшись  стрибнути  вперед,
вслухався  в  пiднятий  ними  гармидер  за  ворожою  обороною.  I  гарячий
"хазя?н",  командир  полку  Самi?в,  наставивши  в   нiч   вухо,   говорив
скоромовкою:
   - "Вовки", "вовки" дiють!  Ах,  здорово,  ах,  сучi  дiти?..  Передайте
першому хазяйству негайно пiдiймати "олiвцi".
   Згадав Козаков, як у вiльнi години "хазя?н",  жартуючи,  змушував  його
ходити "по-цивiльному". "Чого ти, Козаков, усе  горбишся,  усе  на  п'ятах
ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивiльному, уяви собi, що ти
десь на  проспектi  оце  з  дамою  пiд  ручку!.."  Козаков  намагався  так
пройтись, але що то була за хода!  I  в  ролi  кавалера  вiн  таки  крався
по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву.
   - Не вмi?, не вмi?! - реготали розвiдники. - У сержанта вже вовча  жила
в ногах, товаришу гвардi? пiдполковник!
   Згадавши ту сцену, Козаков усмiха?ться, йому наче теплiша?  в  холоднiй
темрявi. О полк, полк!..
   Згодом оберта?ться до свого сусiда-кулеметника:
   - Як дума?ш, коряго, висто?мо?
   - Що за питання! Вiрний ?м тут капець!.. I кулеметник з силою  клацнув,
вганяючи новий магазин.
   В залi було темно, i Роман Блаженко,  пробираючись  на  свою  змiну  до
вiкна, боявся наступити в темрявi на когось iз поранених. Ненароком пацнув
рукою по клавiшах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв мiсце коло вiкна  i,
злiгши плечем на стiну,  став  пильно  вглядатися,  що  робиться  надворi.
Холодним осiннiм вiтром задимало звiдти.
   Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над  свiтом,
i, здавалося, нi перейти ??, нi перелетiти. Вiтер гудiв i гойдав темряву й
небо, аж зорi сипалися з нього та й падали комусь далекому,  щасливому  до
рук. Ой гонить вiтер пiсочок, замiта? милого слiдочок...
   Був вiн колись молодим, сидiв при мiсяцi пiд калиною в парi. Чи то було
справдi, чи, може, то тiльки наснилось йому? А тепер ось  закинутий  долею
за тридев'ять земель вiд  рiдного  краю...  Тут,  серед  цього  безкрайого
слiпого степу, пiд чужими зорями, серед вiтру, що  роздима?  он  попiл  на
згарищi - аж iскри жеврiють!  -  тут  вiн,  рибалка  з-над  Бугу,  мабуть,
закiнчить свiй шлях. Нема чого тiшити себе надаремно, вiн не дитина,  може
дивитись гiркiй правдi в вiчi.
   Хоча зараз нiмцi начебто вгамувались. Броньовики,  як  величезнi  чорнi
домовини, позавмирали в темрявi, принишкли. Але ж  не  забули  там,  що  в
будинку повно червоноармiйцiв. Мабуть, складають оце освiченi ?хнi офiцери
якiсь сатанинськi плани, мiркують, як вкоротити вiку  Блаженковi  та  його
товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом  у  зелених
берегах, його вiрна Олянка з дрiбними дiтьми. Та чужi  батьки  вертатимуть
додому з походiв, а вона, оклечана малими,  приклавши  долоню  вiд  сонця,
виглядатиме i його з курного шляху, але його все не буде  та  й  не  буде!
Прийде, може, Денис - хоч би вiн зостався живий! -  та  розкаже  дома  про
Романа. Дениса тепер приймають у партiю, бути йому пiсля вiйни  бригадиром
чи й головою колгоспу. Розкаже  вiн  все  про  Романа.  Як,  потрапивши  в
оточення, бився з фашистами десь у  далекiй  Трансiльванi?  та  й  загинув
чесною смертю! Буде i для Романа стояти на столi  повна  по  вiнця  чарка,
проте  залишиться  вона  невипитою.  Ой  Буже,  Буже!  Далеко   вiд   тебе
забили-сьмо!
   Крок за кроком огляда? вiн свiй нелегкий житт?вий шлях, докопуючись, чи
скрiзь там у нього все як годиться. Iнодi  зiтхне,  iнодi  зверта?ться  до
когось у думцi. "Куме Дороше! Даруйте менi, що я вашi ятери потрусив.  Мав
я тодi велику скруту, а в мо? нiчого не ймилося!"
   Коли майне тiнь через подвiр'я,  вiн,  ретельно  цiлячись,  пошле  туди
пострiл.
   I знову дума?, пригаду?, сповiда?ться, мов  на  сповiдi.  I  коли  уява
малю? Романовi, як вони лежать  уже  тут,  пошматованi  власною  останньою
гранатою, то вiн прийма? такий кiнець з мудрим споко?м, як рiч природну  i
неминучу. Коли треба, то треба. Це навiть краще,  нiж  би  ?х,  захопивши,
мордували нещадно, живцем шкварили б десь пiд скиртою... Бачив вiн i  таке
- пiсля одного нiчного бою. Коло спалено? скирти лежали бiйцi рядком,  усi
замордованi, звугленi.  Перед  тим  ?х  десь  захопили  фашисти.  Нi,  тут
розминутися  нiде,  ховатись  безглуздо,  треба  ставати  грудьми.   Роман
ощадливо, мов скнара, перелiчу? в кишенях патрони. Давно, давно минули  тi
часи, коли вiн стрiляв по вороговi навгадки, не цiлячись,  висунувши  саму
карабiнку на бруствер, а голову сховавши в окоп.  Було,  було  й  таке,  i
зараз у цю, може, останню годину можна i в цьому зiзнатись. Але iепер  вiн
уже не такий.  Провело  тебе,  Романе,  через  Альпи,  як  через  горнило,
загартувало, i, може, хоч перед смертю ти станеш справжнiм солдатом,  який
б'?ться з ворогом, не лукавлячи! Цiлиться так, щоб не промахнутись!
   Тiльки було йому гiрко, що, мабуть, старий граф не похова? ?х як треба,
не посадить у  головах  червону  калину.  А  так  би  хотiлося,  аби  щось
залишилося по ньому на землi, хоч би кущик спiвучо?  калини.  Розповiла  б
вона вiтрам про Романовi думки, а буйнi вiтри понесли б ?х через Альпи  на
схiд... Що коштувало б старому  вволити  останню  Романову  волю?  Правда,
прийдуть же скоро сюди нашi, прийде Денис, вiн вiдшука? брата i похова?.
   Роман довго  порпа?ться  в  кишенi,  намацу?  там  металеву  маслянисту
протирку i, обернувшись до стiни, неквапом щось шкребе на  нiй  протиркою,
наче цвяхом.
   "Денисе, брате, - повiльно  шкребе  вiн  у  темрявi,  -  з  лейтенантом
Сагайдою ми всi тут..."
   Вiн довго дума?, пiдшукуючи потрiбнi слова. Згаду? бо? в горах,  згаду?
гвардi? старшого лейтенанта Брянського i як той  звертався  до  них  перед
бо?м, незадовго до сво?? смертi.  I  Роман  знову  шкребе:  "...стояли  на
смерть".
   Вниз на когось сиплеться штукатурка, i з пiдлоги чортихаються.
   - Стiну ти там гризеш, чи що?!
   - Здурiв чоловiк, на стiну лiзе!..
   Блаженко мовчки хова? протирку в  кишеню.  Тепер  йому  ста?  легше.  В
кишенi вiн намацу? м'яку шовкову хустку.  Десь  вiн  ??  прихопив  з-помiж
розкопаних Хомою трофе?в, приховав, готуючи  в  дарунок  доньцi...  Витяг,
став розгортати,  розпускати  ??.  При?мно  тече  пiд  шорсткими  пальцями
тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече  i  тече,  поки  Блаженко  й
зовсiм випуска? ?? на вiтер за вiкно. Вже нiчого йому не треба. Тепер  вiн
почува? себе чистим,  наче  востанн?  скупаний  i  перевдягнутий  в  чисту
бiлизну. В кишенях нема? нiчого зайвого, крiм патронiв. Роман перебира? ?х
у пальцях, як самоцвiти.
   Лiчить.
   Лiчить, мов скнара.
   Навпроти  розжеврiлого  попелища  шмигнула  тiнь,  i  Блаженко  мерщiй,
нацiлився в не?.
   - Порядок! - раптом луна? з  темного  кутка  радiсний  бас  Сагайди.  -
Готово!.. Товаришi!.. ?сть!..
   Вони налагодили рацiю.
   Солдатська радiсть завжди крилата! В  цю  ж  саме  хвилину  далеко  вiд
ма?тку, в рiднiм полку,  що  зайняв  оборону  понад  залiзницею,  по  всiх
кабелях також пронеслася радiсна хвилююча новина:  встановлено  зв'язок  з
оточеними, з вiдрiзаною у графськiм ма?тку групою однополчан!
   В мiнометнiй ротi Маковей аж пiдстрибував, припнутий бiля телефону:
   - Я ж так i знав, що вони не здалися!
   Ма?ток вимагав огонь на себе.
   Артилеристи  дiстали  наказ  безпосередньо  вiд  генерала-не  шкодувати
снарядiв. Бо?припаси везли i везли всю  нiч,  в  тилах  не  лягали  спати.
Мiномети Сагайди також були готовi до бою. Як i ранiше,  стояли  бiля  них
обслуги, хоча й порiдiли вони в останнiх  боях.  I  слухали  вони  вже  не
хрипкi  команди  Сагайди,  а  суворий  голос  Дениса  Блаженка:  вiн,   як
найдосвiдченiший з молодших командирiв, узяв на себе  командування  ротою.
Денис твердо й упевнено виконував сво?  новi  обов'язки,  зрештою.,  добре
знайомi для нього. Ще звечора вiн пристрiляв окремi дiлянки ма?тку i самий
будинок, який був тепер, записаний у наводчикiв, як цiль N 1.
   Присвiчуючи  шкалу  цигарками   i   лiхтариками,   наводчики   востанн?
перевiряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневiй,  i
Хома Ха?цький, якого вiн призначив сво?м ординарцем,  слiдкував  тепер  за
ним з такою ж готовнiстю, як колись Шовкун  за  старшим  лейтенантам,  щоб
кинутись виконувати перше-лiпше завдання  командира.  Вони  всi  вже  були
добре обстрiлянi., i солдатськi суворi звича? входили ?м у кров.
   Денисовi стало точно вiдомо,  хто  з  ?хнього  батальйону  перебува?  в
оточеннi.  Тепер  вiн  зрiдка  кида?  на  ма?ток  пильиий  погляд,   немов
сподiваючись  побачити  там  брата.  Може,  Роман  в   цей   час   сидить,
вiдстрiлюючись,  десь  на  горищi,  може,  перша  мiна,  яка  вилетить  по
Денисовго командi, шугне до брата в вiкно? Та хоч би Денисовi  з  певнiстю
було вiдомо, що це буде саме так, вiн, зда?ться, нi на мить не завагався б
зi сво?ю командою. Це вiйна, i ма?ток вимага? вогонь на себе.
   I коли нарештi серед темно? ночi пролунав. залп  i  мiни  за  Денисовою
командою, вирвавшись iз вогнистих жерл, як iз роз'ятреного серця, навальне
шугнули вгору, Денис стиснув важкий свiй кулак:  "Одержуй,  брате,  листи!
Посилаю тобi гарячi листи!" Не вiдриваючи погляду пiд мастку, вiн рубав  i
рубав повiтря кулаком:
   - П'ять бiглих - огонь! Огонь! Огонь!
   I коли ма?ток серед численних спалахiв засяяв сво?ми  бiлими  колонами,
Денис немов i справдi побачив свого брата, що звiвся серед  темряви  степу
вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнiм нездоланним во?ном.



   XXVII

   - Вогонь на мене!
   Це було майже рiвнозначне тому, що ктось би сам став накликати на  себе
погибель. Одначе нiхто з оточених зараз не думав про це.
   Коли повiтря загоготало  громом,  всi  в  заяi  потягнулися  до  вiкон.
Пораненi пiднiмали голови, зводiилгись на  лiктi,  тягнулися  до  коливних
червоних ви?блискiв, незважаючи на кулi, що 'шалено затуркотiли  в  стiнах
над ?хнiми головами.
   Грiм i фе?рична мiнлява рiка, що загогиготiпа  в  залi,  наче  виводила
Черниша з тяжкого марення. Червонi яничари весело  затанцювали  на  стiнi,
бiнтй кiиь, вигнувши шию, щоразу то зникав iз сво?м рицаре-м у  тiняк,  то
знову виростав, коди за вiкном спаяакувапо.
   - Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чути? Як  мене  чути?  -  скандував
бiля рацi? Саша Сiверцев.
   - Чи не привалить тут нас? - глянув котрийсь на стелю.
   - Не проб'?! -  бадьоро  вiдповiли  йому  з-пiд  стiни,  -  Не  повинно
пробити!
   Озбро?нi бiйцi, збившись бiля вiкон, стояли суворi й  зосередженi.  Два
бронетранспортери  вже  горiли  на   подвiр'?,   iншi   загули   моторами,
розповзаючись у темноту.
   - Я "Крейсер", я "Крейсер", як  мене  чу?те,  як  мене  чу?те?  Прийом,
прийом!..
   "Крейсер? Чому крейсер?" - Черниш вслухався гарячим слухом, як  гуде  й
глухо здрига?ться все пiд ним, наче корабель  пiд  час  шторму.  Куди  вiн
пливе, ? чому так слiпучо навколо, i чому так жарко? Пашить  гаряче  море,
бурха? жаркими хвилями... Нi, це не море, це вiн  проплива?  в  пiсках,  в
гарячих .пустинях Азi?. У далеку експедицiю  вирушив  караван.  Никнуть  у
знемозi спаленi сонцем трави, бредуть гурти  овець,  похнюпивши  голови  й
шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани  в  сухих  постолах  i  гострих
румунських шапках.
   Раптом вiн спиня?ться пiд зеленими деревами, де багато людей сидять  на
килимах i п'ють з великих  пiал  чудовий  напiй  з  маринованих  черешень.
П'ють, i смiються, i дружньо розмовляють  помiж  себе,  i  серед  них  вiн
впiзна? Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На
ньому  розшита  бiсером  тюбетейка  i  барвистий  халат,  а  говорить  вiн
по-мадьярському. Дiвчина з чорними  косами  вiдкида?  паранджу,  i  Черниш
несподiвано бачить, що перед ним та дiвчина з Альба-Юлi?, яка хотiла  йому
ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього  ласкаво,  як  його  мати,
гладить смуглявою рукою по гарячiй щоцi й шепоче йому:
   "Красивi гори ви, Альпи!" А циган гра? "Катюшу",  i  вiн,  Черниш,  уже
танцю? з дiтьми. А потiм i всi присутнi завихрилися в танцi  пiд  зеленими
деревами, i щасливий гомiн та дружнiй смiх  сплiталися  в  ?дину  симфонiю
звукiв i кольорiв, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зiбралися люди
всiх рас i нацiй свiту. I серед мiшанини рiзних мов, якi вiн знав  i  яких
не знав, вирiзнявся тiльки смiх, у всiх ?диний i всiм зрозумiлий.
   Щасливий i веселий, вiн глянув на високе небо, але то вже було не небо,
а  грандiозний  блакитний  циферблат,  i  обертались  по  ньому  величезнi
стрiлки, схожi на кам'яний шлях. I Черниш  командував,  почуваючи  в  собi
могутню силу i безмежнi права:
   - Ха?цький! Поверни шосе! Шосе поверни на захiд! Так!  Прицiл  шiсть  -
шiстдесят шiсть!..
   - Марить, - сказав хтось поблизу.
   Черниш пробу? звестись на лiкоть i бачить мерехтливу залу  i  людей  iз
збро?ю, що грiзно поблиску? в ?мiiх руках.
   - Хто марить? - пита? вiн суворо i знову пада?  на  вогонь,  який  йому
пiдклали замiсть подушки.
   I знову чув глибокi голоси i далекий смiх. Вони долiтали  десь  зверху,
як iз хорiв величезного храму, i вiн  дерся  до  них  по  стрiмкiй  скелi,
розпеченiй, як вогонь. Озирався i бачив унизу дивнi колодязi, в яких ледге
мрi? вода. Де вiн ?х бачив? I коли? Як був малим i кидав у  них  крем'яхи,
що летiли туди цiлi столiття, доки, нарештi, дзвiнко булькали. Булькали  i
починали говорити:
   - Домнуле офiцер... Домнуле офiцер...
   - Так це ти? - пильно вдивля?ться в нього Черниш.  -  Це  ти?  Чого  ти
хочеш? Твого коня вже нема. Говори! Де ти був?
   - Я нiкуди не ходив, - каже Роман, пробираючись до Черниша. -  Я  стояв
на посту.
   - На посту, на посту, - палко шепоче Черниш. - Де ж твiй пост?
   - Бiля третього вiкна, товаришу командир.
   - Бiля вiкна? Чому бiля вiкна?  Бiля  якого  вiкна?  А,  це  там...  на
висотi. Я бачу звiдси твiй пост. Ти хто? Але ж ти вбитий!!!
   Вiн з жахом заплющу? очi, i знову хтось кличе  його  i  блага?  вiддати
коня.
   - Домнуле офiцер!..
   - Замовчи! Он твiй кiнь! Подивись!
   I вiн показу? йому  на  стiну,  на  нескiнченну  розбиту  дорогу,  якою
бредуть бiйцi по колiна в болотi, пiдтикавши сво? шинелi, ?дуть  машини  i
танки, а в цей час з кювета  пiдводиться  снiжно-бiлий  кiнь  з  вирваними
грудьми. I вже нема круг нього червоних жупанiв, i нема?  на  ньому  юнака
рицаря, а кiнь  спина?ться  дрижачою  ногою  з  брудного  кювета  i  важко
пiдiйма? свою лебедину шию, але вона знову безсило зламу?ться  i  пада?  в
тванюку, а кiнь стогне, i плаче, й блага?:
   - Запини! Запини!
   А вiйська проходять повз коня-лебедя, чвакають ноги незлiченних  армiй,
сунуть гармати, ревуть тягачi i танки, i пiхто не зверта? на нього  уваги,
всi проходять далi, лишаючи його в кюветi при дорозi.
   - Порядок, порядок, - радi? Сагайда,  -  два  горять,  два  горять,  ще
вогню, ще вогню!..
   - Не треба вогню! - кричить Черниш, пориваючись схопитися. - Я лежу  на
вогнi! Весь на вогнi!!!
   - Ще вогню, ще вогню, - сканду? Сагайда в протилежнiм кiнцi зали.



   XXVIII

   Обстрiл ма?тку посилювався.
   Глуха сила, що стрясала весь  величезний  будинок,  пiдняла  й  старого
графа, i вiн, взявши свiчку, повiльнд поплентався нагору.
   Став за одвiрком i не смiв  ступити  до  сво??  зали.  В  усi  вiкна  з
шипiнням вривалися трасуючi кулi,  паче  забивало  сюди  вiтром  трiскучий
вогняний дощ. А дивнi люди з незнайомою збро?ю в руках стояли бiля вiкон з
обох бокiв, зблиски червоних спалахiв  скакали  плямами  на  ?хнiх  блiдих
обличчях, на сивих, як сталь, шинелях, мов на панцирах давнiх  рицарiв.  У
будинку графа, в цьому гордому фамiльному гнiздi, наче знову  витала  його
далека  революцiйна  молодiсть.  Бiйцi  безперестанку  вели  вогонь,  зала
сповнилась гаркотом, чадом i димом. Тепер, коли вартовi  бронетранспортери
були розiгнанi  артилерiйським  вогнем,  ворог  iшов  хвиля  за  хвилею  в
контратаку, намагаючись вдертися в будинок,  боячись  втратити  здобич.  З
примруженими загостреними очима, з запеченими губами стояли бiйцi на сво?х
мiсцях, ведучи методичний огонь лише по  живих  цiлях.  На  старого  графа
нiхто не звертав уваги.
   - Корольов! - гукав бо?дь вiд вiкна якомусь пораненому. -  У  тебе  мiй
диск?
   - Я заряджаю Мостовому!
   - А де ж мiй? Хто набива? мiй диск?-гука?  бо?ць  пораненим,  якi,  хто
лише мiг, набивали рiжки й диски. - Ей, борода, у тебе мiй диск?
   Угорець не розумiв мови, не  розумiв  цих  людей  i  ?хньо?  фанатично?
впертостi. Якийсь поранений, помiтивши його, сердито крикнув з-пiд рояля:
   - Ну? Чого баньки витрiщив? Чого з  свiчкою?  Хоронити  надумав?  Рано,
брат...
   - Вiн як сова, - пiддав другий, - при нашому свiтлi не бачить: iз сво?м
причалапав...
   Справдi, тут нi до чого була мадьярова свiчка, бо й так було  видно  як
удень: бронетранспортери палали навпроти вiкон. Мерехтливе сяйво  тисячами
нiмих крил трiпалося в залi. А незнайомi рицарi стояли в сiрих шинелях, як
кам'янi, вражаючи старого  мадьяра  сво?ю  загадковою  мужнiстю.  Котрийсь
поранений, накульгуючи, iшов з коридора, пiдiбравши полу шинелi, несучи  в
нiй пачки нiмецьких патронiв, ?х чимало лишилося  внизу  пiсля  нiмцiв,  i
тепер тi бiйцi,  в  яких  була  трофейна  зброя,  використовували  ?х,  не
шкодуючи.
   - Посторонись! - вiдштовхнув поранений угорця. - Плута?шся тут,  старий
хрiн... Давай сюди або туди.
   Губи в пораненого були пересохлi, аж чорнi. Вiн ?х облизнув.
   Граф закивав головою i потупцяв iз сво?ю свiчкою вниз, щось мимрячи про
себе.
   Невдовзi вiн знову з'явився в дверях iз скляною банкою  законсервованих
фруктiв. Руки поранених потяглися до нього з усiх кiнцiв, готовi  розтягти
ту банку. Старий розгубився, а якийсь стрижений бо?ць у шинелi з  пiднятим
комiром уже приклав банку до рота.
   - По одному ковтку! - сказав вiн, пожадливо ковтнувши i передаючи банку
товаришевi.
   - По одному ковтку! -кричали звiдусiль. Всi  раптом  вiдчули  нестерпну
спрагу.
   - Залиште офiцеровi! - гукав Блаженко з кутка. - Допалися!
   Але не вистачило й по одному ковтку. Тодi знов  накинулися  на  угорця,
наче вiн був винен у всьому;
   - Краще б не дратував! Тiльки жагу розпалив!
   - Давай ще!
   - Давай, старий хрiн!
   Це вiн зрозумiв i знову почалапкав до бункера.  Повернувся  з  кiлькома
банками на срiбному пiдносi. На цей раз Блаженко зустрiв старого на дверях
i, вихопивши в нього одну банку, поспiшив з нею до Черниша.
   Черниш напився вволю, i вже ?дкий чад, нудотний запах кровi,  двигтiння
всього будинку не наморочили його. Думки його  прояснилися.  Тiльки  тепер
вiн вiдчув у сво?й руцi судорожно затиснуту маленьку холодну гранату  ф-1.
У хвилини просвiтлення Черниш потай узяв ?? пiд стiною в сусiда i  заховав
пiд себе. Вiн ховався з нею, як злодiй, щоб не помiтив Блаженко. Вона була
заряджена -  маленька,  рубцювата  його  рятiвниця.  Все  Чернишеве  життя
зiбралося в нiй, i вiн затиснув його, це життя, в сво?й долонi.  Якби  все
було скiнчене, якби чужий гомiн заповнив  темнi  сходи  i  загримiли  чужi
чоботи тут, поруч, тодi вiн зiрвав би чеку, останню чеку в сво?му життi. I
саме тому, що - на випадок катастрофи - у нього було тепер чим покiнчити з
собою, вiн почував себе майже в цiлковитiй безпецi.
   - Товаришу гвардi? лейтенант! - голосно звернувся хтось до  Сагайди.  -
Кулеметник готовий. Не дише.
   - Винесiть у коридор.
   Снаряди в ма?тку падали й падали, iз спiвом  опускаючись  з  висоти,  i
Сагайдi здавалось, що летять вони звiдкись  дуже  здалека,  де  про  нього
дума? хтось.
   - Цiкаво, яке сьогоднi зведення Iнформбюро? Як ти  дума?ш,  Сагайда?  -
запитав Сiверцев, сидячи бiля рацi?. - Що, якби запитати, га?
   - Вичортуе "хазя?н".
   - А про нас передадуть?
   - У зведеннi? Ти що - смi?шся? Це... дрiбний епiзод.
   Дрiбний епiзод! Але чи  такий  уже  дрiбний?  Ранiше,  воюючи  вкупi  з
Брянським, Сагайда якось мало задумувався над  смислом  сво??  дiяльностi,
над сво?ю роллю в загальних подiях. Вiн наче сподiвався, що Брянський  все
обдума? i за нього, а йому залишиться лише козирнути i стрiмголов кинутись
в огонь i воду виконувати бойовий наказ. Тепер  же,  коли  самi  обставини
змусили його взяти на сво? плечi  незвичну  ношу,  -  вiдповiдальнiсть  за
життя товаришiв i за долю цi?? фортецi, - вiн побачив усi подi? в  iншому,
бiльш глибокому освiтленнi. Йому уявився весь величезний фронт вiд  Балкан
i до холодних берегiв Норвегi?,  де  армi?  його  кра?ни  ведуть  невтомну
боротьбу  з  ворогом,  ?в  цьому  залiзному  тисячокiлометровому   ланцюгу
маленькою ланкою сто?ть його "крейсер". Звичайно, коли цей "крейсер" впаде
i Сагайда вибухне з сво?ми товаришами на останнiй сво?й гранатi, то  майже
нiчого не змiниться. Коли "крейсер" висто?ть, то  гакож  майже  нiчого  не
змiниться. В загальному потоцi подiй ?хнiй  подвиг  справдi  малопомiтний.
Але хiба не з таких непомiтних "крейсерiв", що борються день  у  день,  що
вистоюють день у день, хiба не з них якраз i  склада?ться  ?диний  великий
рух вперед, до того  ясного  дня,  що  буде  названий  Перемогою?  Дрiбний
епiзод... Хай не буде його в зведеннi Iнформбюро. Але вiн потрiбний людям,
як повiтря, i кожен це розумi?, iнакше чому  ж  той  смертельно  поранений
кулеметник так проникливе дивився йому в вiчi i за те, що вiн його вдарив,
благав: "Простiть, простiть..."
   Знизу прибiг схвильований Козаков з автоматом в руцi.
   - Лейтенантi Танки вурчать!.. Ракети!.. Зда?ться, нашi йдуть в атаку.
   Сагайда скочив на ноги, i вдвох  вони  погуркотiли  схiдцями  вниз,  до
парадного. Чорне поле за ма?тком вихрилося  ракетами,  трасуючими  кулями,
ревло й стугонiло, мов котилася сюди в мороцi ночi  якась  незборна  вiчна
сила.



   XXIX

   Шум моторiв наростав.
   У сутiнках блiдого вересневого свiтання  все  вираз-пiше  окреслювались
контури будiвель. Вони за нiч понижчали, бо дахи, перегорiвши, обвалилися,
i тому все подвiр'я, безлюдне й тихе, здавалося iнакшим, нiж учора.
   Гамiр бою котився десь у полi, праворуч i лiворуч ма?тку,  гул  моторiв
дужчав,  i  раптом  iз-за  стiни  обгорiлого  корiвника  вискочила   група
нiмецьких солдатiв.
   - Panzern! Panzern! - галасували вони i мчали через  подвiр'я  наослiп,
пригнувши голови. Грязюка чвиркала в усi боки з-пiд нiг, хоч  бiгли  вони,
здавалось, по твердому. Уже виразно було  видно  жаб'ячу  прозелень  ?хнiх
надутих вiтром плащ-палаток.
   Заслiпленi жахом, солдати мчали прямо на будинок.
   -  Приготуйсь!  -  рiзко  гукнув  Козаков  сусiдовi  i  сам  завмер   у
напруженому, гострому чеканнi. Здобич iшла на них.
   - Вiжу! - крикнув "варяг".
   - Чекай!.. Ми ?х живцем!..
   В цю мить iз-за тi?? ж задимлено? стiни вилетiв на повнiй швидкостi наш
танк, ведучи кулеметний вогонь. Кулi зацокали  по  кам'яних  схiдцях  i  з
джвiканням за-рикошетили. Козаков одхилив  голову  вбiк.  Коли  вiн  знову
виглянув, то побачив лише танк, що, розвертаючи землю й розкидаючи ??,  як
корабель хвилю, уже виходив з подвiр'я в поле. На його гусеницях вихрилися
шматки жаб'ячих палаток.
   Нiмецький снаряд прошумiв над  будинком  в  наш  бiк  i  вибухнув  десь
недалеко. А з-за пожолоблених закурених стiн ринули натовпом нашi  -  нашi
братськi сiрi шинелi! - i, розвiваючись, летiли прямо на будинок.  "Варяг"
i Козаков зiрвались ?м назустрiч. Козаков бiг, не чуючи пiд собою землi, i
не мiг нiчого крикнути, бо звуки заклякли  в  горлi,  а  очi  затуманилися
слiзьми. Вхопивши  першого  пiхотинця,  якогось  маленького,  замурзаного,
радiсного, Козаков пiдняв його вiд землi i щосили притис до сво?х грудей.
   - Чорти! - тiльки вигукнув вiн i гризнув  пiхотинця  за  вухо,  аж  той
заверещав.
   Мiж нашими замайорiли и зеленi румунськi  шинелi  -  румуни  теж  брали
участь у спiльнiй атацi. Пробiг  знайомий  Козакову  командир  стрiлецько?
роти в шкiрянцi, енергiйно гукаючи:
   - За мною! За мною!
   Пiхота, не затримуючись, минала ма?ток,  на  бiгу  дозаряджаючи  зброю.
Мотори гули все далi, голоси глибшали й  глибшали  десь  у  степу,  клекiт
ворожих кулеметiв долiтав усе глухiше. Бiйцi-пiхотинцi, що трималися нiч у
будинку, вирвавшись тепер на свiже повiтря, на ходу при?днувались до сво?х
пiдроздiлiв.
   За ма?тком одкривалися хвилястi,  по-осiнньому  сiрi  рiвнини,  сталево
блищали де-не-де озеречка пiсля дощу та  бовванiли  -  ген-ген  -  шеренги
посадок над шляхами, ще зайнятими  ворогом.  А  ще  далi  на  захiд  знову
вставали гори. Низькi димчастi хмари пливли над ними, обтiкаючи верховини.
   В будинок прийшли з носилками санiтари i  почали  зносити  поранених  i
вбитих на перший поверх. Сюди ж принесли й кiлька свiжих поранених,  наших
i румунiв, пiдiбраних тiльки що на полi бою. Чекали санiтарних пiдвiд.
   Виносячи з зали останнiх поранених i ковзаючись по  калюжах  кровi,  по
вистрiляних закривавлених гiльзах, один iз санiтарiв звернув  увагу  свого
тоаариша на стiну бiля вiкна:
   - Дивись, Каширiн, щось  нашкрябано...  I  повiльно,  по  складах  став
читати:
   "Денисе, брате,
   з лейтенантом Сагаядою ми всi тут
   стояли насмерть".
   Слово за словом розбирали санiтари той напис. I вiн уже звучав для  них
як щось легендарно-давне, та?мниче, написане кимось особливим, а  не  цими
звичайними людьми, ?хнiми однополчанами.



   XXX

   Черйз ма?ток уже йшли мiнометника з  трубами  на  плечах,  i  збуджений
Сагайда вийшов ?м назустрiч, як iз пекла.
   - "Товаришу  гвардi?  лейтенант,  -  рапортував  йому  Денис  Блаженко,
виструнчившись  стараннiше,  нiж  будь-коли,  -  в  ротi  за   час   вашо?
вiдсутностi нiчого особливого не сталося.
   I потiм уже, дивлячись вбiк, стримано запитав пiвголосом, де брат.
   -Живий! -заспоко?в його Сагайда. - Вуса засмалив за нiч, а все  iнше  в
порядку... Здасть у санроту молодшого лейтенанта i наздожене.
   - А молодший лейтенант? - з тривогою опали Са-гайду бiйцi. - Як йому?
   - Житиме, житиме! Бiйцi полегшено зiтхнули.
   - А я знав, що фашисти вас не вгризуть! - радiсно вигукнув  Маковейчик.
Сагайда за це "пацнув" його п'ятiрнею.
   Незабаром, вiдшукавши комбата, Сагайда по всiй формi вiдрапортував,  що
в його мiнометнiй ротi вибув iз  строю  через  поранення  командир  взводу
?вген Черниш, а, крiм цього, нiчого особливого не сталося.  Комбат  мовчки
обiйняв Сагайду, i вони пiшли далi поруч.
   - Черниша... дуже?
   - В голову... В бiк... Кульовi.
   - Виживе?
   - Повинен вижити. Хоча шпортонуло його безбожно.
   - Та хоча б вижив... Славний вiн хлопець.
   Вони виходили в поле. По збляклих тужавих луках перед ними вже пролягли
свiжi слiди наших танкiв i самоходок. Поспiшали вперед пiхотинцi,  окремим
гуртиком  чвалав  батальйонний  штаб,  розсипавшись,  iшли  мiнометники  з
лафетами i плитами на спинах, наче закованi в панцир.
   Першим до графського будинку пiд'?хав  румунський  санiтарний  вiзок  з
рiвною вiдкритою платформою. Роман, пам'ятаючи наказ Сагайди, наполiг, щоб
у першу чергу взяли його офiцера. Черниша, забинтованого,  закривавленого,
винесли  на  вiзок  i  поклали  поруч  з  якимось  румунським   сержантом,
пораненим, мабуть, в легенi, бо кров виступала з нiздрiв i з рота.
   - Блаженко,  -  тихо  озвався  Черниш.  -  Вiзьмiть  ось...  -  I  вiн,
розiмкнувши свою задубiлу в напрузi руку, Подав Романовi гранату.
   Слiди гранати глибокими клiтками повдавлювались йому в долоню.
   - Де ви ?? взяли? - жахнувся бо?ць. - О матiнко рiдна! Та ви  ж  могли,
знепритомнiвши...
   - Де мiй планшет? - перебив його Черниш.
   - ?, ?, -  заспоко?в  офiцера  Роман  i  став  похапцем  примуцьовувати
планшет Брянського до пояска Чернишевих дiагоналевих штанiв.
   - А шинель його де? - гукнув один iз санiтарiв до Блаженка.
   Шинелi  в  Черниша  не  було.  Напiвголий,  перехрещений  самими   лише
закривавленими бинтами, вiн  уже  починав  дрижати  вiд  холоду,  на  тiлi
повиступали сироти. Гiмнастьорка лежала в головах, зiбгана клубком, вся  в
кровi. Роман став скидати для Черниша свою  фуфайку,  але  румуни  спинили
його. У ?хнього пораненого була велика шинель, i вони вкрили нею обох -  i
свого сержанта, i Черниша. ?здовий сiв у  передок,  цьвохнув,  i  ресорний
вiзок на гумових шинах легенько покотився,  прокладаючi?  за  собою  м'яку
колiю.
   Черниш лежав горiлиць, низькi сивi хмари швидко бiгли над ним. Десь пiд
самими хмарами струнким суворим  стро?м  летiли,  ледь  чугно  курликаючи,
журавлi. "Чи зна?ш ти шляхи птахiв?" - питав його колись  Брянський.  Коли
це було?
   - Домнуле офiцер, - раптом почув Черниш бiля  себе  кволий  проникливий
голос.
   Перемагаючи гострий бiль, Черниш повернувся до сусiда обличчям. Великi,
iскристi, як вугiль, очi нерухомо свiтились на нього  з-пiд  краю  шинелi,
якою вони були вкритi обидва. Було щось дивовижно знайоме в  цих  молодих,
щирих, розпалених стражданням очах. Невже той? Невже той самий сержант,  у
якого вiн вiдiбрав колись коня в далекiй, переповненiй сонцем i войовничим
клекотом Романi??..
   Роман Блаженко, провiвши лейтенанта, ще деякий час стояв на  спустiлому
подвiр'?, сумовитий, з опущеними вусами.  Потiм  пiдняв  iз  землi  круглу
Чернишеву гранату, неквапом прилагодив ??  собi  до  пояса  i,  зiтхнувши,
рушив у поле доганяти сво?х.
   Поле жило, гомонiло.
   Артилеристи  з  веселим  перегуком  гягнули  вперед  гармати,   нещадно
поганяючи  сво?х  змилених  коней.  Поспiшаючи,  йшла  мiнрота  сусiднього
батальйону iз зав'юченими кiньми в сiдлах системи Брянського.  Заклопотанi
зв'язкiвцi вже прокладали кабель кудись вперед.
   Слiдом за ними з термосами по горбах чвалали ротнi  старшини,  невтомнi
солдатськi годувальники. Гарячi термоси з борщем уже попекли ?м  спини,  а
вони, обливаючись рясним потом, усе не могли наздогнати сво? пiдроздiли.
   - Чи далеко пiхота? - розпитували в кожного
   - Там! - махали ?м зв'язкiвцi в чисте поле, зрiзане  колiями  танкiв  i
гармат.
   - Куди пройшла п'ята рота?
   - Куди третя?
   - Всi - туди! Он указка...
   На погризенiй сталлю стiнi будинку вже якийсь сапер встиг накреслити:
"Л-".
   Стрiлка напнулась на захiд. А там, за шеренгами придорожнiх  тополь,  у
сивiй осiннiй далечi знову вставали Альпи, зникаючи верховинами в хмарах.




   КНИГА ДРУГА. ГОЛУБИЙ ДУНАЙ

   Полечю, рече, зегзицею по Дунаеви...
   "Слово о полку Игореве"

   Машини мчали з гiр. Стояло сухе осiнн?  надвечiр'я.  Барвистi  лiси  на
схилах обабiч дороги не тiльки не гасли пiд скiсним  промiнням  вечiрнього
сонця, а, навпаки, розжеврювались ще яскравiше, нiж удень.
   Шура Ясногорська сто?ть  у  кузовi,  тримаючись  руками  за  кабiну,  i
смi?ться  пробiгаючим  золотим  лiсам,  смi?ться  дорозi,  що  шумить   ?й
назустрiч. Вся земля - в шерхiтливiй багряностi.
   На галявинi бiля струмка розташувались на привал бiйцi  маршово?  роги.
Тонкий лист, облiтаючи з жовтих дерев,  ляга?  на  спiтнiлi  плечi.  Один,
скидаючи скатку, задер голову i на мить застиг. Що вiн  там  нагледiв?  На
самiй верховинi гори бовванiють ру?ни стародавнього замку. Крiзь проломи в
стiнi з протилежного боку пробива?ться сонце.
   Трансiльванська осiнь до самого обрiю палахкотить ясними пожарами.
   Чому так гарно  сьогоднi  на  свiтi?  I  бiйцi  шарудять  покоробленими
чобiтьми не по сiрому камiнню, а по такiй чистiй красi, що встелила землю.
I слiди за ними такi чистi. Рота за ротою,  рота  за  ротою...  Шелестiть,
чоботи, шелестiть!  Ви  чахкали  по  в'язких  укра?нських  чорноземах.  Ви
ставали бiлими на бессарабських вапняках.  Ви  червонились,  як  мiдь,  на
румунських суглинках. Шелестiть, шелестiть! Ви вартi того, щоб ступати  по
таких килимах.
   Машини летять, наче в казку.
   Ясний вiтер  вишумову?  назустрiч:  шу...  шу...  шу...  шу...  Шура...
Шура... Вiтер шепоче ?? iм'я, це вiн  доносить  слова  Юрiя  звiдти,  з-за
Тиси, де глухо гуркочуть бо?. Летiть, машини, летiть! Шуми,  високе  шосе,
назустрiч щастю!
   Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано. Шура  чекала  його  в
листах з Мiнська,  а  воно  було  вже  тут,  в  ??  польовому  армiйському
госпiталi в дев'ятiй палатi  щелепникiв.  I  як  все  це  трапилося?  Вона
затрималась у палатi, розмовляючи з тим земляком-сержантом.
   В кутку вусатий Шовкун гомонiв з  сусiдою  про  бо?  в  горах.  Шовкун!
Хороший, милий Шовкун з пiдв'язаною щелепою! Як вона ранiше  не  помiчала,
що в нього таке симпатичне обличчя, такi добрi,  лагiднi  очi!  Коли  Шура
заходила в палату, вiн шурхав  пiд  сво?  простирадло  i  вже  не  вилазив
звiдти, доки фельдшерка не пiде, Бiйцi  жартували  з  нього,  що  вiн  так
соромиться свого госпiтального неглiже, i Шура пiдтримувала ?хнi жарти.  I
ось з-пiд тих вусiв, старанно причесаних солдатським саморобним гребiнцем,
вилетiли тодi слова, якi змусили  ??  здригнутися.  "Сiдла  Брянського!.."
Шовкун з лагiдним  споко?м  щось  розповiдав  спiвбесiдникам  про  гiрськi
переходи. "Сiдла Брянського!" Шура стояла, не дихаючи, урвавши на пiвсловi
розмову з сержантом.
   Боялася, що це ?й тiльки вчулося.
   - Як ви сказали, Шовкун?
   - Га?
   -Про сiдла... Чи?... чи? сiдла?
   - А-а, сiдла... Нашого командира роти Брянського.
   - Брянського?
   - Авжеж, його. Вiн сам ?х видумав, коли ми перейшли на в'юки.  Потiм  i
всi полки...
   - Я не про те, Шовкун? Скажiть, як звати... вашого Брянського? Як?..
   Чекаючи, вона повiльно пiдводила маленькi сво? долонi,  мов  готувалася
вхопити те слово, як пташку.
   - Звати? Гм... Дайте подумати... Як це вони мiж собою... Ага: Юрiй.
   - Юрась!
   - Нi, Юрiй,
   - Юрась! Юрась! Юрась!
   Вона вся наливалася щастям, вона вже була  наповнена  ним,  як  брунька
весняна.
   - Любий Шовкун, говорiть же, говорiть!
   - Що ж говорити? Я бiльше нiчого не знаю,  -  розгублено  i  збентежено
дивився на не? бо?ць.
   - О нi! Говорiть, говорiть. Шовкун!.. Все, все,  розкажiть!..  Як  йому
там? Який вiн зараз?..
   - Ну, який... Такий маленький, жвавий, бiлявенький... Даремно бiйця  не
скривдить... Славний такий...
   - Де ви з ним бачились востанн??
   - Востанн?? Про висоту вiсiмсот п'ять чули?  Скажена  висота.  Арарати!
Багато наших забрала... Коли  мене  поранило,  я  ще  заходив  до  них  на
вогневу. Гомонiв лн ми тодi  з  гвардi?  старшим  лейтенантом.  Вони  менi
сказали: "Як одужа?ш, то вертайся до мене в роту.  Радо  прийму".  Я  ж  у
них... ординарцем був.
   Шовкун знав усе, що цiкавило дiвчину. Слухаючи бiйця,  вона  впiзнавала
свого   Юрася   таким,   як   i   сорок   мiсяцiв   тому..   Стриманий   i
приховано-нiжний...  Упертий  i  вимогливий  до  найменшого.  Заклопотаний
нескiнченними проектами удосконалення мiнометiв i стрiльби... Вона бачить,
як вiн ?де на конi помiж зеленими ялинами, з бiноклем на грудях. То йде на
чолi роти в кам'яних бескеттях, пiрнаючи й  виринаючи,  як  у  хвилях.  То
лночi край шляху розмовля? з товаришами хрипким голосом.
   - Хрипким? А не кашля??
   - В горах ми всi хрипiли... Це не бiда. А щоб кашляти, то не кашля?. Як
засне,  то  диха?  рiвно.  Тiльки  часто  кида?ться  увi  снi:  "Вогонь!..
Вогонь!.."
   Шура, не приховуючи нi вiд кого, палко заздрила бiйцевi,  який  ще  так
недавно чув дихання ?? коханого, дивився в тi синi очi, потай вкривав  пiд
час сну його ноги власною шинеллю, щоб "не зазябали".
   - Спасибi... Дякую вам, Шовкун!
   I з очима, повними  слiз,  Шура  гаряче  тиснула  йому  шкарубку  руку.
Наступного дня вона взяла призначення в полк, де воював Брянський.
   I ось ?де...
   Гiрське трансiльванське мiстечко,  в  якому  розташувався  ??  польовий
госпiталь, уже зникло позаду, за перевалами. Колона машин  мчить  униз,  i
багрянi гори розступаються, як живi, даючи  дорогу.  Зда?ться,  за  якийсь
кiлометр дорога скiнчиться, ось-ось машини  з  розгону  налетять  одна  за
одною на скелю i розсиплються вщент. Про?хали i цей кiлометр, а дорозi  ще
не кiнець, це тiльки крутий  поворот.  "Бережись!"  -  i  знов,  обминаючи
скелю, побiгло шосе, вирубане в правiчнiм гранiтi невiдомими каменярами.
   Iдуть i йдуть маршовi роти. Але цi роти вже, видно, сформованi не з тих
бувалих бойчаг, що зарубцьованi пливуть з госпiталiв; цi -  як  один  -  в
новому обмундируваннi, з чистими, незасмаленими казанками за плечима.
   - Чому вони такi похмурi? - зверга?ться Ясногорська до  артилерiйського
технiка, що сидить пiд кабiною, жовтий, пом'ятий, наче з похмiлля.
   - Вчорашнi в'язнi, - поясню? технiк. -3 румунських тюрем i концтаборiв.
Доброякiсне поповнення. Зле.
   - А де ж ?хня зброя?
   - Зброя буде. Може, ви якраз на нiй i сто?те. Тiльки тепер  Ясногорська
звернула увагу, що сто?ть на довгих ящиках, запакованих наглухо.  В  задку
з-пiд брезенту виглядають старанно вмощенi якiсь зеленi труби.
   - То геж зброя? - кивнула Шура на труби.
   - Пита?те! То мiномети вiсiмдесят два! Шура пригадала, що  саме  такими
мiнометами команду? Юрась.
   - Вони страшнi?
   - Сiчуть нiмцiв на сiчку. У нас ?х звуть "самоварами".
   -  Самоварами?-Ясногорська  звела   брови.   -Кажете-страшне,   а   так
по-домашньому, нiжно названо!
   - А гвардiйськi мiномети - "катюшi"?.. Теж нiжно... Може, тому й нiжне,
що страшне.
   "Який дiалектик", - усмiхаючись, подумала Ясногорська.
   Лiси палали в сонцi пишним i нежарким полум'ям. Обабiч  по  схилах  гiр
розсипались отари кiз та овець.  Високо  над  шосе  сто?ть,  як  у  пiснi,
дiвчинка в ряснiй яскравiй спiдничцi. Привiтно маха? бiлою хустиною.  Шура
скинула свiй зелений берет i теж стала махати ним у повiтрi,  вiдповiдаючи
на далеке вiтання.
   - Якi тут люди люб'язнi? - очi  ??  заблищали.  -Моя  господиня-угорка,
виряджаючи мене, аж заплакала...
   - Люб'язнi, аякже, -бурчить технiк. - Вночi у нас зброймайстер вiдбився
в горах. Наступного дня знайшли його у виноградниках iз зашморгом на ши?.
   - Що ви кажете! - жахнулась Ясногорська.
   - А як же ви думали? Фашизм не так-то просто зда? позицi?. Мiня? шкiру,
заповза? в нори. Це вже не молодчики тисяча дев'ятсот сорок  першого  року
iз засуканими до лiктiв рукавами й одверто нахабними пиками.  Цi  хитрiшi,
пiдступнiшi. З такими воювати тяжче, нiж з тими, що дiяли  одверто.  А  ми
про це, на жаль,  нерiдко  забува?мо.  Вони  того  зброймайстера  i  вином
напо?ли, i дiвчину-кралю поруч нього посадовили... Так-то.
   - Справдi, це в нас  бува?...  -  замислено  промовила  Ясногорська.  -
Невпопад виявля?мо нашу пильнiсть: до сво?х - з надмiрною пiдозрою,  а  до
справжнiх  недругiв...   Скажiть,   зловили   потiм   тих,   що   задушили
зброймайстра?
   - Декого. Не всiх.
   Машини вибрались на високий  перевал.  Яснi,  охопленi  багрянцем  гори
стояли до самого небокраю - далекого, синього,чистого.
   - Гляньте, гляньте, товаришу технiк! - вказувала Шура на гостру  сопку,
що здiймалась вдалинi над iншими, вилискуючи голим камiнням  верховини,  а
нижче була вся огорнута жовтогарячим лiсом. - Гляньте! Зовсiм золота!
   - Висота вiсiмсот п'ять, - буркнув технiк, - наша дивiзiя брала.
   Якби артилерiйський технiк був говiркiшим, вiн розповiв би, якою  цiною
здобула дивiзiя ту золоту далеку сопку. Розповiв би, що  там  зостався  на
вiчнiй вартi бiлоруський студент, офiцер-мiнометник, якого технiк знав  ще
з Терново? балки пiд Сталiнградом. Може, технiк погано себе  почував,  чи,
може,  йому  хотiлося  спати,  тiльки  вiн  нiчого  бiльше  не  сказав.  А
Ясногорська не допитувалась, бо попереду ?й вiдкривалися  не  баченi  досi
кра?види.
   Колона машин саме спускалась в  угорськi  рiвнини.  Назустрiч  котились
широкi, як море, степи, оповитi тихими вечiрнiми димами.
   Фронт тут, видно, недавно пройшов. Понад шосе тягнулись штабелi зелених
i жовтих ящикiв трофейно? вибухiвки, купи знешкоджених  мiн.  Нашi  сапери
тисячами навитягували цього зiлля з битих дорiг, мiсткiв  та  узбiч.  Поле
було розмiноване на сто метрiв по обидва боки  шосе.  В  кюветах  стирчали
носами в землю нiмецькi броньовики й автомашини.
   Рiвнини накочувались неосяжно, губились далекими берегами  у  вечорових
туманах. Наче стародавнi  кораблi,  мрiли  в  просторах  до  самого  обрiю
одинокi ферми хуторян-угорцiв. Машини свистiли у сиве степове море,  ферми
- далеко i близько -  гойдались,  пливли  в  тумани,  з  високими  щоглами
тополь.
   На одному з поворотiв машину пiдкинуло, технiк стукнувся  потилицею  об
кабiну i перестав дрiмати.
   - Нарештi гори кiнчаються, - лiниво звернувся вiн до супутницi i кивнув
на гори: - Ох i настопроклятiли ж вони нам!..
   Шура обернулась. Сонце вже заходило, i гори востанн? васвiтилися легким
ажурним золотом, немов були зiтканi з багрянистих нiжних  суцвiть.  Полиск
оголених скель, барвистi  яруси  лiсiв,  гiрськi  селища  з  високими,  як
тереми, дерев'яними будинками трансiльванцiв - все по?днувалось у картину,
що вражала сво?ю казковою мальовничiстю. Чисте небо не налягало  на  гори,
а,  навпаки,  сво?ю  високою  легкою   синявою   довершувало,   гармонiйно
доповнювало ?х. Було  таке  враження,  що  все  небо,  всю  його  невагому
сферичну голубiнь тримають на собi отi гiрськi вершини, отi далекi  сопки,
розкиданi по небокраю, взолоченi яскравим багрянцем осенi.
   Шура впивалася тi?ю  красою,  хмелiла  вiд  не?,  як  вiд  вина.  Сонце
сховалось за гори, в долинах уже стелилися тiнi, а  далекi  золотi  сопки,
облитi сонцем, все ще горiли й горiли, як вiчнi.
   Близький гуркiт i хмара ?дкого диму вивели дiвчину з солодко? мрiйливо?
задуми, повернули до дiйсностi.
   Шляхом на цiлия кiлометр витягнулась танкова колона. Машини були  новi,
вони, видно, недавно зiйшли з залiзничних  платформ;  екiпажi  сидiли  при
вiдкритих люках. Декотрi  з  танкiстiв,  загледiвши  дiвчину,  зблискували
зубами, всмiхалися ?й.
   - Це бувалi, - зауважив технiк i пiдвiвся, занепоко?вшись, щоб танкiсти
не зiм'яли котрусь iз його машин. - Цих остерiгайся!
   - Куди вони йдуть?
   - Куди... Звiсно, куди: на Дунай.
   - На голубий Дунай!
   Далеко попереду глухо гуготiв фронт. Танкiсти  поглядали  вперед,  вище
пiдсували на лоби сво? чорнi шоломи. Запаснi  бочки  з  пальним,  ув'язанi
сталевими тросами, стояли на кожному ганку.
   "За Батькiвщину? Вперед!" -  встигла  прочитати  Ясногорська  на  борту
головного танка, коли ?хнiй студебекер, розвинувши максимальну  швидкiсть,
уже обгонив гуркотливу колону, огорнуту  важким  чадом.  "За  Батькiвщину,
вперед!" - у задумi  повторила  вона  сама  собi.  Не  знала  дiвчина,  що
повторю? зараз саме тi слова, той бойовий  клич,  з  яким  Юрiй  Брянський
пiднявся в горах на свiй останнiй подвиг.



   II

   Шура, внутрiшньо нетямлячись вiд щастя, що переповнювало ??, намагалася
уявити собi першу зустрiч з  Юрi?м.  Вона  не  попередить  його  про  сво?
прибуття, Вона хоче зустрiти його несподiвано, побачити його таким, як вiн
?. Коли з бородою - хай! Вона ще нiколи не бачила його бородатим! Юрась  -
бородатий... Ха-ха!.. Дiвчатка, ви чу?те?
   ?? факультетськi подруги вже нiби сидiли поруч. А яким буде його перший
погляд, коли вiн побачить свою Шуру в мiшкуватiй зеленiй шинелi з  довгими
рукавами, з погонами на плечах? Чи не буде це йому непри?мно? Може, вiн  i
досi уявля? ?? собi в бiлому платтi та  легеньких  дешевих  босонiжках,  з
яких вiн любив  насмiхатись,  називаючи  ?х  взуттям  античних  богинь  та
радянських студенток. Чи, може, вiн  уявля?  ??  собi  по  тому  фото,  що
найбiльше було йому до вподоби: на березi моря, бiля байдарки, з веслом  у
руцi... Сонце там зовсiм заслiпило ?й очi. Тодi! Тодi вона була легка, мов
казка. Юрась нiколи не мiг впiймати ??, бистроногу. Тепер вона, мабуть, не
втекла б вiд нього в сво?х кирзових. Але що залишилось в нiй таким,  як  i
ранiше, то це ?? дiвочi коси. Тугим плетеним перевесельцем  вони  вкладенi
спереду через рiвний продiл, обвивають  голову,  мов  корона.  Юрась  дуже
любив цi косички-"русачки", i вона ради нього зберегла, не  пiдрiзала  ?х.
"Де ж ти була, моя бистронога, що робила в цi роки, як  жила?"  -  запита?
вiн ??. I вона розповiсть  усе,  усе  до  самого  дна!  Розповiсть,  чесно
дивлячись йому в вiчi. ?й не треба буде нiчого приховувати, в ??  очах  не
бiгатиме злодiйкувата жiноча провиннiсть. Вона з гордiстю розкаже, як у цi
тяжкi роки злигоднiв i поневiрянь зберегла в сво?му серцi все те, що  вони
називали Нашим. Нашим! Вони це Наше писали в листах з велико?  лiтери.  Це
був такий багатий ?х iнтимний  скарб,  цiлий  свiт  недоторканно-чистий  i
невичерпний, що його варто було пронести через усе життя.
   Варто було в найскрутнiшi часи во?нних  невдач  надiятись  без  листiв.
Варто було перемлiти, переридати тi задушливi  ночi  на  мокрiй  вiд  слiз
госпiтальнiй подушцi, Варто було знести горя вдво?  i  втро?  бiльше,  щоб
тiльки  дожити  до  цi??  хвилини  ?хньо?  зустрiчi,   дожити,   нiде   не
спiткнувшись, вiдкидаючи спокуси, дiйти до нього  незаплямованою,  чесною,
вiрною. Хай би побiлiли ?й коси, та лишились би очi ясними яснотою вiрних!
   Нi, не може Юрась нi за що осудити  ??.  I  вiн  зна?,  що  вона  могла
повестися тiльки так.
   А вiн уже в  першi  днi  вiйни  перев'язав  шпагатом  сво?  математичнi
конспекти,  вiдклавши  ?х  до  кращих   часiв,   а   сам   з   батальйоном
студентiв-добровольцiв пiшов на фронт. Тодi ?х називали полiтбiйцями.
   Шура стала на роботу в один з  мiнських  госпiталiв.  Деякий  час  вони
листувалися, потiм один з ?? листiв повернувся назад: "Вибув  з  частини".
Мiж ними було  заздалегiдь  умовлено,  -  на  той  випадок,  якщо  зв'язок
урветься, -  шукати  новi  адреси  через  рiдних.  Шуринi  батьки  i  мати
Брянського  евакуювались  на  схiд.  Старший  брат  Шури,   вiдповiдальний
пiдпiльний працiвник Бiлорусi?, залишився в Мiнську для пiдпiльно? роботи,
як про це вона дiзналася вже пiзнiше. Одного дня вiн при?хав у  госпiталь,
i вiд нього Шура дiзналася, що в дорозi  пiд  час  бомбардування  загинули
?хнi батьки. В цей день вона вдруге одержала: "Вибув з частини".
   З матiр'ю Юрiя теж не вдалося встановити  зв'язок,  бо  кiлькома  днями
пiзнiше, пiд час нападу нiмецько? авiацi? на госпiталь, Шуру поранило.
   В числi iнших ?? вiдправили в санiтарному ешелонi на схiд. ?хали довго,
понад десять дiб, i за цей час люди у вагонi зжилися. Були там i льотчики,
i  танкiсти,   i   артилеристи,   а   найбiльше,   звичайно,   пiхотинцiв.
Пам'ята?ться, один з  льотчикiв  розповiдав,  що  вiн  лiтав  на  Пло?штi.
Товаришi слухали його, мов завороженi. Пло?штi! Адже це було  так  далеко?
Не могла тодi знати Шура, що пройде тро? лiт, i Пло?штi вже буде  для  не?
глибоким тилом, тилом навiть для армiйського госпiталю.
   В одному купе з Шурою ?хав лiтнiй полiтрук-пiхоти-нець iз залисинами на
випуклому  лобi,  з  роздробленими  загiпсованими  ногами.  Цiлими   днями
полiтрук мовчав. Його широке суворе обличчя було нерухоме. Тiльки коли хто
заступав йому вiкно, полiтрук зводив на  перенiссi  рудi  брови  i  просив
неголосно, але твердо, щоб вiдiйшли од вiкна. З ранку  до  вечора  вiн  не
вiдривав погляду вiд того вiкна, за яким пролiтала  його  кра?на,  сувора,
напружена, мов полк, пiднятий по тривозi.
   Шура пригаду?, як вони в'?хали  в  перше,  ще  не  затемнене  заволзьке
мiсто. Вхопивши  милицi,  вона  вибралася  на  перон,  освiтлений  вокзал,
яскравi  вогнi  трамва?в,  лiхтарi  у  жовтих  туманах  осiнньо?   мжички.
Репродуктори на майданi, музика... Може, тодi вона вперше  на  повну  силу
вiдчула всю красу вчорашнього дово?нного життя. Всiма непрожитими радощами
i всiма незаго?ними болями хлюпнуло воно на не?. ?й стало i гiрко  чомусь,
i невимовне радiсно вiд того, що ?, ? ще в ?? державi мiста, куди  безсилi
сягнути фашистськi бомбовози, не повисла  над  ними  варварська  нiч,  яка
скрiзь супроводить окупантiв, мов ?хня рiдна стихiя.  Сюди  не  докотилася
нiч, тут не ревли зловiснi сирени... Горять навкруги  безстрашнi  вогнi  -
вогнi! вогнi! - i з репродукторiв говорить Москва.
   I все-таки було тоскно, до безкраю тяжко на серцi. За  якихось  два-три
мiсяцi вона втратила батька и матiр, розминулася  на  тривожних  шляхах  з
Юрi?м i сто?ть уже сама  на  освiтленому  незнайомому  перонi,  на  милицi
спираючись... Повернувшись до свого купе, вона ткнулась головою в  подушку
i дала волю сльозам. Ешелон iшов далi, монотонно цокотiли колеса, у вагонi
загасили свiтло - всi  спали.  Вона  могла  наодинцi  виплакати  все,  чим
наболiло ?? серце. Але вона помилилась, гадаючи, що всi сплять. Не спав ??
загiпсований сусiда-полiтрук. Ночами йому, видно, гiршало, бо  чути  було,
як вiн зiтха? в темрявi, стримуючи бiль, поскрипуючи зубами.
   Так було i цi?? ночi. Дiвоче схлипування його, зда?ться, дратувало.
   -  Слухайте,  чого  ви  плачете?  -  майже  сердито  запитав   полiтрук
Ясногорську. Дiвчина i в темрявi вiдчула, що вiн дивився на не?.
   - Я не плачу, - сказала вона. - Я так... пригадую.
   - Що ж ви пригаду?те?
   - Пригадую, як ми жили колись... Дуже давно...
   Перед цим.
   Полiтрук помовчав. Мирнi вогнi першого освiтленого  мiста,  що  вiн  ?х
бачив тiльки у вiкно, викликали, видно, i в нього багато думок,  спогадiв,
навiяли сумовитий настрiй.
   - Ми багато пригаду?мо, -сказав вiн згодом. - Це добре. Але цього мало.
Вiд  цього  зараз  справдi  можна  тiльки  плакати.  Нам  би  треба  менше
пригадувати, а бiльше думати, що робити. Думати про те, що нас чека?...
   - Що нас чека?! Госпiталь десь у Читi або й Iркутську!
   - А потiм?
   Шура мовчки плакала.
   В другому кiнцi вагона дедалi голоснiше стогнав обпалений танкiст.  Вiн
то благав, то жалiбно  лаявся,  то  несамовито  кричав,  вимагаючи  уколiв
морфiю. Вiн уже кричить так багато  ночей  пiдряд.  "Йому  ще  тяжче,  нiж
менi}-подумала раптом  Ясногорська.  -А  цьому  полiтруковi,  що  скрипить
зубами щоночi, нiби гризе порцеляну? Я була хоч на перонi, а вiн?"
   Полiтрук запалив цигарку.
   - А вам хiба нiколи не хочеться отак... виревтись?- сказала вона, трохи
заспоко?вшись.
   - Менi хочеться... ходити, - вiдповiв полiтрук.
   - А тодi?
   - Тодi? В пiхоту...
   - Знову в пiхоту?
   - Тiльки туди.
   Прiзвище полiтрука було Воронцов.
   Потiм почався Урал. Всiяний вогнями, вiн  димився  цiлу  добу  димарями
заводiв, гримiв ешелонами, приймав верстати, устаткування,  евакуйоване  з
Укра?ни. I цей безперервний важкий гуркiт iндустрiального краю  був  тепер
куди милiший дiвчинi за блакитнi береги пiвденного моря, де  вона  провела
одне лiто. Шура слухала i не могла наслухатися цi?? грiзно? музики. Бо  це
була не просто музика, це була ??, Шурина, власна сила, ??  порятунок,  ??
майбутн?. Полiтрук також змiнився. Його обличчя посвiтлiшало.
   Прогримiли уральськi тунелi, ешелон влетiв у Сибiр. По?зд  мчав,  майже
не зупиняючись на станцiях, врiзаючись у бiлi глибини  безкра?х  березових
лiсiв, ?хали день, а за вiкном усе бiло, бiло, бiло... ?хали другий, а  за
вiкном - бiло, бiло, бiло... Лiси стояли прозорi, чистi пiд голубим небом.
Такий Сибiр i залишився назавжди в уявi дiвчини - ясним, бiлим кра?м.
   - Мiй Сибiр, - з гордiстю говорив загiпсований полiтрук. Родом вiн  був
десь з Ачинська.
   Якось пiсля  вечерi  у  вагонi  зав'язалася  жвава  дискусiя.  Веселий,
поранений  у  руку  сержант  хвалькувато  розповiдав  товаришам  про  сво?
дово?ннi ловеласiвськi пригоди, про  те,  з  якими  хитрощами  вiн  завжди
виходив сухим з води, вдало приховуючи грiхи вiд сво?? дружини. Було це  в
якомусь вiвчарському радгоспi у Сальських степах. Полiтрук терпляче слухав
веселого  сержанта,  а  потiм  раптом  насупився,  суворо   покосився   на
оповiдача.
   - Чим ви похваля?тесь? - запитав вiн так, наче сержант  чимось  образив
його. - Сво?ми зрадами?
   - Зрадами? - сержанта рiзонуло це  важке  слово.  -  Якi  ж  це  зради,
товаришу полiтрук? Це внутрiшня моя полiтика - сiмейнi дiла!
   - А сiм'я що, по-вашому? Онуча? - грубо запитав  полiтрук.  -  Схочу  -
обмотаю ногу, схочу - викину, замотаю iншою?.. Хiба сiм'? нашi  це  не  тi
самi клiтини, з яких склада?ться наша держава, наша сила?
   - Атомi - басовито сказав стрiлець-радист, спускаючи  ноги  з  верхньо?
полицi. - Первинне ядро.
   - От-от, саме ядро... I хiба не з цього ядра  почина?ться  школа  нашо?
витримки, дисциплiни, вiрностi... Чи не тут нашi дiти починають  проходити
свою першу  допризовну  пiдготовку?  Вони  дивляться  на  вас...  Вони  на
родинних  прикладах  уже  вчаться  i  громадсько?  порядностi.   А   ви...
хвалитесь.
   Ясногорська тодi  гаряче  пiдтримала  полiтрука.  В  думках  його  вона
впiзнавала сво? погляди на життя.
   Воронцов того  вечора  розповiв  присутнiм  одну  з  сво?х  мисливських
iсторiй. Це була легенда про лебедiв, у яких нiбито iсну?  великий  закон:
самець i самка паруються раз, на все життя, I коли одне  з  них  гине,  то
гине й друге.
   - ...I якщо подруга залишилась сама, - розповiдав Воронцов,  заплющивши
очi, - то робить так: знiма?ться з тужливим ячанням високо-високо в  небо,
забира?ться на страшенну височiнь - ледве мрi?... I  потiм  враз,  склавши
крила, шуга? звiдти сторчма вниз...
   - Ото вiрнiсть! -у захватi вигукнув стрiлець-радист.
   А Воронцов пiсля того замовк надовго.
   Ясногорська i зараз, трясучись в  машинi  серед  темних  чужих  степiв,
чомусь пригадала оту почуту нею  ще  в  1941  роцi  легенду  про  лебедину
вiрнiсть. Зустрiвшись з Юрi?м, вона розкаже йому про це...
   Розкаже, як марно шукала  його  по  сибiрських  госпiталях,  як  бiгала
щоразу вниз, коли прибувала з фронту нова партiя поранених.
   В госпiталь, що стояв над самим ?нiсе?м, часто приходили шефи.
   Вниз по ?нiсею свистiли, як у трубу, вiтри  з  Заполяр'я,  гасали  бiлi
хуговi?, а в  госпiталi  було  тепло  i  зеленiли  укра?нськi  столiтники,
подарованi шефами. Вечорами  в  коридорах  лунали  пiснi  мовами  багатьох
народiв.
   Пiсля операцi? Шура деякий час  лежала  в  тяжкому  станi,  ??  неабияк
порiзали, поки повиймали осколки з нiг. Вона кiлька днiв видихала  наркоз.
Подушка здавалась ?й просякнутою наркозом наскрiзь, i, вiдкинувши ?? геть,
вона клала голову на голий матрац. Марила Мiнськом i кликала Юрiя. ?сти не
могла нiчого. I, наче вгадавши бажання хворо?, одна з жiнок-шефiв принесла
?й лiсових ягiд. Вони були такi кислi, такi смачнi!
   - Звiдки ви? - запитала Шура жiнку.
   - З полтавського паровозоремонтного.
   - Полтавцi!..  Земляки!..  -  Бiлоруси  й  укра?нцi  вважали  себе  тут
земляками. - Що ж ви робите серед цi?? тайги? Як влаштувались?
   - Влаштувались... Тижнями не виходимо з цехiв...
   - За Укра?ною все суму?те?
   - Нема коли довго сумувати:  на  оборону  працю?мо...  Виробля?мо  дещо
навiть краще, нiж у Полтавi.
   Згодом, вилiкувавшись,  Шура  побачила  це  краще.  За  мiстом,  що  аж
дзвенiло вiд ясного морозу, шугали у синьому небi лiтаки. Серед  них  були
вже такi, котрих ще нiхто не  бачив  на  фронтi.  Вiд  ранку  до  ночi  ?х
випробовували.
   З товарно? станцi? щодня вирушали на захiд довгi  ешелони.  Якось  Шурi
довелося  побачити  вперше  легендарнi  "катюшi".  Десятки  платформ  були
завантаженi ними. Вкритi брезентами, пiднявши рами, вони мчали i мчали  на
захiд. В тi зимовi сонячнi днi при пiвста градусах  морозу  Шура,  думаючи
про полтавчан, про винищувачi нових систем,  що  випробовуються  за  п'ять
тисяч кiлометрiв вiд фронту, про ешелони гвардiйських мiнометiв, що мчали,
вкритi iне?м, крiзь тайгу, - думаючи про все це, вона  з  особливою  силою
вiдчула, що нiколи нiяким ворогам не скорити ??  могутню  Батькiвщину,  ??
волелюбний народ. I, може, саме ця натхненна вiра у  свiй  народ  сповнила
тодi Шуру певнiстю у неминучостi i ?? особистого щастя.
   Нiяких звiсток вiд Юрiя не мала, проте була переконана, що вiн десь ?.



   III

   В дивiзiю при?хали вночi. Власне, не в  дивiзiю,  а  в  те  мiстечко  з
темними готичними шпилями, де вона стояла напередоднi. Зараз ?? вже тут не
було. Навiть тили познiмались i ви?хали вперед. Технiк,  лаючись,  оббiгав
усю спустiлу,  покинуту  стоянку.  Вiн  одразу  став  таким  енергiйним  i
запальним, яким Шура не сподiвалась його бачити.
   - Де ?х шукати? - кричав технiк навiть на не?,  начебто  дiвчина  могла
знати. - Вперед, а куди вперед? Тьма, нiч!
   Вiн присвiчував лiхтариком стiни та все шукав указок.
   Шуру пробирав холод. Вночi  несподiвано  задув  пiвнiчний  вiтер,  небо
скоро затяглося хмарами. Стало мря-чити.
   - Заберуся в бункер i спатиму до ранку, - погрожував технiк у  темрявi.
- Щоб знали, як не лишати "маяка"!
   - Звiсно, куди в таку тьму? - пiдтримав котрийсь iз шоферiв. -  Десь  у
кюветi в'язи скрутиш... Або налетиш на мiну. Краще до ранку...
   - До ранку, до ранку! - ще дужче закричав технiк,  розлючений  тим,  що
його думка сподобалась шоферовi. - Я комусь дам до ранку!
   I побiг знову шукати указок, присвiчуючи стiни i телеграфнi стовпи.
   - Вхопив? - смiялися шофери з того новачка, що простодушно згодився був
чекати до ранку. - Ти його ще не зна?ш, друже! Вiн  тобi  наспить.  Слухай
його нахвалки. Завжди галасу? про одне, а робить iнше. Всю  нiч  гасатиме,
поки не вiдшука? наше "Л".
   Через кiлька хвилин технiк виринув з темно? вулички.
   - По машинах! - скомандував вiн, сiдаючи сам у переднiй  студебекер.  -
?сть "Л"!
   Колона рушила, ?хали при фарах.  Дощ  у  смузi  свiтла  перед  машинами
прявся густою скiсною стiною.
   Ясногорська забилась пiд великий цупкий брезент, що  ним  були  накритi
ящики. Брезент був геть посiчений осколками, в нього задимало  вiтром,  як
крiзь морський солоний парус.
   Машини щоразу зупинялись, технiк вилiзав з кабiни присвiчувати стовпи i
ремствувати на все поле... "Чого вiн ла?ться?-думала Шура, тепло дрiмаючи.
-Так гарно, а вiн ла?ться..."
   ...Цупкий парус стугонить над нею. Гуде  просмолене  днище...  Блакитне
широке море розляглося на всi кра?.  У  високому  пебi  звиваються  птахи,
облипають щогли, падають  матросам  на  солонi  плечi.  Засмаленi  матроси
спiвають на палубi про не вiдкритi ще землi, про зеленi  тропiчнi  кра?ни.
Горить, розцвiта?ться море, розрите кормою...
   Коли Шура, прокинувшись, вiдкинула брезент, уже свiтало. Колючим  дощем
обсипало ?? гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотiли  кулемети.
Як i звечора, обабiч дороги бовванiли начебто тi самi ферми,  заретушованi
сивим дощем, з журавлями колодязiв, пiднятими, як семафори. Невже  за  нiч
так мало про?хали?
   Шура зстрибнула з машини i пiшла в голову колони.  Дорогу  загороджував
фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Бiля нього вже  поралися  шофери.
Тут-таки, повзаючи колiньми в дорожнiй багнюцi, щось старанно  вибирали  з
не? два забрьоханi, заляпанi по вуха старшi лейтенанти.
   - Чого ви  так  дивитесь?  -  насмiшкувато  звернувся  один  з  них  до
Ясногорсько?. -Не впiзна?те? Господарство першодрукаря Iвана Федорова.
   Це була дивiзiйна редакцiя. З годину тому  вона  пiдiрвалась  на  мiнi.
Пiдiрвалась досить вдало, бо  журналiсти  тiльки  поглухли,  але  остались
живi. Тепер оце вони, озбро?вшись терпiнням, завзято  вибирали  з  багнюки
розкиданi вибухом шрифти.
   Ясногорська вирiшила, не чекаючи, доки  розгородять  дорогу,  йти  далi
пiшки, ?й не ждалося - швидше, швидше хотiлося бути там!.. Дiзнавшись,  що
?й треба в полк Самi?ва,  один  з  "першодрукарiв"  розтлумачив,  як  туди
ближче пройти. Журналiст скрiзь  залишався  журналiстом:  вибираючи  серед
шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, вiн,  проте,  якимсь
чином уже знав розташування всiх полкiв.
   Шура, подякувавши  технiковi  за  те,  що  пiдвiз,  накинула  на  плечi
плащ-палатку й пiшла.
   Дощ лив i лив. Кювети вже виповнились каламутною водою.  На  роздорiжжi
дивiзiйна указка з "Л" звертала лiворуч, а полкова-сходила з шосе прямо на
луки, густо зрiзанi колiями обозiв. Скiльки глянеш-луки  лиснiли  дощовими
озерцями, в  яких  де-не-де  стримiли  таблички  указок.  Шура  намагалася
вгадати серед цих численних слiдiв Юрасеву ступню. Сама смiялася  з  свого
примхливого бажання i все-таки шукала... Оцi дрiбнi,  найвиразнiшi,  може,
його. Впевнено вдавленi-вiд каблука до носка. Ось вони перехопились  через
канаву, ось зникли пiд водою.  Скiснi  угорськi  дощi,  не  розмийте  його
слiдiвi Хай стануть вони, висушенi вiтрами та. сонцем, твердi, мов камiнь!
   Невдовзi з сиво?' мряки виринула назустрiч  валка  пiдвiд  з  напнутими
халабудами. "Це, мабуть, з полку ?дуть на  дивiзiйнi  склади,  -  подумала
Ясногорська. - Запитаю. Вони повиннi знати".
   На заднiй пiдводi хтось спiвав. Повiльний, журливий спiв  далеко  лунав
над iмлистими луками:
   Темная нiч розлуча?, коханая, нас...
   Голос був повний, красивий, розлогий.,  Шура  i  ?здового  уявила  собi
красивим, молодим бiйцем. Зда?ться, i сама пiсня склалася саме десь тут, в
темнi угорськi ночi, серед, осiннього, степу, а окопах над, чужим шосе.
   Темная нiч, тiльки кулi свистять по степу,
   тiльки вiтер гуде в проводах...
   Коли спiвак про?здив  повз  Ясногорську,  вона  окликнула  його.  З-пiд
напнуто? палатки висунулося лiтн? добре обличчя з мокрими, вже  сивуватими
вусами. "Невже це вiн спiвав?"-здивувалась Ясногорська i, задихаючись  вiд
хвилювання, запитала?
   - Ви з хазяйства Самi?ва?
   - Так.
   Бо?ць притримав коней.
   - Ви зна?те старшого лейтенанта Брянського?
   - Брянського?-солдат окинув дiвчину якимсь  особливим  теплим,  хорошим
поглядом. -Чого ж, добре знаю. Це наш, сталiнградець... - Солдат помовчав,
- Тямущий командир був.
   - Був? -похолонула Ясногорська. -Чому був?
   - Е-ех, дочко, дочко, що пита?ш? - зiтхнув солдат. -  В  Альпах...  пiд
висотою вiсiмсот п'ять... Смертю хоробрих.
   Шура закрила обличчя руками.
   - Гей, Ульянич! - гукнули в цей час ?здовому, - Чому став? Давай!
   Вона не чула, як пiдвода рушила. Все стояла, закривши  обличчя  руками.
Сукався й сукався дощ у тисячi веретен. Солдат, доганяючи  валку,  ще  раз
оглянувся. Весь степ був  переснований  сивою  пряжею.  I  дiвчина  стояла
нерухомо, мов тополя, похилена осiннiм вiтром.
   Смертю хоробрих... Вiн так сказав: "Смертю хоробрих". Шура не  плакала.
Вона не вiдчувала й болю, як не вiдчува? його згарячу поранений. Все  тiло
якось занiмiло, затерпло... "I холодна, страшна  далечiнь  пролягла  помiж
нами".  Чи  справдi  хтось  далеко  спiва?,  чи  то  ?й  вчува?ться?   Все
переплуталось, попливло перед очима,  I  життя  нiби  наяву  покидало  ??.
Ясногорська  подумала  раптом,  що  може  отак  закам'янiти,  як   сто?ть.
Закам'янi? справдi, реально, за якусь хвилину, i залишиться стояти  вiчно,
одна серед цього пустельного степу.  "Чому  вiн  перестав  спiвати?  -наче
прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто бува? в момент  крайнього  горя,
?? думки хапалися за сторонн?, щоб забути головне. - О, чому, чому вiн  не
спiва??"
   Пiдводи вже ледве мрiли в мряцi. Дiвчина  раптом  вiдчула  себе  зовсiм
знесиленою, ?й хотiлося сiсти, впасти, розпластатись на землi.  Щоб  цього
не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед.
   Пiд висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це  ж  та  золота  сопка!
Шура, зойкнувши, пiдняла  руки.  Важкi  хмари  швидко  рухались  над  нею,
зда?ться, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати,  бо
вона була одна в  цiлому  свiтi.  Хiба  ж  не  пустеля,  хлипка,  холодна,
прядеться байдужою пряжею до самого обрiю?  Десь  калатають  кулемети.  Де
вони? Нiкого нiде не видно. Попереду замаячила ферма.
   Шура йшла, механiчно намагаючись попадати ногами  у  вдавленi  вiдбитки
чи?хось нiг. Перше, що вона помiтила, наблизившись  до  ферми,  було  "Л",
глибоко прооране на стiнi, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю
?дину рiдну лiтеру на чужiй, на глухiй стiнi.
   На  подвiр'?  i  в  садку  ферми  розташувались   пiдводи   з   ящиками
бо?припасiв. Мокрi конi, яким не вистачало ста?нь, стояли розпряженi  бiля
пiдвiд, горблячись вiд холоду.
   Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до  якогось  дерева  i,  охопивши
руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед вiйною  вони
стiльки чекали з Юрi?м, доки кiнчать iнститут,  одружаться,  будуть  разом
працювати.  Попереду  було  стiльки  широкого  щастя,  що  ?м  навiть   не
уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за
руки, вирушать вони  назустрiч  великому  свiтанню,  i  дзвiнка  березнева
провесiнь кришталево похрускуватиме пiд ногами,  i  рожева  вранiшня  зоря
палахкотiтиме на пiвнеба, i так буде, i буде, i буде!..
   - Юро! - шепотiла вона майже в забуттi, притискаючись гарячим чолом  до
мокро? кори. - Юраську!
   Плечi ?? здригались. Якби вона  була  знала,  то  зскочила  б  учора  з
машини, полетiла б на ту золоту сопку!
   За спиною почулися кроки. Шура  сердито  обернулась.  Перед  нею  стояв
присадкуватий мордань у фуфайцi, з нагайкою в  руках.  Вiн  був  на  зрiст
нижчий за дiвчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострi, в монгольських
вирiзах очi дивились на Шуру приязно, з готовнiстю допомогти.
   Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтiвському,  пiднiсши
кулак i випростовуючи пальцi бiля само? скронi.
   - Ви когось шука?те? - запитав вiн з помiтним акцентом.
   - А вам що?
   - Може, я мiг би вам допомогти? - довiрливо запитав незнайомий.
   - Ви не можете менi допомогти. Я шукаю... Брянського.
   - Брянського? Нашого Брянського?
   Ясногорська стрепенулась: нашого! Вiн зна? Брянського! Вiн говорить  як
про живого! Щось  невимовне,  таке,  що  стосу?ться  тiльки  живих,  а  не
мертвих, забринiло в iнтонацi? його  голосу.  Шура  загостреною,  оголеною
чутливiстю серця вловила це. I враз пройнялась  думкою,  що  на  луках  ?й
сказано було неправду.
   - Боже! Ви його зна?те?
   - Я старшина його роти.
   Дiвчина вся подалась вперед,  застигла  в  напруженiй,  поривнiй  позi.
Тисячi надiй налетiли на не? i  падали  на  плечi,  на  руки,  як  голуби.
Нiжно-бiле змокрiле обличчя, що перед тим, взявшись на холодi сиротами, аж
волохатилось дрiбним пушком, тепер враз  освiтилося,  зарожевiлося  нiжно,
мов пелюстка в росi.
   - Так вiн... ??
   - Його, на жаль...
   - Нема?
   - ...А рота його ?.



   IV

   Старшина мiнометно? роти Вася Багiров був з тих людей, що для них вiйна
давно  вже  стала  звичною  справою.  Башкир  нацiональнiстю,  енергiйний,
наполегливий, рiшучий, вiн жив до  вiйни  невгамовним  життям.  Навiть  не
закiнчивши середньо? школи, Вася нетерпляче, з буйним  азартом  молодостi,
кинувся у бiлий свiт. Вербувався,  куди  тiльки  його  вербували.  В  сво?
двадцять п'ять рокiв вiн уже встиг i теслярувати на далекому Заполяр'?,  i
ходив до Монгольсько? Народно? Республiки за гуртами худоби,  i  гасав  по
горах Уралу, шукаючи самоцвiтiв. З юнацькою жадобою накинувся  Багiров  на
життя, що вiдкрилося сво?ю звабливою неосяжнiстю перед ним. Наче сп'янiлий
вiд нових безкра?х можливостей, Вася хотiв швидше усе  побачити,  про  все
дiзнатись, торкнутись усього, що було в цьому океанi, яким уявлялася  йому
велика його держава.
   Бурлацьке життя, повне тривог, несподiванок,  випробувань,  -  це  було
якраз те, що найбiльше вiдповiдало вдачi Багiрова. У  безконечних  мандрах
залiзний органiзм його не надломився,  а,  навпаки,  здобув  богатирського
гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатськi
рукавицi, вiн губив ?х наступного дня i нiколи не скаржився на зашпори.
   В мiнометну роту Вася прийшов пiд Сталiнградом, довгий час був рядовим,
i лише на днiпровському плацдармi, коли ?х у ротi залишилося  стiльки,  що
Багiров мусив вважати себе взводом, - Брянський призначив його  старшиною.
На старшинськiй нивi i розкрилися повнiстю всi його таланти.
   Iнтереси роти, честь роти стали його особистими iнf тересами. Вольовий,
пронозливий, бiдовий, вiн мiг пiти ' на що завгодно ради свого пiдроздiлу.
Вiн заводив знайомства, менжував i хитрував, аби тiльки  його  бiйцi  були
добре нагодованi, зразково спорядженi,  вдосталь  постаченi  бо?припасами.
Вiн, примiром, доклав бiсiвських  зусиль,  щоб  мiнометники  виступали  на
найкращих конях, викликаючи завидки цiлого полку. Бувало, Вася зникав десь
на цiлу нiч у загадковi нiчнi  розшуки  i  повертався  лише  вранцi,  весь
общипаний, 3 розпухлими вухами, i  сидiв  уже  не  на  тому  конi,  котрим
вирушав у похiд, а на якiйсь кошлатiй, нужденнiй шкапi.
   - Мiж козаками побував, - спiвчутливо говорили тодi  ?здовi,  але  так,
щоб Вася не чув. У такi днi вiн скаженiв при самiй згадцi про козакiв.
   Донськi хлопцi з кавалерiйського корпусу, який,  починаючи  з  Румунi?,
часто  сусiдив  з  полком  Самi?ва,  не  раз  чесали  канчуками  по  вухах
мiнометного  старшину,  що  внадився  до  них  за  кiньми.   Проте,   ради
справедливостi, треба сказати, що  Вася  Багiров  нiколи  не  вдавався  до
ганебно? для гвардiйця втечi, а бився хоч один проти десятьох,  поки  його
не скидали з коня i пускали на волю божу  пiшки.  Одного  разу  вiн  вночi
помилковй одв'язав коня навiть  у  свого  командира  полку.  Виправдуючись
потiм перед Самi?вим, старшина пояснив свiй  промах  тим,  "що  було  дуже
темно i до того ж спiшив".
   Багiрову прощали багато чого, бо знали його  безкорисливiсть:  особисто
для себе вiн не взяв би й нитки. Коли в бiйця на маршi розлiзлись  чоботи,
Багiров, не вагаючись, роззувся i вiддав йому сво? власнi.
   А найбiльше спокутував Вася сво? конокрадськi грiхи  бо?м.  З  бою  вiн
виходив амнiстованим за все. Де вже було карати  людину,  про  вiдчайдушну
хоробрiсть яко? знав увесь полк! Хто з старших однополчан мiг  забути,  як
минуло? весни в боях бiля Днiстра Багiров верхи на конi з пляшкою  в  руцi
помчав по полю за нiмецьким танком i пiдпалив його? Хто,  як  не  Багiров,
викрав у Трансiльванi? в нiмцiв кухню з недовареною кацiею i прогуркотiв з
нею серед ночi через усю нейтральну смугу?  Найдивнiшим  же  було  те,  що
жодна куля не черкнула його в тiй смiшнiй i вiдважнiй операцi? з кухнею.
   - Мабуть, сама доля протегу? вiдчайдушним,  -  жартував  тодi  з  цього
приводу Брянський.
   Бiй для Васi був якимось священнодiйством, ради якого башкир  не  давав
пощади нi собi, нi сво?м пiдлеглим. Доки на передовiй було спокiйно,  доти
й Багiров  Поводився  сумирно.  Нi  з  ким  не  сварився,  сновигав,  наче
заспаний, здавалось - погладь його, i вiн замурчить, як приручене тигреня.
В такi днi з нього мiг потiшитися кожен ?здовий. Вася посмiхався, Вася  не
боронився, його широке вилицювате обличчя було  добрим,  а  гострi  косяки
очей мружилися довiрливо.
   Але коли починався бiй, тодi тримайся! Тодi вiн  цiль  сiньку  добу  не
злазив з коня, гасаючи  то  на  переднiй  край,  то  в  бо?постачання,  то
хтозна-куди, i все горiло на його шляху. Бiда якомусь  вайловi,  якщо  вiн
потрапить Багiрову пiд руку в таку мить!
   Брянський  дорожив  сво?м  старшиною  i  пишався   ним   перед   iншими
командирами рот.
   За Брянським Багiров справдi, не вагаючись, пiшов би в  огонь  i  воду.
Брянський  приймав  вiд  нього  присягу,  Брянський  вручив  йому   нового
автомата, Брянського сама Батькiвщина призначила йому в командири. I  тому
за командира Багiров пiклувався далеко бiльше, нiж за самого себе,  ставив
на першому  мiсцi  його,  командирову,  честь,  бо  то  була  честь  роти.
Впiймавшись десь на грiшному дiлi, старшина  намагався  будь-що  перейняти
всю вину на себе, вигородити свого командира, нiчим не очорнити його.
   I лише з Брянським Вася до кiнця дiлився сво?ми нескладними  сердечними
справами.
   Вася був одружений. Торiк узимку, коли вони стояли обороною в степовому
хуторi на Кiровоградщинi, одна весела  молодичка  в  яскравiм  намистi  не
жартома закохалася в Багiрова. Вона  вгадала  в  ньому  надiйного  мужа  й
господаря, на плече якого з певнiстю можна спертись.  Зневаживши  пересуди
сусiдок, вона щиро вiддала сво? серце цьому гарячому, бурхливому  старшинi
з вигнутими ногами природженого вершника, з руками,  мiцними,  як  лещата.
"Будуть у нас сини, - щебетала вона ночами на вухо Багiрову, -будуть  такi
гарненькi,  чорнявi,  косоокi  китайчата".  Справили  коротке   солдатське
весiлля  з  розвiдницькою  гармошкою,  з  буряковим  самогоном.   Безвусий
Брянський по старшинству був весiльним батьком. Прожив  Багiров  iз  сво?ю
веселою молодичкою без року три днi. Проте i в далеких  краях  не  забував
??. Зосереджено сопучи, вiдповiдав ?й на нiжнi ?? листи, вкладаючи  в  них
ласкавi зернятка укра?нсько? мови, якi запам'ятались йому. Посилав усе, до
копiйки, що платила йому армiя, i  мав  твердий  намiр  повернутись  пiсля
вiйни тiльки до  молодички.  Брянський  пiдтримував  у  ньому  цi  намiри,
допомагав Васi збутись  легковажних  пiдозр,  що  ?х  дехто,  ради  втiхи,
намагався посiяти у запальному серцi старшини.
   Вася  пiдтримував  листування  з  багатьма  бiйцями  i  офiцерами,  якi
вибували з роти до госпiталiв. Навiть тi, що вибули дуже давно,  надумавши
звернутись  в  роту  з  якимось  посланням  i  пригадуючи,  кому  б   його
адресувати,  зупинялися  завжди  на  Васi.  Чи  не  вважали  хлопцi   його
безсмертним?
   Про  загиблих  товаришiв  ?хнiм  рiдним  писав  на  Батькiвщину   також
старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигiв,  то  Вася  сам
надiляв його ними. Чи мiг Вася байдуже писати про бiйця, який пробивався з
ним трансiльванськими лiсами, перебродив по шию крижаний  Муреш,  справляв
Жовтневi свята пiд мокрими скиртами в угорських хуторах? Нi, про цих людей
Вася мiг писати тiльки з гарячою  нiжнiстю,  вони  всi  виходили  у  нього
тiльки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми
зустрiчали смерть. Усiх ?х Вася знав на iмена, новакам розповiдав про  них
зворушливi легенди, i хай би спробував хто висловитись про його  товаришiв
без належно? пошани! Це були святi традицi? його роти,  його  честь,  його
слава, i старшина зберiгав ?х недоторкане  чистими  в  сво?му  серцi.  Бо,
зрештою, тiльки в подвижницькiй дiяльностi сво??  роти  вiн  вбачав  змiст
свого власного iснування,  тiльки  з  бойовим  пiдроздiлом  вiдчував  себе
справжньою, необхiдною для Батькiвщини людиною.
   I тому, коли вiн дiзнався, що перед ним сто?ть  суджена  його  любимого
командира, то, щоб  втiшити  ??  в  горi,  у  нього  не  знайшлося  нiчого
переконливого, окрiм слiв, що  рота  Брянського  ?,  що  вона  жива.  Вася
вважав, що вищо? втiхи за цю бути не може.
   I саме так зрозумiла його Ясногорська. "Коли в людини вже нема  нiчого,
- подумала вона, - коли людинi зда?ться,  що  вона  самотня,  як  останнiй
колосок на скошеному полi, то навiть тодi вона помиля?ться. Бо  в  не?  ще
залиша?ться найвища святиня - рiдний народ. Це так багато, що заради цього
варто жити й боротись".
   Старшина повiв Шуру в будинок, щось шепнув на ходу  бiйцям,  i  обличчя
?хнi стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дiвчинi
з пiдкресленою шанобливiстю. В кiмнатi  було  тепло,  шкварчала  кухня,  i
тiльки тут Шура вiдчула, що вона перемерзла до кiсток - все  тiло  на  нiй
тiпалося, ?й допомогли скинути важку мокру шинель, ?? турботливо  напували
ча?м, i все, що ?й пропонували, вона виконувала слухняно,  безвiльно,  мов
пiд якимось страшним наркозом. Треба  роздягатись  -  роздягнеться,  треба
сьорбати гарячий чай - сьорбатиме...  Знесилена  горем,  розморена  хатнiм
теплом, схилилася потiм на бильце канапи й заснула, незчувшись коли ?здовi
ходили навшпиньках, куховар перестав гримiти сковородами, а на вогневу  по
бездротовому телеграфу уже полетiла звiстка, що в тилах мiнометникiв спить
на канапi смертельно втомлена, заплакана дiвчина - суджена Брянського.
   Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала  й  не  спала,  снила  i
марила наяву. Навiть увi снi ?й важко було на серцi.
   Коли вона прокинулась, на столi вже горiла свiчка, в кiмнатi нiкого  не
було, у чорнi смолистi вiкна дрiботiв дощ, наче билися дзьобиками  в  скло
застуканi негодою ластiв'ята, шукаючи, де б  погрiтись.  На  стiльцi  бiля
канапи лежала висушена ?? шинедь, стояли на пiдлозi ??  кирзовi,  начищенi
так, що ?х важко було впiзнати.
   Шура повiльно одяглася i пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря
готова, можна вечеряти. Дiвчина, подякувавши, вийшла на веранду.
   Вiтер стугонiв залiзним дахом. Глухо, вже по-осiнньому гули дерева. Все
було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, i вiтер тут чорний,  i
дощ лл?ться з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути  було  за
вiтряницею. Поступово очi звикли до темряви, i з не? окреслювалися силуети
коней бiля пiдвiд. Тьмяно полискували наповненi водою колi?.
   До будинку примикали господарськi будiвлi. Як це заведено  в  угорських
хуторян, вони i сво? житло, i стайнi, i комори ставлять пiд ?диним дахом.
   Iз степу, як iз вогко?  величезно?  печери,  тягло  свiжою  прохолодою.
Дiвчина дихала на повнi груди, вiдчуваючи, як голова ?? поступово переста?
туманiти.
   Край веранди,  у  вiдчинених  навстiж  дверях  стайнi  тупцювали  конi,
хрумкаючi? корм. Десь угорi на сiповалi гомонiли ?здовi.
   - Ех, Романе, Романе, - почула дiвчина задумливий  голос.  -  Тут  кра?
багатi. Не встигли ще ?х нiмцi об'?сти та в дерев'янi колодки взути.
   - Хай нам скажуть спасибi, Хомо! Чи ?м самим вискочити  б  з  нiмецьких
наритникiв? Та нiзащо.
   - Так би й жили: наче дома, а насправдi - в наймах. А нема?  гiрше,  як
бути отак... бездомному!.. Пам'ята?ш, як старший лейтенант Брянський перед
сво?ю смертю гукнув нам: "За Батькiвщину!.." I  голос  тодi  в  нього  був
якийсь не простий... Що  то  значить-  Батькiвщина!..  Доки  ма?ш  ??,  ти
багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог ??  втратив,  отодi
вже, вважай, нема в тебе нiчого. Що ти без не?? Подумати страшно,  Романе.
Тодi б тебе i на цiй фермi псами зацькували.  Кварти  води  не  дали  б...
Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамi.
   Блиснула вгорi запальничка,  i  Ясногорська  побачила  вусатi  загорiлi
обличчя, наче вилитi з червоно? мiдi. Прикуривши, бiйцi знову загомонiли.
   - А так, дивись, Романе, тобi всюди i шана, i хвала. Тiльки лиш глянуть
на тво? погони, на п'ятикутну зiрку, на  твiй  ППШ  -  одразу  капелюхи  з
голiв...
   - Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала
собi  на  голови  трансiльванськi  чабанськi  шапки...  Вигляд   не   той.
Пам'ята?ш, як вiн заставляв нас гвардiйськi  значки  глиною  терти...  Теж
неспроста. Хотiв, щоб хлопцi була хк орли, щоб усе ва них
   лежало по формi
   - Казав був: "Хай тебе люблять, хай тебе  и  бояться..."  Ти  ?м  слово
скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв,  йо.  Добре.  Звiсно,  на
вiйнi як на вiйнi, iнодi й не хотiв би кого скривдити, а мусиш... Сiно ось
чи?сь сво?ми кiньми згодову?мо...
   - Зате скiльки ми людей врятували! Йдеш -  все  пiсля  тебе,  як  пiсля
весняного дощу: повiтря свiже, земля зелена... "Iсторична мiсiя",  -казав,
бувало, Брянський...
   Брянський...  Юрась...  Ясногорськiй  здавалось,  що  всюди   вiн   тут
продовжу?  жити.  Продовжу?  спонукати   й   пiдтримувати,   дозволяти   й
забороняти, дiяльно втруча?ться повсякчас в життя сво?х бiйцiв.
   На подвiр'я неквапом в'?хав  вершник,  його  окликнув  невидимий  серед
пiдвiд вартовий:
   - Хто йде?
   Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впiзнав його i  запиту?  бiльше
для порядку, вiдгукнувся хмуро, неохоче:
   - Сво?.
   По голосу Ясногорська впiзнала старшину.
   - Не заблудилися в степу, товаришу старшина? - уже привiтнiше запитував
?здовий, що саме вартував. - Така тьма!..
   - I, як на зло, нiде нiщо не горить,  -сердчвся  Ба-гiров,  розсiдлуючи
коня. - Ферми одна на одну схожi... Глухо, пусто, i  собака  не  гавкне...
Тiльки но колiях i орi?нтувався.
   - По колiях?
   - Атож. Води в них повно поналивало: блищать, свiтяться скрiзь,  де  ми
про?хали.
   "Де ми про?хали - колi? свiтяться!" - зiтхнувши, подумала Ясногорська.



   V

   Прибуття в полк дiвчини, наречено?  загиблого  офiцера,  стало  подi?ю.
Заступник командира  полку,  гвардi?  майор  Воронцов,  поклопотався,  щоб
Ясногорську, згiдно  з  ??  бажанням,  призначили  командиром  санiтарного
взводу саме в третiй батальйон, в той батальйон, де пройшов  свiй  бойовий
шлях Брянський.
   Воронцова Шура впiзнала одразу. Вiн зовнi не дуже змiнився за цi  роки.
Тi ж сiрi, завжди настороженi очi пiд  рудими  кошлатими  бровами.  Велика
лобата  голова,  що  тепер  уже,  правда,   зовсiм   вилисiла.   Спокiйнi,
врiвноваженi  рухи.  Ясногорську  немало  вразило,  що  колишнiй  сердитий
полiтрук з перебитими ногами тепер навiть не шкутильгав.
   Третiй батальйон стояв у тимчасовiй оборонi серед  степових  горбiв  та
балок по виноградних плантацiях. Це було за кiлька десяткiв кiлометрiв  на
пiвнiчний схiд вiд Будапешта. Цiлими днями сiялись крiзь сiре сито  осiннi
дощi, а коли ?х не було, то над полем вiд ранку до самого  вечора  бродили
тумани. Роти, зарившись в мокрому  глеюватому  грунтi,  коротали  днi  без
особливих тривог. Ночами пiдiймалися на аврали:  транше?  заливало  водою.
Пiхота вичерпувала ?? вiдрами,  а  мудриголови-мiнометники  притягли  собi
звiдкись невеликий пожарний насос i викачували воду  механiчним  способом,
хвальковито демонструючи перед сусiдами досягнення людсько? цивiлiзацi?.
   Мiномети  стояли  на  вогневiй,  мов  панянки:  всi   дiд   кокетливими
парасольками, що захищали ?х вiд дощу. Бiйцi до них i  звертались,  як  до
панянок, - тiльки па "ви":
   - Дозвольте перевiрити ваш прицiл...
   - Дозвольте вас протерти банником...
   В першi днi перебування Ясногорсько? в батальйонi ?й довелось  пережити
немало  прикростей.  З  рiзних  бокiв  на  не?  повели  наступ  нав'язливi
поклонники з числа зовсiм юних офiцерiв, якi  прибули  в  полк  уже  пiсля
загибелi Брянського. Дiставши вiд дiвчини одкоша  i  все  ж  не  втрачаючи
надi? рано чи пiзно домогтися вза?мностi, цi  орли  стали  на  диво  часто
хворiти. Шуру викликали то в одну, то в iншу  роту:  "Прийдiть,  занедужав
такий-то..." Воiга терпляче блукала  по  всiх  пiдроздiлах,  не  виявляючи
нiяких серйозних захворювань. Залицяльники були здоровi як бики.  Водночас
вона перевiряла особовий склад на знамениту  "форму  20",  нещадно  ганяла
неохайних за немитi руки, за нестриженi чуби, за бруднi казанки.
   На командний  пункт  поверталася  стомлена,  вся  в  глинi,  бо  хоч  у
пiхотинських траншеях i були настеленi дошки та  гардеробнi  дверi,  проте
рiдке болото чвиркало крiзь них до самих колiн.
   "Захворiв" якось i комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперанський.  Вiн
засiв у сво?му блiндажi i весь день не виходив на бiлий свiт. Його "ламало
й  морозило".  Увечерi  в  блiндаж  до  Ясногорсько?  з'явився  ординарець
Сперанського: капiтан хворi?, просить зайти.
   Шура, набiгавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечi  шинель
i знову йти.  Наближаючись  до  ад'ютантово?  землянки,  вона  зачула  там
бренькiт гiтари.  Проте,  коли  постукала  в  дверi,  гiтара  замовкла,  а
натомiсть почувся майже стогiн:
   - Да-а...
   В блiндажi було чисто, пахло парфумами, на столi горiла гiльзова лампа.
Капiтан лежав на трофейних перинах, в головах  у  нього  стояла  блискуча,
добута в бою  угорська  шабля.  Треба  сказати,  що  молодий  капiтан  мав
репутацiю вiдважного офiцера.
   "Пика  -  як  не  трiсне",  -  подумала   Ясногорська   i,   приховуючи
роздратування, стримано запитала:
   - Що з вами?
   - Не знаю, Шуро, щось так... розумi?те...
   - Температурить?
   - Зда?ться, температурить. Поставили термометр, змiряли.
   - Нормальна, - сказала Ясногорська неприязно.
   - Чого ви сердитесь, Шуро? - пiдвiвся на лiкоть Сперанський,  i  великi
голубi очi його стали затягатись меланхолiйною поволокою.  -  Зна?те,  яка
тут нудьга...
   Яка собача нудьга сидiти в цих прокислих  виноградниках!..  Рапорти  та
рапортички, слова живого не почу?ш...
   - Ви задля цього присилали ординарця?
   - Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.
   - Капiтан... Капiтан... Ви - хам.
   Щоб не розридатись, вона швидко пiшла  до  виходу,  притримуючи  бiлими
руками борти шинелi. На блiндажi в цей  час  загупотiло.  "Пiдслухували  в
трубу, торти, - вилаявся в думцi Сперансьний. - Роздзвонять тепер..."
   Шура зайшла в свою вогку землянку. Долi, на брезентових носилках,  спав
санiтар, накрившись шапкою, Дiвчина добралась до сво?х  нар,  роззулась  i
сiла, обхопивши руками колiна. Гiрка образа  ятрила  ??.  Навiщо  вiн  так
робить? Хiба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих  виноградниках?
Хiба вона прийшла сюди, щоб стати комусь  лялькою  i  розвагою?  Ткнувшись
головою в колiна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.
   Наступного дня  в  батальйонi  був  Воронцов.  Вiн  зайшов  з  комбатом
Чумаченком i до Шурино? землянки.
   - Не дуже тут затишно, -  сказав  майор,  присiдаючи  на  нарах.  -  Як
дума?ш, Чумаченко?
   - Недуже.
   - Помiнятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонiв.
   - Так от,  Чумаченко,  щоб  вам  не  мiнятись,  ти  сьогоднi  ж  накажи
поставити сюди пiчку... Звичайну пiчку,
   Розумi?ш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й  дочка,  бачиш,
аж посинiла.
   Ясногорська справдi стояла блiда, з синiми смугами пiд очима.
   - Тодi ви були зовсiм iншою, - глухо заговорив  майор,  звертаючись  до
Ясногорсько?. - Пам'ята?те, в ешелонi?.. Все гримiла сво?ми милицями через
увесь вагон та застувала менi вiкно. Навiть сварилась. А тепер...
   - Я й тепер сварюсь, - скупо кинула Ясногорська. - Навчилась.
   - Звичайно, як не навчитись... Такi унiверситети... Клопоти  новi...  А
тодi ви здебiльшого рюмали ночами та пригадували...
   - Я й зараз пригадую.
   - Що?
   - Так... всячину.
   - Примiром?
   - Примiром, вашу лебедину легенду.
   - А-а, легенду! Пам'ятаю. Нi, то не легенда... У них справдi так...
   - Справдi? - звела брови Ясногорська. - Тiльки один-?диний раз? На  все
життя?
   - На все життя.
   - А потiм? Вниз головою?
   - Не слiд приймати це так близько до серця. Не забудьте,  що  лебедi  -
птахи. Чистi, красивi, оспiванi всiма поетами, але тiльки птахи.
   - А в людей?
   - А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються  цим?
Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки  свою  пару,  сво?  озеречко,  а  людина  -
ого-го! ?й видно куди ширшi обрi?! I назад, i вперед. Хiба ? хто на  землi
крилатiший за людину? Так-то, дочко... А як тобi тут у нас?
   - Добре.
   Чумаченко полегшено зiтхнув.
   - Навiть добре? - здивувався майор. - Не набридають, не в'язнуть? Дають
вiдпочити?
   - Дають, - дiвчина зашарiяась, як яблунька.
   - А в мене iнформацiя iнша,  -нахмурився  замполiт,  розглядаючи  стелю
землянки. - Я чув дещо таке... I ти, Чумаченко, чув?
   - Чув, товаришу гвардi? майор. Це д?йсно слабке наше мiсце: як оборона,
так казяться.
   - Iз жиру вони в тебе казяться... Ах,  лобуряки!  Майор  лаявся,  проте
злостi не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт  мав
нагоду спостерiгати  таке:  замполiт,  сутулячись,  зайшов  у  блiндаж  до
капiтана  Чумаченка,  вигнав  усiх  i  послав  ординарця  покликати   сюди
Сперанського. Ад'ютант пробiг, як на  пожар,  важко  брязкаючи  блискучими
трофейними шпорами.
   Нiхто не  знав,  про  що  так  та?мниче  розмовляв  замполiт  з  бравим
ад'ютантом сам на сам  у  комбатовому  блiндажi.  А  бесiда  була,  видно,
гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетiв  звiдти,  червоний  як
рак, i тут-таки за будь-здоров  вибанiгував  свого  ординарця,  що  перший
попався йому на очi. А Чумаченковi замполiт  наказав  пiсля  цього  самому
пройтись по  стрiлецьких  ротах,  уважно  обстежити  здоров'я  сво?х  юних
лейтенантiв i,  якщо  знайдуться  серед  них  пiдозрiло  "хворi",  негайно
посилати в бойову охорону на поправку.
   - На грязi, - сухо звелiв Воронцов, знаючи, що в окопах боново? охорони
грязюки було по пояс. - Там пройде. Пороки серця  i  всi  iншi  пороки  як
рукою зниме.
   Пiсля цi?? iсторi?  Ясногорську  називали  в  розмовах  не  iнакше,  як
Вiрною. Вiрна!.. Найбiльше радiли з цього  ??  нового  iменi  мiнометники.
Вони весь час десятками очей i вух стежили за ?? поведiнкою в  батальйонi.
I насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б  Ясногорська  -
наречена ?хнього славного командира! - дала пiдставу назвати себе не так.
   У Ясногорсько? з мiнометниками склалися особливi стосунки. По неписанiй
i неказанiй угодi, дiвчина вважала цей пiдроздiл нiби сво?м, а мiнометники
вважали Шуру сво?ю. Роту по традицi? ще й досi багато  хто  називав  ротою
Брянського. Хоча в ротi вже було чимало нових  людей,  якi  Брянського  не
застали, але, пiд впливом його вихованцiв,  вони  теж  пройнялися  високою
пошаною до загиблого командира, вiдомого ?м наче з пiснi.
   З вихованцiв Брянського в ротi ще залишились Роман  i  Денис  Блаженки,
телефонiст Маковей, веселий бiлкастий  подоляк  Хома  Х'а?цький,  старшина
Багiров та декiлька iнших. З госпiталю,  адресуючись  на  старшину,  писав
?вген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисi,
i вiн зараз теж вiдлежувався десь у госпiталi.
   Ротою тепер командував гвардi? старший лейтенант Кармазин, присланий  з
резерву. В батальйонi поза очi Кармазина частiше  величали  просто  Iваном
Антоновичем, може, з поваги до його педагогiчного минулого. До  вiйни  вiн
був директором середньо? школи десь на Чернiгiвщинi. Розважний,  солiдний,
рокiв за сорок, вiн мав у пiдлеглих i в начальства  значний  авторитет  як
знавець сво?? справи та ще як людина суворо принципова. Коли мiж офiцерами
виникала з якогось приводу суперечка, Iвана  Антоновича  звичайно  обирали
суддею.
   Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку.
Дружити   мiж   собою   особливо   не   дружили,    у    вза?минах    були
стримано-коректними, а деколи Iван Антонович трохи навiть  заздрив  раннiй
славi Брянського. Однак зараз до колишнього  свого  бойового  колеги  Iван
Антонович ставився без усяких ревнощiв.
   Вiн анiтрохи не ображався тим,  що  теперiшню  його  роту  i  досi,  за
давньою звичкою, називають ротою Брянського.
   Коли Ясногорська приходила на вогневу мiнометникiв, тут уже все  чекало
на не?.  Зеленi  "самовари"  з-пiд  кокетливих  парасольок  наче  привiтно
всмiхались ?й. Iван Антонович,  покректуючи,  вилазив  з  сво??  землянки,
витираючи  стiни  вузького  проходу  крилами  сво??  плащ-палагки.  Вигляд
старшого лейтенанта був такий щиро-привiтний,  гостинний,  що,  здавалось,
йому в руках браку? тiльки хлiба-солi на рушнику.
   Бiйцi з  прихованою  радiстю  чекали,  доки  фельдшерка  зайде  в  ?хнi
пiдземелля, огляне ?х, огляне казанки, що горять  на  полицях,  як  сонце,
натертi, звичайно, ради ?? вiзиту. Перевiряючи мiнометникiв на "форму 20",
Ясногорська щоразу дивувалась, якi вони всi чепурнi,  охайнi.  Ставила  ?х
взiрцем для решти  пiдроздiлiв  батальйону.  Чи  могла  вона  пiдозрювати,
скiльки до ?? приходу тi нещаснi сорочки пеклися над полум'ям? Проте  коли
якось в одного з новеньких було випадково "виявлено", то  почервонiла  вся
рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко,  парторг  роти,  не  сходячи  з
мiсця, присягнув, що "бiльше цього не буде".
   Доки Шура перебувала на вогневiй, жодне погане слово не зривалося нi  в
кого з уст. Не лише розмови, а навiть  погляди  бiйцiв  прибирали  якогось
цнотливого виразу. Найпри?мнiшим для Iвана Антоновича було те, що  хлопцiв
нiхто не попереджав заздалегiдь, щоб вони поводилися саме так. Виходило  у
них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена ?хнього  героя
командира, що вона була Вiрна, що вона сво?ю вiрнiстю й  дiвочою  чистотою
теж пiдтриму? в очах iнших честь i заслужену гордiсть ?хньо? роти.
   Буваючи в батальйонних тилах, Ясногорська  нiколи  не  минала  володiнь
Васi Багiрова. ?? тягнуло  сюди,  яку  рiдний  дiм,  з  рiдними  звичаями,
спогадами,  запахами...  I  хоча  бiйцi-?здовi   з   почуття   сором'язно?
делiкатностi нiколи першi не заводили розмови про Брянського, - Дiвчина  з
найнезначнiших дрiбниць помiчала, що Юрась тут i досi iсну? i  вплива?  на
них.
   Привiтнiсть  ?здових  нiколи  не  переходила  в   панiбратство.   Може,
стримували ?х офiцерськi погони Ясногорсько?,  чи  просто  якимсь  людяним
iнстинктом вони вiдчували, де тут повинна бути межа.
   Пристаркуватий ротний кравець довго вагався, доки, смiшно  надимаючись,
зважився-таки запропонувати Яс-ногорськiй сво? послуги:
   - Давайте, я вам шинельку... трошки пiдправлю, перероблю.
   Шура глянула на сво? довгi, пiдкоченi рукава i  ледве  стримала  готовi
бризнути радiснi сльози.  Про  не?  дбали,  за  ае?  пiклувалися  з  такою
зворушливою нiжною незграбнiстю!
   З нагоди Шуриного приходу кухар  мiнометникiв  Гриша  жарив  i  шкварив
рiзнi делiкатеси, на якi тiльки вистачало  у  нього  хисту.  Подаючи  Шурi
печеню, вiн завжди вибирав для не? курячi пупики,  мабуть,  тому,  що  сам
найбiльше ?х любив. При цьому ?здовi, якi пильно  стежили  за  Гришею,  ие
помiчали з його боку жодного  двозначного  погляду,  яким  би  вiн  окинув
стрункий дiвочий стан. Прислуговуючи дiвчинi, уперто косився неборака  вiд
спокуси вбiк, i це той самий Гриша, що  мав  у  ротi  репутацiю  запеклого
донжуана! Картоплю йому чистили завжди якiсь фарбованi вертихвiстки, що ?х
вiн i в безлюдних степових хуторах добував наче з-пiд землi, ?здовi  довго
мiркували, чому iноземки так цiкавляться ?хнiм куховаром,  пронозуватим  i
сутулим, як сiльський дячок. Хома Хаецький чомусь вбачав причину  цього  в
тому, що Гриша - горбатий.
   - Скiльки я знав горбатих, усе ?м такi кралi попадаються, що ну!
   Сам Ха?цький був прямий, як струна. Накручуючi? сво?  вуса,  вiн  любив
заводити з Шурою статечнi розмови про угорського адмiрала Хортi. Хому дуже
цiкавило i навiть непоко?ло, як це в кра?нi, де нема жодного моря,  раптом
править усiм - адмiрал.
   - ?й-же-?й,  це  непорядок,  -  пащекував  Хома.  -  Що  на  морi?  Там
який-небудь  навiть  дурний  адмiрал  багато  лиха  не  нако?ть:  потопить
корабель, та й усе. А  пусти  такого  правителя  на  сушу:  незчу?шся,  як
потопить тобi весь народ!
   Пропускаючи роти через лазню, Шура ловила себе на тому,  що  неоднаково
ставиться  до  всiх.  Коли  приходили  митись  мiнометники,  то  не  могла
втриматись, щоб не вибрати  ?м  з  пакункiв  бiлизни,  де  краща,  цiлiша,
бiлiша. Частiше, нiж до iнших, забiгала до них запитати, чи досить гарячо?
води та мила. I хлопцi, рожевi вiд потилиць до п'ят, одвертаючись до стiн,
кричали дружним хором:
   - Досить! Досить!
   Шура картала себе за те, що не може бути безсторонньою, i все ж таки  -
не могла. Та як же вона  могла  бути  однаковою  до  всiх,  коли  Хома  ?й
все-таки чимось ближчий,  коли  Вася  Багiров,  лаштуючи  увечерi  пiдводу
спецiально  для  того,  щоб  вiдвезти  Шуру  звiдси  на  командний  пункт,
турботливо накида? дiвчинi на плечi палатку, як справжнiй рицарi Хто  зна,
де  цей  тесляр  Крайньо?  Пiвночi  мiг  навчитися  рицарських   тонкощiв!
?здовому, який везтиме Шуру, Вася наказу? бути обачивим, не заблукатись  у
туманi i не за?хати в гостi до фрiцiв.
   - Товаришу старшина! Ви ж мене зна?те не вiд учора, - запевня? бо?ць.
   Прощаючись,  Багiров  вiдклика?  Ясногорську  вбiк,  блискаючи  темними
iскрами косих очиць, говорить iз зворушливою та?мничiстю:
   - Може, там хто  буде  в'язнути  до  вас...  Або  говорити  рiзнi  такi
слова... нехорошi. То ви нам скажiть. Тiльки  скажiть...  А  ми  вже  його
розпишемо по-гвардiйському!



   VI

   Хому Ха?цького фронтове життя мiнило на очах у всiх.
   Це був уже не той лукавий, дещо полохливий подоляк, який при наближеннi
"месершмiтiв" впивався зубами в землю i молив невiдому силу:
   - Пронеси!
   Попри всi злигоднi i турботи переднього  краю  Хома  навiть  погладшав,
щоки мав, як налитi. Привозячи  "гурки"  (мiни)  на  вогневу,  Хома  охоче
борюкався з лобатим Маковейчиком i вибрикував, мов кiнь. В його  поведiнцi
поступово зникли деяка запобiгливiсть i  острах,  i  натомiсть  з'являлась
горда рiшучiсть, упевненiсть, навiть зухвальство. Нi вдень нi вночi вiн не
скидав з пояса чохла  з  нiмецьким  багнетом-кинджалом,  похваляючись,  що
колись-таки власноручно шимоне тим ножакою яко-го-небудь фрiца.
   - Гей, фрiце, фрiце! - сварився кулаком Хома у бiк противника. - Чи  не
казав я тобi в сорок першому,, що брехнею пiвсвiту пройдеш,  та  назад  не
вернешся!
   Порожня кобура висiла в Хоми при боцi, готова прийняти  туди  трофейний
револьвер - давню Хомину вимрiйну.
   Ранiше, коли, бувало, на маршах або вночi пiд час тисняви на переправах
виникали звичайнi в таких випадках сутички  мiж  ?здовими  рiзних  частин,
Хома тримався подалi вiд грiха. Старшина Багiров одного разу дав  йому  за
це тако? нагiнки, що Хомi вона зосталася в пам'ятi надовго.
   - Ви що ж, Ха?цький, тушу?тесь? - гримав Вася. -  Чому  заховалися  пiд
воза, коли транспортна рота чесала Островського батогами? Раз один  встряв
у бiйку, то тут встрявай уже всi!
   - Я лiвша, - виправдувався Хома. - I, крiм того, у  мене  якраз  колесо
спадало!
   - Колесо, - презирливо чвиркнув крiзь зуби Вася. - Штани у вас спадали,
а не колесо! Теж менi гвардi?ць! За те, що не виручили  в  бiдi  товариша,
ма?те три наряди поза чергою!
   - ?сть, три наряди поза чергою! - ковтав Хома. - Але, товаришу  гвардi?
старшина!.. Коли ж я ?х вiдстою? Ниньки я й так щоночi на посту. Хiба, мо,
пiсля вiйни?
   - Не патякайте, Ха?цький! Три вiдра картоплi! На кухню - марш!
   Куховар Гриша тiльки цього й жде. Вiн  радий  запрягти  Хому.  Язикатий
подоляк вiчно бере на глум Гришинi романи з вертихвiстками.
   Надалi Хома вже не пiрнав пiд воза. З часом  його  циганськi  вуса,  що
стали вiдомими в полку, панували над переправами.  Вiн  влiтав  на  грiмкi
дошки перший, погрозливо здiйнявши над головою важкий, з китицями, батiг.
   В  ?здовi  Ха?цький  попав  завдяки  реформам  Iвана  Антоновича.  Iван
Антонович для того, щоб  рота  була  згуртованiшою,  щоб  не  створювалась
окрема,  за  його  висловом,  "каста  ?здових",  завiв  порядок,  за  яким
мiно-вози перiодично мiнялися. Пiсля вiдбуття ними певного часу при конях,
командир роти вiдкликав ?х на вогневу, а iнших, з  вогневикiв,  ставив  на
?хн? мiсце. Iван Антонович пишався сво?ю реформою, спрямованою на те,  щоб
нiхто з бiйцiв "не розучився  стрiляти".  Тепер  Хома  саме  вiдбував  цей
тиловий медовий перiод.
   Щоправда, транспорт мiнометних рот назвати тилом можна лише умовно.  Де
тiльки ?  змога,  цей  "тил"  сто?ть  укупi  з  вогневою.  Пiд  час  маршу
посуваються здебiльшого разом. Тiльки якщо вогнева розташована пiд  самими
бойовими  порядками  пiхоти  i  нема  де  замаскувати  коней,  -   пiдводи
зупиняються за кiлометр чи два позаду, в  населеному  пунктi.  Тут  ?х  не
дiстануть ворожi кулемети, проте вогонь артилерi? i мiнометiв  часто-густо
обрушу?ться саме на них. Крiм того, пiд час бою мiновози Мусять  курсувати
весь час з бо?припасами на вогневу, проскакуючи  сюди  хоч.  серед  бiлого
дня, хоч на очах у противника. Вогнева не може чекати. Цим поясню?ться те,
що втрат серед  ?здових  було  завжди  бiльше,  нiж  серед  вогневикiв.  А
все-таки Хому приваблювала посада ?здового. Вiн,  як  i  старшина,  змалку
любив коней.  Хомина  пара  сiрих  у  яблука,  з  заплетеними  гривами,  з
м'язистими грудьми брала всiх  на  буксир  у  згубних  мiсцях.  Правда,  i
з'?дали його конi не лише свою пайку вiвса. ?здовi  це  добре  знали,  вiд
Хоми ховалися з вiвсом по-глибше, проте впiймати подоляка на  гарячому  нi
разу не могли. Все це, однак, не заважало ?м ставитися  до  Хоми  з  щирою
симпатi?ю. Коли Ха?цький затримувався десь на вогневiй або в  небезпечному
рейсi, то без нього  вечеряти  не  сiдали.  Кожному  тодi  наче  бракувало
невгамовного, веселого подоляка.
   З начальством Хома тримався гiдно i був мастак побалакати. Погомонiти з
високим начальством  було  для  Хоми  просто-таки  втiхою.  Особливо  його
радували зустрiчi з Геро?м Радянського Союзу гвардi? майором Воронцовим.
   З  майором  Ха?цький  став  на  близьку  ногу,   ще   митарствуючи   по
Трансiльванських Альпах. Тепер,  заходячи  до  мiнометникiв,  замполiт  не
забував спитати, чи зберiга?ться ще в них той альпiйський  канат,  з  яким
вони колись штурмували скелю. I Хома запевняв майора, що  канат  лежить  у
нього чин чином у передку.
   - Допiру оце просушував усе i його просушив... Хай буде.
   - Хай... Хто зна?, може, ще зустрiнуться нам на шляху не однi Альпи.
   Потiм майор питав Хаецького, що чути з дому. Хома якось був поскаржився
замполiтовi, що бригадир не дав  Явдошцi  соломи  покрити  хату.  Воронцов
написав листа головi колгоспу. Вiн писав  такi  листи  десятками:  головам
колгоспiв, секретарям райкомiв, вiйськкомам. I бiйцi  линули  до  нього  з
усiма сво?ми болями. Цей плечистий майор з сiрими розумними очима здавався
?м всемогутнiм заступником, який все може,  досить  тiльки  звернутись  до
нього. I майор справдi дбав про родиннi справи сво?х бiйцiв, як  про  сво?
власнi.
   - Маю листа, - хвалиться Ха?цький.
   - Дав бригадир соломи?
   - Сам i вкрив, товаришу гвардi? майор. Пошептало! I  Хома  почина?  при
всiх бiйцях читати майоровi листа вiд Явдошки:
   - "Хтомочко,  мiй  дорогий,  якби  бог  дав  хутчiй  розбити  ворога  i
здоровому додому прийти... Передай вiд мене i вiд дiток наших щире спасибi
тво?м офiцерам, що прописали нашому головi. Я тiльки почула на роботi,  що
прибув у контору такий лист, а прийшла додому - гарба соломи  на  подвiр'?
наче вродилася. Сам бригадир зверху на хатi ходить, як чорногуз. Не  знаю,
що там таке писали ?м тво? офiцери, що аж на хату ?х винесло... А то вже i
стеля падала, i по стiнах текло...
   Хтомочко, мiй дорогий, не знаю, як мо? серце уривалося за тобою, я  вже
не могла на постiль вилiзти i по свiту  ходити.  Я  кажу,  чи  я  ще  мало
наплакалася, чи я ще мало набiдилася,  що  його  не  чути.  Буду  просити,
щобись вiдписував менi щотижня i не забував, господарю мiй далекий..."
   - А ви чого ж це не писали? - суворо  перебива?  Хому  замполiт.  -  На
чорнявих мадьярок задивились? Про свою забули?
   - Що ви, товаришу гвардi? майорi Побiйтесь бога! В мене теж чорнява! На
все село молодиця!
   - А в чому ж справа?
   - Та це ще як ми до Муреша скакали, то я рiдко писав. Зна?те, як ми там
наступали!.. Не до писанини було!.. День i нiч без продиху!.. Кiлометрами,
а не ярдами!..
   - Ярдами? Чи ви хоч уявля?те собi, товаришу Ха?цький, що таке ярд?
   - А чому би я мусив не уявляти, -спокiйно знизу?  плечима  Ха?цький.  -
Ярд - це щось таке, як старорежимнi лiктi. Мiзерна мiра, в нас ?? нема, то
тiльки союзники собi вигадали, щоб бiльше було на лiчбу.
   - Хомо, - гукають бiйцi, - ану  розкажи,  яке  там  ниньки  зведення  у
союзникiв! Дехто при цьому вже пирска?.
   - Там наступають завзято, - серйозним тоном каже Хома. - Пiсля  упертих
бо?в три дивiзi? союзникiв вдерлися в сiльський населений пункт. Захоплено
в полон одного айн-цвай.
   - А втрати?
   - Один контужений. Став на спочинок.
   - Ого! То вони мають час писати додому! - гукають бiйцi.
   - I ви пишiть, - похмуро каже майор. - ?м -  сво?,  нам  -  сво?.  Нашi
жiнки вартi того, щоб ми ?м писали. А то, бач, Явдошка затужила...
   - Солдат сльозам не  дуже  вiрить,  -  блима?  Хома,  як  негр,  сво?ми
бiлками. - 3 Тиси я ?й написав. А тепер, кажу,  напишу  з  Дунаю.  Дивись,
кажу, там сама. За мене - будь спокiйна. Адже в мене  тепер  не  один  наш
колгосп. Маю великi дiла. На черзi дев'ятий удар.
   - А десятий? - питають Хому бiйцi, гигикаючи загодя.
   - Десятий, то вже - додому, до хати!
   - "Хтомочко, мiй дорогий, - продовжу? читати Ха?цький, -  нашiй  телицi
уже шостий мiсяць, а вiвця кiтна. Не забувай нас i на синiм Дуна?,  бо  ми
ляга?м i вста?м, думаючи про тебе. Посила?мо тобi низенький  уклiн  -  вiд
бiлого лиця до сиро? землi...
   Ще забулась - у нас прийшов Стах, лiвою рукою  не  волода?,  i  Миколин
швагер без ноги i робить чоботи... А смертю хоробрих - Олекса, i Штефан, i
Прокiп..."
   - Обох кумiв нема!  -з  болем  вигуку?  Ха?цький.  -  Товаришу  гвардi?
майор!.. Багато наших людей нема! Гинуть! Ось ви  ганите  мене,  що  рiдко
пишу... А що писати? Бити ?х треба швидше, проклятих!  Скажу  вам  правду,
товаришу гвардi? майор: ранiше менi телиця з голови не виходила.  А  тепер
усе рiдше та рiдше сниться. I вiвця кiтна... Хай котиться  на  здоров'я...
Але хiба менi зараз тiльки це на умi? Ксли вся ?вропа нас чека? i  порядку
жде! Бо Олекса, i Штефан, i Прокiп наклали головою... То я питаюся: за що?
Я маю знати, як тутко буде пiсля нас.
   - Ваше право, товаришу Ха?цький.
   - Бо ондечки ходять чутки,  що  в  румунську  дивiзiю,  котра  за  нами
сто?ть, поналазили  фашистськi  офiцери  та  й  каламутять  воду-за  нашою
спиною... Чи для того ми Романiю бурею пролетiли, а всю  Трансiльванiю  на
лiктях перечовгали, щоб там всяка нечисть знову  голову  адоймила?  Ще  не
висохла там кров наших Штефанiв та Прокопiв... Та Брянських!  Еж  так?  То
хай буду знати,
   Хто там у них у правлiннi засяде: чи нашi приятелi, а чи вороги.
   - Друзi  будуть,  товаришу  Ха?цький,  -  заспокою?  Хому  Воронцов.  -
Демократичнi уряди.
   - Отож, громадяни ?вропейцi, - раптом  зверта?ться  подоляк  до  уявно?
громади ?вропейцiв, - отож! Не для того ми вас визволяли, щоб  ви  замiсть
старих фашистiв та понаставляли нових, у демократичних штанях!
   Хому цiкавило все, до всього вiн докопувався. Справдi, вiн дедалi менше
сушив собi голову домашнiми справами та сво?ю телицею. Щодо цього, то  вiн
цiлком  покладався  на  Явдошку.  А  самого  його  все   бiльше   обсiдали
?вропейськi та мiжнароднi справи.  Хома  так  ними  турбувався,  наче  сам
готувався завтра-позавтра  стати  дипломатом.  Його  сво?рiдних  дуетiв  з
майором Воронцо-вим бiйцi чекали з нетерплячкою. Воронцов вважав цi  дуети
за  одну  з  форм  виховно?  роботи  серед  особового   складу.   Кадровий
полiтпрацiвник, вiн знав тисячi  шляхiв  до  серця  солдата.  I  Ха?цький,
невпинно зростаючи сам, водночас сприяв i майоровi в його роботi.
   Ха?цький мав гострий зiр, вiн усе окмiтовував, до всього хотiв  вносити
сво? корективи. То вiн критикував  хутiрську  систему  та  мiсцеву  породу
свиней, то, задумавшись, зненацька висловлював припущення,  куди  тiкатиме
Гiтлер, коли йому припече. Про цей випадок Хома давав сво? рецепти,  де  й
як треба буде шукати людожера.
   Коли Воронцов мусив уже йти, Хома проводжав його з бiйцями аж  за  двiр
ферми, до асфальту.
   Мокрий, де-не-де подовбаний снарядами, асфальг  тьмяно  вилиску?  крiзь
туманний степ.
   Хома якусь хвилину сто?ть замислений, оглядаючи рiвну, як меч, дорогу.
   - Отаких дорiг нам ще не вистача?...
   Потiм, стукнувши себе пальцем  по  лобi,  почина?  мiряти  асфальт  вiд
бровки до бровки. Заклавши руки за спину, вiн ступа?  широко,  як  суворий
колгоспний облiковець. Майор i бiйцi, посмiхаючись, чекають,  що  з  цього
буде.
   Промiрявши раз i вдруге,  Хома  заявля?,  що  цей  асфальт  вужчий  вiд
укра?нського грейдера майже на три метри.
   - Як iдуть  тут  кiлька  полкiв  маршем,  то  нiяк  обгонити  переднiх,
товаришу гвардi? майор. Або з'?жджай на узбiччя та  пiдривайся  на  мiнах,
або чешися батогами з iншими ?здовими, щоб пропустили. А нашi грейдери - i
на Вiнницю, i на Могилiв - куди ширшi! Ми ?х вiд  району  до  району  самi
будували. Вiд кожного колгоспу - бригада.
   - Буде час, - каже' Воронцов, - ми  нашi  грейдери  теж  залл?мо  таким
асфальтом.
   - О, то були б добрячi шляхи! - захоплено каже Хома. - I гладенькi, хоч
котись... Як оцей. Але ж i на три метри ширший!..
   - Товаришу гвардi? майор, а як залiзничнi колi??  -  запиту?  хтось  iз
бiйцiв. -Теж неоднаковi! У нас  ширша,  у  них  вужча.  Вона  буде  колись
перешиватись?.. Щоб скрiзь однакова?
   - Напевно, буде.
   - А хто до чи?? мiрятиме: вони до нашо? чи ми до ?хньо??
   - Тiльки не ми, - посмiха?ться Водонцов. - Хiба ви не зна?те, товаришi,
що по?зд на ширшiй  колi?  трима?ться  стiйкiше?  Пускай,  гони  на  повну
швидкiсть... Одначе, - майор лукаво-застережливо водить у повiтрi пальцем,
- пам'ятай про гальма, слiдкуй за атмосферами!



   VII

   Бiйцi скучили за сонцем.
   Бачили його давно-давно...
   Цiлими днями -вiтри, дощi, тумани.
   На величезних плантацiях, де стояли обороною батальйони, виноград  було
зiбрано лише частково. Решта урожаю прiла на пнi. Iмлистими ранками,  коли
ворог пострiлював навмання, пiхотинцi вилiзали з сво?х  глеюватих  окопiв,
як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в  руках  по  мiжряддях:
вибирали ще  не  зопрiлi  вiд  дощiв  сивi  кетяги,  ласували  ними  пiсля
солдатсько? кашi.
   А там десь, попереду,  повитий  мряками,  стояв  загадковий  дунайський
красень - Будапешт!..
   Це слово тепер не сходило з уст.
   Всi днi в ротах iшло навчання. Ветерани-сталiнградцi провадили бесiди з
новачками, дiлилися досвiдом  бо?в  в  умовах  великого  сучасного  мiста.
Командири батальйонiв знiмали по черзi з переднього краю в тил окремi ро?,
формували штурмовi групи, ганяли ?х до сьомого  поту.  Навчанням  керували
гакож сталiпградцi. В районi  полку  були  мiстечка  й  села  з  будiвлями
мiського типу, i бiйцi штурмували по кiлька  разiв  давно  захопленi  ними
вулицi, вели запеклi гранатнi бо?, будували i руйнували барикади. Все було
навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кiнчався щасливо,  а
поваленi жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги.
   Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням.  Бо?  штурмових
груп  вiн  контролював  особисто.  Якось  замполiт  зайшов   до   полкових
розвiдникiв.  Хлопцi  саме  переживали  сво?  медовi  три  днi,  три   днi
розгульно? волi, що ?х дiставали вiд "хазя?на" кожного разу пiсля того, як
приводили важливого "язика". Розвiдники засипали майора скаргами.
   - Хоча б цi?? столицi не минути, - непоко?вся сержант  Козаков.  -А  то
все якiсь Пашкапi та Яслоданi.
   - Нашу дивiзiю,  -  гули  хлопцi,  -  вже  й  так  танкiсти  охрестили:
непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська...
   - Степова, лiсова, гiрська, болотна!..
   - Гвардiйський атестат, -- сказав майор. - Почесне iм'я. Хiба  фронт  -
це  самi  столицi?  Це,   товаришi,   двi   тисячi   кiлометрiв...   Проте
мимо-Будапештською ми, зда?ться, не будемо. Ви бачите, як ми зараз сто?мо?
Куди нацiленi?
   - Прямою наводкою на голубий Дунай!
   - Так, на картах i у вальсах вiн голубий. А стане, мабуть, червоний вiд
кровi... До речi, сержант Козаков...
   - Слухаю!
   - Ви вже провадили навчання? У вас же тут ? новачки.
   - Програму iз штабу  одержали,  -  рапортував  Козаков.  Вiн  гимчасово
заступав командира взводу. -Завтра почина?мо!
   - Дiйте! - сказав майор.
   Наступного дня вiн побачив, як розвiдники ви?хали в поле  на  конях.  В
майора виникли  пiдозри:  якi  це  вуличнi  бо?  хлопцi  вестимуть  верхи?
Розвiдники тим часом пришпорили коней i понеслися вчвал, тримаючи курс  па
далеку похмуру будiвлю, що самотньо височiла  серед  осiннього  степу.  То
була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з  окопiв  погляди  багатьох
грiшникiв...
   Розвiдники швидко  зникли  в  тому  напрямi,  а  через  деякий  час  до
винокурнi пiд'?хав на мотоциклi i майор з ординарцем.
   На подвiр'? стояли пiдводи, старшини з рiзних полкiв дивiзi? одержували
тут вино для сво?х пiдроздiлiв. В одному  з  пiдвалiв  уже  лунали  спiви.
Воронцов попрямував туди. В пiдвалi серед величезних тисячовiдерних бочок,
по колiна в  винi,  бродили  засiдланi  конi  розвiдникiв.  Майор  наказав
ординарцевi  забрати  коней  i  вести  в  полк.  Коли  ординарець  виводив
засiдланих вороних з пiдвалу, конi весело iржали i спотикалися: вони  були
геть п'янi.
   А ?хнi господарi,  сидячи  десь  угорi  на  недосяжних  бочках,  весело
спiвали "Гречаникiв", i Воронцов мусив кiлька разiв  крикнути,  доки  його
почули.
   - Хто там бубонить  унизу?  -  пролунали  розвезьку-сатi  голоси  з-пiд
стелi. - Стукни його по-гвардiйському, Петя!
   - Злiзай! - вигукнув майор, додаючи у гнiвi й ще дещо.
   Пiзнавши   майора,   розвiдники   поскочувалися   згори,   як    грушi.
Забрьохавшись по пояс у винi, ставали перед замполiтом, винувато опустивши
голови.
   - Оце вашi навчання?
   - Т-товаришу гвардi? майор, -  важко  повертав  язиком  Козаков.  -  Ми
штурмували його... ц-цей об'?кт... за програмою... Ми  його  з  ходу...  З
поля...
   - А нализалися оце? Поза програмою?
   - Ц-це... Ап-пробацiя, чи не  отру?не...  Майор  вивiв  розвiдникiв  на
подвiр'я, вишикував шеренгою.
   - Де вашi конi?
   - Були тут... Мабуть, п-п-пасуться.  Воронцов  скомандував  лiве  плече
вперед i стро?м повiв хлопцiв до кам'яного басейну, наповненого водою.
   - Зняти головнi убори!
   Грiшники старанно виконали команду.
   - На колiна!
   Шеренга стала на колiна.
   - Голови у воду - по саму шию! Раз-два!.. Хлопцi пiрнули,  як  селезнi.
Примусивши ?х повторити кiлька разiв цю процедуру, майор  знову  вишикував
розвiдникiв.  Вони  тiльки  чхали  та   одпирхувались.   Обличчя   ставали
скорботними. Це означало, що орли тверезiшають.
   - Де конi? - повторив майор запитання. Тепер уже Козаков побачив коней.
   - Он... п-повела якась к-ку... Д-дозвольте,  д-дожену!  Ординарець  уже
вiддалявся в полi, тягнучи за поводи свою злиганку. Конi брели за ним,  як
веселi пияки, спотикаючись.
   - Так от: кожному з вас забороняю сiдати на коней до самого  Будапешта,
до його взяття. Лише пiсля того, як впаде останнiй  квартал,  ма?те  право
сiсти в сiдло. А тепер марш у полк! Увечерi на завдання.
   ...Увечерi полковi  "вовки",  вже  зовсiм  тверезi,  справдi  пiшли  на
завдання.
   Де вони проходили, нiщо не брязнуло, не трiснуло, не  хруснуло.  Неначе
йшли безтiлеснi темнi тiнi по темних пуховиках.
   Вранцi  сержант  Козаков  привiв  до  Воронцова   молодого   угорського
капiтана.
   Капiтан розповiв чимало цiкавого.
   - Я переконався, - говорив вiн через перекладача, - що з германами  нам
пора порвати. Вони заведуть нас у прiрву.
   - Пiзнувато ж ви переконалися, - зауважив майор. - Не у Воронежi, не  в
Чернiгiвських лiсах, а лише пiд стiнами власно? столицi. Пiзнуваго.
   - Ми покладали надi? на Хортi, - продовжував полонений  похмуро.  -  Ми
були певнi, що вiн з вами замириться.
   Капiтан розповiв, що багато з його товаришiв-офiцерiв уже та?мно носять
при собi цивiльний одяг на випадок оточення Будапешта.  Всi  вони  обуренi
засиллям нiмцiв у кра?нi.
   - Скрiзь засiли проклятi шваби, -  ремствував  полонений.  -  Вiйськове
мiнiстерство i генеральний штаб очолю? нiмець Бергер. Командувачi 1-?, 2-?
i 3-? угорських армiй - нiмцi. Всiма нашими вiйськами  команду?  нiмецький
генерал-полковник Фрiзнер... Мо? товаришi питаються:  доки  це  триватиме?
Чотириста рокiв на нашiй ши?  сидiли  Габсбурги,  а  ми  за  них  воювали.
Досить!
   Наприкiнцi капiтан поскаржився Воронцову, що ось  цей  сержант,  взявши
його "до плену", змушував його,  капiтана,  всю  дорогу  грати  на  губнiй
гармошцi мадьяр-ськнй  чардаш  та  ще,  крiм  того,  без  кiнця  козиряти,
вiддаючи честь першому-лiпшому солдату.
   - Я офiцер угорсько? армi?, - з  погордою  заявив  капiтан,  -  а  мушу
козиряти вашому сержантовi i навiть солдатам. У ваших листiвках...
   Замполiт суворо звернувся до Козакова:
   - Пояснiть!
   Розвiдник, сердито блимаючи  на  полоненого  з-пiд  насунуто?  вушанки,
пояснив, що  хотiв  знати,  як  в  угорськiй  армi?  вiтаються:  чи  всi?ю
п'ятiрнею, чи тiльки двома пальцями, йому, як розвiдниковi, взагалi  конче
треба знати, як вiддають честь в рiзних армiях свiту. А саме  капiтан  мiг
це йому продемонструвати за всiма правилами.
   - Але ж ви змусили мене не один раз  козиряти,  а  десять!  -  вигукнув
капiтан, вислухавши пояснення через перекладача.
   Сержанта затрясло. Повiки  його  нервово  засiпалися.  За?каючись,  вiн
деякий час натужно ловив повiтря вiдкритим ротом, доки, нарештi, спромiгся
вимовити перше слово. Воронцов з болем дивився на цi жалiбнi зусилля свого
не раз контуженого, вивiреного в небезпеках полкового "вовка".
   - Я н-не знав, що  ти  т-такий  лягаш,  т-така  дешов-ка!  -  прохрипiв
розвiдник, стискуючи важкi, як гирi, кулаки. Чужинець з острахом  поглядав
на тi гирi. - Т-ти б менi сто раз прокозиряв! Т-ти  б  у  мене  вiд  само?
нейтрально? по-пластунському п-повз!..
   - Припинiть, Козаков, - сказав майор. -  Можете  йти.  А  коли  сержант
вийшов, замполiт встав iз-за стола  i,  заклавши  руки  за  спину,  мовчки
пройшовся по кiмнатi, щось напружено обдумуючи. Широкий  лоб  ного  взявся
брижами, свiжовиголене кiстляве обличчя зiмкнулося в сердитiй гримасi.
   - Капiтан! - рiзко  зупинився  майор  перед  полоненим.  -  Ви  даремно
обража?тесь. Зовсiм, зовсiм даремно. Те,  що  ви,  офiцер  гинучо?  армi?,
вiддали честь цьому сержантовi, не повинно анiтрохи  принижувати  вас.  Ви
самi вже досить принизили себе покiрною, ганебною  службою  швабам.  А  чи
вiдомо вам, хто такий цей сержант, який сьогоднi  узяв  вас?  -  Воронцов,
нахилившись вперед,  майже  прошепотiв,  немов  вiдкривався  капiтановi  з
глибокою та?мницею: - Донбаський  шахтар,  ста-лiн-гра-дець!..  Розумi?те?
Рятiвник  ?вропи,  рятiвник  свiтово?  цивiлiзацi?...  То  хiба   вiн   не
заслугову? того, щоб ви йому козирнули?
   Капiтан не вiдповiв нiчого.



   VIII

   Майже водночас з  рiзних  госпiталiв  у  третiй  батальйон  повернулися
Шовкун i Черниш.
   Шовкун, з'явившись,  як  ведеться,  спочатку  на  командний  пункт,  до
писаря, несподiвано зустрiвся там з Ясногорською. Фельдшерка  -  збуджена,
розпалена, в розхристанiй шинелi - саме поралася  бiля  КП  над  пораненим
пiхотинцем. Коли його довелось  пiдiймати  на  санiтарну  ресорку,  Шовкун
кинувся допомагати Ясногорськiй: тут не вистачало ?? дiвочих сил.
   А Шовкун так тихо, обережно вклав огрядного бiйця, що той,  обернувшись
до нього безкровним, вкритим щетиною обличчям, навiть подякував.
   - Вам би милосердною сестрою бути, - кволо промо-вiв вiн  Шовкуновi.  -
Ви людину берете... сердечне.
   Того ж дня Ясногорська, попросивши дозволу в комбата,  забрала  Шовкуна
до себе санiтаром.
   - Будете сестрою...
   Широкоплеча "сестра" iз свiжими рубцями на пiдборiддi зашарiлася до вух
- так було нiяково.
   Iван Антонович iншим разом нiзащо не поступився б  сво?м  мiнометником.
Вiн був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи,  що  мiнометники
дефiцитнi i мiсце Шовкуна  -  бiля  "самовара".  Проте  на  цей  раз  Iван
Антонович посiв позицiю примиренця.
   - Якщо Ясногорська виявила в нього медичнi здiбностi, то що ж  вдi?ш...
Хай.
   ?вген Черниш знову  прийняв  свiй  взвод.  Рота  зустрiла  його  щирими
поздоровленнями:  доки  Черниш  лiкувався,  в  полк  йому  прийшло  звання
лейтенанта i орден Червоного Прапора за висоту 805.
   - Ви вже як штабник!  -  весело  оглядали  мiнометники  свого  офiцера.
Черниш був у новому кiтелi, в синьому з кантами галiфе, в  артилерiйському
кашкетi. Лейтенант помiтно  посолiднiшав.  Шию  тримав  рiвно,  хрящуватий
кадик  туго  випинався  з-пiд  комiра,  на  щоках  знову   грав   здоровий
смаглюватий рум'янець.  Здавалось,  лейтенант  щойно  прибув  оце  десь  з
пiвденних сонячних  кра?в,  густо,  раз  i  назавжди  засмалений  тамошнiм
сонцем.
   - Як живете, Денисе? - звертався лейтенант при?мним баском до Блаженка.
   - Живемо, не горю?мо, товаришу гвардi? лейтенант, -  стримано  вiдповiв
дебелий ?фрейтор. - 3 землi не вилазимо. Так  уже  до  не?  позвикали,  що
тепер, чого доброго, коли й  додому  повернешся,  то  в  хатi  не  вживеш,
набуду?ш на вгородi блiндажiв.
   - Ще й на зарядку вранцi всiх гонитимеш, - гукали товаришi. - Поженеш i
жiнку, i дiтей, i тещу!..
   - Тепер  ти  i  в  колгоспi  не  повертатимешся  кедi-не-кедi.  Житимеш
форсованим маршем.
   - А де ж це наш Хома? Де Маковей? - розпитував .Черниш вогневикiв.
   - Хома тепер при конях! Гаса? по Мадьярщинi, як Iлля  на  колiсницi.  А
Маковей... ось вiн власною персоною!
   Зачувши на вогневiй голос Черниша, Маковей вилетiв з блiндажа,  сяючий,
простоволосий. Забувшись, що без шапки, вiн козирнув до голого лоба:
   - Здравiя бажаю!
   Черниш вхопив його обома руками, радiсно затряс:
   - Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти  залетiв!  Ледве  оце  догнав
вас... Ну, не охрип?.. I досi спiва?ш у трубку?
   Повернення товариша з госпiталю щоразу переживалось  ротою  як  радiсне
свято. Прибулий наче приносив  з  собою  живий  подих  давнiх  бо?в,  якi,
вiддаляючись, меркнучи в  пам'ятi,  в  той  же  час  мовби  очищалися  вiд
стороннього, набували небуденного освiтлення. Крiм того,  повертаючись  до
бойових лав, товариш уже самими сво?ми мiцно  зарубцьованими  ранами  нiби
говорив ротi:
   - Ми з вами живучi, нас не так-то просто вiдправити на той свiт!..
   Наступного дня на командному пунктi батальйону ?вген вперше зустрiвся з
Ясногорською.
   Це було надвечiр у мряковитому похмурому полi пiд  скиртами.  Почорнiлi
на дощах скирти соломи ще вранцi були в руках  противника.  В  спорожнiлих
солом'яних кублах, в похапцем виритих - брустверами на схiд -  стрiлецьких
ячейках ще,  здавалось,  не  вивiтрились  рештки  людського  тепла.  Округ
ожередiв, по розлогих ланах зелено?, вволю напо?но? дощами озимини,  густо
чорнiли свiжi вирви пiсля вибухлих мiн та снарядiв.  Посiяно  було  кимось
пшеницю, а вродили чорнi вирви... Тепер тут мiнометники влаштовували  свою
вогневу. Нелегко було вчорашнiм хлiборобам загонити великi сапернi  лопати
в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посiв...
   - Нiчого, - пiдбадьорював Iван Антонович сво?х мiнометникiв. -  Озимину
перекопа?мо, зате, може, буйнiшою буде ярина...
   Неподалiк пiд скиртами отаборився комбат  Чумаченко  iз  сво?ю  штабною
ватагою i санiтарним взводом.  Хоча  нiхто  не  знав,  чи  доведеться  тут
ночувати, проте робота вже закипiла.  Свистiла  земля  з  ячейок,  трiщала
смикана солома. А за кiлометр вiд  ожередiв,  над  придорожньою  посадкою,
розсипались ракети i не вщухала стрiлянина. Там був уже переднiй край.
   Без кiнця мрячило, поля сивiлися,  далекi  дерева,  телеграфнi  стовпи,
скирти - все розчинялося в iмлi, тануло. Непомiтно спускалися на всiх i на
все осiннi раннi присмерки.
   Коли Черниш пiдiйшов до Ясногорсько?, вона саме  перевзувалася,  сидячи
на купцi насмикано? соломи.
   Будь вона не ?диною дiвчиною  в  батальйонi,  вiн,  зда?ться,  однаково
впiзнав би ??. Довгообраза, бiлолиця,  з  примруженими  великими  очима...
Туга корона коси пiд беретом... Вiн уже раз бачив це обличчя в ту  мiсячну
трансiльванську нiч.
   - Вибачте... Сiдайте,  -  сказала  дiвчина,  коли  вони  познайомились.
Черниш почервонiв: бiдна, вона забулась, що сiдати йому нема де.
   - Дякую.
   - Ви давно прибули? - запитала Ясногорська, аби тiльки  щось  запитати.
Про Черниша вона вже чула ранiше, знала, що  це  близький  друг  Юрася.  А
зустрiвшись, не знаходила для нього слiв.
   - Давно... Власне, вчора...
   - Так... Тут це вже давно. - Шура  акуратно  скрутила  руками  наскрiзь
промоклу онучу, i з не? потекло. -  Набродились  ми  сьогоднi...  Тут  хоч
повтавало, а там, на луках, просто море...
   - Так, море... А я  вас,  мiж  iншим,  бачив  на  справжньому  морi,  -
нiяковiючи, випалив ?вген. - Бiля байдарки, з веслом у руцi.
   - Ах, це те фото! - Шура поморщилась, як вiд болю. -  До  речi,  ви  не
зна?те, в кого воно зараз?
   - У Сагайди...  Вiн  теж  ма?  повернутися  в  полк.  Шура  взулася  i,
похрускуючи набубнявiлою плащ-палаткою, встала.
   - То було море, - зiтхнула вона.
   Обо? вони в цю мить подумали про Брянського.
   Iз солом'яного дупла, виритого в скиртi,  обтрушуючись,  вилiз  Шовкун.
Весь був у соломi, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, -  здавалося,
вiн щойно оце з-пiд молотарки.
   Побачивши Черниша, бо?ць зворушився до слiз. Нiде правди дiти, вiн  був
таки дуже м'який, до сентиментальностi нiжний, цей  вусатий  вiнничанин  з
крутим, тепер порубцьованим пiдборiддям.
   - Розлучалися  в  горах,  а  зустрiлися  в  долах,  -  промовив  Шовкун
сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що  нiде  вже
?м не зустрiнеться. - Тодi ще красне лiто горiло, а зараз, бач, осiнь  все
мряками затягла... Тiльки озимина ото ще й яриться...
   I, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорсько?:
   - Вирив вам дучку в повний профiль... Не дуже,  правда,  розкiшне,  але
сухо. I зверху не проб'?, i вiтер не задуватиме. Тiльки остюкiв багато  та
мишва шарудить.
   Шура пiдiйшла до Шовкуна i повернула йому вушанку зiркою наперед.
   -А ви де будете?-запитала вона санiтара. -Вирийте й собi.
   - Що я, - зачервонiвся Шовкун. - Я можу де  завгодно.  З  телефонiстами
притулюся!
   За Ясногорську Шовкун пiклувався з таким же самозабуттям, як колись  за
?? Юрася. Робив це вiн не з якихось корисливих  мiркувань,  це  було  його
внутрiшньою потребою. "Молодий наш цвiт, - м'яко говорив вiн товаришам,  -
як же його не берегти!"
   - Хороший вiн, - сказала Ясногорська про Шовкуна, коли  вiн,  начепивши
через плече санiтарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собi
пристановища. - Вiд нього я вперше почула про вас...
   Ховаючись вiд дощу, вони присiли край солом'яного  дупла.  Була  тiльки
п'ята година, а навкруги вже зовсiм сутенiло.  Чернишевi  хотiлося  багато
чого сказати цiй  дiвчинi-вдовi  з  маленькими  бiлими  руками,  з  очима,
повними туги, але вiн не дозволяв собi говорити. Вiн знав:  про  що  б  не
почав мову, все ?й болiтиме, бо все так чи iнакше буде  стосуватися  Юрiя,
буде пройнято Юрi?м, бо хоча вони й не згадували досi його, проте вiн весь
час був з ними, мiж ними. Втiшати?  Але,  зда?ться,  вона  не  з  тих,  що
приймають втiшання. Iнодi заглибиться в  думки,  мовби  сидить  тут  сама,
iнодi ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрiзь- хто вiн,
чим вiн завоював право на Юрасеву дружбу... - Обличчя  ??  в  сутiнках  аж
голубе... Мабуть, багато плаче  ночами...  Ось  перевела  погляд  у  поле,
тьмаве, холодне, осiнн?.
   - Гляньте, уже й  снiг  пролiта?,  -  сказала  замислено,  кутаючись  у
плащ-палатку.  -  Та,   боже,   який   вiн   у   них...   У   нас   перший
снiг-бiлий-бiлий...А тут... як попiл!



   IX

   Якось уранцi Ха?цький, повернувшись з переднього  краю  на  ферму,  був
вражений несподiваним видовищем: у дворi, в саду, поза скиртами  i  скрiзь
по полю - лiворуч i праворуч - стояли гармати, гармати, гармати...
   Немов уродилися з землi.
   Нiмцi  нiчого  про  них  не  знали:  завдяки  туманам,  ворожа  авiацiя
останнiми днями не дiяла.
   Тiльки-но Ха?цький сiв з товаришами снiдати, за  вiкном  вдарила  важка
гармата. Будинок здригнувся, i шибки з веселим  дзенькотом  посипались  на
стiл.
   - Оце я люблю! - вигукнув Хома, хапаючись за шапку. - Це по-мо?му!
   - Iштенем... Iштенем, -зашепотiв господар ферми, поглядаючи на стелю.
   Бiйцi, на бiгу одягаючись, вискакували на подвiр'я.
   Гармати гуркали вiд краю до краю, i чим далi  в  поле,  то  ?хнi  залпи
зливались в ?диний потужно-тремтливий гул.
   На подвiр'я влетiв Багiров на змиленому тугому жеребчику.
   - Кiнчай ночувати! - радiсно скомандував вiн, не встаючи з сiдла. -  На
голубий Дунай!..
   Шура Ясногорська в цей час стояла на  командному  пунктi.  Вона  вперше
бачила перед собою поле бою.
   Перед  очима  розгортався  типовий  для  Угорщини  хвилястий   степовий
ландшафт: вибалки, пагорби, рiвнини i знову пасма горбiв. По сивому  полю,
наче куренi, бовванiли поставленi купами високi снопи кукурудзи. Мiж  тими
сторчуватими стiжками в танучих димах неквапно  рухалися  постатi  бiйцiв,
майже зливаючись з безбарвним тлом стерень, виноградникiв та кукурудзиння.
   Бiйцi йшли, розсипавшись по полю, що дедалi  пiдвищувалось.  Вони  саме
йшли, а не  бiгли  короткими  перебiжками,  причому  посувались  не  прямо
вперед, як годиться при атаках, а  перетинали  поле  в  рiзних  напрямках,
навскоси i вбiк, здавалось, блукали по ньому, i навiть, зiйшовшись в гурти
по кiлька чоловiк, деякий час пристоювали, немов про щось  радились.  Тодi
?х важко було вiдрiзнити вiд купи кукурудзяних  снопiв.  Збляклi  димчастi
хмари летiли над полем по-осiнньому низько i швидко.
   - Це вже атака?  -  запитала  Ясногорська  комбата  Чумаченка.  Капiтан
Чумаченко, лiтнiй високий мужчина з моложавим обличчям i сивими  скронями,
стояв поруч не?.
   - Атака, атака, - вiдповiв вiн, дивлячись у  бiнокль.  -  Артпiдготовка
кiнчилась, люди встали, просуваються, чому ж не атака!.. Хлопцi йдуть,  як
боги!
   Хлопцi йшли, як боги! Весь  обрiй  всiявся  тими  сiрими  богами.  Однi
пiдiймались пологим схилом, iншi вже зникали за горбом i  наче  входили  в
землю.
   Шура гадала ранiше, що пiд час атаки  треба  обов'язково  бiгти,  бiгти
вперед по геометричнiй прямiй, як у фiльмах, а тут бiйцi йшли неквапно, на
весь зрiст, рухались i  прямо,  i  навскiс,  розходячись  променями,  наче
обмiрювали все поле, як землевпорядники.
   Шурi здаля не видно було, що там бiйцi шугають  по  колiна  у  важкому,
розкислому  чорноземi  i  бiгти  не  можуть,  бо  не  сто   метрiв   треба
перескочити, а переслiдувати противника до самого вечора, а потiм з вечора
до ранку. А не йдуть прямо, навпростець, тому, що пiд  ногами  раз  у  раз
помiчають березку дротикiв, яку треба переступити, не зачепившись, щоб  не
злетiти на мiнах й повiтря. А "ура" не кричать тому, що "ура" для  них  не
парадна розвага, а теж зброя, i ??, як усяку iяшу зброю,  треба  економити
на слушний час. Зараз пускати в дiю цю зброю не було  нiяко?  потреби,  бо
нiмцi драпали. Приголомшенi ударом артилерi?, вони не скоро  опам'яталися.
Де-не-де стали окликатися ожилими кулеметами. Поле пiсля гуркоту  канонади
здавалося великим  i  тихим,  як  степ  у  мертву  обiдню  пору.  Кулемети
поцокували в ньому, наче невидимi коники.
   Пiхотинцi  посувалися  повiльними  методичними  хвилями.  Деякi  навiть
понапинали палатки, бо сiявся дрiбний дощ. I, мабуть, саме цими кобеняками
та  поважлою  неквапливiстю  бiйцi  нагадували  дiвчинi  землемiрiв.  Шура
починала розумiти, що й величезнi простори за ?? спиною  здаються  ?й  так
безповоротно, назавжди вiдвойованими саме тому, що ?х взято не авантюрними
десантами,  не  бомбами   з   верескливими   "психiчними"   сиренами,   не
декоративним загоном  мотоциклiстiв.  Нi!  ?х  сходжено  крок  за  кроком,
грунтовно перемiряно ногами пiхотинця. Пiхота! Матiнка пiхота!..
   I хоча Шура вислала вперед санiтарiв, а саму ?? комбат не пускав  туди,
поки не буде в цьому крайньо? потреби, - ?й не стоялося тут. Вона  мiцнiше
натягнула берет, повiсила через плече санiтарну сумку.
   - Товаришу комбат, я пiду.
   Чумаченко не став ?? затримувати.
   I Ясногорська, важко чахкаючи в хлипкiй драговинi,  пiшла.  Чим  бiльше
вона вiддалялась, схиляючись проти мряки наперед, нехапливе ступаючи,  тим
бiльше нагадувала й собою втомленого мирного землевпорядника.
   Вася  Багiров  з  досвiду  знав,  що  коли  почався  такий  наступ,  то
батальйон,  рано  чи  пiзно,  пiде  вперед.  Щоб  не  вiдстати  вiд  сво?х
вогневикiв, старшина  завжди  вирушав  заздалегiдь.  Тому,  ще  не  вщухла
канонада артилерiйсько? пiдготовки, а  пiдводи  мiнометникiв,  навантаженi
бо?припасами, вже вискакували  з  ферми  в  напрямку  передово?.  Господар
ферми, закопавши на всяк випадок чоботи в  землю  i  нарядившись  у  дранi
черевики, стояв бiля ворiт i прощався.
   - Хомо! -  зворушено  гукнув  вiн  Ха?цькому,  стрясаючи  капелюхом.  -
Вiсонтлаташо!
   З балакучим  Хомою  вiн  особливо  зблизився.  Не  раз  вечорами,  коли
Ха?цький був вiльний вiд поста, вони  годинами  просиджували  за  склянкою
вина,  мирно  розмовляючи  тi?ю  дивовижною  вселюдською  мовою,   що   ??
витворювало саме похiдне життя.
   Фермер хотiв з уст рядового бiйця,  такого  ж,  як  i  вiн,  хлiбороба,
почути правду про Радянську державу, перевiрити правдивiсть того, що  йому
роками  втовкмачувала  в  голову  сiльськогосподарська  газетка,  яку  вiн
передплачував.
   Хома розповiдав.
   У цих розмовах сам на сам з людиною  iншого,  далекого  свiту  Ха?цький
почував себе зовсiм iнакше, нiж пiд час розмови  з  сво?ми  товаришами  по
збро?. З ними вiн мiг розмовляти про що завгодно  i  як  завгодно.  Але  в
розмовi з цим iноземцем вiн, хоч-не-хоч, мусив  добирати  особливi  слова.
Вiн наче ставав на деякий час повпредом.
   Дома, в сво?му колгоспi, перед якимось  представником  з  району  чи  з
областi, Хома перший, розмахуючи  руками,  кричав  би  про  безлiч  всяких
промахiв i недолiкiв. Якби угорець почув його там, то мiг би подумати,  що
все Хомине життя склада?ться з самих тiльки негараздiв. А  тут  Хома  вмiв
якось одразу вiдокремити сутт?ве вiд несутт?вого, велике вiд незначного. I
вiн розповiдав угорцевi про це велике з пишанням та величанням. Чи правда,
що простий селянин, не граф, а кiшгазда може  в  Радянському  Союзi  стати
депутатом парламенту? Що за  питання!  Звичайно,  правда!  Чи  правда,  що
селянськi дiти можуть вчитися в iнститутi на державний кошт? А то! У  Хоми
в самого хрещениця вчиться в Ки?вi!..
   Фермер хвалить росiйських комунiстiв. Хому вiн, зда?ться, теж вважа? за
комунiста. Лише коли справа доходить до колгоспiв, тут угорець упира?ться,
як вiл. Тодi Хома шаленi?, його кулаки аж свищуть попiд носом опонента.
   - Такого запеклого iндивiда, як ти, я давно  не  бачив!  -  призна?ться
Хома. - Гiрше за бабу!.. Колись нашi баби отак созу полохались,  а  ниньки
попробуй... Ти ?х ниньки водою не розiлл?ш!.. В окупацiю довелося всеньким
селом у лiси перебазуватись, до партизанiв, але  навiть  i  там  колгоспом
iснували. Хiба мислимо без нього?.. Отак, як ви тут, вовкулаками?.. Кожний
у свiй куток глипа?... Нi тобi колбуду, нi тобi зборiв!.. Як вечiр  -  все
на запорах, пси спущенi, i сам ти, як пес,  не  заснеш,  всю  нiч  ника?ш,
наслуха?ш, пильну?ш сво? злиднi! Позабивались  по  сво?х  хуторах,  як  по
лiгвищах... Скажи, чи ти хоч куди-небудь ходиш у'гостi? Чи ма?ш  кума?  Де
ваша морально-полiтична ?днiсть? По-вашому так: жери  ти  сусiда  або  вiн
тебе пожере!..
   Хома налива? склянку бiлого вина i випива? одним духом.
   - Чи зна?ш ти, примiром, -продовжував  Хома,  -як  ми  в  Трансiльванi?
скелi штурмували? Дума?ш - дерлися хто як попало? Помиля?шся, брате... Для
цього в нас ? така штука - альпiйський канат... Але це вже  во?нна  тайна.
Факт той, що як один зiрветься, то всi пiдтримають... А коли один  видерся
на верховину, то всiх тягне за собою... Так ми живемо!.. Але  що  з  тобою
балакати: ти чоловiк темний, вiдсталий, - казав нарештi  бо?ць  i  скрушно
махав рукою.
   А тепер фермер, забувши незгоди, проводжав свого буйного опонента аж за
ворота i зичив йому щасливо? дороги.
   Проте дороги не було нiяко?.
   Щоб вийти на Будапештське  шосе,  полк  мусив  з  артилерi?ю  та  всiма
обозами перетнути близько десяти кiлометрiв осiнньо? розбухло?  трясовини.
Це не було болото, це були  оранi  поля,  але  так  напо?нi  безперервними
дощами, що пiд ними годi було добутись твердого дна. Пiхота вийшла до шосе
уже ввечерi першого дня  наступу  i  стала  просуватися  вздовж  нього.  А
транспорт з бо?припасами i артилерiя, ще потопали на заклятому  розбухлому
полi.
   Скрiзь, куди не глянь, в набряклiй рiллi билися валки пiдвiд i  гармат.
Гейкання,  нокання  розлягалося  над  вечорiючим   сивим   степом.   Конi,
напружуючись до останнiх сил, борсалися в тванюцi по  самi  груди.  Колеса
ледве обертались, вивертаючи  пуди  в'язкого  чорнозему.  Щокiлька  меiрiв
зупинялися передихнути. Слабiшi конi падали з нiг. Раз упавши, кiнь уже не
мiг звестися: його засмоктувало на очах.
   Полковi артилеристи мобiлiзували  десь  хуторян  з  волами.  Хоча  було
холодно, проте хуторяни, жалiючи чобiт, прийшли босi, позакочувавши  штани
вище колiн.
   Воли були такi, що не дiстати рога. ?х впрягали в пiдводу по три-чотири
пари, проте не могли зрушити  ??  з  мiсця.  Голоногi  мадьяри  метушилися
довкола  худоби  з  довжелезними  гирлигами,  поганяли,  кричали,  а  воли
бовталися грудьми в болотi i не рухалися.
   - Дiдько ?х зна?, що вони там гелгочуть сво?м воламi-сердилися гармашi.
-Може, тпрукають... Кугутня!..
   I люди, i худоба вже були не  схожi  на  себе:  вибарложенi  з  нiг  до
голови. А помiж пiдводами ходив той артилерiйський технiк, який свого часу
пiдвозив Ясногорську. Вiн був тепер начбо?м полку. Колись iнших  пiдвозiв,
а зараз сам,  загубивши  коня,  чвалав  iз  сiдлом  на  плечах,  передаючи
старшинам наказ  "хазя?на":  жодного  ящика  бо?припасiв  не  кидати.  Хто
подума? "розгубити" - трибунал.
   Багiров кидався в рiзнi боки,  шукаючи  кращого  про?зду.  Скрiзь  було
однаково. Лише в одному мiсцi вiн натрапив на  польову  бiльш-менш  тверду
дорiжку мiж виноградниками. Нею, здавалось йому, можна було б про?хати хоч
з кiлометр в потрiбному напрямi. Зопалу вiн погнав коня  на  дорiжку,  щоб
розвiдати ?? до кiнця. Не встиг старшина  проскакати  десятка  метрiв,  як
земля вибухнула пiд ним.
   Гострий  бiль  пронизав  зiгнутi  в  стременах  ноги  до  самих  колiн.
"Потрощило!" - майнуло в головi. Мацнув рукою - ноги були. Мерщiй  вихопив
?х iз стремен, 66 кiнь уже заточувався. Зiскочивши з сiдла, Вася  спочатку
не втримався на ногах вiд страшного болю i впав. Але ту ж мить  звiвся  на
руки i  акробатично,  млинком  перекинув  власне  тiло  через  себе  вбiк,
вихоплюючись з-пiд коня. Кiнь падав. Його права передня, вище копита, була
зчесана, як бритвою. На щастя Багiрова, це була не осколкова мiна.
   "Мабуть, моя Катерина щаслива", - з вдячнiстю подумав старшина про свою
кiровоградську молодичку.
   Кiнь стримано стогнав крiзь зуби.
   "Коли б не твоя нога, друже,  поплатився  б  я  сво?ю,  -  думав  Вася,
добуваючи пiстолет. - Коню, коню! Якби були конячi протези, залишив  би  я
тебе жити. Але пробач!"
   I Вася вистрiлив коневi мiж вуха.
   Знявши сiдло з убитого коня, старшина повернувся до сво?х.
   - Що з вами,  старшина?-вигукнув  Ха?цький,  приглядаючись  у  вечiрнiх
сутiнках до Багiрова. -То пiд вами трахнуло?.. Ви увесь в сажi, як вiдьмак
З димаря!
   - Одмиюся... В Дуна?, - вiдповiв Вася.
   I, витираючись, старшина виклав ?здовим  свiй  новий  план.  Цi  плани,
iнодi майже фантастичнi, родились у нього в головi один  за  одним.  I  що
бiльше складнiшали обставини, то бiльше було  планiв.  Найновiший  полягав
ось у чому.
   Одночасно пробитися всiм пiдводам - неможливо. Це вже видно  з  усього.
На хуторянських  волiв  тем  марнi  надi?:  тiльки-но  стемнiло,  голоногi
погоничi розбiглися хто куди, гармашi випрягли круторогих "му-два". Але  й
випряженi, вони не могли вже зiйти з мiсця. Отже, надiя все-таки тiльки на
себе та на  сво?х  коней.  Iван  Антонович  уже,  мабуть,  вигляда?  ?х  з
"огiрками".
   Багiров пропону?:  з  усiх  шести  пiдвiд  вибрати  наймiцнiших  коней,
запрягти в один вiз i тягти його таким цугом до шосе. Потiм так само брати
другий, третiй, доки не виволочуть до останнього.
   Цей простий спосiб дав несподiванi наслiдки: уже опiвночi перша пiдвода
була на Будапештському шосе. Це вже  багато  значило:  на  пiдводi  десять
ящикiв, сотня мiн.
   Метод Багiрова незабаром пiдхопили всi.
   Мабуть, нiде доцiльна думка, свiжа iнiцiатива не  поширю?ться  з  такою
блискавичною швидкiстю, як на  фронтi.  I  скiльки  таких  дрiбних  зерен,
кинутих в  бойовому  розпалi  безiменними  трудiвниками  армi?,  давали  в
найкоротший строк буйнi сходи.
   Все бiльше й бiльше  пiдвiд  i  гармат,  глибоко  прооравши  в  темрявi
трясовинне поле, ви?здили на шосе. Як не дивно, але армiйськi конi тягнули
краще, нiж фермерськi круторогi.  Може,  тому,  що  конi,  розумiючи  мову
бiйцiв, напинались i вiдпочивали по ?динiй командi.
   На свiтанку Будапештське шосе було вже  загачене  гарматами  i  важкими
транспортами з бо?припасами. Жодна пiдвода не йшла назустрiч, на схiд. Все
гримiло, спiшило, рвалося на Дунай.



   Х

   В кiнцi листопада 1944 року вiйська 3-го Укра?нського фронту  форсували
Дунай на пiвднi Угорщини, пiд Югославi?ю.  Створивши  перший  задунайський
плацдарм i захопивши важливi мiста: Мохач, Печ,  Батажек,  вiйська  фронту
повели наступ на захiд, мiж озером Балатон та рiкою Дравою, i на пiвнiч  -
мiж Балатоном i Дуна?м.
   - З усiх наших фронтiв ми тепер найзахiднiшi, -  жартували  офiцери.  -
Перевалили за 19-й меридiан.
   Уже через кiлька днiв навального  наступу  на  пiвнiч,  вздовж  правого
захiдного берега Дунаю, радянськi вiйська опинилися за пiвсотнi кiлометрiв
вiд Буди.
   В столицi почалася панiка. Заводчики  й  комерсанти  тiкали  на  захiд.
Вверх по Дунаю поспiшно вiдпливали кораблi, навантаженi державним  добром.
Пливли проти течi? по темному, важкому Дунаю, як по хмарi.
   Водночас нiмецьке командування зривало новi сво? дивiзi? з Iталi? та  з
союзницького фронту i кидало на Дунай.
   В цi днi на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На  пiвнiчному
сходi вiд Будапешта вiйська 2-го  Укра?нського  фронту  також  перейшли  в
наступ,  прорвали  оборону  i  насувались  на  столицю.  Радянськi  танки,
пробиваючись  лiсисто-гiрською  бездорiжною  мiсцевiстю  на   пiвнiч   вiд
Будапешта, досягли Дунаю.  Тим  часом  нижче  по  Дунаю,  на  пiвдень  вiд
Будапешта,  сапери  протягом  одно?  ночi   навели   переправу.   Частини,
перехопившись на захiдний берег,  з'?днались  в  районi  озера  Веленце  з
"задунайцями", що наступали з пiвдня.
   Полк Самi?ва всi цi днi вiв бо? вподовж однi?? з шосейних  магiстралей,
що йшла до столицi з пiвнiчного сходу.
   Отямившись пiсля перших  ударiв  у  днi  прориву,  ворог  чинив  дедалi
упертiший опiр. То на однiй,  то  на  iншiй  дiлянцi  вiн,  при  пiдтримцi
"королiвських тигрiв", переходив у контратаки.
   Проти "королiвських тигрiв" з нашого боку почали застосовувати не  лише
спецiальну протитанкову артилерiю, а й артилерiю важких систем.
   Можна було бачити в степу танковi башти, знесенi, вiдкинутi вибухом вiд
такого "тигра" далеко  вбiк.  Доводилося  штурмувати  кожну  ферму,  кожне
мiстечко, просуваючись вперед кiлометр за кiлометром.
   В  населених  пунктах  стало  дедалi  бiльше  зустрiчатися  бiженцiв  з
Будапешта.
   Якось на подвiр'я, де  зупинився  Багiров  iз  сво?ми  бiйцями,  зайшов
високий, iнтелiгентно? зовнiшностi дiдуган з паличкою в руцi, у  широкому,
кофейного   кольору   макiнтошi.   Вiтаючись,   вiн   гречно,   але    без
запобiгливостi,  пiдняв  фетровий  капелюх,   вiдкриваючи   сиву   лев'ячу
шевелюру, зачесану набiк, як у росiйських  художникiв  минулого  столiття.
Смугляве, з орлиним носом обличчя iноземця ще  зберiгало  слiди  колишньо?
вроди. Прибулий досить вiльно розмовляв по-росiйському.
   - Прошу, панове, у вас ? кухня? - запитав вiн.
   - У нас усе ?, - вiдповiдали бiйцi. - А тобi що?..
   - Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте,  дрова,  -  запропонував  сво?
послуги старий.
   Куховар Гриша з недовiрою поглянув  на  його  бiлi  руки,  iнтелiгентне
обличчя з мiшками пiд очима.
   -  Про  мене  -  погрiйся,  -сказав  Гриша.   -Розламайся   в   порядку
фiзкультури.
   Зацiкавленi ?здовi зiйшлись подивитися, як капiталiст буде рубати. Вони
не мали сумнiву, що  перед  ними  саме  капiталiст,  власник  якого-небудь
розбомбленого  пiдпри?мства.  Угорець  поклав  свою   елегантну   паличку,
пригладив борiдку i, намагаючись приховати замiшання,  бадьоро  взявся  за
сокиру. Уже з того, як вiн ?? тримав, було видно, що цей дроворуб небагато
вруба?. А Гриша умисне пiдмостив йому таки дебелу колоду.
   Угорець заходив до не? з рiзних бокiв, хижо нацiлявся i  цюкав.  Колода
тiльки перекочувалася з мiсця на мiсце,  цiла-цiлiсiнька.  Бiйцi  чмихали.
Невдалий дроворуб скоро впрiв. Ха?цький не мiг далi  байдуже  дивитись  на
його самокатування. Вiн кинув батiжок, плюнув у долонi.
   - Ех ти, ?вропа!..  Дай-но  я  цюкну!  Угорець,  нiяково  посмiхаючись,
передав подоляковi сокиру.
   - Гех, - хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево.
   - Гех! -  вигукнув  бо?ць,  розмахуючись  вдруге.  Колода  репнула,  як
гарбуз.
   За якусь хвилину Хома пощепив ?? на трiски. Угорець зачудовано  дивився
на бiйцеву роботу.
   - У вас золотi руки, - захоплено сказав вiн. Ха?цький,  улещений  такою
похвалою, глянув на сво? шкарубкi, вкритi мозолями долонi. Золотi...
   - Ти хто? - запитали угорця. - Капiталiст? Комерсант?
   Старий усмiхнувся.
   - Я артист, - вiдповiв вiн. - Людина вiльно? професi?. Живописець!
   - А чого ж тобi заманулося дрова рубати? Старий гiрко зiтхнув.
   - Що ви пита?те? - заступився за нього Хома. - Чи  не  бачите,  що  вiн
припуха?? Гам-гам нинчен!..
   - Гам-гам? - запитав куховар. - Говори прямо!
   - Так... Я з Будапешта.
   Бiйцi знали, що бiженцi жорстоко бiдують.
   - Ходiмо... Заправишся.
   Людину вiльно? професi? повели до кухнi. За столом старий став докладно
розповiдати про себе.
   Звати його Ференц.
   Вiн був  одним  з  тих  численних  мешканцiв  угорсько?  столицi,  якi,
рятуючись вiд терору салашистських банд, тисячами залишали рiдне  мiсто  i
мандрували в сiльськi провiнцi?. В першу свiтову  вiйну  Ференц  три  роки
вiдбув у росiйському полонi.
   - Ваш народ щирий i великодушний, - говорив художник, витираючи хусткою
вуса. Вiн розповiв, як йому довелося одного разу ?хати в теплушцi вкупi  з
говiркими укра?нськими селянками. Пожалiвши  обшарпаного  солдатика,  вони
ткнули йому великий окра?ць хлiба, хоча тодi i в  Донбасi  було  з  хлiбом
сутужно. Минуло понад чверть столiття, а старий i досi не мiг забути  того
окрайця.
   - Може, то якраз  моя  матуся,  -  задумливо  сказав  куховар.  -  Вона
жалiбна... Всiм би допомогла...
   - Вашi не раз допомагали народам, - розмiрковував далi  Ференц.  -  Ось
тепер вашi армi? проливають кров на полях нашо? Унгарi?. Хто скаже, що  це
кров его?стiв? В Будапештi радiо щодня розпиналося: "Зi сходу  насуваються
азiатськi варвари! Рятуйтесь, угорцi!.." Тодi я сказав: "Я  знаю,  якi  це
варвари. Я жив мiж ними три роки, наче мiж братами... Не вiд них нам треба
рятуватися".
   Вiльний художник, правдивий i безкомпромiсний, вiн не щадив у  розмовах
салашистiв. Це не могло минути безслiдно: над ним нависла загроза  арешту.
Довелося ховатися вiд переслiдування в рiзних районах мiста,  по  бункерах
та  пiдземеллях.  Йому  допомагали  численнi  знайомi.  В  Будапештi  десь
зостались його дочка i маленький онук, а зять загинув в  Iнтернацiональнiй
бригадi в Iспанi?.
   - Всi чеснi люди в Унгарi?, - говорив Ференц, - чекають вашо? армi?.  Я
мадьяр, я патрiот, i вiрте мо?му серцю.
   Художник розповiдав бiйцям про життя в Будапештi, про Салашi, якого вiн
вважав сво?м особистим ворогом.
   - Бандит, кримiналiст, нiмецький наймит! - I Фе-рснц, на  велику  втiху
бiйцям, лаявся мiцною росiйською лайкою,  йому  було  вiдомо,  що  Салашi,
верховода "Схрещених стрiл", ще за регентства Хортi Мiклоша не раз попадав
до в'язницi, а якось навiть до божевiльнi.
   - Дивно, що фашизм виносить  па  поверхню  саме  таких  дегенератiв,  -
мiркував художник. -Дегенерат Гiтлер, морфiнiст  Герiнг,  тупий  розбiйник
Салашi... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму  розплоджу?  такi  мiкроби.
Але справжня демократiя уб'? ?х, немов сонце!..
   Ференц,  розвеселившись,  розповiв   бiйцям   казус,   вiдомий   цiлому
Будапештовi, про те, як Салашi виступав по радiо.
   - Румунiя продала нас i всю ?вропу! - кричав Салашi одного дня. -  Вона
капiтулювала  перед  червоними  вiйськами!  Мадьяри,  берiть   приклад   з
непохитно?, кам'яно? Фiнляндi?!
   А наступного дня капiтулювала i "кам'яна Фiнляндiя".  Гiтлерiвцi  пiсля
цього випадку не пiдпускали свого холуя до мiкрофона.
   Захопивши  владу,  Салашi  i  його  поплiчники  влаштували  в  Будi,  в
королiвському палацi, комедiю  присяги  перед  короною  св.  Стефана.  Хiд
церемонi? транслювали по  радiо.  Раптом,  коли  салашистський  диктор  на
хвилину замовк, з ефiру пролунав чийсь iнший грiзний голос:
   - Мадьяри! Пригадайте, як Салашi в  червнi  тисяча  дев'ятсот  тридцять
восьмого року стояв перед судом!..
   Салашистськi шпики збилися з нiг, шукаючи  цього  невiдомого  патрiота,
що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефiру.
   - Знайшли? - нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.
   - О нi! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизу?  народ!
Його не було нiде, i вiн був скрiзь.
   - Молодцi, не виказали! - повеселiшали бiйцi. - Значить, i у вас там  ?
такi, що не дрiмають...
   - Голос невiдомого патрiота  був  голосом  само?  правди,  -  вiв  далi
Ференц. - Я сподiваюсь, що цей пройдисвiт Салашi знову колись стане  перед
судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому роцi. На цей  раз  -  перед
судом нашого народу.
   - Тiльки тепер його треба краще судити,  -  зауважив  Хома  з  апломбом
досвiдченого юриста. - Що то за суд, коли живим випустили!
   Художник сподобався бiйцям.
   Поступово вiн звикся з ними, прикотив звiдкись  свiй  дитячий  вiзок  з
рiзним скарбом: суво? полотна, фарби, папiр... Iншого майна у  Ференца  не
було.
   На дозвiллi вiн показував бiйцям сво? альбоми з етюдами  Будапешта.  Це
були зарисовки ру?н-окремi пощербленi фронтони, альтанки,  деталi  храмiв.
Пiд якимись ру?нами над Дуна?м стояв угорський пiдпис.
   -  "Розгнiваний  Дунай",  -  гiрко  переклав   художник.   -   Це   мо?
звинувачення. В новiй, демократичнiй Унгарi? я пред'явлю цi етюди суддям.
   Ференц намагався у всьому допомагати бiйцям, бо не хотiв  задарма  ?сти
?хнiй хлiб. Хоч вiн був зовсiм непрактичний,  бiйцi  належно  оцiнили  вже
саме прагнення Ференца  чесно  трудитись,  стати  ?м  на  помiч.  Вони  не
кривдили старого, i, коли сiдали ?сти, кожний закликав  Ференца  до  свого
казанка. Те, що вiн без кiнця вихваляв свою Унгарiю, з якою вони  воювали,
якось не ображало бiйцiв.
   -  Ми  поважа?мо  патрiотизм  у  всякiй  нацi?,  -заспокiйливо  говорив
художниковi старшина Багiров. - Бо ми самi патрiоти.
   Найчастiше Ференц сiдав до Хоминого казанка. З  подоляком  вiн,  видно,
почував себе найвiльнiше. Хома, який умiв з кожного покепкувати,  водночас
викликав  i  загальну  симпатiю  до  себе   сво?м   гумором   та   затятим
колективiзмом, що, зда?ться, вже сидiв йому в кровi.
   Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам
подiльсько? Вулиги. Художник охоче згодився i  за  кiлька  хвилин  увiчнив
Хому  на  аркушi  цупкого  паперу.  Позуючи,  повнощокий,  булькатий  Хома
надимався ще бiльше, "аби бути страшнiшим". Вiн  неодмiнно  хотiв  бути  з
конем i, тримаючи свого сiрого за повiд, раз у раз потайки щолгав  його  в
зуби для того, щоб кiнь вийшов баским. Лiву руку  Хома  вiльно  поклав  на
рукоятку трофейного кинджала, що висiв  у  нього  при  боцi.  Вуса  вгору,
шапка-вушанка - чортом набакир.
   - Малюй, щоб на Котовського був схожий, - замовляв Хома. - Коневi - шию
дугою!..
   Подоляк дувся i робив страшнi очi. Але  художник,  замiсть  погрозливо?
войовничостi, надав його обличчю виразу беззлобно? весело? лукавостi.
   Незважаючи на таке свавiлля, Хома, розглянувши свiй  портрет,  зостався
вдоволений.
   - Схожий! - сказав вiн. - I вуса, i кiнь, як живий... Ач,  як  басу?...
Ти, Ференц, ма?ш добрячi руки! -Хома на  художника  "тикав".  Вiн  взагалi
чомусь тикав на всiх iноземцiв. -  Прямо  скажу,  Ференц,  що  ти  ма?ш...
срiбнi руки! Кесенем сипе - красно дякую!
   Ференц, усмiхаючись, мимохiть глянув на сво? бiлi, наче справдi  срiбнi
руки.



   XI

   Противник поспiшно вiдходив на Будапешт, мiнуючи позад себе шосе.
   Мiнометники  рухались  полем  з  трубами  i  лафетами  на  плечах,   не
пiдкладаючи в'юкiв. Знали, що незабаром зупиняться на новому  рубежi,  щоб
вiдбивати наступну контратаку. Всю нiч пiхота вела бiй за населений пункт,
який височiв попереду  фабричними  димарями.  Пiхотинцi,  пораненi  вночi,
бредучи  назустрiч,  говорили,  що  то  вже  виднiються   димарi   далеких
пiвнiчно-схiдних околиць Пешта.
   Ранок був сiрий, похмурий. Сiкло холодним, гострим дощем. Земля бралася
ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась пiд ногами бiйцiв, як зелене
скло. Палатки торохтiли на людях, переламуючись при кожному поруховi.
   Поруч мiнометникiв полковi артилеристи верхи на конях тягнули  гармати.
Вершники, пустуючи, запевняли, що ?м iз сiдел  уже  видно  голубий  Дунай.
Лейтенант  з   батаре?,   Саша   Сiверцев,   наздогнав   Черниша,   весело
поздоровкався. Вони разом лежали в госпiталi, разом повернулися в полк.
   - Ти, Женю,  ся?ш  на  все  поле,  як  у  панцирi,  -  казав  Сiверцев,
торкаючись рукою обмерзло? блискучо? шкiрянки Черниша. - 3 ким шухнув?
   - З Григоряном за шинель... Прогадав?
   - Це залежить вiд того, як ти себе  вночi  почува?ш...  Зубами  здорово
клаца?ш?
   - Що ти!.. Бува? навiть жарко!
   - Та я бачу - ти сьогоднi весь пашиш, весь  цвiтеш.  Тут  щось  не  те,
друже!..
   Женя жартома стусонув товариша межи  плечi.  Може,  тому,  що  Сiверцев
майже вгадав.
   Останнiми днями Черниш справдi був у безпричинно райдужному настро?. Не
знав, звiдки це походить, чи, може, просто  не  хотiв  собi  зiзнатися  до
кiнця. Вчора увечерi вiн знову розмовляв на КП  з  Ясногорською.  Це  була
звичайна  розмова  про  те,  як  вiн  у  госпiталi  впорядковував   записи
Брянського перед тим, як послати ?х в наркомат.
   - Скiльки там думок! - вирвалось у нього. - Яких багатих думок!
   -  Ви  дума?те,  що  буде  ще  колись  вiйна?  -  запитала,  хмурячись,
Ясногорська.
   - Я цього не  хотiв  би...  Але  наш  досвiд,  здобутий  кров'ю,  варто
зберегти. До того ж це - пам'ять. Шура зiтхнула.
   - Женю, - сказала йому пiсля тривало? паузи, - ви... справжнiй друг.
   Вiн iшов на вогневу i чув, як бринять йому цi слова в темрявi  осiнньо?
ночi. Стало наче розвиднятися,  i  вже  не  було  навкруги  нi  мряки,  нi
холоднечi, нi безпросвiтно? погрозливо? тьми... Серце безпричинно спiвало,
i  життя,  як  земля  до  сонця,  поверталось  до  нього  сво?ю  найкращою
стороною... Замiсть ракет, що розтинали нiч,  уже  висока  зоря  ввижалась
попереду, займаючись свiжо, яскраво, по-весняному...
   Нi, вiн нi в чому не хотiв зiзнатися, навiть самому собi.
   - Про що ти задумався. Женю?
   - Так, про Дунай... Який вiн весною... Маковейчик, який, по-тво?му, вiн
весною? - звернувся лейтенант до  свого  телефонiста,  що  ступав  поперед
нього  з  котушкою  на  спинi.  Бо?ць   обернувся,   радiсний,   червоний,
натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися.
   - А вiн такий, як Днiпро, товаришу гвардi? лейтенант...
   - Еге, ти ж днiпряк...
   - Не зовсiм, товаришу гвардi? лейтенант...  Ми  вiд  Днiпра  кiлометрiв
двадцять. У нас у степу рiчки зовсiм нiяко? нема. I село зветься Сухеньке.
Була, кажуть, колись рiчка Восьмачка,  так  випила  ??  баба  Приймачка...
Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспi коней, i  ми
по?хали  на  зеленi  свята  в  Переволошину  до  тiтки  в  гостi.   Зна?те
Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведiв потопив?
   - Знаю, - смi?ться Черниш.
   - Так от, ?демо ми, степ, сонце  палить,  жайворонки  пурхають...  Враз
бачу перед собою далеко - бiло-бiло, а ще далi - синьо-синьо,  наче  льони
цвiтуть при самiй землi!.. "Мамо,  -питаю,  -то  льони  цвiтуть?"  А  мати
смiються. "То, - кажуть, - Днiпро".  -  "А  чого  вiн  такий  синiй?"-"Вiд
неба", - кажуть.
   - То ти дума?ш, що й Дунай такий?
   - А чого ж... Влiтку, може, й такий...  Вiд  неба.  Небо  скрiзь  син?,
голубе...
   - Зараз вiн як сталь, -задумливо втруча?ться
   Саша Сiверцев. - Як Нева. - Сiверцев родом  ленiнградець.  -  Зна?ш,  у
рiчок, як i в людей, час вiд часу змiню?ться настрiй.  Ясно  -  голубiють,
похмарить - темнiють...
   З-за цегляних  будiвель  селища  виринула  в  поле  пiдвода,  запряжена
важкими  мадьярськими  битюгами.  Коли  вона  пiд'?хала  ближче,   переднi
мiнометники обступили ??. Черниш здалека  впiзнав  на  пiдводi  Шовкуна  з
аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнутi вiжки.  Вуса  його
були обмерзлi,  а  обличчя  суворе,  сердите.  Iван  Антонович,  зупинивши
пiдводу, схилився над нею, щось розглядав. Пiдiйшовши, Черниш  здригнувся:
пiд вiдкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський i Ясногорська.
   Вони лежали поруч, обо? блiдi,  нерухомi.  Сперанський  дивився  кудись
убiк  диким,  безтямним  поглядом  i  ледве  чутно  стогнав.  Ясногорська,
здавалось, не дихала. Вона була смертельно блiда, бiла як  мармур.  Лежала
без берета, коса сповзла ?й на груди i взялася сивим  намерзом.  Побачивши
над собою Черниша, дiвчина ледь помiтно здригнулась.
   - Женю... - прошепотiла вона безкровними губами. -Женю...
   I  замовкла,  дивлячись  на  нього  тоскно,  по-сестринському,   немов,
прощаючись, хотiла про щось попередити, вiд чогось застерегти.
   - Поганяй та оберiгайся мiн,  -  гукнув  Iван  Антонович  Шовкуновi,  i
Шовкун рушив. Iван Антонович, взявшись  за  рiжок  дублено?  плащ-палатки,
одкинуто? над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою.
   Черницi iшов  темний  як  нiч.  Трiщав  чобiтьми  по  зелених  крижаних
шпичаках. Що вона хотiла йому сказати? Чому  так  тоскно  дивилася  сво?ми
довiрливими, скаламученими болем очима з-пiд безсило приспущених вiй?
   - Видужають, знов повернуться в полк, -  глухо  говорив  Саша  Сiверцев
поруч, а Чернишевi здавалось, що голос лине здалеку. -Ми ж повернулись...
   Черниш мовчав, зрiдка на ходу озираючись. Пiдвода сховалась у  вибалку.
Понад шосе  бовванiли  окутi  кригою  телеграфнi  стовпи,  вигинаючись  по
горизонту. Противник не встигав ?х спилювати.  Далеко  на  лiвому  фланзi,
погойдуючись, сунули через рiллi сивi танки. Розсипавшись по всьому  полю,
брели у напнутих плащ-палатках пiдроздiли бiйцiв,  подавшись  проти  вiтру
вперед i здалеку нагадуючи собою сiрих горбатих степових орлiв.
   Згодом Черниш дiзнався вiд комбата, як все це сталося.
   Вночi капiтан Сперанський, обходячи бойовi порядки, напоровся на мiну i
пiдiрвався. Ясногорська в цей час була в однiй iз стрiлецьких рот поблизу.
Почувши вибух, а потiм крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що
вона й сама не пiдiрвалась. Сперанському посiкло ноги. Шура заходилась тут
же, на мiсцi, перев'язувати. Тим часом противник,  що  засiв  неподалiк  у
цегляних будiвлях околицi, вiдкрив вогонь з кулеметiв, цiлячись в  темрявi
туди, звiдки чувся стогiн i зойки пораненого. Ясногорська  взяла  капiтана
на спину i поповзла. Незабаром ?? теж поранило-в руку,  вище  лiктя.  Рука
пiдломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, i  наказав  ?й
залишити його i повзти самiй. Ясногорська вiдмовилась. Сперанський стогнав
i брутально лаявся.
   Шура мовчки намагалася волокти його однi?ю рукою. На цьому ?х i застали
пiхотинцi, посланi назустрiч командиром стрiлецько? роти. Один поклав собi
капiтана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як  дитину,  i
кинувся з нею до окопiв. Уже перед самим окопом ?? поранило  вдруге  двома
кулями: однi?ю - в стегно, другою - в праву  руку,  якою  вона  трималась,
мiцно обнявши солдата за шию. Солдатовi тiльки обсмалило потилицю.
   Шовкун роздобув у мадьяра пiдводу i поклав  обох  -  i  Ясногорську,  i
ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч
Сперанський до останнього часу мав пiдозру, що саме Шура тодi поскаржилася
на нього Воронцову.
   Але то було таке далеке, таке дрiбне!.. Тепер  ?м  було  зовсiм  не  до
того.



   XII

   Будапешт був оточений.
   Вже 24 грудня 1944 року зав'язались  бо?  на  околицях  мiста,  почався
славнозвiсний Будапештський штурм.
   Оборонi Будапешта нiмецьке командування надавало г.еличезного значення.
Розташований  на  вузлi  26  залiзниць  i  шосейних  шляхiв,  Будапешт   з
стратегiчного  погляду   являв   собою   сво?рiднi   ворота   в   Австрiю,
Чехословаччину, в пiвденнi провiнцi? само? Нiмеччини, що ?х до  останнього
часу нiмцi вважали  сво?м  найглибшим  тилом.  Падiння  угорсько?  столицi
неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклiшого  сателiта  Нiмеччини.  З
падiнням цього мiста похитнувся б весь пiвденний фланг нiмецького  фронту,
який ще й досi нависав над Балканами.
   Тому  не  дивно,  що  нiмецько-фашистське  командування  стягувало  пiд
Будапешт численнi вiйська, перекинуло сюди найкращi сво? резерви. Нiмецькi
генерали погрожували дати Радянськiй Армi? пiд стiнами Будапешта нечуваний
реванш за Сталiнград. Бiйцi подейкували, що хтось уже читав  нiмецькi,  як
завжди безграмотнi, блазенськi листiвки, в яких фюрер  нiбито  похвалявся:
"Берлiн здам, а 3-й Укра?нський в Дуна? покупаю".
   I  ось  тепер  це  колосальне  мiсто  в  двiстi  квадратних  кiлометрiв
територi?, начинене вiйськами й  технiкою,  з  дiючими  заводами,  якi  ще
випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залiзнi лещата.
   Цiлу нiч з 28 на  29  грудня  i  ранком  29  грудня  армiйськi  потужнi
радiомовнi  станцi?  з  передово?  лiнi?  фронту  безперервно   передавали
оточеним звернення радянського командування.
   Диктори  в  шинелях  повiдомляли,  що  29  грудня,  об  11  годинi   за
московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського  боку
парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати
вiд загибелi його iсторичнi цiнностi, пам'ятники культури й мистецтва, щоб
уникнути численних жерта серед мирного населення, - радянське командування
пропонувало оточеним гуманнi умови капiтуляцi?.
   29 грудня об 11 годинi в напрямку Кiшпешта ви?хала легкова  автомашина.
Над нею майорiв великий бiлий прапор. В машинi ?хав  офiцер-парламентер  з
текстом ультиматуму, пiдписаного командувачами обох  Укра?нських  фронтiв.
Скрiзь понад шосе, де про?здила машина парламентера, наставала тиша:  нашi
бiйцi ще заздалегiдь дiстали наказ припинити вогонь у цьому районi. Нiмцям
також був добре вiдомий маршрут радянського парламентера. Бiлий прапор над
машиною було далеко  видно.  Проте  коли  машина  в'?хала  в  розташування
ворожих передових позицiй, з усiх вiкон  i  горищ  прямо  по  склу  кабiни
сiконули нiмецькi кулемети.
   Парламентера було вбито.
   В цей же  час  по  той  бiк  Дунаю,  в  Буду  було  направлено  другого
парламентера  з  перекладачем.  Тут  подi?  розгорнулись   iнакше.   Нiмцi
пропустили парламентера через переднiй край i направили  в  свiй  штаб.  В
штабi командування заявило парламентеровi, що воно вiдмовля?ться  прийняти
ультиматум. Офiцера ввiчливо вiдпустили. Виходячи з штабу,  вiн  не  знав,
що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на  переднiй  край  вiроломнi
накази тих, що тiльки-но з ним розмовляли. I  коли  вiн,  високо  пiднявши
бiлий прапор, повертався уже в нашу  зону,  в  спину  йому  було  вiдкрито
вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю.
   Вiдкрити вогонь по беззбройному парламентеру - так могли вчинити тiльки
фашисти. Розбо?м вони починали, розбо?м i кiнчали. З давнiх-давен  у  всiх
вiйнах  парламентери  користалися  правом  недоторканостi.  А  тепер  вони
пiдпливали кров'ю на  правому  i  на  лiвому  боцi  Дунаю,  в  передмiстях
?вропейсько? столицi. Впали на мокрий брук посiченi бiлi прапори, якi були
пiднятi,  щоб  дарувати  життя  тисячам  людей,  врятувати  вiд   руйнацi?
величезне мiсто. Тепер залишилось одне: карати.
   Пiдле вбивство парламентерiв викликало гнiв, хвилю обурення серед наших
вiйськ. Самовидцi ?хньо? смертi -  бiйцi-передовики  -  похмуро  поглядали
з-пiд вушанок на чуже безкра? мiсто.  Сердито  набивали  диски,  заряджали
важкi гармати. Гармашi з гуркотом вкочували на руках артилерiю в  пiдвали,
на подвiр'я, за кожну будiвлю. Пiднялися тисячi жерл, чекаючи команди.
   - Тримайся, проклятий гадючник! - говорили бiйцi.
   - Пощади тепер не жди!
   Вбивство парламентерiв було  провокацiйним  викликом.  Армiя  вандалiв,
загнана в безвихiдь, залишалась i тут вiрною собi. Вона не дорожила нiчим.
Що ?й було до цього мiста, до його мешканцiв? Приречена на загибель  сама,
вона все хотiла б потягти за собою в прiрву. Вона кинула виклик...
   I тисячi радянських гармат вiдповiли на нього. Як живi, задрижали  сiрi
квартали.  Загуло,  розпiкаючись,  вологе  повiтря.  Будапешт,   викидаючи
велетенськi язики полум'я, огорнувся ?дким димом-гаром на п'ятдесят днiв i
ночей.



   XIII

   Зав'язалися бо? у кварталах, в умовах сучасного ?вропейського мiста.
   Вiд початку мiських бо?в у мiнометнiй ротi  Брянського  сталося  чимало
змiн. Тепер вона вже не подiлялася на "тил" i вогневу.  В  мiських  умовах
зникла потреба в такому подiлi. Тепер пiдроздiлам постачали все  необхiдне
безпосередньо з  полку.  Взагалi  тут  весь  гнучкий  армiйський  органiзм
зiмкнувся тугiше, скоротився, як м'яз. Штаби й тиловi бази, якi в польових
умовах, згiдно з статутом, розташовувались на певнiй вiдстанi вiд  фронту,
зараз  дiстали  можливiсть  базуватись  бiля  самого  переднього  краю,  в
сусiднiх кварталах.
   Командир роти Кармазин, зiбравши всю роту докупи, перетворив i  ?здових
на вогневикiв. Старшина Багiров тимчасово  виконував  обов'язки  командира
взводу, а потай  мрiяв,  що  йому  дадуть  штурмову  групу,  власне,  такi
штурмовi групи були вже готовi серед мiнометникiв:  у  вiльнi  години  сам
Багiров навчав ?х мiського бою "за сталiнградськими  правилами".  В  тилах
зостався один  Гриша,  який  замiнив  на  батальйоннiй  кухнi  контуженого
куховара.
   Черниш, як i  ранiше,  займався  переважно  коригуванням.  його  роботi
навiть вибагливий Iван Антонович дав позитивну оцiнку.
   Сьогоднi Черниш стояв на горищi високого будинку  i  вiв  спостереження
крiзь маленьке дахове  вiкно.  Об'?ктом  його  спостережень  було  одне  з
мiських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним
муром. Навпроти муру, по цей бiк вулицi, засiли в ру?нах цегляних будинкiв
стрiлецькi пiдроздiли батальйону.
   Чернишевi з його спостережного пункту  вiдкривалася  панорама  великого
мiста.
   Пiсля кiлькатижневих дощiв, туманiв та мряк нарештi стало на годинi,  i
в ясному повiтрi над Будапештом з  ранку  до  ночi  висiла  наша  авiацiя.
Оточене мiсто ще курилося сотнями заводських димарiв, зведених догори,  як
жерла величезних фортечних гармат. На тих заводах i досi виробляли  танки,
броньовики, тисячi снарядiв для обложених вiйськ. Радянськi авiатори то  в
одному, то в iншому районi мiста  з  важким  гуркотом  опускали  бомби  на
во?ннi цехи. Здавалось, лопа?ться земна кора до самих глибин. Язики  ясних
денних  пожеж  вихоплювалися  то  тут,  то  там  над  строкатим  бескеттям
незлiченних кварталiв.
   Небо,  не  хмарне  i  не  блакитне,  було  затягнуте  якимось  високим,
пiдстратосфернйм бiлим покровом, i промiння  срiблястого  холодного  сонця
лилося крiзь  нього,  наче  крiзь  грандiозний  матово-бiлий  абажур.  Пiд
молочним промiнням тьмяно полискували численнi дахи,  куполи,  водонапiрнi
башти, що височiли над кварталами, немов велетенськi фаустпатрони.
   I так до самого обрiю - скiльки сягало око  -  кам'янi  яруси  вищих  i
нижчих кварталiв, вежi, шпилi, куполи храмiв, заводськi  димарi,  i  знову
кам'янi застиглi каскади по той бiк Дунаю, на загадкових висотах Буди.
   Канонада не замовка? нi на мить, методично гуркаючи  i  гуркаючи,  наче
працюють колосальнi каменедробильнi тарани,  заведенi  раз  назавжди.  Над
ближчими кварталами - запах толу, кружля? сажа...
   Увага Черниша прикута до кладовища. Закусивши  в  зубах  давно  погаслу
цигарку,  вiн  припав  до  вузького  вiкна.  Вiн  обшуку?   поглядом   той
прямокутник, що лиснi? мармуровими плитами, надмогильними стовпцями, бiлi?
крилатими  серафимами.  Лейтенант  зна?,  що  за  кожним  тим  благодушним
серафимом прича?вся автоматник. Черниш шука? ворожих  кулеметiв.  Командир
стрiлецько? роти чортихався  по  телефону  з  самого  ранку,  що  кулемети
противника зв'язують йому руки.  Чернишевi  вже  вдалося  подавити  кiлька
вогневих точок, але натомiсть оживають iншi.
   В  правому  кутку  цвинтаря  темнi?  кругла  капличка.,.   Ось   погляд
лейтенанта впiймав на ?? пiддашку короткий, ледве помiтний спалах.  Швидко
обчисливши данi, Черниш гука? Маковейчику:
   - Передай!
   Маковейчик   прищулився   пiд   кроквою   над   апаратом.    Серйозний,
зосереджений, чаклу? в трубку цифрами.
   Лейтенант, нервуючись, стежить, як мiни вже вибухають навколо каплички.
Нарештi, одна - в дах.
   - На! - випуска? крiзь зуби Черниш.
   Капличка димиться.
   На цьому ж горищi, бiля другого вiкна, сто?ть лейтенант  Сiверцев.  Вiн
веде спостереження за iншим сектором, збираючи  данi  для  сво??  батаре?.
Iнодi вiн гука? до Черниша:
   - Яка там видимiсть у твiй телескоп?
   - Багато нечистi бачу.
   - I що ти ?й?
   - Викурюю потроху.
   В цей момент дах  мад  ними  розчаху?ться  вогнем,  наче  в  нього  б'?
блискавиця. Саша Сiверцев  завбачливо  пада?,  закриваючи  голову  руками,
немов тiльки ?? й береже. Важка мiна вибуха? вгорi, на кроквi, осяявши  на
мить  усе  горище.  Просвистiли  осколки  в  хмарi  диму  й  пилюки.  Саша
пiдводиться, протира? запорошенi очi...
   - Ти живий? - гука? з тривогою до Чорниша.
   - Живий, - вiдгуку?ться Черниш з хмари пiднято? пилюки.
   - I я живий! -десь у самiм  кутку  бадьоро  дзвенить  Маковей.  -  Наше
щастя, що добра кроква попалась над нами!
   Обтрушуючись, оббираючи з себе клубки павутиння,  офiцери  пробиваються
назустрiч один одному.
   - Невже намацав? - розмiркову? Сiверцев. - Як ти  гада?ш.  Женю?  Зжене
нас з цi?? мансарди?
   - Мансарда справдi бальзакiвська... Ти по чому б'?ш?
   - По сiмнадцятому об'?кту.
   - Як влучання?
   - Вже горить.
   Сiверцев свого  часу  багато  розповiдав  Чернишевi  про  любимий  свiй
Ленiнград, про трагедiю блокади Перед самою вiйною  вiн  закiнчив  середню
школу  i  мрiяв  про  художнiй  iнститут.  Саша  досконало  знав  не  лише
Ленiнград, але й Пушкiне, Гатчину, Петергоф. Знав, як  свiй  власний  дiм,
усi иалаци, пам'ятники, але?, стату?... Про  них  вiн  не  раз  говорив  з
Чернишем, палко мрiяв, як краще буде реставрувати той чи  iнший  палац.  В
азартi вiн забувався, що Черниш не ленiнградець i не все розумi?,  про  що
йде мова.
   - Як, ти не бачив стату? Самсона? - щиро дивувався Сiверцев. -  Нi,  ти
жарту?ш...
   Вiн усiх вважав за ленiнградцiв. Iншим разом починав:
   - Зна?ш, друже... Ермiтаж вiдбудували. Саша добре знав, що це  поки  що
тiльки в його уявi, спраглою сво?ю уявою вiн уже вiдроджував  поруйноване,
зарiвнював вирви на ленiнградських майданах, вводив пароплави  в  порт.  В
нього все там ставало на сво? мiсце. Черниш, слухаючи зворушливу  неправду
свого друга, пiдтакував i невесело посмiхався.
   Тепер, коли вони сидiли, перекурюючи, пiд  продiрявленим  будапештським
дахом, Черниш подумав, що його  друговi-ленiнградцевi  найбiльше,  мабуть,
зараз хочеться - в помсту за руйнацiю рiдного мiста - все тут перетрощити,
стерти  ворожу  столицю  з  лиця  землi.  З  неприхованою  гордiстю  щойно
повiдомив Сiверцев, що його сiмнадцятий об'?кт уже горить.
   - Скажи, Сашко... Тобi iнодi приходить бажання за все...  За  Петергоф,
за оскверненi вандалами пушкiнськi мiсця... За блокаду, за все,  розумi?ш?
Зробити i тут так, -Черниш хмуро кивнув за вiкно. - Щоб усе дощенту... Щоб
розорати плугами!.. I почати усе потiм заново, га?
   Сiверцев  замислився,  його   хлоп'яче   обличчя,   обрамлене   раннiми
бакенбардами, одразу стало старшим.
   - Нi, - нарештi вiдповiв вiн,  зiтхнувши.  -  Нi,  друже.  Будапештськi
пам'ятники нi в чому не винуватi. Не вони бомбардували Ермiтаж... До речi,
ти знав капiтана Остапенка?
   - Того, що парламентером до них по?хав?
   - Ех, Остапенко, Остапенко...  Отак  вони  його,  по-бандитському...  -
Сiверцев покрутив головою, немов перемагаючи власний внутрiшнiй бiль. -  А
зна?ш, я б теж охоче згодився на таку мiсiю...
   - Парламентером?
   - Так, парламентером, - пихнув Саша цигаркою.  -  Уявля?ш  собi,  серед
страшного  бойовища  власною  рукою  пiдняти  раптом  прапор   гуманностi,
вiдчути, що цiною одного свого життя  дару?ш  життя  сотням  тисяч  дiтей,
матерiв, ряту?ш вiд винищення музе?, храми, парки, мости... Ось  позавчора
Ференц показував менi етюди сво?х дунайських мостiв...
   - Вiн i меш показував, - важко зiтхнув Черниш.
   - Це ж краса, справжнiй витвiр людського генiя!
   - Не пощадили салашисти й цього: уже висадили в повiтря.
   - Що ти? - щиро жахнувся Сiверцев. - Хто сказав?
   - Були вчора перебiжчики. Сiверцев помовчав.
   - Ланц-хiд, - став поволi пригадувати вiн. - Ланцюговий мiст.
   - Нема.
   - Ержебет-хiд...
   - Нема.
   - Ференц-Iозеф-хiд...
   - Нема.
   - Проклятi, проклятi! - з болем вигукнув Сiверцев, пiдводячись.  -  Вiд
Пушкiне до Дунаю!.. Скрiзь рвуть,  палять,  нищать!..  А  послухати  ?х  -
тiльки й чу?ш: цивiлiзацiя, культура, прогрес!
   - О, вони красномовнi, - сплюнув Черниш i грубо вилаявся.
   В цей час Маковейчик, пiдслуховуючи розмову на КП, радiсно вигукнув:
   - Самохiдки! Самохiдки йдуть на помiч! Таранитимуть стiну!
   Офiцери разом кинулись до сво?х мiсць.
   Штурмовим групам нiяк не вдавалося вдертися на кладовище. Протягом  дня
вони кiлька разiв поривалися перескочити через мур, i все  невдало.  Трупи
перших атакуючих ще й досi лежали  на  панелi.  Тепер  на  вимогу  комбата
артилерiйський пiдтримуючий полк вислав двi самохiднi гармати. Вони вийшли
на переднiй край i з вiдстанi всього в кiлька десяткiв  метрiв  ударили  в
мур.
   Снаряди прогули при самiй землi. Гармати гатили раз за разом по тому  ж
самому мiсцi. Мур огорнувся хмарою кам'яно? порохняви, i  незабаром  крiзь
не? засвiтились великi проломи в стiнi. Штурмовики один за одним ринули  в
тi проломи, швидко розсипаючись по кладовищу.
   Черниш переносив вогонь через голови штурмуючих щодалi вглиб  i  вглиб,
немов  старанно  вимощував,  брукував  сво?м  вогнем  дорогу  батальйоновi
вперед.
   Вечорiло,  i  пожежi  над  мiстом,  мало  помiтнi  вдень,  тепер   наче
розбухали, наливалися кров`ю. ?х стало несподiвано багато.



   XIV

   Позад будинку, що з його даху Чернийi  вiв  сво?  спостереження,  стояв
iнший будинок такого ж стандартного  типу.  Раз  у  раз  з  його  поверхiв
вишуговувало хвостате пружне полум'я. Били мiномети. Жорстоко, безугавно.
   Спочатку Iван Антонович хотiв ставити сво?  "самовари"  на  землi.  Для
цього треба було вирубати кiлька каштанiв, що росли на подвiр'?,  бо  вони
заважали б стрiляти.
   Хаецький уже спустився в бункер - величезну яму  пiд  будинком,  -  щоб
дiстати пилку або сокиру. Ференца вiн узяв  собi  за  перекладача.  Старий
художник, як i багато iнших бiженцiв, iшов слiдом  за  фронтом  до  самого
Будапешта. Часом вiн вiдставав, губився, але, знаючи вже  чимало  людей  з
полку - старшин, писарiв, полiт-працiвникiв,  -  Ференц  на  новому  мiсцi
знову вiдшукував  "хазяйство  Iвана  Антоновича".  Бiля  мiнометникiв  вiн
нiколи не був голодним. Зате Кармазин, комбат Чумаченко i навiть бiйцi при
потребi використовували його  як  товмача.  Веселий  художник  немало  цим
пишався, а, вступивши в Будапешт, в розмовах з одноплемiнцями став  навiть
величати себе "партизаном".
   Хома Ха?цький хоча й  похвалявся  привселюдно,  що  вже  добре  шпреха?
по-мадьярському, проте на цей раз, спускаючись в бункер, все-таки  вирiшив
прихопити з собою i Ференца.
   - Будь при менi, про всяк випадок, за ад'ютанта, - на ходу визначив вiн
роль старому.
   В бункерi було повно мешканцiв - дiтей, жiнок, старих.  Вони  виглядали
звiдусiль: з кучугур шмаття, з пуховикiв, тиснулися по нарах, настелених в
три ряди.
   - Но?в ковчег! - зауважив Хома, оглядаючи бункер хазяйським оком.  -  А
iнструмента й не бачу.
   Дiзнавшись через Ференца, що руський шука? пилки або сокири, угорцi  не
на жарт  переполошилися.  Вони  й  ранiше  були  вже  до  смертi  заляканi
пропагандою про азiатськi "звiрства руських", а тепер, побачивши  вусатого
чорного Хому з фiнкою  при  боцi  й  автоматом  на  грудях,  вирiшили,  що
звiрства оце якраз i почнуться. З голосним плачем кинулися  в  материнськi
пелени змарнiлi, переляканi дiти. Вони не мали сумнiву, що вусач iз зiркою
на лобi зараз почне отут пиляти ?х пилкою або рубати сокирою.
   - Що за лемент? Що вони там  шпрехаюгь?  -  суворо  звернувся  Хома  до
"ад'ютанта". Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з  сво?м
приятелем суворо i нiякого панiбратства не терпiв. - За  кого  вони  мають
мене? Чого дiти плачуть?
   Ференц пояснив Хомi причину переполоху.
   - Спокiйно! - пiдняв руку бо?ць.- Передай, що я ?х  анi  рубатиму,  анi
пилятиму. Передай, що пилки потрiбнi менi для каштанiв,  бо  вони  нам  на
завадi а молодички хай також не жахаються, бо я чоловiч сiмейний i в  чужi
гречки не скакаю.
   Невiдомо, як уже там  переклав  Ференц,  тiльки  пiсля  Цього  мешканцi
бункера одразу пiдбадьорились.  Молодички  перестали  ховатися  в  хустки,
взялися прохати "пана капiтана",  щоб  не  рубав  навiть  i  каштанiв.  Це
пролетарський квартал, i робiтничi дiти влiтку не  бячать  нiяко?  зеленi,
крiм тих каштанiв. Хай зглянеться пан капiтан на ?хнiх кiчi...
   Хома, забуваючи про ?вропейський етикет, замислено почухав потилицю  i,
беручи в руки двi пощербленi сокири, що  ?х  йому  звiдкись  таки  добули,
заявив, що вiн долю каштанiв вирiшити  сам  не  може,  бо  ма?  командира,
старшого за  себе.  Хома  так  i  сказав,  очевидно  вважаючи  себе  перед
мадьярами також за командира. До того ж вони з власно? волi величали  його
паном капiтаном. Хома не  спростовував  ?хньо?  помилки.  Його,  зда?ться,
зовсiм не дивувало, що в очах мадьярок вiн  раптом  уже  перетворю?ться  з
рядового бiйця па "пана капiтана". На шапцi в нього далеко яснiла вирiзана
з блискучо? жерстi  велика  п'ятикутна  зiрка.  Вiн  навмисне  вирiзав  ??
велику, щоб було далеко видно, щоб шанували його iноземцi.
   Мадьяри  слiдом  за  Ха?цьким  послали  наверх  цiлу  делегацiю  шукати
"найстаршого командира".
   Iван  Антонович,  з  властивою  йому  педантичною   сухiстю,   вислухав
делегацiю через Ференца.
   Вiн  стояв  на  дверях   першого   поверху,   напнутий   сво?ю   вiчною
плащ-палаткою, яко? нiколи не скидав вiдтодi, як одержав ?? зi складу.  На
КП серед офiцерiв ця палатка давно вже стала притчею во язицех.  Говорили,
то Iван Антонович присягнув скинути ??  тiльки  пiсля  повно?  капiтуляцi?
ворога.
   Слухаючи делегацiю стрекотливих жiнок, Iван Антонович спiдлоба  косився
на тi каштани, голi, почорнiлi вiн бачив, як Ха?цький  i  Островський  уже
стали бiля дерев з сокирами напоготовi.
   - Рубай! - скомандував старшина Багiров.
   - Стривай, - повiльно пiдняв руку старшин лейтенант.
   - Вiдставити! - гукнув Багiров.
   Iваи Антонович неквапно оглянув подвiр'я, наче був  тут  комендантом  i
обмiрковував якусь домашню реконструкцiю.
   - Добре, - сказав  вiн  делегацi?.  -  Хай  живе.  Може,  ваша  малеча,
бавлячись пiсля вiйни пiд цими зеленими деревами, спом'яне i  нас  незлим,
тихим словом. Так, товаришi?
   - Так! - озвалася вогнева. - Так!
   I старший лейтенант наказав  пiдняти  мiномети  вище,  поставити  ?х  в
самому будинку, навпроти вiкон. Мiнометам там в такiй позицi?  каштани  не
заважали.
   Солдатська поступливiсть  щиро  зворушила  жiнок.  Кожному  було  гарно
дивитись, як  змарнiлi  матерi  обпали  старшого  лейтенанта,  дякуючи  за
подарунок, зроблений ротою дiтям будапештсько? околицi. У  Ференца  сльози
забринiли на вiях. Вiн знав, що прийде час i солдатський дарунок зазеленi?
на радiсть малюкам, якi, зростаючи в дунайськiм  мiстi;  майже  не  бачили
самого Дунаю i не ?здили, як дiти багачiв, на бiлi дачi Балатону.
   - А нам говорили, що руськi, що комунiшти... -  хвилюючись,  белькотiла
одна з делегаток. - Ви, звичайно, нiм комунiшт?..
   Кармазин посмiхнувся, вимовив з гордiстю:
   - Комунiст.
   Вночi рота збиралася  .переходити  на  нову  позицiю.  Обслуги,  звично
розiбравши мiномети  на  частини,  спускалися  вi?мз.  Поверхи  завмирали.
Сходячи останнiм, Вася Багiров помiтив бiля одного з вирваних вiкон високу
зi -очолену постать.
   -- Ти, Денисе?
   Постать не ворухнулась.
   Старшина пiдiйшов ближче i впiзнав Ференца.
   Художник стояв, прихилившись до  лутки,  i  мовчки  дивився  на  мiсто.
Горбоносе застигле обличчя  старого,  тьмяно  осяяне  далекими  загравами,
нагадувало карбованого орла з старовинно? монети.
   Палаючий Будапешт був перед ним як на доловi. Багрянi хребти  пiдпирали
небо. У пiдхмарних чорпi?х глибинах моторошно гуляли  прожектори.  Зенiтнi
кулемети прокладали траси. Стугонiла и стугонiла канонада. - О Будапешт! -
з болем вирвалось у Ференца. В Будапештi художник провiв усе  сво?  життя.
Тут були похованi його батьки  i  дiди,  тут  промайнула  його  молодiсть.
Звiдси вiн потай  проводжав  свого  кращого  учня  i  зятя  в  Iспанiю,  в
Iнтернацiональну   бригаду...   Янош,   Янош!..   Марнi?   твоя   дружина,
напiвсиротою вироста?  твiй  син...  Десь  загубились  вони  у  пiдземному
Будапештi. Чи живi? I де ?х шукати? На Догань-утца? Але чи ? зараз i  сама
Догань-утца? Шваби та салашисти мiнують усе... Вчора  Ференц  розмовляв  з
перебiжчиком... Той пiдземеллями пробився на радянський бiк... Розповiда?:
в центрi нестримнi  грабунки,  мародерство,  голод.  Фашистськi  молодчики
вiдбирають у населення рештки продуктiв, всiх женуть барикадувати  вулицi,
зводити протитанковi споруди. Того, хто ухиля?ться, розстрiлюють на мiсцi.
Нiяких ознак цивiльно? влади, повний розгул i терор "Схрещених стрiл". Чим
все це скiнчиться? Чим скiнчиться твоя велика драма, Будапешт?
   Не гiрляндами електричних вогнiв - страшними пожежами  освiтилися  нинi
тво?  керути.  Не  вирують  вечорами  люднi,  шумливi  набережнi  Дунаю  -
трiска?ться там камiнь  вiд  крицi!  Не  дзвонять  трамва?,  не  мерехтять
барвистi реклами, не спiвають авто... Нiч розрухи, нiч кари окутала  тебе!
Тисячотонним брухтом валяться стiни  на  брук.  Все  трiщить,  руйну?ться,
гоготить  в  нечуванiй  катастрофi.  Зда?ться,  за  одну  таку  нiч  мiсто
западеться, зникне безслiдно, як ота  Помпея,  i  тiльки  дунайськi  хвилi
понесуть до моря лапату чорну сажу та кров...
   Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось  у  Будапештi  i
для  Будапешта.  Його  картини  прикрашували  ратушу.  Парламент,   готель
"?вропа",  кафе  "Балатон"...  Правда,  тiшилась  ними  переважно   пихата
аристократiя, але художник не втрачав надi?, що бачитиме ?х колись i  весь
трудящий Будапешт.
   Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами "юнкерси". Вони ще мають
змогу  сiдати  на  мiському  iподромi.  Евакуюють  поранених,  доставляють
снаряди. Гiтлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються  сотнi
танкiв, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кiнчиться?
   - Горить правильно, - каже  Багiров  пiсля  мовчанки.  -  Багато  бачив
пожарiв, а такого не доводилось... Наче пiвсвiту зайнялось i пала?.
   Художник,  обернувшись,  пильно  дивиться  на   освiтленого   спалахами
старшину.
   - Врятуйте, - каже вiн тихо  й  урочисто.  -  Врятуйте  Будапешт.  Крiм
вас... бiльше нiкому.
   - Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу.  Рота
вируша?.
   - Ти з нами, Ференц?
   - Аз ким же менi?
   Спускаючись з Багiровим по схiдцях, художник щось  почина?  розповiдати
йому про знаменитий готель "?вропа", до якого звiдси вже - рукою подати...
   Паленим димом пройняте нiчне повiтря. Снаряди смертельно бiлим  блиском
розщеплюються на стiнах. Провалюються крiзь дахи. Осколки глухо  гуркочуть
по блясi.
   - Наче домовики ходять, - зауважу? хтось. Хома зухвало  задира?  голову
догори:
   -  Гей  ви,  нехрещенi!..  Нiж   там   гуркотiти,   ходiть-но   сюди!..
Нарукопаш!..
   - Ха?цький! - прикрику? Iван Антонович. Далi просуваються мовчки, як на
облаву.



   XV

   Наступно? ночi батальйон врiзався в новий квартал, який упирався  рогом
в  перехрестя  вулиць.   Просуватись   далi   заважав   нарiжний   будинок
протилежного  кварталу,  що  виходив  фасадом  на  саме  перехрестя.   При
миготливому  неприродно  кривавому  свiтлi  заграви  розвiдники  прочитали
"Europa". Латинський шрифт тепер уже вiльно читали навiть бiйцi  з  нижчою
освiтою.
   - Ho-tel Eu-ro-pa,  -  мимрив  по  складах  якийсь  вусатий  вихованець
церковнопарафiяльно? школи.
   Всi поверхи готелю знизу й доверху  ?жачились  кулеметами  та  гнiздами
автоматникiв. З одного вiкна раз у раз шугало полум'я мiномета.
   Готель становив собою  вигiдну  позицiю.  З  не?  противник  мав  змогу
прострiлювати не лише двi вулицi, до  яких  пiдiйшли  стрiлецькi  роти,  а
тримав пiд вогнем i весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь
був дуже щiльний. Бiйцi для експерименту викинули  на  перехрестя  порожн?
вiдро. За хвилину воно стало як решето.
   На командному пунктi, що розмiстився в довгiй  низькiй  казармi,  стояв
нестихаючий гомiн. Перекликались телефонiсти, кудись  пiрнали  й  виринали
ординарцi, iншi розбирали  трофейнi  сiдла,  що  займали  мало  не  чверть
казарми. По черзi входили грiтись мiнометники  -  ?хня  вогнева  була  пiд
самою казармою.
   Капiтан Чумаченко в iншому кутку обмiрковував  з  офiцерами  становище.
Готель треба було захопити ще цi?? ночi: вдень його брати було  нiяк.  Але
як захопити? Правда, можна було викликати  полкових  саперiв  i  з  ?хньою
допомогою,  пiдкравшись  в  темрявi,  висадити  будинок  в  повiтря...  Це
практикували вже не раз i сам Чумаченко, i сусiднi батальйони: висаджувати
об'?кт до зруйнування стiн i цiлковитого знищення гарнiзону. Але в  даному
разi комбата це не влаштовувало. Виходячи з сво?х тактичних мiркувань, вiн
хотiв захопити готель цiлим. Якби йому треба було взяти тiльки цей об'?кт,
Чумаченко, безумовно, висадив би його в повiтря. Але йому, крiм  "?вропи",
ще потрiбно зламати десятки об'?ктiв, i  вiн  думав  про  них  уже  зараз.
Будинок готелю був, по-перше,  високий  i  мiцно?  старовинно?  кладки,  а
по-друге, нарiжний; маючи його в сво?х руках, батальйон,  власне,  мав  би
сво?рiдний зручний трамплiн для того, щоб оволодiти новим кварталом.
   - А я встановив би в ньому сво?  "самовари",  -  мiркував  Кармазин.  -
Позицiя для вогнево? саме раз.
   Гвардi? майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидiв  пiд
стiною  на  купi  трофейних  нiмецьких  протигазiв,   схожих   на   телячi
намордники.  Здавалося^  вiн  дрiмав  навсидячки,  зануривши  сво?  широке
пiдборiддя в кучерявi вилоги кожушка. А втiм, вiн уважно слухав  офiцерiв,
що обмiрковували рiзнi варiанти  штурму.  Нарештi  пiдвiв  важкi  припухлi
повiки:
   - Чумаченко, де тво? сталiнградцi?
   - Всi на мiсцях, товаришу гвардi? майор: очолюють штурмовi групи.
   - Хто та хто?
   Комбат став лiчити на пальцях. Сво?х сталiнградцiв  вiн  знав  усiх  до
одного. Коли назвав Багiрова, Iван Антонович згадав:
   - Да! Мiй старшина там носиться з оригiнальним планом...
   Кармазин пояснив кiлькома словами.
   Комбат негайно послав за Багiровим.
   В цей час  до  казарми  несподiвано  зайшли  командир  полку  Самi?в  i
огрядний, у шкiряному пальтi генерал-майор, командир дивiзi?.
   - Батальйон, стру-ун-ко! - вилетiв наперед Чумаченко.
   - Вiльно, вiльно, - зупинив його генерал.  На  ходу  скидаючи  поглядом
казарму i виструнчених бiйцiв, генерал пройшов до столика, спорудженого  в
кутку з якихось дверей.
   - Ну, чумаче, давай карти об'?ктiв.
   "Чумак" звучало в устах генерала поблажливим жартом i свiдчило про  те,
що сьогоднi "хазя?н" в доброму гуморi.
   Генерал, звичайно, знав, що комбат-капiтан  Чумаченко  доводиться  лише
далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сiль та гуляли "у
Ки?вi на риночку". Сам же капiтан у минулому працював iнженером-електриком
на  високовольтнiй  мережi,  яка  живилася  з  Днiпрогесу.  Але   сьогоднi
"хазя?новi" забаглося кликати  комбата  чумаком,  i  комбат  з  цього  вже
визначив, що коли прочуханка  й  буде,  то  не  дуже  дошкульна.  А  треба
сказати,  що  наскiльки  Чумаченко  був  спокiйний  i  витриманий  у  бою,
настiльки ж розгублювався i тремтiв перед начальством. Заметушившись,  вiн
подав генераловi не ту карту, що треба.
   - Ай, чумаче, що ти менi да?ш Терексентмiклош? Невже  ми  його  повиннi
вдруге брати? Я думаю, з них вистачить i одного разу.
   - Пробачте, товаришу гвардi? генерал-майор! Зайшов старшина Багiров  i,
викликаючи захоплення
   Iрана Антоновича, смiливо й по формi вдався до вищого
   "хазя?на":
   - Товаришу  гвардi?  генерал-майор,  дозвольте  звернутися  до  гвардi?
капiтана...
   - А-а, це той, що  гасав  на  конi  за  танком?  -  суворо  посмiхнувся
генерал. -Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю...  Звертайся,
що там у тебе таке?
   Мова зайшла про готель.  Старшина,  не  хапаючись,  виклав  свiй  план.
Генерал зацiкавився.
   -  Смiливо,  хоча  й  ризиковане,  -  промовив  вiн,  -  але  риск  для
гвардiйця... - Генерал запитливо глянув на Самi?ва.
   - ...благородна справа, -закiнчив скоромовкою ви-струнчений Самi?в.
   Багiрову дозволили вiдiбрати в штурмову групу,  кого  вiн  сам  захоче.
Таку  розкiш  Чумаченко  дозволяв  тiльки  у  виняткових   випадках.   Iти
зохотилося багатьом. Проте Вася вiдбирав "по знайомству".
   - Може, на смерть iдуть, - гомонiли мiж собою телефонiсти, - а теж  "по
знайомству". Не потовпляться. От натура людська.
   Справдi, серед вибраних опинилися  давнi  друзi  старшини,  здебiльшого
вiдчайдушнi хлопцi зi взводу  батальйонних  автоматникiв.  З  мiнометникiв
Вася взяв Дениса i Романа Блаженкiв та Ха?цького. Хоча старшина нерiдко  й
картав Хому за його вади, проте й симпатизував подоляковi.
   - Чортiв "допiру", - казав часом Вася на Хому,  -  ти  ста?ш  справжнiм
солдатом.
   I тепер, коли старшина запитав Ха?цького, чи вiн готовий,  то  "допiру"
вiдповiв:
   - Як штик!
   Генерал, оглядаючи штурмовикiв, зупинився  навпроти  Хоми.  Подоляк  ?в
його очима.
   - Тугiше пiдпережiться, - зауважив генерал,  беручи  бiйця  за  ремiнь.
Ватянi штани на Хомi осувалися: в кишенях було повно гранат.
   -  Не  спадуть,  товаришу  гвардi?  генерал-майор!  -  запевнив   Хома,
пiдтягуючи ремiнь.
   - Не спадуть? - генерал оглянув бiйця з голови до нiг. - Сталiнградець?
   - Нi,  товаришу  гвардi?  генерал,  ми...  ближчi.  Але  хватка  у  нас
сталiнградська.  Старшина  навчили!..   Генераловi,   видно,   сподобалася
вiдповiдь.
   - Ану розстебнiть ватянку. Побачу, що там у вас е.  Хома  розстебнувся,
виставляючи груди з гвардiйським значком i медаллю "За вiдвагу".
   -- Ото! Добре. Я собi давно прошу у командувача тако? медалi - не  да?.
Це, каже, тiльки передовикам.
   - Але ж вам орден Суворова недавно почепили? - зухвало сiконув Хома.
   - Почепили.
   -  То  дозвольте  глянути,  який  вiн  собою.   Генерал,   усмiхаючись,
розстебнув сво? шкiряне пальто, сяйнувши рясними орденами.
   - Теж добре, - сказав Хома.
   - Так, кажете, готовi... Гм... - генерал пильно дивився на Хому. - А от
уявiть собi, раптом ви стика?тесь у темрявi з фрiцом. Що б  ви  насамперед
зробили? Ваш перший рух?
   Хома задумався. Iван Антонович похолонув.
   - От уявiть, примiром, що я фрiц, що ось так я йду, -показував генерал,
-що б ви зробили?
   - Штурмував би, товаришу гвардi? генерал.
   - Так одразу й штурмував би?
   - А то! Бо я вас бачу, а ви мене - нi.
   - Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували
б? Ану, ось вас дво?, - генерал кивнув на Багiрова i на Ха?цького,  -ви  i
ви... Покажiть. "Штурмуйте" мене.
   Хома з острахом  глянув  на  генералове  блискуче  хромове  пальто,  на
бiлоснiжний комiрець, що туго пiдпирав шию.
   - Але ж, товаришу генерал,  -зам'явся  Хома.  -Яко-вось...  Вибарложимо
вас, а ви потiм гнiватись будете. Нi, тут штрафною пахне...
   - Нiчого, нiчого. Берiть так, як вас навчено. Смiливiше. Ну!
   Вася моргнув Ха?цькому: давай, мовляв, - за всiма правилами.
   Бiйцi розступились.
   Генерал бере чийсь автомат на руку i  йде,  нiби  прислухаючись,  туди,
назад. Хома i Багiров, влучивши  момент,  накидаються.  За  якусь  секунду
генералiв автомат вiдлiта? геть убiк, руки  йому  заламують  назад,  чиясь
солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили
вiдбивався, садив чоботом у живiт i куди попало, проте його таки повалили,
i Хома сiв па нього верхи.
   - Пусти! - наказав Самi?в, усмiхаючись. - Молодцi!
   Генерала пустили,  допомогли  встати,  обтруситись.  Вiн  стояв,  важко
сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. "Може, розлютився? Може, й  справдi
тут штрафною пахне?" - подумав Хома. Проте генерал не виявляв гнiву.
   - Академiк, що ж це таке? - звернувся вiн до командира полку. - Мене  й
то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Нi, цi вмiють скрутити...
   - Пускай ?х, Чумаченко, пускай орлiв. Штурмуйте,  товаришi,  на  славу!
Всiм видам... "Славу". Бiйцi запевнили хором, що постараються.
   - Крепкий дядько! - сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвiр. -
Допiру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну i я  ж  його
теж!



   XVI

   - Алло, Ференц!
   Розпатланий сивогривий  художник  сiв  на  нарах,  спросоння  здивовано
оглядаючи бiйцiв, що заповнили бункер.
   - Старшина?
   - Як бачиш... Злазь.
   В Будапештi художника вже багато хто знав. У  пiдземеллях  вiн  нерiдко
зустрiчав близьких чи далеких знайомих, i вони охоче давали йому притулок.
   Ференц спустився з нар i став радитися  з  Багiровим.  Готель  "?вропа"
цiкавив художника, мабуть, не  менше,  нiж  самого  старшину.  Свого  часу
Ференц оформляв фой? i  бiльярдний  зал  цього  готелю.  Там  висiли  його
картини. Тепер художник непоко?вся, що будинок висадять у  повiтря  i  вся
праця його розвi?ться порохом. Напередоднi художник i старшина складали  з
цього приводу чимало рiзних рятiвних проектiв. На  подив  Фе-ренца,  Вася,
виявля?ться, негайно перейшов вiд слiв до дiла.
   Художник  розбудив  ще  якогось  цивiльного  в  кепi,   в   благенькому
демiсезонному пальтi, i той, вставши, запросто  привiтався  з  радянськими
бiйцями.
   - Пролетар, - вiдрекомендував його Ферснц. - Iштван...
   - Давай-давай, - жваво сказав  Iштван-пролетар  i,  мiцнiше  натягнувши
кепчину,  рушив  довгим  бункером.  Бiйцi  посунули   за   ним,   обережно
переступаючи через тих, що спали  покотом.  В  глибинi  бункера,  навпроти
вогко? цвiло? стiни, провожатий зупинився.
   - Тут! - вказав вiн рукою на стiну. Старшина скомандував:
   - В кого кайла - сюди!
   Кайла дружно загримiли. Угорцi злякано прокидалися, озираючись: що  тут
ко?ться? Не тiльки в Пештi, а й пiд Пештом уже спокою нема... Нi вдень  нi
вночi.  Габору,  проклята  габору!  Ференц  заспокоював.   Бiйцi   довбали
навперемiнно, лупаючи стiну дедалi глибше.
   - Може, не тут, Ференц?
   - Тут, тут! - запевняли i Ференц, i провожатий.
   - Дивiться, не помиляйтесь! Обом тодi секим башка.
   - Будь спок, Вася! -вiдповiв Ференц популярною солдатською примовкою.
   Бiйцi засмiялись.
   Нарештi Денис дужим ударом проломив  стiну.  Затамувавши  подих,  стали
наслухати. З дiрки, як з вiчка вулика,  вибивався  монотонний  приглушений
гул.
   Денис просунув голову вперед.
   - Повно, - повiдомив вiн. - Моляться.
   Дiрку розширили i стали по одному пролазити в  яе?.  Знов  опинилися  в
бункерi, ще бiльшому, нiж попереднiй. Десятки мешканцiв стояли навколiшках
з молитовниками i свiчками в руках.
   - Iштенем, iштенем, - зiтхало по всiх  кутках.  Тут  радянських  бiйцiв
бачили вперше i дивилися на них, як на  посланцiв  з  iншого,  незнайомого
свiту. Дивувало,  що  не  рiжуть  всiх  пiдряд,  не  гвалтують.  Що  добре
зодягненi, добре озбро?нi.  Всi  повносилi,  пашать  здоров'ям  -  харчiв,
видно, мають вдосталь. То що  ж  вони  тодi  тут  шукають,  в  пiдземеллях
нещасного Будапешта?
   Ференц, звертаючись до присутнiх, щось палко  заговорив  по-угорському.
Спом'янув i  Хортi,  i  Салашi...  Тим  часом  Iштван-пролетар  пiдвiв  до
старшини лiтню змарнiлу жiнку в рогових окулярах.
   - Моя сестра, - повiдомив вiн через  перекладача.  -  Естафету  передаю
?й...
   Рушили далi. Жiнка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь  бункер,
маневруючи мiж постелями, валiзами, меблями, i стали  пiднiматися  крутими
сходами. З кожним схiдцем грiм канонади  наростав,  наче  вони  входили  в
грозову тучу.
   Опинилися надворi. Пригинаючись, шаснули попiд стiною  вперед  i  через
якийсь десяток метрiв знову попали в пiдвальний  хiд  i  стали  спускатися
вниз. Пiд ногами захрущало.
   Багiров засвiтив кишеньковий  лiхтар.  Здалося,  що  вони  потрапили  в
шахту.  Просторий  бункер  мало  не  до  стелi  був  засипаний   блискучим
антрацитом. Рачкуючи,  по  ньому  поплазували  вглиб.  Розсунули  нiмецькi
кропив'янi мiшки з чимось важким, як сiль, i, посповзавши  один  за  одним
вниз, опинилися в вогкому i  холодному  примiщеннi,  захаращеному  котлами
парового опалення.
   Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли  помiж  котлiв  i
побачили перед себе вiдхиленi дверi, крiзь якi пробивалося слабке  свiтло.
Наче з вентилятора, вiйнуло звiдти на бiйцiв тяжким перегорiлим  повiтрям,
немов видихнутим з ?диних людських легенiв.
   Старшина загасив лiхтар. По його знаку бiйцi стали за котлами, чекаючи.
Жiнка в окулярах зайшла  в  бункер  сама.  Вася  пильно  стежив,  як  вона
пiдiйшла до нар i почала торсати когось за бiлi боти. На  нарах  пiдвелася
заспана дiвчина i, здивовано слухаючи  жiнку,  дедалi  ширше  посмiхалася.
Потiм  легко  стрибнула  на  пiдлогу,  хапливо   зазирнула   в   люстерко,
поправляючи зачiску, i, вхопивши жiнку за руку, енергiйно  потягла  ??  до
виходу.
   -Марiчка! -тихо вигукнув Ференц, кидаючись дiвчинi назустрiч. -Марiчка!
   Виявля?ться, це була подруга його  дочки,  хорватка.  Дiвчина  цмокнула
старого в щоку, пiсля чого обернулася до бiйцiв, енергiйно пiднявши догори
стиснутий кулачок.
   -Смерть фашизмовi - свобода народам! -рiзко, схвильовано  вiдсалютувала
вона.
   Ференц пояснив бiйцям, що брат  Марiчки-югославський  партизан  -  вою?
нинi проти нiмцiв десь у горах.
   Зустрiч з цi?ю дiвчиною, ??  урочистий  ротфронтiвський  салют  глибоко
схвилювали всiх. Радiсть, така велика i чиста, яко?,  можливо,  нiколи  не
може викликати в людинi ?? вузькоособисте  щастя,  охопила  в  цей  момент
бiйцiв. Смерть фашизмовi - свобода народам! I тесляр з Крайньо? Пiвночi, i
росiянин, i укра?нець, i далекий слов'янський брат з Балканських гiр - всi
мовби разом зустрiлися тут, в пiдземеллях Будапешта,  бiля  цих  замерзлих
парових котлiв. Кожен ще гострiше нiдчув, у якому  неосяжному  фронтi  вiн
бере участь, якi надi? на нього оклада? людство. Воля народам! Бiйцi  щиро
потиснули руку дiвчинi, наче ця маленька гаряча рука  якось  ?днала  ?х  з
волелюбними народами Балкан.
   Жiнка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу.
Художник трохи знiяковiв.
   - Чого вона хоче, Ференц?
   - Просить документ.
   - Що, що?
   - Хоче, щоб пан офiцер видав ?й який-небудь документ про  те,  що  вона
допомагала... демократi?.
   - Потiм, потiм, - вiдмахнувся Багiров. - I ?й, i "пролетаревi"  -  всiм
видамо... Пiшли!
   Тепер мiсце провожато? заступила  Марiчка.  Деякий  час  пробиралися  в
темрявi, потiм старшина засвiтив свiй електричний лiхтар. Перед ними  була
досить широка цементна труба. Дiвчина згинцi упевнено ввiйшла в не?.
   - Денисе, вiдтепер кажи: пройшов Крим, Рим i будапештськi труби,  -  не
втримався Ха?цький.
   На нього цикнули.
   Труба незабаром кiнчилася. Бiйцi були знову в котельнi. Намацали  сходи
i, тримаючись однi?ю рукою за слизьку стiну, а другою за  автомати,  стали
пiдiйматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.
   Небо!  Багряний  високий  простiр!  Мовчазнi  прожектори...   Бiйцi   з
полегшенням вдихнули свiжого морозяного повiтря.
   -  Гараж,  -  сказав  пошепки  Ференц,  розглядаючи  в  темрявi   довгу
присадкувату будiвлю. - Гараж "?вропи". Я ного впiзнаю.
   Багiров, обережно висунувши голову, оглянув,  немов  обнюхав  подвiр'я,
потiм будинок над головою. Вiкна всiх поверхiв тут були цiлi i червонились
рубiновими блискавками.
   - "?вропа"?
   - "?вропа", "?вропа", - прошепотiв Ференц. Автоматник Самойлов, високий
неговiркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.
   - Вона.
   Справдi, над ними був готель, хоч його й важко  звiдси  було  впiзнати:
нiмий, темний, з балконами. З фронтального боку  балкони  вже  давно  були
поруйнованi, па ?х мiсцi стирчав тiльки покручений метал.
   Старшина вiдрядив Марiчку i Ференца вниз, подякувавши за помiч.
   - Завтра зустрiнемось...
   Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрiмаючи, ждатиме  тебе
в бункерi, ти з'явишся скоро i непомiтно. Але у якiй  страшнiй  далинi  ти
зника?ш перед напруженим зором штурмовикiв! До свого  завтра  вони  мусять
iти через цей будинок; крiзь смертельнi його  коридори,  де  прича?лося  в
темрявi по сто смертей i чигають, чигають...
   "Друзi, кому з нас сьогоднi вмирати?" - глухо зiтха? темрява,
   Нiхто не вiдповiда?.
   - Романе, Денисе, ваш дiд Кармалюга жив сто i п'ять лiт, а  чи  пережив
вiн хоч ?дину нiч отаку?
   - Хiба це нiч? Це - вiк!



   XVII

   Багiров востанн? iнструктував свою штурмову групу.  Завдяки  розповiдям
Ференца, вiн добре уявляв собi внутрiшн? розташування готелю.  Штурмовикiв
розподiлив по поверхах. Вони мали пота?мки добутися до коридорiв,  засiсти
там засiдками i чекати сигналу. Те, що  штурмовикiв  було  небагато,  мало
сво? переваги: вони могли дiяти вiльно, не боячись убити в темрявi  когось
iз сво?х.
   - Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, - сказав старшина.
   На першому поверсi мали дiяти сам Багiров i  Ха?цький.  Тут,  винищуючи
гарнiзон, треба було водночас виламати параднi дверi, щоб  першi  атакуючi
влетiли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тiльки-но  в  готелi
зав'яжеться бiй i кулеметний вогонь  противника  буде  дезорганiзовано,  з
фронту готель атакують ще кiлька штурмових груп.
   Бiйцi потиснули один  одному  руки.  Це  була  мовчазна  вза?моприсяга,
вза?монадiя на те, що вони битимуться до останнього. I якщо трапиться так,
що ця нiч стане для них останньою iгiччю в життi, то вони проживуть  ??  з
гiднiстю.
   Самойлов, ставши на весь зрiст, з гранатами в обох руках, пiшов прямо в
дверi. За  мить,  як  тiнь,  вiн  зник  за  порогом.  Всi  чекали  вибухiв
зсередини, ?х не було.
   - В порядку, - полегшено зiтхнув Ха?цький.
   Бiйцi один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей.
   Брати Блаженки шепотiли мiж собою, що, коли треба  буде,  вони  стануть
один до одного спинами. Як-iн-як, у них тодi буде чотири ноги -  не  легко
зiб'?ш. Очi кругом, два автомати.
   Коли настала ?хня черга йти, старшина ще раз попередив:
   - На вашому поверсi в третьому вiкнi злiва - мiномет.
   - Не в третьому, а в четвертому, - поправив Денис. I, темний,  високий,
вiн  неквапно  попрямував  до  дверей.  В  цей  час  у   примiщеннi   щось
забрязкотiло, i назустрiч Денисовi виринув з порожнiм вiдром нiмець. Роман
наготувався стрибнути братовi на допомогу. А Денис, не  прискорюючи  ходи,
пройшов повз нiмця, майже торкаючись його плечем. Фрiц теж, гадаючи, що це
свiй, не звернув на нього уваги i, посвистуючи,  почалапкав  кудись  через
подвiр'я.
   - Оце нерви! -захоплено  зауважив  Ростислав,  маленький  бо?ць,  майже
пiдлiток. - Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвiдку.
   Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, i Багiров наказав йому:
   - Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладiть... тiльки щоб нi звуку.
   - Буде виконано.
   Готель мовчав, лише десь  з  протилежного  боку,  як  i  ранiше,  глухо
пострiлювали кулемети. Пiшов Роман. За ним пiдвiвся Ха?цький.
   - Молися за мене, жiнко, - промовив вiн тихо. - Молiться за мене, дiти.
Бо я... пiшов.
   - Дуй!
   Тiло його зiбгалося в тугий клубок м'язiв. Iшов, наче в повiтрi.  Землi
пiд ним не було. Намагався не дихати, бо весь  Будапешт  чув  його  подих.
Весь Будапешт, - нашорошений, темний пралiс,  -  бачить  у  цю  мить  його
постать, що тiнню просува?ться до дверей. Трофейний  багнет,  видобутий  з
чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при мiсяцi.  Хома  стис  його  так
мiцно, що коли б вiн i захотiв розiгнути зараз власнi пальцi,  то  вже  не
розiгнув би.
   А як переступив порiг та опинився в абсолютнiй темрявi, що наче глянула
на нього численними очима i почула його присутнiсть численними вухами,  то
вiдчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже нiяка сила не випре  його
звiдси за порiг. Анiяка...
   Десь у глибинi коридора вiдчинились  дверi.  Хтось  вийшов,  регочучись
якось  по-чужому.  Зачинив  дверi  за  собою.  Iде,  клацаючи  по  паркету
пiдковами. Ха?цький припав до слизько? колони i стояв не рухаючись.
   Кроки наближались.
   В цей момент на дверях виросла постать Багiрова.
   - Алло, Ганс? - спокiйно промовив той, що наближався, i Ха?цький почув,
як вiн добува? на ходу лiхтарик. - Ганс, iх денке...
   Вiн не договорив.
   Сяйнули, схрещуючись, двi свiтлянi смуги: нiмець  спрямував  лiхтар  на
старшину, а старшина, не розгубившись, спрямував свiй на нiмця. Якусь мить
не рухались: стояли, впершись тугими пасмами свiтла один одному  в  груди.
Лiхтар Багiрова був сильнiший.
   Нiмець заклiпав очима, зажмурюючись. I в ту ж мить, блиснувши багнетом,
Ха?цький плигнув на нього з-за колони.
   Свiтло згасло. Нiхто не скрикнув.
   Коли Ростислав переступив через порiг i став на сво? мiсце  пiд  стiною
бiля входу, то почув уже тiльки вiддалений уривок приглушено? розмови:
   - Готовий?
   - Не трiпа?ться.
   - Марш на дверi!
   - ?сть!
   Ще раз блиснув на секунду лiхтар i згас. Ха?цький навшпиньках пiшов  до
парадних дверей.
   Старшина стояв  бiля  одного  з  номерiв  i  прислухався,  що  робиться
всерединi.
   Раптом за дверима  лунко,  наче  в  цистернi,  вдарив  кулемет.  "А-а!"
Багiров вирвав чеку, вiдхилив дверi i запустив у них гранату, в ту ж  мить
вiдскакуючи до iнших. В кiмнатi  загуркотiло.  Вирванi  дверi  полетiли  в
коридор. Перебiгаючи вiд номера до  номера,  старшина  в  кожний  запускав
гранатою.
   Коридор сповнився газами.
   Майже водночас на верхнiх поверхах також загоготiли вибухи. Весь готель
заходив ходором.
   В задушливiй гiркiй темрявi  нелюдськими  голосами  заволали  недобитi.
Трiском, тупотом, гуркотом стрясло всi поверхи.
   Ха?цький, надимаючись,  вiдвалював  лантухи  з  пiском,  пробивався  до
дверей.
   Старшина  забирався  в  глибину  коридора.  Номери  за  ним  з   громом
розчинялися самi. Важко дихаючи, вiн  стояв  уже  бiля  шостих  чи  сьомих
дверей, коли вони перед ним раптом розчахнулись, i звiдти,  застряваючи  в
одвiрках, з лементом повалили нiмцi. Не бачачи нiчого в пiтьмi, вони  мало
не збили Багiрова з нiг. Не чекаючи цього, вiн сам  упав  на  пiдлогу  пiд
стiну i дав довгу чергу вподовж коридора. На тлi  коридорного  вiкна  йому
було добре видно, як падають i знов пiдводяться нiмцi. Ревучи,  метушаться
вiд стiни до стiни пораненi, а на ?х мiсце  з  номерiв  вискакують  зопалу
iншi. Старшина вибив геть вистрiляний диск,  загнав  повний  i  знову  дав
чергу при самiй пiдлозi, вирiзаючи i тих, що навмисне попадали.  Зда?ться,
вiн нiколи не стрiляв з такою буйною насолодою,  як  зараз,  бо  знав,  що
жодна  куля  тут  не  вилiта?  марно.  Схаменувшись,  деякi  нiмцi   також
застрочили хто куди, вкладаючи самi  ж  сво?х.  По  всьому  коридору,  вiд
пiдлоги до стелi, зашипiли трасуючi, зарикошетили. Не  добитi  в  кiмнатах
гранатами, очманiлi солдати кидалися в коридор на свою погибель.
   Тiльки-но в готелi зав'язався бiй,  капiтан  Чумаченко  кинув  штурмовi
групи в атаку. Бiйцi з  автоматами  в  руках  мчали  через  перехрестя  на
будинок, що клекотiв знизу доверху.  Вогонь  його  на  цей  час  уже  було
паралiзовано.  Кiлька  штурмовикiв  вискочили  до   парадних   дверей   i,
вхопившись за них, разом рвонули на себе.  Зсередини,  обливаючись  важким
потом, ломився Хома. Дверi були наглухо забитi. Але пiд дружним  двобiчним
натиском не витримали i затрiщали. Хома, радiсно лаючись,  вилетiв  просто
на голови сво?м товаришам. Ткнувся вусами у чийсь вогкий кожушок, вхопився
за нього, щоб не впасти.
   - Ви, Ха?цький? - почувся голос майора Воронцова.
   - А то!
   - Показуйте хазяйство!
   - Прошу! Дiм, як грiм!..
   Однi влiтали в дверi, iншi висаджували забарикадованi вiкна з бiйницями
та амбразурами i вскакували через них. Темна пiдлога м'яко  виверталася  i
стогнала пiд чобiтьми. Хтось давав команду атакувати 3-й поверх. Там нiмцi
засiли в двох кiмнатах i вперто боронилися.
   Уже коли бiй вщухав, Денис i Роман  Блаженки  вскочили  до  кiмнати,  в
якiй, за ?хнiми розрахунками, стояв нiмецький  мiномет.  Запалили  замiсть
свiчки шмат кабеля, розглядалися. В примiщеннi було повно бiлого  гусячого
пуху. В  роздертих  вибухом  перинах  лежала  навколо  мiномета  посiчена,
облипла пухом обслуга.
   - З усього готелю постягували пуховики, - зауважив Роман. - I на  себе,
i пiд себе. Вiдстрiля?ться - i в пiр'я грiтися.
   - Така вже раса хлипка. Зазяба?. Денис оком  знавця  оглянув  нiмецький
мiномет i, виявивши, що вiн непошкоджений, наказав братовi:
   - Зривай плиту. Перенесемо.
   Мiномет перенесли  в  кiмнату  навпроти.  Перетягли  плетенi  кошики  з
мiнами. Виламали вiкно, що виходило на мiсто.  Будапешт  гудiв,  клекотав,
охоплений вiд краю до краю пожежами.
   Денис звично навiв прицiл. Хотiв спуститися вниз вiдшукати  Антоновича,
щоб дiзнатись, куди бити.
   - Хiба ти сам не зна?ш куди? - здивувався Роман.
   - Ай правда.
   Мiни були трофейнi, мiни були ?хнi.
   - Огонь! - скомандував сам собi Денис.
   Перша мiна посунулася в ствол.
   За мить вона уже зашурхотiла в повiтрi, вiддаляючись.
   Били, поки розпечена труба починала свiтитися в темнотi.
   - Ну як, Романе? - питався  Денис  брата,  який  подавав  йому  мiни  з
кошика. - Жарко?
   - За нiч фрiцiв поменша?.
   Давали трубi вичахнути i знову били, били, били...



   XVIII

   То освiтлюючи гранатами шлях перед собою,  то  потай  обходячи  заднiми
дворами прилеглi до готелю будинки, штурмовi групи пробивались  до  самого
ранку в глиб кварталу.
   В "?вропу" перейшов командний  пункт  батальйону.  Сюди  вже  несли  на
плечах бо?припаси, зв'язкiвцi тягнули кабель, на першому поверсi  санiтари
перев'язували поранених. В усiх штабах по iнстанцi? старанно вiдзначили на
картi ще один важливий об'?кт, захоплений уночi.
   Артилеристи в самих гiмнастьорках котили на руках протитанковi гармати,
встановлювали ?х за рогом готелю i  на  перехрестi  в  кругляку,  виритому
нiмцями для сво?? зенiтки. Розбита зенiтка  ще  й  досi  стирчала  в  небо
мертвим хоботом.
   - Гармашi не вiдстають, - виглянувши крiзь вирву вiкна  на  перехрестя,
ледь усмiхаючись, промовив Чумаченко. Сьогоднi вiн був  задоволений  усiм,
що дiялось на свiтi.
   З того часу, як почалися бо? в Будапештi,  гармати  супроводження  йшли
поряд штурмових груп. Цi маленькi славнi гарматки можна було бачити  то  в
обваленому пiд'?здi, то вони, прича?вшись, визирали з  вiкна  пiдвалу,  то
стрибали по брухту вздовж вузько? вулицi,  що,  затиснута  обвалами  стiн,
нагадувала гiрську ущелину пiсля землетрусу.
   Гармашi, вправнi, дебелi хлопцi, одним духом викинули нiмецьку  зенiтку
з кругляка i поставили на ?? мiсце свою. На стволi цi?? гармати яснiли, як
ордени, червонi зорi, а на щитi красувався напис: "Смерть бiлофiннам!"
   Де вже були тi бiлофiнни та карельськi лiси, а  напис  не  злиняв  i  в
Будапештi.
   Артилеристами командував Саша Сiверцев. Бадьорий  голос  його  дзвенiв.
Сiверцев встановлював  гармати  жерлами  в  рiзнi  боки:  одну  -  вподовж
проспекту, що простягся вниз, зда?ться, до самого Дунаю, другу - в  бокову
вуличку. Сьогоднi юнацьке обличчя Сiверцева грало якимось  особливо  ясним
рум'янцем. Вуха пiд чорною околичкою кашкета пашiли, як  пiвнячi  гребенi.
Вiн був у тому настро? дiяльного натхнення, що завжди так осява?,  красить
людину перед бо?м.
   - Сашо! - почув вiн десь зверху знайомий  голос.  Бiля  вiкна  третього
поверху стояв Черниш, також збуджений i радiсний. - Доброго  ранку,  Сашо!
Як спалось?
   - Дякую, друже! Нiяк не спалось. А ти хiба спав?
   - Куди там спав! Сьогоднi ж у  нас  вальпургi?ва  нiч!  "Хазя?н"  каже,
класична нiч. - Де тво? "самовари"?
   - Скрiзь: два на подвiр'?, два тут зi мною, один десь кочу?.
   - Ви знову ввели кочуючi?
   - А чого ж не  ввести?..  Тут  теж  як  у  горах!..  Ти  мене  з  землi
пiдтрима?ш?
   - Обов'язково! А ти мене з сво?х апартаментiв...
   - Апартаменти!.. Самi розбитi ванни та фрiци з  ночi  лежать.  Як  твоя
"Смерть бiлофiннам" почува? себе в дунайському клiматi?
   - О, будь здоров! Готу?ться прийняти нову зiрку на ствол.
   - Сепi.
   Морозяний  свiжий  ранок  розцвiтився  над  Будапештом.  Бiлiло   небо,
бiлястим здавалося  тонко  вiбруюче  повiтря.  На  сходi  лягла  по  обрiю
величезна оранжева смуга. Лiтаки над  висотами  Буди  купались  у  ясному,
недосяжному небi.
   Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив "фердинанд".  Понеслися  одна
за одною з пекельним гудiнням болванки, скачучи по  асфальту.  Шматувалось
туге повiтря. Посипались вiкна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи.
Десь  у  глибинi  кварталiв  заскрипiв  залiзним  скреготом   "собака"   -
шестиствольний нiмецький мiномет, i одна з мiн вибухнула поблизу пушкарiв.
Хтось з-помiж них, видно, вийшов з ладу,  бо  Сiверцев  сам  пiдскочив  до
гармати, схилився, намагаючись вхопити цiль у панораму.
   А цiль насувалася знизу проспектом. Пофарбований  уже  в  бiлий  колiр,
"фердинанд" наближався, як  суцiльна  крижана  брила,  викинута  з  Дунаю.
Тiльки-но Сiверцев, припавши очима до панорами, хотiв вiддати команду,  як
важка гаряча болванка просвистiла над самою його головою i знесла щит.
   - Бий! - щосили вигукнув Сiверцев i закрив обличчя руками.
   Пролунав пострiл.
   Крiзь усi пальцi Сiверцева сочилася кров.
   Внизу, на iншому перехрестi, бiла брила спалахнула високим полум'ям.
   - Лейтенант! Вас поранило?
   Незрозумiле,  як  його  могло  поранити:  болванка,  просвистiвши   над
головою, пролетiла далi, щоразу дзизкаючись об брук i знов пiдскакуючи, як
камiнь, кинутий по водi.
   Однак Сiверцев усе ще стояв бiля сво?? гармати, закривши очi руками.
   - Лейтенант, вiдкрийтесь!
   Вiн через силу вiдiрвав закривавленi паруючi руки вiд обличчя.  Обслуга
жахнулась: Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Навiть незрозумiле  ще
було - як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом  повiтряно?  хвилi
вiд болванки. Бiйцi взяли його попiд руки i перевели в готель.  Тепер  вiн
лежав пiд стiною на килимi i чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких
бакенбардiв злиплись вiд кровi.
   Батарейцi метушились, розшукуючи фельдшера. Всi  вони  були,  як  один,
голомозi. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влiтку
i взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими - ши? наче витесанi.
   - Запорожець! - покликав Сiверцев одного з сво?х сержантiв. - Спалили?
   - Спалили.
   - По мо?й наводцi?
   - По вашiй.
   Офiцер помовчав. Фельдшера не знайшли,  натомiсть  з'явився  Шовкун  i,
опустившись перед Сiверцевим на одне колiно, став швидко розривати бинт...
   - Востанн? в сво?му життi,  -  промовив  Сiверцев  несподiвано  рiвним,
спокiйним голосом, - я бачив у сво?й панорамi "фердинанда"... Горить?
   - Догора?.
   - Хлоп'ятка... Остання моя панорама...
   Хлоп'ятка, одвертаючись до стiн, змахували сльози шорсткими  запеченими
долонями. Гвардiйськi потилицi, дбайливо голенi  з  iнiцiативи  Сiверцева,
лиснiли потом.
   Шовкун обережно, м'яко перев'язував.
   - Гармата цiла? - запитав через деякий час лейтенант.
   - Цiла.
   - Бережiть ??, - тихо заповiв вiн.



   XIX

   Черннш саме вiв вогонь, коли телефонiст передав, що  його  хоче  бачити
офiцер з батаре?.
   - Лежить внизу... Поранений.
   Командира роти якраз не було, i Черниш не мiг пiти,
   "Поранений... З батаре?? Невже Саша? Але як? Коли?" - думав Черниш  мiж
командами.
   Через деякий час з'явився Кармазин i, замiнивши Черниша, вiдпустив його
до товариша.
   Внизу пораненого вже не було.  Бiля  одного  з  вiкон  стояв  Шовкун  з
фаустпатроном у руках. Вiд Шовкуна. Черниш дiзнався, що бачити хотiв  його
справдi Сiверцев.
   - Але це так тiльки мовиться... бачити, -гiрко сказав Шовкун.  -  Йому,
бiдному, нiчого вже не судилося бачити...
   - Тобто як?
   - Без очей зостався...
   ?вген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в
госпiталi, Саша признався, що нiчого так не бо?ться втратити, як зiр.
   - Хай це буде мiж нами. Женю, - говорив тодi Сiверцев, - але  я  чомусь
найбiльше за очi боюсь... Як нашi  фронтовички  найбiльше  за  свою  вроду
переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я  понад
усе зiр бережу... Бережу його для  мирного  життя,  для  Ленiнграда.  Так,
зна?ш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... I шпиль Петропавловки,  i
балтiйських морячкiв на набережнiй з дiвчатами. I Ермiтаж...  Пiсля  трьох
рокiв розлуки... все це, Женю, якось само в очi проситься...  Розумi?ш,  у
серце проситься...
   Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався  нiмецький  танк.  Шовкун
наготував фаустпатрон для пострiлу.
   "I коли вiн навчився користуватись ним?"  -  мимохiдь  подумав  Черниш,
бiгцем повертаючись на вогневу.
   В другiй половинi дня напруга бою дещо  спала,  i  Черниш,  блукаючи  з
важкими думами по готелю, зустрiв у бiльярдному  залi  Ференца.  Художник,
заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи  перед
собою на пiдлозi. Пiдiйшовши ближче, лейтенант побачив  у  поламанiй  рамi
розплатане полотно картини. Слiди багатьох чобiт залишились на нiй.
   - Моя, - промовив художник, вказуючи ногою на картину.
   Вася Багiров  за  допомогу  в  нiчнiй  операцi?  подарував  художниковi
широкий ремiнь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макiнтоша, справдi
трохи скидався на партизана. Високо пiдсунутий капелюх  вiдкривав  випукле
смагляве чоло.
   - Так, моя...
   Картина зображала гору Геллерт на правому березi Дунаю, де нинi  сто?ть
цитадель. Гору на картинi показано ще не  забудованою,  такою,  якою  вона
була в давнi часи. Мов скеля на безлюдному материку.  На  самому  шпилi  -
вершник, суворий степовик у шоломi,  в  кольчузi.  Стомлений  кiнь  схилив
голову, шукаючи пашi. Пашi нема.  Бо...  "Не  ростиме  трава,  де  ступить
копитом мiй кiнь". Вершник,  вiдкинувши  забрало,  вгляда?ться  в  далекий
обрiй.
   - Хто це?
   - Арпад. Один з перших угорських витязiв, що привiв  наших  пращурiв  з
Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.
   - Куди вiн дивиться?
   - На Пешт. Вiрнiше, на те зелене поле, де через багато рокiв  виростуть
квартали Пешта.
   - Хочете реставрувати?
   - Навiщо? Кому зараз це потрiбно, лейтенанте?.. Зараз я бачу новi теми,
новi кольори. Ви зна?те мо? альбоми? Я ?х поповнюю...
   В залi з'явився один з санiтарiв, козирнув Чернишевi.
   - Я вiдправляв гвардi? лейтенанта Сiверцева. Вiн передав вам записку.
   Жiночою незнайомою рукою було написано:
   "Женю, друже мiй!.. Пишу. Не  пишу,  а  диктую.  В  санротi.  Те,  чого
найбiльше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди.  В  ?дину  мить
вiдiйшло вбiк усе, про що мрiялось. Нема зору. Нема художнього  iнституту.
Лежу i думаю про Павку Корчагiна...
   А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед  вiдправкою  хотiв  ще  раз
зустрiтися з тобою - не вдалося. Знаю, що ти не мiг.
   Бажаю тобi найближчим часом побачити Дунай.  Той  Дунай,  про  який  ми
стiльки передумали, - чистий, голубий  вiд  неба...  "Як  льони  цвiтуть".
Може, вiн буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобi дожити.
   Жди, писатиму на полк. Саша Сiверцев"



   XX

   За кiлька день, уже в новому кварталi, Черниш мав змогу подивитися новi
Ференцовi альбоми.
   Бункер, в якому знайшов собi пристановище художник, мiстився в  тому  ж
подвiр'?, що й вогнева мiнометникiв.
   Посеред двору височiв замерзлий фонтан, бiля якого напередоднi, пiд час
нальоту, було забито дво? коней з бо?постачання. Вiд коней уже  залишились
самi ребра та копита зi стертими ясними пiдковами. Решту обiбрали  угорцi.
У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усiх бункерiв, як на полювання.
   Наближаючись до пiдвалу, Черниш наздогнав двох дiвчат. Одна з них несла
шмат мерзло? конини, обережно тримаючи ?? самими пальчиками.
   Угорки, пропустивши Черниша, про  щось  жваво  заговорили  помiж  себе.
Потiм та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лiкоть.
   - Пане офiцер! Черниш обернувся.
   - Що тобi?
   -Пане офiцер - Дiвчата щось швидко говорили, перебиваючи  одна  одну  i
весь час запобiгливо посмiхаючись.
   Черниш зрозумiв тiльки одне слово: "кенiр" - хлiб. Дiвчина, що  тримала
конину, повторила йому це слово кiлька разiв. Потiм,  щоб  краще  пояснити
лейтенантовi свою  пропозицiю,  вона,  не  нiяковiючи,  розстебнула  шубу,
показуючи свiй тонкий, перетягнутий поясочком стан.
   - Сен.
   За шматок "кенiра" вона пропонувала йому вiддатися. Черниш  почервонiв,
лайнувся невiдомо на кого i, насунувши кашкета на очi, швидко побiг  униз.
Дiвчина здивовано дивилася йому вслiд.
   Чернишевi було соромно i тяжко. Майнула чомусь  думка  про  Шуру.  Хiба
вона змогла б так? Хоч би вмирала?
   В бункерi вiн одразу побачив Ференца.
   Художник  працював,  сидячи  в   самiй   сорочцi   навпроти   вузького,
загратованого пiкна.  Пiдтяжки,  мов  бурлацькi  лямки,  оперiзували  йому
плечi.
   Сонячне  промiння  тугими  струменями  наливалося  в  бункер.  Коли  на
подвiр'? вибухав снаряд, то  в  бункерi  спалахував  короткий,  невиразний
виблиск, як денна блискавиця. Виблиски цi зараз не страшнi,  не  багристi,
як вночi, а бiленькi, перемiшанi  з  сонцем.  Раз  у  раз  вони  моргають,
трiпаються окiл Ференца, мешканцi тиснуться попiд стiни, тiльки  художник,
як чаклун, не кида?ться вiд них нiкуди.
   На оклик лейтенанта Ференц вiдклав роботу i шанобливо встав, вiтаючись.
   Зайшли дiвчата  з  кониною  i,  уникаючи  погляду  Чер-нипiа,  винувато
шаснули в далекий куток.
   Ференц дiстав альбом. Це  були  зарисовки  угорських  шляхiв,  трупи  в
кюветах, придорожнi указки, ескiзи сiрих степових ферм,  забутих  богом  i
людьми... Олiвцем, тушшю, аквареллю...
   -А ось-Ференц перекинув аркуш.
   Юнак  з  бакенбардами  сто?ть  навколiшки  бiля  гармати.  Зосереджено,
напружено дивиться вперед. Саша Сiверцев.
   - Ви його бачили... тодi?
   - Бачив. Який офiцер!.. Менi говорили його солдати... Я все знаю...
   Черниш подивився на  Ферепца.  "Що  ти  зна?ш  про  нього?  -  хотiлося
сказати. - Дуже мало ти зна?ш, Ференц! Хiба вiдомо тобi,  що  цей  офiцер,
ведучи огонь в Будапештi, думав про вiдбудову Ленiнграда? Що,  обстрiлюючи
одну з полiклiнiк, переповнену хворими, вiн  навмисне  не  пустив  жодного
снаряда по вiкнах... Про це вiн признався тiльки сво?му  друговi.  Скiльки
вiн думав про цей Будапешт! I ненавидiв, i любив... Нещадно бив i вбити не
хотiв".
   Дiвчата, обрiзаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Вiн  стояв
над розкритим альбомом, глибоко  задумавшись.  Густi  широкi  брови  хмуро
зiйшлися на перенiссi.  Безхлiбнi  дiвчата  розчаровано  шепотiлися  помiж
себе. Вони шепотiлися про те, що цей чорний,  схожий  па  мадьяра  офiцер,
мабуть, закоханий. Iнакше чому ж вiн погребував ними? Вони молодi,  у  них
гарнi фiгури. Чи, може, вiн бо?ться поганих хвороб? Але мiг  би  поспитати
мешканцiв бункера, упевнитись... Нi, вiн,  видно,  iдеалiст  i  безнадiйно
закоханий... З таким смутком дивиться в альбом...
   - Що означа? цей пiдпис, Ференц?
   -  "Рятiвник",  -  переклав  художник  свiй  пiдпис   пiд   зображенням
Сiаерцева.
   Увечерi, коли до вогнево? пiд'?хала кухня, Черниш покликав куховара.
   - Гришо, у тебе залиша?ться суп?
   - Бува?.
   -- Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають.
   - Та я знаю, що у них цей рiк ма? п'ятнадцять мiсяцiв.
   - Як п'ятнадцять?
   - А так... Окрiм наших дванадцяти, додалося ще три  нiмецькi:  терпень,
холодень i голодень.
   Пiсля роздачi в кухнi дещо лишилося, i Ференц оголосив  бункеровi,  щоб
iшли з посудом на подвiр'я; руський Гриша даватиме суп.
   Гриша, в халатi поверх ватянки, стояв з черпаком у  руцi  над  казаном.
Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було  серйозне,  наче  вiн  робив
якусь важливу державну справу.
   Угорцi вишикувались у чергу, i Гриша вiдмiряв  кожному  по  пiвчерпака,
стараючись нiкого не обдiлити. Вiн сердито ремствував, що нажив собi  "цих
нахлiбникiв" i мусить заради них стовбичити  тут,  поки  фрiц  пошле  йому
гарячо? засмажки. I все-таки Гриша чесно примiрявся  оком,  щоб  роздавати
однаково, щоб вистачило всiм. Угорцi дивилися на нього майже з побожнiстю.
Надовго-надовго запам'ята?ться голодним мешканцям будапештських  кварталiв
цей руський Гриша з черпаком в руцi i автоматом за плечем.
   Гриша нарiкав i бубонiв, проте  коли  жiнка,  якiй  саме  наливав  ?жу,
показала на пальцях, що вона ма? ще й  двох  кiчi,  маленьких,  то  Гриша,
замiсть вiдмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевiряти:
   - Правду вона каже?
   Угорцi закивали головами: правду, правду.
   Гриша вiдмiряв i на кiчi.
   Черниш збоку спостерiгав роздачу.
   Серед iнших  в  черзi  стояв,  вiдкотивши  комiр,  солiдний  мужчина  в
драповому пальтi, з товстим портфелем пiд пахвою. Жiнки, вказуючи на цього
суб'?кта, шипiли до Гришi: "ШпекулянтI"
   Ференц на вухо пояснив лейтенантовi, що  суб'?кт  з  портфелем  справдi
спекулянт. Уже раз одержавши, вiн пiдходить вдруге. Черниш теж бачив цього
типа вдень, Вiн терся серед бiйцiв, питав золота.
   - Маю, - сказав йому тодi Ха?цький. - Ось де маю! Повний диск!  Золотом
набитий! Але не продаю -  задарма  вiддаю!  Кому  винен  -  розплачуюсь!..
Хочеш?
   Спекулянт тодi не захотiв. Тепер вiн стояв бiля кухнi i,  задерши  свою
чорну цапину борiдку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша нiби  не
чув, що  йому  сичали  жiнки.  Вiн  не  боявся  дати  маху:  хоча  обличчя
спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав  його  консервну  банку  з-пiд
американсько? тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й
слова, з розмаху трахнув черпаком по банцi, вибив ?? у спекулянта  з  рук.
Той злякано вiдсахнувся.
   - Ось тобi для початку, - пригрозив Гриша навздогiн.  -  Я  навчу  тебе
чесно вести зi мною комерцiю! Iч... дипломат!
   Вiдбiгши вбiк, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою  злiстю.  Мине
якийсь час, i вiн виступатиме на передвиборних мiтингах десь у Веспремi чи
Сегедi  i  вимагатиме  замiни  жорстоких  радянських  окупацiйних   вiйськ
американськими.
   Черниш, розвеселившись цi?ю сценою, рушив до вогнево?.
   Дiвчата, яких вiн зустрiв удень на схiдцях, зараз стояли в черзi. З-пiд
насунутих капелюшкiв вони уважно стежили за ним.



   XXI

   "Протягом трьох дiб вас не чую. У вiдча?, бо  весь  час  перебуваю  пiд
загрозою смертi. Робимо все, щоб пiдтримати зв'язок. В Офен  Штолiлi  Пешт
руськi зайняли новi райони. Ремхплац зайнятий".
   Такого змiсту шифрограму перехопили одного дня нашi вiйська.
   Оточенi волали до Гiтлера. Гiтлер наказував триматись.
   Дивiзi?, знятi з-за  Рейну,  з  гiр  Iталi?,  прибували  пiд  Будапешт.
Термiново були висланi на фронт курсанти  берлiнських  вiйськових  училищ.
Прямо з ешелонiв ?х кидали в бiй.
   Гiгантська танкова битва розгоралась на пiвнiчний  захiд  вiд  столицi.
Тут ворог зосередив головнi сили для того, щоб  зовнi  протаранити  кiльце
оточення. Степи на величезному просторi красились пожежами. Танки вдосвiта
палали по туманному полю, як вогнища кочовикiв.
   ...Буде лiто пiсля вiйни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар
мчатиме вiлiс.  Американець  з  Союзно?  Контрольно?  комiсi?  в  димчатих
окулярах, що захищають  вiд  сонця,  оглядатиме  навколишнi  поля.  Що  за
кладовища технiки, що за череди залiзних важких динозаврiв розбрелись  вiд
Дунаю до самого Балатону? То пiсочно-жовтi, то  обгорiло-чорнi  "пантери",
"тигри" обростають  бур'янами  вище  гусениць...  Звiдки  ?х  стiльки?  За
хвилину налiчиш десятки. I хто ?х зупинив? Скiльки мчить машина, все вони,
вони, вони обабiч дороги. Невже все це ревiло  моторами,  водило  жерлами,
метало вогонь? Невже  все  це  було  зупинене  тими  русявими  хлопцями  в
обмотках, що стоять тепер на будапештських  майданах,  старанно  регулюючи
вуличний рух?
   Епос,   заростаючий   степовими   буйними   травами.   Проспiваний    в
придунайських полях взимку 1945 року  радянськими  гарматами,  радянськими
людьми. За спиною темнiв Дунай, попереду свiтилась  Перемога.  У  тi  днi,
пропеченi нашою гарячою кров'ю, не один радянський бо?ць  повторив  подвиг
Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрiсканих темних руках,
з глибоко за-палими очима, уже засвiченими  безсмертям,  кидався  вiн  пiд
ревучий танк. I вибухав пiд  танком,  як  бомба  нечу-ваних  атомних  сил,
сповнена святою енергi?ю любовi i гнiву.
   Оточенi  в  Будапештi  не  знали,  як  за  Дуна?м  радянськi  гвардiйцi
винищують ?хнiх довгожданих "королiвських тигрiв", як шмату?ться нiмецький
панцир пiдкалiберними уральськими снарядами. Оточенi вже втратили iподром,
де сiдали ?хнi транспортнi юнкерси. Тепер  бо?припаси  ?м  парашутували  у
величезних  пакетах.  Пакети  все  частiше   потрапляли   в   руки   наших
штурмовикiв, якi нестримно наближались до Дунаю.
   Бiйцям батальйону Чумаченка вже було чути стрiлянину з правого  берега,
з Буди.
   Командний пункт батальйону мiстився в цей час у  комiсiйному  магазинi,
що виходив вiтриною на одну з центральних вулиць.
   В напiвтемному,  довгому  й  вузькому  примiщеннi,  де  колись  шастали
запобiгливi продавцi, тепер ходили заклопотанi бiйцi й офiцери. Пiд ногами
трiщало скло посiчених кулями дзеркал. Шелестiли пухнастi лисицi, якi мали
обвивати плечi угорських аристократок. На прилавку сидiв  телефонiст.  Вiн
передав трубку комбатовi, i Чумаченко,  пiдтакуючи,  вислухував  рапорт  з
четверто? роти, яка штурмувала один з об'?ктiв за двiстi метрiв звiдси.
   - Перший поверх зайнято, - доповiв командир роти, - на сходах гранатний
бiй.
   - Не брешеш?
   - Слухайте.
   В трубку було чути вибухи гранат.
   В другому кiнцi прилавка бiйцi клопотались бiля патефона, знайденого  в
цьому ж магазинi. Серед купи пластинок з усiлякими фокстротами  i  румбами
бiйцi натрапили i на кiлька наших, вiтчизняних. На  деяких  пластинках  ще
були ярлики з комiсiйними цiнами.
   - "Есть на Волге утес" - двiстi пенго! - вигукував батальйонний радист.
   - "Ой гай, мати" - теж двiстi!
   - А румба?
   - Сто!
   - Iштенем, що ж це таке? Сво? дешевше цiнують, анiж нашi!
   - Ось диви, "Побратався сокiл".
   - Далеко нашi соколи залетiли!
   - Над Дуна?м в'ються!
   - Нiмцi укра?нський чорнозем вивозили ешелонами в райх, а цi музику...
   - Закладай.
   Радист наклада? пластинку, накручу?:
   Побратався сокiл
   З сизокрилим орлом...
   Шовкун,  урочисто  втерши  вуса,  пiдхоплю?  знайомий  мотив.  Товаришi
враженi - який чистий, соковитий  голос  у  цього  санiтара.  Вiн  спiвав,
задумано дивлячись па розбиту вiтрину, нiби там бачив  не  чужу  вулицю  з
розшматованим заснiженим трамва?м, а рiдну зелену весну, коли шумлять дуби
i зацвiтають луки.
   Ой брате, мiй брате,
   Сизокрилий орле...
   Бiйцi один за одним почали пiдтягувати. Пластинку вже ледве чутно  було
за дружними голосами.
   - Припинити! - гримнув комбат вiд телефону. Бiйцi  замовкли,  пластинку
зняли, проте пiсня продовжувала звучати i наростати десь надворi.
   - Що за бiс?..
   Iван Антонович кинувся на вихiд до внутрiшнього подвiр'я.  Вся  вогнева
його спiвала:
   На?хали, брате, пани й паненята
   Та забрали дiти мо? - соколята...
   Стоять по груди в землi брати Блаженки. Сто?ть лейтенант Черниш. Сто?ть
Хома. Сто?ть Багiров. Стоять усi вогневики i, задумавшись, спiвають пiсню,
мотив яко? Долетiв до них iз КП.
   Iван Антонович приховано милу?ться сво?ми бiйцями, i йому важко  подати
команду:
   - Припинити!
   Але  вiн  пода?  ??,  бо  комбат  розмовля?.  А   Чумаченко,   кiнчивши
розмовляти, i сам пiдiйшов до патефона.
   - Що ви тут завели?-намагаючись бути суворим, подивився вiн на Шовкуна.
- Зiбрали цiлу капелу.
   - Ми так... ненарошне...
   - Ненарошне!.. Де та пластинка? - запиту? комбат, - Ану, давайте сюди!
   I, поклавши на коло, сам почина? накручувати.
   Тепер комбат заважа?  Iвану  Антоновичу.  Але  Антонович  мовчить.  Вiн
сидить у кутку, в сво?й  незмiннiй  плащ-палатцi,  в  шапцi  iз  спущеними
вухами, i розгляда? топографiчнi карти.
   Цi карти напередоднi принесли  звiдкись  батальйоннi  розвiдники.  Вони
думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих мiсцевостей,  де  ?м  у
майбутньому доведеться вести бо?. Але Iван Антонович виявив, що перед  ним
справжнiсiнька Чернiгiвщина.
   Ворушачи губами, Ангонович повiльно розбира?  угорськi  назви  знайомих
мiсць. Можливо,  саме  по  цих  картах  каральнi  експедицi?  ганялися  за
чернiгiвськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рiдного
району,  розшуку?  знайомi  шляхи,  перелiски,  балки,  горби,   де   йому
доводилось ?здити на партактиви та вчительськi сесi? до райцентру.
   - Набрехали, стерви, - ла?ться собi пiд нiс Iван Антонович. - Тут  менi
щоразу доводилося грiти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда  i  пхайся  на
гору  одинадцятим  номером.  А  вони  влiпили   двi   горизонталi!..   Двi
горизонталi!.. Тьху!
   Вiдшукуючи на картах помилку за  помилкою,  Кармазин  за  кожним  разом
доповiда?  про  це  комбатовi  з  неприхованим  обуренням  i  презирством.
Зда?ться, вiн ладен був скаржитись на складачiв карти, та бiда, що  нiкуди
було подати скаргу. Тому Антонович сам робить i висновок,  наче  виставля?
школярам оцiнку.
   - Я ?х навчу складати, - погрожу? вiн, розкладаючи карти на  вичовганих
колiках. - Я ?м покажу! Хай спробують до мо??  карти  пiдкопатись!  Кожний
об'?кт занесу, кожний завулок. Кожний лiхтар на мо?й картi стоятиме!
   Справа в тому,  що  Iван  Антонович  збирався  сам  скласти  карти  тих
будапештських кварталiв, у штурмi яких вiн брав участь.
   - Для чого це  вам,  Iване  Антоновичу?  -  кепкували  з  нього  молодi
офiцери.
   Старший лейтенант повчально вiдповiда?:
   - Нiколи не втрачайте почуття перспективи. Пройденi шляхи  мусять  бути
зафiксованi. Ось... -вiн пiдiймав заяложений блокнот. В  тому  блокнотi  -
всi знали - старанно було занесено весь  бойовий  шлях  Iвана  Антоновича.
Блокнот був пахучий, вiн  лежав  у  сумцi  поруч  з  туалетним  милом.  На
аркушиках блокнота - розкресленi схеми,  а  пiд  ними  внизу  -  пояснення
маршруту. Цi додатковi нотатки Iван Антонович, користуючись  термiнологi?ю
топографiв, називав легендами.
   - Дiтям передам! - погрозливо казав вiн  i  ховав  блокнот  з  пахучими
легендами до сво?? пузато? польово? сумки.



   XXII

   - Антонович, вогника! - гука? комбат вiд телефону. - Хорошого вогника.
   Йому передають з третьо? роти, що прогивник iде на об'?кт в контратаку.
   Кармазин жваво схоплю?ться на ноги.
   - ?сть, вогника!
   Голос його,  в  розмовi  фiлософсько-спокiйний,  зненацька  сповню?ться
твердим дзвоном.
   - Ми ?х навчимо, як  складати  чернiгiвськi  карти!  Старший  лейтенант
бiгцем перескаку? магазин.
   - Черниш! - гука? вiн ще з порога, - НЗО-два! П'ять бiглих! Всiма!
   Антонович одразу свiжi?, наче вмитий снiгом.
   Стояв i лiчив пострiли. Блаженкова обслуга, найхит-рiша з усiх  обслуг,
знову, замiсть п'яти мiн, випустила сiм. Цi  орли,  певно,  надiються,  що
старший лейтенант за пострiлами iнших не помiтить  ?хнього  порушення.  Та
Iван Антонович сам хитрiший за всiх хитрих. Мабуть, ще  не  вродився  той,
хто його ошукав би.
   Пострiли вщухли, командири обслуг один по одному доповiдають:
   - Черга!
   - Блаженно! - суворо гука? Iван Антонович. - Знову сiм?
   ?фрейтор виструнчився в ячейцi. Мовчки й похмуро чека? кари.
   - Товаришу гвардi? старший лейтенант! Вiн випадково! -  вступа?ться  за
?фрейтора Черниш.
   "Бреши, - подумав Антонович. - Теж такий. Я вас по очах бачу".  Але  не
сказав нiчого. Йому не хотiлося зараз карати за перевитрату мiн.
   З прихованою гордiстю дивиться на сво?х мiнометникiв. Трудяги!
   Комбат знову вимага? вогню. Кармазин да? командуi
   - Обслуги!..
   I вмить усi на сво?х мiсцях. Наче стоять так уже здавна.
   Будинки, як чотири високi скелi,  обступають  подвiр'я.  Знесенi  дахи.
Напiвобваленi стiни.  Чудом  тримаються  високо  вгорi  покрученi  схiдцi.
Виднiються на четвертому поверсi внутрiшнi стiни однi?? з  кiмнат,  оббитi
шпалерами. Вiдкрились нутрощi людського житла,  вперше  побачили  небо.  З
задимлено? вирви  вiкна  звиса?  головою  вниз  патлатий  бiлявий  нiмець.
Пальцi, розчепiренi, як пазури, назавжди випустили гвинтiвку.  Вона  тепер
валя?ться внизу, навпроти вiкна, вже припорошена снiгом. Тут же i нiм-цева
пiлотка з нашитим  на  лобi  метеликом.  Закоцюрбленi  руки  солдата  наче
тягнуться вниз, щоб дiстати вибиту зброю.
   - Глибоко! Не сягнеш!  -  гука?  Ха?цький  угору.  Лiворуч  i  праворуч
гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не зна? спочинку.
   Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься  лiтак.  На  черевi
чорнi хрести. Такий, як в 1941. Але тодi вiн ходив  по  головах,  як  пан.
Тепер нiби тiка? чимдуж вiд погонi.
   - Девочки, - жартiвливо команду? хтось iз бiйцiв, - по щелях!
   Лiтак  висипа?  над  подвiр'ям  дрiбнi  трiскучi  гранати.   Нороснуло,
залущало скрiзь, немов розсипалась на скалки висока скляна стiна.
   - Здурiв нiмець!
   Трiск згаса?, бiйцi вилазять з землi.
   - Мене поранило, - урочисто зверта?ться до всiх Ха?цький.
   - Куди?
   Хома тут же при всiх розстiба?ться, спуска? штани.
   - Денисе, подивись!
   Вiн нахиля?ться.
   Хлопцi, зайшовши подоляковi з тилу, уважно, без смiху дивляться.
   Осколок, гострий i маленький, як овiд, впився у  тiло.  Денис  Блаженко
бере його пальцями.
   - Тягни! - команду? Хома. ?фрейтор обережно тягне.
   - Ти нас демаску?ш! - гукають хлопцi  Хомi.  -  Блищиш  на  саму  Буду.
Осколок витягнуто.
   - Засмоли, Денисе! - каже Хома земляковi, Денис залiплю? ранку бинтом.
   - I кров не йде!
   - Заживе, як на тому сiрому...
   - Я ж вам цього не забуду! - погрожу? Хома в бiк Дунаю, пiдперiзуючись.
   - У санвзвод пiдеш?
   - Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пiшов би я на страмовисько!
   - Дуже ти бо?шся страмовиська...
   -- Годi про це, -скаже Хома. -А хто бовкне лейтенантовi -  приб'ю.  Сам
скажу, коли засохне.
   Командир роти i лейтенант Черниш курили, стоячи в  тунелi  пiд'?зду,  i
слухали далеку стрiлянину з того берега.
   - Звужу?ться кiльце, як шагренева  шкiра,  -  говорив  Iван  Антонович.
-Тепер ?м хоч круть, хоч верть, то... Вiн подивився на Черпиша i чекав.
   - ...то пiд нашою мiною смерть, - кiнчив Черниш  саме  тим,  чого  ждав
Iван Антонович. Серйозна, без усмiшки, розмова про круть-верть вiдбувалась
мiж ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому  настро?.  В  такий
спосiб вони дозволяли собi пожартувати з вищого начальства, з його  манери
розмовляти.
   Мимо ворiт несподiвано прогарчав ворожий танк. Вiн мчав на максимальнiй
швидкостi, вилетiв на перехрестя вулиць i, розвертаючись, став  палити  по
прилеглому кварталу, де вже  розташувались  полковi  тили.  Мiнометники  в
радiсному запалi ринули до ворiт, на ходу заряджаючи протитанковi гранати.
   - Куди? - перепинив бiйцiв старший лейтенант. Вiн вважав, що  цей  танк
повинен стати здобиччю артилеристiв, а зовсiм не мiнометно? роти.  Черниш,
вхопивши й собi гранату, шаснув поза спиною Iвана Антоновича. Але  старший
лейтенант встиг-таки угледiти його.
   - Черниш! - гукнув вiн навздогiнцi. Черниш не чув або вдав, що не  чу?.
Танк газував вулицею назад.
   - Гвардi? лейтенант! - гукнув Черниша Iван Антонович i вилаявся так, як
солiдним педагогам зовсiм не личило б лаятись.
   Черниш прилип до пiдворiтньо? стiнки.
   Пiратський танк мчав палаючи. Вздовж усi?? вулицi з  горiшнiх  поверхiв
на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумiшшю:  однi  влучали,  iншi
падали обiк танка, поперед нього - весь асфальт горiв. Механiк-водiй давав
повний вперед, збиваючи полум'я зустрiчним вiтром i надiючись випорснути з
вогняного мiшка.
   Черниш, зцiпивши зуби, пошпурив гранату. Вона  вдарила  в  борт.  Невже
втече? Невже вискочить?.. Черниш  пошпурив  другу.  Граната  гримнула  пiд
гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за  машиною,  мов  гадюка,  танк
повернувся боком i застопорив. Вiдчинився люк, стала пiдiйматися  з  нього
чорна хромова рукавиця. В цей момент звiдкись артилеристи дали по борту, i
танк вибухнув, як бомба.
   Черниш повернувся на вогневу пiд захопленi вигуки товаришiв.
   Але на цьому не скiнчилося. Вночi пам'ятливий Iван  Антонович  довго  й
нудно пробирав свого  лейтенанта.  Вiн  любив  сповiдати  молодих.  Черниш
слухав Антоновича покiрно, проте чорнi  очi  його  по-хлоп'ячому  смiялися
iскристим гарячим смiхом.
   Вони  сидiли  на  КП  у  командира  батальйону.  Був  той  час  доби  -
передсвiтання, -  коли  навiть  не-стихаючий  вiд  гулу  Будапешт  помiтно
вгамовувався, здригаючись, немов у важкiй дрiмотi, рiдкими вибухами.
   - Так от розкажи, Черниш, гвардi? капiтановi, - говорив Iван Антонович,
попихкуючи козиною нiжкою. - Все розкажи.
   - Про те, як танк пiдiрвав?
   - Нi, розкажи, як порушив наказ командира роти. I, переходячи  на  свiй
фiлософський тон, Iван Антонович запитав уже цiлком серйозно:
   - Скажи, ти замислювався над сво?м вчинком? Робив ти йому  тактичний  i
психологiчний розбiр?
   Черниш думав про це. Справдi, що понесло його в тi  ворота,  де  вiн  -
дуже ймовiрно - мiг позбутися голови? Офiцiйного наказу вiн не мав, навiть
навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тiльки ради цього навряд  чи
вiн згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав,  що  мстиве
почуття солдата важить на фронтi багато. В одного фашисти спалили хату,  в
другого дочку вивезли на каторгу, третього самого  гно?ли  в  концтаборах.
Все це важило багато. Але чи тiльки це? Чернишева сiм'я в  часи  лихолiття
була далеко вiд Укра?ни i горя окупацi? не зазнала. Йому хату не  спалено.
Його мати не звiдала образ чужоземцiв. Отже, не особиста помста гнала його
з гранатами до ворiт.
   - Менi просто хотiлося знищити танк, - сказав Черниш. - Щоб одним  було
менше... Щоб хоч на крок чи пiвкроку ближче до кiнця вiйни.
   - Та хоча б уже пошабашити, - сказав  капiтан  Чумаченко,  закурюючи  з
кисета Iвана Антоновича. - Скiльки вдома роботи жде... Зна?те, до вiйни  я
працював  електриком.   Була   така   на   пiвднi   високовольтна   мережа
"Днiпроенерго". Може, бачили за Днiпром по степу  високi  металевi  щогли?
Ото вона. Мiж iншим, помiтно змiнила знаменитий укра?нський  пейзаж.  Менi
випало щастя i будувати ??, i працювати на нiй. Коли ми ставили цi  щогли,
я ще був комсомольцем. Бравий, зна?те, хлопець був, чубатий.
   - А тепер, бач,  скронi  вже  як  снiг,  -  задумано  зауважив  старший
лейтенант.
   - Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. I мережу мою  потерло.  З  тих
проводiв, що я ?х власноручно  натягував...  ложки  при  нiмцях  виливали.
Проводи, зна?те, алюмiнi?вi, товстi.
   - Може, оце моя трофейна з них? - невесело пожартував Черниш,  дiстаючи
складану ложку з-за халяви.
   - Може... I скiльки там нашо? працi  вкладено!  Наших  радощiв!  Нашого
серцяi..  Коли  ми  форсували  Днiпро,  я  побачив  нашу  славну  щоглу  -
Днiпрянку. Вона була змонтована на водi.  Красуня,  зна?те,  була.  Легка,
струнка, на високому фундаментi. А тепер,  дивлюсь,  лежить  як  утоплена,
головою в  воду.  Хотiлося  б  так  пiдiйти,  обiйняти,  сказати:  встань,
пiдведись. Вам, мабуть, важко це зрозумiти. А для мене мережа  була  всiм.
Бо не тiльки я ?? зводив, а й вона мене  зводила,  пiдiймала.  Родом  я  з
Лоцмансько? Слободи, ? така на заднiпровських пiсках. Батьки  i  дiди  мо?
ганяли дуби по Днiпру. Так от, як стала дiяти мережа "Днiпроенерго", то  й
мо? село змiнилося теж. Було таке,  як  ото  малюють  укра?нське  село  на
картинах: хатки пiд соломою, тополя край дороги, мiсяць над нею...  А  тут
поряд  з  тополями  виросли  край  шляху  ажурнi  металевi  щогли.  Краса!
Електрика на вулицях. Та ще вечори мiсячнi. При щедрому  освiтленнi  жили.
На очах, розумi?те, кра?види мiнялись. I я, лоцманський  парубiйко  Гаврош
Чумачок, стаю тим часом iнженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то
мережа... Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала...  I  ось
одного разу-тривога! Лiнiйники повiдомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в
таких випадках що робиться? Виключа?ться рубильник - i годi! Ремонтуй.
   Правда, для цього мусять зупинитися всi пiдпри?мства Новомосковська  чи
Павлограда на кiлька годин, а то й на цiлу змiну. I,  зна?те,  менi  стало
тодi так боляче за мою мережу!
   Не хотiлося, щоб хто-небудь сказав про не? погане  слово.  Не  хотiлося
почути його, як про кохану дiвчину. I я взявся усунути обрив, не вимикаючи
струму. Ви уявля?те, що це значить? Струм iде по мережi напругою в  тисячi
вольт. Коли б десь ледь звихнувся - за секунду з мене був би попiлець. Але
що ж? Дав розписку, як перед операцi?ю, що беруся добровiльно. I взявся...
Не говоритиму про  технiчнi  деталi  цi??  справи.  Справа,  зна?те,  дуже
делiкатна. До того нiхто у нас не пробував так...
   Скажу тiльки одне: коли працював - а воно саме нiч, негода, синi  iскри
мерехтять у йонiзованому повiтрi навколо проводiв,  -  коли  працював,  нi
разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так,  як  Черниш  сьогоднi  в
пiд'?здi. Працюю, руки млiють, а менi так  гарно  думати,  що  всi  заводи
мiста працюють безперебiйно,  сотнi  людей  стоять  бiля  верстатiв  i  не
пiдозрюють, що десь у степу оруду? штангою невiдомий  електрик,  дарма  що
його кожно? секунди може спалити струмом...
   - Коли це  вкрай  потрiбно,  я  розумiю,  -  розважливо  буркотiв  Iван
Антонович. - А тут... Тут не було тако? потреби. Де ж  пак:  на  герць  iз
"тигром" iде, в артилеристiв здобич перехоплю?... Не забувай,  Черниш,  що
кра?на вiддала фронтовi сво?х  найсильнiших,  наймiцнiших,  найвiдданiших.
Вона послала ?х на Дунай не для того, щоб  вони  розтринькували  тут  сво?
життя налiво й направо...
   Антонович суворо засуджував тих офiцерiв, якi iнодi, заради зовнiшнього
успiху, легковажили собою або пiдлеглими. "Невиправданi людськi  втрати  -
найбiльша ганьба для командира", - говорив старший лейтенант.  Щодо  цього
погляди  Антоновича  цiлком  збiгалися   з   поглядами   комбата.   Завжди
урiвноважений  i  терплячий,  капiтан  Чумаченко  ставав  нещадним,   коли
виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми.
   -  Ти  розумi?ш,  що  дано  в  тво?  руки  державою?  -  пробирав   вiн
якого-небудь надмiру запального вояку. - Не коня, не машину,  не  верстат.
Шофер машину поб'?, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумi?ш?
   Зда?ться, краще, нiж будь-хто, розумiв це Iван Антонович. Залишаючись в
душi суто цивiльною людиною, вiн, проте, був майже закоханий у справжнього
бiйця-фронтовика.
   - Може, тому що фронтовик щодня зустрiча?ться з  смертю  вiч-на-вiч,  -
уголос мiркував зараз Антонович, - вiн пiзна? краще за iнших справжню цiну
життя. Ви помiтили, що на фронтi люди живуть дружнiше? I менi зда?ться...
   Iван Антонович не доказав: на подвiр'? грякнувся важкий снаряд. Хвилину
всi мовчки вслухалися, потiм Черниш пiдвiвся:
   - Пiду гляну, чи вартового не зачепило. Капiтан i Антонович теж встали.
Переступаючи через
   бiйцiв, що спали покотом, вийшли на подвiр'я. Повiтря
   було гiрким, димним.
   - Пропуск? - почувся голос Романа Блаженка.
   - Не впiзна?ш, Блаженко?
   - А запитати мушу!
   - Правильно.
   Десь над головами спокiйно,  впевнено  ходили  кукурузники.  Муркотливi
невтомнi друзi пiхотинцiв,  вони  колись  бомбили  фрiцiв  у  курських  та
укра?нських кукурудзах  i  там  дiстали  вiд  бiйцiв  жартiвливе  наймення
куку-рузникiв. I  це  солдатське  прiзвисько  вони  донесли  до  угорсько?
столицi, де вже нема пiд ними нiяко? кукурудзи, а  височать  самi  кам'янi
бескеття. Кукурузники ходять над ними спокiйно й розважливо нiч крiзь нiч.
   За Дуна?м встають малиновi гори. Палахкотить Буда  по  той  бiк  Дунаю.
Горить щось i поблизу, в цьому кварталi.  Трiскаючи,  вишкiрились  червонi
ребра кроков. Над iншою будiвлею повалив  дим,  кучерявлячись  верховиною,
мов дуб. З одного боку його бiле пагiлля взялося зловiсно-червоним. Бiльша
частина димово? кучеряво? крони лишалася в тiнi i тiльки вгадувалась.  Але
десь унизу завирувало друге  свiтляне  джерело,  i  гiгантська  крона  вся
окреслилась, заморгала...  Те  моргання,  часте,  як  вiд  лiтнiх  далеких
блискавиць у степу, здавалось, погойду? дуба. Ось вiн  уже  розплива?ться,
росте, перетворю?ться на хмару. I все морга?. Вiд  цього  нiмого  моргання
зда?ться, що i все небо, i вся земля гойдаються.
   - Не холодно, Блаженко? - пита?ться старший лейтенант.
   - Байдужки.
   Бо?ць сто?ть, поклавши  на  автомат  руки  в  лайкових  рукавичках,  що
потрiскались йому на швах.
   В ячейках темнiють мiномети. Тепер  вони  нагадують  собою  ряд  мiцних
довгоши?х  лисиць,  що,  звiвши  переднi  лапи,  присiли  на   хвостах   в
напруженому чеканнi. Бiля мiнометiв у  ячейках  сплять  бiйцi,  накрившись
плащ-палатками i зогрiваючись власним диханням.  Iван  Антонович  обходить
?х, присвiчу? лiхтариком. Палатки посивiли вiд морозу.
   Десь на лiвому фланзi зметнулись в небо пружнi хвостатi комети "катюш".
Полетiли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду.  За  хвилину
донеслось звiдти гоготання, наче прокотився молодий весняний грiм.
   - Лунко, - каже капiтан Чумаченко. - На хорошу погоду.  Отак  заводськi
гудки у нас над Днiпром:, на дощ - хриплять, а на добру погоду -  спiвають
лунко.



   XXIII

   Пешт, схiдну частину мiста, уже було майже цiлком очищено  вiд  ворога.
П'ять тисяч кварталiв зосталися за спинами наших бiйцiв. Вибиваючи  ворога
з кварталу в квартал,  радянськi  вiйська  уже  притиснули  його  з  трьох
напрямкiв до Дунаю. Ворог шалено оборонявся в набережному районi.
   По той бiк Дунаю в бiлястiй  iмлi  танула  Буда,  спускаючись  терасами
кварталiв до самого берега. На горi бовванiв високий  королiвський  палац.
Артилерiя, встановлена противником  бiля  палацу  i  нижче,  попiд  горою,
обстрiлювала звiдти Пешт.
   Полк Самi?ва i його сусiди вже штурмували перед-парламентський  майдан.
Самохiднi гармати i танки, вирвавшись iз  засiдок,  де  вони  ще  з  ночi,
прича?вшись, чекали сигналу атаки, тепер прочiсували весь майдан до самого
берега. Пiд ?х прикриттям штурмовi групи ривок за  ривком  наближались  до
Парламенту.
   Мiнометники Кармазина прокладали шлях  автоматникам  свого  батальйону,
якi наступали праворуч Парламенту через  невеликий  сквер.  Мали  завдання
вийти до набережно?.
   Помiж  пам'ятниками,  фонтанами,  залiзними  огорожами   перескакували,
вiдстрiлюючись, нiмцi. Штурмовi групи витiснили  ?х  iз  скверу,  i  нiмцi
тепер  вели  вогонь  iз-за  колон  Парламенту,  iз-за  гранiтного  поруччя
набережно?.
   Енергiйний бiй наростав.  Як  лiсове  птаство,  стрекотiли  автоматники
помiж кам'яними громадами. I мiномети сьогоднi били якось особливо лунко i
наче аж радiсно.
   Мiнометники за цей ранок уже кiлька разiв змiнювали позицiю, маневруючи
у фарватерi штурмових  груп.  Зараз  гарячi  мiномети  вичахали  у  самому
скверi. ?хнi труби ще димилися, немов дихали парою на морозi.
   - Дожились, - весело вигукнув  Iван  Антонович,  -  дожились,  що  бити
нiкуди!
   Справдi, штурмовi групи вже зблизилися з противником на таку  вiдстань,
що мiни могли б зачiпати сво?х. Бити по ворожому  тиловi?  Але  тилом  був
Дунай.
   Дунай, Дунай! Так ось який тиi Не голубий, не вальсовий!..  Темний,  як
хмара! Широке смертельне поле, згубна нейтральна зона! Потовчена снарядами
крихка крига треться об береги. Вирують гемнi глибини, яво-риiься вода, як
на пiдводному камiннi... Нi, не голубий, не вальсовий!
   З Буди нiмецькi гармати все частiше б'ють по Дунаю. Ворожi  артилеристи
вже бачать в  бiноклi  сво?х,  припертих  до  берега.  Збившись  за  рогом
Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, нiмцi знову кидаються в контратаку.
Протриматись хоча б до ночi!.. Свинцевий град сiконув повiтря. Закресало в
бронзу монументiв. Шипучi трасуючi переснували сквер.
   Черниш,  виглядаючи  з-за  п'?десталу,  бачить,   як   нз   штурмовикiв
лейтенанта Барсова кинулись десятки озвiрiлих фашистiв.
   - Гвардi? старший лейтенант! - майже кричить Черниш до командира  роти.
- Дозвольте пiдтримати Барсова!.. Насiдають...
   Плитки густого рум'янцю на  Чернишевих  щоках  жеврiють,  розпiкаються,
наче сонцем.
   - Дозвольте, гвардi? старший лейтенант! - гукають бiйцi.
   Антонович дозволя? першому взводовi. Черниш радiсно махнув автоматом.
   - Перший взводi За мною!
   Як табун важких птахiв, при самiй землi летiли бiйцi, розгортаючись.  З
розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бiйця. Вiн повз,  волочачи  на
руцi автомат, лишаючи на снiгу  свiжий  слiд  кровi.  Слiд  був  яскравий,
здавалось, палав.
   - Де санпункт? - пiдвiв голову бо?ць. Вiн  був  без  ватянки,  в  самiй
гiмнастьорцi, заправленiй у штани. - Де санпункт?
   - Там! - Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись.
   - Давайте, "самоварники"! - гукнув поранений мiнометник навздогiн. - За
Парламентом ?х збилося до дiдька. Давайте, брати...
   Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з  готичними  шпилями  по
боках i куполом, всадженим посерединi, похмуро дивився на бiйцiв. Вiн наче
вiддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовiчний собор.
   Без крику падали  пораненi;  мiнометники,  перескакуючи  вiд  схову  до
схову, уже з'?дналися з штурмовиками лейтенанта Барсова.
   - ?вгене, ти тут? - почув Черниш голос  десь  збоку.  Оглянувшись,  вiн
побачив Барсова, молодого, розпаленого бо?м офiцера з автоматом  на  руцi.
Вiн уже, не дивлячись на Черниша, прицiлився кудись з-за  кам'яно?  тумби,
дав чергу  i  стрибнув  через  огорожу  до  поруччя  набережно?.  Знайомий
Чернишевi парторг четверто? роти, лiтнiй високий сержант, пiдвiвся на весь
зрiст, крикнув "ура" i повалився, поранений, ,на талий снiг. Але "ура"  не
згасло, воно спалахнуло, як з  iскри,  i  покотилось  берегом,  пiдхоплене
багатьма голосами. Напевне, його почули i по той бiк широкого Дунаю.
   Нiмцi, шалено вiдстрiлюючись, вiдступали за гранiтнi товстi колони.  Цi
колони з захiдного боку, вiд Дунаю, пiдпирали тисячотонний Парламент.
   Ха?цький, прослизаючи попiд стiною, пiдкрався до однi?? з тих колон. За
нею вiн угледiв автоматника. Нiмець строчив, не помiчаючи Ха?цького.
   Мало у тебе очей, враже! Не зна?ш ти, що довгi  тижнi  мiських  бо?в  у
лабiринтах Пешта багато чого навчили бiйця Х'а?цького! 170  кварталiв,  що
?х здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли  для  Ха?цького
марно. Вони наклали новий вiдбиток  на  його  бойову  поведiнку  в  рiзних
умовах. Хома звик уже до цих  лабiринтiв,  до  пiдземель,  до  барикад  на
вулицях, до вiкон-бiйниць, до колон-схованок. Вiн уже зна?, де йому  треба
бути обережним, а де - безстрашним стрибком плигнути вперед.
   Так, як тут.
   Ха?цький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками i
рвонув його  на  себе.  За  автоматом  з-за  колони  виволiкся  й  нiмець.
Здоровенний, вищий за Хому,  в  чорних  навушниках,  з  блукаючими  дикими
очима. Вiн нiяк не хотiв випустити  автомата  з  рук,  наче  сам  був  теж
часткою того автомата. Якусь хвилину  вони,  сопучи,  водилися  на  руках,
маючи намiр один одного перехитрити i пхнути в Дунай. Обидва задкували вiд
берега. Нарештi Хома, влучивши момент,  щосили  скрутнув  автоматом  убiк.
Руки нiмця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсiм не  знайомий  Хомi,
пробiгаючи мимо, луснув нiмця прикладом  по  головi.  Нiмець  вхопився  за
голову, поточився, але не  впав.  Вiн  з  жахом  позадкував  вiд  високого
берега. Дунай темпiв унизу, як прiрва.
   - Не заточуйся! - важко дихаючи, вигукнув Ха?ць-кий  i  стусонув  нiмця
його ж автоматом. - Пiдтримаю!
   Нiмець заточився до берега. Хома, розiгнавшись, пiддав йому  чоботом  у
спину. Нiмець полетiв у воду.
   Дiялось це блискавично.
   Весь берег клекотiв i вихрився.  Важкий,  смердючий  дим  стелився  над
рiкою.  Штурмовики  по  всiй  набережнiй  гранатами  i  врукопаш  добивали
противника.
   Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталiв уже плавом  пливли
колони полонених. Самi полоненi тепер прискорювали ходу, щоб швидше  вийти
з-пiд вогню сво?? ж артилерi?. Вона без угаву садила  по  Пеш-ту  з  висот
Буди.
   Прочимчикувала колона угорцiв з бiлим прапором,  iз  сво?м  полковником
попереду.
   - Де плен? - питався полковник.
   Орловцi та чернiгiвцi показували йому без будапештських карт.
   Нiмцi брели в колонах, похиливши голови, нi на кого не дивлячись.  Однi
- ще в сво?й унiформi, iншi вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями  на
шиях. Немов ведуть ?х мiстом з в'язницi на роботу чи в лазню. Вони не мали
в собi духу, морального права смiливо зустрiтися поглядами з бiйцями,  якi
стояли на тротуарах ще спiтнiлi, розпашiлi, радiснi пiсля бою. Було зовсiм
не холодно, проте в багатьох полонених пiд носами висiли краплi.
   - Хоч би втерли свою арiйську рiдину! - гукали бiйцi.
   Нiмцi не втиралися.
   Партiю сотнi на  пiвтори  гоном  гнав  Козаков.  Сержант  був  сьогоднi
особливо збуджений.
   - Чистокровна череда! -гукав вiн знайомим однополчанам.  -  Навiть  два
оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогоднi нам дозволить сiсти на коней.
   - А Буда?
   - ?й те саме буде!
   Колони брели i брели.
   - Було в сорок першому роцi,-- гомонiв до товаришiв на тротуарi  якийсь
тонконогий лiтнiй пiхотинець в обмотках, накручених туго до самих колiн. -
Один було ?хнiй автоматник десятьох наших гнав... А тепер один  наш  ?хнiх
сотню жене. Отак дiла обернулися, братцi.
   - Iсторiя, братику, iсторiя, - втрутився бас. - Колесо iсторi?... Тютюн
ван?
   - Нинч. Сигари... гаванськi.
   - Ет, барахло, братику. Кременчуцько? махорочки б!.. Ну та давай.



   XXIV

   Пiсля бою на набережнiй мiнометники, залетiвши в примiщення Парламенту,
зiткнулися бiля входу з Ферен-цом.
   -  Ти  вже  тут,  Ференц?  -  гукнув  Вася  Багiров.  -  Уб'ють!  Ще  ж
стрiляють!..
   - Уже не вб'ють, -  скидаючи  капелюх,  спокiйно  й  урочисто  вiдповiв
художник. - Уже нi.
   Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку.
   - Товаришу лейтенант... гвардi?, - сказав вiн з акцентом. -  За  все...
всiм вам... армi? вашiй... спасибi.
   Черниш мiцно потис йому  руку  i,  не  затримуючись,  подався  разом  з
бiйцями вгору по бiлих мармурових сходах. За  гуртом  радiсних,  збуджених
бiйцiв, розвiваючи йолами свого макiнтоша, поспiшав i Ференц. Вiн вказував
на колони монолiтного мармуру, що пiдiймалися обабiч.
   - Це завезенi з Швецi?... Це з Феррари... Це з Нiмеччини... Монолiти...
   А Чернишевi ввижалися iншi монолiти -  бескеття  тих  сiрих  скель,  де
зостався лежати Брянський.
   - Приймальний зал...  Червоне  дерево...  Бронза...  Рожевий  мармур...
Перед вами - високе мистецтво! Шедеври!
   Це слово боляче рiзонуло Черниша. Не раз вiн чув  його  вiд  Сiверцева,
коли мова заходила про Ленiнград.
   А то ж хiба не шедеври?
   Чернишевi спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його.
   Бiйцi якогось iншого полку  групами  спускаються  назустрiч  з  ручними
кулеметами на плечах, бурхливi,  сяючi.  Поперед  себе,  жартуючи,  женуть
кiлькох обеззбро?них фрiцiв.
   - Куди, брати слов'яни? - ймаються назустрiч.
   - До мiнiстрiв.
   - Нема!
   - Ще сидять у каналiзацiйних трубах!
   - Го-го-го!
   Зали, мов гулкi Альпи, вiдлунюють веселими голосами.
   У вiкна крiзь  рiзнокольоровi  шибки  лл?ться  м'яке  райдужне  свiтло,
сповнюючи зали, фой? i коридори барвистим присмерком. Нiби  вступа?ш  цими
бiлими сходами у маревний фантастичний свiт.
   -  Палата  депутатiв,  -  з  гордiстю  поясню?  Ференц,  забiгаючи   до
мiнометникiв то з одного, то з другого боку.
   Що вище пiдiймалися, то виднiше  ставало  навкруги.  Немов  сходили  на
високi гори. Крiзь проламаний снарядом купол свiтилося небо.
   Палата депутатiв... Похмурий величезний зал з ярусами  стiльцiв.  Перед
кожним стiльцем столик з табличкою. На нiй прiзвище депутата. Де зараз  цi
депутати, якi запродали фашистам свiй народ? У Швейцарi?, чи в Баварi?, чи
на островi Капрi?..
   Внизу посеред залу, як на цирковiй  аренi,  круглий  стiл  пiд  зеленим
сукном. Навколо стола на пiдлозi порозкиданi важкi старовиннi  фолiанти  в
шкiряних оправах. Стоягь крiсла мiнiстрiв, оббитi червоним оксамитом.
   - Трибуна оратора... Ложi дипломатiв... Ложi журналiстiв.
   Ференц завмира? вiд гордощiв i пошани. Ха?цький втомлено сiв на  одному
з крiсел, жадiбно розглядаючи  навкруги  прикрашенi  стiни.  Тiльки  тепер
вiдчув, як ноги гудуть пiсля довго? напруги.
   - Хомо! Хомо! - стривожено каже Ференц. - Це фотель мiнiстра?
   - Мiнiстра? - Хома загляда? пiд себе.  -  То  що  ж...  вломиться?  Нi,
зда?ться, стiлець не гiрший за iншi. Пухкий, саме для мене... Ти ж  зна?ш,
Ференц, що допiру мене шпортонуло  осколком  в  найделiкатнiше  мiсце-Хома
втира?ться  рукавом.  Бiйцi  розсипались   помiж   депутатськими   рядами,
нишпорять, чи не прича?вся часом де внизу зненацька застуканий фрiц.
   Художник збира? з пiдлоги важкi фолiанти i, витираючи, склада?  стопкою
на стiл.
   - Що це за книги?
   - Закони, Хомо. Нашi старi закони...
   - А, це тi закони, що спiвали, як та скрипка. - Хома несподiвано тонким
вертлявим голосом iмiту? скрипку: - Йде весiлля - нап'?мося й на?мося, йде
весiлля - нап'?мося й на?мося... Так! А наш  бас  ?й  вiдповiда?,  -  Хома
сканду?  повiльно,  басом:  -  Ще  по-ба-чи-мо,  ще  по-ба-чи-мо...  От  i
побачили.  Хiба  не  так,  Ференц?..  Та  чого  вони,  тво?  закони,  такi
пiдтоптанi, пилюкою припорошенi?
   - Перетру, Хомо.
   - Перетри, перетри  гарненько,  Ференц,  -  повча?  Хома,  -  та  ще  й
перетруси. Бо там, либонь, уже й мiль завелась. Якi добрi, то залиш, а якi
поганi, то - в пiч. Натомiсть поклади новi. Такi, щоб во?н не було. Габору
нем йов. Чу?ш, Ференц?
   - Але це в компетенцi? мiнiстрiв, Хомо.
   - Як ти кажеш?
   - Ну... це повиннi нашi мiнiстри...
   - Мiнiстри... Гей, ви, мiнiстри! - гука? бо?ць на пустi  мiсця  палати,
нiби там уже справдi стояли перед ним мiнiстри. - Ходiть-но  сюди,  маю  з
вами бесiдувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистiв ми допiру  виперли
в Дунай. Мiсця вам вiльнi. Будь ласка, мерсi, займайте... Але  знайте,  що
тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську полiтику i загинали ??
на вiйну. Хiба дарма я всю  Мадьярщину  до  самого  Дунаю  сво?ми  шанцями
перекраяв? Хiба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, i Штефан,  i  кум
Прокiп? Нi, ой нi... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не  захочете
жити  миром  та  ладом,  буде  вам  гiрко,  як  сьогоднiшнiм  фрiцам.   Не
посмiхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такi, що цвях
перекушу. I рука ще не млi?. Та  й  сини  ще  дома  ростуть  червонi,  мов
калина, та дужi, мов дубцi! Я ?м пишу, аби-сь дивили з нашо? Вулиги  i  на
Дунай, i за Дунай, i на весь бiлий свiт.
   Черниш стояв нагорi у палатi  сенаторiв,  повитiй  бiлими  присмерками.
Мовчки оглядав пишнi окраси стiн,  ковзаючись  по  них  неуважним,  сумним
поглядом i думаючи про тих далеких, розгублених по шляху, якi  йшли  i  не
дiйшли сюди. I бо?ць Гай, i Юрiй  Брянський,  i  Саша  Сi-верцев,  i  Шура
Ясногорська, - всi, навiки чи тимчасово  вибулi  з  строю,  немовби  щойно
пiдiймалися вкупi з цим озбро?ним натовпом по бiлих сходах i вступили в цю
залу. Вiн виразно бачив ?хнi обличчя, чув ?хнi голоси i сам уже  в  думках
звертався до них:
   "Ви  не  повиннi  бути  нiким  забутi,  нi  мiнливими  полiтиками,   нi
дипломатами. Бо ви йшли в авангардi людства i без вашо? жертви не  було  б
нiчого..."
   Ридав сухими очима, кричав нiмими словами:
   "Вас людство пiдхопить, як пiсню, i понесе  вперед,  бо  ви  були  його
весняною першою пiснею..."
   Великi дороги армiй пролягли Чернишевi перед  очима.  Звiдси,  з  цього
високого  пункту  чужого  переможеного  мiста,  вiн  сягав   поглядом   до
незлiченних тисяч сiрих окопiв, розкиданих по полях ?вропи,  чув  перестук
солдатських пiдкiв по замiнованих асфальтах, стогiн забутого пораненого  у
пiдхмарних горах.  Життя,  перестаючи  бути  для  нього  рожевою  загадкою
юностi, вiдкривалося перед ним простою сво?ю величчю. Вiн бачив його  сенс
зараз яснiше, нiж будь-коли. I хай вiн, може, впаде, як Юрiй Брянський,  в
задунайських низинах чи в словацьких горах, вiн i в  останню  передсмертну
хвилину дякуватиме долi за  те,  що  вона  не  водила  його  манiвцями,  а
поставила в ряди велико? армi? на пряму магiстраль.
   Думки його перервав Багiров, з'явившись з повiдомленням,  що  батальйон
збира?ться.
   Спускаючись по сходах з верхньо? палати,  Багiров  i  Черниш  почули  в
глибинi Парламенту голос  Хоми.  Зазирнули  в  нижню  палату.  Хома  сидiв
глибоко внизу, закинувши ногу за ногу,  тримаючи  автомат  на  колiнах,  i
просторiкував. Навколо Хоми, з'юрмившись, бралися за живота  бiйцi.  Серед
них були i самi?вцi, i солдати з iнших незнайомих частин.
   - Кiнчай ночувати! - скомандував старшина. - Мiнометна, виходь...
   Хома вилетiв з крiсла...
   - Будь здоров, Хомо! - тряс йому руку Ференц, прощаючись.
   - Будь здоров, Ференц... I не кашляй!
   - Будь спок, Хомо, будь спок. Спасибi за кушай-кушай... Спасибi за все.
   Бiйцi загуркотiли мiж депутатськими мiсцями вниз по сходах.
   З Буди били гармати.
   Один снаряд, шугонувши крiзь купол, вибухнув у пишнiй приймальнiй залi.
Полетiли уламки статуй. Хмарою  знялася  зi  стiн  бiла  вапняна  кiптява.
Бiйцi, запорошенi нею, весело чортихаючись, вискакували  з  Парламенту  на
свiже повiтря. Зброя стала сизою. Кожен бо?ць вилiтав сизим, мов сокiл.



   XXV

   Увечерi полк лаштувався на марш.
   Пiдроздiли скупчувались в одному з  темних  кварталiв.  Командир  полку
Самi?в, зiбравши комбатiв, повiдомляв ?м порядок руху.
   Пахучi кухнi тряслися через подвiр'я, гублячи за собою жар з  пiддувал.
Бiйцi поспiшали з казанками вечеряти.
   Багiров, дiставши  знову  пiдводи  з  транспортно?  роти,  вкладався  з
матерiальною частиною. З усього було видно, що  марш  буде  далекий.  Iван
Антонович змушував  сво?х  мiнометникiв  при  ньому  перевзутись,  щоб  не
потерли ноги в дорозi.
   Полковi розвiдники гасали на чорних конях.
   Мiж бiйцями про марш ходили рiзнi чутки:
   - Кажуть, пiд Турцiю...
   - А я чув, що на Далекий Схiд.
   - Брехня... Iдемо на пiвнiч, форсувати Дунай...
   - Що тут ворожити: куди накажуть, туди й пiдемо.
   У  великому  пустому  гаражi  бiйцi  порозкладали  багаття.   Вечеряли,
перевзувались, сушили онучi. Парували нагрiтi колiна ватяних штанiв.
   Iван Антонович пiдiйшов до одного з вогнищ, розкладеного мiнометниками.
Хвиля теплого повiтря м'яко накотилась на нього.
   Довкола вогнища  серед  мiнометникiв  сидiли  лейтенант  Черниш,  майор
Воронцов. Присьорбуючи чай прямо  з  закоптiлих  казанкiв,  присутнi  вели
спокiйну, видно, давно розпочату розмову.
   - ...Зна?те, як про це сказав Михайло Iванович? - говорив майор. -  Ви,
каже, вернетесь додому новими людьми, людьми з  свiтовим  iменем.  Людьми,
якi усвiдомлюють свою безпосередню участь у твореннi свiтово? iсторi?.
   - Чу?ш, Романе? - штовхнув земляка Хома. - Творець свiтово? iсторi?.
   - А вони нас трактували нижчою расою...
   - А ми й будемо нижчою, - каже Хома.
   - Що-о? - визвiрився на нього ?фрейтор Денис Бла-женко.
   - Нижчою расою, кажу. Бо ми ж залишимось на землi, а вони  загойдаються
на шибеницях. Чи то ж не вище?
   Бiйцi регочуть.
   Маковейчик гра?ться цiкавим портсигаром.
   - Ану, покажи свiй трофей майоровi! - пiд'юджують його бiйцi.
   Маковейчик демонстру?.  Мудрий  портсигар,  клацнувши,  викида?  готову
самокрутку.
   -  Здорово!  -  заблищали  очi  в  одного  з   пiхотинцiв,   такого   ж
молоденького, як Маковейчик. - Тiльки закладай папiр.
   - Здорово, - каже i майор, удавано вражений. - Ану клацни ще.
   Маковейчик з простодушною радiстю клаца?.
   - Додому повезеш? - питають його.
   - Я тако? мiзерi? не повiз би, - каже Хома. - Чи то ж я безпалько,  сам
не скручу собi цигарки, най його мамi. Вигадка, щоб тiльки очi замилювати.
Раз-два - i вже за?да?. Привезти, так мотоцикл.
   - Або годинник, - встря? молоденький пiхотинець. - Годинникiв у  них  -
як смiття.
   - Все "роскопи", - зауважу? Денис Блаженко,  не  вiдриваючись  поглядом
вiд розгорнуто? дивiзiйно? газети, яку трима? в руках. - Штамповка.
   - А скiльки шовкiв, - кида? хтось цозаду.
   - Штучнi, - заперечу? Хома. - Глянеш - очi вбирав" а тiльки  у  воду  -
вже й розповза?ться...
   - Багато у них всяко? всячини, - замислившись, каже майор. - Багато ? в
них речей, що вражають сво?м блиском нашого бiйця... Нам було не до  того.
Нашi жiнки, матерi й дiвчата за  цi  роки  забули  про  святковi  вбрання.
Чоботи та армiйська ватянка стали одягом цiлого  народу...  Але  зате  якi
багатi ми з вами у чомусь  незмiрне  важливiшому.  Багатi  вченням  сво?м,
правдою сво?ю, що ?? несемо на наших  ленiнських  прапорах...  Скажiть,  у
кого з них е така держава, - поступово пiдвищував  голос  майор,  -  котра
вистояла б, як скеля, в отаку бурю?
   - Нi в кого.
   - А в кого з них е люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе  те,  що
знесли ми з вами?
   Бiйцi сидiли деякий час, задумавшись. Навiть у  ?хньому  мовчаннi  було
щось ?днаюче ?х. Видно було, що думають вони не кожен про сво?  окреме,  а
про ?дине, однакове у всiх. Це був момент то? глибоко?  задушевностi,  яка
так часто з'явля?ться бiля солдатського вогнища  мiж  людьми,  що  пройшли
вкупi довгу, важку путь i зрiднилися в боях. I радощi, i болi, i  спогади,
i мрi? для них давно вже стали спiльними, як у дружнiй сiм'?.
   Черниш дiстав з кишенi  трикутник  листа  i,  нахилившись  до  багаття,
розгорнув його. "Котрий уже  раз  лейтенант  його  перечиту?",  -  подумав
Ха?цький.
   Це був перший лист вiд Шури Ясногорсько?, одержаний Чернишем сьогоднi.
   "Здрастуй, Женю, - писала вона. - Лежу в армiйському госпiталi, якраз у
тому, де колись сама працювала i зустрiла Шовкуна. Тут же i Саша Сiверцев.
Ми часто сходимося з ним i згаду?мо полк. Полк! Скiльки в цьому словi  для
нас i туги, i болю, i невимовно? чарiвностi.  Де  ви  тепер,  Женю?  Чи  в
Будапештi, чи пiд ?стер-гомом, чи пiд Комарно? Ми щодня гада?мо про  це  з
Сашею i нiяк не можемо  вiдгадати:  скрiзь,  де  найважчi  бо?,  там,  нам
зда?ться, i ви. Звiдси, збоку, все перед нами поста? в якомусь  особливому
свiтлi. Кожен крок нашого пiхотинця  зда?ться  подi?ю,  вартою  лiтописiв.
Женю, яка я щаслива... Так, саме щаслива... Хай тебе не  диву?,  що  пiсля
всього, що сталося, я ще можу говорити про щастя. Не подумай, що я  забула
що-небудь або що рани вже зарубцювались  i  не  кровоточать.  Нi,  Женю...
Золота трансiльванська сопка горить не згасаючи i не меркне, не меркне.  I
тiльки велич того, за що вiн загинув i за що готова загинути я,  да?  менi
сили i вiдчуття щастя навiть у найтяжчу  мить.  Бо  хiба  щастя-це  тiльки
смiх, i насолода, i ласки? Так уявляти його можуть лише  вузькi,  обмеженi
люди, якi нiколи не були бiйцями i не мали свого полку  i  свого  прапора.
Хiба такi дрiбнi "щасливцi" не гiднi жалю? Та це. Женю,  ти  зна?ш  краще,
мабуть, за мене. Зна?ш i те, як остогидло менi вже  госпiтальне  лiжко,  i
оцi процедури та режими. Хочеться швидше звiльнитись вiд них  i  знову  до
вас, нога в ногу з вами..."
   Надворi подали команду:
   - Офiцери, до комбата!
   ?вген встав, ховаючи листа. Воронцова  серед  присутнiх  уже  не  було.
Бiйцi гасили вогнища, виходили  на  подвiр'я.  В  темрявi  лунали  короткi
команди, шикувались пiдроздiли. Пролiтав снiг.
   По захiдному берегу за мерехтiнням бiло? вiхоли палали гори. Освiтились
бетонованi бики високих дунайських мостiв. Порванi ферми гнулись у багряну
воду, демов пили ?? спрагло i нiяк не могли напитись.
   Дуная червонiв.
   - Прапороносцi, в голову колони! - пролетiла команда  командира  полку.
Пiдроздiли рушили.
   Iтимуть вони спочатку помiж темних  ущелин  розбитих  квзрталiв.  Потiм
вийдуть у лридунайськi поля, занесенi снiгами.  Iтимуть  цiлу  нiч,  чуючи
канонаду лiворуч i праворуч на флангах. Iтимуть просто в не?, не вагаючись
i стискаючи вiряу зброю. Попереду взвод прапороносцiв з :полковим прапором
у цупкому брезентовому чохлi, з позолоченим вiнчиком зверху на древку.
   Офiцери на ходу будуть поглядати на компаси, що свiтитимуться в темрявi
на ?хнiх руках.
   Iтимуть, iтимуть, iтимуть...
   Золотий вiнчик прапора, погойдуючись, буде весь  час  поблискувати  над
головами бiйцiв.




   КНИГА ТРЕТЯ. ЗЛАТА ПРАГА

   Девици поютъ на Дунай.
   Вьются голоси чрезъ море до Кiева.
   "Слово о полку Игореве"


   I

   Наступала велика весна.
   Обрi? ширшали, день просторiшав. З кожним перейденим  кiлометром  сонце
припiкало все дужче, наче бiйцi самi наближались до нього.
   Наступ набирав щодень  навальнiшого  темпу.  Куцих  топографiчних  карт
вистачало всього на кiлька годин руху. Посланi з вищих штабiв, вони  ледве
встигали наздоганяти наступаючi вiйська.
   За двi доби полк з боями пройшов вiд Грону до Нiтри  i  форсував  ??  в
мiстечку Новi Замки. А подяку командування, одержану за  визволення  Нових
Замкiв, бiйцi вже читали за десятки кiлометрiв вiд Нiтри,  на  рiчцi  Ваг,
третiй словацькiй притоцi Дунаю.
   Сухi шляхи  закурилися  в  глиб  Словаччини.  Шинелi  висохли  i  стали
легкими, мов пташинi крила.
   Може, тому, що  полк  зустрiв  наступаючу  весну  в  походi,  у  бiйцiв
складалося враження, що саме поняття часу  залежить  вiд  них,  вiд  темпу
?хнього наступу. Чим  наваль-нiше  вони  йшли  вперед,  з  боями  форсуючи
холоднi  скреслi  рiки  i  задихаючись  в  гарячих  маршах,  тим   швидше,
здавалось, наступа? весна.
   Довгождана пилюка квiтневих дорiгi Уперше в цьому  роцi  закурилася  ти
над вiйськами. Не та, що роз'?дала  нам  очi  в  41-му,  не  та,  якою  ми
тру?лись тодi в укра?нських спраглих степах! То була  важка  пилюка  горя,
змiшана з гiркою сажею палаючих рiдних осель... А ця -  золотиста,  легка,
квiтнева! - росте обiч тебе  могутнiми  крилами,  вiщуючи  велику  сонячну
весну. Бурхлива супутниця походiв, вона вже, зда?ться, ма? в собi  присмак
перемоги.
   - Дивно! - вигуку? посiрiлий вiд кiптяви Маковей до Романа Блаженка.  -
Аж на зубах скрипить, а якось при?мно!
   - Воно-то при?мно, та коли б посуха не вдарила... Вони скачуть верхи за
ротними  пiдводами.  Навкруги  стеляться  родючi   придунайськi   рiвнини.
Десь-не-десь бовванi? на обрi? самотнiй словак iз самотнiм волом у плузi.
   Сонце, звернувши на захiд, рикошетить  промiнням  по  далеких  польових
озерах. Над торiшнiм комишем уже  звиваються  бiлими  табунцями  крячки  -
першi листiвки, викинутi  в  поля  великою  весною.  Попереду  вся  дорога
двигтить  вiйськами.  Вирують  у  хмаровиннi  пiднято?   куряви   пiдводи,
вершники, машини. Сотнями срiбних молодикiв зблискують пiдкови  на  сонцi.
Спокiйно погойдуються на лафетах полковi гармашi. Обганяючи  мiнометникiв,
пропливають одна за одною "катюшi",  грацiозно  несучи  приховану  в  собi
грозу.
   Гомiн маршу, як завжди, збуджу? Маковея. Наче крiзь величезний радiсний
оркестр пролiта? вiн, ротний соловейко.  Йому  хочеться  спiвати.  Маревнi
красунi  лукавим  натовпом  скачуть  довкола  нього  в   повiтрi,   злегка
пiдспiвують хлопцевi.
   - Романе, яких я дiвчат бачив у Галантi!
   - Ех, Маковею, Маковею... Начувайся. Буде тобi  вiд  старшини.  Ми  тут
усi?ю ротою тебе шукали...
   - Перед старшиною я вже вiдрапортувався... Вибатькував на  перший  раз,
та й усе!..
   - Щастя тво?, хлопче, що не пiд час бою вiдстав...
   - Дурний би я був - пiд час бою вiдставати!  Тодi  дали  б  штрафну  за
це... Але ж якi там дiвчата 1 Бачив  би  ти  ?х,  Романе...  -  Телефонiст
солодко заплющився, покрутив головою: - Пави!
   Цi??  весни  молодий  солдатський  хмiль  бродив  у  Ма-кове?вiй  кровi
бурхливiше, нiж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не  до  кожно?
дiвчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому  кухоль
води через паркан, друга лукаво посмiхнулася, виглянувши з вiкна, третя...
   - Гляди, хлопче, щоб тi пави не збили тебе з пантелику...
   - Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють  з  костьолу  та  як
попливуть вулицею - очей не вiдiрвеш!.. Хустки на  них  яскравi,  спiдницi
короткi та круглi, як  обручами  напнутi...  Iдуть  тротуаром  у  червоних
чобiтках, маленькi молитовнички до грудей притискують та з-пiд  хусток  на
мене тiльки зирк-зирк!.. А чобiтки ?хнi - дзень-дзень...  Iду  собi  поруч
них на конi та розглядаю.
   - Марусино! - гукаю  однiй,  найкращiй...  А  вона  посмiхнулась  менi,
зупинилась бiля хвiртки:
   - Я нем Марузина, я Iринка!
   - Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись,  що  там  у  тебе  так
гарно бренька?, коли ти йдеш вулицею... Покажи-но сво?дзiнь-дзiнь-дзiнь!..
   Тодi вона глянула на мене -  тiльки  так  глянула!  -  i,  засмiявшись,
пiдняла свiй червоний чобiток! I  що  б  ти  думав,  Романе?  Дзвiночок!..
Просто мiж високим каблуком i пiдошвою в  не?  припасовано  маленький,  як
гудзик, мiдний дзвiночок...
   - А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля пiд тобою подзвоню?...
   Ех i дiвчина ж! Повела  грайливо  очима,  цокнула  по  дзвiночку  сво?м
шкiряним молитовничком, i дзвiночок аж засмiявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу,
?хати вже пора. Торкнув коня, а Яринка  як  гляне  на  мене...  I  жалiбно
якось, i перелякано:
   - Хова?
   - Фронт, кажу.
   - Не треба фронт... Не любiм фронт... Ну, що ти ?й скажеш на це?.. Доки
й за рiг не звернув, все стояла на мiсцi, як  вкопана,  та  дивилася  менi
вслiд...
   - Ой хлопче, хлопче, -докiрливо каже Роман, - не  грайся  з  вогнем.  I
незчу?шся, як десь в капкан попадеш...
   - Що ти менi мораль чита?ш? - спалахнувши, вигуку? Маковей. -Завзялися,
опiкуни! I ти цi??, i Хома цi??, i всi цi??! Шануйся, дивись,  бережись!..
Сам уже не малий, розумiю дещо!
   - Маковею, - спокiйно вiв Роман, - я прожив два  тво?  життя,  послухай
мого слова, спасибi колись скажеш... Хiба я, хiба Денис, хiба офiцери щось
зле тобi зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота  вболiва?  за
тобою, як  за  рiдним  сином!..  Ти,  правда,  хло-пак  справний,  в  боях
авторитет здобув... I грамотнiший  за  багатьох  iз  нас,  i  медалi  тобi
недурно навiшано... Але ж молодий та ласий на все, що в очi б'?!
   - А що ж, по-тво?му, в мене душа з лопуцька?
   - Тож-то й воно, що душа  в  тебе  молода  та  гаряча  i  довiрлива  до
всього... Оберiгай ??, Маковею, не звихни нiде!.. Хiба  забув,  скiльки  в
Будапештi шпигунок нашi хлопцi  ловили?  Скiльки  там  всяких  жевжикiв  у
дамськi жакети перевдягалося? Вже в них i пов'язки на рукавах, вже вони  й
"антифашисти",  вже  вони  й  "пiдданцi"  iнших  держав-пащпорти   в   них
заздалегiдь заготовленi... Дума?ш, для чого то? Дума?ш, добра тобi мислять
отакi типи? Тiльки й  гоноблять,  щоб  кудись  тебе  завести  одного,  без
товаришiв, та впо?ти метиловим спиртом, та й ножакою в спину...  Це  тобi,
хлопче, не вдома, тут iнша територiя...
   - То, виходить, уже й на дiвчину глянути грiх? Уже й пожартувати з  нею
не можна?
   - Грiх не грiх, а  береженого  й  бог  береже,  Маковею...  Дума?ш,  то
червонi чобiтки до тебе подзенькують? То спокуси тво?,  Маковею!..  Ходять
вони вулицями в дiвочих чобiтках, обступають тебе звiдусiль та очi з  тебе
рвуть! Все тут ма?ш перед собою, все для тебе  виставлено:  вина  панськi,
картинки соромiцькi, жiнки тонкобровi... Бери,  Маковею,  втiшайся!..  Хто
легкий на втори-одразу накинеться... А про те й не подума?,  що  вина  тi,
може, з отрутою, а жiнки тi, може, з поганими хворобами, а в картинках тих
- розпуста! То це не капкани? А ти ?х обiйди, переступи, прогорни вбiк  та
iди сво?ю дорогою, куди твоя мiсiя пролягла. Глянь,  якi  шляхи  ще  перед
тобою стеляться! Такi шляхи, що як встануть, то й неба дiстануть!
   Маковей мимохiть подивився на далекий шлях, що лiг перед ним,  оповитий
золотистою курявою, загачений вiйськами. Нi  кiнця  йому,  нi  краю...  До
самого обрiю пролiг,  ввiйшов  у  самий  обрiй,  що  палахкотить  над  ним
грандiозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане,  то  й  справдi  неба
дiстане?
   Маковей присмирнiв, задумався.
   -  Хiба  я  цього  не  знаю,  Романе?  Не  такий  вiтрогон,  як  декому
зда?ться... Яринки я сьогоднi i в вiчi не бачив! Блаженко люто  витрiщився
на юнака.
   - Як не бачив?
   - Та так... Це тiльки... намрiялось менi.
   - Тьху на тво? вимрiйки! I це ти менi баки ними забива?ш всю дорогу?
   - Так  вона  ж  була!  Тiльки  не  в  Галантi,  а  ще  в  Камендiнi  на
плацдармi... Я бачив ??, коли ?здив у полк за орденом...
   - Коли це ще було...
   - А от сьогоднi  чомусь  пригадалася,  встала  перед  очима,  так  я  й
розповiв тобi... Чобiтки отi червонi, i дзвiночки, i усмiшка...  Не  йдуть
з-перед очей, хоч убий...
   Дивний ти, Маковею... Завжди говориш, мов сни  переказу?ш...  Надумався
мене сво?ми казками бавити. Весна на тебе дi? - ось що я тобi скажу.
   - А на тебе не дi??
   Роман перемовчав, явно ухиляючись вiд грiховно? вiдповiдi. Потiм  знову
нарiпився на хлопця:
   - Де ж ти, в такому разi, бестався, що  ми  тут  з  нiг  збилися,  тебе
шукаючи?
   - В мене кiнь засiкся, так я перев'язував, щоб старшина не загледiв  та
не виганьбив принародно. Зна?ш, вiн як  почне!..  I  нiчого  взагалi  було
панiку пiднiмати... Що я вам - дитина на ярмарку?  Нiхто  вас  не  силував
бiгати, висолопивши язики...
   - Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, - розсердився  Блаженко.
-Може, дума?мо, здуру десь хлопець у бiду вшелепався, може, допомогти йому
треба...
   - Не вшелепаюсь, - засмiявся Маковей, - будьте певнi!
   - Може, саме тому й не вшелепа?шся, що всi товаришi пiклуються тобою...
Дружба, брате, велике дiло. Бач, як тiльки де-небудь загавився, так уже  й
кинувся кожен: де Маковей? Де телефонiст? Розшукати  негайно!  Всипати  по
перше число! А як же iнакше? Вся рота хоче, щоб iз тебе люди були.
   Хлопець замрiяно слухав, розглядаючи високi стожа-ри палаючого заходу.
   -  Що  тобi?  Освiту  ма?ш  за  вiсiм  класiв   -   не   те,   що   ми,
церковноприходськi... Казанок у тебе на плечах варить нiвроку... Кров  ще,
як у первiстки, гра?... Та ти при бажаннi навiть в офiцери можеш вийти!
   Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася,  тряслася,  димилася
без кiнця, немовби горiла.  Захiд  палахкотiв  усе  дужче,  польовi  озера
зачервонiлися, нiби налитi  ясною  кров'ю.  Валуюча  понад  шляхом  пилюга
ставала з  одного  боку  зовсiм  червоно-бурою.  Далеко  на  обрi?  дорога
вигиналася, зникаючи десь пiд самим  сонцем.  Там,  на  небосхилi,  силует
колони ледве синiв, тягнучись по рожевому тлi,  як  нерухома  смуга  лiсу.
Можна було тiльки здогадуватись що й там, далеко, все, як i тут,  гуркоче,
руха?ться  вперед,  все,  як  i  тут,  охмарене  червоно-бурим  димом,  що
вистеля?ться повiльними хвилями на довколишнi словацькi нивки.
   Маковей мiряв поглядом шлях, стиха усмiхався йому.
   - А таки як встане, то й справдi неба дiстане!.. Це ти  правду  сказав,
Романе!
   Зненацька ззаду хтось огрiв  канчуком  Маковейчико-вого  коня,  аж  вiн
звився пiд сво?м вершником.
   - Гони, не давай мочитись! - пролунав знайомий голос.
   Мiж  вершниками,  як  iз   землi,   вирiс   Хома   Ха?цький.   Гарячий,
закiптюжений, наче щойно з-пiд молотарки. Впрiв, най його мамi, фуфайку на
грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечi фуфайки, товстим  шаром
осiла сiра пилюка. Ледве помiтно жеврiють з-пiд  не?  червонi  старшинськi
"молотки". Вже понад мiсяць Хома старшину?. Васю Багiрова забрали в  полк,
до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кiлька знаменщикiв, i Багiров у
числi iнших ветеранiв-сталiнградцiв пiшов на змiну загиблим. А в ротi його
заступив Ха?цький. Кому ж було прийняти вакантну посаду,  як  не  старшому
?здовому, як не геро?вi Будапешта? Командир  роти  призначив,  а  замполiт
Воронцов, дiзнавшись про це, благословив:
   - Добре. Вiтаю вас, товаришу Ха?цький... Тепер ви розгорнетесь.
   I тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже ротi господарство бiльше,
нiж було ранiш.  Вишколений  Багiровим,  упевнено  гнув  свою  старшинську
лiнiю. Макове?вi спокою не давав. Гаразд, що булькатий:  все  бачить,  все
помiча?... Ось i зараз, порiвнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцевi:
   - Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти,  а  твоя  ложка  хай
трохи погуля?... Насамперед поведеш коня до ветлазарету...
   - Для чого?
   - Вiн ще пита? для чого... Засiкся ж!
   "I звiдки  тобi  це  вiдомо,  чортiв  "допiру!"  Адже  кiнь  навiть  не
шкутильга?!" - подумав Маковей i став захищатися:
   - Я промив, забинтував!
   - Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрiбен ох-тiол. Пора  вже  тобi
дещо тямити в медицинi... Зробиш, що сказано, i доповiси.
   - Слухаюсь, - миркнув телефонiст.
   - А зараз - гони!..
   Деякий час вони ?хали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило
з нього облiтало шматтями, раз  у  раз  щулився  i  завзято,  по-собачому,
клацав зубами то в бiк Романового коня, то в бiк Макове?вого.
   Далеко попереду, в ледве мрiючiй головi колони, сiдало сонце.  Ребристi
хмари вподовж обрiю розжеврiлися, .стояли, мов золотi гори.  Слалися  одна
за одною непорушними ясними кряжами. Однi зовсiм близько, iншi  за  ни-йи,
iншi ще глибше, так, зда?ться, i пiшли кудись аж на Край свiту. А мiж тими
чистими золотими пасмами  купалося  сонце  в  палаючiй  розкошi.  Затопило
рум'яним Сяйвом весь простiр навкруги себе, охопило пiвнеба Стожарами.
   Роман закурив, глянув на сонце, потiм на товаришiв. Ха?цький i  Маковей
уже, зда?ться, забули про свою гостру розмову, ?хали плече в плече, мовчки
свiтячи поглядами на захiд.
   Всi тро? притихли,  мовби  завороженi  чарами  цього  ясного  весняного
вечора.
   - Заходить, -  нарештi  заговорив  Хома,  задумавшись.  -  Де  то  воно
заходить, Маковею?
   - За Вiднем, може... Нi,  Вiдень  лiвiше,  i  Братiслава  лiвiше...  За
Прагою заходить, за золотою Прагою...
   - Чому - золотою?
   Телефонiст на мить завагався: справдi, чому?
   - А чому - Злате Моравце? Народом так названо:
   Злате Моравце, Злата Прага... Сьогоднi на станцi?, коли я  коня  порав,
менi два чехи допомагали... "Поспiшайте, кажуть, пане-товаришу,  визволяти
нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають..."
   Гуркiт пiдвiд, рокiт моторiв, iржання коней - все ставало зараз помiтно
лункiшим, нiж вдень.  Дзвiнкi  вечiрнi  поля  неначе  самi  пiдхоплюють  i
пiдсилюють гомiн походу. Праворуч i  лiворуч  в  степах  скрiзь  рухаються
вiйська. Всi словацькi шляхи сьогоднi задимились на захiд. Тепер i звiдти,
з паралельних димуючих дорiг, лункий весняний вечiр  переда?  Макове?вi  -
через луки, через озера! - музику моторiв, яко? ще  годину  тому  було  не
чути.
   Хлопцевi   пригадалися   осiннi   мряки-тумани   десь   бiля    Тиси...
Довгi-предовгi ночi, багнистi  темнi  поля...  Хриплi  команди,  що  глухо
тонуть у сивому мороцi... Там навiть  звук  власного  голосу,  обважнiлий,
наче вiдсирiлий, падав за кiлька крокiв вiд тебе... А зараз  як  лунко  та
дзвiнко навкруги! Що то - весна... Зда?ться  Макове?вi,  коли  б  вiн  оце
заспiвав, то почули б його аж на самiм
   Днiпрi... По голосу впiзнали б дiвчата:  наш  Маковей!  Десь  на  Дуна?
спiва?, а в Орлику чутиi..
   Тим часом на заходi сонце невтомно зводило сво? величезнi сяючi будови,
ставило iз золотих  хмар  золотi  мiста  з  вежами,  соборами,  кучерявими
садами. I все те свiтилося зсередини, весь час немов розжеврювалося.
   - Ви бачите - мiсто в хмарах! - схвильовано гукнув Маковей товаришам. -
Дивiться,  яке  воно  золоте?  Розкинулось  у  хмарах  палацами,  баштами,
садами...  А  мiж  ними  -  хвилi,  хвилi,  хвилi,  як  прапори.  Пливуть,
перегортаються, летять...
   Видовище захопило всiх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить  у
тих химерних будовах сво?. Хомi ввижався золотий  величезний  трактор,  що
пiднявся дибки над усiм заходом. Роман  запевняв,  що  то  гiганти  ковалi
стоять з молотами  над  здоровенним  ковадлом  i  щось  кують.  А  Маковей
наполягав, що то таки - мiсто.
   - Ну, як ви його не бачите? Хто  зна?,  може,  то  Прага?  Мо,  вона  й
справдi золота?
   Широко, бентежно вiдкритi очi горiли йому райдужним переливом  далекого
неба.
   - Там десь нас чекають!
   Сонце  зайшло,  степовi  озера   згусли   i   стали   на   якийсь   час
темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман  злегка  засивiв  по
вибалках, рясно всипаних горбиками пiдземних кротячих поселень.  Позаду  в
колонi хтось радiсно закликав товаришiв, щоб  глянути  вгору:  високо  над
вiйськами пролiтали на пiвнiч журавлi.
   - Бач, як дисциплiновано летять, - визначив, задерши  голову,  Хома.  -
Навiть дистанцiю зберiгають!



   II

   Старшинувати Ха?цький почав напровеснi. Полк тодi саме наступав у горах
пiвнiчним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край...  Голi  шоломи  сопок,
темнi масиви лiсiв. Урвища. Провалля. Розмитi зливами  дороги.  Несамовитi
гривастi потоки, що розбухали з кожною годиною.
   Противник вiдкочувався крiзь гори за  Грон.  Висаджував  у  повiтря  за
собою мости i мiсточки, забивав стежки  завалами,  мiнував  нависаючi  над
ними скелi. Головний тягар наступу в цi днi виносили на собi  сапери.  Всi
пiдроздiли допомагали ?м. Мало не кожний пiхотинець iшов уперед  з  кайлом
або сокирою, мов будiвничий. Доводилося  щодоби  форсувати  кiлька  водних
рубежiв, настеляючи для артилерi? i важких  обозiв  свiжi  мости  в  таких
мiсцях, де ?х не було споконвiку.
   Дощi  прали  нещадно.  Гуляли  в  сивих  ущелинах   водянистi   холоднi
вiтри-зав'юги.  Однак  молода  провесiнь  з  кожним  днем  все  вiдчутнiше
нагадувала про себе. Навiть у негоду крiзь хмари соталося стiльки високого
свiтла, що повiтря навкруги здавалось не сiрим, не похмурим, як восени,  а
майже бiлястим, променистим. I обличчя бiйцiв, блискучi,  вмитi,  насiченi
дощами, здавалось, були весь час злегка осяянi звiдкись невидимим сонцем.
   В горах майже не було населених пунктiв. Лише  коли-не-коли  траплялись
убогi селища угорських та словацьких лiсорубiв. Гвардiйцi не зупинялись  в
них нi ночувати, нi  перевзутись,  нi  вiдпочити.  Доводилось  минати  ?х,
несучи  далi  в  набряклих  шинелях  воду  численних   гiрських   потокiв,
форсованих вбрiд.
   Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно  обгасавши  навколишнi
безплiднi мiсця, нарештi мусили видавати коням,  як  i  сво?м  гвардiйцям,
рацiони розкислих сухарiв.
   В  такий  час  Iван  Антонович   Кармазин   одержав   розпорядження   -
вiдкомандирувати старшину Багiрова в полк. Цього  разу  Антонович  не  мiг
навiть нарiкати, що його, мовляв, грабують, що в  нього  забирають  кращих
людей. Навпаки, Антонович i вся рота проводжали Васю з задоволенням:  адже
вiн iшов до прапора, адже честь, виявлена йому, - це була честь для  всi??
мiнометно?!.. Старшинськi справи, за наказом Антоновича, прийняв Ха?цький.
Вася передав йому свою польову сумку з ротними  списками,  коня  i  товсту
плетену нагайку.
   - Гримiла наша мiнометна i гримiти буде! - запевнили товаришi  Васю  на
прощання. А вiн, зiбравши сво? немудре  солдатське  майно,  що  вмiстилося
йому в кишенях, i подаючи розчуленому Хомi руку, весело заповiв:
   - Тримай, друже, кермо, не вiдхиляйся вiд гвардiйського курсу!..
   Легко  було  Васi  сказати:  тримай!  А  воно,  те  старшинське  кермо,
виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук  не  обпекло,  най  його
мамi! Ще й досi була Ха?цькому  впомки  та  перша  нiч  його  незвичайного
старшинування. Гiрка i повчальна нiч... Добре пам'ятав ?? i командир роти.
   Батальйон Чумаченка саме змушений був  тодi  затриматись  пiд  гiрською
норовистою рiчкою. Запаливши смолоскипи, дубiючи  в  крижанiй  водi,  роти
наводили переправу. Деяким  пiдроздiлам,  в  тому  числi  й  мiнометникам,
комбат дозволив короткий перепочинок. Нарештi можна  було  вiдiспатись  за
все.
   Розташувались тут же, бiля рiчки, пiд дощем, на  кострубатому  камiннi.
Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бiйцi  швидко  поснули.
Мокрими купами тiл посплiтались пiд возами,  попригрiвались  пiд  попонами
бiля теплих тулубiв виснажених коней. А командир роти Антонович  ще  довго
снував по сво?му табору, перевiряючи пости. За деревами шумiла чужим шумом
рiчка, метушились люди iз смолоскипами в руках, стукотiли сокири. Час  вiд
часу по той бiк рiчки, в чорнiй  глибинi  протилежного  берега,  звивались
ракети,  лунала  коротка  перестрiлка  -   то   батальйоннi   автоматники,
форсувавши рiчку  "на  казанках",  вели  десь  розвiдку  бо?м.  Хоча  Iван
Антонович уже промок до останнього рубця  i,  здавалося  б,  для  нього  в
такому станi ма? бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак  вiн
усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як iншi. А  дощ
суцiльним шумом облягав усi навколишнi лiси, темнi кручi та висоти.
   Десь у темрявi бiля возiв  Ха?цький  голосно  сварився  з  неслухняними
кiньми.
   - Я вижену з тебе отi забобони! - гукав Хома коневi. -  Будеш  ти  менi
шовковим!
   "I чого вiн досi  товчеться?"  -  подумав  Кармазин  про  свого  нового
старшину  i,  обережно  переступаючи  через  клубки  сонних  мокрих   тiл,
попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалiк впiзнав  Антоновича
i з характерного чвакання його чобiт, i з того  глухого  покректування,  з
яким Антонович повiльно спускався  з  горба,  одначе  вважав  за  потрiбне
зупинити начальство грiзним окликом:
   - Хто йде?
   Щось промимривши у  вiдповiдь,  Iван  Антонович  пiдiйшов  до  подоляка
впритул:
   - Чому досi не спите, Ха?цький?
   - На посту, товаришу гвардi? старший лейтенант.
   - На якому посту? - здивувався Iван Антонович. - Хто вас призначив?
   - Видите... Я сам себе призначив.
   Старшинi, звичайно, зовсiм не належало стояти на посту, i Хома це добре
знав. В ротi Iснував порядок, за яким на вогневiй несли варту призначуванi
офiцерами бiйцi обслуг, а бiля пiдвiд старшина мусив виставляти ще окремий
"автономний" пост iз числа ?здових. Несучи варту, вони водночас ще мали  й
порати коней. Зараз на цьому  посту  Антонович  несподiвано  застав  свого
висуванця.
   - Вам права старшини вiдомi? Хома надувся в темнотi, як сич!
   - Вiдомi.
   - То чому ж ви в такому разi сво?х пiдлеглих повкладали спати,  а  самi
сто?те над ними в ролi няньки?
   Якийсь час Ха?цький мовчав. Потiм,  набравшись  духу,  затяг  зi  сво?м
повноголосим подiльським виспiвом:
   - Товаришу гвардi? старший лейтенантi - Антонович давно вже помiтив, що
Хома почина? отаким манером спiвати  всякий  раз,  коли  йому  вiд  чогось
боляче i прикрй на душi. - Всi ж ми однаково не спали; i я, i вони. То  чи
ж менi ноги посудомить - вистояти  якусь  годину?  А  не  стань  -  одразу
розмови почнуться!
   - Спокiйнiше, Ха?цький... Якi розмови?
   - Звiсно, якi... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже i  взявся  з
нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все  вiдрапортують  в  артiль...
Взявся, скажуть, Хома собакою на землякiв...
   Iван Антонович слухав Хоминi скарги i диву давався:  хто  це  говорить?
Той Хома, який, бувши рядовим, видирав  сво?  право  зубами?  Який  самому
генераловi не попустив  би  свого  нi  на  вершок?  I  ось  тепер,  ставши
начальником, вiя раптом заспiвав отако?... Мовби  застидався  тих  широких
прав, якi були йому наданi.
   - То хай краще я  самотужки  всi  лямки  тягтиму,  анiж  маю  нарiкання
терпiти!..
   - Еге-ге, -  сказав  Iван  Антонович.  -  Бачу,  ви,  Ха?цький,  погано
зрозумiли сво? командирськi функцi?. Те, що ви солдата жалi?те, це  добре.
Командир - батько сво?м бiйцям i мусить ?х жалiти. Але те, що ?хню  роботу
ви хочете перевалити на сво? плечi, - не вже  погано.  Бо  хоч  якi  мiцнi
будуть плечi одно? людини,  проте  нiколи  вони  не  витримають  того,  що
витримають плечi колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Вiдстоявши години  за
рядового, ви потiм звалитесь з нiг, задасте хропака. А хто ж буде  за  вас
пости перевiряти? Хто буде викопувати влий прямi старшинськi обов'язки?
   - Мене вистачить на все.
   - Не вистачить, Ха?цький, нiч крiзь нiч...  Звалитесь  неминуче.  Вдень
почнете дрiмати на ходу. А я не даватиму. А я  ганятиму  нещадно.  I  буду
вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього ?здового, замiсть  якого  ви
коней зараз пора?те, а персонально з вас, I не питатиму, чи спали  ви,  чи
нi. I навiть коли з нiг звалитесь, то не пожалiю, а, навпаки, жорстоко  за
це покараю. Бо коли солдат звалився з нiг лише  завдяки  сво?й  власнiй...
необачностi, за це його треба суворо  карати.  Погано,  погано,  Ха?цький.
Подумайте} старшина роти, - Iван Антонович пiдняв палець угору, -  ?здових
стереже! Коней ?м году?! А вони собi сплять сном праведникiв... Ну, як  це
назвати, Ха?цький? Вiдповiдайте.
   - Панiбратство, - подумавши каже Хома.
   - О, саме воно!.. А де панiбратство, де лiбералiзм, там  уже  не  питай
залiзно? дисциплiни. Там уже старшинi й на  голову  вилiзуть.  А  тому,  -
Антонович перейшов на  грiзний  тон,  -  вiд  сьогоднi  наказую:  вам,  як
старшинi, на пост не  ставати.  Коня  пiд  сiдло  взяти  собi  найкращого.
Артиста вiзьмiть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина ?де! Взiрець для
всiх!.. I нiкому - нiякого спуску. Все, що пiдлеглим  належить,  -  дайте.
Все, що належить з них, - вiзьмiть. Бо я в свою  чергу  вимагатиму  з  вас
немилосердно по всiх пунктах. Вам зрозумiло?
   - По всiх пунктах.
   - Ми на вiйнi, товаришу Ха?цький, - вже м'якше заговорив Антонович, - i
ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подума?. Не  потурайте  нi  на
що. Бо ви не менi догоджа?те, не Iвановi чи Степановi, ви здiйсню?те  волю
Батькiвщини, Все вiдкиньте, все забудьте, крiм не?, крiм обов'язку.  Дiйте
неухильно,  чесно,  справедливо.  I  тодi,  хоч  який  будете  суворий  та
нещадний, бiйцi нiколи не перестануть вас поважати й любити.
   Iван Антонович схилився бiля воза на ящики  мiн,  задумався.  Хома  тим
часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього  воза,  розшукав  серед
?здових свого земляка i приятеля Каленика.
   - Каленику,вставай!
   ?здовий щось миркнув i зiбгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за
плече.
   - Вставай! Кому сказано!
   Очманiлий Каленик неохоче пiдвiвся, сiв.
   - Що таке?
   - На пост!
   - На пост? - Каленик смачно позiхнув. - А котра зараз година?  Хiба  ти
сво? вже вiдстояв? . - Уже вiдстояв.
   - Щось дуже швидко...
   - Судилося стiльки.
   - А Гмиря де? Хай зараз вiн стане, а я пiду в третю.
   - Нi, ти станеш зараз.
   - То ж чому?
   - А тому, - розлютився  Хома,  -  що  встань,  коли  з  тобою  командир
розмовля?!
   Приятель схопився, як опечений.
   Коли Ха?цький  знову  повернувся  до  Антоновича,  той  все  ще  стояв,
задумавшись, бiля воза.  Нап'ята  палатка  халабудилась  йому  на  головi,
обстрiлювана лопотливим дощем. "Чому ж вiн сам досi не  ляга??  -  подумав
Хома про командира роти. - Весь день нарiвнi з нами рвав собi жили i вночi
не приляже..." Хомi навiть жалко стало Антоновича.
   - - Товаришу гвардi? старший лейтенант!.. . Антонович  не  вiдповiв  на
оклик. Схилившись на ящики, вiн уже мiцно спав.
   "Стоячи спить, - дружелюбно усмiхнувся Хома, зупинившись  за  спиною  в
Антоновича, готовий  пiдхопити  його  на  руки,  якщо  падатиме.  -  Стiй,
Антоновичу, стiй, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо  звалишся
отут бiля воза з власно? провини, то ще й кару приймеш..."
   Вранцi, перед тим як рушити на переправу, Ха?цький  зробив  ревiзiю  на
возах i доповiв  командировi  роти  про  наявну  кiлькiсть  мiн.  Було  по
бо?комплекту на кожному возi.
   - Бiльше не пiдiймете? - поцiкавився Кармазин.
   - Бiльше?.. - зам'явся Хома. - Чого ж... можна спробувати...
   Правду кажучи, йому й  самому  кортiло  довантажити  пiдводи  ще  бодай
сотнею мiн, користуючись тим, що  машини  полкового  бо?постачання  стояли
зараз пiд боком. Адже все може трапитись,  адже  машини  можуть  вiдстати,
адже ще невiдомо, якi там гори пiдуть за переправою. Добре,  як  добре,  а
коли бездорiжжя, бескеття? Зарiз! Тодi  додаткова  сотня  мiн  була  б  як
нахiдка. Хома вже давно все це обмiркував, прикинув собi  оком  можливостi
транспорту. Не випадково вiн, тiльки почало свiтати,  взявся  за  ревiзiю.
Але  рiч  у  тому,  що  на  возах,  крiм  бо?припасiв,  ще  чимало   мiсця
захаращувало й особисте майно бiйцiв та офiцерiв роти, в тiм числi й  речi
самого Антоновича. Як тут бути? В  якiй  формi  викласти  Антоновичу  сво?
жорстокi намiри? Однак старший  лейтенант  сам  вгадав  причину  Х'оминого
вагання.
   - Старшина...
   - Я!
   - Негайно очистити вози вiд усього стороннього. Викидати геть  усе,  що
не може стрiляти або вибухати. Натомiсть довантажитись бо?припасами.
   - Слухаюсь! Дозвольте почати?
   - Починай!
   За мить  Хаецький  уже  був  иа  возi.  Бiйцi,  передчуваючи  розправу,
обступили його  з  усiх  бокiв.  Якось  випало  так,  що  першим  потрапив
Ха?цькому до рук  саме  ранець  командира  роти,  обшитий  зверху  собачим
хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.
   - Чи?? - дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре
знав, з чи?ми речами мав справу.
   - Старшого лейтенанта, - попередив ординарець по-божно.
   - Приймай! - гукнув Хома ординарцевi i пошпурив йому речi до нiг.
   "Пропали авторучки, - покiрно подумав Антонович,  мовчки  спостерiгаючи
цю сцену. Всi знали, що в його ранцi,  крiм  бiлизни  та  чистих  зошитiв,
наготованих уже заздалегiдь для рiдно? школи,  зберiгалася  цiла  колекцiя
авторучок, що ?х бiйцi дарували Антоновичу пiсля кожного бою. - Тепер каюк
ручкам... Напевне, всi потрощились..."
   - Ну, що ви на це йому скажете? Нiчого й не скажете, - смiявся Черииш у
вiчi Антоновичу.
   - Смiйся чужому горю. Радий, що  в  тебе  нiчого  нема,  крiм  польово?
сумки.
   А Хома тим часом ходив по  возах,  вергав  важкi  ящики,  вичитував  за
лiбералiзм ?здовим, якi, мовляв, приймають на сохрану рiзний мотлох.
   - Чия ковдра?
   Трофейна ковдра майнула з воза.
   - Чи? торбисько?
   Брати Блаженки дружно стали перед Хомою.
   - То наше, - заявив Роман. - Кидай сюди.  Але  Хома,  перш  нiж  кинути
блаженкiвську торбу, ради цiкавостi зазирнув-таки, що там у нiй напхано.
   - О людино! - загримiв вiн до Романа. - Сирицею мiшок набехкав! Тьху!..
А-а, шкодив би тво?й мамi! Сти-дав би ся з  таким  мотлохом  на  переправу
в'?здити! Гляньте, гвардiйцi, на Романiв трофей: повен мiшок сирицi! Чи не
на посторонки для сво?? тещi надбав?
   - Не глузуй, Хомо, - суворо втрутився Денис. - То на гужi  до  хомутiв.
Писали ж тобi, що збруя в  артiлi  нiкудишня,  все  нiмець  виграбував,  в
мотуззя коней запрягають...
   - То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артiль понесеш?
   - А понесу!
   - То неси! Бог на помiч!..
   Хома кинув Блаженкам ?хнiй мiшок i взявся за iнший.
   - А це чий сидiр?
   - Мо?! - пiдбiг Маковей.
   - Що ти сюди впер, Тимофiйовичу? Так наче кiстлявого фрiца зашморгнув.
   - То запасне сiдло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Iншим разом Ха?цький,
безперечно, зважив би на Макове?вi просьби. Як i вся рота, Хома патронував
малого  телефонiста  i,  де  тiльки  мiг,   виявляв   йому   сво?   високе
заступництво. Але зараз вiн був нещадний.
   - Не пiдбивай мене, Маковею, на грiх. Що мус, то вже мус.
   Метаючи ранцi та речовi мiшки, Хома добувся нарештi i до свого власного
майна. Стоячи на возi, вiн узяв свiй мiшок за  гузирi,  витрусив  з  нього
скарби на ящики, став перебирати. Змiна бiлизни, бритва та  помазок,  пара
халяв, вiдрiзаних вiд зношених домашнiх чобiт,  та  полотняний  домотканий
рушник... Не важке Хомине майно, однак i йому нема? мiсця  на  армiйському
возi? Важка навiть голка для солдата в походi!.. Взяв гаптований рушник на
руки, розгорнув,  i  гiлляста  калина  зачервонiлася  до  бiйцiв  далекими
рiдними краями, тьохнула вишитими соловейчиками.
   - Патку мiй, патку! Власними руками Явдошка цi узори виводила!..  Давно
зберiгав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жiнко,  не  осуди,  любко!
Пускаю тво? вишиванi соловейки на високi гори!  Летiть,  коли  вже  на  те
пiшло!..
   - Не викидай, Хомо, - запротестували товаришi. - Халяви кинь, а  рушник
залишi.
   Ха?цький постояв якусь мить,  вагаючись,  i  нарештi  послухався  ради.
Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишенi.
   - Не багато заважить. Може, навiть легше буде з нею в походi.
   ...Все це дiялось напровеснi в похмурих придунайсь-ких  горах.  Вiдтодi
вже минуло понад мiсяць.  Хома  оговтався,  призвича?вся  до  сво?х  нових
обов'язкiв. У гiрських переходах вiн  був  помiтно  схуд,  а  тепер  знову
ввiйшов у норму, навiть ще бiльше роздався в  плечах,  смаглява  туга  шия
напинала йому комiр.
   Гори  зостались  далеко  позаду,  сiрий  камiнь   змiнився   словацьким
рахманним чорноземом. Не провесiнь, а вже справжня весна дихала навкруги.
   Iдучи в колонi на далекi вогневицi  гаснучого  заходу,  Ха?цький  чуйно
ловив нiздрями знайомi з дитинства запахи  весняних,  розпарених  за  день
полiв. Пахло рiдним Подiллям, прiсними земляними  соками,  хмiльною  силою
майбутнiх урожа?в.
   - Як усе тут Укра?ну нагаду?! - збуджено озирався Хома на всi  боки.  -
Може, це ми землю вже кругом обмiряли та й знову додому  поверта?мось?  Ти
чу?ш, Романе? Чу?ш, Маковею?..
   I земля, i села пiшли знайомi, немов уже баченi колись давно.  Спiвуча,
зрозумiла словацька мова радiсно заздвенiла звiдусiль...



   III

   - Добри ранок, пане вояку!
   - Здорова була, сестро!
   Десь поблизу бiйцi вiталися з словачками. Сагайда крiзь  теплу  дрiмоту
слухав ?хнiй голосний, милозвучний гомiн, думаючи, що це, певно,  йому  ще
сну?ться сновиддя. Хiба вже справдi ранок? Вiн повiльно  розплющив  очi  i
радiсно вразився: просто над ним, вся в цвiту, розкинулась вiттям тендiтна
яблунька. Немов прийшла звiдкись вночi i стала в  головах.  I  всi  дерева
навкруги, якi вночi були чорнi та  царапкi,  мовби  виплетенi  з  колючого
дроту, тепер стояли бiло-рожевi, м'якi,  святковi.  Золотi  бджiлки  гули,
метушилися в пелюстках, то ховаючись мiж ними в чашечках,  то  з'являючись
звiдти ще золотiшими. Тепле, спокiйне повiтря  було  наскрiзь  чисте,  все
пройняте сонячними блискiтками.
   Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тiлi солодку повноту сили
i енергi?. Зовсiм  близько  на  заходi  височiли  гори.  -  Малi  Карпати,
тягнучись могутнiм пасмом десь iз  пiвночi  кра?ни  до  само?  Братiслави.
Вночi,  коли  полк  пiдiйшов  до  них,  гори  були  темними,  як  зубчастi
середньовiчнi мури. А до ранку вони  наче  пiдсунулись  ближче  до  полку,
заблищали до сонця камiнням,  а  подекуди  вже  навiть  весело  зазеленiли
схилами. Десь у гiрських  глибинах  глухо  вигримував  бiй,  а  тут,  бiля
Сагайди, було затишно i  спокiйно.  Весь  самi?вський  полк,  якому  пiсля
шаленого  маршу  нарештi  випала  коротка  передишка,  зараз   розкошував.
Сьогоднi вiн  мав  одержати  поповнення.  Штаб  полку  зупинився  вночi  в
словацькiм селi Грiнавi, яке розкинулось внизу понад Братiславським  шосе,
а  бойовi  пiдроздiли  батальйонiв,  в  тому  числi  i  мiнометники  Iвана
Антоновича,  зайняли  собi  всi  сади  пiдгiр'я,  що  нависали  над  селом
величезним квiтучим амфiтеатром.
   Сагайда,  випроставшись  мiж  низькими  деревами,  якусь   мить   стояв
приголомшений  i  заслiплений   блиском   вранiшньо?   природи.   Протирав
по-дитячому кулаком очi, намагаючись перш за все  зорi?нтуватись  у  цьому
незвичному весняному краю. Японськi черешнi розкотилися перед ним  пишними
рожевими клубками по всьому пiдгiр'ю. Внизу,  мовби  припливши  з  далеких
зелених рiвнин, пришвартувалась до  гiр  словацька  Грiнава.  Витягнувшись
понад шосе, ледве виднi?ться вона черепичними дахами з-помiж садiв.  Густо
розкинула над собою бiлi снастi, напнула сяючi вiтрила, легко  зависла  на
них, готова попливти в далечiнь при  найменшому  вiтрi...  Куди  попливеш,
Грiнаво?
   На рiвнинах за селом розгортались густо помежованi поля. Ледве мрiли на
шляхах валки пiдвiд, пролiтали машини, слiпучо зблискуючи на поворотах  до
сонця склом кабiн. Рухливi марева невпинно перебiгали на далекi обрi?, мов
лави прозорих атакуючих вiйськ. "Оце й  я  розумiю,  що  весна!"  -  думав
Сагайда задоволене.
   Роту вiн наздогнав кiлька тижнiв тому на Гронi. Тодi  весна  ще  тiльки
натякала про себе, висилаючи вперед сво?х зухвалих розвiдникiв - гомiнливi
буйнi руча? по пiвденяях схилах гiр. А ось тут, в  словацьких  гоститатгих
в?сках', весна  розгорнулася  повнiстю,  рушила  полкам  назустрiч  сво?ми
сонячними прекрасними силамн. I полки з'?дналися з  нею,  мов  двi  братнi
армi'?.
   Грiнава гула внизу, як вулик, вперше виставлений пiсля довго?  зими  на
сонце. Бiйцi та словаки групами ро?лися  по  селу,  юрмилися  на  майданi.
Незважаючи на ранню пору, то в одному кiнцi, то в iншому зривалася пiсня.
   Бiля мiнометiв "е було майже нiкого. Лише кiлька бiйцiв чистили  зброю,
та походжав мiж ними свiжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи  в  стволи,
ревно дошукуючись плям.
   - Де народi' -голосно звернувся до нього Сага?iда.
   - Всi тати, - махнув Денис рукою нa село, - мiтингують iз словаками  та
словачками. ?хнi партизани з тгр виходять...
   - I комроти там?
   - Комроти в полку. Пiшли з гвардi? лейтенантом вiдбирати поповнення.
   - Прийшло?
   - Начебто.
   Сагайда скинув кiтель, скинув сорочку i став умиватись, овлява-ючи себе
водою до iгояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду  з  вiдра  просто  на
.стнну, в фiн, солодко вигинаючи хребта, iржав, пирхався на всi боки.
   - Нiчого менi комроти не передавав?
   - Вони вас обидва тягли  за  ноги,  нiяк  не  могли  добудитись.  Потiм
кинули, засмiялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скiльки
влiзе. Казали, що ви три двi можете спати без'просипу.
   - От ще менi експериментатори, - засмiявся Сагайда i,  збивши  тгабакир
свою кубанку, всгеся бiля термоса, де йому було залишено снiданок. - Сiдай
i ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить.
   - Нi, я вже.
   - Як хочет... Ая повеселюсь.
   Пiсля снiданку Сагайда i собi подався до  села.  Iшов  навпростець,  то
пiрнаючи в бiлу тiнь розквiтлих садiв,  то  знову  видираючись  на  залитi
сонцем  розпушенi  виноградники.  Вiтався  з  знайомими   офiцерами,   що,
пороззувавшись, снували по  терасах  пiдгiр'я  i,  перекидаючись  жартами,
вперше пробували голими пiдошвами при?мно лоскотливу,  теплу  землю.  Дво?
незнайомих  Сагайдi  бiйцiв,  сидячи  пiд   деревом,   мирно   бесiдували,
навперемiнки сьорбаючи з казанка свiже, ще напухирене пишням шумом молоко.
   - Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А  по-мо?му,,  не  лише
зненависть, а й любов руха? армi? вперед, - говорив один з них, в  погонах
сержанта. - Насамперед любов! Любов до всiх поневолених, до' всiх трудящих
людей на землi... Нею ми сильнi, Мартинов, ось у чiм суть...
   "Фiлософи", -  приязно  подумав  Сагайда,  проходячи  непомiченим  повз
бiйдiв i, всупереч власнiй звичцi, не зганяючi?  ?х  окриком,  щоб  вiтали
його. "Любов  руха?  армi?...  хм...  закрутив",  -  посмiхнувся  Сагайда,
пригадуючи, що колись уже чув щось подiбне вiд Брянського. Тодi  вiн  лише
поглузував з слiв друга i назвав його нi з сього нi  з  того  Спiнозою.  А
сьогоднi цi слова чомусь припали Сагайдi до, серця.
   Починалася окра?янi подвiр'я Грiнави. Тут було зовсiм затишно i нiщо не
нагадувало  Сагайдi  про  вiйну.  Кудкудакали  кури,  шукаючи  гнiзд,  щоб
знестися... Пiдiймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко,
зелене громаддя гiр погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться  бiй?
Невже вiн, Сагайда, тiльки тимчасово вибрiв iз тi?? темно? спеки  вiйни  й
опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садкiв, серед цвiту
й сонця, мов виплеснутий увi снi на якийсь сонячний острiв?
   - Младий пане!
   З грядки через подвiр'я до нього дрiбно  поспiша?  старенька  згорблена
словачка.
   - Просим вас, не минiть мо?? господи, завiтайте хоч на ?дину хвильку!..
   Вона сто?ть навпроти Сагайди, маленька, мов курiпка на межi,  весь  час
жалiбно i невпевнено посмiхаючись.
   - Ма?тнi люди днесь вiдчинили пивницi, частують других  висвободнтелiв,
- губи бабусi скривджено засiпались. - А я, убога словачка,  нiц  не  мам,
герма'н пови?дав, повипивав вшецко... Але хце се мi таке приймати  гостя2,
руського вояка, посадити його на красному мiсцi... Не  погребуйте  мнов...
Зайдiть-но!..
   Сагайда схвильовано засопiв.
   - Чого ж... Зайду... З радiстю зайду.
   Бабуся дрiботiла поперед нього до  хати,  весь  час  озираючись,  немов
хотiла  впевнитись,  чи  офiцер   справдi-таки   йде.   Скрипнули   дверi,
вiдчиняючись навстiж, заспiвали на все подвiр'я:
   - Про-о-сим!..
   В хатi було як у вiнку. Хоч убогiсть, справдi,  виглядала  тут  з  усiх
куткiв,  однак  вона  мовби  згладжувалась  дбайливою,  якоюсь   цнотливою
чистотою, що лежала на всьому. Стiни розписанi виноградом, на вiкнах квiти
в глечиках, вiд порога до  самого  стола  прослався  барвистий  домотканий
килимок,  видно,  тiльки  сьогоднi  покладений.   Частина   кiмнати   була
вiдгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальцi,
заглянула за перегородку, всмiхнулася i вiдставила ширмочку вбiк.
   На невисокому дерев'яному лiжку, згорнувшись клубочком, спала  дiвчина,
розшарiвшись, важко дихаючи i час вiд часу здригаючись увi снi всiм тiлом.
Бiлява, зовсiм юна, вона була зодягнена так, наче тiльки оце повернулася з
далеко? дороги: в чоботях, в теплiй зимовiй хустцi,  пiдперезана  ременем.
Свiтле, пишно розпущене волосся  розсипалося  ?й  на  плечах  шовковистими
волоткамя.
   - Видите,  знову  одягнулась,  -  говорила  бабуся,  погладжуючи  рукою
випукле, високе чоло дiвчини. - Отак бува?, тiльки-но  вийду  на  обiйстя,
повернусь, то вона в одязi - мовби ма? зараз десь  мандрувати.  Далеко  ти
зiбралася, голубко?.. I вночi отак: прокинеться, схопиться i все на  себе,
на себе. Одягнеться, як до вiйська, потiм паде й спить...  ?зус-Марiя,  як
?й чоло пала?!..
   - Давно занедужала? - запитав Сагайда, соромлячись пiдiйти  близько  до
лiжка.
   - О, то ще взимi! - спiвучо й  майже  з  гордiстю  говорила  бабуся.  -
Видите, ноги i ввi снi ?й  смичуться,  начебто  вони  самi  кудись  iдуть,
iдуть, iдуть... Юлiчка моя всi Татри сходила з нашими партизанами... А  як
застудилася в горах, то ?? лiкували добрi пани в  Братiславi.  Потiм  вони
тайно привезли Юлiчку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани
досi ввижаються...
   Обличчя дiвчини пашiло жаром. Шарке,  напружене,  воно  щомитi  нервово
мiнилося, набирало щораз iншого настрою.  Тонко  вигнутi  брови  то  густо
хмурилися, то лагiдно розбiгались, падаючи одразу  всьому  обличчю  виразу
спокою, задоволення й сердечностi.
   Бабуся витерла стiлець, який i без  того  був  чистий,  i  подала  його
Сагайдi.
   - Юлiчка вельми хотiла вас бачити, - говорила вона таким  тоном,  немов
Юлiчка особисто знала Сагайду i саме його хотiла бачити.  -  "Закличте  та
закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу..."
   Бiля самого лiжка на тумбочцi стояв маленький кошик  з  свiжими  синiми
квiтами,  схожими  на  пролiски.  Сагайда  зупинився  на   них   поглядом,
задумався. Власне дитинство майнуло йому синiм крилатим майвом, залопотiло
босонiж в замiськi га?... Бабуся перехопила той  погляд,  взяла  кошик  на
руки, як вазу.
   - Ма?те на Руському цi квiти? Як то се вона по-руськи?
   - Пролiски.
   - Пролiски? По-словацьки: нёбовий ключ. То ? най-ранiша,  перша  квiтка
нашо? весни. Юлiчка коха?ться в тотих квiтах... "Мамо, ходiть-но до  лiсу,
ма?те дiстати менi нёбовий ключ!"
   "О доню, там ще снiги лежать".
   "Мамко-любко, вже сонце за вiкном високе, вже  прорiс  нёбовий  ключ...
Принесiть, хай здорова буду".
   - Нинi щодня ?й ношу, - тихо смi?ться мати, - хай  видить,  хай  радi?,
хай здоров'ям буде красна...
   Раптом дiвчина, стрiпнувшись, почина? голосно говорити увi снi.
   - Вiоло, Вiоло! - енергiйно кличе вона когось. -  Де  ти,  я  не  виджу
тебе, Вiоло!.. О, яка снiговиця, який вiтер студений!..
   Мати дивиться на Юлiчку спокiйно, вона вже, видно, звикла до цього.
   - Вiола - це ?? посестра з Бансько? Бистрицi, - поясню?  мати  Сагайдi,
коли Юлiчка замовка?. - Вони разом були у Високих Татрах, в одному  загонi
Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу?
   - Нi, не чув, - зiзнався щиро Сагайда, трохи нiяковiючи, що не чув  про
цього Пепу.
   - О, таже вiн був знатним комунiстом, народним  посланцем  республiки2.
Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його  iмення  гримiло  в
наших горах, геиби весняний грiм!.. А про пана Стьопу ви чули?
   - Про якого Стьопу?
   - Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина зна?!.. То був
славний легiнь... Як вирвався з нiмецько? концентрацi? та з'явився торiк у
Крушногор'?, то всi гардисти вже не мали собi спокiйного сну. Пана  Стьопу
нашi партизани найменували  помiж  себе  старшим,  хоча  лiтами  вiн  був,
кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загiн нiмцям та  гардистам!..  Мости
летiли на воздух, машини разом з  окупантами  гуркотiли  в  провалля!..  А
невловимий був, як блискавиця в горах!..
   - О, коби я могла, коби я була моцна! - знову марила Юлiчка.  I  раптом
вона рвучко пiдхопилась, сiла, спустивши ноги з лiжка.  Мати  кинулась  до
не?. Дiвчина дивилась у стiну нерухомим, знетямленим поглядом.
   - Юлiчко! - Мати взяла ?? за плечi, пригорнула до  себе.  -  Ти  хотiла
мати гостя, кукай-но! - Вона вказала  дочцi  на  Сагайду,  що  сидiв  бiля
вiкна. -Ти видиш, хто завiтав до нас? -  вона  вимовила  це  таким  тоном,
немов Сагайда ?м доводився близьким родичем, якого обидвi давно чекали.  -
Ти не впiзна?ш його? Таже це руськийi..
   Юлiчка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдинi погони та ордени.  Потiм
раптом стала на ноги, вся. просяяла:
   - Братку!..
   Вона  трималась  рукою  за  материне  плече,  боячись  впасти.  Сагайда
пiдвiвся i, густо червонiючи, пiшов ?й назустрiч.
   - Я покличу лiкаря...
   - Не треба лiкаря, братку... Найлiпшi лiки  вже  маюi  Достатечд?  маю!
Вiдчиняйте, мамо, всi вiкна до саду... О,  яка  там  весна  сьогоднi,  яке
сонце ласкаве...



   IV

   Хому в цей день бачили скрiзь. То вiн стояв на дверях парового млина  i
вiтiйствував перед словаками, голосно радячи  ?м  "суспiлити  пiдпри?мство
для народу"; то сидiв, розпустивши вуса, за столом  у  садку  католицького
попа i паплюжив за вiщось перед ним папу римського; то,  нарештi,  водився
по селу з захмелiлими хлiборобами та нахвалявся подiлити чи?сь грунти.
   Нарештi чутка про все це дiйшла до вух майора Воронцова, i той  наказав
негайно викликати йому Ха?цько-го. "Дай такому волю, то вiн назавтра  тобi
колгосп органiзу?, - думав Воронцов про подоляка. - А ти ма?ш в дивiзi? за
нього пiлюлi ковтати..."
   Незабаром Хома з'явився на виклик. Вiн прибув не  сам,  а  в  супроводi
цiлого почту мiсцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь  потастуватись
сливовицею.  Словаки  вже  запросто  кликали  його  на  iм'я,   як   свого
односельчанина, i, розмахуючи руками,  клялися,  що  обрали-б  Хому  сво?м
приматором, якби вiн залишився тут.
   - Приматор - це що? Голова сiльради? - питався Хома  i  запевняв  сво?х
нових друзiв, що його, мовляв, на  такий  пост  i  вдома  оберуть.  Комина
самовпевненiсть веселила словакiв. Усе це були переважно  лiтнi,  статечнi
газди в крислатих капелюхах та з  люльками  в  зубах,  ?м  не  треба  було
перекладача, бо словацька мова, як  вiдомо,  дуже  спорiднена  з  спiвучим
подiльським Хомнним дiалектом.
   Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами налiво й  направо,  а  словаки,
весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали  кожне
сказане слово.
   - Коли мiй товариш  майор  буде  мене  занадто  вже  розпiкати,  то  ви
пiдтримайте, - навчав Хома приятелiв. - Тягнiть  за  мене  руку...  Будьте
живими свiдками, що, мовляв, Хома нас нiчим не кривдив...
   Бiля двору, в якому розташувалась полiтчастина,  Ха?цький  зiткнувся  з
Воронцовим. Майор саме вийшов з ворiт з кiлькома озбро?ними юнаками.  Вони
були-в картатих пiджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрiчками
на капелюхах.  Юнаки  щось  жваво  розповiдали  Воронцову  про  "Стьопу  з
Руська".
   Забачивши Ха?цького, майор зупинився.
   - Розповiдайте, - суворо звернувся вiн до мiнометника,  -  чию  ви  там
землю зiбралися дiлити? Може, ма?те тут сво?  власнi  угiддя?  I  хто  вас
взагалi уповноважував на такi рiчi?
   Хома, виструнчившись,  якусь  мить  по?дав  майора  очима,  намагаючись
вгадати настрiй начальника.
   - Совiсть  мене  уповноважувала,  товаришу  гвардi?  майорi  -  нарештi
впевнено випалив вiн. - Це йшлося про землю тих зрадникiв,  що  з  нiмцями
вивтiкали!
   - То гардисги! Тiссовцi! Полiцiянги! - дружно загули словаки. -  Тiкали
би вони до сво?? могили!
   - Не буде ?м нашо? з?м?! '
   - Хай ?м Гiтлер дасть, коли ма?!
   Хома, пiдтриманий цим одностайним хором, одразу пiдбадьорився i, видно,
не почуваючи на собi нiякого грiха, смiливо правдався далi.
   - Навiщо би я мав  ?хнi  грунти  дiлити?  Хiба  ви,  брати  словаки,  -
звернувся вiн до сво?х приятелiв, -  самi  не  годнi  впоратися?  Хiба  ви
дозволите ворогам народу повернутися з-пiд  нiмця  та  знову  посiсти  оцi
лани?
   - Не дозволимо, пане Хомо! - збуджено загули словаки.
   - Я, товаришу гвардi? майор, тiльки радив ?м допiру, як лiпше...
   - Що ж саме ви радили?
   - А моя рада була така:  обробленi  та  засiянi  лани  розподiлити  мiж
партизанськими вдовами та матерями. Тут ? навiть такi сiм'?, що ?хнi  сини
в генерала Свободи воюють... А з незасiяного  клина  заможнiшим  нарiзати,
якi власне тягло мають... А щоб не було нiяких нарiкань та перекручень, то
треба обрати комiсiю таку, як наш комнезам був.
   "Чим ти йому заперечиш?  -  думав,  усмiхаючись  в  душi,  Воронцов.  -
Непогано розсудив, чорт вiзьми!"
   - Всi цi питання, Ха?цький, будугь розв'язанi органами ново?  цивiльно?
влади. Я певен, що тут обiйдеться без вашого вгручання.  Товаришi  словаки
самi впораються з такими справами. Як  ви  скажете,  товаришi?  -  приязно
звернувся Воронцов до Хоминих свiдкiв. - Впора?тесь?
   - Впора?мось, пане майор! - енергiйно закивали вусами селяни.
   - От бачите, Хомо, - посмiхнувся Воронцов, - виходить, ваше втручання в
такi речi непродумане i навiть зайве.
   - Товаришу гвардi? майор! - майже  iнтимно  звернувся  Ха?цький,  миттю
впiймавши знайомi iскри весело? приязнi в очах майора.  -  Та  чи  я  дуже
втручаюсь? Де я годен у все втручатись? Але якщо мене люди зо  всiх  бокiв
шарпають - розкажи, допоможи, порадь, -  то  мушу  радити!  Хiба  нi?  Ти,
говорять, Хомо, вже академiю соцiалiзму пройшов,  а  ми  тiльки  за  парту
сiда?мо! Ти он яку практику ма?ш за плечима, а ми ще тiльки першу  борозну
йдемо! Тож мушу людям пособити, свiй досвiд передати!..
   Воронцов  ледве  стримував  усмiшку,  дивлячись  на  розпаленого  Хому.
Пригадалося майоровi, як торiк  в  Альпах  товаришi  витягували  Ха?цького
канатом на стрiмку скелю. А зараз  "патку  мiй,  патку"  уже  сам  витягу?
iнших.
   - Гаразд. Тiльки це не все...
   "Тепер за папу римського почнеться", - догадувався Хома, помiтивши,  як
майор знову нахмурився. Ха?цький  мав  пiдозру,  що  взагалi  ця  тяганина
почалася через попа, з яким вiн  сьогоднi  пив  чарку,  а  потiм  жорстоко
посварився, не зiйшовшись з ним поглядами на папу римського.  Треба  було,
мабуть, зовсiм не чiпати того кляузного попа.  Зсукати  б  йому  дулю  при
зустрiчi, як мати колись вчила, та й пiти собi геть. Може, це й  забобони,
але  допомага?  напевно.  Мало  не  всiм  чорнорясникам  ?вропи  Хома  вже
пересукав дулi, щоб нiчого лихого не сталося, а цього пощадив та й  здобув
собi халепи. Звичайно, що це саме  вiн  наскаржився  замполiтовi.  Либонь,
розповiв, якi нахвалки посилав Хома  папi  римському,  сидячи  за  поповим
столом... Зараз почнеться, тримайся, Хомо!..
   Однак майора цiкавило зовсiм iнше.
   - Доповiдайте, як ви там у млинi порядкували.
   - Мусив, товаришу гвардi? майор, - чесно доповiдав Хома,  зрадiвши,  що
найголовнiша, на його думку, небезпека минула. - Мусив!  Бо  власник  того
млина в Австрiю п'ятами накивав, а в людей  мливо  кiнчилось...  Як  бути?
Треба, виходить, суспiлити пiдпри?мство... Я  ?м  прямо  кажу:  суспiльте!
Накуйте жорна по-новому та й пускайте машину!.. А то? Правдиве мо?  слово,
Юрашу? - апелю? Хома до одного iз  сво?х  явних  прихильникiв,  що  сто?ть
поперед iнших.
   - О Хомо, - задоволене вiдгукнувся Юраш. - Суспiлимо  для  народу,  хай
його мамi!
   Воронцов переглянувся  з  юнаками  партизанами,  якi  ресь  час  весело
спостерiгали цю сцену, i всi разом засмiялися.
   А невгамовний Хома, розходившись, уже допитував iншого:
   - Штефане! Твоя думка?
   - То так ма? бутиi - вигукнув Штефан, присадкуватий, войовничий, видно,
готовий хоч зараз взятися за багатi?вого млина.  -  То  буде  демократiцка
справа!
   - Францiшкуi А ти чого мовчиш? Ти - за?
   - Айно, - рiшуче тупнув босою, порепаною ногою Францiшек, - айно!
   - Айно, - пiдхопила в один голос решта селян.
   - Чу?те, всi кажуть: файно! - резюмував Хома.  -  Народ  хоче!  А  коли
народ чого-небудь захоче та дружно вiзьметься, то вже так i буде,  клянусь
на сво? дiти!
   Воронцов незабаром вiдпустив подоляка, не наклавши  нiякого  стягнення.
Однак серйозно попередив, щоб надалi Хома не брався розподiляти землю, яка
йому не належить.
   Хомя запевнив, що - най його мамi - лiнi? не перегне.
   А годину пiзнiше вiн уже господарював  у  ротi.  Мав  собi  тут  чимало
клопоту.
   Офiцери щойно привели кiлькох бiйцiв молодшого поповнення, i  Хаецький,
здiйснюючи сво? старшинськi права, мусив вишикувати ?х i  проiнспектувати.
Iван Антонович, лейтенант Черницi i всi обслуги,  пересмiхаючись,  чекали,
як Хома буде струнчити новачкiв. А  вiн,  бровою  не  зморгнувши,  поважно
обходив шеренгу i, нiвроку йому,  знав,  з  чого  почати.  Передусiм  став
екзаменувати новоприбулих, чи твердо завчили вони напам'ять  номери  сво?х
автоматiв та карабiнiв. Потiмстромляв пальцi кожному за ремiнь, шарпав  до
себе та визначав, чи досить туго пiдперезанi орли. Залишився вдоволений.
   - Те, що нумер карабiнки завчив, - це одне добре. Те, що погони на тобi
сидять, як вилитi, - це друге добре. А те, що вигляд ма?ш молодецький, -це
трет? добре. Таким будь! - закликав Хома. - Ма?те i надалi пильно за собою
стежити, бо в мене охляп не проживеш.  За  перший  гудзик  -  даю  мораль,
другий - уже накладаю стягнення. Зiрки на пiлотках щоб сяяли  вiд  вас  на
дво? гiн вперед! Зрозумiло? Iншого я не визнаю. Адже ти не якийсь там собi
айн-цвай, ти - великий чоловiк! На тебе свiт очима пряде, стежить,  як  ти
сiв, як устав, як рушив, як пiшов!.. Все це  мусите  собi  назавжди  взяти
втямки та й тримати голову високо. В нашiй мiнометнiй нема таких, що  вуха
по землi тягають. В нас такий народ, що сам на чужi  вуха  наступа?!  Ясно
всiм?
   - Ясно!
   - Не чую!
   - Ясно!!!
   - Розiйдись!..
   Новаки сипонули врозтiч. Однак Хомi  здалося,  що  вони  розбiглися  не
досить прудко.
   - Е-е, хiба так  гвардiйцi  розходяться?  Гвардiйцi  розскакуються,  як
пружини! Становись! Новоприбулi знову вишикувались.
   - Розiйдись!
   - Становись!
   - Розiйдись!
   - Становись!
   Пiт уже рiчками котився по червоних, мiцних обличчях  новакiв.  Нарештi
Хома змилувався.
   - Гаразд. Отак щоб завжди. А зараз пiдете зi мною на  склад.  Я  одержу
обмундирування, а ви принесете, бо мiнометному старшинi носити  на  плечах
тюки не по-ложено.
   Звiстка про лiтн? обмундирування викликала захоплення всi?? роти.



   V

   "Що, власне, сталося? - думав Сагайда, крокуючи вулицею Грiнави. - Чому
тобi такою особливою, багатозначною вида?ться оця  сьогоднiшня  розмова  в
словацькiй  хатi?  Ну,   закликали   тебе,   ну,   привiтали...   Зрештою,
звичайнiсiнька рiч... Але чому ж ти вийшов звiдти  такий  роз-хвильований?
Яким зiллям тебе напо?ли в тiй убогiй  свiтлицi,  розмальованiй  до  само?
стелi буйним виноградом? Iдеш  i  землi  не  чу?ш  пiд  собою...  Iдеш,  i
дзвенить тобi весь чае у вухах нiжне слово:
   - Братку!
   Наче розбагатiв несподiвано, наче вперше повнiстю  вiдчув  свою  велику
солдатську гiднiсть...
   Звiдки це все?
   Був час, коли тобi, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами,
хотiлося все витоптати в- цих iнр-землях, ти не бачив перед собою нiкого й
нiчого, крiм ворогiв. З похмурою недовiрою блимав на тих, що тебе  вiтали.
В ?хнiх вiтаннях вчувалися тобi нещирiсть i винувата запобiгливiсть  перед
тво?ю силою. Затятий у сво?й зненавистi до ворогiв Вiтчизни, ти  з  вiчною
пiдозрою проходив крiзь чужi люди, як  крiзь  колючi  терни,  накладаючись
лише на себе, на товаришiв, на зброю.
   "Любов  руха?  армi?  вперед..."  Хто  це  сказав?  Де?  Ага,   це   тi
молочники... Це тi фiлософи... Справдi, як подумати, чорт  вiзьми,  то  це
таки щастя -  любити  людей!..  Звичайно,  путящих.  Звичайно,  справжнiх.
Таких, як... оцi".
   Сагайда захоплено дивився на сво?х однополчан, що гомонiли,  жартували,
гуртуючись вперемiшку з словаками бiля кожного двору,  дружньо  бесiдуючи,
жартуючи. Декотрi вже в свiжо-зеленому, щойно  одержаному  обмундируваннi,
iншi ще в торiшньому... Обтрiпанi в походах  обмотки,  вигорiлi,  вилинялi
гiмнастьорки, простi, одвер-тi обличчя. Однак дивишся на них i  надивитись
не можеш... Чи не вперше  оце  Сагайда  глянув  i  на  себе,  i  на  сво?х
товаришiв такими очима... Зда?ться, нiде ще вiн  не  почував  так  глибоко
сво? значення i свою роль визволителя, як тут, на цiй словацькiй землi, де
його ждали "через шiсть довгих-довгих лiт...".
   Щойно його питали:
   - Матку маш?
   Йому подумалось про Вiтчизну.
   - Маю, - вiдповiв вiн.
   - Вiтця маш?
   - Маю.
   - Братiв маш?
   - Маю, маю!
   - Сестру маш?
   Коли Юлiчка запитала його про сестру, вiн не мiг вiдповiсти одразу.  Це
запитання влучило прямо в його живу,  незаго?ну  рану.  Адже  вiн  справдi
мав-таки десь сестру, ?дину iз всi?? рiднi, свою щебетушку Зiнку, вивезену
в запломбованому вагонi на  нiмецьку  каторгу...  Де  ти,  Зiнко,  де  ти,
сестричко? Чи скнi?ш рабинею на пiдземних осоружних заводах, старiючись  у
сво? вiсiмнадцять лiт, чи, може, катюги  вже  загнали  тебе  передчасно  в
могилу? Юлiчка, мабуть,  зрозумiла  його  важку  мовчанку,  збагнула  його
думки.
   - Май мене за сестру, - сказала вона. - Буду тобi за рiдну...
   Юлiчка... Коли вона лежала, зiбгавшись в  постелi,  то  здавалась  йому
зовсiм маленькою. Коли сiла, то стала  вищою.  А  коли,  вiдкинувши  коси,
стала на ноги i випросталась, то вже була високою та гiнкою!
   - Здравiя бажаю, гвардi? лейтенант!
   Хто це? Шовкун!.. Сто?ть перед Сагайдою впевнено, з гiднiстю, як рiвний
перед рiвним. Голос його помiтно змiнився, в ньому тепер  мiцно  забринiла
гвардiйська мiдь, замiсть тi?? вкрадливо?,  податливо?  м'якостi,  з  яко?
жорстоко тiшився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського.  Тепер
Шовкун, видно, не дозволив би нiкому кататися на  собi.  Вуса  пiдстриженi
щiточкою, санiтарна сумка при боцi. Гвоздь! Сагайда вiд душi  радий  йому,
як радий усьому на свiтi, що якоюсь мiрою причетне до його першого  друга,
до Брянського.
   - Одержав оце листа вiд Ясногорсько?, - хвалився  Шовкун.  -  Незабаром
буде  в  полку.  Комбат  сказали,  як  тiльки  Ясногорська  заявиться   на
горизонтi, знову будуть вимагати ?? до нас.
   - А Нюра?
   -  Наладимо  геть,  -  рiшуче  висловився  Шовкун  про  свою  теперiшню
начальницю, немов доля ?? цiлком залежала вiд нього.  -  Хiба  вона  рiвня
Ясногорськiй? Мiзинця ?? не варта... На не? й командир  санроти  уже  зуби
гострить. Нас, тобто санiтарiв, подав на "Вiдвагу", а ?й - дулю  пiд  нiс,
вибачте на словi. Бо ми з  вогню  не  вилазимо,  а  Нюра  наша  бiльше  за
кавалерами стрiля?...
   Видно було, що Шовкун добре зна? цiну сво?й роботi,  i  хоч  вона  йому
важка, але нiскiльки не обтяжлива.
   - Ти вже, дружище, врiс у свою нову посаду, як добрий вершник у  сiдло,
- засмiявся Сагайда. - Хвалю за ухватку!
   - А чого ж... При мо?й посадi iнакше й бути не може. Людьми дорожиш,  i
тобою дорожать.
   - Та я чув... Комбат про тебе хорошо? думки. Коли ж  буде  Ясногорська?
Хоча б побачити, яка вона...
   - Через тиждень-два буде.
   - Ого! До того часу ще тричi вмерти можна...
   - Тепер уже грiх вмирати, товаришу лейтенант... Кiнець видно.
   Повернувшись  у  роту,  Сагайда  не  впiзнав  сво?х:   всi   вже   були
переодягненi в нове, зелене, весняне. Хома зустрiв його доганою:
   - Нарештi дочекався вас, гвардi? лейтенант. Бачите,  всi  вже  як  рута
взеленилися, лише один ви оце мiж нами вилинялий...  Та  ще  Маковея  десь
бенеря  носить,  i  -на  обiд  не  з'являвся...  Прошу,   одержуйте   сво?
обмундирування i речову книжку.
   Черниш уже був з нiг до голови  в  новому,  вирядився,  як  до  параду.
Пригвинтив орден, затяг ременя, пiдiйшов до Сагайди:
   - Оглянь мене, Володько! Скажи сво? авторитетне?
   - Повернись... Так... Все як на тебе шите. Тiльки чоботи  не  зовсiм...
Занадто вже богатирськi.
   Чоботи з жовто? юхти, з довгими  дебелими  халявами  справдi  здавались
непомiрними i важкими для легко?, красиво? фiгури Черниша.
   - То  нiчого,  що  важкi,  -  зауважив  Роман  Блаженко.  -  Зате  хода
виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкi пiдкови, щоб  ногу  до
грудей викидав...
   Антонович, роззувшись, ще тiльки старанно примiрявся. Сагайда чекав вiд
нього якогось непри?много сюрпризу - де, мовляв, був  та  в  кого  питався
дозволу, iдучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що  Сагайда  оце
никав десь саме з  особистого  дозволу  його,  Антоновича.  "Зрештою,  цей
кирпань - симтгатичний тин, -подумав Сагайда про командира. -  Але  як  же
воно так виходить, що ми нiяк не мажемо з ним вжитися? З  першого  дня  на
ножах..."
   Повернувшись пiсля госпiталю в полк. Сагайда був непри?мно вражений, що
його ротою - славнок" ротою Брянського! - тепер команду? якийсь  Кармазин.
Правда, цього "якогось" вiн добре знав, бо Iван Антонович перед тим довгий
час  командував  мiнометниками   сусiднього   батальйону.   Тодi   Сагайдi
доводилось  не  раз  мати  з  Антоновичем  рiзнi  справи,   офiцiальнi   й
неофiцiальнi, i стосунки мiж вими в  цiлому  залишались  добросусiдськими.
Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його  безпосереднiм  начальником,
Сагайду це просто кинуло в лють.  Хай  би  Черниш,  хай  би  хтось  iнший,
близький до Брянського, очолював  роту  -  Сагайда  погодився  б  на  таке
беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека  вiд  родинних
традицiй роти, прийшла собi на готове i стала тут спокiйно  порядкуватнi..
Першi днi Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батькiвський дiм,
несподiвано застав  у  ньому  мачуху.  Сво?  невизнання  "мачухи"  Сагайда
мимохiть переносив  на  декого  з  бiйцiв,  що  прибули  в  роту  вже  при
Кармазиновi. Незаслужено кривдячи ?х. Сагайда всю свою  яезграбну,  ще  не
прочахлу закоханiсть в Юрiя Брянського тепер перенiс на ветеранiв роти, на
тих  людей,  здо  мовби  несли  на  собi  негаснучий  вiдблиск   загиблого
друга-офiцера. Ними дорожив, ?х оберiгав.  Вiдлюдьку-ватому,  невживчивому
Сагайдi взагалi важко було когось вподобати, але  коли  вже  хто  здобував
його вибагливу любов, то - на все життя. Особливо у  фаворi  в  нього  був
малий Маковей. йому лейтенант  дарував  рiзнi  пiльги,  вимотуючи  жили  з
Макове?вих  напарникiв-телефонiстiв.  Антонович  не  мiг  стерпiти   таких
несправедливостей, i на цьому грунтi мiж ним i Сагайдою  не  раз  виникали
гострi сутички. Iван Антонович, розлютившись, кричав,  що,  доки  команду?
ротою, нiкому не дозволить створювати в нiй нездоровi  вза?мини.  "Нема  в
мене синкiв i пасинкiв, сво?х i не сво?х!  В  мене  ?  тiльки  нашi  люди,
радянськi бiйцi?" Напередоднi, зчепившись iз  Сагайдою,  Антонович  навiть
погрожував, що вiддасть його на офiцерський суд честi. А зараз мiж ними  -
як нiчого й не було. Примiряючи сво? чоботи, Кармазин спокiйно  повiдомляв
Сагайдi, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстрiляних.
   - Всi пiдуть у мiй взвод? - насторожено запитав Сагайда,  сподiваючись,
що командир роти навмисне  дасть  йому  всiх  новакiв  замiсть  вихованцiв
Брянського.
   - Не дам тобi жодного, - приголомшив Сагайду Антонович.
   - Чому?
   - А тому... Тобi важко з людьми вживатися.  Вихопу?ш  повiльно...  Всiх
даю в перший взвод, Чернишевi. А ти вiзьмеш тих, з якими... легше.
   Сагайда образився, але промовчав. Вiн зрозумiв, що тут не обiйшлося без
змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотiв би  мати
у себе людей вивiрених, досвiдчених, на яких з певнiстю можна  покластись.
Але вiн згодився забрати собi весь оцей необстрiляний молодняк. Надi?ться,
що ма? кращi, нiж у Сагайди, командирськi данi. Ну, що ж... Хай буде так.
   Взувши нарештi сво?  новi  жовтi  чоботи,  Антонович  пройшовся  в  них
туди-сюди, випробував, чи не муляють, i, сiвши на горбику, знову роззувся.
Потiм гукнув ординарця:
   - На, заховай...
   - А ви ж як? - здивувався ординарець.
   - Поки що шкрьобатиму в старих, доб'ю вже до краю. А новi, -  Антонович
посмiхнувся до всiх, - новi взую вже в день Перемоги.
   - До того часу я собi ще однi  вигавкаю  в  начальника  ОВС,  -  рiшуче
промовив Сагайда i, тримаючись Чер-иишевi за плече, так дригнув ногою,  що
напiвстягнутий  старий  його  кирзовий  чобiт  вiдлетiв  за  кiльканадцять
метрiв, мало не зачепивши по тiм'ю Iвана Антоновича.
   - Куди ви  шпурля?те?  -  несподiвано  почувся  знизу  Макове?в  голос.
Телефонiст вийшов з-помiж гiллястих бiлих дерев, усмiхаючись ротi. -  Хiба
ви не бачите, що це я йду?
   - Iди-но, йди, гультяю, - поманив його Хома, -  засаджу  тебе  до  ночi
бараболю чистити!
   Маковей вступив на вогневу, як молодий  королевич:  в  боковiй  складцi
його зблякло? пiлотки  зухвало  синiв  кущик  небового  ключа.  Загледiвши
новакiв, хлопець одразу попередив ?х, що, як тiльки вiн перепочине, буде з
кожним з них боротися по черзi.
   - Випробую вашу зелену силу. Обiдати Маковей вiдмовився.
   - Я недавно заправився, - повiдомив вiн. - Обiдав з розвiдниками  та  з
партизанами, навiть вина кухоль вихилив. Ви не зна?те, що це  за  народ  -
партизани. Нашi, як ?: "Полюшко" навiть спiвають! Ми з  Козаковим  першими
?х помiтили, коли вони спускалися з  гiр.  Дивимося,  спускаються  стежкою
один за одним, махають нам капелюхами та беретами... Вони берети носять. Я
зопалу навiть був подумав, що  це  ми  вже  з'?дналися  з  iншим  фронтом.
"Союзники!" - кричу Козакову. А ближче пiдiйшли, чу?мо по розмовi -  брати
словаки...
   - Звiдки ж вони "Полюшко" знають?
   - А в них у загонi командиром був якийсь наш капiтан, по iменi  Стьопа.
Вiн ?х всього  навчив.  "Стьопа  з  Руська"  -  так  вони  його  звали.  А
справжнього прiзвища його нiхто не зна?. Тiльки й вiдомо ?м,  що  був  цей
Стьопа  офiцером  Червоно?  Армi?,  потiм  десь  потрапив  у  полон,   всi
концтабори пройшов... Його вже в печах мали  спалити,  а  вiн  органiзував
собi товаришiв, перебив з ними варту та й випурхнув, як орел, на  волю!  -
Маковей аж засмiявся при цьому.  -З'явився  у  Високих  Татрах,  встановив
контакт з партизанами, в боях славу  здобув.  А  потiм  вони  обрали  його
командиром одного i з сво?х загонiв. Незамiнимий,  кажуть,  був  ватажокi.
Скрiзь нiмчура перед ним тремтiла.
   - Це правда, - пiдтримав натхненного Маковея Сагайда. - Я також чув про
нього.
   "Бува? ж отаке з людиною, - задумався Роман Блаженко. - Дома його  вже,
либонь, занесли в безвiсти пропавшi, а вiн  десь  живе,  дi?,  з  ворогами
бореться..."
   - Де вiн зараз, Маковею?
   Хлопець похилив голову:
   -  Мiсяць  тому  в  Моравi?  десь  полiг...  Разом   з   цiлою   групою
партизанiв... Але прiзвище його неодмiнно буде встановлено! Майор Воронцов
сам взявся за це.
   - Даних мало, - пошкодував Денис. - Важко буде шукати.
   - Чого там мало, - енергiйно заперечив Маковей. - Звання  вiдоме  -  це
тобi раз. Iм'я вiдоме - це тобi два. Родом... радянський - це тобi три!  А
ще ж я не доказав - у нього дома дiвчина  зосталась.  У  вiльний  час  вiн
якось розповiдав про не? партизанам. I пiснi, кажуть, спiвав вечорами  для
не?. Щоб вона ?х почула, щоб знала, де вiн ?. Скрiзь, де вiн  проходив  iз
сво?м  загоном,  словаки  спiвають  його  пiснi.  По  всьому   Крушногор'ю
спiвають, в кожнiй хатi  лiсника,  де  вiн  перегрiвався  в  хуртовини  та
завiрюхи... Хiба по таких фактах не можна людину розшукати?
   - Розшукають, - усмiхнувшись, заявив Сагайда. - По таких  слiдах...  по
пiснях - та не знайти! Знайдуть!



   VI

   Так Хомi й не довелося на цей раз засадити  Маковея  чистити  бараболю.
Увечерi полк знявся, ввiйшов у смугу Малих Карпат. Бiй  вигримував  дедалi
чутнiше, стрiчки трасуючих куль, перетинаючи темнi мiжгiр'я,  наближалися,
яскравiшали.
   Вiдсинiло височезне грiнавське небо, вiддзвенiла спiвуча  братня  мова,
вiдшумували  бiлим  шумом  переповненi  келихи  садiв.  Кiнчився  короткий
перепочинок, коли солдати, мовби виключившись з вiйни,  вихопившись  з  ??
задушливих  цехiв,  опинились  були  на  мить  в   несподiвано   сонячнiм,
незвичнiм,  оновленiм  краю.  Все  урвалося   знов...   Попереду   темним,
пiдступним морем знову клекотiла вiйна. Полк  звично  забродив  у  не?  по
пояс, по груди, по шию...
   Таке принаймнi враження було зараз у Сагайди. Вiн iшов узбiччям вузько?
дороги  з  командиром  взводу  бронебiйникiв  Теличком.  Перед  ними  з-за
найближчого хребта вже зводились багрянi маяки  заграв,  пiдпираючи  собою
небо над переднiм кра?м. Дорога круто дерлася вгору, лягаючи то по вузьких
карнизах над урвищами, то входячи, як зараз, у лiсистi мiжгiр'я,  тем"i  й
тiснi, мов тунелi. Важко дихали в темрявi конi, тягнучи вози  та  гармати.
Побрязкувала зброя на бiйцях. Лунали короткi сердитi команди.
   Сагайда, поступово прохмеляючись  пiсля  мiцних  грi-навськях  вражень,
нещадно хрущав сво?ми новими чобiтьми по дрiбному камiнню.  Його  супутник
Гарасим Теличко, маленький, забiякуватий, горластий, належав до тих людей,
з якими Сагайда мав  певне  коло  сво?х  солдатських  секретiв.  Молодший
лейтенант Теличко був ветеран, "старик", з яим Сагайда не раз потрапляв  у
скрутнi перепалки, i тому коли  вони  зустрiчалися,  то  нiколи  не  могли
виговоритись до кiнця. Сьогоднi мiнометники та бронебiйники йшли поруч,  i
Сагайда, певний за  сво?х  "гренадерiв"  (а  з  новачками  хай  няньчиться
Кармаз'ик та  Чернишi),  мiг  спотайнiсiнько  всю  дорогу  точити  ляси  з
приятелем. Вже вони встигли перемити кiсточки коханцi якогось  дивiзiйного
начальника, вже вихрестили знайомого скнару iнтенданта, вже  добралися  до
Антоновича, з-якого покепкувати сам бог велiв.
   - Зна?ш, Гарасиме, мiй кирпатий  Сократ  (так  Сагайда  заочно  величав
Антоновича) знову оце про?хався по менi.
   Почувши це, Теличко розреготався: видно, Сагайди-на  скарга  прозвучала
для нього зовсiм комiчно.
   - Як же це вiн примудрився, формальна його душа? Адже по  тобi,  Вовко,
про?хатись - дiло нелегке!
   - Уяви, що  примудрився.  З  нового  поповнення  не  дав  менi  жодного
свистуна. "Ти, - каже, - повiльно вихову?ш, тобi з новими людьми важко,  -
сiдай на легший лiб..." Та не дракон вiн пiсля ц-ього, скажи?
   - I ти йому змовчав?
   - Змовчав. Саме був у такому настро?, гака лiрика найшла на мене  пiсля
Грiнави... Не хотiлося нi з ким сваритися, з .кожним братався б...  Як  не
кажи, а вiн - Антонович - теж чесно протопав свою тисячу  кiлометрiв,  щоб
визволити оцю Грiнаву... Трудяга, вiл!
   - А як же з новачками? Що вiн, собi за пазуху ?х покладе?
   - Передав усiх у перший вз.вод, Чернишевi. Хай, мовляв,ку?.
   - I той не заперечував?
   - Навпаки, сам зохотився. Бачиш, вiн вважа?,  що  з  нього  бiльше  для
цього даних, що для мене це  буде  важче,  нiж  для  нього...  Ну,  й  хай
тягне...
   - Вiн, зда?ться, й досi з себе незайману корчить, . оцей ваш  Черницюк?
Нi анекдота путнього вiд нього не дочу?ш, нi спиртяги з ним  не  потягнеш.
Все вiй чимось заклопотаний,  все  вiн  серйозний,  всё  в  нього  йде  по
програмi. Чхнути не може без програми.
   - Ти його просто мало зна?ш, - заперечив Сагайда. - Вiн лише на  вигляд
теоретик, а насправдi задушевний хлопець. А що  любить  на  кожному  кронi
свiтовi проблеми вирiшувати, то це вже в людини характер такий. Мiж iншим,
вiн мри?  пiсля  вiйни  якусь  навiть  дисертацiю  писати...  Цiлi  вечори
туркотять про ие. з Кармазином.
   - Аби лиш кебети вистачияо, - зауважив Теличко.
   - Вистачить. В  нього  шарики  праедоють,  дай  бог...  Недарма  з  ним
Брянський дружив.
   - А це правда, що в нього з Ясногорською щось накльову?ться?
   - Факт. Потайки молиться на ?? фотографiю.
   - Чому потайки? - здивувався Теличко. -  Коди  б  менi  така  вiдповiла
вза?мнiстю, то я на весь свiт розтрубив би...
   - А вiн уда? з себе байдужого. Мучиться, кипить, пережива?, а листи ?й.
пише холоднi, як  Чумаченковi  ра-норти.  От  натура!  I  зна?ш,  що  його
стриму?? "Вона, - каже, - була нареченою мого друга. Я, - каже, -  не  маю
морального права на це". Отак i живе, зцiпивши зуби. А по-мо?му, саме вiн,
а не хто-небудъ iнший, далекий Брянському, ма? право на ??  любов.  Ти  як
вважа?ш?
   - Я особисто не бачу в ньому нiчого такого, -  розвiв  руками  Теличко.
-Звичайно, коли б тут закрутився якийсь  легкий  роман,  то  менi  було  б
прикро за Юрiя.
   - А менi? - вигукнув Сагайда. - Та я за таке обом ?м очi повидирав  би!
Але тут зовсiм iнша пiсня... Тут справа серйозна... Коли вже ?вген не може
переламати себе, коли це для нього "перша й остання"... Коли й  вона  його
щиро серцем обрала... То тут потрiбен iнший пiдхiд. Тут мусить сказа  i  и
сво? слово справжнiй суддя.
   - Кого ти ма?ш на увазi?
   - Брянського. Уявля?ш собi, як вiн вiдповiв би на . це складне питання?
Осудив би вiн ?х чи нi? По-мо?му - нi. По-мо?му, таке вiн схвалив  би.  Бо
тут не пустощi, не жарти,  тут  люди  згорають.  Хiба  чистою,  справжньою
любов'ю образиш його пам'ять? Хiба, примiром, для мене або для тебе було б
щось кривдне в тому, що людина, якiй я бажав дати щастя, знайде-таки  його
десь-iнде пiсля мо?? вимушено? посадки? Я ж не  який-небудь  дикун,  скiф,
що, даючи дуба, нiбито наказував i жiнку свою вбивати та класти  поруч  iз
собою в  могилу.  Я,  навпаки,  заповiв  би  друзям  берегти  ??,  любити,
ощасливити... Гинучи сам, я хотiв би, щоб мо?  кохання  було,  як  прапор,
пiдхоплене iншим i чесно пронесене ним далi,  крiзь  усе  життя...  Щоб  у
ваших почуттях билося мо? почуття, щоб у вашiй вiрностi жила моя вiрнiсть.
Та кому б iз нас не хотiлося навiть пiсля сво?? смертi залишитися  Ввiрцем
для iнших? Взiрцем не лише в подвигах та  бойових  дiлах,  а  навiть  i  в
сво?му найiнтимнiшому...
   - Ти,  Вовко,  розiйшовся,  немов  закоханий.  Все  це  наслiдок  тво?х
грiнавських зустрiчей? Тепер менi ясно, що ти влип.
   - Ти зi мною не згоден?
   - На жаль, я тут нi при чому. Все це викладай Чер-нишевi, а не менi.
   - Вже викладав.
   - I як вiн реагу??
   - Мовчить.
   Черниш мовчав. Iшов з нолачками попереду, iнодi брався з ними пiдпихати
пiдводи, весь час  думаючи  про  Ясногорську.  Те,  що  Сагайдi  здавалося
простим  i  зрозумiлим,  для  нього   було   гарячим   суцiльним   клубком
суперечливих почуттiв, якi  важко  було  розплутати,  якi  неможливо  було
перекласти на людське слово. Якби мiг, так  i  вигортав  би  ?х  iз  свого
серця, щоб не палили, щоб не ятрили  його  повсякчасно...  Незабаром  вона
повернеться в полк... Знов буде поруч. Хоче вiн цього чи  не  хоче?  Iнодi
вiн був готовий закричати ?й звiдси: прийди, швидше прийди! А iнодi гукнув
би: не приходь! Адже я не той, адже я... iнший! Проте, залiтаючи думками в
пiсля-во?нщину, уявляючи себе в тiй новiй,  необжитiй  сферi,  вiн  чомусь
щоразу зустрiчав ?? там, хотiв i не мiг розминутися з  нею,  бо  вона  вже
була поруч з ним скрiзь на тих майбутнiх, неймовiрних шляхах...
   Виплив мiсяць,  i  гiрськi  хребти  заблищали  всюди  кам'яною  лускою.
Колона, перевалюючи кряж,  почала  спускатися  вниз.  Стало  виразно  чути
звичний гул нiчного бою. Стало видно гарматнi спалахи, що  виблискували  в
далеких ущелинах. Вози, спускаючись на  гарячих  гальмах,  лунко  ячали  в
мiжгiр'?, мов лебедi з старовинних слов'янських пiсень.
   Чернишевi чути було, як десь позаду, спотикаючись по  камiнню,  Маковей
голосно допитувався Блаженка:
   - Цiкаво, Романе, чим тобi здаються отi силуети на мiсяцi?  Кажуть,  що
то якийсь Авель пiдняв на вилах свого брата Ка?на.
   - Не Авель Ка?на, а Ка?н Авеля.
   - Хто кого - це не  так  важливо.  Факт,  що  брат  брата  наколов.  От
варвари!.. Але де ж там вила? Скiльки дивлюсь, а вил не бачу. По-мо?му, тi
постатi бiльше на солдатiв схожi. Дивiться, наче одне сидить, а друге  над
ним схилилося i рану йому перев'язу?... Наче дiвчина над бiйцем.
   Десь зовсiм близько,  немов  прокинувшись,  озвалися  кулемети.  Лункий
пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось  довжелезною  ринвою
щебiнь з верховини. Перекотилось луною, завмерло... Кiлька голубих  ракет,
звившись над мiжгiр'ям, похмуро освiтили частину гiрсько? дороги, безлюдне
узлiсся, лiсникову хату на курячих нiжках...
   Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойовi  лави.  Тримаючи  зброю
напоготовi, пiдроздiли почали спускатися в якiсь темнi байраки, куди ще не
сягало блакитне мiсячне сяйво.
   По пояс, по груди, по шию...



   VII

   "Здрастуй, Женю!
   Ось я вже й на порозi рiдного дому. Наш санiтарний ешелон зараз  сто?ть
на прикордоннiй станцi? Н. Листа цього пише  пiд  мою  диктовку  медсестра
Лiда.
   Ранок. Ми щойно вмилися бiля берега i тепер сидимо пiд насипом, чекаючи
зустрiчного по?зда. Всi, хто тiльки мiг,  висипали  з  вагонiв,  захоплено
вiтаючи довгождану рiдну землю. Коли б навiть менi не сказали заздалегiдь,
що за  рiчкою,  за  кiльканадцять  метрiв  звiдси,  вже  почина?ться  наша
Батькiвщина, то я, зда?ться, сам би дiзнався про це. Я вiдчув би ?? навiть
по цьому легкому весня-.ному повiтрю,  що  тече  на  мене  звiдти,  мов  з
високих, вiчно чистих гiр.
   Уявля?ш собi, Женю, як у мене на серцi? Уявля?ш собi, як може  бути  на
сердi в людини, якiй ? куди повертатись, якiй ? з чим  повертатись?  Я  не
випадково пiдкреслюю саме те, що в мене ?, що я придбав, а  не  те,  що  я
втратив. Повiр, що мо? втрати порiвняно з мо?м надбанням здаються  менi  в
цю мить зовсiм незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр,  руки
якого вклали хоч один карниз грандiозного палацу, що йому стояти вiки.
   Поступово звикаюся з сво?м становищем. I дивна рiч:
   менi часом зда?ться, що, незважаючи на втрачений зiр, я все-таки  бачу.
Може, це тому, що я не самотнiй, що мене  повсякчас  оточують  товаришi  i
друзi. Звiдусiль я вiдчуваю пiдтримку товариських рук,  товариських  очей.
Вони прагнуть донести до мого сприймання  навколишнiй  свiт  у  всiй  його
повнотi, вони хочуть, щоб менi було все видно, як. i  ?м.  I  менi  видно,
Женю!
   Ми ?хали через Трансiльванiю. Гримлячи в тунелях, наш  ешелон  пролiтав
тi самi мiжгiр'я, де торiк були нашi вогневi. Два днi  мчали  понад  самим
Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам  -  пам'ята?ш?  -  довелося
форсувати вбрiд жовтнево? вiтряно? ночi... Я знову  вiдчув  пiд  собою  тi
хребти, по яких ми торiк дерлися  на  захiд.  Мезiтур  -  Арад  -  Дева...
Вслухайся, друже, в назви цих мiст. Я певен, що  вiд  них  на  тебе  також
вiйне чимось теплим, чимось близьким.
   Менi, зрештою, зда?ться, що всi землi, по  яких  ми  пройшли  з  такими
боями, стали назавжди для нас .чимось  близькими.  Я  принаймнi  не  зможу
нiколи байдуже слухати румунську  чи  угорську  мову,  не  зможу  спокiйно
сприймати повiдомлення,  переданi  газетами  або  радiо,  про  справи  цих
народiв. Я не зможу бути безстороннiм  до  них.  Та  й  хто  з  нас  зможе
вiдтепер не цiкавитись ними, не стежити за  розвитком  ?хнього  життя,  за
?хнiм рухом по новому шляху? Зрештою, хiба це не природно? Хiба не залишив
кожен з нас скрiзь тут частки самого себе? Земля ця ще й досi  гаряча  вiд
нашо? кровi, ще й досi солона вiд нашого поту. Ось чому я  хвилювався,  як
при зустрiчi з рiдними, кили Лiда казала менi, що понад залiзницею  стоять
озбро?нi кирками та лопатами  смуглявi  трансiльванцi  в  сво?х  боярських
шапках та в повстяних штанях. Це тi самi чабани та  лiсоруби,  яких  ми  з
тобою  часто  зустрiчали  в  горах.  Зараз  вони  прокладають  крiзь  гори
газопровiд. Я чую ?хнi простодушнi вигуки, якими вони вiтають наш  ешелон.
Усi ми схвильованi до  глибини  душi.  Так!  Визволенi  не  можуть  забути
визволителiв, це зрозумiло. Але  я  певен,  що  й  визволителi  нiколи  не
стануть байдужими до визволених.
   Iнодi гори зводились бiля самих вагонiв, як хмарочоси. Iнодi вiдступали
в далечiнь. Тодi  бiйцi,  товплячись  бiля  вiкон,  з  радiстю  впiзнавали
штурмованi сво? верховини, голосно звертались до них, як до  живих  iстот.
Для  мене  тi  захмарнi  верховини  були   мовби   символами   розвiнчано?
недосяжностi, вони втiлювали в собi величний епос нашого  походу.  Почуття
здоланностi  всього,  що  вважалося  ранiш  нездоланним,  -   це   чи   не
найважливiше почуття, яке  я  винiс  iз  вiйни.  Зараз  в  мо?й  уявi  все
наймогутнiше з iснуючого на свiтi виступа? карликовим порiвняно з людиною,
яка бореться за сво? iдеали.
   Може, все це не нове, але для мене  особисто  це  було  в  якiйсь  мiрi
вiдкриттям. Правду кажучи, ранiше i люди, i явища життя для мене виступали
дещо применшеними. I тiльки на фронтах цi?? вiйни я склав справжню цiну  i
самому собi, i сво?м товаришам. Бо  саме  на  цих  фронтах  кожен  з  нас,
простих людей, рядових гвардiйцiв людства, якнайвиразнiше вiдчув,  що  вiн
ма? свою певну вагу на великих терезах iсторi?.
   Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансiльванськi Альпи. Не  раз
менi хотiлося подiлитися цим з тобою, пригадуючи нашi  нiчнi  розмови  пiд
мокри'ми скиртами, розкиданими в угорських степах, пiд холодними загравами
Будапешта, коли ми переживали за долю i шляхи людства  не  менше,  нiж  за
нашу полкову .розвiдку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речi,  як
там наш Козаков? Як iншi "вовки"? Вiтай, коли живi.
   В Пло?штi нам довелося перебазуватись iз мадьяр-ських вагонiв  у  нашi,
радянськi. Тепер уже сюди, аж до самого Пло?штi, доходить наша, вiтчизняна
широка  колiя.  Звiдси  вже  й  по?зди  водять  нашi  машинiсти  з  нашими
дiвчатами-кочегарами. Нам попалися звичайнi "телячi" вагони, подовбанi  за
вiйну кулями  та  осколками  i  вже  старанно  позашиванi  десь  на  наших
вагоноремонтних заводах.  Гвардiйцi,  обмацуючи  понашиванi  дошки,  нiжно
погладжували ?х долонями, немов зарубцьованi рани.  Гладив  i  я.  А  Лiда
плакала.
   Як тво? стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досi не зблизились, то  в
майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, вашi  характери,  вашi
погляди, нахили, iнтереси, я собi уявляю вас не iнакше, як поруч у життi.
   Прибув зустрiчний ешелон, зупинився поряд з  нашим.  Заграли  гармошка,
залунали пiснi. Це молодь ?де  на  фронт.  Щасливi:  вони  пiдуть  у  бiй!
Можливо, що дехто з оцих новакiв потрапить саме до тебе в роту. Доведеться
тобi. Женю, вже виступати в  ролi  ветерана-вчителя.  Що  ж...  Навчай  ?х
гвардiйсько? науки...
   Мушу кiнчати. Гудок. Ешелон молодих вируша? до вас, на захiд.  Нам  теж
команда - по вагонах... Додому, додму!
   Привiт однополчанам, привiт гвардi?!
   Саша Сiверцев"



   VIII

   Цього листа Черниш одержав на Моравi.
   Полк саме готувався форсувати  рiчку.  В  чагарниках  понад  повноводою
Моравою повзали розвiдники, вивчали характер протилежного берега, засiкали
ворожi вогневi  точки,  вишукували  найвигiднiшi  причали  для  майбутньо?
висадки десантних груп.
   Десантнi групи вже були тут, неподалiк, за спинами у розвiдникiв.  Коли
б ворог мiг заглянути з свого берега в гущавiнь приморавських  лiсiв,  вiн
побачив би, яка цiлеспрямована i впевнена гроза  збира?ться  у  нього  пiд
боком! У лiсi вже ставало тiсно вiд прибуваючих вiйськ.
   Самi?вський полк працював ревно,  спокiйно  й  дiловито,  як  величезна
майстерня. На цей раз вiн  мав  переправлятися  пiдручними  засобами.  Вся
технiка зосереджувалась десь пiвнiчнiше: напрямок головного удару проходив
там.
   Самi?вськi майстри сьогоднi змагалися в творчостi. Сапери й  пiхотинцi,
скинувши тiлогрiйки, поплювавши в долонi, в'язали плоти. З найближчих  сiл
лiсовими  стежками  бiйцi  несли  на  плечах  важкi  човни  та  гостроносi
душогубки. Деякi десантнi групи вже бу.iи сформованi i, маючи  перед  бо?м
кiлька вiльних годин, провадили пробнi  навчання.  Атака  на  Мораву  мала
початись увечерi з першими сутiнками.
   Черниш саме  готував  сво?х  новакiв,  коли  батальйонний  поштар  Олег
Чубарик принiс йому листа:
   - Танцюй, лейтенант!
   Але Чернишевi в цей день було не до  танцiв.  Виявилося,  що  бiльшiсть
його новакiв вперше оце  стояли  перед  серйозним  водним  рубежем.  Були,
правда, серед них i такi, що вже пройшли сувору купiль  форсувань.  Молодi
наводчики Бойко i  Шестаков  мали  за  плечима  досвiд  форсування  Дунаю.
Солдатська доля привела ?х сюди, через шпиталi та запаснi  полки,  з  3-го
Укра?нського. Вони вже побували в Болгарi? та Югославi?,  мали  на  грудях
червонi та золотi нашивки i трималися з певнiстю. Навiть  Хома,  ведучи  з
ними тривалi бесiди, визнавав, що хлопцi  бачили  свiти  i  можуть  чимало
цiкавого розповiсти йому про балканськi кра?, про тамтешнi порядки.
   За них Черниш був спокiйний. Непоко?ли  його  iншi,  такi,  як  рядовий
Ягiдка. Цей ставний  червонощокий  юнак  з  розумними,  уважними  очима  з
першого дня зацiкавив Черниша. "Видно, тямущий хлопець, з хорошою освiтою,
- думав про Ягiдку Черниш, вiдбираючи його з-помiж поповненцiв до  себе  в
роту. - За три днi стане наводчиком!"
   I яке ж було його розчарування, коли вiн незабаром дiзнався, що  Ягiдка
зовсiм неписьменний.  Не  вмiв  навiть  розписатись.  Вся  рота  була  цим
вражена. Справдi, бiйцям незвично було бачити неписьменним юнака  двадцяти
рокiв,  розумного,  працьовитого  i,  безперечно,  здiбного.   На   Ягiдку
сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де вiн рiс? В якому лiсi?
   Виявилось, що Ягiдка народився i вирiс пiд  румунською  окупацi?ю.  Вiн
був родом  десь  з  Iзма?льсько?  областi.  Таких  наймолодших  радянських
громадян в роту прийшло кiлька, i всi вони першi днi  трималися  осторонь,
ходили невеселi, ?х, видно, пригнiчувала власна вiдсталiсть. Одного з них,
Йону-бессарабця, Ха?цький взяв до себе в  ?здовi,  пообiцявши  "зробити  з
нього людину", решту Черниш  забрав  у  свiй  взвод.  Сьогоднi  вiн  мусив
повести ?х у перший, найстрашнiший для них, бiй. Як вони триматимуться  на
Моравi? Що вони зараз думають? Що ?х непоко?ть?
   Прочитавши листа вiд  Сашi  Сiверцева,  Черниш  оглянув  сво?х  молодих
бiйцiв. Вони сидiли бiля нього на перекинутому догори дном човнi.  Декотрi
дивляться на Черниша довiрливо, спокiйно, а декотрi ховають в очах глибоку
тривогу, майже приреченiсть. Певне, ?м зда?ться, що  вони  сидять  оце  на
власнiй домовинi, а не  на  бойовому  суденцi,  яке  незабаром  понесе  ?х
назустрiч подвигам, славi, перемозi. Може, це саме ?х  зустрiчав  Саша  на
кордонi? Може, це саме ?м не вистача? велико? науки - науки  гвардiйського
бою? Навчати? Але ж як ?х зараз навчати? Сагайдi - тому легко.  В  Сагайди
просто. Ось вiн поблизу муштру? сво?х бувальцiв.
   - Доки Денис i Анохiн гребуть, ти,  Романе,  ведеш  по  берегу  вогонь.
Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Якщо тебе легко поранило, все рiвно ведеш вогонь. Зрозумiв?
   - Зрозумiв.
   - Якщо тебе... зовсiм поранило, тебе замiню? Фесюра. Фесюро, зрозумiв?
   - Так точно.
   - Товаришу гвардi? лейтенант. А якщо мене вбило?
   - Вбило? - Сагайда на мить завагався, безпорадно клiпнув очима. - Тодi,
- ще енергiйнiше вигукнув вiн, - передай весло Макове?вi, а сам  падай  на
плоту! Похова?мо на плацдармi!..
   Черниш не мiг так легко порозумiтися з  сво?ми.  Для  них  треба  iнших
слiв. Прощальна туга сто?ть у голубих очах Ягiдки. Чим його  втiшити,  чим
пiдбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрiма? в  оцих  широких  плечах
юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко?  Але  ж  ти  командир,  ти
комунiст, зумiй знайти дорогу до його серця...
   - Ви, Ягiдко, добре оруду?те веслом?
   - Непогано.
   - Мабуть, часто рибалили вдома?
   - Не часто, але по недiлях ?здив... коли господар пускав.
   - Який господар?
   - А той, що я в нього служив.
   - Ви служили? Ким? .
   Ягiдка почервонiв, як зганьблений.
   - Все разом було... I чабанував... i бринзу робив...
   Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять рокiв вiдба-трачив.
   - Дванадцять з двадцяти! I круглий рiк?  Чорт  вiзьми,  це  ж  каторга!
Невже-таки не можна було Iнакше? Иона теж он батракував, але ж вiн  тiльки
посезонне.
   - Я н? мiг посезонне, бо я... безрiдний. Нi кола, нi двора.  Та,  може,
це й краще...
   - Чому краще?
   - А тому, що як шибоне ось на Моравi, то нiхто не голоситиме. Нiкому  й
не згикнеться.
   - Це ви, Ягiдко, занадто вже...
   - Чому занадто? Скажете, не так? Це тiльки для годиться кожен уда?,  що
ти йому потрiбен... А я, товаришу гвардi? лейтенант, уже  давно  знаю,  що
нiкому я не потрiбен. Як нап'юся ось  навiки  моравсько?  води,  то  й  не
помiтить нiхто. I нiчого тут не вдi?ш... Бо кому це болить  по-справжньому
- чи був Ягiдка на свiтi, чи не було його?
   Бо?ць безнадiйно махнув рукою, немов уже поховав себе.
   - Все це дурницi, - сказав Черниш пiсля непри?мно?, гнiтючо?  паузи.  -
Безрiдний,  непотрiбний...  Дурницi,  товаришу  Ягiдко.  Давайте  подума?м
iнакше: ось ви незабаром вийдете на тому березi. Що вiн зараз явля? собою?
Чужа, небезпечна земля, начинений фашистськими вiйськами шмат австрiйсько?
територi?. Мiсце, де ще тiльки передбача?ться створити  плацдарм.  Але  як
тiльки ти, Ягiдко, ступиш там  сво?ю  ногою,  одразу  все  змiниться.  Той
загадковий берег  перестане  бути  просто  собi  берегом,  вiн  уже  стане
плацдармом. Станеться на землi подiя, хай  невелика,  хай  не  вирiшальна,
проте вона вiдгукнеться негайно до сотень  iнших  подiй,  вплине  на  них,
внесе змiни в долю багатьох людей. I якщо  зараз,  доки  ти  сидиш  у  цих
чагарях i вилива?ш менi свою хандру, може, про тебе  й  справдi  мало  хто
дума?, то тодi про тебе подумають всi. Для противника  ти  станеш  великою
небезпекою, Для друзiв ти станеш вкрай потрiбним,  не  лише  потрiбним,  а
просто-таки необхiдним, дорогим. Тодi ти побачиш, яка в тебе  рiдня!  Весь
полк, вся армiя з блискавичною швидкiстю дiзна?ться, що в не? на  такiй-го
дiлянцi за Моравою уже з'явився плацдарм. Звiдки, яким чином? Дуже просто:
адже там став уже сво?ю ногою  гвардi?  рядовий  Ягiдка.  Пiдтримати  його
негайно! Допомогти йому будь-що! Можеш уявити собi, скiльки тодi людей  за
тебе переживатиме. Всi погляди звернуться до тебе, всi  думки  будуть  про
тебе, тисячi людей працюватимуть ради тебе.  Аякже!  Задля  тебе  десь  на
Уралi дiвчина добу не виходитиме з цеху. Ради тебе Верховна Ставка задасть
комусь добру нагiнку, щоб краще про тебе пiклувались, щоб часом не загинув
там, не пропав оцей гвардi? рядовий Ягiдка!  Тобi  у  високих  штабах,  не
досипаючи ночей, вироблятимуть найкращi маршрути. Тобi сапери будуватимуть
мости. Ради тебе потягнуться обози всiма шляхами. А хто про тебе, рядового
Ягiдку, забуде в цей напружений час, то, чого доброго, ще й  пiд  трибунал
пiде... Тут не до жартiв... Як же ти можеш  пiсля  цього  сказати,  що  ти
безрiдний i непотрiбний? Та який батько, яка мати вкладе стiльки  серця  у
якогось свого Ягiдку, скiльки вкладе в тебе Вiтчизна!
   -  Здорово,  -  засмiявся  бо?ць,  закривши  обличчя  руками.  Товаришi
захоплено  дивились  на  нього.  Наче  сидiв  перед  ними  не  знiяковiлий
iзма?льський парубiйко, а вже хтось  набагато  важливiший  i  цiннiший  за
нього. Черниш схвильовано продовжував:
   - А перескочиш  ти  Мораву,  вирвешся  на  широкий  тактичний  простiр,
прийдеш першим туди, де тебе люди роками ждуть. Тебе там ще нi  разу  i  в
вiчi не бачили, а вже думають про тебе давно. Ти вже ?м потрiбний, ти  вже
у них свiй. Зна?ш, як  тебе  там  зустрiнуть?  Бачив,  як  нас  зустрiчала
Словаччина? З дзвонами, квiтами, з вiдкритою душеюi Ти  для  них  будеш  i
найближчим, i найдорожчим, i  найрiднiшим.  Першi  подяки  -  тобi,  першi
привiти - тобi, перша любов  народiв  -  тобi.  Бо  ти  най-передовiший  з
передових, ти - визволитель!..
   Черниш замовк, збуджений, розпалений. - Це все  так,  товаришу  гвардi?
лейтенант. Але ж для цього треба бути найпередовiшим?
   - Безумовно.
   - Таким, як наш старшина? Як брати Блаженки?.. Як всi вашi "брянчики"?
   - А ви гада?те, що вони такими вродились? Дума?те, вони  явились  торiк
до Брянського довершеними гвардiйцями? Запевняю, що Ха?цького  теж  тягали
тодi за ремiнь не згiрше, нiж вiн зараз  вас  тяга?.  I  мене  свого  часу
тягали, i Сагайду... Не одразу  Москва  будувалась.  Але  саме  в  тому  i
поляга?  одна  з  переваг  нашо?  армi?,  що   ми   швидко   i   безупинно
вдосконалю?мось, зроста?мо,  мiцнi?мо.  Швидше,  нiж  iншi!  Сьогоднi  ви.
Ягiдко, просто собi рядовий, завтра ни вже хороший бо?ць,  позавтра  ви  -
герой, переможець, улюбленець народу...
   - Тiльки в атацi не озирайся назад, - спокiйно порадив Ягiдцi  наводчик
Шестаков. - То - пагуба. Сiвши в човна, забудь про власний берег...
   - Але про товаришiв не забувай нi на мить, - додав Бойко, який разом  з
Шестаковим прийшов у роту з 3-го  Укра?нського.  -  А  то  бiда!..  Ми  як
форсували Дунай взимку, по тонкiй кризi,  то  довелось  за  руки  братися,
чоловiк по двадцять. Вiзьмемось i йдемо так. Мiцно мусили  триматись,  хай
ось Шестаков скаже! Якщо один i провалювався, то тi, що йшли поруч, одразу
пiдхоплювали i не давали втонути. А якби поодинцi  рушили,  кожен  сам  по
собi, то багато хто з нас накрився б...
   Ягiдка уважно слухав. Потiм про щось швидко  заговорив  по-молдавському
до сво?х  землякiв.  Вислухавши  Ягiдку,  молдавани  помiтно  пожвавiшали,
розвеселились.
   - Про що ви там секретнича?те? - усмiхнувся Черниш.
   - Вiн каже, - охоче переклали вони Чернишевi, - що господар йому завжди
брехав! Господар його день у  день  вчив,  що  найкраще  в  життi  самому.
Найшвидше до мети, мовляв, приходить той, хто  йде  одинцем  через  голови
iнших...
   - Це таки брехня, - погодився Черииш. - Найшвидше приходить колектив.



   IХ

   - Ти зна?ш, що це не мо? примхи, це бажання маси, колективу, з яким  ти
не можеш не рахуватись, - говорив у цей  час  майор  Воронцов  командировi
полку Самiеву. - Зрештою,  ми  з  тобою,  може,  за  цей  колектив  ордени
одержу?мо...
   - Я вже сказав, Воронцов, i давай на цьому кiнчимо... Як сказав, так  i
буде. Доки все там не кiнчу - хай сидять тут. Мало чого кому заманеться!
   Мова йшла про полкових  знаменщикiв.  Воронцов  наполягав,  щоб  Самi?в
дозволив  знаменщикам  переправитися  на  той  бiк,  як  тiльки   атакуючi
закрiпляться на плацдармi. Вiн посилався на факти, обом добре вiдомi.
   - Ти ж чув, Самi?в, солдатське прислiв'я: де прапор пронесено, там  уже
ми в землю вросли.  Коли  прапор  буде  на  плацдармi,  сила,  впевненiсть
кожного бiйця виросте в сто крат. Тодi ти його нiчим  не  зiпхнеш  звiдти.
Хiба твiй бо?ць, вiдчувши поблизу присутнiсть прапора, позадку? вiд  нього
хоча б на крок? Ти сам бачив, як у Вартi  реагували  пiдроздiли  на  появу
бiля них знаменщикiв у найкритичнiший момент бою. Може, ми там i  вистояли
тiльки завдяки цьому...
   Самi?в заперечував категорично:
   - В Вартi було одне, тут iнше. Ти зна?ш,  з  ким  нам  доведеться  мати
справу на цьому плацдармi.  Доки  нам  наведуть  переправу  та  перекинуть
артилерiю, "тигри" можуть нас  тричi  змiшати  з  землею.  Ще,  може,  так
припруть до берега, що... Краще припинiмо дискусiю.
   - Саме щоб цього не трапилось, щоб не приперли, я й пропоную...
   - Краще не пропонуй менi, Воронцов! На цей раз ти мене не  загiту?ш.  Я
пропаду, ти пропадеш - нас з тобою замiнять. А коли з  прапором  що-небудь
трапиться? Ти уявля?ш собi? Самогубство для полку!  Як  ти  взагалi  можеш
таке менi пропонувати?
   - Не таке, а зовсiм протилежне. Якщо вже  на  те  пiшло,  то  я  згоден
вiдповiдальнiсть за прапор взяти на себе.
   - Дякую! Але поки ти  будеш  "вiдповiдати",  менi,  як  командиру,  вже
голову знiмуть. Я  проти  таких  .ефектiв.  Форсу?мо,  поширимось,  пiдемо
вперед, отодi дам команду. Не бiйся, Багiров нас не загубить,  у  чорта  в
зубах найде.
   Так на цей раз вони й розiйшлись, не знайшовши спiльного рiшення.
   Воронцов дружив з командиром полку, любив його за рiшучiсть та чеснiсть
в бою, за гарячий темперамент. Воронцов щоразу був  у  захватi  вiд  свого
таджика, коли той керував бо?м.  Це  було  справжн?  мистецтво,  впевнене,
завжди винахiдливе, точне.  Але  й  слабостей  запального  академiка  теж,
безперечно, нiхто не знав краще  за  Воронцова.  Проявом  однi??  з  таких
самi?вських слабостей Воронцов вважав  i  цю  прикру  розмову,  яка  щойно
вiдбулася мiж ним i його крутим "хазя?ном". Як можна в такий  час  тримати
знаменщикiв  в  обозi?  Як  може  Самi?в  недооцiнювати  значення   ?хньо?
присутностi там, в самому пеклi? Адже це з його боку  короткозорiсть...  I
нiчим ти його не проймеш, коли вже упреться на сво?му... "Бувають моменти,
коли вiн ста? просто-таки нестерпним", - сердито подумав Воронцов i  рушив
у батальйони.
   Iшов густо заселеним лiсом,  важко  ступаючи  i  трохи  сутулячись,  як
вiчний вантажник, що повсякчас несе на  плечах  якусь  невидиму  ношу,  До
всього, приглядався, все обмацував сво?ми уважними сiрими очима. Зупинявся
бiля десантних груп, звично брав на пробу ?хнiй настрiй.
   Перед бо?м Воронцов, зда?ться, непоко?вся бiльше, нiж  пiд  час  самаго
бою.  Зараз  його  при?мно  вражало,  що  В  пiдроздiлах  пану?   загальне
пожвавлення, звiдусiль б'ють тi самовпевненi зухвалi  вогники,  якi  можна
помiтити перед наступом лише серед справдi бувалих воякiв.
   На галявинi проти сонця бронебiйники  пiд  орудою  безвусого  ?фрейтора
розiклали багаття, варять вiдшукану хтозна-де смолу.  ?фрейтор,  засукавши
рукава, сидить верхи на перекинутому човнi, смолить потрiскане днище.
   - Нема непрохiдних водних рубежiв, - доводить  вiн  товаришевi,  -  всi
вони прохiднi.
   Лiтнiй крем'язень теше собi весло, скептична посмiшка гуля? у нього пiд
вусами.
   - А ти всi ?х перепробував?
   - Дону пробував, Днiпра пив, Тису  на  дiжцi  форсував.  Чого  тобi  ще
треба, старий шкарбун?
   Бронебiйники дружно регочуть.
   Капiтан  Чумаченко,  зiбравши  пiд  деревом   сво?х   командирiв   рот,
розтлумачу? ?м бойове завдання.
   - Найнебезпечнiше на плацдармi - пам'ятати про човни та  весла,  -  чу?
Воронцов глухий голос Чумачен-ка. - Викинь ?х з голови! Вiдомо,  звичайно,
що на початку бою ти вiдчуватимеш, як тобi i тво?м людям тiсно,  задушливо
на п'ятаку. Рiчка весь час тягтиме тебе, притягуватиме  назад.  Тобi  буде
здаватись, що як тiльки ти вiдiрвешся вiд свого берега, пiдеш  углиб,  так
тебе й вiдрiжуть одразу, оточать, зiмнуть. Не  пiддавайся  цьому  почуттю,
воно обманливе, несправдiшне... Смiливо вiдривайся вiд берега, заглиблюйся
в лiс, виходь  на  оцю  ось  'дамбу,  -Чумаченко  тика?  пальцем  у  арту,
розстелену поред ним на землi. - Тодi ти  одразу  вiдчу?ш  себе  вiльнiше,
розв'яжеш собi руки для маневру.
   Помiтивши замполiта, офiцери схоплюються, обтрушуються.
   - Сидiть, - маха?  рукою  Воронцов,  сiдаючи  першим  бiля  розгорнуто?
комбатово? карти.
   Сьогоднi з самого ранку Воронцов був на ногах. Розiгнавши "в низи" всiх
полiтпрацiвникiв, Воронцов не мiг на цьому заспоко?тись i сам теж невтомно
снував вiд пiд роздiлу до пiдроздiлу, виступаючи, де треба, з промовою,  а
в iншому мiсцi обмежуючись веселою реплiкою,  кинутою  на  ходу,  а  ще  в
iншому брав когось за жабри не гiрше, нiж Самi?в. Скрiзь бачили в цей день
ного широкоплечу, сутулувату постать в хутрянiй офiцерськiй безрукавцi.
   - Майте на увазi, - звернувся Воронцов до Чумачен-кових командирiв рот,
коли вони обсiли його, шанобливо витягаючись навiть навсидьки.  -Майте  на
увазi, товаришi, що  на  плацдармi  нам  не  минути  зустрiчi  з  танками.
Попередьте про це сво?х людей, щоб удар танкiв не приголомшив  ?х  посеред
бою. Проти нас сто?ть бронетанкова есесiвська дивiзiя "Шьонрайх".
   - Бита? - запитав один з молодих офiцерiв.
   - Бита, але мало. Зовсiм погано бита. Нещодавно вона перекинута сюди  з
Захiдного фронту, з Люксембурга.
   Офiцери задумались. Чумаченко сердито дивився  на  свою  чотириверстку,
перетяту голубою стрiчкою Морави.
   В цей час на замполiта, радiсно хекаючи,  налетiв  комсорг  полку  Толя
Домбровський.
   - Листiвки вже одержано, як бути?
   - Не зна?ш - як? Негайно в пiдроздiли. I читати - вголос.
   У мiнротi перший вихопив листiвку з рук агiтатора Маковей.  Брикнувшись
мiж товаришами, вихопився на човна,задзвенiв:
   - "Вперед, за Мораву, радянськi богатирi!" Ягiдка, спершись  на  весло,
жадiбно слухав.



   Х

   - Десанти, в човни!
   Команду подали пошепки, а враження було таке, що пролунала вона громом.
Нарештi!.. Весь лiвий  берег,  який  ще  за  хвилину  перед  тим  здавався
безлюдним, тепер ожив, заворушився. Темрява  сповнилась  майже  невидимим,
але виразно вiдчутним рухом численних людських постатей.
   - Десанти, в човни!
   Засвистiвши по пiску, човни стрiлами влiтали в  воду.  Затрiщали  темнi
чагарi, викидаючи з себе  важкi,  заготовленi  вдень  плоти.  Заплюскотiло
навкруги, захлюпало...
   Бiйцi, брьохаючись по колiна в водi, на бiгу вскакували в  сво?  хисткi
судна, дужими ударами весел вiдпихалися на глибоке.
   Грiзними роями знялись серед пiтьми  ракети,  запущенi  з  протилежного
берега. Брижувата широка течiя рiчки на мить освiтилася,  вкрита,  скiльки
видно лiворуч i праворуч, плотами, човнами i човниками, що  низько  летiли
вiд  схiдного  берега.  Блиснули  вздовж  рiчки  кулеметнi  спалахи.  Наче
прорвалися назустрiч десантам слiпучi  цiвки  розтопленого  металу.  Густо
зацьвохкало навкруги, хвилi  закипiли,  мов  нагрiвшись  одразу  до  сотнi
градусiв.
   -  Гребись  дужче!  -  хрипiв  Черниш  бiйцям,  не  спускаючи  очей   з
протилежного  берега,  спрямовуючи  сво?м  веслом  човна.   -   Гребись!..
Гребись!.. Гребись!..
   Бiйцi мовчки греблись. Втягнувши  голови  в  плечi,  вивертали  веслами
гривасту хвилю. Вся  рiчка  вже  перетворилася  на  лементуючий  суцiльний
чорторий. Моторошно закричали пораненi. Випереджаючи  Черниша,  пронеслася
душогубка з полковими  розвiдниками.  При  зблиску  ракети  Черниш  уздрiв
зеленкувате зосереджене обличчя Козакова.  Промигнув  човен  кулеметникiв,
ведучи вогонь на плаву. Пригнувшись на плотах, шалено гребла пiхота.
   - Гребись, брати, гребись!
   В кiлькох метрах вiд  Черниша  женуть  свого  важкого  плота  Сагайдинi
десантники. За  спинами  братiв  Блаженкiв,  обличчям  до  сходу,  сидить,
зiщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмику? обома руками червону
нитку кабеля, розпускаючи його за собою через рiчку.  Великими  серйозними
очима дивиться на свою роботу. Зда?ться, що смиче вiн той червоний  провiд
не  з  котка,  почепленого  на  грудях,  а  з  самих  грудей.  Смиче,   як
закривавлену живу нитку власного нерва.
   Кулею черкнуло  Чернишевого  човна;  трiска,  вiдщепившись  вiд  борта,
хуркнула поблизу.
   Вдарила артилерiя з обох  бокiв.  Лiс  просвiтився  полум'ям  наскрiзь,
затрiщав, загоготiв. Пузатi нiмецькi  мiни  зашумiли  над  головою,  важко
шубовснули в рiчку, i вона сколихнулась, зда?ться, до самого дна.
   Черниш, вiдбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи
напрям свого човна, люто гукав  незнайомим  потопаючим,  щоб  хапались  за
нього. Вони понависали довкола бортiв, мовчки  захлинаючись  водою.  Стало
важче гребти, мiнометники щосили налягали на весла. Черниш  уже  не  бачив
нiчого, крiм протилежного берега,  завихреного  вогнем.  Рвався  до  нього
очимл, всi?ю iстотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тiльки
ногою  на  землю!..  Блиснуло,  вибухнуло  поруч...  Черниш   iнстинктивно
пригнувся на дно човна, важкий водограй  з  шумом  привалив  його  зверху,
обдав гострою хвилею з голови до нiг. Чув, як в'юнке дно човна  випорснуло
з-пiд   нього,   i   все   тiло   внутрiшньо   потерпло,   занурюючись   в
огидно-податливу воду, йдучи все вниз i не зустрiчаючи опори.
   Несподiвано торкнувся ногою дна. Занурений по шию,  озирнувся  на  свiй
десант.
   - Всi ??
   - Всi, всi, - вiдгукнулись йому новаки  напрочуд  близькими,  бажаними,
рiдними голосами.
   - Лафет пiшов на дно, - сердито повiдомив Ягiдка i, не чекаючи  наказу,
зник пiд водою. За хвилину мокра  голова  його  з'явилась  над  поверхнею.
Хапнувши повiтря, Ягiдка пiрнув удруге.
   - ?! - доповiв вiн, виринаючи знову.  Хтось  iз  товаришiв  подав  йому
руку, допомагаючи перебороти прудку течiю. Опираючись  ?й  грудьми,  бiйцi
швидко вибродили  за  Чернишем  на  берег.  На  цiлi  кiлометри  плацдарм,
народжуючись, клекотiв гарячою  пальбою,  розгойданим,  як  море,  гамором
наступу. Зловiснi клубки шипучих ракет  виплiскувались  над  деревами  все
далi й далi.
   Ось нарештi вона, та?мнича земля чужого берега! Ягiдка востанн?  пiдняв
ногу з води, з недовiрою занiс ?? над берегом, як  над  величезною  мiною.
Здавалось, ступить - i весь берег зараз вибухне пiд ним. Ступив - i нiчого
не сталось.
   Санiтари та фельдшери вже метушилися в темрявi, пiдбирали поранених.  З
лiвого   берега   невпинно   прибували   новi   хвилi   десантникiв.    Не
пришвартовуючись, стрибали просто в  воду,  назустрiч  плацдармовi,  бiгли
вперед, мокрi,  гарячi,  затискуючи  гранати  в  руках.  Сагайда  не  став
витягувати плота за собою. Не треба йому плотiв, вiдступати  звiдси  нiхто
не збира?ться!.. Рiшуче махнув рукою:
   - Киньте його!.. За мною!..
   Денис Блаженко, стоячи в водi по колiна, з силою  вiдштовхнув  i  свого
плота на бистрiнь: пливи до Чорного моря!



   XI

   Сапери наводили переправу. Поруч не? в кущах  грав  оркестр.  Музиканти
завзято дмухали в сво? труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як  за  важкою
роботою. I це таки справдi була робота.  Вони  знали,  що  поставленi  тут
генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цiлком практичною метою:
допомагати саперам сво?ми маршами. Саме так  дивились  на  оркестрантiв  i
сапери, ?м уже з  досвiду  було  вiдомо,  що  для  них  музичний  взвод  -
неабиякий помiчник: пiд музику мiст вироста? набагато швидше.
   Музиканти грали в наростаючому темпi, сапери  металися  все  моторнiше,
робота горiла пiд ?хнiми руками. Палi несли бiгцем,  дошки  несли  бiгцем,
все робилося тiльки бiгцем. До самого ранку  працювали  в  крижанiй  водi,
зiгрiвалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими  маршами,  якi
нестримно билися з лiвого берега, вимагаючи для  себе  простору,  дзвiнких
мостiв на плацдарм, далеких дорiг.
   I все-таки до ранку мiст ще  не  був  закiнчений.  Вранцi  над  Моравою
з'явилася ворожа "рама", i хiмiки мусили оповити все будiвництво  димовими
завiсами. Проте стукiт молоткiв та сокир не змовк i в диму, бурхливi маршi
просилися в дорогу  i  крiзь  дим.  Гомiн  прийдешнiх  трiумфiв,  радiсних
травневих  громовиць  уже  вчувався  бiйцям  у  цих  могутнiх  ритмах,  що
народжувались над моравською незакiнченою переправою.
   Лiс перед майбутнiм мостом уже трiщав, загачений артилерi?ю,  машинами,
обозами. Нiкому не стоялося на мiсцi, всяк тиснувся ближче  до  переправи,
щоб першим вирватись на плацдарм.
   Хома iз сво?ми пiдводами бився в загальнiй  тиснявi,  лихословив  усiх,
лiз через голови наперед, гукаючи, що допiру начальник  переправи  наказав
його пропустити першим. Перед тим Хома, звiсно, i в вiчi  не  бачив  цього
авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись  крок
за кроком до мосту. А тим часом де взявся i сам уявний Хомин  покровитель.
Налетiв на подоляка, остовпiв:
   - Я? Тобi? Дозволив?
   - Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..
   - Убiк! - аж затрясло начальника переправи. - Убiк! Убiк!
   Щойно ошуканi  Хомою  i  тому  особливо  лютi  артилеристи  з  батогами
накинулися на його коней. За якусь мить усi Хоминi пiдводи опинились  геть
збоку, затиснутi в чагарники.
   - Витручали!.. А-а, шкодив я вашiй мамi!
   Хома сплюнув i попхався шукати iншо? продуховини до мосту.
   Зненацька  з-за  лiсу  пролетiли  снаряди.  Ворог  почав   обстрiлювати
переправу. Близькi вибухи застугонiли берегом, заглушаючи звуки  оркестру.
Невдовзi бiля переправи залишились тiльки тi,  що  працювали.  Рештi  було
наказано розосередитись по лiсу.
   Хома  не  мiг  бiльше  чекати.  Пораненi,  яких  човнами  евакуювали  з
плацдарму, приносили звiдти далеко не втiшнi вiстi. З жахом озиралися вони
на рiчку,, мовби не вiрили, що вирвалися звiдти живими. Там гуло величезне
пекло. Хомi здавалося, що на плацдармi все залежатиме вiд нього,  все  там
пiде шкереберть, коли вiн тут затрима?ться iз  сво?м,  по  сутi,  скромним
бойовим вантажем. Сапери вже  працювали  пiд  обстрiлом.  Серед  них  були
пораненi.
   Ха?цький сiв на коня.
   - За мною! - скомандував ?здовим, ?здовi не питали - куди.
   Молодi дерева забилися мiж кiньми,  м'язисто  затрiщали  пiд  колесами.
Ви?хали на просiку, старшина вихопився сво?м жеребчиком наперед пiдвiд:
   - Жени за мною!
   Погнали щодуху.
   Будь-що-будь! Хома  вирiшив  спробувати  щастя  в  сусiдiв.  Йому  було
вiдомо, що праворуч, вище по рiчцi, буду? собi переправу "Сестра", сусiдня
гвардiйська дивiзiя. Ще вище настеляло мiст з'?днання козакiв.  По  дорозi
Хома дiзнався вiд зустрiчних, що "Сестрина" переправа  теж  готова  тiльки
частково. I там сапери працюють пiд вогнем.
   - А в козачат?
   - В козачат закiнчують.
   Хома подався до козакiв.
   Сонце пiднялося з-за лiсу. Чисте, по-весняному свiтле небо  синiло  над
просiкою. Нiмi дерева тихо, урочисто брунькували. О,  як  вони  одягнуться
через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома  в  той
час? Чи дiждеться вiн сьогорiчно? зеленi, чи, мониньки вже посиротить сво?
дiти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мо?, Миронцю, та й ти, малий  Iвасю!
Чи видите ви, де ваш татко оце по свiту беста?ться? А, де ви  годнi!..  Як
увидите - серед чистого неба блискавицi на заходi б'ють,  то  й  мене  мiж
ними увидите. Як почу?те  -  здалека  грiм  на  голi  дерева  гримить,  то
вважайте, що татко ваш - саме в тому громi... Бо то не грiм гуде, то  гуде
наш плацдарм.
   За Моравою на десятки кiлометрiв гупали i гупали гармати. Iнодi  навiть
ставало чути, як постукують  на  плацдармi  кулемети  -  тонко,  дрiмотно,
по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекi дятли. Що  там  зараз
дi?ться? Як ся мають товаришi? Хомi бродили перед очима  страшнi  картини.
Вiн знав, що то ? тримати плацдарм без артилерi?. Правда, ще вранцi кiлька
легких батарей було переправлено за рiчку плотами. Але хiба ?х  вистачить?
Мостiв треба, мостiв!
   Тривога не покидала Хому всю дорогу.
   Коли вiн привiв сво? пiдводи до козачо? переправи, по мiй  уже  потоком
рухалися вiйська. З-за горба по некрутому схилу влiтали на мiст  вершники,
гармати, кухнi, транспорти-в  кавалерiйському  з'?днаннi  все  це,  видно,
рухалося водночас. Бiля переправи стояв генерал у волохатiй чорнiй бурцi i
час вiд часу пiдганяв сво?х козачат:
   - Галопом! Кулею! Пшов!
   Вiйська вгонились в переправу, як в обойму, вистрiлювались на  захiдний
берег, розгалужувались там шляхами. А  з-за  пагорба  вже  виринали  iншi,
неслися гарячим, гомiнким потоком, колесо при колесi, кiнь при коню.
   Генерал пропускав сво?х у першу чергу. "Гостi" поки  що  мусили  чекати
осторонь, iз заздрiстю поглядаючи на ущiльнену до краю лавину кiннотникiв,
господарiв переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрiв кiлькох
старшин-однополчан. Вони кляли на чiм свiт сто?ть козачого генерала, який,
мовляв, на льоту вихоплю? з колони "гостей" i без розмов спроваджу?  разом
з кiньми пiд косогiр. Тепер старшини, добувши десь червонi  кубанки,  саме
маскували сво?х ?здових пiд козакiв. У Хоми кубанок не було. Та й взагалi,
як вiн замаску?, примiром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби  на  лобi
написано, що вiн пiхтура. Його навiть по ши?  можна  викрити  -  зморщена,
худа, суто пiхотинська шия! Хома, не гаючись, проiнструктував ?здових,  як
?м належить триматись. На Каленика насварився:
   - Чортом менi дивись!
   - ?сть! - промимрив Каленик.
   - Ломiться за мною!
   -Пришпоривши коня, пройнятий наскрiзь холодком рiшучостi, Хома  кинувся
в загальний рухливий потiк,  ?здовi  дружно  ломилися  за  ним.  Блискаючи
зубами, огризаючись налiво й направо, Хома нарештi збив сво?м конем  якусь
захудалу козачу  кухню,  втерся  на  ??  мiсце  i,  стримуючи  натиск  пiд
нагайками, пропустив мiж козакiв свого зовсiм озвiрiлого Йону. Тепер  усе!
Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всiх  сво?х
мiнометникiв. Одразу ?х пiдхопило, понесло. Тiльки б на кiст, тiльки б  на
першу дошку! Звiдти 'вже нiякий генеральський окрик, нiяка сила  завернути
не здатна.
   Скачучи  поруч  пiдвiд,  Хома  розстебнув  тiлогрiйку,  виставив  груди
вперед, щоб дзвенiли "Славою" та "Вiдвагою". Може, задивиться генерал, хоч
на мить залюбу?ться таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня  перед  самим
генералом, заступаючи втд нього сво?х ?здових.
   - Товаришу генерал!!!
   Перша Хомина пiдвода влетiла на мiст.
   - Товаришу генералi!
   Друга пiдвода прогуркотiла на мiст.
   -Товаришу генерал!!
   Третя пiдвода шугнула на мiст.
   - Та ти що менi зарядив: генерал, генерал... П'яний чи нагайки просиш?
   - ?
   Четверта пiдвода  задзвенiла  на  мiст...  Всi!  Хома  блиснув  зубами,
пришпорив коня, гайнув i собi за нею. Озирнувся,  уже  легко  дзвонячи  по
мосту. Генерал грозив йому вслiд важким канчуком. Даремно!  Хома  вже  був
захищений вiд нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав
на мiст...
   За переправою полегшено зiтхнулось.
   Промайнули  перелiсок,  ви?хали  в  поле.  Деякий  час  рухалися  понад
грунтовою дорогою, запрудженою козаками.  Скiльки  око.сягало,  колихалися
попереду червонi денця, як маки на вiтрi. Куди ?хати?
   Козаки звертали десь на пiвнiч, Хомi треба було пiвденнiше,  до  сво?х.
Вiн тiльки приблизно уявляв собi, де може бути зараз  його  рота.  Спробуй
знайди ?? серед цi?? маси полкiв, що вже розгорнулись, розiйшлися по видно
колу.  Стрiльба,  чимраз  виразнiша,  долiтала  звiдусiль.  З-поперед  не?
натреноване Хомине вухо вирiзняло знайоме чахкання батальйонних  мiнометiв
- там, i там, i там... Чахкаючих рот уже можна було  нарахувати  не  менше
десятка на широкому, ще не прочахлому з  бою  плацдармi.  Але  де  ж  саме
Хомина рота? Покладаючись головним чином  на  свою  старшинську  iнту?цiю,
Ха?цький  шукав  сво?х  десь  лiворуч,  там,  де,  вигинаючись  в  лугових
низов'ях, побiгла за обрiй дамба. Мiж нею i приморавсьхим лiсом  стелилася
на пiвдень широка смуга вiдкрито? низинно? мiсцевостi.  Заболоченi  балки,
голi пагорби, вкритi рiдкими чагарниками луки... Хома змiряв  поглядом  цю
пустиню i взяв курс на пiвдень, паралельно дамбi.
   Оксамитовий намул м'яко зашавкотiв яiд шинами колiс. Занесене  звiдкись
повiнню торiшн? сiно сохло, зависнувши на кущах рiвяою  лiнi?ю,  вказуючи,
як .високо су.-гали ще недавно тут веснянi  води.  Розiгрiгi  лiси,  теплi
поля дихали по-весняному  вiльно,  струмували  в  небо  прозорими  цiвками
марева.
   Вздовж усi?? дамби тяглися окопи -  не  знайомi  Ха?-цькому  пiдроздiли
спiшно займали оборону. В  деяких  мiсцях  уже  на  самому  насипу  стояли
гармати, i з того, як  вони  били  -  раптово,  сердито,  пильно,  -  Хома
вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою.
   Хома нетерпляче пiдгонив  ?здових.  Виривався  коником  далеко  вперед,
повертався до важких возiв i знову виривався. Якби мiг, то, зда?ться,  сам
би впрiгся в цi гори ящикiв i тягнув би ?х  швидше  до  вогнево?.  Прибути
вчасно, доповiсти Антоновичу!.. Так, мовляв, i  так...  ?здокi  не  щадили
батогiв, пiна клубками облiтала з коней.
   Хоча плацдарм був  уже  досить  широкий  i  зовнi  становище  здавалося
бiльш-менш  нормальним  -  Хому  проймала  дедалi  гострiша  тривога.   По
численних, на перший погляд зовсiм незначних прикметах  вiн  визначав,  що
справи тут кепськi. Чому так часто гасають вершники-зв'язкiвцi вiд  насипу
до рiчки i назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж
усi?? дамби? Чому гармашi, поскидавши тiлогрiйки, не  вiдлучаючись  нi  на
секунду  вiд  сво?х  гармат,  стоять  бiля  них  у  таких  по-мисливському
напружених позах?  Поранених  багато.  Деякi  шкандибають  до  лiсу  самi,
декотрих несуть на  палатках.  I  всi  звертаються  до  Хоми  з  однаковим
запитанням:
   - З переправи? Переправа готова?
   Небо бринить, мов напнуте. Снаряди, перелiтаючи над головами, виють  до
лiсу. З характерним поклацуванням б'ють  ворожi  самоходи,  замаскувавшись
десь по вибалках за дамбою.
   Ха?цький на ходу розпиту? поранених про свiй полк,  про  становище.  Це
вже пiшли люди його дивiзi?. Десь тут поруч, лiвiше, i Хоминi однополчани.
Вигляд у поранених  страшний.  Змученi,  блiдi,  вибарложенi  в  болотi...
Декотрi шкутильгають, смертельно втомленi, в iнших  ще  свiтиться  в  очах
божевiльний блиск бойового збудження. Нiхто з них уже не зверта? уваги  на
снаряди, що грякають поблизу на узлiссi, немов це грякання  зовсiм  пусте,
порiвняно з тим, що ?м довелося щойно пережити.
   Тим часом над Моравою у високiй блакитi закружляли "юнкерси". Стрекотом
зенiток обiзвалися до них переправи. Не спускаючись нижче, лiтаки  капнули
над лiсом скiсними бомбами, i гулкi лiси застугонiли.  Берегами  стеляться
димовi завiси, пишно-врунистi, слiпучо-бiлi на сонцi.
   Стрiлянина наближалась, густiшала. Весь ясний обрiй  на  заходi  гримiв
неприродним нервовим громом. В  рiзних  мiсцях  над  вiдкритим  плацдармом
високо вставали вогнi ракет, потворно блiдi при денному свiтлi.
   Снаряди лягали полем все ближче. Ха?цький вiв свою  валку  понад  самою
дамбою, щоб на випадок артнальоту ?здовi могли сплигнути  в  чи?сь  окопи.
Схарапудженi конi, розумiючи небезпеку, летiли вiтром, готовi вискочити  з
шлей. Снаряди вже рвались злiва, справа, спереду, ззаду.  Хома,  оглушений
вибухами, незчувся, як опинився навпроти свого  батальйону.  З  насипу  на
нього дивились численнi знайомi обличчя,  яких  вiн  майже  не  впiзнавав.
Махали руками, кричали: "Падай, падай!"
   ?здовi, зскакуючи з передкiв, кидались  в  найближчi  окопи.  Хома  теж
звалився на чи?сь тiла, маючи повнi вуха дзвону. Сiвши,  опинився  лице  в
лице з Макове?м.
   - Маковей!
   Хлопець кинувся Хомi в обiйми.
   - Ти з переправи, Хомо? Що привiз?
   - Мiни, гранати...
   - О, гранати!.. Потрiбнi до зарiзу. Ми вже п'ять  контратак  вiдбили!..
Тут таке ко?лось! Думали, всiх нас видушать танки! На  артилеристах  тлiли
сорочки - били з вiдстанi в пiвсотнi метрiв.
   -- Де Антонович? Маю доповiсти йому...
   - Доповiдай Чернишевi. Антонович наш... вiдвоювався.
   - Та ти що?
   - Ось вiн бiля мого окопу...
   Ха?цький висунув голову за бруствер. Кармазин  лежав,  витягнувшись  на
плащ-палатцi, у сво?х порепаних, розбитих чоботях. Дивився просто на Хому,
напружено вiдкривши рота, немовби весь час хотiв щось голосно  крикнути  i
не мiг. Мурашки вже гуляли по його сiрому обличчю.
   Хому затрясло, як у пропасницi. Судорожно перекошений лютим болем,  вiн
сiв у кутку, стиснув важкi кулаки:
   - О, доки це буде? Доки? - I гнiвно вирячився в стiну окопу.  -  Ну,  а
тепер?..
   Маковея раптом охопив жах. Вiн  мовби  тiльки  зараз  збагнув,  про  що
йдеться. Справдi - доки? I хто на черзi?
   Як тiльки кiнчився артналiт, Хому викликали до командира полку.  Самi?в
стояв пiд дамбою з кiлькома офiцерами. Сьогоднi всi вони були з автоматами
в руках, немов рядовi.
   - З переправи? -  зустрiв  Самi?в  Ха?цького,  не  чекаючи  формального
рапорту.  Хома  доповiв  скупо  i  невга-разд.  Весь  час  вiн  думав  про
Антоновича.
   Дiзнавшись, що Хома переправлявся в зовсiм iншому  мiсцi,  "хазя?н"  не
став бiльше  його  слухати.  Iншим  разом  вiн  вiдзначив  би  старшинську
винахiдливiсть подоляка, похвалив би його за те, що вiн  перший  прорвався
на плацдарм з валкою бо?припасiв. Але зараз Самi?в, видно, думав про iнше.
Не вислухавши Ха?цького до кiнця, вiдвернувся, заговорив з  офiцерами  про
вершника, що наближався з лiсу.
   - Козаков?
   - Вiн.
   Пiвгодини тому Козаков був посланий  на  переправу  розвiдати,  як  там
справи. Тепер вiн гнав щодуху звiдти. Посiрiлий,  розхристаний,  пiдскакав
до "хазя?на", доповiв, не встаючи з сiдла:
   - Переправу розбомблено. Починають знову.



   XII

   Дамба нагадувала собою величезний щiльник: яма на ямi, окоп  на  окопi.
Поруч стояли в ячейках рядовi й офiцери, розвiдники й  штабники.  Командир
полку всiх, кого мав пiд рукою, виставив в оборону.
   Хома, витягши з окопу  тiло  якогось  убитого  пiхотинця,  зайняв  собi
готову  його  оселю  на   самiй   дамбi.   З   Хомою   сусiдили-по   праву
руку-петеерiвцi, по .лiву- Маковей iз сво?м апаратом.
   Для Маковея цей день видався неприродно довгим, довгим, довгим.  Сонце,
зупинившись посеред неба, здавалося, уже не руха?ться далi. Вiдбито  п'ять
контратак... Скiльки ?х ще доведеться вiдбити до ночi?
   В першi години пiсля  форсування  наступ  розгортався  досить  успiшно.
Полк, рiшучим ударом вибивши нiмцiв з лiсу, вiдкинув  ?х  геть  за  дамбу.
Багатьом уже здавалося, що тепер наступаючi  пiдроздiли  пiдуть  i  пiдуть
полями вперед.  На  свiтанку  комбат  Чумаченко  уже  був  призначив  свiй
наступний КП бiля станцiйно? водокачки, що  ледве  бовванiла  в  синюватiй
iмлi  далеко  на  виднокрузi.  Чумаченкова   самовпевненiсть   нiкого   не
здивувала, хбча до водокачки лежали ще довгi неперейденi кiлометри,. а  на
самiй станцi? ще гукали нiмецькi по?зди. Серед командирiв батальйонiв  уже
давно виробився зухвалий гвардiйський звичай - заздалегiдь обирати пункти,
ще зайнятi ворогом, пiд сво? майбутнi КП. В цiлому розрахунок був  вiрний:
рано чи пiзно комбати неминуче з'являлися iз сво?ми штабами там,  де  було
намiчено з'явитись. Але на цей раз  справи  обернулись  iнакше.  В  самому
розпалi наступу несподiвано, майже в  спину  атакуючим,  ударили  нiмецькi
танки. Вони зайшли  балкою  злiва,  зiм'явши  серед  вiдкрито?  мiсцевостi
пiхоту лiвого сусiда. Самi?в наказав батальйонам негайно повернутися знову
за дамбу. Повертаючись по голому полю  пiд  шквальним  вогнем,  батальйони
зазнали  значних  втрат.  В  цей  час  мiнометники  втратили  свого  Iвана
Антоновича. До насипу його ще донесли  живим.  Вiн  умер  непомiтно,  коли
рота. вже залiгши по дамбi поруч з iншими покремсаними пiдроздiлами полку,
вiдбивала шалену першу контратаку. Це було  вранцi.  Тодi  ще  тут  стояла
полкова батарея легких гармат, якi, власне,  й  вирiшили  долю  попереднiх
по?динкiв. Пiвдесятка нiмецьких пiдбитих машин тепер стояло в балцi  перед
самою дамбою. Це був наслiдок славно? роботи батарейцiв. Але само? батаре?
вже тут не було. Самi?в перекинув ?? на помiч  сусiдовi  далеко  на  лiвий
фланг, куди зараз перенiсся центр бою. Там  противник,  прорвавшись  через
дамбу, поступово вго-нипся клином в плацдарм, намагаючись вийти  знову  до
Морави.
   Маковей щоразу бентежно поглядав туди. Хома тим часом  пiдкопав  глибше
свiй окоп, який здався йому занадто мiлким.
   - Оце вiдтепер моя хата, Маковею... А все мо?  господарство  -  десяток
гранат...
   Розвантаженi сво? пiдводи Хома передав у розпорядження  санiтарам,  якi
вже направили ними до рiчки поранених. Бо?припаси,  доставленi  Хомою  для
роти, були розподiленi порiвну мiж усiма мiнометними  пiдроздiлами  полку.
Хома не жалкував. Хай усi користуються, аби з толком.
   - Найгiрше,  що  вся  мiсцевiсть  навколо  танкодоступна,  -  скаржився
Маковей через бруствер Ха?цькому. - Якби вiн був  зiпхнув  нас  звiдси,  з
цього насипу, то нiхто б не добiг до лiсу... Витолочив би всiх серед  поля
гусеницями...
   - Ячейки тримайся, - понуро порадив Ха?цький,
   - Ура! - несподiвано заволав Маковей, притискуючи  трубку  до  вуха.  -
Iптап прийшов!.. Iптап! - Зачувши це слово, бiйцi повистромлювали голови з
окопiв, напружено вдивлялися в узлiсся. Iптап! Винищувальний протитанковий
артилерiйський  полк...  Гроза  нiмецьких   танкiв,   надiя   гвардiйсько?
пiхоти!.. Уже не раз бiйцям доводилось бачити блискучу роботу цих iптапiв.
Озбро?нi  новiтнiми  скорострiльними  гарматами,   рухливi,   летючi,   як
блискавки, вони невтомно шугали по фронту, з'являючись зненацька  то  тут,
то там - в мiсцях найбiльшо? небезпеки. Вилiтали просто з  маршу  на  поле
бою, з ходу розгортаючись, несхибно б'ючи.
   - Де iптап, Маковею? - посипались на телефонiста  запитання.  -  Де  ти
його побачив?
   - За рiчкою, за переправою сто?ть напоготовi! "Хазя?новi" хтось  звiдти
передав...
   Останнi слова Маковея поринули в суцiльному гуркотi. Противник  вiдкрив
вогонь по всьому плацдарму водночас.  Ударив  з  усiх  видiв  артилерi?  -
самоходами, танками,  важкими  мiнометами.  Плацдарм  закипiв  на  десятки
кiлометрiв, забульбився вiд краю до краю вибухами.
   Маковей був у рiзних перепалках,  але  зараз  йому  здавалося,  що  вiн
уперше оце потрапив пiд такий обстрiл. Це був навiть не  обстрiл,  це  був
розгнузданий,   всепоглинаючий   обвал   вогню,    завиваюча    круговерть
розщепленого металу та пiднятого в повiтря грунту, що  важко  бушував  над
тобою. Мiж залпами зникали паузи.  Ще  голова  дзвенiла  вiд  попереднього
вибуху, ще зрушена земля сипалася в окоп, а повiтря  вже  знов  гойдалося,
завивало, пружинило, втискаючи тебе в  землю.  Удар  близько?  блискавицi,
гаряче хурчання чавунних злиткiв  угорi,  i  знову  грiзне  виття,  виття,
виття...
   Забившись на дно ячейки, заховавши пiд себе апарат,  як  живе  тендiтне
створiння, Маковей пронизливо благав у трубку:
   - "Земля", "Земля", "Земля"...
   - Чого тобi? - накричали на нього з батальйону. - Сиди отам та диш!
   Справдi, чого йому треба?  Йому  просто  треба  почути  зараз  людський
голос, переконатися, що лiнiя дi?, що все  залиша?ться  на  сво?му  мiсцi.
Знову:
   - "Земля"... "Земля"!
   На цей раз йому нiхто не вiдповiв. Чи не хотiли,  чи  зв'язок  порвало,
розметало снарядами?.. Макове?вi наче щось обiрвалось всерединi.
   - "Земля", - ледве не заплакав вiн у мембрану. А "Земля" мовчала.,  Все
навкруги вихрилося, глушило, обпiкало гарячою повiтряною хвилею, присипало
чимось зверху. Невже нiхто не вiдгукнеться?  Маковей  раптом  вiдчув  себе
закинутим геть на край свiту, забутим, безпомiчним. "Де ти, Хомо?  Де  ти,
Романе? Де ви, товаришi? Зв'язок мiй урвався, апарат мовчить, гину!.."
   Може, тiльки оце зараз вiн, безтурботний Маковей, до кiнця збагнув, яке
значення мала для нього тонка нитка червоного кабеля! Вона ?днала  його  з
командними пунктами, з сусiдами i з тилами, ?днала з  самою  Батькiвщиною;
Доки вона дiяла, хлопець почував себе твердо i певно. А урвалась -  i  все
навколо мов заступилося хмарою, дихнуло  на  нього  пустинею,  захиталось,
втрачаючи мiць i доцiльнiсть. Уже йому  не  треба  нi  дiвчат  у  червоних
чобiтках, нi весняних пiсень на просторi, вже  вiн  задиха?ться  в  сво?му
тiсному окопi,  як  у  наглухо  заклепанiм  казанi.  Так  ось  як  страшно
залишитися без тi?? нитки!
   Нiчим без не? дихнути в жаркiй ячейцi, тiсно, самотньо i страшно сидiти
тут! Маковей пiдводить голову. Дим сиво бродить  над  плацдармом,  як  над
розвернутим кратером величезного вулкана. Б'ють i б'ють вогнi! "Побiжу!" -
вирiшу? Маковей, пiдiймаючись.
   - Куди? - десь знизу  кричить  йому  лейтенант  Черниш.  -  Сиди,  поки
вщухне.
   - Порив!
   - Сиди, кажу!
   Маковей присiв у сво?й норi. Нiма трубка затиснулась йому  в  закляклiй
руцi. Не зумерить нiмий апарат.
   А шквал шаленi?. Викручу?, трясе, шмату? дамбу.
   В пiднятiм смерчами грунтi мелькають, поблискуючи, сплющенi  алюмiнi?вi
казанки, колеса станкача, чи?сь жовтi чоботи... Може, Антоновича? I  сонце
ще свiтить, i небо ще iнколи сяйне синявою крiзь вируючi  хмари  землi  та
диму, а  проте  Макове?вi  зда?ться  цей  день  несправжнiм,  неприродним,
фантастично потворним. Наче  земля  вже  вивихнулася  з  сво??  орбiти  i,
розламуючись на шмаття, летить кудись шкереберть.
   - "Земля"! - знову нестямно блага? Маковей у трубку. - "Земля"!
   О, якби вона  вiдповiла!  Якби  ожив  його  пошматований  кабель,  його
рiдний, живий нерв! Маковей вiдчув би себе зовсiм iнакше... Нiчого не було
б йому страшно!.. Не тиснули б так  на  нього  оцi  рухливi  важкi  пласти
спеки,  свисту,  сталi,  що,  завиваючи,  проносяться  над  ним  у  чужому
затьмареному  небi...  Коли  цьому  буде  край?  Коли  воно  вщухне?  Чому
лейтенант не  пустив  його  бiгти  на  лiнiю?  Може,  наказано  знiматись,
вiдступати за Мораву? Адже зрозумiло, що пiсля цi?? канонади сюди посунуть
танки... Зараз уже кожному ясно, що батальйонам не всидiти на цiм чортовiм
п'ятаку!.. Вiдступати, поки не пiзно!.. Може, в окопах уже нi душi,  може,
Маковей залишився вже один одинцем на всю дамбу?
   Крiзь суцiльне стуготiння чути, як розмiрене,  з  нещадною  невтомнiстю
працюючих верстатiв, б'ють нiмецькi самоходи.  Мовби  працюють  самi,  без
людей,  автоматично  розряджаючись  i  знову  автоматично  заряджаючись  з
невичерпних льохiв. Зда?ться, це комбiноване  катування  металом,  громом,
газом, свистом нiколи не кiнчиться,  нe  вляжеться,  не  вщухне,  поки  не
доведе до божевiлля нещасного Маковея.
   Однак кiнчилося. Окутаний димом, весь насип стогнав,  наче  був  ?диним
тiлом,  а  його  мордували,  четвертували  живцем.  Пораненi  кликали   на
допомогу. Сусiди перегукувалися мiж собою, довiдуючись, хто з них живий, а
кого вже нема. Хома, чорний, як сатана, видобувся на поверхню i поклав  на
бруствер важку в'язанку гранат.
   - Тепер бiжи! - гукнув Черниш  Макове?вi.  Маковей  стрiмголов  кинувся
вниз. Пiд насипом вiн угледiв майора Воронцова. Стоячи серед  поранених  i
ледве стримуючи роздратування,  майор  заспокоював  закривавленого  бiйця,
який боявся, що всi пiдуть, а його кинуть напризволяще.
   - Не кидайте нас, не кидайте, - хлипав бо?ць.
   - Нiкуди ми не знiмемось, нiкого не покинемо, - сердито запевняв майор.
- Знiматися будемо тiльки вперед.



   XIII

   Для Воронцова цей день був  особливо  тяжким.  Затримка  з  переправою,
хиткiсть загального становища на плацдармi,  прорив  нiмецьких  танкiв  на
лiвому фланзi, виснажливi  контратаки,  значнi  втрати  людьми  -  все  це
викликало серед  частини  особового  складу  невпевненiсть  i  пригнiчений
настрiй". Пiсля останнього артилерiйського удару, здавалось, на  дамбi  не
залишиться жодно? живо? душi. Проте  дим  розвiявся,  вбитих  i  поранених
знесли вниз - ?х виявилося менше, нiж можна було чекати. А з окопiв  знову
виглядали замурзанi, схудлi одразу, до блiдостi перенапруженi обличчя.
   Нахмуривши кошлатi брови, замполiт проходив попiд дамбою,  затримуючись
деколи бiля поранених,  обережно  переступаючи  через  вбитих.  Вся  дамба
стежила за ним,  втомленими,  мученицькими  поглядами  доповiдала,  як  ?й
тяжко.
   Воронцов знав, що  це  дивляться  на  нього  трактористи  й  доменщики,
педагоги  i  десятикласники,  шахтарi  i  студенти...  Дивляться  не  лише
власними очима, а й очима сво?х родин, матерiв  i  дiтей,  довiряючи  йому
колективно свою долю. Воронцов знав  i  те,  що  кожен  його  непродуманий
наказ, кожен його хибний крок, навiть хибний жест обернеться чи?юсь кров'ю
тут, пiд чужою дамбою, обернеться сиротами i вдовами там, на Батькiвщинi.
   "Ти не ма?ш права схибити. Ти мусиш завжди дiяти безпомилково". Але  що
таке безпомилково?
   Чи правильно вiн робить зараз, тримаючи з Самi?-вим свiй полк на  цьому
голому кулацi, простягнутому на захiд? Чи не прирiка? вiн цим самим  сво?х
людей на поголовне винищення  танками,  якi,  безперечно,  рано  чи  пiзно
штурмуватимуть дамбу знову? "Може, й справдi мав  рацiю  начальник  штабу,
радячи до приходу артилерi? зняти пiдроздiли звiдси, покласти ?х  обороною
в лiсових болотах вздовж Морави: танки в лiс не пройдуть, втрати  в  живiй
силi будуть незначнi, плацдарм буде втримано напевно. Все  це  добре.  Але
коли знiметься полк Самi?ва, то всi його правi сусiди теж  змушенi  будуть
один по одному  залишити  дамбу,  перекочувати  до  лiсу!  А  окопи?  Кому
залишиться оця переточена норами  окопiв  дамба?  Адже  тут  знову  засяде
противник. I треба буде кровi та кровi, щоб вибити його вдруге...  Скiльки
ще ляже тодi тут оцих шахтарiв, трактористiв  i  педагогiв?  Самi?в  щойно
передав у дивiзiю; "Якщо танки злiва прорвуться i вiдрiжуть мене вiд рiчки
i зв'язку вже не буде - вважайте, що я на дамбi. Дамбу не обстрiлюйте.
   Воронцов пiдтримав це рiшення командира полку. Але  чи  вистачить  сили
втримати дамбу проти панциро-вано? навали "Шьонрайху"?  Чи  не  розкаються
згодом i Воронцов, i Самi?в у сво?й упертостi? Ось уже мiнометники мовчки,
по-дiловому  ховають  свого  мудреця  Антоновича.  Як  жив,  так  i  вмер:
спокiйно, просто, малопомiтно. Вiйна це вiйна... Не  всi  тут  умирають  з
блиском. Антоновича скосила куля, коли вiн затримався бiля одного з  сво?х
убитих новачкiв, щоб узяти в нього мiнометну трубу. Труба? Тисячi тих труб
не вартi одного Антоновича. Але хiба вiн мiг примиритися з  тим,  що  вона
залишиться вороговi?.. Хвилиною пiзнiше  Сагайда  вже  волiк  через  дамбу
закривавленого Антоновича разом з трубою... Тепер його ховають.  Черниш  i
Сагайда похмуро беруться за кiнцi палатки, опускають тiло в  пустий  окоп.
Хаецький дивиться на ?хню роботу несамовитими очима.
   - Важко, товаришу Ха?цький?..
   - Ой  товаришу  замполiт...  Так  важко,  гейби  всю  землю  на  плечах
трима?ш...
   - А треба... Бо бiльше нiкому.
   Воронцов проходить далi. Скрiзь виснаженi,  до  не-впiзпання  змарнiлi,
зосередженi обличчя. Рiднi, близькi йому  майже  кровною  близькiстю.  Про
кожного з них Воронцов дума?, кожному вiн хотiв би  зберегти  життя.  "Але
як? Що таке безпомилково? Чи не переоцiню?ш ти часом сво?х людей? Чи вiрно
ти зважив запаси ?хнiх духовних  сил?"  Майор  певен,  що  найкращий  полк
будь-яко? iншо? армi? свiту не втримався б на цiй проклятiй дамбi в  таких
умовах. Але ж його полк радянський. Його треба мiряти iншою мiрою... Новою
мiрою.
   - Прапор несуть! - несподiвано  залунали  з  дамби  радiснi  голоси.  -
Прапор полку!
   Немов якийсь цiлющий струм  перебiг  по  втомлених  обличчях.  Пораненi
пiдвелися, поставали навколiшки.  Всi  дивились  на  лiс.  Звiдти  справдi
виходили, беручись навпростець, через поле, полковi знаменщики.
   - Воронцов! - гукнув майора командир  полку.  Вiн  стояв  пiд  насипом,
зiп'явшись на носки, сердитий, знервований. Замполiт пiдiйшов до нього.  -
Ти бачиш? - Самi?в рвучким порухом вказав на прапороносцiв. - Тч бачиш, до
чого додумались, голови? Ти бачиш, куди вони йдуть? Ну,  я  ж  ?м  покажу,
ч-чортам!
   - Це я за ними послав, - повiльно промовив замполiт.
   - Що? - Самi?в увесь на?жився, став колючий, непри?мний. - Ти? Ти?  Ти?
- запустив вiн сво?ю шаленою скоромовкою.
   - Я знав, що ти не станеш заперечувати, - спокiйно вiв Воронцов,  мовби
не помiчаючи гнiву "хазя?на".  -  Треба  людей  пiдiймати.  Бачиш,  зовсiм
замучились, гаснуть.
   - Воронцов! Я тебе не розумiю! - джеркнув академiк i пiвником вiдскочив
вiд замполiта на крок. Знову  впився  очима  в  прапороносцiв.  Нетерпляче
порипував на мiсцi чобiтками. I чим  ближче  пiдходили  прапороносцi,  тим
помiтнiше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснутi
кулачки поступово розмикалися.
   Прапороносцi перетинали поле. Покорчоване,перепалене, порудiле, воно ще
мiсцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносцi впевнено
посувались крiзь те пошматоване клубовиння, пiрнаючи та виринаючи в ньому,
мовби рухались на великих висотах, нарiвнi з природними хмарами.
   Дамба  принишкла  в   напруженому,   урочистому   чеканнi.   Свiтлiшали
згорьованi обличчя, списанi висохлими ручаями темного поту.  У  смертельно
втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живi, рiшучi, бадьорi.
   Маковей, повернувшись  з  лiнi?,  знову  стояв  у  сво?му  окопi.  Вiн,
зда?ться, одним з перших помiтив прапороносцiв, коли вони тiльки з'явилися
на узлiссi. Зараз Ма- ковей уже не думав про те, чи буде наказ  знiматись
звiдси. Хiба це тепер можливо? йому стало раптом зовсiм  ясно,  що  звiдси
можна знiматись лише вперед або геро?м загинути тут, вiдстоюючи прапор.  I
навiть це страшне припущення зараз не лякало i не смутило  його.  Навпаки,
йому було солодко вiдчути свою власну готовнiсть iти на  все.  Дивився  на
прапор сяючими, захопленими очима.
   Звикши бачити святиню полку в головi колони, телефонiст сподiвався i на
цей раз побачити за прапороносцями колону бойового пiдкрiплення.  I  дивно
було,  що  вона,  та  колона,  не  потяглася,  не  виринула  з   лiсу   за
прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радiсному екстазi
мовби наяву вже побачив ??. Побачив усiх тих,  кого  звик  зустрiчати  пiд
такими  прапорами  на  Батькiвщинi,   на   бурхливих   демонстрацiях,   на
всенародних святах: батьки й матерi,  сестри  й  однокласницi,  пiонери  i
вчительки - всi вони нiби всправжки йшли оце за  прапороносцями,  рухалися
на помiч Макове?вi, сво?му приднiпрянському соловейковi.
   - Бачиш, Хомо?
   - Бачу.
   Прапор все ближче й ближче. Вже  виразно  бачить  командир  полку  Васю
Багiрова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло  на  собi
смагу  ста-лiнградського  сонця.  Вже  видно  командировi  полку  шорсткi,
вузлуватi руки башкира, якi мiцно  стискають  древко.  Вже  спалахнув  над
чохлом п'ятипромiнний вогник золотого вiнчика,  пригрiв  собою  сердитого,
вимотаного за день Самi?ва. I ось потемнiле, як волоський  горiх,  обличчя
академiка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги
наче розвиднялось, тiсний п'ятак плацдарму  роздався  вшир,  в  усi  боки.
Навiть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось  уже
не таким скрутним, як досi.
   - Глянь, Воронцов, як вiн iде, як вiн iде? - стежачи за  прапороносцем,
захоплено вiдзначив Самi?в, - З якою гордiстю!.. Даю слово, щось ? величне
в його ходi!..
   Самi?ву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому,  послав  гiнця
за прапором, а що це зробив особисто вiн, "хазя?н".  I  коли  прапороносцi
наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Самiев умить, наче
пiдрiс, виструнчився i вiддав честь енергiйним, натхненним жестом.



   XIV

   Як i слiд було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони  виповзли  з
широко? улоговини, що тяглася перед дамбою,  i,  ставши  в  ряд,  вiдкрили
шалений гарматний вогонь. Стояли кiлька хвилин  на  пагорбi,  захлинаючись
спалахами, тiпаючись усiма сво?ми сталевими  мускулами,  як  на  прив'язi.
Потiм, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб  на  дамбу.  Рябi,  як
гаддя, вони ще зберiгали на бронi слiди невялиняло? зимово? фарби.  Вранцi
таких тут нiхто не бачив, вони, видно, тiльки оце прибули  сюди,  поспiшно
перекинутi з яко?сь iншо? дiлянки плацдарму.
   За танками, сутулячнсь, висипали  табуни  есесiвцiв.  Брели,  стрiляючи
навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов ?м було темно  серед  цього
бiлого весняного дня.
   Дамба мовчала. Високо над  нею  пливли  на  захiд  в  супроводi  жвавих
яструбкiв важкi бомбардувальники. Пливли спокiйно, впевнено, як  у  далеке
майбутн?. I хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонцiв дамби,
пiсля ?хнього перельоту кожному окопниковi чомусь стало легше, може, тому,
що плацдарм у небi вже був ширший, анiж на землi: лiтаки гордо понесли  на
сво?х крилах червонi зорi кудись на захiд.
   Дамба нiмувала. Бронебiйники завмерли бiля сво?х ПТР.  Ха?цький  поклав
руки на зв'язанi  докупи  гранати,  що  лежали  перед  ним  на  брустверi.
Маковей,  за  прикладом  старшини,  приготував  i  свою   в'язанку.   Йому
здавалось, що танки сунуть просто на нього i що полковий прапор сто?ть пiд
дамбою саме за його, Макове?вою, спиною. А втiм, Ха?цькому  здавалось,  що
прапор сто?ть саме за ним, за Ха?цьким, а не за кимось iншим.
   Бiйцi заклякли по дамбi в окопах.
   Танки  сунули,  важко  похитуючись,  тьмяно  лиснiючись  боками,  немов
вибиралися з води на сушу якiсь доiсторичнi земноводнi потвори. А за  ними
вихрилися стеариновi вогнi ракет, в немiчнiй злостi змагаючись з  весняним
багатством сонця.
   Маковей уже не бачив нi сонця в небi, нi плацдарму,  оповитого  димами,
нi австрiйсько? станцi?, що похмуро бовванiла вдалинi. Весь свiт  зiйшовся
йому на оцих гуркотливих сталевих клубках,  що  насувались  на  нього.  За
машинами вже було чути войовничий п'яний гелгiт наступаючих гiтлерiвцiв.
   Дамба  грiзно  мовчала.  Навiть  пораненi  тамували  стогiн   у   собi,
вслухаючись у наростаюче  залiзне  скреготiння.  Прапороносцi  закам'янiли
внизу дiд насипом, в глибокому - по груди - окопi. Прапор стояв  мiж  ними
посерединi, теж як солдат.
   Раптом,  в  момент,  коли  одна  з  машин,  обминаючи  пiдбитий  вранцi
бронетранспортер, повернулася на мить до насипу  боком,  -  вдарила  перша
бронебiйка. Пострiл ??,  порiвняно  з  потужним  важким  гаркотом  танкiв,
пролунав блiдо, тонко, майже тендiтно. Проте машина одразу спалахнула.  Це
було настiльки несподiвано, що ворожа пiхота на якусь мить отетерiла.  Але
iншi три танки не зупиняючись сунули вперед, i есесiвцi,  оговтавшись,  ще
несамовитiше кинулись за ними.
   Тепер уже по всiй  дамбi  захлопали  бронебiйки.  Задихаючись,  довгими
чергами, вдарили станкачi. За самою  спиною  в  бiйцiв  дружно  чварахнули
мiномети. Один з танкiв iшов таки справдi на Маковея  i  Ха?цько-го.  Люто
загрiбаючи  пiд  себе  землю,  дихаючи  чадною   спекою,   вiн   неухильно
наближа?ться, пiдiйма?ться, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина - i вiн
уже припрасу? Маковея до землi, перевалиться через  насип  i,  перемелюючи
поранених, пiде просто на прапороносцiв. Нi, вiн не пiде,  вiн  нiзащо  не
пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,' кинеться всiм сво?м тiлом,
аби тiльки вони вибухнули пiд ним. Вже по танковi б'ють товаришi. Вже  вся
земля довкола нього рветься спалахами,  гримить,  диму?.  Х'ома,  впершись
пiдборiддям у бруствер, впившись сво?м похижiлим  одразу  оком  в  машину,
трима? напоготовi важку пiвпудову в'язанку гранат. Ще... ще... ще...
   I Маковей не дише. Ще... ще... ще...
   Враз, наче змовившись, Хома i Маковей метають одночасно.  Там!  Але  ще
минають нестерпно довгi  секунди,  мовби  затримуючись  на  межi  життя  i
смертi, доки пiд жирним задимленим черевом  машини  нарештi  б'?  громовий
вибух. Танк весь здригнувся" шарпнувся на однiй гусеницi вбiк i, незграбно
накренившись,  закляк.  Здавалось,  штовхни  його  тепер  рукою,   i   вiн
перевертом пiде вниз.
   Кулеметники сiкли по ворожiй пiхотi, мiняючи стрiчку за стрiчкою.  Вода
закипала в станкачах. З-пiд насипу залпами з  найкоротшо?  дистанцi?  били
мiномети,  обдаючи  гарячим  полум'ям  сво?х   же   бiйцiв.   Мiни   густо
закущувалися  вибухами  по  всiй  улоговинi,   гурти   нiмцiв   знетямлено
шарахалися мiж ними.
   Зненацька лiворуч, у другiм  кiнцi  насипу,  глушачи  трiскучу  пальбу,
прокотилось могутн?, гаряче "ура". Маковей, мiняючи диск,  глянув  туди  i
сам залящав щодуху: на самiй дамбi,  охопленi  масним  полум'ям,  нерухомо
стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз  виднi-лися  всьому  плацдармовi.
Маковей раптом вiдчув, як навкруги ста? легко, просторо, вiльно. В цей час
за спиною в нього залунали радiснi голоси мiнометникiв:
   - Iптап iде!
   - З козачо? переправи!
   - В атаку!!
   Маковей не розiбрав, хто перший дав цю команду. Чи Самi?в, чи Воронцов,
що бiгли по дамбi з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда,  сама
собою вродилась i, множачись, наростаючи, полетiла вздовж насипу.
   - В атаку! В атаку! В атаку!
   Немов у вiдповiдь на цей  поклик,  весь  плацдарм  загримiв  канонадою.
Вихоплюючись з окопу, Маковей на мить озирнувся, остовпiв, вражений:  сиве
поле до самого лiсу моргало численними спалахами артилерiйських батарей.
   - Iптап!
   То був справдi вiн. Розгортаючись з ходу, iптапiвцi вiдкрили  масований
вогонь по танках,  що  клином  рвалися  до  рiчки  злiва.  Досi  ?х  ледве
стримували полковi со-рокап'ятники.
   Маковей,  передавши  апарат  напарниковi,  плигнув  з  насипу  вниз,  у
вихровище атаки.



   XV

   Загибель Iвана Антоновича була для роти гiркою несподiванкою. Якось так
складалося, що за нього рота переживала i непоко?лась менше, нiж за iнших.
I не тому, що Антоновича мало цiнували. Навпаки,  вiн  користувався  серед
бiйцiв далеко бiльшою пошаною, анiж, примiром,  норовистий,  часом  зовсiм
нестерпний лейтенант Сагайда. I, незважаючи на це,Сагайду-особливо пiд час
бою - оберiгали пильнiше, дбали за нього  ретельнiше,  нiж  за  Кармазина.
Дивнiсть цих вза?мин пояснювалась, мабуть,  тим,  що  бiйцi  були  глибоко
переконанi у несхибностi i правильностi кожного кроку Iвана Антоновича. На
запального Сагайду iнодi "находило" таке,  що  вiн,  забуваючи  про  всяку
обережнiсть, мiг слiпма полiзти на рожен. З  Кармазином  цього  нiколи  не
траплялось.  Обачний,  розсудливий,  помiркований,  вiн  у   найкритичнiшi
хвилини не втрачав спокою та самовладання. Нiхто не пам'ятав, щоб  вiн  за
будь-яких обставин змiнив свою поважну ходу i пробiгся  бiгцем,  як  iншi.
Навiть пiд час останнього бою,  коли  пiдроздiли,  рятуючись  вiд  танкiв,
вiтром  летiли  за  дамбу,  Кармазин  лише  солiдно   трюхикав   у   сво?й
плащ-палатцi.
   Його не вважали нi  вiдчаякою,  нi  боягузом.  Вiн  був  скромний  собi
трудiвник вiйни, сумлiнний, завжди врiвноважений. Саме тому вiн нiколи  не
викликав побоювань за свою особу, всi були певнi, що хто-хто, а  вiн  таки
"дотягне"...
   Iван Антонович i сам охоче пiдтримував загальну певнiсть у тому,  що  з
ним нiяке лихо не може ско?тись, що  вiн  неодмiнно  побачить-таки  кiнець
вiйни. I навiть коли Сагайда приволiк його на  сво?й  спинi  через  дамбу,
якось нiкому не вiрилось, що це лежить, пiдпливаючи кров'ю, не хто  iнший,
а саме Iван Антонович. ? навiть коли його поховали на дамбi, то бiйцям  ще
деякий час здавалося, що його не поховали, а що вiн просто пiшов собi десь
з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишевi.
   Черниш i Сагайда мали рiвнi звання, i спочатку було ё невiдомо,  хто  з
них буде призначений командиром роти. Проте бiйцi, не  змовляючись,  стали
одразу звертатись як до командира роти - до Черниша. В першi хвилини  йому
було  нiяково  перед  Сагайдою  за  це.  Однак  Сагайда,   вiдчувши   його
нiяковiсть, сам почав непри?мну розмову.
   - Приймай роту, Женько, - запропонував вiн похмуро.
   - Чому не ти?
   Справдi, чому не вiн? Адже в нього, в Сагайди,  фронтовий  стаж  далеко
бiльший, анiж у Черниша. В той час, коли  Черниш  пурхав  десь  курсантом,
Сагайду вже замiтали в окопi суворi донськi снiги. Черниш не  перемiсив  i
полови/ни тi?? фронтово? багнюки, яку перемiсив Сагайда. Все це було  так.
Але Сагайда не дозволяв собi закривати очi на  те,  що  Черниш  хоч  пiзно
встав, зате багато взяв. Знання його були  глибшi  за  Сагайдинi,  рiшення
гнучкiшi i далекозорiшi. "В тебе думка ма? рiвний, анкерний хiд, - говорив
Сагайда Чернишевi. - А  в  мене  все  якось  нальотами,  з  припливами  та
вiдпливами".
   Методом швидкiсно? прицiльно? стрiльби з  мiнометiв,  що  його  недавно
запропонував Черниш, уже зацiкавилося вище командування. Цей  метод  давав
змогу  взяти  вiд  ?хньо?  збро?   значно   бiльше,   анiж   передбачалося
нормативами.  Воюючи,  командуючи,  Черниш  водночас  невтомно  вчився,  з
кожного бою виносив повчальнi висновки, наче  був  i  на  вiйнi  весь  час
курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином,  на  сво?  груди,  i  хоч
серце його завжди клекотiло i  рвалося  в  бiй,  але,  певне,  цього  було
замало... I ось тепер вiн ма? поступитися першiстю. Це було кривдно, проте
Сагайда не дав розгулятися сво?му самолюбству. Йшлося про iнтереси справи,
а в таких випадках вiн умiв  бути  до  себе,  як  i  до  iнших,  нещадним.
Зрештою, сам собi винен, i нiчого тепер лiзти в пляшку.  Надувшись  не  на
Черниша, а на себе, вiдповiв, як думав:
   - Ти сам зна?ш, чому не я. В тебе бiльше даних, тобi й ширше поле  дi?.
I - не ламайся!
   Незабаром пiсля цi??  розмови  Чернишевi  передали  з  штабу  офiцiйний
наказ, що саме вiн признача?ться командиром роти.
   Минуло кiлька днiв. Морава вже зосталася для гвардiйцiв глибоким тилом.
Плацдарм тепер навiть не сприймався, як плацдарм,  -  такий  уже  вiн  був
неосяжно широкий! Перетинаючи з  запеклими  боями  схiдну  Австрiю,  полки
поступово наближались до австрiйсько-чеського кордону.  В  цiй  мiсцевостi
бо? набрали сво?рiдного  характеру.  Здебiльшого  це  були  нiчнi  короткi
атаки, блискавичнi штурми укрiплених висот i дорфiв.
   Мурованi,  похмурi  дорфи...  Лежали,  мовби  позападавшись  у   землю,
вiдгородившись один вiд одного валами крутих горбiв з важкими  розпушеними
виноградниками на схилах.  Радянським  бiйцям  доводилося  перехоплюватись
через голi висоти  переважно  вночi,  через  перехреснi  струменi  ворожих
кулеметних  черг.  Цьвохкало  вогнем  звiдусiль.  Засiдки,  пастки,  мiннi
поля...
   В глибоких долинах палали населенi  пункти.  На  околицях  сiл  посеред
виноградникiв шикувалися в рiвнi лiнi? присадкуватi  бункери.  За  мирного
часу втих бункерах зберiгалось  вино,  а  тепер  вони  правили  за  зручнi
схованки для есесiвських ватаг. Винограднi лози навпроти  бункерних  печер
були скошенi кулеметами, наче косами.
   Пiсля  кiлькох  днiв  важкого  наступу  самi?вський  полк  опинився   у
нафтоносному Цiстерсдорфському районi Австрi?.



   XVI

   Якось надвечiр батальйони  штурмували  велику  залiзничну  станцiю,  що
розкинулась серед  голого  плоскогiр'я,  втиканого  врiзнобiч  на  десятки
кiлометрiв нафтовими вишками.  Ще  до  початку  бою  ударом  авiацi?  було
зруйновано всi колi?,  що  вели  вiд  станцi?  на  захiд,  i  вона  одразу
перетворилася на величезний тупик, обрубаний,  замкнений  зо  всiх  бокiв.
Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись  на  колiях,  лунко  лопалися,
вигораючи на власному вогнi. То  в  одному,  то  в  iншому  мiсцi  рвалися
начиненi бо?припасами вагони. Декiлька паровозiв ще  чахкали  по  тупиках,
вурдячись бiлою парою. Вся  станцiя  корчилася  гарячими  дахами  палаючих
амбарiв, пручалася на вiтрi роз'ятреним полум'ям, з краю  в  край  бурхала
димом. Пожолобленi сухi поля на пiдступах до станцi?  вихрилися  вибухами,
бушували сiрими завiями пiднято? вiтром пилюки.  В  тих  завiях  короткими
перебiжками наступала пiхота.
   Надходив вечiр.
   Хома iз сво?м громiздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному  з
вибалкiв за кiлометр вiд станцi?. Може, й тут вибивалася з землi  моложава
зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не
помiчав ??. Йому здавалось, що це знову поверта?ться негодяна осiнь. Вiтер
розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темнi,  кошлатi
хмари,  навально  посуваючись  проти  вiтру.  Потемнiли  посадки,  гнучись
вподовж дорiг. Нафтовi вишки, виразно окресленi вдень, тепер ледве маячили
на близьких i далеких  горбах.  Тiльки  станцiя  все  яскравiше  гоготiла,
б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму.
   Поле квилило, наганяючи на  Хому  тужливi  думи.  Згадувалась  домiвка,
згадувалась дружина, згадувалось все  те,  до  болю  привабливе,  що  було
можливим тiльки поза вiйною. Хотiлось би пiти до нього пiшки, кинувши  все
тут об землю, навiки забувши про цi  трасуючi  снаряди,  що,  свiтячись  i
завиваючи, розтинають при самiй землi потемнiле повiтря. Це був один з тих
моментiв, коли солдатовi раптом чогось наче гостро  забракне,  коли  серце
його безпричинно защемить, коли несподiвано вiдчу?ш, як ти далеко  зайшов,
як тобi важко повернутись назад, яка холоднеча вiдстанi вiддiля? тебе  вiд
рiдного краю. В такi хвилини Хому нестримно тягло до сво?х  вогневикiв.  З
ними на передньому краю, у самому серцi бою, вiн вiдчував себе  певнiше  й
безпечнiше, анiж у справдi-таки безпечнiм,  необстрiлюванiм  вибалку,  але
без них, без сво?х вогневикiв. Тому, як  тiльки  стало  вiдомо,  що  першi
пiдроздiли вдерлися  на  територiю  станцi?,  Хома  сiв  на  коня,  махнув
?здовим:
   - За мною!
   На станцi? все трiщало й пашiло жаром, коли  Ха?-цький  на  чолi  валки
сво?х пiдвiд кинувся через пере?зд. Колеса  перескакували  по  скарьожених
рейках, конi плуталися в тенетах обiрваних телеграфних проводiв, а  ?здовi
поганяли  чимдуж  i,  випереджаючи  один  одного,  з  розгону  влiтали   в
пристанцiйне мiстечко, як у вогняну просiку, як у  задимленi,  просмердiлi
хащi. Обваленi  стiни,  знесенi  дахи,  потрощенi  паркани...  Вся  вулиця
перерита свiжими вирвами, на днi яких ще сивi? встояний дим. Хропуть чуйнi
конi, хапаючи нiздрями важкий сморiд тлiючого ганчiр'я, горiло? сажi, газу
недавно вибухлих мiн. Вiтер з  гулом  роздмуху?  полум'я,  i  воно  бурха?
жаркими повiсмами з дверей порожнiх лунких пакгаузiв. Чути, як, зриваючись
з бляшаних покорчених  покрiвель,  свистять  у  небо  гарячi  цвяхи,  нiби
осколки.
   Пiхота, зайнявши першi квартали, вже вела бiй десь у центрi, проте кулi
ще  зумкотiли  вподовж  вулиць  i  заулкiв.  Ха?цький,  обкрутнувшись   на
перехрестi, вдарився iз сво?м транспортом  на  пiвнiчну  околицю  станцi?,
куди, як йому здавалося, заглибились i його  вогневики.  Про?хавши  кiлька
десяткiв метрiв вузьким, покрученим  завулком  i  не  зустрiвши  нiкого  з
однополчан, Хома з обачностi зупинив пiдводи i,  передавши  коня  ?здовим,
подався пiшки шукати сво?х.
   Все бiльше сутенiло, став накрапати дощ.  Нiде  не  видно  було  жодно?
живо? душi. Вiкна будинкiв, мимо яких проходив Хома, зловiсно  глипали  на
нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрiзь  вуличку,  вiн  не
зустрiв нiкого з сво?х, все довколишн? вiйнуло на нього  особливо  гострою
чужиною. Навiть краплистий дощ, напускаючись, бив  йому  в  обличчя  якось
неприязно.
   В кiнцi  вулички  Хома  зупинився.  Далi  пiшло  пустирище,  захаращене
розбитими автомашинами та тракторами... "Абись виправити дозвiл та послати
одного додому замiсть посилки! - подумав мимохiдь Хома. -  Що  за  радiсть
була б в артiлi!.. Ха?цький  з  фронту  трактора  прислав!..  А  то  жiнки
лопатами землю копають".
   За пустирищем бовванiли довгi  похмурi  пакгаузи.  "Склади,  -  майнуло
Хомi. - Може, з вiвсом? Добре було б, якби  з  вiвсом!..  Нагилив  би  для
коней!"  Бiля  одних  дверей   метушилося   кiлька   постатей.   Зда?ться,
добуваються  досередини,  висаджуючи  прикладами   дверi.   Мабуть,   нашi
розвiдники. Хома розiгнався через пустир до них. I раптом  з  усього  бiгу
вiн тицьнувся на мiсцi i, стрибнувши в найближчу воронку, викинув  автомат
вперед.
   Бiля сарая були нiмцi.
   Тiльки тепер Хома помiтив, що вони не висаджували дверей,  а,  навпаки,
забивали ?х, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного  в  руцi,  i
полум'я лизнуло масивнi дверi.  То?  ж  митi  Ха?цький  випустив  чергу  з
автомата. Дво? чи тро? одразу впали, iншi, пригинаючись, кинулися врозтiч.
Хома наводив автомат на кожного  зокрема  i  скошував  короткою  впевненою
чергою. Останнього куля наздогнала уже на самiм розi сарая. Вихопившись  з
воронки, Ха?цький майнув уперед. Вже вискакуючи  сходами,  вiн  почув,  як
всерединi сарая ревма ревуть,  волають,  нiби  киплять,  численнi  людськi
голоси. Десятки  кулакiв  садять,  б'ють  у  дверi,  закладенi  зовнi,  як
прогоничем, товстим ломом. Полум'я вже зализувалось по  дверях  до  самого
пiддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному  металевому
замку. Всерединi одразу притихло, занiмiло,  а  за  мить  закричало  ще  з
бiльшою силою - здичавiло, стра'шно, не по-людському. Ха?цький пiдскакував
у полум'я, бив по замку i знову вiдскакував.  Уже  тлiв  йому  рукав,  уже
потрiскався приклад,  проте  замок  не  пiддавався,  А  зсередини  билося,
гримiло,  скреготало  в  дверi,  наче  зубами.  Стогнало,  й  зойкало,   i
несамовито верещало на сотню голосiв. Ха?цький озирнувся довкола,  шукаючи
очима чогось дебелiшого за приклад. Уламок рейки!.. Вiн був такий  важкий,
що iншим разом Ха?цький, певно, нiзащо його не пiдняв би. Але  зараз  сила
його наче помножилась, i вiн, вхопивши металевий уламок, розмахнувся  ним,
як молотобо?ць, i з усi?? сили вдарив  по  замку.  Затрудило  в  руки,  аж
самому блиснуло в очах, i замок розчахнувся. Ледве  встиг  його  вибити  з
петлi, як дверi з грюкотом розметнулися, i  з  сарая  з  криком,  вереском
повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтiли смертельно блiдi,
спотворенi жахом обличчя - чоловiчi й жiночi - кiстлявi, безкровнi... Наче
мерцi вилiтали з домовини. Очi  кожного  дивились  просто  перед  собою  -
заморожено, нерухомо, як склянi. Не  вагаючись,  люди  проскакували  крiзь
полум'я,  клацали  дерев'яними  колодками  по   сходах,   розсипалися   по
пустирищi, кидалися навмання - хто куди. Хома метнувся  зупиняти  ?х,  але
переляканi на смерть очi не бачили його, вони ще були склянi.
   Жах, близький до божевiлля, гнав цi тiнi людей  подалi  вiд  пакгаузiв,
вiд свiтла пожеж, в сутiнки поля, в стогнучу вiтром темряву.
   Лише якесь кволе дiвча, схоже на лижницю в сво?х шароварах,  зупинилося
на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими  очима,  впало
йому на груди, забилося, затрiпалося.
   - Нашi! - знеможено заплакало дiвча. - Та це ж нашi, нашi!
   Хома лагiдно вiдiрвав дiвчину  вiд  себе  i  тiльки  тепер  при  свiтлi
палаючого сарая помiтив у не? на рукавi жовту нашивку з коротким словом на
ньому: OST.
   Не знав, що означа? це чуже слово,  але  одразу  вiдчув  у  ньому  щось
ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер  ??  з  м'ясом  i  люто
кинув пiд ноги.
   - Сестро! - хвилюючись, промовив вiн. - Далеко ж здибав тебе, сестро!
   Дiвчина глянула на продертий свiй рукав, потiм на Хому, потiм знову  на
рукав. I очi ??, ще повнi тремтячих слiз, раптом набули  мигтючого  сяйва,
слiпучо? радостi, i вона загукала щодуху iншим:
   - Бронiслава! Родимир! Ян!
   Деякi  з  тих,  що  розбiгались  через  пустирище,  почали   невпевнено
озиратись, зупинятись i, помiтивши радянського солдата, кинулись до нього.
За  хвилину  Хому  обступили,  тиснучись  до  нього,  задиханi,  бентежнi,
нестямнi.
   Раби, невiльники... До краю виснаженi, блiдi,  наче  роками  не  бачили
сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосi... Блискучими,  як
пiсля хвороби, очима освiтили його зо всiх  бокiв.  Загомонiли  на  рiзних
мовах, потяглися до нього  десятками  рук.  Переляканi  погляди  знаходили
опору й порятунок в цьому засмаглому,  загартованому  стужами  обличчi,  в
оцiй засмаглiй, тугiй  ши?,  облитiй  сяйвом  близько?  заграви.  А  Хома,
веселий i радiсний, повертався мiж ними сво?ми широкими раменами, зривав з
?хнiх рукавiв жовтi, як гусiнь, нашивки i вiдкидав геть.
   - Вiдтепер ви вiльнi.
   - Вiльнi! - повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. -  Вiльнi,
вiльнi!..
   - Назавжди вiльнi!..
   В одного не було нашивки.
   - Це француз! - пояснила Хомi землячка,  -  Мось?  Жан!  Вони  не  мали
нашивок...
   Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотiв:
   - Же ву... Же ву...
   - Живу, кажеш? - Ха?цький приязно хляпнув його  по  плечу.  -  Живи  на
здоров'я, товаришу... Та бiльше не попадайся людоловам в лабети!..
   Невiльники  навперебiй  зверталися  до  нього  на  рiзних  мовах,  щось
белькотали йому щасливо, як дiти. Ха?цький розумiв далеко не все, але одне
вiн  збагнув  добре  -  те,  що  це  вiн  принiс  цим  людям   найдорожче,
найпрекраснi-ше: життя i волю. Це вiн принiс ?м цей живий вiтряний  вечiр,
вiн дару? ?м  простiр,  i  цi  широкi  шляхи  в  рiднi  кра?,  i  дзвiнкий
завтрашнiй день. Сьогоднi все  це  мало  б  для  них  кiнчитись,  урватись
назавжди. Скiльки людських сподiвань та мрiй задушилося б  димом  у  цьому
сара?, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливi комiсi?
та суворi експерти  вiдкопували  б  на  цьому  мiсцi  звугленi  кiстки  та
визначали б по них, хто це був... А хiба вiдкопа?ш з  попелу  думки,  хiба
вiдкопа?ш мрi?, якi  вже  зараз  нетерпляче  рвуться  в  повиту  сутiнками
далечiнь.
   Невiльники  схвильовано,  безладно  розповiдали  Хомi  про  себе.  Вони
працювали неподалiк звiдси на нафтових промислах. Коли  фронт  несподiвано
наблизився, озвiрiлi есесiвцi перегнали ?х  сюди,  на  станцiю,  утворивши
нашвидкуруч транзитний табiр в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на
день вагонiв, щоб вивезти невiльникiв далi на захiд, на iншi  роботи.  Але
коли подi? розгорнулись з блискавичною швидкiстю i стало  ясно,  що  жоден
вагон уже не вийде за стрiлку, - розлюченi  есесiвцi  замкнули  барак,  як
домовину, здоровезним замком i пiдпалили.
   Серед визволених найбiльше було чехiв та полякiв,  кiлька  росiянок  та
укра?нок, кiлька французiв i навiть  один  араб,  невiдомо  де  захоплений
нiмцями. Коли Хома почув  про  "арапа",  то  захотiв  неодмiнно  на  нього
подивитися. Стали всi разом гукати Моххамеда. Але  вiн  уже  десь  подався
наослiп, через насип, в глухе поле.
   - Скажiть, куди ж нам тепер? - питали Хому  землячки,  в'ючись  довкола
нього ластiвками.
   Подоляк махнув на схiд широким, владним жестом:
   - Iдiть! До самого Владивостока шлях вам вiдкритий!
   - Але ж десь ма? бути комендант?
   - Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте!
   Дiвчата плакали вiд радостi. Вони пiдставляли сво? паспорти  i  просили
Хому зробити в них помiтки.  Це  були  жахливi  паспорти  рабинь,  витвори
новiтнього рабовласництва: "arbeitskarte". В кожнiй  картцi  -  фотографiя
власницi  з  великою  дерев'яною  табличкою  на  грудях.  На  табличцi   -
шестизначний номер. I тут же поруч - фiолетовий  вiдтиск  пальцiв.  Написи
повторювались  дванадцятьма  мовами:  росiйською,  укра?нською,   чеською,
англiйською,   французькою...   Для   всiх   народiв    було    заготовано
"арбайтскарте"!
   Хома не читав. Обернувшись до палаючого барака, вiн видавлював огризком
товстою  олiвця  через   усю   "ар-байтскарте":   звiльнений,   звiльнена,
звiльнений, звiльнена...
   Подало карту дiвча, яке перше  опам'яталося,  вискочивши  з  барака,  i
перше зупинилось серед загально? панiки на Хомин оклик.
   - Як же тебе  звати,  сестричко?  -  запитав  Хома,  особливо  старанно
виводячи ?й свою резолюцiю.
   - Зiна, - вiдповiло дiвча.
   - Хто ж тебе дома чека?? Мама? Тато? Наречений?
   - Нема нiкого. Всiх розгубила за вiйну. Один браг десь в армi?...
   - До кого ж ти вернешся?
   -- А до нас, додому. Нашi ж люди... Тепер вони менi  всi  там  рiднi!..
Мабуть, як перейду кордон, то обнiматиму всiх, кого зустрiну...
   - Яка ж ти худенька, аж свiтишся... Дiвчина помiтно знiяковiла, немов у
цьому було для не? щось стидне.
   - Поправлюся... Наберуся сил...
   - Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливо? тобi дороги!..
   Хомi нiколилось, бiй уже - чути було  -  вiдгримiв  десь  за  мiстечко,
повите вечiрнiми сутiнками та червоними загравами пожеж. Вiн не  мав  часу
розпитату Зiну докладнiше, навiть не запитав про ??  прiзвище.  А  коли  б
запитав, то вона б вiдповiла йому на це: Сагайда.
   Розтлумачивши ?м, як найкраще вибратись за фронтову смугу,  Хома  знову
подався розшукувати сво?х вогневикiв.
   Розшукав ?х уже вночi, на захiднiй околицi. Гордий сво?м вчинком, довго
розповiдав товаришам про концтабiр, про землячок,  про  французiв  та  про
"арапа", який подався кудись наослiп, так, що не могли його й докликатись.
   - Далеко не втече, де не  бiгатиме,  а  однаково  до  наших  прийде,  -
коментували товарищi.
   - Звiсно, що прийде... Тепер усi дороги до наших ведуть...
   - А його, бiдолаху, десь, певно, також арабенята виглядають...
   - А чому ж нi? Людина ? людина...
   Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидiв, не втручаючись у  розмову,  -
замислений, мовчазний. Сестра Зiна не сходила з думки.  "Визволя?мо  ж  ми
багатьох, - думав вiн, - може, визволя? в цей час хтось i  мою  сестричку,
мою Зiнку".
   Скiльки потiм йшли  Австрi?ю,  майже  в  усiх  селах  зустрiчали  бiйцi
землякiв i землячок, що батракували в бюргерiв. Дiвчатка  розповiдали,  як
мiнялись на очах, добрiшали гладкi бюргершi залежно вiд просування  вперед
радянських вiйськ.
   - Коли ви були на Тисi, моя  хазяйка  перестала  би-гись  i  дала  менi
сукню. Коли ви стали на Моравi, вона набавила менi  кухоль  кави.  А  коли
вступили в Австрiю, то на столi з'явилося навiть вино.
   - Де вона зараз, стара вовчиця?
   - Кинула все господарство та заховалась десь у бункерi...
   - А ти ж, значить, хазяйство стережеш?
   - К чорту ?хн? хазяйство! Тепер нах хаузен - додому!..
   - Не заблудишся? Попадеш звiдси в рiднi кра??
   - Iз заплющеними очима... Серце доведе.
   Сагайда, зустрiчаючи визволених дiвчаток, щоразу жадiбно зазирав  ?м  в
обличчя, потайки надiючись побачити мiж ними сестру, свою щебетуху Зiнку.
   А воно, його щастячко, вже дрiбно ступало босонiж  курними  шляхами  на
схiд, помiж остогидлими дорфами, помiж бункерами. Все шукало когось очима,
видивлялося  з-пiд  хустки  на  кожного  зустрiчного  бiйця,  шукаючи   та
впiзнаючи помiж ними рiдного Володьку.
   I ?й усi тут були брати, а йому там усi були як сестри.



   XVII

   У вiльнi години Хома розбирав iз сво?ми ?здовими становище на  фронтах.
Для цього вiн добував з польово? сумки жмуток рiзномастих карт. видертих з
чужих  атласiв  та  пiдручникiв.  Обiклавшись  ними  i  потираючи   долонi
достеменно як начальник штабу, Хома говорив:
   - А тепер, воно, розберемось.
   Йона-бессарабець  користався  особливою  увагою  Хоми.  Подоляк  твердо
пам'ятав, що, беручи новачка в ?здовi, заприсягся зробити з нього  людину.
I  треба  сказати,  що  бессарабець  виправдував  надi?   свого   вчителя.
Хазяйливий, працьовитий  i  -  коли  треба  -  навдивовижу  хоробрий,  вiн
виконував сво? обов'язки бездоганно.
   А втiм, йона, як i Ягiдка, був зовсiм темний  чоловiк.  Пронаймитувавши
пiвжиття по ма?тках румунських землевласникiв, вiн ще  й  досi  не  цiлком
звикся iз сво?м  новим  становищем  i  в  товариствi  "схiднякiв"  болiсно
почував свою вiдсталiсть. Щоразу, коли  йому  доводилось  розписуватись  в
бо?постачаннi за мiни, його кидало в жар. Йона  ледве  розписувався.  Тому
звертання Хоми саме до нього  звучало  i  спiвчутливо,  i  водночас  трохи
iронiчно. "Розберемось..." На цi Хоминi запросини йона  пiддавався  досить
туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а  де  вже  йому  iз  сво?м
батогом туди лiзти. Справдi, надрукованi в рiзнi часи i рiзними  мовами  -
нiмецькою, угорською, румунською, - тi  карти  являли  собою  темний  лiс.
Проте Хома, вiдкусивши  зубами  соломину,  зухвало  пускався  в  той  лiс,
мiряючи масштаб" до Берлiна. З якогось часу це мiряння вiддалi до  Берлiна
втратило жартiвливий вiдтiнок i сприймалося бiйцями цiлком серйозно.
   - Скiльки? - питали Хому ?здовi. А  вiн,  туго  вигинаючи  смаглу  шию,
заглядав у карту, наче в яму.
   - Вже небагацько, гей його кату.
   - Двiстi? Триста?
   - Дивлячись, кудою пiдемо, - ухилявся  Хома  вiд  прямо?  вiдповiдi.  -
Може, нам i зовсiм не доведеться там побувати. Бачте, над  Берлiном  навис
1-й Укра?нський...
   -- А ми ж як?
   - На нашу долю теж роботи вистачить, - заспокоював Хома товаришiв. - Ми
?х з пiвдня за жабри вiзьмемо!..  Дума?те,  дарма  Гiтлер  за  цю  Австрiю
трима?ться, як дiдько за грiшну душу? А-а, гойдав би ся  ти  пiд  осиковою
галузею разом з тво?ми Геббельсами та  геббель-сенятами,  -  побажав  Хома
принагiдне i вiв далi: - Всi  чули,  що  майор  Воронцов  говорив  допiру?
Нiмцi, каже, називали Австрiю сво?ю пiвденною фортецею.  Здола?мо  ??,  то
вiдчинимо  навстiж  дверi  в  усю  Пiвденну  Нiмеччину,  в  справжнiсiньке
бомбосховище фашизму. Це сюди Гiтлер евакуював сво? во?ннi  заводи!  Це  ж
сюди тiкали фашистськi щури з Схiдно? Пруссi?, та Сiлезi?, та Померанi?!..
Бачиш, Йоно, Померанiю?
   - Де? - Йона довiрливо зазира? в карту.
   - Ось вона кругом, - Хома накрива? долонею Нiмеччину. - Де фашизм,  там
йому i помиранiя! Ми на все це кублисько б'?мо з  пiвдня.  Перетнемо  оцей
шмат Австрi?, а тодi, мабуть, вийдемо на Прагу. Звiльнимо братiв - i  далi
ня захiд. Ей, бiда тобi, враже! Не чекав,  либонь,  Гiтлер,  що  так  йому
складеться!.. Мав цей закуток собi за найбезпечнiше  мiсце,  а  ми  вже  й
звiдси у ворота гурка?мо!
   - Здавались би, та й тiльки, - гомонiли ?здовi. - Хiба  ?м  i  досi  не
ясно, до чого воно йдеться?
   - Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не пiдiйме...
   - А декотрi вже перевдягаються! Козаков одного по очах впiзнав.
   - Гвардi? розвiдник!..
   - ...Сто?ть серед натовпу весь у цивiльному, i  вже  бiла  пов'язка  на
рукавi. Звичайний собi австрiяка. А Козаков йому автомат до грудей,  хенде
хох, мовляв... I що ж ви дума?те? Виявилось, що пiд цивiльним  у  нього  i
штани офiцерськi, i кiтель...
   - От i йми вiри ?хнiм бiлим пов'язкам!
   - Зараз навiть фашисти на сво?х воротях бiлi прапори викинули.
   - Зна?мо ?х... Сьогоднi йдемо з Островським мимо одного такого будинку,
прапор над ним бiлi?, а зайшли всередину - нема нiкого. В чiм  рiч?  Потiм
уже бюргерська наймичка все розповiла. Тут, каже, фашист жив, старий  член
?хньо? партi?. Як побачив, що непереливки, вивiсив бiлий прапор  i  папери
всi попалив. А тодi й сам в останню хвилину втiк. Нерви не витримали.
   - Куди це вони всi драпака дають? До союзникiв, либонь, до американцiв?
   - Не повиннi б союзники ?х пiд сво? крило приймати. Як-не-як союзники!
   - А чули, братцi, новину?-посмiхнувся  раптом  Хома.  -  Нiбито  видний
якийсь американський генерал нещодавно один з наших полкiв вiдвiдав...
   - Яким це вiтром його?
   - Ну,  яким...  Союзник,  в  гостi  при?хав,  -  покручуючи  вус,  став
розповiдати Хома. - Обiдав, звичайно,  з  гене  ралами,  а  потiм  побажав
навiть з рядовими нашими солдатами розмову мати... "Вишикуйте, будь ласка,
менi роту, хочу ваших орлiв про дещо розпитати". Союзник, нiчого не вдi?ш:
вишикували, питай, чорт з тобою... Пiдходить вiн до одного вусача, ось  як
би до мене, i пита?:
   "Скажiть менi, пане Ха?цький... Якби вам особисто в руки Адольф  Гiтлер
попався... Яку б ви  йому  кару  призначили?"  Задумався  солдат,  почухав
потилицю, а потiм вiдповiда?: "Пане янкi! Я би в  такому  випадку  ось  що
зробив. Беру здоровенний залiзний лом, по-нашому -  шкворiнь,  розпiкаю  в
кузнi один кiнець дочервона i потiм холодним кiнцем  всаджую  Адольфу,  ну
куди... Ну, скажiмо, в горлянку".
   - Але ж чому холодним? - знизують плечима ?здовi.
   - Ось саме оце й американця здивувало... Чому,  каже,  холодним,  а  не
гарячим, дочервона розпеченим? А  тому,  вiдповiдаю,  щоб  ви  його,  отой
шкворiнь, потiм назад висмикнути не змогли!
   - Здорово це ти вигадав, Хомо! - регочуть бiйцi.
   - Тiльки про це нiкому нiчичирк,  -  суворо  попереджу?  Хома.  -  Наша
розмова з американцем - це поки що вiйськова та?мниця...



   XVIII

   З дня на день усi чекали закiнчення вiйни. В Берлiнi над рейхстагом уже
майорiв радянський червоний стяг. Вiд  краю  до  краю  трiщала  фашистська
iмперiя, валилася в прiрву на очах  у  народiв.  Першокласна  гiтлерiвська
армiя переставала уже бути ?диним  цiлим,  вона  тепер  бiльше  нагадувала
моторизованi величезнi банди, що  металися  по  всiй  Центральнiй  ?вропi,
звиваючись пiд нищiвними  ударами  радянських  вiйськ.  Здавалось,  година
розв'язки  ось-ось  настане  i  найпотужнiшi  радiостанцi?  свiту  нарештi
привiтають людство з великим трiумфом.
   А тим часом  гармати  гримiли  на  сотнi  кiлометрiв,  мiста  клекотiли
вуличними боями, мости, будiвлi, храми злiтали в повiтря, веснянi поля все
ще вкривались тисячами свiжих окопiв.  Кров  лилася,  люди,  як  i  ранiш,
ходили в буйнi атаки по кiльканадцять разiв на добу.
   Зараз це давалось особливо  важко.  Всi  вже  чули,  як,  наближаючись,
урочисто шумить над свiтом перемога, всi  жили  вже,  упиваючись  надiями,
зазираючи в завтра,  в  те  велике,  осяйне,  казково-прекрасне,  що  мало
ось-ось настати.
   Як тодi буде? Невже справдi настане день без пожарiв, без канонад,  без
кровi та вбивств? Нестерпно хотiлося кожному дожити до того дня i  хоча  б
мить - хоча б ?дину мить! - побути там...
   Для самi?вського полку це "там" зникало  десь  за  рiчкою  з  порваними
мостами, за голими  узвишшями  протилежного  берега,  за  фортифiкацiйними
спорудами, що в'язалися на  потойбiчних  схилах  в  ?дину  лiнiю  похмурих
укрiплень. Австрiйськочеський кордон... Водний рубiж, пристрiляний ворогом
вздовж i впоперек. Сьогоднi полки пiдiйшли до нього.
   Вiйська зосереджувались понад рiчкою в численних складках мiсцевостi, в
гаях i перелiсках. Мабуть,  ще  нiколи  цей  глухий  прикордонний  закуток
австрiйсько? землi не тримав на собi стiльки людей i технiки. Грунт мав би
тут  осiсти  пiд  такою  незвичною  вагою.  Збираючись  в  ударний  кулак,
ущiльнюючись, полки готувались до вирiшального штурму.
   Всi пiдступи до рiчки противник встелив вогнем. Земля  переднього  краю
вигорiла пiд  снарядами,  почорнiла,  спустошилась.  Однак  ночами  пiхота
повзла i повзла в  береги,  залягаючи  в  очеретах,  нацiляючись  в  захiд
тисячами очей.
   ?вген Черниш окопався iз сво?ми людьми в одному з  крутоярiв  неподалiк
вiд  рiчки.  Тут  же  зупинились  i  мiнроти  двох  сусiднiх  батальйонiв.
Начальник артилерi? полку наказав звести на цей раз усi  мiномети  докупи,
щоб випробувати Чернишiв метод швидкiсно? стрiльби. Понад десяток  стволiв
стали поруч. Це вже була розкiш, яку полк мiг дозволити собi. Вже не треба
було розтягувати  вогневi  засоби  на  кiлометри  по  фронту,  прикриваючи
най-дошкульнiшi мiсця. Сьогоднi гарматам i мiнометам було тiсно.
   Чернишевi на час артпiдготовки випало бути старшим,  тобто  командувати
з'?днаним  вогнем  усiх  трьох  мiнрот.  Сагайда  жартома  охрестив   його
"капельмейстером зведеного оркестру".  Але  Черниш  зараз  був  глухий  до
Са-гайдиних жартiв. Хоча  вiн  з  готовнiстю  прийняв  на  себе  обов'язки
старшого,  вiдчуваючи,  що  вони  йому  пiд  силу,  проте  хвилюватись  не
переставав протягом цiлого дня. Вiдповiдальнiсть,  лiгши  йому  на  плечi,
мовби напнула всi його мускули й нерви i  залишила  ?х  надовго  в  такому
станi.
   Вогнева позицiя була майже готова. Черниш розташував ?? по  самому  дну
балки,  захищено?  вiд  противника  крутим  горбом.   В   круглих   вогких
ковбанях-ячейках
   358
   стояли мiномети всiх трьох рот. З'?днанi в одну батарею, виструнченi  в
голодний, хижий ряд, вони набули особливо грiзного  вигляду,  наче  навiть
виросли калiбром.
   Обслуги  дружно  працювали.   Перевiряли   механiзми,   ставили   вiхи,
прокладали останнi ходи сполучень.  Злiва  до  вогнево?  прилягав  лiс,  i
стрункий молодий дубняк заходив косяком на  саму  вогневу.  Найвища  група
дерев, нiби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба  було
валяти  стовбури,  поширюючи  сектор  обстрiлу,  створюючи  перед   кожним
мiнометним жерлом широкi ворота на захiд. Iншим разом Сагайда, безперечно,
надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав  йому  найгiршу
дiлянку на вогневiй. Але сьогоднi Сагайда прийняв це  як  належне.  Черниш
поставив його на перший взвод, яким ранiше сам командував. Для Сагайди  це
було почесне i неабияк тiшило його  самолюбство.  Адже  чомусь  саме  йому
Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офiцеровi  Маркевичу,
який напередоднi прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв вiд Сагалди 2-й
взвод - "найлегший", найбiльш вишколений.
   - Сiдай на готове, та, дивись, не  вiдпусти  гайку,  -  повчав  Сагайда
Маркевича, передаючи йому взвод. - З такими гренадерами  тобi  й  море  до
пупа. А я не женуся за легким хлiбом, пiду на 1-й, до молодих громадян...
   - Я теж не  шукаю  собi  легкого  хлiба,  -  ображено  зауважив  на  це
Маркевич.
   - Не шука?ш, а коли дають - бери.  Бо,  значить,  так  треба.  Значить,
вважають, що мiй хребет мiцнiший  за  твiй.  Тобi,  бач,  галявину  Черниш
видiлив, а я маю лiс корчувати.
   - Можу вам допомогти, - запропонував Маркевич.
   - Коли можеш - давай, щоб швидше  розквитатись.  На  тому  й  зiйшлись.
Тепер  бiйцi  обох  взводiв  дружно   наступають   на   дубняк.   Сагайда,
розчервонiвшись, теж гасав з сокирою по  вогневiй,  хвацько  накидався  на
дерева.
   А по схилу горба все глибше входили  в  землю  ординарцi,  телефонiсти,
спостерiгачi сусiднiх  батарей.  Навiть  Маковейчик,  який  завжди  уникав
земляних робiт, сьогоднi натер собi чеснi мозолi. Звичайно,  замiсть  того
щоб длубатися в цiй важкiй австрiйськiй  землi,  хлопець  волiв  би  краще
пройтися на руках по вогневiй,  поборюкатися  з  товаришами  або,  задерши
голову, гайнути лiсом,  що,  брунькуючи,  виструнчився  поблизу.  Як  там,
напевае, чудово! Озера, птахи, спiви... Гуде  весна  в  лiсi,  зазирав  до
Маковея в тiсний, просякнутий вогкiстю окоп, кличе-виклика?: кидай лопату,
хлопче, випурхни з сво??  нори  на  свiт  божий,  гайнiмо  степами-лiсами!
Покажу тобi сво?  дива,  напою  тебе  березовим  соком,  засинiю  до  тебе
пролiсками!..
   - Геть, не заважай  менi,  -  гука  Маковей  сусiдовi-зв'язкiвцевi,  що
проситься до нього в прийми. - Дай лишень розмахнутись!..
   - Ти вже й так вибехкав по груди...
   - А що ж! Може, це я вже останнiй окоп рию, для iсторi? залишу!
   - Давай на пару...
   - А цього б ти не хотiв? Який ласий на дурницю! Бачиш мо? мозолi?
   - Бачу... Теж iсторичнi?
   - Теж!
   В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибiг  Шовкун.  Тiльки-но  вiн
влетiв на вогневу, всi зрозумiли, що зараз почують якусь радiсну  звiстку.
Вона тремтiла в теплому, розм'яклому поглядi санiтара.
   - Ясногорська повернулась! - гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша.  I
всi бiйцi, як змовившись, глянули  на  Черниша.  Лейтенант  почервонiв  i,
хмурячись, кинув офiцерам:
   - Пiшли пристрiлюватись.



   XIX

   Забравшись з командирами рот  на  вершину  горба,  що  здiймався  перед
вогневою, Черниш терпляче вiв пристрiлювання. Як завжди в таких  випадках,
бив лише один мiномет. Сьогоднi честь пристрiлювати  цiль  випала  обслузi
Дениса Блаженка. Стоячи внизу i тримаючи в  руцi  дефiцитну  димову  мiну,
Блаженко дивився звiдти  на  офiцерiв  так,  нiби  чекав  сигналу  вчинити
землетрус. Але Черниш не спiшив з командами. Зараз не було  чого  спiшити.
Пiсля кожного пострiлу наставала довга пауза - офiцери неквапно розглядали
цiль, радилися, вели пiдрахунки.
   День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимiстю. Мерехтливе
повiтря  м'яко  струмувало,  наче  пiдлизуючи  сво?ми  рухливими   течiями
потойбiчнi висоти, блiндажi, далекi  дерева.  Все  це  пливло,  пропливало
кудись i в той же час залишалось на  мiсцi.  Фронт  принишкнув,  як  перед
бурею, лише зрiдка де-не-де лiниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра
вони загомонять iнакше - сьогоднi артилерiя ще тiльки примiря?ться,  б'ючи
з удаваною безсистемнiстю та скупiстю, щоб не накликати  завчасно  пiдозри
противника.
   Все,  що  думав  зараз   Черниш,   якось   неминуче   пов'язувалося   з
Ясногорською, все, що вiн робив, уже мовби присвячувалося ?й. Певно,  Шура
i в гадцi не ма?, як ??  прихiд  познача?ться  на  чи?йсь  дiяльностi,  на
чи?хось настроях... Повернулась!.. Невже вона справдi з години  на  годину
може бути тут? Iнодi Чернишевi  це  здавалось  малоймовiрним,  як  виблиск
золотого сну. Коли випадала вiльна  хвилина,  вiн  нетерпляче  озирався  з
свого пагорба на дорогу, що звивалась попiд лiсом до села,  в  полковi  та
батальйоннi тили. При цьому щоразу нiяковiв,  думаючи,  що  сусiди-офiцери
догадуються,  чому  йому  не  лежиться  бiля  них.  А  вони,   заклопотанi
пристрiлюванням, зовсiм не помiчали його хвилювання.
   Дорога, на якiй мала з'явитись Ясногорська, жила  нормальним  фронтовим
життям. В напрямку до передово? рухалися групи якихось  бiйцiв;  проскакав
верхи начальник штабу з кiлькома помiчниками та ординарцями;  виповзла  на
узлiсся артилерiйська кухня, запряжена славнозвiсним верблюдом, ?диним  на
всю дивiзiю, який дiйшов сюди вiд само? Волги: ось iз-за повороту  вилiта?
на конику Ха?цький, за ним одна по однiй витягуються пiдводи,  навантаженi
бо?припасами. Може, Шура при?де з  ними?  Але  на  возах,  окрiм  ?здових,
нiкого нема. Що ж це таке? Де вона так  довго  затрималась?  Хома  грозить
комусь канчуком, збива? верблюда з дороги... Ще хтось ?де...  А  ??  нема.
Нема. Нема.
   - Але ж палить, - скаржиться до Черниша  один  ч  його  колег,  капiтан
Засядько,   розстiбаючи   комiр.   -   Якби   оце   сюди   хоч   з   вiдро
пива-холоднячка...
   - Толстиков уже й без пива клю?, - посмiхаючись, кивнув Черниш на свого
правого  сусiда,  що,  уткнувшись  головою  в  руки,  уперто  змагався   з
налягаючою дрiмотою.
   Вони щойно кiнчили  пристрiлювання  i,  задоволенi  наслiдками,  лежали
втрьох край горба, знiчев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки
втома останнiх днiв. Не хотiлося зводитись, важко було навiть  поворухнути
розморене теплою млостю тiло. Сонце припiкало. Воронки,  що  вранцi  масно
чорнiли по полю, вже давно посiрiли, пожухли. Черниш, поклавши  голову  на
планшет, i собi заплющився...
   - Чудова, - чу?  вiн  поблизу.  "Про  кого  це?  Звичайно,  про  не?...
Сьогоднi всi думають про не?, всi чекають ??".
   - Хто - чудова, капiтан?
   - Позицiя, кажу, чудова, - поясню? Засядько. -I до  противника  палицею
кинути, i прикрита добре...
   - А так... Чудова, - тихо згоджу?ться Черниш, думаючи зовсiм про  iнше.
- Чудова... Чудова...
   - Стоп!  -  капiтан  зненацька  вхопився  рукою  за  шию.  -  Зда?ться,
крапнуло! Ще! I ще!.. Толстиков, прокинься!
   - Що таке?
   - Дощ!
   Офiцери,  пожвавiвши,  витягнули,  як  хлопчаки,  долонi  перед  собою,
радiсно подивилися в небо. Високi хмарки були  майже  непомiтнi  в  ньому,
танули в бiлiй синявi. А тим часом дощ напускався, крапотiв наче з  ясного
неба. Зашумiв понад лiсом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко
подзвонював у верховiттi.
   Черниш перекинувся  горiлиць,  пiдставив  обвiтрене,  пошерхле  обличчя
при?мним краплистим ударам.
   - Ви бачили таке: сонце i дощ!
   - Слiпий дощ!
   - Чому слiпий? Навпаки, ясноокий!..
   Дедалi ряснiше й ряснiше бризкало  на  руки,  на  обличчя.  Вiд  кожно?
краплини радiсний лоскiт перебiгав струмом по всьому  тiлу.  Вже  навкруги
над лiсом i вигорбле-ними полями замерехтiли мiрiади  блискучих  перлистих
шнуркiв.  Наче  небо,  граючись,  весело  стрiляло  тонкими   незлiченними
чергами, i кожна краплина-куля, проносячись у тiй  черзi,  сяяла,  слiпила
очi. Чернишевi здавалось, що пiсля цього весняного дощу все  одразу  буйно
зазеленi?, заквiту?. Пригадав, як  торiк  в  Трансiльванi?,  знемагаючи  в
горах вiд спеки, бiйцi виглядали хмар...  Рiки  зостались  внизу,  струмки
зостались   внизу...   Води,    води!..    А    небо    було    безводним,
жорстоко-блакитним. Потiм одного  дня  встала  з-за  обрiю  дощова  хмара.
Порозстелявши  на  гарячому  каменi  плащ-палатки,  бiйцi  збирали  в  них
довгождану вологу. Потiм дiлили. Черниш подiлився  з  Брянським  навпiл...
Який то був житт?дайний, незабутнiй довiку напiй!
   Дощ напуска?ться. Нiхто й не дума? ховатися  вiд  нього.  Чути,  як  на
вогневiй скаче, лящить Маковейчик:
   Дощику, дощику, припусти
   На бабинi капусти,
   На дiдове сiно,
   Щоб позеленiло!..
   - Маковею!  Де  тi  капусти?  Де  те  сi?ю?  Глянь,  австрiйська  земля
навкруги!..
   - Все одно! Хай i вона зеленi?!..
   Черниш, мружачись, посмiхався до щедрого неба.  Намагався  вгадати,  де
застане цей дощик Ясногорську. Чи в санротi, чи на дорозi сюди... А вона в
цей час уже сплигнула з коня на його вогневiй. Комбатiв ординарець, женучи
"впорожнi" засiдланого коня  сво?му  "хазя?новi",  десь  пiдхопив  i  Шуру
попутно.
   Весь свiт засяяв. Сонце свiтило, наче крiзь срiблясту млу, дощ густiшав
i тоншав. Раптом над самою  головою  небо  заграло.  Милозвучно,  потужно,
свiжо. Уперше в цьому роцi загримiв грiм.  Наче  загомонiли,  стоячи  десь
високо за блакитними хмарами, дивiзiони есес.  Розкотилося,  розляглося  -
широко, привiльне... I одразу наче всiй природi дихнулося  вiльнiше,  наче
свiт омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних  вiйськ  жодно?
людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане син? небо i  не  подумала
б: "Весна!"
   "Весна", - з насолодою подумав i Черниш,  вдихаючи  посвiжiле  озонисте
повiтря. Але що це? Вiн раптом,  весь  здригнувшись,  рвучко  пiдвiвся  на
колiна. З  вогнево?,  з-помiж  радiсного  рiзноголосся  солдатських  басiв
несподiвано видiлився дiвочий голос.
   Тi?? ж митi вiн побачив Ясногорську.
   Вона стояла, оточена бiйцями, i щось весело говорила, дивлячись  вгору.
Черниш не знав, на що саме вона дивиться - чи на  нього,  чи  на  свiтляну
срiблясту пряжу дощу, яка нестримно летiла з висот, пронизана сонцем.
   - Гвардi? лейтенант! - гукали знизу бiйцi. - Гвардi? лейтенант!
   - Тебе стосу?ться, - пiдморгнув Засядько Чернишевi. - Чи,  може,  тебе,
Толстиков?
   Толстиков благодушно посмiхався, розглядаючи Ясногорську.
   - О, як вона цвiте!..
   Черниш, притримуючи рукою бiнокль, став  швидко  спускатися  косогором.
Стрибав через чи?сь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нiкого.
Всi зiбралися вниз, як на мiтинг.
   Спускаючись, Черниш дивився пiд ноги, а проте, зда?ться,  бачив  тiльки
??, довгождану, небезпечну i ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчi в
не? чомусь майнув радiсний переляк. Вона  здалася  йому  вищою,  нiж  була
ранiш. Немов уся випросталася, поставнiшала, помолодшала. Для Черниша  уже
не iснувало нi дощу, нi веселого юрмиська вогневикiв, були тiльки ??  очi,
що, наближаючись, раптом заблищали i мовби затремтiли  за  довгими  вiями.
Вiд тих довгих вiй аж наче легка тiнь лягла  Шурi  попiд  очима.  Вона  ще
говорила з бiйцями i смiялась до них, але  Черниш  не  чув  ??  слiв,  та,
мабуть, i вона сама ?х не чула. Бо очi ?? вже линули, тягнулись до  нього,
повнi бурхливих запитань, i радiсних побоювань, i соромливих тривог.  Щось
питали його i водночас самi промовляли до нього.
   Бiйцi урочисто розступилися, даючи лейтенантовi дорогу i  дивлячись  то
на нього, то на Ясногорську. Черниш привiтався,  твердо  вимовивши  звичнi
слова вiйськового вiтання, вiрнiше, вони самi вимовилися, вiн ?х  не  чув.
Ясногорська подала руку i в ту ж мить зайшлася нiжним рум'янцем. Щоки  ??,
свiжi пiсля дощу,  спалахнувши,  пе-ресвiчувались  зараз  на  сонцi  двома
великими пелюстками маку.
   За спиною в Щури стояв Сагайда,  усмiхаючись  до  вух  сво?ми  товстими
губами. "Чого вiн?" - здивувався Черниш i перемайнув  поглядом  до  iнших.
Всi дивилися на нього доброзичливо i  пiдбадьорливо.  "Ми  все  зна?мо,  -
говорили тi погляди, - i все розумi?мо, що мiж вами оце  почина?ться...  I
ми навiть радi за вас, коли вже на те пiшло..."
   Черниш вiдчув себе легко, як бува?  завжди  в  товари-с'iвi  найближчих
друзiв i однодумцiв, йому хотiлося дякувати за щось кожному з присутнiх.
   - Як чудово загримiло! - всмiхаючись, спiвуче говорила Шура. -Аж дивно,
звiдки цей грiм!.. Наче й небо чисте, i  раптом  отак  загримiло!  -  Вона
глянула в небо. I Черниш глянув.  I  всi  глянули.  -  А  лiс  який  став,
звернiть увагу! Як вiн  зазеленiв  одразу!..  Аж  наче  горить  вiд  сонця
зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилi в'?тьсяi - Вона вказувала
на лiс i очима, i рукою, i всi?ю собою. Черниш водночас  бачив  i  зелений
свiтлий димок над лiсами, i Щуру, яка теж наче оповилася тим  димком  бiля
нього.
   Вона стояла в нових чобiтках  з  високими  каблуками,  в  темно-зеленiй
армiйськiй сукнi, що  тiсно  облягала  ??  стан.  Вбрання  було  пiдiбрано
вибагливо, зi смаком i  явно  личило  ?й.  Не  пожмакане,  а  випрасуване,
свiже... Видно було, що вона одягла його недавно, "можливо,  навiть  перед
тим, як iти сюди", - мимохiдь вiдзначив ?вген,  i  Шура,  перехопивши  цей
?вгенiв погляд,  зрозумiла  його  саме  так.  Одначе  не  знiтилася  i  не
засоромилася вiд цього, а, навпаки, весело, навiть з  викликом  пiдтримала
його погляд. "Так, я готувалася, - вiдповiдали  Щуринi  очi,  -  я  хотiла
з'явитись сюди красивою i не соромлюсь цього, i це все ради тебе".
   - А Шовкун тут уже очi видивився, виглядаючи, - казав  Черниш,  щасливо
любуючись Шовкуном, що червонiв у натовпi, як дiвка.  -  "Але  я  виглядав
тебе далеко бiльше за Шовкуна, - розумiлося за цими  словами.  -  Я  почав
тебе виглядати вiд то? хвилини, коли ми розлучились... Я хотiв би килимами
встелити дорогу, по якiй ти наближалась до нас... Хiба ти не чу?ш, як  все
в менi спiва?: тобi, тобi!"
   "Чую, чую! Я навiть здалеку чула тебе i летiла до тебе!"
   "I де ти пролiтала, там лiси  взеленились,  а  небо  над  ними  молодим
громом гримiло! Слiпий, сяючий дощик бiг тобi попереду  та  дрiбно  кропив
перед тобою курнi фронтовi шляхи... Ти й сама,  як  той  сонячний  летючий
дощик, що звiдкись пришумiв i осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола  пару?
земля, парують лiси! Затерпнути, сп'янiти можна вiд цього!"
   "Хiба ти ще не сп'янiв? Я вже сп'янiла! Дивися!.."
   Шура смiючись впiймала за голову Маковея,  що,  пробiгаючи  мимо,  саме
пiдвернувся ?й пiд руку.
   - Маковейчику! Як я скучила за тобою, - щебетала вона йому i водночас з
ласкавою  лукавiстю  дивилась  на  Черниша.  -  Менi  навiть  в  госпiталi
вчувались тво? спiванки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став!  Та
який гарненький! Дай, я тебе поцiлую! - i вона поцiлувала Маковея в обидвi
щоки, а щасливими очима смiялась, як змовниця, до Черниша.
   "Ще, ще", - заохочував ??  Черниш  закоханим  поглядом  i  почував,  як
зовсiм хмелi? вiд повноти сво?х почуттiв. Весь гарячий свiт шалено  скакав
перед ним у зеленiм туманi.



   XX

   - Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? -  пристрасно  допитувала  Шура
свого санiтара, iдучи з ним приймати взвод. - Ви не впiзна?те  мене?  Так,
ви ма?те пiдстави для цього... Бо сьогоднi я навiть сама себе не впiзнаю!
   - Що ж тут  такого,  -  делiкатно  заперечував  Шовкун.  -  Стiльки  не
бачитись, i раптом знову разом... Та це з кожним бува?...
   Бува?! Виходить,  щось  мiж  ними  було?  I  всi  це  помiтили,  i  всi
зрозумiли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна  розмова
на вогневiй,  кiлька  поглядiв...  О,  тi  погляди!  Хiба  ?х  можна  було
приховати? Хiба вони не вимовили все? Що - все? Не було нiякого  "все"!  I
не буде його, не буде!
   Невже це може статись так природно i просто? А що, коли воно вже навiть
сталось? Страшно було уявити собi, страшно подумати...
   - Не дивiться, не дивiться на мене, Шовкун!.. Це я  просто  вiдвикла...
Менi ще тут страшно, i я тремчу... Але я не  боюсь.  Навпаки,  менi  дуже,
дуже хороше!
   В госпiталi Ясногорська не раз уявляла собi  зустрiч  з  ?вгеном.  Вона
прагнула цi?? зустрiчi, потай мрiяла про не?,  готувала  ?вгеновi  наперед
низку сво?х ущипливих докорiв... Чому так швидко  забув?  Чому  так  рiдко
писав? Рiдко, лаконiчно i сухо... Але хiба на нього можна сердитись за це?
При зустрiчi всi докори якось вилетiли ?й з голови. Все  заготоване  пiшло
шкереберть, все обернулось iнакше...
   А саме його листiв бракувало ?й в госпiталi. Не раз Шура ловила себе на
тому, що чека? ?х i, навiть втративши надiю, сердячись,  знову  чека?,  ?й
уже було не досить того, що писали iншi однополчани,  ?й  чомусь  кортiло,
щоб писав вiн, Черниш.
   Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати i побачила навкруги
нову неминучу весну. Спiви,  колись  не  доспiвiнi,  знову  прокидались  в
природi, хвилювали Шуру, сурмили ?й голосними сурмами... Когось до болю не
вистачало, знялась би та кудись полетiла!
   Госпiталь базувався в угорському курортному мiстечку на березi великого
озера. У вiкових парках понад  самою  водою  прича?лись  бiлi,  грацiознi,
подзьобанi кулями вiлли. Як люди, вони мали  нiжнi  людськi  iмена:  вiлла
Лола, вiлла Паула, вiлла Маргiт... I хоча зараз тут було багато  страждань
i над усiм панував нещадний нiж хiрурга - життя брало сво?.
   Весна починалась на озерi. Десятки  разiв  на  день  воно  мiнило  сво?
барви, свiй настрiй. То воно слiпучо мигтiло пiд  сонцем;  то,  хмурячись,
бралося сталлю, а вдалинi вже переходило в нiжно-зелене i знову свiтле; то
вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високi вiдблиски заходу лягали  на
нього...
   Вечорами  хтось  цiлувався  в  альтанках,  хтось  смiявся  на  озерi  в
-колихких човнах, хтось  палив  на  далекому  протилежному  березi  вогнi.
Зазивно сурмили веснянi сурми, - кохати, кохати...
   Шурi хотiлось кохати. Кого? Вона ще не зiзнавалася в цьому собi, ?й  ще
було соромно одверто думати про це.
   Шура не хотiла хапати  уламкiв  щастя.  Вона  прагнула  повного  щастя,
великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало  i  перехоплювало  дух,
щоб, як вiчна весна, не старiлось i  не  вiдцвiталось  нiколи,  щоб  гордо
витримувало  будь-якi  удари  та  випробування...  Таке  можливе  було   з
Брянським. Чи можливе воно вдруге?
   "Я не люблю, не люблю Черниша,  -  ще  сьогоднi  запевняла  себе  Шура,
повертаючись з госпiталю в полк. - Все це тiльки тому, що вiн  був  другом
Юрася, що вiн чимось нагаду? менi Юрку... Тiльки тому! I  я  йому  в  вiчi
скажу про це!"
   А коли стояла з ?вгеном на вогневiй, то нiчого про це не сказала.  Щось
сильнiше за не? вже диктувало ?й iншi слова, iншi погляди i жести.
   - Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневiй?
   - Ви таке й скажете, ?й-богу... Та хiба ви  можете  погано?  Ми  тiльки
радiли, дивлячись на вас...
   - Але менi, повiрте, аж дух забило, коли я почула той грiм! Давно я  не
чула такого... Наче маленького стою  десь  у  полi  пiд  синьою  хмарою  i
слух-пю вперте...



   XXI

   Санiтарний взвод стояв у лiсi неподалiк вiд мiнометникiв. Тут же  поруч
розташувався i Чумаченкiв КП.
   ?вгеновi усе ще не вiрилось, що Шура зараз перебува? за  кiлька  хвилин
ходу вiд нього. Коли вона зникла в паруючiй гущавинi лiсу i мокра блискуча
зелень, погойдуючись, зiмкнулась за ?? спиною, Чернишевi на мить  здалося,
що Шури зовсiм i не було на вогневiй, що все  це  йому  привидiлось.  Але,
оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще нiби лежить святковий блиск,
принесений нею сюди. На покрасивiлих обличчях людей,  на  збро?,  на  всiй
природi...
   Iдучи на КП, Шура пообiцяла,  що  за  якусь  годину  все  там  влашту?,
"вступить в права", а  потiм  прийде  до  мiнометникiв  полуднувати.  Ради
такого випадку Хома навiз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всi
вони дикi.
   Минула година, а Шури не було. Вже й вечорiло,  а  вона  не  приходила.
Нарештi Черниш не витримав.
   - Побудь тут за мене, Володько, - нiяковiючи, звернувся вiн до Сагайди.
- Я схожу в батальйон...
   - Крий, - спiвчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. - За нас не
турбуйсь: буде порядок...
   На пiвдорозi до взводу Черниш зустрiв Шуру з санiтарами.  Сонце  стояло
над захiд, i скiсне промiння вже густо переснувало лiсову стежку. Вгорi  у
верховiттях нависала  волохата  сутiнь,  а  низом  голi  стовбури  яскраво
взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, i не одразу помiтила
Черниша. Обличчя ?й було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона  вдень
так щасливо  смiялася  i  щебетала  на  вогневiй.  Мовби  вже  згорнулася,
увiбрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бiйцями його
роти, перед ним.
   - Шуро! - вперше за сьогоднi ?вген назвав ?? на iм'я. Ясногорська,  мов
прокинувшись, глянула на нього. I, перш нiж вона посмiхнулась, ?вген встщ;
впiймати вираз гiркоти й болю в ?? очах.
   - Бач, - сказала вона тихо i розгублено, - а я тiльки оце думала  зайти
до вас... Iду в бойовi порядки.
   - Але ж там ? тво? люди... Ти могла б i не спiшити.
   -  Сю  нiч  треба.  Поповнення  прийде.  Шура  стала   обабiч   стежки,
пропускаючи сво?х санiтарiв i дiловито оглядаючи ?х.
   - Шовкун, навiщо ви цi носилки взяли? - зауважила вона гiрко. - Там  же
? легшi...
   - Але цi мiцнiшi, - з готовнiстю зупинився Шовкун. -  Чи,  мо  за  тими
збiгати? То я миттю!..
   - Iдiть уже, iдiть, - махнула йому вперед Ясногорська. I навiть у цьому
жестi  ?вген  помiтив  ледве  стримуваний  бiль,  яким  Шура  зараз  мовби
вiдгороджувалась вiд  нього.  Що  з  нею  трапилось?  Звiдки  взялась  оця
неперехiдна вiдстань, що зараз несподiвано залягла мЬк ними? А  вона  таки
залягла. ?вген це  вiдчував,  холонучи,  як  перед  неминучою  небезпекою.
Вдень, на людях, йому, виявля?ться, легше було порозумiтися з  Шурою,  нiж
стоячи зараз тут, вiч-на-вiч з нею в лiсi. Тодi все в нiй рясними  снопами
свiтла було спрямоване на нього,  призначуване  йому:  кожен  порух  тiла,
гарячий погляд, ласкаве слово i навiть те, що чулося за  словом...  I  ось
тепер  все  це  згасло,  заступилось  чимось  iншим,  може,  навiть  оцими
носилками, не бачити б ?х нiколи.
   - Чого ти задумався, Женю? Ходiм. Вони рушили стежкою за санiтарами.
   - Ти ма?ш уявлення про нашу передову? - глухо запитав Черниш.
   - Маю, - зiтхнула Ясногорська. - Розповiдали. Пiд передовою  розумiлась
пiхота. Вона лежала за горбом уподовж рiчки. Звiдси  було  туди  кiлькасот
метрiв, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойовi
порядки, треба  було  прохоплюватись  по  голому  схиловi,  обернутому  до
противника. Ворожi снайпери не спускали з нього очей, полюючи  за  кожним,
хто з'являвся в цiй зонi. Ненависний белебень  уже  коштував  батальйоновi
кiлькох бiйцiв.  Щоб  уникнути  зайвих  втрат,  Чумаченко  наказав  надалi
"вiдкривати навiгацiю" лише в темрявi. Бо?припаси, продукти, газети, листи
- все це вiдтепер рухалося в бойовi порядки лише вночi.  Поранених  звiдти
витягували теж тiльки вночi. I, незважаючи на це, втрати були майже  пiсля
кожного рейсу. Напередоднi вдосвiта старшини  притягли  до  КП  вродливого
капiтана, працiвника дивiзiйно? газети. Черниш бачив його, закривавленого,
холодного, збайдужiлого до всього... Звiдки знати, чи не притягнуть завтра
i Шуру в такому ж виглядi на КП?
   - Якби можна було пiти замiсть тебе, Шуро... Якби я тiльки мав змогу!..
   - О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою iнших...  Я  теж
пiшла б...
   За кого? Черниш не запитав,  здогадуючись,  кого  вот  мала  на  увазi.
Звичайно, Брянського!
   - Чого ти не замiнила погони на  польовi?  -  зауважив  вiн  згодом.  -
Будугь бiлiти при ракетах.
   - Ай справдi, - покiрно погодилась Шура. Вона взагалi була зараз  якась
покiрна, замислена i лагiдна. - Я зовсiм за них забула... Зда?ться, в мене
тут ? в сумцi польовi.
   Попорпавшись на ходу в сво?й набитiй пакетами сумцi, вона дiстала  пару
польових .погонiв i зупинилась.
   - Пристебни, будь ласка.
   ?вген, затримавши  подих,  торкнувся  ??  плеча.  Вперше  в  життi  вiн
торкався цього дiвочого плеча,  теплого  i  тендiтного.  Поволi  висмикнув
Шуринi вузькi бiлi погони - один,  потiм  другий  -  i  вправив  натомiсть
польовi.
   - Готово?
   - Готово.
   - Дякую...
   На якусь мить Чорнишевi руки самi, поза його власною волею, затримались
на ?? плечах. Шура нi'би не чула на собi тих рук.
   -  Женю,  -  ледве  чутно  прошепотiла  вона,  дивлячись  на  ?вгена  з
довiрливою пересторогою, так, як тодi пiд Будапештом, коли, вже  поранена,
лежала на возi серед закованого ожеледицею степу. -  Скажи  менi.  Женю...
Скажи, - очi ?й раптом засвiтилися в сутiнi великими  сльозами:-  Адже  це
недобре, що ми отак?... Що мiж нами отак?..
   Вони разом подумали про Юрiя. Брянський  наче  зiйшов  сюди  з  далеких
Трансiльванських гiр, i став мiж ними, i дивився на обох. Суворий, осяяний
та крилатий, мовби весь час летiв  до  сонця.  Обо?  мовчали,  звертаючись
думками до нього, питаючись в нього поради, звiряючи з ним сво?  сумлiння,
як шлях по нерухомiй зiрцi.
   - Я весь час думав про це, - нахмурився Черниш. - Якщо ти  хочеш  знати
мою думку...
   - Не треба, Жекю, не треба, - енергiйно перебила його Ясногорська. - Не
будемо зараз про це... Ходiмо! Вони рушили  стежкою,  не  торкаючись  одне
одного.
   - Ти бо?шся цi?? розмови, Шуро?
   - Не боюсь, я нiчого не боюсь, але... Хай потiм, потiм!
   - Коли - потiм? Коли? Назови менi той день...
   - Женю, навiщо?
   - Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навiть... загину.
   - Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на  увазi.  Той,
коли все вже скiнчиться, коли настане нарештi нове життя.
   - Це вже так близько? - просяяв Черниш.
   - Тодi,  по-мо?му,  все  стане  iнакшим,  -  говорила  Шура,  поступово
запалюючись  вiд  власних  мрiй.  -  Тодi  все   можна   буде   вирiшувати
по-новому...  I,  може,  те,  що  зараз  нам  зда?ться  нездiйсненним  або
грiховним, тодi стане природним i можливим. Адже  ми  опинимось  в  зовсiм
iншiй сферi, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями i кошмарами... А
все, чим ми зараз кара?мось, залишиться, як пiсля  сповiдi,  тут,  по  цей
бiк. Як ти гада?ш, друже? Невже там  люди  не  вiдчувають  себе  вдруге...
щойно народженими?
   - Я тебе розумiю, Шуро... Менi й самому той день уявля?ться  не  просто
великою iсторичною датою. Це, певно, буде щось значно  бiльше.  Бо  ж  там
виникатимуть усi початки, там буде тiльки майбутн?, свiтле, безкра?...
   Черниш не доказав. Знайомий вiбруючий висвист снаряда розiтнув вечорове
встояне повiтря. Блиском i трiском завихрилася гущавiнь. Шура iнстинктивно
вхопила Черииша за руку, i вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен
вибух, що розлягався ?м вслiд. Верхами за  ними  гналося  гаряче  осколля,
прошиваючи потемнiлу зелень, лунко перестукуючись в гiлках.
   Нарештi обо? вихопилися з-пiд обстрiлу на узлiсся. Вигляд  вогнево?  та
близьких окопiв одразу заспоко?в ?х.
   Високе  небо  колосилося  останнiми  загравами.  Шовкун  уже  дерся   з
санiтарами по крутому  косогору.  Внизу  на  вогневих  спокiйними  групами
стояли мiнометники, слухаючи знайому журливу пiснто. Тут, на чужинi, серед
цих австрiйських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бiйцiв  сво?ю
болiсною тугою, пристрасним закликом неподiленого почуття.

   Он зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
   Як млинове? коле...
   Ой вийди, вийди, серце-дiвчино,
   Та промов до мене слово...

   То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопi, дав собi волю.



   XXII

   Всю нiч прибували вiйська. Дорога  вiд  найближчого  тилового  села  до
переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами.  Поволi  все  це
розсувалося в узбiчнi га? та улоговини. Командири батарей люто сперечалися
за кожний шмат землi: вже не вистачало мiсця для артилерiйських вогневих.
   Опiвночi у виярок, обжитий мiнометниками, гунулi?  важкi  танки.  Хома,
який розташувався на нiч iз сво?м транспортом  поблизу  вогневих,  когутом
накинувся на танкiстiв. Мабуть, за власне вгiддя вiн не сварився б з таким
запалом, як сварився зараз за це нiчи?  узлiсся,  де  була  його  стоянка.
Метався  з  батогом  перед  машинами,  даремно   намагаючись   перекричати
вуркотання моторiв.
   - Соб тримай, соб! - гукав щосили механiкам. - Ручицю вломиш!
   Водi? не звертали нiяко? уваги на Хому, конi  харапудились  в  темрявi,
ручицi трiщали.
   - А-а-а! маму твою морду?!..
   Танки стали по узлiссю там, де хотiли. Ха?цький,  вiдтиснутий  зi  всiм
господарством в колючi хащi, в свою чергу  випер  звiдти  ще  далi  кiлька
батарейних  передкiв  з  кiньми   та   кухню   з   заслуженим   верблюдом.
Влаштувавшись на новому мiсцi, Хома швидко вгамувався i замирився з долею.
   Через деякий час вiн уже знову никав бiля заглушених  танкiв,  спокiйно
постукував по них пужалном i допитувався в танкiстiв про товщину бронi.  А
згодом, розлiгшись iз засмальцьованими водiями бiля ?хнiх машин i  забувши
всi сво? кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допiру вступили
в контакт.
   Слухаючи Хому, можна було подумати,  що  цей  гвардiйський  стрiлецький
полк, з яким оце танкiстам поталанило дiяти разом,  не  ма?  взагалi  собi
рiвного. Виходило так, що склада?ться вiн всуцiль з  виняткових  людей,  з
добiрних  геро?в-богатирiв.  Команду?  цим  полком  прудкий   та   грiзний
таджик-академiк Самiев.  Полкову  розвiдку  щоночi  водить  на  неймовiрнi
завдання славетний "вовк" Козаков, повний кавалер ордена  Слави,  ?ден  на
всю  дивiзiю  повний  кавалер!..  Бiля  полкового  прапора  сто?ть   герой
Сталiнграда i Будапешта старшина Багiроп. Про нього, напевно, всi чули. Не
чули? Стид i сором!
   Та це ж вiн з-пiд землi штурмував готель "?вропу"!..  I  про  Ха?цького
навiть не чули? I про Воронцова - нi?  О  люди!  Герой  Радянського  Союзу
майор Воронцов - замполiт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи,
все трима?ться. Мiць, голова, йому вже за сорок, Й  нього  вже  й  сини  в
армi?, а подивiться на цього музика; оце, скажете,  сила,  оцей  поведе  i
виведе!.. Коли ти кепський вояка, то вiн тебе на  гужа  скрутить,  а  коли
чесно викону?ш свою мiсiю, то вiд нього тобi шана ихвала.
   - Затямте собi це i не дуже гнiть кирпу, бо тут такий народ! Орли!
   Здавалося,  все  в  цьому  незвичайному  полку  мало   б   приголомшити
самовпевнених  танкiстiв:  тут  було-таки  чим  захопитись.  Адже  сю  нiч
невтомнi розвiдники полку шастають  уже  на  п'ятому  iноземному  кордонi.
Через п'ять кордонiв, через тисячу бо?в - це вам жарти, га?
   А тим часом водi?-механiки, частуючись по  черзi  вином  з  канiстри  i
пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, зда?ться, й  не
уявляли собi  цього  полку  iнакшим.  Днiпро?  Альпи?  Штурм  Будапешта  i
знаменита битва на Гронi? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк.
   А коли Хома занадто вже розходився, спiваючи дифiрамби сво?м мiнометам,
хтось навiть осадив його спокiйним жартом:
   - Годi тобi, друже, про сво? чмихавки... Пий. Хома знесамовитiв на таке
блюзнiрство.
   - Чмихавки? А де ви  були,  коли  цi  чмихавки  в  Трансiльванi?  понад
хмарами гримали? Коли ми  з  в'юками  до  бога  дерлися  крiзь  карколомне
бескеття? Чи не цi чмихавки тодi вам шлях торували? Безводдя та спека,  аж
слина в ротi звапнювалась! Коней кинули, шинелi  кинули,  а  мiнометiв  не
кидали. Iшли та йшли, аж гори дриготiли вiд наших  залпiв!..  Де  ви  тодi
були, я вас питаю?
   Танкiсти з великодушним споко?м розповiдали Хомi,  де  вони  були.  При
цьому раптом виявилось, що за ?хньою бригадою шлях лежить нiяк не  гiрший,
нiж за Хо-миним полком. Команду? нею гвардi? майор Молоков.  Добре  знають
Балкани, скiльки фашистiв перемололи out зубатi уральськi гусеницi!  Потiм
битва на Балатонi. Потiм рейди в промисловiм районi Вiдня. А зараз бригада
прибула сюди, на останнiй штурм. Цiлу добу  перли  на  повному  газi,  щоб
встигнути...  Завтра  танки  в   числi   перших   будуть   форсувати   оцю
австрiйсько-чеську рiчку. Не чекаючи мостiв, задра?вшись  наглухо,  бойовi
машини пiдуть по дну вбрiд.
   "Ця  бригада  теж,  виходить,  неабияка!"   -   думав,Хома,   поступово
проймаючись повагою до сво?х прокоптi-лих спiвбесiдникiв. Танкiсти  лежали
зiркою, голова до голови, i мiж  ?хнiми  темними  обличчями  знайшли  собi
досить мiсця  i  Хоминi  гвардiйськi  вуса.  Подоляк  бiльше  не  пробував
ошелешити спiврозмовникiв подвигами свого полку. Його вже  захопило  iнше.
Бра, невже справдi-таки це буде останнiй штурм? Невже через кiлька мiсяцiв
вiн,  живий,  невбитий   Хома,   крокуватиме   ланами   рiдного   Подiлля,
повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось!  Нахилив  би  ся  та
поцiлував порохи рiдного шляху!..
   Пiзно вночi йшов Хома вiд танкiстiв.  Недалеко  вiд  сво?х  здибався  в
темрявi з Макове?м. Хлопець, присiвши по-татарському, саме лагодив кабель.
   - Чув, Маковею? Танкiсти подейкують,  що  завтра  вийдемо  на  останнiй
штурм. На останнiй, розумi?ш? А там уже - мир.
   - Не вiриться, Хомо, - зiзнався телефонiст,  загризаючи  зубами  кiнчик
провода. - Важко навiть  уявити  себе  не  в  землi,  не  в  походi.  Менi
зда?ться, що я вже довiку буду солдатом.
   - Це добре, -  похвалив  Ха?цький.  -  Гвардiйська  жилка  тобi  скрiзь
пригодиться... Скажи, ось, примiром, ти мiг би  телефонiзувати  нам  увесь
район? Вiд колгоспу до колгоспу, вiд бригади до бригади?
   - А чого ж нi? Звичайно, мiг би. Але де ти скiльки апаратiв  та  кабеля
набереш?
   -  Ого,  за  це,  Маковею,  не  турбуйся.  Хiба  мало  ваших   апаратiв
звiльниться пiсля вiйни? А кабеля? Все повернеться на мир!
   - Але я, напевне, залишусь в армi?.
   - Звiсно, тобi ще,  як  мiдному  казанковi.  Треба  ж  буде  комусь  на
кордонах стояти.
   - Якби тiльки жонатому, - засмiявся Маковей. - Пiсля вiйни, мабуть, усi
поженяться.
   - За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, -  кинув  Хома,
вiддаляючись.
   Незважаючи на пiзнiй час, вiйська продовжували  прибувати,  йшли  люди,
рухалась технiка. Попiд лiсом до самого села гуркотiли  в  пiтьмi  мотори.
Близькiсть  чогось  великого,  нечуваного  збуджувала  во?нiв.  Мало  кому
спалося в цю нiч.
   Висланi полiтвiддiлом потужнi радiомовнi  станцi?  зупинилися  в  ногах
вiйськ, загадковi, мовчазнi. Просто з поля насувались машини з громiздкими
понтонами, ставали поблизу мiнометникiв. Понтонери голосно  перегукувались
в темрявi, передаючи та  приймаючи  команди.  Хома,  лишивши  Маковея,  не
забарився встряти до них iз сво?ми порадами.
   А Маковей, полагодивши лiнiю,  повертався  до  свого  окопу  веселий  i
задоволений. Мугикав  якусь  пiсеньку,  посмiхався  власним  вимрiйкам.  З
голови йому не виходила Ясногорська. Жартома  приголубивши  хлопця  вдень,
вона й не догадувалась, який слiд залишила цим у його серцi,  яку  молоду,
невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумiв, що  це  був  тiльки
дiвочий жарт, але надiя на щось серйознiше починала десь  жеврiти  на  днi
його збентежено? душi. Жеврiла, грiла, розгоралася.
   "Адже може статися, - думав Маковей, сидячи вже в себе в  окопi,  -  що
вона придивиться до мене уважнiше i я ?й сподобаюсь...  Не  так,  як  досi
подобався, а зовсiм iнакше, по-справжньому... Всякi ж  бувають  чудеса  на
свiтi!"
   Думки його весь час тягнулись до бойових порядкiв полку, до  переднього
краю, де, освiтлювана  ракетами,  готова  до  штурму,  лежить  пiд  вогнем
пiхота.  Обстрiл  не  припиня?ться.  Там  десь  Ясногорська,  повзаючи   в
прибережних росяних шелюгах, перев'язу?  поранених  пiхотинцiв.  Хотiв  би
Маковей опинитись зараз на мiсцi будь-кого з них, бути  на  самому  вiстрi
полку, спрямованого на захiд... Хай би Ясногорська,  схилившись  над  ним,
перев'язувала йому гарячу рану... "Потерпи, Маковею, потерпи, - лебедiла б
вона до нього. - Зараз я накажу тебе вiдправити в медсанбат..." Але вiн на
це тiльки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом
пiти кантуватись по тилах? "Дякую, але я нiкуди не  пiду  звiдси  в  такий
вирiшальний момент. Я лишаюсь тут".  Ясногорська,  захоплена  його  мужнiм
вчинком, кладе йому руку на плече, усмiхаючись, зазира?, вражена,  в  очi:
"Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!"
   Отодi вiн нарештi вiдкрився б ?й. Сказав би все, що дума? про не?.  Дав
би волю сво?й нiжностi, сво?му коханню. I Ясногорська приголубила б  його,
як удень.  "Маковею,  любий,  я,  виявля?ться,  зовсiм  мало  знала  тебе,
вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе iншо? думки. Тепер я тебе кохаю". I
рани його заго?лися б  одразу,  i  вiн  став  би  на  ноги,  вже  веселий,
здоровий, щасливий.
   Сказав би: "Загадуй менi, що хочеш, я все для тебе зроблю".
   Вона б загадала: "Вiзьми мене на руки та неси по бiлому свiту".
   I вiн взяв би ??, легку, мов  ластiвку,  i  нiс  би.  Вона  б  ще  йому
загадувала - зроби те, подолай оте - i вiн все виконував би, все  мiг  би,
все буде йому пiд силу. Здатний був гори зрушити з мiсця.
   - Ти спиш, Маковею?  Чи  так,  дрiма?ш?  Розполохавши  Макове?вi  мрi?,
стриба? на дно окопу гвардi? лейтенант  ЧерНиш.  Сам  темний,  а  очi  пiд
зведеними бровами весело поблискують.
   - Спиш, кажу?
   - Нi, це я так...
   - Цариця полiв пода? голос?
   - Пода?.
   - Як у них там?
   - Поповнення приймають,  всю  нiч  колотяться.  Замполiт  з  "хазя?ном"
бойовi порядки перевiряють.
   - Ну, а ми тим часом давай закуримо по однiй. Всiвшись на  днi  тiсного
окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чека?
вiд лейтенанта ще одного запитання,  найголовнiшого.  I  пiсля  напружено?
паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навiть не  пiдозрiваючи,  що
зараз на душi в телефонiста.
   - Мене звiдти нiхто не викликав?
   Маковей набира? повiтря й урочисто вiдповiда?:
   - Нiхто!
   Черниш мовчки, жадiбно тягне цигарку.
   Тепер Макове?вi все зрозумiло. Та, власне, хiба ще вдень не видно було,
до чого це  йдеться.  Вигостреним  зором,  наточеним  власною  пристрастю,
хлопець окмiто-вував найтоншi нюанси поведiнки Ясногорсько? i Чер-ниша. Ще
коли вона стояла на вогневiй i, радiсно  щебечучи,  ловила  в  пiдставленi
долонi  краплистий  сонячний   дощик,   Маковей   помiтив,   як   тривожно
перескакував ?? погляд по людях, шукаючи когось  i  не  знаходячи.  Потiм,
коли пiдiйшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо  одразу,  на
очах у всiх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливiшою,  анiж  була.
Маковей завважив, як швидше, схвильованiше стали пiдiйматися й  опускатися
?? груди. А коли вони говорили помiж собою про перший грiм та про лiс,  що
весь спалахнув пiсля дощу зеленим сяйвом, -  то  Макове?вi  здавалося,  що
вони розмовляли не про цей грiм, що загоготiв  тiльки-но,  i  не  про  цей
скупаний лiс, що рутою зазеленiвся поблизу, а про iнший грiм i  про  iнший
лiс, ще кращий, нiж цей. Той свiт прекрасного був  вiдкритий  i  доступний
тiльки ?м двом i нiкому  третьому.  То  вже  була  та?мниця  для  всiх!  А
Макове?вi й самому кортiло побачити  все  те,  що  бачили  вони,  збагнути
чарiвнiсть тi?? та?мницi, що мiж ними вiдчувалася i  в  яку  вони,  весело
змовившись, нiкого не впускали.
   З ревнивою пильнiстю стежив Маковей  за  Чернишем,  який,  задумавшись,
сидiв навпроти нього. Хлопцевi не терпiлось вiдгадати, за що ж саме обрала
й вiдзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша,  а
не когось iншого? Чому вона пiсля Брянського, стiлькох обминувши, стiльком
давши вiдсiч, зупинилася саме на ньому? За чорнi брови, за яснi очi? Але ж
i Сперанський був як намальований. За вiдвагу? Але  ж  i  Сперанський  був
хоробрий! Нi, тут щось зовсiм iнше... Мабуть, ? в ньому  щось  таке,  чого
вона шукала в життi. Щось вiд Брянського!
   Обранець...  З  нiжною  заздрiстю  розглядав  Маковей  Черниша.   Потай
ревнував його до Ясногорсько?, але, навiть ревнуючи, не зичив лейтенантовi
нiякого лиха. Любимий командир, вiдзначений  Ясногорською,  не  тiльки  не
викликав у Маковея неприязнi, а, навпаки, пiсля  свого  успiху  ще  бiльше
вирiс в очах телефонiста. Бо до тих гiдностей, що ?х мав лейтенант ранiше,
тепер прилучалася ще одна,  особливо  приваблива,  виняткова.  Цi??  ново?
гiдностi не можна було приховати, вона була видима кожному, бо вiдблиск ??
лейтенант носив на всьому собi пiсля того золотого дощику i синього грому.
Сяючi погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневiй, так досi й сяяли на
ньому, чаруючи Маковея. "Дивiсь, що я ранiше не помiтив, який вiн  справдi
особливий, - гарячкував телефонiст, думаючи про свого  командира.  -  Адже
вiн найкращий офiцер у нашому батальйонi,  зараз  менi  це  ясно.  Правда,
стрiлецькими ротами командують теж хоробрi, досвiдченi, чудовi люди... Але
наш Чернишок - таки найкращий. Коли вже Ясногорська вiддала йому перевагу,
то, значить, вiн не такий, як усi iншi. Цiкаво, що ж це таке  особливе?  -
бився Маковей у догадках. - Як його набути? Як його пiдгледiти? Хiба я теж
не змiг би мати оте рiдкiсне, оте любе ?й?"
   Вiн дивився на мiцнi лейтенантовi  плечi  i  пробував  сво?,  крадькома
поводячи ними: чи такi в нього? Помiчав при свiтлi цигарки гостру  борозну
на смуглявому лейтенантовiм чолi i сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась
така борозна. Якби можна було перейняти весь хiд лейтенантових почуттiв  i
думок, то вiн, звичайно, перейняв би ?х. "Я теж матиму все, що ?й любе,  -
похвалився хлопець схвильовано.  -  Буду  справедливим  до  всiх,  чесним,
хоробрим, освiченим! Про мене  "хазя?н"  теж  говоритиме,  що  я  невтомно
дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методiв i  знаходжу...  Тодi  пiдiйдемо
разом до не?: ми обидва ось якi, ми вирiвнялись - обирай!.."
   Черниш,  затоптавши  цигарку,  пiдвiвся,  став  прислухаючись.  Маковей
заховав свiй погаслий недокурок за  манжет  пiлотки.  Гамiр  на  передовiй
поступово вщухав. Лише зрiдка де-не-де постукували контрольнi кулемети. На
вогневiй Блаженки статечно розповiдали комусь про лютневi бо? за Гроном.
   - Може, мене питатимуть, - попередив Черниш Маковея,  -  то  я  буду  в
Сагайдинiм окопi. Тiльки дивись, не заспи. Краще вже спiвай потихеньку.
   - Добре, я спiватиму. Але всього не переспiваю до ранку.
   - Завтра доспiва?ш...  Коли  знiмемось  вперед.  Легко  виважившись  на
руках, Черниш вихопився з окопу. Назустрiч йому з горба спускалися  кiлька
бiйцiв. розмовляючи помiж собою. Один з них  стримано  стогнав,  весь  час
благаючи води.
   - Звiдки? - зупинив Черниш переднього.
   - З передово?. Пораненi.
   Виявилось, що всi вони з свiжого  поповнення,  яке  прибуло  звечора  в
полк.
   - Швидко ви...
   - Окопатись не дав... Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже  краще  -
всi окопались.
   - Хто вас перев'язував?
   - Та одна дiвчинка, спасибi ?й...Намучилась з нами...
   - А вона... а ?й... нiчого?
   - Нiчого... жива-здорова... Нас оце на весь батальйон тiльки четверо...
   -  Води...  ох,  води,  -  стогнав,  весь  звиваючись,  високий  бо?ць,
пiдтримуваний товаришами попiд руки. Черниш гукнув сво?м вниз:
   - В кого ? вода?
   На його поклик першими з'явились брати Блаженки,  вiдстiбаючи  на  ходу
алюмiнi?вi фляги. Поранений  пожвавiшав,  потягнувся  всiм  тiлом  до  них
назустрiч. Денис зубами вiдкрив туго закручену флягу.
   - Куди поранило? - запитав Черниш.
   -  В  живiт...  нутро  пошкодило...  Блаженки  очiкувально  глянули  на
лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води - загине.
   - Ведiть! - з несподiваним гнiвом скомандував Черниш легкопораненим, що
тримали пiхотинця пiд руки. - Санiтарнi пiдводи внизу, лiворуч!
   - Та тут уже знайдемо...
   - Романе, проведiть ?х!
   - Братцi... Один ковток... Згораю... Краплю, братцi, - жалiбно  канючив
пiхотинець,  на  ходу  обертаючись  до  Блаженкiв.  Але  вони  вже   мiцно
загвинтили сво? фляги.



   XXIII

   Було пiв на шосту. Сонце щойно зiйшло, швидко  пiдiймалося  над  лiсом.
Черниш стояв з офiцерами-мiнометниками на горбi перед вогневою  i,  щоразу
поглядаючи вперед, робив у блокнотi якiсь помiтки.
   Неподалiк вiд офiцерiв стовбичив Ха?цький,  розглядав  крiзь  трофейний
бiнокль ворожi позицi?. Чи не вперше за вiйну Хома стояв, не маскуючись, i
нiхто вже на нього ^е гримав  за  це:  до  артпiдготовки  лишалися  лiченi
хвили. Правду кажучи, Хомi й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак,  не
маскуючись. Немов з'явився на людях голий-голiсiнький,  як  мама  вродила.
Спочатку навiть в жижках йому терпло i хотiлося сiсти. Але офiцери стояли,
спокiйно випроставшись, i Хома, гей його кату, теж мiг так  постояти,  хоч
ноги його якось самi просились у землю,  в  окоп.  Противник  не  стрiляв,
мабуть, уже економив снаряди.
   Крiзь бiнокль Хомi виразно було видно ворожий  переднiй  край,  дротянi
загорожi, що тягнулись в кiлька рядiв понад берегом,  за  яким  уже  мовби
починався величезний концтабiр. Вподовж висоти - химернi закрути  траншей,
вкопанi в землю самоходи, ледве помiтнi доти i блiндажi, обкладенi дерном.
Бiля  однi??  землянки  ще  навiть  сушилося  солдатське  шмаття,  недбало
розстелене на травi.
   "Ми ось вам насушимо", - подумав Хома, вiшаючи бiнокль на груди.
   Задоволеним поглядом обвiв позицi? сво?х вiйськ.  Тепер  вiйна  вже  не
здавалась йому, як пiд румунськими дотами, незрозумiлим страховиськом,  що
в ньому важко було добрати глузду. Бойовi порядки вiйськ зараз сприймалися
Хомою як одне нерозривне цiле, побудоване з бiса мудро, i вiн уже сам,  як
той механiк, мiг збагнути - i на зiр, i на слух - всю цю машинерiю.
   Принишкнувши в складках мiсцевостi, густо зеленiли фарбованими стволами
батаре?.  На  узлiссях,  старанно  замаскованi,  прича?лись  важкi  танки,
вибалком  вирихтувались  понтони.  По  той  бiк  шосе   мiж   автрiйськими
куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготовi
конi  зв'язкiвцiв,  сто?ть  радiомовна  станцiя.  Повсякчас  вона   готова
передати вiйськам iсторичну звiстку про капiтуляцiю фашизму. Хома  почува?
винятковiсть моменту. Все  це  передпiлля,  захаращене  озбро?ними  валами
вiйськ, залите вранiшнiм сонцем, пiдняте зараз над  землею,  як  величезна
трибуна з лiсами  та  яругами,  з  вогневими  позицiями  та  пiхотинськими
ячейками. Пiдняте i виднi? ниньки всiм державам.
   Нашорошена, грiзна тиша запала навкруги.  Лежить  у  звивистих  берегах
пiхота,  спокiйна,  певна  себе.  Стоять   у   приярках   артилеристи   та
мiнометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями пiвсвiту i  стали
оце на останньому рубежi. Тихо так, що  чути  навiть,  як  передзвошоються
жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою.
   Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такi- бува? в життi.  Кожне  слово
команди, кожна вiдбита  годинником  секунда  назавжди  карбу?ться  тобi  в
пам'ятi. Ти вже  нiколи  не  зможеш  забути  отих  вершникiв,  що  галопом
поскакали вiд штабу в рiзнi кiнцi, групу отих танкiстiв, що зупинились  на
узлiссi навколо  свого  комбата,  який  вказу?  ?м  бойовi  маршрути.  Все
запам'ятовуй, Хомо, бо це вже iсторiя. Не та iсторiя, що зажовка?  десь  у
книгах, а та, що твориться на тво?х очах, що переходить крiзь тво?  власнi
руки! Ти ж чу?ш, як вона близько, як  вона  диха?  поруч,  ти  ма?ш  змогу
заглянути ?й у вiчi, най його мамi. Колись ти тiльки через людей  чув  про
те знамените колесо iсторi?, а зараз можеш власноручно помацати  його,  як
мацав допiру колесо уральського танка!
   Велич наростаючих подiй i усвiдомлення того,  що  цi  неймовiрнi  подi?
якоюсь мiрою залежать вiд нього безпосередньо, сповнювали Хому  новою,  не
звiданою досi гордiстю. Дивне враження,  що  вiн,  простий  собi  подоляк,
зiйшов на такий високий пункт, де перед ним нiхто ще не бував, не покидало
його весь ранок. Коли-бись мiг, то воскресив би всю рiдню  до  найдальшого
колiна! Хай дiди та прадiди глянули б на Хомцю, що в темнiй хатi вродився,
а в запiчку зрiс... Хай би впiзнали в ньому того обшарпаного пiдпаска,  що
за чужим бидлом по  чужих  стернях  спотикався...  Е,  де  ви  годнi  таке
збагнути!.. Сто?ть ниньки у всiх на виду, параду? перед народами. В рiзних
землях його зна? старе й мале. Здалеку впiзнають по гвардiйськiй ходi,  по
зорянiй пiлотцi!
   Тиша у вiйськах. Жайворонки над вiйськами. I ось нарештi 6.00.
   З околицi  села  з-за  Хомино?  спини  заливисто  заграли  довгу  чергу
гвардiйськi мiномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскiс  у  небо
вогнистi ракетнi снаряди. Бадьорий, потужний грiм перекотився вiд обрiю до
обрiю. I ще вiн не  зник  за  ясним  небосхилом,  як  уже  заговорило  все
широчезне передпiлля, майнувши до  найдальших  флангiв  червоними  язиками
спалахiв.  Барвiнкова  височiнь  завiбрувала,  забринiла  вся   невидимими
струнами. Тонни гарячого металу,  вихопившись  iз  сотень  жерл,  навально
пошумiли на захiд.
   Мiномети, ввiренi Чернишевi, при?днались до загального гуркоту,  i  вiн
сам теж ввiмкнувся, мов наелектризований, в ту загальну  гарячу  силу,  що
буяла навкруги. Не думав вiдтепер нi про себе, нi про  Ясногорську.  Шукав
поглядом плаваючу в димах цiль, не помiчаючи, окрiм не?, нiкого й  нiчого.
Його, зрештою, теж не помiчали нi бiйцi, нi офiцери, що  стояли  внизу  по
сво?х мiсцях. На льоту хапали кинутi ним з горба  команди,  iснуючи  в  цi
секунди тiльки для його команд:
   - Вогонь!
   - Вогонь!
   - Вогонь!
   Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з пiднощиками  важезнi  ящики  до
розпечених мiнометiв. Мимохiдь голосно ганьбив  Ягiдку,  який  ще  й  досi
долонями затуляв вуха, опустивши мiну  в  ствол.  Ягiдка  сьогоднi  вперше
стояв заряджаючим.
   "Катюшi" безперервно грали лiворуч i  праворуч,  десятки  батарей  били
одночасно.  Гоготiв  бог  вiйни,  заглушаючи  собою  все.  Чахкаючi  удари
мiнометiв,  лункi  пострiли  сорокап'яток  губилися  в  важкому  позiханнi
фортечних  гармат-велетнiв.   Рiзнокалiбернi   численнi   голоси   батарей
незабаром з'?дналися в суцiльний залiзний гул.
   Гул, гул, гул... Бог вiйни наче тiльки  зараз  оце  повнiстю  розгортав
сво? божественнi сили, невтомно стрясаючи територi?  двох  сусiднiх  кра?н
одразу.
   Через кiлька хвилин понад полками пiшла на захiд авiацiя. Здавалось, що
лiтаки iдуть зовсiм  беззвучно,  нiмими  силуетами,  виключивши  всi  сво?
мотори. Гул ескадрилiй цiлком перекривався гулом наземно? артилерi?.  Лише
громовi вибухи фугасок по той бiк рiчки  раз  у  раз  свiдчили,  що  й  на
лiтаках б'ються чи?сь напруженi серця в унiсон серцям наземних вiйськ.
   Пiхота, що лежала по берегах, пiдвелася на весь зрiст, оповита  хмарами
диму. По рештках зiрваних мостiв, по хитких фермах, що виглядали з води  -
на той бiк, на той бiк!.. Розвiдники Козакова кинулись вплав.
   Вогнева  буря  почала  вiдкочуватись,  переносилась  в  нiмецькi  тили.
Черниша викликали на провiд. Говорив начальник артилерi?. Виявля?ться, вiн
весь час стежив з  бойових  порядкiв,  якi  наслiдки  да?  Чернишiв  метод
швидкiсно? стрiльби, вперше сьогоднi застосовано? масово.  Зробивши  деякi
зауваження спецiального характеру, начарт  поздоровив  Черниша  з  успiхом
бойового експерименту.
   Тим  часом  на  узлiссях  заревли  танки  i,  розметавши  зелене  гiлля
маскування, ринули з усiх кiнцiв до рiчки. Гойдаючись, попливли через поле
понтони.  Артилерiя  поступово   замовкла,   вогнi   вибухiв   усе   рiдше
випорскували з суцiльного бродива диму,  що  затопив  позицi?  противника.
Стало чути iстеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметiв та автоматичних
гармат, безсистемно розкиданих по висотах.
   - Весело зiграно! - гукав розшарiлий  Сагайда  Чернишевi.  -  Розкiшно?
справдi, з  усiх  артпiдготовок  ця,  сьогоднiшня,  органiзована  з  таким
блиском, була, мабуть, найрадiснiша i якась уже мовби святкова.
   "Прекрасний, може, заключний акорд наших великих бо?в", - думав  Черниш
i, вiдкинувши спадаючу иа чоло спiтнiлу чуприну, подав команду в'ючитись.
   Танки, досягнувши в рiзних мiсцях берега, один за одним входили в воду,
занурювались дедалi глибше. Сотнi очей пристрасно стежили за цим геро?чним
переходом танкiв по дну чужо? рiчки.
   - Коли зупиниться  хоч  на  мить  -  мотори  залл?  водою!  -  тривожно
пояснював Хома товаришам.
   Але жоден не зупинився!  Пiдiймаючи  навколо  себе  сяйво  розбризканих
хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний  берег.  Башти  ?хнi,
облитi ворожим розплавленим свинцем, стали як срiбнi.



   XXIV

   Вiйська вирушали вперед. Все  незабаром  спустiло:  окопи,  витирлуванi
лiси, численнi стоянки батарей...
   Ха?цький, сидячи вже в сiдлi, давав останнi вказiвки бессарабцевi йонi,
якого залишив на вогневiй у ролi сво?рiдного "лiквiдкому".
   - Гляди-но менi, не забудь  виправити  в  них  папера,  -  повчав  Хома
?здового. - А все закiнчиш - тодi доганяй нас по указках.
   Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневiй i яку треба  було
здати в  бо?постачання,  виправивши  натомiсть  вiдповiдального  "папера",
тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день,  коли  наступаючi
вiйська вже нестримно подалися вперед, Йонi зовсiм не хотiлося розлучатися
з товаришами, зав'язнувши бiля цих порожнiх  ящикiв.  Подума?ш,  скарби...
Хто за них спита?? Кому вони потрiбнi в  такий  шарварок?  Не  таке  вiйна
списувала, спише й це...
   Йона не приховував вiд старшини свого презирства до осоружно? тари.
   - Махнути б на не? рукою, та тiльки й дiла!' Однак Хома непохитно стояв
на сво?му. Як то - махнути  рукою?  Як  то  -  вiйна  спише?  Проти  тако?
безгосподарностi волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не  до
порожнiх ящикiв. Може, й справдi нiхто не звернув би уваги на те,  що  вiн
залишив свою тару  десь  напризволяще,  а  потiм  i  зовсiм  забулось  би,
перекололось... Де п'ють, мовляв, там i ллють! Але Хома не хотiв проливати
нi краплi.
   - Кепський то буде старшина, Йоно, коли вiн хоч цвях розбазарить в оцих
iноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п'ятий, та десятий - ото вже
й ешелон ма?ш! Тисяча вагонiв набереться! Зваж, скiльки сюди лiсу пiшло та
скiльки теслярiв працювало, щоб  все  це  нам  зготувати.  Зваж,  нарештi,
скiльки "огуркiв" завод знову впаку? в оцю тару!
   - Годi вже пакувати, - демократично заявив  бесса-рабець,  -  вiйна  он
кiнча?ться.
   - О людино! - вигукнув Хома, докiрливо хитаючи головою. - А Японiя?  Ти
про не? забув?
   Иона мовчки взявся шпурляти на вiз ящики, зганяючи на них свою  злiсть.
Автомат бовтався йому на ши?.
   - Скинь автомат, на  час  роботи  дозволяю,  -  змилосердився  подоляк,
всiдаючись зручнiше в сiдлi. Иона не прийняв милосердя.
   - Хай той скида?, кому вiн важкий.
   - А тобi - нi?
   - Менi рiдна зброя нiколи не важка.
   - Овва! Hу, тодi з тебе люди будуть.
   Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти сво?х. Розшукав ?х  уже  за
рiкою, серед маси рiзних пiдроздiлiв,  якi,  перехопившись  по  тiльки  що
наведеному понтону, на деякий час змiшалися,  злилися  в  одну  величезну,
збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому пiдгiр'ю, вiйська лавами
посувались на висоти. Залишений противником укрiплений район шкiрився  раз
у раз потрiсканим бетоном, зяяв мертвими дiрками амбразур. Сталевi ковпаки
дотiв порозлiталися геть, потрiскавшись пiд  ударами,  як  крихкi  дзвони.
Поруйнованi транше?, потрощенi блiндажi, безлiч свiжих вирв - все  тут  ще
дихало гарячим шалом недавньо? канонади.
   Хомi  пригадались  першi  бо?  пiд  румунськими  дотами  i  той  пишний
блакитний ранок, коли вони пiсля велико? громовицi сходили за Брянським на
вiдвойовану висоту Тодi теж свiт ширшав, просторiшав на очах, як зараз.  I
така ж розлога тиша панувала навкруги, i такi ж складнi ворожi  укрiплення
лягали до нiг. Одначе тодi доти залишилися майже цiлими, i  ?х  уже  пiсля
всього доводилось корчувати з землi вибухiвкою. А  тепер  вони  з  першого
удару потрiскалися, потрощилися... "Ой, це неспроста,  -  думав  Ха?цький,
оглядаючи величезне руй-новище. - Те, чого в Пашканях ще нiякий снаряд  не
брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз.  Мiцнi?  гвардiйська  технiка,  а
гвардiйцi ще бiльше! Зараз глянеш, тi?? гармати вiд землi не видно, а вона
вже "тигра" б'?..."
   Хома з любов'ю оглянув пiдроздiли, що пiдiймались  косогором.  Гармати,
транспорти, кухнi плуганились помiж пiхотою. Як завжди бува? при  наступi,
кiлькiсть вершникiв швидко зростала. Комбати, ад'ютанти, старшини сiли  на
коней. Навiть гвардi? майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пiшки, на
цей раз уже був  ка  конi.  "Значить,  дорога  передбача?ться  далека",  -
подумав Ха?цький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал!  Весь  полк
знав, що замполiт сiда? на коня лише при далеких гарячих маршах.
   Черниш вiв роту все вище й  вище  по  переритому  воронками  схилу  мiж
густим плетивом роздовбаних траншей. Вiн знав, що незабаром зустрiне  десь
тут Ясно-горську i що на маршi вони будуть разом - може, день, може,  два,
може, й три, - йому хотiлося, щоб той  марш  не  кiнчався  нiколи...  Ноги
ступають пругко, тiло  наснажене  бадьорою  силою,  веселий  гомiн  сто?ть
навкруги.  Очi  бiйцiв  ще  палають  натхненням   бою,   настрiй   велико?
окриленостi обiйма? вiйська. Все вище i вище...
   На одному з бетонних укрiплень,  що  стовбурчиться  врiзнобiч  залiзним
рваним  пруттям,  сто?ть  група  дiвчат  полково?  санроти.   Серед   них-
Ясногорська, усмiхнена, сяюча.
   - Ось тво? "самоварники" йдуть, - весело штовхнула Шуру одна з  дiвчат,
яку Ха?цький свого часу прозвав вертихвiсткою. Вона i зараз вертiлась, мов
на голках, поблискуючи великими козачими  шпорами,  якi  були  досить-таки
недоречнi на ?? чобiтках. - Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе  очима.
Дивися, вiн червонi?. О, вмерти можна!..
   Черниш, наблизившись, подав Ясногорськiй руку, i пона  легко  сплигнула
на землю.
   - А я вас тут уже  з  пiвгодини  виглядаю,  -  вiдверто  говорила  Шура
?вгеновi, ступаючи поруч нього. - Скiльки тут сьогоднi народу проходить!..
   - Ти зна?ш, мене теж це вразило. Таке  багатолюддя.  Подумати:  стiльки
було жертв, стiльки  втрат,  а  наближа?мось  до  фiнiшу  сильнiшими,  нiж
стартували. Принаймнi  я  не  пам'ятаю,  щоб  у  нашому  "хазяйствi"  було
коли-небудь бiльше  активних  штикiв,  бiльше  вогнево?  потужностi,  анiж
зараз. Ворожi трупи, покрученi, пошматованi на мотлох,  лежали  по  всьому
узгiр'ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала ?х.
   Убитi майже всi лежать головами до заходу, ноги вiдкидавши на схiд.
   - Тiкали, - визначив Сагайда. - Не втекли.
   - Цiкаво, хто вони? - задумалась Шура. - Може, серед  них  лежать  саме
тi, що зачинали вiйну, що  пiд  грiм  сво?х  барабанiв  виходили  в  сорок
першому крiзь  Бранденбурзькi  ворота  на  схiд?  Як  вони  тодi  йшли!  З
загребущими поглядами, з засуканими по лiктi рукавами... Як рiзники. Тепер
вони вгамувались, тепер ?м уже нiчого не треба.
   - Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для
панування над народами, - бубонiв Сагайда, недбало  переступаючи  кривавий
клубок в посiченому офiцерському мундирi. - Я думаю,  що  взагалi,  сидячи
десь у пухкому крiслi з сигарою в  зубах,  легко  уявити  себе  господарем
свiту. Що тут такого? Взяти  й  кинути  в  м'ясорубку  мiльйон  чи  десять
мiльйонiв простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в  шпиталях,
а менi що? Менi тепло, менi затишно, менi подай на тарiлцi  свiт!  Чим  ви
гарантованi, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та  не  засяде  в
президентське крiсло, як засiв свого часу Гiтлер?
   - Не вийде, - категорично заперечив  Черниш.  -  Народи  порозумнiшали.
Тепер вони не дозволять обдурити себе.
   Зiйшли на гребiнь висоти, i свiт виступив iз сво?х попереднiх  берегiв,
розiллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав  iншi  висоти  -  першу,
румунську,  де  зостався  Гай,  i  другу,  трансiльванську,  високу,   мов
грандiозний обелiск... Як би  вiн  хотiв,  щоб  усi  були  тут,  кого  вiн
позалишав на шляху! Не хотiв би вiн нi чинiв, нi орденiв,  нi  слави,  аби
тiльки встали тi,далекi й прекраснi,  якi  назавжди  зосталися  на  шляхах
великого походу... Хiба ж не ?м належить усе,  що  зараз  оце  збува?ться?
Хiба це не ?м лягають вдалинi бiлястими килимамичеськi асфальти? Хай  iшли
б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усiх, а  нiхто  не  приходив.
Скiльки це минуло вiдтодi? О, як то було далеко, як то було давни...
   На висотi просто мiж окопами зупинився вiлiс командира дивiзi?.  Стоячи
в машинi, генерал щось енергiйно говорив командирам  полкiв,  якi  слухали
його, виструнчившись в сiдлах. Самi?в був мiж ними  найменший,  зате  коня
мав пiд собою найбiльшого.
   Генерал, видно,  був  чимось  не  зовсiм  задоволений.  його  мовби  не
торкалася та загальна радiсть, той пiднесений, майже хмiльний настрiй,  що
панував зараз у  вiйськах.  Вiн,  комдив,  нiби  й  не  помiчав  того,  що
противника було щойно зiрвано з його позицiй, що танки, обiгнавши  пiхоту,
вже  рейдують  за  десятки  кiлометрiв  попереду,  що,  зрештою,  перемога
близько.  В  такий  час  i  генераловi  личило  б  повеселитися  з  усiма,
пожартувати так, як вiн  умiв:  не  зважаючи  на  ранги,  з  демократичним
перцем. Але зараз ще, видно,  було  не  час...  Генерал  стояв  у  машинi,
збуджений, побуряковiлий, i майже роздратовано вiддавав накази  командирам
полкiв. Дехто, настро?вшись перед  тим  уже  на  досить  благодушний  лад,
глянувши тепер на  генерала,  одразу  догадувався,  що  попереду  буде  ще
всього: i труднощiв, i небезпек.
   Противник,  тiкаючи,  змушений  був  кинути  чимало  сво??  технiки  та
бо?припасiв. По всiй висотi стирчав iз землi перем'ятий, знiвечений метал,
здеформована важка зброя.
   - Буде трофейникам роботи, - перемовлялись бiйцi. - Попозбирають...
   - Дивiться, зенiтка! -  гукав  Маковей  товаришам,  сподiваючись  таким
нехитрим  способом  привернути  увагу  Ясногорсько?.  Шура,  ступаючи  мiж
Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому
привiтно. Потiм знову щось жваво заговорила до офiцерiв, крокуючи далi.
   - Цiла-цiлiсiнька!  -  не  вгавав  Маковей,  поплескуючи  рукою  теплу,
нагрiту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей  раз  навiть  не  почула
його. - Ще, видно, й заряджена!
   Гармата стояла в круглiй ковбанi-ячейцi,  наставивши  свiй  довжелезний
хобот у блакитну височiнь весняного неба. Телефонiст ще  щось  гукав,  але
Ясногорська не оберталася.
   Тодi хлопець, не довго думаючи, припав до механiзму гармати...
   Пролунав пострiл. ?диний, самотнiй i тому дивовижно разючий серед  цi??
велико? тишi. Покотився далеко над  полями,  перелунюючись  в  берегах,  у
лiсах та яругах. Тисячi людей на мить застигли, здивовано  слухаючи  його.
Декому здавалося, що це вже пролунав останнiй пострiл на  землi.  У  синiй
високостi розпускалася бiла квiтка вибуху. Певне,  ту  квiтку  було  видно
найдальший чеським в?скам, що ледве мрiли в садах на заходi.
   - Що ти робиш? - схаменувшись, накинулись на Маковея командири.
   - Я хотiв дострелити он туди, - смiючись, показував пустун рукою вгору.
   - Куди?
   - До синього... До стратосфери!
   Зрештою, хлопець i сам не знав, для чого вiн вистрiлив. Може, для  не?,
для Шури  Ясногорсько??  Чи,  може,  вiн  салютував  мировi,  що,  здалеку
наближаючись, вже  ледве  чутно  сурмив  назустрiч  людям,  якi  здобували
його...



   XXV

   Полки, згорнувшись в колони, прудко летiли вперед. Назустрiч ?м,  крiзь
гарячi розiмлiлi поля котилися блискучi асфальти,  всуцiль  политi  свiжою
водою. Святково вбранi чехи i  чешки  невтомно  поливали  ?х  з  ранку  до
вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителiв.
   Чистi, красивi села й мiста, потопаючи в молодiй зеленi,  викинули  над
собою червонi радянськi i триколiрнi  нацiональнi  стяги.  Майорiли  вони,
куди глянеш, як вимпели численних кораблiв у величезнiй гаванi. Весь  свiт
одразу став незвичайно  яскравим  i  барвистим.  Крiзь  людський  радiсний
клекiт невпинно проходили натхненнi вiйська.
   - Наздар! - видихала  визволювана  Чехiя  ?диними  грудьми.  -  Наздар!
Наздар! Наздар!..
   - Ать жи? Руда Армада!
   Трiумфальнi арки виростали назустрiч полкам паче самi собою.
   Хома Ха?цький пролiтав у тi райдужнi арки одним з  перших.  Грива  його
коня вже третiй день була заквiтчана пахучим бузком, i Хомин  автомат  був
теж обплетений квiтами та стрiчками. Обплiтали його  бiлi,  худенькi  руки
визволених сестер, чешок i словачок,  котрих  подоляк  навiть  не  встигав
запам'ятати в обличчя.
   Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кiнця. Бiля кожного
двору на чисто вимитих лавицях стояли вiдра з холодною водою  та  хмiльною
брагою, а бiля заможнiших дворiв - бiдони з  молоком  та  дiжки  з  пивом.
Радiсний,  енергiйний  люд  не  втомлювався  припрошувати  сво?х   бажаних
незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася помiж  машинами  i
кiньми, тягаючи за  собою  повнi  вiдра,  навперебiй  простягаючи  кожному
кварту, зачерпнуту вiд душi - по самi вiнця!.. I  яке  щастя  свiтилося  в
дитячих ясних оченятах, коли бо?ць, нахилившись з сiдла, брав ту кварту i,
посмiхаючись, пив добрими солдатськими ковтками.
   - Я обпиваюся в цi днi, - хвалився Хома товаришам.  -  Не  можу  нiкому
вiдмовити, вiд кожного п'ю!
   Щоразу, частуючись, вiн встигав перекинутись з  чехами  бодай  кiлькома
словами. Насамперед цiкавився, чi; давно пройшли тут нiмцi.
   - Годину тому, пiвгодини тому, - вiдповiдали чехи, темнiючи  при  самiй
згадцi про окупантiв.
   - Дивно! Дивно менi,  братове!  Коли  ж  ви  встигли  стiльки  прапорiв
наготувати, та ще й вивiсити?
   - О пане-товаришу! Прапори в нас  готовi  ще  вiд  сорокового  року!  -
дружно  признавалися  чехи.  -   Крiзь   шiсть   лiт   ми   чекали   цього
благословенного дня! Ми знали, що ви нас  не  забули,  що  ви  прийдете  i
Ческословенско буде!
   - Вже ма?те! - втираючи вуса, говорив Ха?цький з таким  виглядом,  нiби
передавав  оце  Ческословенско  просто  в  руки  сво?м  спiвбесiдникам.  -
Тримайте мiцно, бо дорого кошту?!..
   Чехи присягали йому хором:
   - Пане-товаришу, будемо, як ви!
   Хоча полк Самi?ва у цьому наступi робив по пiвсотнi й бiльше кiлометрiв
на добу -  жоден  бо?ць  не  вiдстав.  Всi  пiдроздiли  були  на  колесах.
Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при  самiй  землi.
пiдроди, переповненi заквiтчаними пiхотинцям; ?жилися в  усi  боки  дулами
гвинтiвок. В головi колони мчали кiннота й  полкова  артилерiя,  готовi  з
першо? команди вступити в бiй.
   Кiлька  разiв  на  добу  спалахували  короткi,  блискавичнi  сутички  з
ворожими заслонами, потiм дорога знову розчищалася, i полк знову згортався
крилами сво?х бойових батальйонiв, як птах в найпрудкiшiм польотi. Основнi
механiзованi сили нiмцiв тiкали на Прагу,  iншi,  не  встигаючи  за  ними,
звертали   з   магiстральних   шляхiв   у   глухiшi   мiсця,   розсипалися
лугами-берегами, заривалися в  скирти  сiна,  вовками  бродили  по  лiсах,
гуртуючись у бандитськi ватаги.  Там  за  ними  полювали  невтомнi  чеськi
партизани. Важко було катам уникнути суду в цi днi, коли суддями над  ними
звелися цiлi народи!
   Якось опiвднi полк пiдходив  до  великого  чеського  мiста,  що  швидко
виростало з-за обрiю лiсом заводських  димарiв.  Пiсля  веселих  бiленьких
селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж  шосе,  Хомi  було  трохи
незвично бачити зараз перед собою панораму iндустрiального мiста, наскрiзь
прокоптiлого за довгi роки заводською сажею. "Така мала кра?на, а ма? такi
крепкi заводи! - захоплено думав Хома, проймаючись ще бiльшою  повагою  до
чехiв. - Жилавий народ, як i ми!"
   Нiмцiв у мiстi вже не було, проте слiди ?хнi  ще  не  прочахли:  мiськi
темнi околицi похмуро зализували себе язиками велетенських  пожеж.  Горiли
заводськi довжелезнi цехи,  взялося  полум'ям  кругле  залiзничне  депо  з
проломленим черепом даху. Частина будiвель була зовсiм зрiвняна з  землею,
перетворена пекельною силою вибуху в  суцiльне  свiже  руйновище.  Iншi  ж
будiвлi, що вцiлiли, порепалися потворними зигзагами через усю стiну,  якi
утворилися, видно, пiд час бомбардування. Загони чорних мокрих робiтникiв,
озбро?них брандспойтами, намагались гасити пожежi,  але  ?хнi  зусилля  не
давали майже нiяких наслiдкiв. Все навкруги пашiло полум'ям, дихало густою
спекою.
   "Коли це вони встигли вчинити такий погром?" -  гнiвно  думав  Ха?цький
про   нiмцiв,   наближаючись   до   бе-гйнованого   заводського   паркана,
скособоченого ударом повiтряно? хвилi. Близькi  пожарища  дихнули  йому  в
обличчя, мов пiвденний суховiй.
   Не встиг  Хома  зупинити  коня,  як  його  вже  оточили  iасмальцьованi
збудженi робiтники. Вiд них подоляк Цанався, що  заводи  були  розбомбленi
лише годину тому i Що погром цей вчинили не нiмцi, а  союзницькi  "лiтаючi
фортецi". То вiд ?хнiх авiабомб чорнiють мiж цехами  такi  вирви.  На  днi
деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навiть пiдгрунтова вода,  i  нею
користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежi.
   В першу  мить  Хома  був  щиро  захоплений  такою  роботою  союзницько?
авiацi?.  "Молодцi!  Отак  давно  б  треба!.."  Але  робiтники   незабаром
пригасили Хомин захват, розповiвши суть справи. Виявлялося,  що  американи
налетiли на заводи, коли нiмцiв уже тут не було.
   - Промахнулись, виходить, - пожалкував Хома. - Не розрахували.
   Робiтники  були  iншо?  думки,  ?х,  видно,  цей  налiт  не  тiльки  не
захоплював, а навiть обурював, хоча вони й стримували  сво?  обурення,  як
могли. Однак Хома чуйно вловив у ?хнiх голосах гiркi нотки цього обурення,
вловив i нотки кревно? скарги, адресовано? йому. Робiтники вболiвали за цi
пiдпри?мства, дарма що чимало жил повитягали з них капiталiсти, чимало  за
сво? життя вони тут сажi наковтались ради чи?хось прибуткiв.
   В розмовi незабаром все з'ясувалось. Один з робiтникiв,  простоволосий,
кремезний юнак у змокрiлiй вiд поту  майцi,  поклав  свою  засмальцьовану,
розвинену в роботi руку на Хомине сiдло. Тугi жили  понадимались  на  ши?,
синiючи, мов рiки на картi.  "Теж  двожильний",  -  мигцем  охрестив  чеха
подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак,  як  i  багато
хто з чехiв, досить вiльно говорив по-росiйському.
   - Правду каже радянський товариш,  що  тотi  пiдпри?мства  з  нас  жили
витягували. Було таке, витягували. Але всiх  не  витягли,  ще  й  для  нас
залишилось. - Юнак весело подивився на Хому. - I сажi наковтались  доволi,
то ? правда. Але вiднинi кажемо: достатечн?i Хазя? фiрми, пани  акцiонери,
повтiкали геть, аби доживати вiку десь по закордонних вiллах. Отже, все це
ма? стати людовим. Все то буде конфiсковано. Все Че-скословенско вiднинг ?
господар тотим. заводам!
   "Так, так, -  задумався  Хома,  -  виходить,  недарма  ?х  оце  гасили,
обпiкаючись, робiтники, недарма чехи в претензi? до панiв  американцiв  за
?хнi запiзнiлi бомби!"
   - Вони й на фронтi понад усе ставлять свiй  бiзнес,  -  похмуро  вкинув
хтось з гурту робiтникiв.
   Хома не розумiв слова "бiзнес", але й не став розпитувати чехiв, що  то
за звiр. Краще вiн згодом запита? про це свого замполiта.  Бо  зараз  Хома
таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стриманi скарги  робiтникiв.
Вперше йому, пащекуватому подоляковi, забракло слова для  вiдповiдi.  Адже
вiн, як солдат, хотiв би 'взяти на себе  всю  вiдповiдальнiсть  за  вчинки
союзних вiйськ, а цi?? вiдповiдальностi  йому  зараз  чомусь  не  хотiлося
брати. Однак i гудити американцiв йому теж не дозволяв свiй гонор  чесного
союзника. Але саме тут,  бiля  цих  розгромлених  палаючих  заводiв,  Хома
вперше серйозно насторожився, намагаючись  збагнути  не  зовсiм  зрозумiлi
йому дi? "лiтаючих фортець".
   "То як же з вами бути? - вагався вiн, оглядаючи з коня робiтникiв. - Що
вам на все це сказати?"
   - Ми розберемось, - нарештi пообiцяв вiн,  маючи  на  увазi  насамперед
себе та Воронцова, i сердито пришпорив коня.
   ...Хома  наздогнав  майора  Воронцова  уже  за   мiстом,   коли   полк,
прогримiвши  крiзь  вируючий  тисячоголосий  гомiн  центральних  майданiв,
сяйнувши серпами пiдкiв крiзь бурю музики  та  квiтiв,  знову  згонився  в
асфальтовану замiську дорогу. Лiси та узвишшя, як живi, розступалися перед
полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечiнь.
   Майор, ?дучи узбiччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись  у  сiдлi,
поринувши думками в  написане,  вiн  був  мало  схожий  в  цей  момент  на
суворого, офiцiального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час
вiд часу хмурячись або посмiхаючись до написаного. Це  була  якась  зовсiм
особлива посмiшка, нiжно-привiтна,  майже  пестлива,  "без  агiтацi?",  як
визначив ?? Хома. Майоровi, видно,  було  вже  нелегко  розбирати  дрiбний
почерк, i Хома спiвчутливо подумав, що коли б це вiдбувалося десь дома, за
столом, то Воронцов, певне, озбро?вся  б  надiйними  окулярами,  перш  нiж
взятися ла. читання.
   - Як там пожива? ваша дружина, товаришу гвардi? майор? - запитав  Хома,
поштиво козирнувши. - Бригадир не зобиджа?? Да? соломи на хату?
   - В нас там соломи нема, товаришу  Ха?цький,  -  посмiхнувся  Воронцов,
дбайливо згортаючи листа. - В нас тайга кругом на сотнi верст... Та  це  й
не вiд дружини, до речi. Син пише.
   - А-а, син... Це той, що в армi??
   - Той... Коля... Найстарший мiй.
   - На якому вiн зараз?
   - На Першому Укра?нському. Був пiд Берлiном, а зараз, треба думати, вже
в Берлiнi, коли, звичайно-живий, - глухо вимовив майор  останн?  слово.  -
Вже ротою танкiв командував...
   Ха?цькому було якось дивно вiдчувати, що  поруч  нього  ?де  не  просто
Герой Радянського Союзу з майорською зiркою в погонi, а що це  ?де  лiтнiй
собi чоловiк, батько, який уже ма? дорослого сина  i  турбу?ться  ним  так
само, як i решта людей. Бiльше того, як i решта людей,  вiн  навiть  бува?
беззахисним, вразливим, потребуючим пильно? пiдтримки. Хiба не беззахисний
вiн зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тiльки вiд випадкового
влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може вiн зараз вiдбитися вiд
хмари тривожних дум,  що  обступили  його?  Чим  може  вiн  у  цi  хвилини
допомогти самому собi так, як вiн допомагав кожнiй людинi в полку.
   - Не  турбуйтесь,  товаришу  гвардi?  майор,  не  дуже  переживайте,  -
соромливо втiшав Хома замполiта. - Все буде в  порядку  з  вашим  сином...
Броню наших танкiв нелегко взяти.
   Воронцов ?хав деякий час,  не  реагуючи  на  Хоминi  слова,  безпомiчно
клiпаючи рудими вiями до сонця. Потiм рвучко обернувся до Ха?цького:
   - Нелегко, кажете, взяти? Не проб'?, кажете?  -  жваво,  охоче  радився
вiн, немов зустрiвши несподiвану пiдтримку.  -  Але,  зрештою,  це  вiрно.
Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те  що  ми,  гола  пiхота,  цариця
полiв!..
   - Живий, живий буде, товаришу замполiт, - ще рiшучiше запевнив Хома.
   Воронцов наблизився до нього, притишив голос:
   - Я, зна?те, теж так вважаю... Адже пiвроку провоював - щасливо, а  тут
якихось кiлька днiв, та й крапка.
   Вiн прояснiв, випростався в сiдлi i знову став  дивно  схожий  на  того
мiцного, зiбраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку.
   Вони саме ?хали на горбик, попустивши повiддя,  давши  спiтнiлим  коням
волю. Проте копi не  хотiли  скористатись  таким  потуранням  i  поспiшали
вперед добровiльно, самi намагаючись швидше здолати крутизну  i  вибратись
на рiвне. Хома навiть крiзь сiдло чув, як туго напина?ться пiд ним гнучкий
кiнський хребет.
   - Виявля?ться, товаришу гвардi? майор, що тi заводи  розбомбили  зовсiм
не нiмцi, а пани американцi, - нарештi почав Хома про те, що  гризло  його
всю дорогу. - Налетiли буцiмто в останню годину i трахнули! Як  по-вашому,
це в них бiзнес чи не бiзнес?
   Воронцов здивовано глянув на Хому.
   - Де ви це слово перейняли?
   - Воно давно при менi, - збрехнув подоляк спокiйно. - Науку за  плечима
не носити... Тiльки й досi  не  дуже  второпаю,  що  воно  ма?  визначати?
Гешефт?
   - Щось на зразок того, - вiдповiв Воронцов,  одразу  хмурнiючи.  -  Всi
заокеанськi капiталiсти на ньому тримаються.
   - Тримаються, то хай собi тримаються,  доки  не  обiрвуться...  Але  ж,
патку мiй, при чому тут чеськi заводи? Хiба вже вони стали комусь  кiсткою
впоперек горла?
   - Може, й стали, товаришу Ха?цький...
   - Як то?
   -  А  так  от...  Уявiть  собi,  ось   кiнчиться   вiйна...   Очевидно,
iмперiалiстичнi хижаки знову  вiзьмуться  за  сво?...  Знову  розгорнеться
боротьба мiж суперниками, мiж конкурентами. Тодi й оцi чеськi заводи могли
б стати комусь на завадi. Чому ж з ними не розправитись заздалегiдь,  саме
в отаку гарячку, коли пiд виглядом во?нних  дiй  мож'на  безкарно  вчинити
справжнiй погром сво?м майбутнiм суперникам? Чому не зробити на цьому,  як
то кажуть, бiзнес?
   Слова замполiта скерували думки Ха?цького в зовсiм несподiване  рiчище.
Досi вiн, як i багато його товаришiв,  уявляв  собi  пiсляво?нний  свiт  з
якоюсь туманною невиразнiстю, бачив  його  майже  iлюзорно  крiзь  золотий
серпанок близько? перемоги, крiзь квiти й музику, крiзь  п'янливу  радiсть
останнiх  днiв.  Там  мусило  б  початись  життя,  зовсiм   вiдмiнне   вiд
попереднього, там загальнолюдське  щастя  битиме  мiльйонами  джерел,  там
святам не буде вичерпу, адже всi люди стануть нарештi  справжнiми  людьми!
Пiсля того, що народи пережили. Що побачили, - не може бути iнакше!
   I ось раптом Воронцов сво?ю  спокiйною  дебелою  рукою  немовби  пiдняв
трохи той запаморочливий серпанок, i  Хома  на  мить  угледiв  за  ним,  у
далекiй  глибинi  пiсляво?нностi,  охоплений  тривогами  свiт,   вирування
холодних  пристрастей,  невгамовно?   ворожнечi,   пiдступних,   жорстоких
розрахункiв.
   - Тепер ви второпали, що таке бiзнес?
   - Так... Второпав.
   - Але хнюпитися через це не варто. Пан бiзнес молодець проти овець... А
проти дружного фронту народiв Ьiн нiчого не вдi?...
   Мову замполiта обiрвав вiстовий, пiдскакавши галопом з голови колони.
   Майора термiново викликав командир полку.
   Ха?цький зостався сам iз сво?ми думами.  З  годину  ?хав  замислившись,
нiкого не чiпав.
   Смачно пахнучи, тряслися за сво?ми пiдроздiлами солдатськi кухнi.  Обiд
уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. "Перемлi?  все
в казанах, - пожалкував мимохiдь Ха?цький, вгадуючи по запаховi,  що  саме
зварено в тiй чи iншiй кухнi. - Либонь, знову не буде зупинки..."
   - Чого задумався, земляче? - Хтось з нальоту  оперiщив  ззаду  Хоминого
коня. - Гони, не давай мочитись!
   Це Козаков. На змиленому рисаковi, з гранатами i флягою при боцi.
   - Чув, Хомо? В Празi повстання, народ б'?ться на барикадах!
   Хома насторожився, рука мимохiть лягла на автомат.
   -- Ти звiдки зна?ш?
   -  Знаю!  Чехи  розповiли  ось  тут  поруч,  в   лiсництвi...   Празька
радiостанцiя вже в руках патрiотiв. Весь  час  переда?:  Руда  Армада,  на
помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Армi?, на помiч, Червона Армi?, на
помiч...
   - То, може, це ми якраз до них спiшимо?  -  пожвавiшав  подоляк.  -  Бо
чомусь замполiта покликали до "хазя?на". I комбатiв теж.  Глянь,  там  уже
переходять на гвардiйський алюр!
   - Видно, почулиi Почули!
   Козаков рвонувся далi, вигукуючи щодуху знайомим i незнайомим бiйцям:
   - Прага повстала!.. В Празi барикади!.. На помоц братам! На виручку!
   Ха?цький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага
заволала до нього хором живих людських голосiв: "На помоц!" Цей  трагiчний
клич повсталого мiста враз заступив собою всi Хоминi помисли  й  iнтереси.
Вже вiн нi про що не думав,  нiчого  не  чув,  окрiм  заклику,  зверненого
особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля,  через  рiки  явно
чув Хома  голос  повсталих  братiв.  Уявлялись  вони  йому  в  образi  тих
невiльникiв,  яких  вiн  недавно  врятував   з   палаючого   пакгауза   на
австрiйськiй станцi?. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогнi  й
кровi, i поспiшав, поспiшав...
   Ошаленiлий, гнiвний Хома гукав на льоту i людям, i коням, i моторам:
   - Швидше-бо, швидше! Iнакше - хана ?м! Як ми не виручим, то не виручить
нiхто!
   Шосе клекотiло щодалi густiше й густiше. Кухнi тряслися  з  незайманими
перемлiлими борщами. Полк помiтно набирав темпу.



   XXVI

   Всi були пройнятi  думкою  про  повсталу  Прагу.  Для  Козакова  чеська
столиця  не  була  просто  собi  стратегiчним  пунктом,  важливим  во?нним
об'?ктом чи "вузлом  дорiг".  Прага  для  нього  насамперед  була  гордим,
нескореним мiстом. Козакову ввижались вулицi в задимлених барикадах, брати
повстанцi, що  задихаються  там,  обливаючись  кров'ю,  жiнки  та  дiти  з
кошиками патронiв,  як  колись  у  днi  Паризько?  комуни...  Товаришi  по
боротьбi, ?динокровнi брати... Хiба можна було не поспiшати чимдуж  ?м  на
виручку, не вчепитися у вiдступаючi нiмецькi хвости, щоб  вiдвернути  сили
ворога вiд Праги, вiдтягти ?х на себе? Козаков дивився па все  це,  як  на
свою особисту справу, звичайну i природну. Так вiн  кинувся  б  на  вулицi
боронити дитину вiд  скаженого  пса  чи  шубовснув  би  в  рiчку  рятувати
втопаючого.
   Коли б Козакова запитали, де кiнчаються його  суто  службовi,  офiцiйнi
справи i де починаються особистi, то вiн тiльки здвигнув би на це плечима.
В полку для нього вже давно все стало  особистим.  Однополчани  були  йому
кревною рiднею, зброя - ремеслом, прапор - родинною святинею.
   Вiн був вухом i оком полку i розумiв це майже буквально.
   Виходячи в розвiдку, Козаков зрiкався  всього,  пiдiймався  одразу  над
простим смертним i вже "почував себе богом". Одержане завдання не було для
нього тягарем, воно скорiше  було  йому  благословенням  i  перепусткою  в
царину бажаних подвигiв. Вiн почував, що веде розвiдку вiд себе, i  в  той
же час не лише вiд себе, а й  вiд  iменi  усього  того  нового  свiту,  що
висила? його посланцем вперед, пiдтримуючи повсякчас  свого  вiдчайдушного
посланця в усiх його митарствах.
   Може, через те  Козакову  все  вдавалося,  скрiзь  його  супроводжувала
гвардiйська "везучка".
   Скоряючись дисциплiнi,  Козаков,  звичайно,  викопав  би  всякий  наказ
командира, навiть такий, що не припав би йому до серця. Але чи  шпорив  би
вiн тодi так немилосердно свого коня, як зараз,  скачучи  на  Прагу?  Хiба
рвався б вiн так шалено за ворогом,  гримаючись  по-яструбиному  в  сiдлi,
витягнувшись усiм корпусом вперед?
   Не жалiв нi себе, нi коня, нi сво?х хлопцiв. Заклик  знемагаючо?  Праги
невiдступне дзвенiв йому в вухах, гучною луною летiв над ним всю дорогу.
   Вночi нiмцi вчинили несподiвано запеклий опiр. На кiлька кiлометрiв  по
фронту розгорiвся важкий бiй  з  участю  танкiв  i  самоходiв.  Всi  полки
дивiзi? мусили розгорнутися в бойовi  порядки.  Офiцери  водили  пiхоту  в
кiлькаразовi нiчнi атаки. I Козаков вiв свою лобату братву,  що  вмiла  на
бiгу рвати фашистськi пiдметки, вiв, гукаючи в темряву ночi: "Дайош Золоту
Прагу!"
   Лише перед свiтанком противника вдалось-таки зломити,  i  полки  знову,
зачохливши теплi стволи гармат, рушили в путь.
   Самi?вський полк iшов у  дивiзi?  головним,  i  Козаков,  вилiтаючи  на
свiтанку iз сво?ми розвiдниками вперед по дзвiнкiй  автострадi,  надiявся,
що летiтиме по нiй першим. Але, всупереч його сподiванням,  виявилось,  що
автострада уже була осво?на: незадовго перед  тим  по  нiй  пронеслися  на
Прагу "тридцятьчетвiрки". Козакова розбирали пiхотинськi ревнощi, вiн  уже
виажав себе мало не обозником i незаслужено картав свого  коня,  який,  на
жаль,  не  мiг  зараз  стати  пiд  ним  "тридцятьчетвiркою".  А  танкiсти,
пожинаючи десь поблизу плоди першостi,  гтрiмко  йдучи  вперед,  залишали,
наче в докiр розвiдникам, свiжi слiди  сво??  роботи:  потрощену  нiмецьку
артилерiю, дотлiваючi по кюветах машини, гурти фрiцiв, яких  чехи-конво?ри
гнали узбiччям автостради. Полоненi брели мовчки, понуро,  забовтавшись  у
росяних травах по пояс.
   Козаков, ревниво заздрячи танкiстам, був,  однак,  щиро  задоволений  з
того, що вони так прудко пiшли вперед.
   - Хоч i вiдбивають наш "хлiб", але ж зате в Прагу встигнуть,  -  втiшав
вiн сво?х "вовкiв". - Не дадуть братанам задихнутись!
   - А може, там  уже  союзники?  -  вясловив  припу-щеяня  наймолодший  з
розвiдникiв, Славик, якого "хазя?н"  ще  навiть  не  величав  "вовком",  а
тiльки "вовченям".
   - Можуть, звiсно, i вони  вдертися,  як  натиснуть  на  всi  педалi,  -
погодився в'язистий ?фрейтор Павлюга. - Союзникам туди,  зда?ться,  навiть
ближче, нiж нам...
   Козаков скосив на Павлюгу сво?м зеленкуватим оком.
   - На союзникiв надiйся, а свiй розум май. Ясно?
   - Ясно.
   - Алюр три хрести!
   Перекидаючись на скаку словами,  розвiдники  водночас  уважно  оглядали
довколишню мiсцевiсть. Спереду ?м  нiщо  не  загрожувало,  там  уже  дiяли
танки. Небезпека могла вродитися тiльки з флангiв, десь злiва або  справа.
Туди танкiсти, звичайно, не мали змоги завертати,  залишаючи  цi  простори
фронтовим чорноробам - пiхотi. Але й на флангах яко?сь  видимо?  небезпеки
не було.
   Все  бiльше  свiтало.  Тугий  вiтерець  дмухав  розвiдникам   лоскiтною
свiжiстю в розпаленi обличчя. Бiлi тумани в передчуттi сонця занепоко?лися
по низах. Холоднувата далечiнь ще синьо  iмлилася,  але  все  навколо  вже
прозорiшало, окреслювалось, набирало природних рель?фних  форм.  З  кожною
хвилиною схiд розростався високим вiнком свiтання. Ось уже далеко праворуч
мiж лiсовими масивами на верховинах гiр зажеврiлося голе камiння. Оновленi
сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвiдникiв. Ось уже далеко й
лiворуч,  перебiгаючи  у  хвилястих  полях  вiд  вески  до  вески,   сонце
зачервонило макiвки церков, найвищi  дерева,  пропелери  вiтродвигунiв  на
згiрках. Розкиданi в рiвнинному роздоллi  вески  та  окремi  ферми  осяйно
забiлiли причiлками, радiсно заграли на схiд сонця ясними шибками. А воно,
могутн? свiтило, все бiльше  виповнювало  собою  свiт,  все  дужче  шугало
свiтляними струмами  з-за  кряжистих  спин  розвiдникiв,  б'ючи  промiнням
вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи  полки.  Розвiдники  йшли  на  галопi,
лопутно з променем, по вiхах сонця - вперед, вперед...
   Зрiдка озираючись, бачили вдалинi полк. Вiн рухався колоною, пiдминаючи
пiд себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то пiдiймалася  мiж
невисокими пагорбами та широкими долинами. З вiдстанi весь  полк  здавався
сiрим,  однокольоровим:  сiрi  люди,  сiрi  конi,  сiрi  гармати...  Ледве
помiтне, мов тонка антена,  древко  прапора  весь  час  погойдувалось  над
головами вершникiв. Прапор, як завжди на маршi, був у чохлi.
   З правого боку над автострадою нависали лiси. Спускаючись а далеких гiр
синiми оповзами та - ближче - крутими зеленими обвалами,  вони  згуртовано
зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити ?м стрiчку  автостради
та спускатись нижче, в польовi умови, чи вже стояти  на  мiсцi.  Нависали,
наскрiзь промитi росою, наскрiзь пропахченi зiллям...
   Доки колона полку була в  розвiдникiв  на  виду,  вони  скакали  вперед
упевнено й безтурботно. Але ось уже  минуло  з  чверть  години,  як  полк,
зникнувши з ?хнiх очей за поворотом лiсу, досi  не  з'являвся  звiдти,  не
мигтiв крiзь дерева силуетами сво?х перших вершникiв. Козаков  мав  гостре
чуття вiдстанi, i, за його розрахунками, полк, iдучи заданим  темпом,  уже
мусив би обов'язково виринути з-за лiсу,  огинаючи  вдалинi  його  зелений
пiвострiв. Але на блискучiй вигнутiй дузi автостради було тихо,  безлюдно,
хоч голий пром'чись.
   Козаков, насторожено  з'?жившись  у  сво?му  сiдлi,  наказав  товаришам
пустити коней ступою. В лiсах, уже облитих  сонцем,  стояла  зелена  тиша.
Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в нiй щось  пiдступне.  Як  на
те, нiхто не попадався назустрiч - нi вiйськовi, нi цивiльнi. Далеко злiва
вставав на обрi? легкий бiлий дим,  горiли  якiсь  скирти.  Прислухавшись,
Козаков, виразно почув  рiдкi  кулеметнi  вистуки,  що  тендiтно  долинали
звiдтiля. Конi ступали повiльно,  розвiдники  щораз  тривожнiше  озиралися
назад.
   - Що за знак? - не втримався першим  Славик,  тугий  i  розшарiдий  вiд
скакання, як бутон. - Чому ?х досi не видно?
   Павлюга пiдвiвся на стременах i, оглянувшись,, констатував факт:
   - Не видно.
   - Може, "провалилися", - похмуро мiркував Архангельський, широкоплечий,
окоренкуватий "язичник", який здалеку в сiдлi завжди нагадував беркута.  -
Чи, може, й справдi що-небудь трапилось?
   Товаришi з недовiрою глянули в зеленi провалля незнайомих лiсiв.
   Про?хали так з кiлометр до наступного повороту, i тут  Козаков  нарештi
дав команду зупинитись.
   - Почека?мо, - пояснив вiн, стримуючи нерви. Такi зупинки  його  завжди
дратували.
   Встали з коней, розминаючи замлiлi ноги.
   -Даю голову на вiдруб, що  з  ними  нiчого  поганого  ке  трапилось,  -
запевнив Павка Македон, оптимiст i вродливець, задушевний друг Козакова. -
Ви ж зна?те, як мо? серце в таких випадках сигналить? Безпомилково!
   Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справдi  володi?  дивною
властивiстю - вгадувати на вiдстанi бiду чи щастя полку.
   - Ну, коли вже тво? серце сигналить, - махнув рукою  Козаков,  -  то...
загорай, братва!
   Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрiв обстежувати пiдбитий
поблизу нiмецький броньовик.  Павлюга,  добувши  з  кишенi  плитку  пивних
дрiжджiв, взявся пiдгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно i сам
тими  дрiжджами.  Тим  часом  Козаков   i   Македон,   скинувши   пiлотки,
розстебнувшись понiкуди, пiшли до найближчого  дуба  вмиватись.  Вмивались
вони сво?м давнiм розвiдницьким способом: з дерева. Трясли на себе  густе,
листате гiлля, оббризкувались рясною росою, свiжiючи на виду,  борюкаючись
i жируючи пiд сво?м крислатим зеленим душем. Незабаром до них при?днався i
Славик, спокушений такою богатирською купiллю. Македон,  стрiпуючи  мокрою
чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купiль, особливо при сходi  сонця,
да? розвiдниковi силу i здоровий колiр обличчя.
   Рантом усi насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь  позаду,
за лiсовим пiвостровом. Не було сумнiву, що ця пальба  ма?  якийсь  прямий
зв'язок iз затримкою полку.
   - Бiй! - вигукнув Козаков, сiрiючи. - Ви чу?те: бiй!
   Розвiдники, вiшаючи на груди автомати, стрiмголов кинулися до коней. Як
завжди в таких випадках, ?м здавалося, що в  полку  нагло  ско?лася  якась
трагедiя i треба чимдуж спiшити туди.  На  бiгу  Козаков  метнув  нищiвний
погляд на Македона i люто вхопив свого рисака за храп.
   Вже пiднявши ногу в стремено, Козаков раптом  зупинився.  Товаришi  теж
застигли бiля коней. Стрiльба була незвичайна. Вона  швидко  наростала,  з
кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвiдники ще
нiколи не чули за всю iсторiю свого  полку.  Вони  звиклi?  до  заземлених
вогневих рубежiв, до просування вперед крок  за  кроком,  вони  знали,  що
навiть переможна пiхотинська атака не може перемiщатися в просторi з такою
неймовiрною швидкiстю. Це було щось бiльше за атаку.
   Тримаючи нашорошених коней  за  поводи,  розвiдники  вп'ялися  очима  в
дорогу. Ви в  Козакова  нервово  пересiпувались.  Стрiльба  наростала  все
дужче, все лункiше.
   I ось з-за лiсу вилетiли нарештi дрiбнi силуети  перших  вершникiв,  за
ними виткнулася знайома голова колони, i розвiдники разом... ахнули!  Полк
iшов не той,  вiн  уже  був  iнший,  оновлений,  урочистий,  осяяний.  Над
колоною, розвiваючись в польотi, яскраво пломенiв полковий прапор.  Вперше
за довгi мiсяцi бо?в з полкового знамена було знято чохол.  Чому?  З  яко?
нагоди? Розвiдники пере-зирнулись, ще нiби не вiрячи сво?м очам,  ще  нiби
не довiряючись тiй великiй догадцi, яка пронизала ?х  водночас.  Невже  це
настала нарештi та довгождана  мить?  Нiхто  не  мiг  вимовити  слова:  ?м
перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душi.
   А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвiваючись у  повiтрi,  сяяв
розкiшним вогнем.
   З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячi карабiнiв i
автоматiв,  палила  з  чого  попало,  шаленiючи  в  нестримному  радiсному
екстазi. Злiтали в повiтря солдатськi  пiлотки,  майорiли  на  сонцi  бiлi
голуби листiвок, пiдхоплюванi вершниками на льоту.
   Розвiдники в гарячiй нестямi кинулися один одному в обiйми.
   - Перемога, товаришi!
   - Перемога!
   - Перемога!
   Iз  сльозами  радостi  на  очах  вони  поздоровляли  один  одного   цим
найчарiвнiшим i ще не зовсiм звичним  словом.  Яким  безпечним,  надiйним,
просторим зробився одразу свiт! Вже смерть не  загрожу?  тобi  на  кожному
кроцi, вже ти заворожений вiд ран i калiцтва, вже перед тобою  вiдчинилися
прекраснi брами в радiсне, свiтле майбутн?. Таке велике сонце ще нiколи не
свiтило тобi. Таке первiсно-сине небо ще нiколи  не  височiло  над  тобою.
Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще нiколи не йшла над  землею.  Кожним
сво?м стеблом, кожною випростаною гiлкою вона посила?  тобi  свiй  зелений
салют.
   Вкрай переповненi  щастям,  наелектризованi  його  хмiльною  окриляючою
силою, розвiдники знову сiли на коней.
   -  А  тепер...  куди?  -  запитав  Павлюга  Козакова.  Конi  самi   вже
повертались назад, iржали до  полку.  Мов  схаменувшись,  Козаков  шарпнув
повiд до  себе,  знову  спрямувавши  свого  рисака  на  захiд.  Розвiдники
пригнулися в сiдлах, мiцнiше натягаючи пiлотки, щоб не збило ?х вiтром.
   - Вперед! - вигукнув Козаков. -  На  Прагу!  Вiн  ще  не  знав,  що  на
свiтанку до Праги уже  вступили  радянськi  танкiсти,  зробивши  геро?чний
перехiд з Берлiна на допомогу повсталому мiсту.
   А полк, видзвонюючи на автострадi, вже спускався  в  зелену,  по  вiнця
налиту вранiшнiм сонцем долину. Натхненно стрiляв у небо численною збро?ю,
не цiлячись, не маючи на метi когось вбити. Той i не той, чимось  колишнiй
i вже чдмось майбутнiй.



   XXVII

   - Передайте по колонi, - скомандував Самi?в офiцерам, що ?хали за  ним,
- припинити пальбу, берегти бо?припаси.
   Коли цей наказ, гасячи на сво?му шляху стрiлянину, докотився нарештi до
Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозумiння.? Може,
це хтось iз переднiх в гарячцi переплутав наказ? Але товаришi вже  ставили
зброю на запобiжники, i Маковей зробив те ж саме, одразу  повертаючись  до
реально? дiйсностi.
   Звiстка про перемогу па деякий  час  була  приголдм-шила  хлопця.  Йому
здавалося, що тепер все пiде по-новому, що вiдтепер люди мусять керуватися
в життi якимись зовсiм iншими правилами, нiж досi.  Мусять  зняти  з  себе
всякi обмеження, забути про все буденне, заговорити один до  одного  iншою
мовою. Адже сьогоднi все навкруги  було  iншим,  неповторним,  фантастично
прекрасним.
   Все  почалося  вранцi  при  сходi  сонця,  коли  звiтка  про   перемогу
наздогнала на маршi полк, коли схвильований, зблiдлий Самi?в,  вихопившись
наперед, до знаменщикiв, па льоту скомандував ?м:
   - Прапор з чохла!
   Поглядом, сповненим щастя й готовностi, Вася Багiров  прийняв  команду,
вправним рухом зiрвав загрубiлий, мов солдатська долоня, чохол, i  шовкове
багряне полум'я вибухнуло з-пiд нього, пружно залопотiвши на вiтрi.
   Полк на це вiдповiв загальним салютом.
   Маковей i стрiляв, i плакав, i смiявся, не чуючи себе, не чуючи  iнших.
Просто серед  дороги  почався  летючий  короткий  мiтинг.  Бiйцi  на  ходу
вистрибували з сiдел, щось радiсно кричали один одному, мiцно  обiймаючись
та цiлуючись, гублячи сво? вигорiлi на всiх сонцях  пiлотки.  Маковея  теж
цiлували, лоскотали вусами якiсь невпiзнаннi щасливi люди,  i  вiн  когось
цiлував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в  усiх  i  в
усе. Якось зовсiм  ненароком  угледiв  крiзь  вируючий  натовп  Черниша  i
Ясногорську. Вони теж поцiлувалися - довго i мiцно, видно - вперше,  видно
- до гарячо? п'я'н-костi, на людях, при всiх. I нiхто цим не здивувався, i
Маковей не скрикнув, бо сьогоднi все було можна, бо все найкраще на  свiтi
починалося звiдси... Однак пiсля цього Шура  чомусь  заплакала,  затуливши
обличчя бiлими руками.
   А Маковей в пекучiй нестямi повис сво?му коневi па ши?,  бiля  яко?  не
раз грiвся в лютi морози та хуртовини, по-дитячому палко мрiючи про  такий
ось, як сьогоднi, весняний сонячний ранок... Все сталося,  здiйснилося!  А
Шура стояла, закрившись руками, поцiлована, грiшна i недосяжна, краща  нiж
будь-коли. Маковей обiйняв коня,  як  друга,  i  палко  поцiлував  його  в
бархатну теплу шию. Кiнь здивовано косився на нього зверху  сво?м  великим
ясним оком.
   Все кипiло навкруги, переливалося барвами лiсу, блиском збро?,  свiтлом
людських облич...
   А майор Воронцов, з дудочкою паперiв у руцi, вже стояв перед бiйцями на
гарматному лафетi. Очi його в жмутках золотих зморщок клiпали якусь  мить,
немов звикаючи до сонця, потiм  враз  заблищали  до  гвардiйцiв  славними,
добрими батькiвськими слiзьми.
   Пiсля кiлькахвилинного мiтингу полк знову рушив  уперед,  не  зменшуючи
темпу маршу, а, навпаки, ще мiцнiше вшпоривши коней, радiсно салютуючи  на
скаку. Ось саме в цей  час  розвiдники  й  почули  буйну,  летючу,  швидко
наростаючу стрiлянину.
   "Припинити стрiльбу, берегти бо?припаси".
   Ця "хазя?нова" команда, вiйнувши на  Маковея  бойовим  холодком,  мовби
посгрнула  йому  тимчасово  втрачене  чуття  реальностi,  вивела  його   з
самозабуття, з того, казкового  зеленого  сновиддя,  в  якому  вiн  летiв,
посилаючи салют лiсам, лукам, небовi, сонцевi. Маковей нарештi збагнув, що
з  настанням  свята  великий  наступ  не  може   кiнчитись,   вiн   мусить
продовжуватись, доки на шляху будуть вороги.
   А вони були. Нiмецько-фашистськi вiйська з  групи  генерал-фельдмаршала
Шернера вiдмовились капiтулювати i поспiшно вiдступали  на  захiд,  ?х  ще
треба було привести до пам'ятi. Це завдання  випало  на  долю  армiй  2-го
Укра?нського фронту, в складi якого йшов i самi?вський полк.
   Крiм вищого начальства, маршруту полку нiхто не знав,  але  всi  чомусь
думали, що йдуть на  Прагу.  Може,  тому,  що  серцем  кожен  був  там,  з
повсталими чеськими патрiотами.
   Дорогою Маковей щоразу  поглядав  на  Ясногорську.  Вона  вже  ?хала  в
стрiчках та вiнках, що ритмiчно билися iй на грудях. I сама вона вже  була
як квiтка. Такою вона стала,  про?хавши  перше  мiстечко,  яке  зустрiлося
бiйцям  пiсля  мiтингу.  Мiсцеве  населення,  бурхливо  вiтаючи  полк,   з
особливою нiжнiстю  вiтало  Ясногорську.  Чеськi  дiвчата  закосичили  ??,
заквiтчали,  наче  справжню  наречену.  Дiвчина-во?н,  вона  самим   сво?м
виглядом захоплювала ?х, здавалася ?м незвичайною, як з пiснi.
   Iнодi Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, i  вона,  бiлолиця,
блiднa, мов снiгурочка, задумано посмiхалась йому з-пiд вiнка.  Iнодi  вiн
?хав слiдом за нею, як вiрний ?? збро?носець, бажаючи i  боячись  почутi?,
про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання  було  безпiдставним:
вони розмовляли не про сво? особистi стосунки. Головною темою ?хнiх розмов
була перемога, марш, Прага, чи?сь милозвучнi вiршi. Маковей чув,  як  Шура
схвильовано читала ?х напам'ять:
   I вiчний бiй!
   Нам спокiй тiльки сниться...
   Пiдхопивши цi слова,  Маковей  уже  скакав,  напiвуючи  ?х  на  власний
iмпровiзований мотив.
   А лiси зеленiли напрочуд мирно, а села, пролiтаючи, мигтiли привiтно, а
шосе блищало в далечiнь, як сонячна дорога опiвднi на морi. Далекi  вигули
гармат на флангах вже не в'язалися в уявi з кров'ю та  смертю,  в  ?хньому
глухому добродушному громi кадровикам уже  вчувалися  пробнi  гули  лiтнiх
табiрних полiгонiв. Полкове знамено то шугало  червоною  птицею  в  тiнявi
нетрi зеленого лiсу, то знову  виривалось  на  простори,  залитi  духмяним
сонцем, високо розвiваючись в прозорих польових  вiтрах.  I  навiть  тодi,
коли знамено зникало за виги1-ном лiсу, всi вiдчували  його  там,  поперед
себе.
   Все було сьогоднi разючо новим, незвичним,  небуденним.  Вже  войовничi
гвардiйськi гасла при дорогах зазвучали бiйцям iнакше. Ось наближаються до
Маковея двi дошки, iксом прибитi на перехрестi:
   "Доб'?м фашистського звiра!"
   Доб'?м... Хтось уже доклав до гасла руку,  закресливши  перше  слово  i
розмашно надписавши зверху:
   "Добилиi"
   Невже добили?
   Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що,  осадивши  свого
вороного  на  перехрестi,  затримався  на  мить  перед  iксом,  як   перед
незрозумiлим дороговказом.
   - Невже добили, Маковею? - наздоганяючи телефонiста, вигуку? Сагайда. -
Невже оце ми з тобою ?демо... в мир?
   Збивши на потилицю свою чорну кубанку, вiн озира?ться довкола  з  таким
виглядом, немов щойно опритомнiв. А Маковей наспiву?:
   - ?демо, ?демо, ?демо!..
   - А клени якi пишнi, Маковею! А дуби! I листя на дубах...  I  небо  над
нами синi?... Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до вiйни!..
   - А он кiрха вдалинi бовванi?... I село виплива? з-за обрiю!..  Та  яке
бiле! Цiкаво, як воно зветься? Хто там живе?
   - Може, то  Грiнава  пливе  до  нас  назустрiч,  поспiша?  з-за  обрiю?
Поспiша? на велике свято? - Сагайда, широко посмiхаючись, маха? в далечiнь
рукою: - Швидше, Грiнаво, повний вперед!
   - Ви ще не забули ??, лейтенант?
   - ??? Довiку не забуду!
   - Уявля?те, що там робиться сьогоднi? А що в нас  дома  робиться!  А  в
Будапешти... ?зус-Марiя, що тiльки робиться зараз на  бiлому  свiтi!  Менi
хотiлося б скрiзь оце побувати! Скрiзь i водночас! I дома,  i  тут,  i  на
Дуна?!  Всiх  би  обiйняти,  всiх  поздоровити!  Аж  кривдно,   що   ти...
неподiльний. Ви зна?те, я зараз люблю... все! А ви?
   - Я? - Сагайда рiшучим жестом вiдкинув за вухо свою розпатлану чуприну.
Задумався. Все тiло його пашiло на Маковея жаром. - Якби  дано  було  менi
владу, Маковею! Сьогоднi  я  воскресив  би  всiх  наших,  всiх,  за  вiйну
полеглих... Якби оце всi нашi встали! Ах, якби вони дожили, Маковею...
   - А ви самi думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам'ята?те,  як  вас
бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тодi був поховав...
   - Я тебе, Маковею, теж iнодi ховав, коли побiжиш, бувало,  на  лiнiю...
Взагалi ми з тобою дожили, мабуть, цiлком випадково. Адже на кожного з нас
гори металу випущено: давно могло б десь довбонути... Але головне ж  не  в
цьому.... Головне, що настало те, чого ми  з  тобою  прагнули.  I  настало
зовсiм не випадково... Неминуче!
   - Звiсно, коли б не я, то хтось iнший сидiв би оце в мо?му сiдлi. Але ж
як хороше! Дивiться, скiльки народу суне!..
   Вподовж  автостради  гомонить  барвистий  ярмарок.  З  навколишнiх  сiл
вузькими польовими дорогами тягнуться i тягнуться до шосе селяни. Босоногi
дiти, чепурнi матерi, веселi господарi... Велосипедами,  шкапами,  волами,
пiшки... Спiшать подивитись на сивi  гурти  полонених,  спiшать  привiтати
ясно-зеленi, мов травень, колони переможцiв.
   - Гляньте, гвардi? лейтенант: он якийсь чех в  окулярах  Ягiдку  нашого
обiйма?... По щоках плеще, пригорта?, мов рiдного сина...  А  в  Ха?цького
мале чешеня в сiдлi... I друге взяв... Гляньте,  як  смiються  та  хапають
його за вуса... I нiскiльки не бояться!
   - Може, в цьому i весь секрет, Маковею, - Сагайда  задумався,  звiсивши
обидвi ноги на правий бiк сiдла. - Може, саме в цьому наша велика  сила  i
наше велике щастя.
   - В чому?
   - В тому, що шлях наших армiй  не  був  позначений  нi  шибеницями,  нi
концтаборами, нi фабриками смертi... В скiлькох хатах за нас  молились!  В
скiлькох вiкнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибiти в  окопах
i вмирати в атаках. Правду кажучи, вiн мав-таки рацiю...
   - Хто - вiн?
   - Брянський. Менi зда?ться, що це саме вiн одного  разу  весною  сказав
менi десь у бiлому квiтучому садку, йу, нiби в Грiнавi...
   - У Грiнавi Брянського вже не було.
   - Не лише, каже,  зненависть,  а  насамперед  любоз  руха?  нашi  армi?
вперед. Гаряча братерська любов до всiх трудящих людей на землi...
   Сагайда,  розстебнувши  комiр,  повiльно  погладжував  п'ятiрнею   сво?
волохатi, спiтнiлi груди. Потiм, нiби щось пригадавши,  дiстав  з  боково?
кишенi блокнота, почав його перегортати, весь час посмiхаючись сам собi  з
добродушною  загадковiстю.  Раптом,  прояснiвши,  Сагайда   звернувся   до
Маковея, нiжно беручи з блокнота сво?ми товстими пальцями  щось  тендiтне,
схоже на фiгурний вензель з синьо?, тонко? порцеляни.
   - Впiзна?ш?
   Маковей ледве впiзнав: Сагайда обережно тримав у руцi зiсохлий  небовий
ключ;, весняну посмiшку далеко? Грiнави.
   В передобiдню пору полк зустрiв кiлька машин з написами на бортах:  CSR
'. Господарi машин - енергiйнi симпатичнi  юнаки  -  виявились  учасниками
празького повстання. Бiйцi обступили сво?х братiв по збро?.
   - Куди? Звiдки?
   - На Вратiславу, з Праги!
   Виявля?ться, чудовi цi хлопцi везуть звiстку братам на  Словаччину,  що
Злата Прага вже вiльна: сьогоднi ?? визволили радянськi танкiсти.
   - Як це сталося?
   Сталося це на свiтанку. Озвiрiлi фашисти ще катували  багатостраждальну
Прагу, розстрiлюючи на майданах ?? найкращих синiв; ще запущенi  фашистами
гранати вибухали в пiдвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жiнок, дiтей  i
старих; ще кулеметнi черги решетили вiкна Людовото дому; ще свiжi пораненi
стогнали в пiдземеллях Ратушi; ще озбро?нi до зубiв бандити йшли нгi штурм
барикад, женучи поперед себе заложникiв; ще все це було,  коли  в  гарячий
стрекiт  вуличних  бо?в  зненацька  ввiрвався  могутнiй  рокiт  радянських
моторiв. Суцiльними потоками, на максимальнiй швидкостi, танки влiтали  до
чесько? столицi з пiвнiчного заходу, з боку Берлiна, i з пiвденного сходу,
вiд мiста Брно. Нечуваний по темпу, незрiвнянний по геро?зму кiлькадобовий
марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг сво??  мети:
Прагу було врятовано вiд зруйнування, а мешканцiв ??  -  вiд  загибелi.  З
важких фугасiв, що дрiмали попiд влтавськими мостами та  пiд  фундаментами
мiста, в останню мить було вихоплено запали.  Сотнi  тисяч  фашистiв  були
замкнутi в залiзне кiльце оточення.
   - Прага жива, Прага трiумфу?! - радiсно повiдомляли чехи.
   Макове?вi одразу вiдлягло вiд серця. Вiльна!.. Врятована...
   Вже  вчувався  йому  святковий  гомiн  слов'янсько?  столицi,   плескiт
переможних знамен, музика, i сонце, i квiти на майданах. Промчавшись конем
мимо Ясногорсько? та Черниша, Маковей привiтав i ?х щасливою новиною:
   - Прагу визволено! Танкiсти-рибалкiвцi вступили до не? з пiвночi!
   Тепер уже,  здавалося,  можна  б  не  поспiшати.  Тепер  уже  можна  б,
розсiдлавши коней, пустити ?х на пашу, почистити зброю  та  залити  маслом
стволи - щедро, надовго. Тепер  уже  можна  б  зайнятися  й  самим  собою.
Розсупонитись  вiд   солдатського   ремiняччя,   поголитись,   покупатись,
поспiвати на дозвiллi... Ген-ген звабно синiють на луках озера, закликають
до  себе  Маковея.  В  цей  день  небо  мовби  розшарувалося,  величезними
пластiвцями осiло на землю, засинiло по нiй скрiзь барвiнковими плесами.
   - Хомо! - гука? телефонiст Ха?цькому, порiвнюючись з ним. -  Ти  бачиш,
якi озера?
   - Бачу, Маковею: синi!
   - Пе я вам казав, що в цей день всi рiки на  свiтi  стануть  отакi?!  I
Дунай, i Морава, i Днiпро, i Волга!.. Еге ж, як льони цвiтуть?  Скинути  б
iз себе все та побризкатися в тих льонах!
   - Помовч, я тобi кажу! - зненацька гримнув подоляк на хлопця.  -  Чу?ш,
команду передають!..
   Команда налетiла, вдарила, як грiм серед ясного чеба:
   - Танки праворуч!
   Це було 9 травня, опiвднi.



   XXVIII

   Полк саме входив по високiй автострадi в широку, розлогу долину.  Насип
шляху перетинав ?? впоперек надво?. Лiворуч вiд насипу долина врiзалась на
цiлi кiлометри в лiси, що, обступивши ?? з обох  бокiв,  тяглися  зеленими
ярусами далеко в гори. А праворуч вiд  автостради  вся  долина  палала  на
сонцi червоними маками.
   Червонi маки!.. Скiльки сягало око, жеврiли й жеврiли  вони  на  луках,
нiким не сiянi, але радуючи всiх. Ген-ген за луками, за мигтючими  озерами
бiлiло якесь село з високою  гранчастою  баштою  костьолу.  Здавалось,  що
вiйна зовсiм обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чесько?  землi.  I
ось  у  цiй  великiй  оранжере?,  виповненiй  теплими,  легкими   пахощами
розморених  квiтiв  i  трав,  зненацька   звалилось   на   бiйцiв   грiзне
попередження:
   - Танки праворуч!
   Першим пустив його Козаков, пiдлетiвши до командира полку i  рапортуючи
йому з якимось сердитим, загрозливим  виглядом,  наче  сво?му  пiдлеглому.
Самi?в тут же вiддав офiцерам бойовi накази.  Рота  автоматникiв,  кинувши
край шляху сво? веломашини та мотоцикли, шугнула  в  лiс  -  вона  йшла  в
засаду.  Стрiлецькi  пiдроздiли  батальйонiв,  кулеметнi  роти  та  взводи
бронебiйникiв також один по одному зникали в лiсi, займаючи бойовi порядки
вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи,  рухались  до  автостради
ворожi танки. Решта пiдроздiлiв полку з гарматами й мiнометами, з кiньми й
возами, зi всiм складним бойовим господарством ринула  з  високого  насипу
праворуч, заповнюючи собою  всю  буйно  розквiтлу,  простору  долину.  Тут
вiдбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зiмкнуто-маршового  в
ощетинений, жорстоко-дiловий. Понад автострадою, яка на випадок бою  могла
правити бiйцям за протитанковий бар'?р, стали артилеристи i мiнометники.
   Вже з мiнометiв i гармат знято  чохли.  Вже  гарячi  гiiщi  полетiли  в
дивiзiю. Вже в цементовiй трубi, прокладенiй попiд шосе, лiкарi розгорнули
медпункт. Люди притихли в звичнiй нiмiй напрузi.
   Чи, може, минеться без бою?
   Маковей, набивши патронами рiжки,  лежав  бiля  само?  бровки  асфальту
поруч з Ха?цьким та iншими однополчанами. Хома,  сопучи,  довбав  собi  на
схилi насипу ячейку, схожу  на  канаву.  Маковей  стежив  за  противником.
Механiзована ворожа колона,  виповзаючи  десь  з  глибини  лiсу,  рухалася
серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але
той зловiсний гуркiт шматував  Маковеевi  душу.  Неприродно  жахливо  було
чекати вибухiв, зойкiв та чи??сь кровi в цей день. Моторошно було вiдчути,
як  смертельна  небезпека,  наближаючись  з  кожною  миттю,  грабу?  тебе,
потворно поглина? великий заклечаний свiт,  глита?  синяву  озер,  розливи
червоних макiв, руйну? всю красу довгожданого свята...  Ще  кiлька  хвилин
тому бiйцi чули золотий, благовiст над землею, чули святковий,  обiймаючий
материки, гомiн народiв. Хiба все це мусить вщухнути  перед  отi?ю  чорною
силою, що швидко виплазову? помiж лiсом сюди, на автостраду?
   Вже простим оком видно - два середнi танки  попереду,  за  ними  кiлька
бронетранспортерiв, далi - валка чорних критих автомашин.
   Поки що колона не обiзвалася жодним пострiлом.
   - Може, то й не нiмцi? - запитав  Маковей  Ха?ць-кого,  що  вже  зручно
влiгся в сво?й ячейцi.
   - А хто ж, по-тво?му?
   - Може, то союзники вийшли нам назустрiч? Бачиш, не стрiляють.
   - До союзникiв ще - боже мiй...
   - Чого там - "боже мiй"! Адже в них теж усе механiзовано... Вони можуть
за добу перескочити - зна?ш скiльки?
   - Знаю... Вiдколи вже скачуть, та нiяк не доскачуть...
   - Невже-таки нiмцi? - не хотiв Маковей вiрити власним очам.  -  Чому  ж
тодi не стрiляють? Адже ?м видно наших коней...
   Маковей озирнувся. Конi, кинутi пiхотинцями  напризволяще,  розбрiвшись
долиною, спокiйно паслися. Засiдлана гнiда лошиця  Ясногорсько?,  пiднявши
голову, стиха кудись iржала. А  Макове?в  буланий  iшов  попаски  поруч  з
Сагайдиним, по колiна забродячи в червонi маки. Чернишiв  -  грiб  копитом
землю. Маковей вiдшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бiк лiсу,
стояв навитяжку бiля насипу перед сво?ми готовими до бою мiнометами.  Сива
лiкарка санроти про щось питала його, витираючи руки,  а  вiн  крiзь  зуби
вiдповiдав ?й. Можливо, лiкарка питала саме про Ясногорську. Шура разом  з
Чумаченковою пiхотою була десь у лiсi, по той бiк автостради.
   - До гибелi ?х пре, - зауважив Хаецькнй, пильно  стежачи  за  мовчазним
рухом колони. - Буде не менше полку.
   - Вони, мабуть, надiються, що ми ?х не зачепимо, пропустимо без бою,  -
мiркував телефонiст. - Десь,  видно,  загаялись,  а  тепер  поспiшають  на
асфальт.
   - Асфальти вже не для них. Остались ?м тiльки пущi та хащi.
   - А може, це вони йдуть здаватися? - втiшав  себе  Маковей,  силкуючись
розгадати намiри блукаючо? ворожо? колони.
   Те, над чим  вiн  зараз  ламав  собi  голову,  командировi  полку  було
зрозумiлим з самого початку.  Окинувши  поглядом  "ковбасу"  (як  у  думцi
назвав Самi?в колону), вiн одразу визначив ??  характер,  вогневi  засоби,
тактичнi  можливостi.  Досвiдчене  око  могло  помiтити  одразу,   що   ця
громiздка, неохайна колона, розтягнувшись на  кiлометр  чи  й  бiльше,  не
явля? собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспiх  з  решток
рiзних, десь розгромлених частин. За характером  руху  колони  можна  було
визначити,  що  вона  вже  не  вiдчува?  на  собi  твердо?  руки   ?диного
командування. Тiльки цим можна було пояснити хаотичнi затори, що  виникали
раз у раз  внаслiдок  свавiлля  водi?в.  Вогневi  засоби,  якими  володiла
колона, були, напевне, досить сильнi,  можливо,  навiть  сильнiшi,  нiж  у
самi?вського полку. Але зараз це не могло бути  вирiшальним.  Зараз  дiяли
iншi чинники, далеко значнiшi, нiж  кiлькiсне  спiввiдношення  стволiв.  I
неоднаковий  моральний  стан  особового  складу,  i   неоднаковий   рiвень
дисциплiнованостi, i навiть лiси, якi, обступаючи  балку,  обмежували  для
ворога можливiсть маневру, - все це  врахував  i  передбачив  пiдполковник
Самi?в.
   Замаскувавшись з офiцерами на  узлiссi,  вiн  уважно  вивчав,  всебiчно
зважував механiзовану чужу ватагу, що швидко наближалася.  Ясно,  що  вона
спiшить вирватись на автостраду, щоб податися  до  американцiв.  Захопленi
останнiм часом полоненi вiдверто заявляють, що,  тiкаючи  до  американцiв,
есесiвськi головорiзи сподiваються там зустрiти прощення  сво?х  злочинiв.
Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських  штатах,  вони
ще тiльки мрiяли там побувати. Всьому на завадi став Сталiнград. Зараз  ця
"ковбаса" теж, видно, поспiша? вихопитись на велику  дорогу,  щоб  майнути
потiм на захiд. Звичайно, може обiйтись i без бою. Якщо  колона  згодиться
капiтулювати, Самi?в прийме капiтуляцiю. Обеззбро?ть, направить у тил. Чи,
може, гiтлерiвцi справдi надiються, що  полк  Самi?ва  ?х  пропустить,  не
чiпаючи? Тодi вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але  для  командира
полку  такий  варiант  був  неприйнятний.  Честь  радянського  офiцера  не
дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися вiд небезпеки.
   Стежачи за колоною, Самi?в чекав сигналу капiтуляцi?. Ось-ось зiв'?ться
над передньою машиною бiле полотнище... Адже звiдти вже виразно видно,  що
дорога перехоплена, що вона  вже  зайнята  радянськими  вiйськами.  Кiлька
броньовикiв та пiкапiв, переганяючи колону, мчать  балкою.  Тупорилi,  мов
бульдоги, вони гасають попiд самим лiсом, наче обнюхують  його.  Може,  це
командування колони ?де капiтулювати?
   Раптом  переднiй  броньовик  з  ходу  сiконув  по  узлiссю.  До   нього
при?днались iншi. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду.
   Самi?в,  пiдскочивши,  як  на  пружинах,  енергiйно   махнув   кулачком
офiцерам-артилеристам: давай.
   Гармати ревнули. Конi, що паслися в долинi, пiдняли голови,  нагострили
вуха i стали одразу схожими на диких.



   XXIX

   По всiй долинi стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а  величезну  свiжу
вирву нагадувала вона тепер. Повiтря нагрiлося, згускло. Обчухрана металом
зелена гущавiнь узлiсь  помiтно  порiдшала.  Там,  де  ще  пiвгодини  тому
рухалася грiзна колона, тепер догорали безладно стирлованi  машини.  Чорна
череда вже оголялася металевими кiстяками, присiдала, тлiла.
   А в лiсах, на схiд  i  на  захiд  вiд  балки,  ще  скрiзь  потрiскувала
стрiльба. В бiй вступили  один  по  одному  пiдроздiли  iнших  полкiв,  що
прибували на помiч  Самi?ву.  Як  тепер  виявлялося,  механiзована  ворожа
колона, яку щойно  розгромили  самi?вцi,  була  тiльки  передовим  загоном
пошарпаного есесiвського корпусу,  що  пробивався  лiсами  до  автостради.
Пiсля розгрому свого механiзованого авангарду гiтлерiвцi, кидаючи в панiцi
технiку  i  важке  озбро?ння,  магами  ринули  в  лiси.  Там  вони  тепер,
збиваючись в окремi групи,  розсипаючись  дрiбними  групами,  шукали  собi
порятунку. Але скрiзь ?х уже перестрiвали вогнем гвардiйськi засади.
   -  Всiх  на  аркан!  -  скоромовкою  джеркав  Самi?в,  висилаючи   сво?
пiдроздiли наперерiз вiдступаючим. - Щоб не вислизнув жоден!
   Закинутий аркан стягувався все  тугiше.  Бiй,  розщепившись  на  кiлька
малих бо?в, догорав по лiсах окремими трiскучими вогнищами.
   Черниш залишив бiля мiнометiв самих тiльки навiдникiв, а  решту  бiйцiв
роти повiв на пiдмогу пiхотинцям. Йому хотiлося потрапити в схiдну частину
лiсу: там бився Чумаченкiв батальйон, там десь була Шура. Але Самi?в кинув
мiнометникiв разом з полковими артилеристами за  ротою  зв'язку  в  зовсiм
iнший кiнець - в захiдний сектор лiсу.
   Есесiвцi боронилися вперто,  здавалися  неохоче.  Декотрi,  не  кидаючи
збро?, похапцем нацуплювали на себе  в  кущах  цивiльне,  зривали  з  себе
нагороди та вiдзнаки. Протягом години мiнометникам кiлька разiв доводилося
пускати в хiд гранати, iти врукопаш. Вже  було  поранено  Йону-бессарабця,
Чернишевого  ординарця  Гафiзова  i  командира  2-го   взводу   Маркевича.
Незважаючи на втрати, настрiй у бiйцiв  був  пiднесено  войовничий.  Хтось
пустив ясу, що десь тут серед есесiвських недобиткiв  гасають,  маскуючись
пiд рядових, вiдомi во?ннi злочинцi, i Хома нахвалявся власноручно пiймати
хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на  зло,  йому  попадалися  самi  лише
?фрейтори та обер-?фрейтори.
   Пiсля  короткого   жаркого   бою   мiнометники   поверталися   з   лiсу
трiумфаторами. Вони гнали поперед себе  вдесятеро  бiльше  полонених,  нiж
було в ротi самих бiйцiв. Есесiвцi тюпали в  сво?й  обвислiй,  зганьбленiй
унiформi, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долi. Спiтнiлi, зарослi,
обшарпанi, мов юрмища захлялих лiсових волоцюг. Особливо  повезло  на  цей
раз Макове?вi:йому вдалося захопити живцем генерала, коли  той,  сопучи  в
кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний  черевичок.
Вiн так i не встиг взутись, чимчикував перед Макове?м босий,  в  цивiльних
тiсних штанях. Артилеристи жартома пропонували Макове?вi "шух  не  глядя":
давали йому за генерала двох оберстiв з залiзними  хрестами.  Маковей  уже
був зохотився на мiньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця:
   - Не шухай, Маковею,  не  мiняйся.  Веди  свого  луципера  сам.  Подяку
матимеш вiд "хазя?на".
   - Але ж вiн босий, - непоко?вся телефонiст. - Черевики не  налазять,  а
чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як  у  воду  впали.  Хто  взяв?
Нiхто не брав. "Хазя?н" може подумати, що це моя робота.
   - Не турбуйся, Тимофiйовичу, - заспоко?в телефонiста Ха?цький. - В мене
теж один босий!.. Кат його зна, де вiн чобiт збувся...
   - Так у тебе ж ?фрейтор!
   - Це вiн тiльки на вигляд ?фрейтор! - пояснив подоляк. - А ти перелицюй
його, подивися, що там у нього пiд  сподом..,  Я  певен,  що  це  неабияка
трясця!.. Ти бачиш, як вiн нiжно ступа? сво?ми босими по сухому груддю? На
пальцях!.. По-мо?му, це якии-небудь  переодягнений  кох,  а  може,  навiть
гудерiап. Вiхвiль яр война? - звернувся  Ха?цький  до  "свого"  босоногого
бранця, що трюхикав у натовпi. Той, озирнувшись, мовчки пiдняв йому чотири
розчепiренi пальцi.
   - Чотири роки! - вигукнув Хома. - О, то ти  все  пройшов,  халамидникуi
Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи  баньками
свiт! Направо:  "Матко,  яйка!",  налiво:  "Матко,  млека!"  Звiсно,  коли
вирушав на нас, то  не  думав  про  такий  амiнь!  Думав,  що  на  слабких
натрапив, адже вiйни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад.  Доводиться
босонiж  скакати  по  ко-дючiй  чеськiй  землi.  Скачи,  скачи,  волоцюго,
перемiря?ш голими п'ятами свiт, то знатимеш, який вiн широкий! Не влiзе нi
в чию пельку!
   - Що ти ?х агiту?ш? - докоряв Хомi Сагайда, крокуючи з  Чернишем  позад
бiйцiв, - Ти ж бачиш, вони ще до пам'ятi не прийшли.
   - Хiба я агiтую? - заперечив Ха?цький. - Я тiльки  тлумачу,  яка  то  ?
наша правда: не чiпай, бо ради собi не даси.
   На автострадi вже знов було  людно.  З  усiх  кiнцiв  лiсу  поверталися
пiдроздiли, розбурханi, розпаленi, бадьорi.  Мовби  не  з  втомливого  бою
виходили, а тiльки оце збиралися в бiй. Гнали  косяками  полонених,  несли
якiсь трофе?; голосно трiумфуючи, волокли  по  землi  фашистськi  знамена.
Засiдланi конi з налитими кров'ю очима ще схарапуджено металися по долинi,
гасали по шосе. Вуздечки в квiтах, гриви в стрiчках... Маковей, внутрiшньо
здригнувшись, впiзнав серед них i Шуриного  коня.  Запалено  хропучи,  вiн
летiв без сво?? вершницi вподовж автостради, i сiдло йому, обкрутившись на
попругах, сповзло геть униз, бовталося на животi.
   Передавши генерала  Блаженкам  i  забувши  одразу  про  нього,  Маковей
кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда i Черниш пiдбiгли йому на  помiч.
Але тремтячий, збаламучений кiнь не дався ?м в руки: обпаливши всiх  трьох
гарячим диханням, вiн проскочив мiж ними i, дзвiнко виклацуючи  пiдковами,
подався вздовж автостради вперед.
   Внизу бiля вiадука медсанбатiвськi машини забирали поранених.
   "Як ?х багато! - здригнувся  Маковей.  -  Лежать  па  дорозi,  виходять
скривавленi з лiсу... I, зда?ться, бiльшiсть з нашого  батальйону!  Навiть
комбата Чумаченка офiцери ведуть  попiд  руки.  Без  кашкета.  Вiн  зовсiм
сивий... А когось несуть в плащ-палатцi... А комусь уже копають край шляху
могилу... I Шовкун iде з забинтованою головою... Що ж це таке?"
   Шовкун, помiтивши мiнометникiв, швидко пiшов ?м назустрiч.  Наближався,
подзенькуючи медалями, забризканими ясною,  ще  свiжою  кров'ю.  Макове?вi
стало неви-мовно страшно: очi Шовкуна були повнi слiз.
   На цьому урвалось останн? здорове враження Маковея. Далi все пiшло йому
кошмарною круговертю, пролiз тали в свiдомостi тiльки  окремi,  хворобливо
яскравi уламки навколишнього. Одразу свiт сповнився  чадом,  як  величезна
душогубка.
   На рябiй трофейнiй палатцi автоматники несли Ясногорську.
   - Вiн ?й вистрелив iз-за дерева в спину, коли вона перев'язувала нашого
комбата. Двома розривними пiдряд.
   "Хто  вiн?  Чому  з-за  дерева?  Чому  в  спину?"  -  гарячково   думав
телефонiст, слухаючи бентежний гомiн довкола  себе,  кудись  поспiшаючи  з
товаришами, плутаючись у полеглiй мiцнiй травi.  Безвiтряна,  безповiтряна
спека душила його. Незчувся, як опинився в  тiсному  натовпi  i,  ступаючи
нога в  ногу  з  iншими,  мовчки  побрiв  за  палаткою.  З  кожним  кроком
провалювався в задушливу трясовину, чадiючи i затерпаючи весь. А перед ним
помiж солдатськими пропотiлими спинами ритмiчно  пливла  пiднята  палатка,
пропливала в туманну безвiсть крiзь нескiнченний чад, крiзь iржання коней,
крiзь команди, що вже лунали десь на узлiссях, нiби нiчого й не сталося.
   А  на  палатцi  лежить  горiлиць  якась  незнайома  Макове?вi  дiвчина.
Розпатлана, спокiйна, в порваних вiнках,  в  зiм'ятих  погонах.  Не  вона!
Пливе i пливе,  гойдаючись,  мов  на  туманних  хвилях...  Голова  безсило
хилиться набiк, а чиясь рука, загорiла, подряпана до кровi, час  вiд  часу
поправля? ??. Хто це? Чия це там загорiла  рука  з  розбитим  компасом  на
зап'ястi? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест
через усю спину спiтнiлими ременями... Бреде  поруч  палатки,  раз  у  раз
спотикаючись, виставивши назад гострi витертi лiктi, немов  штовха?  перед
собою щось каторжно важке...
   Нi, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено i  незручно,  у  вiнках,
якi забула зняти перед бо?м!..  Нема?  вiнкiв,  нема?  цвiту  -  саме  лиш
бадилля, обшурхане, прикипiле на грудях кров'ю...
   Лежить, як жива, неймовiрно  бiла,  неймовiрно  спокiйна.  Дивиться  на
Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди  зупиненим  поглядом.  Ось-ось
ворухнуться на-пiврозтуленi вуста,  оживуть  в  тонкiй  посмiшцi,  а  рука
потягнеться,  щоб  пiдвестись...  "Пiдведись,  посмiхнись,  дихни!...  На,
вiзьми мо?? сили, мо?? кровi, мого повiтря!"
   Сльози текли по щоках Маковея.
   Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на  схилi  долини  край
шляху. Яма була вже готова. Бiля не?, покритi палатками, лежали  вряд  усi
загиблi в цьому бою. Ясногорську поклали  поруч  з  ними  i  теж  прикрили
палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з  лопат,  i
?х скрегiт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тiльки зараз збагнув  до
кiнця все, що сталося. "Яма! Яма!!!" З жахом вiдсахнувся вiд не?,  кинувся
геть, вiдбiг з кiльканадцять крокiв,  впав  обличчям  у  столочену  високу
траву. Давши собi волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зеленi столоченi
пасма, що були дивовижно схожi на дiвочi розпущенi коси-косички...
   Навiщо, навiщо це сталося?  Навiщо  вiн  вистрелив  ?й  у  спину  двома
розривними пiдряд? I хто цей вiн i де в i н зараз? Чи  впiймали  його,  чи
зяищили?
   "Маковею, вiзьми мене  на  руки  та  неси  по  бiлому  свi-ту!..Пронеси
скрiзь, де вже нема? во?н,  де  ?х  нiколи  не  буде,  де  гримить  музика
волi..."
   А  може,  вiн,  той,  що  стрiляв,  зараз  ще  десь   бродить   лiсами,
пiдкрада?ться потай до золотих мiст, з нена-бистю наслуха? радiсний  гомiн
народiв?
   "Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте".
   "Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумiю!"
   "Розшукай того, що стрiляв iз-за дерева! Покарай, засуди його,  страть.
Тодi я оживу, i прийду до тебе, i скрiзь буду тво?ю супутницею..."
   Маковея пiдняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську
могилу Ясногорську та ?? товаришiв.
   Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбiгалися по сво?х мiсцях,
виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробiг,  розчервонiвшись,
Сагайда, он пробiг, нахилившись, Черниш, незграбно  тикаючи  пiстолетом  у
кобуру, i щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих макiв,  зостався  свiжий
горбик землi з маленьким гранчастим обелiском:  п'ятикутна  зiрка  вiнчала
його.
   Вогка могила ще парувала, дихала  з-пiд  обелiска  тремтливим  прозорим
маревом. Велике сонце, яке нагрiвало в  цей  день  далеку  трансiльванську
сопку,  грiло  сво?м  щедрим  промiнням  i  цю  пiрамiдку  свiжо?,  парко?
чорноземлi, вирослу край шляху, на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Праги.
   Станеться так: надвечiр прийдуть на бойовище чехи i чешки з довколишнiх
сiл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно  обкладуть  ??  червоними
маками. Всю нiч стоятимуть над нею в нiмiй присязi з запаленими свiчками в
руках. I все, що передумають чеськi дiвчата в  цю  травневу  нiч,  вже  не
забудуть вони нiколи.
   Квiти на могилi не всохнуть вiд спеки: замiнюванi  кимось  щодня,  вони
будуть завжди живi.
   А ще пiзнiш в iсторi? полку пiд датою  9  травня  1945  року  з'явиться
лаконiчний запис:
   "Бiй у долинi Червоних Макiв".
   Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Вiн одразу згадав,
що в нього ? автомат, що в нього ? кiнь з кличкою Мудрий, що десь на  возi
лежать його апарати i клубки червоного кабеля.
   - Де ж Мудрий?
   Мудрого йому пiдвiв Роман Блаженко.  Сам  поправив  сiдло,  сам  пiдтяг
попругу.
   Вже коли полк рушив сво?м попереднiм звичним ладом,  поруч  з  Макове?м
опинився Черниш. Потемнiлий, зарослий, не молодий уже, як ранiше, а  якось
одразу наче постарiлий. Весь  -  мов  худе,  смагляве,  мускулисте  пасмо.
Мiцно, нiби назавжди, стиснутi губи. Сухий антрацитовий  блиск  в  запалих
очах. Голова опущена на груди, плечi гостро пiднятi, наче лежать  за  ними
втомлено складенi крила.
   З кiлометр ?хали мовчки, колiно в колiно. I навiть це  суворе  мовчання
зближувало ?х. Потiм  якось  наче  ненароком  переглянулись  роз'ятреними,
скорботними очима.
   "Маковею, це ти поруч мене?"
   "Це я, лейтенант".
   "Ти любив ???...:"
   "Так".
   I обом раптом стало зрозумiло, що вiдтепер вони будуть до болю  близькi
й дорогi один одному, ще ближчi й дорожчi, нiж ранiш, не замiнимi нiким.
   Всю дорогу ?х бачили поруч.
   В першому ж селi, що його проходив полк пiсля бою, мiнометники впiзнали
Шуриного коня. Вiн стояв на майданi  серед  гучномовцiв,  високо  пiднявши
голову, оточений чехами й чешками. Збруя на  ньому  вже  була  в  порядку,
сiдло - на мiсцi. Радiснi, галасливi, як пташенята, дiти юрмилися  довкола
коня, навперебiй хапалися за стремена, просили  батькiв,  щоб  посадили  в
сiдло. Дорослi висаджували ?х  по  черзi.  Щохвилини  в  сiдлi  з'являвся,
щасливо озираючись навкруги, якийсь  новий  бiлоголовий  вершник  або  юна
хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвiнким щебетанням.



   XXX

   Тим часом вiковий  бастiон  слов'янства  на  заходi  -  чеська  красуня
столиця вирувала радiсiiою повiнню свята.
   Злата Прага...
   В цей день вона  була  справдi  золотого.  Наче  всi  попереднi  весни,
викраденi  в  не?  окупантами,  зараз  повернулися  ?й   потрiйною   сво?ю
дзвiнкiстю, розкiшшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими рiками
затопились  празькi   сади,   вулицi,   майдани.   Урочисто   вишнкувалась
проспектами зелена варта каштанiв-почесна  варта  весни.  З  краю  в  край
квiту? Вацла'вське нам?ст?, цей  празький  Хрещатик...  Прапор-и,  музика,
пiснi...
   Сто?ть на Старом?стському майданi вкарбований у вiки  Ян  Гус,  огляда?
сяiй старовинний град. Ще  нiколи  цей  слов'янський  град  не  був  таким
молодим та сонячним. Ще нiколи гаки-й щасливий гомiн не клекотiв  тут  вiд
краю до краю...
   Стоять на Карловiм мосту гiгантськi скульптурнi постатi, суворi святi i
во?ни, дивляться на яскраво прикрашенi набережнi, на спокiйнi води  синьо?
Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо  не  тьмариться
небо над нею. Радi? Мала Страна. Вже не пада? тiнь на Злату Улiчку, вузьку
та покручену пристань середньовiчних мрiйникiв-алхiмiкiв... Сьогоднi  вона
стала справдi золотою "е в мрiях, а наяву. Сьогоднi вона вся  купа?ться  в
сонцi, i радiсть бурха? тут такими ж гарячими хвилями,  як  i  на  широких
празьких майданах, на залитих сонцем проспектах...
   Стоять  на  вулицях  до  самих  передмiсть  десятки  тисяч  пражан,  ще
змарнiлих  вiд  хронiчного  недо?дання,  бурхливо  сп'янiлих  вiд  чистого
повiтря волi. Хiба не про цей день мрiяли вони но'концтаборах,  по  вогких
пiдземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудовi магiстралi,  очищаючись
вiд барикад, витягуються в далеч, бiжать десь за мiсто,  мовби  до  самого
сонця.
   Прага спiва?, дзвенить, трiумфу?, впиваючись радiстю весни й перемоги.
   Всi радiостанцi?  транслюють  радянськi  маршi.  Крiзь  радiсний  гомiн
овацiй, крiзь невщухаюче  на  протязi  кiлометрiв  тисячоголосе  "наздар!"
проходять танки  переможцiв.  Оклечанi  зеленню,  засипанi  квiтами,  вони
пропливають над людським морем, мов величезнi живi клумби. А на  танку,  в
замасленому шоломi, з розгорнутим  прапором  у  руцi,  сто?ть  добродушний
русявий  хлопчина,  усмiхаючись  до  народiв  сво?ю   широкою,   впевненою
посмiшкою:
   - Порядок в танкових частинах!
   Так ось  який  вiн,  бо?ць  армi?-визволительки...  Десятилiттями  його
оббрiхували. Десятилiттями народам  свiту  говорили  про  нього  неправду.
Тепер вiн, почувши заклик знемагаючо? Праги, прийшов сюди залiзним маршем,
високо випростався на  сво?й  уквiтчанiй  машинi,  народи  можуть  нарештi
подивитись на  нього  зблизька.  Оповитий  сяйвом  Сталiнграда,  озбро?ний
посланець молодого стомовного свiту, вiн став для  них  надiйним  взiрцем,
показавши, як треба захищати свою волю i честь, як  треба  карати  ворогiв
людства. Великий  справедливець,  вiн  власними  грудьми  захистив  народи
свiту, по яких могутнi розбiйники мали пройтись потоптом.
   Тепер вiн сто?ть на танку, гордо тримаючи в руцi прапор сво?? Вiтчизни.
Багряна тiнь шовку ляга? на  юнацьке  обличчя,  перелива?ться  в  розумних
очах, якi переба-чили всячину, якi ввiбрали в себе пiвсвiту. Танк пролiта?
Вацлавським нам?ст?м, тисячi пiднятих рук рвуться вперед за прапороносцем.
Вони волiли б пiдняти його разом з танком i понести, як свою надiю,  через
усе мiсто. I незабаром станеться саме так: на одному  з  мiських  майданiв
вiльнi руки пражан воздвигнуть високий п'?дестал i знесуть  на  нього  цей
радянський обстрiляний танк, вилитий з уральсько? переможно? крицi.  Злата
Прага...
   Нiколи ще не була  вона  такою  золотою.  Поезiя  волi,  сонячна  гроза
революцiй вчувалася в ?? трiумфальному клекотi.
   У скромний будинок на Губернськiй вулицi, де колись вiдбувалась Празька
партiйна конференцiя, в кiмнату, де тридцять три  роки  тому  був  великий
Ленiн,  iшли  i  йшли   делегацi?   вiйськових   частин;   Днiпровськi   i
Трансiльванськi, Берлiнськi i Будапештськi,  Белградськi  i  Братiславськi
полки та дивiзi? посилали сюди сво?х представникiв. Густо засмаглi, бувалi
во?ни в орденах та медалях, з вiнками та прапорами в руках пiдiймалися  за
провiдниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП генiального стратега
революцi?.  Несли  йому  великий  рапорт,  доповiдали  йому  про  виконанi
заповiти. Замисленi, притихлi, з пiлотками в руках стояли серед вiнкiв  та
прапорiв, розглядаючи звiдси найдальшi горизонти  iсторi?,  бачачи  звiдси
сво? минуле i сво? майбутн?. Бо ця скромна тiнява  кiмната,  вже  сповнена
музейним урочистим холодком,  здавалась  ?м  пiднесеною  над  свiтом  вище
палацiв, вище хмарочосiв.
   За вiкном розкривалась просторiнь вiльного мiста, що пливло в  розливах
сонця, в майвi знамен. Скрiзь, скрiзь - на балконах будинкiв, на дахах, на
баштах - трiпотять вони,  торкаючись  численними  крилами  тонко?  блакитi
небозводу. Триколiрнi чехословацькi, i поруч них, як ?хнi старшi брати,  -
червонi радянськi,  з  серпом  i  молотом.  Ось  вiн,  трiумфальний  похiд
ленiнiзму, втiлений матерiально, видимий i вiдчутний вже всiй планетi!
   Одною з перших в цей день кiмнату Ленiна вiдвiдала група  танкiстiв.  В
книзi вражень танкiсти залишили свiй короткий запис, який  кiнчався  рядом
пiдписiв на пiвсто-рiнки. Помiж ними стояв  i  пiдпис  гвардi?  лейтенанта
Миколи  Воронцова.  Молодий  офiцер-танкiст,  син   замполiта   Воронцова,
залишаючи з товаришами тут свiй запис, звичайно, не знав, що через  кiлька
годин його  вже  прочитають  розвiдники  самi?вського  полку  i  привезуть
майоровi звiстку про сина.
   Полк вступив до Праги надвечiр.  На  рисях  проходив  людними  робичими
околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далi на захiд.
   Робiтники ще розбирали останнi барикади,  пiдводили  поваленi  трамва?.
Жiнки  та  дiти  з  лементом  i  прокльонами  вигонили  за  мiсто  натовпи
розхристаних, здичавiлих посадникiв-швабiв. Щоб  не  смердiло  фашистським
духом  у  Золотiй  Празi!  Щоб  не  гнiздилась  тут  осоружна   тевтонська
агентура... А по дахах та  горищах  будинкiв  дружно  гуркотiли  робiтничi
пiдлiтки в нових кашкетах народно? мiлiцi?. Завзято вишукували  поодиноких
фашистських щурiв, наскрiзь  прочiсували  рiднi  околицi,  радiсно  гукали
звiдти полковi:
   - Наздар!
   Бруковиця дзвенить.
   Летять i летять  численнi  ряди  осяяних  сонцем  облич,  обвiтрених  i
загорiлих, вигартуваних стужами та спеками.  Летять  вперше  оце  побаченi
Прагою i вже навiки ?й рiднi... Бачить вона у великiй гвардiйськiй  колонi
i суворо настороженого Васю Багiрова  з  древком  у  руках;  i  збудженого
Козакова, який iз сво?ю братвою вже встиг побувати там, де iншi  побувають
пiзнiше; i майора Воронцова, що, оглядаючи бiйцiв,  мовби  запиту?  самого
себе: котрий з них його  кревний,  котрий  йому  найрiднi-ший?  I  кожного
обiйма? теплим поглядом, i кожним гордиться, i кожного прийма? за  сина...
А поруч нього скаче малий гарячий Самi?в на великiм конi...  Далi  -  гра?
золотими погонами новий комбат, що  заступив  Чумаченка...  Похитуються  в
сiдлах Черниш з Макове?м. Обо? замисленi, обо?  грiзно  похмурi.  За  ними
плiч-о-плiч рухаються Сагайда i Ягiдка.  Далi  височiють  брати  Блаженки,
Роман i Денис, як два вилитi бронзовi гiганти.  Мчить  на  сво?му  баскому
жеребчику Хома Ха?цький,  рiшуче  поводячи  вусами,  зачудовано  оглядаючи
Прагу. Суворо гука? на дахи молодiй чеськiй мiлiцi?:
   - Шукайте по всiх нишпiрках, по всiх димарях!..  Нe  давайте  звити  ?м
гнiзда! Виводьте ?х на майдани та судiть великим  судом!  Аби  знали,  яка
доля розбiйникiв жде!  Аби  заказували  сво?м  внукам  i  правнукам  -  до
десятого колiна!..
   Рота за ротою проходить полк, гримить i дзвонить  по  празькому  бруку.
Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полковi плацдарм i
долина  Червоних  Макiв,  Альпи  i  тисяча  iнших  бо?в.  Проходить   вiн,
загамувавши в собi сво? великi болi i радощi, несучи в собi непохитнi сво?
присяги i мрi?.
   Рядовий i звичайний, схожий на силу-силенну iнших полкiв, що  проходять
тут у цей день.
   Монолiтною, зiмкнутою колоною, при  розгорнутiм  прапорi,  обличчям  до
сонця...
   Таким пройде вiн через усю Прагу, на льоту карбуючи по  стiнах  чесько?
столицi сво? славетнi указки. Таким вилетить вiн за мiсто, в  золоту  iмлу
далеких, незнайомих дорiг.
   Випробуваний всiм.
   Готовий до всього.

Популярность: 9, Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:53 GmT